Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
86
Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 p., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М.Заньковецької) та "Молодий театр" (з 1922 p. - модерний український театр "Березіль"). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, а в 1940 р. - 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з'явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: "Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги; "До третіх півнів" Я.Мамонтова; "97", "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната" та інші драми М.Куліша.
Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка і театр "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А.Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, П. Нятко та ін.
Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був "Тарас Трясило" режисера П.Чардиніна (1927).
Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля". В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм "Земля" включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка "Симфонія Донбасу" Д.Вертова (1930), а серед художніх - "Фронт" О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кінонаприкінці 20-х pp.
87 Нині в Україні діє 137 державних, комунальних театрів та театрів інших форм власності. Зокрема, в Україні працює 44 драматичних театри, 41 – дитячих та юнацьких театрів (в т.ч. 29 лялькових), 31 музично-драматичний театр і 10 театрів музичної комедії та мініатюр.
Найбільша кількість театрів зосереджена в Києві, далі йдуть Одеса, Львів, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк (в кожному діють 5-8 театрів).
Професійні театри України щороку дають близько 30 тис. вистав. Переважну більшість гастрольних вистав (бл. 4 тис. на рік) українські колективи показують в Україні, а поза її межами – близько 200. Щороку в нашій країні відбувається 10-12 театральних фестивалів, що фінансуються, принаймні більшою частиною, з державного та місцевих бюджетів (6).
Зявилась одна низка проблем театральної справи пов’язана з питанням національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та реальним станом речей. Ще наприкінці 80-х років експерти відзначали, що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з початком 80-х, значно поменшало. Далі ця тенденція зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює зараз значна частина новостворених театрів; на сценах російських театрів почав з’являтися український репертуар. Але така широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна „українізація” проводилася, значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього.
Стан сучасного образотворчого мистецтва України тісно пов’язаний із складними процесами формування національної державності після проголошення незалежності. Зрештою, українські художники здобули широкі можливості для розширення творчих горизонтів і повної реалізації своїх здібностей. Сучасне вітчизняне мистецтво збагачується завдяки можливості входити на рівних, без втрати власного національного колориту та самобутності, у світовий і європейський художні контексти. Результатом усіх змін став постійний інтерес українських художників до власної історії і до вітчизняних художніх традицій як способу утвердження своєї національної ідентичності, а також глибока потреба в осмисленні людських проблем, серед яких особливо нагальними є негативні прояви техногенної цивілізації та суперечливі наслідки глобалізації. Вагоме місце в сучасному образотворчому мистецтві посідають роздуми про цінності нашого буття, загальні людські проблеми.
Вихід на принципово новий рівень художнього осмислення сутності природи, суспільства і людини обумовив утвердження поліфонічно складної картини розвитку українського образотворчого мистецтва, в якій існують кілька основних груп художників зі своїми творчими пошуками і пріоритетами. Більшість з них є визнаними майстрами зі своїм сформованим творчим кредо і багатим професіональним досвідом. Серед них особливо такі відомі живописці, як В. Гончаренко, В. Гольба, В. Чаус, Т. Яблонська, А. Константинопольский, А. Хмельницький, В. Сингаївський, М. Титов, В. Шаламов, В. Сидоренко, графіки А. Чебикін, В. Ігуменцев, О. Мартинець, Е. Надєждін, О. Векленко, скульптори Л. Бавер, Л. Жуковська, З. Федик, В. Одрехівський, В. Михалевич, О. Табатчиков, І. Ястребов, С. Якубович та інші художники старшого покоління. Суттєвою особливістю мистецтва цих майстрів є вільне володіння професіональними навичками академічної школи. Їх творчість затребувана й високо поцінована, постійно дивує своєю упевненою майстерністю, широтою тематичного кругозору, оригінальністю творчого самовираження. Незважаючи на індивідуальне стильове розмаїття, цих художників об’єднує довершене володіння багатим арсеналом майстерності: рисунком, колоритом, композицією, а також визначення професіоналізму як основного критерію свободи творчості. На переконання сучасних реалістів, художник, який живиться лише витвором власної уяви й нехтує вивченням навколишньої дійсності, приречений на творчу деградацію. Бажання ширше пізнати світ, відкритість новим враженням є головним у творчості представників «неореалістичного» напряму.
Однак можна упевнено стверджувати, що сьогодні значущість традиційної школи образотворчого мистецтва поступово втрачається внаслідок впливу творчих контактів і нових завдань, які стимулюють поширення модерністських і постмодерністських ідей. Нерідко навіть визнані майстри, які володіють навичками реалістичної майстерності, використовують свої професійні наробки для створення медіапроектів, вдаючись до сучасного, зовсім нереалістичного начала. Як приклад, проект В. Сидоренка «Жорна часу», представлений на венеціанському Бієнналі в 2005 році. Цей проект є підсумком великої колективної роботи: окрім основного автора, народного художника України В. Сидоренка, в його реалізації взяли участь комісар О. Федорук, куратори В. Сидоренко, О. Соловйов, В. Бурлака. Суть такого масштабного й багатопланового художнього проекту пов’язана з ідеєю нестерпного протистояння людини і безповоротного ходу часу. Втілюючи її, автори використали елементи перформанса (практики масових дій), забезпечуючи тим самим глядачеві, який переходить із залу в залу, можливість відчути себе повноправним учасником інтегральної дії. Центр задуму пов’язаний з монументальними композиціями, які нагадують «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі. Однак замість Ісуса Христа і апостолів на них зображені сучасні схожі один на одного напівоголені юнаки, які виконують монотонну роботу: крутять «жорна свого життя». Своєрідність творчого втілення проекту полягає в поєднанні живопису, кінофільму, документальних фотографій, геометричної фігури – світляного конуса, а також звукових ефектів. Як результат, народилось щось більш змістовне, ніж окремий, «рамковий» твір, зорієнтований на статичний показ. «Жорна часу» – являє собою розгорнуту у просторі й часі речову композицію (асамбляж), наповнену багатозначними асоціативно-смисловими узагальненнями. Сукупність натуралістичних й умовних прийомів дозволяють глядачеві майже з фізичною достовірністю відчути мірний поступ часу, здатного не тільки створити, але ще й більше зруйнувати.
У сучасній Україні наполегливіше заявляють про себе прихильники різних течій так званого “альтернативного” мистецтва, протилежного реалізму. Творчість цієї групи художників багато в чому збагачується завдяки індивідуального засвоєння новітніх досягнень досвіду західного мистецтва. У це коло входять і представники старшого покоління, зокрема «шістдесятники», за радянського часу створивши замкнуту групу людей, творчість яких була забороненою, перебувала “в тіні” офіційного мистецтва. Це такі нині відомі майстри, як живописці А. Антонюк, І. Марчук, В. Гонтаров, В. Куликов, графік и кераміст П. Мось, скульптор Р. Петрук. Їх художні пошуки сприймаються неоднозначно: одні з них послідовно спираються на національні традиції, інші більше тяжіють до авангардистських відкриттів початку ХХ ст., видозмінених у руслі власного творчого бачення. При цьому кожний з них вибирає свою міру життєвої схожості та умовності, реалізуючи її в процесі створення художніх творів.
Творчість такого майстра з кола «шістдесятників», як А. Антонюка, лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка, критики називають взірцем справжнього відродження національної традиції. У кінці ХХ ст. перед ним постала складна дилема, – бо саме тоді в Україні стає модним західний авангард. Сповнений побоювання епігонства і втрати власної самобутності, художник рішуче визначив свій вектор розвитку. Він звертається до тем і вибирає художні засоби, які не виходять з русла національної традиції. Плідну основу для своїх новацій А. Антонюк віднайшов в архаїчній спадщині України, у прадавніх часах, коли люди поклонялись Землі, Сонцю, Воді, Матері. Разом з тим близькими, зрозумілими є для нього й образи християнства («Животворний хрест»). Яскравий колорит, орнаментальність і високий духовний настрій притаманний картинам А. Антонюка. Уникаючи нарочитої новизни й ексцентричності образного мислення, художник прагне знову відкрити й відродити красу мистецтва періоду язичества, а також давнього іконного письма, відшукуючи в цих художніх системах багато спільного.
Живописець і графік В. Куликов, багато років відпрацьовуючи виразну силу й підкреслену економність художніх засобів у сфері театрального плаката і книжкової графіки (плакати до п’єс Б. Брехта «Що той солдат, що цей», М. Булгакова «Біг», О.Островського «Безприданниця»), зажив у цьому творчому амплуа значних здобутків. У 1990-ті роки він з’явив себе в новому амплуа – як майстер станкового живопису, в якому відчутний вплив кубізму. Досліджуючи досвід кубістів, акцентуючи момент «розсипання» і переоформлення реальних об’єктів, В. Куликов по-своєму підійшов до проблеми становлення форми і принципів її пластичного втілення. Мова його живопису близька до мови архітектора чи скульптора, заснована на грі масами, а колір звичайно відіграє другорядну роль, виявляючи плоскість, межі й ламання форми. Персонажі творів художника, як правило, гостро характерні й гротескні. Іронічний підтекст образів підводить до думки, що людське в людині – це не сума функцій, а тривалий шлях культивації його духовного потенціалу в праці і творчості.
Для манери майстра монументально-декоративних композицій і живописця, народного художника України В. Гонтарова значною мірою характерний тонкий баланс класичних і модерністських прийомів. У його творах («Роздуми», «Подвір’я мого дитинства”) відтворений знайомий з дитинства сільський побут, у них часова дистанція стирає буденні деталі й поступається місцем ностальгічним настроям. Організована за класичними законам структура композицій В. Гонтарова відзначається розміреними ритмами, які приглушують думки про щось прозаїчне і суєтне. У зверненні до джерел пам’яті – його імпульс натхнення і спосіб відмежування від несправжніх форм буття. Твір художника «Свята криниця» приваблює аскетизмом кольорового вирішення, побудованого на звучанні змістовних сіро-зелених і коричневих відтінків. Священне джерело об’єднує трьох персонажів – селянку, дитину і юнака, єдиних у своїй духовній спразі. У смисловому плані важлива роль відведена образу молодої людини, в якій більше відкрита глибинна суть простої дії – зустріч біля криниці. Творчість В. Гонтарова засвідчує, що традиції української народної культури є для живої реальності джерелом справжнього натхнення, а не екзотичним об’єктом милування.
Начало творчого шляху львівського скульптора Р. Петрука було доволі драматичним. Цей і досі затребуваний майстер колись був змушений знищити свої твори, оскільки мова алегорій і метафор, яка була йому близька, вважалася в радянські часи виявом вільнодумства. Активна творча діяльність художника припадає на 1990-ті роки. У творах скульптора («Євангеліст Іоанн», «Євангеліст Лука» та ін.) закладена духовна сила і пластична експресія, що досягається завдяки виразній техніці і принципової відмови від нарочитої героїзації й монументальності образів.
Оригінальне переосмислення архаїчного пласта української культури визначає творчість графіка і кераміста П. Мося. Звернення майстра до українського фольклору, інакомовності і прийомів народної творчості співзвучна його внутрішньому світові, в якому зруйнований зв’язок з мріями і казками дитинства (графічна серія «Дідові казки»). Художник віднаходить у глибинах народної творчості образ чистоти й щирого почуття, протилежний реаліям похмурого урбанізму.
Фундамент творчості скульптора В. Наконечного був закладений у той період, коли почали стрімко змінюватися художньо-естетичні стереотипи. Наприкінці 1980-х років, коли молодому скульпторові вдалось стати переможцем у складному конкурсі на створення пам’ятника «батькові козаччини» Д.І. Яворницькому. Вивчення біографії та історичних праць видатного вченого надовго визначили творче кредо В. Наконечного і надихнули пізніше на твори, присвячені добі козаччини – «Військо Запорозьке», «Козак Мамай», «Дмитро Байда Вишневецький» та ін. У рамках Бієннале сучасного українського мистецтва «Пан-Україна – 95» у Дніпропетровську В. Наконечний за рішенням міжнародного журі став лауреатом Першої премії в номінації «Скульптура».
Динамічну й визначальну частину групи художників, які тяжіють до експерименту, становлять молоді, але вже професіонально сформовані майстри, представники того покоління, яке постало в бурній, творчо наповненій атмосфері 90-х років ХХ ст. Постійний пошук і тотальна переоцінка спадщини не тільки реалізму, але й так званого «класичного» модернізму, широке використання для збагачення виражальних можливостей мистецтва нових технологій (комп’ютер, фото-, відеотехніка, колаж і т. ін.) характерне для цих художників. Прагнення новизни обумовило привернення уваги художників до графіти – рисунків на стінах будинків і на парканах. Сьогодні в графіті вбачають художньо повноцінний і оригінальний спосіб самовираження, а його прийоми все частіше починають використовувати в «великому» мистецтві й у великих художніх проектах. На межі різних видів, техніки мистецтва і сфери повсякденності виникають і набувають широкого поширення інсталяції – просторові композиції, змонтовані із фрагментів скульптур, живопису, вітражів і предметів домашнього вжитку, іграшок, готового плаття, а також технічних приборів, верстатів тощо. Їх головною метою визначено створення багатомірного художньо-смислового простору з нетривіальними композиційними та синтаксичними рішеннями (автори І. Чичкан, О. Дехтярук та ін.).
Ще одну групу художників нашого часу характеризує засвоєння стандартів так званого «ринкового» мистецтва і варіацій сучасного кітчу. Життєвість цієї групи художників спричинена наявністю в країні порівняно великої кількості економічно заможних людей, які мають реальні засоби й можливість для задоволення своїх художніх запитів, але відзначаються, як правило, невисоким рівнем художніх домагань
Посилення в Україні інтересу до опанування різних форм народної творчості й до національних живописних традицій обумовило утвердження групи художників – «примітивістів», які тяжіють до успадкування народної картини. Передусім, слід назвати таких відомих майстрів, як Марія Приймаченко, Ліза Миронова і Марфа Тимченко з Петриківки, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка 2000 року.
Роки незалежності України стали часом надзвичайно активної виставкової діяльності художників. Персональні й спільні виставки представників молодого покоління вже відомих художників свідчать про високу творчу активність українських художників. Так, наприклад, експозиціями багатого спектра різних традицій, стилів і манер стали виставки сучасного живопису, скульптури й графіки, присвячені пам’яті В. Ненадо, Г. Бондаренка, С. Лунєва, О. Сластьона та ін. Перспективними в плані збагачення творчих контактів і практичних досягнень образотворчого мистецтва можна вважати серію пленерів великої групи харківських художників «Шляхами С. Васильківського» і Перший всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки» (2003 і 2004 рр.) та ін.
Для художників незалежної України характерний пошук істини в часі про суспільство, людину, природу. Вони відмовляються від усіляких соціополітичних догм і захищають необхідність утвердження загальнолюдських цінностей. Разом з тим для них характерне акцентування на власному «Я», його гіперболізація. Імовірним став відхід від абсолютного панування соціально-заангажованого мистецтва. Всупереч колишнім тенденціям відродився інтерес до опанування міфологічного й біблійного сенсу (живописці О. Жолудь, М. Попов, В. Грицаненко, О. Поступной, графіки А. Чебикін, В. Ігуменцев, Л. Денисенко, майстер мозаїчних панно О. Дубровський, монументалісти О. Пронін, Г. Тищенко, скульптори О. Владимиров, Р. Петрук, І. Ястребов та ін.). У наявній соціальній тематиці значне місце посідають актуальні проблеми морального й екологічного характеру (живописна серія «Арал» В. Сидоренка, графічні аркуші О. Векленка, присвячені трагедії Чорнобиля та ін.). Цікавий досвід переосмислення патріотичної теми в ренесансних традиціях показав О. Кулаков, автор монументальної композиції «Державотворення» (2002), розміщеної в одному із залів Верховної Ради. Підтвердженням плідності звернення до національної державної тематики є творчість скульптора Л. Яремчука, творця серії пам’ятників, присвячених героям української історії і культури (монументальні пам’ятники Ярославу Осмомислу, Ярославу Мудрому, Володимиру Великому, Івану Вишенському, Петрові Сагайдачному та ін.). Нагальною потребою художників стає прилучення до невичерпного джерела національного міфу, казки, фольклору, а також легенд і вірувань далекої архаїки.
Сучасне образотворче мистецтво України відзначається стилістичним поліфонізмом. За роки незалежності в його розвитку визначились характерні якості, які дозволяють виділити ряд спільних ознак національного мистецтва. Серед них – прагнення до яскравих, декоративних вирішень і, одночасно, збереження пріоритету внутрішнього, духовно-сакрального начала, домінанта лірично-поетичного начала, наповненість метафорами, алегоріями, символікою кольору. Українському мистецтву притаманна апеляція в пізнанні суті речей не тільки і не стільки до розуму, скільки до інтуїції і почуття.
Також треба відзначити, що сучасне образотворче мистецтво України розвивається різними векторами і не має спільного центру притягнення. Як підкреслюють сучасні критики, воно вже не претендує на роль максималістсько налаштованого ідейного лідера чи сурового пророка, відмовляється від виконання пропагандистських і повчальних функцій. Мистецтво стає приватнішою справою тих, хто здатний і спроможний зрозуміти одне одного. Разом з тим воно реально існує серед нас як калька чи дзеркало чиєїсь душі, яка втілює себе досить вільно, без почуття страху й дискомфорту. Нова модель художньої творчості зорієнтована на результат, в якому творчий акт не зупиняється в часі й містить в собі глибокий відбиток «дискурсу осмислення квінтесенції Буття».
88 Для більш повного задоволення національно-культурних потреб, пожвавлення
процесу національного відродження має неабияке значення діяльність національно-
культурних товариств. Процес організаційного оформлення національно-культурних
товариств розпочався в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в умовах перебудови і
гласності. Вони функціонували спочатку на базі українських товариств дружби і
культурних зв’язків із закордонням, використовуючи їх приміщення і кошти. Але на
противагу таким офіційним товариствам, що перебували під контролем компартійних
структур, почали засновуватися альтернативні об’єднання, на чолі яких постали
представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху, окремі дисиденти і
навіть господарники. Ареною етнополітичних рухів та національно-культурних товариств стали, насамперед, міста Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Ужгород,
Сімферополь. Перші такі утворення (польське, єврейське, караїмське) за сприяння
демократичних сил виникли у Львові – місті, яке багатьма вважалося осереддям
українського націоналізму.
Головною метою створюваних об’єднань було: розвиток гармонійних міжетнічних
відносин, згуртування представників національних меншин навколо спільних етнічних
інтересів, національна ідентифікація на основі рідної мови, історичної пам’яті, традицій і
культури. Протягом декількох років були створені такі культурно-освітні товариства:
1. Польське культурно-освітнє товариство (ПКОТ) створено при Українському
товаристві дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами 5 липня 1988 р.
Правління товариства складається з 15 чол. (голова С.А.Шалацький, заслужений
працівник культури УРСР, учасник визволення Польщі), шести секцій: науки, культури,
польської мови і літератури, охорони пам’ятників історії та культури, організаційної
роботи, клубу любителів польського фільму. ПКОТ підтримує контакти з Товариством
зв’язків з поляками за кордоном “Полонія” (ПНР).
2. 26 лютого 1989 р. відбулися установчі збори Закарпатського обласного
товариства угорської культури. Вибрана рада товариства в складі 47 чол. (голова
Ш.Л.Фодов, доцент Ужгородського університету). Зважаючи на те, що з 170 тис.
радянських громадян угорської національності 158 тис. мешкало на Закарпатті, це
товариство мало значення республіканського.
3. Республіканський культурний центр тюркомовних народів був створений при
Українському фонді культури 15 квітня 1989 р. Затверджено статут центру, вибрано його
керівні органи - рада, правління (голова Р.3.Масаутов - заслужений художник УРСР),
ревізійна комісія. До складу центру входять 11 товариств: татарське, казахське,
башкирське, кримсько-татарське, азербайджанське, узбецьке, караїмське, гагаузьке,
туркменське, киргизьке, арабське.
4. 15 вересня 1989 р. в Києві відбулася установча конференція Українського
республіканського суспільно-політичного і культурно-освітнього товариства
радянських німців “Відродження”. На ній були прийняті програма і статут товариства,
вибрані керівні органи - рада (17 чол.), правління ради, ревізійна комісія (головою
товариства було обрано М.К.Айріха).
5. 18 листопада 1989 р. при Українському фонді культури створено Республіканське
товариство єврейської культури. Обговорено статут, вибране правління в складі 23
чоловік (голова правління товариства - відмінник народної освіти УРСР, учитель
І.М.Левітас).
6. 23 грудня 1989 р. в Донецьку відбулася установча конференція регіонального
товариства радянських греків. Обговорено статут товариства, обрано його раду в складі
40 чол. (голова І.О.Ялі, професорДонецького інституту радянської торгівлі).
7. Українське республіканське товариство російської культури “Русь”
створено при Українському фонді культури 17 березня 1990 р. На установчій конференції
затверджено статут, обрано керівні органи. Товариство очолила секретар Спілки
письменників УкраїниВ.І.Єрмолова.
8. 7 квітня 1990 р. відбулася установча конференція Чехо-Словацького
республіканського культурно-освітнього товариства. В її роботі взяли участь
представники Житомирської, Запорізької, Львівської, Миколаївської та деяких інших
областей, де компактно проживають чехи і словаки. Прийнято статут товариства, обрано
його керівні органи.
89 Культурні надбання української діаспори
Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів [1,с.290]. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради [2,с.422].
Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки[3,с.348].
Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундаментатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С. Дністрянський та М. Грушевський [1,с.290].
У Празі у 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та інші [2,с.423].
У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. Створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він прагнув, щоб зукраїнським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітені Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам вінстав засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культуримодернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М.Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптурикнязя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штатіНью-Джерсі [3,с.348].
У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація, її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. В Англії в повоєннийперіод почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського відбуласяпрезентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного його комплексу до фондів бібліотеки.
У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри [1,с.291]. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самоїназви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.
Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи [1,с.292].
Тому я вважаю що, українська культура в діаспорі ─ це культурне продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку ХХ ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені. Нині ми дуже мало знаємо про досягнення української діаспори, хоча не можна емігрантів відокремлювати від українців, які проживають на Україні. Ми маємо пишатися нашою діаспорою, тому що вона сприяє розвитку нашої науки. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.