Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
109. Якісна, масова і "жовта" преса. Терміни «масова» і «якісна» журналістика в більшій мірі використовуються для характеристики друкованої продукції. Ці види преси відрізняються один від одного змістом, формою подачі матеріалів. Проте визначальним у даному випадку є аудиторний ознака
Масова преса орієнтована на людей з невисоким рівнем освіти, її читачі - ті, хто хоче відпочити, розважитися, дізнатися про різних скандалах і сенсації. Зміст ", масових видань носить розважальний, сенсаційний характер. Їм властива висока ступінь аналітичності, і як наслідок практично відсутні матеріали публіцистичних жанрів. Для масової періодики характерним є велика кількість ілюстрацій, фотографій, великі помітні заголовки. Однак не слід розглядати масову друк як щось другорядне, як продукцію низького професійного рівня. Вірніше буде вести мову про особливі правила і стандарти, які притаманні даному виду журналістики.
Якісні ЗМІ призначені для політиків, представників ділових кіл, управлінців, тих, хто управляє і володіє політичною та економічною владою, а також стежить за розвитком подій у цій області. Такі видання, як правило, засновані і задіяні політично впливовими групами людей, інститутами суспільства (або державними інститутами) для реалізації їх суспільно значущих інтересів і потреб. Якісної пресі властива аналітичність. Графічна модель видання має строгий характер, помірно використовуються ілюстрації і фотографії.
У жовтій пресіпресі публікуються низькопробні, дуже часто неперевірені, сенсаційні новини, плітки, чутки.
110. Історія виникнення терміну "жовта преса". Власне поняття «жовта преса» з'явилося в кінці XIX століття в ході жорсткої конкуренції між двома нью-йоркськими магнатами видавничої справи Дж.Пулітцером і У. Р. Херстом. Обидва публікували в своїх газетах комікси про Жовтого малюка «Провулок Хогана». Ідея коміксу належить художнику-графіку Річарду Фелтон Ауткоту, яка придумала розфарбувати одяг головного героя в жовтий колір, щоб виділити його серед звичайних чорно-білих сторінок випускалися у той час коміксів. Ауткот спочатку працював у газеті Дж. Пулітцера, а після успіху Жовтого малюка спокусився більш високим гонораром в газеті У.Р. Херста. У результаті газети Дж. Пулітцера, який знайшов заміну Ауткоту, і У.Р. Херрста почали друкувати історії про пригоди бідного нью-йоркського жовтого хлопця, при цьому змагаючись ще і в оперативній публікації сенсаційних новин і не припиняючи суперечки про право першості на Жовтого малюка. Подивившись на цю боротьбу видавців з боку в 1896 році Ервін Уордмен, який був редактором третього видання Нью Йорк Прес, друкує в журналі статтю про конкурували газетах. У статті вперше він назвав «жовтою пресою» обидві газети. Після цієї публікації вираз стало крилатим. Існує й інше пояснення виникнення терміна «жовта преса». Так перші бульварні газети були орієнтовані на масового читача і їх вартість повинна була бути мінімальною. Тому видавці економили на всьому: і на папері, і на якості публікованих новин. Економія привела до того, що папір, на якій друкувалися бульварні газети, була дуже низької якості і швидко набувала жовтий колір. У той же час термін «жовта преса» мимоволі асоціювався з «жовтим квитком». Це спеціальна картка, яка видавалася поліцією представницям найдавнішої професії.У результаті жовта папір бульварних газет і асоціація зі скандальною репутацією дам легкої поведінки, дозволило терміну «жовта преса» стати крилатим.
111. Репортаж. Етапи роботи над репортажем. Репортаж – король інформаційних жанрів. Це живий опис того, що бачить журналіст. Присутність емоцій та вражень. Подається барвисто аби читач міг відчути себе на місці події. Авторське я в репортажі виконує декілька функцій: - втілює характер ставлення автора до дійсності. – обумовлює авторську мову, яка будується на розповіді від першої особи.- авторське Я рухає сюжет. Етапи роботі над репортажем – постановка теми – розташування матеріалу у відповідності до структури репортажу. Ре6портаж завжди має заголовок,лід, зачин і власне репортажний опис і закінчення. Підписується журналістом
112. Замітка. Головні відмінності між заміткою і репортажем. Замітка — один із різновидів ділових паперів, що вміщує стислий запис думок , спостережень, подій, зроблений з певною метою. Це провідний інформативний жанр. Обсяг від кількох рядків до кількох абзаців. Розширені замітки – поширене повідомлення від 35-40 слів, яке містить заголовок та лід. Замітка може підписуватися журналістом.Автор виступає як публічна особа.авторська оцінка відсутня.Різновиди замітки: Анонс (коротке повідомлення про те що буде відбуватися) Репліка ( критична замітка, написана легко, з гумором, іронією чи навіть з сарказмом, нерідко вїдлива ) На відміну від репортажу виклад відбувається від третьої особі, оцінка відсутня, присутність автора не обов’язкова. Інформаційна місткість мінімально стисла. Вказівка на автора не обов’язкова.
113. Інтерв’ю як інформаційний журналістський жанр. Творчість журналіста-інтерв'юєра полягає передусім у доборі та формулюванні питань. Своїми питаннями він підказує теми, яких бажано торкнутися в розмові, він "скеровує" бесіду, реагує на висловлення співрозмовника, не дозволяючи діалогу вийти за межі, передбачені задумом. Натомість особі, що дає інтерв'ю належить зміст та форма відповідей, тобто самого матеріалу. Відповідно, розробляючи закон, укладачі виходили з того, що внесок у процес створення інтерв'ю усіх його учасників приблизно рівноцінний. Однак багато видів цього жанру зумовлюють різний характер створення матеріалу і часто зводять участь одного з співавторів до мінімуму. Цей факт породжує чимало суперечок щодо правомірності визнання того чи того учасника інтерв'ю співавтором. Теорія журналістикознавства виділяє такі різновиди інтерв'ю: інтерв'ю-діалог;інтерв'ю-колективне;інтерв'ю-монолог;інтерв'ю-замальовка;інтерв'ю-нарис;інтерв'ю-анкета Класичний різновид - інтерв'ю-діалог. Але в інтерв'ю, як на боці інтерв'юера, так і на стороні інтерв'юйованого, можуть брати участь дві та більше осіб, - і тоді інтерв'ю плавно переходить у "круглі столи" чи в ток-шоу (типу "Подвійний доказ", "Я так думаю"). За своєю суттю все це різновиди колективного інтерв'ю, оскільки слова ("голоси") учасників не зливаються воєдино, а лунають кожен окремо. Відповідно всі учас¬ники такого роду інтерв'ю стають його співавторами Проте до інтерв'ю не можна відносити прес-конференції: по-перше, тому, що заяви на прес-конференції мають публічний характер, а, по-друге, тому що питання журналістів не узгоджені один з одним і не дозволяють створити єдиного матеріалу, що складає літературний твір. Щодо окремих відповідей, які лунають на прес-конференції, то вони повинні вважатися "повідомленнями про події і факти, що мають інформаційний характер", тобто матеріалами, які згідно зі статтею 10 закону про авторське право авторській охороні не підлягають. Типовим прикладом може слугувати, скажімо, інтерв'ю з депутатом законодавчого органу стосовно щойно прийнятого (чи неприйнятого) законодавчого акту чи будь-якого іншого рішення. Однак розмова з ним на цю ж тематику пізніше може набути творчого характеру. Останнім часом у деяких виданнях (наприклад, у газеті "Аргументи і факти") стали розміщувати вигадані інтерв'ю, що складаються з питань, які ставить журналіст, та відповідей у вигляді цитати із опублікованих виступів, промов, творів відомих особистостей, зазвичай - давно померлих (Сталін, Гітлер і т. ін). Це - за своєю суттю не інтерв'ю, а використання цитат у новому творі. Інтерв'ю-монолог являє собою актуальне запитання на злободенну суспільно-значущу тему та відповідь фахівця. Такий жанр часто публікується у рубриці типу "Консультації", "Коментар фахівця". Необхідність даної форми викликана прагненням надати матеріалу динамічності, зацікавити читача. Часто редакція газети чи журналу сама пропонує авторові скомпонувати свою статтю як питання та відповіді - "для кращого її сприйняття", видаючи цей матеріал за інтерв'ю. Іноді публікація матеріал супроводжується фразою: "На питання нашого кореспондента відповідає такий-то". Це - типове "лже-інтерв'ю". Відповідно і визнання співавторства у цьому випадку є суперечливим Інтерв'ю-замальовка та інтерв'ю-нарис часто межують із так званими "літературними записами", коли відома особистість надиктовує свої спогади, думки, розуміння, повідомляє певні факти, а письменник, журналіст викладає цей матеріал як єдиний текст, надаючи йому оригінальної форми та урізноманітненій діалогами з цією людиною. Окремої уваги заслуговує інтерв'ю-анкета або інтерв'ю-опитування, жанр дуже поширений, зокрема в радіо- та тележурналіcтиці. Хоча тут і практикуються "класичні" інтерв'ю із заздалегідь підготовленими питаннями, та частим явищем є спонтанні інтерв'ю: на вулиці, на місці подій з очевидцями. Тут, безумовно, наявна творчість однієї людини - журналіста, а співавторства немає. Однак траплялися й прецеденти з приводу анкетування на вулиці, в ході вирішення яких приналежність опитування до певного жанру журналістики породжувала полярні позиції фахівців. Гостра полеміка, чи визнавати соцопитування різновидом інтерв'ю, а отже - співавторством, розгорнулася на шпальтах газети "Факти". Приводом став судовий позов киянина С, учасника вуличного опитування кореспондента "Фактів" Тетяни Нетудихати під час трагічних подій 11 вересня у США. Газета без згоди інтерв'юйованого переклала його відповідь російською мовою, якою виходить видання, і цим, на думку позивача порушила його авторські права. Інтерв'юйований звернувся до суду, вимагаючи солідної моральної компенсації. Коментуючи ситуацію, адвокат Наталя Петрова висловила точку зору, що соцопитування, консультації спеціалістів та іншу суспільно значущу інформацію слід відносити до категорії прес-інформації, яка згідно із законодавством не підпадає під охорону авторського права. інтерактивне інтерв'ю. Прикладом новонародженого жанру може слугувати ряд публікацій в жіночому журналі "Cosmo-politen Україна". Суть інтерактивного інтерв'ю полягала у спілкуванні з випадковою людиною за допомогою мобільного телефона шляхом обміну Біт-повідомленнями (текстовими повідомленнями). Розмови стосувалися різноманітних проблем та відповіді, хоч як це дивно були доволі зваженими
114. Стаття. Обов’язкові елементи статті. Стаття́ — найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття — на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньожанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Обовязкові елементи статті: - аргументація, - використання топосу ( частина-ціле), присутній топос ( причина – наслідок), подача суперечностей ( різні погляди)
115. Коментар: загальна характеристика. КОМЕНТАР (від лат. commentarium - нотатки, пояснення, тлумачення) — роз 'яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар пояснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незрозумілі місця літературного чи публіцистичного твору.У журналістиці поняття "коментар" має два значення: широке і вузьке. У широкому значенні "коментар" — це стрижень аналітичної журналістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: факти недоторкані — коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об 'єктивн'о й вичерпно повинен викладати факти, але цілком вільний у коментарях до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них. У вузькому значенні слова "коментар " — це окремий жанр у жанро-логічній системі журналістики, який передбачає роз 'яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи фактів, представлених в органах масової інформації. Як правило, він подається під заголовками: "Наш коментар", "Від редакції", у радіо- й телепередачах починається словами: "Коментар програми". При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів поважного читача все ж вабить аналітика, неможлива без коментаря, бо він самотужки часто буває неспроможний розібратися е змісті фактів і зорієнтуватися в складному сучасному потокові інформації, що надходить до нього через канали масової комунікації.
116. Рецензія. Структурно-необхідні компоненти рецензії. Види рецензії. Рецензія — публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий твір, театральна вистава, фільм, виставка. Рецензія оприлюднюється у пресі, на радіо чи телебаченні.
Рецензія (нім. rezension, лат. Recensio, англ. Review — огляд, оцінка) — аналіз, розбір, деяка оцінка публікації, твору або продукту, жанр газетно-журнальної публіцистики та літературної критики. Рецензія може відноситися до матеріальних речей (прилади, аксесуари, побутова техніка), комп'ютерних технологій, художньої літератури, музики, фільмів, комп'ютерних ігор. Рецензувати можуть також поточні події, громадські заяви і події. На додаток до критичного твердження, автор рецензії може виставити предмету рецензування певну оцінку для визначення відносної цінності рецензованого предмета. Види рецензій: Споживча рецензія (англ. Consumer review) — це рецензія, написана власником продукту або послуги, або ж написана тими користувачами продукту або послуги, які мають достатній досвід для того, щоб прокоментувати надійність товару / послуги та його відповідність заявленим виробником специфікаціям. Експертна рецензія (англ. Expert review) — це рецензія, написана будь-ким, хто протестував кілька продуктів або послуг для визначення, який з них пропонує краще співвідношення ціни і якості або кращий набір особливостей. Куплена рецензія (англ. Bought Review) — це система, де творець (зазвичай компанія) нового продукту платить рецензенту, щоб він прорецензував даний продукт. Перш за все використовується в автомобільній індустрії, фільмах і комп'ютерних іграх, ця система створює свого роду таємну рекламу. Як правило, куплені огляди є упередженими, хоча бувають і винятки. Структурні елементи: аналіз місце та час створення твору.- аналіз теми та ідеї твору. –аналіз засобів вираження тнми та ідеї – визначення місця твору у житті творчості автора або контексті інших митців.
117. Нарис і його стильові ознаки. На́рис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в нарисі подекуди намічена, має фрагментарний характер. Нарис — це твір суспільно-політичної, побутової, з історичної, психологічної тематики. Серед основних різновидів нарису — нарис художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Нарис дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. Як жанрова форма поширився у 19 ст., будучи програмним жанром (на межі публіцистики та художньої прози). Значний внесок у розвиток художнього нарису зробили О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенєв, Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші.Специфічним різновидом нарису є наукова праця з певної проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, «Нариси історії українсько-руської літератури», І. Франка, «Начерки історії української літератури» Б. Лепкого тощо. Ознаки нарису: - авторське Я чітко виражене і присутнє. – інтимізація , - ескізність – документальність – суспільна важливість – типізація героїв – образність – асоціативність – доля вимислу.
118. Памфлет. Головні відмінності між памфлетом та фейлетоном. памфлет;(англ.) 1. Жанр публіцистики, для якого характерне різке, нищівне викриття якогось політичного явища чи особи. 2. Гостро сатиричний художній твір, якому властива публіцистичність та історична конкретність викриття. Від назви популярної комедії 12 ст. "Памфіліус". Від фейлетону відрізняється різким засудженням негативу. Фейлето́н (фр. feuilleton — аркуш) — сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює негативні явища в суспільному житті.
119. Есе. Художні та публіцистичні прийоми самовираження в есе. Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву "Essai". Визначальними рисами есе, як правило, є незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення. Як правило, есе виражає нове, суб'єктивне слово про щось.Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат. Серед відомих есеїстів: Б. Шоу, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Й. Бехер, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Липа,У. Самчук, П. Загребельний, І. Драч, О. Гончар, Ю. Андрухович.В есе використовують риторичні прийоми, інверсії, ампліфікацію, метафори та метонімії.