Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
6
3. Національна українська символіка.
Прапор (стяговая челка) були трикутної форми( красного кольору). Вперше блакитний, синій та жовтий кольори разом з іншіми були на прапорах козацьких полків. Прапор Б. Хмельницького був червоно-білий. 1 прапор синьо-жовтого кольору як символ України з’явився у Львові у 1848. У березні 1918 УЦР прийняла «жовто-блакитний» прапор. Після ЦР прийшов Скоропадський, він прийняв синьо-жовтий прапор. Прапор Радянської України 1919 р – червоний. У 1950 за ініціативою Сталіна прапор УРСР змінили. З 50 року – червоно-лазоревий. В 1992 р був прийнят синьо-жовтий прапор. Гімн «Ще не вмерли України..» - був списан з польського й серпського гімнів. Герб – Тризубець, як символ мали сотні народів т.я. цифра 3 довго носила магічний сенс. Малий герб у форм тризубці був прийнят у лютому 1992 року, а великий герб розробляється 19 років.
4.Першопочатки людського життя на терені України. Трипільстка культура.
Заселення укр. земель людиною типу Homo sapiens відбувалося в середньому палеооліті. Знайдено скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких сягає 800 тис. років. У середньому палеоліті (мустьєрський період) люди проживали в басейні р. Десни. Близько 150 тис. років тому тут з’явилися неандертальці. Вони колективно полювали на бізонів, мамонтів, пвденних слонів, оленів та диких коней. Поступово зароджується членороздільна людська мова, виникає родовий устрій, з’являється щось подібне до лічби, перші ознаки мистецтва, намічаються елементи абстрактного мислення, розподілу праці між чоловіком та жінкою, але родинні зв’язки простежуються лише по материнській лінії. У пізньому палеоліти майже вся територія України була заселена людьми. Найбільше заселеними в пізньому палеоліті були Прикарпаття, Наддніпрянщина. Саме тоді досягли максимального розвитку мисливство та рибальство, люди навчилися виробляти до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, покривалися шкурами. Учені відкрили в Україні близько 500 стоянок пізнього палеоліту. Тоді в поселеннях проживало від 25 до 70 осіб. Середня тривалість життя не перевищувала 23-26 років. На терені сучасної України мешкало не більше 25 тис.людей. Трипільська культура існувала на південному сході Трансільванії та заході Молдови. Потім трипільці зайняли лісостепове, частковостепове Правобережжя України, район Києва, частину Лівобережжя. Знахідки трипільської культури зберігаються в 60 музеях світу. Сформувалася шляхом злиття культур тих племен, що прибули зі Сх. Середземномор’я та Балкан із місцевими культурами. Трипільці мешкали в глинобитонних одно- або двоповерхових будівлях, розташованих дуже близько одна до одної і з’єднаних переходами. Населені пункти подеколи займали значні площі – протоміста, але процесу урбанізації не сталося через періодичні переселення жителів. У них існував звичай, переселяючись кожні 50-100 років, спалювати свої будівлі. Трипільці вирощували тверду та м’яку пшеницю, ячмінь, жито, бобові, просо, коноплі, займалися скотарством. Мали найрізноманітніші знаряддя праці з кремню, каменю, кісток, рогів. У гончарних печах виготовляли керамічний посуд – кухонний, столовий та культовий. Розписували його чорною, темно-червоною, білою та жовтою фарбами, прикрашали складним орнаментом, що відображав язичницькі погляди тогочасних людей. Основою трипільського суспільства була конфедерація племінних протосоюзів, головним осередком – сім’я. трипільські племена підтримували зв’язки з населенням Малої Азії, Трансільванії, Кавказу. Трипільці були невисокими на зріст, відзначалися характерною вузьколицістю і прямими предками українців не вважаються. Їхня економічне культура, позбавлена творчого характеру, не витримала наступу більш високих і агресивних цивілізацій, які прибули зі сходу та північного сходу. Трипільці немовби розчинилися в часі й просторі, а частина їх була асимільована.
5 Скіфо-сарматська доба в Україні. Україна та античний світ.
У першій пол.VII ст.до н.е. на землі України мігрували скіфи.Наприкінці VI ст.до н.е. скіфські племена об’эднались в єдину державу – Велику Скіфію. Скіфи вели жорстоку боротьбу з правослов’янськими племенами Лісостепу. Із жителів цієї зони збирали надто високі податки. Величезну увагу приділяли скіфи розведенню коней. Високого рівня розвитку досягла металургія. Деяка частина скіфів змінила спосіб життя, перетворившись на панівну еліту хліборобських племен Лісостепу. Об єднавшись з місцевою знаттю, вони створили кілька могутніх союзів. За кілька століть ці плугарі завели величезні городища, захищені земляними валами, ровами частоколами. Займалися вони й садівництвом, ремеслами, особливо розквітло виробництво озброєння. У скіфів панувала патріархальна система влади. Кожен дорослий сків був вояком, навченим блискавично нападати, володіти різними видами зброї. У скіфів існував культ меча, стріли, випущені ними з луків, летіли за 100-120 метрів. Протягом хвилини скіфський воїн випускав до 10 стріл. Скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (багатобожжя). Понятти «скіфське золото», «скіфський звірячий стиль» стали синонімами високої художньої й технічної майстерності. Упродовж IV-III ст.до н.е. під впливом місцевих хліборобських племен скіфи втратили свою ідентичність і чіткі ознаки державності. Деякі історики вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі.
Сармати-іраномовні, схожі зі скіфами племена кочівників. Головним предметом їхнього культу був меч – уособлення бога війни. Сарматська кіннота, яка наступала клином, вважалася непереможною. Жінки та дівчата теж вправно володіли зброєю, їздили верхи, брали участь у походах. Сарматські племена сформувались в середині I тисячоліття до н.е. 600років вони населяли територію від степів Прикаспію до Паннонії. Просувалися вони хвилями, шукаючи нових пасовищ для своєї худоби. Сарматське суспільство було воєнізованим. Політ влада зосереджувалася переважно в руках найагресивнішої частини воїнів, могла успадковуватися. Полонених найчастіше не перетворювали на рабів, а продавали. Найбільшою цінністю були коні. Сармати вели досить рухливий спосіб життя кочівників-скотарів, жили у фургонах. На другому місці за значенням після конярства було вівчарство, розводили вони й велику рогату худобу. Харчувалися м’ясом, молоком, сиром. Розвиненими були деревообробка, бронзове литво, обробка шкіри. Жінки займалися прядінням і ткацтвом. У них існували культи меча, вогню, коней. Бога війни символізував меч увімкнутий у землю. Померлих коней ховали у курганах, залишаючи в могилі фураж і спорядження. Чоловікам клали в могилу зброю, жінкам – прикраси, посуд, прядки. Справжніми шедеврами ювелірного мистецтва стали зодоті й срібні гривні, золоті браслети, сережки, діадеми. Деякий час частина сарматів була в союзі з готами. Потім сарматські племена 327р. були розбиті гунами, деякі з них рушили до Зх. Європи. Небагато сарматів влилися до праслов’ян.
6 Ентогенез слов’ян. Східнослов’янські племенні союзи на тереторії України.
Одну з перших спроб вирішити питання ентогенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він започаткувавав дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст..була домінуючою. У добу Середньовіччя з явилась ще одна версія слов’янського ентогенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія. Вона базується на визначенні предками слов’ян скіфів і сарматів, які осіли в Пд.частині Сх. Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на пн.і на зх. Праця чеського славіста Нідерле «слов’янські старожитності» започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис до н е існувала балто- слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни. Ще одна теорія вісло-одерська, обґрунтована Косташевським. Вона пов язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Ордою. Сучасні українські археологи збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На їхню думку становлення слов’янського етносу досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
У басейні Бугу в VІ-VII ст.був розташований центр одного з дулібських племен-городище Зимно, згодом знищене аварами. Також виникли об’єднання бужан і волинян із центрами Буськ, Теребовля. Між волинянами на заході і полянами на сході жили деревляни, які мали розвинуту племінну структуру на чолі з князем та племінною знаттю. На схід від полян мещкали сіверяни-носії волинцівської та роменської культур. Пд. подніпров’я населяли племена уличів, які в результаті півстолітньої боротьби з полянами були підкорені київським воєводою Свенельдом. Після цього частина уличів мігрувала в межиріччя Пд Бугу і Дністра, ставши сусідами тиверців. Тиверські племена в 6 ст.заселяли Нижньодунайське Лівобережжя. Білі хорвати жили на території Верхньої Наддніпрянщини, Пн Буковини й Карпат. Столицею був Ужгород. На правобережжі Прип’ятського Полісся деякий час перебували дреговичі. У 7-8 ст.вони частково розселилися на землях нинішньої Прибалтики. Племінні об’єднання в 7-10 ст. мали схожу культуру з певними відмінностями. Вона хар-зується приблизно однаковим рівнем соц.-екон та політ.розвитку, спільними рисами в будівництві житла, ремеслах та хліборобстві, у похоронних обрядах і віруваннях.
7. Утворення КР- середньовічної держави східних слов ян.
Ки́ївська Русь — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.
В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.
Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.
Олег: (882-912) за час свого князювання приєднав до Русі сіверян,деревлян,уличів, тиверців, кривичів, радимичів, новгородських сло ян. Ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911. Похід на Візантійську імперію(907), піклувався про зростання могутньості держави, зробив військо дисциплінованим і рухливим, одягнув в шоломи і кольчуги. Озброїв мечами.
Ігор: (912-945) відзначався незмірною жадобою до владування і багатств, воював із союзниками Олега, невдалий похід на Візантію, невдалий похід на Царгород, восени 944 його вбили за надмірну жорстокість(під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян). “грецький вогонь” – суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій.
Ольга: (945-957) перша в Україні жінка-державотворець. Жорстоко розправилась з деревлянами. Робила все аби стосунки між Руссю і сусідами вирішувалися шляхом переговорів, союзницька угода з Константинополем, прийняла хрещення,впорядкувала збір данини, встановлювала норми податків з феод. залежного населення.
Святослав: (957-972) розширив межі КР, весь час провів у походах, підкорив в ятичів на Оці і Волзі (964), розгромив Хозарський каганат, здійснив ряд походів проти візантії і болгар, поставив під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі, кордони Кр доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу, вбили печегніги, каган Кудя зробив із черепа урочисту чашу для вина, сподіваючись перейняти хоробрість, стійкість.
Утворення
Постання Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).
Київська Русь на початку свого існування
За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ — майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.
Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972)
Період розквіту
Велике значення у розвитку Руської держави мало прийняття християнства Володимиром Великим бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед європейських держав. Другим важливим чинником у держ. будівництві Руської держави була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права (впроваджено перше руське зведення норм світського права «Руська Правда»), що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411-19 стор.). Таким чином, за князів Володимира Святославича (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду.
Період міжусобиць і роздробленості
Мапа Русі часів роздробленості
По смерті Ярослава в Київській Русі розгорнулася міжусобна боротьба за великокняжий престол. Сильну центральну владу на короткий час відновили онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1113—1125) та його син князь Мстислав (1125—1132). З середини XII ст. у державі Київська Русь розпочалася доба удільної роздробленості та відцентрових процесів, які набули значного поширення. Одноосібна монархія перетворилася на колективний сюзеренітет роду рюриковичів. У другій половині XII — на початку XIII ст. Київська Русь складалася з низки самостійних державних утворень, земель-князівств.
Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Київську Русь поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київського престола. Але поділ Русі викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців спричинилися до занепаду могутності Русі. Любецький з'їзд князів у 1097 році перетворив Руську державу на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Руської держави створилися фактично незалежні князівства: Київське, Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське.
Сильного удару по Києву завдало його руйнування та пограбування військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році. Але не зважаючи ні на що, Київ залишився аж до нападу татар у 1240 гол. політ., екон., церк. і культ. центром Київської Русі й далі уважався «матір'ю руських городів». Об'єднуючими чинниками Русі були: спільна династія Рюриковичів, однакові форми політ. устрою князівства, право, релігія й церква, врешті, літ. мова, що великою мірою нівелювало й послаблювало ті відосередні сили, які випливали з різниць розмовних мов, побуту та екон. умов поодиноких частий Руської держави.
Зовнішні відносини
Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969—971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів. На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники — рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети — златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві.
Державний устрій
Київська Русь була монархією. На чолі її стояв Великий князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.
Економічне життя
Головним зайняттям населення Київської Русі було хліборобство, при чому в південних її частинах (у степу і лісостепних смугах) воно мало форми орного, у північно-лісовій смузі — підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом прибутку Руської держави була торгівля, яка використовувала міжнародний водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Захід. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих і нових міст.
Соціальне життя.
Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники більших земльних маєтків, і княжа дружина.
Київська Русь зробила величезній внесок у світову історію ХІ-ХІІІ ст. Ключевський писав, що “руська держава була заснована діяльністю Аскольда…” За князя Аскольда ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після походу на Візантійську імперію 860р.
До Києва прийшов таємно новгородський правитель Олег – убив Аскольда і посів престол Києва. Замість Києвичів встановилася династія Рюриковичів(882). Політична форма правління не змінилась. Київ продовжував відігравати головну політичну роль на усіх слов янських землях, які приєднувалися силою влади київських князів. КР була економічно розвинутою і мала неабияку військову могутність.
8.Соціальний та політичний устрій КР
Політичний лад
Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
На чолі держави, стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій.
Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.
Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. В часи Давньоруської держави були поширені символічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб (так цей знак назвав російський історик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Свя-тополка, Ярослава Мудрого,. Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі — рибальського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне ясно, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дістав ім'я Георгія, Георгій Побєдоносець став вважатися покровителем усієї Русі. Покровитель воїнів і символ перемоги над язичництвом архангел або архістратиг Михаїл зображався на гербі Київської землі як її покровитель. Образ архангела Михаїла ми знаходимо потім на головній козацькій хорогві Богдана Хмельницького.
9. Формування сучасних східнослов'янських етносів. Питання про давньоруську народність.
Київська Русь стала великою середньовічною поліетнічною державою, в якій навколо Києва об'єдналися всі східнослов'янські союзи племен — княжіння і більше двадцяти неслов'янських народностей.
Російські історики вважали Київську Русь першим періодом держави Російської, український і білоруський народи не визнавали окремими народами, а лише гілками, «ветвями» єдиного російського народу.
Українські вважали Київську Русь державою українською.
Утвердився погляд, що давньоруська народність мала спільну мову з місцевими діалектами, спільність території, що збігалася з політичною спільністю в формі Давньоруської держави, яка об'єднала весь східнослов'янський світ. Визнавались також певна економічна спільність, єдність матеріальної і духовної культури, релігії. Однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон і суд, військовий устрій, спільність інтересів у боротьбі за незалежність Русі сприяли консолідації східних слов'ян у давньоруську народність.
Українська, російська й білоруська народності почали формуватися задовго до утворення єдиної Давньоруської держави на основі трьох груп східнослов'янських племен — південно-західної, північно-східної і західної при взаємодії з іншими, неслов'янськими народностями. Цей процес продовжувався і в рамках єдиної Київської держави.
10. Введення християнства на Русі.
Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десьу 987 р. на прохання візантійськіх імператорів Володимир послав шеститисячний загін варягів на придушення бунту полководця Фоки. Але брати-імператори відмовилися виконати обіцянку-видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Херсонес та оволодів містом. У 988 Володимир таємно охрестився, діставши християнське ім’я Василій, а в жовтні відбулося вінчання Анни та Володимира. 1 серпня 989 відбулося хрещення киян. Володимир заявив що всі, хто відмовиться від обряду вважатиметься особистим ворогом князя. Процедура проводилась біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися і всі сини Володимира. Взагалі хрещення на Русі відбувалося упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розлучатися зі звичною вірою предків. Десь до середини 11 ст язичниками залишалися тиверці, уличі, в’ятичі, радимичі. Невипадково Володимир обрав собі ім’я Василій (грецьке-государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Прийняття християнства на Русі у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Деякі елементи язичництва збереглися аж до нашого часу: недобрий знак-поява чорного кота, перехід дороги перед перехожим з пустим відром та ін. Водночас у християнстві й язичництві виявилося чимало близькиз за своєю сутністю символів.
11. Культура Київської Русі.
Після прийняття християнства туту поширилась нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця, вона нагадувала ієрогліфи. Кирилиця мала 43 знаки, її створювали наприкінці 9-на поч. 10 ст учні Кирила і Мефодія в Преславі. В основу її покладено зрозумілий її слов’янам мовний діалект, тому вона переважала на землях України. Згодом кирилиця зазнала спрощення. У 996 відкрилася перша школа, коли учнів перевели до Десятинної церкви. В цій школі діти знатних киян вивчали богослов’я, співи, арифметику, грецьку мову. У 11 ст в Києво-Печерській лаврі виник своєрідний центр підготовки вищого духовенства, лікарів, художників, поліграфістів, перекладачів, літописців. До 1240 тут здобули освіту понад 80 осіб, які згодом стали єпископами. Та настоятелями монастирів. Важливе значення мало заснування онукою Ярослава Мудрого Анною школи для дівчат при київському Андріївському монастирі, аналогів якої не мала Європа. Вона керувала школою 26 років. Дочки знатних киян вивчали письмо, читання, шиття, вишивання, співів, правил, шляхетної поведінки. За Володимира І дітей для навчання забирали від батьків силоміць. Основним будівельним матеріалом на Русі лишалося дерево. Першим кам’яним храмом була Десятинна церква. За 26 років побудований Софіївський собор Києва. Усередині храми прикрашалися фресками, мозаїкою. У 30-х рр. 11 ст збудовано головну міську браму – Золоті ворота. Після прийняття християнства були штучно перервані традиції фігурної скульптури і в12 ст не існувало мозаїки, але поступово розвивався іконопис. Малювали ікони на дерев’яних дошках, обов’язково розміщали їх у церквах, чекаючи в них дива. Важлива галузь КР-декоративно прикладне мистецтво, розвинена техніка карбування, різьблення й позолоти. Деякі вироби художнього ремесла йшли на експорт. Декорувалися предмети побуту, зброя посуд та інші речі, створювалися кераміка із зображеннями хижих птахів, павичів, які нагадували малюнки на візантійських тканинах.
12.Причини занепаду Київської Русі
XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.
13.Галицько-Волинська держава 12-14 ст.
Наприкінці XII - у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я - Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політичне занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні. Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання - Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників: 1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів); 2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга; 3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264); 4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі. Державний розвиток Галицько-волинського князівства відбувався в кілька етапів. І етап (1199-1205) - утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
Оволодівши значною частиною київської спадщини,
Галицьке-Волинське князівство на зламі XII-XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, я близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів - у греки».
Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вель-фами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польсько містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
II етап (1205-1238) - тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:
- прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права - оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213- 1214);
- безперервне втручання у внутрішні справи захід-норуських земель сусідніх держав - Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирі!'» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);
- зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);
- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.
III етап (1238-1264) - об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицьке-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під До-рогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угро-веськ та ін.).
На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.
Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-волинського князівства. У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.
За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).
Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох най-впливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суз-дальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.
Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золо-тоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під пок-ровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Поль щу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.
Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила - Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.
Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.
IV етап (1264-1323) - стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя - Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264-1301). Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На зламі XIII-XIV ст. відновилася єдність Галиць-ко-Волинської держави під владою наступника Лева - князя Юрія І (1301-1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимири». За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій І був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту».
Наступниками Юрія І стали його сини - Андрій та Лев II (1315'-1323). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиор-динську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви - Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Зовнішня політика та значення Галицько-Волинської держави.
По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого - Ростиславичі, а на Волині - Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.
Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124-1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя - старшого сина Ярослава - Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.
Після смерті останнього Ростиславича - Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.
Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202- 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові - Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.
Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста - Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою,
уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.
Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці - Львів, Володимир, Лучеськ.
У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною - сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.
Лев (1264-1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301-1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.
Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.
Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.
У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.
1 В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.
Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392- 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.
В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.
Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис.
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.
Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта - великого литовського князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.
В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.
Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».
14. Українські землі у складі Великого Князівства литовського та Польщі (др..пол.14-перш.пол.16ст.)
В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.
Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392- 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.
В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.
Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис.
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.
Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта - великого литовського князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.
В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.
Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».
15.Люблінська унія (1569) та її наслідки.Українські землі у складі Речі Посполітої.
Велике князівство Литовське поступово занепадало .Воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушено було піти на поступки Польщі.1 липня 1569 посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію .Польща і Литва обїедналися в одну державу –
Річ Посполита,умовами якої стали :-обїєднання Польщі і Литви у федеративну державу;
-створення єдиної грошової системи та ведення спільної зовнішньої политики;
-збереження цими странами свого державного статусу;
-перехід ло складу Польщі українських земель.Українськи землі переходили піл владу Польщі.
Наслідками цієї унії для українських земель стали :
-на українську територію нові форми соціального та правового життя;Укр.землі не забезпечили собі окремий статус нової держави;
-верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури;
-залучення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпчення селян,постійного зростання експлуатації населення,зменшило селянські наділи,збільшення панщини;
-Православним українцям заборонялось займати вищі посади,заборона займатися певними ремеслами,обмеження торгівлі;
-в установах панувала тільки польська мова .
Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського.
Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.
На середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.
Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.
Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.
Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.
Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.
Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.
На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.
У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.
Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.
Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.
Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.
Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.
Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.
16.Берестейська релегійна унія унія(1596) та її наслідки.
В об’єднанні православної та католицької церков були зацікавлені польський король – для остаточного ополячення українців та білорусів,Папа Римський – для збільшення своїх володінь і доходів,православні ієрархі- для зрівняння в правах з католицькими.У1596 в Бересті була проголошена церковна унія – об’єднання православної церкви з католицькою.Основні умови:
-прийняття католицької догматики про чистилище,походження Духа Святого від Бога –Отця та Бога-Сина;
-визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;
-збереження православної обрядовості;
-проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;
-виборне право на заміщення митрополичної світською владою;-збереження за нижчим духовенством права одружуватися;
-підтвердження східних принципів організації чернечого життя;
-зрівняння у правах руського духовенства:від сплати податків,надання єпіскопам прав сенаторів;
-навчання у школах на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;
-підпорядкування братств єпіскопм;
Отже закривалися православні храми,православні монастирі та школи,священники переслідувалися з боку польської шляхти.Відбулось нерівноправне об’єднання церков..Проти церковної унії виступили народні маси,частина знаті .Це смусило Польщу у 1632 знову дозволити легальне існування православної церкви.Ця релегійна ситуація в Україні була складною,так в України й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька.
17.Українська культура доби Ренесансу (15-перш.пол.16ст).
Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху.Реформація сприяли поширенню науки,освіти.Острозька академія-Першою в України національною школою вищого рівня була Острозька Академія,В ній працювали випускники університетів,культурні діячі.Провідне місце в програмі навчання посідало вивчення 3 мов.Академія мала переважно гуманітарну спрямованість..Зі смертюК.Острозького академія поступово почала занепадати.
Поява книгодрукування в Україні – це стало видатною подією,що значно прискорило культурний розвиток.Першими українськими книжками були граматика. Полемічна література - набуває розвиток,спрямована проти полонізації укр.народу.
Братства – торговці та ремесленники створили перші братства ,які обстоювали інтереси православної цервки,братства існували в кожному місті та містечку ,вони отримували матер.допомогу.Існували вони на членські взноси ,організовували друкарні на укр.мові.Двері братств були відчинені для кожного На базі братської школи и виникла Києво-Могилянська академія.Києво-Могилянська академія – заснував Петро Могила при лаврі школу вищого типу,яку через рік було об’єднано з Київською братською школою.Школа,зберігаючи національні традиції,прийняла програму і методи західноєвропейських університетів.Викладання велось латинською мовою.,але було и належне знання української мови.Вона довгий час була єдиним вищим закладом України і всього православного світу.
18. Походження українського козацтва.
Є думка що слово козак походить від монгольських слів і означає захисник кордону. У 9 ст тюрки називали так бездомних, воїнів бродяг, яких посилали виконувати небезпечні завдання. Козаки проживали на острові Хортиця, їх називали «змішаним народом». Козача лексика увібрала чимало тюркізмів. Від степових народів козаки запозичили методи партизанської боротьби, холодну зброю. Узимку 1523 Великий князь литовський доручив старостам порубіжних земель завербувати 2тисячний загін козаків для боротьби з татарами. Але бракувало коштів. Регіональна шляхта закликала сейм використати козаків як напіввійськову касту для охорони східних та пд. Сх. Кордонів. У пошуках нових місць проживання, укр. Населення цілими селами вирушало в майже безлюдні околиці Братславщини, Київщини, Подолії. За втікачами влаштовували погоні, затриманих судили. Козаків розрізняли які жили на «волості» в населених пунктах, та тих, що мешкали в пониззі Дніпра – «низові» запорожці. Обидві ці категорії називалися « Військом Його Королівської Величность Запорозьким» Але відокремившись від низових, городові втратили право іменувати себе так. 1583 Реформа короля Стефана Баторія розподілила козаків на реєстрових та нереєстрових. Останні опинилися поза законом. Протягом 1587 1589 завершилось утворення Зап війська на базі територіальних коштів. Структурована Зап січ виникла у 1591 на острові Базавлук. Після 1569 можна говорити про існування Війська Запор як держави-міста, яка займала також також територію укр. Прикордоння.
19.Запорізька Січ в 16-18 ст.
Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище - козацтво.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.
У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.
Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).
З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.
Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.
Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.
Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.
Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.
При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося.
Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.
20.Єволюція казацького руху конец 16 –перша пол..17 ст.
Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.
На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.
У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.
В 1594- 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.
У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.
Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища - козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.
Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії - гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.
Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.
У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.
Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.
Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.
У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків - Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.
Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.
Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.
У 1637-1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.
Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.
21.Причини та рушійні сили Визвольної війни укр..народу під керівництвом Б.Хмельницького
У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Далі терпіти було несила. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 5-6 днів на тиждень. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендарів була жорстокою. Національний і соціальний гніт посилювався духовним рабством, у якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів
Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю Богдана Хмельницького.
Усе це й зумовило національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали козацтво, селяни, міщани, православне духовенство.
Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький, який народився приблизно 1595 р. (місцем народження вважається Суботів) у родині дрібного шляхтича. Здобув добру на той час освіту в школі лембер-зьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре знав історію, географію, право.
У 1620 р. разом із батьком узяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Хмельницький потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту. Запорожці викупили його. Повернувшись у рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.
За свідченням сучасників, Хмельницький був активним учасником Переяславської битви 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Т.Федоровичем розбили шляхетські війська Конєцпольського. Одну з провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. У Запорозькому Війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику, він пройшов справжню школу міжнародних відносин.
Запорозька Січ, що знаходилася тоді на Микитиному Розі (поблизу міста Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з Повстанським рухом на Наддніпрянщині та розпочати велику визвольну війну українського народу.
Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборів-ським договором.
Битва під Жовтими Водами і Корсунем
Битва під Жовтими Водами - це яскрава сторінка в історії військового мистецтва козаків. Військо Хмельницького налічувало 8-10 тис. козаків при 4 гарматах, до якого приєднався татарський загін, а пізніше 4-5 тис. реєстрових козаків. В ніч на 6 травня 1648 р. польське військо, яке після першої сутички з козаками зачинилося в укріпленому таборі, зробило спробу відійти на з'єднання з іншою частиною своїх військ, біля урочища Княжі Байраки натрапило на засідку і було вщент розгромлене. Майже З тис. поляків (серед них був і смертельно поранений С.Потоцький) потрапили в полон.
У битві під Корсунем (травень 1648 р.) Хмельницький, керуючи 15-тис. загоном, змусив 20-тис. армію Речі Посполитої залишити вигідні позиції та прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості - Гороховій Діброві. Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши Із засідки, завершив розгром поляків. Коронні гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський потрапили в полон, а разом з ними весь обоз і прапори.
Такі ж принципи стратегії й тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 21-23 вересня 1648 р. на берегах р.Ікви. Сили сторін були приблизно рівними - до 100 тис. козаків і 5 тис. татар проти 80-90 тис. поляків. Центральним пунктом битви була гребля через річку. В перший день вона двічі переходила з рук в руки, потім поляки оволоділи нею. Однак 13 вересня Хмельницький захопив її і розпочав наступ на польські позиції, що і привело до втечі частини поляків увечері і паніки серед тих, хто залишився. Перемога у цій битві відкрила шлях до визвольного походу в західноукраїнські землі.
Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну.
22.Хід Визвольної війни українського народу (1648-1654)Українсько-польські відносини в роки визвольної війни.
У першій половині 17ст.Річ Посполита перетворилась на найбільш європейську державу.На українських землях,що входили до її складу панувало свавілля польських магнатів та шляхти.Період 1648-1652 був часом найбільшого розмаху національно—визвольної і соціальної боротьби.Ці часи характеризувалися погіршенням економічного і геополітичного становища України,різким загостренням соціально-політичної боротьби,що вилилась в громадянську війну і призвела до розколу України на два гетьманства- Правобережне і Лівебережне.У січні 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом.Він звернувася до народу із закликом підійматися на боротьбу проти польсько-шляхетського гніту.Повстанський рух дуже швидко набирає всенародний характер і охоплює всю Україну.Хмельницький уклав союз з Кримським ханством,він пішов на цей крок щоб зміцнити військо за рахунок татар.,які багато зраджували українську сторону.Хмельницький вимагає від коронного гетьмана Потоцького оскасування Ординації 1638р.,отримання автономії для казацької України,виведення війск з укр..територій.Реч Посполита вирішує придушити повстання.У 1648р. козацько-татарське військо розгромило польську армію ,що сприяло активізації народно-повстанського руху.Польща відкинула умови українців..Стрімко росла соціальна боротьба селян ,вони розправлялись з панами.Зростала армія Б.Хмельницького .На кінці червня повстанці звільнили Лівобережну Україну ,а потім було звільнено і Правобережжя,Поділля,частина Волині.У 1649р.на переговорах було заявлено,що Українська держава незалежна від Польщі.У травні 1649 Польща відновила воєнні дії,але становище Польщі було катастрофічним.Був укладено Зборівський договір,де українська сторона пішла на значні поступки.Сторони знов готуються до війни.У1651р.відновились воєнні дії.Українське військо потрапило в оточення,що завдало великого удару Україні ,Богдан Хмельницький змушує противника до переговорів У 1651 р укладається Белоцерківська угода ,що призвела Україну до тяжких наслідків.Поляки вірили у свою перемогу та здійснювали жорстокі репресії проти укр..народу.,який не сприйняв тяжки умові .У 1652р.Хмельницький поновлює воєнні дії та отримує перемогу,яка викликала антипольське повстання населення України і відновлюється влада гетьманської адміністрації.
Восени 1653р. відбулась битва між українсько-татарськими та польськими війсками.Польська армія опинилась в оточенні,кримський хан зрадив укр..сторону и пішов на переговори з королем,які завершилися Кам’янецькою угодою.Богдан звертається за допомогою до Москви.Він сподівався закінчити війну з Польщею.У 1654 відбулась військова рада ,яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя.
23.Становлення укр.козацької держави в ході Визвольної війни укр.народу
В жовтні козацько-селянське військо дійшло до Львова та оточило його, проте брак продовольства, смерть від чуми Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом
Почавши переговори з посланцями Яна Казимира, Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти на Варшаву.
О.Субтельний вважає, що Хмельницький ще сподівався пристосувати політичну систему Речі Посполитої до потреб українського козацтва. М.Грушевський стверджував, що гетьман не був готовий створити Українську державу. На думку ж І.Крип'якевича, мета походу Хмельницького була тільки політичною -домогтися миру з Польщею.
В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.
Наприкінці червня 1649 р. Хмельницький разом із ханом Ісламом-Гіреєм оточив польські війська під Збаражем, а сам із головною частиною військ вирушив на Зборів, де оточив 30-тисячну польську армію Яна Казимира, яка йшла на допомогу обложеним наприкінці липня. Саме тоді, коли перемога козацького війська була близькою, хан Іслам, підкуплений поляками, зрадив Хмельницького і змусив його піти на переговори з польським королем. У серпні 1649 р. було укладено Зборівську угоду. Згідно з нею встановлювався реєстр у 40 тис. козаків, на Київщині, Чернігівщині та Бра-цлавщині урядові посади мали право обіймати лише козацька старшина та православна шляхта. Повстанцям було подаровано амністію.
Умови Зборівського договору влаштовували не всі верстви населення. На Запорожжі навіть відбувся виступ проти гетьманської адміністрації, що його придушив сам Хмельницький.
24.Переяславська Рада та Березневі статті 1654р. наслідки україно-російської угоди
25.Політична діяльність гетьмана І.Виговського.Гадяцька угода
Трагічний період,який розпочався для українців після смерті Б.Хмельницького і позначився боротьбою між представниками казацької верхівки.І.Виговський У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.
У вересні 1658р. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою та був укладено Гадяцький договір:
-Україна входила до єдиної Речі Посполітої на правах рівноправного суб’єкта;
-Руське князівство мав очолювати гетьман;
-влада гетьмана була довічною;
-утворювались місцеви органи влади;
-Руське князівство не мало право на окремі відносини з іншими державами;
-дозвіл на відкриття окремого монетного двора;
-дозволялось мати озброєни сила 60тис.козаків та 10 тис.найманців;
-відновлювалось землеволодіння,кріпацтво,податки ,усі повинності;
-скасовувалась церковна унія;
-заснування в Україні двох академій;
-встановлення свободи друку;
-польські та литовські війска не мали права перебувати на тер.Руського князівства.
Російський уряд оголосив Виговського зрадником і у 1659р. розгорнув наступ на Україну.Не бажаючи лиха Україні,Виговський зрікся і вирушив до Польщі.
26. Громадянська війна: криза Української козацької держави: (60-80рр. 17 ст.
Пвсля смерті Б. хмельницького посаду гетьмана протягом місяця обіймав його син Юрій. Який не закінчив навчання в колегіумі і наголошували на його невмінні вершити державні справи. Виговський стає виконувачем обов’язків гетьмана. А потім його обирають гетьманом. Відбувся державний переворот, бо було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства. Спроба Виговського силами козаків зупинити торгівлю Запорожців з Гетьманщиною ще більше погіршила його стосунки із Запоріжжям. У пер пол. 1658 гетьман прийняв вимоги царя про передачу до складу Росії деяких білоруських міст. Він погодився оголосити війну кримському ханству, однак підписав договір про дружбу з Кримом, союз із Швецією, Вів переговори з Польшею. Усі ці дії гетьмана спричиняли незадоволення усіх українських полків. Влітку 1658 Виговський намагався залагодити стосунки з Москвою. З березня 1658 в Україні спалахнула Громадянська війна. Бунтівні козаки пограбували садиби старшин. Під впливом царського посла Пушкар дав згоду піддатись Виговському, але гетьман цього не схотів. 31 травня під Полтавою відбулась битва козацько-татарської армії та найманців-сербів та слабо-озброєних повстанців. За наказом Виговського деякі міста України були перетворені на руїни, а татари здобули дозвіл забирати Ясир. Влада гетьмана, що мала обиратись довічно, поширювалась на воєводства. Але сейм не дав згоди на формування особистої гвардії гетьмана. Виговський звинувачував рос представників у навмисному розпалюванні громадянської війни, у змові з Польшею. Він наказав готувати наступ на рос армію в чому різко погіршилися рос-укр відносини. Козацькі полки почали витісняти царські гарнізони з території Гетьманщини, хоча населення протестувало. Суперники Виговського сформували укр. Козачий полк. За наказом Виг було спалено всі населені пункти. Виг привів на допомогу козаків, татарську орду, загони німецьких, угорських найманців, польські війська. Ця перемога не змогла поліпшити хистке становище Виговського. На козацькій раді були зарубані посли гетьмана, а сам Вигов, склавши повноваження, врятувався втечею, перейшовши під владу Польші і обійняв посаду воєводи Київщини. Але у 1664 на раді його розстріляли, звинуватили у зо позі рос військам. Про рівень кризи в Гетьманщіні свідчить лист Виг до короля Польщі в якому він умовляв короля завоювати Україну.
27.Гетьман Мазепа .
На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.
26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.
Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.
І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.
У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини - бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.
У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.
У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.
Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.
Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині.
Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці - Санкт-Петербурга.
У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.
Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.
Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.
Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.
Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.
Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.
28.Конституція П.Орлика
Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.
Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: • Україна обох боків Дніпра (по р.Случ) мала бути вільною від чужого панування; • гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького;
• виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; • недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;
• встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; • ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; • православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.
Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана [.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.
Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.
29. Укр козацька держава у 18 ст (1709-1783)
17 липгя 1709 Скоропадський подав царю 14 прохальних статей, якими підтверджувався автономний статус Гетьманату, підпорядкованіст козаків лише своїм старшинам. У грудні 1708 Скоропадський дозволив заселяти хутори й передмістя Батурина, у квітні козаки дістали дозвіл на продаж пива, меду, браги, горілки. До 1714 економіка Гетьманату розвивалася за досить сприятливих умов. Та в наступні 6 років було жорстоко регламентовано вивіз за кордон Гетьманату сала, воску, шкур, срібла. Заборонявся безпосередній імпорт в Україну. 29 квітня 1722 сталося чергове обмеження автономії Гетьманату – було створено Малоросійську колегію, підпорядковану Сенату. Протест скоропадського проти неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував. 3 липня 1722 Скоропадський помер. Наказним гетьманом було призначено Полуботка. Царя розгнівали його прохання про повернення Гетьманщині колишніх прав., ліквідацію малоросійської колегії, обрання повновладного гетьмана. Після низки доносів був ув’язнений і помер Полуботок. Готуючись до війни З Туреччиною, Росія відчувала потребу в допомозі укр. Козаків. Із ув’язнення було звільнено заарештованих 15 укр старшин. 1 жовтня 1727 гетьманом Лівобережної України за рекомендацією цариці обрали Данила Апостола. Першими кроками стало прохання цариці відновити умови договору 1654, тобто номінальний васалітет Гетьманщини. Функції генеральної козацької канцелярії більше переходили до центральних органів імперії, вона мала право вирішувати прикордонні питання з Польшею. З 1728 працювала кодифікаційна комісія, яку очолював Лизогуб. Апостал намагався викорінити хабарництво, впорядкував земельні справи, здійснивши в 1729-1730 рр генеральне слідство щодо законності володіння маєтками. Він відокремив державний скарб від гетьманського, але державний контролювали рос чиновники. Апостол створив у глухові 1 в укр. Школу співаків, друкарню, влаштував з’їзд укр. Купців, дозволив їм торгувати товарами: шкіра, прядива, селітра. Змін6ив паспортну системуПроте життя козацтва і селянства за правління Апостола поліпшилось. Стабільною стала політ ситуація. Післяйого смерті у 1734 гетьманщиною стало керувати правління гетьманського уряду яке склалось з 3 рос 3 укр чиновників. У перш пол. 18 ст відбулись зміни в житті запорожців які проживали на землях, що належали кримському хану. Придставники промосковської партії домоглись того що козаки какували в кайдани прихильників боротьби з рос, а потім вони повели запоріжців під владу цариці. Та марно, вони повернулись до татарських володінь. У серпні 1733 щоб не допустити використання поляками запорожців у боротьбі проти російського Августа ІІ, цариця дозволила повернутись їм на середнє Подніпров’я. Нова січ поділялась на вісім паланок,у центрі яких була розташована укр.. слобода з козацьким гарнізоном.У Січі знаходилися представники 20 народів,більшість була українці.Вищим органом формально вважався Кіш,старшина часто підміняла козацьку раду.Під час рос.-турецької війни 1734-1739 рр. воювало близько 65тис.козаків.Війна завдала укр..землям багато лиха.
Завдання виходу Росії до Чорного й Азовського морів потребувало від уряду нових маневрів стосовно козацтва.У лютому 1750р.відбулись вибори гетьмана,їм став К.Розумовський.Його близькість до цариці дозволила йому стати найбагатшим землевласником.Його активна діяльність свідчала про його неабиякий талант державного діяча.У 1763р.в Гетьманщині було відновлено систему судів,до березня 1761р.під юрисдикцією Розумовського перебував Київ,а потім він перейшов під владу центру,а козаків виселили з міста.Зусілля гетьмана до козацького війска:було введено уніфіковану форму,озброєння,створено навч.центр для старшинської молоді.,але імперська влада постійно звужувала його повноваження.У другій пол..18ст.дедалі менше укр.. селян залишилось вільними.Розумовський так і не зміг врятувати свою посаду..Наприкінці 1763р.цариця примусила його відмовитись від гетьманства.Цариця запідозрила гетьмана в таємному схваленні.Упродовж 10 років після усунення з посади Розумовському не дозволялось повертатися в Україну.Ліквідація посади гетьмана означала прискорення процесу перетворення Лівобережної України на одну із провінцій Рос.імперії.
30.Галичина та Правобережжя наприкінці 17-18ст.Занепад Речі Посполитої та доля українських земель
До Правобер.України цього періоду входили землі Волині,Київщини й Поділля.За 1657-1687 рр.вона втратила майже 70 проц. Населення ,а в результате міграційних процесів через сто років українців тут було вже понад три мільйони. Однак провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки та євреї. Щоб захистити край король Ян 3 Собеский вирішив відновити тут козацтво і зробити з нього опору в боротьбі з конкурентами.У1708р. тут було вже сім казацких полків.Батурин заохочував полковників до створення осередків нестабільности для Польщі.,примусити її відмовитись від земель.Полковник Палій прагнув приєднати Правобережжя до Росії. Лівобережні полки приєдналися до Правобережних.У 20-х роках спалахнула боротьба проти поляків,її повели гайдамаки.,після поразки польська влада повісила їх за участь.Ці події були продовженням боротьби Польщі та Росії.Протягом травня-червня 1768р. загони гайдамаків оволоділи майже всім Правобережжям,після штурму Умані Иваном Гонтой та Максимом Залізняком,гайдамаки вирізали в Умані всіх поляків та євреїв..Повтанці обрали їх гетьманом та полковником.До складу Західної України входили такі регіони-Східна Галичина,Західна Волинь,Західне Полісся,Покуття,Прикарпаття,Буковина,Закарпаття,частково Холмщина,Підляшшя,Лемківщина.Ці землі перебували під владою Польщі,Туреччини,Угорщини,Автрії.Після першого поділу Польщі до складу Австрії увійшла Галичина,деякі райони Волині та Поділля.Після другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина,вся Волинь і Поділля,після третього (1795) – Берестейшина. У 1809р.Австрія віддала Росії чотири округи Галичини. Вигідне для розвитку економіки розташування осн. міських центрів дозволяло їм виконувати роль транзитних пунктів торгівлі між Європою та Азією. Львів був великим центром торгівлі. Для єліти Зах. України стали закономірними процеси ополячення та мадяризації,прислуговування австрійській владі. Згодом почався вихід с цього курсу, який тривав до середини наступного століття. Наслідками стали економічний регрес,падіння рівня культури,освіти,занепад еліти.
31.Гайдамацький рух. Коліївщина 1768р.
У 20 роках 18 ст. На Правобережжі спалахнула боротьба проти поляків, її повели гайдамаки .Відомі їхні виступи в 1712-1717 рр.У першій чверті 18 ст. правнук атамана Сава Чалий виступив проти всевладдя поляків та євреїв ,грабував Молдову.Але швидко перейшов на бік Польщі ,одержавши від короля с. Рубані,воював з росіянами. Обурені його поведінкою запорожці вбили його киями біля стовпа. Більшість гайдамаків виходила з Запорожжя або тікала туди після поразки. Із 1733 до 1750 р польська влада повісила за участь у гайдамацькому русі чимало запорожців Діяли гайдамаки з середини 50-х рр. на Лівобережжі та Слобожанщині. Гайдамацькі повстання протягом 1730-1733 охопили Київщину, Черкащину, Барацлавщину, Поділля, Руське князівство. Приборкували ці виступи спільно польські й рос війська. Гайдамаки нищили та розграбовували панські маєтки. Події Коліївщини – конфлікт українсько-польського протистояння. Повстання відкрило шлях до ліквідації на Правобережжі уніатської церкви. Гайдамаки зруйнували уніатські та василіанські монастирі в Богуславі та ін.Кліївщина – це конфлікт з українсько –польським протистоянням.Коліївщина була найрадикальнішим способом прояву соц.-релігійного протесту українців проти перетворення їх на позбавлену будь-яких прав, пригноблену селянську націю, а православної релігії – на другорядну й зневажну.
33.Історична доля Слобідської України 17-18 ст.
На Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. панували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сільське господарство. Успішніше розвивалося рільництво на родючих чорноземних фунтах у південній та степовій частинах України.
Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. У деяких фільварках частка пшениці сягала 30% озимих. На Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню жита, на півдні - пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав із кожним роком. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшник, а також технічні культури - тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивалися садівництво й виноградарство. Окремі землевласники освоювали багатопільну систему, закладаючи основу для раціонального ведення сільського господарства. Трипільну систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі в Галичині. Почали розводити коней, овець. На Лівобережжі у 80-х роках існувало понад 200 великих вівцеферм.
Сталися зрушення і в промисловому виробництві. На основі дрібних селянських промислів виникли мануфактури. Проте за умов панування натурального господарства існувало чимало мануфактур, кустарно-кооперативних промислів і підприємств, де працювали кріпаки.
В Україні діяли підприємства з одночасним використанням примусової та найманої праці. Поява і зростання великих мануфактур (винокурень і текстильних виробництв), вкладання в їхнє будівництво значних коштів свідчили про формування нового типу підприємств - капіталістичних.
Поглиблювалася спеціалізація в окремих галузях промисловості, виникали нові самостійні галузі. Продукція рудень задовольняла і населення, зайнятого в сільському господарстві.
Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на розвитку торгівлі, що пожвавилася завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін.
Розвивалися міста як центри економічного, політичного і культурного життя. Наприкінці XVIII ст. кількість поселень міського типу досягла 200. Міста відігравали велику об'єднавчу роль у становленні економічної української спільності,
З розвитком економіки, внутрішніх ринків помітно зростала роль України а зовнішній торгівлі. Все це свідчило про формування якісно нових економічних відносин - капіталістичних.
34.Українська культура доби бароко та класицизму (кінець 16-18ст.)
З другої половини 17 ст.умови для розвитку культури в укр..землях дещо поліпшились.Почали діяти парафіяльні школи при церквах,де мандрівні дяки вчили дітей писати,читати,рахувати.Почали відкриватися народні училища,де навчання велось на рос.мові.Середню освіту давали колегіуми в Києві,Харкові и др. городахВищим навчальним закладом був Львівський університет та Києво-Могилянська академія.Керивництво академії не приділяло уваги науковому пошуку істини,під освіченістю розумілась начитаність грамотність .Бібліотека академії вважаласьоднією з найкращіх у Східній Евпропі. Зі стін академії вийшли С.Яворський –автор учення про піраміду влади,Ф.Прокопович –творець концепцій про божественне походження царської влади.Цікаве архівне джерело – праця О.Безборотька «Єкстрат малоросийских прав», де обострюється думка про необхідність особливої правової системи для України.У другій половині 17ст. розвивався жанр історико-мемуарної прози.
18ст.явило світові феномен розквіту укр..казацької історіографії,філософії,політології,правознавства. Наприкінці 18-на початку 19ст. вУкраїні поширилися культурно-мистецьки салони,в яких вивчали укр..історію. Продовжувалася практика навчання у зарубіжних університетах.Представниками укр..барокової філософії були К.Транквіліон Ставровецький і Григорій Савич Сковорода. Жага знань та нових вражень привела Сковороду до Угорщини,а потім і до Словаччини, Австрії. У центрі його інтересів були людина,суспільне життя.Я.Козельский ,син сотника Полтавського полку видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини,виступав проти кріпацтва.
Багато українців стали єпіскопами,засновниками шкільної мережі на території Росії. Зміни внесли в музичну культуру композитори М.Березовський і Д.Бортнянський,які справили величезний вплив на стиль хорової музики.
Із середини 18ст. укр..культура ,утративши багатьох творчих людей,що переїхали до імперських центрів,стає провінційною, і на неї більш впливає російська культура..Зростає кількість українських інтелектуалів .Невипадково серед борців за волю України було чимало діячів неукраїнського походження:чех А.Орлик,грек В.Капніст та баг.інших.
36. Укр землі у складі Рос імперії у перш пол. 19 ст. соц.-екон та політичний розвиток.
У перш. Пол. 19 ст. завершився процес адмін.-територіальної уніфікації укр. Земель. Слобідська Укр втрачає своє автономне становище, а її населення переходить до стану кріпосницької залежності від рос та укр. Дворянства. У 1831-1835 у колишньому гетьманаті ліквідується традиційне укр. Право. Київ в багато чому став схожим на типове рос місто. 1817 міністр рос Аракчеєв почав створювати на укр. Землях військові поселення, яким було заборонено вживати спиртні напої та порушати порядок. Це викликало бунти незадоволених. У 1816 Аракчеєв подав царю проект ліквідації кріпосного права і наділення селян землею. Військовим поселенцям надали статус державних селян. Під час Кримської війни населення укр. надавало допомогу рос військам. У 1847-1848 на Правобережжі з метою попередження соц. Конфліктів та нормалізації відносин між селянством та поміщиками було проведено інвентарну реформу. Також до 1840 у сфері с\х виробництва діяли закони, як рос імперії, так і колишньої речі посполитої. У ході цієї реформи польське законодавство було анульоване, що із задоволенням сприйняли укр. селяни. Царська влада виглядала захисником його інтересів, оскільки обмежувала свавілля польських поміщиків. Після невдачі повстань 1830-1831 та1863-1864 місцева шляхта вгамувалась, відмовившись від ідеї відновлення польської держави, зросло рос землеволодіння, пройшла нобілітація шляхти. Після поразки царської армії в Кримській війні 1853-1856, у зв’язку з бурхливим зростанням селянських виступів та низьким рівнем агротехніки нагальною потребою стала ліквідація кріпацтва, яке було скасовано царським Маніфестом від 19 лютого 1861.
37.Кирило-Мефодіївське Братство
Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.
На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися
члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.
Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.
Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.
Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літератури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка. Зачинателем нової української літератури став (.Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди».
Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем.
Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П.Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року
39.Українськи землі у складі рос.імперии в др..пол.19ст. (Велики реформи) в 60-70 рр. та їх наслідки
У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.
Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.
Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у тому числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.
Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) - за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.
Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, заможних селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткішою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких і курдських господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Все це разом із розширенням посівних площ зумовило підвищення врожайності.
Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянства. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосереджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до господарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.
Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.
41.Національний рух у східній Україні (др..пол.19ст.)
См.вопрос 37
43.Зародження укр.-політ.партій на поч.20ст.
На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легальне, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.
Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру-півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.
У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.
У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».
Напередодні революції 1905 р, в Українґактивізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов.
Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).
В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Най-видатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левиць-кий, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.
44. Укр в період революції 1905-1907 рр. у Рос імперії.
В укр. середовищі формувались такі напрями політ думки: лібералізм, соціалізм, націоналізм. З’являються перші політичні партії. У нац. Питанні всі вони залишались на позиціях теорії нації. До національного руху залучалися цілі родини укр. інтелігентів. Перша укр. Революційна укр. партія (РУП) створена у 1900 в Харкові. Основною причиною організації стала хвиля захоплення українців російським визвольним рухом. У грудні 1905 РУП розколовся. Деки члени колишнього РУП українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Їх програма передбачала національно-територіальну автономію України у складі рос республіки, ліквідацію приватної власності, передачу великих підприємств, державним і місцевим органам влади. У ній було відсутні гасла диктатури пролетаріату. УСДРП засудила теорії націоналізму та солідарності двох класів-робітників та підприємств. Саме з цієї причини лідери соціал-демократів схилялися до союзу з національною буржуазією для спільної боротьби з не українськими поміщиками та капіталістами.
У цих роках у низах формувалися власні погляди на майбутнє, незалежна від існуючих політичних сил і це створювало досить складний перелік вчинків і прагнень, в якому самочинні дії та програмні установки часто не збігались. Зареєстровані біля 400 виступів в армії, протягом 1905-1907 свідчили про появу фантастичної віри в революцію, як єдиний спосіб боротьби із самодержавством. А проте для багатьох людей ця віра була не що інше як класова ненависть, втілена в революційно-піднесену форму.
45.Україна в роки Першої світової війни 1914-1918рр.
Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.
Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.
Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету - створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.
З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду - міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».
Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.
Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.
Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.
З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.
Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви - як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.
У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.
У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.
За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання - Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.
Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння - все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.
47. Наукова та суспільно-політична діяльність Грушевського.
Видатний укр. історик, археолог, літературознавець, соціолог, письменник, видатний громадсько-політичний і державний діяч, засновник УНР і голова УЦР, почесний професор Харківського Університету. 11 грудня 1914 в Києві його заарештували як причетного до створення легіону укр. січових стрілків. В 1916 його відправили до Москви під пильним наглядом поліції. Там він часто зустрічався з членами укр. громади. У 1917 повертається до Києва в березні, а в жовтні стає отаманом вільного козацтва, брав активну участь у розбудові УНР, створення її Конституції. У період гетьманату Скоропадського Грушевський нелегально жив під Києвом. Наприкінці 192 року розробив проект Українського вільного Університету, офіційно відкритого 17 січня 1921 р який через деякий час переїхав до праги. З червня 1919 він виступав за компроміс з більшовиками, визнання принципу диктатури пролетаріату, але за умови його союзу з селянством. 7 бер 1924 прфесор Груш приїхав до Києва де за ним було встановлено постіне стеження, переглядалася його особиста переписка, де відображалася вся цого діяльність і контакти. У 1923 – обрано членом-кореспондентм вищої школи слов’янських студій Лондонського університету. Він вважав, що ліквідація більшовицької влади принесе Укр нову руїну й реакцію, він мріяв створити в Києві науково-дослідний інститут, але йому дозволили лише сформувати кафедру. Грушевський вважав нац. Війська лише формуванням етнічних українців у складі рос армії на період війни
48.Початок національно-демократичної революції в Україні Утворення центральної ради (лютий-червень)1917р.
Перша світова війна призвела до загострення соц., полит. І націон. Суперечностей у рос. імперії. В Україні активізувався нац.-визвольний рух проти самодержавства ,який ставив собі за мету завоювання політ. прав. 27 лютого 1917 року перемога лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства , незабаром Микола 2 зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов .В Україні було ліквідовано самодержавний режим. У міста і селах утворено паралельні органи влади. Національні політичні сили були роздроблені,тому необхідно було створити укр. керівний центр. Так виникла Українська Центральна Рада. Створено 3-4 березня 1917 року в Києві. Керівником УЦР став Грушевський . Основні напрямки:
- боротьба на цац.-теріторіальну автономію;
- підготовка до виборів в Установчи збори з метою розв’язання питань про автономію України;
- співпраця с тимчасовим урядом;
- надання нац..меншинам рівних політ.прав;
Створення УЦР стало видатною подією в нац.-демократичній революції 1917-1920рр.У квітні УЦР перетворилося на представницький орган українського народу. Важливою подією цього етапу укр. революції була робота в Києві першого укр. військового з’їзду.700 делегантів підтримали вимоги УЦР щодо автономії України. Обрали військовий генеральний комітет.
49.Боротьба за украинскую державнисть 1 и 2 Универсалы Центральной влади.
Февральская революция явилась катализатором создания различных национальных комитетов и организаций в армии и на флотах России.В Петрограде возникла Украинская войсковая Рада для формирования украинизированных воинских частей ,ее поддержали матросы и часть офицеров морской школы,на Черноморском флоте среди украинцев развернул организационную работу Войсковый клуб.В Киеве в марте 1917 года сформировали комитет по организации украинской армии.Учитывая нарастание стихийной украинизации в армии УСДРП в апреле 1917 поддержали идею создания украинских полков,их передислокацию в Украину.Временное правительство не торопилось формировать украинские части.5(18) июня 1917 года в Киеве ,вопреки запрещению ВП,открылся 2 всеураинский сеъезд,с требованиями начать широкую украинизацию в армии и на флоте ,признать обязательным для российских военных выполнение решений УГВК. Однако в ситуации, когда власть УГВК базировалась на моральном авторитете, никаких гарантий не могло существовать. Съезд легализовал отряды Вольного казачества. В целом движение в войсках лидерами УЦР удалось оставить в русле автономических границ, о чем свидетельствовал оглашенный на съезде 10(23) июня 1 Универсал, лишь декларировавший лозунг национально-территориальной автономии Украины.Было ликвидировано восстание полка Полуботка,стало торможение украинизации в ряде войск,в армии обнаружился ряд явлений:отказ от выполнения приказов,не желание идти на фрон,требования отправки на Украину и т.д.К октябрю 1917 года ни УЦР ни ВП ситуацию не контролировало.В нач.1918 года УЦР перешла от концепции украинизации к формированию армии на добровольческих началах..Процесс дальнейшего строительства национальных вооруженных сил продолжался гетьманом П.П.Скоропадским. 20 июня 1917 начал свою работу исполниьтельный комитет УЦР.Был достигнут компромисс :Петроград признавал УЦР,соглашался ее финансировать ,а киевские лидеры не возражали более против решения вопроса об автономии Украины в будущем Всероссийском Учредительном собрании.Во 2 Универсале 3(16) июля 1917 года УЦР провозгласила себя высшим органом революционной демократии Украины,подчиняющимся ВП,объявила о пополнении своего состава представителями меньшинств,как того требовали российские власти.
50.3 Универсал Центральной Рады.Проголошення УНР.
28-30 ОКТЯБРЯ В Киеве произошел вооруж.конфликт между большевиками и штабом Киевского округа.При помощи воинских частей УЦРбольшевики вынудили части округа прекратить сопротивление .Представители большевиков подписали обращение к киевлянам в связи с падением власти ВП.В нем ЦР признавалась краевой властью,а советы рабочих депутатов- местной.В ночь 7(20) ноября на заседании Малой Рады был провозглашен 3 Универсал об образовании Украинской Народной Республики,пополнении Генерального секретариата новыми секретариатами ,в том числе и Генеральным секретариатом военных дел,который возглавил Петлюра.Здесь шла речь о формировании Российской федеративной демократической республики с правительством из членов социалистических партий..В то же время украинские лидеры,опасаясь конкуренции,не соглашались на размещение общероссийского правительства на тарритории в Киеве.Поскольку большевизм в Украине не являлся естественным фактором ни в идеологическом,ни в организационном отношении,а питался стихийным экстремизмом масс,то в конце 1917 года он не мог получить здесь осознанной поддержки.
51.Украинская Народная Республика наприкинци 1917- на поч.1918р.4Универсал та проголошення незалежности.
В декабре 1917 руководство Киевской областной организации РСДРП (Б) меняет название партии и приняло новое название – РСДРП-социал-демократия Украины..До конца декабря 1917 лидеры УЦР не рассматривали Украину как субъект международного права.На съезде ,открывшейся 4(17) декабря 1917 года 1 всеукраинский съезд крестьянских рабочих.На нем ЦР обвинялась в проведении буржуазной политики.В то же время признавалось право УНР на отделение от России. Певый всеукраинский съезд советов рабочих,солдатских и части крестьянских депутатов ,съезд провозгласил в Украине советскую власть ,избрал Всеукраинский Центральный исполнительный комитет.Съезды были нелегитимными,т.к. не отражали волю большинства населения.До середины декабря 1917 конфликт между Совнарком и ЦР воспринимался как стычка политических сил внутри одного государства.Военное руководство отрядами,наступавшими на Украину ,осуществлял М.А.Муравьев.Не имея возможности противостоять натиску матросов и солдат Малая Рада после трехсуточного обсуждения приняла 11(24) января 1918 года 4 Универсал,провозглашавший самостоятельность УНР.Но реальной независимости Украина получить не могла:шла гражданская война, отсутствовали механизмы проведения экономической,военной,региональный политики, в обществе господствовала апатия или раздражение.В водовороте гражданской войны обе стороны применяли недозволенные нормами гуманизма методы, не щадили людей.с 6 января до 9 февраля 1918 года делегація УНР участвовала в переговорах о мире с представителями Германии и ее союзниками,подписали мирный договор и условия экономического сотрудничества.17-19 марта 1918 прошел 2-ой Всеукраинский съезд Советов ,принял решения, заложившие прочный фундамент под будущее торжество большевиков в Украине.
52.Украинська держава П.Скоропадського
29 апреля 1918 собравшиеся в цирке хлеборобы единодушно избрали гетьманом Украины П.Скоропадського, потребовав от него спасти страну от хаоса и беззакония..С первых же дней существования Гетманата возникла оппозиция ему со стороны демократов- хлеборобов и партий ,входивших в состав УЦР.В мае состоялся украинский съезд,делегаты которго враждебно отнеслись к новой власти.Гетьмана поддержали Партия народной свободы и Протофис- объединение промыщленников.Власть захватили в свои руки землевладельці,земские деятели военніе.Началось наступление на революционно- демократические завоевания:закрівались оппозиционніе газеті,громили непослушніе профсоюзі,ограничивались политические свободы.Созданные правове основы для возвращения земли обострило классовую войну.Переговоры гетмана с украинскими партиями продвигались с большим трудом.Украинский национальный союз(УНС) требо вал включить часть своїх лидеров в состав Кабинета Министров,избрать законодательный орган –Державную Раду.Компромисса не произошло.Во внешней политике Скоропадський проводил ту же линию что и УЦР ранее,украпляя независимость Украины.12 июна делегации Украины и России подписали мирный договор где состоялся консульський обмен. До 1 января 1920 года.Этот договор был завершен благодаря представите лям промышленности и торговки.За 230 дней гетманского режима было прийнято болем 300 законов,проведена работа по формированию регулярной армии.За два месяца до ликвидации Гетманата были созданы предпосылки для реального экономического роста,большая работа была проведена в сфере культуры и просвещения,осторожно велся курс на дерусификацию школьного образования.Курс гетмана на независимую Украину не независимую Украину не подвергался сомнению у лидеров белого движения.Целью гетмана являлось создание общероссийской федерации снизу,путем серии договоров.Вступив в Лигу наций ,гетман понимал что союз с Антантой означал подчинение Украины Белой Гвардии.11 ноября 1918 года Ленин поручик підготовить наступление на Украину..Директория,созданная 13 ноября об’явила Скоропадського узурпатором народной воли,поставила его вне закона ,призвала арестовывать всех служащих гетмана .Вооруженные силы Директории вступили в Киев с лозунгом:за власть советам 14 декабря.В этот же день Скоропадський выехал в Германию .В декабре 1918 года завершилась соціально- политическая утопия времен революции:построить национальное государство на фундаменте консервативной идеи.
53.Директорія та її діяльністьюПетлюра –головний атаман
(см.лист1)
54.Західно-українська народна республіка :виникнення,історічна доля.
(см.лист2)
55.селянський повстанський рух в Україні в 1918-1921рр.Махно.
(см.лист3)
56.Громадянська війна в Україні 1919-1921рр.Здобутки та наслідки. Нац..-демократичної революції
( см.лист4)
57.Радянська Україна в 20 рр. 20ст.Утворення СРСР
Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів - від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.
Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.
Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин).
Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації.
10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.
58.Українське національне Відродження в 20рр.20ст.
У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на під
готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;
організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури.
Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.
Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відродження, українізація проходила успішно.
Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.
З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих іцаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.
Висновок. Більшовики брали до уваги процес українського національного відродження, прагнули оволодіти цим процесом через політику українізації й спрямувати його в русло соціалістичного будівництва, а іншим країнам показати приклад розв'язання національного питання.
59.Радянська Україна в 30-е роках 20 ст.Индустріалізація та колективізація.
Индуст-ія – система заходів ,спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискоренний розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.Причини її проведення :
-необходність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни;
-прагнення влади до зміни соц.-класової структури населення в бік збільшення робітничого класу;
Индустіал-ція почалась з важкої промисловості,а також малоприскорені темпи.Складові индуст-ції:
-інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;
-примус населення до придбання облігації держпозики;
-збільшення випуску й продажу горілчаних виробів;
-продаж за кордон нафти,газу ,деревени,хутра за низькими цінами;
-широке використання праці в’язнів;
-жорстокий режим економії бюджетниї коштів.
Индуст-ція здійснювалась відповідно до 5річних планів розвитку.Перша п’ятирічка –«Запоріжсталь»,»Азовсталь»,»ХТЗ» і т.д.Підсумки индуст-ції:
1.республіка з аграрної перетворилась в індустріально- аграрною
2.зміцнилась обороноздатність країни
3.ліквідовано безробіття (зниження життєвого рівня населення)
4створено нову модель керівництво економікою- адміністративно-командну
Колективізація –процес примусового об’єднання дрібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи,радгоспи)Формування колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкулькулювання.Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації. Колективізація повинна була закінчитися через два роки.У процесі колектив. Стало питання про долю заможних селян.Ця частина була прив’язано до землі і не бажала з нею розлучатися.Було посилено оподаткування,обмежено оренду землі,заборонено купувати машини. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна і висилкою до Сибиру.Створивши колгоспи і встановивши над ними контроль ,держава отримала кошти для індустріалізації.Наслідком колективізації став голодомор 1932-1933рр.,який став національною катастрофою.Селяни,позбавлені продуктів були приречені на мученицьку смерть.Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі.
60.Голодомор 1932-1933 рр.Причини та наслідки
У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.
У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.
В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.
61.Сталінський терор в України
Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» - протягом усього існування комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.
Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.
Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.
Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.
Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.
Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.
Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.
Перший голодомор в Україні стався в 1921-1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.
Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.
Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.
В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.
63.Україна на передодні та на початку 2-ї світової війни
Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.
Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.
23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.
1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.
27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:
Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».
У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях Подністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені відповідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р.
Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зустріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвічних прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до вільного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.
У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).
Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію.
Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радянська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.
64.Окупаційний режим в Україні 1941-1944 рр.Рух Опору.Укр.-повтанська армія.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців.
На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).
Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.
Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.
Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).
Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних управах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.
Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота.'За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані.
Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.
Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.
Керівник рейхс комісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».
Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працювати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».
На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування та вивіз українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб придушити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито й закатовано 5,5 млн ци вільного населення і 2,5 млн військовополонених. 150 концентраційних таборів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».
Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» - поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містечках України були створені «ґето» - ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концтаборах.
Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва - Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.
Тисячі українців, ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, переховували протягом усієї окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десятки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький.
Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася найбільша від початку Другої світової війни битва. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм із півдня рухалися війська Сталінградського фронту. Шоста німецька армія під командуванням фельдмаршала Паулюса та війська союзників Німеччини - італійська та румунська дивізії - потрапили в оточення.
2 лютого оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінгра-дом змінила становище на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона Армія утримувала її до кінця війни.
Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас.
Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців із території України. Першим населеним пунктом, звільненим від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області.
5.07.1943р. розпочалася Курська битва. У результаті важких боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії на усіх фронтах, у тому числі й в Україні.
У серпні силами Степового та Воронезького фронтів була проведена Ха-рківсько-Бєлгородська операція. 311 серпня у цьому районі розгорілися жорстокі бої. У ніч на 23 серпня 1943 р. розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було звільнене від окупантів.
8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу місто Донецьк. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, звільнивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ - Запоріжжя - ріка Молочна.
Важкі бої точилися і північніше цього рубежу. 20 вересня німців вибили із Сум, 21-го- з Чернігова, 23-го- з Полтави. Червона Армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. У ці ж дні, переслідуючи противника, радянські війська відкинули його за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріжжя.
У ході кровопролитних боїв 6 листопада було визволено столицю України Київ, куди невдовзі перебазувалися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.
Із початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та й союзників.
У результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів широкий виступ лінії фронту у районі Канева - Корсуня-Шевченківського було блоковано з півночі й півдня. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців. Їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операцію зі знищення оточених. Було вбито і поранено 55 тис. солдат і офіцерів, 18 тис. потрапили у полон.
Січнево-лютневий наступ 1944 р. на Правобережжі завершився розгромом противника на південній ділянці правого берега Дніпра військами 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Нікополь, а 22-го - Кривий Ріг.
13 березня німці залишили Херсон, 20-го - Вінницю, 25-го - Проскурів; 26-го березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступаючи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку Південний Буг, а потім - Дністер і вийшли на кордон СРСР із Румунією, який пролягав уздовж р. Прут.
Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американо-англійські війська відкрили другий фронт у Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій.
Радянські війська 13-18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Бродів 8 його дивізій і до кінця липня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова і Станіслава.
4-й Український фронт 6 серпня оволодів Дрогобичем, 7-го - Самбором і Бориславом.
Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах - село Лаво-чиє Дрогобицької області - визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Що ж до Закарпатської України, яка до війни не входила до складу СРСР, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 р. Ця дата і в Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні.
Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити ЗО червня 1941 р. у Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Нововстановлений уряд на чолі з Я.Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.
На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. у різні регіони України було направлено так звані похідні групи ОУН під проводом С.Бендери (ОУН-Б), які мали згуртовувати свідомих українців, сформувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН, які діяли під керівництвом А.Мельника (ОУН-М), виступили з ініціативою утворення у Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Всі ці дії аж ніяк не відповідали планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили як багатьох членів похідних груп ОУН-Б, так і прибічників ОУН-М. які плекали державницькі ідеї.
ОУН-Б і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бан-дери і розстрілу 40 провідних членів ОУН-М, серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців.
Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т.Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити, Бульба-Боровець почав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич.
УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Західною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення
УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Як партизанська, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинам Червоної армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по
їхніх тилах тощо.
Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.
ідзначається тепер як день остаточного визволення України від німецько-фашистської окупації.
65.Підсумки та наслідки другої світової війни для України
Після взяття Києва війська 1-го Українського фронту, продовжуючи наступ на Коростень, Житомир і Фастів, створили на Правобережній Україні Київський стратегічний плацдарм. Спроби німців у другій половині листопада - в грудні 1943 р. перейти в контрнаступ і знову оволодіти Києвом не мали успіху. В цей час війська 2-го і 3-го Українських фронтів вели запеклі бої на півдні України. Вони визволили Запоріжжя й Дніпропетровськ і створили на Дніпрі другий великий стратегічний плацдарм,
У січні 1944 р. після короткої перерви Червона Армія розпочала звільняти від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. Внаслідок наступальної операції, проведеної військами 1-го й 2-го Українських фронтів (24 січня - 17 лютого 1944 р.), було оточено й знищено німецьке угруповання. Гітлерівське командування втратило 73 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 18,2 тис. потрапили в полон.
Важливою ланкою в ланцюгу зимового наступу на Правобережній Україні була Нікопольсько-криворізька операція, що проводилася силами 3-го й 4-го Українських фронтів (ЗО січня - 29 лютого 1944 р.). Під час її проведення було розгромлено 12 дивізій противника, в тому числі три танкових і одну моторизовану.
Весняний наступ розпочався на величезному просторі - від Прип'яті до Чорного моря. 26 березня війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією поблизу Чернівців. 10 квітня було визволено Одесу
Кримська наступальна операція проводилася окремо військами 4-го Українського фронту. Вона розпочалася 8 квітня й завершилася 12 травня повним розгромом 17-і німецької армії. Фашисти втратили 100 тис. солдатів і офіцерів; 61,5 тис. з них потрапили в полон.
Третій етап у визволенні України розпочався в липні 1944 р. Радянські війська оточили й розгромили лід Бродами В німецьких дивізій (6л. 60 тис. чоловік). Після цієї перемоги вони пройшли через Галичину, здобувши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні досягли Карпат, і до 28 жовтня 1944 р. всі українські землі було визволено від загарбників.
5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.
Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955-1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів - в 11 разів, екскаваторів - у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.
В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники - безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959-1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.
Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.
Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.
66.Україна в повоєнний період 1946-1953рр.
Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб.
У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.
Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.
Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.
Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА.
Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все - від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.
На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.
29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН-УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944- 1956 рр. - 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні- серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.
Ця акція не лише підірвала базу ОУН - УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.
5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.
Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955-1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів - в 11 разів, екскаваторів - у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.
В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники - безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959-1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.
Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.
Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.
Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності - герб, прапор, гімн УРСР, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників - А. Жданова. Протягом 1946- 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.
Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.
66. Викриття культу особи Сталіна. Демократизація суспільно-політичного життя в Україні в другій половині 50-х на початку 60-х рр. та їх суперечливий характер.
Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталінізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрівало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя неможливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності.
67.Відлига 50-60 рр.20 ст.в Україні та її наслідки
68.Правозахісний рух в Україні в 60-80 рр.20ст.
Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.
Дисидентство складалося з трьох основних течій:
> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;
> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції самоспалення кліпи я •> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.)
Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.
Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.
У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.
За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.
З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.
Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України.
Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.
Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.
Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.
Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.
Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.
У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти.
Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.
Із середини 1^70-х років кризові явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології.
Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити економіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Володимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях.
Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:
> перетворення КПРС та її регіонального відділення - Компартії України - на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади;
> підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення;
^ зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн;
> заідеологізованість суспільно-політичного та духовного життя, згортання
демократії і гласності.
Серед основних положень офіційної ідеології була теза, зафіксована у Програмі КПРС 1961 р. про побудову комунізму. Партія урочисто обіцяла, що радянський народ з 1981 р. житиме в новому - комуністичному суспільстві. Це мав бути рай на землі: суспільство всезагальної рівності та добробуту. З наближенням 1980-х років мали все ілюзорніший й утопічніший вигляд партійні програми й обіцянки. Офіційні ідеологи змушені були зробити поправки. Тепер обіцяли не комунізм, а «розвинутий, або зрілий, соціалізм». Проте ніхто не міг пояснити, що він собою являє.
Ставало все більше очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків розв'язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалась на пропаганді ілюзорних, міфічних положень теорії «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції.
У 1975 р. У Гельсінкі пройшла Європейська конференція, учасником якої був і СРСР. Поруч із підписанням «Прикінцевого акту», у якому містилось визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн, всі учасники конференції зобов'язалися дотримувати всередині своїх країн основні права людини. Гельсінкські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху - створення громадських груп для контролю за їх виконанням.
У СРСР їх було створено 5, одна з них - українська. Радянська влада, яка стала дуже чутливо реагувати на західну критику щодо порушень прав людини в СРСР, мала тепер поєднувати жорсткі репресії щодо інакомислячих у своїй країні з бажанням продемонструвати світові свою прихильність підписаним гельсінкським угодам.
У 1977 р. була ухвалена нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також ухвалили свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція на словах підкреслювала зростання ролі народу в управлінні державою, декларувала широкі права громадських організацій, підвищення ролі та значення Рад. Усі ці положення були фіктивними й формальними. Саме комуністична партія і партійні організації були реальним зосередженням влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій партії і суспільству в цілому. Керівна державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою і поступово загнивала. У другій половині 70-х років цей процес прискорився. У результаті друга половина 70-х -початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, нехтування елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання тощо. У суспільстві глибоко вкорінювалися настрої зневіри, критичного ставлення до партійного керівництва і комуністичної партії в цілому; подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не завадило партійній верхівці неухильно дотримуватись обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику.
У кінці 70-х Радянський Союз, що постійно заявляв про свою миролюбність, розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Захід відповів бойкотом Олімпійських ігор 1980 р. у Москві. СРСР перейшов до відвертої конфронтації з країнами НАТО, що спричинило збільшення тягаря військових витрат і розкручування нового витка «холодної війни». Посилилась пропагандистська кампанія проти Заходу. Однак громадськість країни вже не вірила ні своєму керівництву, ні комуністичним ідеалам. СРСР вступив у смугу всезагальної внутрішньої кризи.
69.Україна в добу кризи тоталітарної системи (70-е годі- перша половина 80годов) 20 ст.
Від 1965 почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу,розвитку народного господарства СРСР.На початку 70-хроків змявилися симптоми ,які свідчали що реформа зазнала краху.Це трапилось через те,що вона не торкалася основ адміністративно-командної системи,не мала комплексний характер.Від початку 1970-хрр. Темпи економічного зростання неухильного уповільнювалися.Відставання в науково-технічному прогресі від розвинених країн Заходу набуло хронічного необоротного характеру.Через недоліки заходів щодо матеріальної зацікавленості трудящихся низькими були продуктивність праці та якість товарів.Соціальною хворобою стало збільшення бюрократичного апарату.В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки,на споживчий ринок працювало менше потужностей української промисловості.Економіческий потенціал нарощувався без урахування екологічних факторів.Спостерігалось зростання добробуту народу,підвищувалась зар.плата,але цей добробут був відносним.За рівнем життя Україна значно поступалась передовим державам,існував гострий дефіцит промислових та продовольчих товарів.Економічна стабільність забезпечувалась за рахунок розпродажу нац..природних багатств – уголь,нефть,ліс.Населення не знало ,що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер.Ідеологічним орієнтиром партійно- державного керівництва СРСР і УРСР була программа КПРС, ПРИЙНАТА У 1961 Р.Основним положенням програми було побудова комунізму в СССР до 1980 року.Однак у 1970-ті роки стало зрозумілим,що комунізм побудований не буде. У суспільстві формувалася ідея про те, що в кріїні з успіхом вирішуються питання задоволення життєвих потреб людини, розвивається екон, наука, освіта і зовсім відсутні соц. Проблеми. Укр культура та мова опинились в критичному стані. Новим секретарем ЦККПУ з питань ідеології став Маланчук, в Укр було встановлено тотальни ідеологічний контроль. Партійне державне керівництво Укр взяло курс на зміцнення тоталітарної системи. Коституція СРСР 1977 І Конст УРСР 1978, у яких говорилося про демократизацію політичної системи, рівність націй, свобод громадян, розходилися з реальним життям. На нараді з безпеки та співробітництва в Європі у 1975 був підписан Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах – учасницях наради. У 1982 створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності Укр. Дисидентський рух в Укр був виявом нац.-визвол руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Процеси, що відбувались у ці роки, в культурному і духовному житті мали суперечливий характер: з одного боку-розвиток науки, з іншого-посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки.
70.Україна в роки перебудови та демократ.революції 19851991рр.
Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.
Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.
Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.
Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.
Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.
Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.
Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.
Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».
Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.
Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН - під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.
Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.
71.Прголошення незалеж. України 24серпня 1991 р.
Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.
Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаб-локового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.
Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.
Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.
Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:
«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».
Спроба державного перевороту в СРСР і Україна |
19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».
Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії.
Акт проголошення незалежності України |
Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.
Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап.
Утворення Співдружності незалежних держав (СНД) |
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шуш-кевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.
21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Історичне значення проголошення незалежності України |
Проголошення незалежності України - подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».
Появу на політичній карті світу нової незалежної держави - України -зумовила низка чинників.
Зовнішні чинники; • поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціаліспмної системи; • помітне погіршення соціально-економічної та полі-пиноі ситуації в СРСР; • втрата центром контролю за подіями на місцях, • синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; • поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; • намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період
Внутрішні чинники: • існування в Україні системи формально легітимних органів державного управління; • бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; • певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; • пі-сляпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; • дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; • багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.
Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері -від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державнос-ті, від формальної незалежності - до реального суверенітету.
72.Незалежна Україна у 90 роки 20ст.-на початку 21 ст.Соціально-єкономічній розвиток
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.
Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.
Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.
Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.
Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.
Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.
Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов’язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.
Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.
73.Політичний розвиток України в 90 роках 20ст.на початку 21 ст..Сучасні політичні партії України
Для тебя- посмтори предідущий вопрпос
74.Конституція України 1996р. Розробка та прийняття.Виборі 2004 р.
У жовтні 1990 Верховна Рада,спираючись на Декларацію про Державний северенитет,створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції.Цей процес поділяют на два періода:
1 период: (1992-1994) Комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком розробила два варіанти проекту,які були винесені на всенародне обговорювання.Рада 12 скликання намагалась обмежити вплив президента на внутрішні справи в краінї.Навесні 1994р.прйшли вибори до Верховної Ради.Головою Вер.Ради став лідер Соціал.партії О.Мороз.Улітку 1994р. відбулись вибори Президента,де перемогу одержав Л.Кучма.
2період (1994-1996).Комісію очолів Президент Кучма.Проекти створювались представниками різних політ.партій.Гострими були питання про механізм прийняття Конституції,форму правління в Україні,питання власності.У лютому 1996р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції.Наслідком суперечностей між Президентом та ВР став всеукраїнський референдум щодо прийняття Конституції,обминувши Парламент.У ніч на 28 червня 1996р. більшістю голосів депутатів ВР Конституцію було прийнято.
У цій Конституції Україна визначена як незалежна,суверенна,демократична,соціально і правова держава.
Вибори Президента 2004р. стали переломними в історії України.Задовго до початку передвиборчої компаніх всі політичні сили країни стали готуватися до них.Тривалий час незрозумілою залишалась позиція Президента Кучми.Конситуційний Суд України ,що згідно з Конституцією України 1996р. він перебуває при владі лише перший термін,хоча фактично залишається при владі вже два.Кучма відмовився від участі у виборах 2004р..Кандидатом від влади став В.Янукович.Опозиційні сили згрупувалися навколо В.Ющенка ,лідера «Наша Україна»,колишнього голови Національного Банку України.Було більше двадцяти кандидатів.Головна боротьба точилась між Януковичем та Ющенком.31 жовтня 2004р.Відбулись вибори.у результаті голоси розподілилися таким чином Ющенко – 39 ,Янукович -39.Такий розподіл не виявляв переможця,який повинен був набрати більше 50 відсотка. 21 листопада відбувся другий тур перевиборів .За результатами 2-го туру виборів ЦВК оголосило Януковича.,але питання було спірним,Ющенко звинувачував Януковича у фальсифікаціях і махінаціях.Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралась на мітинг на центральній площі Київа – майдан Незалежності.Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту,яка тривала до 8 грудня 2004р. і дістала назву «Поморанчева революція».
75.Міжнародне становище України наприкінці 20 ст.-на початку 21 ст..Украина та СНД.Україно-російськи відносини,єдиний економ.простір
Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство. Природно, що це не могло не позначитися на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.
З кінця 40-х і до середини 80-х років усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.
Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». В цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.
Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії і рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.
Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.
Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.
Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.
Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.
Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.
Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи; перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. - і другий - від середини 1994 р. і до цього часу.
Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світову о банку, Міжнародного Валютного Фонду.
Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. І українські, і російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, які виникли на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість.
Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. З- 7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.
Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993- 1994 рр. Україна опинилася у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, які відбулися в липні 1994 р.
Новий Президент України Л. Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Г.Удовенко. Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.
Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн дол.
Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху тоталітарно-комуністичної системи.
Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо.
Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю і так званих «тихоокеанських драконів» - Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце в поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії.
Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.
Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.
Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, яка стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 р., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 р., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.
Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив те, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Узбекистаном - насамперед в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою.
13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що із прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а й практичною економічною віддачею.
Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання кількості наших дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.
Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН.
У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний депутатом Верховної Ради України і відповідно до чинного законодавства прийняв рішення про вихід із державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства став Б. Тарасюк.
В цей час сталася низка подій, які засвідчили про зміцнення міжнародних позицій України. Це стосувалося як її багатостороннього співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 року у Ялті відбулася зустріч глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент України Л.Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального економічного співробітництва для України як однієї з найбільших причорноморських держав.
Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 року до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ країн "Великої сімки", в ході якої обговорювалася ситуація, що склалася в Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня у Харкові. Л.Кучма та А.Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі.
8-9 липня 1998 року на запрошення Президента України Л.Кучми з нагоди першої річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО з офіційним візитом у Києві перебував Генеральний секретар НАТО Х.Солана. Широке коло питань двостороннього співробітництва було обговорено під час візиту 22-23 липня 1998 року до України віце-президента США А.Гора. Було підписано низку спільних українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила незмінність свого курсу на підтримку демократичної, незалежної України.
Важливою подією і українсько-французьких відносинах став перший державний візит Президента Франції Ж.Ширака в Україну 2-4 вересня 1998р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, а також в сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності України європейському вибору став самміт Україна-ЄС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського самміту Україна-ЄС (5 вересня 1997р.) Віденський самміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому рівні.
Просуваючись на європейському напрямку, Україна надзвичайно важливого значення надавала подальшому поглибленню відносин з одним з основних своїх стратегічних партнерів - Росією. Важливим кроком в цьому відношенні став робочий візит міністра закордонних справ України Б.Тарасюка 18-19 листопада 1998р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове оформлення українсько-російського кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва на 1998-2007рр., про участь двох держав у побудові нової архітектури європейської безпеки та ін.
Визначною подією в двосторонніх відносинах України з Канадою став офіційний візит до Києва прем’єр-міністра Канади Ж.Кретьєна. Це був перший з часу набуття нашою державою незалежності офіційний візит глави канадського уряду. Центральною політичною подією візиту стало прийняття Україною принципового рішення про заборону протипіхотних мін. Вагомою стала економічна складова візиту: було підписано низку комерційних угод та проголошено про започаткування спільних економічних проектів загальною вартістю 163млн.дол. В ході візиту було підписано 7 угод, які відкривають нові можливості для поглиблення українсько-канадського економічного співробітництва.
Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин з Францією стало проведення 1 березня 1999р. в Парижі міжнародної конференції "Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики ХХІ ст.", у якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін.
Активну позицію займає України у розв’язанні придністровської проблеми. З цих питань 20-24 березня 2000р. у Києві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, у якому взяли участь провідні спеціалісти в галузі міжнародного і конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров’я. Зазначалося, що досягнуті домовленості та прийняті в ході самміту рішення стали основою подальшого переговорного процесу між Кишиневом та Тирасполем.
У жовтні 2000р. в керівництві українського зовнішньополітичного відомства сталися зміни: замість Б.Тарасюка на посаду міністра закордонних справ України було призначено А.Зленка.
Новий керівник українського зовнішньополітичного відомства свій перший закордонний візит зробив до Росії. Симптоматичним, мабуть, є і те, що лише протягом перших 5 місяців своєї роботи на новій посаді від 6 разів зустрічався зі своїм московським колегою. З усіх поглядів Росія є і має залишатися одним з головних, визначальних пріоритетів зовнішньої політики України. Важливою подією в українсько-російських відносинах стала також зустріч Президента Л.Кучми та Президента В.Путіна 12 лютого 2001р. в Дніпропетровську, під час якої особлива увага була приділена співробітництву двох країн в економічній сфері.
Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб’єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, то слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа і завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Не тільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов її ефективності, а, отже, і зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.
76.Поморанчева революція:здобутки та втрати.
21 листопада опозиція зібралась на мітинг на центральній площі Київа – майдан Незалежності (який тривав до 8 грудня 2004р.) на майдані Незалежності після оголошення результатів виборів у Президенти 2004 року переріс у масову мирну акцію протеста і дістала назву «Помаранчева революція». На вимогу депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України,щоб обговорити ситуацію ,яка склалась і прийняти рішення. Проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь.На цьому засіданні Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України.26 листопада ЦВК оголосила президентом Януковича.Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку .Почалась розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності.Опозиція закликала мітингуючи взяти в облогу будинок Адміністрації Президента,а згодом і Кабінет Міністрів.У країні склалась край напружена ситуація:загроза силових дій як з боку правоохоронних органів ,так і з боку прихильників ворогуючих таборів,політична криза,загроза економюкризи. 27 листопада відбулося засідання ВР,на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні.,визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Прихильники Януковича взяли курс на сепаратизм,на розкол країни.Для розв’язання складної ситуації до України прибули представники Польщі,Литви, Росії з посередницькою місією. З їх допомогою виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від Верховного Суду,він визнав дії ЦВК неправомірними щодо оголошення переможця другого туру.3 грудня 2004р.Верховний Суд визнав недійсними результати другого туру і призначив на 26 грудня пере голосування.7 грудня Кучма пілписав Указ про відпустку Януковича на період передвиборчої компанії і призначив Азарова виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України. Були зроблені зміни до закону »Про вибори Президента України».Також голосувався проект про реформування системи місцевого самоврядування. На цьому засіданні Верховна Рада затвердила новий склад ЦВК ,який очолив Давидович. Політична криза була розв’язана шляхом компромісу ,народ України відстояв свої права мирним шляхом,засвідчивши свою прихільність демократичним ідеалам. Масові акції на майдані припинились.Переголосування 26 грудня 2004р. дало результати:51.99 проц. За Ющенко,44.21 проц. За Януковича.Инавгурація відбулась 23 січня 2005р.