Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Групова динаміка українського суспільства
Частина перша
Роман Кечур 05.03.08
"Голос розуму звучить тихо"
Напис на могилі Зігмунда Фройда
Ми – цивілізована, християнська нація. Ми освічений і працездатний, працьовитий народ. З тисячолітньою історією, з традиціями технічного і культурного прогресу. Але при цьому ми нація бідна, не здатна забезпечити собі гідне життя. Хоча, "гідне життя" – звучить занадто абстрактно – ми нездатні навіть нормально відремонтувати дороги. Це парадокс, і цьому є причини. Про одну з них, суспільно-психологічну, і піде мова. П’ятнадцятилітній досвід роботи в груповому психоаналізі дає можливість сформулювати наступну тезу: українська еліта загалом і український політикум зокрема мають значний дефіцит в здатності осмислення стану суспільства та своєї власної функції у ньому. Тому вони не спроможні вивести українське суспільство на якісно новий рівень організації. Але про все по порядку.
Теорія великих груп
Кожне суспільство (і українське не є винятком) з погляду психології можна трактувати як велику групу, а отже, відслідковувати психологічні групові закономірності. Починаючи з деякого числа учасників у кожній групі незалежно від її розміру проявляються певні універсальні закономірності її функціонування – спільні як для групи зі ста учасників, так і для спільноти, що налічує мільйони.
В груповому психоаналізі існує декілька загальновизнаних концепцій, що описують ці закономірності, точніше сказати – різні аспекти цих закономірностей.
В основі однієї з них – концепції Вільфреда Біона – лежить базова гіпотеза про групове мислення: група може функціонувати як одне ціле, хоча її члени можуть і не усвідомлювати цього.
Групове мислення формується одностайною думкою, вольовим рішенням чи бажанням групи в даний момент. Члени групи вносять свій внесок в цей процес анонімно і неусвідомлено (і на цьому варто акцентувати!). Групове мислення може знаходитися в конфлікті з бажаннями і думками окремих індивідів.
Власне, як результат взаємодії групового мислення з бажаннями та потребами членів групи і формується організація групи.
Біон розрізняв два основні типи груп, залежно від рівня їхнього функціонування. На його думку, групи існують як зрілі та незрілі (архаїчні, примітивні, регресивні). Він показав, що життєдіяльність перших розгортається у контексті так званої робочої групи, яка здатна раціонально вирішувати прагматичні завдання, у тому числі тестувати реальність, визначати стратегічні й тактичні цілі, а також витримувати фрустрацію, яка виникає на шляху їх реалізації. Натомість регресивні групи, що знаходяться у так званих базових позиціях, при досягненні бажаних цілей керуються виключно своїми почуттями. Емоційні імпульси незрілої групи виражають підтримувану всіма учасниками позасвідому фантазію магічного типу. Така архаїчна ідея-міф про те, як група може досягнути свої цілі та задовольнити всі бажання, заміняє тестування реальності, стратегічне і тактичне планування.
Якими ж є ці архаїчні ілюзорні світи груп в регресивному стані?
Біон виділяє три наступні базові позиції:
1) Боротьба і втеча: група шукає ворогів всередині і розколюється, або знаходить ворогів назовні і інтегрується проти спільного ворога, але в будь якому випадку перестає працювати над досягненням реалістичних цілей.
2) Позиція залежності: група шукає і знаходить об’єкт, на якого повністю покладається – "він нас захистить, за нас подбає", замість послідовних спроб осягати поставлену мету група позасвідомо тисне на знайденого "захисника" з метою підпорядкувати його своїй патерналістській фантазії. Цей "захисник" в нашому випадку може бути як внутрішній (влада загалом чи лідер зокрема), або зовнішній (Росія, Європа, Америка тощо).
3) Надія на месію (в Біона – парування, внаслідок якого "Він" народиться): якими не були б проблеми групи, вона живе переконанням, що в майбутньому хтось їх магічним чином розв’яже; в цьому емоційному стані значимою є ідея майбутнього, а не вирішення актуальних проблем.
Отже, підсумуємо: всі базові позиції регресивної групи є емоційними станами, за допомогою яких група уникає фрустрації (стану болісного незадоволення потреби), що притаманна будь-якому навчанню через досвід. Таке навчання обов’язково включає зусилля та біль від зіткнення з реальністю. Група уподібнюється індивіду з інфантильним бажанням все мати і нічого для цього не робити. Але реальність щоразу демонструє їй протилежне. Тому спільною рисою всіх трьох базових станів є ворожість і опір (неусвідомлені, але від того не менш агресивні), що проявляються у несприйнятті розвитку, навіть самої ідеї, що може спричинити розвиток, через вищеописану фрустрацію, нестерпну для примітивної групи.
В базових позиціях група виокремлює серед себе яскравих виразників цих містичних потреб: безкомпромісного борця, оберігаючого архаїчного батька або месію, "який проведе нас через пустелю".
Таким чином відбувається їх селекція та "кар’єрне зростання" як протагоністів групових потреб. В цьому процесі важливою є їх психологічна емоційна спорідненість до базової позиції, в якій перебуває група. Цю спорідненість за аналогією з властивістю хімічних елементів Біон називає валентністю.
Вона формується на перетині магічних очікувань групи та реальних особистісних рис вибраних лідерів. Співпадіння очікуваного та реального відбувається у фантазійному світі групи, тому міфологічні риси, які „бачить” регресивна група у своєму лідері, резонують з рисами характеру лідера, але не завжди точно відповідають йому. Адже у точному співпадінні немає потреби там, де фантазування замінює тестування реальності.
Натомість, робоча група вимагає від членів кооперації зусиль, осмислення завдань і використання раціональних їх методів розв’язку. Це такий психічний стан, що передбачає контакт з реальністю, терпимість до фрустрації і контроль емоцій. Така група, на відміну від груп базових позицій, чітко усвідомлює часові рамки своєї роботи, розуміючи час як обмежений ресурс.
Лідерство в робочій групі не є функцією валентності, а є результатом певної зрілості та компетентності. Лідером є найефективніший в забезпеченні роботи учасник. Вирішення завдання може бути болісним, але сприяє зростанню і зрілості групи та її членів.
Приклад: українське суспільство вже друге десятиліття веде безконечні дискусії про справедливість/несправедливість російських цін на газ. Увага зосереджена на пошуку винних та магічних методів порятунку (пошук "чарівних" слів і ритуальних жестів), рецепти вирізняються своєю нереалістичністю (від "ми будемо чемні і Москва над нами зглянеться" до "а ми їм піднімемо плату за транзит в десять разів"). При цьому аналіз об’єктивних чинників ціни та пошук реалістичних рецептів залишаються поза рамками дискусії. Не треба бути спеціалістами, щоб зрозуміти – будь-який реалістичний варіант передбачає фрустрацію (обмеження споживання і збільшення видатків). Країни Балтії, які значно раніше зрозуміли ці прості істини і пережили "енергетичну фрустрацію", давно вже не мають проблем із Шенгенськими візами. І не тільки.
Звичайно, українська енергетична проблема має свої політичні та корупційні складові, але без потужного суспільного підґрунтя про ці складові ми давно б говорили у минулому часі.
Не треба думати, що західні суспільства функціонують тільки як робочі групи. Кожна група має інтенції до робочого функціонування (в тому числі і наше суспільтсво), а також і до регресії в базові позиції (Гайдер в Австрії, погроми в околицях Парижу etc.). Будь-яка система інколи має збої, більше того, перманентне співіснування групи в базовій позиції та робочої групи призводить до динамічного конфлікту, який завжди генерується та підтримуються всередині групи (і усвідомлення цього факту змушує розуміти біонівські терміни «робоча група» та «базові позиції групи» як метафори та тенденції). Завжди існують ультрарадикальні виразники цих протиріч. Діяльність робочої групи зривається групою в базовій позиції, прагненню індивідуума відділитися чинить опір його регресивне прагнення не робити цього.
Але в зрілих суспільствах для утилізації цих базових потреб використовуються суспільні інституції та процедури, ніби вакцинують суспільство, делегуючи певним підгрупам функції базових позицій і запобігаючи загальному регресу групи до архаїчних станів. Біон називає ці організації та інститути спеціалізованими робочими групами. Іншими словами, суспільство може експлуатувати одну із перелічених базових позицій, а може утворювати для опрацювання цих потреб спеціалізовані групи. Наприклад, базову позицію «боротьби і втечі» суспільство делегує силовим структурам, «залежності» - церкві, «месійності» - політичній та інтелектуальній еліті (колись це називалось аристократією в позитивній конотації).
При такій організації групи суспільство отримує ресурси для розвитку, воно перестає витрачати надмірні зусилля на деструктивні конфлікти з віртуальними та неясними цілями. Тоді конструктивний розум просвітлюється, популістичні гасла "у вас все буде і вам нічого для того не треба робити" сприймаються з належним скептицизмом і співчуттям. Популісти та радикали зміщуються на суспільну периферію – з’являються передумови для поступу.
Модель недавнього минулого
Тепер спробуємо цю модель (як завжди спрощену) застосувати до знайомого нам українського суспільства.
Майдан. Українське суспільство в емоційному піднесенні очікує диво – ось-ось прийде нове життя ("і на оновленій землі...").
Лідер переживається як вистражданий обранець, носій нового знання, посланий нам для виконання історичної місії.
І у це закономірно – величні здвиги чи трагічні поразки завжди сильно емоційно заряджені, а відповідно включають механізми регресії. Українське суспільство після Майдану демонструє зразок групи в месійній позиції. Закінчення також класичне – розщеплення. Одна частина, зіткнувшись з розчаруванням, все-таки сповідує та відстоює нову ідею, інша – відкрито не визнає та протидіє. Група розщепляється і переходить в базову позицію боротьби і втечі.
Актуалізуються метафори внутрішніх ворогів – донецьких бандитів та бандерівців з їх зовнішніми відповідниками – Москва та НАТО.
Чи це був закономірний варіант розвитку? Так.
Чи єдино можливий? Ні.
Перш за все, суспільство могло залишатися в базовій позиції месійності до сих пір. Якби лідер підтримував магічну стилістику і демонстрував зневагу до мирських випробувань (у відповідь на звинувачення щодо любих друзів чи родини він міг би зректи "я знаю, що ми вибрали важкий, але справедливий шлях. За це на нас чекає багато випробувань і це лише найлегші з них. Слабодухі розчаруються або зрадять. Сильні і правдиві пройдуть цей шлях до кінця"). Така риторика підтримує месійність і історія дає достатньо прикладів її дієвості, згадаємо лишень Мартіна Лютера Кінга ("I have a dream").
Друга нереалізована можливість. Лідер з позиції месії непомітно переходить в образ "сильного і дієвого, суворого, але справедливого батька", а група – в базову позицію залежності. В українському суспільстві є потужне запотребування на "батька нації" – український варіант Путіна (на Сході) чи де Голя (на Заході). На такого суспільного лідера група (суспільство) проектує свої потреби в захисті, піклуванні, безпеці. Натомість такому лідеру делегується одноосібне здійснення влади (класичний обмін свободи на безпеку).
Ситуація дозволяла зробити такий перехід порівняно легко. Але для того, щоб реалізувати таку можливість суспільної динаміки, лідеру необхідно було матеріалізувати лозунг "бандитам тюрми", при чому персонально "призначити" бандитів (українське видання Ходорковського, чеченських бойовиків та компанії). На жаль для нашого прагнення до порядку і на щастя для нашої інтенції до демократії діючий лідер не мав відповідної валентності до цієї ролі. Він скоріше розумів владу через повагу, а не повагу через владу. (В дужках варто зауважити, що це і визначило глибину розчарування – лідер відмовився виконувати запотребування групи. Але святе місце пустим не буває: експлуатацією саме таких ролей успішно скористалися електоральні переможці парламентських виборів, і, можна сподіватися, будуть користати й фаворити президентських).
Три схематично описані варіанти суспільної динаміки попри свою альтернативність є подібними в одному. Всі вони є архаїчними формами функціонування групи. Перетікання з однією форми в іншу створює ілюзію руху, але це біг по колу. Суб’єктивна бурхливість подій не веде до розвитку: не створюються необхідні суспільні інституції та інститути (норми і процедури). Свою енергію суспільство розтринькує в екстремальних емоціях, але не сублімує в актах творчості (формула "хліба і видовищ" редукована лише до "видовищ").
Варіативність майбутнього
Банально, але майбутнє загрожує повторити наше минуле. Бо базових (архаїчних) позицій лише три, і якщо еліта цього не зрозуміє, то суспільство там і залишиться.
Отже, актуально перебуваючи в позиції боротьби і втечі, українське суспільство може залишатися там багато років (протагоністів безкомпромісного взаємопоборювання вистачає, рівно як тем протистояння – Росія, НАТО, газ, Америка, ОУН-УПА, конфесії тощо). Більше того, ця позиція є вигідною для експлуатації як для влади, так і опозиції, проста у використанні (навіть сільські піар-агенства нею успішно оволоділи). Але розвитку цього сценарію протидіють два фактори: суспільний страх реального розколу (зі всіма наслідками) і згадуваний брак відповідної валентності у лідера.
Тому, рівнозначно можливий і варіант переходу до позиції залежності: опікуючий/а батько/мати втілює суспільну мрію про турботливу владу, що розсипає пільги та блага, а не обтяжений турботами і працею народ ("здобуваючи хліб не в поті чола і народжуючи дітей не в муках") відповідає їй вірною любов’ю.
Можливий і третій варіант. Скептики, які вважають, що групова позиція месіанства списана в архів, глибоко помиляються. Наївна мрія про наше золото Полуботка потребує певної модифікації, але, скажімо, ідея самоорганізації суспільства як панацеї проти всіх бід цілком месійноспроможна вже сьогодні.
І знову ж таки, це біг по колу. Справжньою альтернативою цим архаїчним варіантам є перехід до робочої групи. Такий перехід потребує зрілості від суспільства та еліт, усвідомлення болючого факту, що навіть для незначного покращення потрібна послідовна і, що важливо, цілеспрямована праця. І ще один момент: існуючі суспільні інститути повинні реально виконувати належні їм функції (в тому числі психологічні – функції спеціалізованої робочої групи в термінах Біона), а не бути фасадною бутафорією чи розмінною монетою з роздачі посад. Реальна консолідація суспільства досягається не політичним балансом посад у цих інституціях, а, власне, в результаті функціонування робочої групи.
Як це зробити? Для цього лише психологічного розуміння, звичайно, недостатньо, та все ж воно конче потрібне. Це тема окремої розмови, і необхідні рекомендації теорії групової динаміки будуть викладені в наступній статті.
Групова динаміка українського суспільства. Терапія
Розглядаючи крізь призму теорії Біона стан українського суспільства, приходимо до сумного діагнозу: соціум функціонує на рівні архаїчної, незрілої групи, в системі координат трьох базових позицій ("боротьба і втеча", "залежність", "надія на месію"). Діагноз – річ, безумовно, важлива, але недостатня. Для досягнення успіху потрібна терапія. Для початку нагадаю: людина – істота групова. І це соціальне єство потенційно "сидить" у кожному з нас, навіть якщо ми на даний момент потребуємо самоти чи в силу обставин перебуваємо поза контактом з іншими. Тому життя у групі (чи то у сім’ї, в суспільстві, у шкільному класі чи трудовому колективі) є природнім для людини.
Вільфред Біон, ще раз нагадаю, показав, що можна розрізняти два рівні функціонування групи: перебування у одній із трьох базових позицій (архаїчний стиль) або у форматі робочої групи (функціональна зрілість). Кожен із названих станів не є застиглим, раз і назавжди визначеним способом життєдіяльності того чи іншого суспільства. Інтенції до регресу в стан базової позиції та зростання до рівня робочої групи наявні в усіх спільнотах, наша не є винятком. Ці дві інтенції завжди знаходяться у стані динамічної взаємодії, це постійний процес коливання між різними рівнями функціонування. Поряд із тим, можна говорити про певну схильність групи (що виростає з її традицій) до того чи іншого стану екзистенції.
Робоча група є, безумовно, вищим ступенем організації групи. Але не завжди оптимальним – це залежить від цілей, які стоять перед групою. Бо існують такі контексти, для яких найефективнішою буде, скажімо, та чи інша базова позиція. Наприклад, для групи вболівальників, які зібралась на стадіоні на футбольний матч, перебування в робочій позиції, напевно, зіпсувало б усе задоволення від процесу. Подібне можна сказати і про суспільства в періоди соціальних катаклізмів (війни, епідемії, чи, більш локально, Америка після 11 вересня або Париж часів арабських протестів тощо). У таких суспільно-історичних умовах базові позиції мають одну очевидну перевагу – саме вони дають суспільству рятівну ілюзію, яка допомагає пережити кризу з найменшими психологічними втратами. Але якщо ми говоримо про довгострокові стратегічні цілі суспільства, то, безумовно, найефективнішою формою його організації є саме робоча група.
Робоча група
Що ж таке робоча група?
Це такий спосіб життєдіяльності (рефлексії, комунікації та взаємодії) у групі, що передбачає реалістичні уявлення про свої цілі, завдання та ресурси – в т.ч. (що важливо підкреслити в наших умовах) про обмеженість часових ресурсів. Члени робочої групи здатні до кооперації та цілеспрямованої діяльності й спроможні терпіти фрустрацію та контролювати емоції. Така організація групи передбачає диференційованість групової ієрархії, вирішення проблем не винятково всім загалом, а шляхом створення спеціальних підгруп і делегування їм проблем та їх вирішення. Біон ці підгрупи називає "спеціалізованими робочими групами" – їх прикладами у суспільстві можуть служити суд (проблеми справедливості), армія (проблеми зовнішньої безпеки) тощо.
Робоча група дає можливість розвиватися новим ідеям, вона здатна розрізняти перехідні відтінки і нюанси в оцінках реальних ситуацій, спроможна вийти поза межі спрощеного емоційного поділу "добре-погано" ("чорне-біле").
Звідси зрозумілою стає легкість регресу робочої групи до архаїчної стану: адже нові ідеї завжди містять потенціал невизначеності, несуть у собі небезпеку неймовірного ускладнення картин довкілля та загрожують стрункій і зрозумілій концепції світу, яка є актуальною для групи. Отже, підтримка робочого стану групи є енергетично затратним процесом, що вимагає від учасників групи цілеспрямованих усвідомлених зусиль. Ці зусилля повинен докладати насамперед лідер групи.
Лідер
Лідером архаїчної групи, нагадаю, є особа, яка найкраще відповідає ілюзорним уявленням групи про реальність відповідно до однієї з трьох базових позицій. Тому лідера архаїчної групи вибирають не за діловими чи професійними якостями, а на підставі того, наскільки добре він може втілювати архаїчне уявлення групи про світ та задовольняти таким чином її примітивні бажання бути у безпеці та стабільності.
Лідером же робочої групи, навпаки, є не протагоніст базових позицій, а особа, здатна найкраще організувати процес функціонування групи. Методи роботи зрілої групи передбачають наявність сильної, добре розвинутої раціональної складової у лідера. Проте лідерські якості значною мірою визначає не стільки IQ (Intelligence quotient – коефіцієнт інтелекту), але й EQ (емоційний інтелект). Високий рівень EQ означає здатність лідера добре опановувати власні та групові емоційні стани. Він передбачає, зокрема, наступні навички:
а) не інсценізувати групову проблему (не включатись у неї несвідомо, реалізуючи архаїчний сценарій),
б) спроможність емоційно розуміти групу (співпереживати разом із нею),
в) уміння вербалізувати групове емоційне переживання (пояснювати групі її емоції).
Такий підхід передбачає, що лідер зокрема та правляча еліта загалом розуміють не лише явні, маніфестні смисли реальності, але й латентні значення того, що відбувається. При цьому світ прихованих смислів є надзвичайно багатогранним, багатошаровим. У несвідомому одні значення не заперечують інші, бо там немає принципу "або одне, або інше", а діє закон "і одне, й інше". Тому неоднозначність прихованих смислів не повинна дивувати, радше навпаки – стимулювати до пошуку доцільного максимуму значень. Наприклад, блокування трибуни ВРУ на маніфестному рівні означає одне: "ми блокуємо трибуну ВРУ на знак протесту проти приєднання України до ПДЧ". Натомість глибші, приховані конотації цієї дії можуть бути наступними: "ми готові на все, аби не бути в опозиції, а бути запрошеними у владу", "ми вже представляємо владу, бо на власний розсуд заблокували трибуну", "ми виграли у цій конкурентній боротьбі політичних сил – бо це ми, а не хтось заблокував трибуну", "для нас мета виправдовує засоби", "нам можна все, адже друзям все, а ворогам закон", "або по-нашому, або ніяк", "головне не результат, а участь – без нас не обійшлось" тощо.
Водночас лідерові та еліті необхідно не лише розуміти (усвідомлювати, що "означає" дана подія), але й простими та доступними словами пояснювати це суспільству (обирати оптимальний серед можливих латентних смислів та вербалізувати його). Відсутність адекватної вербалізації сприяє регресії групи до архаїчного стану. Проілюструємо цю думку ще одним прикладом, "газовим".
Одні лідери кажуть: "Ми повинні бути покірні, й всі проблеми вирішені", інші – "Ми повинні боротися, незважаючи ні на що". Тобто, в архаїчній групі дискусія демонізує Росію, якій можливо лише підкоритися (ідентифікація із нездоланним) або боротися на смерть ("боротьба і втеча").
Адекватний лідер робочої групи натомість повинен сказати приблизно таке: "Ми переживаємо важкі часи, потрібно затягнути пояси, ми будемо менше споживати газу, більше добувати свого, а держава допоможе найбіднішим". Тобто алгоритм дій лідера робочої групи передбачає три кроки: він повинен зрозуміти (насамперед, емоційно вчутись) емоційний стан групи, вербалізувати суспільний страх, а також запропонувати реалістичний вихід.
Але й ця умова не є остаточним рецептом функціональності групи. Реалізуючи свою стратегію, лідер повинен чітко розуміти і завжди пам’ятати, що таким кроком він значною мірою провокує агресію на свою адресу ("Йому там нагорі легко так думати, побув би він у нашій шкірі – маленьких нещасних людей"). Група настільки тривожиться, що описане реалістичне відношення, яке пропонує лідер, завжди зазнає атак, такого лідера завжди будуть підозрювати у зраді, корупції та черствості. Тому наступний етап управління робочою групою – це вербалізація лідером розуміння цієї тривоги, змішаної з агресією, та її прийняття. Це могло би виражатися приблизно у таких словах: "Я розумію, що ви боїтеся, бо така ситуація незвична, я зроблю все, щоб цей перехід був максимально плавний. Але рано чи пізно ми все одно перейдемо на світові ціни. До того часу ми повинні підготуватися заздалегідь". Тобто, функція лідера у цьому випадку – це контейнерування групових переживань страху і злості, яка полягає у тому, що лідер не заперечує (не ігнорує) переживання групи, а приймає і витримує їх без капітуляції. Цей крок є важким для виконання, оскільки лідер, як і кожна людина, інтуїтивно шукає для себе комфортних умов, тому має велику спокусу уникнути злості групи, переадресувати її "ворогам", озвучити позицію залежності тощо. А це прямий шлях до регресії на рівень базових позицій.
Технології: спеціалізовані робочі групи та наративи
Процедура контейнерування у груповому процесі є достатньо складною та передбачає застосування конкретних технологій. Зокрема:
1. В суспільстві повинні бути створені спеціалізовані робочі групи для опрацювання базових позицій. Ці групи (органи законодавчої, судової та виконавчої влади тощо) можуть, зокрема, адекватно виконувати свої локальні завдання, лише будучи аполітичними, сформованими не за принципом політичної функціональності. Якщо партії будуть позбавлені можливості формувати ці спеціалізовані групи "під себе", останні почнуть безсторонньо виконувати свої функції. Прикладів нефункціональності політизованих спеціалізованих груп у нашій державі стільки, що й шукати не треба. Вдамося до найбільш яскравого – Майдан як відповідь на діяльність ЦВК. Якщо ЦВК як спеціально створена робоча група з локальним завданням – безсторонньо організувати процес виборів – стоїть на службі політичної сили, то вона апріорі не може зайняти робочу позицію і просто виконувати свою роботу. Результат – свої інтереси група змушена відстоювати на Майдані – у базовій позиції. Це, власне, той випадок, коли архаїчна група спрацювала якнайкраще у конкретній суспільній ситуації. Але такі випадки є дискретними у часі, здорове суспільство, яке прагне керувати своїм життям, не може орієнтуватися на спорадичну активність доведеного до відчаю народу.
2. Інтерпретація подій через творення суспільного наративу, тобто системи понять, загальновизнаних позицій, "історій" про події теперішнього та минулого. Група і особа постійно перебувають у хаосі подій, що не мають самоочевидного смислу. Це факти, котрі можна розуміти як завгодно, або й не розуміти взагалі. Різниця між подією, що сталась у суспільстві, і досвідом цього суспільства полягає в осмисленні, вербалізації значення події. Цей смисл, зрозуміле значення подіям потрібно надавати, що і є функцією лідера та правлячої еліти. Вони повинні мати здатність до інтерпретації та творення суспільного наративу. Зрозуміло, що не йдеться про озвучення "об’єктивних" смислів подій – навряд, чи є спосіб перевірки "об’єктивності" чи "необ’єктивності" наданого події значення. Як це не дивно, але суспільний наратив до певної міри складається з міфів, у чому парадоксальним чином міститься його конструктивний потенціал. Не ставлячи собі за мету абсолютизувати ту чи іншу точку зору, лідери можуть пропонувати суспільству адаптивний погляд на минуле та сьогодення, так, щоб група мала відчуття власної континуальності та значимості.
Творення наративу – безконечний процес, суспільна ефективність його полягає саме у мінливості, незавершеності, постійному дослідженні й творенні нових значень. Як тільки пошук інтерпретацій зупиняється, знайдені смисли перетворюються в догми, які не служать суспільству, але навпаки – підкоряють його собі, не дають тверезо оцінювати реальність, викривляють картину світу, який постійно змінюється. Такими ригідними, застиглими навіки є наративи тоталітарних режимів – комуністичного, нацистського, режимів апартеїду чи релігійних сект.
Процес інтерпретації відбувається згідно зі своїми внутрішніми закономірностями, порушення яких веде до "застигання" наративу. Інтерпретування є покроковим наближенням до результату, процесом, що вибудовується за принципом спроб і помилок. Наприклад, суспільство переживає якусь подію. Один із лідерів дає їй інтерпретацію, але, як і кожна інша інтерпретація, вона не цілком пояснює реальність, суперечить якимось її аспектам. Тоді лідеру необхідно зробити півкроку назад, врахувати ці невідповідності й пояснити смисл події ще раз. Ймовірно, що і наступна інтерпретація не буде "достатньо доброю" – наближеною до реальності та зрозумілою суспільству. Тоді пошук смислу триває.
Проілюструємо прикладом кількох аварій на залізниці влітку 2007 р., коли з рейок сходили поїзди. Міністр транспорту пояснює: це терористичний акт. Невдала інтерпретація, бо дуже вже віддалена від наших реалій, які здатен оцінити пересічний громадянин: "Ми не Америка, навіщо ми потрібні терористам?! Внутрішні терористи – дуже вже безглуздий спосіб". Наступна інтерпретація: це пошкоджені українські залізничні колії. Ситуація, як у чеховському "Зловмиснику" – хтось щось відкрутив, щоб здати на металобрухт. Інтерпретація дуже наближена до нашої реальності, але занадто страшна для суспільства, бо ілюструє, в якому критично небезпечному для життя хаосі ми існуємо. Крок назад, наступна інтерпретація: це казахські виробники фосфору неправильно завантажили цистерни, тому вагони втратили рівновагу і зійшли з рейок. От це пояснення є достатньо добрим – воно подібне на правду та екстерналізує відповідальність: "Це не ми винні, це вони такі хаотичні, про що нам дуже добре відомо, – у нас спільне соціалістичне минуле". З іншого боку, м’яко натякає на наш власний хаос, який призводить до безконтрольності, – вагони перейшли саме через наш кордон і зійшли з рейок саме на нашій колії.
Влучна інтерпретація завжди є доброю інтервенцією у стан суспільства, сприяє утриманню групою робочого функціонального стану. Отже, узагальнимо принципи доброї інтерпретації:
– лідер повинен мати реалістичне розуміння події, її причин і наслідків;
– скеровувати свої пояснення на емоцію, яку подія викликає в групі (злість, страх, гордість чи інше, в залежності від адекватного розуміння причини);
– інтерпретувати не подію, а переживання групи;
– пояснюючи подію, порівнювати її з минулим досвідом даного суспільства, з подібним досвідом інших країн, а також із загальним світовим контекстом (наприклад, при поясненні інфляційних процесів не забувати, що внесок в інфляцію роблять не лише внутрішні політичні та економічні чинники, а й стан світової економіки).
Цікаво, що рівновагу в суспільстві підтримують не лише спеціалізовані робочі групи, а й групи в базових позиціях. Візьмемо до прикладу групу, яка формується на телевізійному шоу "Свобода Савіка Шустера". Вона виконує кілька катартичних ("очищуючих" через спеціально організовану гру) та стабілізаційних функцій для соціуму. По-перше, є рингом, де зустрічаються і міряються словесними силами політичні опоненти. По-друге, глядачі можуть спостерігати це шоу і залишатись у переконанні, що політики – нездари, що нічого не змінюється і ще довго не зміниться, краще знайомий хаос, ніж незнайомий порядок. Парадоксально, але такі переживання заспокоюють групу: світ залишається хай недосконалим, але знайомим і зрозумілим. Такі архаїчні групи протезують дефіцит зрілих інституцій.
Епілог
Виходячи з вищеописаного, можна з певною ймовірністю прогнозувати майбутнє. Виразно проглядаються два варіанти розвитку.
Перший – це поступове дозрівання українського суспільства упродовж тривалого часу, природнім шляхом, зі всіма набитими гулями і відчутими "на власній шкірі" уроками. Шлях цей, як і кожна еволюційна стратегія, є добрим, але з одним застереженням. Ніколи невідомо, скільки часу ми маємо для такого дозрівання, і чи маємо ми його взагалі. Бо відведений нам час, його тривалість залежить не від нас, а від зовнішніх (у даному разі геополітичних) обставин. А від нас залежить лише насиченість, ефективність використання цього часу.
Шлях другий – залучення до нашого розвитку сторонніх учасників, достатньо зрілих для того, щоб забезпечити нам адекватний контакт з реальністю. Цей шлях вже відомий Україні – це запрошення "варягів", які б мали добрий досвід управлінської діяльності, включно з навичками конструктивного лідерства. Такими "варягами" для нас можуть бути західні менеджмент та інвестиції зі свою структурою організації бізнесу. Такою організаційною структурою вже є, скажімо, УЕФА, а можуть стати НАТО та/чи ЄУ. Цей шлях викликає тривогу і неспокій, бо передбачає мало контролю з нашого боку. Тим більше, що сильні "варяги" і без нашого запрошення можуть втручатись, порушувати межі компетентності, які ми б для них хотіли визначити, дбаючи, очевидно, насамперед, про свої інтереси.
Зрештою, навряд чи ми маємо особливі можливості для вибору. Ці дві стратегії уже реалізуються, за більшої чи меншої нашої вільної волі. І без нашого усвідомлення...