Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ
Тема. ОСКАР ВАЙЛЬД
(1854-1900)
П Л А Н
Життя і творчість
16 жовтня 1854 року у відомого дублінського лікаря сера Вільяма Вайльда народився син, яко го назвали довгим ім'ям Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс. Батько надзвичайно радів, мати ж хотіла дочку й тривалий час не могла змиритися з ре альністю, називаючи малого «вона», виряджала дівчинкою, привчаючи до жіночої манірності та чуттєвості. Батьки взагалі були оригінальною парою: батько, талановитий хірург, славився веселим, галасливим норовом, любив гарних жі нок і різні веселощі, буквально ненавидів спокій та бездіяльність — організовував власні лікарні, видавав медичний журнал, був непоганим етнографом-любителем, писав книжки й безмежно любив свій край, досконало знаючи історію милої серцю Ірландії. Мати — повна протилежність чоловікові — тиха, романтична, екзальтована жінка, писала вірші і вважала своє дівоче прізвище Елджі похідним від Аліг'єрі, відрекомендовуючись усім як далека родичка великого поета.
Щойно вік сина дозволив подорожувати, сер Вільям незмінно брав його із собою в етнографічні експедиції країною, прилучаючи до ро зуміння красот і щедрот рідного краю, навчав любити батьківщину й народ, який дав світові чимало великих і знаменитих співвітчизників.
У десятирічному віці хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул — суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився з-поміж учнів, — зі смаком вдягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Рано став захоплюватися серйозною, «дорослою» літературою, пробу вав писати сам, а смерть Діккенса, якого він любив, буквально при голомшила підлітка й остаточно визначила напрям його подальших занять. В останні роки навчання Оскар відчув нездоланний потяг до краси, викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, — це стало основою його культурно – естетичної життєвої позиції, якої він не зраджував упродовж усього свого бурхливого й насиченого життя.
Наступним етапом його освіти був коледж Трійці у Дубліні — ін тернат з не менш суворими правилами, ніж у Портора-скул. Попри це, студенти тут чистотою й високою мораллю не переймалися — відверто гуляли по шинках та будинках розпусти, пропиваючи і прогулюючи стипендіальні суми, відпущені на осягнення наук і духовності. Молодому Вайльду це категорично не подобалося, настільки він був уже привче ний до стриманості, сприйняття краси й почуттєвого романтизму. Усі три роки він ні з ким із учнів не дружить, проводячи вільний час на самоті, з подвоєним старанням вивчаючи запропонований навчальний матеріал. Це дало свої плоди: коледж він закінчив із золотою медаллю. Далі — Оксфорд. Перебування тут вимагало чималих коштів, яких, на жаль, в Оскара не було, а потрібно було чинити згідно з правилами. Він обирає точний інструмент на шляху до поваги однокур сників — відособленість, оригінальність і винятковість. Селиться в маленькому житловому блоці, який обставив і декорував у стилі почуттєвої винятковості, що стала еталоном затишку і роздумливого зосередження, зробивши культ приємних дрібниць головною метою світосприйняття. Це невдовзі помітили товариші по навчанню й гідно оцінили: у нього стали бувати, а ще згодом ця оселя витонченого смаку та оригінальності і взагалі перетворилася на клуб цінителів краси, спокійної розмови та розумних думок. Членам цього гуртка господар пропонував усе для досягнення самовдосконалення: гарну сигару, екзо тичні марки чаю і кави, рідкісні вина та повний набір милих дрібниць, які повсюди тішили філософічну публіку. А обговорювати юнакам було що — з викладачами їм дуже пощастило — професор Мехаффі, Уолтер Пейтер, знаменитий Рескін. Доби не вистачало, щоб оцінити й засвоїти те, що дарували благословенні часи, проведені на лекціях і в розмовах із цими достойними людьми. Все це, безумовно, лягало на благодатний ґрунт допитливих молодих умів, залишаючи незгладимий слід у їхніх душах на решту життя, виховавши щиру любов до краси і захоплене поклоніння перед справжнім мистецтвом.
На формування естетичних поглядів О. Вайльда значною мірою вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в ан глійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва, і Волтер Пейтер, автор багатьох досліджень з антич ного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд назвав «святим письмом краси». Підсумком досліджень Пейтера стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це визна чило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX століття — так званого «прерафа-елітизму». Прерафаеліти виявляли себе переважно в живописі та декоративному мистецтві, спираючись у своїй творчості на концепцію, за якою сучасне життя є недосконалим і далеким від ідеалу, а вищі життєві цінності людства залишилися далеко поза ду — в середньовіччі. Витоки свого мистецтва прерафаеліти вбачали в живописі раннього Відродження, у традиціях готики. Творам прера фаелітів була притаманна яскравість барв, виписування найдрібніших деталей, строгість стилю, містичні переживання. За сюжети картин правили епізоди з Біблії, із грецької міфології чи історії.
Утім, віддаючи належне творчим пошукам представників цього напряму, молодий О.Вайльд пішов власним шляхом. Він приєднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму. Англійський естетизм 80-90-х років XIX століття багато в чому живився ідеями, що вини кали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Водночас естетський рух, до якого долучився О.Вайльд, розвивався у складній взаємодії з найновішими течіями в європейському мистецтві — сим волізмом, імпресіонізмом і неоромантизмом.
Прийшли перші відчутні успіхи — він почав публікуватися. Це були вірші, як дві краплі води схожі на світовідчуття автора: давні статуї, м'яке світло старих картин, троянки, що страждають від нещасного кохання, цитати з грецьких і латинських авторів, молоді юнаки в сумних зітханнях. Потім він почав писати балади, складні за формою і малозрозумілі за змістом, що врешті-решт породили сонети. Нарешті пише поему «Равенна», яка зараховується як випускна робота й вінчає автора високою університетською нагородою.
Навчання завершено, настав час приймати головне життєве рі шення: «Що робити?» Звісно ж, він писатиме. Як і про що — наразі не відомо. Та він був переконаний в одному — це має бути гарно, розумно й поетично. Для здійснення задуманого йому був потрібен Лондон, де перебувала мати після смерті батька.
Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висували до мистецтва, — не копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мистецтво відобра жає дійсність, а життя наслідує мистецтво, — вважав письменник. Мистецтво покликане створити новий світ, який є маренням, казкою, неправдою — і при цьому воно нічого не виражає, крім самого себе. Неправда, за О.Вайльдом, — форма вияву краси, а тому вона важ ливіша за голий практицизм повсякденності.
У численних газетах та журналах стали з'являтися його статті з естетики, які безбожно руйнували манірні вікторіанські підвалини. Навколо нього стало формуватися певне коло молодих людей із-поміж «найпросунутіших», для яких він став кумиром, їхнім апостолом. Він відкриває свій салон, де на гостей чекали картини поза межного змісту, неймовірні за кольором і виконанням драпіровки, портрети знаменитих акторок, східні килими й численні дрібнички, що несуть, на думку господаря, винятковий культовий смисл. Він міцно входить у моду. Він — «нове». Тріумфом сходження стала новоявлена мода — естетичний дендизм, який він проповідував.
Чого ще можна було прагнути? Але, на його думку, все тільки-но починалося. Лондонське суспільство вирувало. На кожному кроці цитувалися його висловлювання, коментувалися вбрання та манера поведінки, всім було цікаво, де й що він їв, із ким розмовляв, якого кольору бутоньєрка була в його петлиці, у якому екіпажі їздив та які сигари курив. Фундаментальним поясненням і виправданням цієї незвичайності стала його книжка «Вірші», випущена 1881 року, яка лише за кілька тижнів перевидавалася чотири рази (!). Не оминув він своєю увагою й театри, був бажаним і «почесним грома дянином лаштунків», частенько виступав із критичними або полеміч ними статтями з приводу театрального життя, ну, а після прем'єр усі чекали тільки його розумної думки.
Досягши певної популярності на батьківщині, Оскар вирішив підкорити закордон. Спочатку він їде до загадкової тоді Америки з лекціями «про ренесанс англійського мистецтва», потім у Париж, де за короткий час познайомився з Гонкуром, Бурже, Верленом і дуже постарілим Гюго.
Подивившись світ і показавши себе, він повертається до Лондона, сповнений рішучості стати багатим і по-справжньому знаменитим. Наймає квартиру в аристократичному кварталі, щосили демонструю чи свою довершеність і смак, що само собою коштувало не дешево, а до багатства було ще далеко. Часто заради цього доводилося тижнями голодувати, але він послідовно «осліпляє світ».
Підкоривши столицю, він вирушає в подорож Англією з метою повернути людей до витоків англійського ренесансу й просвітити їх у частині «мистецтва оздоблення жител». Фінансовий результат підприємства виявився більш ніж жалюгідним, зате він привозить із поїздки дружину Констанцію Ллойд, дочку адвоката з Дубліна. Сирота, скромна, серйозна дівчина англійської краси, побачила в Вайльді казкового принца й закохалася в нього без тями. У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стрит і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально-художньої богеми. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява у Вайльдів двох чарівних діток — Сіріла та Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод «Вуменз уорлд», де впродовж двох років править, редагує, пише нудні статті на побутові теми, рекламує дамські капелюшки та білизну. Це дозволяло утримувати сім'ю, але спосіб життя повинен відповідати внутрішньому образові людини. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, які він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати зразкового сім'янина, але душу естета, невиправного бонвівана вони зовсім не гріли.
Йому знову треба було щось змінювати. Він дедалі рідше буває вдома, вирішивши штурмувати нову, тепер уже позахмарну вершину: Уайт-клуб — найстарший і найконсервативніший клуб в Англії. Його члена ми були міністри, лорди, відомі політики, барони та герцоги. Тепер він з легкістю обідає з герцогинями, дає поради потомственим аристократам стосовно цінності їхніх картинних галерей і бібліотек, бере участь в оформленні салонів та замків, при цьому даючи їм те, чого від нього чекають: епатаж, екстравагантність, граничний сарказм і дотепність.
Так, він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літе ратурні й театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його до тепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері... Безрезультатно він марнував ночі, сидячи за своїм унікаль ним письмовим столом, намагаючись створити щось нове. Навіть використання гігантських за розміром аркушів паперу (наслідування Гюго) не породило гігантських форм бажаного.
Осяяло його 1886 року. Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і за хопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнути у вуста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Як із рогу достатку, посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня-егоїста, Солов'я і Троянду, Чудову Ракету та Щасливого принца. Чимало пуб лікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепад брехні», «Критик як художник», «Перо, олівець і отрута», друкувалися розшифровки сонетів Шекспіра. Одне слово, 1890-й і 1891-й роки ми нули під знаком напруженої творчої праці прославленого автора.
Вінцем його творінь того часу став довгоочікуваний роман «Пор трет Доріана Грея». Це переповнило чашу терпіння пуританської Англії. На автора обрушився шквал обурення. Солідні журнали бук вально захлиналися «у безсилій злобі», обвинувачуючи Вайльда і його твір у всіх тяжких гріхах. Оскар радів. Спочатку він задерикувато включився в непримиренну боротьбу з войовничим консерватизмом, трощачи апологетів «грубості абсолютного реалізму». Та невдовзі це йому набридло, і він поставив крапку в цій війні пророчо геніальною фразою: «Прошу зробити мені люб'язність — залишити цю книжку вічності, якій вона належить».
А життя тривало, примушуючи суб'єкта-естета інколи дума ти й про хліб насущний. У розпачі від того, що не може позичити грошей «під гарні очі та слова», він вирішив розширити коло своєї діяльності, цього разу на ниві драматургії. Оскар усамітнюєть ся в невеличкому будиночку на озері Уїндермир, проглядає гуч ні колись драматургічні зразки (він поняття не мав, як пишуться п'єси), досить швидко пише «Віяло леді Уїндермир». Театральний зал вибухнув овацією, а преса — злобним виттям. І те, і друге вла штовувало — тільки б не мовчання, байдужість чи поблажливість. Треба сказати, що приголомшливий успіх «Віяла» подарував йому довгоочікуване й заповітне — свободу й гроші, які принесли роз кішне життя, рідкісні книжки й спокійні думки про «велике ари стократичне мистецтво досконалого ледарювання». Він перестає бути письменником у загальноприйнятому сенсі, присвоївши собі титул «Принц Парадокс», ним самим даний одному з персонажів «Доріана Грея», і починає життя повне безумств, сибаритства і неприборка ної вседозволеності. Це прізвисько дедалі більше відповідає його справжньому змісту: іскрометна дотепність, іронічна спостереж ливість, оригінальне оживлення банальностей, зведення найтоншого парадоксу в ранг способу життя, доведеного до стану абсурду.
Однак життя людини так влаштоване, що, досягши апогею, вона неминуче піддається чомусь діаметрально протилежному. У житті нашого героя це невідворотне виникло в образі молодого красеня лор да Альфреда Дугласа. Відтепер він живе тільки для нього й заради нього. Слухання «за обвинуваченням в аморальних діях» заверши лися арештом Вайльда. Розпочався кошмар: кредитори рвали на частини його майно, він був підданий тотальному громадському ос тракізмові, саме ім'я «Оскар» стало загальним, банкрутство, театри в поспіху викидали з репертуарів його п'єси, припинили продаж його книжок. Сини змушені були залишити з ганьбою школу й виїхати з матір'ю в глуху провінцію. Вихід із в'язниці під заставу не змінив становища — цькування тривало. Йому повсюди відмовляли в житлі та дріб'язкових послугах, заштатні харчевні гнали його, відмовляю чись годувати. Зрештою він став побоюватися за своє життя — натовп погрожував його розшматувати. В остаточному вердикті суду було записано: «Визнаний винним за всіма 25 пунктами обвинувачення й засуджений на два роки в'язниці та важких робіт».
Зайве описувати смертельний жах тюремних років, до того ж во сени 1895-го його переводять до Редінгтонської в'язниці з винятково суворим режимом, де, за традицією, виконували смертні вироки. Оскар був на межі божевілля, його життя було під загрозою через сильні розлади життєвих функцій організму. Вижити вдалося ди вом. Нарешті, у травні 1897 року, термін його ув'язнення сплив. Що чекало на нього попереду? Він жебрак, мати померла від горя, дру жина змінила прізвище, його позбавили батьківських прав. Місця на батьківщині не було. Нечисленні друзі допомагають йому виїхати у Францію під вигаданим ім'ям — свого вже не було. Але пам'ять про нього ще жила. На чужині модні журнали вимагали статей і інтерв'ю, театри — нових п'єс, та Оскар важко повертався до колишнього жит тя, приділяючи час лише тривалим прогулянкам і роботі над «Бала дою Редінгтонської в'язниці». Коштів для існування не було.
Дружина, змушена офіційно порвати з ним, усе-таки поставилася до нього з жалем і співчуттям, призначивши утримання — 150 фунтів на рік, з обов'язковою умовою повного розриву з Альфредом Дугласом. Не можна сказати, що останній поставився до Вайльда з таким самим розумінням. Бозі (так Оскар називав Альфреда) вирішив продовжити знущання з Оскара: закидав його листами й телеграмами з докорами, примхами, обвинуваченнями й погрозами, передавав знайомими при віти з натяками певного значення, вимагав негайної зустрічі — і вона відбулася. Все почалося заново. Знову скандали, душевний біль, знову оплата примх коханого... Дружина відмовляє йому в ренті. Безвихідь. Його стали навідувати думки про самогубство. Останні надії, які він пок ладав на публікацію «Балади», теж не збулися — ніхто не наважився опу блікувати її. Виснаживши остаточно Вайльда, Бозі кидає його наодинці з численними кредиторами та депресією. Оскар опиняється на вулиці.
Утім, взимку 1898 року «Балада Редінгтонської в'язниці» все-таки була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (тюремний номер Вайльда) і викликала сенсацію. Її називають шедевром англійської літератури, за стилістикою порівнюючи з творами Софокла, захоплюються актуаль ністю та зрілістю змісту. Мало того, її поява викликала в Англії шквал обурення жорстокістю тюремного режиму, що прискорило відповідну реформу уряду. Але автора це вже не стосувалося. Сонце англійського естетичного дендизму закотилося. 30 листопада 1900 року термін царювання «Короля життя» закінчився — Оскар Вайльд помер. «Принц Парадокс» не впорався із парадоксом смерті в нерівній боротьбі за життя.
«Портрет Доріана Грея»
Найвідомішим твором письменника, який приніс йому всесвіт ню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, був роман «Портрет Доріана Грея» (1891).
Цей твір — ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. І від бувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті за лишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.
«Портрет Доріана Грея» можна вважати взірцем інтелек туального роману кінця XIX століття. У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. «Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво», — сказано в авторській передмові до роману.
Відомо, як виник задум роману: одного разу в майстерні свого приятеля Вайльд познайомився з натурником, який вразив його до сконалістю своєї вроди. «Шкода, — вигукнув письменник, — що таке славне створіння мусить старіти!» На це художник, погодившись, до дав: «Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками».
Протиставлення мистецтва і життя, мистецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, якими переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, прекрасне пов'язане з мистецтвом; усе сіре, буденне — із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти, поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і пере стала жити уявним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: «Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози».
У «Портреті Доріана Грея» найповніше виражається естетизм Вайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.
Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон — двійник Вайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темперамен том, Вайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлік ту — між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Вайльда.
Водночас головні герої роману — Доріан, лорд Генрі, художник Безіл Голуорд — не є характерами зі всією складністю і багатогран ністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Вайльд начебто встанов лює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в су купності— самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.
Лорд Генрі — втілення філософи насолоди. Це витончений ес тет, що кохається в красі й відмежовується від потворного, бридкого в житті. Це прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його не просто байдужим до всього іншого, а й цинічним. У лорда Генрі холодна душа людини, яка не має ідеалів. Пробуджуючи в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, він зовсім не замислюється над можливими наслідками такої поведінки як для самого юнака, так і для інших людей.
Художник Безіл Голуорд — втілення ідеї служіння мистецтву. Він творить красу, і для нього немає нічого вищого за живопис. Він має гаряче, чуйне, добре серце і вкладає його у кожний свій твір. Портрет Доріана Грея став його кращим творінням. Саме тому Безіл Голуорд спочатку не хоче виставляти його, бо це означає відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному, хто прийде подивитися нову роботу. Безіл захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрет від живої людини, з якої його написано. Він обожнює Доріана, стає йому другом, відчуває, що почав набагато краще малювати з того часу, як познайомився з цим юнаком. На відміну від Генрі й Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Збира ючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голуорд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Голуорд не хоче вірити тим непевним чуткам, що ходять навколо імені Доріана, але вважає своїм обов'язком попередити друга. Звичай но ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Це людина з гранично розвиненим естетичним почуттям. І саме в цьому причина його тра гедії. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим.
Згодившись на жахливий за своєю суттю дослід, Доріан Грей віддається гонитві за насолодами, не керуючись моральними принци пами. Не тільки власні недоліки, пороки, негарні вчинки, а й злочини спотворюють душу Доріана. Гине Сібіл. Вбивство Безіла стало ще одним кроком на шляху до того невідворотного краху, який чекає на Доріана Грея. Але ні спосіб життя, ні ті зміни, що відбуваються з ним, ніяк не позначаються на зовнішності реального Грея. Він залишається юним і вродливим, а його портрет відображає сутність його розбещеної натури, старіння не лише тіла, а й душі.
Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи іс тину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Вайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував мо ральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: «Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст». Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбутися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.
Отже, естет Оскар Вайльд, проголошуючи незалежність мисте цтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: це можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому — гуманістичний сенс роману.
«Портрет Доріана Грея» можна тлумачити по-різному, але не ви знавати його безумовну неординарність і художню довершеність — неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Вайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, дає насолоду, бо творчість великого англійського письменника Оскара Вайльда — то справжнє мистецтво.
Афоризми Оскара Уайльда
Оскар Вайльд, напевно, знав, що «афоризм — закінчена думка, ви словлена стисло й лаконічно», але доводити справедливість цього твер дження в тиші затишних кабінетів не став. Він народжував і вивіряв їх власним життям, приймаючи це поняття як декларацію, як якийсь згусток таємних думок та ідей, як заповітну релігію внутрішнього «Я». Список крилатих фраз, які вийшли з-під його пера, займає пристойний обсяг, відображаючи далеко не повний перелік того, що вилили його вуста, оскільки безліч їх записаними не були й залишилися висловлю ваннями лише в пам'яті сучасників. Те, що про нього говорили й писа ли, саме собою становило великий ряд піднесеного захоплення: «Батько афоризму й ілюзії парадоксу», «Майстер красномовства», «Апологет краси», «Король життя», «Підкорювач духовних вершин».
Але обранець — той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу.
Ненависть XIX століття до Романтизму — це злість Калібана, який не знаходить у дзеркалі свого відображення.
Література