Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
AUTHOR Валерій Колпаков
FILENAME Адмін відпов_Навчальний посібник
ЗМІСТ
Адміністративна відповідальність, або відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень (адміністративних проступків) є важливою складовою адміністративного права. Сьогодні вона викладається як окремий спеціальний курс у багатьох навчальних закладах юридичного профілю.
Адміністративна відповідальність — особлива галузь правових знань. Її місце і роль на адміністративно-правовому просторі визначається, по-перше, тим що відносини адміністративної відповідальності, разом з відносинами публічного управління, адміністративних послуг і адміністративного судочинства утворюють предмет адміністративного права.
По-друге, суттєва особливість адміністративної відповідальності полягає у прагматичності її теоретичних концепцій, домінуюча спрямованість яких окреслена проблематикою Кодексу України про адміністративні правопорушення.
По-третє, особливістю адміністративної відповідальності є генетичні зв’язки з відповідальністю кримінальною, а адміністративного проступку — зі злочином. Саме цим обумовлено її тяготіння до галузевої самостійності, на що постійно звертається увага у наукових дослідженнях.
Як вид юридичної відповідальності, відповідальність адміністративна має конституційне підгрунття. Саме Конституція України встановила (п. 22 ст. 92), що виключно законами України визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями і відповідальність за них. З цього витікає, по-перше, що лише закон визначає поведінку, яка є протиправною, винною і утворює склад адміністративного проступку; по-друге, що лише така поведінка — адміністративний проступок — є підставою адміністративної відповідальності; по-третє, що зміст відповідальності визначається законом.
Вона є різновидом адміністративного примусу, одним із самостійних засобів підтримання правопорядку і регулювання відносин, які виникають при вчиненні окремо визначених законодавством правопорушень.
Як навчальна дисципліна, адміністративна відповідальність уявляє собою систему знань щодо відповідних наукових концепцій і законодавства, які викладені у навчальних програмах, методичних матеріалах і навчальній літературі. Їх опанування є невід'ємною складовою частиною професійної підготовки осіб, які отримують юридичну освіту.
Цей навчальний посібник підготовлено відповідно до програми навчального курсу "Адміністративна відповідальність" і базується на багаторічному досвіді викладацької діяльності у вищих навчальних закладах юридичного профілю. У ньому представлено як традиційне, так і не традиційне бачення значного кола питань адміністративної відповідальності. Разом з тим, автор не відійшов від усталеної практики вирішення справ про адміністративні правопорушення.
З огляду на зазначене, навчальний посібник представляє інтерес не тільки для студентів і слухачів, але і для викладачів, а також практикуючих юристів, котрі безпосередньо застосовують норми законодавства про адміністративну відповідальність.
Одним з кардинальних питань сучасного українського адміністративного права є визначення його предмета відповідно до оновлення ролі цієї галузі у поглиблені процесів формування правової держави і громадянського суспільства.
У радянський період предмет адміністративного права подають як відносини сфери державного управління або виконавчо-розпорядчої діяльності1. Такий підхід, з деякими інтерпретаціями, зберігається до 90-х років минулого століття. У всякому разі, Ю.М. Козлов в 1995 році його предметом визначає відносини, які виникають, змінюються і припиняються в сфері державного управління2. Під впливом такого розуміння предмета адміністративного права починає формуватися українська концепція цієї юридичної галузі.
На першому етапі знання про предмет в українському адміністративному праві базується на традиціях радянської правової школи. Відповідно до них, зміст предмету адміністративного права складають однорідні відносини державно-управлінської спрямованості.
У зазначеному аспекті найбільш характерною можна вважати позицію Л.В. Коваля. Він свого часу писав, що предметом адміністративного права є суспільні відносини, які виникають при здійснені державного управління3.
Другий етап встановлення предмета адміністративного права характеризується тим, що накопичення знань про нього здійснюється в умовах докорінних змін в соціальній та економічній сферах. На їх підґрунті формуються нові за своїм змістом суспільні відносини. Як результат, виникає нагальна потреба у їх юридичному забезпечені.
У свою чергу, правове осмислення нових закономірностей суспільного розвитку спонукає до нового розуміння ролі права і зв’язків між державою і громадянином. У новому праворозумінні державоцентризм і патерналізм, які складають ідеологію “традиційного” радянського адміністративного права, приєднуються до інших маргінальних доктрин.
Таким чином, об’єктивні обставини вимушують до реформування адміністративного права. Вони потребують визначити його місце і з’ясувати роль у теоретичному і нормативному обслуговувані процесів державотворення, у формуванні правової держави. Через деякий час стає зрозумілим, що вирішення виниклих проблем неможливо без переосмислення і оновлення предмета цієї галузі права.
На наш погляд, принципове значення для оновлення поняття предмета адміністративного права мали два теоретичних висновки, які були зроблені у розвиток ідей Концепції адміністративної реформи в Україні.
По-перше, це висновок про те, що адміністративне право не може розвиватися як моноцентрична галузь, тобто як така галузь, що має єдиний системостворюючий нормативний центр4; по-друге, висновок про те, що адміністративне право є правом поліструктурним
5
.
Не менш значну роль відіграло сприйняття українським адміністративним правом, як важливого системоутворюючого компонента його предмета, відносин, які виникають за ініціативою підвладної сторони6. Вони були впроваджені у вітчизняну адміністративно-правову теорію під назвою реординаційних відносин7.
На базі цих здобутків, поняття предмета адміністративного права стає більш широким і виходить за межі державного управління. Про це, насамперед, свідчать його визначення у навчальній літературі.
Так, у підручнику за редакцією О.М. Бандурки він подається, як правові відносини, що складаються здебільшого у державному управлінні8.
У підручнику за редакцією Ю.П. Битяка до предмета адміністративного права включені відносини: а) пов’язані з діяльністю органів виконавчої влади, б) внутрішньоорганізаційною діяльністю державних органів, підприємств, установ, організацій, в) управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування, г) здійсненням недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, д) здійсненням правосуддя у формі адміністративного судочинства9.
Формулюються також поняття предмета адміністративного права, як відносини що складаються у сфері публічного управління10
, і в процесі організації і функціонування органів державного управління11.
У наукових джерелах ретельно досліджуються тенденції розвитку адміністративного права, теоретично обґрунтовується нова структура його предмета12. В результаті само адміністративне право постає галуззю публічно-правового регулювання, яка забезпечує функціонування публічної адміністрації 13.
Таким чином, на другому етапі розвитку знань про предмет адміністративного права стає зрозумілим наступне:
по-перше, до предмета адміністративного права входять не лише відносини державного управління, а і інші управлінські відносини. Їх сукупність утворює відносини публічного управління;
по-друге, крім управлінських до нього входять відносини, які виникають при здійсненні правосуддя у формі адміністративного судочинства. Це відносини відповідальності суб’єктів владних повноважень за неправомірні діяння;
по-третє, до нього входять відносини відповідальності за порушення встановлених правил — відносини адміністративної відповідальності;
по-четверте, до предмета адміністративного права входять відносини, які виникають за ініціативою суб’єктів що не мають владних повноважень при їх звернені до органів публічної адміністрації (відносини реординації). У подальшому вони отримують назву “сервісних” відносин, відносин публічних або адміністративних послуг14.
Третій етап встановлення предмета адміністративного права — це узагальнення і систематизація теоретичних і емпіричних даних, застосування системного підходу, як методу дослідження накопиченого матеріалу.
Центральним питанням на цьому етапі стало з’ясування наявності або відсутності у сукупності структурних компонентів предмета адміністративного права інтегративних якостей.
Його принципова важливість обумовлена тим, що відсутність таких якостей робила зазначену сукупність конгломеративним утворенням. Фактично ставила під сумнів їх єдність, а значить існування предмета у новому форматі. Наявність інтегративних якостей незаперечно свідчила, що ця сукупність є системою і має всі підстави розглядатися як предмет галузі права.
З цього приводу необхідно зазначити, що у радянській правовій доктрині предмет адміністративного права подається системним утворенням15. Інтегративний характер взаємодії його складових дослідники доводили на підставі таких ознак: а) всі відносини предмета — є однотипними відносинами; б) всі відносини предмета — є відносинами влади і підпорядкування; в) всі відносини предмета виникають в результаті здійснення державного управління строго визначеними структурами — органами державного управління.
Жодна з вищенаведених інтегративних ознак не відшукується у сукупності нових структурних складових предмета сучасного українського адміністративного права. Аж ні як не можна назвати однотипними відносини адміністративних послуг і відносини відповідальності. Не є вони також відносинами влади і підпорядкування. Далеко не всі відносини оновленого предмета виникають в результаті здійснення державного управління.
Сукупність відносин, які у оновленому вимірі регулюються адміністративним правом, перетворюють у систему, а значить і у предмет галузі, інші чинники. Це категорія “публічна адміністрація” і категорія “відносини адміністративних зобов’язань”.
“Публічна адміністрація” вже фактично займає місце, яке у радянському адміністративному праві належало категорії “державне управління”. Сьогодні наукове осмислення і подальша розробка теорії публічної адміністрації є одним з головних напрямків доктринального оновленням адміністративного права України. Важливим підгрунттям його трансформації у сучасну юридичну галузь європейського змісту.
Цей рух не є простою зміною термінів. Теорія публічної адміністрації має принципові відмінності від теорії державного управління, як за юридичним наповненням, так і за ідеологічною сутністю.
Її становлення і визнання ставить крапку на спробах пристосувати вчення про державне управління до доктрини правової демократичної держави. Держави де нормативно визнається її відповідальність перед людиною, де права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Публічна адміністрація в адміністративному праві європейських країн, у більшості випадків, визначається як сукупність органів та установ, які реалізують публічну владу шляхом виконання закону, підзаконних актів та вчинення інших дій в публічних інтересах. Таке її розуміння є актуальним і для української правової системи.
Необхідно також зазначити, що поняття публічної адміністрації не є новиною для українського права. Воно присутнє в роботах українських адміністративістів, які працювали за межами радянської правової школи. Так, Ю.Л. Панейко у роботі “Теоретичні основи самоврядування” (1963р.) писав, що основою адміністративного права є те, що воно регулює організацію та діяльність публічної адміністрації 16.
Публічна адміністрація, як правова категорія, має два виміру: функціональний і організаційно-структурний. При функціональному підході — це діяльність відповідних структурних утворень по виконанню функцій, спрямованих на реалізацію публічного інтересу. Таким інтересом в українському праві визнається інтерес соціальної спільності, що легалізований і задоволений державою17. Таким чином, наприклад, виконання публічною адміністрацією правоохоронної функції означає системну діяльність всіх структурних утворень, які мають таку функцію.
При організаційно-структурному підході публічна адміністрація — це сукупність органів, які утворюються для здійснення (реалізації) публічної влади. В українському праві публічною владою визнається: а) влада народу, як безпосереднє народовладдя; б) державна влада — законодавча, виконавча, судова; в) місцеве самоврядування18. З наведеного випливає, що публічну владу в Україні здійснюють такі органи:
Таким чином, публічна адміністрація — це система організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах.
Все це зумовлює необхідність розглядати теорію публічної адміністрації як методологічну основу адміністративного права і використовувати її поняття як базове у формуванні адміністративно-правових відносин.
Наступним системоутворюючим для предмета адміністративного права чинником є категорія “відносини адміністративних зобов’язань”. Сутність цих відносин обумовлена змістом норм Конституції України щодо відповідальності держави перед людиною, визнання головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, верховенства права, обмеження повноважень і дій публічної адміністрації Конституцією та законами України.
З них випливає, що публічна адміністрація при утворенні приймає на себе зобов’язання щодо задоволення інтересів суспільства і громадян. Серед них є зобов’язання публічного характеру, виконання яких потребує використання публічно адміністрацією владних повноважень. В ході їх реалізації виникають відносини, які пропонується позначити як “відносини адміністративних зобов’язань”.
Саме вони — відносини щодо виконання адміністративних зобов’язань публічної адміністрації перед суспільством — є предметом адміністративно-правового регулювання, або предметом адміністративного права.
Цією категорією — відносинами адміністративних зобов’язань — об’єднуються чотири типа відносин, кожен з яких є складовою частиною предмета адміністративного права. Це відносини:
Характерною ознакою усіх вищеназваних видів адміністративно-правових відносин є те, що органи публічної адміністрації виступають у них владною стороною, яка реалізує свої виконавчо-розпорядчі повноваження. Тобто, має право на прийняття владного (обов’язкового) рішення.
Розглянемо кожний з перелічених видів відносин.
Відносини публічного управління виникають в ході здійснення публічно-управлінської діяльності. У загальному вигляді управління — це діяльність суб’єкта, що виявляється у цілеспрямованому впливі на об’єкт, з метою приведення його у бажаний для суб’єкта стан. Таким чином управління характеризується взаємодією суб’єкта і об’єкта управління за допомогою управлінського впливу і зворотних зв’язків. Публічне управління складається з: а) державного управління; б) самоврядування; в) громадського управління.
Відносини адміністративних послуг, або “сервісні” відносини. Такі відносини виникають у зв’язку із зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб, до носія владних повноважень, щодо реалізації суб’єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення. В українському адміністративному праві вони отримали назву реординаційних відносин.
Адміністративна послуга — результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб’єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).
У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи адміністративних послуг за їх предметом:
1) видача дозволів (наприклад: на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я; атестація підприємств, робочих місць; сертифікація товарів, робіт і послуг);
2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів громадянського стану, суб’єктів підприємницької діяльності, авто-мото-транспортних засобів), в тому числі легалізація суб’єктів (наприклад: легалізація об’єднань громадян);
3) легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);
4) соціальні адміністративні послуги — визнання певного статусу, прав особи (наприклад: призначення пенсій, субсидій).
Відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність. Такі відносини виникають у зв’язку із наявністю публічно-правового спору щодо правомірного використання владних повноважень публічною адміністрацією. У таких випадках порушується адміністративна справа (справа адміністративної юрисдикції), де відповідачем виступає суб’єкт владних повноважень.
Справи адміністративної юрисдикції розглядаються за нормами адміністративного судочинства, які встановлені Кодексом адміністративного судочинства України (від 6 липня 2005 р.).
Відповідно до нього, справа адміністративної юрисдикції (або адміністративна справа), це — переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Порушуються такі справи за адміністративним позовом. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень.
Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень лише такого змісту:
про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян;
про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;
про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;
про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);
в інших випадках, встановлених законом.
Відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил. У разі порушення встановлених адміністративно-правовими нормами порядку і правил виникають відносини відповідальності, розвиток яких завершується застосуванням до винних таких заходів:
накладення адміністративних стягнень на фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень;
накладення дисциплінарних стягнень на фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень (ст. 15 КУпАП);
застосування до фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень заходів впливу, які не визначаються законодавцем як адмiнiстративнi стягнення (ст. 24-1 КУпАП);
накладення на юридичних осіб за порушення адміністративно-правових установлень стягнень, які не визначаються законодавцем як адмiнiстративнi стягнення (притягнення до вiдповiдальностi в адміністративному порядку)
застосування до юридичних осіб за порушення адміністративно-правових установлень заходів адміністративного впливу які не визначаються законодавцем як стягнення.
Таким чином, предмет адміністративного права складають відносини, які виникають в результаті владної виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації щодо виконання адміністративних зобов’язань (відносини адміністративних зобов’язань). Він є складним, поліструктурним утворенням. Відповідно до цього, і само адміністративне право є правом поліструктурним.
Відносини, які виникають у разі вчинення адміністративних правопорушень (адміністративних проступків) є складовою частиною відносин відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
За якими з описаних нижче юридичних фактів виникають відносини, що входять до предмета адміністративного права:
Нормативне розуміння адміністративного проступку дає Кодекс України про адміністративні правопорушення, який був прийнятий у 1984 році. Саме він закріплює у своїх статтях його поняття (ст. 9), визначає критерії за якими розмежовується вчинення адміністративного правопорушення умисно (ст. 10) і вчинення адміністративного правопорушення з необережності (ст. 11), описує діяння, які визнаються адміністративними проступками (ст. 41 — 212).
При їх аналізі привертає увагу стаття 9 “Поняття адміністративного правопорушення”, яка містить таку конструкцію: “Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається…”.
Застосування законодавцем термінів “правопорушення” і “проступок” у такому сполученні породжує природне питання: якщо вони є адекватними і означають одне і теж поняття, то з якою метою цей синонімічний ряд включено до статті закону.
Пошук відповіді вимагає звернутися до історії понять “адміністративний проступок” і “адміністративне правопорушення”.
Історичний аналіз показує, що виникнення поняття “адміністративний проступок” пов’язано зі спробами удосконалити кримінальне законодавство шляхом розмежування кримінальних вчинків за ступенем суспільної небезпеки.
Найбільш вдало таке розмежування було здійснена у французькому Кодексі 1795 року. У ньому виділялись: а) злочини – діяння за які передбачали тілесні покарання; б) проступки або делікти – діяння за які передбачали покарання виправного характеру.
З перебігом часу така класифікація стає домінуючою у багатьох країнах Європи. В Росії вона набуває практичного і доктринального значення з введенням в дію Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 р.). У цьому акті слова “злочин” і “проступок” одержали статус юридичних термінів і стали позначати різні за ступенем суспільної небезпеки діяння.
Пізніш такі проступки стали визначатися як адміністративні. Таке уточнення було пов’язано з процедурними особливостями застосування покарань по кримінальному законодавству Російської імперії. За загальним положенням каральна влада у Росії була сконцентрована в судах. Справи про малозначні злочини, або проступки розглядали спеціально для цього утворені мирові суди. Але у 1889 році інститут мирових судів скасовується, а функції щодо розгляду справ про проступки передаються до адміністративних органів. Відтепер, малозначні злочини, або кримінальні проступки, починають іменуватися як “адміністративні проступки”.
Інші історико-правові коріння у терміна “адміністративне правопорушення”. Його виникнення пов’язано із становленням і розвитком адміністративного судочинства (адміністративної юстиції). Інститут адміністративної юстиції, як правова реальність, є результатом реалізації ідей Великої французької революції 1789–94 років. Саме вони сформували розуміння про необхідність контролювати дії адміністрації. Мета такого контролю — забезпечити відповідальність адміністрації за рішення, які порушують права громадян та інших суб’єктів громадянського суспільства.
Інструментом, за допомогою якого: а) встановлюються юридичні обмеження щодо вільного розсуду адміністрації у прийнятті управлінських рішень; б) здійснюється захист громадянина перед адміністрацією, — стає адміністративна юстиція (адміністративні суди, адміністративні трибунали тощо).
Рішення адміністрації, які порушують права громадян (та інших суб’єктів громадянського суспільства), починають розумітися як “адміністративні правопорушення”.
В Російській імперії також функціонує адміністративна юстиція. Урядовий Сенат виконує функції вищого адміністративного суду. У губерніях функціонують губернські присутності по міських справах — аналоги європейських адміністративних судів.
Зазначимо, що навіть у травні 1917 року (історія вже мала апрельські тези) Тимчасовий уряд підготував закон про створення суду по адміністративних справах. Відповідно до нього у кожен повіт призначався адміністративний суддя зі своїм діловодством. У губернських містах засновувалися адміністративні відділення при окружних судах. Адміністративні судді отримали право розглядали суперечки між державними органами й органами самоврядування, а також громадськими організаціями.
Після жовтня 1917 року розуміння адміністративного (управлінського) правопорушення і адміністративного проступку (делікту), як різних за своєю суттю порушень права, змінюється.
У офіційних джерелах вони поступово починають трактуватися як терміни-синоніми, що означають діяння фізичних осіб, які порушують встановлені державою заборони і тягнуть адміністративний порядок застосування стягнень.
Відповідно до ідеологічних і політичних установок розробляється доктринальне підгрунття. Це погляди А. І. Єлістратова про відсутність об’єктивних підстав на судове вирішення спорів щодо правомірності рішень адміністрації; ототожнення адміністративного оскарження з адміністративною юстицією (Д. М. Чечот, Н. Г. Саліщева); теорія адміністративного примусу, до якого включаються адміністративні стягнення (М. І. Єропкін, Л. Л. Попов, А. П. Клюшниченко); теорія шкідливості адміністративного проступку, як матеріальної підстави розмежування злочинів і адміністративних проступків (А. П. Клюшниченко та інші).
Нормативне закріплення цей підхід отримує у Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення (1980). У статті 7 цього акту зазначено: “адміністративним правопорушенням (проступком) визнається. . .” . Таким чином, була зафіксована позиція законодавця щодо адекватності понять “адміністративне правопорушення” і “адміністративний проступок”.
Без будь яких змін ця конструкція перейшла до КУпАП 1984 року.
Відповідно до цього, ми також будемо застосовувати ці терміни як синоніми.
Загальні ознаки адміністративного проступку містяться у Кодексі України про адмiнiстративнi правопорушення. Вони відшукуються у декількох статтях (наприклад, у ст.1, ст.9, ст.10, ст.11, ст.247). Їх аналіз показує, що законодавець використовує два підходи для фіксації ознак діяння, яке має визнаватися адміністративним проступком.
У першому випадку дається прямий перелік конкретних ознак. Так, стаття 9 КУпАП встановлює, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
У другому випадку він застосовує термін, який є узагальненою абстракцією. Позначає не конкретні фактичні дії та їх наслідки, а результати наукового осмислення емпіричних знань про адміністративний проступок. Це термін “склад адміністративного проступку”. У статті 247 “Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення” зазначено, що провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутністю у діянні складу адміністративного правопорушення.
З цього випливає, що склад проступку — це системна сукупність його характеристик або ознак, за якими серед інших діянь виокремлюються адміністративні проступки.
З вищенаведеного виникає питання: існує чи не існує принципова різниця між ознаками проступку, які прямо указані в законі і тими, що утворюють його склад.
Відповідь на нього має бути такою: така різниця існує.
Ознаки, які безпосередньо перелічує закон, зокрема стаття 9 КУпАП, є ознаками апостеріорними. Ознаки, які містить поняття “склад адміністративного проступку” є ознаками апріорними.
Співвідношення апостеріорного і апріорного полягає у тому, що знання, які попередньо були одержані досвідним шляхом (апостеріорні знання, знання набуті з досвіду, емпіричні знання, істина факту), у подальшому передують досвідові, організовують і спрямовують його. Виступають інструментом, який слугує для набуття і формування нових знань теоретичного рівня (апріорні знання, знання набуті зі свідомості, теоретичні знання, істина розуму).
Апостеріорні (емпіричні) ознаки адміністративного проступку фіксуються у законі як результат узагальнення історичного досвіду щодо детермінації небажаних для суспільства діянь. Їх нормативне закріплення є орієнтиром для попередньої кваліфікації адміністративного правопорушення.
Наявність у діянні апостеріорних ознак ще не є підставою для його визнання адміністративним проступком і настання юридичної відповідальності. Це підстава для подальшого дослідження (осмислення) усіх обставин вчинку. В адміністративно-правовій теорії таке дослідження або осмислення позначається терміном “адміністративне розслідування”.
Адміністративне розслідування здійснюється з використанням апріорних (теоретичних) знань про ознаки адміністративного проступку. Такі знання подає наукове учення про склад адміністративного проступку.
У разі коли результати розслідування доводять, що ознаки вчинку збігаються з апріорними ознаками (ознаками складу), він набуває юридичного змісту як адміністративне правопорушення і виникають підстави для юридичної відповідальності.
Таким чином, апостеріорні ознаки забезпечують розпізнання у різноманітті діянь таких, що можуть кваліфікуватися як адміністративні правопорушення. Апріорні ознаки забезпечують осмислення зазначених діянь з позицій права і доведення що вони є (або не є) у юридичному (законодавчому) розумінні адміністративними правопорушеннями, за яке наступає адміністративна відповідальність.
Характеристика апріорних ознак збігається з характеристикою компонентів поняття “склад адміністративного проступку” і подається у відповідних главах.
Апостеріорні ознаки, як зазначалось вище, прямо перелічені в законі. Такими ознаками, відповідно до ст. 9 КУпАП, є: діяння, протиправність, винність, караність, об’єкт посягання
По-перше, проступком є діяння. Діяння буває двох видів. Це або дія, або бездіяльність.
Дія це, наприклад, дрібне хуліганство (ст. 173); знищення межових знаків (ст. 56); незаконний посів снотворного маку (ст. 106-2); пошкодження зелених насаджень (ст. 153); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168). Бездіяльність — невиконання вимог екологічної безпеки (ст. 91-1); недодержання державних стандартів (ст. 96); ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду (ст. 165-1).
Із цієї ознаки випливає важливий висновок, що думки, бажання чи iншi вияви психічної діяльності юридичного значення не мають і адміністративним проступком бути не можуть.
По-друге, ознакою адміністративного правопорушення є його протиправність.
Протиправність означає, що юридична норма забороняє конкретне діяння. Вчинення такого діяння є порушенням права. Тобто воно (діяння) є протиправним. Відносно нього діє правова заборона.
Наприклад, поширювання неправдивих чуток є порушенням норм ст. 173-1; стрільба з вогнепальної зброї в населених пунктах — є порушенням норм ст. 173-2.
По-третє, важливою ознакою адміністративного правопорушення є винність.
Винність передбачає наявність у особи власного психічного ставлення до відповідного вчинку i його наслідків. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, якi мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) i необережність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.
По-четверте, обов’язковою ознакою адміністративного правопорушення є адмiнiстративна караність.
Карність означає, що за конкретний вчинок адміністративним законодавством передбачається відповідне покарання. За чинним КУпАП таким покаранням є адміністративне стягнення. Дана ознака дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних вчинків, які не тягнуть за собою адміністративних стягнень.
Так, наприклад, правила користування засобами морського транспорту містять значну кількість приписав, які зобов’язують особу вчиняти або не вчиняти певні дiї. І лише порушення тільки двох пунктів з цих правил (пошкодження внутрішнього обладнання i куріння у невстановлених місцях) спричиняє накладення адміністративних стягнень (ст. 115 КУпАП).
По-п’яте, ознакою адміністративного правопорушення є об’єкт посягання. Це діяння, що посягають на громадський порядок, власність, права, свободи громадян, на встановлений порядок управління. Конкретна об’єкти, посягання на які дозволяють кваліфікувати діяння адміністративним правопорушенням, визначені статтями 41—212 Особливої частини КУпАП.
Приблизно у середині ХХ століття виникає дискусія стосовно того, яким діянням є адміністративний проступок: суспільно небезпечним або шкідливим (суспільно шкідливим).
На її базі оформлюються дві основні концепції. Відповідно до першої — адміністративний проступок є діянням суспільно небезпечним. Відповідно до другої — адміністративний проступок є діянням суспільно шкідливим.
Перша концепція (суспільної небезпеки проступку) базується на генетичних зв’язках адміністративного проступку і злочину і має історичні коріння (М. Таганцев, А. Єлістратов). Сучасні представники концепції суспільної небезпеки адміністративного проступку виходять з матеріальної єдності усіх правопорушень. Вони зазначають, що злочини, адмiнiстративнi, дисциплінарні й цивільні правопорушення певною мірою є суспільно небезпечними діяннями. Тому суспільна небезпека — це ознака, яка властива їм усім без винятку. Відмінність полягає лише в ступені суспільної небезпеки.
Злочини мають підвищений ступінь суспільної небезпеки. Адміністративним правопорушенням вона властива “меншою”, “невеликою”, “невисокою”, “незначною” мірою i не досягає того рівня, з якого починається застосування заходів кримінальної відповідальності.
Наведена теоретична посилка підтверджується законодавчою практикою, яка знає випадки, коли перші з них пе ре тво рю ють ся на другі й нав па ки. Тобто, од не й те са ме діяння на од но му проміжку ча су розцінюється як злочин, а на іншому — як адміністративний про сту пок.
Прикладом може слугувати адміністративна відповідальність за дрібне хуліганство. У перші роки її існування, незалежно від кількості виконаних особою протягом року складів, наступала саме вона. З перебігом часу законодавець прийшов до висновку про доцільність кримінальної відповідальності спочатку за третє, а потім за друге дрібне хуліганство. Згодом кримінальна відповідальність за дрібне хуліганство була скасована. Сьогодні законодавство України кримінальної відповідальності за дрібне хуліганство не знає.
Аналіз кримінальних справ і справ про адміністративні проступки показує, що за значний проміжок часу властивості дрібного хуліганства май же не змінилися, а от їх пра во ва оцінка змінювалась сут тє во. От же, все за ле жить від во ле ви яв лен ня за ко но дав ця, ви ра же но го у праві й зу мов ле но го соціально-політичними та іншими по тре ба ми суспільства, а та кож ситуацією, що в ньому скла ла ся.
Звідси випливає висновок, що між злочинами і проступками об’єк тив но існує ли ше кількісна вiд мiн нiсть у ступені суспільної не без пе ки, а якісну вiд мiн нiсть на дає законодавець.
Друга концепція (шкідливості адміністративних проступків) оформлюється як альтернатива до першої (концепції суспільної небезпеки проступків). Її мета полягала у доведенні того, що адміністративні проступки це новий і особливий вид правопорушень. Що вони мають лише їм притаманні властивості. Що вони не мають (або остаточно втратили) генетичні зв’язки зі злочинами.
З її допомогою вирішувалось два важливих політичних питання: по-перше, демонструвався гуманізм кримінального законодавства (адже шляхом такого відмежовування адміністративного проступку від злочину з кримінально-правового простору виводився величезний масив правопорушень); по-друге, відкривалася практично необмежена можливість збільшувати кількість складів правопорушень і суб’єктів юрисдикції.
Таким чином, зазначена концепція слугувала виконанню завдань щодо підтримки ідеологічних установок і політичного курсу того періоду. Її можна вважати своєрідним “візажистом” карального сегменту радянського права.
Методологічною основою концепції шкідливості стала позиція фактичного розробника теорії суспільної небезпеки М.Д. Дурманова, видного представника радянської кримінально-правової науки, що у монографії “Поняття злочину” (1948 р.) обґрунтовував суспільну небезпеку, як невід’ємну матеріальну ознаку лише злочинного діяння.
У чинному українському законодавстві про адміністративні правопорушення ні перша ні друга концепція чіткого і однозначного вираження не знайшла.
Так, Кодекс України про адміністративні правопорушення, при переліку ознак проступку (ст. 9), про його суспільну небезпеку або суспільну шкідливість не згадує.
Для порівняння підкреслимо, що Кримінальний кодекс України у статтях 2 і 11 вказує, що обов’язковою ознакою злочину є суспільна небезпечність діяння.
Відповідні позиції зазначених статей сформульовані наступним чином: “Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину” (стаття 2 КК), “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину” (стаття 11 КК).
За логікою наведених формулювань, суспільно небезпечні діяння, по-перше, можуть не містити складу злочину; по-друге, можуть не передбачатися Кримінальним кодексом; по-третє, можуть не бути винними; по-четверте, можуть бути вчинені не суб’єктом злочину.
Таким чином, Кримінальний кодекс України припускає існування суспільно небезпечних діянь за межами злочинів. З цього привіду доречно звернути увагу на Постанову Голови Верховного суду України від 7 вересня 2005 року у який підкреслено, що “розмежування кримінальної та адміністративної відповідальності здійснюється за ступенем суспільної небезпечності вчинених дій”19.
У той же час, Кодекс України про адміністративні правопорушення містить вказівки на шкідливість проступків. Так, статті 10 і 11, у яких регламентується вчинення адміністративного правопорушення умисно та з необережності, йдеться про шкідливі наслідки.
Відношення до них з боку суб’єкта проступку (передбачає або свідомо допускає їх настання; легковажно розраховує на їх відвернення; не передбачає, хоча повинен і міг передбачити) законодавець розцінює, як ознаку навмисного або необережного вчинення протиправного діяння. КУпАП також регламентує види шкоди. Стаття 269 фіксує, що шкода може бути моральною, фізичною, майновою.
Вищенаведене свідчить про те, що доведення пріоритетів будь якої з конкуруючих альтернативних концепцій на сучасному етапі розвитку знань про адміністративний проступок себе вичерпало. Суспільну небезпеку і суспільну шкоду, у контексті дослідження ознак адміністративного проступку, необхідно розглядати у діалектичному співвідношенні з урахуванням сучасних досягнень юридичних, філософських, соціологічних та інших наук.
Такий підхід показує, що ці два поняття належать до різних рівней узагальнення знань про адміністративний проступок.
Категорія “суспільна шкідливість” є онтологічною. З деякими припущеннями можна вважати, що це загально соціальний рівень оцінки діяння. Підгрунттям такої оцінки є стан суспільних відносин, відбиття бажаної і небажаної поведінки у суспільній свідомості. Вона межує з побутовим розумінням наслідків протиправного діяння.
Наявність шкоди встановлюється шляхом опису того, що трапилось (проступку). Такий опис є точною фіксацією встановлених фактів, їх “фотографією”. Він вже сам по собі виступає доказом вчинення відповідного діяння.
Не даремно законодавець застосовує зазначене поняття як первісну ознаку правопорушення. Нагадаємо, що адміністративний проступок визнається вчиненим коли відповідна особа бажала, свідомо допускала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності (ст. 10 і 11 КУпАП). Відповідно до закону, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 269 КУпАП).
Вимога зазначати у документі, який описує факт вчинення адміністративного проступку (протоколі про адміністративний проступок) наявність матеріальної шкоди також свідчить про онтологічну природу категорії “шкода” (ст. 256 КУпАП).
Категорія “суспільна небезпека” є гносеологічною. Це рівень оцінки діяння державою. Така оцінка здійснюється з позицій права і закону. Підгрунттям оцінки є стан правових відносин, відбиття бажаної і небажаної поведінки у правовій свідомості. Теоретичні здобутки юриспруденції виступають обов’язковими інструментами формування такої оцінки.
Наявність чи відсутність суспільної небезпеки неможливо встановити шляхом онтологічного опису, тобто шляхом “фотографування” фактів. Вона має бути доведена. Доведення здійснюється шляхом дослідження усіх сторін діяння з метою виявлення властивостей, які на рівні теоретичних знань визначені юридичними ознаками проступку і відокремлюють його від інших шкідливих вчинків.
Дослідження здійснюється у відповідних організаційних формах. Таким формами виступають справи про адміністративні проступки, кримінальні справи, дисциплінарні справи тощо. Справи по своїй суті є гносеологічним відбитком конкретного діяння. Розслідування справи це пізнання (дослідження) факту реальної дійсності, у онтології якого виявилися ознаки правопорушення (кримінального, адміністративного, дисциплінарного тощо).
Так, вирішення питання про порушення кримінальної справи пов’язується не за наявністю у діянні суспільної небезпеки, а з виявленням в кожному конкретному випадку привидів і підстав для порушення справи — ознак злочину. У ході розслідування, шляхом доказування, суб’єкт юрисдикції доводить або спростовує вчинення особою саме суспільно небезпечного діяння.
Таким чином, суспільна шкідливість адміністративного проступку, яка передбачена статтями 10, 11 і 269 КУпАП, є його апостеріорною ознакою. Її наявність, разом з іншими апостеріорними ознаками, створює підстави для проведення адміністративного розслідування.
Суспільна небезпека є апріорною ознакою адміністративного правопорушення. Вона характеризує головний компонент об’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення (ст. 247 КУпАП) — діяння. На відміну від шкоди (шкідливості проступку), яка встановлюється по об’єктивних ознаках, висновок про суспільну небезпечність діяння ґрунтується на усіх суб’єктивних і об’єктивних чинниках, які утворюють теоретичну категорію склад адміністративного правопорушення.
Принципові основи розв’язання проблеми відмежування адміністративних правопорушень вiд злочинів містяться в нормах статей КУпАП і КК України.
Найбільш важливими з цієї точки зору є статті КУпАП – 2 “Законодавство України про адміністративні правопорушення” і 9 “Поняття адміністративного правопорушення”. А також статті КК України – 1 “Завдання Кримінального кодексу України”, 3 “Законодавство України про кримінальну вiдповiдальнiсть” та 11 “Поняття злочину”.
Стаття 2 КУпАП визначає, що законодавство про адміністративні правопорушення складається з самого КУпАП, Митного Кодексу та інших законів.
Частина 2 ст. 9 КУпАП визначає, що адмiнiстративна вiдповiдальнiсть за правопорушення, передбаченi КУпАП, настає лише в тому випадку, якщо цi порушення за своїм характером не тягнуть кримінальної вiдповiдальностi.
Частина 2 ст. 1 КК вказує, що КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами. Тобто виділяє серед усього масиву суспільно небезпечних діянь такі, що є злочинами.
Стаття 3 КК (на відміну від аналогічної статті КУпАП) фіксує, що законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.
Частина 2 ст. 11 КК вказує на найбільш загальний критерій відмежування злочинів від інших діянь, що формально містять ознаки злочину. Таким критерієм він називає малозначність діянь.
Їх аналіз дозволяє указати на ознаки, за якими розмежовують злочини й адмiнiстративнi проступки.
Перша ознака. Це включення складу правопорушення або в Кримінальний кодекс України, або в нормативні акти, що складають законодавство про адмiнiстративнi правопорушення (КУпАП, Митний Кодекс України, інші закони). Таким чином, якщо склад діяння міститься в законодавстві про адміністративні правопорушення – то це адміністративний проступок. Якщо склад діяння міститься у КК України, таке діяння є злочином.
Друга ознака. Склад будь-якого злочину може бути встановлений лише законом. Склади адміністративних проступків — як законами, так i підзаконними актами.
Ця особливість складу адміністративних проступків встановлена статтею 5 КУпАП “Повноваження місцевих рад щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність” (в ред. Закону від 05.04.2001р.)
У ній зафіксовано, що сільські, селищні, міські, обласні ради мають право приймати рішення, порушення яких тягне за собою адміністративну відповідальність. Це рішення:
● з питань боротьби зі стихійним лихом і епідеміями;
● з питань боротьби з епізоотіями (відповідальність передбачена ст. 107 КУпАП).
Крім цього, сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати:
● правила благоустрою (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 152 КУпАП);
● правила торгівлі на ринках (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 159 КУпАП);
● правила щодо тиші в громадських місцях (відповідальність за їх порушення передбачена ст. 182 КУпАП).
Аналогічні норми містяться також у пп. 44 і 45 статті 26 “Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад” Закону України від 21.05.1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Третя ознака. Джерело кримінальної відповідальності єдине – Кримінальний кодекс України. Джерел адміністративної відповідальності багато. Це КУпАП, Митний Кодекс України, інші закони (наприклад, “Про боротьбу з корупцією”, від 05.10.1995).
Четверта ознака. За вчинення злочинів передбаченi покарання. Їх вичерпний перелік міститься у ст. 51 КК (штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскацію майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі).
За вчинення адміністративних правопорушень передбачені адмiнiстративнi стягнення. Ст. 24 КУпАП до них відносить: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт; 8) видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України.
П’ята ознака. Згідно ст. 23 КУпАП адмiнiстративне стягнення є мірою вiдповiдальностi i застосовується з метою виховання правопорушника i попередження правопорушень.
За ст. 50 КК покарання – насамперед кара за вчинення злочину. Кара виступає засобом досягнення виправних і превентивних цілей кримінальної відповідальності. Встановлення покарання автоматично переводить засуджену особу у специфічний правовий стан, який отримав назву “судимість” (розділ ХІІІ КК).
Шоста ознака. кримінальні справи розглядають тільки суди. Лише суд визначає i призначає те чи інше покарання за злочин.
Справи про адміністративні правопорушення, відповідно до ст. 211 КУпАП, розглядаються:
1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;
3) судами (суддями);
4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП.
Як бачимо, серед суб’єктів розгляду справ про адміністративні правопорушення є не тільки органи держави, а і структури місцевого самоврядування. Всього ж налічується понад 40 суб’єктів, які мають право розглядати справи про адміністративні проступки.
Сьома ознака полягає в пріоритеті кримінальної вiдповiдальностi. Його встановлює частина 2 статті 9 КУпАП. Відповідно до неї адміністративна відповідальність настає, якщо вчинене діяння не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Такий підхід законодавця зумовлений наявністю випадків, коли відмежування злочину від адміністративного проступку утруднено.
Є правопорушення, що завжди кваліфікувалися і кваліфікуватимуться як адміністративні проступки. Наприклад, знищення межових знаків, торгівля у невстановлених місцях, недбале зберігання паспорта, що спричинило його втрату. У таких ситуаціях перед правозастосувачем навіть не виникає питання про розмежування проступку і злочину.
Разом з тим відомо чимало діянь, які залежно від низки обставин можуть розглядатися або як адміністративний проступок, або як злочин. Для прикладу порівняємо декілька статей Кримінального кодексу зі статтями КУпАП.
Перше порівняння: ст. 248 КК України “Незаконне полювання” і ст. 85 КУпАП “Порушення правил використання об’єктів тваринного світу”.
Відповідно до ст. 248 КК України злочином буде:
● порушення правил полювання, якщо воно заподіяло істотну шкоду,
● незаконне полювання у заповідниках,
● полювання на тварин, що занесені до Червоної книги України.
Відповідно до ст. 85 КУпАП проступком визнається:
● полювання без належного на те дозволу,
● полювання в заборонених місцях,
● полювання у заборонений час,
● полювання забороненими знаряддями чи способами.
Друге порівняння: ст. 247 КК “Порушення законодавства про захист рослин” і ст. 105 КУпАП “Порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур’янами”.
Відповідно до ст. 247 КК України злочином буде:
● порушення правил боротьби зі шкідниками і хворобами рослин, що спричинило тяжкі наслідки.
Відповідно до ст. 105 КУпАП проступком визнається:
● порушення правил боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур’янами
Кримінальне каране порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту (ст. 286 КК України) відрізняється від адміністративно караного (статті 123, 124, 125, 128 КУпАП) такою ознакою, як заподіяння потерпілому легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Таким чином, знання особливостей розмежування адміністративних проступків і злочинів має важливе практичне значення.
Значна схожість спостерігається між адміністративними і дисциплінарними проступками. Вони мають приблизно однакову ступінь суспільної небезпеки. Характеризуються такими рисами, як винність, протиправність, караність.
Свідченням про їх близькість є позиція законодавця, який у ст. 15 КУпАП встановлює, що особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, за адміністративні правопорушення несуть дисциплінарну відповідальність.
Вона підкріплюється роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, який у своїй Постанові № 6 від 24.06.88р. (із змінами від 03.12.97р.) “Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення” зазначив, що притягнення посадових осіб і громадян до дисциплінарної відповідальності за вчинені ними правопорушення не виключає застосування до них заходів адміністративного стягнення за ці самі порушення і не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну ними шкоду20.
З огляду на вищезазначене, актуальною є потреба у встановлені ознак, за якими адміністративні проступки відрізняються від дисциплінарних.
По-перше, головною ознакою, яка обумовлює всі інші відмінності між адміністративними і дисциплінарними проступками, є їх різна правова природа.
Свій вираз вона знаходить у тому, що обов’язок додержуватись правил, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, на відповідних суб’єктів покладається владно. Обов’язок додержуватись правил, за порушення яких передбачена дисциплінарна відповідальність, відповідними суб’єктами приймається на себе добровільно.
Природа адміністративного проступку — публічно-правова. Він є порушенням загальнообов’язкових правил, які встановлюються публічною адміністрацією. Такі правила є юридичним виразом узагальнень про соціально-корисну поведінку суб’єктів суспільних відносин. Вони містяться у законах і діють у межах всієї країни, незалежно від територіальних, інституціональних, етнічних, майнових, демографічних, виробничих та інших особливостей регіонів і їх населення. За допомогою цих правил здійснюється зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством. А також охорона і захист прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку.
Загальнообов’язкові правила підлягають виконанню усіма суб’єктами, незалежно від особистих уявлень про доречність тих чи інших вчинків. Їх порушення передбачає юридичну відповідальність (адміністративну відповідальність).
Природа дисциплінарного проступку — цивільно-правова. Він виникає за умови, що сторони уклали трудовий договір і дійшли згоди щодо взаємних прав і обов’язків, які будуть добровільно виконуватись. Невід’ємною складовою таких узгоджень є зобов’язання дотримуватись внутрішнього трудового розпорядку (встановлених в межах організації правил дисципліни) і нести за її порушення відповідальність.
Дисциплінарний проступок — це порушення дисципліни, яка діє у межах конкретної організаційної структури. У цьому контексті дисципліна — це сукупність нормативних приписів, які регулюють обов’язки сторін трудових правовідносин.
Юридична енциклопедія дає таке визначення дисциплінарному проступку: протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків, за що до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення21.
Таким чином, у адміністративного і дисциплінарного правопорушення різні за своєю сутністю об’єкти посягання.
Об’єкти посягання адміністративного правопорушення характеризуються загальнодержавним масштабом і значенням (конституційний лад, встановлений правопорядок, власність, права громадян).
Об’єкти посягання дисциплінарного правопорушення локалізовані трудовим договором в межах конкретної організаційної структури. Загальним об’єктом тут буде дисципліна праці. Безпосередніми об’єктами — окремі її елементи. Наприклад, правила використання робочого часу, організація трудового процесу на підприємстві, правила використання майна власника, правила пропускного режиму, правила надання інформації, правила проходження обов’язкового медичного огляду тощо.
Слід зазначити, що у ряді випадків трудові обов’язки й обов’язки загальні (адміністративно-правові) можуть збігатися. Це стосується водіїв, працівників торгівлі й ін. У таких випадках, вчинені ними порушення є водночас дисциплінарними і адміністративними.
По-друге, адміністративні проступки зафіксовані в законодавстві про адміністративні правопорушення, яке на даний час фактично кодифіковано і виступає окремою законодавчою галуззю. Тут дається визначення адміністративного правопорушення, описуються конкретні склади, встановлюється підвідомчість щодо розгляду справ, докладно регламентуються процесуальні питання тощо.
Дисциплінарні проступки окрему галузь законодавства не утворюють. Вони прямо або побічно називаються в нормативному матеріалі адміністративного, трудового, виправно-трудового й інших галузей права. Це, наприклад, Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. (ст. 40, 41, 139, 140, 147); Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003р. (ст. 68, 82 інші); Закони України “Про охорону праці” від 14.10.1992р. (ст. 19); “Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993р. (ст. 17, 18, 19); статути і положення про дисципліну (наприклад, “Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ” вiд 22.02.2006р.).
Центральне місце серед перелічених нормативних актів належить Кодексу законів про працю. Він служить орієнтиром для всіх інших актів, які встановлюють дисциплінарну відповідальність.
На відміну від чітко виписаних складів адміністративних правопорушень, склади дисциплінарних проступків визначаються у найзагальнішому вигляді. Так, Дисциплінарний статут Збройних Сил України визнає дисциплінарним правопорушенням порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку. Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ визнає дисциплінарним проступком невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу службової дисципліни.
По-третє, адміністративні проступки відрізняються від дисциплінарних за характеристикою суб’єкта, який вчинив протиправне діяння. Суб’єктом адміністративного проступку є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і виконала описаний у законі склад адміністративного проступку. Таким чином, головними ознаками суб’єкта адміністративного проступку є вік, осудність, винність.
Суб’єктом дисциплінарного проступку може бути лише особа, що перебуває у трудових відносинах з роботодавцем. Така особа може бути як повнолітньою, так і неповнолітньою. Таким чином, головною ознакою суб’єкта дисциплінарного проступку є перебування у трудових відносинах з роботодавцем. Відсутність цієї ознаки виключає визнання особи суб’єктом дисциплінарного проступку.
По-четверте, адміністративні проступки відрізняються від дисциплінарних за характеристикою суб’єкта, який має право їх розглядати і виносити рішення.
Суб’єктом розгляду дисциплінарних справ є керівник колективу, в якому працює правопорушник. Між ними (керівником і порушником дисципліни) обов’язково існують стійкі організаційні зв’язки типу “начальник—підлеглий”.
Суб’єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення є носій функціональної влади, повноваження якого чітко визначені і зафіксовані у законодавстві. Між ним і правопорушником немає стійких організаційних зв’язків.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
Серед переліченого знайдіть ознаки адміністративного правопорушення
Який нормативний акт містить визначення адміністративного проступку
Вчення про склад правопорушення посідає одне з центральних місць в адміністративно-правовій науці та має велике практичне значення.
По-перше, воно сприяє виявленню найістотніших ознак антигромадських діянь, їх розмежуванню і встановленню справедливих санкцій;
по-друге, допомагає правозастосовчим органам правильно кваліфікувати правопорушення та вживати адекватних їм заходів впливу;
по-третє, дає можливість зрозуміти закон, допомагає навчанню юристів і правовому вихованню громадян.
Склад — це опис діяння у законі. Опис ще не вчиненого, а тільки передбачуваного чи можливого діяння. Для такого опису використовуються лише юридично значущі ознаки, які характеризують діяння, як правопорушення. Вони отримали назву конструктивних ознак.
Ознаки складу можуть бути постійними і перемінними.
До постійних належать ознаки, які отримали загальне визнання у законодавстві, правовій теорії, соціальній практиці. Наприклад, “вік адміністративної відповідальності”, “безквитковий проїзд”, “транспортний засіб”, “пішохід”, “торгівля з рук” тощо.
Перемінними називають ознаки, зміст яких може доволі часто змінюватись. За правилом, ці ознаки містяться у підзаконних актах. Наприклад, законом установлена відповідальність за порушення правил санітарії (статті 42, 43, 107), торгівлі спиртними напоями (ст. 156), благоустрою населених пунктів (ст. 152), тримання собак і кішок (ст. 154), охорони ліній і споруд зв’язку (ст. 147) і т. ін. Ці правила можуть установлюватися, змінюватися, скасовуватися відповідними органами, що тягне за собою зміну ознак відповідних складів.
При описі складів досить широко використовуються оцінні ознаки. Зміст таких ознак у нормативному порядку чітко не визначається і питання про їх наявність або відсутність вирішується правозастосувачем з урахуванням конкретних обставин.
Тому значну роль у розкритті їхнього змісту відіграють теоретичні дослідження. Це такі ознаки, як “грубе порушення” (статті 85, 86, 108), “істотна шкода” (ст. 186), “аварійна обстановка” (ст. 128-1), “забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання” (ст. 184), “безгосподарне утримання” (ст. 150), “об’єкти, що сприяють масовому скупченню птахів, небезпечних для польотів повітряних суден” (ст. 111), “образливе чіпляння до громадян” (ст. 173), стан, “що ображає людську гідність і громадську мораль” (ст. 178), “злісна непокора” (ст. 185), “злісне ухилення” (статті 185-3, 185-4), “поважні причини” (ст. 210) і т. ін.
Ознаки можна розрізняти за ступенем узагальнення. У такому разі йдеться про ознаки: а) загальні; б) родові або видові; г) конкретні або одиничні.
Загальні властиві всім складам (протиправність, осудність, вина та ін.).
Родові (видові) характерні для групи складів. Наприклад, для складів, що описують правопорушення у галузі стандартизації, якості продукції, метрології і сертифікації, специфічним буде об’єкт зазіхань — суспільні відносини, що складаються в цій сфері.
Конкретні (одиничні) характеризують окремі конкретні склади. Наприклад, “нецензурна лайка” (ст. 173), “безквитковий проїзд пасажирів” (ст. 135), “проституція” (ст. 181-1), “тиша в громадських місцях” (ст. 182), “невелика кількість наркотичних засобів” (ст. 44), “організатор вуличного походу” (ст. 185-1), “неповага до суду” (ст. 185-3).
Склади адміністративних правопорушень поділяються залежно від: 1) ступеня суспільної небезпеки — на основні і кваліфіковані; 2) характеру шкоди — на матеріальні і формальні; 3) суб’єкта проступку — на особисті і службові (посадові); 4) структури — на однозначні й альтернативні; 5) особливості конструкції — на описові і бланкетні (відсильні).
Зупинимося на характеристиці кожного з перелічених видів складів адміністративних правопорушень.
1. Основні і кваліфіковані склади.
Визнаючи те чи інше діяння адміністративним правопорушенням і встановлюючи за його вчинення санкцію, законодавець враховує, що ступінь суспільної небезпеки однотипних проступків може бути різний.
Так, порушення водіями транспортних засобів правил проїзду залізничних переїздів характеризується більшою громадською небезпекою, якщо при цьому виникла аварійна обстановка (ст. 123).
Внаслідок цієї обставини законодавець у ряді випадків конструює кілька складів адміністративних проступків, належних до одного типу діянь. Такі склади різняться ступенем суспільної небезпеки. На більш високий ступінь небезпеки вказують додаткові ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими.
Таким чином, ознаки можуть бути основними, тобто такими, що мають місце в кожному випадку вчинення проступку, і кваліфікуючими, тобто такими, що доповнюють основні.
Основні ознаки утворюють так званий основний склад. Якщо необхідно законодавець доповнює склад кваліфікуючими ознаками, за наявності яких діяння може кваліфікуватися за статтею, що передбачає суворіше покарання. Склади з такими ознаками називають кваліфікованими.
Частіше в КУпАП трапляються такі кваліфікуючі ознаки, як повторність (статті 130, 186-3, 164-4, 154, 181-1, 187 та ін.), наявність або можливість настання шкідливих наслідків (статті 123, 126, 127, 128-1 та ін.), стан сп’яніння (ст. 127 та ін.), аварійна ситуація (статті 123, 127, 128-1 та ін.), залишення місця події (ст. 127), учинення діяння посадовою особою (статті 73, 74, 75, 76, 77, 208-1, 209, 195-2), грубе порушення правил (статті 85 і 108).
2. Матеріальні і формальні склади.
До матеріальних належать склади, у яких: а) міститься така ознака, як настання шкідливих матеріальних наслідків антигромадського діяння. Наприклад, пошкодження лісу стічними водами, що спричинило його усихання (ст. 72), знищення лісу в результаті підпалу (ст. 77), дрібне розкрадання майна (ст. 51); 6) описується дія, що обов’язково спричиняє шкідливі наслідки, хоч останні законом і не названі: самовільне користування надрами (ст. 47); перевищення лімітів використання природних ресурсів (ст. 91-2); безгосподарне використання електричної енергії для освітлення (ст. 98).
До формальних (термін умовний) належать склади, в яких немає ознаки настання шкідливих матеріальних наслідків. Наприклад, проживання за недійсним паспортом (ст. 197), неявка за викликом у військовий комісаріат (статті 210, 211-1), порушення правил в’їзду в прикордонну зону (ст. 202), прийняття паспорта в заставу (ст. 201).
Завершуючи характеристику матеріальних і формальних складів адміністративних правопорушень, зазначимо, що в кримінальному праві в ці поняття вкладається дещо інший зміст. Під матеріальними складами тут розуміють ті, в яких момент закінчення злочину пов’язується з настанням суспільне небезпечних наслідків (за вбивство особа притягується лише в тому випадку, якщо в результаті його дій настала будь-чия смерть); під формальними — ті, за яких настання суспільне небезпечних наслідків не є ознакою, тобто для визнання злочину з таким складом достатньо встановити, що вчинене діяння, заборонене законом. До таких злочинів належить, наприклад, незаконне носіння вогнепальної зброї.
3. Особисті і службові склади.
Склади адміністративних правопорушень поділяються на особисті і службові (посадові) залежно від того, хто є суб’єктом проступку — просто громадянин чи посадова особа (статті 86, 93, 96, 201). Для посадового проступку характерно, що протиправне діяння має бути вчинене через дію по службі. Посадові особи, як зазначено в ст. 14 КУпАП, підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил, забезпечення виконання яких входить до їхніх службових обов’язків.
4. Однозначні і альтернативні склади.
Велике практичне значення має поділ складів на однозначні й альтернативні. Однозначні склади описують ознаки одного діяння у межах однієї статті нормативного акта. Наприклад, доведення неповнолітнього до стану сп’яніння (ст. 180), дрібне хуліганство (ст. 173), заняття проституцією (ст. 181-1), торгівля з рук у невстановлених місцях (ст. 160).
Альтернативні склади описують кілька дій у межах однієї статті нормативного акта. При цьому проступком вважається вчинення як однієї з описаних дій, так і кількох (або навіть усіх). Наприклад, ст. 189 КУпАП установлює відповідальність за порушення правил відкриття поліграфічних і штемпельних підприємств, придбання, збут, використання, облік, зберігання розмножувальної техніки, шрифтів і матриць особами, відповідальними за додержання цих правил.
Проступком буде і порушення тільки правил обліку чи тільки правил збереження, і тільки правил використання розмножувальної техніки, і порушення всіх зазначених правил разом. У цій статті ми зустрічаємо, крім того, альтернативу предметів проступку: у ній йдеться про норми, які регламентують дії відповідно поліграфічного устаткування, розмножувальних апаратів, шрифтів, матриць.
Таким чином, якщо однозначний склад називає ті єдині ознаки, сукупність яких його утворює, то в альтернативному є кілька варіантів ознак. Частіше ця особливість в описі ознак зумовлена прагненням законодавця уникнути загальних формулювань, розкрити зміст ознаки, конкретизувати її. А в ряді випадків конструювання альтернативних складів пов’язано з прагненням нормотворчих органів заощадити нормативний матеріал і замість кількох статей створити єдину, але більш широку за охопленням явищ.
5. Описові і бланкетні (відсильні) склади.
Описові склади цілком розкривають зміст і сутність діяння, що визнається адміністративним правопорушенням. Наприклад, дрібне хуліганство (ст. 173), розлиття спиртних напоїв на виробництві (ст. 179), завідомо неправдивий виклик спеціальних служб (ст. 183), навмисне псування паспорта чи втрата його з необережності (ст. 198).
Бланкетні склади вказують на те, що ознаки проступку містяться в окремо встановлених нормах і правилах. Наприклад, порушення правил адміністративного нагляду (ст. 187), порушення правил торгівлі спиртними напоями (ст. 156), порушення правил охорони і використання пам’ятників історії і культури (ст. 92).
Крім зазначених, в основу класифікації складів адміністративних правопорушень можуть бути покладені й інші критерії. За такою ознакою суб’єктивної сторони як форми вини, проступки можна поділити на навмисні та необережні, а за ознакою мотиву поведінки — на корисливі та некорисливі тощо.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
Серед переліченого знайдіть види ознак складу адміністративного проступку
Серед переліченого знайдіть критерії, за якими класифікуються склади адміністративних правопорушень
Серед переліченого знайдіть види складів адміністративного проступку
Правопорушення як подія, що сталася реально, є ніщо інше, як специфічна поведінка людини чи групи людей.
Будь-яка поведінка, зокрема й протиправна, це результат взаємодії людської свідомості (уявлення щодо навколишнього світу та внутрішнього ставлення до подій, що відбуваються) і людських діянь (вчинків), що спрямовані на зовнішні об'єкти (довкілля і суспільство). Отже, поведінка — це взаємозв'язок і взаємозалежність суб'єктивного (свідомості) і об'єктивного (вчинку, діяння). Виходячи з цього у будь-якій поведінці, у тому числі й протиправній (правопорушенні), виділяють чотири чинники, які її утворюють: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону. У зв'язку з цим і склад проступку конструюють як сукупність чотирьох аналогічних елементів.
Таким чином, структуру складу адміністративного правопорушення становлять: 1) об'єкт складу адміністративного правопорушення; 2) об'єктивна сторона складу адміністративного правопорушення; 3) суб'єкт складу адміністративного правопорушення; 4) суб'єктивна сторона складу адміністративного правопорушення.
Об’єкт складу адміністративного проступку — це суспільні відносини на які спрямоване посягання.
У багатьох випадках у статтях Особливої частини КУпАП прямо зазначені ознаки об’єкта. Наприклад: права державної власності на надра (ст. 47), права державної власності на води (ст. 48), права державної власності на ліси (ст. 49), права державної власності на тваринний світ (ст. 50).
Закріплення ознак об’єкта ми знаходимо у назвах глав Особливої частини: “Адміністративні правопорушення, що посягають на власність” (глава 6), “Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку” (глава 14), “Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління” (глава 15).
Крім того, мають місце випадки, коли ознаки об’єкта логічно випливають зі змісту статті.
Так, ст. 132 КУпАП встановлює відповідальність за самовільне використання з корисливою метою транспортних засобів, машин чи механізмів, що належать підприємствам, установам, організаціям. Хоч ця стаття вміщена в главі 10 “Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку”, об’єктом такого проступку виступає власність.
Велике теоретичне і практичне значення має класифікація об’єктів проступків. Саме класифікація дозволяє чітко визначити об’єкт кожного діяння, його місце в загальній системі відносин, що охороняються адміністративними санкціями, його цінність. Вона допомагає структурувати весь масив суспільних відносин, що охороняються в адміністративному порядку, правильно кваліфікувати протиправні діяння, а також обрати оптимальний захід впливу на правопорушника.
Залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрагування розрізняють загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкти проступків.
Загальним об’єктом адміністративних проступків є суспільні відносини, що мають дві ознаки: по-перше, вони регулюються різними галузями права; по-друге, охороняються адміністративними санкціями.
Так, ст. 14 КЗпП щодо укладення колективного договору передбачає попереднє обговорення умов договору. Порушення цієї норми тягне за собою відповідальність за ст. 41-1 “Ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору, угоди” КУпАП.
Родовий об’єкт — це однорідна група суспільних відносин, що є невід’ємною і самостійною частиною загального об’єкта, тобто самостійною частиною якогось цілого. Розподіл цього цілого (загального об’єкта) на частини (родові об’єкти) може проводитися за різними критеріями.
По-перше, усю сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративними санкціями, можна поділити на частини залежно від того, якою галуззю права вони регулюються. Отже, можна говорити про адміністративні, земельні, трудові, цивільні та інші правовідносини як родові об’єкти проступків.
По-друге, як критерій класифікації можна використовувати структуру соціально-господарського комплексу. За цією ознакою можна виділити такі родові об’єкти, як відносини в сільському господарстві, промисловості, на транспорті тощо.
По-третє, як критерій класифікації можна використовувати зміст суспільних відносин, що охороняються. З урахуванням цього критерію розрізняють такі родові об’єкти, як власність, громадський порядок, громадська безпека, здоров’я населення, порядок управління.
При кодифікації адміністративного законодавства для класифікації всього масиву складів адміністративних правопорушень (Особлива частина розділу II КУпАП) законодавець застосував другий і третій критерії. Таким чином, класифікацію складів проведено залежно від:
структури соціально-господарського комплексу;
змісту відносин, що охороняються.
Залежно від структури соціально-господарського комплексу склади проступків об’єднано у главі 8 “Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії”, главі 10 “Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку” тощо.
Залежно від змісту відносин, що охороняються, склади проступків об’єднано в главі 6 “Адміністративні правопорушення, що посягають на власність”, главі 14 “Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку” тощо.
Використання при кодифікації двох критеріїв призвело до того, що проступки, що посягають на єдиний родовий об’єкт, виявилися в різних главах. Зокрема, основна маса складів, пов’язаних з посяганням на власність, міститься не в главі 6 “Адміністративні правопорушення, що посягають на власність”, а в інших главах. Наприклад, ст. 104 “Потрава посівів” — у главі 9; ст. 132 “Самовільне використання транспортних засобів підприємств з корисливою метою”, статті 110, 115, 119, 139 “Пошкодження транспортних засобів і шляхових споруд”, ст. 148 “Пошкодження таксофонів” — у главі 10; ст. 150 “Самовільне переобладнання та перепланування жилих приміщень” у главі 11 тощо.
Звичайно, такий підхід не бездоганний, але на цьому етапі кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність його було визнано найбільш корисним.
Видовий об’єкт — це різновид родового об’єкта. Видовий об’єкт утворюють спільні для ряду проступків суспільні відносини. Вони виступають відокремленою і досить самостійною частиною родового об’єкта.
Наприклад, якщо взяти такий родовий об’єкт, як власність, то її види — це власність приватна, колективна, державна.
Видовий об’єкт широко використовується законодавцем, який спеціальними актами встановив адміністративну відповідальність за порушення правил дорожнього руху, військового обліку, прав споживачів тощо.
Безпосередній об’єкт. Адміністративний проступок завдає шкоди конкретним суспільним відносинам, що охороняються адміністративною санкцією. Саме ці відносини є безпосереднім об’єктом проступку.
Наприклад, при дрібному розкраданні держаного майна — це відносини щодо оперативного управління певним об’єктом державної власності; при перевищенні швидкості — громадська безпека на певній дорозі.
Об’єктивна сторона складу проступку — це зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання. Діяння — провідна, головна ознака об’єктивної сторони.
Протиправне діяння може бути простим і складним.
Просте являє собою єдину дію або короткочасну бездіяльність, єдиний короткочасний акт протиправної поведінки. Наприклад, крадіжка, безквитковий проїзд.
Складне діяння може складається з кількох самостійних дій і бути розтягнуто в часі. Відповідно до цього, розрізняють такі складні діяння:
з двома різними діями;
такі, що складаються з альтернативних дій;
збірні;
триваючі;
такі, що продовжуються.
Правопорушення з двома діями. Склад такого правопорушення утворює єдність двох самостійних дій. Вчинення тільки однієї, передбаченої законом, дії складу правопорушення в цьому випадку не створює. Характерним прикладом такого правопорушення може бути дрібна спекуляція (ст. 157 КУпАП). її склад утворить єдність скуповування і перепродажу, тобто єдність двох самостійних дій. Відсутність у діянні скуповування або перепродажу виключає визнання його адміністративним правопорушенням.
Правопорушенням, що складається з альтернативних дій. Склад у цьому випадку утворює вчинення різних дій, перелічених у законі. При цьому для виконання складу не має значення учинена одна дія, дві дії або всі разом.
Тут важливо зазначити, що особа не вчинює нового правопорушення, якщо вона послідовно здійснює всі названі в законі дії, наприклад, спочатку незаконно придбаває наркотичні речовини, потім певний час їх зберігає і пересилає (ст. 44 КУпАП).
Якщо громадянин розпиває спиртні напої в громадському місці, а потім з’являється в громадському місці в п’яному стані, що ображає людську гідність і громадську мораль, то він теж чинить один, а не два проступки (ст. 178 КУпАП).
Самостійні дії тієї самої особи щодо виготовлення, збуту заборонених знарядь добування об’єктів тваринного або рослинного світу, а також збут незаконно добутої продукції утворюють один склад (ст. 85-1 КУпАП).
Збірний проступок. Склад у цьому випадку “зібраний” з кількох різних порушень, що існують самостійно. Це порушення різних окремо встановлених правил, інструкцій, вимог. У нормативному акті такі склади сформульовані як бланкетні. При формальному підході тут завжди можна побачити кілька правопорушень.
Наприклад, порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів (ст. 82 КУпАП).
Але законодавець розглядає такі діяння як одне правопорушення. Підставою такого підходу є те, що вони (діяння) тотожні і цілком збігаються за юридичними ознаками складу.
Збірними є діяння складу, що передбачений ст. ст. 154 – порушення правил тримання собак і котів; ст. 156 – порушення правил торгівлі спиртними напоями; ст. 187 – порушення правил адміністративного нагляду; ст. 92 – порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури.
Правопорушення, що тривають. Такі проступки починаються з протиправного діяння і здійснюються безперервно, шляхом невиконання обов’язку. Початковим моментом може бути як активна дія, так і бездіяльність. Потім винний або не виконує конкретно покладений на нього обов’язок, або виконує його не повністю, не належним чином, і його поведінка оцінюється як бездіяльність щодо цього обов’язку.
Прикладами адміністративного проступку, що триває, можна назвати проживання без паспорта (ст. 197 КУпАП), невиконання правил військового обліку (ст. 210 КУпАП), самовільне підключення телефонного апарату до діючого телефону (ст. 148-1 КУпАП).
Правопорушення, що триває, може припинятися як фактично, так і юридичне. Фактичне припинення відбувається або шляхом виконання обов’язку, або в результаті зміни обстановки. Юридичне припинення означає, що винний притягнутий до відповідальності за своє діяння, а обов’язок ще не виконав.
Наприклад, за проживання без паспорта винного оштрафовано. У день винесення постанови правопорушення, що триває, вважається закінченим. З наступного дня починається нове аналогічне правопорушення.
Адміністративне правопорушення, що продовжується. Такі правопорушення складаються з низки тотожних, тісно пов’язаних між собою, але окремих вчинків.
Адміністративними проступками, що продовжуються, вважаються, приміром, такі як багатократні пошкодження таксофонів (ст. 148 КУпАП), багаторазове фотографування з борта повітряного судна (ст. 112 КУпАП), багатократне проведення без належного дозволу водолазних робіт у портових водах (ст. 114 КУпАП) тощо.
Наприклад, посадова особа автотранспортного підприємства випускає у рейс кілька автомобілів, у яких вміст забруднюючих речовин у викидах перевищує встановлені нормативи. У такому випадку дії посадової особи утворюють один проступок (ст. 80 КУпАП), а не низку тотожних правопорушень.
Для правопорушень, що продовжуються, характерно те, що кожне з діянь, що їх утворюють, саме по собі містить всі ознаки складу, і усі разом вони виконують той же склад.
Уже перше діяння винного можна кваліфікувати за певною статтею закону. Наступні неправомірні вчинки істотно не змінюють ні юридично значущих властивостей, ні юридичної оцінки вчиненого. Вони лише збільшують тривалість правопорушення у часі, розмір заподіяної шкоди тощо.
Правопорушення, що продовжується, (як і те, що триває) може припинятися фактично й юридично.
Діяння з ознаками адміністративного правопорушення може бути закінченим і незакінченим (перерваним з тих чи інших причин, що не досягли бажаної мети).
На відміну від кримінального законодавства, КУпАП не містить у загальній частині статей (аналогічних ст. 14 і 15 КК), які б передбачали відповідальність за незакінчене правопорушення, тобто за підготовку до нього або замах на нього. Таким чином, законодавець встановлює загальне правило, за яким навмисне створення умов для вчинення протиправних дій не є адміністративним правопорушенням і незакінчене правопорушення не карається.
Разом з тим, Особлива частина КУпАП містить кілька статей, якими встановлюється відповідальність за підготовчі дії, тобто відповідальність за незакінчене діяння (незакінчене діяння визнається адміністративним правопорушенням).
Так, ст. 188 КУпАП встановлює відповідальність за приховану від огляду передачу або спробу передачі заборонених предметів особам, які перебувають у виправно-трудових установах. Стаття 185-2 має відповідну назву — “Створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій”.
Діяння з ознаками адміністративного правопорушення існують в часі та просторі. Розташування правопорушення у часі і просторі є його важливими ознаками. У відповідних випадках вони фігурують як конструктивні ознаки.
Коли виникає необхідність ввести час до складу як конструктивну ознаку, законодавець враховує форму діяння. Якщо йдеться про діяння у формі дії, то ознака часу — момент вчинення проступку.
Наприклад, заборонений час (статті 85, 182 КУпАП), час судового засідання (ст. 185-3 КУпАП), час проходження (ст. 208 КУпАП), стоянки (ст. 207 КУпАП), експлуатації (ст. 97 КУпАП) тощо. У такий спосіб законодавець вказує на часові відрізки, в які вчинення зазначених дій є протиправними.
Якщо йдеться про діяння у формі бездіяльності, то ознака часу — термін, якийсь заздалегідь обумовлений період, після закінчення якого бездіяльність стає проступком. Так, посадова особа чинить адміністративне правопорушення, якщо до встановленого терміну не забезпечує заселення жилого приміщення (ст. 149 КУпАП); якщо до встановленого терміну відповідальні за те особи не здійснюють перерахування необхідних внесків до відповідних фондів, вони підлягають адміністративній відповідальності (ст. 165-1 КУпАП); якщо до встановленого терміну громадянин не перереєструє мисливську рушницю, то стає правопорушником (ст. 192 КУпАП).
Розташування правопорушення у просторі визначається через ознаку місця. Частіше місце як конструктивна ознака фігурує у складі:
а) територій, де діють особливі правила поводження: громадське місце (ст. 173 КУпАП), заборонене місце (ст. 85), невідведене місце (ст. 174), прикордонна зона (ст. 202);
б) споруд: автомобільна дорога (ст. 141), проїзна частина шляху (ст. 122), залізничні колії (ст. 109), залізничний переїзд (ст. 128-1), морський порт, річковий порт, аеропорт, автовокзал, пристань (ст. 106), аеродром (ст. 111) тощо;
в) установ: військовий комісаріат (ст. 211-6), органи загсу (ст. 212-1), суд (ст. 185-5);
г) транспортних засобів: річкові і маломірні судна (ст. 117), трамвай, тролейбус, автобус, маршрутне таксі (ст. 119), повітряне судно (ст. 112), вантажний поїзд, гужовий транспорт, підніжки і дах вагонів (ст. 109), приміський поїзд, поїзди далекого і місцевого прямування, метрополітен (ст. 110 КУпАП).
У відповідних випадках законодавець вводить до складу як конструктивну ознаку спосіб вчинення проступку. Спосіб — це форма, в якій виражаються дії. Він містить: порядок, метод, послідовність дій, прийоми, застосовані правопорушником.
Так, дрібне розкрадання є адміністративним проступком лише в тому разі, якщо воно здійснене шляхом крадіжки, присвоєння, розтрати, зловживання службовим становищем, шахрайства (ст. 51), але не шляхом грабіжництва або розбою (у цьому випадку настає кримінальна відповідальність).
У цілому ряді випадків для вчинення конкретних дій або конкретної діяльності необхідно дістати дозвіл (згоду) органів виконавчої влади. Такий дозвіл (згода) є конструктивною ознакою об’єктивної сторони для деяких складів.
Зокрема, підприємницька діяльність без державної реєстрації тягне за собою адміністративну відповідальність за ст. 164 КУпАП; для публічного показу кіно – і відеофільмів необхідно одержати прокатне свідоцтво (ст. 164-6); керівництво об’єднанням громадян, що не легалізувалося (одержало офіційне визнання), у встановленому порядку тягне за собою відповідальність за ст. 186-5; для пуску газу на установки, що використовують газ, необхідно одержати дозвіл органів державного газового нагляду (ст. 101); самовільне проведення гідротехнічних робіт тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 61); встановлення без належного дозволу споруд, що перешкоджають розпізнаванню навігаційних знаків і сигналів, тягне за собою відповідальність за ст. 116-2 КУпАП) тощо.
Для характеристики способу вчинення окремих правопорушень законодавець може використовувати такі оцінні поняття, як “злісне” (статті 185, 185-3, 185-4), “грубе” (статті 85, 86, 108), “безгосподарне” (ст. 150 КУпАП) тощо.
Серед ознак об’єктивної сторони називаються засоби, що використовуються при вчиненні проступків. Це, зокрема, самовільне використання з корисливою метою транспортних засобів (ст. 132); використання засобів зв’язку з метою порушення громадського порядку (ст. 148-3); застосування засобів вимірювання, що мають відхилення від гранично припустимих значень, для використання результатів вимірювань у сферах, що підлягають державному метрологічному наглядові (ст. 171); самовільне використання з корисливою метою електричної, теплової енергії або газу (ст. 103-1 КУпАП).
У визначених випадках законодавець використовує розмір шкоди як критерій, за допомогою якого розмежовуються прості і кваліфіковані склади (статті 77, 123, 126, 128-1, 139, 140 КУпАП), а також обумовлюється застосування адміністративної або кримінальної відповідальності. Так, розкрадання визнається адміністративним проступком, якщо вартість викраденого не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 51); самоуправство (ст. 186 КУпАП) є адміністративним правопорушенням, якщо незаконні дії не завдали істотної шкоди (заподіяння значної шкоди тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 356 КК України).
Однією з поширених ознак об’єктивної сторони є ознака “іншої особи”, тобто особи, яка у будь-якій формі бере участь у відносинах з правопорушником. Серед “інших осіб” розрізняють:
по-перше, представників органів держави, які мають виконавчо-розпорядчі повноваження. Так, КУпАП містить статті, якими встановлюється відповідальність за невиконання розпоряджень командира повітряного судна (ст. 112); злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника транспорту, який здійснює контроль за перевезенням пасажирів (ст. 185-9); ухилення від виконання законних вимог прокурора (ст. 185-8);
по-друге, потерпілих громадян, щодо яких вчинено хуліганські дії (ст. 173); громадян — споживачів, яким відмовлено в реалізації їхніх прав на перевірку якості, комплектності, ваги, ціни придбаних товарів (ст. 156-1); робітників, щодо яких порушено законодавство про працю і про охорону праці (ст. 41). До цієї категорії слід віднести осіб, які постраждали в результаті ненадання транспортних засобів медичним працівникам і працівникам міліції (ст. 124-1);
по-третє, учасників правопорушення (неповнолітніх), доведених до стану алкогольного сп’яніння (ст. 180); осіб, які користуються послугами повій (ст. 181-1); особи, які незаконно навчаються карате (ст. 196); громадяни, які здали паспорт у заставу (ст. 202);
по-четверте, правопорушників, яким винний сприяв у прийнятті на роботу осіб, які мешкають без паспортів або з недійсними паспортами (ст. 200); допущення проживання без паспорта (ст. 199); прийняття на роботу військовозобов’язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку (ст. 211-3).
В адміністративному праві немає загальних норм щодо співучасті, у яких би вирішувалося питання про детермінацію відповідальності кількох осіб, які умисно і спільно вчинили адміністративне правопорушення. Лише ст. 35 КУпАП відносить до обставин, що обтяжують відповідальність, вчинення правопорушення групою осіб. Проте будь-які ознаки групового правопорушення (спільне, умисне, з розподілом ролей, участь у правопорушенні двох або більше осіб тощо) у нормативному порядку не закріплюються. Разом з тим, у кількох статтях Особливої частини КУпАП є норми, що регулюють відповідальність за групове правопорушення і містять низку конкретних ознак такого правопорушення. Саме вони дають можливість зробити висновок про те, що адміністративному праву відомі як проста співучасть, так і складна (з розподілом ролей).
Так, у ч. 1 ст. 181 встановлено адміністративну відповідальність за участь в азартних іграх на гроші; ст. 122-1 визначає, що участь водіїв мотоциклів та інших транспортних засобів у груповому (більш як два) пересуванні, зупинці чи стоянці, що створюють перешкоди дорожньому руху в містах та інших населених пунктах, тягне за собою адміністративну відповідальність.
Частина 3 ст. 181 встановлює відповідальність за організацію азартних ігор; ст. 185-1 передбачає накладення адміністративних стягнень на організаторів зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо порушено порядок їх організації чи проведення.
Чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого визначення суб’єкта адміністративного правопорушення і такого терміну не вживає.
Аналіз відповідних статей КУпАП дозволяє зробити висновок, що ним є осудна особа, яка досягла певного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку. Таким чином, суб’єктом адміністративного правопорушення є той, хто його вчинив. Сам суб’єкт, як реально існуюча особа, до складу не входить. Склад містить лише окремі ознаки, якими ця особа характеризується.
У КУпАП не вживається термін “фізична особа”. Використовується тільки термін “особа”. Це дає змогу припустити, що суб’єктом адміністративного правопорушення може бути і юридична особа.
Такий висновок небезпідставний, оскільки за межами КУпАП діє досить велика група норм, що встановлюють відповідальність юридичних осіб за вчинення протиправних дій. І хоч такі дії не віднесені законодавцем до адміністративних правопорушень, а відповідальність за них не названа адміністративною, вони мають їх найважливіші ознаки. Це, зокрема, норми, що встановлюють відповідальність об’єднань громадян (статті 28—32 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 p., норми Закону України “Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину” від 5 грудня 1996 р. тощо). Саме ця обставина дозволяє дослідникам вказувати на існування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб.
Проте чинний КУпАП однозначно визнає суб’єктом проступку виключно фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать його ознаки, які закріплені нормативно.
Так, ст. 12 встановлює вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність (16 років); ст. 20 передбачає як обов’язкову ознаку суб’єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення враховувати особу правопорушника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про адміністративне правопорушення в обов’язковому порядку були відомості про особу правопорушника, а також вказується на обов’язок правопорушника підписати протокол; ст. 268 закріплює за тим, хто вчинив проступок, право виступати рідною мовою тощо. Важко уявити, що зазначені норми розраховані на юридичних осіб. Більше того, ст. 27 КУпАП абсолютно точно визначає, що штраф є грошовим стягненням, яке накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення.
Усі ознаки складу, що характеризують індивідуального суб’єкта, можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні (аналогічно і суб’єктів прийнято поділяти на загальні та спеціальні). Загальні та спеціальні ознаки суб’єкта входять до складу адміністративного правопорушення.
Загальними визнаються такі, які повинна мати будь-яка особа, що піддається адміністративному стягненню. У першу чергу до них належать вік і осудність. Вони закріплені статтями 12 і 20 Загальної частини КУпАП. У деяких випадках законодавець указує на загальну ознаку, щоб підкреслити відсутність якоїсь певної особливості, що впливає на оцінку проступку. Так, ст. 126 КУпАП вказує на таку загальну ознаку, як відсутність у особи прав на керування транспортними засобами. Наводиться вона тут тільки для того, щоб легко можна було відмежувати названий склад від складів проступків, що встановлюють відповідальність водіїв транспортних засобів.
Спеціальними визнаються такі, які вказують на особливості правового положення суб’єктів проступку. Наприклад: капітан судна, робітник підприємства торгівлі, водій, посадова особа, представник власника тощо.
Спеціальні ознаки детермінуються і нормативно закріплюються з метою диференціації відповідальності різних категорій осіб, забезпечення справедливої правової оцінки їх неправомірних дій. Вони фіксуються у статтях Особливої частини КУпАП і впливають на кваліфікацію правопорушення.
Такі ознаки притаманні лише окремим групам громадян (військовослужбовцям, водіям, посадовим особам); виникають на основі індивідуальних актів або інших юридичне значущих дій повноважних суб’єктів; особа може мати їх відразу кілька, одержувати нові, втрачати старі. Вони мають тимчасовий характер (хоч особа може мати таку властивість досить тривалий час).
Спеціальні ознаки виконують одну з двох функцій:
по-перше, вони можуть бути конструктивними ознаками простих складів, а це означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягуються лише спеціальні суб’єкти;
по-друге, вони можуть бути кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів. У таких випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягнутий будь-який громадянин, який досяг 16-річного віку, а вчинення подібних дій спеціальним суб’єктом оцінюється як виконання кваліфікованого складу.
Поряд із загальними та спеціальними ознаками, у Загальній частині КУпАП та інших правових актах викладена значна кількість обставин, що характеризують суб’єкта правопорушення, але до складу адміністративного правопорушення не входять.
Це становище особи на військовій службі (ст. 15), відсутність громадянства України (ст. 16), вагітність та сильне душевне хвилювання (ст. 34) тощо. Вони ніяк не впливають на кваліфікацію вчиненого, проте впливають на вид, розмір та інші характеристики стягнення.
Як приклад розглянемо становище особи на військовій службі. Якщо військовим вчинено такі проступки, як порушення правил дорожнього руху, правил полювання, неправомірне використання державного майна та інші, передбачені ч. 1 ст. 15 КУпАП, то відповідальність за них настає на загальних підставах.
Проте до зазначеної особи не можуть бути застосовані такі адміністративні стягнення, як адміністративний арешт і виправні роботи. Матеріал щодо військового може бути переданий командуванню для притягнення винного до дисциплінарної відповідальності.
Ці ознаки нерідко зараховують до розряду спеціальних і за аналогією до спеціальних відносять тих суб’єктів, що їх мають. Вважаємо, що це не зовсім коректний підхід.
Спеціальна ознака, як уже зазначалося, включається до складу та є або конструктивною, або кваліфікуючою. Ознаки, про які йдеться, таких характеристик не мають. На підставі цього їх доцільно позначити як особливі ознаки.
Є пропозиції вважати носіїв особливих ознак особливими суб’єктами адміністративного правопорушення. Але особливі ознаки можуть мати і спеціальні суб’єкти. Саме тому, з метою уникнення плутанини і ускладнення класифікації, відносно носіїв особливих ознак доцільно застосувати таку термінологію: загальний суб’єкт з особливими ознаками і спеціальний суб’єкт з особливими ознаками.
Наявність особливих ознак може мати для суб’єкта такі юридичні наслідки:
Завершуючи характеристику ознак суб’єкта адміністративного правопорушення, необхідно відзначити, що та сама ознака може використовуватися як спеціальна та як особлива. Так, вчинення правопорушення у стані сп’яніння ст. 35 КУпАП називає серед обставин, що обтяжують відповідальність. Водночас стан сп’яніння є конструктивною ознакою складу, передбаченого ст. 130 КУпАП.
Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення це сукупність ознак, які характеризують психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння та його наслідків.
Такими ознаками визнаються: вина, мета і мотив діяння. Обов’язковою і головною ознакою суб’єктивної сторони проступку є вина. Відсутність у діянні вини означає відсутність у ньому суб’єктивної сторони і складу правопорушення взагалі. Саме тому встановлення вини є головним завданням аналізу суб’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення. До факультативних ознак відносяться мета і мотив.
Зовнішній прояв вина отримує у одній з двох форм. Такими формами визнані умисел та необережність. Таким чином, встановлення вини зводиться до доведення того, що діями суб’єкта проступку керував умисел, або вони мали необережний характер.
Умисел. Згідно зі ст. 10 КУпАП, проступок визнається умисним, якщо особа, яка його вчинила: а) усвідомлювала протиправний характер свого діяння; передбачала його шкідливі наслідки; бажала настання цих наслідків; б) усвідомлювала протиправний характер свого діяння; передбачала його шкідливі наслідки; свідомо допускала настання цих наслідків.
Таким чином, закон називає два вида умислу: по-перше, прямий умисел (dolus directus), коли особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання шкідливих наслідків; по-друге, непрямий умисел (dolus indirectus), коли особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає шкідливі наслідки і при цьому прямо не бажає, але свідомо допускає їх настання.
У цьому зв’язку необхідно підкреслити, що багато складів адміністративних правопорушень є формальними і в них не описується така ознака адміністративних проступків, як настання шкідливих наслідків чи заподіяння правопорушником збитку.
Зазначений підхід законодавця у кожному випадку вмотивований однією з трьох обставин: а) шкідливі наслідки очевидні (незаконна порубка, ушкодження і знищення лісових культур — ст. 65; знищення зелених насаджень — ст. 153); б) шкідливі наслідки складно визначити (обчислити) і законодавець не вважає за потрібне обтяжувати правозастосувачів установленням ще однієї ознаки складу (марнотратне використання електричної і теплової енергії — ст. 98); в) існування шкідливих наслідків конкретного діяння взагалі проблематично, хоч шкода від маси аналогічних правопорушень очевидна (проживання за недійсним паспортом — ст. 197).
Вищенаведене вимагає мати на увазі наступне: у формальних складах обсяг об’єктивної сторони вичерпується переліком ознак діяння й обставин його здійснення. З цього випливає, що і від винного можна вимагати усвідомлення, розуміння лише тих обставин, які названі у складі, але не передбачення шкідливих наслідків і, тим більше, бажання їх настання.
При виконанні формальних складів умисел полягає в усвідомленні протиправності дій і бажанні їх вчинити (у навмисності протиправного поводження).
Лише у деяких статтях КУпАП (41-1, 46-1, 116, 121, 164-3, 198, 211) умисел прямо зазначається як ознака складу проступку. У багатьох же інших статтях умисел як необхідна ознака складу мається на увазі, хоч у тексті цього слова немає.
При вчиненні таких правопорушень, як підпал лісу (ст. 77), дрібне розкрадання (ст. 51), ухилення від проходження огляду на стан сп’яніння (ст. 131) питання про форму вини вирішується шляхом тлумачення цих статей (теорія і практика тлумачить їх однозначно: у названих випадках вина може бути тільки умисною).
З урахуванням зазначеного, можна стверджувати, що кількість адміністративних проступків, що вчиняються тільки навмисно, досить велика. Крім того, значна кількість проступків може вчинятися навмисно або необережно (порушення санітарно-гігієнічних правил), а деякі — найчастіше навмисно (безквитковий проїзд).
Необережність. Згідно зі ст. 11 КУпАП проступок визнається необережним, якщо особа, яка його вчинила: а) передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення; б) не передбачала настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Таким чином, необережність може виступати як необачність, самовпевненість, легкодумство, недбалість, неощадливість, необдуманість і т. ін.
Нормативне визначення необережної форми вини, сформульоване у КУпАП, запозичено з кримінального законодавства (ст. 9 КК 1960р., ст. 25 КК 2001р.). Відповідно до нього, у кримінальному праві розрізняють два види необережної вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. За аналогією можна розрізняти два види необережної вини і в адміністративному праві — легковажну самовпевненість і недбалість.
Самовпевненість характеризується законодавцем як передбачення можливості настання шкідливих наслідків свого діяння і легковажний розрахунок на їх запобігання. Недбалість полягає в тому, що винний не передбачав шкідливих наслідків, але був зобов’язаний і міг їх передбачити.
З тексту ст. 11 КУпАП видно, що поняття необережності пов’язується законодавцем із психічним ставленням до шкідливих наслідків. Будучи придатним для матеріальних складів проступків, таке визначення необережності не цілком підходить для формальних складів.
Наприклад, громадянин, якому виповнилося 25 років, через недбалість не звернувся до РВВС з проханням про вклеювання в паспорт нової фотографії. Внаслідок цього він живе за недійсним паспортом, тобто вчинив проступок, передбачений ст. 197 КУпАП. Які суспільне шкідливі наслідки він міг і повинен був передбачити? Очевидно, ніяких.
Якщо при виконанні формальних складів умисел характеризується як навмисність дій, то необережність можна розуміти як відсутність належної обачності, недбалість.
Необережна форма вини як конструктивна ознака складу використовується в Особливій частині КУпАП рідко. Так, ст. 198 КУпАП передбачає відповідальність за втрату паспорта через недбалість, а ст. 211 — відповідальність за втрату через недбалість обліково-військових документів.
Як зазначалось вище, факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу адміністративного проступку визнають його мету і мотив. Мета розуміється як уявний образ результату, до якого прагне винний, його уявлення про ті бажані наслідки, що мають настати в результаті здійс нення проступку.
Мотивом є те, що спонукає до дій. Це суб’єктивна реакція особи на об’єктивну реальність. Стан суб’єкта, який викликає його активність. До мотивів відносять потреби та інстинкти, потяги, нахили, емоції, установки та ідеали. Таке розуміння мотиву правопорушення дає підстави знайти мотивацію навіть у так званих “немотивованих проступків”.
Факультативні ознаки суб’єктивної сторони конструктивною ознакою складу виступають рідко. Мотив у формі потреби необхідно встановлювати при розслідуванні справ по ч.3 ст. 46-1 “Порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення”.
Конструктивною ознакою складу в ряді випадків є і підлягає вста новленню мета правопорушення. Як така вона є у текстах статей 42-2, 103-1, 132, 157, 160-2, 164-3, 181-2, 185-7 та ін. Зазначимо, що це має місце лише у ситуа ціях, коли діяння вчиняється умисно.
Наприклад, використання засобів зв’язку з метою порушення громад ського порядку (148); використання з корисливою метою транспортних засобів (132); використання комерційної таємниці з метою заподіяння шкоди діловій репутації (164-3) та ін.
У ряді статей КУпАП ознаку мети прямо не названо, але вона все одно є у складах таких проступків, як дрібне розкрадання (ст. 51), прос титуція (ст. 181-1), організація азартних ігор (ст. 181) та ін.
У цьому зв’язку слід зазначити, що там, де є умисел, обов’язково ви никає питання про мету, хоч вона може бути і не включена до конструк тивних ознак складу.
На закінчення необхідно відзначити, що психічний стан правопоруш ника значно більший, об’ємніший за своїм змістом порівняно з тими ком понентами, що включені до суб’єктивної сторони складу, і становлять зміст умислу, необережності, мети, мотиву.
У психіці винної особи в період підготовки і вчинення адміністратив ного проступку істотне місце посідають настрій і емоції, спонукання, різ ного роду переживання.
Ці явища не включаються до конструктивних ознак складів, але у ря ді випадків мають юридичне значення. Так, здійснення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу важких осо бистих чи сімейних обставин визнається обставинами, що пом’якшують відповідальність (п. З ст. 34 КУІІАІІ).
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
Які з перелічених правопорушень є "триваючими"
Визначте склади правопорушень, для яких наявність спеціального суб’єкта є конструктивною ознакою
Визначте правопорушення з матеріальними складами.
Визначте правопорушення з формальними складами
Поняття адміністративної відповідальності її зміст і обсяг до сьогоднішнього часу залишається одним з найбільш суперечливих питань української адміністративно-правової науки.
Активність дискусій щодо зазначеної правової категорії значною мірою обумовлена, по-перше, широтою застосування терміну “адміністративна відповідальність” у юридично-науковій, правозастосовчій, загальноосвітній сферах і на побутовому рівні, по-друге, двоїстою позицією законодавця, який використовує цей термін у численних нормативних актах, але не дає його визначення.
Навіть чинний КУпАП, який містить розділ 2 під назвою “Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність”, у статті 9 визначення адміністративного правопорушення сформулював, а відносно адміністративної відповідальності обмежився вказівкою на те, що її мірою є адміністративне стягнення (стаття 23 “Мета адміністративного стягнення”).
Українська юридична енциклопедія у статті “Адміністративна відповідальність”, в унісон з КУпАП, обмежилась цього приваду лише констатацією того, що адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення.
Таким чином, всі дефініції адміністративної відповідальності мають дослідницькій характер.
Частіш за все в літературі зустрічаються такі визначення:
а) адміністративна відповідальність – це застосування до правопорушника заходів примусу (Л. В. Коваль, Ю. П. Битяк, В. В. Зуй та інші);
б) адміністративна відповідальність – це визначення обмежень майнових, а також осо бистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень (Є. В. Додін та інші);
в) адміністративна відповідальність – це сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням до суб’єкта проступку адміністративних стягнень (І. П. Голосніченко та інші).
Аналіз наведеного свідчить, що переліченим дефініціям бракує відсутність вказівок про виконання суб’єкта ми протиправних дій вживаних за їх вчинення заходів адміністратив ного примусу.
Це є істотним компонентом будь-якої відповідальності, зокрема і адміністративної. Не можна сумніватися у тому, що відпові дальність настане лише тоді, коли правопорушником виконані встанов лені компетентною особою заходи впливу.
Виходячи з цього, адміністративну відповідальність слід визначити таким чином:
Адміністративна відповідальність — це примусове, з до держанням встановленої процедури, застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником.
З цього визначення випливає, що реальна адміністративна відповідальність настає за наявністю нормативних, фактичних і документальних підстав.
До нормативних підстав відноситься наявність норм, які визначають діяння проступком, заходи примусу за виконання складу проступку, суб’єктів відповідальності і юрисдикції; встановлюють правила, за якими накладаються і виконуються стягнення, забезпечується законність, права учасників провадження тощо.
До фактичних підстав відносяться юридичні факти, пов’язані з проступком. Насамперед це факт вчинення проступку і факт виконання заходів відповідальності. Крім цього до них відносяться факти затримання, огляду, подання звернень, визнання доказами фактичних даних тощо.
До документальних підстав відноситься наявність документів, оформлених відповідно до встановлених вимог. Перш за все це протокол про адміністративне правопорушення і постанова по справі про адміністративне правопорушення. Крім цього до них відносяться акти, довідки, звернення, облікові документи тощо.
Як вже зазначалось, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
Встановлення такої норми потягло за собою необхідність врегулювати відповідальність неповнолітніх, тобто осіб віком від 16 до 18 років. Таке регулювання виконано нормами статей 13 "Відповідальність неповнолітніх" і 24-1 "Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх" КУпАП.
Воно реалізовано двома шляхами. По-перше, введенням специфічних мір відповідальності, які позначені терміном "заходи впливу". Такими заходами законодавець визнав: 1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
По-друге, диференційованим підходом до застосування: а) заходів впливу і б) стягнень — в залежності від ступені суспільної небезпеки вчиненого проступку.
Фактично законодавець поділив усі адміністративні правопорушення, які можуть вчинити неповнолітні, на три групи. Перша група включає проступки, за вчинення яких застосовуються адміністративні стягнення без будь-яких винятків. Їх склади містяться у статті 185 КУпАП "Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця". За позицією законодавця саме ці правопорушення характеризуються найбільш високим ступенем суспільної небезпеки, при їх вчиненні неповнолітніми.
Друга група включає проступки, за вчинення яких можуть бути застосовані або адміністративні стягнення або заходи впливу. Прийняття рішення щодо застосування тієї чи іншої міри відповідальності залежить від характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника. Склади правопорушень даної групи передбачені статтями 44, 51, 121 — 127, частинами першою і другою статті 130, частиною другою статті 156, статтями 173, 174, 185, 190 — 195 КУпАП.
Третя група включає всі інші правопорушення, які не потрапили до першої або другої групи. За їх вчинення до осіб віком від 16 до 18 років застосовуються лише заходи впливу.
Крім неповнолітніх, КУпАП виокремлює нормами Загальної частини відповідальність посадових осіб; відповідальність іноземців і осіб без громадянства; відповідальність військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, за вчинення адміністративних правопорушень.
Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків (стаття 14 КУпАП).
Іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом (стаття 16 КУпАП).
Особливості адміністративної відповідальності військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів визначені у статті 15 КУпАП. Зазначена стаття, по-перше, перелічує суб’єктів, на яких розповсюджується дія її норм; по-друге, встановлює загальне правило притягнення цих суб’єктів до відповідальності; по-третє, називає виняткові обставини, за наявності яких зазначені суб’єкти несуть відповідальність на загальних підставах; по-четверте, визначає специфіку застосування мір відповідальності.
До суб’єктів, на яких розповсюджується дія норм статті 15 КУпАП належать: а) військовослужбовці; б) призвані на збори військовозобов'язані; в) особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ; г) інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну.
Загальне правило, за яким перелічені суб’єкти притягуються до відповідальності, полягає у тому, що вони за вчинення адміністративних правопорушень несуть відповідальність за дисциплінарними статутами. При цьому, на "інших осіб" воно поширюється у випадках, коли прямо передбачено дисциплінарними статутами або спеціальними положеннями про дисципліну.
Винятком з цього правила є порушення, що стосуються: 1) забезпечення безпеки дорожнього руху; 2) санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; 3) правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів; 4) митних правил; 5) вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією; 6) порушення тиші в громадських місцях; 7) неправомірне використання державного майна; 8) незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації; 9) невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора; 10) ухилення від виконання законних вимог прокурора, 11) порушення законодавства про державну таємницю; 12) порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.
За їх вчинення названі суб’єкти мають нести адміністративну відповідальність на загальних підставах.
Специфіка застосування до них мір відповідальності полягає у такому:
по-перше, до зазначених осіб не може бути застосовано виправні роботи і адміністративний арешт;
по-друге, при вчиненні діянь, що є винятком із загального правила, остаточне рішення про накладення адміністративних стягнень приймають органи (посадові особи), які вирішують справи. Вони можуть замість накладених стягнень передавати матеріали про правопорушення відповідним органам для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності;
по-третє, за порушення правил дорожнього руху до водіїв транспортних засобів, які є військовослужбовцями строкової служби, штраф як адміністративне стягнення не застосовується. До зазначених осіб як захід адміністративного стягнення застосовується попередження.
Важливе значення для забезпечення верховенства права, законності, прав людини і громадянина при вирішенні справ про проступки належить нормам, що виключають адміністративну відповідальність або звільняють від неї.
Обставинами, що виключають адміністративну відповідальність законодавець визнає дії особи в стані крайньої необхідності, необхідної оборони, а також в стані неосудності.
Стан крайньої необхідності — це вчинення дій з ознаками адміністративного проступку для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
Стан необхідної оборони — це вчинення дій з ознаками адміністративного проступку при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає явну невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання.
Стан неосудності — це вчинення дій з ознаками адміністративного проступку особою, яка не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
Звільнення від адміністративної відповідальності передбачається законодавцем за таких підстав: 1) коли характер вчиненого проступку і особи правопорушника свідчить про доцільність застосування до нього заходів громадського впливу; 2) коли визнано малозначність проступку.
У першому випадку особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, звільняється від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу. Про заходи громадського впливу, застосовані до осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею 51, частиною першою статті 129, частинами першою і другою статті 130, статтями 156, 173, 176, 177, 178 — 180 КУпАП, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, або громадська організація повинні не пізніш як у десятиденний строк з дня одержання матеріалів повідомити орган (посадову особу), який надіслав матеріали.
У другому випадку, при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.
Адміністративна відповідальність є результатом дії відповідної галузі законодавства — законодавства про адміністративну відповідальність. До законодавства про адміністративну відповідальність входять:
а) Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. (набрав чинності з 1 червня 1985 р.);
б) інші закони про адміністративні про порушення (такі закони, до включення у КУпАП, застосовуються безпосередньо);
в) Митний кодекс України від 11 липня 2002 року.
Кодекс України про адміністративні правопорушення (скорочено КУпАП) є основним нормативним актом, який регламентує адміністративну відповідальність. Про це свідчать норми чинного законодавства, які передбачають:
по-перше, включення до КУпАП інших законів про адміністративну відповідальність;
по-друге, встановлюють, що його положення поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена іншими законами (ст. 2 КУпАП, ст. 393 Митного кодексу, ст. 12 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, ст. 29 Закон України “Про приватизацію державного майна”, ст. 43 Закон України “Про охорону праці” та інші)
До інших законів, що входять до законодавства про адміністративну відповідальність, перш за все необхідно віднести Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року. Він встановлює, що за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, адміністративна відповідальність настає на підставі Закону України “Про боротьбу з корупцією” (ст. 3 “Межі дії Закону”). Закон визначає суб’єктів адміністративної відповідальності та юрисдикції (суди), міри відповідальності (штрафи), строки накладення стягнень (шість місяців з дня його вчинення), склади правопорушень, регулює процесуальні питання тощо.
Аналогічні норми містяться у Законі України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року, який встановлює адміністративну відповідальність за порушення у сфері приватизації. В законі сформульовані склади проступків, санкції за їх вчинення, перелічені суб’єкти відповідальності та юрисдикції.
Законодавець окремо підкреслює, що питання адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються Митним кодексом України (4 ст. 2 КУпАП). Норми цього кодексу встановлюють, що порушення митних правил є адміністративним правопорушенням (ст. 319 “Поняття порушення митних правил”). Вони також визначають діяння, які є порушенням митних правил, види стягнень за їх вчинення, порядок провадження у справах про порушення митних правил. Регламентують виконання постанов митних органів про накладення стягнення за порушення митних правил.
Крім цього, чинне законодавство містить значну кількість нормативних документів, якими встановлюються різноманітні правила і вимоги, за порушення яких КУпАП передбачає адміністративну відповідальність. Такі норми відшукуються: а) в законах; б) в актах, що затверджені Кабінетом Міністрів України; в) актах, прийнятих органами виконавчої влади; г) актах, прийнятих органами місцевого самоврядування.
Прикладами можуть слугувати наведені вище кодекси і закони; Правила дорожнього руху, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001р. № 1306 (адміністративна відповідальність за їх порушення передбачена ст. 121 — 129 та іншими КУпАП); Тимчасові правила обігу в Україні побутових піротехнічних виробів, що затверджені наказом МВС № 1649 від 23 грудня 2003р. (адміністративна відповідальність передбачена ст. 195-6. “Порушення порядку виробництва, зберігання, перевезення, торгівлі та використання піротехнічних засобів”).
Право органів місцевого самоврядування встановлювати правила за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, регламентовано статтею 5 КУпАП “Повноваження місцевих рад щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність”.
Відповідно до неї сільські, селищні, міські та обласні ради приймають рішення з питань боротьби: а) зі стихійним лихом і епідеміями; б) з епізоотіям. Порушення таких рішень тягне відповідальність по ст. 107 КУпАП “Порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог”;
Крім цього, сільські, селищні, та міські ради можуть встановлювати: а) правила благоустрою, додержання чистоти і порядку на територіях населених пунктів. Порушення таких правил, тягне відповідальність по ст. 152 КУпАП “Порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів”; б) правила торгівлі на ринках. Порушення таких правил, тягне відповідальність по ст. 159 КУпАП “Порушення правил торгівлі на ринках”; в) правила додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях. Порушення таких правил, тягне відповідальність по ст. 182 КУпАП “Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо захисту населення від шкідливого впливу шуму чи правил додержання тиші в населених пунктах і громадських місцях”.
Важливі положення щодо нормативного забезпечення відповідальності за адміністративні проступки містить стаття 8 КУпАП “Чинність закону про відповідальність за адміністративні правопорушення”
Вона встановлює, що притягнення до відповідальності здійснюється за нормами, які діють під час і за місцем вчинення правопорушення. Закони, які пом’якшують або скасовують відповідальність мають зворотну силу (поширюються на правопорушення, вчинені до їх видання). Закони, які встановлюють або посилюють відповідальність, зворотної сили не мають. Провадження по проступкам ведеться на підставі закону, що діє під час і за місцем розгляду справи.
Нормами, які містяться в окремих статтях, КУпАП регламентує відповідальність неповнолітніх (ст.13), посадових осіб (ст.14), військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів (ст.15), іноземців і осіб без громадянства (ст.16). Він визначає обставини, що виключають адміністративну відповідальність (ст.17), можливість передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації або трудового колективу (ст.21), звільнення від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення (ст.22).
Особлива увага приділяється питанням виявлення й усунення причин та умов, які сприяють адміністративним правопорушенням (ст.6 “Запобігання адміністративним правопорушенням”), а також дотриманню законності у цій сфері (ст.7 “Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення”). Зокрема встановлені такі способи забезпечення законності, як систематичний контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорський нагляд, право оскарження.
Вищенаведене і аналіз чинного законодавств про адміністративні проступки дозволяє дійти до висновку, що ознаками адміністра тивної відповідальності є:
1) притягнення до адміністративної відповідальності можливо тільки в результаті вчинення адміністративного проступку;
2) адміністративна відповідальність полягає в застосуванні до вин них адміністративних стягнень. У ст. 23 КУпАП “Мета адміністративного стягнення” зазначено, що адмініст ративне стягнення є міра відповідальності;
3) мета адміністративної відповідальності полягає: а) у вихованні особи в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття; б) запобіганні здійснення нових проступків;
4) право притягнення до адміністративної відповідальності надано багатьом суб’єктам, серед яких — органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди (ст. 213 КУпАП “Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення”);
5) акт про притягнення до адміністративної відповідальності може прийматися: а) індивідуально (судді і посадові особи відповідних орга нів); б) колегіально шляхом голосування (виконавчі комітети й адмініст ративні комісії);
6) законодавством встановлений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови і т. ін.);
7) норми, що регламентують адміністративну відповідальність, містяться у різних за своєю правовою природою актах: а) кодексах; б) законах; в) правилах. Правила можуть затверджуватися Кабінетом Міністрів, органами виконавчої влади, встановлюватися рішеннями місцевих рад.
Історичний шлях законодавства про адміністративну відповідальність починається з встановлення арешту в адміністративному порядку.
Такий арешт вводиться військово-революційним комітетом у листопаді 1917 року з метою покарання осіб, що брали участь у контрреволюційних виступах проти радянської влади й у масових грабежах і розбоях. Його легітимність підтверджується народним комісаріатом юстиції РРФСР у грудні 1917 року.
Згодом коло діянь, за вчинення яких передбачається адміністративний арешт, розширюється. Так, у 1918 році РНК РРФСР видає декрет “Про революційний трибунал друку”, який регламентує підстави і порядок адміністративного арешту за правопорушення у друкарській сфері22
.
До числа перших актів, що встановлювали покарання у адміністративному порядку, а значить і склади адміністративних проступків, відносяться декрети 1921 року: про порядок накладення адміністративних стягнень (позбавлення волі, примусові роботи, грошовий штраф); про трудову і гужову повинність, замінених у тім же 1921 року декретом про трудовий і гужовий податок; декрети 1922 року: про порядок видання обов’язкових постанов і про накладення за їхнє порушення стягнень у адміністративному порядку, про адміністративну висилку й інше.
Як адміністративні, у декретах ВЦВК РРФСР формулюються такі стягнення: позбавлення волі до 2-х тижнів, виправні роботи без позбавлення волі до одного місяця, грошовий штраф до 300 карбованців, примусові роботи до 3-х місяців.
У 1922 році приймається Кримінальний кодекс УРСР. Однією з його особливостей було те, що деякі із складів злочинів вимагали конкретизації, відповідно до місцевих умов. Така конкретизація здійснювалась шляхом прийняття суб’єктами адміністративної влади обов’язкових постанов, наприклад, конкретизувалися “бешкетні, безцільні дії”, що утворювали склад хуліганства.
Поряд з конкретизацією ознак об’єктивної сторони злочину, такі постанови вирішували ще одне принципове питання: визначали порядок відповідальності суб’єкта злочину. Він міг бути: а) тільки судовим, б) тільки адміністративним, в) на розсуд правозастосувальника судовим, або адміністративним. Введення адміністративного порядку розгляду злочинів обґрунтовувалось доцільністю поменшити навантаження на суди.
Необхідно зазначити, що санкції містилися безпосередньо у кодексі і постанови їх не доторкувалися. Сфера постанов обмежувалась лише конкретизацією і визначенням порядку застосування санкцій. Втім розповсюдження адміністративного порядку на застосування санкцій кримінального законодавства (об’явлення ворогом трудящих з позбавленням громадянства СРСР і вигнанням з меж СРСР назавжди; позбавлення волі зі строгою ізоляцією; позбавлення волі без строгої ізоляції; примусові роботи без позбавлення волі (з 1932 року вони стали називатися виправно-трудовими роботами); поразка прав; видалення з меж СРСР на термін; висилка і заслання; звільнення від посади; заборона заняття тією чи іншою чи діяльністю промислом; громадський осуд; конфіскація майна; штраф; застереження) свідчить про кримінально-правову природу не тільки самого проступку, але ї адміністративної відповідальності.
12 жовтня 1927 року в Україні було затверджено Адміністративний кодекс23, необхідність у якому відчувалась в усіх ланках адміністративної влади з початку 20-х років.
На той час законодавча база містила велику кількість актів в області адміністративного права. Лише до збірника “Узаконень і розпоряджень” було включено близько 4000 актів, хоча фактично нормативних документів адміністративно-правової спрямованості було видано значно більше24
. Користатися таким нормативним матеріалом було важко не тільки населенню, а і висококваліфікованим юристам.
Необхідно зазначити, що на місцях органи державної влади і управління усвідомлювали потребу в систематизації законодавства, і насамперед того, яке регламентувало застосування адміністративного примусу. Тому у деяких губерніях (Іркутська, Ярославська, Костромська) були видані збірники місцевого законодавства, що іменувалися адміністративними кодексами.
Наприклад, в Іркутськом місцевому кодексі (затверджений постановою губвиконкому від 23 травня 1923 року) містилися дві частини. У першу частину входили розділи про порушення тиші і порядку, про охорону особи, про відповідальність за порушення і невиконання кодексу. В другій частині були поміщені додатки до кодексу. 80 статей кодексу містили лише заборони тієї чи іншої діяльності, більшість з який були запозичені з КК РРФСР 1922 року. Винні підлягали штрафу до 300 карбованців золотом, або примусовим роботам до 3-х місяців25.
Створення кодексів подібних іркутському, ще більше ускладнило роботу місцевих органів, що і стало причиною їх скасування. Одночасно було прийнято рішення про розробку адміністративного кодексу РРСФР. Існувало дві основних концепції цього кодексу.
Відповідно до першої (А. І. Єлістратов), до нього повинні були війти: а) норми загального адміністративного права, б) норми щодо охорони громадського порядку, в) норми, що регламентують діяльність НКВС та інших відомств26.
Відповідно до другої (А. Н. Колєсніков), до кодексу необхідно включити лише однорідний матеріал, що складає сукупність правових норм, що визначають діяльність органів радянської влади по охороні існуючого суспільного ладу за допомогою примусових і репресивних заходів, які застосовуються у позасудовому (адміністративному) порядку27.
Друга концепція збігалася з поглядами кодифікаційної комісії і була реалізована у відповідному проекті. Цей проект зазнав суттєвих доробок і отримав характер адміністративного статуту. Однак і статут спочатку був перероблений, а потім відхилений законодавцями. У подальшому питання про адміністративний кодекс або адміністративний статут РРФСР ніколи не обговорювалось.
Причина неприйняття адміністративного кодексу РРФСР полягала в тому, що значна частина працівників державного апарату ще не була психологічно підготовлена до введення адміністративного кодексу. Їм казалося, що така кодифікація може стиснути їхню ініціативу, зв’язати їм руки в умовах класової боротьби28.
У той же час, у серпні 1924 року був підготовлений перший проект Адміністративного кодексу УРСР, в основу якого був покладений проект Адміністративного статут РРСФР.
Над цим проектом до кінця 1925 р. працювали дві комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. У проект кодексу ввійшли лише акти, що відносилися в основному до питань державної безпеки, охорони суспільного порядку і діяльності міліції.
У зв’язку з тим, що за час роботи над проектом Адміністративного кодексу було видано багато нових актів (як союзних, так і республіканських) в області адміністративного права, у січні 1926 р. для доопрацювання проекту кодексу була створена нова комісія.
Комісія переробила проект і включила в нього нове законодавство УРСР, перевіривши відповідність усіх республіканських актів союзному законодавству. Після переробки проект Адміністративного кодексу був погоджений із усіма відомствами.
У грудні 1926 р. Раднарком УРСР розглянув і затвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і подати на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне утвердження Адміністративного кодексу було тимчасово відкладене через те, що в цей час готувалися нові положення про місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, що були прийняті в середині 1927 р.
Адміністративний кодекс був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. на другій сесії десятого скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 р. У зв’язку з виходом Кодексу ряд законів, постанов і інструкцій, що регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, утратили силу.
Кодекс складався з 15 розділів, які вміщували 528 статей, що поєднували норми про права й обов’язки органів державного управління як у взаєминах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.
Коло питань, що регулювалися Адміністративним кодексом УРСР, можна розділити на такі основні групи:
а) взаємини органів державного управління (регламентації цих питань присвячений розділ 2 — про адміністративні акти);
б) відносини органів державного управління з громадянами (ці питання розглядалися в розділі 3 — про заходи адміністративного впливу, у розділі 4 —про інших заходах адміністративного впливу, у розділі 13 — про нагляд адміністративних органів в області промисловості, у розділі 14 — про нагляд адміністративних органів за торгівлею);
в) відносини громадян з органами державного управління (цю область правовідносин регулював розділ 15 — про порядок оскарження дій адміністративних органів).
Адміністративний кодекс регулював також питання громадянства УРСР, порядок його одержання і позбавлення (розділ 7), питання реєстрації й обліку руху населення ((розділ 8). Розділ 9 кодексу присвячувався правилам організації і діяльності товариств, союзів, клубів, з’їздів, зборів.
У розділі 10 містилися правила про культи, у розділі 11 – правила про публічні видовища і розваги. Обов’язки громадян визначалися в розділі 5 – про трудову повинність, про попередження стихійних лих і боротьбу з ними й у розділі 6 — про охорону суспільного порядку29.
Кодекс був першою спробою кодификації норм адміністративного права і фактично першим документом, який офіційно і на законодавчому рівні визнав адміністративними порушення обов’язкових постанов місцевих органів адміністративної влади, відмежував їх від кримінальних злочинів і дисциплінарних правопорушень (указав на необхідність встановлення законом судової чи дисциплінарної процедури розгляду, замість розсуду правозастосувача), вперше30, застосував термін “адміністративна відповідальність” відносно діянь, які порушують встановлені владою заборони, остаточно вивів із сфери оскарження дій адміністративних органів терміни “адміністративне правопорушення” і “адміністративна відповідальність”.
В наступні роки, особливо у період і після Великої Вітчизняної війни законодавство про адміністративні правопорушення (адміністративні проступки, адміністративні делікти) розвивалося, відбиваючи зазначені тенденції.
Так, у період Великої Вітчизняної війни адміністративна відповідальність використовувалася в якості важливого правового засобу зміцнення суспільного порядку і державної безпеки. У перші місяці війни був виданий ряд правових актів СРСР, у яких визначалися цілі і масштаби застосування адміністративних заходів в інтересах оборони. Були узаконені на період війни: а) висилка, б) позбавлення волі в адміністративному порядку до 6 місяців, в) штраф до 3000 карбованців. Вони застосовувалися за невиконання обов’язкових постанов військової влади в місцевостях, оголошених на воєнному стані.
На період облогового положення, введеного в Москві і прилягаючих до неї районах, дозволялося розстрілювати на місці провокаторів, шпигунів і осіб, що призивають до порушення порядку.
На магістральному напрямку законодавчого закріплення каральних функцій відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, важливою віхою стали нормативні акти, прийняті в 60-х роках, і насамперед Указ Президії Верховної Ради СССР від 21 червня 1961 року “Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку”, Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15 грудня 1961 року “Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку”.
Зазначені документи оказали суттєвий вплив на подальше укріплення концепції адміністративного проступку, як особливого діяння, що порушує встановлені заборони. Саме вони ввели деякі положення, які отримали значення ключових при розробці і прийнятті КУпАП у 1984 році.
Так, діяння фізичної особи, що порушує встановлені органами влади заборони визначено як адміністративний проступок (ст.ст. 7, 14). Терміни “адміністративний проступок” і “адміністративне порушення” використані як синоніми, що рівнозначно відбивають сутність одного й тог ж поняття (ст. 14).
Точно визначена і сформульована одна з ознак адміністративного проступку – винність. У статті 7 зафіксовано, що штраф може бути накладений на особу яка є винною у вчинення адміністративного проступку. Встановлено, що мірою відповідальності за вчинення адміністративного проступку є адміністративне стягнення.
Штраф однозначно віднесено до адміністративних стягнень (ст. 1), хоча у тексті присутнє і інша формула: “штраф, що накладається в адміністративному порядку” (ст.ст.9, 10, II, 13, 15, 16, 18, та й сама назва Указу).
Текст преамбули вказує на наявність у системі державно-примусових заходів особливої сфери – адміністративного примусу, а також визначає місце адміністративного примусу у системі державно-примусових заходів (адміністративний примус застосовується коли заходи громадського або дисциплінарного впливу є недостатніми).
Адміністративний штраф відмежовано від інших видів штрафу, а також названа підстава застосування адміністративного штрафу – винний проступок. Скасовано накладення штрафів у адміністративному порядку на юридичних осіб.
Скорочена чисельність суб’єктів адміністративно-деліктної нормотворчості і значною мірою звужено коло повноважень місцевих органів влади щодо прийняття рішень, що передбачають за їх порушення накладення штрафів в адміністративному порядку.
Запроваджено новий орган адміністративної юрисдикції – адміністративні комісії при виконавчих комітетах депутатів трудящих. Положення про ці комісії встановило пріоритет кримінальної відповідальності перед адміністративною. Воно містило статтю, яка фактично відбита у частині другій статті 9 чинного КУпАП: якщо при розгляді справи про адміністративне порушення буде встановлено, що порушення за своїм характером підпадає під ознаки злочину, адміністративна комісія направляє матеріали відносно порушника до органів міліції або в прокуратуру. Така норма з одного боку була кроком до розмежування злочинів і адміністративних проступків, а з другого – підкреслювала їх єдину правову природу.
Встановлення комплексних обмежень щодо застосування покарань, які накладаються в адміністративному порядку за вчинення адміністративних правопорушень (проступків, деліктів) мало двоякі наслідки. Безумовно це було обмеження свавілля адміністрації, а регламентація процедури оскарження дій суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції, у тому разі і судового оскарження, створювала відповідні передумови для захисту громадян від неправомірних примусових заходів. У той же час, це було закріплення карального ухилу у взаємостосунках держави з громадянами. Між тим, деякі підстави для фіксації відповідного паритету між каральним ухилом розвитку законодавства і правовими прагненнями суспільства почали складатися.
Але держава практично не дала часу на роздум і правовий аналіз подальших перспектив функціонування юридичних інститутів і суспільства у нових умовах. Вже з вересня 1962 року каральні повноваження одного з функціонально орієнтованих на застосування адміністративно-примусових заходів суб’єктів – міліції – почали розширятися.
Стаття 13 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 р. “Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку”, розмежувавши компетенцію по накладенню адміністративних штрафів між різними державними органами, їхніми посадовими особами і громадськими організаціями, установила також і обсяг штрафної правосуб’єктності міліції.
У первісній редакції статті цей обсяг був неширокий. Міліція вправі була накладати адміністративні штрафи за три види адміністративних порушень: за порушення громадського порядку, порушення правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, за порушення правил користування транспортом.
Але вже 24 вересня 1962 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про внесення змін у ст. 13 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 року”, який надав міліції право накладення адміністративного штрафу в розмірі до 10 карбованців за порушення правил прикордонного режиму (правил в’їзду в прикордонну зону чи прикордонну смугу і правил проживання чи прописки в них).
8 травня 1963 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає Указ “Про порядок накладення штрафів за порушення правил паспортної системи в Москві і Московській області”, відповідно до якого міліції було повернуте право накладати адміністративні штрафи в сумі до 10 карбованців на порушників паспортного режиму в Москві і Московській області, у той час як таким правом повсюдно в країні володіли адміністративні комісії виконкомів районних, міських, сільських, селищних Рад депутатів трудящих.
2 червня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає Указ “Про порядок накладення штрафів за порушення правил паспортної системи в місті Ташкенті Узбецької РСР”, на підставі якого міліція одержала право накладати адміністративні штрафи в сумі до 10 карбованців за порушення правил паспортної системи й у столиці Узбецької РСР.
Розширюючи штрафні повноваження міліції, Президія Верховної Ради СРСР видала 23 липня 1966 р. Указ “Про доповнення ст. 13 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 року” відповідно до якого їй надане право накладення адміністративних штрафів за порушення правил проживання, прописки і пересування на території СРСР іноземців і осіб без громадянства в сумі до 10 карбованців.
2 жовтня 1968 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом “Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил руху по вулицях міст, населених пунктів і дорогам і правил користування транспортними засобам”, надає міліції право застосовувати як адміністративне стягнення позбавлення прав на керування транспортними засобами.
25 березня 1970 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає Указ “Про відповідальність за скупку, продаж і обмін у невеликих розмірах валюти і скупку речей у іноземців”, що наділив міліцію в особі начальника органа внутрішніх справ і його заступників правом накладати адміністративний штраф у сумі від 10 до 30 карбованців за скупку, продаж, обмін у невеликих розмірах валюти, цінних паперів, а також скупку речей у іноземців. Крім цього, міліція отримує право самостійно застосовувати адміністративну конфіскацію (примусове безоплатне відчуження майна в його власника). Відповідно до Указу скупка, продаж, обмін невеликих розмірах валюти, цінних паперів і речей у іноземців тягнуть адміністративний штраф з одночасною конфіскацією валютних цінностей і речей.
25 квітня 1974 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення боротьби з наркоманією” міліції надане право накладати адміністративні штрафи в сумі до 50 карбованців за вживання наркотичних речовин без розпорядження лікаря.
Загальний каральний ухил обумовлює відповідне відношення до вибору виду і розміру стягнень, що застосовуються до правопорушника. За правило це максимально допустимі штрафи або адміністративний арешт. При цьому спостерігається перевищення повноважень юрисдикційних органів. Так, адміністративні комісії розглядали порушення паспортних правил і виносили рішення про застосування примусових заходів, хоча не були на законодавчому рівні визначені суб’єктами адміністративної юрисдикції по таких справах.
У 60—70-х роках учені-адміністративісти провели велику роботу з розробки основних положень про адміністративну відповідальність і під готували проекти кодифікованих актів, її результатом стало прийняття у 1980 році Основ законодавства Союзу РСР про адміністративні правопорушення, а 7 грудня 1984 р. Кодексу про адміністративні правопорушення (набрав чинності з 1 червня 1985 р.), що діє і сьогодні, щоправда, зі значними змі нами і доповненнями.
В історії українського адміністративного права це друга спроба здійснити кодифікацію законодавства про адміністративні проступки. Перша, як вже зазначалось, була втілена у Адміністративному кодексі від 12 жовтня 1927 року (введений у дію з 1 лютого 1928 р.), який регламентував як адміністративно-деліктні, так і інші відносини публічної сфери.
Кодекс України про адміністративні правопорушення складається з п’яти розділів, тридцяти чотирьох глав і понад 530 чинних статей. У розділі І викладені загальні положення і завдання законо давства про адміністративні правопорушення. Розділ II “Адміністративне правопорушення і адміністративна відпо відальність” складається із Загальної й Особливої частин.
У Загальній частині вміщено загальні положення про поняття адміністративного пра вопорушення, суб’єктів відповідальності та форми їх вини, адмініст ративні стягнення і правила їх накладення.
В Особливій частині, що складається з 12 глав, описано діяння, що визнаються адміністративними правопорушеннями, або, іншими словами, закріплені склади проступків. Кожна стаття Особливої частини закріплює не тільки конкретний склад, а й санкцію за його вчинення.
У розділі III КУпАП перелічуються органи і посадові особи, уповно важені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Спеці альна глава цього розділу встановлює, які види справ може розглядати кожний орган (посадова особа), тобто регулює підвідомчість справ.
Цілі, принципи, повноваження учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення закріплені в розділі IV КУпАП. Тут же містяться положення про порядок адміністративного розслідування і розгляду справ, оскарження прийнятих постанов.
Останній, розділ КУпАП (розділ V) має назву “Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень”. У ньому сконцентровано норми, якими регулюється виконання кожного з існуючих стягнень.
Класифікацію всього масиву складів адміністративних правопорушень (Особлива частина розділу II КУпАП) законодавець здійснив: а) залежно від структури соціально-господарського комплексу; б) залежно від змісту відносин, що охороняються. В результаті використання таких критеріїв проступки, що посягають на єдиний родовий об’єкт, опинилися в різних главах.
Так, основна маса складів, пов’язаних з посяганням на влас ність, міститься не в главі 6 “Адміністративні правопорушення, що пося гають на власність”, а в інших главах. Наприклад, ст. 104 “Потрава посівів, зіпсуття або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження насаджень колективних сільськогосподарських підприємств, інших державних і громадських чи селянських (фермерських) господарств” — у главі 9 “Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил”; ст. 132 “Самовільне використання транспортних засобів, машин чи механізмів або зберігання транспортних засобів у невстановлених місцях”, ст. 148 “Пошкодження таксофонів” — у главі 10 “Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку”.
У світлі нових уявлень щодо власності, її ролі у формуванні суспільних відносин, впливу на взаємостосунки людини з суспільством і державою такий підхід не виглядає бездоганним, але в умовах, коли здійснювалась кодифікація чинного законодавства про адмiнiстративну вiдповiдальнiсть саме його було визнано найбільш ефективним.
На сучасному етапі розуміння адміністративного проступку (адміністративного делікту), місця адміністративної відповідальності у побудові громадянського суспільства, співвідношення адміністративного проступку і відповідальності за його вчинення з іншими правопорушеннями і відповідними видами відповідальності, є очевидною необхідність оновлення принципових конструкцій побудови як КУпАП, так і усього адміністративно-деліктного законодавства.
Більш ніж за двадцятирічну історію свого існування кодекс зазнав численних змін і доповнень, обумовлених політичними, економічними і соціальними факторами.
Варто нагадати, що спочатку Особлива частина КУпАП містила 172 статті, а зараз їх більше 350; суб’єктів адміністративної юрисдикції було 29 — стало понад 45.
Лише в останні роки КУпАП поповнився складами проступків, що передбачили відповідальність за порушення умов і правил здійснення міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів (2000 р.), порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (2001 р.), відмову від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (2002 р.), порушення правил про взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування (2003 р.), вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису (2003 р.), порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти (2004 р.), порушення порядку ведення податкового обліку, надання аудиторських висновків (2005 р.), порушення порядку утримання та перерахування податку на доходи фізичних осіб і подання відомостей про виплачені доходи (2005 р.), порушення вимог законодавства у сфері хімічних джерел струму (2006 р.), порушення правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (2006 р.), порушення законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (2007 р.), порушення законодавства про ліцензування певних видів господарської діяльності (2007 р.) та іншими. Усього ж починаючи з 2000 року законодавець ввів до кодексу понад 60 нових статей і ще понад 50 статей виклав у новій редакції.
На жаль ці зміни здійснювалися, за правило, у напрямку встановлення нових заборон і кількісного збільшення суб’єктів адміністративної юрисдикції.
У численних випадках їм бракує належної наукової обґрунтованості, ретельного урахування соціальних, політичних, економічних змін у суспільному житті. Вони мало відповідають новій адміністративній ідеології, яка започаткована Концепцією адміністративної реформи в Україні, фактично базуються на етатистських цінностях старої і вже віджилої тоталітарної системи, підтверджують ортодоксальність розвитку законодавства про адміністративну відповідальність.
За відсутністю окремо сформульованої відповідно до нових соціально-економічних умов і конституційних засад державної адміністративно-деліктної політики і визначеної на її основі методології адміністративно-деліктного законодавства, Кодекс України про адміністративні правопорушення не позбавився державоцентриської спрямованості, орієнтації на тотальний примус, заборони, каральні санкції як основний спосіб вирішення продовольчої, господарської, житлової, енергетичної та інших проблем.
Сьогодні Кодекс України про адміністративні правопорушення — центральний і домінуючий законодавчий акт адміністративно-деліктної сфери — опинився у епіцентрі дискусій щодо оновлення змісту адміністративної відповідальності, у тому числі і шляхом її декодифікації. З огляду на таку “перспективу”, його існування є позитивним компонентом у забезпеченні демократичних перетворень, оправданим і необхідним, з точки зору протидії значному масиву правопорушень.
Адміністративним стягненням присвячена глава 3 КУпАП “Адміністративні стягнення”. Сутність і мета ад міністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КУпАП. У ній зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності та застосо вується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопо рушення, в дусі додержання законів, а також запобігання вчиненню но вих правопорушень.
Стаття 24 КУпАП встановлює такі види адміністративних стягнень: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного пра вопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (пра ва керування транспортними засобами, права полювання); 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.
До іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, може бути застосовано (крім передбачених у ст. 24 КУпАП) адміністративне видворення за межі України.
Адміністративні стягнення, як правило, полягають у позбавленні або обмеженні прав чи благ. За вчинений проступок громадянин або позбав ляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним за собом), тобто звужується його правоздатність, або на нього покладаються спеціальні обов’язки (сплата штрафу).
Адміністративне стягнення заподіює винному певні обмеження. Про те покарання не є самоціллю, воно є необхідним засобом виховання і за побігання правопорушенням. Стягнення — це запобіжний захід на шляху вчинення нових правопорушень з боку винного (індивідуальна превенція) і правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання запобігання правопорушенням деякі стягнення розв’язують не тільки своїм виховним впливом, а й позбавленням правопорушника можливості знову порушити закон.
Тому слід розрізняти заходи, що мають тільки виправно-виховний вплив (штраф, виправні роботи), і заходи, які нарівні з виправно-вихов ним впливом створюють умови, що виключають можливість учинення нових правопорушень (конфіскація, позбавлення прав).
Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і посадовими особами шляхом видання спеціальних індивідуальних актів, що мають примусовий характер. Примусовий вплив має бути справедли вим, відповідати характерові проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.
Перелік стягнень подано у ст. 24 КУпАП у такому по рядку: від менш суворих до суворіших. Іншими словами, закон містить “щаблі” заходів впливу. Ці “щаблі” потрібні й для тих, хто видає норми права, і для тих, хто їх застосовує. Зокрема, вони мають велике значення, коли видаються норми з альтернативними санкціями.
За характером впливу стягнення поділяються на особисті, майнові, особисто-майнові. Так, попередження й адміністративний арешт спрямо вані безпосередньо на особу правопорушника. До майнового стягнення належать штраф, виправні роботи, вилучення і конфіскація предмета. Особисто-майновим стягненням є позбавлення спеціального права. Воно впливає на особистість правопорушника через його майнові інтереси.
Стягнення також можуть бути разовими, одномоментними (конфі скація, попередження, штраф) і тривалими, розтягнутими в часі (арешт, позбавлення прав, виправні роботи).
Законодавець поділяє стягнення на основні й додаткові Це положен ня закріплене у ст. 25 КУпАП. Вона встановлює, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як у вигляді основних, так і додаткових стягнень. Інші стягнення можуть бути тільки основни ми. За правопорушення накладається одне основне або основне і додат кове стягнення.
Кожне адміністративне стягнення містить правовідновний потенціал. Його застосуванням припиняється протиправне становище і відновлю ються порушені проступком юридичні відносини.
Система адміністративних стягнень суворо формалізована: ними є тільки ті засоби примусового впливу, які визначив законодавець. Будь-які інші, навіть якщо вони схожі зі стягненням за метою, змістом, назвою, до таких не належать. Так, слід розрізняти такі стягнення, як адміністра тивний арешт (ст. 32), сплатне вилучення предмета (ст. 28), конфіскація предмета (ст. 29), позбавлення спеціального права (ст. 30) від таких за ходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопо рушення, як адміністративне затримання (ст. 261), вилучення речей і до кументів (ст. 265), відсторонення водіїв від керування транспортними за собами (ст. 266).
Перелік стягнень, які містяться у ст. 24 КУпАП, не є вичерпним Частина 3 цієї статті передбачає, що законодавчими актами можуть вста новлюватися й інші види адміністративних стягнень.
Попередження (ст. 26 КУпАП) за стосовується як самостійна міра за вчинення незначних адміністратив них порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адмі ністративного стягнення полягає в офіційному, від імені держави, осу дженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі. Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні майнових, ні інших прав порушника.
Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає ви могам ст. 283 КУпАП. Поряд з цим законодавець передбачає можливість фіксації попередження в іншій установленій законом формі. Так, ст. 306 КУпАП визначає, що за вчинення порушень, передбачених статтями 116, 1162, 117, 125 і ч. 1 ст. 127 КУпАП, адміністративні стягнення у вигляді попередження на місці оформляються способом, установленим МВС Ук раїни або Міністерством транспорту. До попередження, як і до будь-якого основного стягнення, може бути приєднане додаткове стягнення. Усні попередження посадових осіб не можуть розглядатися як стягнення.
Попередження як адміністративне стягнення слід відрізняти від по передження як запобіжного заходу протиправного поводження.
Сутністю попередження як запобіжного заходу є роз’яснення поруш нику протиправного характеру його дій, вимагання їх припинення, усу нення допущених порушень ї застереження щодо можливості вжиття су воріших примусових заходів. Це оформлюється компетентним держав ним органом письмово. Водночас може бути встановлений і конкретний термін виконання обов’язку.
Попередження щодо припинення протиправної поведінки є самостій ним запобіжним засобом, якщо закон установлює, що спочатку до по рушника має бути застосована саме ця міра, а потім, у разі невиконання правового обов’язку — суворіша. Так, знести самовільно зведену будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження гро мадянин продовжує порушувати закон.
Попередження щодо припинення протиправної поведінки провадить ся, якщо правопорушення ще не закінчене, з метою припинення проти правної поведінки й у встановлених законодавством випадках є обов’яз ковим першим примусовим заходом.
Таким чином, цей запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за пев ний проступок компетентним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.
Штраф (ст. 27 КУпАП) — це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у ви падках, установлених законодавством України.
Необхідно зазначити, що це виключно грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші фор ми штрафу (наприклад, натуральний штраф).
В адміністративно-юрисдикційній практиці штраф є домінуючим ви дом стягнення, що передбачений як єдиний або альтернативний захід відповідальності за більшість адміністративних правопорушень.
Адміністративний штраф — не відшкодувальне (компенсаційне) стягнення. Цією ознакою він відрізняється від цивільно-правового штра фу. Перше (адміністративний штраф) — це захід впливу на психіку та майнове становище правопорушника. Друге — компенсація матеріально го збитку, що заподіяний внаслідок порушення договірних зобов’язань.
За одиницю обчислення адміністративного штрафу відповідно до За кону України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністра тивні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідально сті у вигляді штрафу” від 7 лютого 1997 р. прийнято неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Як адміністративно-правова санкція штраф характеризується:
1) державним примусом;
2) обмеженням майнових інтересів тих, до кого він застосовується;
3) одночасним (разовим) стягненням.
Штраф має бути сплачений порушником не пізніше як через 15 днів від дня вручення йому постанови про накладення стягнення, а у випадку оскарження або опротестування — 15 днів від дня повідомлення про за лишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на особу віком від 16 до 18 років, яка не має самостійного заробітку, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.
У разі несплати штрафу у встановлений термін постанова про його накладення надсилається для примусового виконання до відділу держав ної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна.
З тексту ст. 258 КУпАП випливає, що за незначні адміністративні правопорушення допускається накладення і стягнення штрафу на місці їх учинення. До таких належать: пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, стекол у пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого і далекого сполучення, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння у невстановлених місцях цих суден (ст. 115); керування річковими або маломірними суднами, які заре єстровані у встановленому порядку або не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил ма неврування, подача звукових сигналів, несення бортових вогнів і сигна лів (ч. З і 5 ст. 116); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки пасажи рів під час висадки і посадки при користуванні річковими і маломірними суднами, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ч. 1 і З ст. 117) тощо.
Накладення і стягнення штрафу на місці вчинення правопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, 90, 91 і 153 допускається у разі, якщо його розмір не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян (ст. 258 КУпАП). При стягненні штрафу на місці правопоруш нику видається квитанція встановленого зразка, що є документом суво рої звітності.
Оплатне вилучення (ст. 28 КУпАП) застосовується виключно за рі шенням суду і тільки щодо предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення. Воно поля гає у примусовому вилученні предмета, його наступній реалізації і пере дачі колишньому власнику вирученої суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться щодо примусової реалізації майна, що пере бувало в особистій власності правопорушника. Це стягнення може бути основним або додатковим.
Мета оплатного вилучення — виключити володіння предметом, забо роненим до використання або ж використовуваним з порушенням уста новлених правил. Ця міра більш м’яка порівняно з конфіскацією та різ ниться від неї оплатним характером.
За цільовою спрямованістю це стягнення різниться від такої міри, як реквізиція. Реквізиція – це вилучення май на у власника в державних або громадських інтересах з виплатою влас нику вартості реквізованого майна.
Так, ст. 68 Кодексу торговельного мореплавства України передбачає, що капітан судна у разі нестачі продовольства, “якщо усі життєві припа си, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з метою загального розподілу має право провести реквізицію необхідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використа ний для харчування. Про реквізицію складається акт. Вартість реквізованого продовольства та вантажу відшкодовується судновласником”.
Конфіскація (ст. 29). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушен ня, — це примусова безоплатна передача його у власність держави. Кон фіскація здійснюється виключно за рішенням суду.
Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не на лежить до цілей цього стягнення. Не пов’язана конфіскація і з задоволен ням будь-яких державних або громадських інтересів, її мета як адмініст ративного стягнення полягає у примусі особи до виконання покладених на неї обов’язків.
Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосе редньо пов’язаних із проступком і прямо названих у законі (рушниць, знарядь полювання тощо).
У ст. 29 КУпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, що є особистою власністю порушника, якщо інше не передбачено законо давчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопорушнику, означає покарати власника майна, який не вчинив пра вопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності. Конфіско ваний предмет переходить з особистої власності у власність держави.
Конфіскацію як адміністративне стягнення слід відрізняти, по-перше, від реквізиції; по-друге, від вилучення речей і документів як заходу при пинення адміністративних правопорушень (статті 260 і 265 КУпАП); по-третє, від вилучення як заходу запобігання адміністративним правопору шенням; по-четверте, від конфіскації як одного з додаткових покарань за вчинення злочинів (статті 51 і 59 КК); по-п’яте, від вилучення, що здій снюється в цивільно-правовому порядку (статті 105 і 136 ЦК).
Стаття 55 Закону України “Про власність” визначає, що за обста вин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій, епіде мій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів держав ної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з виплатою йому вартості майна.
Вилучення предметів як захід припинення адміністративних право порушень застосовується в позасудовому порядку на підставі статей 260 і 265 КУпАП.
Вилученню підлягають речі і документи, які, по-перше, виявлені під час затримання правопорушника, його особистого огляду або огляду його ре чей; по-друге, є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення.
Вони вилучаються посадовими особами органів контрольно-ревізій ної служби, податкової служби, захисту прав споживачів, внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ, прикор донних військ тощо (статті 234і, 2342, 244’1, 262 і 264 КУпАП).
Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адмі ністративне правопорушення у місцях, що їх визначають органи (посадові особи), яким надано право провадити вилучення речей і документів, а після розгляду справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому порядку конфіскують або повертають володільцеві, або знищу ють, а при сплатному вилученні речей реалізують.
Вилучені орден, медаль, нагрудний знак до почесного звання СРСР, почесного звання Української РСР, Почесної Грамоти і Грамоти Президії Верховної Ради Української РСР, почесного звання України, відзнаки Президента України після розгляду справи підлягають поверненню їх за конному володільцеві, а якщо він невідомий, надсилаються відповідно до Адміністрації Президента України.
Вилучені самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблен ня, апарати для їх вироблення після розгляду справи підлягають знищен ню працівниками міліції.
Про вилучення речей і документів складається протокол або робить ся відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання.
При вчиненні порушень, передбачених статтями 174,190 – 195-4 КУпАП, працівник міліції має право вилучити вогнепальну, пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду та холодну зброю, бойові припаси, електрошкові пристрої і спеціальні засоби.
Вилучення з метою запобігання правопорушенням допускається що до предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні обставини дають можливість відповідним державним органам приймати рішення щодо їх вилучення в адміністративному порядку відповідно до чинного законодавства. Ця міра від інших видів вилучення відрізняється відсутністю зв’язку з конкретним правопорушенням. Вона має чисто пре вентивний характер і її мета — усунення умов, що можуть сприяти вчи ненню правопорушення.
Так, при введенні надзвичайного стану, органами, що здійснюють надзвичайний стан, може застосовуватися тимчасове вилучення у грома дян зареєстрованої вогнепальної та холодної зброї.
Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинення злочинів провадиться виключно за вироком суду, є додатковим покаранням за вчинений злочин, може поширюватися на все майно засудженого або йо го частину, незалежно від зв’язку предметів, що конфіскуються, із зло чинним діянням.
Вилучення на підставі цивільно-правових норм здійснюється лише в судовому порядку з відповідним позовом.
Позбавлення спеціальних прав (ст. 30 КУпАП). Позбавлення прав — це обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному по рядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб’єктивних прав, які раніше були надані суб’єкту органами державного управління. Якщо громадянин неправильно використовує надане йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.
Серед стягнень КУпАП називає тільки два види позбавлення спеці ального права: права керування (статті 108, 116, 122, 123, 124, 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).
Таке стягнення передбачається за грубе чи систематичне порушення порядку користування правом. Воно застосовується судом і уповноваже ними на те посадовими особами.
У всіх випадках застосування цього стягнення йдеться про позбав лення спеціальних прав, що відрізняються від прав конституційних, які громадяни мають від народження або які виникають у результаті при дбання дієздатності. Основна їх особливість полягає в тому, що вони пер соніфіковані, тобто даються конкретній особі в дозвільному порядку.
Позбавлення прав, будучи стягненням, водночас виконує завдання припинення протиправної діяльності, у ньому вдало поєднуються ка ральний і припинювальний моменти. Попереджувальне завдання воно розв’язує не тільки шляхом виправлення і перевиховання правопоруш ника, а й шляхом позбавлення його можливості знову чинити аналогічні проступки.
Виправні роботи (ст. 31 КУпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін до двох місяців із відбуванням за місцем постійної роботи винного і з відрахуванням до 20 відсотків йо го заробітку в дохід держави.
Виправні роботи призначаються у судовому порядку Ця санкція за стосовується тільки до правопорушників, які мають постійну роботу. Вона не може застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім того, відповідно до ст. 15 КУпАП, ви правні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу ор ганів внутрішніх справ.
Таке стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за ступенем суспільної небезпеки наближаються до злочинних діянь. Це дрібне розкрадання (ст. 51), ухилення від відшкодування майнового збитку, заподіяного злочином (ст. 51-1), дрібне хуліганство (ст. 173), зліс на непокора законному розпорядженню працівника міліції (ст. 185) та ін.
Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й від буваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відра хування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за суміс ництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угодами. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.
Крім відрахувань грошових сум у дохід держави, виправні роботи припускають ще низку правообмежень майнового та трудового характеру. Так, у період відбування виправних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умовами праці, на роботу за фа хом тощо).
У всіх випадках виправні роботи встановлюються законодавцем у межах альтернативних санкцій.
Адміністративний арешт (ст. 32 КУпАП). Це стягнення встановле но за адміністративні правопорушення, що за ступенем громадської небез пеки наближаються до злочинів. Арешт є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому законодавець прямо зазначає, що адмі ністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окре мі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною поясню ється використання цього стягнення тільки в альтернативних санкціях.
Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) термі ном до 15 діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2-ої груп (ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори військо возобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутріш ніх справ (ст. 15).
Винятковість адміністративного арешту означає, що можливість вжиття до правопорушника альтернативних заходів впливу старанно ви вчена і визнана недоцільною. У цьому зв’язку характерними є санкції ст. 173 “Дрібне хуліганство”, ст. 178 “Розпивання спиртних напоїв у гро мадських місцях і поява у громадських місцях у п’яному вигляді”, ст. 185 “Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника мілі ції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця”, ст. 185-1 “Порушення порядку організації і прове дення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”. У них підкрес люється, що ці проступки тягнуть за собою адміністративний арешт ли ше у тому разі, якщо з урахуванням обставин справи й особи правопо рушника вжиття до нього інших заходів впливу визнається недостатнім.
За чинним законодавством адміністративний арешт передбачається за вчинення таких видів правопорушень: незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, переси лання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); дрібне хуліганство (ст. 173); розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у гро мадських місцях у п’яному вигляді (ч. З ст. 178); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, ву личних походів і демонстрацій (ст. 185-1); прояв неповаги до суду (ст. 185-3).
Крім того, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухи лення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КУпАП постановою судді невідбутий строк виправних робіт може бути замінено адміністративним арештом із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.
Законом України від 18 січня 2001 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією” стаття 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення була доповнена частиною (зараз частина третя) такого змісту: “Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок”.
Аналіз наведеного свідчить про наступне:
по-перше, розташування цього положення окремою частиною статті, яка має назву “Види адміністративних стягнень”, дає підстави вважати, що адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства є адміністративним стягненням;
по-друге, адміністративне видворення повинне бути передбачено законами України;
по-третє, адміністративне видворення застосовується лише до іноземців і осіб без громадянства;
по-четверте, підставою застосування адміністративного видворення є вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.
Накладення адміністративного стягнення — це важливий юридичний факт. З моменту його виникнення особа перебуває у стані притягнення до адміністративної відповідальності і повинна виконувати звернені до неї вимоги, які передбачені законодавцем.
Виходячи з цього, законодавець не лише ретельно виписує і фіксує види стягнень, а й встановлює правила їх накладення. Ці правила у вигляді матеріальних норм представлені у главі 4 КУпАП “Накладення адміністративного стягнення”.
Зазначена глава складається з восьми статей. Це статті: 33 — “Загальні правила накладення стягнення за адміністративне правопорушення”; 34 — “Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення”; 35 —“Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення”; 36 — “Накладення адміністративних стягнень при вчиненні кількох адміністративних правопорушень”; 37 — “Обчислення строків адміністративного стягнення”; 38 — “Строки накладення адміністративного стягнення”; 39 — “Строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню”; 40 — “Покладення обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду”.
Загальні правила накладення стягнення, які містяться у статті 33, є нормами–принципами і визначають першопочаткові засади щодо переведення особи у стан притягнення до адміністративної відповідальності.
По-перше, законодавець встановлює, що стягнення за адміністративні правопорушення накладаються у межах, які визначені чинним законодавством (КУпАП та інші закони України).
По-друге — вимагає при накладенні стягнень враховувати: а) характер вчиненого правопорушення, б) властивості особи порушника, в) ступінь його вини, г) майновий стан, д) обставини, що пом’якшують відповідальність, е) обставини, що обтяжують відповідальність.
Врахування характеру вчиненого правопорушення, властивостей особи порушника, ступіні його вини і майнового стану правозастосувач здійснює на підставі об’єктивно встановлених фактів, керуючись законом і правосвідомістю.
Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність конкретизовані законодавцем і зафіксовані у статтях 34 і 35 КУпАП. Вони підлягають обов’язковому з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення (ст. 280 КУпАП) і врахуванню при накладенні стягнення.
До обставин, що пом’якшують відповідальність (ст.34) відносяться:
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Перелік пом’якшуючих обставин не є вичерпним. Законами можуть передбачатися й інші пом’якшуючі обставини. Більш того, правозастосувач може визнати пом’якшуючими і обставини, які не зазначені в законі.
До обставин, що обтяжують відповідальність (ст.35) відносяться:
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
4) вчинення правопорушення групою осіб;
5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння.
Перелік цих обставин є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У той же час, особа, яка накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення має право не визнати ту чи іншу обставину обтяжуючою.
Кодексом України про адміністративні правопорушення урегульовано накладення стягнень при вчиненні кількох (двох або більше) проступків однією й тою же особою. У відповідній статті (ст. 36) розглянуто два випадки щодо таких ситуацій.
Перший — це випадок, коли справи розглядаються різними суб’єктами юрисдикції або одним й тим же суб’єктом юрисдикції, але не одночасно. У такому разі стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.
Другий — це випадок, справи розглядаються одночасно одним і тим же суб’єктом юрисдикції. У такому разі стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. При цьому до основного стягнення може бути приєднано одне з додаткових, передбачених статтями про відповідальність забудь-яке з вчинених правопорушень.
Особлива увага приділяється питанням щодо строків, які об’єктивують факт накладення адміністративного стягнення.
По-перше, законодавець встановлює порядок обчислення строків (ст. 37). Обчислення строків здійснюється в залежності від вида стягнення. Строк адміністративного арешту обчислюється добами. Виправних робіт — місяцями або днями. Позбавлення спеціального права — роками, місяцями або днями.
По-друге, встановлюються строки накладення адміністративного стягнення (ст. 38). За загальним правилом, воно може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — два місяці з дня його виявлення. Виключенням з цього правила є випадки, коли склад адміністративного проступку виявлено у разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи. За таких обставин адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття відповідного рішення.
По-третє, законодавець визначає строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню (ст. 39). Таким строком є один рік з дня закінчення виконання стягнення.
Остання стаття цієї глави (ст. 40) регламентує покладення обов’язку відшкодувати заподіяну майнову шкоду. Питання про відшкодування вирішується одночасно з накладенням адміністративного стягнення. Право на такі рішення має а) адміністративна комісія, б) виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, в) суддя районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.
Адміністративна комісія і виконавчий орган відповідної ради мають право прийняти рішення про відшкодування лише уразі, коли сума шкоди не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суддя — незалежно від розміру шкоди, крім випадків коли шкоду заподіяно неповнолітнім.
Коли шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов’язати своєю працею усунути її.
В інших випадках питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням, вирішується в порядку цивільного судочинства.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
Визначте обставини, що виключають адміністративну відповідальність
Визначте примусові заходи, які є адміністративними стягненнями за КУпАП. Укажіть на основні і додаткові адміністративні стягнення
Визначте заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх
Які обставини враховуються при накладенні адміністративних стягнень
Визначить, за які з названих діянь може наступати адміністративна відповідальність
Серед названих обставин виділіть ті, які вказані в КУпАП як пом'якшуючі
Серед названих обставин виділіть ті, які вказані в КУпАП як обтяжуючі
Провадження в справах про адміністративні проступки (адміністративно-деліктне провадження) це процесуальна діяльність на підставі визначених законодавцем правил щодо встановлення об’єктивної істини у справі про адміністративний проступок і прийняття рішення відповідно до чинного законодавства.
Його завданням є: а) своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; б) вирішення її відповідно до чинного законодавства; в) забезпечення виконання винесеної постанови; г) виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; д) виховання громадян у дусі додержання законів.
Зазначене провадження врегульовано юридичними нормами, які сконцентровані в розділах IV та V КУпАП (глави 18 — 33). Тут визначені: завдання провадження (ст. 245); об ставини, що виключають провадження (ст. 247); такі принципи, як рів ність перед законом (ст. 249); законність, змагальність тощо; види доказів (ст. 251); вимоги до найважливіших процесуальних документів, зокрема до протоколу (статті 254—257), постанови у справі (статті 283—286) то що; заходи забезпечення провадження (ст. 260 — адміністративне затри мання, особистий огляд, вилучення речей та документів); права учасни ків провадження (статті 268—275); строки і порядок розгляду справ (статті 277—279); оскарження і опротестування постанов у справі (статті 287—297); виконання постанови (глави 25—33, статті 298—330).
Усе це певною мірою зближує адміністративно-деліктне провадження з кримінальним процесом. Разом з тим йому не властива складна процедура розслідування справ, спрощено порядок порушення, а нерідко і розгляду справи. Можливі випадки, коли протокол про проступок не складається (наприклад, ст. 258 — порушення пра вил користування річковими і маломірними суднами).
Строки розгляду справ про адміністративні проступки є корот кими: 15, 7, 5, 3, 1 доба (ст. 277). Таке становище пояснюється тим, що адміністративні проступки здебільшого легко встановлюються і, як правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду порів няно з кримінальними справами.
Аналіз чинного законодавства України про адміністративні проступки дає змогу виділити два види адміністративно-деліктних проваджень: звичайне та спрощене.
Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально рег ламентовано. Найважливіша його особливість полягає у необхідності скласти протокол про проступок.
Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості проступків, прямо передбачених ст. 258 КУпАП. Воно характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. На відміну від звичайного провадження, тут протокол не складається, а рішення про накладення стягнення (штраф або попередження) приймає і виконує посадова особа, що виявила правопорушення.
Штраф сплачується правопорушником на місці вчинення і фіксації протиправного діяння. Документом, що засвідчує виконання стягнення у вигляді штрафу виступає квитанція про його сплату. Вона видається порушникові і є документом суворої фінансової звітності (ст.309).
Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного письмового попередження за встановленою формою, або шляхом усного попередження. Якщо порушник заперечує накладене на нього без складання протоколу стягнення, то провадження здійснюється у звичайному по рядку.
До адміністративних правопорушень, провадження за якими здій снюється у спрощеній формі, належать: порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, які зазначені у п. З ст. 241; порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-сані тарних правил (ст. 107) у випадках накладення штрафу державною вете ринарною інспекцією; викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, пе рехід через залізничні колії у невстановлених місцях (ч. З ст. 109); пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажир ських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невста новлених місцях у поїздах місцевого та далекого прямування, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння у невстановлених місцях цих суден (ст. 115); управління річковими або маломірними суднами, не зареєстровани ми \ всиновленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в забо ронених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків (частини 1, 3 і 5 ст. 116); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річ кових суднах (частини 1 і 3 ст. 117).
Принципами, на яких ґрунтується адміністративно-деліктний процес є: 1) принцип закон ності; 2) принцип охорони інтересів держави і особи; 3) принцип публічності (офіційності); 4) принцип само стійності і незалежності суб’єктів юрисдикції у прийнятті рішень; 5) принцип гласності; 6) принцип сполучення диспозитивності і імперативності; 7) принцип рівності учасників процесу перед законом; 8) принцип оперативності та економічності; 9) принцип провадження процесу національною мовою; 10) принцип встановлення об’єктивної (матеріальної) істини; 11) принцип права на захист.
Принцип законності закріплюється у статті 7 КУпАП “Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення”. Вона визначає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Гарантується додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення а) систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, б) прокурорським наглядом, в) правом оскарження, г) іншими встановленими законом способами.
Цей принцип виражає адміністративно-деліктний процес як суто юридичну діяльність, що здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Так, повноваження органів і посадових осіб, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, містяться в КУпАП, а його ст. 222 визначає, зокрема, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції), ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені роз глядати справи про адміністративні правопорушення тощо.
Принцип охорони інтересів держави і особи вказує на де мократизм адміністративного процесу. Органи, що розглядають індивіду альні справи і приймають за ними рішення, зобов’язані забезпечити за хист інтересів держави, громадського порядку, прав і свобод особи, інте ресів підприємств, організацій, закладів.
Громадянам надається юридич на допомога, вони можуть користуватися послугами адвоката. З цього привіду стаття 271 КУпАП зазначає, що у розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також мають інші права, передбачені законами України.
Послідов не, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосеред ньо відображається на ефективності адміністративно-деліктного процесу і є обов’язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і вирі шує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов’язок сте жити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не заш кодило інтересам держави та учасників процесу.
Принцип публічності (офіційності) полягає, по-перше, в тому, що провадження в справах про адміністративні проступки об’єктивують один з публічних (офіційних) видів відповідальності. Ознаками її публічності є наступне: міри адміністративної відповідальності встановлюються державою; ініціатива щодо порушення справи належить представникам публічної влади; усі стадії провадження (включаючи розгляд справ, застосування і виконання стягнень) носять публічний характер.
По-друге, у державному (офіційному) забезпечені адміністративно-деліктного процесу. Провадження здійснюється від імені держави і суб’єктами, що державою уповноважені. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних доказів і матеріалів є обов’язком державних органів та їх посадових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави. Відсутня також будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення. Таким чином забезпечується доступність адміністративно-деліктного процесу для громадян.
Принцип само стійності і незалежності суб’єктів юрисдикції у прийнятті рішень полягає у тому, що вони приймають рішення: а) самостійно, тобто не можуть поділити свій обов’язок і відповідальність щодо прийняття рішення з будь-яким іншим органом (посадовою особою); б) незалежно, тобто у межах встановлених повноважень і без посилання на оцінки обставин справи не визначеними на законних підставах суб’єктами.
Вирі шувати справи, що входять до кола повноважень органу або посадової особи, є їх обов’язком. Державний орган не може ухилитися від її розгляду і ви рішення, перекласти на будь-кого свої обов’язки. Цей принцип знайшов своє закріплення у статті 217 “Повноваження посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні правопорушення” КУпАП, яка визначає, що ті чи інші справи можуть розглядати тільки визначені зако ном посадові особи і в межах своїх повноважень.
Принцип гласності передбачає можливість для учасни ків процесу безпосередньо знайомитися з усіма мате ріалами по справі та відкритий розгляд справи. Вимога про відкритий розгляд справи означає, що відповідний орган або посадова особа зобов’яза ні своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи. Суб’єкт розгляду і прийняття рішення по справі не мають права відмовити заінтересованим особам у їх проханні бути присутніми на розгляді конкретних справ про адміністративні правопорушення. Згідно зі ст. 249 “Відкритий розгляд справ про адміністративні правопорушення” КУпАП справа може розглядатися за місцем роботи або проживання правопорушника. Принцип гласності реалізовано також у нормах статті 286 “Доведення постанови про накладення адміністративного стягнення до відома громадськості” КУпАП, які передбачають інформування громадськості про накладення адміністративного стягнення.
Принцип сполучення диспозитивності і імперативності. В адміністративно-деліктному процесі дії його суб’єктів регламентуються за принципом сполучення диспозитивности (диспозитивність – право діяти на свій розсуд) і імперативності (імперативність – відсутність права діяти на свій розсуд). Відповідно до нього, кожний з них має як можливість розпорядитися певними процесуальними правами за своїм розсудом, так і обов’язок діяти у рамках, що встановлені законом. Найбільш високий рівень диспозитивности і низький імперативності встановлений для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Найбільш високий рівень імперативності і низький диспозитивности – для суб’єктів адміністративної юрисдикції.
Так, за диспозитивним варіантом законодавець визначає для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, оскаржити постанову по справі. За імперативним – визначена обов’язковість бути присутнім при розгляді справ про адміністративні проступки, передбачені частиною першою статті 44, статтями 51, 146, 157, 160, 160-2, 173, частиною третьою статті 178, статтями 185, 185-1, частиною першою статті 185-3, статтями 185-7 і 187 КУпАП.
Принцип рівності учасників процесу перед законом є відбитком в адміністративно-деліктному процесі конституційного положення про рівність усіх громадян України. В сфері адміністративно-деліктного процесуального законодавства цей принцип реалізовано введенням у КУпАП статті 248 “Розгляд справи на засадах рівності громадян”. Вона визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалеж но від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру за нять, місця проживання, інших обставин. Не існує будь-яких спеціаль них органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різняться за зазначеними ознаками.
Принцип оперативності та економічності адміністративно-деліктного процесу забезпечується: а) встановленням строків вирішення справ з урахуванням складнощів конкретних проваджень; б) введенням спрощених проваджень (накладення стягнення на місці вчинення проступку без складання протоколу), що забезпечує економію коштів і часу.
Так, стаття 277 КУпАП встановлює 5 різних строків щодо розгляду справ про проступки: а) 15 діб — загальний; б) протягом доби розглядаються справи передбачені статтею 42-2, частиною першою статті 44, 44-1, 106-1, 106-2, статтею 162, 173, 173-1, 178, 185 і частиною першою статті 185-3, статтями 185-7, 185-10, 203 - 206-1; в) у триденний строк розглядаються справи передбачені статтями 146, 157, 160, 160-2, 185-1, 186-2 і 186-4; г) у п’ятиденний строк розглядаються справи передбачені статтями 46-1, 51 і 176; д) у семиденний строк розглядаються справи передбачені статтями 101-103. У п’ятиденний строк (з моменту надходження протоколу) розглядаються судами справи про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією
Принцип провадження адміністративно-деліктного процесу національною мовою зу мовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавчо. У ст. З Закону “Про мови” зазначається, що в ро боті державних, громадських органів, підприємств, закладів, організацій, розташованих у місцях мешкання більшості громадян іншої національ ності, поряд з українською, може використовуватися мова національності чи мова, яка прийнятна для всього населення.
Стаття 5 забезпечує громадянам право звертатися до державних, гро мадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підста ві незнання мови, якою він звернувся, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.
Стаття 19 безпосередньо присвячена використанню мови в адміністративно-деліктному провадженні і має назву “Мова провадження у справах про адміністративні правопорушення”. Вона встановлює, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється українською мовою, а у випадках, коли особа, яка притягується до адміністратив ної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністра тивне провадження, то вона може виступати рідною мовою і користува тися допомогою перекладача.
Принцип встановлення об’єктивної (матеріальної) істини означає, що всі справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховують ся всі необхідні матеріали і докази. З’ясування об’єктивної істини у справах про адміністративні проступки – основне завдання адмі ністративного провадження. Цей принцип зобов’язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх вза ємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення. Коментар до ст. 251 “Докази” КУпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження в справах про адміністративні пра вопорушення є повне, об’єктивне з’ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшукати істину у справі. Додержання цього принципу виклю чає прояви суб’єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.
Принцип права на захист реалізується наданням особі, яка притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинності або наведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної від повідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати по яснення, подавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, а у разі розгляду справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.
Якщо йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі осо ба, яка притягається до відповідальності, проте у процесі може брати участь й інший громадянин безпосередньо заінтересований у справедли вому вирішенні справи, — потерплий. Згідно зі ст. 269 КУпАП, потерпі лим є особа, якій адміністративним правопорушенням завдано мораль ної, фізичної чи майнової шкоди. Якщо у протоколі про адміністративне правопорушення вказаний потерпілий, то з моменту складання протоко лу ця особа набуває процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявля ти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а та кож подавати скаргу.
Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адмі ністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване низкою статей КУпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.).
Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністра тивне правопорушення — одна з найважливіших гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обґрунтованості прийнятих по справі рішень і, нарешті, постано ви. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявленню недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.
КУпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон Украї ни “Про звернення громадян” від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують цей вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопо рушення.
Суб’єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністра тивної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні пред ставники; г) адвокат.
Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція добро чинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинува тості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністратив ної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде дове дено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказування покладено на обвинувача.
Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою не винуватість, хоч і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, яка притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдальних постанов.
Заходи забезпечення адміністративно-деліктного провадження (забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення) визначені чинним законодавством. Безпосередньо їх перелік подає стаття 260 КУпАП, яка має назву "Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення". До них вона відносить адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів. Зміст кожного з них розкрито у статтях 261 — 265 КУпАП.
За межами цього переліку законодавець називає ще декілька заходів, які за своїм функціональним призначенням є такими, що забезпечують провадження у справах про проступки. Це доставлення порушника (ст. 259), відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння (ст. 266), привід (ч. 2 ст. 268).
Таким чином, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення до заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження відносяться:
Важливу роль для розуміння заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження як цілісної системи дає їх аналіз відповідно до функціонального призначення.
Функції всієї сукупності заходів забезпечення провадження випливають із норм статті 245 КУпАП, яка у загальному вигляді формулює завдання провадження по адміністративним проступкам. За її логікою ці завдання поділяються на конкретні або процесуальні і загально-соціальні. Конкретними або процесуальними є: 1) своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясуванні обставин кожної справи; 2) вирішення справи в точній відповідності з законом; 3) забезпечення виконання винесеної по справі постанови. Загально-соціальні це виявленні причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; запобігання правопорушенням; виховання громадян у дусі додержання законів; зміцнення законності.
Виходячи із нормативно-визначених конкретних завдань провадження, функціями заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження є: по-перше, адміністративно-процесуальне припинення; по-друге, формування доказової бази; по-третє, забезпечення виконання постанов по справі.
Слід зазначити, що жорстке розмежування заходів за функціональним призначенням і не можливо і не доречно. Один і той же захід за конкретних обставин може виконувати декілька функцій. Так, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння може забезпечити як припинення правопорушення, так і фіксацію доказів. Втім, практика протидії адміністративним проступкам дозволяє, з відповідними припущеннями, вести мову про домінуючі напрями застосування того чи іншого заходу.
З огляду на вищенаведене можна зазначити, що функція адміністративно-процесуального припинення більш за все притаманна таким заходам, як доставлення порушника (ст. 259) і адміністративне затримання (ст. 261).
Функцію щодо формування доказової бази виконують такі заходи, як особистий огляд і огляд речей (ст. 264); відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння (ст. 266).
Функцію забезпечення виконання постанов по справі — вилучення речей і документів (ст. 265) і привід (ч. 2 ст. 268). Так, виконання постанов про оплатне вилучення предмета (ст. 312), конфіскацію предмета (ст. 314), позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном (ст. 318), позбавлення права полювання (ст. 319) забезпечується вилученням відповідних предметів і документів.
Крім класифікації заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження за функціональним призначенням, їх можна розмежувати відповідно до об’єктів примусового впливу. За таким критерієм вони поділяються на заходи, що спрямовані на майно особи і заходи, що спрямовані безпосередньо на особу.
До заходів, які спрямовані на майно особи відносяться огляд речей, вилучення речей і документів, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами. До заходів, які спрямовані безпосередньо на особу — доставлення порушника, адміністративне затримання, особистий огляд, огляд на стан сп’яніння, привід.
Характерною особливістю заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження є те, що вони мають двоєдину правову природу. Зазначені заходи одномоментно є часткою заходів процесуального примусу і часткою заходів адміністративного примусу.
До системи заходів процесуального примусу вони входять разом із заходами, що передбачені статтями розділу 6 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р.; глави 9 розділу 1 Цивільного процесуального кодексу від 18 березня 2004 р.; глави 13 та іншими Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 р.
Належність до адміністративного примусу обумовлена патерналіським характером їх зв’язків із заходами адміністративної відповідальності. В системі заходів адміністративного примусу (який складається із заходів запобігання, припинення і відповідальності) вони, з деякими припущеннями, утворюють групу процесуальних заходів припинення.
Ця особливість стала підставою для їх найменування заходами процесуального припинення31, адміністративно-процесуальними заходами примусу, заходами адміністративно-процесуального примусу32, адміністративними заходами процесуально–забезпечувального характеру33, процесуальними заходами адміністративного припинення34.
В регламентації заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення законодавець не обмежується лише їх переліком. У відповідних положеннях він розкриває їх зміст, формулює мету, визначає обставини і порядок застосування, регламентує процесуальне оформлення і оскарження, встановлює строки здійснення, а також компетенцію правомочних суб’єктів.
Нормативно зафіксовано, що їх використання можливо у випадках, які прямо передбачені законодавством і лише за умови, коли вичерпано інші заходи впливу. Особливо підкреслено, що тільки КУпАП та інші закони визначають порядок (процедури) адміністративного затримання, особистого огляду, огляду речей і вилучення речей та документів.
Чітко сформульована мета, на досягнення якої спрямовані заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення. Такою метою є:
Завершуючи загальну характеристику заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження (забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення) необхідно зазначити, що аналогічні заходи містять, крім Кодексу України про адміністративні правопорушення, і деякі інші нормативні акти.
Так, стаття 342 Митного кодексу України фактично врегульовує, як захід забезпечення провадження, доступ посадової особи митного органу до товарів, транспортних засобів і документів під час здійснення нею провадження в справах про порушення митних правил. Стаття 374 МК визначає адміністративне затримання по аналогії з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Стаття 375 МК визначає процесуальними діями, що проводяться з метою отримання доказів, такі примусові заходи, як витребування документів; вилучення товарів, транспортних засобів і документів; митне обстеження; взяття проб та зразків для проведення дослідження.
Чинне законодавство передбачає можливість оскарження застосування заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення з боку осіб, до яких вони здійснювались (стаття 267 КУпАП).
Доставлення полягає у примусовому супроводженні порушника з місця його виявлення до встановленого законом приміщення, де є умови для проведення процесуальних дій і завершується виконання цього примусового заходу.
Доставлення регламентовано статтею 259 КУпАП. Ця стаття визначила мету доставлення; умову застосування; приміщення, перебуванням особи в яких завершується виконання цього примусового заходу; суб’єктів здійснення доставлення; строки виконання; особливості реалізації щодо конкретних обставин.
Основною метою доставлення є складення протоколу про адміністративне правопорушення. Додатковою — припинення правопорушення і встановлення особи порушника. Умовою застосування — неможливість скласти протокол на місці вчинення правопорушення, якщо його складення є обов’язковим.
Приміщення, де є умови для проведення процесуальних дій і завершується виконання доставлення, поділені законодавцем на два види. До першого належать приміщення, до яких доставлення здійснюється за загальним правилом. Це місця, у яких розташовані:
До другого — приміщення, до яких доставлення здійснюється у разі вчинення діянь з ознаками конкретно визначеними статтею 259 КУпАП. Це місця, у яких розташовані:
Аналогічний підхід застосовано для визначення суб’єктів, яким надано право здійснювати доставлення. До суб’єктів, які доставляють правопорушників за загальним правилом віднесено:
До суб’єктів, які доставляють правопорушників у разі вчинення ними діянь з ознаками конкретно визначеними статтею 259 КУпАП віднесено:
Відносно строків доставлення Кодекс України про адміністративні правопорушення обмежується двома нормами. По-перше, він вказує, що воно має бути проведено в можливо короткий строк.
По-друге, підкреслює, що перебування доставленої особи у штабі громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону чи громадському пункті з охорони порядку, приміщенні виконавчого органу сільської, селищної ради не може тривати більш як одну годину, якщо не встановлено інше.
Як вже зазначалось, особливістю регламентації доставлення правопорушника є те, що законодавець встановлює конкретні умови виконання цього заходу за низку протиправних вчинків.
По-перше, це порушення законодавства про державну таємницю (ч. 1 ст. 259) і вчинення правопорушень, пов’язаних із незаконним придбанням або зберіганням спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації (ч. 5 ст. 259). У таких випадках доставлення може бути здійснено до органів Служби безпеки України її працівником для встановлення особи порушника і складення протоколу про правопорушення.
По-друге. При вчиненні порушень правил користування засобами транспорту, правил щодо охорони порядку і безпеки руху, правил спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, правил пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил на транспорті порушника може бути доставлено уповноваженою на те особою в міліцію, якщо у нього немає документів, що посвідчують особу, і немає свідків, які б могли повідомити необхідні дані про нього (ч. 2 ст. 259).
По-третє. При вчиненні лісопорушень, порушень правил полювання, правил рибальства і охорони рибних запасів та інших порушень законодавства про охорону і використання тваринного світу, якщо особу порушника не може бути встановлено на місці порушення, працівники державної лісової охорони, а в лісах колективних сільськогосподарських підприємств — працівники лісової охорони зазначених підприємств, уповноважені на те посадові особи органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, органів рибоохорони, посадові особи інших органів, які здійснюють державний контроль за охороною і використанням тваринного світу, працівники служб охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також працівники міліції можуть доставляти осіб, які вчинили ці правопорушення, у міліцію чи в приміщення виконавчого органу сільської, селищної ради. У цих випадках доставлення порушника може провадитись також членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, громадськими інспекторами охорони природи, громадськими мисливськими інспекторами, громадськими інспекторами органів рибоохорони та громадськими лісовими інспекторами (ч. 3 ст. 259).
По-четверте. При вчиненні правопорушень, зв’язаних з посяганням на охоронювані об’єкти, інше майно, порушника може бути доставлено працівниками воєнізованої охорони у службове приміщення воєнізованої охорони або в міліцію для припинення правопорушень, встановлення особи порушника і складення протоколу про правопорушення (ч. 4 ст. 259).
По-п’яте. У разі вчинення правопорушень військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків, доставлення порушника здійснюється уповноваженими на те посадовими особами у підрозділи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.
Адміністративне затримання — це примусове обмеження волі правопорушника, яке знаходить вираз у його триманні протягом встановленого строку у спеціальних приміщеннях правомочних органів. Виконання цього заходу забезпечення провадження у справах про адміністративні проступки регламентовано статтями 261 — 263 КУпАП, статтею 374 Митного кодексу України та деякими іншими нормативними актами.
Про адміністративне затримання складається протокол. У ньому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмовлення затриманого від підписання протоколу в ньому робиться запис про це.
Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган.
Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може провадитися лише органами (посадовими особами), уповноваженими на те законами України. Такими органами і посадовими особами визначені: 1) органи внутрішніх справ; 2) органи прикордонної служби; 3) старші у місці розташування охоронюваного об’єкта посадові особи воєнізованої охорони; 4) посадові особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; 5) органи Служби безпеки України.
Органами внутрішніх справ адміністративне затримання провадиться при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, при поширюванні неправдивих чуток, вчиненні злісної непокори законному розпорядженню чи вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також військовослужбовця чи образи їх, публічних закликів до невиконання вимог працівника міліції, при прояві неповаги до суду, вчиненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, порушення правил про валютні операції, правил обігу наркотичних засобів або психотропних речовин, незаконного продажу товарів або інших предметів, дрібної спекуляції, торгівлі з рук у невстановлених місцях, при розпиванні спиртних напоїв у громадських місцях чи появі у громадських місцях у п’яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль, у випадках, коли є підстави вважати, що особа займається проституцією, при порушенні правил дорожнього руху, правил полювання, рибальства і охорони рибних запасів та інших порушень законодавства про охорону і використання тваринного світу, при порушенні правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду через територію України, а також в інших випадках, прямо передбачених законами України.
Органами прикордонної служби адміністративне затримання провадиться у разі незаконного перетинання або спроби незаконного перетинання державного кордону України, порушення прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України, вчинення злісної непокори законному розпорядженню або вимозі військовослужбовця чи працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, порушення правил використання об’єктів тваринного світу в межах прикордонної смуги та контрольованого прикордонного району, у територіальному морі, внутрішніх водах та виключній (морській) економічній зоні України, порушення правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду через територію України.
Старшою у місці розташування охоронюваного об’єкта посадовою особою воєнізованої охорони адміністративне затримання провадиться при вчиненні правопорушень, зв’язаних з посяганням на охоронювані об’єкти.
Посадовими особами Військової служби правопорядку у Збройних Силах України адміністративне затримання провадиться у разі вчинення військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків таких проступків: дрібного хуліганства, злісної непокори законному розпорядженню чи вимозі посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, публічних закликів до невиконання вимог цієї особи, порушення правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів, дрібного розкрадання державного або колективного майна, а також у разі вживання спиртних напоїв у громадських місцях, появи в громадських місцях у п’яному вигляді, у разі порушення правил дорожнього руху водіями чи іншими особами, які керують військовими транспортними засобами.
Органами Служби безпеки України адміністративне затримання провадиться при порушенні законодавства про державну таємницю або здійсненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбанні або зберіганні спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації.
За загальним правилом, яке встановлено статтею 263 КУпАП, адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. З цього правила є виключення, якими передбачається затримання до трьох діб, до десяти діб, до розгляду справи судею або начальником органу внутрішніх справ. При затриманні до трьох діб необхідно повідомити прокурора (протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання). Для затримання до десяти діб необхідно отримати санкцію прокурора.
Строк адміністративного затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складення протоколу. Якщо доставлений порушник знаходився у стані сп’яніння, то строк адміністративного затримання обчислюється з часу її витвереження.
Виключення із загального правила про строк адміністративного затримання (до 3-х годин) встановлені законодавцем щодо конкретних вчинків.
Так, порушників прикордонного режиму або режиму у пунктах пропуску через державний кордон України, може бути затримано на строк до трьох годин для складення протоколу. Для встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення — до трьох діб (з повідомлення про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання). Якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу, то можуть бути затримані з санкції прокурора на строк до десяти діб (ч.2 ст. 263).
Осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, може бути затримано на строк до трьох годин для складання протоколу. Для встановлення особи, проведення медичного огляду, з’ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження — до трьох діб (з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання). На строк до десяти діб з санкції прокурора правопорушники можуть бути затримані, якщо не мають документів, що посвідчують їх особу (ч.3 ст. 263) .
Осіб, які вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також військовослужбовця чи образу їх, публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, може бути затримано до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ.
До розгляду суддею справи може бути затримано також осіб, які незаконно перетнули або зробили спробу незаконно перетнути державний кордон України, вчинили злісну непокору законному розпорядженню або вимозі військовослужбовця чи працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, порушили порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій або проявили неповагу до суду чи торгували з рук у невстановлених місцях.
Іноземців та осіб без громадянства, які порушили правила перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України, може бути затримано до розгляду справи суддею або посадовою особою органу Державної прикордонної служби України (ч.4 ст. 263).
Особистий огляд і огляд речей — це візуальне обстеження матеріальних об’єктів, які мають відношення до правопорушення і особи правопорушника. В ході огляду виявляються, безпосередньо сприймаються, а також оцінюються і фіксуються стан та властивості таких об’єктів.
Особистий огляд і огляд речей суто процесуальні заходи. Вони провадяться у зв’язку конкретним вчинком і щодо конкретної особи. Їх мета — отримання фактичних даних і з’ясування обставин, що мають значення для встановлення істини у справі.
Факт виконання особистого огляду і огляду речей в обов’язковому порядку оформлюється процесуальним документом. Закон передбачає три можливих варіанта документального оформлення цих заходів. По-перше, огляд може бути оформлений шляхом складання окремого протоколу; по-друге, він може бути оформлений шляхом вчинення відповідного запису у протоколі про адміністративне правопорушення; по-третє, може бути оформлений шляхом вчинення відповідного запису у протоколі про адміністративне затримання.
За цими ознаками особистий огляд і огляд речей, як заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення (ст. 264 КУпАП), відмежовуються від схожих заходів адміністративного запобігання і адміністративного припинення (контроль на безпеку польотів; огляд транспортних засобів при перетинанні державного кордону; перевірка номерів агрегатів транспортних засобів на їх відповідність записам у реєстраційних документах; припинення спроби вивезення з карантинних зон об’єктів які не пройшли фітосанітарного контролю; припинення спроби виробництва продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації; припинення порушень вимог пожежної безпеки в лісах тощо).
Особливості особистого огляду. Особистий огляд може провадитись уповноваженими на те посадовими особами: 1) Служби безпеки України, 2) органів внутрішніх справ, 3) Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, 4) воєнізованої охорони, 5) цивільної авіації, 6) митних установ, 7) органів прикордонної служби, 8) іншими суб’єктами (у випадках, прямо передбачених законами).
Особистий огляд провадитись з обов’язковою присутністю двох понятих. Особа, яка провадить особистий огляд, і присутні на огляді поняті обов’язково повинні бути однієї статі з оглядуваним.
Особливості огляду речей. Огляд речей може провадитись уповноваженими на те посадовими особами 1) Служби безпеки України, 2) органів внутрішніх справ, 3) Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, 4) воєнізованої охорони, 5) цивільної авіації, 6) митних установ, 7) органів прикордонної служби, 8) природоохоронних органів, 9) державними інспекторами з питань інтелектуальної власності, 11) органів лісоохорони, 12) органів рибоохорони, 13) органів, що здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, 14) іншими суб’єктами (у випадках, прямо передбачених законами).
При вчиненні порушень законодавства про охорону і використання тваринного світу уповноважені на те посадові особи органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, органів рибоохорони, а також працівники міліції, військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України можуть провадити в установленому порядку огляд транспортних засобів.
Огляд речей, ручної кладі, багажу, знарядь полювання і лову риби, добутої продукції, транспортних засобів та інших предметів здійснюється, як правило, у присутності особи, у власності (володінні) якої вони є. У невідкладних випадках зазначені речі, предмети може бути піддано оглядові з участю двох понятих під час відсутності власника (володільця).
При вчиненні правопорушень де знаряддям або безпосереднім об’єктом є вогнепальна зброя, пневматична зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, холодна зброя; бойові припаси; електрошкові пристрої і спеціальні засоби — особистий огляд і огляд речей провадять працівники міліції і посадові особи прикордонної служби. Працівники міліції провадять огляд у випадках, коли порушені норми статей 174, 190 — 195-4 КУпАП. Посадові особи прикордонної служби — коли порушені норми статей 191 і 195 КУпАП. До особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов’язків, особистий огляд і огляд речей застосовується лише у невідкладних випадках. Зазначене регламентовано статтею 265 КУпАП.
Вилучення речей і документів є процесуальним заходом, сутність якого полягає у примусовому припиненні права власника на розпорядження відповідними матеріальними об’єктами, до винесення постанови по справі. Воно регламентовано статтею 265 КУпАП.
В літературі висловлена думка, що таке вилучення не тільки тимчасово припиняє права власника щодо речей і документів, а взагалі припиняє володіння ними і може бути постійним або тимчасовим, оплатним або безоплатним35.
На наш погляд чинне законодавств не дає підстав для такого висновку. У частин 1 статті 265 і частині 4 статті 283 КУпАП містяться однозначні вимоги, по-перше, зберігати вилучене до прийняття рішення по справі; по-друге, за результатами вирішення справи постановити одне з чотирьох рішень: а) конфіскувати вилучене; б) повернути володільцеві; в) знищити; г) реалізувати.
Законодавець також регламентує дії правозастсовуча відносно деяких конкретних вилучених об’єктів. Так, вилучені орден, медаль, нагрудний знак до почесного звання СРСР, почесного звання Української РСР, Почесної Грамоти і Грамоти Президії Верховної Ради Української РСР, почесного звання України, відзнаки Президента України, після розгляду справи підлягають поверненню їх законному володільцеві. У разі якщо він невідомий, надсилаються відповідно до Секретаріату Президента України. Вилучені самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення, апарати для їх вироблення після розгляду справи підлягають знищенню працівниками міліції.
Таким чином, вилучення матеріальних об’єктів (як захід забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення) не припиняє прав на їх володіння. Воно спрямовано на їх збереження, як джерел доказів і створює необхідні умови для врахування їх властивостей при розгляді справи. Саме з цією метою законодавець встановлює норми, відповідно до яких вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне правопорушення у місцях, що їх визначають органи (посадові особи), яким надано право провадити вилучення речей і документів.
Забезпечення провадження в справах про адміністративні проступки шляхом їх вилучення, має свої особливості.
По-перше. Вилучення провадиться лише після застосування таких заходів як доставлення порушника, адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей.
По-друге. Вилученню підлягають: а) речі і документи, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення; б) речі і документи, що виявлені під час затримання, особистого огляду або огляду речей.
По-третє. Факт вилучення речей і документів в обов’язковому порядку оформлюється процесуальним документом. Закон передбачає чотири можливих варіанта документального оформлення вилучення: а) складання окремого протоколу; б) вчинення відповідного запису у протоколі про адміністративне правопорушення; в) вчинення відповідного запису у протоколі про огляд речей; г) вчинення відповідного запису у протоколі про адміністративне затримання.
По-четверте. Правове становище "речей і документів, що вилучені" у відповідних об’єктів виникає з моменту документального оформлення факту вилучення і припиняється винесенням і оголошенням постанови по справі (ст. 258 КУпАП).
По-п’яте. Законодавець спеціальною нормою стаття 265 КУпАП визначає суб’єктів, яким надано право застосовувати вилучення речей і документів. Це п’ять груп посадових осіб. До першої належать ті, хто здійснює адміністративне затримання відповідно до ст. 262 КУпАП: 1) посадові особи органів внутрішніх справ; 2) посадові особи органів прикордонної служби; 3) старші у місці розташування охоронюваного об’єкта посадові особи воєнізованої охорони; 4) посадові особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; 5) посадові особи органів Служби безпеки України.
До другої — ті, хто здійснює особистий огляд та огляд речей відповідно до ст. 264 КУпАП: 1) посадові особи Служби безпеки України, 2) посадові особи органів внутрішніх справ, 3) посадові особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, 4) посадові особи воєнізованої охорони, 5) цивільної авіації, 6) митних установ, 7) органів прикордонної служби, 8) посадові особи природоохоронних органів, 9) державні інспектори з питань інтелектуальної власності, 11) посадові особи органів лісоохорони, 12) посадові особи органів рибоохорони, 13) посадові особи органів, що здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, 14) інші суб’єкти (у випадках, прямо передбачених законами).
До третьої — посадові особи державної контрольно-ревізійної служби в Україні, які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення (ст. 234-1 КУпАП): начальник Головного контрольно-ревізійного управління України та його заступники, начальники контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та їх заступники.
До четвертої — посадові особи державної податкової служби України, які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення (ст. 234-2 КУпАП): начальник Головної державної податкової інспекції України та його заступники, начальники державних податкових інспекцій Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст і районів у містах та їх заступники.
До п’ятої — посадові особи органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення (ст. 244-4 КУпАП): керівник спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації і його заступники; керівник спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим та його заступники, начальники управлінь у справах захисту прав споживачів областей, міст Києва і Севастополя та їх заступники.
По-шосте. Окремими нормами стаття 265 КУпАП визначає питання вилучення а) вогнепальної зброї; б) пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду; в) холодної зброї; г) бойових припасів; д) електрошокових пристроїв; е) спеціальних засобів. Вилучення зазначених об’єктів виконують працівники міліції і посадові особи прикордонної служби. До особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов’язків, вилучення зброї застосовується лише у невідкладних випадках.
Працівники міліції здійснюють вилучення у разі вчинення: стрільби в населених пунктах і в не відведених для цього місцях, а також у відведених місцях з порушенням установленого порядку (ст. 174 КУпАП); придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу зброї без дозволу органів внутрішніх справ (ст. 190 КУпАП); порушення правил зберігання, носіння або перевезення зброї і бойових припасів (ст. 191 КУпАП); порушення встановлених правил взяття на облік або строків реєстрації (перереєстрації) зброї (ст. 192 КУпАП); ухилення від реалізації зброї і бойових припасів, як що анульовано дозвіл на їх зберігання і носіння (ст. 193 КУпАП); продаж працівниками торговельної мережі зброї і бойових припасів особам, що не мають відповідного дозволу (ст. 194 КУпАП); порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або перевезення зброї і бойових припасів, а також використання ними зброї і бойових припасів не за призначенням (ст. 195 КУпАП); порушення порядку розробки, виготовлення, реалізації спеціальних засобів самооборони36 (ст. 195-1 КУпАП); порушення порядку придбання, зберігання, реєстрації або обліку газових пістолетів і револьверів та патронів до них (ст. КУпАП); порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони (ст. 195-3 КУпАП); порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами37 (ст. 195-4 КУпАП).
Посадові особи прикордонної служби здійснюють вилучення у разі вчинення: порушень правил зберігання, носіння або перевезення зброї і бойових припасів (ст. 191 КУпАП); порушень порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами (ст. 195-4 КУпАП).
По-сьоме. Законодавець окремо встановлює правила щодо вилучення транспортних засобів. Їх вилучення передбачається за порушення норм лише однієї статті КУпАП — статті 206-1 "Незаконне перевезення іноземців та осіб без громадянства територією України".
Такими правопорушеннями закон визнає, по-перше, перевезення водіями іноземців та осіб без громадянства на порушення встановлених правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду їх через територію України, якщо ці дії безпосередньо не пов’язані із незаконним перетинанням осіб через державний кордон України; по-друге, обладнання власниками або водіями транспортних засобів спеціально прихованими або замаскованими місцями, які використовуються для перевезення нелегальних мігрантів.
Вилучаються транспортні засоби працівниками міліції до вирішення питання по суті судом. При вилученні транспортного засобу робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення. Вилучення транспортного засобу проводиться відповідно до порядку, визначеного Міністерством внутрішніх справ України.
Регламентацію цього заходу забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснено у статті 266 КУпАП.
Вона передбачає, що водії, судноводії та інші особи, які керують транспортними засобами, річковими і маломірними суднами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами або суднами та оглядові на стан сп’яніння.
Направлення зазначених осіб для огляду на стан сп’яніння і проведення їх огляду провадиться в порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством охорони здоров’я України і Міністерством юстиції України. Його регламентує Інструкція про порядок направлення громадян для огляду на стан сп’яніння в заклади охорони здоров’я та проведення огляду з використанням технічних засобів 38.
Аналіз змісту зазначеної статті показує, що законодавець, по-перше, обмежився випадками, коли відсторонення від права керування і направлення на огляд здійснюються безпосередньо за встановленням факту керування транспортним засобом у стані сп’яніння; по-друге, розцінює юридичним фактом наявність у правозастосувача достатніх підстави вважати, що під час керування транспортним засобом водій перебуває у стані сп’яніння; по-третє, визначив два шляхи формування доказової бази а) відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами і б) огляду водіїв на стан сп’яніння.
Під відстороненням водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та їх оглядом на стан сп’яніння слід розуміти низку примусових заходів, які повадяться після припинення руху відповідного засобу.
Зміст відсторонення полягає у створенні умов, які унеможливлюють подальше керування транспортним засобом як з юридичних, так і з фізичних підстав. На практиці це затримання документів на право керування і звільнення транспортного засобу від водія.
Огляд на стан сп’яніння може провадитись: а) безпосередньо на місці відповідної події; б) у закладах охорони здоров’я. Підставою для огляду є наявність ознак алкогольного сп’яніння (запах алкоголю з рота; нестійкість пози; порушення мови; виражене тремтіння пальців рук; різка зміна забарвлення шкіряного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці; заява громадян про вживання водієм спиртних напоїв; признання в цьому самого водія)
На місці події огляд на стан сп’яніння здійснюється з використанням індикаторних трубок "Контроль тверезості" або інших спеціальних технічних засобів. До проведення такого огляду допускаються уповноважені працівники органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання і пройшли відповідну підготовку в системі службового навчання. Огляд з використанням індикаторної трубки "Контроль тверезості" проводиться в присутності двох свідків. При цьому необхідна згода особи на її огляд. У разі відсутності такої згоди огляд проводиться в закладах охорони здоров'я. Результати огляду оформляються протоколом огляду особи на стан сп'яніння.
Якщо водій ухиляється від огляду, то у протоколі вказуються ознаки сп'яніння і дії порушника щодо ухилення від огляду. Зазначене є підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Огляд у закладах охорони здоров'я для встановлення стану сп'яніння особи проводиться будь-якої пори доби. Безпосередньо його здійснюють у спеціалізованих кабінетах наркологічних диспансерів, у визначених органами охорони здоров'я лікувально-профілактичних установах чи пересувних спеціалізованих медичних лабораторіях39. Огляд провадиться лікарями-психіатрами-наркологами, лікарями-психіатрами, психіатрами-наркологами, невропатологами, спеціально підготовленими лікарями інших спеціальностей. Допускається проведення огляду фельдшерами фельдшерсько-акушерських пунктів, значно віддалених від лікувальних закладів, які пройшли спеціальну підготовку. Проведення огляду на стан сп'яніння в інших закладах забороняється.
Особи, які мають бути оглянуті в закладах охорони здоров'я, повинні бути доставлені до місця проведення огляду не пізніше двох годин з моменту встановлення підстав для його проведення.
Лікар повинен упевнитися в особі, яку оглядає, ознайомитись з її документами (паспорт, особисте посвідчення, посвідчення водія тощо) і скласти протокол огляду.
Відсутність документів не може бути причиною для відмови у проведенні огляду. У цьому разі в протоколі огляду для встановлення стану сп'яніння зазначаються прикмети особи, яку оглядають, а також те, що дані про цю особу записані з її слів.
Висновки, за результатами огляду лікарем, повідомляються оглянутій особі, у присутності особи, яка її доставила, про що робиться запис у протоколі. Протокол складається у двох примірниках, перший з яких видається працівнику міліції і засвідчується підписом лікаря і печаткою, другий — залишається в закладі охорони здоров'я.
Привод, як захід забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, згадується КУпАП в статті 268 "Права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності". Вона встановлює, що особу, яка притягається до адміністративної відповідальності і ухиляється від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді (у випадках коли її присутність при розгляді справи є обов’язковою) може бути піддано приводу.
Таким чином, з положень цієї стаття витікає, що приводом у сфері провадження в справах про адміністративні правопорушення є примусове доставлення правопорушника до місця розгляду справи.
Застосування приводу є правом лише двох суб’єктів розгляду справ: суддів і органів внутрішніх справ. Виконання приводу покладається на органи внутрішніх справ (міліцію). Підставою застосування приводу є ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді.
Провадження в справах про адміністративні проступки склада ються з дій низки органів та осіб, які беруть участь у ньому. Це, наприклад, дії органів і посадових осіб, які уповноважені державою вживати передбачені законом заходи з виявлення і запобігання проступків, засто сування і виконання стягнень; дії учасників провадження, які захищають свої інтереси; учасників, які залучаються до провадження при виникненні потреби у спеціальних знаннях, тощо.
У главі 21 КУпАП законодавець визначив осіб, які беруть участь у проваджені в справі про адміністративний проступки і регламентував їх процесуальні повноваження. Такими особами за статтями 268, 269, 270, 271, 272, 273 і 274 КУпАП є: а) особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий; в) законні представники; г) захисник; д) свідок; е) експерт; є) перекладач.
У цьому переліку привертає увагу дві обставини: по-перше, відсутність представників органів адміністративно-деліктної юрисдикції (їх перелік і компетенція зафіксовані у інших главах КУпАП); по-друге, відсутність інших осіб, яким законодавство дозволяє брати участь у процесі (такою особою, наприклад, є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якому надано право бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина).
З врахуванням вищенаведеного, всіх суб’єктів адміністративно-деліктного провадження можна поділити на кілька груп:
1. Компетентні органи і особи, наділені правом на владні дії (акти), що впливають на рух і долю справи. До них належать суб’єкти уповноважені складати протоколи про адміністративні правопорушення; розглядати справи про адміністративні правопорушення; суб’єкти, які впливають на рух і долю справи, але розглядати справи не уповноважені (прокурор і уповноважена ним особа); які реалізують заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення.
2. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі (на відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників цієї групи не має владних повноважень). До таких суб’єктів належать: а) особа, яка притя гується до відповідальності; б) потерпілий; в) законні представники. Законними представниками є представників як особи, що притя гується до відповідальності, так і потерпілого. Це батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. До цієї категорії необхідно віднести також захисників (адвокати та інші фахівці у галузі права).
3. Суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини шляхом надання компетентним органам (посадовим особам) відомої їм інформації щодо обставин правопорушення. Такими суб’єктами є свідки.
4. Суб’єкти, які мають спеціальні знання і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі. Такими суб’єктами є експерти і перекладачі.
5. Суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти, дії, обставини. Такими суб’єктами є поняті.
6. Суб’єкти, що сприяють виконанню постанови по справі. До таких суб’єктів належать формування громадськості, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, на вчання або проживання правопорушників. Вони співпрацюють з органами публічної влади, допомагаючи їм у виконанні функцій щодо протидії адміністративним деліктам. У ряді ви падків такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи адміністративного впливу, вжиті до винних.
Компетентні органи і особи, наділені правом на владні дії (акти), що впливають на рух і долю справи, чітко визначені чинним законодавством. По-перше, це суб’єкти, уповноважені складати протоколи про адміністративні правопорушення; по-друге, це суб’єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; по-третє, це суб’єкти, які впливають на рух і долю справи, але розглядати справи не уповноважені (до них відносяться прокурор і уповноважена ним особа); по-четверте, це суб’єкти, які реалізують заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення.
У статті 255 КУпАП законодавець подав перелік осіб, які уповноважені складати протоколи про адміністративні проступки, за виключенням сфер, які регулюються Законом України “Про боротьбу з корупцією” (ст. 12) і Митним кодексом України (ст. 359).
Важлива особливість її конструкції полягає у тому, що уповноважені особи не просто перелічуються, а “прив’язуються” до кожної окремої статті або частини статті Особливої частини КУпАП. Таким чином, стаття 255 КУпАП врегулювала підвідомчість питань щодо кваліфікації діянь як адміністративних правопорушень в процесі їх фіксації.
Аналіз нормативного матеріалу, який сконцентровано у даній статті, дозволяє виокремити декілька груп суб’єктів, які уповноважені складати протоколи про адміністративні проступки, за характером їх зв’язків з органами (структурами) публічної адміністрації.
До першої групи належать особи, які статтями 222 — 244-15 КУпАП наділяються правом розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення. Вони мають право складати протоколи за вчинення тих самих проступків, за які уповноважені накладати стягнення.
Так, наприклад, знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах є адміністративним правопорушенням, відповідальність за вчинення якого передбачена статтею 75 КУпАП. Рішення про накладення стягнення за даною статтею приймають представники органів лісового господарства, які перелічені у ст. 241 КУпАП. Вони ж наділені і правом складати протоколи щодо таких вчинків.
До другої групи належать посадові особи, які мають повноваження на складання протоколів від суб’єктів, що представляють центральні органи виконавчої влади (Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство транспорту, Міністерство екології та природних ресурсів та ін.), державні органи із спеціальним статусом або спеціального призначення (Антимонопольний комітет України, Служба безпеки України), особливі центральні органи державного управління (Національний банк України).
Так, протоколи про вчинення діянь, передбачених частинами першою, третьою, четвертою і п’ятою статті 111 КУпАП, складають посадові особи, уповноважені відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, до сфери управління яких належать аеродроми.
Уповноважені на те посадові особи Національного банку України складають протоколи за вчинки передбачені статтями 164-11, 166-7 — 166-9. Уповноважені на те посадові особи органів Міністерства транспорту України складають протоколи за вчинки передбачені статтями 136, 141, 142 КУпАП. Органів Антимонопольного комітету України — за вчинки передбачені статтями 164-3, 166-1, 166-4. Органів Міністерства праці та соціальної політики України — за вчинки передбачені статтями частиною першою статті 41, статтями 41-1 — 41-3, 188-1. Органів внутрішніх справ — за вчинки передбачені частиною першою статті 44, статтями 44-1, 46-1, 46-2, 51, 51-2, 92 та іншими
До третьої групи належать посадові особи, які повноваження на складання протоколів мають від місцевих органів виконавчої влади — місцевих державних адміністрацій. Вони складають протоколи за недодержання термінів підготовки та надання дозволів на виконання будівельних робіт, а також вимагання (при видачі таких дозволів) документів, не передбачених законодавством (частина друга статті 96-1 “Порушення законодавства під час планування і забудови територій”.
До четвертої групи належать посадові особи, які мають повноваження на складання протоколів від суб’єктів, які створені на виконання парламентських функцій або є структурами Верховної Ради України. Це Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, відділ контролю Апарату Верховної Ради України.
Рахункова палата, відповідно до Конституції України (ст. 98), від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням. Уповноважені посадові особи Рахункової палати складають протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 164-12 “Порушення законодавства про бюджетну систему України”, 164-14 “Порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти”, 188-19 “Невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати, народного депутата України”.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, відповідно до Конституції України (ст. 101), здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Посадові особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини складають протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 188-19 “Невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати, народного депутата України”.
Посадові особи відділу контролю Апарату Верховної Ради України складають протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 188-19 “Невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати, народного депутата України”.
До п’ятої групи належать посадові особи, які мають повноваження на складання протоколів від суб’єктів, які спеціально утворені для здійснення контролю і нагляду.
До таких відносяться: органи державного пожежного нагляду (статті 164, 183); державного енергонагляду (стаття 103-1); Державної інспекції з енергозбереження (статті 98, 101-103, 188-14); державного ветеринарного нагляду(статті 42-1 - 42-3, 188-22); органи що здійснюють контроль за видобутком дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння (частина перша статті 189-1); інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (частина перша статті 96-1) та інші.
Так, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення є конституційним, постійно діючим, колегіальним, спеціальним наглядовим державним органом у сфері телерадіомовлення.
Посадові особи цієї ради, а також її представники в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі складають протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 164-6 “Демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів” (в частині демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів на каналах мовлення телебачення України); 164-7 “Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів” (в частині порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів на каналах мовлення телебачення України); 164-8 “Недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу” (в частині недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу на каналах мовлення телебачення України); 212-9 “Порушення порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням засобів масової інформації”.
До шостої групи належать посадові особи, які повноваження на складання протоколів мають від органів місцевого самоврядування — виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад.
Вони складають протоколи за правопорушення, передбачені статтями 103-1, 103-2, 104, частина перша статті 106-1, 106-2, 149 - 154, 155, 156, 159 - 160, 160-2, 175-1 (за порушення, вчинені у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради), 183, 185-1, 186-5, 78 — 84 (крім порушень санітарно-гігієнічних правил і норм по охороні атмосферного повітря, а також правопорушень, пов’язаних з перевищенням нормативів рівня шуму, утворюваного автомототранспортними засобами під час роботи), частина друга статті 96-1.
До сьомої групи належать слідчі, особи, які проводять дізнання, прокурор або уповноважена ним особа з числа працівників прокуратури (частина четверта статті 184, стаття 185-4, частина друга статті 185-6, статті 185-8, 185-11, 212-3); секретар судового засідання і секретар суду(статті 185-3, 185-5, частина перша статті 185-6).
Це вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність (частина четверта статті 184 “Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей”); неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, експерта, перекладача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил (стаття 185-3 “Прояв неповаги до суду”); злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання (стаття 185-4 “Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання”); Перешкодження посадовою особою під будь-яким привідом явці до суду народного засідателя для виконання покладених на нього обов’язків (стаття 185-5 “Перешкодження явці до суду народного засідателя”); залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду, окремої постанови судді, подання органу дізнання чи слідчого або несвоєчасна відповідь на них (стаття 185-6 “Невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора”); невиконання посадовою особою законних вимог прокурора про проведення перевірки чи ревізії діяльності підконтрольних або підпорядкованих підприємств, установ, організацій або про виділення спеціалістів для проведення такої перевірки, про подання необхідних матеріалів, а також ухилення від прибуття за викликом в прокуратуру (стаття 185-8 “Ухилення від виконання законних вимог прокурора”); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (стаття 185-11 “Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист”); неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України "Про інформацію", "Про звернення громадян" та "Про доступ до судових рішень" (стаття 212-3. "Порушення права на інформацію").
До восьмої групи входять особи, які є суб’єктами виборчого процесу або представниками суб’єкта виборчого процесу. Це голова, заступник голови, секретар, інші члени виборчої комісії, комісії з референдуму, кандидати, уповноважені особи, офіційні спостерігачі.
Вони складають протоколи за правопорушення, передбачені статтями 212-11, 212-15 — 212-20 (голова, заступник голови, секретар, інші члени виборчої комісії, комісії з референдуму), а також статтями 212-16 — 212-18, 212-20 (кандидати, уповноважені особи, офіційні спостерігачі).
До дев’ятої групи входять особи, які при оформлені протоколу виступають представниками відповідного підприємства, установи, організації. Це 1) власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган (ст. 51, 132, 179); 2) адміністрація підприємств, установ і організацій (ст. 132); 3) працівники, які здійснюють охорону підприємств, установ, організацій та їх об’єктів (магістральні трубопроводи, електричні мереж та іеші об’єкти електроенергетики), а також охорону використання і відтворення тваринного світу (ст. 179 та ін.); 4) працівники відомчої, сільської пожежної охорони (ст. 120, 175, 188-8 та ін.).
Наприклад, власники підприємств мають право складати протоколи у випадках дрібного викрадення чужого майна (ст. 51), самовільного використання транспортних засобів, машин чи механізмів або зберігання транспортних засобів у невстановлених місцях (ст. 132), розпивання спиртних напоїв на виробництві (на робочих місцях, у приміщеннях і на території підприємств, установ, організацій) або перебування на роботі в нетверезому стані (ст.179).
До десятої групи входять особи які виконують відповідні повноваження на громадських засадах або є уповноваженими особами добровільних об’єднань громадян. Такими є: 1) представники громадських організацій або органів самоорганізації населення (ст. 92, 132, 148, 154, 160, 175-1, 179 та інші); 2) позаштатні і громадські інспектори (частини перша, третя, четверта і п’ята ст. 116, ст. 132, 148, 154, 160 та інш.); уповноважені на то особи лабораторій радіаційного контролю організацій споживчої кооперації (ст. 42-2).
Наведений перелік не є вичерпним. Враховуючи положення частини першої статті 2 КУпАП, законодавець встановив, що у випадках, прямо передбачених законом, протоколи про адміністративні правопорушення можуть складати також посадові особи інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування і представники органів самоорганізації населення (частина третя статті 255 КУпАП).
До таких насамперед належать осіби, визначені Митним кодексом України (11.07.2002р.) і Законом України “Про боротьбу з корупцією” (05.10.1995р.).
У статті 359 Митного кодексу України, яка має назву “Посадові особи, уповноважені складати протоколи про порушення митних правил” зазначено, що протокол про порушення митних правил мають право складати:
1) посадові особи, які згідно із штатним розписом митного органу уповноважені здійснювати митний контроль, митне оформлення і пропуск через митний кордон України товарів і транспортних засобів і які безпосередньо виявили порушення митних правил;
2) посадові особи підрозділу по організації боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи, підрозділів по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил регіональних митниць і митниць, які згідно з посадовими обов’язками мають таке право;
3) інші посадові особи, уповноважені керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи або керівником регіональної митниці.
Суб’єкти, які мають право складати протоколи про адміністративні проступки у сфері боротьби з корупцією визначені Законом України “Про боротьбу з корупцією” (ст. 12 ”Підстави і порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією” і ст. 4 “Органи, які ведуть боротьбу з корупцією”).
За загальним правилом протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, складається відповідними підрозділами органів Міністества внутрішніх справ України, податкової міліції, Служби безпеки України.
Крім цього, законодавець передбачив два випадки, коли протокол складається прокурором або слідчим. Перший — коли факт проступку встанолено в ході досудового слідства. Другий — коли факт проступку встанолено в ході прокурорської перевірки.
Органи і посадових осіб, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначає стаття 213 КУпАП. Вона встановлює, що справи про адміністративні правопорушення розглядаються:
● адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
● виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;
● районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями);
● органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП.
Необхідно зазначити, що Закон від 9 квітня 1999 року “Про місцеві державні адміністрації” надає право розглядати справи про адміністративні правопорушення місцевим державним адміністраціям (ст. 25).
Детальна регламентація підвідомчості справ про адміністративні правопорушення щодо компетентних органів і посадових осіб здійснена у главі 17 КУпАП “Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення”.
Адміністративні комісії
Адміністративні комісії утворюються відповідними органами місцевого самоврядування у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії. В адміністративних комісіях при виконавчих органах міських рад є посада звільненого відповідального секретаря комісії.
Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних у містах рад утворюються у разі надання районній у місті раді та її виконавчому комітету відповідних повноважень міською радою.
Адміністративні комісії мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення при наявності не менш як половини членів їх складу, а виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад — при наявності не менш як двох третин від загального складу виконавчого комітету.
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо адміністративних комісій, визначена статтею 218 КУпАП.
Адміністративні комісії при виконавчих органах міських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення:
1) в галузі охорони праці і здоров’я населення (ст.ст. 45, 46);
2) в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури (ст. 92);
3) в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів (ст.ст. 99, 103-1, 103-2);
4) у сільському господарстві, в сфері ветеринарно-санітарних правил (ст.ст. 104, 104-1);
5) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку (частинами першою, третьою, четвертою і п’ятою ст. 111 — за порушення, вчинені на аеродромах, не внесених до державного реєстру аеродромів України, поза територією аеродромів та на посадкових майданчиках ; ст. 136 — за вчинення порушень на автомобільному транспорті; ст.ст. 138, 141, 142);
6) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою (ст.ст. 149 — 152, частиною першою ст. 154);
7) в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності (ст. 159);
8) що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст. 175-1 — за порушення, вчинені у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради; ст. 179, ст. 180 — крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють; частиною четвертою ст. 181, ст. 181-1, частиною першою ст. 182, ст. 183);
9) що посягають на встановлений порядок управління (ст.ст. 185-12, 186, 186-1, 189, 189-1, 196, 212-1).
Адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних рад розглядають справи про адміністративні правопорушення:
1) в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури (ст. 92);
2) в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів (ст.ст. 99 — коли правопорушення вчинено громадянином, 103-1, 103-2);
3) у сільському господарстві, в сфері ветеринарно-санітарних правил (ст. 104);
4) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку (ст. 136 — за вчинення порушень на автомобільному транспорті, ст. 141, 142);
5) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою (ст.ст. 150 — 152);
6) в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності (ст.ст. 155, 156, 159);
7) що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст. 175-1 — за порушення, вчинені у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради, ст.ст. 179, статтею 180 — крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють, частиною четвертою ст. 181, частиною першою статті 182, ст. 183);
8) що посягають на встановлений порядок управління (ст.ст. 186, 186-1, 196, 212-1).
Важлива особливість повноважень адміністративних комісій встановлена статтею 214 КУпАП “Розмежування компетенції органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення”.
Відповідно до неї, адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних, міських рад вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, за винятком віднесених до відання інших органів (посадових осіб). Зазначене стосується випадків, коли суб’єкт розгляду справи законодавчо не визначений. Усі інші суб’єкти розглядають лише ті справи, які віднесені до їх відання.
Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад визначена статтею 219 КУпАП.
Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення:
1) в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури (ст. 92);
2) в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів (ст. 99 — коли правопорушення вчинено громадянином);
3) у сільському господарстві, в сфері ветеринарно-санітарних правил (ст. 104);
4) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку (ст. 136 — за вчинення порушень на автомобільному транспорті, ст. 141, 142);
5) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою (ст. 152);
6) в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності (ст. 159);
7) що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст. 175-1 — за порушення, вчинені у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради, ст.ст. 179, ст. 180 — крім справ щодо батьків неповнолітніх або осіб, які їх замінюють, частиною четвертою ст. 181, частиною першою ст. 182, ст. 183);
8) що посягають на встановлений порядок управління (ст. 186-1).
Районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді)
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо суддів районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів визначена статтею 221 КУпАП.
Судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні проступки:
1) в галузі охорони праці і здоров’я населення (частина перша ст. 41, ст.ст. 41-1 — 41-3, 42-1— 42-3, частина перша ст. 44, ст.ст. 44-1, 46-1, 46-2);
2) що посягають на власність (ст.ст. 51 — 51-2);
3) в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури (частина друга, четверта та п’ята ст. 85, ст.ст.85-1, 88 — 88-2, 90, 91, 92-1);
4) в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів (ст. ст. 96-1, 98, 101— 103);
5) у сільському господарстві, в сфері ветеринарно-санітарних правил (частина перша ст. 106-1, ст.ст. 106-2, 107-1);
6) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку (частина друга ст. 112, ст.ст. 121, 122, 122-1, 122-2, 123, 124, 130, 132, частина третя ст. 133, ст. 146);
7) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою (частина друга ст. 154);
8) в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності (ст. 155-1, частинами першою, третьою і четвертою статті 156, ст.ст. 160, 160-2, 162, 163 — 163-4, 164, 164-3, 164-5 — 164-14, 166-1 — 166-4, 166-7 — 166-12);
9) що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст.ст. 173 — 173-2, 174, 177-2, частиною третьою ст. 178, частинами першою, другою і третьою ст. 181, частиною другою ст. 182, ст. 184);
10) що посягають на встановлений порядок управління (ст.ст. 185-11, 186-5 — 188-1, 188-13, 188-14, 188-16, 188-17, 188-19, 188-22, 188-25, частиною першою ст. 189-1, ст.ст. 190, 191, 193, 195-1 — 195-6, частиною першою статті 203, ст.ст. 204 — 206-1, 212-2 — 212-6);
11) що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення (ст.ст. 212-7 — 212-20).
Крім цього, судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років.
Органи внутрішніх справ (міліція)
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів внутрішніх справ (міліції) визначена статтею 222 КУпАП.
Органи внутрішніх справ (міліція) розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, за порушення правил паспортної системи, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів.
Їх конкретні склади містяться у шести главах КУпАП. Зокрема це глава 5 “Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення” (частина перша ст. 44); глава 9 “Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил” (частина друга ст. 106-1); глава 10 “Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку” (частини перша, друга, третя і четверта ст. 109, ст.ст. 110, 111, частина третя ст. 114, частина перша ст. 115, ст. 116-2, частина друга ст. 117, частини перша і друга ст. 119, ст.ст. 122-3, 124-1 — 128-1, частини перша і друга ст. 129, ст. 132, частини перша, друга, четверта і п’ята ст. 133, частина друга ст. 135, ст. 136 (за винятком порушень на автомобільному транспорті), ст.ст. 137, 139, 140); глава 12 “Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності” (ст.ст. 161, 164-4); глава 14 “Адміністративні правопорушення що посягають на громадський порядок і громадську безпеку” (ст. 173, ст. 175-1 — за винятком порушень, вчинених у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради, ст.ст. 176, 177, частини перша і друга ст. 178); глава 15“Адміністративні правопорушення що посягають на встановлений порядок управління” (ст.ст. 189-2, 192, 194, 195, ст.ст. 197— 201).
Від імені органів внутрішніх справ (міліції) розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи Державної прикордонної служби України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Державної прикордонної служби визначена статтею 222-1 КУпАП.
Органи Державної прикордонної служби України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України, порушенням іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію, а також з неповерненням капітаном іноземного судна перепусток на право сходження на берег осіб суднового екіпажу (ст. 202, частина друга ст. 203, ст. 207).
Від імені органів Державної прикордонної служби України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державного пожежного нагляду
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного пожежного нагляду визначена статтею 223 КУпАП.
Органи державного пожежного нагляду розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, не виконанням приписів та постанов посадових осіб органів державного пожежного нагляду (ст.ст. 120, 175, 188-8).
Від імені органів державного пожежного нагляду розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи залізничного транспорту
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів залізничного транспорту визначена статтею 224 КУпАП.
Органи залізничного транспорту розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення правил користування засобами цього транспорту, правил щодо охорони порядку та безпеки руху, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на залізничному транспорті, правил пожежної безпеки на залізничному транспорті (ст.ст. 109, 110, частина перша ст. 120, частина перша ст. 133, частина перша ст. 134, частини перша і третя ст. 135, ст. 136).
Від імені органів залізничного транспорту розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи морського і річкового транспорту
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів морського і річкового транспорту визначена статтею 225 КУпАП.
Відповідно до неї, органи морського і річкового транспорту розглядають справи про такі адміністративні правопорушення:
Перелічені склади містять ст. 114, 115, 116, 116-1, 116-2, 116-3, 117, 118, частина перша статті 120, частина третя статті 129, частини третя і четверта статті130, стаття 131, частина друга статті 133, частина перша статті 134, абзац десятий статті 135, статті 136 і 188-15 КУпАП.
Від імені органів морського і річкового транспорту розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи повітряного транспорту
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів повітряного транспорту визначена статтею 228 КУпАП.
Органи повітряного транспорту розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення правил користування засобами цього транспорту, правил щодо охорони порядку та безпеки авіації, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на повітряному транспорті, правил пожежної безпеки на повітряному транспорті, правил про міжнародні польоти (ст. 111 — крім порушень, вчинених на аеродромах, не внесених до державного реєстру аеродромів України, поза територією аеродромів та на посадкових майданчиках; частина перша ст. 112, ст. 113, частина друга ст. 120, частина друга ст. 135, ст. 137).
Від імені органів повітряного транспорту розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи автомобільного транспорту та електротранспорту
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів автомобільного транспорту та електротранспорту визначена статтею 229 КУпАП.
Органи автомобільного транспорту та електротранспорту (тролейбус, трамвай) розглядають справи про адміністративні правопорушення, зв’язані з порушенням правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, правил користування автомобільним транспортом та електротранспортом (ст. 119, частина п’ята ст. 133, ст. 133-1, 133-2, частина друга ст. 134, частина четверта ст. 135).
Від імені органів автомобільного транспорту та електротранспорту розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з державного нагляду за додержанням законодавства про працю
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з державного нагляду за додержанням законодавства про працю, визначена статтею 230-1 КУпАП.
Органи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з державного нагляду за додержанням законодавства про працю розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з невиконанням законних вимог посадових осіб цих органів або створенням перешкод для діяльності цих органів (ст. 188-6).
Від імені органів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з державного нагляду за додержанням законодавства про працю розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці, визначена статтею 231 КУпАП.
Органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці розглядають справи: про порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, щодо безпечного ведення робіт, зберігання, використання та обліку вибухових матеріалів у галузях промисловості та на об’єктах, підконтрольних органам спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці, про порушення законодавства про надра, а також не виконання законних вимог органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці (частина друга ст. 41 — за винятком порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; ст.ст. 47, 57, 58, 93, 94, 188-4).
Від імені органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
начальники інспекцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці та їх заступники;
головні державні інспектори
державні інспектори
Органи державного геологічного контролю
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного геологічного контролю визначена статтею 231-1 КУпАП.
Органи державного геологічного контролю розглядають справи про порушення законодавчих та інших нормативних актів, які встановлюють порядок, правила і вимоги щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр України (ст.ст. 57, 58).
Від імені органів державного геологічного контролю розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державної контрольно-ревізійної служби в Україні, визначена статтею 234-1 КУпАП.
Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства з фінансових питань (ст. 164-2), порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6).
Від імені державної контрольно-ревізійної служби в Україні розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державної податкової служби України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державної податкової служби України визначена статтею 234-2 КУпАП.
Органи державної податкової служби України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з ухиленням від подання декларації про доходи (ст. 164-1), порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6).
Від імені органів державної податкової служби України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Національний банк України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо Національного банку України визначена статтею 234-3 КУпАП.
Національний банк України розглядає справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку(ст. 166-5), порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6).
Від імені Національного банку України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Військові комісаріати
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо військових комісаріатів визначена статтею 235 КУпАП.
Відповідно до неї, військові комісаріати розглядають справи про такі адміністративні правопорушення:
Перелічені склади містять ст.ст. 210, 210-1, 211 — 211-6.
Від імені військових комісаріатів розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право районні (міські) військові комісари.
Військова інспекція безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, визначена статтею 235-1 КУпАП.
Військова інспекція безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України розглядає справи про вчинені водіями військових транспортних засобів правопорушення, які передбачені:
Від імені військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України розглядати справи про адміністративні правопорушення мають право посадові особи військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.
Посадова особа військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, розглянувши справу про зазначені вище правопорушення, може накласти на винних адміністративне стягнення у вигляді попередження або передати матеріали про ці правопорушення відповідним командирам (начальникам) для вирішення питання про притягнення винних до відповідальності згідно з Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.
Протоколи про вчинені водіями військових транспортних засобів порушення правил дорожнього руху, за які може бути накладено адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом, передаються військовим інспектором безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України до суду.
Матеріали про вчинені військовослужбовцями (військовозобов’язаними) правопорушення, передбачені статтями 80, 126, 128, 128-1, частинами першою і другою статті 129 і статтею 140 КУпАП, передаються військовою інспекцією безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України відповідним командирам (начальникам) для вирішення питання про притягнення винних до відповідальності згідно з Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.
Органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, визначена статтею 236 КУпАП.
Органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням державних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42), а також про адміністративні правопорушення, передбачені частиною другою статті 41, ст.ст. 78, 80 — 83, 90-1, 95, 167, 168-1, 170 (коли вони є порушеннями санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), та статтею 188-11 КУпАП.
Від імені органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення в межах територій та об’єктів нагляду, визначених законодавством, мають право:
Органи державного ветеринарного контролю
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного ветеринарного контролю, визначена статтею 238 КУпАП.
Органи державного ветеринарного контролю розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушеннями правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог (ст. 107).
Від імені органів державного ветеринарного контролю розглядають справи про адміністративні правопорушення і накладають адміністративні стягнення:
Органи земельних ресурсів
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів земельних ресурсів визначена статтею 238-1 КУпАП.
Органи земельних ресурсів розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства в галузі використання і охорони земель та порядку регулювання земельних відносин (ст.ст. 52, 53, 53-1, 53-2, 54, 55, 56, 188-5).
Від імені цих органів, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи Державної служби з карантину рослин України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Державної служби з карантину рослин України, визначена статтею 238-2 КУпАП.
Органи Державної служби з карантину рослин України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням вимог щодо виконання фітосанітарних заходів (ст. 105), ввезенням в Україну, вивезенням з України, транзитом через її територію, вивезенням з карантинних зон або ввезенням до них об’єктів регулювання, які не пройшли фітосанітарного контролю (ст. 106), невиконанням законних вимог посадових осіб органів Державної служби з карантину рослин України (ст. 188-26).
Від імені органів, Державної служби з карантину рослин України, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державного контролю в галузі насінництва та розсадництва
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного контролю в галузі насінництва та розсадництва, визначена статтею 238-3 КУпАП.
Органи державного контролю в галузі насінництва та розсадництва розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням порядку та умов ведення насінництва та розсадництва (ст. 104-1).
Від імені органів державного контролю в галузі насінництва та розсадництва розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері захисту рослин
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин, визначена статтею 238-4 КУпАП.
Спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері захисту рослин розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про захист рослин (ст. 83-1), а також щодо невиконання законних вимог посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин (ст. 188-12).
Від імені органів, зазначених у цій статті, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузях водного господарства, геології та використання надр
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо спеціально уповноважених органів виконавчої влади в галузях водного господарства, геології та використання надр, визначена статтею 239 КУпАП.
Органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі водного господарства розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням правил використання, охорони водних ресурсів (ст.ст. 48, 59, 60, 61).
Органи спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі геології та використання надр розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 59, 60, 61 КУпАП, у випадках забруднення та вичерпання підземних вод або порушення водоохоронного режиму на водозборах, яке спричинило забруднення цих вод.
Від імені органів, зазначених у цій статті, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
начальники, заступники начальників управління комплексного використання водних ресурсів і водогосподарських систем
начальники басейнових водогосподарських об’єднань та їх заступники,
начальники регіональних (обласних) управлінь та відділів комплексного використання водних ресурсів (водного господарства)
заступник керівника спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів,
керівники, заступники керівника спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у галузі геології та використання надр
завідуючі гідрохімічними лабораторіями басейнових управлінь водних ресурсів,
директори державних регіональних та казенних підприємств
провідні інженери басейнових управлінь водних ресурсів,
Органи рибоохорони
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів рибоохорони визначена статтею 240 КУпАП.
Органи рибоохорони розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням правил рибальства та охорони рибних запасів, передбачені статтею 50, частиною третьою статті 85, ст.ст. 86-1, 91-2 і 188-5 КУпАП.
Від імені органів рибоохорони розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи лісового господарства
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів лісового господарства визначена статтею 241 КУпАП.
Органи лісового господарства розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.ст. 49, 63 — 70, 73, 75, 77, 188-5 КУпАП.
Від імені органів лісового господарства розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи мисливського господарства
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів мисливського господарства визначена статтею 242 КУпАП.
Органи мисливського господарства розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням правил ведення мисливського господарства і полювання, передбачен і статтею 50, частиною першою статті 85, ст.ст. 91-2 і 188-5 КУпАП.
Від імені органів мисливського господарства розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України визначена статтею 242-1 КУпАП.
Органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.ст. 47 — 50, 52 — 55, 57 — 74, 76 — 77-1, статтею 78 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правилі норм), ст.ст. 78-1 — 79-1, 80 — 83 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), частинами першою та третьою статті 85, ст.ст. 86-1, 87, 89 (щодо диких тварин), статтею 90-1 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), ст.ст. 91-1 — 91-4, статтею 95 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм та норм ядерної безпеки), ст.ст. 153, 167 (щодо реалізації нафтопродуктів, екологічні показники яких не відповідають вимогам стандартів, норм та правил) і статтею 188-5.
Від імені органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи Національної комісії з питань регулювання зв’язку та Адміністрації зв’язку та радіочастот України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Національної комісії з питань регулювання зв’язку та Адміністрації зв’язку та радіочастот України визначена статтею 243 КУпАП.
Національна комісія з питань регулювання зв’язку (НКРЗ) розглядає справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про телекомунікації та поштовий зв’язок (ст. 148-5).
Органи Державної інспекції зв’язку НКРЗ та Український державний центр радіочастот Адміністрації зв’язку та радіочастот України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про телекомунікації, про поштовий зв’язок та радіочастотний ресурс України (ст.ст. 144, 145, 147, 148-1 — 148-4, 188-7).
Від імені органів Державної інспекції зв’язку НКРЗ та Українського державного центру радіочастот Адміністрації зв’язку та радіочастот України розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення мають право керівники Державної інспекції зв’язку і Українського державного центру радіочастот та уповноважені ними посадові особи.
Органи держсільтехнагляду
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів держсільтехнагляду визначена статтею 244 КУпАП.
Органи державного нагляду за технічним станом машин і обладнання у сільському господарстві розглядають справи про адміністративні правопорушення, зв’язані з порушенням правил технічної експлуатації самохідних сільськогосподарських машин і правил техніки безпеки під час їх експлуатації (ст. 108).
Від імені органів держсільтехнагляду розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право посадові особи управлінь агропромислового комплексу районних державних адміністрацій.
Органи, які здійснюють державний пробірний контроль
Підвідомчість справ про адміністративні проступки щодо органів, які здійснюють державний пробірний контроль визначена статтею 244-1 КУпАП.
Органи, які здійснюють державний пробірний контроль, розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого порядку виробництва, використання та реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння (частина друга статті 189-1).
Від імені органів, які здійснюють державний пробірний контроль, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право голова Державної пробірної служби та його заступники.
Органи Пенсійного фонду України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Пенсійного фонду України визначена статтею 244-2 КУпАП.
Органи Пенсійного фонду України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушеннями законодавства у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (ст. 165-1) та перешкоджанням уповноваженим особам органів Пенсійного фонду України у здійсненні перевірок (ст. 188-23).
Від імені органів Пенсійного фонду України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи державної статистики
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів статистики визначена статтею 244-3 КУпАП.
Органи державної статистики розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (ст. 186-3).
Від імені органів державної статистики розглядати справи і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів визначена статтею 244-4 КУпАП.
Органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про захист прав громадян-споживачів (статті 155, 155-2 частина друга статті 156, статті 156-1, 156-2, 167 — стосовно правопорушень під час реалізації продукції промисловими підприємствами громадянам-споживачам (крім правопорушень щодо лікарських засобів та порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), статті 168, 168-1 (крім правопорушень щодо лікарських засобів та порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правилі норм), стаття 168-2, стаття 170 — стосовно правопорушень під час транспортування, зберігання і використання продукції, призначеної для реалізації громадянам-споживачам (крім правопорушень щодо лікарських засобів та порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), стаття 170-1— щодо правопорушень під час реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, стаття 172 — стосовно порушень на підприємствах (в організаціях) торгівлі, громадського харчування, сфери послуг і громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю, стаття 188-2).
Від імені органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державного контролю за цінами
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного контролю за цінами визначена статтею 244-5 КУпАП.
Органи державного контролю за цінами розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням порядку формування та застосування цін і тарифів, а також невиконанням вимог органів державного контролю за цінами (статті 165-2, 188-3).
Від імені органів державного контролю за цінами розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю визначена статтею 244-6 КУпАП.
Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів чи споруд, недодержанням державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва, а також самовільним будівництвом будинків або споруд (статті 79-1, 96, 97).
Від імені інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації визначена статтею 244-7 КУпАП.
Органи виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації (стаття 167 — за винятком правопорушень під час реалізації продукції промисловими підприємствами громадянам-споживачам і правопорушень щодо лікарських засобів та порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; статті 169, 170 — за винятком правопорушень під час транспортування, зберігання і використання продукції, призначеної для реалізації громадянам-споживачам і правопорушень щодо лікарських засобів та порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; стаття 170-1 – за винятком правопорушень під час випуску, реалізації товарів, виконання робіт та надання послуг громадянам-споживачам, статті171, 171-1, 172, 172-1, 188-9).
Від імені органів виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи державного контролю якості лікарських засобів
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного контролю якості лікарських засобів визначена статтею 244-8 КУпАП.
Органи державного контролю якості лікарських засобів розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням вимог стандартів, норм, правил і технічних умов підчас виробництва, зберігання, транспортування, реалізації чи використання лікарських засобів, передбачені статтями 167 — 170 КУпАП, з порушенням встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (стаття 45-1), а також з невиконанням законних вимог посадових осіб органів державного контролю якості лікарських засобів (стаття 188-10).
Від імені органів державного контролю якості лікарських засобів розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття визначена статтею 244-9 КУпАП.
Органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду, несвоєчасною або неповною сплатою страхових внесків (стаття 165-3).
Від імені Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України визначена статтею 244-10 КУпАП.
Органи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (стаття 165-4), а також перешкоджанням уповноваженим особам органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у здійсненні перевірок (стаття 188-24).
Від імені Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності визначена статтею 244-11 КУпАП.
Органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з ухиленням від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду, несвоєчасною або неповною сплатою страхових внесків, а також порушенням порядку використання страхових коштів (стаття 165-5).
Від імені Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право
Органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки визначена статтею 244-12 КУпАП.
Органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням правил і норм ядерної та радіаційної безпеки (стаття 95), а також з невиконанням законних вимог (приписів) посадових осіб органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки (стаття 188-18).
Від імені органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право Головний державний інспектор з ядерної безпеки України, його заступники.
Органи Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії визначена статтею 244-13 КУпАП.
Органи Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 95-1 (у частині порушення вимог нормативно-правових актів щодо технічної експлуатації енергетичного обладнання споживачів) і статтею 188-20.
Від імені органів Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Органи Державної інспекції з експлуатації електричних станцій і мереж
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо органів Державної інспекції з експлуатації електричних станцій і мереж визначена статтею 244-14 КУпАП.
Органи Державної інспекції з експлуатації електричних станцій і мереж розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 95-1 (крім порушення вимог нормативно-правових актів щодо технічної експлуатації енергетичного обладнання споживачів).
Від імені органів Державної інспекції з експлуатації електричних станцій і мереж розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право:
Національна комісія регулювання електроенергетики України
Підвідомчість справ про адміністративні проступки, щодо Національної комісії регулювання електроенергетики України визначена статтею 244-15 КУпАП.
Національна комісія регулювання електроенергетики України розглядає справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 188-21.
Від імені Національної комісії регулювання електроенергетики України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право голова та члени Комісії.
До посадових осіб, які впливають на рух і долю справ про адміністративні проступки, але не уповноважені їх розглядати, відносяться прокурор і уповноважена ним особа.
Відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 року “Про прокуратуру” Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами здійснюється прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів органами виконавчої влади, місцевими Радами, їх виконавчими органами, посадовими особами та громадянами незалежно від їх підпорядкованості та приналежності (ст. 1).
Наведені положення корелюються з КУпАП, який у статті 7 “Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення” встановив, що додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується прокурорським наглядом та іншими встановленими законом способами.
Особливість прокурорського нагляду, як провідного способу забезпечення законності, випливає з наданого Генеральному прокурору України права вносити на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання щодо роз’яснень судам з питань застосування законів при розгляді справ про адміністративні правопорушення (ст. 43 Закону “Про прокуратуру”).
Здійснюючи нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів при провадженні в справах про адміністративне правопорушення прокурор, відповідно до статті 250 КУпАП “Прокурорський нагляд за виконанням законів при провадженні в справах про адміністративні правопорушення”, має право:
порушувати провадження в справі про адміністративне правопорушення;
знайомитися з матеріалами справи;
перевіряти законність дій органів (посадових осіб) при провадженні в справі;
брати участь у розгляді справи;
заявляти клопотання;
давати висновки з питань, що виникають під час розгляду справи;
перевіряти правильність застосування відповідними органами (посадовими особами) заходів впливу за адміністративні правопорушення;
опротестовувати постанову в справі про адміністративне правопорушення;
опротестовувати рішення по скарзі в справі про адміністративне правопорушення;
зупиняти виконання постанови;
вчиняти інші передбачені законом дії.
Таким чином, прокурору надається право підключатися до провадження в справах про адміністративні правопорушення з метою забезпечення законності на будь якій з його стадій.
Так, прокурор є суб’єктом, який наділений компетенцією щодо кваліфікації діянь і вирішення питання про доцільність або недоцільність порушення провадження у справі про адміністративний проступок. Вона конкретизована у його праві:
по-перше, відповідно до статті 255 КУпАП і статті 20 Закону “Про прокуратуру” скласти протокол про адміністративне правопорушення (протокол може скласти уповноважена прокурором особа, з числа працівників прокуратури), якщо діяння кваліфікується за частиною четвертою статті 184, статтею 185-4, частиною другою статті 185-6, статтями 185-8, 185-11, 212-3 і таким чином порушити справу;
по-друге, відповідно до статті 24 Закону “Про прокуратуру” винести мотивовану постанову щодо здійснення провадження про адміністративне правопорушення. Така постанова підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом;
по-третє, відповідно до статті 20 Закону “Про прокуратуру” передати матеріали на розгляд громадській організації.
Прокурор виступає інстанцією, до якої передаються матеріали справи про адміністративний проступок, якщо суб’єкт її розгляду доходить висновку, що в діянні є ознаки злочину (стаття 253 КУпАП “Передача матеріалів прокурору, органу досудового слідства або дізнання”).
З його санкції здійснюється адміністративне затримання на строк до десяти діб порушників прикордонного режиму або режиму у пунктах пропуску через державний кордон України, якщо вони не мають документів, що посвідчують їх особу (стаття 263 КУпАП “Строки адміністративного затримання”).
До нього може бути оскаржено рішення про адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів(стаття 267 КУпАП “Оскарження адміністративного затримання, огляду і вилучення речей та документів”).
Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором (стаття 290 КУпАП “Опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення”). Принесення прокурором протесту зупиняє виконання постанови до розгляду протесту (стаття 291 КУпАП “Зупинення виконання постанови в зв’язку з поданням скарги або принесенням протесту”).
До суб’єктів, що мають особистий інтерес у справі, належать: а) особа, яка притя гається до відповідальності; б) потерпілий; в) законні представники. До цієї категорії необхідно віднести також захисників (адвокати та інші фахівці у галузі права).
Права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності зафіксовані у статті 268 КУпАП. Така особа має право:
За загальним правилом, справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. У той же час, законодавець припускає можливість розгляду справи під час відсутності цієї особи. Це випадки, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Крім цього, законодавець визначив справи, які ні за яких обставин не можуть бути розглянути за відсутністю особи, яка притягається до адміністративної відповідальності (присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності при розгляді цих справ є обов’язковою). Це справи, передбачені частиною першою статті 44, ст. 51, 146, 160, 160-2, 173, частиною третьою статті 178, ст. 185, 185-1, частиною першою статті 185-3, ст. 185-7 і 187 КУпАП. Якщо особа ухиляється від явки на їх розгляд, то її може бути піддано приводу. Привід здійснюється органом внутрішніх справ.
Законами України може бути передбачено й інші випадки, коли явка особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, в орган (до посадової особи), який вирішує справу, є обов’язковою.
Статус потерпілого визначається нормами статті 269 КУпАП. Потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Розуміння моральної шкоди випливає з Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” та Методичних рекомендації “Відшкодування моральної шкоди” (лист Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р. № 35-13/797). Відповідно до них, в поняття моральної шкоди входять втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних незаконними діями або бездіяльністю правопорушника. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Фізичною є шкода, в результаті якої потерпілий зазнає фізичного болю. Під майновою шкодою розуміють будь-яке зменшення або знищення майна, суб’єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого40.
Потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, оскаржувати постанову по справі про адміністративне правопорушення. Потерпілого може бути опитано як свідка (відповідно до статті 272 КУпАП).
За статтею 270 КУпАП, інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники. Законними представниками є: батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники.
Вони мають право: а) знайомитися з матеріалами справи; б) заявляти клопотання; в) від імені особи, інтереси якої вони представляють, приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.
Участь захисника у розгляді справи про адміністративне правопорушення передбачена статтею 271 КУпАП. Захисником є: а) адвокат; б) інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Захисники мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.
Повноваження адвоката на участь у розгляді справи посвідчуються ордером, що його видає адвокатське об’єднання, або відповідною довіреністю на ведення справи.
До суб’єктів цієї групи відносяться свідки. Статус свідка визначається у ст. 272 КУпАП. Відповідно до неї, як свідок у справі про адміністративне правопорушення може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі які-небудь обставини, що підлягають установленню по даній справі.
На виклик органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа, свідок зобов’язаний з’явитися в зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому по справі і відповісти на поставлені запитання.
Таким чином, визнати особу свідком може лише суб’єкт, який здійснює провадження по справі. Підставою для такого визнання є данні про те, що відповідній особі відомі обставини, що підлягають установленню по даній справі.
Нормативного визначення обставин, що підлягають установленню по справі, чинне законодавство не містить. У той же час, КУпАП указує на обставини, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення (ст. 280) і на те, які данні є доказами (ст. 280).
До них відносяться обставини, які дають змогу встановити чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу. Даний перелік не є вичерпним. З’ясуванню підлягають і інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Законодавець не встановлює у який формі або у який спосіб такі данні отримуються. З цього випливає, що будь-яке джерело відповідної інформації, а також розсуд суб’єкта провадження є законною підставою для визнання особи свідком. Статус свідка особа набуває у момент прийняття рішення про її виклик для дачі пояснень.
Виходячи з норм ст. 272 КУпАП, явка свідка для дачі правдивих пояснень і відповідей на запитання є не правом, а обов’язком. Злісне ухилення свідка від явки в суд містить ознаки правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП “Прояв неповаги до суду”.
Закон не регламентує форму представлення свідком пояснень. Тому надання пояснень письмово або усно є правом свідка. Усні пояснення записуються посадовою особою і підписуються свідком. Для свідка не встановлено обмежень за віком або за характером стосунків з особами, які проходять по відповідній справі. Він може бути як повнолітнім так і неповнолітнім, а також понятим, потерпілим, родичем осіб, які беруть участь у справі тощо.
Відповідно до Конституції України (ст. 63) свідок не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.
Суб’єктами, які мають спеціальні знання та навички і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі, є експерти (ст. 273 КУпАП) і перекладачі (ст. 274 КУпАП).
Експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях41. Він зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і дати об’єктивний висновок у поставлених перед ним питаннях.
Експерт має право знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи, заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягається до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.
Більш ретельно ніж у КУпАП участь експерта у проваджені про адміністративні проступки регулюється Митним кодексом України. Він встановлює (ст.ст. 380, 381 МК), що експертиза призначається, якщо для з’ясування питань, що виникають у справі, виникла потреба у спеціальних знаннях з окремих галузей науки, техніки, мистецтва, релігії тощо. Рішення про призначення експертизи є обов’язковим для експерта, а також для посадових осіб підприємства, де працює експерт.
Експертом може бути призначена будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Рішення про призначення експерта приймає посадова особа, в провадженні якої знаходиться справа.
Визнавши за необхідне проведення експертизи, вона виносить постанову, в якій визначаються підстави для призначення експертизи. Постанова також має містити: а) прізвище експерта або найменування установи, в якій має проводитися експертиза; б) конкретні питання, які мають бути вирішені під час проведення експертизи; в) перелік матеріалів, що передаються у розпорядження експерта.
Питання, які ставляться експертові, і його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Експерт дає висновок у письмовій формі, від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. У висновку викладаються суть проведеного ним дослідження та обґрунтування відповіді на поставлені запитання. Якщо експерт під час проведення експертизи встановить обставини, що мають значення для справи, з привіду яких йому не було поставлено запитань, він має право викласти ці обставини у своєму висновку.
У разі необхідності в справі може бути призначено декількох експертів, які дають загальний висновок. Коли експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій висновок окремо. Висновок експерта не є обов’язковим для врахування при прийнятті рішення по справі, але незгода з ним повинна бути обґрунтована у письмовій формі.
У разі неналежної якості або повноти висновку експерта може бути призначена повторна експертиза, проведення якої доручається іншому експерту (експертам).
Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами в справі42.
Перекладач призначається органом (посадовою особою), впровадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення. Він зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і зробити повно й точно доручений йому переклад. Перекладачем може бути призначена особа, яка володіє українською та іншими мовами у обсязі, який дозволяє надавати перекладацькі послуги. Перекладач здійснює як усний переклад заяв, показань, пояснень, клопотань, виступів тощо, так і письмовий переклад документів.
До суб’єктів цієї групи належать поняті. Понятий це дієздатна особа, яка не має особистої заінтересованості у справі про адміністративне правопорушення і не пов’язана з іншими учасниками провадження родинними зв’язками, підлеглістю чи підконтрольністю. Призначення понятого полягає у засвідчені своїм підписом дій і записів у процесуальних документах.
Митний кодекс України відносить понятих до осіб які беруть участь у провадженні у справах про порушення митних правил (ст. 365), а у статті стаття 372 “Поняті у справі про порушення митних правил” (КУпАП аналогічної статті не містить) встановлює що понятими є особи, які залучаються до участі у проведенні процесуальних дій у справі про порушення митних правил. Як поняті запрошуються особи, не заінтересовані у справі. Понятим не може бути родич особи, яка притягується до відповідальності за порушення митних правил, її представника, а також працівники митних органів. Поняті, присутні при проведенні процесуальних дій, засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі виконаним діям.
Закон передбачає обов’язкову присутність двох понятих при проведені уповноваженими особами особистого огляду (вони повинні бути однієї статі з оглядуваним), а також при огляді речей, ручної кладі, багажу, знарядь полювання і лову риби, добутої продукції, транспортних засобів та інших предметів, якщо він здійснюється під час відсутності їх власника (ст. 264 КУпАП, 57 МКУ).
Митний кодекс України передбачає участь понятих у пред’явлені правопорушнику або свідку товарів, транспортних засобів, документів для впізнання (ст. 379).
До таких суб’єктів належать формування громадськості, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, на вчання або проживання правопорушників. Вони співпрацюють з органами публічної адміністрації, допомагаючи їм у виконанні функцій щодо протидії адміністративним деліктам.
Так, відповідно до ст. 21 КУпАП особу, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути звільнено від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу.
Представники трудових колективів і громадських організацій можуть брати участь у розгляді низки справ. Це справи про правопорушення, передбачені ст.ст. 121-1, 122-3, 124-1, частинами першою і другою ст. 126, частинами третьою і четвертою ст. 127, ст.ст. 128, 128-1, частинами першою і другою статті 129, частиною четвертою статті 133, ст.ст. 139, 140 КУпАП (п.2 частини другої ст.222 КУпАП).
В встановлених ст. 255 КУпАП випадках, представникам громадської організації чи органу громадської самодіяльності надано право складати протоколи про адміністративні проступки (передбачені ст.ст. 92, 132, 148, 154, 160, 175-1, 179 та іншими).
Стаття 259 КУпАП передбачає можливість доставлення порушника до штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, чи громадського пункту з охорони громадського порядку членом громадського формування.
Громадські формування є суб’єктами реалізації пропозицій про вжиття заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, і внесені на їх розгляд (ст. 282 КУпАП).
У ряді ви падків громадські організації, трудові колективи, адміністрація підприємств і установ мають бути поінформовані про заходи адміністративного впливу, які вжиті до винних.
Так, відповідно до ст. 286, данні про накладення стягнення за проступки, передбачені статтею 51, частинами першою і другою статті 129, частинами першою і другою статті 130, Ст. 173, 176, 177, 178 КУпАП, доводить до відома власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу або громадської організації за місцем роботи, навчання або проживання порушника. Данні про накладення стягнення за проступки, передбачені статтями 210 і 211 доводяться до відома керівника підприємства, установи, організації, колективного сільськогосподарського підприємства та навчального закладу за місцем роботи (навчання) про накладене на нього стягнення.
По справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 51, 164-12, 164-14, про прийняте рішення доводиться також до відома власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. По справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 43, 109-115, 120, частинами першою, другою і третьою статті 133, частиною першою статті 134, частинами першою, другою і третьою статті 135, вчинені злісними порушниками, про прийняте рішення доводиться до відома адміністрації або громадської організації за місцем роботи, навчання або проживання злісного порушника.
Клопотання громадської організації або трудового колективу є однією з підстав скорочення строку позбавлення спеціального права особам, до яких було застосовано таке стягнення (ст. 320 КУпАП).
Діяльність учасників провадження в справах про адміністративні проступки розвивається у часі як послідовна низка пов’язаних між особою процесуальних дій щодо реалізації прав та взаємних обов’язків. Увесь процес складається з кількох фаз розвитку, що змінюють одна од ну, і традиційно позначаються терміном “стадія”. Кожна стадія у свою чергу, складається з окремих етапів.
З огляду на аналіз нормативного мате ріалу, практику діяльності суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції і наукові дослідження, система стадій і етапів в адміністративно-деліктному проваджені виглядає наступним чином.
1. Порушення справи: а) встановлення ознак правопорушення; б) доставлення правопорушника; в) встановлення особи правопорушника (прізвище, ім’я, по батькові, вік, місце проживання); г) прийняття рішення про порушення спра ви; д) оформлення рішення про порушення справи.
2. Адміністративне розслідування: а) зібрання доказів (пояснення осіб, що мають причетність до вчинку і свідків, висновки спеціалістів, показання технічних приладів тощо); б) встановлення даних, що характеризують особу правопорушника (попередні протиправні вчинки та їх наслідки, місце роботи, сімейний стан і стан здоров’я, джерела існування тощо); в) процесу альне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю.
3. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування; б) заслуховування справи.
4. Винесення постанови: а) прийняття постанови; б) доведення поста нови до відома.
5. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація рішення.
6. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б) безпосереднє виконання.
Таким чином, адміністративно-деліктне провадження складається з 6 стадій і 19 етапів.
Ця стадія є початковою і має своїм призначенням створення процесуальних умов щодо реалізації завдань провадження відповідно до чинного адміністративно-деліктного законодавства.
Чинний КУпАП доволі активно оперує терміном “справа про адміністративне правопорушення”, який використовує у назвах розділів, глав, статей, а нормами статті 250 “Прокурорський нагляд за виконанням законів при провадженні в справах про адміністративні правопорушення” наділив прокурора правом “порушувати провадження в справі про адміністративне правопорушення”. Звідси витікає наступне: а) адміністративно-деліктне провадження порушується, а не виникає якимось іншим чином; б) процесуальною формою здійснення такого провадження є справа про адміністративне правопорушення (проступок).
Втім, КУпАП не розкриває змісту понять “справа про адміністративне правопорушення (проступок)” і “порушення справи про адміністративний проступок”. Більш того, він не фіксує момент, з якого вона має вважатися порушеною і не визначає процесуального документу, яким порушення справи оформлюється. Але КУпАП вказує на матеріальну обставину, за наявності якої справа повинна бути порушена. Цією обставиною є ознаки адміністративного проступку у діях певних осіб.
Цей термін (“ознаки адміністративного проступку”) законодавець використовує один раз у статті 38 КУпАП “Строки накладення адміністративного стягнення” у такому контексті: “У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття”.
З фрази “при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено…” витікає, що законодавець не розмежовує (або вважає за недоцільне чітке розмежування) понять, які містяться у статтях 38, 245, 251, 252, 283: а) ознаки адміністративного правопорушення; б) докази в справі про адміністративні правопорушення; в) фактичні данні щодо правопорушення; г) обставини справи. Це дає підстави вважати, що порушення справи про адміністративний проступок пов’язано з моментом встановлення його ознак і їх документальної фіксації.
Такі ознаки встановлюються: а) особою, яка уповноважена складати протокол про адміністративне правопорушення (ст. 255 КУпАП); б) особою, яка уповноважена застосовувати заходи забезпечен ня провадження в справах про адміністративні правопорушення (ст. 260 КУпАП), а саме: адміністративне затримання особи, особистий огляд, ог ляд речей і вилучення речей та документів; в) особою, яка уповноважена здійснювати доставлення порушника (ст. 259 КУпАП); г) особою, яка уповноважена здійснювати відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння (ст. 266 КУпАП); д) особою, яка уповноважена накладати стягнення (штраф, попередження) на місці вчинення проступку без складання протоколу (ст. 258 КУпАП).
Серед перелічених осіб законодавець чітко і однозначно називає лише тих, що уповноважені складати протокол про адміністративне правопорушення і застосовувати заходи забезпечен ня провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Виконання цих функцій супроводжується обов’язковою фіксацією у визначених законодавцем процесуальних документах, якими є: а) протокол про адміністративне правопорушення; б) протокол про адміністративне затримання; в) протокол про особистий огляд; г) протокол про ог ляд речей; д) протокол про вилучення речей та документів. Втім, закон дозволяє замість складання протоколу про особистий огляд, ог ляд речей, вилучення речей та документів зробити відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення.
З врахуванням того, що адміністративне затримання застосовується як захід, коли вичерпані інші можливості щодо безперешкодного здійснення провадження в справі про адміністративний проступок, чітко визначеним колом посадових осіб, за вчинення перелічених у законі діянь (ст. 262 КУпАП) і фактично є крайньою мірою впливу на правопорушника – єдиним процесуальним документом, який складається по всіх адміністративно-деліктних справах виявляється протокол про адміністративний проступок.
З огляду на зазначене, у адміністративно-деліктній теорії набрала поширення точка зору, що саме цей документ необхідно розглядати як процесуальне оформлення факту порушення справи про адміністративний проступок.
Протокол, пише Л.В. Коваль, – це початок провадження в адміністративній справі. Ю.П. Битяк прийшов до висновку, що стадія порушення справи про адміністративний проступок полягає у складанні протоколу. На думку З.С. Гладуна про порушення справи свідчить лише наявність протоколу про адміністративний проступок. З ним фактично погоджується Н.В. Хорощак. Вона вважає, що провадження починається з виявлення факту вчинення адміністративного проступку і його фіксації у процесуальному документі, яким виступає протокол про адміністративне правопорушення. Аналогічний погляд на проблему процесуальної фіксації факту порушення адміністративно-деліктної справи підтримується і російськими вченими.
Ця позиція знаходить підтримку у законодавця, який у статті 358 “Порушення справи про порушення митних правил” Митного кодексу України 2002 року зазначає, що справа вважається розпочатою з моменту складення протоколу про порушення митних правил.
Зазначеному підходу, на нашу думку, бракує урахування сучасного стану осмислення адміністративно-деліктної сфери і розвитку законодавства про адміністративні проступки. Його відбитком є спроба об’єднати стадію порушення справи і стадію розслідування у одну – першу стадію провадження. До такого висновку підштовхують особливості протоколу як процесуального документу.
Він є документом комплексним. У ньому не тільки фіксується факт проступку, а й містяться відомості про особу порушника, висновок щодо кваліфікацію діяння за відповідною статтею Кодексу, дані про свідків і потерпілих, пояснення порушника, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи і відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.
На практиці його складання фактично і юридично виглядає адміністративним розслідуванням, а з огляду на те, що саме він у багатьох випадках виступає первісним документом щодо порушення справи, то становляться зрозумілими труднощі по розмежуванню зазначених стадій.
У такому контексті виникає питання про потребу (теоретичну або практичну) у розведенні по різних стадіях дій, які одномоментно реалізують дві функції адміністративно-деліктного провадження: а) порушення справи і б) розслідування її обставин.
На наш погляд, сьогоднішня адміністративно-деліктна практика є першим і найголовнішим замовником щодо вирішення зазначеного питання не тільки з огляду на сучасний стан відповідних матеріальної і процесуальної підгалузей адміністративного права, а більш за все – з урахуванням тенденцій їх розвитку.
Аналіз матеріальної частини КУпАП показує наявність значної кількості статей у яких сформульовані склади, що потребують для їх встановлення відповідного перебігу часу. У таких випадках юридично коректно вести мову про первісне виявлення ознак проступку, а тому складання протоколу відповідно до вимог статей 254 і 256 можливо лише після з’ясування усіх обставин і отримання висновків про виконання особою відповідного складу, передбаченого законом.
Такими є порушення антимонопольного законодавства, законодавства про рекламу, валютного законодавства, законодавства про захист прав споживачів, в області податків і зборів, митної справи, охорони навколишнього середовища, провадження і обороту етилового спирту, алкогольної продукції, пожежної безпеки, дорожнього руху і на транспорті тощо.
Вони вимагають проведення розслідування, а потім складання протоколу. Втім, для здійснення початкових дій щодо встановлення обставин проступку необхідна фіксація моменту виявлення у діянні ознак правопорушення у процесуальному документі.
Іншим запереченням щодо визнання протоколу універсальним документом, який виконує функцію порушення справи, на наш погляд, є розбіжності у правовому статусі осіб, яким надано право на його складання. За статтею 255 КУпАП “Особи, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення” цей документ мають право складати, по-перше, посадові особи державних органів; по-друге, посадові особи органів місцевого самоврядування; по-третє, представники громадських організацій (об’єднань громадян) і органів самоорганізації населення; по-четверте, позаштатні і громадські інспектори державних органів; по-п’яте, власники підприємств; по-шосте, адміністрація підприємств.
Як бачимо, із шести видів суб’єктів, яким надано право складати протокол, державний статус мають лише ті, що входять до першої групи. Надавши право складання протоколу власникам підприємств, законодавець фактично дозволив виконання цієї процесуальної дії іноземцям і особам без громадянства, адже за чинним законодавством підприємство може бути засновано на власності фізичної особи (приватне підприємство), а суб’єктами права власності в Україні є “громадяни інших держав та особи без громадянства”.
Таким чином, іноземці і особи без громадянства, представники громадських утворень і адміністрації підприємств, позаштатні і громадські інспектори опиняються у числі суб’єктів з юрисдикційними функціями, що мають право порушувати справи про адміністративні проступки, здійснювати від імені держави офіційну кваліфікацію певної групи протиправних діянь, а також інші процесуальні дії (встановлювати данні про особу правопорушника; опитувати правопорушника і свідків; оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням на підставі дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю; роз’яснювати порушникові його права і обов’язки, передбачені статтею 268 КУпАП; надсилати протокол органові (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення тощо).
Ми вважаємо, що зазначені положення статті 255 КУпАП не відповідають правовим реаліям українського сьогодення і потребують перегляду. Важливим компонентом удосконалення адміністративно-деліктного процесу, на наш погляд, є чітке визначення стадії порушення адміністративно-деліктної справи як за фактом (привіди і підстави порушення справи), так і за формою (фіксація цієї процесуальної дії у законодавчо встановленому документі).
Про доцільність введення у КУпАП відповідних норм йшлося ще до його прийняття – при аналізі Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення (1980р.) і обговорення проектів республіканських кодексів, але законодавець обрав інший варіант вирішення проблеми структуризації провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Наші пропозиції з цього привіду зводяться до наступного.
По-перше, надати право складання протоколу про адміністративний проступок лише представникам органів публічної влади і відповідно до цього внести зміни до ст. 255 КУпАП.
По-друге, ввести до КУпАП статтю “Порушення справи про адміністративний проступок” такого змісту: “Справа про адміністративний проступок порушується посадовими особами органів, що уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки. Підставою порушення справи адміністративний проступок є наявність ознак адміністративного проступку. Про порушення справи посадова особа виносить мотивоване рішення, яке оформлюється окремим документом або відповідним записом у першому за терміном складання документі про виявлення ознак адміністративного проступку”
Акцентувавши увагу на ознаках проступку як підставі щодо порушення справи, необхідно зупинитися також на понятті “привід порушення справи”.
Порушенню справи передує одержання інформації про діяння, що має ознаки проступку. Така інформація, одержана у будь-якій формі, є привідом до порушення справи про адміністративний проступок.
Правове значення привіду до порушення справи полягає у тому, що він викли кає публічну діяльність повноважних органів, тобто вимагає від цих органів відповідної реакції на сигнал про вчинення діяння.
Привідами до порушення справ можуть бути заяви громадян, повідомлення представників громадськості, уста нов, підприємств і організацій, преси та інших засобів масової інформа ції, а також безпосереднє виявлення проступку уповноваженою особою.
Останній привід відрізняється від інших перш за все тим, що питан ня про порушення справи вирішується за власною іні ціативою осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Тут немає зов нішнього спонукаючого початку, поштовху до того, щоб ці особи зайня лися вирішенням питання.
Цей привід має характерні особливості, а саме: а) безпосередній розсуд ніде не фіксується, а тому не завжди піддається контролю; б) припущення щодо проступку виникає лише у свідомості уповноваженої особи, і в разі не підтвердження такого припущення немає потреби офіційно спростовувати його винесенням будь-якого спеціального документа; в) безпосереднє виявлення уповноваженою особою адміністративного правопорушення не є перешкодою для подальшо го його розслідування цим суб’єктом.
Тут виникає питання про доцільність, або недоцільність, нормативної фіксації привідів порушення справи про проступок. Принаймні, така фіксація здійснена у кодексі про адміністративні правопорушення Російської Федерації (стаття 28.1). На нашу думку, зазначений крок не є достатньо обґрунтованим. Фіксація у законі привідів щодо порушення адміністративно-деліктної справи фактично виглядає переліком можливих носів інформації про проступок, але він повинен бути або вкрай великим, або абстрактним. І у першому і у другому випадку виконання ним своєї функції буде вимагати уточнень і коректив, що ускладнить роботу правозастосувача.
Ця стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення становить комплекс процесу альних дій, спрямованих на встановлення обставин проступку, їх фіксу вання і кваліфікацію. На цій стадії створюється передумова для об’єктив ного і швидкого розгляду справи, застосування до винного передбачених законом заходів впливу.
Вона починається з етапу доказування (доведення) факту проступку. Доказування полягає у виявленні, процесуальному оформленні і дослідження доказів.
Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КУпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному зако ном порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсут ність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирі шення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністра тивної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речови ми доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.
Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані у встановленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової си ли. Йдеться про передбачений КУпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, у якому фіксується вчинення правопорушення, має бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою чи представником громадськості (ст. 255 КУпАП).
Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних доказів здійснюються компетентним органом або посадовою особою, правомоч ними вирішити таку справу (ст. 252 КУпАП).
Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності, по терпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, яка розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за кло потанням учасників процесу чи за власною ініціативою.
Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надій ною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обґрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.
Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що явля ють собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомо гою яких вона залучається до сфери провадження в справах про адмі ністративні правопорушення. Водночас слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.
Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністра тивного правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші об ставини, що мають значення для правильного вирішення справи; по-дру ге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.
У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похід ні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправ дувальні. Проте, для розв’язання завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних ві домостей.
По-перше, це дані, що їх одержують від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.
Другим різновидом даних, що їх одержують від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційно го впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про проведення експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регламентуються. Тому на практиці рішення про провадження експерти зи оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки екс пертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для визначення стану сп’яніння, належності речовини до наркотичних речовин, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднення довкілля.
По-друге, це речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матері альних доказів — огляд, вилучення та їх надання заінтересованими осо бами. Формами, якими вони представлені у процесі доказування, є прото кол про адміністративне порушення, протокол вилучення речей, довідка про вартість речі тощо.
Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди пра вопорушення (вм’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко використо вуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху авто мобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп’яніння водія. У документах інформація міститься у вигляді слів, цифр, креслень, схем місць подій тощо.
По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслі дувати адміністративні проступки. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень використовує як докази в розслідуванні, яке сам і прово дить.
У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком.
В адміністративно-деліктному процесі використання таких доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, Держмисливнагляду та іншим інспекціям було б набагато складніше викону вати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.
Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спроще ного провадження, фіксуються безпосередньо у протоколі про адмініст ративне правопорушення. Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єк тивному дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він ке рується законом і правосвідомістю.
Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або посадової особи, яка розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.
Оцінка мас бути дана не тільки кожному доказу окремо, а й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи дає можливість сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для розв’язання справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких, що не викликають сум ніву, висновків з цих питань.
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає перш за все не припустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь вста новленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переко нання — це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає перекона ність відповідно або невідповідне до тих чи інших обставин, важливих для вирішення справи.
Оцінка доказів нерозривно пов’язана із з’ясуванням питання про до держання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду, огляду речей тощо).
Докази оцінюють також особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягується до відповідальності, потерпілий та ін.). Це виявляється у їх клопотаннях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або посадовій особі, що розглядають справу, всебічно повно та об’єктивно оцінити докази.
Наступний етап – встановлення даних про особу правопорушника. Такі данні встановлюються шляхом опитування правопорушника, вивчення його документів, а у необхідних випадках – зверненням до органів, що здійснюють облік громадян.
Етап процесуального оформлення результатів розслідування почина ється з аналізу зафіксованих у перелічених документах усіх обставин у справі та завершується складанням протоколу про адміністративне пра вопорушення. Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків, прямо передбачених законодавством (ст. 258 КУпАП).
Протокол про адміністративне правопорушення не належить до до кументів відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон (ст. 256 КУпАП) встановлює обов’язковий перелік відомостей та атрибу тів, які мають у ньому міститися. Вони поділяються на три групи.
По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення адмініст ративного правопорушення. У протоколі зазначаються місце, дата і суть вчиненої провини. В обов’язковому порядку точно вказується стаття Ко дексу, що передбачає адміністративну відповідальність за це правопору шення. У разі вилучення у порушника предметів або документів до про токолу заноситься відповідний запис.
По-друге, це відомості про особу правопорушника: прізвище, ім’я, по батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і роботи, документ, що посвідчує особу (паспорт або інший документ).
По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут вказу ються дата і місце його складання, прізвище і посада працівника, який оформив протокол (відсутність відомостей про нього робить його дефектним, оскільки невідомо, чи складений він повноважною на те осо бою чи ні); прізвище і адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.
Протокол скріплюється кількома підписами. Насамперед він мас бу ти підписаний особою, яка його склала, та правопорушником. За наявності свідків і потерпілого протокол підписують також ці особи.
Особі, яка притягується до відповідальності, необхідно роз’яснити її права та обов’язки, передбачені ст. 268 КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі. Вона має право ознайомитися зі змістом протоколу, занести власні пояснення, підписати його або відмовитися від підпису та вказати мотиви відмови, надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє по дальшого руху справи, але цей факт має бути зафіксований спеціальним записом.
У разі вчинення проступку групою осіб протокол складається на кож ного порушника окремо. Складання одного протоколу на всіх правопо рушників не дає змоги конкретизувати звинувачення, що ставиться кож ному з них, позбавляє можливості прямо у протоколі дати свої пояснен ня щодо сутності проступку, обмежує право особи на захист у ра зі притягнення її до адміністративної відповідальності.
Завершальним етапом першої стадії провадження в справах про ад міністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого роз глядати відповідну категорію справ (ст. 257 КУпАП).
Згідно зі ст. 213 КУпАП справи про адміністра тивні правопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищ них та сільських рад; виконавчими комітетами селищних сільських рад; районними, (міськими) судами (суддями); органами внутріш ніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадови ми особами), уповноваженими на те КУпАП.
Конкретні повноваження суб’єктів адміністративної юрисдикції за фіксовані у статтях 218—244-7 КУпАП (глава 17 “Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення”).
Значення стадії розгляду справ про адміністративні правопорушення визначається тим, що саме тут приймається акт, в якому компетентний орган офіційно визнає громадянина винним або невинним і визначає міру відповідальності. Відповідно і всі етапи цієї стадії набува ють важливого юридичного значення і регламентовані статтями 278—286 КУпАП.
На етапі підготовки справи до розгляду орган (посадова особа) зобов’язаний вирішити такі питання: 1) чи належить до його компетенції розгляд даної справи; 2) чи правильно складені протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи оповіщені особи, беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду; 4) чи затребувані необхідні додаткові матеріали; 5) чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальнос ті, потерпілого, їх законних представників і адвоката.
Етап заслуховування справи починається з оголошення складу колегіально го органу і представлення посадової особи, що його розглядає. Головую чий на засіданні колегіального органу або посадова особа, які розгля дають справу, оголошують, яка справа підлягає розгляду, хто притягуєть ся до адміністративної відповідальності, роз’яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права та обов’язки. Після цього оголошуєть ся протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслухо вуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються дока зи і дозволяються клопотання. У разі участі у розгляді справи прокурора заслуховується його висновок.
У процесі заслуховування орган (посадова особа) зобов’язаний з’ясу вати: чи було вчинене адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідально сті, чи є обставини, що пом’якшують відповідальність, чи завдано майно вої шкоди, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадськості, а також з’ясувати інші обста вини, що мають значення для правильного вирішення справи.
За результатами заслуховування виноситься одна з таких постанов (ст. 284 КУпАП): 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування за ходів впливу, передбачених ст. 24-1 КУпАП (заходи впливу, що застосо вуються до неповнолітніх); 3) про закриття справи.
Постанова у справі про адміністративне правопорушення має місти ти, найменування органу (посадової особи), що виніс постанову, дату розгляду справи, відомості про особу, щодо якої розглядається справа, викладення обставин, встановлених під час розгляду справи, посилання на нормативний акт, що передбачає відповідальність за це адміністратив не правопорушення, прийняте по справі рішення.
Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення водночас вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові у справі зазначається розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.
Постанова у справі мас містити вирішення питання про вилучені речі та документи, а також вказівки про порядок і строк її оскарження. Поста нова колегіального органу приймається простою більшістю голосів чле нів колегіального органу, присутніх на засіданні.
Постанова у справі про адміністративне правопорушення підписуєть ся посадовою особою, яка розглядала справу, а постанова колегіального органу — головуючим на засіданні та секретарем цього органу.
Постанова виконавчого комітету селищної, сільської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.
На заключному етапі стадії розгляду справи виконуються такі дії: постанова доводиться до відома суб’єктів провадження, що мають особистий інтерес у справі, а також до відома осіб або організацій, яким вона адресована (шляхом оголошення одразу після закінчення розгляду справи). Про прийняте рішення повідомляється адміністрації або громадській органі зації за місцем роботи, навчання чи проживання правопорушника, вносяться пропозиції щодо ліквідації причин та умов правопорушень.
Копія постанови протягом трьох днів вручається або надсилається особі, по справі якої вона винесена. На прохання потерпілого йому теж має бути видана така копія.
Важливою гарантією законності та обґрунтованості застосування адміністративних стягнень є наявність стадії пе регляду постанов. Під переглядом розуміють розгляд справ, органами, на які покла дено контроль за законністю постанов по справах про адміністративні пра вопорушення.
Перегляд — це новий розгляд справи суб’єктом, наділеним правом скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін. Перегляд слід відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться у тому разі, якщо прийняту раніше постанову скасовано і справу направлено на новий розгляд.
У першому випадку діє постанова у справі, законність та обґрунтованість якої перевіряється, у другому стару постанову скасовано і у справі необхідно прийняти нову постанову.
Стадія перегляду є факультативною, необов’язковою. Лише певна кількість справ розглядається у порядку контролю, але вже сам факт існування такої можливості має велике превентивне значення, дисциплі нує тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.
Чинне законодавство передбачає можливість перегляду постанови про накладення адміністративного стягнення у трьох випадках: 1) оскарження; 2) опротестування; 3) за розсудом вищестоящого органу.
Суб’єктами оскарження є, по-перше, особа, щодо якої винесено постанову; по-друге, потерпілий. Суб’єктом опротестування є прокурор. Розсуд вищестоящого органу об’єктивується у рішенні його керівника.
Оскарження. Оскаржити можна постанову будь-якого компетентного органу, крім постанови суду. У частині другій статті 287 КУпАП "Право оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення" з цього приводу зазначено, що постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення не підлягає.
Законодавець встановив порядок оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення (стаття 288 КУпАП). Відповідно до нього може бути оскаржено:
1) постанову адміністративної комісії — у виконавчий комітет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним;
2) рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради — у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення якого є остаточним;
3) постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення — у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чиміськрайонний суд, рішення якого є остаточним.
Постанову про одночасне накладення основного і додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.
Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою органу (посадовій особі), правомочному її розглядати. Особа, яка оскаржила постанову про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.
Скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови (стаття 289 КУпАП "Строк оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення"). В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин, він може бути поновлений органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу. Для цього особа, щодо якої винесено постанову, повинна звернутися із заявою по суті.
Подання у встановлений строк скарги зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги (винятками з цього правила є постанови про застосування заходів стягнення, передбачених статтями 26 "Попередження" і 32 "Адміністративний арешт" КУпАП, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення).
Скарга має бути розглянута у десятиденний строк з дня її надходження. При розгляді скарги перевіряється законність і обґрунтованість винесеної постанови. За результатами розгляду орган (посадова особа), що провадив перевірку, приймає одне з чотирьох рішень: 1 залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).
Рішення по скарзі на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором (стаття 297 КУпАП "Опротестування рішення по скарзі"). Протест на рішення по скарзі вноситься у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) відносно органу (посадової особи), який прийняв рішення по скарзі.
Опротестування. Опротестуванню з боку прокурора підлягає постанова будь-якого органу без винятків. Це зафіксовано у статті 290 КУпАП "Опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення", яка сформульована наступним чином: "Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором".
Принесення прокурором протесту зупиняє виконання постанови до розгляду протесту (винятками з цього правила є постанови про застосування заходів стягнення, передбачених статтями 26 "Попередження" і 32 "Адміністративний арешт" КУпАП, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення).
Протест на постанову по справі про адміністративне правопорушення розглядаються правомочними органами (посадовими особами) в десятиденний строк з дня його надходження
Орган (посадова особа) при розгляді протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: 1) залишає постанову без зміни, а протест без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).
Ні суд (суддя), ні інший суб’єкт, який виніс постанову, не вправі відмовити у прийнятті протесту прокурора навіть у тому випадку, коли прокурор не брав участь у розгляді справи про адміністративне правопорушення. Копія протесту прокурора з повідомленням про час і місце його розгляду направляється особі, стосовно якої винесено постанову, а також потерпілому, їх законним представникам, адвокату, який брав участь у розгляді справи. Зазначені особи мають право давати пояснення, але їх явка на розгляд протесту не є обов’язковою. Неявка прокурора також не є перешкодою для розгляду протесту43.
Перегляд постанови вищестоящим керівником. Право переглядати в порядку контролю постанови нижчестоящих органів надано лише двом суб’єктам. Це голова вищестоящого суду і начальник вищестоящого органу внутрішніх справ. При цьому у останнього це право розповсюджується лише на статтю 173 КУпАП.
Зазначене положення регламентовано статтею 294 КУпАП "Повноваження судді, начальника органу внутрішніх справ, голови вищестоящого суду і начальника вищестоящого органу внутрішніх справ щодо перегляду справи".
Ця стаття встановлює, що постанову судді у справі про адміністративне правопорушення може бути скасовано або змінено самім суддею за протестом прокурора, а також незалежно від наявності протесту прокурора — головою вищестоящого суду, його першим заступником або заступниками.
Постанову начальника органу внутрішніх справ по справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 173 КУпАП, може бути скасовано або змінено за протестом прокурора самим начальником органу внутрішніх справ, а також незалежно від наявності протесту прокурора — начальником вищестоящого органу внутрішніх справ.
Завершуючи розгляд питання про перегляд постанов по справах про адміністративні проступки необхідно звернути увагу ще на два положення.
По-перше, Копія рішення по скарзі або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої її винесено. В той же строк копія постанови надсилається потерпілому на його прохання. Про результати розгляду протесту повідомляється прокуророві.
По-друге, Скасування постанови із закриттям справи про адміністративне правопорушення тягне за собою повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, зв'язаних з цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість.
Відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту або виправних робіт, провадиться в порядку, встановленому законом.
Виконання постанови — завершальна стадія провадження по справах про адміністративні проступки. Її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, яке призначено право порушникові юрисдикційним органом (посадовою особою).
Виконання постанови здійснюється в два етапи. Перший етап — звернення постанови до виконання; другий — безпосереднє виконання постанови.
Зазначимо, що чинний КУпАП цю діяльність по етапах не розподіляє, але їх наявність випливає із змісту норм розділу V “Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень”. У них чітко виокремлюється і регламентується, як діяльність зі звернення постанови до виконання, так і по безпосередньому виконанню постанови.
Так, стаття 299 має назву “Звернення постанови до виконання” і містить важливі положення, які визначають сутність і зміст першого етапу. Вона називає суб’єктів, які компетентні звернути постанову до виконання. Такими суб’єктами є органи (посадові особи), які виносять постанову. Визначає, що постанова підлягає виконанню з мо менту її винесення. У випадках, коли постанова оскаржена або опротестована її виконання здійснюється після залишення скарги або протесту без задоволення (за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення).
Принципові положення щодо звернення постанови до виконання містить стаття 298 “Обов’язковість постанови про накладення адміністративного стягнення”. Вона встановлює, що постанова про накладення адміністративного стягнення є обов’язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Таким чином, звернення постанови до виконання полягає у діяльності органу (посадової особи), який виніс постанову щодо створення необхідних умов для виконання передбачених постановою стягнень. Такі умови створюються шляхом своєчасного направлення постанови органу-виконавцю; здійснення контролю за правильним виконанням постанови; вирішення всіх питань, які пов’язані з виконанням постанови.
Сутність і зміст другого етапу (безпосереднє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення) розкрито у подальших статтях цього розділу.
Так, стаття 300 “Порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення” називає суб’єктів, які компетентні безпосередньо виконати постанову про накладення адміністративного стягнення. Такими є спеціа льно уповноважені на те органи. Це, наприклад, органи внутрішніх справ, які безпосередньо виконують постанови про адміністративний арешт (ст. 300 КУпАП); державні виконавці (пп. 2 і 6 ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р., ст. 311 та інші КУпАП); посадові особи органів мисливського господарства (ст. 317 КУпАП) та інші. Ця ж стаття передбачає, що у разі винесення кількох постанов про накладення адміністративних стягнень щодо однієї особи кожна постанова виконується окремо.
Таким чином, безпосереднє виконання постанов полягає у діяльності спеціально визначених компетентних органів (посадових осіб) щодо реалізації адміністративних стягнень, шляхом здійснення законних дій, які завдають пока раному втрат і правообмежень у встановлених постановою межах.
До основних положень виконання постанов про накладення адміністративних стягнень законодавець включає норми, які регламентують відстрочку (ст. 301 КУпАП), припинення (ст. 302 КУпАП) і давність (ст. 303 КУпАП) виконання постанов, а також вирішення питань, зв’язаних з їх виконанням (ст. 304 КУпАП) та здійснення контролю (ст. 305 КУпАП).
Рішення про відстрочку виконання постанови про накладення адміністративного стягнення може бути прийнято суб’єктом, який виніс постанову. Застосовується відстрочка лише у випадках, коли накладено стягнення у вигляді: а) адміністративного арешту, б) виправних робіт, в) штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення).
Виконання адміністративного арешту і виправних робіт може бути відстрочено не більше ніж на один місяць. Відстрочка виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу здійснюється в порядку, встановленому законом.
Підставами прийняття рішення про відстрочку законодавець визнає обставин, що ускладнюють виконання постанови про накладення адміністративного стягнення або роблять її виконання неможливим. Законодавець не дає переліку (або будь-яких пояснень) щодо вищезазначених обставин. Не визначається також форма відповідних клопотань і суб’єкти, які можуть звертатися з ними. З цього виходить, що оцінка таких звернень за формою і змістом (сутністю) є прерогативою органу (посадової особи), що виніс постанову. Практика свідчить, що такими обставинами можуть визнаватися хвороба, надзвичайні ситуації, сімейні обставини тощо.
Припинення виконання постанови про накладення адміністративного стягнення також є компетенцією суб’єкта, який виніс постанову. Підставами прийняття такого рішення закон визнає: а) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення; б) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність; в) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі (пункти 5, 6 і 9 статті 247 КУпАП).
Під давністю виконання постанов законодавець розуміє закінчення встановленого законом строку, протягом якого постанова повинна бути звернена до виконання. Відповідно до статті 303 КУпАП зазначений строк дорівнюється трьом місяцям. Таким чином, не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення.
В разі зупинення виконання постанови в зв’язку з поданням скарги або принесенням протесту (відповідно до статті 291 КУпАП), перебіг строку давності зупиняється до розгляду скарги або протесту. У разі відстрочки виконання постанови (відповідно до статті 301 КУпАП), перебіг строку давності зупиняється до закінчення строку відстрочки.
У той же час КУпАП (ч. 2 статті 303) передбачає, що Законами України може бути встановлено й інші, більш тривалі строки для виконання постанов по справах про окремі види адміністративних правопорушень.
Важливе значення для забезпечення законності при виконанні постанов про накладення адміністративних стягнень мають положення статей 304 і 305 КУпАП. Відповідно до статті 304 усі питання, зв’язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову. Відповідно до статті 305 контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення здійснюється органом(посадовою особою), який виніс постанову, та іншими органами державної влади в порядку, встановленому законом.
У главах 26 — 33 КУпАП регламентуються провадження по виконанню постанов щодо конкретних видів адміністративних стягнень.
Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження (ст. 306) виконується органом (посадовою особою), який виніс постанову, шляхом оголошення постанови порушнику.
Якщо постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження виноситься під час відсутності порушника, йому вручається копія постанови в порядку і строки, передбачені статтею 285 КУпАП (протягом трьох днів).
При винесенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення порушень, передбачених статтями 116 “Порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на річковому транспорті і маломірних суднах”, 116-2 “Порушення правил, що забезпечують безпеку експлуатації суден на внутрішніх водних шляхах”, 117 “Порушення правил користування річковими і маломірними суднами”, 125 “Інші порушення правил дорожнього руху”, частиною першою статті 127 “Порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, возіями та іншими особами” КУпАП, воно оформляється способом, встановленим відповідно Міністерством внутрішніх справ України або Міністерством транспорту України.
Провадження по виконанню постанови про накладення штрафу регламентовано статтями 307 “Строки і порядок виконання постанови про накладення штрафу”; 308 “Примусове виконання постанови про стягнення штрафу”; 309 “Виконання постанови про накладення штрафу, який стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення”; 310 “Закінчення провадження по виконанню постанови про накладення штрафу”.
Відповідно до них штраф має бути сплачений порушником не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а в разі оскарження або опротестування такої постанови — не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі відсутності самостійного заробітку в осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють. Штраф, накладений за вчинення адміністративного правопорушення, вноситься порушником в установу Ощадного банку України, за винятком штрафу, що стягується на місці вчинення правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України.
У разі несплати штрафу у зазначений строк, постанова про його накладення надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання чи роботи порушника, або за місцем знаходженням його майна.
При стягненні штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення (відповідно до статті 258 КУпАП) порушникові видається квитанція встановленого зразка, яка є документом суворої фінансової звітності.
Постанова про накладення штрафу, за якою стягнення штрафу проведено повністю, з відміткою про виконання повертається органові (посадовій особі), який виніс постанову.
Провадження по виконанню постанови про оплатне вилучення предмета регламентовано статтями 311 “ Органи, що виконують постанови про оплатне вилучення предмета” і 312 “Виконання постанови про оплатне вилучення предмета”.
Відповідно до них постанова про оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виконується державним виконавцем. Вилучені предмети здаються державним виконавцем для реалізації в порядку, встановленому законом. Суми, виручені від їх реалізації передаються колишньому власникові з відрахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій.
Провадження по виконанню постанови про конфіскацію предмета, грошей регламентовано статтями 313 “Органи, що виконують постанови про конфіскацію предмета, грошей”; 314 “Порядок виконання постанови про конфіскацію предмета, грошей”; 315 “Порядок реалізації конфіскованих предметів, грошей”; 316 “Закінчення провадження по виконанню постанови про конфіскацію предмета, грошей”.
Відповідно до них постанови про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, виконуються державними виконавцями в порядку, встановленому законом.
Виконання постанови про конфіскацію здійснюється шляхом вилучення конфіскованого предмета і примусового безоплатного звернення цього предмета у власність держави. Реалізація конфіскованих предметів провадиться в порядку, встановлюваному законами України.
Постанова про конфіскацію предмета, грошей з відміткою про виконання повертається до суду, який виніс постанову.
Провадження по виконанню постанови про позбавлення спеціального права регламентовано статтями 317 ”Органи, що виконують постанову про позбавлення спеціального права”; 318 “Порядок виконання постанови про позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном” 319 “Порядок виконання постанови про позбавлення права полювання” 320 “Підстава і порядок скорочення строку позбавлення спеціального права”; 321 “Обчислення строків позбавлення спеціального права”.
Відповідно до них постанова про позбавлення права керування транспортними засобами виконується посадовими особами органів внутрішніх справ, зазначеними у пункті 2 частини другої статті 222 КУпАП. Це начальник або заступник начальника відділення (відділу, управління, Головного управління) Державної автомобільної інспекції, начальник або заступник начальника відділу (управління, Головного управління) дорожньої міліції, командир або заступник командира окремого підрозділу дорожньо-патрульної служби. В разі відсутності у районному, міському, районному у місті відділі внутрішніх справ відділення(відділу) Державної автомобільної інспекції постанова виконується начальником або заступником начальника відділу внутрішніх справ.
Постанова про позбавлення права керування річковими і маломірними суднами виконується начальником Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства та його заступниками, капітаном річкового порту.
Постанова про позбавлення права полювання виконується посадовими особами органів мисливського господарства, зазначеними у частині другій статті 242 КУпАП. Це керівник спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі мисливського господарства та полювання і його заступники, начальник управління мисливського господарства спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі мисливського господарства та полювання і його заступники, керівники, головні лісничі, головні мисливствознавці територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі мисливського господарства та полювання, державні районні мисливствознавці, керівники, головні лісничі, лісничі, головні мисливствознавці, мисливствознавці держлісгоспів, інших державних лісогосподарських підприємств, а також державних лісомисливських та державних мисливських господарств.
У разі винесення постанови про позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном вилучене відповідно до частини п’ятої статті 265 КУпАП посвідчення водія (свідоцтво, диплом) особі, щодо якої застосовано даний захід адміністративного стягнення, не повертається.
Дія виданого замість вилученого посвідчення водія (свідоцтва, диплома) тимчасового дозволу на право керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном продовжується до закінчення строку, встановленого для подання скарги, або до прийняття рішення по скарзі.
Якщо в результаті розгляду скарги буде прийнято рішення про скасування постанови і закриття справи або про заміну позбавлення права керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном іншим заходом стягнення (пункти 3 і 4 частини першої статті 293 КУпАП), вилучене посвідчення водія (свідоцтво, диплом) повертається особі, у якої його було вилучено.
Виконання постанови про позбавлення права полювання провадиться шляхом вилучення посвідчення мисливця.
У разі ухилення особи, позбавленої права полювання, від здачі посвідчення мисливця органи мисливського господарства, вилучення посвідчення мисливця провадять у встановленому порядку.
Порядок вилучення посвідчення мисливця встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі лісового господарства.
При сумлінному ставленні до праці і зразковій поведінці особи, позбавленої на певний строк права керування транспортним засобом, річковим маломірним судном або права полювання орган (посадова особа), який наклав стягнення, може після закінчення не менш як половини призначеного строку скоротити за клопотанням громадської організації, трудового колективу строк позбавлення зазначеного права.
Водії транспортних засобів, судноводії і особи, що порушили правила полювання, вважаються позбавленими спеціального права з дня винесення постанови про позбавлення цього права. Якщо зазначені особи, які позбавлені спеціального права, ухиляються від здачі документа, що посвідчує це право, то строк позбавлення їх спеціального права обчислюється з дня здачі або вилучення такого документа.
Після закінчення призначеного строку позбавлення спеціального права (а також у разі його скорочення відповідно до статті 320 КУпАП) особі, щодо якої застосовано даний захід адміністративного стягнення, повертаються в установленому порядку вилучені у неї документи. Вилучене посвідчення водія транспортного засобу повертається особі, яку було позбавлено права керування транспортними засобами, після проходження нею перевірки знань правил дорожнього руху у Державній автомобільній інспекції.
Провадження по виконанню постанови про застосування виправних робіт регламентовано статтями 322 “Виконання постанови про застосування виправних робіт”; 323 “Обчислення строку відбування виправних робіт”; 324 “Обов’язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування порушником виправних робіт”; 325 “Наслідки ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства”.
Відповідно до них (а також статті 31 КУпАП) виправні відбуваються за місцем постійної роботи порушника. Постанова суду (судді) про застосування виправних робіт надсилається органу Державного департаменту України з питань виконання покарань на виконання не пізніш як наступного дня після її винесення.
На підставі постанови про виправні роботи із заробітку порушника провадяться відрахування в доход держави протягом строку відбування адміністративного стягнення в розмірі, визначеному постановою.
Відбування виправних робіт обчислюється часом, протягом якого порушник працював і з його заробітку провадилось відрахування.
Кількість днів, відпрацьованих порушником, має бути не менше кількості робочих днів, що припадають на встановлений календарний строк стягнення. Якщо порушник не відпрацював зазначеної кількості робочих днів і відсутні підстави для зарахування невідпрацьованих днів у строк стягнення, відбування виправних робіт триває до повного відпрацювання порушником належної кількості робочих днів.
У строк відбування стягнення зараховується час, протягом якого порушник не працював з поважних причин і йому відповідно до закону виплачувалась заробітна плата. До цього строку також зараховується час хвороби, час, наданий для догляду за хворим, і час проведений у відпустці по вагітності і родах. Час хвороби, спричиненої сп’янінням або діями, зв’язаними з сп’янінням, до строку відбування виправних робіт не зараховується.
На власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування порушником виправних робіт покладається: а) правильне і своєчасне провадження відрахувань із заробітку порушника в доход держави і своєчасний переказ відрахованих сум у встановленому порядку; б) трудове виховання порушника; в) повідомлення органів, що відають виконанням даного виду стягнення, про ухилення порушника від відбування стягнення.
У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, постановою судді не відбутий строк виправних робіт може бути замінено штрафом від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на п’ятнадцять діб.
Провадження по виконанню постанови про застосування адміністративного арешту регламентовано статтями 326 “Виконання постанови про застосування адміністративного арешту”; 327 “Порядок відбування адміністративного арешту”; 328 “Трудове використання осіб, підданих адміністративному арешту”.
Відповідно до них постанова суду (судді) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення. Осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові.
Строк адміністративного затримання (стаття 263 “Строки адміністративного затримання”) зараховується до строку адміністративного арешту. Відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України.
Особи, піддані адміністративному арешту за правопорушення, передбачені частиною першою статті 44 “Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах”, ст. 173 “Дрібне хуліганство”, 173-2 “Вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису”, частиною третьою статті 178 “Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді”, статтею 185 “Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця”, частиною другою статті 185-1 “Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій” і частиною першою статті 185-3 “Прояв неповаги до суду” використовуються на фізичних роботах.
Організація трудового використання осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Особам, підданим адміністративному арешту, за час перебування під арештом заробітна плата за місцем постійної роботи не виплачується.
Провадження по виконанню постанови в частині відшкодування майнової шкоди регламентовано статтями 329 “Порядок і строк виконання постанови в частині відшкодування майнової шкоди” і 330 “Наслідки невиконання постанови в частині відшкодування майнової шкоди”.
Відповідно до них постанова по справі про адміністративне правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди є виконавчим документом. Майнова шкода має бути відшкодована порушником не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня вручення йому копії, а в разі оскарження або опротестування такої постанови — не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі невиконання постанови в частині відшкодування майнової шкоди у зазначений строк, вона надсилається для стягнення збитків у порядку виконавчого провадження.
Таким чином, зміст виконання постанов полягає у діяльності двох видів суб’єктів: а) тих, що здійснюють звернення постанови до виконання; б) тих, що безпосередньо виконують постанови. Ця діяльність складається із своєчасного направлення постанови органу-виконавцю; прийняття її цим органом до виконання; здійснення органом-виконавцем дій, що завдають пока раному втрат і правообмежень у встановлених постановою межах; здійснення контролю за правильним виконанням постанови; вирішення всіх питань, які пов’язані з виконанням постанови.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПАНУВАННЯ
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ТЕМАТИКА РЕФЕРАТИВНИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
Визначте суб’єктів, які уповноважені розглядати справи про адмі ністративні правопорушення
Назвіть стадії провадження в справах про адміністративні правопорушення
Визначте підстави припинення виконання постанови про накладення адміністративного стягнення
При розгляді яких справ обо в’язкова присутність особи, що притягається до відповідальності
Положення яких статей КУпАП необхідно аналізувати і враховувати при вирішенні питання про відповідальність
Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141
Адміністративний Кодекс УРСР: Затверджений ВУЦВК 12.10.1927, введений в дію 01.02.1928 // Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927. – № 63-65.
Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 6 липня 2005 р., № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України – 2005 р., № 35, (№№ 35-36, 37). – Ст. 446.
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122.
Митний кодекс України № 92-IV від 11.07.2002 // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
Інструкція про порядок направлення громадян для огляду на стан сп’яніння в заклади охорони здоров’я та проведення огляду з використанням технічних засобів: Затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства юстиції України від 24 лютого 1995 року № 114/38/15-36-18.
Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади: Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 90-р // Офіційний вісник України від 01.03.2006 — 2006 р., № 7, стор. 167, стаття 376, код акту 35246/2006.
Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993р. № 706.
Судова практика Верховного Суду України у справах про адміністративні правопорушення / За заг. ред. П.П. Пилипчука. — К.: Ін Юре, 2007. — 328с.
Уголовный кодекс Российской социалистической федеративной советской республики. – Петроград: Петрогубисполком, 1922. — 106с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар / Р.А. Калюжний, А.Т. Комзюк, О.О. Погрібний та інші. — К.: Правова єдність, 2008. – 781с.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. — Х.: Одиссей, 2003. — 880с.
Авер’янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України.–1998.– № 8.– С. 8-13.
Авер’янов В. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка // Право України. – 2004.– № 10. – С. 25 – 30.
Авер’янов В.Б. Демократизація адміністративного права — ключове завдання його реформування // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики – К.: Факт, 2003. — С. 35 – 39.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки. – Харків: Вид–во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2004. – 480с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.
Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– С.25—26.
Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. Часть 1. — М.: Теис, 1995. — 280 с.
Барабаш О.Т., Хуторян Н.М. Дисциплінарний проступок // Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 1999.– Т. 2. – С. 201 – 202.
Бахрах Д.М., Рєнов Е. М. Адміністративна відповідальність по російському законодавству. — М.: Норма, 2004. — 304с.
Вениосов А. В. Из истории разработки проекта административного кодекса РСФСР. // Историко-юридические исследования правовых институтов и государственных учреждений СССР: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск: СЮИ, 1986. — 161с.
Елистратов А. И. Об административном кодексе. // Власть советов: Орган Нар. ком. внутренних дел РСФСР. – М.: Наркомат вн. дел, 1923. – № 3, с. 28-36.
История государства и права Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1976. — 760с.
Клюшниченко А.П. Советское административное право. Часть общая: Специализированный курс лекций. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1975. – 264с.
Коваль Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій (Загальна частина). – К.: Основи. – 1994. – 154 с.
Колесников А.Н. Об административном кодексе. // Власть советов: Орган Нар. ком. внутренних дел РСФСР. – М.: Наркомат вн. дел, 1923. – № 3, с. 36-41.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус в публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія. — Запоріжжя: Поліграф, 2004. — 404с.
Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.
Колпаков В.К. Спеціальні засоби, що застосовуються при охороні громадського порядку // Юридична енциклопедія: в 6 т. Т.5. – К.: Укр.енцикл., 2003. – С. 582 – 583.
Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.– 544с.
Кузякин Ю.П. Специальные знания в производстве по делам об административных правонарушениях: Монография. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 183с.
Курицын В.М. Становление социалистической законности.– М.: Наука, 1983. —193с.
Лук’янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. — К.: ІДП НАН України, 2001. — 220с.
Лунев А. Е. Из истории развития законодательства и теории об административной ответственности в советском государстве. // Правовые основы ответственности в управлении в СССР и ГДР: Сб. статей. – М,: ИГП АН СССР, 1981. — 150с.
Миколенко О.І. Адміністративний процес і адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник. Изд. 2-е, доп. — Х.: Одісей, 2006. — 352с.
Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. – Львів: Літопис, 2002. – 196с.
Погорілко В.Ф. Публічна влада // Юридична енциклопедія: В 6 т.– К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 5. – С.196.
Стефанчук Р.О. Шкода // Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 2004.– Т. 6. – С. 441 – 442.
Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2007. — 624с.
Ямпольская Ц.А. О месте административного права в системе советского социалистического права // Сов. государство и право. – 1956. – №9. – С.98-102.
Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122.
Митний кодекс України № 92-IV від 11.07.2002 // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
Судова практика Верховного Суду України у справах про адміністративні правопорушення / За заг. ред. П.П. Пилипчука. — К.: Ін Юре, 2007. — 328с.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. — 5-е изд. с изм. и доп. по состоянию на 16 июня 2004г. — Х. : ООО "Одиссей", 2004. — 912с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар / Р.А. Калюжний, А.Т. Комзюк, О.О. Погрібний та інші. — К.: Правова єдність, 2008. – 781с.
Агапов А. Б. Административная ответственность: Учебник. – М.: Статут, 2000. – 251 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Юридична думка, 2004. – 584 c.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки. – Харків: Вид–во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2004. – 480с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. — Одеса: Юридична література, 2003. — 896 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.
Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С.25—26.
Баб’як А. В. Процесуальні строки а адміністративному процесі: процедурні та юрисдикційні провадження: Монографія. — Львів: Атлас, 2006. — 192с.
Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів. – К. : Літера ЛТД, 2002. – 287с.
Бандурка О.М. Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів – рос. мовою. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.
Бахрах Д. Н., Ренов Э. Н. Административная ответственность по российскому законодательству. — М.: Норма, 2004. — 304с.
Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Монографія. — К.: Алеута, 2007. — 184 с.
Ващенко С. В., Поліщук В. К. Адміністративна відповідальність: Навч. посібник. — Запоріжжя: Юрид. інститут МВС України, 2001. — 142 с.
Гончарук С. Т. Адміністративна відповідальність: Навч.-метод. посібник / Національний авіаційний ун-т. — К. : НАУ, 2005. — 118с.
Гончарук С. Т. Адміністративні стягнення (в запитаннях і відповідях). — К. : КМУЦА, 1998. — 40с.
Доненко В. В., Колпаков В. К. Керування транспортом у стані сп’яніння: адміністративно-деліктні проблеми: Монографія. – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ, 2003. – 196 с.
Жуковский А. Г. Административная ответственность в сфере предпринимательских отношений. Вопросы теории и практики. – Х.: ООО “Одиссей”, 2000. – 224 с.
Иванов В. В. Материально-правовые и процессуальные гарантии законности привлечения к административной ответственности: Учебное пособие. – Одесса: Астропринт, 2001. – 156 с.
Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. – К.: Вища школа, 1979. – 230 с.
Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія / За заг. ред. В. К. Шкарупи. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.
Коломоєць Т. О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України: Монографія. — Запоріжжя: ВЕРЖЕ, 2000. — 240 с.
Коломоєць Т. О., Сквірський І. О. Виправні роботи як вид адміністративного стягнення за законодавством України: теорія, досвід, та практика застосування: Монографія. — К.: Істина, 2008. — 184с.
Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.
Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544с.
Комзюк А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О. М. Бандурки. – Харків: Видавництво Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. –336 с.
Круглов В. А. Административно-деликтное право. — Мн.: Амалфея, 2006. — 388с.
Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. — Атіка, 2005. — 352с.
Кузьменко О. В. Процесуальні категорії адміністративного права: Монографія. — Львів: Атлас, 2004. — 232с.
Кузьмичева Г. А., Калинина Л. А. Административная ответственность: Учебное пособие. Нормативные акты. М.: Юриспруденция, 2000. – 464 с.
Лук’янець Д. М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання: Монографія. — Суми: Університетська книга, 2006. — 367с.
Лук’янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. –220 с.
Миколенко А. И. Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2004. – 272 с.
Остапенко О. І. Кваліфікація адміністративних правопорушень: Навчально-практичний посібник. – Львів: Львівський ін-т внутр. справ при Укр. акад. внутр. справ, 2000. –173с.
Остапенко О. І., Остапенко Л. О. Адміністративно-правовий захист встановленого порядку в Україні: навчальний посібник. — Львів: ЛДУВС, 2008. — 345с.
Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.
Саввин М. Я. Административный штраф. – М.: Юридическая литература, 1984. – 112 с.
Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2007. — 624 с.
Судова практика Верховного Суду України у справах про адміністративні правопорушення / За заг. ред. П.П. Пилипчука. — К.: Ін Юре, 2007. — 328с.
Федоров І. О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: Монографія. — Запоріжжя: ТОВ "ВПД Запоріжжя", 2006. — 144 с.
Хорощак Н. В. Адміністративні стягнення за законодавством України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. – 172 с.
Шкарупа В. К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (міліції): Монографія – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 163 с.
Шульженко Ф. П., Невмержицький Є. В. Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 171 с.
Адміністративна відповідальність
предмет адміністративного права
суспільні відносини
державоцентризм
патерналізм
моноцентрична галузь
адміністративне право
відносини публічного управління
Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141
Адміністративний Кодекс УРСР: Затверджений ВУЦВК 12.10.1927, введений в дію 01.02.1928 // Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927. – № 63-65.
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122.
Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 6 липня 2005 р., № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України – 2005 р., № 35, (№№ 35-36, 37). – Ст. 446.
Митний кодекс України № 92-IV від 11.07.2002 // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
Судова практика Верховного Суду України у справах про адміністративні правопорушення / За заг. ред. П.П. Пилипчука. — К.: Ін Юре, 2007. — 328с.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. — 5-е изд. с изм. и доп. по состоянию на 16 июня 2004г. — Х. : ООО "Одиссей", 2004. — 912с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар / Р.А. Калюжний, А.Т. Комзюк, О.О. Погрібний та інші. — К.: Правова єдність, 2008. – 781с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними матеріалами / Відп. ред. Е. Ф. Демський. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 1088с.
Кодекс України про адміністративні правопорушення. Постатейні матеріали. — Ужгород: Інформаційно-видавниче агентство ІВА, 2002. — 724с.
Інструкція про порядок направлення громадян для огляду на стан сп’яніння в заклади охорони здоров’я та проведення огляду з використанням технічних засобів: Затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства юстиції України від 24 лютого 1995 року № 114/38/15-36-18.
Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади: Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 90-р // Офіційний вісник України від 01.03.2006 — 2006 р., № 7, стор. 167, стаття 376, код акту 35246/2006.
Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993р. № 706.
Уголовный кодекс Российской социалистической федеративной советской республики. – Петроград: Петрогубисполком, 1922. — 106с.
Авер’янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України.–1998.– № 8.– С. 8-13.
Авер’янов В. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка // Право України. – 2004.– № 10. – С. 25 – 30.
Авер’янов В.Б. Демократизація адміністративного права — ключове завдання його реформування // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики – К.: Факт, 2003. — С. 35 – 39.
Агапов А. Б. Административная ответственность: Учебник. – М.: Статут, 2000. – 251 с.
Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник / Університет внутрішніх справ / А. Т. Комзюк (заг.ред.), М. І. Городиський (уклад.). — Х. : Ун-т внутр. справ, 1998. — 77с.
Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А. Н. Козырина и М. А. Штатиной. – М.: Спарк, 2003. – 464 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Юридична думка, 2004. – 584 c.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки. – Харків: Вид–во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2004. – 480с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.
Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С.25—26.
Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– С.25—26.
Алехин А.П., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. Часть 1. — М.: Теис, 1995. — 280 с.
Баб’як А. В. Процесуальні строки а адміністративному процесі: процедурні та юрисдикційні провадження: Монографія. — Львів: Атлас, 2006. — 192с.
Бандурка О.М. Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів – рос. мовою. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.
Барабаш О.Т., Хуторян Н.М. Дисциплінарний проступок // Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 1999.– Т. 2. – С. 201 – 202.
Бахрах Д. Н. Состав административного проступка. Учебное пособие. – Свердловск: СЮИ, 1987. – 68 с.
Бахрах Д. Н., Ренов Э. Н. Административная ответственность по российскому законодательству. — М.: Норма, 2004. — 304с.
Бельский К. С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право.– 1999. – №12. – С. 12–20.
Битяк Ю. П. Наукові основи систематизації законодавства України про адміністративні проступки // Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції: У 2-х ч., 7—8 грудня 2006 р. - Сімферополь, 2006. - С. 5-9.
Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Монографія. — К.: Алеута, 2007. — 184 с.
Васильев З. А. Общественная опасность — основной критерий отграничения административных правонарушений от преступлений // Государство и право. — 2007. — № 4. — С. 84-90.
Ващенко С. В., Поліщук В. Г. Провадження по виконанню постанов про накладення адміністративних стягнень: Навч. посібник / За заг. ред. В. П. Петкова. — Запоріжжя: Юрид. інститут МВС України, 2000. — 72 с.
Ващенко С. В., Поліщук В. К. Адміністративна відповідальність: Навч. посібник. — Запоріжжя: Юрид. інститут МВС України, 2001. — 142 с.
Вениосов А. В. Из истории разработки проекта административного кодекса РСФСР. // Историко-юридические исследования правовых институтов и государственных учреждений СССР: Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловск: СЮИ, 1986. — 161с.
Герасименко Є. Форми та види вини при вчиненні адміністративного правопорушення // Право України. – 1998. – №7. – C. 80–86.
Голосніченко І. П. Проблеми удосконалення прогалин у правовому регулюванні порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення // Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції. Збірник наукових праць. – К.: ООО “АДЕФ–Україна”, 2003. – С. 46–51.
Голосніченко І.П. Проблеми кодифікації норм, що встановлюють адміністративну відповідальність // Право України. – 2002. – №10. – С. 20–24.
Гончарук С. Т Адміністративні стягнення в системі заходів адміністративного примусу та проблеми їх удосконалення // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 6 (56). — С. 35-45.
Гончарук С. Т. Адміністративна відповідальність: Навч.-метод. посібник / Національний авіаційний ун-т. — К. : НАУ, 2005. — 118с.
Гончарук С. Т. Адміністративні стягнення (в запитаннях і відповідях). — К. : КМУЦА, 1998. — 40с.
Гуржій Т. О. Логіко-філософські категорії і класифікація об'єктів адміністративного делікту // Право України. — 2003. — №1. — С.13-17.
Гуржій Т. О. Предмет адміністративного делікту // Право України. — 2006. — №7. — С.25-27.
Додин Е. В. Административная ответственность в свете Конституции Украины // Юридический вестник. – 1997. – № 3. – С. 70–74.
Додин Е. В. Исполнение постановлений о наложений административных взысканий: Учеб. пособие. — Одесса: Юридическая литература, АО "БАХВА", 1999. — 68 с.
Додин Е. В. Субъект административного проступка // Ученые записки ВНИИСЗ, вып.5, М. – 1965. – C. 49.
Доненко В. В. Провадження у справах про порушення Правил дорожнього руду: Запитання та відповіді: Навчально-практичний посібник. — Дніпропетровськ: Дніпропетровський юридичний інститут МВС України, 999. — 100 с.
Доненко В. В., Колпаков В. К. Керування транспортом у стані сп’яніння: адміністративно-деліктні проблеми: Монографія. – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ, 2003. – 196 с.
Елистратов А. И. Об административном кодексе. // Власть советов: Орган Нар. ком. внутренних дел РСФСР. – М.: Наркомат вн. дел, 1923. – № 3, с. 28-36.
Жуковский А. Г. Административная ответственность в сфере предпринимательских отношений. Вопросы теории и практики. – Х.: ООО “Одиссей”, 2000. – 224 с.
Иванов В. В. Материально-правовые и процессуальные гарантии законности привлечения к административной ответственности: Учебное пособие. – Одесса: Астропринт, 2001. – 156 с.
История государства и права Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1976. — 760с.
Калаянов Д. П., Остюченко С. М., Аносенков А. А. Правова регламентація адміністративного затримання правопорушників міліцією України. Вид. 3-е доп. – Одеса: Одеський юридичний інститут НУВС, 2002. – 42 с.
Кізіма Н. Особливості застосування конфіскації як одного із видів адміністративних стягнень // Право України. — 2001. — № 4. — С. 80-83.
Клюшниченко А. П. Советское административное право. Часть общая: Специализированный курс лекций. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1975. – 264с.
Коваль Л. В. Административно-деликтное отношение. – К.: Вища школа, 1979. – 230 с.
Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій (Загальна частина). – К.: Основи. – 1994. – 154 с.
Колесников А. Н. Об административном кодексе. // Власть советов: Орган Нар. ком. внутренних дел РСФСР. – М.: Наркомат вн. дел, 1923. – № 3, с. 36-41.
Коліушко І.Б., Голосніченко І.П. До проблеми відмежу вання адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду // Право України. – 2001. – № 3. – С. 39 – 42.
Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія / За заг. ред. В. К. Шкарупи. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.
Коломоєць Т. О. Система адміністративних стягнень за законодавством про адміністративні правопорушення України // Право України. — 2002. — № 2. — С. 31—33.
Коломоєць Т. О. Структура адміністративної відповідальності: сучасний доктринальний погляд // Підприємництво, господарство і право. – 2002. –№4. – С. 65–66.
Коломоєць Т. О. Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України: Монографія. — Запоріжжя: ВЕРЖЕ, 2000. — 240 с.
Коломоєць Т. О. Щодо ефективності адміністративних штрафів // Право України. — 2001. — № 2. — С. 84-87.
Коломоєць Т. О., Сквірський І. О. Виправні роботи як вид адміністративного стягнення за законодавством України: теорія, досвід, та практика застосування: Монографія. — К.: Істина, 2008. — 184с.
Колпаков В. К. Адміністративна реформа і деліктне законодавство // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України: Науково-теоретичний журнал. – 2004. – № 4. – С. 40 – 50.
Колпаков В. К. Адміністративне право і правова держава // Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції. – Ч. 1. – К.: Київський нац. ун-т. внутр. справ, 2006. – С. 22.
Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Колпаков В. К. Адміністративне правопорушення (проступок): поняття і співвідношення з іншими деліктами // Підприємництво, господарство і право: Науково-практичний господарсько-правовий журнал. – 2003. – № 7. – С. 47 – 51.
Колпаков В. К. Адміністративний проступок: критерії визначення // Вісник прокуратури. — 2005. — № 5. — С. 51 —52.
Колпаков В. К. Адміністративний проступок: радянська доктрина // Юридична Україна. – 2004. – № 7. – С. 17 – 26.
Колпаков В. К. Адміністративно-деліктна законотворчість: поняття і функції // Право України. – 2002. – № 6. – С. 25 – 31.
Колпаков В. К. Адміністративно-деліктне право у юридично-галузевій парадигмі // Право України. – 2002. – № 4. – С. 17.
Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.
Колпаков В. К. Адміністративно-правові проблеми видворення іноземців // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – Львів. – 2004. – № 1. – С. 200 -209.
Колпаков В. К. Методологія адміністративно-деліктного права// Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ. – 2004. – № 3 (17). – С. 247 - 254.
Колпаков В. К. Онтолого-гносеологічний вимір ознак адміністративного делікту // Право України. – 2004. – № 10. – С. 30 – 34.
Колпаков В. К. Структура адміністративно-деліктного процесу // Юридична Україна. – 2005. – № 4. – C. 23–31.
Колпаков В. К. Теоретичний вимір законодавчого регулювання порушення справи про адміністративний проступок // Право України. – 2005. – № 2. – С. 10 - 14.
Колпаков В. К. Шкідливість і суспільна небезпека адміністративного делікту: розмежування за філософським виміром// Юридична Україна. – 2004. – № 10. – С. 19 – 28.
Колпаков В. К., Волох О. К. Функції адміністративно-деліктної законотворчості // Науковий вісник Київського нац. ун-т. внутр. справ: Науково-теоретичний журнал. – 2007. – № 3. – С. 42 – 51.
Колпаков В.К. Спеціальні засоби, що застосовуються при охороні громадського порядку // Юридична енциклопедія: в 6 т. Т.5. – К.: Укр.енцикл., 2003. – С. 582 – 583.
Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.– 544с.
Комзюк А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О. М. Бандурки. – Харків: Видавництво Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. –336 с.
Константинов П. Ю., Соловьева А. К., Стуканов А. П. Взаимосвязь административных правонарушений и преступлений: проблемы теории и практики // Известия ВУЗов. Правоведение. – 2005. – №3. – С. 58–74.
Круглов В. А. Административно-деликтное право. — Мн.: Амалфея, 2006. — 388с.
Кузьменко О. В., Гнатюк С. С., Новиков В. В., Чистоклетов Л. Г. Адміністративні правопорушення в системі права: Навчально-методичний посібник. — Львів: ЛДУВС, 2006. — 152с.
Кузьменко О. В. Процесуальні категорії адміністративного права: Монографія. — Львів: Атлас, 2004. — 232с.
Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. — Атіка, 2005. — 352с.
Кузьмичева Г. А., Калинина Л. А. Административная ответственность: Учебное пособие. Нормативные акты. М.: Юриспруденция, 2000. – 464 с.
Кузякин Ю.П. Специальные знания в производстве по делам об административных правонарушениях: Монография. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 183с.
Курицын В.М. Становление социалистической законности.– М.: Наука, 1983. —193с.
Курінний Є.В. Предмет і об’єкт адміністративного права України: Монографія. — Д.: Ліра, 2004. — 340с.
Лук’янець Д. М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання: Монографія. — Суми: Університетська книга, 2006. — 367с.
Лук’янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. –220 с.
Лук’янець Д. М. Проблеми застосування конфіскації як адміністративного стягнення // Право України. — 2006. — № 2. — С. 110-112.
Лунев А. Е. Из истории развития законодательства и теории об административной ответственности в советском государстве. // Правовые основы ответственности в управлении в СССР и ГДР: Сб. статей. – М,: ИГП АН СССР, 1981. — 150с.
Максимов И. В. Система административных наказаний: понятие и признаки // Государство и право. — 2005. — № 4. — С. 18-27.
Миколенко А. И. Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2004. – 272 с.
Миколенко О.І. Адміністративний процес і адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник. Изд. 2-е, доп. — Х.: Одісей, 2006. — 352с.
Остапенко О. І. Кваліфікація адміністративних правопорушень: Навчально-практичний посібник. – Львів: Львівський ін-т внутр. справ при Укр. акад. внутр. справ, 2000. –173с.
Остапенко О. І., Остапенко Л. О. Адміністративно-правовий захист встановленого порядку в Україні: навчальний посібник. — Львів: ЛДУВС, 2008. — 345с.
Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. – Львів: Літопис, 2002. – 196с.
Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.
Погорілко В.Ф. Публічна влада // Юридична енциклопедія: В 6 т.– К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 2003. – Т. 5. – С.196.
Саввин М. Я. Административный штраф. – М.: Юридическая литература, 1984. – 112 с.
Севрюгин В. Е. Административный проступок: понятие, признаки, ответственность: Монография. – М.: Академия МВД СССР, 1989. – 164 с.
Стахов А. И., Иванов В. П. Административная ответственность: учеб. пособ. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 111с.
Стефанчук Р.О. Шкода // Юридична енциклопедія: В 6 т. – К.: Видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, 2004.– Т. 6. – С. 441 – 442.
Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2007. — 624с.
Федоров І.О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: Монографія. — Запоріжжя: ТОВ "ВПД Запоріжжя", 2006. - 144 с.
Хорощак Н. В. Адміністративні стягнення за законодавством України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. – 172 с.
Шкарупа В. К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (міліції): Монографія – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 163 с.
Школик А. М. Порівняльне адміністративне право: Навч. посібник. — Львів: ЗУКЦ, 2007. — 308с.
Шульженко Ф. П., Невмержицький Є. В. Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 171 с.
Ямпольская Ц.А. О месте административного права в системе советского социалистического права // Сов. государство и право. – 1956. – №9. – С.98-102.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
PAGE
PAGE 113