Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Українська культура в кінці XVIII — початку XX ст.
План
1. Історичні обставини розвитку української культури.
2. Освіта. Наукові знання. Медицина.
3. Розвиток української мови та літератури.
4. Драматургія і театр. Музика.
5. Образотворче мистецтво та архітектура.
1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Ук-раїні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке проти-стояло колись польсько-католицькій експансії, деградува-ло, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепада-ла й традиційна українська культура західних міст. Книго-друкування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинсь-ка й угорська мови.
Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.
Намір російського самодержавства асимілювати Украї-ну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеоло-гічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: полі-тичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна іден-тичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.
Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.
На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, на-родність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.
Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важли-вою підоймою народної освіти.
Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею націо-нального відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.
Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".
Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у куль-турне життя нації нової української літературної мови, зас-нованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.
Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. По-езія великого співця України будила національно-патріо-тичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.
Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя поверну-тися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.
Так само поезія великого Тараса "перевернула свідо-мість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.
У шевченківській моделі культури був закладений вели-чезний заряд народних морально-етичних і духовних цінно-стей, який дав можливість українському народові вистоя-ти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвива-ється саме як державна нація, послідовно і непохитно утвер-джує свою соборність у царині духу, культури насамперед.
В українській культурі другої половини XIX ст. окрес-лені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший мож-на назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошу-ках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням роз-витку всіх видів і форм культури, включенням її у загаль-нослов'янський (і світовий) духовний розвиток.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легаль-но-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з пер-ших місць висувається діяльність київської "Громади".
У громадському житті України початку 60-х років відо-му роль відіграло "хлопоманство", поширене серед сту-дентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив росій-ських офіційних властей.
На чільне місце виходить український осередок у Пе-тербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкува-лися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Ко-стомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.
Журнал відстоював право українського народу на віль-ний культурний розвиток, прагнув представити його куль-туру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.
Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними захода-ми російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не может, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низ-ка подібних заборон щодо українських театрів, українсь-кої дитячої літератури, скасування української преси і т.д.
Українська культура в таких умовах виявляла дивовиж-ну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем істо-ричного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шев-ченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.
2. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, зап-роваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове учи-лище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Голов-ну Віденську школу.
У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київсько-го університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення універси-тету — поширювати російську культуру ...".
Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій мо-лоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.
У Східній Україні вся система освіти була російсько-мовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Оде-са), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізер-ний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педа-гогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на вихо-вання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.
У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомов-ними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти ук-раїнців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.
За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської куль-турної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обрано-го куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі про-фесора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітово-му училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопо-чуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.
В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.
Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкіль-ництва і виходу у світ цілої серії підручників — переклад-них та оригінальних, написаних авторами для нижчої і се-редньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.
Центром національного відродження в Україні був Хар-ківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором універси-тету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознав-стві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформу-лювалася своєрідна романтично-філософська школа, дослі-джувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письмен-ник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність стано-вить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь ук-раїнської мови" (1907—1909 рр.).
Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначи-ли, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.
Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російсь-кого відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського на-роду — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.
Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особ-ливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним упер-ше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.
Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він пору-шив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був од-ним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділян-ках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пла-стичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.
Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперу-вав хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.
Одним з перших професорів хірургії, які починали чи-тати лекції українською мовою, був декан медичного фа-культету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.
Петро Андрійович Наранович займався розвитком уро-логії, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.
Талановитим хірургом, основоположником вільної пере-садки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.
З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медич-ний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.
Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського уні-верситету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петер-бурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був ди-ректором Петербурзького медико-інструментального заводу.
У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші тера-певти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.
Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фар-макологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.
Займалися науковою працею лікарі провінційних ліка-рень та працівники лікарських управ, міських та військо-вих лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.
Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціо-нарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшен-ням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічу-валося 50 земських акушерок та 150 лікарів.
3. Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладню-вався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст. російський уряд забороняє книго-друкування українською мовою, то в XIX ст. заборони сто-суються освіти. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негатив-не ставлення до української мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський циркуляр, який у 1876 р. був підтверджений і доповнений пунктами Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввози-лися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.
Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному роз-витку української мови. Так, якщо в 1787р. при Львів-ському університеті було відкрито Руський інститут, де на двох факультетах (філософському і богословському) ок-ремі предмети викладались українською мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито під тиском польських шов-іністичних кіл. Національно-культурному розвитку пере-шкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт вик-ликало так звану азбучну війну, проти цього виступив М. Шашкевич. Протести передової галицької інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем і П. Шафариком, змусили реакційні кола відмови-тися від свого задуму.
Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І. Могильницький. У 1846 р. з'являється "Граматика української мови" Й. Лозинського. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє то-вариство 'Талицько-руська матиця", яке видавало книж-ки з різних галузей знань. Першою такою книжкою був "Буквар руський для школ в Галіції" (1848р.), згодом ви-дано "Читанку для малих дітей" М. Шашкевича. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.
В українських землях, які входили до складу Росії, роз-витком мовознавства займались О. Потебня, П. Житець-кий, М. Михальчук, Б. Грінченко. Саме Б. Грінченко — автор першої книги "Рідне слово" для читання в школі українською мовою та "Української граматики". Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).
Питанням розвитку української мови значну увагу при-діляв М. Грушевський. У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великорусь-кої, що її ніхто не видумав, а вона існує ... віковічно...".
Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська літе-ратура.
Початком нової доби в українській літературі було опуб-лікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Осново-положником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталіз-му. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої хи-мерної прози.
Тематичні і жанрові обрії української літератури 20—30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський.
На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської куль-тури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-ро-мантиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спряму-вання є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.
Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки").
До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбут-нього, до земляків "мертвих, і живих, і ненарождених ...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.
Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, жур-наліст, видавець, літературний критик, мовознавець, етно-граф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.
Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Марке-вич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.
Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я").
З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").
"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Букови-ні. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких розду-мів над проблемою людського існування (поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" та ін.).
Серед представників української прози 70—90-х років — письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О. Кобилянська, Т. Бордуляк, О. Мако-вей, А. Чайківський (Західна Україна).
Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський та В. Самійленко. У їхній творчості відобра-жено національні й філософсько-психологічні проблеми доби.
Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універ-сальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літе-ратурного життя. Його творчість стала основою комплекс-ного вивчення зв'язків української та світової культур.
Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водно-час споріднена з новими явищами в європейській літера-турі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад ціка-вого експерименту: введення оповідних форм у поезію.
Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".
Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".
Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя"). Творчість Фран-ка-новеліста належить до кращих зразків світової літера-тури.
Українська література на переломі XIX—XX ст. позна-чена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іме-нами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.
Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний. У 1901 р. він надрукував відозву до ук-раїнських письменників з проханням надсилати для заду-маного ним альманаху "З-над хмар і долин" твори філо-софського спрямування. Він звернув увагу передусім на "естетичний бік" видання, мав на меті наблизити його до "новітніх течій", уникати творів грубо реалістичних з по-казом щоденного життя. Навколо виступу поета виникла літературна полеміка, у якій брали участь І. Франко, Леся Українка та ін.
У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.).
Навколо літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. На заса-дах символістської поезії стояли В. Бобинський, Р. Купчин-ський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, М. Голубець, Л. Лепкий.
У 1909—1914 рр. група письменників-модерністів гурту-валася навколо київського журналу "Українська хата". Серед них — М. Сріблянський (Шаповал), М. Євшан, Г. Чупринка, М. Філянський.
4. Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винят-ком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, піз-ніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.
Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котля-ревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у ца-рині світського театру.
Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губер-натора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтав-ський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийо-ми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій укра-їнській літературі, один із засновників Харківського про-фесійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).
З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Со-леника (1811-1851).
М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність роз-почав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представ-ників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Ви-ступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.
Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.
У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком про-фесійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.
У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо-ричного й соціального змісту. У 1883 р. київський губер-натор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи-ти глибокі українські театральні традиції.
У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори-ли "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те-атру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке-рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча-стю М. К. Заньковецької".
Одним з найвидатніших діячів українського театру кори-феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільно-го буття.
З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько-вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елео-нори Дузе та француженки Сари Бернар.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама-торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.
Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі-да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.
На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти-візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу-тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.
Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роз-думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь-кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін.
Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція-ми Європи.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.
Творчою лабораторією став один з найкращих тогочас-них театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.
М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Ук-раїнки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.
Українська музика була невід'ємною складовою побу-тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак-тери. Тут багато важив неповторний чар української народ-ної пісні.
Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про-фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву-чить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво-рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо-зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.
Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Ан-тонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна опер-на традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.
Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У 1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорен-тійської опери.
Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказа-ний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура за-бороняла постановку опери. На українській сцені її впер-ше поставив 1884р. М. Кропивницький.
У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.
Серед українських професійних композиторів вирізня-ється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ні-щинський закінчив Афінський університет, де здобув сту-пінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична кар-тина "Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля".
П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство лю-бителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".
Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний ком-позитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоре-тик музики і педагог, засновник професійної школи. Нав-чався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 во-кально-хорових творів різних жанрів).
Композитор збагатив майже всі жанри української му-зики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".
М. Лисенко — основоположник інструментальних жан-рів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національ-ної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних шко-лах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуць-кий, О. Кошиць.
Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.
Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одесь-кий Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.
Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Вороб-кевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сі-чинський, В. Барвінський, С. Людкевич.
У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консер-ваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій му-зичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тер-нополі, Яворові та інших містах.
Давні традиції має музично-театральна культура Льво-ва. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому при-міщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені де-бютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Рус-нак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська май-стерність яких набула світового визнання.
У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.
У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали ком-позитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.
5. У першій половині XIX ст. розвивається станко-вий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представни-ком українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ пред-ставника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").
Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.
Одним із зачинателів нової української школи пейзаж-ного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").
Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живо-писних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна ево-люція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.
Безпосередніми продовжувачами демократичних тради-цій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.
Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демокра-тичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.
Видатним майстром побутового жанру був М. Пимонен-ко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шу-качем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Лев-ченко, І. Труш, К. Костанді.
Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг знач-ного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красиць-кий ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обі-дають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).
Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої твор-чості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.
Оригінальним творчим мисленням відзначається Олек-са Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаків-ський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каш-тани і бузок" та ін.
На жаль, у цю добу монументальний український жи-вопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів-цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Ки-рилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій-ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майст-ри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Бу-динку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").
Щодо монументальної скульптури, то окрасою Украї-ни є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульпто-ри П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні порт-рети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд-дя Т. Шевченка).
Слід також назвати численні скульптурні оздоби відо-мих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будин-ку Політехнічного інституту у Львові; численні скульпту-ри українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього про-мислу, постать Слави на оперному театрі.
В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль кла-сицизму. Національна своєрідність українського класициз-му виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типо-вої для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі кла-сицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. при-падає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.
У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють гро-мадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).
В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається сти-льова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростан-ня міст, великими масштабами їхньої забудови.
Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, ви-конані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений уні-верситет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх про-мислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).
При забудові Києва домінує стиль "французького від-родження". У такому стилі споруджено Український дра-матичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).
Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архі-тектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.
У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ри-нок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнич-на станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаме-нитого київського архітектора В. Городецького.
Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу-валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.
Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь-кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.