Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
донецький національний університет економіки і торгівлі
імені Михайла Туган-Барановського
Кафедра українознавства
Бігун Г. С., Мармазова О. І.,Саржан С. Е., Соловйова Р. П., Романуха О. М.
Історія української культури
Навчально-методичний посібник
для студентів економічних і торговельних спеціальностей
Затверджено
на засіданні кафедри українознавства
Протокол № 21 від 5.05.10 р.
Схвалено навчально-методичною
радою ДонНУЕТ
Протокол № __ від______2010 р.
Донецьк-2010
ББК 63.3 (4Укр) я73
і 90
УДК 94 (477) (076.3)
Автори:
Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, О.М. Романуха, С. Е. Саржан, Р.П. Соловйова
Рецензенти:
к.і.н., доцент кафедри філософії і соціології Макіївський економіко-гуманітарний інститут Струченков О.В.
канд. філос. наук., доц., Ємельянова А.В.
і - 90 Історія української культури [Текст] : навч.-метод. посіб. для студ. екон. і торг. спец. / М-во освіти і науки України, Донец. нац. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, Каф. українознавства ; Г. С. Бігун, О. І. Мармазова, О. М. Романуха, С. Е. Саржан, Р. П. Соловйова – Донецьк : ДонНУЕТ, 2010. – 182 с.
Посібник для студентів економічних і торговельних спеціальностей укладено відповідно до програми вищої школи. У ньому визначені мета, завдання і предмет курсу “Історія української культури”. З позиції науковості і історизму висвітлено матеріал, надані теми повідомлень та рефератів, складені проблемно-пізнавальні питання, рекомендована література.
ББК 63.3 (4Укр) я73
© Колектив авторів, 2010
© Донецький національний університет
економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, 2010
Зміст
Вступ 4
Тема 1. Суть та основні функції дисципліни
«історія української культури» 5
Тема 2. Становлення та розвиток культури
давнього населення України 20
Тема 3. Розвиток освіти, науки та друкарства в Україні 46
Тема 4. Розвиток літератури в Україні 70
Тема 5. Архітектура, скульптура та живопис в Україні 90
Тема 6. Музика, театр та кіно в Україні 105
Тема 7. Традиційна українська культура 120
Тема 8. Міжкультурний діалог в історії культури України 143
Тема 9. Культура української діаспори 163
Вступ
У цьому може допомогти “Історія української культури” – навчальна дисципліна, яка дає широкі знання та уявлення про загальнолюдські цінності й національні пріоритети, формує гуманістичний світогляд на засадах універсалізму – способу освоєння дійсності, що дає можливість усе живе – людину, природу і Всесвіт – сприймати в єдиній цілісній системі.
Концептуальний підхід до викладення змісту ґрунтується на розумінні культури, як цілісного явища, яке творить це людство на основі розвитку і взаємодії національних культур. Тому, розглядаючи національну культуру в європейському просторі, ставиться мета розкрити своєрідність українського культурно-історичного типу, виявити його закономірності й джерела формування, особливості процесів культуротворення та визначити внесок національних досягнень у світову загальнолюдську скарбницю.
Діалог культур можливий лише через засвоєння культурних цінностей інших народів та глибоке розуміння власного духовного коріння.
У змістовно-залікових модулях приділяється велика увага висвітленню найбільш важливих проблем з “Історія української культури”, що мають дискусійний характер з позицій принципів історизму та науковості.
До кожної теми подано відповідний список літератури, перелік запитань для самоконтролю. Повідомлення сприяють розширенню кругозору студентів.
ТеМА 1. Суть та основні функції дисципліни
«Історія української культури»
План
Теми повідомлень
Література
Проблемно-пізнавальні питання
1. Вивчаючи перше питання необхідно виходити з того, що курс “Історія української культури” вирішує декілька взаємозв’язаних завдань:
Цей курс дає розуміння того, що будь-яка матеріально-практична, наукова та інша діяльність людини поза культурою неможлива, як саме життя.
Слово “культура” – лексиконі практично кожної людини, але в це поняття вкладають різноманітний смисл. Одні під культурою розуміють лише цінності духовного життя, інші – ще більше звужують це поняття, відносять до нього лише явища мистецтва, літератури. Треті під “культурою” взагалі розуміють певну ідеологію, покликану обслуговувати, забезпечувати “трудові звершення”, тобто господарські завдання.
Проблеми культури вивчають багато конкретних наук – археологія, етнографія, історія, соціологія, а також науки, що вивчають різні форми свідомості, - філософія, мистецтво, естетика, мораль, релігія тощо.
Культура – це багатогранна проблема історичного розвитку.
Термін “культура” походить від латинського “culture”, який означив обробіток землі, її культування, тобто зміна у природному об’єкті під впливом людини, її діяльності, на відміну від тих змін, що викликані природними причинами.
Уже в цьому змісті терміна мова виразила важливу особистість – єдність культури, людини, її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в одному контексті “створене”, “поза природне”. Світ культури, будь-який його предмет чи явище сприймаються не як наслідок природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробіток, перетворення того, що дано безпосередньо природою.
об’єктом української культури є прогресивно-перетворююча діяльність народу з удосконалення матеріальної і духовної сфер життя від найдавніших часів до наших днів.
Предметом української культури є ті процеси, події, факти, які становлять закономірності культурного розвитку.
Відомо багато визначень культури. У науковій літературі нараховується більше 250 різних ї визначень, але більшість вчених схиляються до такого формулювання: Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Сьогодні поняття “культура” означає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальну і духовну цінності. Виділяють дві форми культури: матеріальну і духовну, а в рамках духовної культури – політичну, наукову, естетичну, професійну та інші форми.
Духовна культура — складна, багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, що складає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котрі обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовної культури органічно пов'язані з засобами їх витворення, збереження і поширення. Тому духовна сфера — невід'ємна складова частина усієї культури як спе цифічної форми організації і розвитку людської життєдіяльності.
Культура вільного демократичного суспільства в соціальному значенні доступна всім. В інтелектуальному значенні доступність її цінностей залежить від здатності індивіда їх засвоїти, від рівня його освіти, виховання, але йдеться про її відкритість, відсутність соціальних бар’єрів до пізнання її скарбів. Відомо, що партійна і державна еліта мала згоду дивитись усі закордонні фільми, для них перекладалась художня та інша література, до речі, все це робилось приховано, з порушенням міжнародних конвенцій. Навіть в побуді ( автомобілі, зарубіжна сантехніка і т. п.) вона відгороджувалась от громадян своєї держави.
Незалежна культура йде за логікою життя, підневільна – за примхами кон’юктури; творці першої прагнуть визнання народу, творці другої – і творчості, заангажованы і прислужують панівним верствам. Творці першої сповідують принципи, хай і різні, але незалежні, творці другої – принципово – безпринципні; перша відкрита для істини і добра, друга – для них закрита; перша формує таланти і творить художні шедеври та дає великі наукові відкриття; друга – плодить посередність і культивує пустоцвіти. Вільна культура орієнтована на майбутнє, її спадщина переходить від покоління до покоління, кон’юктурній суджене забуття, і плоди гинуть раніше їх творців.
Тому зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона з самого початку пов’язана з людиною і народжена тим, що вона постійно намагається шукати смисл свого життя і діяльності, удосконалювати себе й світ, в якому мешкає.
Культура виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення не тільки філософського, але й історичного підходу. Враховувати те, що світовий досвід культури як науки полягає у визначенні найбільш важливих логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Вона спирається на фактичний матеріал і висновок таких наук, як:
Культура виконує, поряд з пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, прилучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей як власного народу, так і людства в цілому. Її вивчення особливо зростає у зв’язку з актуалізацією національно-патріотичного, морального, естетичного виховання. Формування справді гуманістичного світогляду.
Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії:
Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов’язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення.
За змістом і впливом культури на людину дослідники пропонують ділити її на прогресивну й реакційну. Культура як явище, що формує людину може виховувати особистість не тільки моральну, але і аморальну.
Історично культуру пов’язують з гуманізмом. В основі культури лежить розвиток людини. Ні досягнення техніки, ні наукові відкриття самі по собі не визначають рівня культури суспільства якщо в ньому немає людяності, якщо культура спрямована не на удосконалення людини. Таким чином, критерієм культури є гуманізація суспільства. Мета культури – всебічний розвиток людини.
Структура культури складана і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. Всі ці елементи взаємодіють один з одним, утворюючи єдину систему такого унікального явища як культура.
Складана і багаторівнева структура культури визначає різнобічні її функції у житті суспільства і людини.
* Основною функцією феномена культури є людино-творча або гуманістична. Всі останні так чи інакше пов'язані і навіть випливають з неї;
* функція трансляції соціального досвіду. Її нерідко називають інформаційною;
* Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Не випадково тому культуру вважають соціальною пам'яттю людства. Розрив же культурної спадковості означає для нових поколінь втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртизму);
* Пізнавальна (гносеологічна) функція випливає з першої. Вона розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні і гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності;
* Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціально-культурному вимірі. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. Основним напрямком культурного світогляду, через який вона включається до сфери соціокультурної регуляції.
* Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культури виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігій, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний, релігійний.
* Офіційно-нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.
* Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції. Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого - на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності;
* Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана передусім з визначенням (регулюванням) різних боків, видів суспільної й особистої діяльності людей. У сфері труда, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей й регулює їх вчинки. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.
* Семіотична чи знакова ( від грецьк. seme'ion - вчення про знаки) функція - найважливіша в системі культури. Являючи собою певну знакову систему, культура передбачає знання, володіння нею. Без вивчення відповідних знакових систем оволодіти досягненнями культури неможливо. Так, мова (усна чи письмова) - засіб спілкування людей, літературна мова - найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Природничі знаки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають власні знакові системи.
Як висновок до першого питання є розуміння того, що ознайомлення з українською культурою – невід’ємна частка інтелектуального потенціалу, кому у майбутньому доведеться приймати рішення, що можуть вплинути на соціально-економічний розвиток нашої держави, включаючи економіку, політику, культуру.
2. Світова культура поділяється на культури країн, народів, націй, етнічних груп. Українська культура — продукт праці нашого народу в галузі духовної творчості і матеріального виробництва, система наукових, художніх, релігійних набутків, в яких втілено його історичний та духовний досвід. Культура відбиває світогляд народу, його національну са мосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, його естетичні погляди і смаки, виражені притаманними лише йому чуттєво-емоційними формами, художніми образами і логічними по няттями, закріпленими в національній мові, традиціях, нор мах моралі і звичаях.
Отже, українська культура — це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.
Щоб уникнути плутанини в подальшому розгляді, ми звертаємо увагу на необхідність розрізняти такі поняття, як «ук раїнська культура» та «культура України». В історичних, культурознавчих та інших працях, в пресі, в офіційних документах нерідко плутали або ототожнювали ці поняття, надмірно про тиставляли їх або ще дивовижніше — додавали географічний атрибут — «в Україні». Зазначимо, що у цьому вислові нічого неприйнятного немає, коли його вживають з метою підкреслити, що «в Україні» були, є і, звичайно, будуть функціонувати й інші культури або що ті або інші культурні процеси відбувались саме «в Україні». Але це робилось для того, щоб замовчати, обійти або знівелювати той факт, що «в Україні» виникла, розвинулась і діє передусім українська культура.
Історія культури органічно пов'язана з історією народу як безперервною зміною численних поколінь, кожне з яких робить свій внесок в культурну спадщину. Кожне покоління — госпо дар, носій і охоронець цієї спадщини. Універсальна здатність культури акумулювати все, що створене людиною — позитивне й негативне, прекрасне і потворне, трагічне і комічне,— лише певний час виступає відображенням історії народу, кожний етап якої по-своєму відбитий у культурних пам'ятках. І якщо історія культури віддзеркалює історію народу, то історія народу є вираженням ще й історії культури. Культура кож ного народу увібрала усі злети його історичного шляху, й кожна сфера життєдіяльності народу: політика й економіка, мистецтво й наука, право й мораль, релігія й філософія — залишила більш або менш яскраві прояви в історії культури, до того ж не лише у найквітучіші періоди, а й у найтрагічніші часи. Культура народу — це не тільки зібрання шедеврів, вона зберігає і менш вагоме, і другорядне, і потворне. Політика зрадництва та угодництва, за ідеологізація, блюзнірство і кон'юнктурність митців, аморальність і розбе щеність чиновників, убогість філософії — все знайшло своє відображення в історії культури, бо в ній постають не тільки героїчні сторінки народу, «золоті віки» вільного життя, а й негативні явища. Не менш глибокий слід тут поклали епохи занепаду, лихоліття, поневолення. Універсальність культури в тому, що вона увібрала історичний континіум творчої життєдіяльності нації, діяльності, яка ніколи не припинялась. У слові і камені, у барвах і звуках, у пластичних формах втілено найістотніше з поступу українського народу, те, про що думали, що переживали і відчували українці. На жаль, дуже багато залишається ще не вивченого, не дослідженого матеріалу. Але справа не лише в білих плямах, що є в ук раїнській культурі, але й у відсутності сучасних праць, де б теоретично була осмислена історія української культури як єдиний, цілісний процес.
Культури світу, увібравши загальнолюдське і національне, відрізняються одна від одної — в цьому їх привабливість і самоцінність. Тому дослідження культури певного народу має розкривати її своєрідність і самобутність, Коли мовлять про відмінність однієї культури від іншої, то підкреслюють її національну специфіку, яка найвиразніше проявляється у всьо му. Але ж відмінності культур народів визначають за багатьма іншими параметрами.
Національна специфіка і змістова своєрідність культури — явище дуже складне і сфокусоване не лише в мові, хоча саме мова, можливо, найповніше і найяскравіше це засвідчує. Своєрідність культури проступає в особливостях її структури, в багатстві її складових, в своєрідності взаємозалежностей між її галузями, в переважанні у розвитку тих чи інших видів мистецтв тощо. Це і особливості національного менталітету, надання переваги тим чи іншим ідеям, своєрідність етики, системи обрядів, вірувань, звичаїв, релігійних культів наро ду. Національне знаходить відбиття і в оригінальності інтерпретації загальнолюдських проблем. Тому помилкою було б визначати національне спрощено, тобто вважати національним в культурі те, що залишається в ній після вилучення загальнолюдського.
Національна специфіка культури, проникаючи в її зміст і форму, не є чимось заданим, вона, залежно від зміни історичних обставин, духовних потреб та естетичних уподобань, особливо стей її зв'язків з іншими культурами, теж модифікується, але при цьому залишається найстійкішою ознакою культури, тим її забарвленням, яке може зникнути тоді, коли перестане існувати нація.
Фактори, які визначають особливості культури нації, своєрідність її еволюції, можна поділити на зовнішні й внутрішні. Стосовно української культури, до зовнішніх чин ників її становлення слід віднести:
тривалий (протягом кількох століть) період колонізації Ук раїни;
відсутність до 1918 року її державності, соборності території, на якій жив український народ (Запорозька Січ була лише зародком української держави, кількісно і територіально вона охоплювала частину нації);
географічне розташування України.
Перші два чинники не сприяли нормальному розвиткові української культури за властивими їй іманентними ево люційними законами. їй доводилось долати внутрішні супереч ності і перешкоди, які для будь-якої культури органічні. Забо рони, всілякі «табу», а нерідко і геноцид їй нав'язувались ззовні. Це притуплювало творчий потенціал народу, гасило ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало ду ховні сили нації, розпалювало розбрат між її культурними діячами.
Відсутність власної держави перешкоджала об'єднанню зусиль народу навколо загальнонаціональних завдань та ідеалів, не сприяла захисту культури від небажаних іноземних впливів. Без матеріальної, ідейно-політичної, пра вової і моральної підтримки духовна культура нації починає занепадати.
Географічне розташування України в цілому, якщо абстра гуватись від її історичної долі, сприятливе і благотворне. На території сучасної України віками перехрещувались східні, і не тільки східні (греко-візантійські) і західні, культурні потоки, а також впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу. Все це живило і розвивало культуру. Надзвичайно багаті чорноземи, ліси й ріки були об'єктом ненаситних зазіхань агресорів. А це вже фактор від'ємний для культури. Та повернемося до позитивних мо ментів.
Оскільки Україна розташована на стику культур Сходу і Заходу, то ще в добу Київської Русі вона стала осередком цікавих і далекосяжних взаємовпливів — релігійних, мовних, мистецьких, філософських. Все це закарбовувалося в світогляді, світопочуванні, психології, звичаях і традиціях українського народу. Праці з історії світової культури містять чимало уза гальнюючих характеристик про суттєві риси і відмінності двох провідних світових культур. Найпоширенішою є концепція, яку розробляли Монтеск'є, Гердер, Гегель, Данилевський, Ніцше, Шпенглер, А. Вебер і багато інших діячів, про вишукану, але розманіжену й малорухому культуру Сходу і динамічну, спов нену невгамовної «фаустівської» жаги до дії культуру Заходу. Перша — споглядальна («найкращий спосіб пізнавати світ з вікна своєї оселі» — проголошує давній китайський філософ), друга — утилітарно-практична, перша — інтровертна, орієнтована на внутрішній світ людини, на удосконалення людської душі; друга — екстравертна, спрямована на перетво рення природних і соціальних умов існування людини.
До якого типу культур слід віднести культуру України? Під час вже першого ознайомлення з феноменами української культури ми віднайдемо філософські, релігійні і естетичні структури, що виразно тяжіють або до східного, або до західного феномена. Більшість релігійних вчень, етичні підвалини філософії (Сковорода), чимало літературних творів романтиків свідчать про споглядальне світопочування, сми ренність і моральне самовдосконалення (йдеться про ідейно-змістовий характер цих явищ, а не їх походження, багато з них — оригінальні). Але революційно-бунтарський дух поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, пристрасне бажання змінити на краще становище українського народу представни ками розстріляного покоління 20—30-х років, досягнення ук раїнської науки радянських часів, бурхливе, хай і досить супе речливе політичне і духовне життя нашої доби є красномовним, праг нення до пізнання, дії, перебудови?
Тісно переплелись обидві тенденції у фольклорі. Його нео сяжні скарби мають взірці і першого, і другого ставлення до життя. У народній творчості можна віднайти безліч пісень, прислів'їв та приказок, які пройняті духом умиротворення, споглядання і навіть покори, але не менше, а мабуть і більше таких, що пробуджують дію, закликають до свободи. Як і в усій культурі, залежно від історичного розвитку то перша, то друга тенденції набували провідного мотивування, але ніколи жодна з них не зникала.
Українська культура — один із ареалів, де зазначені вище риси органічно переплелись і дали неповторний сплав свого матеріального і особливо духовного прояву. Інакше й не могло бути, бо неможливо уявити, щоб культура, яка складалась на землі, де активно проявлялись то греко-візантійські, то романо-германські, то тюрко-татарські, то литовсько-польські, російські потоки та впливи, вийшла на самостійний шлях неушкодженою.
Які б впливи не брали гору, географічне розташування України залишалося незмінним. Це позначилося на її куль турі і в майбутньому виявить свій прогресивний вплив. Та головне тут — спосіб мислення і сприйняття українцями загально людських цінностей, що засвідчує до них інтерес нашого народу. А це завжди було сприятливим для розвитку куль тури.
Ідея відокремлення від Заходу на користь Сходу або навпа ки в українській культурі широкої підтримки не набувала. Хоча більшість культурних діячів України ідентифікувала себе із західною кльтурою, але без приниження чи нехтуван ня культури східної.
Рівновага двох витоків, які ззовні приходили, не вражалась почуттям зверхності української культури. Діячі культури Ук раїни об'єктивно дотримувались думки —що несе та чи інша культура, а не звідки вона прийшла.
Ми акцентували деякі зовнішні фактори, які визначали особливості розвитку української культури. До внутрішніх факторів, які позначились на самобутності української куль тури, формували її національну своєрідність, слід віднести наці ональний характер і національну свідомість українців, особ ливості взаємозв'язку між фольклорно-традиційною і про фесійною культурами. Специфікою цієї низки чинників є те, що вони, впливаючи на культуру, в свою чергу, змінювалися під її дією, чого не зазнавали або майже не зазнавали зовнішні фактори. Особливості національного характеру народу, його психологічні риси, глибинні підвалини світогляду, який ево люціонував від прадавніх часів до сучасності, зберігаючи певні архетипи і найстійкіші елементи, становлять каркас його національної свідомості.
Поняття «національна свідомість» - це усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця і ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність.
Щодо національної свідомості – то вона складається протягом століть в про цесі історичного становлення нації, яка виборює або уже вибо рола свою політичну і культурну незалежність. Без суверен ності, без своєї держави, без своєї культури і її найважливішого елемента — мови — національна свідомість перебуває в ембріональному стані. Те, що українці століттями не мали своєї держави, негативно позначилося й на розвиткові національної самосвідомості. Недостатня кількість великих міст у період формування національної культури, які б були центрами регіонів, а головне, вікова присутність чужої культури як панівної, якщо не де-факто, то де-юре,— ось деякі з головних причин пригнічення національної самосвідомості у частини народу.
Нерозвиненість національної самосвідомості нерідко ставала об'єктом іронії в фольклорі, в художній літературі. Але завдяки головним досягненням своєрідність української культури є ви разом не примітивізму хуторянської психології як якоїсь ущер бності національного характеру, а оптимістичної життєвості і здорового світовідчуття, душевної рівноваги і цілісності світогляду українського народу.
Колоніальне становище народу пробуджувало у його поетів і мислителів гарячі симпатії до знедолених, співчуття, а то й випрощення. Таке ставлення часто межувало з ідеалізацією, в яку нерідко впадали письменники народницького напряму. Однак такі видатні постаті російської і української культури, як П. Чаадаєв, О. Пушкін, Л. Толстой, Т. Шевченко, М. Драгоманов та багато інших, захоплюючись розумом, мудрістю, обдарованістю свого народу, не приховували його вад, слабин світогляді, діях і поведінці перебуває під впливом соціальних обставин, сприйнятливий до закликів своїх проводирів. Йому притаманні спалахи гніву і стихійного бунтарства, коли емоції беруть гору над розумом, і він, засліплений сьогочасними інтересами, робить те, про що жалкуватиме завтра. Отже, варто покладатись на одвічний народний розум — він дійсно неосяжний і глибо кий,— але обожнювати його не слід. Він, як і все суще, еволюціонує, змінюється, піддається впливам, не завжди кра щим, і все це відбиває його культура. Тому, розвиваючи її, наснажуємо свідомість народу.
Головні якісні особливості, досягнення та ідейне багатство української культури будуть розглянуті в подальших розділах. Тут в загальних рисах зазначимо лише деякі з них. Перші дві особливості стосуються переважно ідейного змісту, третя — змісту і форми української культури.
Зупинимося на українській ідеї. Вона — основа функціонування нації, серцевина духовних інтересів, наріжний камінь соціально-політичних прагнень. Суть її — у вираженні поривань українського народу до свободи, до завоювання еко номічної, політичної і культурної незалежності, утвердження повного права представляти себе на міжнародній арені са мостійно, а не чужими інструкціями та атрибутикою.
Українська ідея з часу свого виникнення поза сумнівом розвивалась, але, зберігаючи в основному свою сутність, змінювала форму, сферу дії, функціональне призначення, гли бину вираження. Українська ідея (і в цьому одна з її характерних особливостей) не мала ніколи месіанського спрямування, вона не обґрунтовувалась посиланням на біологічні властивості на роду. На відміну від російської, українська ідея поставала поза межами таких ідеологічних доктрин. Прагнення стати на чолі людства, обійняти позицію гегемона його культурного розвитку не захоплювали кращих діячів української культури.
Ідею національного визволення українська інтелігенція не розглядала як надбання чи історичне призначення лише для свого народу. Вона вважала, що всі народи рівні і мають однакове право на свободу. І тому гаряче підтримувала визволь ну боротьбу інших гноблених. Шовінізм чужий українській суспільній думці, її мистецтву. Коли О. Пушкін писав: «Трепе-щи, Кавказ, Ермолов едет...», то у Т. Шевченка звернення до народів Кавказу: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає...» — наснажене іншим змістом. Цей приклад не для протиставлення двох великих поетів, а зіставлення ідей поне волення та ідей свободи.
Друга особливість національної ідеї — поєднання національних аспектів з соціальними. Поза сумнівом, тут дали ся взнаки наша героїчна історія і дух козацтва, зокрема Січі, що відігравала на певних етапах вирішальну роль в національ но-визвольній боротьбі, в якій хоч і була певна соціальна ди ференціація, але не такої глибини, як про це говорили кон'юн ктурні історики.
Однією з іпостасей української ідеї стало її мовно-художнє буття. В мові вона існувала як об'єктивна даність, як реальний вираз стичних норм, які спадковані від матері і батька, від народження на світ. Однак так відбувається на рівні буденної свідомості. В сфері суспільній та науковій українську мову необхідно було захищати, відстоювати право на існування. Так чинили ідеологи українського народу протягом не одного століття. На жаль, це доводиться робити ще й сьогодні, з тією лише різницею, що переконувати в необхідності відстоювати мову потрібно українців. Так парадоксально проявляється ук раїнська ідея в сфері мови.
Щодо науки, то тут центр ваги падав на українську суспільну думку. Від викладачів Києво-Могилянської академії, письменників, полемістів і до сучасних діячів культури ук раїнська ідея набувала різних аспектів тлумачення залеж но од історичного контексту. Про її інтерпретацію Т. Шевчен ком, І. Франком, М. Драгомановим, В. Винниченком та іншими йтиметься далі. Українська ідея ще не стала етапом становлення духовної зрілості українського народу, вона існує і буде існувати аж до повного утвердження незалежності України.
Розглядаючи якісні особливості української культури, не можна поминути таку її рису, як гуманізм. Звичайно, куль тура гуманістична за своїм походженням, призначенням, своєю природою, інакше вона була б не здатна виконувати свою роль. Однак гуманізм кожної національної культури має специфічні риси і форми.
Українському народу досить часто доводилось у жорстокій і кривавій боротьбі відстоювати свою свободу. Свою, але не відбирати її у інших. Він не виступав у ролі агресора, завойов ника, поневолювача інших народів. І це, звичайно, позначилося на гуманістичному характері його культури.
Любов до ближнього, співчуття до бідного, жертовність заради іншого, утверджені християнством, мали глибинні тра диції.
Були грізні періоди в історії українського народу, коли уривалось його терпіння, він вдавався до кривавої розправи з гнобителями. Тоді послідовники Максима Залізняка і Устима Кармелюка різали все те, «що паном звалось». Однак це — окремі сторінки багатостраждальної історії, а не весь її літопис. Духові людяності й культурі, якщо говорити про ставлення до його ворогів, притаманна вбивча іронія, глузування, дотепне висміювання дуки, глитая, всіляких багатіїв. Заклик до сокири, що іноді лунав в Україні,— це крайній захід, спричинений не пануванням інстинктів над культурою загнаних у безвихідь, а соціальною політикою тих, які опинились в екстремальній ситуації, що загрожувала загибеллю нації. Гуманізм не сумісний з помстою, але він не передбачає і всепрощення, рабську покору, безпам'ятство. Саме таким він і постає в творах славетних українських художників, у філософських розду мах видатних мислителів України, у спадщині І. Котляревсько го, Т. Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки.
Особливо виразно заявляє про себе і така риса української культури, як її багате на художні форми фольклорне підґрунтя. Кожний народ створив свій фольклор. Не потрібно впадати в національну самозакоханість, що український фольклор якийсь особливий, надзвичайний, але не слід наголосити, що він надзвичайно багатий. За підрахунками дослідників, тільки ліричних пісень записано 150— 200 тис. Це, до речі, наслідок дії і зовнішніх, і внутрішніх факторів розвитку культури. Відсутність державної підтримки, постійна заборона на національну мову і літературу, професійне мистецтво, відсутність друкованих видань змусили творчі сили нації шукати інших, переважно усних шляхів вираження і передачі своїх дум і почуттів. У найтяжчі часи соціального і духовного гніту, особливо до появи Т. Шевченка і плеяди видатних діячів української культури, народна творчість висувала своїх Шекспіра і Вольтера, Бетховена і Моцарта, зокрема в особі степових гомерів — кобзарів, хоча імена багатьох залишились невідомими. Така діалектика розвитку духовної культури, коли заходи придушення її призво дили до несподіваних позитивних, протилежних задумам гноби телів, наслідків.
Щодо впливу на народну творчість національного характеру, психологічних рис українців, то, напевно, вони ніде так повно і адекватно не відбились, як у фольклорі.
Говорячи про національну самобутність культури слід не переоцінити національне за рахунок загальнолюдського. Всіляка крайність, абсолютизація національної специфіки української культури несумісні з нау ковою об'єктивністю. І акцентуючи властивий українцям гумор, співучасть, тонку чуттєвість, вразливість натури, любов до природи, що найповніше виступає у мистецтві, не слід вважати ці риси притаманними лише українцям. Адже все це зустрічаємо і в культурі інших народів, та в нашій ситуації йдеться про органічний неповторний сплав цих рис (так, наша самокри тичність гумору з певною приправою смутку чи про вдатність виражати усі грані гумору у піснях тощо).
Становлення української нації супроводжувалось станов ленням її культури, ці процеси відбувались паралельно, взаємопроникливо. Так, зростання національної свідомості, соціально-класове розшарування, диференціація способу життя, виникнення різних політичних, ідеологічних та інших орієнтацій в середовищі єдиної нації викликали належні зміни, диференціацію, суперечності, збіги і розходження в колі національної культури.
Розвиток української культури, як це засвідчує наше дослідження, багатоплановий, багатовимірний і різнобічний. Вона зростала в кількісному і якісному аспектах, збагачувалась ідейно і формально, все різноманітнішими ставали її функції, арсенал понять і категорій, кількість аспектів і точок зіткнення до інших культур світу, ускладнювалась і диференціювалась структура. З плином часу поновлювалась загальнонаціональна мистецька скарбниця, історична спадщина, накопичені тися чоліттями духовні цінності як основа творчості народу відігравали все значнішу роль в прогресі культури.
Якщо умовно поділити її на два головні шари — фольклорно-традиційний і професійний, що формується у пізні періоди становлення нації, то можна помітити, що ці складові культури посідали різні місця, мали своє значення на різних етапах культурної ево люції. Роль професійного пласта в процесі становлення нації зростала порівняно з фольклором, але в той же час останній залишався невичерпним ідейно-естетичним джерелом про-| фесійної культури.
Як і у будь-якій культурі, в українській є давніші галузі (мова, мораль, релігія, фольклор) і новіші — театр, література, архітектура, наука і найновіші — сучасні засоби масової кому нікації, окремі види і жанри мистецтва — кіно, відео, звукому-зика і т. д. Кожна культура прагне до гармонійного розвитку всіх своїх складових, бо нація виражає своє інтелектуальне багатство, різноманітність своїх почувань і естетичних уявлень, свій психологічний лад через усе багатство видів і жанрів.
На жаль, українська культура, як це засвідчує її історія, мало знала сприятливих періодів через відсутність соціальної свободи для її творців і носіїв, що позначилось на рівні, якості і темпах розвитку в цілому і окремих галузей зокрема. Це перешкодило вільному прояву в ній тієї характерної зако номірності еволюції культур, коли відносна нерівномірність розвитку її галузей через певний час змінюється відносною рівномірністю і гармонією.
На певних етапах історичного розвитку української культу ри на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка, то наука. Це обумовлювалось зміною соціально-економічних та духовних запитів суспільства, ево люцією культурних інтересів, поглядів та естетичних смаків. Але зміст, провідний напрям цих сфер не залишався незмінним. Так, є підстави твердити, що в філософії колись переважали ідеалістичні напрями, зумовлені як домінантою релігійного світогляду, так і невисоким рівнем розвитку природничих наук. Однак не завжди внутрішні закономірності еволюції визначали зміни в пріоритетах культури. Важливим фактором цього саме в українській культурі були зовнішні щодо неї моменти, на приклад, заборона української мови і літератури, відверта і прихована русифікація тощо. У радянську добу в 60—80-ті роки провідну роль у культурі відігравали природничо-технічні нау ки, до певної міри відставало кіно й образотворчі види мистец тва, суспільні науки, право та політична культура.
Різкий крен у бік переважного розвитку техніки і природо знавчих дисциплін в порівнянні з гуманітарними галузями — виразна прикмета розвитку культури у всіх країнах світу в наш час. Причин цьому багато і тут немає можливості їх розглядати. Підкреслимо лише те, що гострі соціальні і політичні конфлікти, холодна війна, гонка озброєнь, демографічний вибух стали в цьому визначальними. Культурна політика, яка грунтується на раціональних, вивірених наукою принципах управління куль турою в демократичному суспільстві, може дещо усунути дис гармонію в розвитку однаково важливих для людства, його виживання як гуманітарної, так і науково-технічної культур.
Є істотна різниця між культурою незалежної нації і куль турою нації колоніальної. Слід також розрізняти вільну куль туру поневоленої нації (Сковорода, Шевченко, Леся Українка) і заангажовану культуру цієї ж нації (легіони кон'юнктурників у радянський період).
Однією з основних рис незалежної культури є її динамізм, вільне, ніким не стримуване змагання різних, часто протилеж них за своїми цілями, ідейними спрямуваннями шкіл, течій, стилів, об'єднань, груп і т. д. За умов, коли їх незгоди, полеміка не виходять за рамки толерантності, це змагання винятково сприятливе, воно стимулює пошук кращого, досконалого, відшліфовує думку, поглиблює аргументацію.
Висвітлення розвитку української культури вимагає використання ряду основних положень наукової методології, зокрема:
історичний підхід до культури, який передбачає врахування своєрідності, якісної визначеності не лише ідейного змісту, але часто і форми культури на кожному історично значущому етапі її поступу.
Розгляд культури в розгорнутому суспільно-історичному контексті виключає підхід до культури як до замкнутого соціального організму, що формувався лише на власному ґрунті і не знає взаємовпливів і запозичень. Українська культура оригінальна і національно своєрідна система, однак протягом всієї історії вона збагачувалась здобутками інших культур, засвоюючи з них ті цінності, які додавали щось нове до її власних набутків, не руйнували її цілісності, а зміцнювали її як стійку національну єдність;
науково-об'ективну оцінку різних часто ідейно протилежних течій та напрямів в культурі, яка відкидає як крайнощі кон цепції єдиної надкласової національної культури, наскрізь демократичної за своїм характером, так і твердження про націоналістичну «зіпсованість» феодальної чи буржуазної куль тур, які ніби перекреслювали будь-яку їх цінність і позитивне значення; у створенні української культури, як, до речі, і культури будь-якого народу, брали участь всі класи, всі соціальні прошарки суспільства, що, звичайно, не виключає конкретно-історичної критичної оцінки цього вкладу.
Дослідження історії розвитку духовної культури повинно включати принаймні три головні аспекти:
ідейно-змістовий (еволюція світоглядної моделі народу, методи і стилі її відтворення даною культурою, розвиток уяв лень про людину, її діяльність, ідеали, становлення і зміни в етичних поглядах та принципах естетичної свідомості суспільства тощо);
інституціональний (дослідження установ, форм і засобів, що забезпечують відтворення та організацію культурного жит тя, його нормальне функціонування, спрямування його провідних процесів);
—структурний (історичні типи і форми культури та їх світоглядні орієнтації — первісна, феодальна, буржуазна і т. д.; їх суперечності та рушійні сили; складові культури (наука, мораль, релігія та інші види мистецтва, їх особливості, взаємодія).
Об'єктивне дослідження історії української культури прагне повноти її висвітлення.
Культура вільного суспільства спрямовується не партіями, не міністерствами, не цензурними заборонами, а найосвіченішими інтелектуальними центрами – творчими спілками, академіями, незалежною пресою і телебаченням, видатними лідерами науки, провідними митцями.
Нарешті, у вільному суспільстві культура – не пасинок держави, її матеріально підтримують з усіх джерел, які мають бажання її фінансувати. Усім державним, громадським та іншим інституціям і усім членам суспільсва відкриті двері для її підтримки. Це гарантує вільний розвиток і оберігає культуру від переходу на комерсалізацію, а це шлях втрати національної культури.
ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
План
Теми повідомлень
Література
Проблемно-пізнавальні питання
Які мистецькі досягнення первісної людини можна виокремити?
Які археологічні культури було знайдено на території України, що Вам про них відомо?
Який вплив античні міста-держави Північного Причорномор’я справили на формування культури Східних слов’ян?
Які археологічні культури лягли в основу слов’янської культури, чим це підтверджується?
Яке з кочових племен: Кіммерійці, Скіфі, Сармати, досягли значних успіхів у розвитку культури?
1. Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — ашельський час (1 млн. — 150 тис. pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притік. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с. Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці. На цьому етапові людина лише почала свій шлях у відокремленні від природи і тому кількість матеріальних предметів надзвичайно мала. Культурний розвиток характеризувався виробленням предметів праці.
Наступний етап репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.
Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. та позначається стрімким розвитком культури. У цей час відбуваються різкі похолодання, пов'язані з останнім великим зледенінням (Валдайським). Як результат змінюється рослинний, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України заселяють мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.
Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. На цей час припадає й завершення фізичного та розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.
Духовне життя кроманьйонців зазнає великих змін та сильно ускладнюється. Прогресує розвиток архітектури. Житлові споруди пізньопалеолітичної людини було знайдено в Мізині (Чернігівщина, поблизу м. Новгород-Сіверський), Межиріччі (середня течія р.Дніпро), Добраничівці (притока Дніпра р.Супой), Пушкарях (басейн р.Десна) та інших місцях. Вони характеризуються округлими формами, площею 20-25 кв.м. кожне, та утворювали невеликі племінні поселення.
Основним будівельним матеріалом слугували величезні кістки і бивні мамонта; довжина їх досягала 3,5-4 м. Цоколь і основа стін житла зводилися із вкопаних у землю крупногабаритних кісток. Вони водночас були опорою для конструкційних жердин і бивнів мамонта, з яких монтувався каркас покрівлі. Побудова такої житлової споруди вимагала немало будівельної кмітливості й винахідливості, вміння доцільно упорядковувати значну кількість матеріалу. Наприклад, тільки в конструкції несучого каркасу одного із палеолітичних жител Межиріччя (нині таких жител відкрито чотири) використано близько 300 великих кісток мамонта, у тому числі 42 черепи, 95 нижніх щелеп, 42 лопатки. Вся ця кістяна споруда зверху, ймовірно, покривалась шкурами для захисту від атмосферних впливів. Вхід нагадував арку з двох великих бивнів, що зверху об'єднувались спеціальною кістяною муфтою. Отже, є підстави говорити про певне освоєння техніки будівництва житла палеолітичною людиною.
Зустрічалися і будівлі культового характеру. Так одне з мізинських жител, було пристосоване до культових ритуалів. В цій будівлі збереглись розписані червоною вохрою кістки мамонта, що використовувались як ударні музичні інструменти; виявлено шумовий браслет — атрибут ритуальних танців. Колективні обрядові ритуали палеолітичної людини мали синкретичний характер, органічно поєднували хореографічні, музичні й вокально-театралізовані дійства.
Значного розвитку отримала художня пластика. Високий художній рівень пізнопалеолітичної скульптури засвідчує, що творчість для тогочасної людини вже стала органічною необхідністю. Найбільш поширена тема мистецької творчості людини періоду пізнього палеоліту пов'язана з первісною мисливською магією. Для скульптури, як і інших сфер творчості, характерне втілення монументальних анімалістичних образів. Яскравим прикладом художньої творчості палеолітичної людини є Кам'яна Могила, що не поступається величчю та значущістю відомим печерним об'єктам Альтаміра (Іспанія, 1869-1870) і Ляско (Франція, 1940).
Давні наскальні зображення Кам'яної Могили відкрив і дослідив у 1890-1891 pp. археолог М. Веселовський (1848-1918). Наскальні зображення, петрогліфи, письмена — це давні зображення на скелях, окремих каменях, стелях і стінах печер. Такі зображення виконувалися різьбою, вибиванням заглиблень по контуру, продряпуванням з використанням фарби. На стінах печер Кам'яної Могили В.Даниленко відкрив зображення мамонта, інших представників фауни пізнього палеоліту. Науковий аналіз дав змогу датувати об'єкт прадавнім періодом, встановити різночасовість петрогліфів Кам'яної Могили. Цикл петрогліфів створювався впродовж тисячоліть, постійно доповнюючись різними етносами, які проживали на цих землях. На стінах Кам'яної Могили крім зображень періоду пізнього палеоліту збереглися петрогліфи мезоліту, енеоліту, епох міді, бронзи, заліза — хронологічно від 20 тис. років до н.е. до середини І тис. н.е., тобто до епохи готських завоювань. Серед петрогліфів Кам'яної Могили привертають увагу рельєфні композиції на стелі приміщення, відомого під назвою Грот Мамонта. Знайдені там композиції отримали умовні назви, а саме: група із чотирьох биків, група трьох биків, рельєф із зображенням Мамонто-Бика, група із зображенням так званого Чаклуна. У композиціях стелі Грота Мамонта домінує поліморфне зображення Мамонто-Бика, оточеного биками та іншими тваринами. Зображення тварин відповідає тогочасним зоологічним видам.
Використовувалась Кам'яна Могила лише в культових цілях. Це було найдавніше зі збережених святилищ на терені Східної Європи. Воно насичене культово-іконографічним матеріалом і виконувало сакральні функції. На більшості анімалістичних зображень простежуються сліди ритуальних процедур. Наприклад, зображені тварини, яким гострими предметами завдаються "рани", що було сакральною формою традиційної мисливської магії. Зображення в Кам'яній Могилі відтворюють світосприйняття давньої людини, котра зверталася з молитвами до надприродних сил з метою задоволення духовних і життєвих потреб. Серед культових пам'яток Кам'яної Могили привертають увагу так звані чуринги — невеликі за розміром камені, покриті зображеннями чи магічними знаками. Чуринги функціонально використовувалися при проведенні ритуальних і сакрально-магічних дійств як своєрідні культові предмети.
Окрім наскального живопису, поширення отримала скульптура. Палеолітичні "Венери" — невеличкі статуетки, переважно вирізьблені з мамонтової кістки, були сильно розповсюджені на просторах Європи та Азії до Забайкалля. Європейський терен витворив окреме, своєрідне трактування цього сюжету. Статуетки палеолітичних "Венер" дивовижно споріднені між собою. При порівнянні створюється враження, що виконані вони за певним іконографічним зразком. Фактично, це жіночі торси із гіпертрофованими формами масивних грудей, живота і таза. Скульптори нехтують формами голови, рук, гомілок, внаслідок чого створювалась маса, яка брилою вписувалась в геометричну форму — ромб. Якщо у центр ромба поставити ніжку циркуля і викреслити коло, то в нього вписуються форми великих грудей, живота і нижніх ліній торса. До нашого часу виявлено приблизно 60 палеолітичних "Венер". Найвідоміша серед них знайдена в Австрії (містечко Віллендорф), знаходиться у Природничо-історичному музеї Відня.
Загалом, мистецтво пізнього палеоліту є знаковим та виражає духовні, містично-магічні уявлення тогочасної людини, її прагнення задовольнити естетичні та художні потреби. Тому не дивно, що образ жінки, зверифікований до образу божества, зумовлений ідеологією матріархату. Постать матері посідає домінуюче місце в побуті окремого житла і житті всього племені, жінка постає оберегом домашнього вогнища, відає господарством і харчуванням. Вона — основна постать у відправленні первісних релігійних ритуалів при народженні або смерті членів матріархальної сім'ї.
Цінними та неповторними в цьому сенсі є статуетки і декоративні предмети зі стоянки Мізин. Вони унікальні за декором. Аналогів їм донині виявлено мало. Численні вироби з кістки прикрашені оригінальним "мізинським" орнаментом, у якому вперше в Європі використовується мотив меандру. Особливо вирізняються умовні, узагальнено трактовані жіночі статуетки з бивня мамонта. Прикрашені меандровим орнаментом фігурки і браслети з мамонтової кістки рідкісні за рівнем гармонії, досконалості та витонченості. Меандровий орнамент лише через декілька тисячоліть, у II і І тис. до н.е., буде широко застосовуватись у мистецтві античної Греції, Риму та багатьох інших культурах світу. Пізніше у період міді-бронзи мотив меандру простежуватиметься в оформленні кам'яних саркофагів, і починаючи від періоду ранніх слов'ян, розвиватиметься в українському народному ткацтві та вишивці. Крім мотиву меандру, на виробах із Мізина застосовано інші види орнаменту, зокрема зигзаги. Окремі декоративні предмети збереглися тут як незавершені, у вигляді своєрідних заготовок, тільки частково покритих орнаментальними мотивами.
В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень. Це сприяло розвитку людства, а особливо його культури. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення стає відносно осілим.
У цей час відбуваються кардинальні зміни в сфері виробництва, знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворювального господарства.
Такі зміни зумовили відповідну перебудову соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Ним залишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М. Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.
Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".
Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічного посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців: Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки давнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.
На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).
В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла роль сім'ї — генеалогічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.
2. У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гу-мельницьку, середньостогівську, лінійчатої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних вище двох культурно-господарських зон.
Найбільшого розвитку досягла Трипільська культура. Її відкрив на початку 90-х років XIX ст. відомий археолог В.Хвойка поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Ці племена досягли великих успіхів у багатьох сферах діяльності, найбільшим із яких була архітектура.
Традиційно історія культури і будівництва трипільських племен розподіляється на три етапи: ранній, середній, пізній. На ранніх поселеннях Трипілля (4000-3600 pp. до н.е.) простежуються два види жител: землянки і напівземлянки та наземні, глинобитні будинки. Зафіксовано існування легких, наземних споруд, що виконували різноманітні допоміжні господарські функції. Заглиблені у землю житла мали переважно овальну форму. Іноді овальні ями, що залишились від житлових споруд, об'єднувались й нагадували за формою цифру 8, їх діаметр досягав 3-6 м, а глибина — від 1 до З м. Трапляються і великі за розміром споруди. Так, у поселенні Лука-Врублівецька одне із жител мало довжину 43 м, ширину — 2-3 м. Землянки покривалися нахиленим дахом, що опирався на вкопані стовпи. Житла складалися переважно із одного чи двох приміщень, в яких знаходилися піч із склепінням або відкрите вогнище. При будівництві жител окрім дерева використовувався камінь для основи вогнища, глинобитних стін, різноманітних вимосток підлоги. В інтер'єрах жител зафіксовано існування різних культових предметів, вівтариків тощо. Це особливо виразно простежується на збережених глиняних моделях у формі відкритих майданчиків на ніжках, які також виконували функції культових предметів.
На середньому етапі розвитку трипільської культури (середина IV тис. до н.е.) трипільські племена значно розширили територію побутування, зокрема у Верхньому Подністров'ї та Буго-Дніпровському межиріччі, а наприкінці IV тис. вийшли на праві притоки Дніпра та його берег. Спостерігалося кількісне зростання поселень. Збільшилися площі стоянок, чимало з яких укріплювались валами та ровами. Величина поселень у Подністров'ї становила 40-50 га, в Буго-Дністровському межиріччі та деяких об'єктах — 90-150 га. В прямокутних житлах часто простежувалися зображення традицій першого етапу культури Трипілля. Однак з часом житла стають монументальнішими. Вони складаються з декількох кімнат, що мають печі та спеціально визначені місця для відправлення культових функцій. У Придністров'ї в окремих випадках для спорудження жител використовували камінь. Частина жител була навіть двоповерхова. Жертовники у приміщеннях складали з глиняних плиток і були орієнтовані за сторонами світу. Враховуючи високий мистецький рівень ужиткового мистецтва трипільських поселень, особливо славної трипільської кераміки, можна дійти висновку, що ці вміння трипільців мали застосування і в архітектурі жител. У середині будівель, стіни фарбувалися білою або червоною фарбою. Самі стіни споруджувались із двох отинкованих плетнів, забутованих землею, змішаною із обпаленою глиною. Повну уяву про архітектуру трипільців дають збережені глиняні моделі їх хат, особливо із поселень Коломийщини II і Гребенем. Там зображені двосхилі будівлі з декількома стропилами та щипцем (завершення дахівки) на фасаді. Особливого вигляду надають цим будівлям овальні вікна. Житла, прикрашені ритовинними і мальованими візерунками, зовні пишно декоровані. До кінця середнього – на початку пізнього етапу Трипілля належать крупні поселення, виявлені у межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Вони займають площу близько 400 га, налічують 1000 і більше помешкань. Це поселення Майданецьке, Доброводи, Тальянки та ін. Трипільське поселення біля с Майданецьке займало близько 300 га (1200x1600 м). Протоміста мали традиційне планування споруд за периметром замкнутого кола в один або декілька рядів будинків, різних за розмірами, з мало забудованим центром, їх населення досягало 10-15 тис. чоловік.
Пізній етап розвитку культури і будівництва Трипілля характерний консолідацією племен з матеріальними культурами, становлення яких відбувалося внаслідок вторгнення ямної культури Сходу і потім — культури кулевидних амфор із Заходу на північний захід. З цього погляду оригінальною, на відміну від численних трипільських локальних різновидів культури, є культура усатовської локальної групи. Село Усатове і сьогодні знаходиться в степовій зоні Північно-Західного Причорномор'я. На мисах високого плато над лиманом або на високій терасі над річкою і розташовувались поселення Усатове, Маяки, Стойкань, Граде-ниці, Паланка, Слободзея. Маяки і Фолтешть оточували укріплення із валів та глибоких ровів. Для цих поселень характерні землянки і наземні житла. Винятково цікавими спорудами для Усатового є вирубані в материковому камені-вапняку прямокутні коридори та монументальні споруди культового характеру. Їх пов'язують із культами богині-матері, сонця і бика. В Усатовому знаходиться також два курганних могильники і два могильники із ґрунтовими похованнями, при спорудженні яких широко використовувався камінь-вапняк.
Окремий феномен культури Трипілля становлять згадувані керамічні моделі споруд трипільського житла. Вони викликають особливий інтерес дослідників як одне із найдостовірніших іконографічних джерел трипільського житлобудівництва і дають можливість осмислити духовні уявлення енеолітичного населення України. На сьогодні в Україні досліджено близько 60 моделей трипільських жител, однак 49 із них — дуже пошкоджені і тільки 17 дійшли до нашого часу повністю збереженими. Для найранніших етапів Трипілля характерні моделі чотирикутних жител із двосхилими дахами, поставленими на чотирьох невеликих ніжках без платформи. Із завершенням раннього та початку розвинутого етапу поширюються невеличкі будиночки без даху та моделі на довгих підпорках з заглибленим декоруванням та білою інкрустацією. Правдоподібно, вони відображають рідкісний у трипільській практиці вид будівель на стовпових опорах. Наприкінці розвинутого етапу з'являються моделі жител так би мовити реалістичного напряму, де відчутне намагання якомога достеменніше передати характер будівлі. Найпізніший етап Трипілля характерний стилізованими моделями, які відтісняють реалістичний підхід. Це певною мірою відображає зміну характеру трипільського житлобудування. Стилізаторський підхід доходить до завершення, тобто сама модель вже перестає бути зображенням якоїсь конкретної будівлі, але перетворюється в її пластичний символ.
Живопис Трипілля пов'язаний з архітектурою й окремими видами декоративної кераміки та керамічної фігуративної пластики. Про настінний живопис трипільців відомо завдяки рідкісним археологічним фрагментам, виявленим на моделях "відкритих" трипільських жител, де документально зображені елементи інтер'єру, характер яких майже ідентичний витонченому декоративному оздобленню трипільської кераміки. Розписна трипільська кераміка — єдиний добре збережений вид трипільського живопису, котрий становить водночас органічний елемент стінопису інтер'єрів. Є всі підстави розглядати стінопис Трипілля феноменом світового значення. Функція трипільського живопису не лише декоративна, а передусім ідеологічно-магічна, що виявляється як консолідуючий духовний чинник трипільської етнічної спільноти. Символіка тут адекватна культурам Близького Сходу, тобто: північ — південь — захід — схід; ранок — полудень — вечір — ніч; весна — літо — осінь — зима; дитинство — юність — зрілість — старість. Відповідні символіко-магічні побудови зумовлені практикою і реаліями життя, в кольоровій гамі домінують три яскраві контрастні співвідношення: червоне — чорне — біле. Ці кольори до сьогодні простежуються в українському мистецтві, особливо в народних вишивках. Використання кольору властиво середній стадії розвитку Трипілля. Кераміку раннього періоду Трипілля вирізняє тонкий рельєфний орнаментальний декор; тут домінують елементи трипільських спіралей, іноді при моделюванні рельєфів застосовується сіра та біла глина. Проте червоний та білий кольори застосовуються лише на середній стадії, що засвідчує перехід від початкового до середнього етапу культури Трипілля. При цьому, мальована кераміка не простежується у племен першого етапу трипільського розселення, які осіли у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Вони не сприйняли це нововведення, залишаючись вірними традиційній рельєфній заглибленій орнаментації керамічних виробів. На цих підставах вчені виокремили в культурі Трипілля два основні ареали — західний і східний. Домінування в керамічному малярстві трипільців мотиву спіралі засвідчують виявлені при розкопках елементи декорації печей і стін кольорами: червоним, білим та чорним. Трипільський живопис випереджає єгипетський, грецький, китайський.
Поряд із цим спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та моделей жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.
В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. Їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).
У III тис. до н.е. в степах Східної Європи з'являються племена ямної культури. Серед них набуває широкого розповсюдження обряд курганних поховань. На ранньому етапі кургани були невеликі за розмірами, але пізніше дедалі більше стають вищими й іноді сягають 10 м. Курганні насипи звичайно споруджувались у декілька прийомів, що було зумовлено періодами між окремими похованнями, яких в деяких курганах налічувалось близько 20. Також вони залишили по сої залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с.Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр. Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини —другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення ямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою.
У наступні тисячоліття практика насипання та архітектурно-ужиткового оздоблення курганів набула розвитку і витонченості. Особливо удосконалювалася архітектоніка поховальних камер всередині могил. Вони стали популярними у племен білогрудівської, катакомбної і зрубної культур. Їх функції неодноразово поєднувалися з функціями святилищ, ритуальні відправи яких відбувались на вершинних майданчиках цих курганів.
3. З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні розпочинається із XI ст. до н.е. та пов’язується із приходом Кіммерійців. Основою їхньої культури стала місцева Білозерська культура. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я та почали активно змішуватись із місцевими культурами. Вони першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин, займалися скотарством, військовими походами. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.
Про їх культуру відомо не багато, сучасна реконструкція відбувається виключно з даних археологічних розкопок. Найбільше Кіммерійські пам'ятки представлено похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два підвиду культури Кіммерійців: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок — золоті та бронзові пронизки, намисто, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, геометричними фігурами). На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння.
Цікавою є і художня пластика Кіммерійців. Їх стели-обеліски своєрідні за стилем, хоча їх форма суто геометрична. Вони безголові, сприймаються як абстраговані символи людської постаті. Деякі зображувальні елементи поєднують їх із антропоморфними стелами. Наприклад, пояси, що оперізують стели-обеліски, зображення предметів, озброєння та ін. Пояс вважався одним із основних оберегів воїна.
Площини стел старанно вигладжені, на їх поверхні розміщені рельєфні зображення коротких мечів і бойових сокир. На одній зображено тільки меч-акинак, традиційні пояси тут відсутні.
У кіммерійському похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5) зберігся фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із чітких геометричних ромбів, яка покривала поверхню споруд. Це знову є прикладом побутування дерев'яної пластики у кіммерійців.
У VII ст. Кіммерійців змінюють північно іранські племена скіфів. Кочівний спосіб їх життя зумовлював й характер їхнього буття. Оскільки Скіфи становили союз племен то спектр різноманітності їхньої культури був надзвичайно широким. Головними видами занять було: металургія, скотарство, війна. Усе це визначало характер їхньої архітектури, традицій, побуту.
Незважаючи на кочовий образ життя, Скіфи залишили по собі багато міст та різних поселень. Характер цих будівель був оборонний. Житла обносилися оборонними валами, ровами і частоколами. Городища, що з’являються трохи пізніше переймають традиції забудови античних міст. Характерним для Степової Скіфії городищем було Каменське, що виникло на Нижньому Дніпрі в IV ст. до н.е. Воно з однієї сторони забезпечувалось течіями Дніпра і Конки, з іншої — великим Білозерським лиманом. Зі сторони степу для охорони городища насипано міцний оборонний вал, у південно-західній частині якого, над Конкою, здіймалася відносно незначна, дещо вища його частина під назвою "акрополь". Результати археологічних розкопок городища дають змогу стверджувати, що тут розміщувалося поселення великої кількості ремісників — металургів, ковалів. Мешканці Каменського городища займалися і золотарським мистецтвом. Це засвідчують знамениті золоті прикраси із побуту скіфської знаті. Прикраси виготовлялись на місці й відповідали повністю вподобанням тодішніх степових замовників. На терені городища виявлені імпортні предмети — амфори, рештки античних грецьких ваз, інших предметів повсякденного побуту. Отже, городище мало широкі торговельні зв'язки.
Окремий вид монументального будівництва скіфського періоду становлять кургани скіфської знаті. Найбільші й найбагатші за поховальним інвентарем скіфські "царські" кургани розташовані в двох районах східноєвропейського степу — на території Ставропільщини та Прикубання (кургани поблизу хутора Красне Знам'я, Келермеський, Костромський, ранні Ульські кургани) і Нижньому Подніпров'ї (кургани Олександропольський, Солоха, Огуз, Краснокутський, Чортомлик та ін.). Цікаво, що хронологічно між VI і V ст. до н.е. величні кургани "царського" зразка не споруджувалися. Поховальні споруди скіфської знаті того часу були незначними за периметрами. Не виключено, що курганні насипи прикрашались скульптурними зображеннями воїнів чи скіфських божеств. Верхівка кургану здебільшого становила площину, яка використовувалась для поминальних ритуалів — тризн. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней.
У розвинутому (класичному) • періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. При поховання чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гаймаиова Могила). Насипи сягали — 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали "царицю", "зброєносців", слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).
Важливим елементом скіфської культури був посуд. В той час на українських землях паралельно співіснували немовби дві цивілізаційні системи: скотарсько-хліборобсько-степова та антично-полісно-міська. Кожна з них мала свою особливу мистецьку пластику.
Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.
Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.
На відміну від Кіммерійців художня пластика Скіфів, особливо скульптура, була більш різноманітна і мала декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам'яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із "буйними" зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами, акинаками тощо.
Існує різновид статуй особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів.
Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антропоморфна надгробна плита з IV ст. до н.е., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не "висять" у повітрі як в антропоморфних стелах, але всі реально прикріплені до одягу фігури: ритон з питвом — у правій руці статуї, до пояса прикріплені колчан для стріл і меч-акинак.
Крім кам'яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.
Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них — дзеркало із Келермеського кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки. Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов'язані із формою самих предметів. До ранніх шедеврів, виробів із "скіфського золота", належать предмети періоду повернення скіфів із передньоазійських походів VI ст. до н.е.
Серед великої кількості предметів привертає увага Чортомлицька ваза-амфора. Вона замкненою формою нагадує аналогічні посудини з острова Самое VI ст. У нижній її частині — три крани-отвори. Два з них оформлені у вигляді лев'ячих голівок, один — у формі голови коня. Отвори колись закривались спеціальними втулками, щоб не витікав напиток з амфори. Поверхню амфори покривають три смуги зображень, орнаментально-фантастичні, розкішні за формою рослини, що пагінцями рівномірно заповнюють майже всю амфору. На верхній вертикальній частині вази-амфори фризовою смугою виділено зображення скіфів, які приборкують диких коней, а на верхній пологій частині — дві сцени роздирання оленів грифонами.
Весь комплекс високомистецьких витворів (ваза, полумисок і черпак) становлять групу сакральних предметів, призначених для виконання магічно-ритуальних функцій жрицею, яка похована разом з умертвленим помічником. Окрему наукову проблему становить семантика зображень на амфорі. Потрійний поділ масиву вази на три різні за шириною зображувальні регістри відтворює традиційні космогонічні уявлення індоєвропейських народів про будову всесвіту і його релігійно філософські тлумачення. Об'ємна яйцеподібна форма амфори дала змогу розвину ти зображення не тільки у площині, а й просторовому вирішенні. Безперечно, центральним на амфорі є монументальне зображення великої рослини — пальмети, на пагінцях якої квіти і ягідки, а серед них степові птахи: внизу такі, що здіймаються до лету, зверху — сідають на гілки рослини. Сама рослина за семантикою зображає "дерево життя". В уявленні скіфів — це іпостась Великої Богині, основного божества скіфського пантеону. Об'ємною пластикою винятково високохудожньо промодельована його голова. Вона обрамлена плавниками, за якими виглядають крила. Можливо, йдеться про всюдисущу силу Великої Богині на землі, у воді й повітрі. Над головою гіппокампа — солярна розетка у формі квітки, що символізує сонце.
У загальній композиції амфори закладені концепція динаміки і статики, концепція часу і вічності, концепція життєвої повсякденності та боротьби, які циклічно повторюються, отже, — концепція постійності й непорушності космосу і водночас існування всесильного божества.
Крім каменя та металу, для виконання фігуративної й архітектурно-декоративної пластики застосовувалось дерево. Пам'яток культури із нього у степовій Скіфії не збереглось, однак про широке застосування дерева у будівництві храмів і монументально-декоративній пластиці тодішніх міст-городищ, розповідає у своїй "Історії" Геродот. Археологи знайшли дерев'яні прикраси звіриного стилю в скіфських похованнях на Алтаї (курган Пазирлик). Усі високохудожні вироби, зокрема вироби із дерева — це деталі меблів, прикраси кінської збруї, бляхи, вуздечкові прикраси у формі міфічних орлів, голови вовка — чудово збереглися в умовах вічної мерзлоти.
Поряд із цим значного поширення в Скіфів мала релігія. Вона була дуже схожа із грецькою, оскільки грецькі міфи були популярними в поліетнічних містах Північного Причорномор'я, де постійно відбувався процес синкретизації "міфів" та божеств Скіфії й античної Греції.
З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.
Продовження культурного розвитку України відбувалося при Сарматах. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів).
Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби.
Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.
Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.
Своєрідне продовження скіфський звіриний стиль знайшов у мистецтві сарматів. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний, поліхромно-інкрустаційний стиль. У золотарські вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, у майстернях міст Північного Причорномор'я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст. Скіфські художні образи вони й далі запозичували, водночас видозмінюючи.
Характерні ознаки сарматського мистецтва наочно виступають у золотій діадемі так званого Новочеркаського скарбу. Центр діадеми акцентований мініатюрним жіночим бюстом, виконаним із кварцу. Решта поверхні клейноду інкрустована великими овальними гранатами, зеленими склами: поміж ними до металевого листа прикріплена хижа птиця, що нагадує орла. Дорогоцінними каменями була заповнена майже вся поверхня діадеми.
Сарматське золотарське мистецтво здебільшого характеризується як мистецтво "варварське", де відсутні властиві мистецтвам античності ознаки гармонії, рівноваги, міри і краси. Однак коли порівнювати умови життя міст античних митрополій чи хоча б міст-полісів Північного Причорномор'я і таких кочових племен, як сармати, алани та інші, то вони творили степову культуру кочівного характеру, культуру власну, відповідну їхнім етносам та ментальності, відгомін якої згодом простежується серед елементів культури слов'ян. Отже, питання щодо автохтонності мистецтва сарматів заслуговує на ствердну відповідь.
Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — зі Зевсом, Am — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували ввіткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.
Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.
4. Так склалися історичні обставини, що суспільно-ідеологічний, економічний та культурний розвиток українських земель скіфського періоду відбувався неоднаково. Окрему зону становила лісостепова смуга з праслов'янськими і багатьма іншими племенами, зовсім іншу — землі Північного Причорномор'я. Обидві зони рівночасно роз'єднував та об'єднував Скіфський Степ. Грецькі поліси, виникнувши на теренах Північного Причорномор'я, становили завершальний етап "Великої грецької колонізації", яка відбувалась в VІІ-VI ст. до н.е. на теренах узбережжя Середземного, Мармурового, Чорного морів.
Найбільшими містами були: Пантікапей (Керч), Германосса (ст.Таманська), Німфей (Героїв-ка), Мирмекій (біля Керчі), Феодосія (м.Феодосія), Керкінітіда (м.Євпаторія), Фанагорія, Порфимій, Патрей, Тирамба та ін. Майже усі вони будувалися за єдиним стандартом. Міста за етнічним характером відрізнялись одне від одного. Найвиразнішим вважалась Ольвія, найменш грецьким — Пантікапей і міста Боспорського царства, де більшість населення становили тавро-руси, кіммерійці, меоти, синди і протослов'яни. Пізніше вони зосереджуються у м. Тмутаракань. Там виникає тавро-руське Тмутараканське князівство.
Будівничі намагались при плануванні міст надати їм характерних засад грецьких митрополій. Наприклад, у Пантікапею функціонували акрополь — де зосереджувалась політична влада; агора – здійснювалося політичне керівництво й відбувались економічно-ділові трансакції; місце де зосереджувалися сакральні споруди; хора, де сконцентровувались функції приміських, господарських чи постачальних частин міста, тощо. Будували усе це із привозного мармуру, але переважали місцеві вапняки та дерево.
У побудованому наприкінці VII—початку VI ст. до н.е. поселенні Борисфен на тодішньому півострові Березань простежуються два види забудов — напівземляні та наземні споруди зі сирцю і каменю. Найпоширенішими були овальні, прямокутні із заокругленими кутами, трапецієподібні житла розміром від 6 до 18 м, заглиблені на 0,7-0,9 м. Збереглися врізані у материк сходи у вигляді двох чи трьох сходинок, залишки ватри, домашні вівтарики, різні заглиблення у ґрунті, що слугували опорами для дерев'яних конструкцій або амфор. Покриття будівель були двосхилими або кулеподібними — залежно від форми будівлі.
В останній чверті VI ст. до н.е. тут проведено капітальні перебудовані заходи. Чимало жител-напівземлянок знівельовано і замінено наземними чітко регламентованими будівлями. Прокладалися вулиці та провулки з мощеним черепками і дрібним бутом. Упродовж узбіччя вулиці, вимощеної кам'яними плитами, проходив водостік. Регулярне планування вулиць, спорудження будинків громадського призначення і храмів засвідчує, що у VI ст. до н.е. Борисфен набув вигляду античного міста.
Подібною забудовою характеризувалась Ольвія. Навколо міста були споруджені оборонні мури з баштами. У нижньому місті працював театр та рибний ринок, еклесіастерій — будинок зібрань народних зборів. Міські ансамблі оздоблювалися ордерними системами, оформленими колонадами із капітелями, фронтонами, акротеріями, фризами, декоративними статуями, рельєфами на античні теми. Напевно, будівельниками-проектантами і виконавцями на початках були видатні майстри грецького мистецтва. У центрі міста був іонічний храм Аполлона Дельфінія, в центрі ділянки — монументальний вівтар. Найбагатші міщани мешкали в центрі Ольвії, де виявлено будівлі, андрони (підлога) яких мали мозаїчні вимости.
Не менш цікавим було м. Херсонес. Від початку свого заснування воно мало регулярне прямокутне планування. На схід від геометричного центра міста була побудована агора. Головна поздовжня вулиця східної частини міста виходила ще на одну площу, яку займав храм, решта території була розбита на прямокутні квартали. Поруч із головною поздовжньою вулицею розміщувався театр. Площа міста у V ст. н.е. сягала 35 га. Існування Херсонеса в середовищі ворожих племен спричинилося до побудови могутніх захисних укріплень. Бурхливий розвиток Херсонеса спостерігається наприкінці IV ст. до н.е., коли місто підпорядковувало собі Керкінітіду і Калос-Лімен. Херсонес кінця IV—середини І ст. до н.е. постає містом з великою кількістю визначних архітектурних об'єктів. Оборонні мури міста становили комплекс стін довжиною 40-70, іноді 100 м, і башт — із яких наймогутнішою вважалася башта Зенона. її діаметр у II ст. сягав 8 м, у VIII-IX ст. н.е. — 23 м. Особливо важливим у архітектурному відношенні об'єктом був театр, що виник на межі III—II ст. до н.е. Театр неодноразово перебудовувався, у II ст. н.е. вміщував від 3 до 5 тис. глядачів. У IV ст. н.е. Херсонес Таврійський пережив нашестя гуннів, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії.
Серед інших архітектурних досягнень греків північного Причорномор’я слід відзначити: терасування схилів гори Мітридат у м. Пантікапей, використання ордерних культових споруд, брам, що іноді прикрашувались бронзовими кінними статуями, які надавали архітектурі величного вигляду; у Боспорському царстві розвиток архітектури курганних некрополів з елементами скульптури та вишуканого настінного живопису. Таке активне проникнення грецької культури сприяло збагаченню слов’янської, перейняття вершин мистецтва та вироблення власної архітектурної традиції.
Незрівнянно великим залишився спадок і в галузі художньої пластики. Численні витвори пластики, що побутували в цих містах, на початках були переважно роботами приїжджих грецьких майстрів або готовими скульптурами, привезеними із материкової Греції, які іноді належали до творів відомих майстрів грецької античної класики. Однак, невдовзі грецькі майстри, які набрали місцевих за походженням учнів чи помічників, разом утворюють нове багатоетнічне покоління митців, спільно започатковують ґрунтовану на місцевих естетичних уподобаннях античну пластику причорноморських полісів. Тут значним стає прошарок населення так званих скіфів-еллінів. Із них переважно походять автори кам’яної та металевої пластики.
Загалом скульптуру античних причорноморських міст можна поділити на два види: твори високопрофесійної пластики; твори самодіяльних скульпторів чи ремісників. Окрему групу, мабуть нечисленну, становитимуть привозні скульптури.
Ними прикрашали площі міст, храми, місця проведення культових дійств, приватні помешкання, гімнасії, лазні тощо. Більшість виробів становили: стели, надгробні плити, скульптурні портрети, двофігурні мармурові композиції, народні скульптури тощо.
З відомих творів класичного періоду збереглась виконана в дусі афінської школи Праксителя мармурова статуя юного Діоніса із Пантікапею. Високомистецька статуя молодого бога, прекрасно збалансована, витримана в класичних пропорціях. Драперії, охоплюючи торс, гармонійно укладеними складками підкреслюють структуру тіла й органічно вписуються в загальний ансамбль твору. У полісах Північного Причорномор'я поширився у пластиці жанр скульптурного портрета, зокрема в містах Боспорського царства, оскільки в Ольвії та Херсонесі скульптурні портрети трапляються рідше.
До художніх здобутків належить і золота похоронна маска царя Боспору Рескупоріда (III ст. н.е.). Виявив пам'ятку 1837 р. А.Ашик у м. Керч (передмістя Глинище). Маска накладалась на обличчя покійника. Це зразок ідеалізованого портрета, виконаного в античній традиції. Портрет не позбавлений індивідуалізованих ознак моделі, проте загальна пластично-лаконічна стриманість у моделюванні обличчя засвідчує про намагання замовників дати в зображенні ідеальний тип володаря.
Окремий вид пластики полісів Причорномор'я становить народна скульптура, що набула особливого розвитку в містах Боспору, хоча практично окремі її зразки трапляються і деінде. Ці твори користувались постійним попитом і виконувались спеціальними скульптурними майстернями. Над їхнім виконанням працювали здебільшого вихідці з місцевого населення.
З-поміж надгробних стел оригінальним пластичним рішенням вирізняються надгробок Євратії Сосигена із Пантікапею, надгробок Міріпи, дружини Пегаса, знайдений в околиці Пантікапею із Понтіноса. Численні надгробні стели виявлено у Херсонесі. Тут вони переважно високі, увінчані фронтонами, прикрашені рослинним орнаментом, написами, карнизами чи акротеріями. Виявлено розписні антропоморфні надгробки, зокрема в районі цитаделі Херсонеса — надгробок Філократа, сина Фарнакіона.
Із IV ст. до н.е. походить шедевральна, але фрагментально збережена двофігурна мармурова композиція із двох жіночих постатей (одна сидить у кріслі, друга стоїть за її спиною). Тут також відчувається пластична досконалість фігур, віртуозне вирішення фрагментів драперій і величавість композиції загалом.
Під впливом монументальної скульптури перебувала антична коропластика, тобто виробництво теракотових статуеток. Невеличкі за розміром зображення найпопулярніших в Греції божеств (Деме-тра, Кора, Кибела, Артеміда, Афродіта, Діоніс і його свита, Геракл) були переважно своєрідними домашніми, сімейними, родовими чи індивідуальними оберегами, які привозили греки у північні причорноморські поселення. Траплялися серед цих виробів побутові речі, дитячі забавки тощо. Ймовірно, вони становили особливу цінність для власників як органічні складові їхнього духовного життя, релігійних чи родинних ритуалів, пов'язаних із народженням дітей, одруженням, похованням, іншими винятковими подіями. Виробництво коропластики було широко розвинутим у Херсонесі, зокрема в період III ст. до н.е—IV ст. н.е. Стилістично тут простежуються мистецькі традиції таких центрів грецької кераміки, як Аттика, Танагра, Мірини. Унікальне явище для кераміки Херсонеса становить виготовлення у цій техніці великорозмірних статуй і статуеток, ліплених вручну, без застосування виробничих форм чи матриць.
Близькою до скульптури була різьба. Як засвідчують описи Геродота, велике поширення в Північному Причорномор'ї, загалом на теренах сучасної України мала дерев'яна різьба. Цей вид мистецтва, завдяки доступності та легкості в опрацюванні, особливо розвинувся в античний період. Різьба по дереву та кості водночас із іншими видами мистецтва мала велике економічне значення, посідаючи перше місце після сільського господарства. Об'єктами цього виду мистецтва були меблі, саркофаги, декоративні скриньки, шкатулки, знаряддя праці, дерев'яний посуд. На жаль, з них до нашого часу збереглися тільки поодинокі предмети. Найвищого рівня дерев'яна різьба досягала в містах Боспору (V-II ст. до н.е.).
Паралельно різьбі по дереву розвивалася мініатюрна різьба з кістки. В Ольвії, крім кістяних прикрас до парадних меблів, відомі виконані з кості фігурки Кори-Персефони, Афродіти та інших божеств. На терені Боспорського царства кістяна різьба набула особливої популярності та мистецькою рівня. Серед населення користувалися попитом невеликі кістяні пластинки з зображеннями міфологічних мотивів на різні сюжети.
Перлиною майстерності греків було ювелірне мистецтво. З моменту заснування міст-полісів значного розвитку в Північному Причорномор'ї набуло виробництво предметів із бронзи, срібла, золота чи електра. На прикрасах часто вибивали мініатюрні зображення. Іноді зображення тварин вирішувалося у скіфському звіриному стилі, що засвідчує взаємовпливи антично-грецьких і степово-скіфських мистецьких естетичних смаків. Одночасно у Ольвії, Херсонесі, Пантікапею, карбувались власні монети, що як художні твори часто досягали високого рівня. В боспорських майстернях виконуються численні предмети "скіфського золота". Переважно збереглися твори мистецтва різьби у кольорових та дорогоцінних каменях. Зображення на гемах і камеях мають синкретичний характер. Тут спостерігаються поєднання єгипетських, грецьких та малоазійських елементів.
Не був залишений поза увагою і живопис. На терені Таврійського півострова збереглися визначні пам'ятки античного живопису, який належить до найатракційніших феноменів античного мистецтва. Такі зразки практично відсутні навіть в материковій Греції. Пам'ятки стінного малярства, про які йдеться, виникли на теренах України, що становить їх особливу цінність і засвідчує утворення тут своєрідної місцевої школи античного малярства.
Найбільше монументальні розписи збереглись на терені Боспорського царства в IV—III ст. до н.е., періоду найвищого піднесення культури міст Північного Причорномор'я. Це засвідчують настінні мальовила, які за стилем і технікою наблизилися до аналогічних розписів, виконаних грецькими майстрами на острові Делос у Пріоні та деяких інших місцевостях Греції. Відомо, що розмалювання інтер'єрів поховальних камер імітувало розмалювання житлових будівель античних міст материкової Греції, периферійних грецьких міст-полісів, якими були міста-поліси Північного Причорномор'я.
Про високий рівень естетичного сприйняття мистецтва населенням полісів Північного Причорномор'я може свідчити масове вивезення вазового живопису з багатьох великих культурних центрів материкової Греції — Делоса, Афін тощо. Тематика предметів вазового та настінного живописів відображає високі мистецькі смаки замовників. Щодо вазового живопису, то у період еллінізму в Північному Причорномор'ї сформувався високий художній стиль, розвиток якого відбувався у загальному руслі елліністичного мистецтва, але все-таки мав власні творчі видозміни. Так привертає увагу ваза у вигляді сфінкса (висота — 0,215 м). Виявив пам'ятку 1869 р. В.Тізенгаузен. Зображено сфінкса, який сидить. У нього лев'яче тіло, голова та груди жінки, великі крила складені за спиною, голова легко повернута вправо. В усій гармонійній і пропорційній композиції відчувається майстерність великого художника. Сповнені внутрішньої виразності обличчя і широко розкриті очі сфінкса. Згідно з міфологічною традицією греків, сфінкси — злі демони смерті. Однак із поступовою зміною характеру релігії наприкінці V і IV ст. до н. є. він перетворюється з потвори, яка приносить зло, в охоронця людини. Таким сфінкс зображений і на вазі із Фанагорії. Виняткову цінність вази становить її розпис. Особлива технологія, коли блискучі фарби гармонійно поєднуються з матовими, дає в підсумку прекрасний ефект та змогу уявити, як виглядала колись антична поліхромована скульптура.
5. Факторами формування національної культури виступають різноманітні аспекти: територія, клімат, мова, кордон, історія. Проте окремо кожен із них не може пояснити самобутність національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.
Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас – призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів. Проте вони не зникли безслідно. Усі їх доробки лягли в основу наступних культур, що були вже слов’янськими і закладали тим самим основу розвитку української культури.
Найбільшими культурами того періоду були зарубинецька та черняхівська. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень. Так в районах Полісся і Середнього Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В. Хвойкою біля с. Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.
Стосовно походження населення зарубинецької культури, то, як засвідчують дослідження, у ньому брало участь місцеве населення Середнього Подніпров'я і Полісся, а також деякі середньоєвропейські племена (поморська культура і культура підкльошевих поховань). Певна роль належала також кельтським впливам. Однак основну роль відіграли середньопридніпровські слов'яни, підтвердженням чому може слугувати її зв'язок з пізнішою київською культурою.
Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди — земляні вали. Житла були трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).
З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В. Хвойкою, а в Подністров'ї — К. Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.
В етнічній інтерпретації черняхівської культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов'янської (антської) та германської (готської) концепцій. Однак найвпливовішою є концепція поліетнічного характеру згаданої культури. Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. Поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 — 2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител — наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень. Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів.
Могильники були зазвичай великі, біритуальні — з обрядами інгумації та кремації. Характерною ознакою перших є поховання з північною і західною орієнтацією. Других — ямні й урнові трупоспалення. Структура черняхівських могильників характерна наявністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали власні "центри" — поховання з багатим набором поховального інвентарю. Відмінності в поховальних обрядах засвідчують надзвичайно різноманітні коріння цих обрядів.
З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матеріальний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи — це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами кольорової металургії — прибалтійським і причорноморським.
Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.
Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Загалом ремісники працювали на замовлення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Про зовнішню торгівлю черняхівських племен з провінційно-римським світом засвідчують привозні речі, знахідки римських монет. Крім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена отримували з Прибалтики. Окрему категорію знахідок становлять амфори провінційно-римського зразка. Кількість цих знахідок підтверджує широкі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор'я, зокрема — Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор'я. Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римських монет. Географія скарбів збігається з ареалом черняхівсьої культури.
Соціальна структура черняхівських племен вивчена ще недостатньо. Можна вважати, що це було ранньокласове суспільство зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосунків. Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі союзи племен часів Сарматії Птолемея, окремі племена і нові політичні об'єднання на зразок "держави Германариха". Однак політична (потестарна) організація черняхівських племен не виходила ще за межі первісної організації ранньокласового суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми формами експлуатації (обкладення даниною, воєнний примус, рабство). Коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовно всі народні мови, черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.
Світосприймання слов'ян було своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:
1. Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.
2. Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).
3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.
Із середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце. Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видимого — чужого — невидимого", пов'язана з поняттям вічного і нескінченного.
Удосконалювалася система землеробства — від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено низку звичаїв та обрядів.
Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців. Вони визначили, що всі зірки, крім однієї — Полярної, перебували в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці та ін. Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.
Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.
У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по старослов’янські коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, — хороводи). Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце державної релігії Київської Русі.
Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючи зв'язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.
Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом — Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.
Найвищий вияв язичницького світосприймання демонструє кам'яна структура, зокрема відомий Збручський ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює стелу в фалос — образ, що відображає первісні уявлення про виникнення світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній світ.
Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, — символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко.
Слов'яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини. Отже, наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Місцеві племена починають об’єднуватися в єдину державу багато в чому цьому посприяла культура. Саме подібність традицій, вірувань, єдність світосприйняття дала народу побачити єдність свого коріння та згуртувати їх у етнос. В майбутньому ці досягнення ляжуть в основу культури Київської Русі, а потім України.
ТЕМА 3. РОЗВИТОК ОСВІТИ, НАУКИ ТА ДРУКАРСТВА В УКРАЇНІ
План
Теми повідомлень
Література
Проблемно-пізнавальні питання
1. Освіта займає важливе місце в розвитку української культури. Вона виконує функції соціалізації особистості, формує у неї необхідні уміння та навички. Початок становлення освіти на території України варто віднести до часів Київської Русі. Із зародженням словянської державності виникає нагальна потреба в освіченних людях та як результат започатковується практика відкриття шкіл. Поява перших шкіл повязується із ім’ям Володимира Великого. Як оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку». Так само Ярослав у Новгороді Великім «зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти», — певно, те саме було й у Києві. Загалом перші навчальні заклади відкривалися на базі церков, монастирів. Учителями були священики і дяки, що володіли певними знаннями. Головна увага в навчанні приділялась письму та чітанню. Освіта простого люду на цьому і закінчувалась.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули стати священниками або визначатися як проповідники й письменники. Основою вищої освіти була грецька мова. Її знання було досить поширене в Київській Русі. Митрополит Климент запевняв, що в XII ст. було в Україні від 300 до 400 таких, що знали не тільки «альфу», але також «бету», тобто пізнали греччину основніше. З інших чужих мов знали латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох мов.
Продовжувачем освітніх традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство. В XI ст. там існували церковно-парафіяльні школи у Луцьку, Холмі, Овручі. Про рівень шкільництва на цих землях засвідчує такий факт, що князь Святослав посилав дружинника Василія оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом.
З ураховуванням державних потреб у школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, особливо грецьку і латинську. Давали певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. З уваги на це школи давали учням початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури. Значне місце відводилося музиці та співу. Навчання велося старослов'янською мовою. Серед князів найбільшої уваги розвитку освіти надавав волинський князь Володимир Василькович.
Окрім шкільної грамоти існувала ще й родинна освіта. Вона передбачала надання молоді практичних навичок праці в сільському господарстві та ремеслах. При княжих дворах готували молодих дружинників ("отроків"), ремісники активно розвивали профтехнічне навчання, готуючи при майстернях помічників. Отже, протягом IX-XII ст. в Київській Русі зароджується освіта. Вона набуває певної структурної форми, засновує ряд обов’язкових для вивчення дисциплін, а найголовніше отримує широку спрямованість та спеціалізацію.
Після приєднання українських земель до Литовського князівства, а потім Польщі відбулися зміни в розвитку освіти. Загальнодержавні тенденції окатоличення та ополячення українського народу відблися на організації навчального процесу. Поряд із православними школами починають стрімко відкриватися католицькі. Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр виникали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних.
Уже наприкінці XIV ст. у документах згадано католицьку школу у Львові, яка незабаром отримала статус кафедральної і діяла при костьолі Успіння Діви Марії. Міщани, на той час переважно німці за походженням, брали на себе фінансові та матеріальні витрати на утримання навчального закладу, а духовенство наглядало за самим процесом навчання. У першій половині XV ст. центрами католицької освіти були: кафедральна школа й у Перемишлі (перші згадки про цей освітній осередок, датовані 1437 р.), та Львові (заснована перед 1399 р.), парафіяльні в Коломиї, Буську, Куликові (1482 — 1498) та деяких інших містах.
Парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної латинської граматики, вивчення деяких латиномовних псалмів, лічби, костьольного співу. Деякі навчальні заклади мали більш розширену програму, зокрема, школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта).
Кафедральні школи були організовані за зразком західноєвропейських шкіл середнього рівня. Їхня програма охоплювала сім вільних наук — тривіум і квадривіум. До першого входили латинська граматика, риторика, діалектика. Другий включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. У цих школах досить широким було коло навчальної літератури. Поряд із друкованими виданнями, школярі користувалися й рукописними курсами. Основною мовою навчання була латинська, допоміжними могли бути німецька та польська. Загалом кафедральна школа давала достатньо високий рівень знань для того, щоб по її закінченні можна було вступати до університету.
Від кінця XV до середини XVI ст. тривало постійне суперництво за впливи в школі між поляками й німцями. Від другої половини XV ст. не припинялася й боротьба за керівництво школою між міською владою й капітулою, яка врешті закінчилася перевагою духовенства, закріпленою в документі 1514 р. Згідно з ним майже всі важливі рішення приймала капітула, а магістрат тільки виконував її розпорядження, займався ремонтом шкільних приміщень.
У православних школах освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи. Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Важливо наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок.
Монастирська освіта, однак, велася відповідно до усталених звичаїв, її організаційні форми не регламентувалися. Характер викладання повністю залежав від рівня освіти та доброї волі ченців, які навчали дітей і дорослих.
Початкове навчання було сферою діяльності дяків, паламарів та уставників, яких з часом стали називати також "бакалярами" або "дидаскалами". Є окремі згадки про те, що вчителі отримували за свою працю винагороду — грошима або натуральними продуктами.
Однак, поступова професіоналізація освітної справи викликала появу нової категорії вчителів — мандрівних дяків, які, не маючи постійного місця перебування, переходили від села до села. У більшості випадків йшлося про засвоєння кириличної грамоти, вироблення навичок читання, письма та лічби. Хлопці вивчали основні молитви, деякі псалми, церковні обряди, оволодівали грамотою. Основними посібниками, як і в попередній період, були Псалтир, Часословець, Апостол. З першої половини XVI ст. з’явилася можливість використання для освоєння грамоти друкованих книг — Часословця друку Швайпольта Фіоля (Краків, 1491), Псалтиря Франциска Скорини (Прага, 1517) або переписів із них.
Приватна освіта практикувалася у середовищі шляхтичів, заможних міщан, духовенства, які запрошували до своїх маєтків учителів для початкового чи поглибленішого навчання дітей. Поодинокі шляхтичі, дбаючи про розвиток освіти і культури загалом, систематично підтримували матеріально церкви та монастирі. Визначним діячем у цій царині був волинський магнат Костянтин Іванович Острозький, який заснував цілу низку православних церков і монастирів.
Важливими центрами православної освіти були братські школи. Значне місце серед яких поідає Львівська. Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного". Братчики намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій". Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Учні вищого ступеня, називалися спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися, а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Близько 1615 — 1616 рр. одночасно засновані Київська братська школа і саме Київське Богоявленське братство. Вже сама ця одночасність вказує, що для фундаторів братства й школи основним була саме школа: братство тут засновувалося для опіки над школою, і це мало бути його головною функцією. Засноване 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу.
Окрім можливості навчатися вдома, студенти з України виїздили до Краківського університету, де існувала "руська" бурса. Від середини XVI ст. вони прибували до Ляйпціґського, Кенігсберзького, Гайдельберзького університетів. Окремі вихідці з України залишалися в Центральній та Західній Європі, де продовжували академічну освіту, вели наукову працю. Таким був, зокрема, Юрій Дрогобич (Котермак), який навчався у Краківському та Болонському університетах, при Болонському університеті одержав диплом доктора медицини, читав тут упродовж 1478 — 1482 рр. лекції з астрономії, а 1481 р. був його ректором.
Вагомою сторінкою в історії української освіти XVI ст. стала Острозька академія. Вона була заснована князем Костянтином Острозьким 1576 р. Особлива увага в її стінах приділялась європейській системі навчання (trivium, quadrivium), а також мовам, насамперед старослов'янській і грецькій. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян. Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає. Однак не менш вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції.
Інший великий осередок був організований на базі Києво-Печерській Лаврі. Він виник в результаті злиття Петром Могилою лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас ("школа") богословів був зорганізований наприкінці XVII ст.
Нові змінив системі освіти започаткували на території України Єзуїтські школи. Впродовж 1580 — 1590-х рр. в них поступово оформився єдиний статут єзуїтських шкіл ("Institutio studiorum Societatis Jesu"), виданий друком 1600 p., який регламентував їхню структуру та учбовий процес.
Існувало два типи колегіумів — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи з трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох "гуманістичних" — поетики та риторики (роesis, rhetorica); в рамках двох останніх могли викладатися грецька мова і початки філософії та моральної теології. Другі (так звані повні колегіуми) мали спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки); філософські студії передбачали також вивчення логіки і математики. Однією з характерних рис єзуїтської освіти вважають її космополітизм, відірваність від реалій конкретного народу чи країни. На практичному рівні "єзуїтський інтернаціоналізм" виявлявся в тому, що ледь не в кожній з колегій професорами були люди різних національностей.
Нові віяння, пов’язані з поширенням на українських землях елементів ренесансної культури, позначилися і на діяльності інших шкіл. Йдеться про Замойську академію — вищий навчальний заклад, відкритий як фундація канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського в центрі його володінь, м. Замості. У жовтні 1594 р. папа Климент VIII спеціальною буллою дозволив проголошення нової академії, визнаючи за нею статус університету з трьома факультетами: "вільних мистецтв", права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет), а 1595 р. був прийнятий статут, згідно з яким мали віднині діяти класи і кафедри. Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний (classes inferiores) і вищий — академічний, що тривав шість років (classes superiores). На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр. Чотири з них (математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; елоквенції, тобто красномовства) реалізували в дещо розширеному вигляді вивчення предметів давнього quadrivium’y середньої школи.
Розвиток освіти у XVIII ст. продовжував демонструвати високі темпи. Розширювалась мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів). У Лівобережній та Слобідській Україні становлення вищою та середньої освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам — середнім навчальним закладам, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу. У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Також діяли Переяславський колегіум, почав працювати 1738 р., Харківський колегіум, заснований 1721 р. Важливим центром освіти і науки, продовжувала залишатися Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.
У другій половині XVIII ст. було зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу 1764 р. за дорученням гетьмана Розумовського розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення Розумовського ідея українського університету вже не могла бути реалізована. Наприкінці XVIII ст. у стані занепаду опинилась і Києво-Могилянська академія, і колегіум, які було перетворено на духовні семінарії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, продовжували діяти братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.
Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню.
Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.
У ХІХ ст. розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали щоразу більшої освіченості, кваліфікованості працівників і зумовили збільшення кількості навчальних закладів та учнів в них. На Україні діяли чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. Найбільш масовими були парафіяльні школи, де вивчалося читання, писання, арифметика та Закон Божий. Але навіть ці школи охоплювали 1 учня на 200 мешканців України.
Освіта на Західній Україні була в дуже поганому стані. Уряд Австрійської імперії проводив колонізаторську політику. На Закарпатті навіть в початкових школах навчання відбувалося на угорській мові, в Галичині - на німецькій та угорській. Офіційно в 1869 р. тут була прийнята обов'язкова освіта дітей у віці від 6 до 14 років, але більша частина населення (від 55 до 75 %) була неписемною.
Значний ефект мали буржуазні реформи 60-тих років в Росії, а особливо освітня реформа 1864 р. Відповідно неї усі типи шкіл, які існували до цього, наголошувалися всестановими і отримували назву народних училищ. Але більшість дітей селян та робітників не мали можливості, враховуючи тяжкий матеріальний стан батьків, отримати освіту. Освіта відбувалася на російській мові. Все таки кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.
В 1805 р. у Харкові був відкритий університет за ініціативою В. Каразіна на кошти зібрані серед дворян та купців. Його ректором був Гулак-Артемовський - видатний український поет. Тут видавалися "Український вісник", "Український журнал". В 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого був видатний вчений – М. Максимович. У 1865 р. відкрився університет в Одесі. На західноукраїнських землях головним центром науки були Львівський та Чернівецький університети, заняття в яких відбувалися на польській та німецькій мовах.
На початку XX ст. царський уряд змушений був розширити систему навчання, зберігаючи її класово-становий характер. На жаль рівень грамотності населення не перевищував 25 %. В Україні до 1917 р. не було жодного державного навчального закладу, де навчання відбувалося б на українській мові.
В березні 1917р. в Києві були відкриті дві українські гімназії. За часи Центральної ради було утворено більше 80 українських гімназій. Почала роботу українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет в Полтаві, відкрито український університет в Кам'янець-Подільському.
Враховуючи суперечливі оцінки радянського етапу української історії, треба визнати ті успіхи, які були досягнуті в сфері освіти. Поступово зростала мережа шкіл і число учнів. Так у 1923/24 навчальному році в Україні працювали понад 16 тис. початкових та семирічних шкіл, в яких навчалося більше 1,5 млн. учнів. У 1926/27 н.р. виник новий тип шкіл - фабрично-заводські, де термін навчання тривав 7 років і учні отримували загальну та політехнічну освіту.
В 1934 р., з метою вдосконалення системи народної освіти, встановлюються три типи загальноосвітньої школи: початкова (4 класи), неповна середня (7 класів) і середня. Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а в містах - до загальної семирічної. У 1940 - 1941 н.р. в загальноосвітніх денних школах республіки навчаються 6,7 млн. учнів.
Отримала розвиток в Україні і мережа середніх спеціальних учбових закладів (профучилища та технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних учбових закладів було 158, де навчалося 31 тис. чол., то в 1940 р. - 590, де навчалося - 400 тис. чол.
Зростала кількість студентів у вищих навчальних закладах. Університетськими центрами були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. У 1938 р. на Україні було 130 вузів з кількістю студентів - 124 тис. Серед відкритих був Донецький індустріальний інститут, утворений у 1935 р. внаслідок об'єднання гірничого та металургійного інститутів. Донецький медичний інститут.
В післявоєнні роки система освіти реформувалась і вдосконалювалась і все ж таки в 70-ті роки проходив і процес нагромадження недоліків. Зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. В деяких великих містах їх не стало жодної, в інших залишилися по одній - дві на сотні тисяч населення.
З проголошенням незалежності України було розпочато процеси реформації освіти. В середній школі відбулося переведення учнів з 11 річної на 12 річну програму навчання. У технікумах та університетах запроваджено програму бакалавр, магістр. Такі реформи наближували українській освітній простір до Європейських стандартів. Одночасно із певними досягненнями відбувались втрати. Так різко зменшилась кількість школярів (через демографічні проблеми), скоротилась загальна кількість шкіл. В системі вищої освіти навпаки кількість університетів зросла за рахунок відкриття приватних ВНЗ. Поряд з цим необхідно відзначити недостатьньо високий рівень викладання матеріалу в них, що призводить до нівелювання вищої освіти в державі.
2. Початок розвитку наукової думки в України варто вести із часів існування Київської русі. На той момент руська культура перебувала у повній залежності від Візантії, що давало можливість переймати досягнення цієї великої держави. Власні наукові досліди в Київській Русі починалися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилася й нічого дати не могла. Перш за все це стосується ділянки українознавства, якщо вжити сьогоднішній термін. У Візантії знали слов’янські землі тільки поверхово, і від візантійських письменників мало можна було дізнатися про географію, етнографію, мову й історію України.
Ці знання здобувались русичами самостійно, а їх зібраннями ставали літописи. Так в своїх творах кожен літописець звертав увагу на історію людства, додавав свій виклад про походження слов’ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описував звичаї племен, що належали до Київської держави. Але подібних описів стрічаємо небагато — часом тільки попаде щось цікаве про побут нижчих культурно племен, які чим-небудь здивували літописця. Вище стояв історичний дослід. Головний осередок літописання був у Києві. Перший літопис постав уже в часи Ярослава Мудрого, близько 1039 р., мабуть на дворі київського митрополита. Потім продовжували історичні записки ченці Печерського монастиря, як Никон Великий близько 1069 — 1073 рр., славний Нестор-Літописець, що 1112 р. впорядкував «Повість давніх літ».
У розвитку природничих наук, русичі спиралися на підручники, перекладені з грецької мови, — «Фізіолог» і «Шестоднев». «Фізіолог» — це була популярна зоологія. Містився у ній опис різних тварин з їхніми правдивими і казковими прикметами. Так, про лисицю оповідається, що коли вона голодна й не може нічого вловити, то лягає навзнак, стримує віддих і лежить, мов нежива, — тоді сідають на неї птиці і починають дзьобати, а вона швидко кидається й їх ловить. «Шестоднев» Василія Великого, перероблений екзархом болгарським Іоаном, пояснював шість днів створення світу, доповнюючи біблійні відомості здебільшого казковими оповіданнями. Крім цього, у різних збірниках бували статті на природоописні теми.
Дослідження над природою велись тільки випадково, коли траплялося якесь незвичайне природне явище. Найбільше враження робили затьми Сонця й Місяця. Відомості з географії були дуже обмежені. Найбільше популярним підручником слугувала космографія Козьми Індікоплова — візантійського письменника IV в. Знання математики обмежувалося до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів.
Практичне значення мала медицина. Першими лікарями були ворожбити й знахарі, усякі відуни, обавники, потворники, кудесники — чоловіки й жінки. Їхні лікувальні заходи часто обмежувалися закляттями і замовляннями. Проти таких ліків виступало духовенство. Лікарська вмілість піднялася згодом, коли Київська Русь нав’язала тісніші зв’язки з Візантією. Учений лічець, лічитель, або врач, займає місце знахаря. Перші визначніші лікарі були чужинці. За князя Всеволода (1077 — 1093) в Києві славився якийсь лікар вірменин. Другий чужинець, Петро Сурянин, із Сурожа (Судака) у Криму, мабуть грек, був лікарем чернігівського князя Святоші. Вони обидва скінчили життя ченцями у Печерському монастирі. В цьому ж монастирі згадуються й перші українці-лікарі — Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець, обидва в другій половині XI в. Згодом число лікарів збільшилося.
Розвиток науки в другій половині XIII — першій половині XV ст. характеризується тим, що секуляризація окремих наук ще не відбулася і осмислення світу здійснювалося в тісному зв’язку з розвитком усього культурного потенціалу суспільства. Порівняно з попереднім періодом, знання про природу і суспільство стали багатші й самостійніші.
Перекладна література візантійського або південнослов’янського походження залишалась основним джерелом засвоєння і розвитку природничо-наукових знань. Із них київські компілятори творили напіворигінальні композиції та збірники: "Толкова Палея", "Ізмарагд", "Золотая цепь", "Пчола", "Золотая Матиця" та ін., що були для свого часу не лише збірками текстів наукового характеру, але й своєрідними енциклопедіями, які служили освіті й вихованню моральних засад.
У системі наукових зацікавлень того часу провідне місце посідала астрономія — наука про походження світу та його будову, — і це зумовлювалося насамперед потребами матеріального та духовного життя суспільства. Основне виробництво середніх віків — землеробство — було органічно пов’язане з річним циклом погодних змін, вимагало відліку часу. Чергування дня і ночі, ритмічні настання фаз Місяця та зміна пір року було покладено в основу календарів. Крім того, точних астрономічних знань вимагало й духовне життя. Церква, яка виступала основним синтезом середньовічної духовності, була зацікавлена в нагромадженні даних, що полегшували б складання різного роду хронологічних посібників — пасхалій (таблиць про дати Великодня та інших рухомих свят), календарів чергування відправ і молитов у межах літургійного року. Теоретичні астрономічні знання формувалися у нас майже виключно на основі християнської літератури, яка йшла з Візантії, часто через південнослов’янське посередництво.
Активізація економічних, торговельних і культурних взаємин з Центральною і Західною Європою прискорило технічний прогрес у гірництві, деревообробному виробництві та переробці сільськогосподарської продукції. Так, у солеварній промисловості було вперше застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць сировицю — соляну ропу, а також і практичніші казани, так звані панви. Вже в XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно. Рухом водяних коліс приводилися в дію також валила (фолюші) для збивання сукна і тартаки, відомі у нас з XV ст. Тоді ж в Україні починають варити пиво і горілку.
Зрозуміло, що все це потребувало певного рівня знань з різних наук — фізики, хімії, біології тощо. Що стосується кількісних і якісних характеристик цих знань, то про них можемо судити лише з тих скупих даних, що зафіксовані на сторінках письмових пам’яток того часу. Найчастіше відомості з географії, фізики, хімії чи математики подавалися не самостійно, а у зв’язку з розглядом астрономічної проблематики, яка впродовж усього середньовіччя залишалася в системі наук провідною.
Найбільше з астрономією була пов’язана географія. Так, при викладі античного вчення про кулястість Землі у деяких астрономічних текстах, зокрема в "Шестодневі" Іоанна екзарха Болгарського, давалося поняття про кліматичні зони, полюси й екватор.
Питання фізики розглядалися здебільшого при описі деяких астрономічних і метеорологічних явищ. До фізики, зокрема, належало вчення про чотири елементи-стихії, які було занесено в Україну переважно творами Іоанна Дамаскина і Іоанна екзарха Болгарського. У науково-природничій літературі можна знайти пояснення природного феномена веселки. Зокрема, в "Шестодневі" та компілятивному збірнику "Золотая Матиця" робиться спроба пояснити природу веселки механічним, а не оптичним способом: веселка пояснюється як своєрідний насос, що перекачує воду в повітря. Світлові властивості веселки розглядаються при цьому тільки у зв’язку з тим, що промені, які виходять з неї, нагрівають земні води і спричинюють їхнє випаровування. Про певний рівень фізичних зань свідчить розвиток металообробної галузі.
Як і фізичні знання, відомості з хімії у досліджуваний період не мали самостійного характеру, а розвивалися в тісному зв’язку з алхімією та виробничою практикою, з розвитком матеріальної та духовної культури. Високий авторитет мав у Львові наприкінці XIV ст. алхімік Дмитро, до якого приїжджав з Парижа алхімік Леонард, щоб роздобути секрет філософського каменя. Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням — хімія фарб. Але хімічні знання, виступаючи безпосереднім елементом практики, були позбавлені теоретичних аспектів. У більшості випадків хімічні операції залишалися справою вміння і навичок, що передавалися з покоління в покоління.
Подібна ситуація спостерігається і в царині біологічних уявлень. В другій половині XIII — першій половині XV ст. рівень знань з біології на теоретичноописовому рівні не дуже збагатився порівняно із давньокиївською добою. Українська освічена верства того часу продовжувала черпати "теоретичні" знання з біології з тієї ж перекладної та компілятивної літератури, звідкіля вона запозичувала відомості з інших природничих наук і яка здебільшого була відомою у нас ще в XI — XII ст. Прогрес накопичення біологічних знань, якщо й мав місце, то відбувався переважно завдяки розвиткові сільськогосподарського виробництва та вдосконаленню лікувальної практики. Це стосувалося насамперед знань з ботаніки, зоології і фізіології людини. Загалом у другій половині XIII — першій половині XV ст. в уявленнях про живу природу чітко виокремилися дві системи біологічних знань: книжна і практична. Перша система — це ті знання про тваринний і рослинний світ, що були зібрані в слов’янських перекладах відповідних творів візантійського походження. Основним недоліком цієї системи була відірваність від реальності, екзотичність і навіть казковість. Класичним прикладом такої квазінаукової літератури є так званий "Фізіолог" — своєрідний підручник із середньовічної зоології, в якому даються описи звірів і птахів, що згадуються в Біблії.
Розвиток науки в XVI —XVII ст. був тісно пов’язаний з радикальним поворотом України до Заходу. Найперше це відобразилоя в системі освіти. У школах почалося активне впровадження так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в Західній Європі. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді в XVI —XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка.
Центром наукової думки в Україні стала Києво-Могилянська академія. У ній велика увага приділялася розвитку філософської думки. Серед відомих філософів України варто виокремити Г.С. Сковороду, Ф. Прокоповича, Я.П. Козельського. Розвиток природничих і точних наук в Україні відбувався під впливом діяльності М.В. Ломоносова. Йому належить велика заслуга у вивченні мінеральних ресурсів і земельних надр України.
З під пера науковців виходить ряд історичних і філософських творів: "Краткое описання Малоросії" – 1730 р., 1751р. - "Описание о Малой Росії", 1765 р. - "Краткое описание о козацком малоросийском народе". Перша загальна робота по історії України вийшла у 1822 р. "История Малой Росии от водворения словян в сей стране до уничтожения гетьманства" Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського. Хоча вона мала багато суперечливого матеріалу в цілому викликала значний інтерес суспільства до історії України.
Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольклористики були започатковані вивченням українських дум та обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх неоціненним зразком поетичного генія української нації та важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового вивчення та публікації українського фольклору була продовжена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку українських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні студії із фольклористики. Впродовж 1832–1838 рр. у Харкові видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезневський. І. Могильницький написав першу українську грамматику в Галичині. Майже одночасно граматику української мови видав у Петербурзі О. Павловський. У 1820-х рр. М. Максимович у листах до Погодіна спростував твердження про те, що українська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і подальші покоління української інтелігенції.
Важливу роль у розвитку математики відіграли професори Харківського університету М. Остроградський та Т. Осиповський. Підручник останнього, став головним посібником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть. У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослинного світу і склав найповніший атлас флори Московської губернії. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяльність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікітського ботанічного саду поблизу Ялти. Значних успіхів було здобуто в медицині. Серед її видних представників слід назвати Д.С. Самойловича, який першим запропонував систему протиепідемічних заходів. Він по праву вважається основоположником не тільки вітчизняної, але і світової епідеміології; його вибрали своїм членом 12 Академій наук світу. Професор Харківського університету Н. Еллінський видав двотомний підручник з хірургії для студентів медичних факультетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ, Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні товариства. Інтенсивно розвивалася на Україні біологічна наука. Плідну діяльність розгорнув видатний вчений І.І.Мечніков. У 1886 р. з мікробіологом М.Ф.Гамалією він організував в Одесі першу вітчизняну і другу світову бактеріологічну станцію. Д. Заболотний та В.Високович зробили великий внесок у вивчення і лікування важких інфекційних хвороб. З Україною пов'язаний значний період життя засновника військо-польової хірургії Н.І.Пирогова.
Одночасно активно створюються наукові товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолінських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів історії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал-губернатора (1835–1845 рр.); Київська археографічна комісія або Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843–1921 рр.).
Серед відомих науковців ХІХ-ХХ ст. варто виокремити Костомарова, (написав "Богдан Хмельницький й возвращение Южной Руси России"), В. Антоновича, М. Грушевського (написав "История Украины Руси"), першу жінку професора О. Єфименко (написала "История украинского народа"), А. Павловського (видав у 1818 р. в Петербурзі першу граматику української мови -"Граматика малоросійського наречення").
На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), на базі якого у 1892 р. було створене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Воно складалося з 3 секцій: історико-філософської, філологічної, математико-природничо-медичної і ряду комісій з окремих галузей науки. Протягом своєї діяльності під керівництвом М. Грушевського було видано (з 1892 по 1917 рр.) 120 томів "Наукових записок", 35 томів "Етнографічної збірки", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.
У 1909 р. у Києві виникло товариство повітроплавання під керівництвом професора політехнічного інституту Н.Б. Делоне. Тут успішно працювали такі відомі конструктори і пілоти, як Д.П. Григорович (творець гідролітаків), І.І. Сікорський (сконструював перші у світі надпотужні багатодвигуневі літаки «Російський витязь» і «Ілля Муромець», а вже в Америці – перші вертольоти), П.М. Нестеров (пілот-ас), Ф.Ф. Андерс (кадровий працівник заводу «Арсенал», сконструював і побудував у 1909–1912 рр. перший громадянський дирижабль «Київ»). Усього в Києві у 1909–1912 рр. було створено біля 40 дослідних літаків різних типів. Успішно розвивалося винахідництво. Зокрема, уродженець України, інженер Н.Н. Бенардос винайшов у 1881 р., а потім запатентував у багатьох країнах Європи принципово новий спосіб з’єднання металів, поклавши початок електродуговому зварюванню.
В період революції 1917 р. наука перебувала у тяжкому стані, однак це не завадило відкриттю першої Академії наук України гетьманом П. Скоропадським. Перший президент ВУАН В.І. Вернадський є основоположником геохімії, біохімії та радіології у республіці. Ним була заснована радіологічна лабораторія, на базі якої у 1925 р. в Одесі виник хіміко-радіологічний інститут.
З утворенням Радянського Союзу було засновано ряд технічних наукових інститутів. Розгорнули дослідницьку діяльність уже відомі наукові колективи, математична школа Д.О.Граве, природознавства В.Вернадський, мікробіолог та епідеміолог Д.Заболоцький, математик Н.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст і епідеміолог О.Корчак-Чепурковський, літературознавець -С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі патології. Виникли нові наукові напрямки. Так, в фізико-технічному інституті почалася розробка теорії ракетно-космічної техніки.
У середині 20-х рр. розпочинаються планомірні геологічні дослідження території УРСР. Особливо детальними вони були у районах Донбасу і Криворіжжя. У результаті була складена перша гідрологічна карта України (1930 р.). Посилено розвивається матеріалознавство, зокрема з проблем зварювання металів. За ініціативою Є.О. Патона при Київському політехнічному інституті було створено кафедру інженерних споруд зі зварювальною лабораторією. Розроблені у цій лабораторії методи зварювання вперше у світовій практиці використовували на Дніпробуді, при будівництві Магнітогорського металургійного комбінату.
Успішно відбувається становлення фізичної науки. У 1928 р. за ініціативою А.Ф. Іоффе у Харкові був відкритий Український фізико-технологічний інститут, який перетворився в один з найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР і в усьому світі. У 1929 р. тут створюють магнетронний генератор (значно раніше чим аналогічний винахід за кордоном), уперше в країні на початку 30-х рр. розщеплюють ядро атому літію. З 1930–1931 рр. починаються дослідження проблем фізики напівпровідників.
У роки Великої Вітчизняної війни вчені України зробили вагомий внесок у забезпечення перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Першорядного значення у забезпеченні Червоної армії такою зброєю, як танк Т-34, мали праці колективу інституту електрозварювання АН УРСР. Впровадження автоматичного зварювання зумовило швидке зростання продуктивності праці на оборонних підприємствах. У роки війни Патонівська технологія швидкісного зварювання застосовувалася на 53 підприємствах. На танкових заводах діяло 133 установки автоматичного зварювання.
У 60-80 ті рр. учені України працювали у напрямку розвитку фізики та кібернетики. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було збудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів потужністю 2 млрд. ЕВ, уведено в дію ядерний реактор у Києві, а також перший у СРСР протонний мікроскоп та ізохронний циклотрон «У-240». Яскраву сторінку у створенні ракетно-космічної техніки вписав колектив учених і спеціалістів Південного машинобудівного заводу й Конструкторське бюро під керівництвом видатного конструктора, двічі Героя Соціалістичної Праці М.К. Янгеля.
Значні успіхи було досягнуто в розвитку кібернетики. За цикл праць по теорії цифрових автоматів академік В.М. Глушков у 1964 р. був відзначений Ленінською премією.
У справжній центр металургійної науки і техніки перетворився у цей період Дніпропетровськ. Ефективні наукові дослідження в галузі металургії тут проводили колективи вчених і спеціалістів металургійного інституту, інституту чорної металургії АН УРСР, Всесоюзного науково-дослідного трубного інституту, НІІАчермету, Укргіпромезу. На їх основі склалися науково-педагогічні школи доменщиків, сталеплавильників, електрометалургів, прокатників, металознавців, механіків під керівництвом таких видатних вчених, як З.І. Некрасов, К.П. Бунін, О.П. Чекмарьов, К.Ф. Стародубов, С.Т. Ростовцев, С.І. Хитрик, В.І. Лапіцький, А.В. Кірсанов, Н.С. Щиренко, І.І. Коробов та інші.
У наступні роки наукові традиції цих шкіл були підхоплені і продовжені плеядою талановитих вчених, зокрема В.І. Баптизманським, Ю.М. Тараном-Жовніром, М.І. Гасиком, О.П. Грудєвим, П.М. Остриком, А.А. Гіммельфарбом, В.М. Грєбєнніком, Ю.Й. Розенгартом, В.І. Большаковим, В.І. Шаповаловим та багатьма іншими.
Як і у попередні роки, Україна залишалася центром розвитку науки щодо зварювання металів, були створені і впроваджені у практику методи електоннопроменевого, аргоннодугового і мікроплазменного зварювання, зварювання вибухом, мікрозварювання і т.п. У 1969 р. вперше у світі зроблено зварювання алюмінія, титану та нержавіючої сталі в умовах космічного вакууму і невагомості на космічному кораблі «Союз-6». Були розроблені принципово нові конструкції і технологія зварювання трубопроводів великого діаметру.
Застійні явища, які охопили економіку СРСР на зламі 70-80-х рр., події початку 90-х рр., які призвели до розпаду Радянського Союзу та гострої економічної кризи в колишніх його республіках, досить негативно відобразилися на розвитку науки, у тому числі і в Україні.
Але все ж таки НАН України зберігає провідні позиції у галузі математики, матеріалознавства, електрозварювання, мікробіології. У 1992 р. НАН України на правах національного члена увійшла в міжнародну раду наукових союзів, є засновником Міжнародної Асоціації академій наук. На сьогодні головними проблемами із якими доводеться боротися – це зменшення фінансування та як результат неможливість проводження наукових розробок. Проте за рахунок спільних розробок, кооперації із науково-дослдіними інститутами інших країн світу Україна залишається однією із не багатьох космічних держав, має значні перспективи розвитку авіаційної сфери, нанотехнологій.
Отже, з давнини українському етносу були притаманні високий рівень освіченості, наукових досягнень. Українці зробили вагомий внесок у розвиток світової освітньої сфери та науково-технічного процесу. Ці сфери є важливими чинниками розбудови незалежної України, її входження до світового економічного та культурного простору.
3. З розвитком освіти та культури в Україні все більшого значення набувала книжка. Найдавніші книги, що дійшли до нас, писалися на тонкій шкірі — пергамені. Паперові книжки поширюються лише з XIV — XV ст., коли в Західній Європі постало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, та ін. Писали гусячим пером. Разом із еволюцією матеріального боку книжки змінювалось і саме письмо. Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Воно визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. Давні книги були прикрашені різнорідними орнаментами й заставками у виді плетінок, з яких виходили постаті фантастичних птиць, звірів, часом і людей. Ініціали і заставки рисувались яскраво-червоною фарбою — кіновар’ю — або різнорідними фарбами, нерідко сріблом і золотом.
Засновниками книгодрукування в Україні можна вважати монахів копіїстів, що займалися фаховим переписуванням книг. У Печерському монастирі у перших часах славився чернець Іларіон, «що знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Феодосія». Князь Ярослав Мудрий на широку міру наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги многі». З часом число таких фахових переписувачів стало дуже велике, особливо у більших осередках культури, і писці ділилися між собою роботою: одні переписували книги, інші малювали ініціали й заставки. Честолюбні писці старалися дати книжку в якнайкращому вигляді: «всю увагу покладали на тонкість паперу й красу писання». Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а рівночасно ціле село купив за 50 гривень. Дорогоцінну книгу шанували дуже. Оправляли її старанно, в дошки, покриті шкірою, або й у срібну оправу, не раз із майстерним орнаментом. Власник записував на ній своє ім’я й погрожував прокльоном тому, хто наважився б книгу вкрасти: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема».
Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві: «звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії». Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням. Але й убогі люди уміли цінувати книжку й уважали її великим багатством: печерський чернець Григорій «нічого іншого не мав, окрім книг», — читаємо у Патерику.
Упродовж XIII — першої половини XV ст. найважливішим книгописним осередком залишався Київ. Уже невдовзі після Батиєвої навали відновилося книгописання при київському митрополичому престолі ("Кормча" перед 1284 р.), а в монастирях такий процес, очевидно, і не припинявся. Центром міжнародного масштабу була Києво-Печерська лавра, де йшла інтенсивна літературна робота і пов’язана з нею активна книгописна діяльність. На зламі XIII — XIV ст. у Києві виготовлено Пролог, згодом створено дві визначні пам’ятки — Євангеліє 1393 і Псалтир 1397 рр. До київських пам’яток можна зарахувати також Київський літопис XIII ст., Оршанське Євангеліє другої половини XIII ст., Києво-Печерські патерики XIII ст. В іншому київському монастирі — Видубицькому, заснованому ще в XI ст., упродовж перших п’ятнадцяти років XIII ст. далі працювали над створенням видатної історіографічної пам’ятки XII — XIII ст., що згодом дістала назву Київського літопису і до нашого часу дійшла в пізніших переписах.
Одночасно із цим книгописання розвивалося і в інших містах Русі. Найкраще усього збереглися книжки, переписувані в Галицько-Волинському князівстві. Істотну роль у книгописанні відігравала Волинь з центром у Володимирі. До створених тут пам’яток зараховують Ліствицю 1387 р., Луцьке Євангеліє XIV ст., а також щонайменше 13 рукописів, виготовлених на замовлення Володимира Васильковича. У XIV — першій половині XV ст. активно функціонувало і книгописання Галича. З цим регіоном пов’язані Псалтир другої половини XIII — першої половини XIV ст., згадуване Галицьке Євангеліє-Апракос 1266 — 1301 рр., Євангеліє 1411 р. тощо.
Розвиток книговидання сприяло виникненню бібліотек. Існували великі монастирські, князівські бібліотеки, порівняно малі збірки деяких приватних осіб. Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування. Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.
Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — з середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV ст. і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 — 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо.
В XVI ст. книговидавнича справа збагачується репертуаром книг. Набувають поширення Прологи, з’являється юридична література, раніше представлена лише пам’ятками церковного права, зокрема Кормчими. Поширювалися українські переклади Литовського статуту 1454 і 1529 рр. Від кінця XV ст. почали з’являтися списки творів з відомостями з природознавства, філософії тощо. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. вони входили, як правило, до складу збірників. Серед таких можна назвати українсько-білоруський переклад "Логіки" Мойсея Маймоніда у збірнику другої половини XV ст., який переписав у Білорусі Васько за Миколая Радивила. Слід зазначити, що перекладач дуже ретельно дотримувався тексту оригіналу, використав ним самим розроблену наукову термінологію: "осуд" — судження, "держатель" — суб’єкт, "прилог" — ствердження, "уєм" — заперечення.
З виникненням та розвитком друкарень в Західній Європі книговидання в Україні загальмувалось. Це було обумовлено більшою рентабельністю типографського методу видання. Тому як результат перші книги видані типографським методом з’явились не в Україні, а Кракові (Польща). На той час там мешкало багато українців та білорусів тому тут у XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них — Часослов і Осмогласник (тобто Октоїх) — мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Вже 1498 р. у Фіоля не було жодного примірника його друків. Мабуть, тираж було передано замовцям видання. Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494 — 1496 рр. у Цетіньє — столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Це була друкарня володаря Зети (Чорногорії) Джурджа Црноєвича. В її друках вперше у слов’янському кириличному книговиданні з’являються передмови й післямови літературно- публіцистичного характеру, в яких не лише наводяться вихідні дані, а й розповідається про мету книги. Рівень поліграфічного виконання значно вищий, ніж у першодруках Швайпольта Фіоля, в оздобленні поєднуються ренесансні мотиви з рисами, успадкованими від слов’янських кириличних рукописів, з іконописом пов’язаний зміст цілосторінкових фігурних гравюр.
Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.
Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині.
Виникнення друкарства в Україні пов’язується із ім’ям Івана Федорова. Він у 1573 р. заснував в м. Львові першу друкарню. Через рік вийшла перша праця Діянь і послань апостольських — книги, яку скорочено називали Апостолом. Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив "Повість откуда начася і како совершися друкарня сія". Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві "художеством" власних рук. На самостійну роль Івана Федорова як видавця і, можливо, на участь у виданні львівських міщан вказує друкарська марка, що включала герб Львова і особистий герб першодрукаря. Останній подібний до ґмерків — домових знаків міщан. 1574 р. Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник — Буквар.
Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. Це був один з мотивів того, що 1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов’янську Біблію. Працю над її створенням було завершено 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. Загалом друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Окрім згаданих книг ця друкарня стала першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали "полемічною літературою". Було видано, зокрема, "Ключ царства небесного" Герасима Смотрицького (1587), упорядкований Василем Суразьким-Малюшицьким збірник "О єдиной істінной православной віре" (1588).
Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України. Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська — не менш як 72 книги обсягом 3765 арк. Вказані числа є мінімальними, тому що ряд книг, особливо малого формату й обсягу, до нас не дійшли.
Крім друкарень кириличного шрифту, в Україні почали засновувати і латинсько-польські: першою була діюча в 1592 — 1602 р. невелика друкарня у Львові, що змінила кількох власників, в 1608 — 1611 рр. працювала друкарня магната-кальвініста Яна Потоцького в Панівцях на Поділлі. Загалом в Україні з 1574 — 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог. В цей час на діяльності друкарень негативно позначалося посилення цензурних утисків. Польський король та церква намагалися регламентувати діяльність видавництв.
У другій половині XVII — на початку XVIII ст. істотний вплив на стан друкарства мало існування автономної української державності. Принципово важливо підкреслити розуміння гетьманським урядом і козацькою старшиною значення Києво-Печерської лаври. Гадяцький договір України з Польщею 16 (6)вересня 1658 р. передбачав, що в Україні діятиме необмежена кількість ("скільки потрібно") шкіл, колегіумів, друкарень, дозволено буде друкувати світські і релігійно-політичні книги. Загальноукраїнське значення мало і виникнення у 1674 р. книговидавничого підприємства на Лівобережжі — у Новгороді-Сіверському; з 1679 р. друкарня діяла в Чернігові.
Натомість діяльність приватних друкарень, що належали майстрам-міщанам, в роки Руїни стала майже неможливою. В 1651-1667 рр. в Україні діяло лише чотири друкарні — лаврська в Києві і три (братства, єзуїтського колегіуму та Сльозки) у Львові. Після смерті Сльозки на всю Україну залишилося три друкарні, причому всі належали церковним установам — православним (Лаврі й братству) і католицькому єзуїтському колегіумові. Якщо у 1574-1650 рр. в Україні діяли 25 друкарень у 17 різних місцевостях, то в 1651-1720 рр. — лише 13 у шести різних містах, причому 8 з них зосереджувались у Львові.
З 1720-х рр. починається новий період в історії українського книговидання. Київській і чернігівській друкарням російський уряд заборонив видавати будь-що, крім передруків давніх видань. Трохи пізніше було запроваджено гражданський шрифт — епізодично вперше в Єлисаветі 1764 р., а постійно в друкарнях навчальних закладів і ряді урядових друкарень у самому кінці століття. В цей же час одним із центрів українського друкарства стає Петербург. У 1798 р. там виходить перша книжка українською народнорозмовною мовою. Друкована "Енеїда" сприяла зацікавленню українським словом і стала стимулом для наступних ініціатив у галузі українського за змістом і мовою книговидання. Але нове пробивало собі шлях повільно, долаючи великі труднощі. Здавалося б, перша половина XIX ст. була часом відносно сприятливим для швидкого розвитку українського друкарства. Загальноукраїнське значення мали також інші книги, видані у Петербурзі "Кобзар" Шевченка (1840), його ж поеми "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1844), альманах "Ластівка" Євгена Гребінки (1841). У Москві видано збірки українських народних пісень Михайла Максимовича (1827 і 1834), повісті Григорія Квітки-Основ’яненка (1834-1837), "Москаль-Чарівник" Івана Котляревського (1841), журнал "Основа", що виходив у 1861-1862 рр. в Петербурзі.
Центрами друкування книг стають університети. Так при харківському університеті діяла друкарня. В її стінах у 1833-1838 рр. було видано фольклорно-історичну збірку "Запорожская старина" І. Срезневського, на той час професора Харківського університету. Особливо слід відзначити видання українською мовою п’єс І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), посмертне повне видання "Енеїди" у шести частинах (1842). Аналогічні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Яскравим прикладом чому є альманах "Русалка Дністровая", підготований студентами греко-католицької духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, мав, як слушно вважають, для Галичини подібне значення, як "Енеїда" Котляревського для України Східної. Осередком книгодрукування на західноукраїнських землях в ХІХ ст. стають просвіти. Це товариство було засноване в 1868 р. та вважало одним з головних своїх завдань книговидання. За перші 50 років воно видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми.
Однак в Наддніпрянщині стрімкий розвиток книговидання перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. Ускладнював ситуацію і Ємський указ 1876 р.
Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. — понад 30. За 1798-1916 рр. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т.Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.
У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.
Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії. Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVIІ-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX — на початку XX ст. Точніше — продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов’язаних з установою, якій належала бібліотека.
Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень "Просвіти" наприкінці XIX — на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. В Наддніпрянській Україні бібліотеки для селян з 1867 р. засновували земства, але українська книжка до них практично не потрапляла. Так, з 60 бібліотек Полтавщини, про які є джерела, лише в 12 були українські книжки й брошури, усіх разом — 280.
Розвиток друкарства періоду української революції 1918-1020 рр. був мало ефективним, через швидкозмінність влади та воєнні дії. Знаковою подією стало створення Національної бібліотеки Української держави гетьманом П. Скоропадським 2(15) серпня 1918 року. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка "гуртувала би все, що витворене людською думкою" і одночасно зосередила б "всі пам’ятки духовничого життя українського народу і України". Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В.Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи — Академії наук . У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату — орган державної реєстрації друкованих видань.
Ситуація змінилася в роки радянської України й так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври.
З 1930-х років, одночасно з розгромом "українізації" і новим спалахом терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи, надзвичайно суворим став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув’язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 рр., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Держвидав було перетворено в ДВОУ (Державне видавниче об’єднання України), якому підпорядковано всі головні видавництва: "Радянська школа", "Література і мистецтво", "Держмедвидав" та інші. Після ліквідації ДВОУ в 1934 р. ще більше посилився контроль ідеологічних партійних органів, зведено до мінімуму видавничу діяльність на місцях. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань — з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939р. З приєднанням західноукраїнських земель до УРСР подібні дії було розповсюджено на її територію.
Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновано газетні видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у "Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі" (1978 р. перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено — Держкомвидав). Позитивним фактором було зростання кількості бібліотек. З проголошенням незалежності книговидання набирає значних обертів. Відкривають приватні видавництва, що друкують різноманітну літературу. Проголошується свобода слова та мови.
ткма 4. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ В УКРАЇНІ
План
Теми повідомлень
1. Літописання у Київській Русі.
2. Василь Семенович Стус – громадянський поет України.
3. Т.Шевченко - видатний діяч світової культури.
4. Особливості розвитку української літератури наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
5. Розвиток української літератури в роки незалежності.
Література
Проблемно-пізнавальні питання
1. У Києві в ХІ-ХІІ ст.. існувало три літературні осередки: в софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з’являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.
Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її «святість», а, отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам – збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став «Києво-Печерський патерик» (ХІІІ-ХУ ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.
Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, наголошене у 1050 р. у формі проповіді , яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним) літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старому», народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». «Слово» Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.
Літописом-автобіографією є «Повчання Мономаха своїм дітям». Воно хронологічно охоплює період 1066-1117 рр. Головна ідея твору – заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів. «Повчання» було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.
Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацією, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня «Слово о полку Ігореві». Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією. Автор використовує язичницькі образи, а кількість слов’янських богів вражає. Це свідчить про життєздатність язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір’я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.
Одним з кращих творів не лише в давньоруській, а й європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є «Житіє і ходіння Данила». Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку ХІІ ст.. відвідав святі міста Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у своєму творі. Його дорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо , щоб його могли прочитати якнайбільше людей.
До оригінальних пам’яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. На відміну від хронік більшості країн , складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в Х ст.., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.
Найвідомішим літописом є «Повість временних літ", розпочата 1039 р. монахом Печерського монастиря, який не залишив свого імені. Продовжував літопис Никон (1069 - 1073 р. р.), а упорядкував в 1112р. Нестор. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках ХУ ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському ( за назвами монастирів у Росії, де у ХУІІІ ст.. їх виявили історики). Дві версії цієї пам’ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, і пов’язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями. «Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.
Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті», в якому відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку та взаємозумовленості історії всіх народів . До «Повісті» ввійшли всі попередні літописні зводи – 996, 1039, 1073, 1093-1096 рр., «Повість галичанина Василя»(1097),«Ізборник» Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, «Повість временних літ» складається з поширеного вступу до слов’яно-руської історії, який, власне, й був «Повістю», і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.
Безпосереднім продовженням «Повісті» є Київський літописний звід кінця ХІІ ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.
Іншою дуже важливою віхою є Галицько-Волинський літопис, який охопилює події 1201-1291рр., написаний при королі Данилі. Він вирізняється тим, що в Галичині й Волині, на відміну від інших давньоруських земель, створювались не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. Він – «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути.» Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло «Галич – другий Київ». Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильовича в останні роки його життя.
До пам’яток писемності Галицько-Волинської землі ХІІ-ХІУ ст.. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичині працював «мудрий книжник» Тимофій. Волинський князь Володимир Василькович – книжник і філософ, сам переписував книги, мав велику бібліотеку, з якої близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському було складено нову редакцію «Кормчої книги» - збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні і Білорусії. Зростанню ролі церкви в поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької метрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом ХІУ ст..
Поряд з історичною писемністю, оригінальною та перекладною літературою в Давньоруській державі неабиякого розвитку набула усна народна творчість. Особливе місце посідали пісні-билини. У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Усі вони уособлювали образ воїна-патріота, захисника Руської землі, вдів і сиріт.
Яскравим твором давньоруської словесності є "Слово про загибель землі Руської ". Його вважають початком роботи про монголо-татарську навалу, яка не збереглася. І хоча в творі неточно описані географія подій та політична історія ХІІІ ст.., але це доволі вдалий за літературними характеристиками твір.
Особливістю літератури ХШ - ХУ ст.ст. є увага до релігійних та естетичних переживань та відсутність інтересу до особистості.
Наступний етап розвитку української літератури відбувається під час Ренесансу в українській культурі. Він почався на українських землях вже на початку ХУІ ст. Однак лише в другій половині ХІУ ст. та в перші роки ХУІІ ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. До того, внаслідок монголо-татарської навали, на українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція, були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.
Поштовхом для розвитку літератури став розвиток книжкової справи, яка пов’язана з Іваном Федоровим. Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучі вже досвідченим фахівцем друкарської справи, він за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські «Апостол» і « Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.
Розвиток літератури відображував перехідний характер епохи, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які в попередні роки вважалися непотрібними або заборонялися. Найбільш яскраво нові тенденції відобразилися у перекладній літературі. В ХУІ ст. були перекладені та надруковані наукові трактати і довідники. Наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма. Найбільш відомим вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане в 1561 р. Переклад з болгарської мови та підготовка до друку була виконана монахами Пересопницького монастиря на Волині.
Разом з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. В ХVІ ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Г.Шевченко цінував більше гомерівських поем. Наприклад, відомими були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін. Епічні твори були присвячені визвольній тематиці, оспівували лицарство та героїзм, братерство та вірність православ’ю.
З часом, в українській літературі, що знаходилася під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький, Йов Почаївський, Ісайя Косинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистянський, Дем’ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії – проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Аристотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 року. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного»(1587 р.), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В.Гербеста на духовне панування над українським народом.
Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі» написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам-відступникам від православ’я» Іван Вишенський (близько 1545-1620 рр.) – український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст – таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький в творі "Тренос", Захарій Копистянський в "Палинодії"(«книга оборони») виступили проти втручання польського уряду в справи православної української церкви. Також вони піднімали питання реформування самої православної церкви.
Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. В ХУІ - ХУП ст. ст. поетичні твори створювалися мандруючими дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. Зміст цих віршів міг бути хвалебним (панегірик), або пов'язаний зі смертю і похоронами кого-небудь з відомих людей (мадригал). У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу («Вірши на жалостний погреб гетьмана Сагайдачного»), Кирилу Ставровецькому ( збірка віршів «Перл багатоцінний»), Олександра Митура(«Узор добродетелей»), Мелетію Смотрицькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.
У ХУІІ-ХУІІІ ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського барок, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов’янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.
Специфіка бароко в Україні пов’язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі ХУІІ-ХУІІІ ст. риси барокового стилю з’явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.
У ХУІІ-ХУІІІ ст.. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. Їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.
Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна , шляхетська, панегірична(поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирчна поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С.Полоцький, Д.Туптало, С.Яворський, К.Транквіліон-Ставровецький – писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І.Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв’язку з реальним життям. У ХУІІ ст. великого поширення набули панегіричні вірші, написані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.
Досить популярним для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині ХУІІ ст. з’явилися думи і історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 рр., про Б.Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтеся, добрії люди» та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.
Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.
Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску – контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Ці традиції знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І.Котляревський. У славнозвісній «Енеїді»(1798) він талановито відтворив та синтезував народнопоетичну стихію.
Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини ХУІІІ ст. мала переважно елегійний характер. Її автори скаржились на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співанках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.
Мемуарно-історична проза української літератури ХУІІ-ХУІІІ ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам’ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.
Кращими літописами ХУІІ- початку ХУІІІ ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У «Хроніці» Т.Сафоновича, в «Обширному синопсисі руському» П.Кохановського зроблено спробу систематично опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці ХУІІІ ст. виникла ще одна пам’ятка мемуарно-історичної прози – «Історія Русів», у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.
Найяскравішою постаттю ХУІІІ ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу. Аристократ духу, він жив, як античні філософи, за канонами свого вчення. «Світ ловив мене та не спіймав» - ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.
Творчість Г.Сковороди стоїть не перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у ХІХ ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги («Наркіс», «Узнай себе», «Асхань» та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти («Всякому городу нрав і права»), оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури. Найвідомішою збіркою поезій є «Сад божественних пісень», до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 рр. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.
Філософська система Сковороди базується на античній спадщині. Він започаткував новий науковий напрям – філософію серця ( серце означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною» усього). Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши увагу освічених кіл до простолюду, пропагував загальнолюдські цінності. Сковорода започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.
Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам'ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя.
Українська література Х-ХУІІІ ст. – це одна з найважливіших сторінок в розвитку національної культури. Внаслідок взаємодії середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва зароджується і розвивається українська література, з’являються нові жанри.
2. У кінці ХУІІІ- на початку ХІХ ст. зростає інтерес до української мови, з’являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов’янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавства в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.
Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити «народорозмовну» мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському(1769-1838). Пародія на тему Вергілія, де троянський герой Еней представ як козацький ватажок, була надрукована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху, Котляревський доповнив, розширив поему, написав музичні комедії "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". З виданням цих творів усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.
Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл.1770 – 1822 рр.) написав «Грамматику малороссийского наречия» (1818 р.). У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812 – 1880 рр.) «Взгляд на памятники украинской народной словесності»(1834 р.). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці.
Гумористичний і сатиричний настрій робіт Котляревського підхопили інші письменники, по-перше, гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Були відомі байки Є.Гребінки. Він використовував класичні сюжети і надавав їм виразний український колорит. З часом, Гребінка переїхав до Петербургу, був товаришем молодого Т.Шевченко.
До харківського гуртка належав і І.Квітка-Основ'яненко - засновник української художньої прози. Його повісті різні: деякі написані з гумором, деякі - сентиментальні, деякі - дають реалістичні картинки життя (краща - "Сердешна Оксана"), деякі - проникнуті народними віруваннями ("Конотопська відьма"). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови лише в комічних жанрах.
Безумовно, переломним в становленні української літературної мови і загальному визнанні української літератури стала творчість Т.Г.Шевченко (1814-1861 рр.). Широко відомі етапи його життєвого шляху: народження в родині кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота "в наймах" у пана козачком, переїзд до Петербургу, знайомство з художником І.Сошенко, викуп з неволі (за гроші від продажу портрета Жуковського роботи К.Брюлова), навчання в Академії мистецтв, участь в Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт та 10-ти річна рекрутчина із забороною писати і малювати, смерть майже відразу після повернення із заслання. Перший "Кобзар" вийшов в 1840 р. в Петербурзі, через рік - "Гайдамаки".
Ідеї національно-визволеної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо «доброго царя», гнівно картав Петра І, Катерину ІІ і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий «Заповіт».
Великий поетичний доробок Т.Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ «Кобзаря», а також при написанні таких ліричних шедеврів, як «Дівичі ночі», «Маленькій Мар’яні», «Зацвіла в долині», «У нашім раї на землі», балад «Лілея», «Русалка, поеми «Наймичка» та ін.
У другій половині ХІХ ст. Т.Шевченко став відомим у багатьох країнах світу. У прогресивної інтелігенції Росії він здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом М.Чернишевський, М.Добролюбов і М.Некрасов.
Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства.
Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половини ХІХ ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Прошарок освіченої молоді тут був незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури.
У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці». Це літературне угруповання було створене 1833 р. прогрессивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М.Шашкевича.
«Руська трійця» залишила невелику, проте оригінальну спадщину. Її літературний альманах «Русалка Дністрова», виданий в 1837 р., став своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель.
Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович(1803-1865 рр.) – письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії. О.Духнович збирав українські народні пісні, заснував «Литературное заведеніе Пряшевское»(1850 р.), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією є «Вручаніє».
Особливість розвитку української літератури другої половини ХІХ ст. полягала в тому, що у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині ХІХ ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині ХІХ ст. відбувалася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем – від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.
Формування національної еліти відбувалося в умовах жорстокого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років ХІХ ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).
Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т.Шевченком, вона і в другій половині ХІХ ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового «Кобзаря» став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.
У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок(М.Віленська) ( 1833-1907 рр., «Народні оповідання», «Інститутка», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк» тощо) з великою любов’ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов (1827-1893 рр.) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатоль Свидницький ( 1834-1871 рр.) створив перший реалістичний соціально-побутовий роман «Люборацькі».
Великою популярністю користувалися збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза» Павла Грабовського (1864-1902 рр.), який помер у засланні в Тобольську. Степан Руданський (1830-1873 рр.) після закінчення Петербурзького університету працював лікарем в Ялті. Відомість прийшла до нього завдяки «співомовкам» - невеликим віршам і діалогам сатиричного змісту. Тільки після його смерті друзі зібрали та надрукували його ліричні поезії. Твори Павла Чубинського (1839-1884 рр.) також були відомі. За написання вірша «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» його було заслано царським урядом на 8 років до Архангельської губернії.
Майже на півсторіччя було забуто ім'я письменника, лінгвіста, історика, публіциста Пантелеймона Куліша (1819-1897рр.). Прибічник національно-культурного відродження, він шукав шляхи до його здійснення: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства до літературної діяльності у Петербурзькій «Основі», від союзу з галицькими об’єднаннями до сподівань на польську допомогу. Велике значення мають його етнографічна збірка "Записки о Южной Руси", історичний роман "Чорна Рада".
Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменник Борис Грінченко (1863-1919 рр., збірки поезій та повісті), поети Олександр Косинський (1836-1900 рр.), Яків Щоголів (1824-1898 рр.) та ін.
Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький (1838-1918 рр.).У високохудожній формі він змалював життя , побут та психологію різних верств населення України («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Запорожці», «Маруся Богуславка» та ін.
Ольга Кобилянська (1863-1942 рр.) у своєму творі «Земля» відтворила енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні.
На революційно-демократичних принципах базувалась творчість Панаса Мирного (Панас Рудченко)(1849-1920 рр.). Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (разом з І.Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», «Повія», п'єса «Лимерівна» та інші твори - це велика художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст. Новим для літератури було те, що головна увага приділялась внутрішньому світу героїв.
Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913 рр.). Його твори «П’ятизлотник», «Дорогою ціною», «Fata Morgana» та ін. стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.
Найяскравішим явищем української літератури стала творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач) (1871-1913 рр.). Вона розірвала коло традиційної тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинками зіткнення філософських, етичних ідей. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), прикрашають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня»).
Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856-1916 рр.) – письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Син селянина-коваля з- під Дрогобича, він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики («З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Каменярі», «Гімн»), змалював жорстоку експлуатацію робітників ( «Ріпник», «На роботі», «Борислав сміється»), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні («Захар Беркут», «Моїсей»), розкривав психологічну драму («Украдене щастя»). І.Франко – найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов – збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих творів світової літератури. Учень і тривалий період прибічник М.Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві, І.Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно-визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у розвитку культуротворчих процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст., особливо у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.
Під впливом І.Франка розвивалася творчість найближчих його послідовників – М.Павлика (1853-1915 рр.), В.Стефаника (1871-1931 рр.), М.Черемшини (1874-1927 рр.). Закарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888 рр., «Кам’яний хрест»).
Публіцистичний доробок Михайла Драгоманова (1842-1895 рр.) мав величезне значення як в Україні, так і за її межами, де він представляв прогресивну українську ідеологію і популяризував її на сторінках заснованого ним у Женеві альманаха «Громада» (1878-1882 рр.). У галузі літературознавства М.Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові – животворна».
Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об’єктивну потребу розвитку преси. Через утиски царату у Наддніпрянщині видавати періодичні видання було справою складною, тому численні видання (наукового, педагогічного, етнографічно-побутового характеру) виходили в Петербурзі ( журнал «Основа») або за кордоном, зокрема в Галичині. Дійсні зміни у справі розвитку преси відчувалися після 1905 р., коли було ліквідовано заборони на вживання української мови. Але й у 1905-1914 рр. галицька преса, що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю видань, і за їх тематикою.
Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині ХІХ- на початку ХХ ст.. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.
3. Блискуча плеяда українських митців ХХ ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершилися трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття, в Українському відродженні можна виділити три періоди: перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції(1917 р.); другий – під час доби визвольних змагань (1917-1920 рр.); третій – від періоду НЕПу, українізації аж до так званого «розстріляного відродження» (30-і роки ХХ ст.).
У першій період, особливо з другого десятиріччя ХХ ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української літератури, яка, спираючись на фундамент класичних надбань ХІХ ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, М.Вороного, В.Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму – символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками дістають визнання молоді – М.Яцків, Г.Чупринка, М.Філянський, Б.Лепкий, М.Рильський, П.Тичина та ін.
В роки революції чітко позначилася та тріщина розлому української духовної еліти, що врешті стала однією з головних причин загибелі українського Відродження. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному. Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О.Олесь, М.Вороний, М.Садовський, В.Щербаковський, М.Грушевський, В.Винниченко, Є.Чикаленко та багато інших діячів. Чимало творчих діячів обрало позицію формальної лояльності радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно настроєної інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє.
Одразу після більшовицької революції було створено цензуру, заборонено політичні партії, громадські та культурні об'єднання, що не стояли на комуністичних позиціях. З бібліотек вилучали «ідеологічно шкідливу літературу». Виникає така течія - пролеткульт. Це лівацька теча, яка відмовлялася від класичної спадщини, пропагувала утворення "лабораторним шляхом" "суто пролетарської культури". В Україні пропагували цю теорію В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий.
На початку 20-х років в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму пов’язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу та в часи проведення політики українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Але від початку і до кінця свого проведення ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям.
У 20-ті роки велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників «Плуг», активістами якої були А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, В.Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р.), до якої входили В.Еллан-Блакитний, М.Йогансен, В.Сосюра, П.Тичина та інші літератори, як і об'єднання «Молодняк», куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.
Одним з найвидатніших літературних об'єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ ( Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання М.Хвильового (1893-1933 рр.), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М.Куліш, М.Бажан, М.Йогансен, П.Тичина, П.Панч, Ю.Смолич, О.Досвітній, Г.Епік та ін.
Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М.Семенком. До її лав у різний час входили поети О.Слісаренко, М.Терещенко, Гео Шкурупій, М.Бажан, В.Поліщук, критик В.Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М.Семенком у 1927-30 о. журналу «лівої формації мистецтв» - «Нова генерація» : «Ми за комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)».
В першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів КПУ Д.Лебедь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу селянську, відмовляли в необхідності розвитку.
Особливе місце в українській літературі відродження належить об’єднанню неокласиків, які спочатку об’єднувались навколо журналу «Книгар»(1918-1920 рр.), а пізніше – навколо «Слова». На чолі неокласиків стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890-1937 чи 1941 рр.). До цього літературного об'єднання входили також М.Драй-Хмара, М.Рильський, О.Бургардт.
Обізнаність М.Зерова в питаннях світової та української культури, могутній інтелект, феноменальна пам'ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 р. було надруковано збірку поезій «Камена», вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадувала поезію давньоримських авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним «пролетарським» критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон’юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із «лінією партії», тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 р. під час процесів проти української інтелігенції М.Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім’я і творчість видатного діяча українського відродження повернулися до нас.
Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому символізму і парнасу. Неокласики, на думку М.Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до великої літературної спадщини. Це був вияв боротьби проти українського пан футуризму та іншого «лівого мистецтва», що оспівувало «тифозну блідість тифозної вощі» (Гео Шкуру пій), «палило Кобзаря» (Семенко), зневажало М.Кропивницького тощо.
Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895-1964 рр.). Він увійшов до анналів української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист.
У20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об'єднань та гуртків які торували дорогу в літератури талановитим письменникам В.Антоненку-Давидовичу, М.Івченку, Г.Косинці, В.Підмогильному, Є.Плужнику, Д.Фальківському та ін.
На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче – на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.
Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 рр., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі – особистість М.Хвильового. Він був з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.
Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти «червоної халтури» і особливо його полемічний заклик «Геть від Москви» з орієнтацією на «психологічну Європу» були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях «Думки про течії», «Камо грядеші?», в опублікованому гострокритичному романі «Вальдшнепи»(1926 р.). Друга частина цього роману, надрукована в шостому номері журналу «ВАПЛІТЕ» за 1927 р., була заборонена і разом з нею і памфлет «Україна чи Малоросія?». Задушлива атмосфера, створена навколо М.Хвильового, врешті призвела до його зламу – він пробував йти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосування як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 року обірвав життя М.Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження.
Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю. У літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г.Косинку, Д.Фальківського, О.Влизька, К.Буревія. Жертвами репресій стали М.Куліш, О.Досвітній, О.Вишня, В.Підмогильний, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Слісаренко, М.Семенко, В.Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки.
Прийняттям постанови «Про перебудову літературно-художніх організацій»(1932 р.) більшовицька партія взяла їх під свій жорсткий контроль. Відтоді всі письменники об’єднувались у творчі спілки на чолі з парткомом. Участь у спілках була обов’язковою, оскільки лише їх члени здобували право на професійну діяльність та нормальне матеріальне забезпечення.
Перший з’їзд радянських письменників, що відбувся у Москві у серпні 1934 р., проголосив головним методом художньої творчості соціалістичний реалізм. У доповіді на з’їзді М.Горький підкреслював, що соціалістичний реалізм вимагає від літератури «правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку». Метод соціалістичного реалізму вважався провідним у радянському мистецтві практично до початку горбачовської перебудови. До офіційного оптимізму схилялася творчість П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильського, М.Бажана та інших поетів,, які канонізували в поезії образ «батька народів», «людини в зореноснім Кремлі». Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. В 30-ті роки література загалом набула ідеологічних рис.
В роки Великої Вітчизняної війни з'являються патріотичні вірші, статті українських письменників. Це такі твори, як "Ми йдемо в бій" П. Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського. В Москві на українській мові працювала радіостанція "Радянська Україна" (П.Панч, А.Копиленко, Д.Белоус), в Саратові - радіостанція ім. Т.Г.Шевченко (Я.Галан, К.Гордієнко, В.Владко). Союз письменників знаходився в Уфі. Тут друкувалися щотижневик "Література та мистецтво", 1943 р. журнали "Україна" і "Перець". В роки війни вийшли такі роботи "Україна в огні" А.Довженко, "Похорони друга" М.Рильського, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги.
Але в післявоєнні роки ідеологічний тиск став більш важким, почалася нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Це видно в документах КП(б)У "Об искажении й ошибках в освещении истории украинской литературы" в "Очерке истории украинской литературы", про журнали "Вітчизна" і "Перець". В 1947р. на пленумі Союзу письменників України критикували роман Ю.Яновського "Жива вода", повість П.Панча "Голубі ешелони". В 1951 р. була розгорнута компанія проти вірша В.Сосюри "Любіть Україну".
Після смерті Сталіна, в умовах "відлиги", відбулися зміни і в літературі. В прозі затверджується проблемність звернення до почуттів, співвідношення морального і духовного. В першу чергу це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. Читачу були повернуті прізвища репресованих письменників – твори О.Влизька, О.Досвітнього, М.Драй-Хмари, В.Еллана, Г.Косинки, М.Куліша, були ребіалітовані М.Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін.
Кінець 50-60-ті роки – час розквіту ліричної творчості М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюри, А.Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М.Вінграновського, В.Коротича, І.Драча, Л.Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури : 100-річчя з дня народження І.Франка (1956 р.), 50-річчя з дня смерті Л.Українки (1963 р.), 100-річчя з дня народження М.Коцюбинського (1964 р.), 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (1964 р.).
До найпомітніших постатей шістдесятників ( так називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років) відносять І.Дзюбу, І.Светлічного, Є.Сверстюка, І.Драча, М.Вінграновського, В.Симоненка, Л.Костенко, В.Шевчука, Є.Гуцала, А.Горську, П.Заливаху, Л.Семикіну, Г.Севрук, В.Кушніра, В.Зарецького.
Справжньою душею шістдесятників став поет Василь Симоненко (1935-1963 рр.). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тоталітарної системи. Його поезія майже не друкувалась, але читали один одному, переписували від руки. Передчасна смерть В.Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася як трагічна подія в українській культурі.
З середини 60-х років починається відкритий тиск влади та органів КДБ на шістдесятників. У відповідь почала створюватися і поширюватися література самвидаву. У 1965 р. партійне керівництво заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників культурного руху. Багато діячів засудили цю подію. У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України надіслав І.Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю «Інтернаціоналізм чи русифікація». За це він був виключений з членів спілки письменників, позбавлен права на творчість. У 1968 р. була розгорнута кампанія проти роману О.Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили «ідейно порочним, шкідливим та пасквільним», з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальну рецензію. Трагічна була доля талановитого поета з Донбасу В.Стуса, життя якого закінчилося в таборі для в'язнів.
Суспільство наприкінці 70-х – початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Тому влада йшла на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний роман В.Земляка «Лебедина зграя», в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М.Стельмаха «Чотири броди». У 80-ті роки дістають визнання проза А.Дімарова, поезія А.Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л.Костенко «Маруся Чурай». Стають відомими роботи написані в таборах та в підпіллі: блискучі публіцистичні есе «Катастрофічна помилка Маркса», «Шлях до хаосу», роман «Орлова балка» М. Руденко, вірші книги І.Ратушинської «Сірий колір надії», збірка В.Стуса «Зимові дерева», «Палімпсести» .
З середини 80-х рр. в умовах підойма національної самосвідомості, становлення демократії українські літератори приймають активну участь у суспільно-політичному житті (П.Мовчан, І.Дзюба, Д.Павличко). в 1989 р. було створено товариство української мови ім. Т.Шевченко, метою якого було утвердження української мови, її розвиток, охорона.
Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний зі створення у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної літератури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи.
В умовах незалежності друкуються письменники, які були репресовані, емігранти: І. Багряний, М.3еров, В.Винниченко. Були видані твори О.Довженко, що не були надруковані в часи сталінського режиму.
Але українська культура, література зіткнулась з серйозними труднощами. Їх розвиток неминуче пов'язаний з матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні проблеми культури фінансуються з держбюджету на третину від необхідного. Крім того, з'явилась велика кількість неякісної літератури, скорочуються тиражі книг. Знижується життєвий рівень населення, слабнуть зв'язки письменників України з діячами СНД, інших країн.
Але незважаючи на це з’являються нові роботи різних авторів: О.Абліцов («Гайчур» 1998 р.), Ю.Винничук (« Вікна застиглого часу» 2001 р., «Місце для дракона» 2002р., «Житіє гаремноє» 1996 р., «Мальова Ланда» 2000р.), О.Ульяненко, І.Родобудько, І.Карпо, Ю.Іздрик, І.Стронговський, В.Цибулько, Я.Дубинська, І.Волосевич.
Необхідна підтримка держави розвитку української літератури.
тема 5. АРХІТЕКТУРА, СКУЛЬПТУРА ТА ЖИВОПИС В УКРАЇНІ
План
Теми повідомлень
Література
Проблемно-пізнавальні питання
І. Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості.
Архітектура – це мистецтво створення (проектування і будівництва) будівель, споруд та їх комплексів.
За призначенням архітектура поділяється на основні типи:
1) житлову;
2)суспільно-громадську (культові будівлі, культурно-освітні, адміністративні тощо);
3)промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди).
Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (оформлення парків, скверів, бульварів тощо).
В історії архітектури відомі різні стилі: романський стиль, готика, бароко, класицизм, модерн, конструктивізм. Розвиток архітектури в Україні відзначається поєднанням впливу різноманітних стилів з формуванням національних традицій.
В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VІІ ст. до н.е. У період становлення Київської Русі (ІХ ст.) типовою формою населення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. З поширенням християнства у міській забудові домінують храми. Завершувалися храми куполами, які символізували собою небесну сферу, утверджували ідею захисту віруючих від зла.
Перший кам'яний храм Русі – церква Богородиці Десятинної (989 - 996 рр.), зведений візантійськими майстрами, на замовлення Володимира Великого , започаткував традицію кам'яного культового будівництва. У плані - це п'ятинефна, хрестокупольна споруда, прикрашена всередині мозаїкою і фресками, оздоблена мармуром.
Поряд з храмовою забудовою чільне місце посідала оборонна. Київ був оточений валами і дерев'яними стінами, заввишки 16 м з 4-ма кам'яними воротами. Зараз відбудовані Золоті ворота. Назву таку вони дістали за аналогією з головними воротами Константинополя.
Значного розвитку архітектура досягає за часів Ярослава Мудрого. Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві (1017 – 1057 рр.). П'ятинефний храм відзначався чітким ритмом об'ємів, поступовим ступеневим народженням висоти. З ХІ ст. така забудова стає типовою для культових споруд. 12 куполів Софіївського храму плавно підносяться до основного 13-го, що надає споруді особливої монументальності. 13-ти купольна система згідно з християнською символікою має глибокий зміст: великий купол символізує Христа, 12 дрібніших – його 12 учнів. Храм святої Софії на тривалий історичний період став взірцем культової забудови для всієї Східної Європи. Він великою мірою вплинув на формування національних рис української, а також російської та білоруської архітектури.
Софія Новгородська (1045 – 1050 рр.) характеризується чітким силуетом, стриманістю, суворістю форм, порівняно з Софією Київською.
Стиль Спасо-Преображенського собору у Чернігові відповідає принципам забудови святої Софії у Києві, але собор значно є більшим за розмірами і має форму фасад, витягнутий із заходу на схід.
Авторитет культових споруд, як центрів духовного життя, посилюється у період загрози розпаду держави. У забудові переважають церковні та монастирські споруди. Взірцем для забудови монастирських храмів на тривалий період став Успенський собор (1073 – 1078 рр. або 1083 р.) – головна споруда комплексу Києво-Печерської лаври.
В кінці ХІІ ст. велике будівництво проводилося у центрах феодальних князівств: Ростові-Суздальському, Чернігові, Смоленську, Пскові, Новгороді, Галичі, Полоцьку. В цей час на всіх руських землях утверджується єдиний архітектурний стиль, якому властива чіткість ліній, гармонія форм, багатство декору на фасадах. Найвидатніша , художньо довершена споруда к. ХІІ ст., – П'ятницька церква у Чернігові. Тут домінує естетична, а не культова функція (на відміну від монументальної величі періоду розквіту Київської Русі). Двічі цю церкву руйнували: татари у ХІІІ ст. та німці під час окупації 1941 р. Завдяки зусиллям реставратора П.Барановського вона була відбудована.
На початку ХІІІ ст., коли Київ втрачає значення центра держави, велике будівництво розгортається на західноукраїнських землях. В цей період провідною стає оборонна забудова. Споруджувалися фортеці та феодальні замки, оточені кам'яними мурами з оборонними вежами. До числа типових належить Київський замок на Замковій горі над Подолом (побудований у 14 ст., згорів у 17 ст.). Він був захищений кам'яним муром з 15 дерев'яними вежами.
Однією з найважливіших замкових споруд свого часу був Кременецький замок. Ним не змогли оволодіти татари в 1240 р. Лише на вимогу татарського хана руський князь Василько зруйнував стіни фортеці.
В історію архітектури увійшли також Хотинська фортеця висотою 40 м - забудова часів Д.Галицького, Білгород-Дністровська - одна з найбільших замкових споруд, замки в Острозі, Перемишлі, Старому Селі, Бережанах.
Готичний стиль (італ. – готський , за назвою німецького племені готів) характерний переважно для культових споруд Західної, Центральної і частково Східної Європи середини ХІІ -– кінця ХУІ ст.
Костьоли мали видовжені апсиди, нервюрні (з французької – прожилки – арка з тесаного клинчастого каменю, що утворює каркас для перекриття склепіння) склепіння, контрфорси (з французької - протидіюча сила) – кам'яний вертикальний виступ стінки, що підсилює основну конструкцію, зокрема зовнішню стінку будівлі.
Ранні зразки культової забудови з ознаками готичного стилю в Україні: храм Василя в Овручі (1190 р.), Трьохсвятительська церква у Києві (1197 р.), собор у Путивлі (І п. ХІІІ ст.). Найбільш художньо виразні споруди цього стилю – кафедральний собор у Львові 14 – 15 ст.ст. та костьол у Дрогобичі ХУ ст.
Однак, готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХУ ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.
Ренесанс (фр. – відродження) – архітектурний стиль, для якого характерні урівноваженість композицій, міжповерхові членування, розвинений каркас, наріжні пілястри (італ. – колона, стовп – плоский вертикальний виступ стіни, обрамлений у вигляді колони з капітеллю (завершуючою частиною) і базою (підніжжям), обрамлення вікон і дверей тощо.
Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах України. Це, зокрема, кафедральний собор у Жовклі, замкові споруди у Бережанах (1544 р.), Старому селі (сер. 17 ст.), Збаражі (1631 р.).
Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові. В основу плану забудови міста покладена прямокутна мережа вулиць з квадратною площею у центрі та будинком міської управи (ратушею) на ній. До визначних пам'яток архітектури ренесансу стародавнього Львова належить Успенська церква. Складовою частиною ансамблю Успенської церкви є каплиця Трьох святителів (1578 – 1590 рр.) та вежа-дзвіниця (1572 – 1578 рр.), які зведені з білого тесаного каменю (автор А.Підлісний).
Споруди стилю бароко (чудернацький, дивний) відзначаються динамічністю композицій, декоративною пишністю, контрастами масштабів і ритмів, світла й тіні. Прикладом раннього бароко є львівський Бернардинський костьол (1600 – 1630 рр., арх. Римлянин П. і А. Прихильний). У його забудові відчутний вплив римського стилю.
До зразків розвинутого бароко належить Львівський домініканський костьол (1749 – 1764 рр., арх. М.Урбаник), собор Почаївської лаври поблизу Кременця (1771 – 1791 рр., арх. О.Гофман).
Найцінніше досягнення львівського бароко - ансамбль св. Юра (укр. арх. Б.Меретин).
Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважається Андріївська церква у Києві (1746 – 1753 рр.) – проект В.Растреллі, забудова І.Мічуріна. За проектом Растреллі у Києві збудовано ще одну перлину бароковського стилю – Маріїнський палац (1752 – 1755 рр.).
У бароковському стилі споруджено Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696 – 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софіївського собору Києва (1746 – 1748 рр., арх. Шедель Г.), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (18 ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.
Розвитку козацького бароко сприяла культурна діяльність гетьмана І.Мазепи. На його кошти збудовано кам'яну Богоявленську церкву (1690 – 1693 рр.), соборну церкву св. Миколи (1690 – 1696 рр.) у Пустинно-Миколаївському монастирі (обидва зруйновані у 30 р. ХХ ст)., величну дзвіницю Софіївського собору, відновлено Києво-Печерську лавру й Софі-іївський монастир.
Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах. Важливим доробком українського бароко вважається створення архітектурного ансамблю, класичним взірцем якого у культовій забудові є Києво-Печерська лавра. Особливо вирізняється Велика дзвіниця (одна із символів Києва), висотою 96,5 м, що поєднує риси розвинутого бароко та елементи класицизму, з відповідною зміною по ярусах доричного , іонічного й корінфського ордерів (1731 - 1745 рр., арх. Шедель).
Значна кількість храмів на території України зведена на честь козацьких перемог, зокрема Миколаївський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринівська церква у Чернігові (1715 р.).
У ІІ пол. 18 - поч. 20 ст. ст. в європейській архітектурі панує новий стиль - класицизм (лат. взірцевий). В його основу покладено форми античної архітектури як ідеального (класичного) естетичного еталона.
Основні компоненти архітектури класицизму - симетрично-осьова композиція будівель, геометрично чітке й зручне планування приміщень, широке застосування ордера та ін.
Провідний напрям архітектури класицизму - містобудівництво. Виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування: Катеринослав (1784 р. - тепер Дніпропетровськ), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1784 р.), Херсон (1778 р.), Одеса (1794 р.).
В ансамбль місцевих споруд вводяться площі, сквери, парки. Зводилися палаци з відкритими плануваннями, оточені розкішними парками. Архітектурні проекти розробляли відомі архітектори. Так, М. Мосцепанов, український архітектор ІІ пол. 18 ст., був автором проекту палацу графа П.Румянцева - Задунайського в с. Вишеньках (тепер Чернігівська обл.). Палац у Старому Мерчику на Харківщині збудовано за проектом П. Ярославського; палац К.Розумовського у Батурині (1799 – 1803 рр.) на Чернігівщині за проектом російського архітектора Ч.Камерона.
До найвідоміших паркових ансамблів належать "Софіївка" в м. Умань (Черкаська обл.) та "Олександрія" в м. Біла Церква. Ландшафтний парк графа Ф.Потоцького в м. Умані розташований на 150 га у долині р. Кам'янки. Його прикрашають гроти, штучні водоспади, фонтани, численні скульптури на античні сюжети тощо.
У колекції дендропарку "Олександрія" понад 1800 різновидів рослин місцевої і зарубіжної флори. Тут природний пейзаж гармонійно поєднується з архітектурою (альтанками, колонадами, павільйонами, містками та ін.).
У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30 – 40 р. 19 ст. припадає будівництво в Києві (арх. В.Беретті) театрів у Києві, Одесі, Полтаві.
У середині 19 ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизм, зокрема Український драматичний театр ім. М.Заньковецької (1836 - 1842 рр.. арх. Пихаль Л., І.Зальцман), Політехнічний інститут (1872 – 1877 рр., арх. Ю.Захаревич), Наукова бібліотека.
При забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено будинок Купецького зібрання (1882 р., арх. В.Ніколаєв, тепер філармонія); Український драматичний театр ім. І.Франка (1898 р., арх. Г.Шлейфер, Е. Братман); Оперний театр (1897 – 1901 рр., арх. В.Шретер); форми якого нагадують Велику оперу в Парижі (арх. Т.Гарн'є). У візантійсько – російському стилі збудовано Володимирський собор м. Києва (1852 – 1896 рр., арх. І.Шторм, П. Спарро, О.Беретті, В. Ніколаєв).
Наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХ ст. у світовій та українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стиль модерн.
Модерн (фр. – новітній, сучасний) – архітектурний стиль, в основу якого покладена динамічність форми, іноді геометрично чіткі ритми будівлі, відмова від ордеру еклектичних запозичень елементів інших стилів. Для споруд раннього модерну характерна надмірність декору на фасадах, відсутність чіткості силуету.
В українській архітектурі яскравим прикладом раннього модерну є власний будинок архітектора В.Городецького у Києві (1902 – 1903 рр.). Завершенням його служать численні статуї із зображенням морської флори і фауни. У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бессарабський) у Києві (1910 – 1912 рр., арх. Г.Гай), міська залізнична станція в Києві (1912 – 1914 рр., арх. О.Вербицький), житловий будинок кредитного товариства "Саламандра" (1913 – 1914 рр., арх. М.Верьовкін).
В історії української архітектури особливе місце посідає В.Кричевський (1872 – 1952 рр.). Національний стиль на основі традицій народного мистецтва та українського бароко втілювали архітектори К.Жуков, Д.Дяченко, С.Тимошенко, П.Костирко. К.Жуков відомий як теоретик і практик неоукраїнського стилю (українського модерну).
У 20 – 30 р. ХХ ст., коли столицею України був Харків, на центральній площі міста у стилі конструктивізм зводиться ансамбль адміністративних і громадських будівель. Конструктивізм у архітектурі близький до функціоналізму й раціоналізму.
В стилі конструктивізм у Києві споруджено Будинок лікарів (1927 р., арх. П.Альошин). Зразками його є будинки Ради Міністрів України (1934 – 1939 рр., арх. І.Фомін, П.Абросимов) та Верховної Ради (1930 – 1939 рр., арх. В.Заболотний).
У повоєнний відбудовчий період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Вони собливо виразні в таких спорудах як: Консерваторія (1955 – 1958 рр., арх. Л.Каток, Я.Красний), Головний поштамт (1952 – 1957 рр., арх. В. Приймак, І.В.Ладний, Ю.Власов, О.Заваров, О.Малинівський).
У радянський час в Україні забудова та реконструкція міст і селищ здійснюється переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (1970 р., арх. Є.Маринченко), Будинок інституту технічної інформації (1971 р., арх. Л.Новіков, Ю.Юр'єв).
У 70-х роках створено міста-заповідники: Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Розбудувався музей народної архітектури і побуту. На сьогодні в Україні діють 5 таких музеїв: у Києві, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Переяславі-Хмельницькому.
Величною спорудою сучасності є Донбас-Арена, Донецьк-Сіті, Планетарій в Донецьку.
На сучасному етапі в українській архітектурі органічно поєднується художні стильові особливості з народним розумінням краси й доцільності житлових, громадських, культових та інших споруд. Це відображає об'єктивний процес демократизації й гуманізації духовної культури українського суспільства.
ІІ. Скульптура (від лат. Sculpture – різьблення, ліплення, пластика) – вид образотворчого мистецтва, сутність якого становить фізично об'ємне, тривимірне зображення.
Головний об'єкт зображення у скульптурі – людина (іноді тварина), рідко природа чи пейзаж (переважно у рельєфах), а також предмети, атрибути, аксесуари, натюрморт (у поєднанні з фігурами людей або тварин і як самостійні об'єкти).
Основні види скульптури: кругла (статуї, скульптурні групи, статуетки, торси, погруддя, півфігури та ін.), яка вільно розташовується у просторі і звичайно вимагає кругового огляду, та рельєф (плоскісно - скорочене зображення, переважно на площині, яка творить для нього тіло).
Рельєф може бути плоскісний (барельєф) і більш опуклий (горельєф).
Плоскісний рельєф або барельєф (з фр. – низький рельєф), - умовне скорочення реальності до половини її об'єму. Високий рельєф – скорочення натури більш половини реального об'єму, яке частинами може переходити і в повний об'єм. Існує також заглиблений рельєф (койланогліф).
За своїм призначенням і змістом скульптура поділяється на :
Добу неоліту репрезентує в Україні трипільська культура. Скульптура Трипілля невеликих розмірів. Це переважно керамічні жіночі статуетки.
Відомий художній стиль становить скіфська кам'яна скульптура. Найдавнішим зразком статуї є скіфські статуї с. Ольховик Донецької області, с. Калинівка Миколаївської області.
Цінною знахідкою ХХ ст. вважається Золота пектораль на Дніпропетровщині. Скіфська пектораль виготовлена із золота високої 958-ї проби, має вагу 1150 г, діаметр 30,6 см. Для неї характерна ідеальна пропорція, художня майстерність і декоративність. У центрі пекторалі – "золоте руно", тобто сорочка із овечої шкіри, яку зашивають два скіфських володарі. У золотій пекторалі втілена ідея єдності скіфських племен.
Антично-скіфські мистецькі традиції успадкували східно-словянські племена. Найвідоміший твір монументальної ідолопластики давніх слов'ян – чотириликий Збруцький ідол (ІХ – Х ст. ст.). Композиція Збруцького ідола унікальна. Пам'ятка не має аналогій на наших землях. Вона належить до визначних досягнень слов'янської пластики й широко відома у європейському мистецтві.
Унікальною пам'яткою скульптури вважається саркофаг Ярослава Мудрого (Х – ХІ ст. ст.) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою.
Заслуговує на увагу високий рельєф із зображенням Богоматері в Десятинній церкві м. Києва, виконаний в суто романських традиціях.
Цікавим зразком скульптури ХУ ст. є голова юнака із Унева (св. Гліба) з колекції Національного музею у Львові. Об'ємна пластика виконана в камені вапняку. Оригінальною скульптурою є поротома (півфігура) лева із колекції Львівської картинної галереї.
У 16 – 17 ст. ст. в Україні зароджується ренесансний скульптурний портрет. У Львові із прикрашеного цивільного будівництва слід назвати цілий ряд ренесансних фасадів житлових споруд на площі Ринок у Львові. З них відомі будинок Шольц-Вольфовича, Чорна кам'яниця, будинок Корнякта. Пишне оздоблення скульптурними прикрасами мала ренесансна ратуша (демонтована у 19 ст.). Глибоко гуманістична за змістом скульптурна емблема "Боротьба архангела Михаїла з сатаною", що прикрашала фасад королівського арсеналу у Львові.
Окрему групу скульптурних творів періоду ренесансу становлять пам'ятки епітафійного і надгробного характеру. Найвідоміший з цього типу надгробків – надгробок гетьмана Великого князівства Литовського князя К.І. Острозького (1460 – 1530 рр.), виконаний в 1534 р., і встановлений в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Надгробок відзначався художньою досконалістю.
Ознаками барокової скульптури є експресивне ліплення, витончене моделювання форм. Прикладом її є статуї гетьманів та алегоричні фігури Муз були на фронтоні Малоросійської колегії у Глухові, статуя Феміди на Київській Ратуші, кам'яні статуї на фасаді собору св. Юра у Львові.
До видатних скульпторів України належить А.Осинський – автор жіночих постатей на бічних вівтарях костьолу у Бугачі; М.Полейовський - автор скульптур у Латинському кафедральному костьолі у Львові.
До цікавих скульптур цього періоду належать іконостаси Спаської церкви у м. Лохвиці і іконостас Успенської церкви.
Класицизм в українській скульптурі мав кілька різновидів: типовий центральноєвропейський класицизм, романтизм , академізм, паралельно з яким розвивалась реалістична пластика.
Типовим представником класицизму був І.Мартос (1754 – 1835 рр.)- український скульптор, автор пам'ятників Мініну і Пожарському (1804 – 1818 рр.) у Москві, А.Рішельє (1823 – 1828 рр.) у Одесі, І.Потьомкіну (1829 – 1835 рр.) у Херсоні.
Серед відомих пам'ятникових споруд І пол. 19 ст. – монумент Слави у Полтаві (1805 – 1811 рр.) арх. Тома де Томон ; пам'ятник капітану-лейтенанту О.Казарському у Севастополі арх. О.Брюллова.
Видатними представниками львівського класицизму були А.Шімзер, П.Філіппі, Л.Марконі, П.Отель, Гаврило Красуцький.
У ІІ пол. 19 ст. в українській скульптурі, зокрема, монументальній, відбуваються певні зміни. Однак, досить відчутні впливи офіційного мистецтва.
У Києві у 1853 році на Володимирській горі встановлено пам'ятник князю Володимиру Святославовичу. Розпочав роботу над монументом російський скульптор В.Демут-Малиновський. Бронзову постать князя Володимира виконав скульптор-монументаліст П.Клодт.
Розвиток реалізму в монументальній скульптурі пов'язаний з творчістю М.Микешина. За його проектом створено пам'ятник Б.Хмельницькому, один із найбільш вдалих кінних пам'ятників у Європі. Скульптор Л.Позен (1849 – 1921 рр.) – створив монументальні твори - пам'ятник І.Котляревському (1896 – 1902 рр.) та М.Гоголю (1913 – 1915 рр.) у Полтаві.
Відомим представником одеської скульптурної школи був Б.Едуардс. У його творчій спадщині визначні монументальні твори – пам'ятники О.Суворову в Очакові (1905 – 1907 рр.), де зображено стоячу фігуру пораненого полководця на увесь зріст; реалістичні портретні погруддя (портрет сина - "Шурка", портрет французького вченого Луї Пастера, російського письменника І.Буніна та ін.).
У Західній Україні у ІІ половині 19 ст. у традиційному академічному стилі працює Л.Марконі. Одним із провідних Львівських скульпторів у галузі монументально-декоративної пластики був П.Війтович. У Відні він створив композиції академічного характеру ("Персей", "Раб"). Він виконав алегоричні скульптури "Торгівля" і "Праця" для фасаду Головного залізничного вокзалу у Львові, композиціі "Слава" на фасаді Львівського оперного театру.
На початку ХХ ст. монументально-декоративне пластичне оздоблення використовується в архітектурі модерну та неокласицизму. Особливо вирізняється творчість скульптора Ф.Балавенського (1864 – 1943 рр.). Він створив мармурове погруддя Т.Шевченка (1899 р.) та пам'ятник - погруддя М.Кропивницького на його могилі у м.Харкові (19140 р.).
Цікавим пам'ятником є монумент княгині Ольги, відкритий у Києві в 1911 р. Автор проекту – відомий скульптор-монументаліст І.Кавалерідзе.
Українській скульптурі 10 – 20 –х років ХХ ст. властиві авангардні тенденції. М.Пращук у 1906 – 1913 рр. створює низку скульптурних портретів діячів культури України (В.Стефаника, С.Людкевича, І.Франка, М.Лисенка).
Паралельно розвивається реалістична пластика. У цьому напрямі особливо відзначився в кінці 20-х років скульптор І.Севера – родоначальник нової української високохудожньої пластики.
Скульптура радянського часу у зв'язку з планом так званої "монументальної пропаганди" набуває виразно політично-агітаційного характеру, що негативно позначилося на художньому рівні творів.
Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили українські митці діаспори – Богдан Мухін, Григорій Крук, Михайло Чернишевський, Леонід Молодожанин.
В умовах духовного відродження важливу роль відіграє творча спадщина скульптора, народного художника Івана Гончара – композицій "Берегиня", "Ярило", серій живописних історико-етнографічних картин "Весілля на Україні", народних типажів, краєвидів "Мальовнича Україна" тощо. Зберігаючи національну самобутність у скульптурі, український народ утверджує своє буття в історії.
ІІІ. Живопис – один із основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами.
За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на: монументальний, декоративний, станковий
Зародження живопису відбувається у період первіснообщинного ладу, (поліхромні малюнки доби палеоліту із зображенням тварин у так званій Кам'яній могилі у Приазов'ї).
У Київській Русі набув значного розвитку монументально-декоративний живопис. Візантійський живопис поширився на Русі в Х ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Мозаїки і фрески Софіївського собору у Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва.
На Русі розвивався іконопис. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон ХІІ ст. привертає увагу ікона "Ярославська Оранта " або "Велика Панагія" (присвячена Марії). У ХІІ ст. поширеними були ікони "Георгій-воїн", "Дмитро Солунський", "Борис і Гліб", де втілені ідеї військової доблесті.
Образотворче мистецтво ІІ пол. 13 – І пол. 14 ст. ст. характеризується монументальністю, витонченістю, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. Поступово утворюється реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, в життя. Поряд з фресковим живописом поширюються ікони, намальовані на дошках.
У 14 – 16 ст. ст. розвивається монументальний живопис. Головне місце у розписах займають зображення Богоматері: "Благовіщення", "Різдво", "Дари волхвів", "Втеча до Єгипту".
У 16 – ІІ пол. 17 ст. основними видами живопису залишились настінні розписи та ікони. В кінці 16 ст. поряд з іконописом з'являються нові жанри: портрет, історичний живопис, зображення пейзажу. В кінці 17 ст. тематично живопис замінюється релігійним, але основний зміст його становлять гуманістичні ідеї.
У розписах Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври (20 – 30 р. 18 ст.) поряд з релігійними є картини з світським підтекстом картини.
У ІІ пол. 17 – 18 ст. ст. основним видом живопису залишається іконопис.
У І пол. 19 ст. розвивається становий живопис, передусім жанри портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий. Поширюється автопортрет, зростає інтерес камерного портрету – мініатюри.
Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В.Тропінін (1776 – 1857 рр.). Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", низку портретів селян-кріпаків ("Українка", "Молодий український селянин"). Справжнім шедевром портретного мистецтва є "Дівчина з Поділля".
Реалістичні тенденції в українському портретному мистецтві І половини 19 ст. розвивали Т.Шевченко, І.Сошенко.
Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В.Штернберг (1818 – 1845 рр.), у творах якого вперше в українському живопису зображено людину на фоні реальної природи ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").
Творчість Шевченка належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. У США виявлено малюнок Шевченка "Мойсей добуває воду зі скелі". У картині "Притча про блудного сина" Т.Шевченко відображає психологічну глибину і індивідуальні особливості характеру людини. Цей твір ознаменував початок нової доби в українському і російському мистецтві.
Безпосередніми продовжувачами традицій Т.Шевченка були К.Трутовський, Л.Жемчужников, І.Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.
Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко (1862 – 1912 рр.), В.Орловський (1842 – 1914 рр.), відомий як один із основоположників нового українського реалістичного пейзажу.
Майстрами пейзажу світового рівня були С.Васильківський, П.Левченко, І.Труш. Художник О.Сластіон створив узагальнений образ жінки-українки ("Українка").
На початку ХХ ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури.
На історичну тему творили картини Ф.Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають").
Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк (1865 – 1937 рр.), "Битва під Хотином", "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком". М.Івасюк розділив трагічну долю "розстріляного відродження".
Символізм та модерн, що склалися на зламі 19 – 20 ст. ст. внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. Для національного модерну властиве звернення до глибоких традицій народного мистецтва.
У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О.Богомазов (1880 1930 рр.), М.Бойчук (1882 – 1939 рр.), К.Малевич (1878 – 1935 рр.).
О.Богомазов – художник - кубофутурист ("В'язниця", автор трактату "Живопис та елементи", у якому викликав засади авангардного мистецтва).
М.Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ ст., так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису.
Плідно діяли у ХХ ст. Т.Яблонська, В.Зарецький, О.Заливаха, М.Бойчук. Зараз заслуженою славою в Україні користуються художники: О.Дубовик, М.Медвідь, І.Марчук, Я.Король, В.Попов, Ю.Горбачов, С.Поярков, Р.Масаутов, Т.Сільваші, Я.Мотика та інші.
На сучасному етапі українське мистецтво переживає велике піднесення. Для нього характерний розвиток всіх стилів і жанрів. Картини художників широко популяризуються серед населення шляхом організації всеукраїнських, обласних, групових і персональних виставок. Місце українських художників регламентується ринком і їх рейтингом у ринковій ієрархії. Визначальним напрямком сучасного українського живопису є утвердження національної самобутності у поєднанні зі світовим мистецьким досвідом.
Графіка (грец. Graphic – пишу, креслю, малюю) – вид образотворчого мистецтва, в якому образне відображення дійсності відбувається за допомогою рисунка.
За змістом і формою графіка близька до живопису, але має власні завдання й художні можливості.
Специфічні зображувальні засоби графіки – контурна лінія, штрих, пляма. Важливу допоміжну роль грає колір. Компонування цих засобів у рисунку дає художникові змогу досягти пластичності, тональних та світових ефектів. Рисунок вважається основою віх видів художнього зображення на площині (живопис, графіка, рельєф).
За технікою виконання графіку поділяють на: рисунок твердими матеріалами (олівець, вугіль, крейда, пастель, сангіна-олівець для малювання у вигляді паличок (без оправи) червоного або червоно-коричневого кольору); малюнок рідкими матеріалами (чорнила, туш, акварель, соус); друкована графіка (гравюра, літографія, офорт).
Найважливіші жанрові різновиди графіки: станкова – твори самостійного значення, що не рідко становлять цілі серії, сюїти, об'єднані спільними темами; книжкова - ілюстрації зовнішні та внутрішні, оздоби (віньєтки, заставки, ініціали, кінцівки), шрифт (текст); журнальна і газетна; сатирична (карикатура) і гумористична; ужиткова поштові марки, етикетки, малюнки на упаковці товарів (реклама), формові і фабричні знаки, дипломи, грамоти.
Графіка як вид образотворчого мистецтва сягає коренями у пастельні зображення і гравірування на кістці. Гравюра спосіб розмножування малюнка за допомогою друкарської форми з дерева, металу або каменю. Гравюри підрозділяються на ксилографію (гравюру на дереві), ліногравюру (гравюру на лінолеумі), гравюру на металі, найчастіше на міді.
Різновидом гравюри на металі є офорт (з франц. міцна вода, азотна кислота) У офорта заглиблені елементи зображення досягаються шляхом травлення металу кислотами. Мистецтво офорту виникає у Західній Європі на поч. 16 ст.
Наприкінці 18 ст. поширюється літографія, спосіб плоского друку, при якому для виготовлення друкарської форми використовується вапняк (літографський камінь), листи цинку або алюмінію.
У ХХ ст. літографія витісняється офсетом (англ. відгалуження) – спосіб переважно плоского друку, при якому фарба з друкованої форми передається на проміжну гумовотканеву пластину, а з неї - на папір або інший матеріал. Використовується для виготовлення плакатів, географічних карт, дитячих книжок тощо.
В Україні мистецтво гравюри започаткували народні майстри, які виготовляли так звані паперові ікони. Розквіт української гравюри на дереві припадає на к. 16 – сер. 17 ст. ст.
В к. 17 ст. відбуваються зміни у техніці гравірування, поширюється гравюра на міді й інших металах, яка витісняє гравюру на дереві. Розвиток гравюри на металі пов'язаний з творчістю Олександра Тарасевича (б. 1650 – 1710 рр.), Івана Щирського (б. 1650 – 1714 рр.) – представників української барокової графіки.
В українській бароковій графіці своєрідно поєдналися власні неповторні риси – народні основи декоративності, органічний зв'язок фантастичного й реального, симетричне розташування образів і західноєвропейські стильові особливості зображення бурхливої дії, масивність постатей, контрасти, символи та алегорії.
До значних досягнень барокової графіки належить гравюра "Тріумфальне знамено" І.Щирського, яка багатозначна за змістом і образним рішенням. Документальність зображень, реалістичні елементи доповнені метафорою, алегоріями, узагальненням. Митець об'єднав як нероздільне ціле краєвид одного з куточків Києва, сценку виступу студентського хору з міфологічним образом Афіни Паллади (Мінерви) – античної богині мудрості. Вона зображена у металевих латах, у лівій руці тримає древко, правою спирається на опущений щит. На гравюрі зберігся вигляд Києво-Могилянської Академії у стилі українського ренесансу. Це гравюра одна з кращих творів станкової графіки.
В Україні в 17 – 18 ст. ст. поширилося зображення родовідних дерев на гравюрі. У цій галузі працювали О.Тарасевич, І.Щирський, Г.Левицький. Родовідне дерево найчастіше зображували у вигляді лавра, дуба, пальми, куща винограду чи троянди, які цінували за довговічність, красу крони і деревини, плоди і квіти. Одне з родовідних дерев у вигляді розлогої троянди виконав І.Левицький. Його гравюра "Родовий опис його високо Рейсх Графського сіятельства Олексія Григоровича Розумовського" виконана у стилі бароко. Це один з найвизначніших творів І.Левицького, рідкісний в українській графіці жанр генеалогічного дерева, пов'язаний з розвитком геральдики й академічної тези.
В Україні одним із основоположників мистецтва різцевої графіки був Л.Тарасевич, який створив історично достовірні образи діячів вітчизняної культури – літописця Нестора, літописця Алімпія.
Л.Тарасевич і І.Щирський користувалися технікою офорту.
Видатним майстром гравюри по дереву й металу був Никодим Зубрицький, який створив біля 400 творів на біблейські сюжети: "Благовіщення", "Іоан Предтеча", "Іоан Богослов" і на сюжети вітчизняної історії – "Облога Почаєва турками".
Серед українських графіків провідне місце належить Т.Шевченку, який досконало володів технікою гравюри, передусім офорта з акватинтою (пофарбований). Він створив серію офортів: "Живописна Україна", "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Дари в Чигирині 1649 року", "Судна рада", "Казка", "Старости".
У 1859 р. за офорти з творів Рембрандта ("Притча про робітників на винограднику") та Соколова ("У корчмі") Шевченко здобув звання "призначеного в академіки", а 1860 р. за офорти з творів Брюллова ("Вірсавне") та автопортрети – академіка гравюри.
Серед офортів Шевченка є ліричні краєвиди ("Мангишлацький сад"), жанрові сцени ("Старець на кладовищі"), чотири автопортрети, що відзначаються психологічною глибиною й чіткістю штриха.
Реалістичні тенденції Т.Шевченка продовжили К.Трутовський (1826 – 1893 рр.), Л.Жемчужников (1828 – 1912 рр.), І.Соколов (1823 – 1918 рр.). У графічних творах митці відображали своєрідність побуту й звичаїв українського народу. Л.Жемчужников видає серію офортів під назвою "Живописна Україна", І.Соколов вигравірував 17 офортів до альбому "Живописна Україна" ("Дівчата з Полтавської губернії", "Козаки з містечка Віреміївки" та ін.).
У І половині 19 ст. значних успіхів досягли українські митці у портретному жанрі. М.Мурашко виконав у техніці автолітографії портрет Т.Шевченка, який є одним з перших високохудожніх зображень поета в українському образотворчому мистецтві. М.Мартинович (1856 – 1933 рр.) створив низку портретів селян із с. Верміївки та Золотонощині. Значний доробок у розвиток портретного жанру вніс художник О.Сластіон. Йому належить унікальна галерея портретів українських кобзарів.
Мистецтво графіки початку ХХ ст. позначене творчими здобутками талановитої плеяди митців українського авангарду. Передусім це О.Богомазов ("Київ. Хрещатик"), М.Бойчук ("Пастушок"), О.Архипенко ("Постать").
Серед художників нової доби чільне місце посідає Олена Кульчицька (1877 – 1967 рр.), яка плідно працювала у різних жанрах графіки, присвятила низку ліногравюр історичній темі ("Кий", "Ярослав Мудрий"), селянському побуту ("Сніданок"), видатним українським письменникам (портрети Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки). Вона майстерно володіла технікою офорту ("Молох війни", гравюри по дереву ("Олекса Довбуш").
Плідний внесок у розвиток вітчизняної графіки зробили О.Сорохтей (1890 – 1941 рр.), М.Бутович (1895 – 1973 рр.), В.Єрмилов, Я.Музика (1898 – 1973 рр.). Найвизначнішим твором митця В.Єрмилова є гравюра "Чаювання", М.Буховича – серія гравюр на теми українського фольклору під назвою "Українські демони", В.Мироненко – серія офортів "Українські пейзажі", П.Куценко – "Київські кручі", О.Постель – "Пори року", "Одеські пейзажі".
Низка графічних творів у жанрі архітектурного пейзажу належить Кратохвилі-Відемській (1878 – 1965 рр.): "Львівські вежі", "Старі львівськіхрами", Ф. Гогенбергу і ін.
Таким чином, кожний вид мистецтва має свій стиль, а форми реалізації і творчий підхід діячів культури на сучасному етапі створює умови для їх безперервного удосконалення. Важливою рисою нової суспільної реальності є українське культурне оновлення і відродження ментальності українського народу.
тема 6. Музика, театр та кіно в Україні
План
а) шкільна драма, інтермедія, вертеп;
б) українській кріпацький театр,
в)становлення професійного театру;
г) видатні представники українського театру.
Теми повідомлень
Література
Проблемно-пізнавальні питання
1. Театр – це вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних образах.
«Театр», у перекладі з давньогрецької мови, означає видовище: актори показують п'єсу, а глядачі спостерігають за їх діями.
За домінантами художніх засобів сценічної мови театр поділяється на різні види, такі як: опера, балет, оперета, драматичний, музично - драматичний, ляльковий театр, пантоміма, тощо.
Існують також театри, що розрізняються за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: дитячі театри, де грають і дивляться вистави діти; театри юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні; театри міміки і жесту для глухонімих, де грають аматори, та інші.
Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням, залежно від того, що переважає в їх творчості. Це театри естради, моди, пісні, історичного портрета, еротики, комедії, драми, мелодрами тощо.
Історія й сучасність світового театру знають безліч організаційних форм: театри королівські та муніципальні, кріпосні й приватні, мандрівні й стаціонарні, шкільні, університетські, учбові, студії одного актора тощо.
В процесі формування української нації театральній творчості належить важливе місце. В різні часи театральне мистецтво в Україні втілювало її духовність і красу.
а) Починаючи з XVI ст. на Україні отримують широке розповсюдження народні ігри з театральними елементами.
З появою шкіл (Острозської, Львівської та ін.) виникає і шкільний театр: вчителі писали п’єси на церковні і світські теми, а учні — виконували їх. Так, для театру Києво-Могилянської академії були написані такі твори як "Володимир" Ф. Прокоповича, "Комічне дійство" М. Довголевського, "Милість божа Україну через Богдана Хмельницького звільнила" невідомого автора та інші.
В народ театральне дійство несли "мандрівні студенти", або як їх ще називали, "мандрівні дяки". Вони самі готували інтермедії, розучували пісні. Інтермедії - це маленькі комедійні сценки з українського побуту. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною українською мовою.
Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп (від назви пристосування) - двоповерхова скриня, де водночас відбувалося дві дії: нагорі - біблійна, релігійна, а внизу - побутова, українська з її жартами; паперові ляльки приводились в рух за допомогою ниток. Цей своєрідний ляльковий театр влаштовував вистави на торгових площах, в домах козацької старшини.
Найбільшого розвитку цей театр набув у XVII ст.
б) Наприкінці XVIII ст. на Україні в поміщицьких садибах уже існували домашні аматорськи театри: театр С. Голіцина (1707-1801 рр.) у селі Козацькому на Чернігівщині, придворний театр Кирила Розумовського у Глухові, театр С. Потоцького (1784-1789 рр.) у Тульчині (Вінницька область) та інші.
Дуже відомий був театр поміщика Г. С. Тарковського в селі Каганівка, на Чернігівщині. Музикантів цього театру вчив М. І. Глінка. Про нього згадував у повісті "Музикант" Т. Г. Шевченко, який побував тут у 1843 р.
На сценах кріпацьких театрів, крім п'єс російських та іноземних драматургів, ставились п'єси українських авторів. Першою українською постановою була "Наталка Полтавка" у 1819 р. Згодом був поставлений "Москаль- чарівник" І. Котляревського у Полтавському театрі.
У 1828 році офіційно було заборонено купувати в театр кріпаків, але кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входить до складу деяких театральних труп.
Театр активізувався у 30 - 40 роках XIX ст. Важливу роль у зміцненні його реалістичних і демократичних принципів відігравав Т. Г. Шевченко. Його драма "Назар Стодоля" (1843 р.) - одна з перших в українській драматургії, сюжет якої базується не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті.
Кріпацький театр продовжує своє існування до 1861 р. - не тільки в поміщицьких садибах, а й у містах, де підприємці перетворювали організацію вистав на комерційну справу.
в) Перші професійні трупи почали виникати в кінці XVIII ст. У 1718 р. у Львові з'явилося перше постійне театральне приміщення, а в 1783 - 1784 рр. - постійне приміщення театру у м. Дубно (Ровенська обл.) У 1789 р. було збудовано театр у Харкові - Харківський вільний театр, але там ставились лише російські п'єси.
Головними центрами у театральному житті в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. У Харкові діяла театральна трупа, яку у 1814 р. створив І. Ф. Штейн. Театр поставив на сцені твори О. С. Пушкіна - "Цигани", "Бахчисарайський фонтан", п'єсу А. С. Грибоєдова "Горе от ума", драми Шекспіра, та інші. Великим успіхом користувались п'єси українських драматургів.
Полтавський театр (1813-1821 рр.), завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну, започаткував історію професійного українського театру. З ініціативи І. Котляревського, декабристів М. Н. Новікова, С. А. Волконського були зібрані гроші, на які Щепкіна викупили з кріпацтва.
На західноукраїнських землях відомим був театр у м. Коломиї, до репертуару якого входили відомі п'єси Котляревського і Квітки-Основ'яненка.
Розвиток національного театру особливо в другій половині XIX ст., незважаючи на адміністративно-цензурні утиски, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку.
Заслуговує на увагу драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840 – 1910 рр.) - понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю - заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" та інші.
Багатогранним був талант М. П. Старицького (1840 – 1904 рр.). Серед його творів виділялись п’єси: "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; комедії: "За двома зайцями", драми: "Богдан Хмельницький", "Остання ніч" та інші.
Драми та комедії І. К. Карпенко-Карого (І. Тобілевич, 1845 – 1907 рр.) становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Особливою популярністю користувались такі твори, як: комедія "Розумний і дурень", драми: "Наймичка", "Безталанна", сатиричні комедії: "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" та інші.
У 1876 р. Емським указом, підписаним імператором Олександром II, українські професійні і аматорські театри були заборонені.
У 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою. Ця заборона діяла десять років.
У 1864 у Львові почала діяти перша в Галичині українська професійна трупа - Руський народний театр на чолі з О. Бачинським.
У 1882 р. М. Кропивницький створив українську професійну трупу. Він об'єднав акторів-професіоналів і аматорів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), І. Бурлака, М. Заньковецька, О. Затиркевич та інші.
Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності.
На початку ХХ ст. театр залишався важливим чинником культурного розвитку України. У Львові продовжував діяти театр «Руської бесіди», який у 1905-1906 рр. на чолі з керівником М.Садовським та актрисою М.Заньковецькою здійснив постановку кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії.
У 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр.
Широке визнання здобули Гуцульський театр, заснований Г.Хоткевичем та Буковинський народний театр.
За часів радянської влади, у 20-30-ті роки XX ст., інтенсивно відбувалось становлення українського радянського театру. У 1932 р. в Сталіно (Донецьк) був створений державний академічний театр, а в 1933 р. – музично-драматичний театр. Наприкінці 30-х років ХХ ст. в Україні працювало понад 80 театрів.
У післявоєнні роки, незважаючи на тяжкі умови, популярність театру в народі зростала. Але, глядачів вабили переважно столичні театри, а також театри Одеси, Харкова, Львова, які славились своїми виконавцями, професійно формували репертуар, сміливо ставили п'єси гостросюжетного характеру, що відповідало духовним запитам трудящих. Але, новаторство у театральному житті суворо дозувалося з гори.
У 60-80-ті роки ХХ ст., долаючи штучні перепони, розвивався український театр. У республіці діяли 87 професійних театрів, 25 філармоній, 286 народних самодіяльних театрів, об’єднання «Укрконцерт». Їх репертуар поповнився новими, переробленими і оригінальними творами.
Великий успіх у глядачів завоювали п’єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета дій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха.
Лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, а лауреатами Державної премії імені Т. Шевченка – М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це були актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театральної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.
Отже, у творчих здобутках театральних митців було багато позитивного. Український театр звертався до культурної спадщини минулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високохудожніх засобів їх відтворення. Проте, культурному житті України в 70-80-ті рр. ХХ ст., поряд з досягненнями і здобутками, залишалося багато нерозв'язаних проблем і недоліків.
На сучасному етапі український театр впевнено завойовує позиції на вітчизняному і європейському культурному просторі. Театри опери та балету Донецька, Дніпропетровська, Львова, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, а Національний академічний драматичний театр імені М.Заньковецької – у Великій Британії. Українські театри приймають участь у фестивалях в Салоніках, Единбурзі, Каїрі. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. Набув популярності та визнання Міжнародний конкурс артистів імені С.Лихваря.
В умовах розбудови незалежної України театральне мистецтво продовжує розвиватись, воно удосконалюється і модернізується.
г) Видатними представниками українського театру є І. Котляревський і М. Щепкін, які започаткували історію професійного театру.
Іван Петрович Котляревський - видатний український письменник, драматург, перший класик нової української літератури, перший автор творів на сучасній українській мові, один з ідеологів освіти в Україні, росіянин, військовий офіцер, чиновник.
Народився 29 серпня (9 вересня) 1769 р. у Полтаві. У 1780-1789 р. р. вчився у Полтавській духовній семінарії. У 1789-1793 р. р. працював канцеляристом, а в 1793-1796 р. р. - домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.
У 1796-1808 р. р. перебував на військовій службі. У 1806-1807 р. р. Котляревський у ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 р. р., був учасником облоги Ізмаїла.
У 1808 році вийшов у відставку. З 1810 року працював наглядачем "Будинку для виховання дітей бідних дворян".
У 1812 році під час походу Наполеона Й Бонапарта на Росію Котляревський з дозволу генерал-губернатора Я. Є. Лобанова- Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольского повіту на Полтавщині 5-й український козачий полк (за умови, що полк буде збережений після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що одержав чин майора.
У 1816-1821 р. р. - директор Полтавського театру. На сценах театру ставились його п’єси “Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», знаменита «Енеїда».
У 1818 році разом з В. Лукашевичем, В. Тарнавским та іншими входив до складу Полтавської масонської ложі "Любов до істини".
Сприяв викупу М. С. Щепкіна із кріпацтва.
У 1827-1835 - піклувальник "благодійницьких" закладів.
Помер І.П.Котляревський 29 жовтня (10 листопада) 1838 р.у Полтаві.
У 1903 у Полтаві відкрито пам'ятник Котляревскому
Михайло Семенович Щепкін,) - великий російський актор, один з основоположників російської акторської школи.
Народився 6 (17) листопада 1788 року в селі Червоному Обоянського повіту Курської губернії в родині кріпаків графа Г. С. Волькенштейна.
З 1799 по 1801 рік навчався в Судженському народному училищі. Під час навчання, у 1800 році, зіграв свою першу роль слуги Розмарина в комедії О. П. Сумарокова "Вздорщица".
У 1801-1802 р. р. грав у домашньому театрі графа Волькенштейна. Під час навчання у Курському народному училищі (з 1801 по 1803 р. р.) був суфлером у міському театрі братів Барсових, а також переписував тексти ролей для акторів. У 1805 році вперше виходить на професійну сцену у ролі Андрія Почтаря у спектаклі "Зоа" за п'єсою Л.С. Мерсьє. З цього часу за дозволом графа Волькенштейна грає в театрі братів Барсових.
У 1816 році Щепкін входить в трупу І. Ф. Штейна та О. І. Калиновського, грає в містах південної й південно-західної Росії. У 1818 році стає актором Полтавського театру, керівником якого був письменник І. П. Котляревський, і займає в трупі провідне положення: спеціально для нього Котляревський пише ролі у своїх п'єсах «Наталка-Полтавка» і "Москаль-чарівник". Крім того, Котляревський разом із С. М. Волконським організує збір грошей, щоб викупити Щепкіна у пана - і в 1822 р. актор звільняється з кріпацтва. Після розпаду театру Котляревського у 1821 році Щепкін повернувся в трупу Штейна, виступав у Тульському театрі.
У провінційних театрах Щепкіну виконував багато ролей, у тому числі й жіночі (Вереміївна в "Недоуку" Д. І. Фонвізіна, Баба Яга в однойменній комічній опері Д. П. Горчакова й М. Стабінгера), виступав у постановках різних жанрів.
Саме в цей час починає формуватися акторський метод Щепкін. Актор ретельно проробляє ролі, прагнучи відтворювати характер персонажа найбільш життєво, правдоподібно, узагальнюючи в них життєві спостереження за типажами; вносить у ролі неоднозначність, внутрішню суперечливість. Найбільший успіх йому принесли побутові й лірико-комедійні ролі, у тому числі ролі з "перевдяганнями", що вимагають зовнішніх і внутрішніх трансформацій.
У 1823 році Шепкіна запросили до трупи московського театру (з 1824 року - Малий театр), у якому він залишився до кінця свого життя. Дебют у московському театрі відбувся 20 вересня 1822 року в ролі Богатонова у комедії М. Загоскіна "Г-н Богатонов, або Провінціал у столиці" на сцені Театру на Моховій. За актором швидко закріплюється слава першого комічного актора для ролей, характерних у так званих високих комедіях, для амплуа літніх холостяків, шляхетних батьків, оригінальних чоловіків і взагалі для вистав з складними комічними особами. Але, навіть у комічних ролях йому вдавалося знаходити драматичний підтекст.
Звільнитися від чисто комічного репертуару Щепкіну вдається у 1830- ті роки, коли на сцені Малого театру ставляться "Горе від розуму" О. С. Грибоєдова й "Ревізор" М. В. Гоголя. У них актор створює багатогранні образи Фамусова й Городничого, що узагальнюють соціальні явища сучасності.
У 1835 році Щепкін у свій бенефіс вперше зіграв Шейлока в "Венеціанському купці" У. Шекспіра та Сімона у "Матросі" Т. Соважа й Ж. Делюр’є, по-новому розкривши свій драматичний талант. Романтичні трагедійні ролі були зустрінуті глядачами зі здивуванням, але потім стали сприйматися як досягнення актора.
Щепкін мав дружні стосунки з О. М. Островським, О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем, О. І. Герценом, М. А. Некрасовим, Т. М. Грановським, В. Г. Бєлінським, І. С. Тургенєвим. Спеціально для актора В. Г. Бєлінський пише п'єсу "П'ятдесятилітній дядюшка, або Дивна хвороба", І.С.Тургенєв - п'єсу "Нахлібник", а також роль Мошкіна в п'єсі "Холостяк"; О. І. Герцен, Т. М. Грановський і Є. Ф. Корш переводять для нього п'єсу Ф. Мессінджера "Новий спосіб платити старі борги", Н. Х. Кетчер - "Генріха IV" і "Комедію помилок" Шекспіра.
Естетичні принципи роботи над роллю, глибоке проникнення в характер, осмислення персонажа, закладені Щепкіним, надалі зміцнювалися в Малому театрі й стали основою системи Станіславського.
Помер М. С. Щепкін 11 (23) серпня 1863 року в Ялті. Похований на П’ятницькому цвинтарі у Москві.
Ролі Щепкіна в театрах:
Домашній театр
• 1800: - "Вздорщица" О.П. Сумарокова - слуга Розмарин (перша театральна роль)
• 1801-1802: - "Досвід мистецтва" М.Р. Судовщикова – Актор
- "Сбитенщик" Я.Б. Княжніна - Степан-Сбитенщик
- "Нещастя від карети" Я.Б. Княжніна - поміщик-галломан Фирюлін
Театр братів Барсових
• 1805: - "Зоа" Л.С. Мерсьє - Андрій-Почтар (дебют на професійній сцені)
Полтавський театр
Малий театр
• 1822 - "П. Богатонов, або Провінціал у столиці" М. М. Загоскіна – Богатонов
• 1822 - "Марфа й Вігар, або Лакейська війна" Ж.-Б. Дюбуа – Вігар
• 1824 - "Клопотун, або Справа майстра боїться" О. І. Писарєва – Репейкін
• 1825 - "Школа жінок" Мольєра – Арнольф
• 1828 - "Школа чоловіків" Мольєра – Сганарель
• 1830 - "Скупий" Мольєра – Гарпагон
• 1831 - "Горе від розуму" О. С. Грибоєдова – Фамусов
• 1835 - "Венеціанський купець" У. Шекспіра – Шейлок
• 1835 - "Матрос" Т. Соважа й Ж. Делюр’є – Сімон
• 1836 - "Ревізор" М. В. Гоголя – Городничий
• 1839 - "П'ятдесятилітній дядюшка, або Дивна хвороба" В. Г. Бєлінського
• 1845 - "Новий спосіб платити старі борги" Ф. Мессінджера
• 1850 - "Холостяк" І. С. Тургенєва - Мошкін
• 1852 - "Комедія помилок" Шекспіра
• 1853 - "Скупий лицар" О. С. Пушкіна – Барон
• 1853, 1855 - "Весілля Кречинського" О. В. Сухово- Кобиліна – Муромський
• 1854 , 1855 - "Бідність не порок" О. М. Островського - Шулік, Любим Торців
• 1861 - "Свої люди - сочтемся" О. М. Островського – Большов
• 1862 - "Нахлібник" І. С. Тургенєва - Кузовкін
• "Одруження" М. В. Гоголя - Підколесин, Кочкарев
• "Гравці" М. В. Гоголя – Втішливий
• "Позов" М. В. Гоголя – Бурдюків
Увічнення пам’яті про М.С.Щепкіна:
• Ім'я актора носить Вище театральне училище (інститут) при Державному академічному Малому театрі, сам Малий театр також називали Будинком Щепкіна.
• У Липецьку є провулок Щепкіна.
• У Москві є вулиця Щепкіна (раніше 3-я Міщанська), на якій розташований будинок-музей М. С. Щепкіна.
• У Курську є кінотеатр імені Щепкіна.
• Білгородський державний академічний драматичний театр має ім'я М. С. Щепкіна.
• У селі Олєксіївка Білгородської області діє історико-театральний музей М.С. Щепкіна.
• У 1980 році біля ЦДРІ встановлене погруддя Щепкіна.
• У Сумах є театр драми й музичної комедії ім. М.С. Щепкіна і встановлений пам’ятник.
Становлення й розвиток українського театрального мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Петровича Юри. Він - один із засновників, а з середини 20 - х років ХХ ст. беззмінний керівник Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.
Видатним діячем українського драматичного театру є Олександр (Лесь) Степанович Курбас (1887-1937 рр.) - енциклопедично освічений і високообдарований актор-новатор, режисер, людина надзвичайного таланту. Його творчість становить яскраву й водночас драматичну сторінку в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр з рутини й провінціалізму, Лесь Курбас у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль". Це був своєрідний експериментальний театр, метою якого стало оновлення національного театру.
Творив Лесь Курбас за умов гострої полеміки як із поборниками старих, дореволюційних смаків, так із прихильниками інших сценічних ідей, напрямків, а також в обстановці бюрократично - директорського ставлення до кожного експерименту. А тому його не минула трагічна доля. Режисер був несправедливо обвинувачений в націоналізмі, вигнаний зі створеного ним театру, а в 1933 р. заарештований й відправлений до табору, де він і загинув.
Мільйонам глядачам відоме виконавче мистецтво таких майстрів сцени, як Б. Гмиря, Н. Ужвій, М. Росанова, А. Бугма, Ю. Шумський та інші.
У 60-ті роки XX ст. відбулося становлення режисера, поета, публіциста Леся Танюка. Він у часи хрущовської "відлиги" проявив мужність, організовуючи цикли вечорів пам'яті Леся Курбаса. Змушений був залишити Україну і переїхати до Москви, де став одним із популярних діячів театру. У 1986 р. він повернувся й очолив молодіжний театр у Києві. Творча сміливість і компетентність стали причиною усунення його з посади.
На сучасному етапі всесвітньо відомим є Вадим Писарєв, актор Донецького театру опери і балету, організатор фестивалю «Зірки світового балету», лауреат премії ЮНЕСКО «Найкращий балетний танцюрист Європи».
В умовах національно-духовного відродження українського суспільства діячі українського театру відіграють велику роль у розвитку культури України.
2. Музика – це вид мистецтва, що відображає дійсність у художньо-звукових образах.
Музика відіграє велику роль у житті суспільства. Вона виражає радість, горе, завітні сподівання, мрії про щастя.
Музика, пісні, танці були важливими елементами давньоруської духовної культури (ІХ-ХІІ ст.ст.) Мелодії звучали під час свят, князівських бенкетів, військових походах, обрядових діях і церковних службах. У Київській Русі знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.
У другій половині XIII ст. - першій половині XVI ст. музика була в тісному зв'язку з народним побутом, обрядами, діяльністю скоморохів. Професійна музика цього часу була церковною.
У XVI ст. були започатковані основи музичної освіти. Вона поширювалась серед населення через братства і братські школи.
У ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. українська музична культура досягла помітних успіхів. Музика і спів набули в Україні широкого розповсюдження. Виникають значні музичні центри - у Львові, Кам'янці, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові тощо.
Важливою подією в музичному житті України стало відкриття Глухівської співацької школи, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. З неї вийшли видатні композитори, творці української музики М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель.
Музично-хорова школа діяла у Києво-Могилянській академії. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях.
При кафедральному соборі святого Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах.
Осередком музики був і Перемишль, в якому єпіскоп І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор.
Значний вплив на розвиток української хорової культури мала творчість композитора Д. Бортнянського, який написав 35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на 2 хори, співи до служби Божої, які й зараз виконуються церковними хорами.
Першою українською національною оперою була опера "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. С. Гулака-Артемовського.
У XIX ст. почали працювати музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (1806 – 1809 рр.), галицьке музичне товариство у Львові (з 1838 р.), музичне товариство у Чернівцях. У 1868 р. в Києві відкрито музичне училище, у 1870 р. - у Львові, а в 1913 р. - у Києві та Одесі створено перші в Україні консерваторії.
Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П. Г. Нішинського (1832 – 1896 рр.).
Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853 – 1909 рр.) "Катерина" за текстом однойменної поеми Т. Г. Шевченка.
Головне місце у творчій спадщині А. П. Сокольського (1832 -1887 рр.) займали опери: "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубно", фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю", інші фортепіанні твори, а також романси і хори.
На західноукраїнських землях у цей час відомими композиторами були: М. М. Вербицький (1815 – 1870 рр.), І. А. Лавровський (1822 - 1813 рр.), І.І.. Воробкевич (1863 – 1903 рр.), В. Г. Матюк (1852 – 1912 рр.).
На початку ХХ ст. почалася нова доба у розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Цілу плеяду талановитих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий у 1903 році у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів.
Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка (1842 - 1912 рр.), та створених ним хорових колективів.
Лисенко був не тільки композитором, але й блискучим піаністом-віртуозом, талановитим диригеном, педагом, музикознавцем і активним громадським діячем. Він обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до Кобзаря" Т. Г. Шевченка, який включав понад 80 творів різних жанрів і форм.
Композитор написав музичну драму "Тарас Бульба", опери: "Різдвяна ніч", "Утоплена" (на сюжети повістей М. В. Гоголя); музику до п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка".
Важливе значення для розвитку музичної культури мала музично-драматична школа М.Лисенка, заснована ним у 1904 році в Києві.
Його справу продовжили відомі композитори київської школи К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, Я. Степовий.
До найвищого рівня вокального мистецтва піднялися С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, відігравши велику роль у пропаганді української музики.
Продовжували діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, здійснюючи постановку музичних п’єс, оперет, опер. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство імені М.Лисенка у Львові.
Міжвоєнний період позначився злетом української музичної культури. В Україні прискорився розвиток художньої творчості. Виникли самодіяльні і професійні музичні колективи, відкрилися концертні установи. У багатьох містах з’явилися консерваторії, театри музичної комедії. У 1931 р. в Сталіно (Донецьк) була створена філармонія. Почалося творче життя хорового колективу "Думка", який 17 років очолював надзвичайно обдарований музикант Н. Городовенко.
За кордоном пропагували українське музичне мистецтво Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М.Болотова і П.Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.
Музиканти-ентузіасти на чолі з В. М. Яблонським утворили перший на Україні Київський симфонічний ансамбль у 1926 р.
Відточувала майстерність, ставала широко відомою державна зразкова капела бандуристів під керівництвом М. Микейлова, також жіночий театралізований хоровий ансамбль, очолюваний В.М. Верховинцевим.
Плідно працювали композитори – М. Вериківський, П. Козицький, Л. Ревуцький, К. Данькевич, В. Косенко, Б. Лятошинський, К. Стеценко та інші.
На західноукраїнських землях українську музичну культуру творили композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С. Крушельницька.
Неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, З. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та інші.
Однак, музичні діячі зазнали репресій. Так, у 1937 - 1938 рр. за сфабрикованими звинуваченнями, були заарештовані й розстріляні В. М. Верховинцев, К. Е. Богуславський та багато інших.
У 60-80-ті ХХ століття роки музичне мистецтво набуло подальшого розвитку. Виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні. Урізноманітнились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка.
Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака.
Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л. Руденко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф’юк, З. Христич.
Зросла виконавча майстерність Державного заслуженого академічного народного хору імені Г. Верьовки, Державної заслуженої академічної капели «Думка», Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся та інших регіонів України. Розгортається творча діяльність А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди та інших композиторів. Але, у 1971 р. був заборонений етнографічний ансамбль "Гомін".
У часи розбудови самостійної держави, в музичному житті України відбуваються інноваційні тенденції. Проходять концерти класичної, симфонічної і камерної музики. Проводяться міжнародні музичні фестивалі. Зокрема, «Київ музик-фест» привертає увагу діячів культури США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Зразки нової національної музики продемонстрував всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику поширюють ансамблі «Гуцули», «Брати блюзу», «Рокнація» та інші. Відбуваються міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні. Художні смаки молоді формуються головним чином під впливом масових музичних жанрів і шоу-програм.
Розвивається співробітництво українських музичних колективів з зарубіжними. Капела «Думка» відвідала Францію та Італію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керівництвом В. Сіренка.
Національна опера ставила оперні та балетні вистави у Німеччині, Швейцарії та Данії. У Будапешті артистична група Національної опери України на фестивалі «Будафест» (1997 р.) показала постановку опери «Ріголетто», а на Зальцбурзькому музичному фестивалі в Австрії – «Жізель» А. Адана і Кармен-сюїту» Р. Щедріна. Солісти опери та балету Р. Майборода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на гадачів велике враження.
18 концертів дав у Англії Національний симфонічний оркестр. Італія аплодувала українському театру класичного балету та симфонічно-естрадному оркестру. В Іспанії та Франції грав органіст В. Кошуба, а в Сицілії – відомий гітарист В. Петренко.
Українську музику, пісні, танці пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського та інші.
На сучасному етапі українська музика привертає увагу своєю традиційністю і національною особливістю.
3. Значне місце в історії світової і української культури займає кіно і телебачення.
Вперше винайшли кіно брати Луі та Огюст Люм'єри. Вони досконало вивчили принцип роботи апарата для спостереження за швидкозмінюваними фотографіями, що створював ефект руху об'єктів і в 1895 р. запатентували кіноматографію.
28 грудня 1895 р. у підвалі "Гран кафе" у Парижі відбувся перший публічний платний сеанс кіно.
Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка-конструктора І. А. Тимченка та фізика М. А. Любімова.
У 1896 р. фотограф-художник А. П. Федецький знімав і демонстрував хронікальне кіно.
З 1907 р. на Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав).
У другій половині 20-х років ХХ ст. розпочали працювати такі режисери як: О. Довженко, І. А. Савенко, Д. Вєтров, Л. Луків, І. Пир'єв; знімалися відомі українські актори Н. М. Ужвій, Ю. В. Шумський та інші. Важливе місце в українському кіномистецтві займала творчість О.Довженка ( кінофільми "Арсенал", "Земля", "Щорс" та інші).
Протягом 1929 - 1937 рр. в Україні було знято близько 180 фільмів.
У другій половині 1940-х – 1950-х р.р. в Україні працювало три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська. І, хоч фільмів випускалось небагато, деякі з них були вдалими і можуть вважатися пам'ятниками минулої епохи - "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці" та інші.
Значним надбанням стали фільми "Тіні забутих предків" С. Параджанова (за повістю М. Коцюбинського), "Сон" В. Денисенка та інші.
У 60-ті роки ХХ століття злет українського кіно продовжувався. Кіностудії випускали багато фільмів, постійно зростала кількість кінотеатрів та кіноустановок. З'явилися фільми, створені за сценаріями І. Драча та Ю. Ільєнка — "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною відзнакою".
На жаль, у першій половині 70-х років ХХ століття розвиток українського кіно у цьому напрямку було припинено, а його представники С. Параджанов, Ю. Ільєнко, І. Миколайчук, Л. Осин зазнали переслідувань.
Початок 90-х років ХХ століття позначився новими аспектами у розвитку кіноматографії. Ю. Ільєнко написав сценарії за участю С. Параджанова і зняв кінофільми "Лебедине озеро", "Зона", де С. Параджанов розповідає про побачене й пережите під час свого ув'язнення.
У 1990 р. вперше в •історії українського кіно фільм "Зона" одержав нагороди найпрестижнішого в світі Канського кінофестивалю.
Талановиту й правдиву картину "Голод - 33" створив молодий режисер О. Янчук за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка.
У 1995 р. в Москві було проведено кіновернісаж «Нове українське кіно». В його програмі було 16 повнометражних, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих на київській та одеській кіностудіях. Серед них були кінофільми відомих режисерів М. Ільєнка, В. Дахна, М. Мащенка та молодих талановитих постановщиків – С. Маслобойщикова, О. Чорного, В. Домбровського та інших.
На сучасному етапі в кінотеатрах, на екранах телевізорів демонструються вітчизняні та зарубіжні фільми. Відроджується українське кіно. Розпочата підготовка нової плеяди українських режисерів і сценаристів. Діють кіностудії українських фільмів: у Києві та Одесі. Кіно є важливим фактором культурного розвитку України.
Телебачення (від грецького - бачення, вуаль) - наука про передачу зображення на відстань.
У 1911 р. Б. Родінг провів першу у світі телевізійну передачу в лабораторних умовах.
У 1930 р. у Радянському Союзі під керівництвом П. Шмакова була зроблена механічна система розкладу зображень на елементи, а вже 1 жовтня 1931 р. розпочалися регулярні телепередачі нерухомих зображень в Одесі, Києві, Харкові, Новгороді, Смоленську. Через рік було проведено передачу рухомого об'єкта, а в 1934 р. з'явився і звуковий супровід.
Перші телепередачі мали пропагандистський характер.
У 1936 р. кількість телесеансів становила близько 300 на рік загальним обсягом 200 годин.
У 1940 р. в продажу почали надходити електронні телевізори 17-Т-1. Але, війна перервала процес створення нових і більш досконалих систем телебачення.
Перша післявоєнна телепередача відбулася у 1945 р. Був також налагоджений масовий випуск телевізорів системи "Москвич Т-І", "Ленінград Т-2", "КВН-49".
У 50-60 рр. ХХ століття відбувається процес формування єдиної структури загальносоюзної телевізійної системи, будуються сотні ретрансляторів, у великих обласних центрах створюються свої телестудії.
З 1967 р стають регулярними кольорові передачі.
З кінця 60-х рр. XX ст. телебачення практично набуває рис окремого виду мистецтва.
З 1991 р. українське телебачення стає незалежним від Москви. Активно йдуть пошуки його вдосконалення і розвитку.
На сучасному етапі у розвитку телебачення є труднощі й недоліки, позитивні і негативні моменти. Воно відіграє велику роль у вихованні сучасної молоді.
ТЕМА 7. ТРАДИЦІЙНА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА
План
1. Традиційне господарство, житло, одяг українців.
2. Громадський побут і звичаєвість.
3. Українські традиційні сімейні обряди.
4. Особливості традиційного українського харчування.
Теми повідомлень
Література
1. Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія. - К., 1977.
2. Баргатов Г. Український народ у своїх віруваннях. - К.. 1993.
3. Даншпок А. Українська хата -К., 1991.
4. Воропай О. Звичаї нашого народу. - К, 1991.
5. Наулко В.І. Культура і побут населення України. - К, 1993.
6. Крисаченко В. Українознавство, -К., 1997.
7. Історія України. - К, 2000,
8. Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной культури (По материалам родильной обрядности украинцев). К., 1981;
9. Ґонтар Г. О. Народне харчування українців Карпат. К., 1979; Етнографія Києва і Київщини / За ред. В. Ф. Горленка. К., 1986;
10. Токарев С. А. К методике зтнографического изучения материальной культури // Сов. зтнография. 1970. № 4.
Проблемно-пізнавальні питання
1. Які традиційні види господарської діяльності були характерині для українців у ІХ – ХVІІІст.?
2. Яка була традиційна огорожа українського подвір’я у різних регіонах ?
3. Укажіть основні елементи українського одягу?
4.Які були вимоги для вибору місця будування нової хати?
5. Укажіть основні свята календарного циклу в Україні?
6. Які особливості українського харчування ви можете назвати?
7.Визначте основні українські традиційні сімейні обряди?
I. Розбудова високоцивілізованої української держави неможлива без відродження рідної духовної та матеріальної культури. На сьогодні процес культурного та національного становлення українців виявляється у глибинному інтересі до давніх соціально-історичних, світоглядних, звичаєвих, морально-етичних та побутових коренів етносу.
Сьогодні повертаються забуті імена, втрачені цінності. Нагальна потреба сьогодення – повернути забуті народні традиції, історію його побуту.
Кожна нація, кожен народ мав свої звичаї, що вироблялись протягом багатьох століть. Звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших національних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднають окремих людей в один народ, в одну націю.
Культура того чи іншого народу – унікальне, неповторне, багатогранне явище, котре у кожному випадку потребує спеціального дослідження. Сьогодні ми розглянемо лише деякі особливості й тенденції розвитку культури українського народу.
Одним із найважливіших явищ культури є господарство, землеробська техніка, народний одяг, житло. Вони стосуються сфери так званої матеріальної культури, яка найбільшим чином підлягає впливові соціально-економічних чинників.
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Але найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці - нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Сприятливі кліматичні умови: помірна холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів, родючі ґрунти – переважно чорноземи; давні землеробські традиції - все зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки.
В українців були розвинуті усі галузі .землеробства – хліборобство, городництво і садівництво. Щодо останнього, то іноземці, які бували на Україні ще в ХVІ-ХVII ст., відзначали наявність великої кількості вишневих та яблуневих садків біля кожної хати.
Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели багато сортів яблук, груш, слив. Так, у другій половині XIX ст. видатним українським селекціонером Л.П. Симиренком був виведений цінний сорт яблук – ренет, названий його ім'ям, котрий широко побутує і нині. Взагалі культура садівництва українців характеризувалася високим рівнем розвитку. Не випадково ряд видів плодових дерев було вивезено з України на початку XX ст. до Америки.
Слід зазначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині, догляд за садом був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом, головним чином, займалися жінки. Вони готували насіння, вирощували розсаду і висаджували її на городі. В Україні здавна культивувалися капуста, огірки, цибуля, морква тощо. Приблизно з ХVІ ст. почали вирощувати кавуни у степових районах. Особливо славилися херсонські кавуни, які навіть вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. на півдні України з'явилися помідори, які згодом поширились по всій Україні. Город української господині не можна було уявити без соняшників. Спочатку цю культуру вирощувати як декоративну. Її, як і кукурудзу, було завезено з Американського континенту.
Однак, провідною галуззю землеробства в Україні було хліборобство. І причому вже за часів Київської Русі воно набуло високорозвиненого. орного характеру. Українці користувалися 3 видами тяглових знарядь обробки грунту: плугом, ралом і сохою.
Зернові культури сіяли восени (озимина) та навесні (яровина). Восени сіяли здебільшого жито та пшеницю, решту рослин – як ярові.. Існували досить усталені уявлення щодо часу сівби, який визначався народним сільськогосподарським календарем. Так, вважалося ідеальним сіяти жито не пізніше вересня. "Хто посіяв до Богослова (24 вересня за ст. ст), - говорилося в народному прислів'ї, - той не вартий доброго слова". Початок весняної сівби припадав звичайно на день теплого Олексія - ЗО березня. Хоча на практиці строки початку сівби залежали від ранньої чи пізньої весни.
З початком сівби, першим виїздом у поле було пов'язано чимало обрядів і звичаїв, деякі з них (просипання насіння проса через вогонь перед сівбою ) мали раціональний характер, інші були пов'язані з забобонними уявленнями, мали магічну спрямованість. Так, небажаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду в поле селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо
Протягом XX ст. у землеробській культурі українського народу відбулися значні зміни. Особливо вони позначилися на знаряддях праці та агрономічних знаннях. У результаті комплексної механізації, що здійснюється у сільському господарстві, застосування машин і механізмів, наприклад, у хліборобстві, наближається до 100%. Увесь комплекс традиційних знарядь, мабуть, згодом залишиться тільки на присадибних ділянках.
Але існують і певні втрати. Наприклад, водяні млини і особливо вітряки могли б бути ефективно використані і в наш час. Забуто багато цінних землеробських навичок та агротехнічних засобів. Хімізація сільського господарства, надмірне захоплення штучними добривами та гербіцидами призвели до забруднення продуктів харчування нітратами. Отже, необхідно відроджувати традиційні способи обробки землі, очищення ланів тощо. А головне, що заслуговує на наслідування, це бережне й шанобливе ставлення наших предків до навколишнього середовища, землі, яку вони називали "годувальницею", "матінкою", "святою".
Другим традиційним видом господарської діяльності українського народу було скотарство, яке було органічно пов'язане із землеробством. У кожному дворі якщо дозволяли майнові умови, тримали волів чи коней, корів, овець, свиней, птахів.
Особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. Але з кінця ХІХ ст. у зв'язку з зубожінням основної маси селянства, переходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби почала зменшуватись.
Велике значення надавалося розведенню коней різних порід. Так, на Запоріжжі була виведена знаменита степова українська порода. Коня називали вірним другом, милим братом козака. Заможні козаки мали по 700 і більш голів коней. 3 кінця 18 ст. в Україні стали розводити російські породи: орловську, наришкінську тощо. На Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі.
З ХVIII ст. на Полтавщині, а потім і в інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини ХIХ ст. каракульських овець. Тонку вовну відправляли у великій кількості на продаж в зарубіжні країни, у тому числі до Америки. Кіз в Україні розводили порівняно мало.
Скотарство українців не можна уявити без птахівництва.У дворі кожного селянина були кури, а також гуси, качки, яких випасали діти. Особливо відзначалося птахівництво Чернігівщини, звідки восени вивозили птицю вагонами.
Протягом багатьох віків українці займалися мисливством. Його об'єктом на території України до початку XX ст. були зайці,лисиці кози, лосі олені тощо. Ведмеді зустрічалися в Карпатах і на Волинському Поліссі, рисі–по всій поліській зоні та в Карпатах. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплавної дичини, головним чином гусей та качок.
Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була розроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха. Полювання гоном на конях із собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих
Лісові і лісостепові райони України були зручною базою дія розвитку бджільництва, яке в епоху Київської Русі мало характер лісового промислу.Мед натуральний і в переробленому вигляді відіграв важливу роль у харчуванні та лікуванні людей. Віск використовувався в основному для виготовлення свічок та на продаж. Початок так званого "домашнього" бджільництва припадав на ХІV ст., коли бортники намагалися створювати окремі компактні осередки для зручнішого догляду за бджолами. В цей час народжуються відповідні традиції та звичаї у пасічницькому побуті, виробилося своєрідне звичаєве право, яке досить суворо регламентувалося. Наприклад, Литовській статут узаконював смертну кару за крадіжку бджіл. Усе це підтверджує, що бджільництво у давніші часи не тільки зумовлювало існування досить численного прошарку трудящих (бортників, пасічників, медоварників, свічкарів тощо),а й відігравало особливу роль у житті суспільства.
Таким чином, господарча культура українського народу, її традиції заслуговують на пильне вивчення, з метою запозичення і використання усього раціонального.
Одним із найважливіших явищ культури є народне житло. Максимально враховуючи природні умови, населення України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери та півпечери, а пізніше – землянки та напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев'яних платформах. Майже до середини XIX ст. ці архаїчні типи житла співіснували з наземними.
Використовувалась надзвичайно широка палітра будівельних матеріалів, дарованих самою природою: кістки мамонта, дерево, очерет, солома камінь, глина тощо.
Українська хата – колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, доцільність і соціальна зумовленість.Хату можна вважати і візитною карткою України.
Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон. Стіни українського ""житла зводились із різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та можливостей забудовників.
У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Долівка у давньому українському житлі була глиняною, дощана підлога навіть у заможного сільського населення в к. XIX – на поч. XX ст. траплялася рідко, тай то в районах багатих на ліс.
Найбільш поширеною конструкцією, даху в кінці XIX на початку XX ст. була чотирисхила. На Поліссі будували двосхилий дерев'яний дах. На Правобережжі і в Карпатах через велику кількість атмосферних опадів дахи були однозначно вищими, ніж на Лівобережжі та Півдні.
Основу інтер'єру хати становила українська вариста піч, що займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (святий кут, або червоний), у якому розміщували ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям, та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники),а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.
В бідняцьких поліських та карпатських хатах майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі курника, піч по-чорному, дим від якої йшов в хату. Для його виходу в житлі карпатських горян в стелі був спеціальний отвір (димник) із засувкою, яку відкривали у разі потреби.
Найбільш характерними господарськими спорудами українського сільського двору були: хлів - приміщення для великої рогатої худоби, стайня - для коней, курник - для птахів, вулик, довбня - для бджіл. Для зберігання зерна в снопах використовували клуні.
Існував ряд інших господарських споруд двору (млин, вітряк, коптильня та ін.) постійного або сезонного характеру.
Подвір'я обов'язково мало огорожу. У північних районах Поділля та в Карпатах за огорожу могли правити покладені на землю вздовж межі стовбури дерев із гостро заломленим віттям або жердки. Заможні городили частоколом або дощатим парканом.
На переважній більшості території України, особливо в лісостеповій смузі, огорожу сплітали з лози (пліт, тіш), а найбідніші обкопували садибу ровом і висаджували по краю колючі кущі. У південних районах огорожу викладали з природного каменю (мури).
Ворота (брама), що ними замикали подвір'я, були переважно з добре підібраних дощок, іноді з розписом або різьбленням. Бідніше населення робило ворота з лози або з жердок.
Прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі знайшло відбиття у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Так, вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних з житлом. Вирішуючи це питання брали до уваги віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо.
Місце для нового житла мало задовольняти цілу низку вимог: щоб город за хатою виходив до річки, ставка; де не ростуть дерева; де колись водилась худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти; де є зручний під'їзд; вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.
Але заборон було значно більше. Не можна було будувати нову хату за розмірами меншою від старої (щоб не зменшувалася сім'я); на садибі родини де були п'яниці, злодії тощо; де часто хворіли; де люди вимерли від пошесті, де колись вбили когось; де були поховання, особливо вішальників; де раніше була церква; де росло дерево, особливо вкрай небезпечна калина.
Щоб визначити місто дня будинку ходили до ворожки. У деяких випадках сіяли жито: якщо росло гарно, то вважалося, що й місце гарне.
Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку, найкраще у повнолуння, щоб у хаті було повно. Найбільш сприятливими днями вважалися вівторок, четвер, п'ятниця, субота Після закладин можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).
У середині XX ст. сільське житло українців зазнало докорінних змін. Це відбилося в удосконаленні структури плану, збільшенні камерності, відокремленні господарської частини від житлової, заміни природних матеріалів на промислові.
Розвиток новітньої житлової архітектури характеризується дедалі більшим взаємозв'язком традиційного та професійного архітектурно-будівельного досвіду Традиційні елементи органічно входять у декор інтер'єрів житлових і громадських споруд. Навпаки, сільська архітектура дедалі більше спирається на промислову базу.
Яскравим і самобутнім культурним явищем є український народний одяг, котрий розвивався і вдосконалювався протягом століть. Історія українського костюма пов'язана з традицією Київської Русі. Археологічні розкопки дають певне уявлення про давньоруське вбрання, відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у "Слові о полку Ігореві" – кожух і опанча, в інших джерелах - сорочка, ногавиці, плащ, свита, клобук тощо. Чимало знахідок говорять і про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного взуття, великої кількості прикрас. Фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг пануючих верств населення – князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору у Києві, збереглися зображення одягу не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.
Костюм давньоруської селянки був самобутнім та барвистим. Він, складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих (пізніше - двох частково зшитих полотнищ орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, паньова). На голові у дівчини був вінець, а у заміжньої жінки - виконаний із дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.
Були й регіональні відмінності костюма, які брали свій початок за часів давніх племінних об'єднань. Це стосувалося перш за все прикрас - бронзових, срібних підвісок, якими прикрашали зачіску та головне вбрання, скроневих і нагрудних прикрас. Але з розвитком ремісництва дані особливості поступово, нівелювались. Стійкішими були техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості.
Чоловічий селянській одяг складався з сорочки до колін, що одягалася навипуск та підперезувалась шкіряним або в'язаним паском, а також широких штанів (портів, гачів). На поясі кріпилися різні необхідні речі - кресало, гребінь, невеликий ніж. Головний убір становила валяна шапка, взуттям служили личаки або шкіряні постоли. У прохолодні пори року одягати сукняну свиту, взимку –хутряний кожух.
Костюм простого міського люду був близьким до селянського. Городянки також носили довгу сорочку та незшитий одяг типу обгортки або запаски. На голову дівчата одягали вінець, а жінки - очіпок, який покривали рушникоподібним вбранням із білої тканини. Але значно різноманітнішими були прикраси: сережки, намиста, браслети тощо. Чоловічий костюм теж генетично був пов'язаний із селянським.
Одяг заможних городян виконувався з дорогих тканин як місцевого виробу, так і привезених із-за кордону. Жіночий костюм складався з довгої сорочки, поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що залишав відкритими вишитий поділ та низ рукавів. На ногах кольорові чоботи, голову обвішали рушникоподібним убранням, під яким носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою. Головний убір жінки мав ритуальне значення і використовувався у різних обрядах. Закривання волосся було обов'язковим. Світити волоси вважалось непристойним і могло викликати неврожай, падіння тварин тощо.
Т. ч. основні елементи українського народного одягу були давньослов’янським за своїм походженням, їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної смуги тканини або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські і елементи присутні й у верхньому одязі, дівочих вінках, жіночому головному вбранні, домотканих поясах.
На формування народного вбрання впливати інтегративні культурні процеси. Так, одяг Правобережної України зазнав впливу польсько-литовської культури, який особливо був відчутний з переселенням польського населення на Поділля.
В ХVII-ХVIII ст. представники різних соціальних груп відрізнялися своєрідністю вбрання. Костюм того часу був своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до певної соціальної верстви.
Розкішний одяг феодалів стверджував їхнє панівне становище, підкреслював державні привілеї. Виділялося своїм вбранням і заможне козацтво, особливо старшина. Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини - парча, оксамит, штоф. Використання орнаментованих тканин було продовженням культурних традицій Давньої Русі.
Треба сказати, що існували і локальні особливості народного одягу. Найбільш помітні відмінності у народному костюмі Лівобережжя та Правобережжя, на Слобожанщині. Це ж стосується традиційного одягу населення Карпат, Полісся, Волині.
Так, своєрідністю відзначався костюм гуцулів. Чоловіча сорочка була тунікоподібною, з характерною вишивкою, на з'єднані рукавів із “станком”. Носили її на випуск, підперезували широким шкіряним поясом з металевими прикрасами. Штани шилися з білого полотна, кольорового, або білого сукна. Характерним для взуття були постоли, що вдягалися на онучі або панчохи з домотканого сукна (капш). Молодь носила і чоботи. Не розлучалися гуцули зі шкіряною торбинкою, яку вішали через плече, порохівницею. Чоловіки, як і жінки, “прикрашали” себе намистом з плодів, у яке іноді вплітали мідні ґудзики, а також браслетами Носили також персні з пірамідальними бугорками.
Святковим жіночим одягом була гугля - плащоподібна накидка з вовняної тканини. Заплітали коси не тільки дівчата, а й заміжні жінки. На свята одягали багато шийних, вушних і ручних прикрас. За взуття для всіх жінок правили постоли, які в свята одягали з панчохами, а для дівчат - чоботи.
Слід відзначити, що костюм населення степової частини України є наслідком взаємодії культур українського, російського, білоруського, молдавського та інших народів, що заселяли край. Крім того, на ньому позначився вплив міста. Чоловіки тут носили верхні міські сорочки, косоворотки, пальта, а також кожухи. Поширені були картузи, черевики, чобота.
Жінки одягали сорочки та сарафани, широко побутували міські спідниці, кофточки, блузки, пальта з фабричної тканини. Дівчата зачісували волосся по-міському.
Такими були різновиди традиційного народного вбрання, що побутували в Україні аж до початку XX ст.
Початок XX ст. характеризується переходом на одяг загальноєвропейського типу або окремі його види в поєднанні з традиційними елементами. Серед селян стали поширюватись елементи міського одягу. Помітні зрушення відбулись у жіночому одязі. Сорочки з домотканого полотна, плахта, свита замінювались блузками, ситцевими кофтами, жакетами, пальтами". В 30-х роках склався повсякденний костюм селян, який з певними змінами продовжує побутувати й дотепер.
Треба підкреслити, що у сучасному костюмі українців поряд із набутками світової моди продовжують використовуватись традиційні речі.
Найстійкіше зберігаються етноспецифічні риси народу у сфері духовної культури - звичаях, обрядовості, мові, віруваннях, різних видах мистецтва і народної творчості, громадського побуту.
2.Громадський побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначив принцип корпоративності - належності індивіда до певного стану, версти. Представники різних соціальних груп - дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники - мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села.
До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов'язані з сільською територіальною общиною - громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, сільська громада пройшла багатовіковий шлях розвитку й зберегла певну спадкоємність із давньоруською громадою. В середні віки вона існувала під назвою купа, яка і була органом самоуправління. У структурі капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. Усна народна творчість відобразила погляд народу на громаду, як велику колективну силу: "Де людей купа, не болить голова", "Громада - великий чоловік".
У процесі розвитку селянської громади склались її специфічні самоуправлінські риси. Першорядну роль тут відігравав загальний схід - збори представників від усіх господарств. Повноправним учасником громадського сходу, як правило, виступав голова сім'ї – батько. Його могли замінити старший повнолітній син або дружина. Правом голосу на сході користувалися вдови, які самостійно вели господарство. Сільські сходи збиралися на майдані біля церкви або управи.
Загальний схід обирав старосту села (війта - у західних областях), соцьких, десяцьких та інших. Потім ці кандидатури затверджувались паном або державними урядовцями. Під час сільських сходів з особливою гостротою розкривались гострі суперечки між біднотою і багатіями.
Але треба відзначити, що навіть на стадії розкладу, сільська громада України зуміла зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалася не лише трудова, а й спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. На великі релігійні свята громадським коштом влаштовувалися трапези для жебраків і престарілих. Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги толока. Вона відбувалася у святкові й вихідні дні, на добровільних засадах й без оплати за виконану роботу. На Поліссі в такий спосіб копали картоплю, в Закарпатті - лущили кукурудзу. В народі говорили "Без толоки як без рук: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш". Толокою виконували й громадські роботи: будівництво й ремонт церков, шкіл, лікарень, доріг. Вона, як правило, проходила у піднесеному настрої, з піснями, жартами. За традицією господарі, щоб дістати допомогу, годували тольчан, а іноді й наймали для них музик.
Але разом із тім у громадському побуті українського селянства виявляли себе й такі риси дрібновласницької психології, як егоїзм та індивідуалізм. Концентрованим виразом цих тенденцій було прислів'я "Моя хата з краю", що на жаль, відоме й сьогодні.
Важливу роль у громадському житті традиційного українського села відігравала церква, її відвідання вважалось релігійним і моральним обов'язком кожного християнина Але представники духовенства відзначали, що народ ходив не стільки до церкви, скільки під церкву, щоб поспілкуватися, похвалитися обновою, почути останні новини.
Своєрідним клубом, з відсутності інших культурних закладів, на селі була корчма. Відомий український історик та етнограф Чубинський П. писав, що "сюди сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки... більш з метою людей подивитись і себе показати. В корчму приходять музиканти, збираються парубки ї дівчата, для яких у дні свят музика – єдина забава". Корчмарі переслідували свої інтереси і нерідко споювали селян, обплутували їх боргами.
Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки, які дуже добре описані в творах Н. В. Гоголя і Нечуй-Левицького. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того щоб відпочити від щоденних турбот, набратися нових вражень. Тут виступали і циркачі, актори, співаки, танцюристи, астрологи, факіри. Характерною прикметою селянського побуту XIX - початку XX ст.ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки переважно весною або восени, невеликими групками. Відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври. Реалістичний образ баби Палажки, яка хизувалася перед односельчанами що "з'їла двадцять пасок у Києві", виведений у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я". Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів і їх охоче приймали на ночівлю. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про події в "широкому світі".
Сільська громада контролювала всі сторони життя своїх членів, застосовувала репресивні заходи щодо їх порушників. За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але застосовувались й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у холодну. Сільська громада по-своєму виховувала жінок, які порушували шлюбну вірність. Їх привселюдно ганьбили, прив'язувати до спеціальної залізної скоби-куни, вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і злодіїв з украденою річчю у руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою. Хоча громадський самосуд був заборонений, нещадно били паліїв і викрадачів коней.
Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків до початку XX ст. Зокрема, варварський звичай розправ над дівчатами, які втратили невинність до шлюбу. За відомостями І. Франка на Бойківщині дівчат-покриток били шнурами від церковних дзвонів, які спеціально мочили у соляній ропі. Застосовували і таку форму покарання, як обмазування хати покритки дьогтьом. Жертвами фанатичного натовпу могли стати жінки, яких звинувачували у відьмівстві, у зв'язках з "нечистою силою" взагалі.
На традиційний побут й духовну культуру трудящих дуже впливала релігія. Побутова релігія народних мас являла собою .суміш християнських ідей , язичницьких віруваннь і уявлень.
Молодіжний характер мали свята Катерини (24 листопада) і Андрія (ЗО листопада). Увечері на Катерину дівчата, а іноді і хлопці, зрізали гілки вишні ставили їх у воду або в землю на покуті у хаті. Якщо вони розквітали до Різдва або Нового року, це передвіщало скорий шлюб. Дохристиянськими обрядами були наповнені молодіжні зібрання на Андрія. Це був день "карнавальної свободи". Парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, пускали в димар горобців тощо Ці та інші ритуальні безчинства практикувалися здебільшого на подвір'ях, де були дівчата "на порі".
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік, а тому ми і тепер маємо цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, весілля для дівчини.
На честь весняного пробудження природи давні слов'яни відзначали свято Масляної. Православна церква включила його до свого календаря ("масляний тиждень" припадав на лютий-березень). Масляна майже, не зазнала християнського впливу й лишалася часом веселого дозвілля, пов'язаного з деякими елементами ритуалістики. На цьому тижні ходили в гості, їли млинці, вареники, частувалися горілкою, катались на конях. Давньослов’янське свято літнього сонцестояння - Івана Купала, відзначали 24 червня в період підготовки до збору врожаю. Воно поєднувало у собі елементи аграрної магії, еротичних обрядів, солярного культу. Вірили, що стрибаючи через купальські багаття, можна позбутися хвороб, злих чар, безплідності.
Купальська ніч вважалася чарівною. Багато повір'їв було пов'язано з папороттю. Цей фольклорний мотив не раз використовувався в художній літературі.
XX ст. з його соціальними катаклізмами, колосальними зрушеннями у всіх сферах життєдіяльності людини могутнім котком пройшлося по живому тілу народних традицій. Якщо у багатьох країнах Західної Європи процес руйнування селянської культури розтягнувся на два століття і проходив відносно плавно, то в Україні він здійснювався швидкими темпами. Фатальну роль при ньому відіграв сталінський метод індустріалізації та колективізації, що реалізувався шляхом масових репресій і терору. До розряду "ворожих соціалізму" явищ була віднесена вся без розбору календарна звичаєвість. Лише на початку 60-х років, з деякими проявами демократизації суспільства зміг розгорнутися обрядотворчий рух. Так, наприклад, почали святкувати проводи Зими, що увібрало в себе чимало рис давньої слов'янської Масляної.
З утворенням незалежної України офіційними святами проголошено Різдво, Великдень, Трійця. Ця акція – вливається у загальний рух за відродження національної самосвідомості, мови, культури.
3. Сімейне життя українців традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які відзначали певні етапи життя людини: утворення сім'ї, народження дитини, сімейні ювілеї, смерть близьких людей. Відповідно до цього склався комплекс сімейної обрядовості. Його елементи: весільні, родильні й поминальні обряди.
Важливішим етапом у житті людини є укладання шлюбу. Основою його укладення в Україні в ХVІ-ХІХ ст. ст. був договір (згода, зговір), який укладався між двома сторонами: батьками та родичами молодих. Посередниками виступали довірені особи: сват або сваха.
Шлюбний договір спочатку укладався усно, а з ХVІІI ст. оформлювався письмово, особливо в тих випадках, коли молодим як придане надавали землю. Договір фіксувався відповідними документами.
Однією з важливих умов шлюбного договору було наділення молодих землею. Молодому скрізь давали землю, молодій - лише в деяких регіонах, їй виділяли посаг, який включав "скриню" - постіль, одяг, білизну.
Майже до XIX ст. побутував, звичай обирати пару в своєму селі або в найближчих селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще пізнати родину жениха чи невісти. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни вважали за краще вибирати пару серед рівних.
Але інколи, щоб поліпшити матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю.
На Україні були різноманітні форми шлюбу. Можна відзначити такі його форми: за згодою; уходом; уводом; на віру. Перший варіант шлюбу вважався законним. Інші - незаконними.
Майже до ХVI ст. в Україні побутував громадянський шлюб, але починаючи з ХVІ-ХVІІ ст.ст. укладання шлюбу підпало під контроль церкви і тільки через вінчання ця акція набувала чинності.
Шлюби "уводом" передбачали викрадання дівчини, як правило, з її згоди, але без дозволу батьків. Вони були винятковими.
Шлюби "уходом" мали досить значне поширення в Україні. До них вдавались ті, хто не одержував згоди батьків, також бідняки, які не могли влаштувати весілля.
Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Тому як один із проявів опору втручанню церкви виник шлюб на "віру" - без вінчання, але з невеликим весіллям.
Шлюби сучасної молоді в своїй основі укладаються на підставі виявлення особистих почуттів. Соціологічні дослідження показують, що саме любов посідає перше місце в сучасній структурі мотивацій шлюбу. За нею йдуть спільність інтересів, поглядів, фізіологічні чинники, матеріальні розрахунки.
Створенню сім'ї у народі завжди надавалося великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість.
Українська весільна обрядовість поділялась на 3 цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний.
У разі успішного сватання через певний час відбувалися змовини (оглядини) - знайомство з господарством молодого, а за 2 тижні до весілля - заручини. Після заручин дівчина і хлопець не мали права відмовитись від шлюбу.
Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого зі свободою. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімеійної групи молоді.
Вінчання як весільний обряд формувалося поступово. Ще у ХVІІ ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля. Повінчані до самого весілля жили нарізно. Лише у 1744 р. Синод видав указ, згідно з яким молоді після вінчання повинні жити разом. Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям, хоча в окремих регіонах воно майже до початку XX ст. все ж відбувалось до весілля. Протягом XIX ст. вінчання поступово стало традиційним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного характеру.
За нових соціально-економічних і культурних умов змінюється і весільна обрядовість, хоча її основа залишається традиційною. Найбільших перетворень зазнав передвесільний цикл обрядів. На жаль, утратив сенс шлюбний договір, який би зміг захищати інтереси батьків і дітей.
Крім весільних обрядів існували родильні, які відзначали народження людини, поминальні, пов'язані із смертю людини та вшануванням її пам'яті.
Обряди, пов'язані з народженням дитини, підрозділяються на 3 цикли:
передродові, власне родильні і післяродові. Народженню дитини надавали великого значення: сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. У народі склалась ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку: їй заборонялося зустрічатись з каліками, сліпими, хворими, дивитись на змій, споживати горілку. Вважалося, що чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали. Через це діти нерідко народжувались кволими. Таким чином, родильна обрядовість поєднувала раціональні елементи народного досвіду, так і забобонні дії.
Таким чином, ми все частіше звертаємось до минулого, народних звичаїв. Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна чіткіше зрозуміти сьогодення і уявити майбутнє.
Водночас, гіперконцентрація уваги винятково на національній ідеї, на внутрішньо - національних інтересах приводять до звуження зв'язків, збідненню культурної сфери, а в окремих випадках - до зіткнень і конфліктів на основі національних антагонізмів. У таких складних життєвих ситуаціях слід пам'ятати про миротворчий характер культури, її здатність вносити в буття елементи духовності і гармонії.
IV. Особливості традиційного українського харчування. Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування страв, харчові обмеження, заборони й переваги, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі.
Харчування українців, як і інших народів, формувалося у значній залежності від природно-географічних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності.
Нагадаємо, що до середини XIX ст. в Україні склався господарський комплекс, що сполучав землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства), а рибальство, мисливство, бджільництво, збиральництво як способи набуття харчових продуктів являли собою допоміжні промисли. Незважаючи на швидкий розвиток капіталістичних відносин і внутрішнього ринку кінця XIX — початку XX ст., виробництво і споживання продуктів харчування у більшості селянських господарств продовжувало зберігати головним чином традиційний характер.
Здавна основні орні площі в Україні були засіяні житом, і лише на Півдні все більші території серед зернових відводили під пшеницю, яка на початку XX ст. займала вже біля третини всіх посівних площ. Сіяли також гречку, просо, ячмінь, овес, із бобових — горох, квасолю, з олійних — коноплі, льон, мак, згодом значного поширення набуває соняшник. З кінця XIX — початку XX ст. на всій території України розповсюджується кукурудза, але вона не відігра вала помітної ролі у харчуванні.
Овочеві культури були представлені капустою, буряком, морквою, огірками, цибулею, часником і відносно новою культурою — картоплею, яка у XVIII ст. ще посилено про пагувалася аграрниками серед заможних кіл населення, а наприкінці XIX ст. стала одним з головних замінників хліба, становлячи у деяких районах третину всієї домаш ньої поживи. З баштанних культур вирощувався на всій території України гарбуз, а кавун і диня — переважно у південних і південно-східних губерніях. Для приправи культивували петрушку, пастернак, хрін, кріп, збирали також дикоростучі м'яту, чебрець, кмин.
Природно-географічні умови сприяли розвитку садів ництва, яке здавна було одним із важливих занять в Україні. Вирощували яблука, груші, сливи, вишні, смородину.
Скотарство, а пізніше тваринництво відігравало значну роль у південних та особливо гірських районах. У селянських господарствах тримали велику рогату худобу, переважно для молока й використання як тяглової сили, свиней — для м'яса й жирів, овець — для м'яса (у Карпатах — і для молочних продуктів), птицю. Колись значна роль бджільництва на початку XX ст. поступово зменшується. Із допоміжних занять найпоширенішим було рибальство, чому сприяла мережа річок, велика кількість озер і ставків. У XIX ст. у річках водилися осетри, предметами промислу були також язь, лящ, жерех, чехоня тощо, у озерах, ставках і невеликих річках ловили линів, коропів, карасів. Щодо мисливства, то воно було мало поширеним у селян ському середовищі через дорожнечу вогнепальної зброї. Дикого звіра і птицю добували здебільшого у Карпатах і на Поліссі за допомогою пасток чи сіток. Звичайними об'єктами полювання були птиці — дрохви, куріпки, тете реви, качки, лебеді, гуси, а із звірини — зайці, дикі кози, зрідка вепри.
Збиральництво продовжувало існувати і у XIX, і у XX ст. Воно суттєво доповнювало асортимент продуктів, який у бідних господарів був досить обмеженим. Збирали гриби, чорниці, суниці, калину, дикі вишні та сливи, бузину, пасльон, лісові яблука-дички тощо. Навесні цідили березо вий і кленовий сік, збирали щавель, кропиву, лободу, дикий часник і цибулю.
Важливим елементом системи харчування є обробка продуктів для довшого зберігання, тобто створення харчових запасів для приготування страв.
У XIX ст. основним засобом переробки зерна в Україні був млинарський. На борошно мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. На крупорушках дерли крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці й кукурудзи. Крупи виготовляли також у власному господарстві — товкли у ступах, мололи на ручних жорнах. Цими знаряддями користувалися лише для одержання невеликої кількості зерна, найчастіше у голодні, неврожайні роки,— звідси й при казка: «Ступа й жорна — біда чорна». Крупи та мука були основними й надійними харчовими заготовками.
Найбільш давнім способом консервування овочевих продуктів для створення сезонних запасів (здебільшого на зиму) були соління й квашіння. Квасили й солили капусту, буряки, яблука, груші, огірки, кавуни, сливи, гриби. Ці способи дозволяли довго зберігати продукти і вживати їх потім у сирому вигляді або після термічної обробки.
Одним із поширених способів заготівлі садовини й продуктів збиральництва було сушіння. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, чорниці, терен, гриби, на Півдні — абрикоси. З березового й кленового соку робили квас.
Через те, що продукти тваринництва були досить дорогими, більшість селян прагнули продати не лише надлишки м'ясо-молочних харчів, але й те, що було необхідне для власного харчування. Худобу кололи раз або двічі на рік, на великі свята: Різдво й Паску. Українці надавали перевагу свинині. Телятину або воловину й баранину продавали майже завжди, а із свинини робили запаси часом на цілий рік для власного споживання. Нутряний жир (уздір) злегка присолювали, завивали рулетом і зберігали у полотняних торбинках, використовуючи потім для заправки страв. З уздору ж та з кишкового жиру витоплювали смалець, шкварки. Сало різали смугами, солили і зберігали у скринях або торбах, підвішених на горищі або у димарях. М'ясо готували свіжим або свіжозамороженим, іноді його присо лювали й зберігали у діжках. Кишки й шлунок після ретель ної обробки начиняли м'ясом, салом (підчеревиною), кров'ю — з них виходили ковбаси, ковбик, кров'янка. Для тривалого збереження смажені ковбаси заливали смальцем і тримали на холоді. На Заході України виготовляли також вуджені ковбаси, шинку. Сало, ковбаси, шинку, смалець споживали і як готову страву, і як додаток до інших страв: капусти, каш, борщу.
З молочних продуктів на запас для пісних днів збирали сир, у районах Карпат і Буджаку — ще й овечу бринзу. Менш тривалі запаси робили зі сметани, яку переробляли на масло, здебільшого на продаж. Молоко зквашували на кисляк і ряжанку, зберігаючи у холодних місцях (льох, стебка).
Суттєвим доповненням до бідної на білки селянської їжі була риба, її солили і зберігали у діжках, солону ще й в'ялили на повітрі або сушили у печі. Зберігали у полотняних торбинах, підвішених у коморі чи на горищі.
Повсякденні страви. Найбільш поширеними в Україні стравами були ті, що виготовлені з рослинних складників. Узагалі щоденну їжу можна розподілити на дві групи: страви з рослин і страви з продуктів тваринного походження. Перші в свою чергу поділимо на страви з зернових і овочеві, другі — на м'ясні, молочні й рибні. Українській кухні властиве приготування страв переважно спосо бами варіння й тушкування і меншою мірою смаження й печіння, що зумовлено конструкцією української печі.
Серед рослинних страв більшу роль відігравали страви із зернових. Найдавніші за походженням, нескладні у при готуванні й висококалорійні каші складали суттєву частину народної їжі. Каші виготовлялися з проса (пшоняна, ягляна), гречки, кукурудзи (кулеша), ячменю (пенцак, зубці, путря), вівса, зрідка пшениці (дробленка). Із цих же крупів варили й рідкі страви: пшоняний, куліш, ячний крупник та ін. На відміну від білорусів українці не готували каш з житніх крупів. Дуже поширеними на Україні були кашо подібні страви з борошна різних злаків: гречана лемішка, пшенична або житня соломаха, пшоняні малаї, кукурудзя на мамалига, вівсяне толокно. Борошняні варені страви, що попередньо піддавалися ферментації (бродінню), теж були здавна поширені на Укра'ші; їх витоки можна знайти ще у давньоруській кухні. Це зокрема, вівсяний кисіль (жур), житньо-гречана кваша. Про деякі з цих страв зга дується в «Енеїді» І. Котляревського:
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
і з маком медовий шулик.
Варені страви з борошна не обмежувалися кашоподіб ними. В Україні готували ще велику кількість інших: затірку, галушки, локшину, вареники, варяниці, на Захо ді — кльоцки, на Поліссі — коми. Для затірки, локшини, варяниць і галушок готували круте прісне (бажано на яй цях) тісто і варили у юшці, молоці, воді, їли з різними приправами. Вареники начиняли капустою, картоплею, сиром, гречаною кашею, маком, вареними й товченими сухофруктами, свіжими ягодами, а на Полтавщині — ще й вареною квасолею, часом перетертою з калиною, з підсма женим пшеничним борошном. Поширеною пісною начинкою була урда, що утворювалась при кип'ятінні тертого коноп ляного сім'я. Вареники засмажували салом чи олією з цибулею, заправляли сметаною, ряжанкою, їх готували з гречаної або пшеничної муки переважно у неділю або святкові дні.
Із печених страв найбільше цінувався хліб. «Хліб усьому голова», «Без хліба — суха бесіда», «Рибка без хліба бридка» — ці та інші приказки оцінюють величезну роль хліба у побутовій культурі. Хліб був не лише предме том їжі, він виконував і символічну функцію у багатьох обрядах.
В Україні хліб пекли переважно з житньої муки, що із здивуванням засвідчували іноземні мандрівники (зокре ма Павло Алеппський, XVII ст.). Українців же, які «хо дили» в чужі землі (В. Г. Григорович-Барський, XVIII ст.), дивував солодкий, як мед, пшеничний хліб, яким харчу валися європейці. Але у другій половині XIX ст. із зубо жінням великої частини українських селян житній хліб без домішок ставав рідкістю. На Півдні сіяли більше пше ниці, тому у цьому регіоні забезпеченість пшеничним хлібом (щоправда, теж з разового борошна і з домішками) була кращою. На Полтавщині й Слобожанщині переважав житній хліб з гречаними домішками, на Поліссі — з кар топляними, у Західній Україні — ячмінними, кукурудзя ними, вівсяними, а в Карпатах пекли й чисті вівсяники.
Найбільш характерним способом виготовлення хліба був опарний (розчинний), тобто шляхом ферментації. Хліб завдавали у дерев'яній діжі на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев'яною ко писткою, а з додаванням борошна й запустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці. Випікали хліб у гарячій печі на капустяному або дубовому листі без форми.
Хліб готували раз на тиждень, найчастіше у суботу. Цим займалися жінки, рідше дівчата. Виготовлення хліба було своєрідним ритуалом, обставлялося низкою заборон і об межень. Так, не можна було пекти хліб у п'ятницю, трима ти двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися до тіста «нечистій» жінці, позичати з дому хлібну діжу й лопату тощо.
Хліб символізував гостинність, добробут, ним благо словляли молодих на щасливе подружнє життя, вітали матір з новонародженим, з хлібом-сіллю зустрічали доро гих гостей, вперше входили в нову хату.
Із вчиненого тіста готували перепічки або підпилки, якщо хліба не вистачало на тиждень. Пекли пампушки, книші з олією, пироги з капустою, гречаною кашею, сиром, вареними й підсмаженими потрохами, цибулею, горохом, квасолею, маком, гарбузом, ягодами і фруктами (свіжими, відвареними чи сушеними). Ці вироби, як і хліб, лише на великі свята пекли з пшеничного тіста, частіше — з житнього. Робили також гречані стовбці, пампушки, греча ники. Із пшоняного й кукурудзяного борошна з домішками житньої чи пшеничної муки на Поділлі готували малаї.
Найдавнішим за способом приготування хліба можна вважати хліб прісний, без закваски. В Україні це були коржі, які смажили на сковороді у невеликій кількості олії (рідше смальцю) або у печі їх готували здебільшого у пости, на свята (Маковія, Спасо-Преображення). З тонко розкачаного тіста, підсмаженого і перекладеного засмаж кою з олії й цибулі, робили пундики. Досить поширені були млинці з різних видів муки.
Українській кухні — більше, ніж російській чи біло руській — притаманні овочеві страви. Безумовно, найбільш популярною і улюбленою серед них був борщ. Існувало три різновиди страв із цією назвою. Найпоширенішим був борщ з капустою й квашеним буряком, морквою, цибулею. У XIX ст. до борщу вже додавали картоплю. На півдні й сході України борщ найчастіше готували з квасолею. Заправляли його буряковим квасом, сироваткою, по можли вості сметаною. На свята варили борщ з м'ясом, а у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу або гриби, а заправляли олією. Навесні готували зелений борщ із щавлем, молодою зеленню кропиви, лободи, кропу, пет рушки, заправляли яйцями і по можливості сметаною. Влітку популярним був холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки лише додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце й сметану.
Дуже поширеною овочевою стравою був капусняк із квашеної капусти з пшоном. Борщ і капусняк готували і щоденно, і на всі свята й родинні урочистості. Капуста ще з давньоруських часів була однією з найпоширеніших городніх рослин, яку споживали сирою або квашеною у стравах типу салатів, тушкованою, вареною, смаже ною.
Багато споживали й харчових гарбузів (гарбузова каша, печений гарбуз, начинка у пироги).
Цибуля, часник, червоний перець були популярними приправами, а з тертого хріну робили гостру страву типу соусу, заправляючи його буряковим квасом або оцтом. З чорної й білої редьки з олією готували гострі салати. Багато споживали свіжих і солоних огірків, а з початку XX ст. у південних районах почали солити помідори.
Особливе місце у харчуванні українських селян займа ла картопля. Хоча вона з'явилася в Україні відносно пізно, з неї готували велику кількість простих і поживних страв: тушкована, печена, смажена, варена у різних видах, олад ки й деруни, коми й кльоцки — ось далеко не повний їх перелік.
Із фруктів і ягід робили начинки для пирогів, варени ків, використовували їх для узварів, їли свіжими.
М'ясні страви у повсякденному селянському побуті, як ми знаємо, були рідкістю. Багато споживали лише сала як у сирому вигляді (з цибулею, часником, хріном, огірками), так і печеним, смаженим, вареним, а також у вигляді заправок. Страви з птиці готували переважно у неділю, а з м'яса — лише на свята. Зі свинини готували печеню й душенину, зрідка голубці, з ніжок варили холодець (драглі, гишки), з голови робили ковбик. Споживали й пе чінку, легені (як начинку для святкових пирогів), хляки або рубці з січеного вареного шлунка й кишок (овечих або телячих) із пшоном і спеціями. Яйця (варені й смажені) теж були приналежністю святкового столу.
Спеціальних рибних страв було мало. Нерідко в піст готували юшку із свіжої, сушеної або в'яленої риби, їли солону рибу, на свята пекли пироги з рибою або робили товченики.
Молочні страви споживали частіше. На селянському столі бували свіже й кисле молоко, відтоплений сир. У неді лю й на свята варили вареники, пекли пироги з сиром. У Карпатах, де виготовляли бринзу й будз, їх додавали до мамалиги (кулеші), їли на полудень, вечерю. Сметану й масло звичайно продавали, залишаючи собі зрідка лише мізерну кількість для забілу борщів. Із втопленого у печі молока, заправленого сметаною, робили ряжанку (роблену сметану, завдаванку, колотуху), яка теж не була повсяк денною стравою.
З напоїв домашнього виробництва найпоширенішими були узвари з сушини й свіжих фруктів чи ягід, варенуха, кваси: сирівець (хлібний квас), буряковий, грушовий, яблучний, березовий. Кваси відомі ще з часів Київської Русі, згадки про них є у «Повести временньх лет». Пили також сироватку, маслянку (від сиру й масла), жентицю (від бринзи).
Хмільний мед і пиво, широко розповсюджені за часів Київської Русі, наприкінці XIX ст. готували вже рідко, а медова сита залишалася як ритуальний напій. Наливки й настойки, докладно описані І. Котляревським і М. Гого лем, виготовлялися лише у багатих селян і поміщиків.
Чай у XIX ст. ще не набув поширення у селянському середовищі. Заварювали й пили настої цілющих рослин: м'яти, звіробою, чебрецю, а також липовий цвіт, а то й просто вишневі чи малинові гілки. Кава в Україні з'явилася на початку XX ст. більше у західних областях і тільки серед заможної частини суспільства.
Харчові заборони. На особливу увагу в харчуванні заслуговують заборони, які здебільшого мають давнє похо дження.
Одною з найпоширеніших заборон, адаптованих хри стиянською релігією, є постування. Взагалі заборона спо живання їжі тваринного походження у певні дні може й мала б раціональний характер, якби постування не охоп лювало близько половини календарного року: сім тижнів Великого посту перед Паскою, від трьох до шести тижнів Петрівки, два — Спасівки, шість — Пилипівки і щотижне вий піст у середу й п'ятницю навіть у М'ясоїд.
Деякі з заборон, продиктованих християнством, були засвоєні ще за часів Київської Русі (заборона на спожи вання конини), деякі ж (споживання крові і, таким чином, страв типу кров'янки) ігнорувались народом, і багатовікова боротьба християнської церкви проти «нечестивої трапези» залишалася марною.
Проте окремі з раціональних заборон і пов'язаних з ними звичаєвих обмежень продовжували існувати протя гом століть. Так, заборонялося споживати здохлих тварин, не допускалися до спільної трапези люди, які знімали з тварин шкури (шкуродери, гицелі), тощо.
Режим харчування. Режим харчування селянина вели кою мірою залежав від режиму робочого дня й того чи іншого календарного сезону. Харчувалися завжди тричі на день (сніданок, обід, вечеря), а у гарячі польові весняно-літні дні додавали ще й полуденок (полудень, полудник, підвечірок).
Усі прийоми їжі (крім полудника) були обов'язково пов'язані з гарячою, переважно вареною, стравою, для чого двічі витоплювали піч — вранці, готуючи сніданок і обід, і ввечері. Сніданок і вечеря мали досить різноманітне меню, в обід же майже зажди готували борщ (рідко капусняк) і кашу. Обід ніс і певне символічне навантаження: єднання сім'ї. Обідали завжди разом, з однієї миски, член сім'ї мав визначене місце, першим починав старший у родині. Під час обіду заборонялося свари, просто голосно розмовляти, сміятися, стукати ложками тощо, їжа, яка нароблялася важкою працею, вимагала й відповідного ставлення до неї.
У неділю не працювали. У ці дні кожна сім'я прагнула приготувати більш різноманітну їжу: млинці, пироги. У неділю ходили у гості здебільшого до родичів чи кумів. Приймати гостя, особливо в обідню пору, за традицією вважалося доброю ознакою: гість приносив до оселі доста ток. Гостей пригощали кращим, що було в домі, а старців, жебраків, прочан і убогих не відпускали без милостині. На знак гостинності на столі завжди лежали хліб-сіль, накриті рушником.
Обрядова їжа. Народна обрядова їжа — святкова, риту альна або церемоніальна — не лише засіб задоволення життєвої потреби людини, а й важлива форма соціального спілкування, традиційна суспільна цінність, що несе на собі символічне навантаження.
Умовно поділивши обрядовий цикл свят на дві групи — сімейні й календарні, розглянемо їжу як їх незмінний атри бут. Так, у сімейних обрядах найбільш значними є ті, що пов'язані з народженням дитини (родини, хрестини), весіл лям і похоронами.
У родинах харчова атрибутика грала особливу роль при відвідуванні породіллі. За традицією це могли робити лише жінки. З собою вони несли хліб або хлібні вироби, яйця, мед, узвар або фрукти з узвару, тим самим допомагаючи слабій після пологів жінці калорійними продуктами. Подіб ний звичай громадської взаємодопомоги існував в Україні і в інших урочистих випадках: на весілля молодим підно сили не лише дарунки, а й хліб, борошно, яйця, масло, цукор. На поминки теж годилося нести хліб, борошно, зерно або крупу. Ці продукти здавна сприймалися людьми як ті, що мають магічну силу.
У весільній обрядовості хліб, як ми знаємо, був одним з найголовніших атрибутів. Із хлібом ходили старости, хлібом благословляли молодих на подружнє життя, зустрі чали й проводжали наречених, ходили до сватів тощо.
Виразною особливістю українського весільного обряду було виготовлення спеціального хліба — короваю. Ареал поширення короваю охоплює майже всю територію України (крім деяких районів Закарпаття та Середньої Наддністрян щини, де функції короваю виконували весільні калачі). Значення короваю в українському весіллі було настільки великим, що молодий, якому за певних причин (через бід ність, сирітство) не випікали короваю, одержував прізви сько «Безкоровайний».
Коровай виготовляли, як правило, у обох молодих і ділили під час їх дарування. Коровай мав глибокий сим волічний зміст: єднання молодих у сім'ю, єднання двох родин, продовження роду, плодючість, перехід молодих до вищої соціальної групи тощо. Усе, що стосувалося короваю, набувало й магічного значення. Коровайницями не мали права бути вдовиці або розведені — лише особа щасливої подружньої долі допускалася до діжі. Коровайну діжу й піч величали піснями, водою з-під помитих коровайницею рук умивали всіх присутніх на коровайному обряді, потім урочисто виливали цю воду під плодюче дерево.
Характерним весільним печивом були також шишки, якими обдаровували коровайниць, гостей, весільну челядь, молодь, яку не частували короваєм. У деяких районах роль шишок виконували перепійці, зозульки, гуски, качки. їли й інше печиво — верч на Поліссі, лежень на Правобе режжі, дивень на Півдні тощо.
Глибокого символічного змісту набувало у весіллі хліб не зерно, яким «посівали» молодого, випроводжаючи його з батьківського дому до шлюбу й молодих по шлюбі. У деяких районах до жита чи пшениці додавали овес, горіхи, які становлять один ряд у символіці продовження роду.
У поховальному обряді поминальна трапеза мала велике значення, продовжуючи традиції давньоруської тризни. Поминальне застілля на Україні навіть мало назву обід (гобід, вобід). Родинні поминки справляли у день похорону, на дев'ятий, сороковий день і через рік по смерті.
Обов'язковою ритуальною стравою на поминках було коливо (на Сході й Півдні воно називалося канун). Готу вали його з вареної пшениці з медовою ситою, яку пізніше у південних районах поступово замінив варений рис. На Поліссі пшеницю замінили білі булочки чи дрібно покри шений пшеничний хліб, змащені медовою ситою.
Хліб набував символічного навантаження і в поховаль ному обряді: з хлібом (зерном, борошном) родичі йшли прощатися з небіжчиком, хліб клали на віко труни у по ховальній процесії, хліб (печиво, пиріжки) роздавали при сутнім на похороні чи на поминках, зерном посипали місце після виносу покійного з хати. Хлібне зерно, борошно, печений хліб і тут символізували невпинність людського роду, добробут у родині й громаді, які втратили свого члена.
Не меншим є значення хліба й хлібного зерна у кален дарній обрядовості. Різдвяні свята починалися Святим вечором. Це був останній день Пилипівського посту, тому за звичаєм готували щедрий, але пісний стіл: дванадцять страв з рибою та грибами, борщ, каша, книші, вареники. Ритуальними стравами були кутя з вареної пшениці з медовою ситою, тертим маком і горіхами та узвар із сухих груш, вишень, яблук, слив. Кутю готували й на переддень Водохрещі, а у деяких районах і на Новий рік.
Переддень Нового року (Маланки) та ніч і день Нового року (Василя) відзначалися багатим застіллям, яке віщу вало майбутній урожай і добробут в родині й називалося Щедрий вечір. У цей день ватаги щедрувальників вітали піснями односельців, одержуючи нехитру платню у вигляді паляниць, ковбаси, вареників, млинців тощо.
Багатством молочних страв відрізнялася Масляна, або Масниця. Цей тиждень у народі називався Сиропусним, бо м'ясні страви виключалися з раціону. Після цього почи нався семитижневий Великий піст. У середохресну середу, тобто рівно посередині посту, випікали хрести з тіста, які мали ритуальний характер. Хрести зберігали у посівному зерні, а потім їх під час сівби їли самі, давали худобі, за копували у землю на кутах ниви. Такий синкретизм язичництва (жертва, яку приносять землі) й християнства (форма печива) взагалі властивий трудовій обрядовості.
До Великодня готувалося ще пишніше застілля, ніж на Різдво. Пекли паски з пшеничної муки тонкого помолу, фарбували крашанки, писали писанки, робили ковбаси, смажили кров'янку, пекли книші, колачі, хліб. Годилося святити у церкві частину від кожної страви — «щоб госпо дарство велося».
Через тиждень після Паски (у неділю, понеділок чи вівторок) відзначали громадські поминки (проводи, гробки, могилки). У ці дні провідували могили родичів, прибирали їх і влаштовували на цвинтарі спільні обіди у складчину, іноді цілим селом, іноді групами. Громадських обідів не робили лише у деяких районах Західної України.
Літні свята не відзначалися великими застіллями й спе ціальними ритуальними стравами,— очевидно, через зайня тість у період косовиці, жнив, городніх робіт. Виняток можуть становити лише петрівські мандрики з сиру — печиво, яке виготовляли для дітей. Наприкінці літа на Маковія і Спаса пекли коржі — шулики, які їли з маком і медом.
Осінні свята проходили під знаком парубочо-дівочих гулянь. Одним з найяскравіших у цьому ряду було свято Андрія. Дівчата ворожили на балабушках, тісто для яких замішували на воді, принесеній від криниці ротом. Молодь грала з калитою — великим коржем, який підвішували у хаті до сволока. Дослідники слушно виводили назву цього печива від слова «коляда», пов'язуючи його з символом сонця, зі святом зимового сонцестояння.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. харчування не лише селян, але й інших верств населення України збе рігало традиційний характер. Так, у системі харчування городян переважали усталені способи приготування їжі й харчових запасів, застільний етикет, переваги та заборо ни. Меншою мірою це стосується обрядової їжі, проте у сфері релігійного календаря й сімейної обрядовості у робітників, міщан, навіть дрібного поміщицтва побутували кутя й паска, крашанки й пироги, коливо й калачі. Звичай но, аграрна обрядова харчова атрибутика була зовсім відсутня.
У сучасній системі харчування українців обрядові тра пези мають здебільшого традиційну структуру. Зокрема, популярна більшість обрядових дійств, пов'язаних із при готуванням і функціонуванням хліба, з хлібним колоссям і зерном. Таким чином, успадковані від предків традиційні цінності не втрачають свого значення й донині.
Збереглася, зокрема, поминальна трапеза з обов'язко вою й сьогодні стравою — коливом (кануном). Отримавши нову, не характерну для нього престижну функцію, по минальний обід значно розширив своє меню за рахунок тих страв, які раніше готували на весілля, хрестини та інші уро чистості й свята. При цьому збереглася й традиційна осно ва поминок із тими стравами, які здавна були характерними для того чи іншого регіону України.
У сучасній весільній і календарній обрядовості досі є обов'язковим обрядовий хліб — коровай. Широко побу тують обряди виготовлення й дарування весільного короваю, а на обжинках вручення короваю стало апофеозом цього свята, символом поваги до хлібороба. Ці елементи обжин ків мають значне етичне й естетичне навантаження.
Продовжуються традиції харчових переваг, зокрема у способах переробки продуктів і виготовлення страв, що є однією з причин збереження й відновлення на селі тра диційного хатнього вогнища — печі. Приготування ри туальних страв (особливо весільних і поминальних) — також вагомий аргумент на користь збереження у сільсько му побуті варистої печі поряд із газовими плитами.
Розвиток домашньої кулінарії в місті й на селі дещо універсалізує заготівки, зроблені власними руками не лише у традиційний спосіб, а й за допомогою консервування ово чів, фруктів, грибів і навіть м'яса й сала. Це великою мірою порушує досить значну в минулому сезонність харчування.
Характер інновацій у сучасному харчуванні стосується насамперед рівня споживання, підвищення калорійності, розширення асортименту страв за рахунок міжетнічних та інших контактів, упровадження малої побутової техніки, газифікації, електрифікації жител тощо. Проте спостерігається й тенденція звуження якісного розмаїття повсякденного меню. Майже повністю забуті страви з вівсяних" ячних, гречаних, кукурудзяних крупів і борошна, виготовлені, зокрема, за допомогою ферментації, а також деякі види традиційних напоїв.
В останні десятиліття неабияку роль і в місті, й на селі відіграє громадське харчування. За всіх недоліків цієї систе ми, які, зокрема, виявляються у стандартизації їжі, вона чималою мірою сприяє закріпленню в побуті, збереженню й навіть відродженню певних традиційних страв. Кращі набутки української національної кухні — борщ із пампушками вареники, галушки та багато інших — органічно входять до раціону харчування різних народів, стають символами-репрезентантами народної матеріальної культури взагалі.
Таким чином, період бурхливого національного відродження, який уже вкотре переживає Україна, супроводжується зростанням інтересу до історії, культури, духовних витоків.
Тема 8. Міжкультурний діалог в історії культури України
1. Культура національних меншин в Україні
2. Релігійний діалог в історії культури України
Теми повідомлень
1.Україна – поліетнічна держава.
2. Буковина – край багатонаціональний.
3. Союз німців Криму.
4. Православні конфесії в Україні.
5. Розвиток протестантських течій в Україні.
Література
1. Бєлікова Н.Ю. Міжконфесійні конфлікти в Україні та пошук шляхів їх подолання //Наука. Релігія. Суспільство.-2000.-№ 2.-С.16-22.
2. Бондаренко В. Межцерковный конфликт: ростки надежды//Политика и время.-1992.-№ 3.-С.22-26.
3. Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації.-К., 1996.
4. Декларація прав національностей України // Право України. – 1992. – № 1. – С. 5
5. Єленський В. Скільки релігій в Україні?//Людина і світ.- 1996.-№ 6.-С.2-5.
6. Єленський В. Релігія і українське суспільство. Огляд подій 1995 року.// Людина і світ.-1996.-№ 1-2.-С.2-9.
7. Закон України. Про національні меншини в Україні: Прийнятий 25 червня 1992р. № 2494-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – С. 529.
8. Розпорядження Президента України. Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви: Прийнята 23 вересня 2005 року № 1172/2005-рп. // Уряд. кур’єр.–2005. – 30 верес. – С. 12
Проблемно-пізнавальні питання
1. Представники скількох національностей мешкають в Україні?
2. Яка законодавча база розроблена в Україні для збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин?
3. Які культурні товариства створені в Криму?
4. Визначте напрямки діяльності угорського культурного товариства у Львові?
5. Охарактеризуйте діяльність грецької діаспори в Україні?
6. Які найбільш відомі фестивалі національних меншин відбуваються щорічно в Україні?
7. Яка інфраструктура створена українською єврейською громадою?
8. Якими церквами, конфесіями та релігійними напрямками представлена конфесійна карта України?
9. В яких регіонах України найбільш чисельно домінуючою є Українська православна церква Московського патріархату?
10.Як зросла чисельність мусульманських організацій в Україні?
11.Визначте основні етапи розколу православ’я в Україні?
12.У чому полягає конфлікт між православними і греко-католиками?
1. Україна багатонаціональна, поліетнічна держава. Згідно з останнім переписом населення в Україні проживає 48,2 млн. осіб, а це – 130 національностей. Найбільша етнічна спільнота – українці (37,5 млн. осіб). Інші спільноти належать до категорії національних меншин. За роки незалежності в Україні створені політико-правові підвалини державної національної політики, яка будується на принципах рівності політичних, соціальних, культурних прав і свобод усіх громадян незалежно від їхнього походження, на підтримці розвитку національної свідомості і самоутвердження, захисту громадян України на рівних підставах. Йдеться про вивірену державну програму гармонізації міжнаціональних стосунків, захист прав національних меншин, задоволення їхніх культурно-просвітницьких, мовно-освітніх та інформаційних потреб.
В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Усвідомлюючи, що культура є одним з найбільших надбань будь-якої нації, що вона – сутність нашої національної індивідуальності, своєрідності національного світобачення й світосприйняття, що це ключ до наших духовних таємниць, живлячий сік наших генетичних пракоренів, в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом.
Світова спільнота прийшла до розуміння того, що асиміляція етносів, зникнення з ужитку їхніх культур, які містять небачені й нечувані скарби, може призвести до інтелектуальної катастрофи людської цивілізації. Злиття кордонів різних держав, уніфікація їхніх грошових одиниць і глобалізація економічних проблем, що у нинішньому світі має як гарячих прихильників, так і запеклих супротивників, не повинні тягнути за собою злиття мов культур і націй. З метою досягнення більшого єднання між народами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, держави-члени Ради Європи та інші держави підписали в 1995 році у Страсбурзі Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Одним із засобів досягнення цієї мети є збереження та подальше здійснення прав і основних свобод людини. В тексті Конвенції йдеться про те, що плюралістичне та справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, але й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності що створення клімату терпимості та діалогу є необхідним для того, щоб культурне розмаїття стало джерелом та чинником не розколу, а збагачення кожного суспільства. Стаття 5 цієї Конвенції зобов’язує держави, що приєдналися до неї, створювати необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину. Україною Конвенцію ратифіковано.
Одним з останніх проявів уваги нашої держави до проблем національних меншин є Розпорядження Президента України “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви” (23. 09.2005 р.), в якому наголошується на необхідності розробити державну програму зміцнення міжнаціонального миру та злагоди в Україні, запобігання виникненню міжетнічних, міжконфесійних конфліктів, передбачивши, зокрема, конкретні заходи з утвердження ідей міжнаціональної злагоди, толерантності у відносинах між представниками різних національностей та конфесій, підтримки національних культурних традицій.
З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному та духовно-культурному житті держави представників всіх національностей, котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства.
У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.
На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України, Президентом якої є народний депутат України О. Фельдман. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів.
Другим за чисельністю (після українців) народом, що проживає нині в Україні є російський народ. Попри всю політизацію питання міжнаціональних відносин, національно-культурні інтереси росіян задовольняються як найбільше. Яскравим прикладом цього можуть слугувати культурно-мистецькі заходи, присвячені творчості російських митців, письменників, загалом культурі Росії, що постійно відбуваються не лише в Києві, а й в усіх регіонах країни. У 1991 році було створено Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство “Русское собрание”. Організація ця не політична – на цьому особливо наголошує президент Товариства заслужений працівник культури України А. Потапова. Метою організації є відродження і збереження моральності, духовності, інтелігентності, інтелектуальності. Члени товариства категорично проти ворожнечі на національному і релігійному ґрунті. Членом Товариства може бути будь-хто, незалежно від національності, віросповідання і місця проживання, якщо його цікавить російська культура в Україні. Ці цілі Товариство пронесло через понад півтора десятки років, що воно існує. Його девіз – “Не замість, а разом! Кордони роз’єднують, культура поєднує”, адже повага у відносинах між народами – справжня якість інтелігенції, а не мода. Товариство щорічно проводить Дні російської культури, Дні слов’янської писемності, Пушкінські читання, фестивалі поезії і бардівської пісні. Ювілейні дати класиків російської літератури відзначаються, як зазвичай, у ювілейний рік. Так в 2005 році пройшли вечори А. Ахматової, В. Маяковського, Б. Пастернака, М. Шолохова, М. Зощенка, С. Єсеніна. Відвідують ці заходи не лише члени Товариства, а й інші письменники (в тому числі і українські), педагоги, студенти, працівники бібліотек, музеїв, просто аматори літератури. Адже літературна скарбниця, і російська і українська – всесвітнє надбання. Також проводяться “круглі столи”, конференції, дискусії. Створено Міжнародний “круглий стіл” “Нація і культура”. Товариство займається виданням творів українських письменників, що пишуть російською мовою. Так, наприклад, за допомогою держави було видано значущу для Товариства книг “ХХ век, запомни нас такими”.
Прикладом плідної діяльності національно-культурних товариств в Україні може стати угорське культурне товариство у Львові, що нещодавно відсвяткувало свій 15-річний ювілей. За ці роки угорська громада створила власну недільну школу, кілька самодіяльних колективів, налагоджено постійні наукові і творчі обміни з історичною батьківщиною. Або ж Федерація грецьких товариств України координує діяльність 95 місцевих організацій. Десятиріччя відзначило Херсонське національне товариство “Еллада”. Воно об’єднує греків, котрі проживають у регіоні, сприяє їх спілкуванню, вивченню історії і культури далекої прабатьківщини. До цієї дати в обласному краєзнавчому музеї влаштовано виставку “Греки Херсонщини”, експонати якої розповідають про вагомий внесок вихідців із Еллади у розвиток півдня України. З 10-річчям грецьке об’єднання привітали представники інших національних товариств, а їх на Херсонщині уже більше сорока. Майже всі вони виникли вже в роки незалежності України. Активно працює на культурно-освітній ниві у Житомирі вірменська громада, що має назву “Ерібуні” (так колись називалася столиця Вірменії) – нею відкрито недільну школу для дітей вірмен, планується створення вірменського дитячого хору. І таких прикладів можна наводити безліч.
Діяльність великої кількості національно-культурних товариств суттєво впливає на міжнаціональні відносини в Автономній Республіці Крим. З метою завершення формування німецької діаспори на півострові й створення умови для її життя й розвитку засновано Союз німців Криму. До його складу ввійшли німецькі громадські організації: земляцтво депортованих німців Криму, об’єднання німецької молоді краю “Югенд”, сімферопольське міське товариство кримських німців “Відергебурт” і культурний центр “Дойчклуб”. На півострові працюють сімферопольські міські громадські організації “Польський культурно-просвітницький центр ім. Адама Міцкевича в Криму”, “Єврейський дім”, Кримська республіканська громадська організація “Білоруська діаспора Криму” тощо. Діяльність у Криму значної кількості національно-культурних товариств є віддзеркаленням поліетнічного складу населення автономії.
В Україні було презентовано Всеукраїнську громадську організацію “Український центр ісламознавства”, що має 15 місцевих осередків Усі ці громадські організації піклуються про збереження культури, мови, традицій свого народу.
Завершено підготовчу організаційно-методичну роботу для створення у Києві Міжнародного Центру Толерантності. Ініціатором і засновником центру є Асоціація національно-культурних об’єднань України разом із Єврейським фондом України та Асоціацією недержавних організацій України. Міжнародний Центр Толерантності має на меті виховання у підростаючого покоління українців шанобливого ставлення до людини та її прав, незалежно від етнічного походження або релігійної належності, сприяння збереженню історичної пам’яті народу України, а також формування у суспільстві атмосфери неприйняття будь-яких проявів ксенофобії, антисемітизму та расизму. Зразком для центру слугує досвід кращих аналогічних інституцій Європи та США. Засновники обіцяють, що центр матиме сучасне технічне обладнання, солідний бібліотечний фонд, кваліфікованих співробітників. У планах – проведення семінарів і науково-практичних конференцій за участю провідних спеціалістів з цих питань із різних країн світу, етнополітичних студій та пошукових експедицій по всій території.
Ведеться послідовна розбудова культурно-мистецького життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.
Значна активізація роботи товариств посприяла створенню ряду нових аматорських художніх колективів, проведенню як національних так і поліетнічних культурно-мистецьких акцій, етнокультурологічних конференцій, фестивалів дитячої творчості тощо. Серед них варто згадати: широкомасштабний культурологічно-мистецький проект “Україна – відкритий світ”, Всеукраїнський форум національних меншин “Всі ми діти твої, Україно!”, культурно-мистецьку акцію до Дня захисту дітей “Дітям наші серця”, Всеукраїнську виставку до Днів слов'янської писемності і культури “Скарби слов'янського світу”, Всеукраїнський фестиваль театрів національних меншин України “Етно-діа-сфера”, Всеукраїнській фестиваль корейської культури в Україні “Кореяда”, новорічно-різдвяну мистецьку акцію “Київ золотоверхий єднає...”, що стали вже традиційними в Україні.
У державних музеях України створюються експозиції, що висвітлюють питання історії культури, побуту, традицій національних меншин. Наприклад в Галичі на Івано-Франківщині відкрився Музей караїмської історії та культури. Це унікальний, єдиний в Україні подібний заклад. Дерев’яний храм – кенаса, споруджений тут у ХVІ сторіччі, 1830 року під час пожежі згорів. Тоді караїми побудували нову муровану кенасу. На початку 60-х років минулого сторіччя галицьку кенасу комуністична влада закрила, влаштувавши в ній склад. У 1985 році храм зруйнували вщент. Працівники Музею караїмської історії та культури планують дослідити фундаменти зруйнованої кенаси та спорудити на цьому місці меморіальний знак. Донині в Галичі збереглося 11 караїмських будинків кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, які об’єднані між собою однією віссю – вулицею, що не втратила своєї історичної назви Караїмська. Вона виходить на головну Ринкову площу міста. На високому пагорбі правого берега Дністра в селі Залукві біля Галича видніються старі надгробки караїмського зерету (цвинтаря). Кладовище – одна з небагатьох в Україні історико-культурних пам’яток цього етносу, що збереглася донині. Протягом останніх років співробітники Національного заповідника “Давній Галич” під керівництвом завідувача Музеєм караїмської історії та культури І. Юрченка здійснили інвентаризацію надгробків, кладовище занесено до Державного реєстру пам’яток. В експозиції та фондах новоствореного музею майже 5 тисяч експонатів. Серед них культові й обрядові речі караїмської громади Галича та релігійні книги, інвентар караїмського храму – кенаси. У керівництва Національного заповідника “Давній Галич” та у дирекції музею є чимало цікавих задумів. Планується, наприклад, створити при музеї електронну бібліотеку-архів, до бази даних якої увійдуть рідкісні книги, періодика, архівні матеріали, інші раритети, що стосуються караїмської тематики.
Автономна Республіка Крим може бути прикладом толерантного та вдумливого вирішення міжнаціональних проблем в Україні. Адже третину населення Кримського півострова складають національні меншини – тут проживають росіяни, євреї, татари, грузини, греки, караїми, німці, естонці і, навіть, переселенці зі Швейцарії. Це, звичайно не може не позначатися на культурному житті республіки.
У Сімферополі відкрито Інформаційно-методичний центр міжкультурної просвіти й толерантності. Це ініціатива співробітників Кримського етнографічного музею та Інформаційно-дослідницького центру „Інтеграція й розвиток”. Справу підтримано Міжнародним фондом „Відродження”, Міністерством освіти та науки автономії, Кримською філією Інституту сходознавства НАН України, Британською радою в Україні, Верховною Радою та урядом автономії. Таке поєднання сил дає змогу ефективно реалізувати мету нового центру, здійснювану в рамках проекту “Мультикультурна освіта як основа толерантних міжнаціональних стосунків у Криму”. Вже створюється солідна інформаційно-методична база, поширюються освітні програми для школярів із використанням потенціалу етнографічного та інших музеїв. Центр стане добрим помічником учителям, методистам, активістам громадських організацій, сприятиме проведенню різних культурних заходів та фестивалів.
Широко відбуваються заходи, що представляють культурно-мистецькі надбання всіх народів, які населяють Крим: тематичні вечори в краєзнавчому музеї Євпаторії, присвячені Міжнародному дню малих народів, які збирають представників різних національних общин міста. На завершення вечора звучать пісні та вірші болгарською, українською, вірменською, караїмською мовами, виконуються німецькі та грецькі танці. В рамках заходу на набережній Євпаторії відбулося свято національних культур. В концертній програмі зазвичай: запальні грецькі танці у виконанні народного танцювального колективу “Елефтерія”, унікальні хореографічні витвори караїмів, які з блиском показує народний ансамбль “Фідан”, німецькі пісні – їх виконує вокальний ансамбль “Гартен”.
Яскравим святом став у 2009 році ІІ Міжнародний фестиваль кримськотатарської і тюркської культур “Ворота Гезлева – Східний базар”, що відбувся 26–30 серпня в Євпаторії. Його мета – відродження народного та декоративно-прикладного мистецтва кримськотатарської, караїмської, кримської культури і культура других тюркських народів. В рамках фестивалю відбулося пісенне свято “Східний базар”, в якому взяли участь творчі колективи та солісти з різних країн: пройшли Ашикські читання, присвячені мистецтву тюркських народів був показаний фільм “Татар-ський триптих” режисера Ігоря Муратова. В місті працювали виставки декоративно-прикладного та винахідницького мистецтва, фотовиставка.
У вересні 2009 року в Білогорську відбувся Перший Міжнародний фестиваль народної творчості “Біла скеля”, у якому взяли участь більш як 30 колективів Криму, які представляли різні нації та народності, що населяють півострів. Своє мистецтво крім традиційно російських, українських та кримськотатарських колективів, показали й малі народи Криму: греки, вірмени, чехи тощо. У святі взяв участь й фольклорний колектив з Туреччини.
Зараз, за даними Асоціації кримських караїмів “Кримкарайлар”, у світі нараховується близько 2 тисяч караїмів, у тому числі 1-2 тисячі проживають в Україні, з них 740 – в Криму. Крім Асоціації на прадавній батьківщині плідно працюють національно-культурне товариство “Кардашлар” та етнокультурний центр “Кале”. Тож не дивно, що в серпні-вересні 2009 року відбулися такі культурно мистецькі акції, як ІХ міжнародний молодіжний караїмський табір у Чуфут-Кале та Всесвітній фестиваль культури кримських караїмів у Євпаторії. На ці заходи з’їхалися караїми із різних регіонів України, а також гості з Польщі, Туреччини, Росії, Білорусі, Литви, Франції, Італії, США, Австралії. У святковій програмі було відкриття відродженого храму – Великої соборної кенаси у Євпаторії. Побудований 200 років тому храм вражає самобутніми фресками на стелі, тонким художнім різьбленням по дереву. З нагоди відкриття відновленої культової споруди була випущена поштова марка, погашення якої здійснили під час фестивалю представники “Укрпошти”. Відбулося також відкриття пам’ятника С. Дувану, представнику караїмського народу, який керував міською владою в Євпаторії з 1906 по 1917 роки і багато зробив для розвитку цього самобутнього курорту. І, як завжди на святах, відбувся великий концерт за участю національних колективів з України, Москви, Литви, Санкт-Петербурга.
Вільно і самобутньо розвивається в Криму російська культура. Прикладом цьому можуть слугувати численні культурно-мистецькі акції, що тут постійно відбуваються: у січні 2005 року в рамках Другого відкритого фестивалю національних культур народів Криму “Золота колиска” в салоні мистецтв Ялтинського центру дитячо-юнацької творчості проходили Дні російської культури, у Красноперекопську, Саках, Гвардійському пройшов республіканський фольклорний фестиваль “Російський хоровод”, ініціаторами якого виступили генеральне консульство Росії в Криму та Російський культурний центр у жовтні в Російському культурному центрі оформлена виставка “Російська дитяча і навчальна книга”, на якій представлена продукція 15 видавництв Росії. Також експонувалась виставка “Прекрасні ви, берега Тавриди” відомого кримського художника Вадима Конєва: відбулася презентація нового журналу “Літературний дитячий світ” та зустріч з кримськими бардами. 23 жовтня 2009 року російська громада Криму відзначила 12-у річницю з моменту створення. Її регіональні організації існують у всіх районах Криму, а кількість членів сягає 10 тисяч. Того ж місяця Російському культурному центрі в Бахчисараї пройшла зустріч членів Кримського літературного клубу. Засідання під назвою “Етюди ханського палацу” мало на меті ознайомити присутніх з мистецтвом учасниць музично-літературного об’єднання “Філігрань”, які працюють при ЦРБ ім. О. Пушкіна.
Сучасна грецька діаспора в Україні є однією з найбільш чисельних в СНД і, за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року, нараховує 91,5 тисячі греків, 85% яких проживають у Донецькій області, а в Автономній Республіці Крим – майже три тисячі представників грецької національності, половина з яких повернулася з місць депортації. Права й інтереси грецької діаспори з 1995 року представляє Федерація грецьких общин України, яка координує діяльність 95 грецьких товариств у 18 областях України та Криму. Проводяться щорічно Дні грецької культури, присвячені насильницькому переселенню греків-християн з Криму та заснування ними грецьких поселень у Приазов’ї. 10-річчю Федерації грецьких общин України був присвячений фестиваль “Мега Юрта” (“Велике свято”). Під цією ж назвою відбулося свято і в селищі Старий Крим, що поблизу м. Маріуполя. В рамках свята були організовані виставки народного мистецтва, концерти грецьких художніх колективів, “вечори дружби”, зустріч з членами грецьких громад. Діяла пересувна виставка, в експозицію якої увійшли старовинні та сучасні фотографії, предмети побуту греків, книжки про відомих греків Приазов’я та Криму, література по історії та культурі греків України, художні витвори, переведений на грецький язик та ін. У Маріупольському краєзнавчому музеї відкрито виставку, присвячену переселенню греків у Приазов’я під назвою “Здесь пристанище благотишное”. Результатом цього свята стало підписання міжнародної угоди, згідно з якою в Маріуполі збудують Інститут грецької діаспори. Це буде перший в Україні вищий навчальний заклад з етнічним профілем. Розбудовувати свій науковий потенціал йому допомагатимуть вчені з місцевого гуманітарного університету.
Історики вважають, що Крим став відомим грузинам ще у VІ столітті. Близько 700 грузинів нині проживають на території Криму. Для розв’язання проблем розквіту своєї національної культури та народних звичаїв, плідної співпраці з іншими національними громадами вони об’єдналися у Кримське грузинське товариство. Найактивніше працюють осередки цього товариства у Керчі та Феодосії. Активісти грузинського товариства допомагають співробітникам Кримського етнографічного музею у створенні постійно діючої експозиції “Побут і культура грузинів”. У планах товариства – відкриття бібліотеки, а також недільної школи у Сімферополі. Цього літа у Криму відбувся великий фестиваль грузинської культури – гастролювали знані мистецькі колективи та виконавці з Грузії.
Національне свято севастопольських естонців проводилося у 2009 році вже вчетверте. Нинішнє свято приурочено двом ювілеям: 150-річчю з дня народження естонського скульптора зі світовим ім’ям А. Адамсона і 100-річчю Пам’ятника затопленим кораблям, автором якого він є. Дотепер монумент стояв безіменним. А 16 жовтня на парапеті навпроти нього урочисто відкрито дошку з іменами авторів: скульптора А. Адамсона, архітектора В. Фельдмана і інженера О. Енберга. Ініціатива увічнити ці імена належить Е. Каллінгу, голові національно-культурного товариства естонців Севастополя, що нараховує всього 70 осіб. Пожертвування на встановлення пам’ятної дошки збирали всі естонські земляцтва України. Після урочистого мітингу (за участю делегації з Естонії, її консула в Україні Е. Війля і представника естонських земляцтв в Україні М. Літневські) на естраді Приморського бульвару звучав духовий оркестр, пісні естонською, українською, російською мовами.
Багатонаціональним є в Україні і західний регіон. Тут разом з українцями, зберігаючи власні традиції, культурні і мистецькі надбання компактно проживають угорці, чехи, словаки, румуни німці та інші народи. Так, наприклад, у Закарпатті нині проживає майже 10 тисяч етнічних словаків і трохи менше чехів, а також – понад 150 тисяч громадян України угорської національності (14 відсотків від усього населення краю). Ці нацменшини мають свої товариства, гімназії, колективи художньої самодіяльності, недільні школи і класи з національною мовою навчання. В м. Мукачевому вже багато років працює обласний державний угорський драматичний театр. Функціонує чи не єдиний на теренах СНД Центр гунгарології, ведеться теле- та радіомовлення мовами національних меншин.
Народи, що проживають у західному регіоні України відчувають постійну увагу з боку держави та місцевих органів влади. Так, у Чернівецькій області розпорядженням голови обласної державної адміністрації затверджено Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин та підтримки української діаспори, які потребували фінансування в 2005 році. Така позиція влади надзвичайно важлива й актуальна для багатонаціональної Буковини. Серед заходів, зазначених у розпорядженні, було передбачено проведення обласного міжнаціонального фольклорного фестивалю “Веселка Буковини”, участь фольклорних колективів області у Всеукраїнському фестивалі молдовської культури в м. Білгороді-Дністровському (Одеська область), проведення науково-практичної конференції “День захисту прав людини та національних меншин України”, організація поїздок фольклорних колективів області з новорічною та різдвяною програмою у населені пункти Ботошанського і Сучавського повітів Румунії, традиційний дитячий фестиваль різдвяних та новорічних румунських звичаїв тощо.
На заході України відбувається велика кількість національних свят, фестивалів. Кілька років поспіль благодатної осінньої пори під егідою Закарпатської обласної державної адміністрації за участю місцевої культурно-освітньої організації “Матіца Словенска”, інших словацьких національно-культурних товариств краю проводиться обласне свято словацької культури і фольклору “Словенска веселіца”. Щоразу місцем його проведення є різні райони, де компактно проживають представники корінного етносу сусідньої країни. На святковій сцені зачаровують присутніх виступами самодіяльні колективи словацької меншини селища Великий Березний, вокально-хореографічний ансамбль „Словенка” дитячої школи мистецтв селища Середнє Ужгородського району, фольклорний ансамбль танцю із с. Тур’ї Ремети Перечинського району, фольклорний колектив с. Рудникова Гута із Свалявщини, чоловічий хор молодіжного центру дозвілля мікрорайону Доманинці (м. Ужгород). Традиційним успіхом серед учасників свят користується виставка робіт народних умільців.
У вересні Мукачево стало столицею Міжнародного фестивалю німецької культури “Карпатенланд –2005”. Свято було велелюдним і охопило все місто. В ньому взяли участь 20 самодіяльних фольклорних колективів німецької культури з Київської, Харківської, Херсонської, Рівненської, Чернігівської, Житомирської, Запорізької, Донецької, Львівської, Одеської, Закарпатської областей, Автономної Республіки Крим, Німеччини та Австрії. Учасників фестивалю нагороджено Почесними грамотами ОДА, Подяками облради, дипломами та цінними подарунками.
Відзначають історичні події, шанують своїх славнозвісних земляків народи, що проживають на теренах України. Мітингами на площі Ш.Петефі, біля пам’ятника великому угорському поетові, відзначають ужгородці річниці революції 1848–1849 років. Лунають промови про історичне значення буремних подій 156-річної давнини, твори Петефі, інших угорських та закарпатських угорськомовних поетів. Подібні урочистості відбуваються і в інших населених пунктах краю, де компактно живуть етнічні угорці.
Нині в Україні згідно з останнім переписом, мешкає 47 тисяч ромів. Найбільше – в Закарпатській та Одеській областях. В ромському середовищі діють близько 80 громадських організацій, дві з яких мають загальнодержавний статус.
Держава в різний спосіб допомагає народу Рома інтегруватися в українське суспільство. Широко популяризується яскраве і самобутнє ромське мистецтво. Значною подією в культурно-мистецькому житті українського суспільства став щорічний Міжнародний фестиваль циганського мистецтва “Амала”. Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Удовенко зазначає, що цей фестиваль має велике значення для єдності, духовного та економічного відродження ромського етносу, котрий багато вистраждав, пережив страшну війну, геноцид.
Всеукраїнська спілка громадських організацій “Конгресу ромен України” (Президент – П. Григориченко) активно працює над тим, щоб всіляко підтримувати етнічні колективи та ансамблі, намагається знайти кошти, необхідні для придбання концертної апаратури.
Сьогодні лідери ромських національно-культурних товариств підкреслюють не лише культурне значення фестивалів і свят, а й про політичну необхідність проведення таких заходів в нашій країні. Завдяки їм не лише зберігається традиція народу Рома. Це намагання позбавитися від стереотипів про цей народ як про асоціальний. Надати ромській молоді надію і створити мотивацію для освіти, адаптації в сучасному українському суспільстві, не забуваючи про свою унікальну історію.
Разом з тим, попри всі намагання держави, громадських організацій народ Рома й досі залишається в Україні найбільш проблемним. Жебрацтво, проблеми освіти та медичного обслуговування, безробіття серед дорослого населення – ось іще не повний перелік питань, яким було присвячено проведене слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і національних відносин. За підсумками слухань було розроблено проект рекомендацій, у яких пропонується розробити національну програму розвитку ромів у країні. А оскільки проблема вперше обговорюється на державному рівні, слід сподіватися, що вона таки зрушить з мертвої точки .
Своїм досвідом побудови інфраструктури національного життя в Україні може з гордістю поділитися відроджена українська єврейська громада, якій вже виповнилося у 2010 році 19 років. Це і єврейські школи, дитячі будинки та інтернати, і соціальне забезпечення для стариків, і будинок для перестарілих, збудований в Києві завдяки фонду “Орах Хаїм”. Зберігаючи національні традиції, єврейська громада в Україні широко відзначає свої національні свята такі, як Пурім, Рош-а-Шана, Ханка та інші, подекуди поєднуючи їх проведення із різноманітними культурно-мистецькими акціями. Так, у 2005 році в Чернігові підчас святкування Пуріму вперше відбувся фестиваль імені Шолом Алейхема. Крім концертів, виставок, літературних читань і конференцій, організатори – управління культури Чернігівської облдержадміністрації і чернігівська міська єврейська община – запросили жителів обласного центру на дві вистави: Обласний академічний музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка показав глядачам “О’кей, Мойшо!”, а ляльковий – “Хлопчик Мотл”. Обидві за творами Шолом Алейхема. Заключний акорд фестивалю – великий концерт на головній театральній сцені області. До цього ж свята був приурочений заключний концерт Міжнародного молодіжного фестивалю мистецтв “Молодь проти ксенофобії, війн та тероризму”, що відбувся 20 березня 2005 року в Києві у Національному палаці “Україна”.
Сприятиме розвитку єврейської культури та мистецтва в Україні, місцем, де проводитимуть культурні та громадські заходи, стане Культурний центр ім. Л. Роднянської – заслуженої діячки українського кінематографа, що невдовзі буде збудований на київській землі. В бетонний куб, який стане частиною фундаменту майбутньої споруди було закладено латунну капсулу з посланням для нащадків, текст якого урочисто оголосив головний рабин Києва та України Я. Дов Блайх .
У липні 2005 року в Кам’янець-Подільському Хмельницької області відбулися Дні вірменської культури. До міста прибули представники вірменської діаспори з різних регіонів України, а також Посол Вірменії в Україні А. Хачатрян та багато інших поважних гостей. Свято в Кам’янці-Подільському вмістило величезну кількість подій: Святу Літургію на території зруйнованої вірменської церкви, концерт камерної, фольклорної музики, молодіжного ансамблю пісні і танцю “Айреник” і експозицію під відкритим небом дитячого малюнка, виставки старовинних вірменських предметів вжитку тощо. Дні вірменської культури в Кам’янець подільському планується проводити щорічно.
В Одесі відбувається щорічний болгарський Собор, у якому беруть участь представники болгарської діаспори всіх регіонів України. Це своєрідне національне свято, яке має давню традицію. Нині в Україні налічується майже 204 тисячі етнічних болгар. Більшість із них компактно проживає в Одеській і Запорізькій областях. На щорічному болгарському Соборі зазвичай присутні президент Асоціації болгар України, народні депутати України, віце-президент Республіки Болгарія і голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, депутати Верховної Ради і Великих Національних зборів Болгарії, посланці болгарських сіл України, гості з-за кордону. У рамках Собору відбуваються міжнародні наукові конференції “Болгари в північному Причорномор’ї” за участю вчених України, Болгарії і Молдови. 2004 рік для болгар України був знаменний відкриттям пам’ятника поетові-революціонеру Х. Ботєву в Таврії, створенням історико-етнографічного музею в Бессарабії, виданням нових книг і відкриттям газет болгарською мовою, проведенням художніх виставок. Випускники шкіл України, де вивчається болгарська мова, нинішнього року після складання вступних іспитів змогли вступити до вищих навчальних закладів Болгарії.
У Луцьку в бібліотеці-філіалі № 6 діє сектор “Польська бібліотека і читальня”, що має понад 10 тисяч примірників різних книжок. Вони зібрані, головним чином, членами Товариства польської культури ім. Є. Зелінської на Волині. Кожен може поглибити свої знання з історії, культури Польщі, прослухати цикл лекцій, що розповідають про розвиток літератури країни до 1939 року. Бажаючі вдосконалюють свої знання польської мови. Договір про співпрацю у рамках розширення відносин між Товариством польської культури ім. Є. Зелінської та державними і громадськими організаціями Луцька підписано на 10 років. До створення такого осередку польської культури причетна і фундація “Семпер Полонія”.
Яскравим і самобутнім є виставкове життя в Україні митців-представників національних меншин. У столичній галереї “Гончарі” на Андріївському узвозі у 2005 році відбулася виняткова подія – виставка кримськотатарських художників “Чатир-Даг.” Більшість робіт, що були представлені на виставці належить татарину М. Чурлу, а поряд були роботи його учнів – витончена кераміка Р. Скибіна, вишукані гончарні вироби А. Сеїт-Ахметова, іграшки Ш. Іллясова, карбування А. Галімова, кизилові тростини Д. Зиядінова, килими Н. Решатової, Ш. Баймамбетової і С. Еюпової .
Вічним темам – Благовісту та Материнству була присвячена експозиція сучасного вірменського мистецтва в столичній галереї “Неф”. Тут експонувалися роботи живописців Я. Антонової, М. Косенко, С.-А. Мадяр, В. Гегамяна Б. Єлізарова, Л. Маркосян, скульптора С. Тиграняна, художника-оформлювача О. Новикова.
На виконання положень Закону України “Про національні меншини в Україні” активно здійснюється (часто відбувається за підтримки держави) видавнича діяльність. В Україні зареєстровано 188 друкованих засобів масової інформації для національних меншин, 58 із них розповсюджуються по всій державі. Вони виходять болгарською, вірменською, єврейською, кримськотатарською, польською і румунською мовами. Плідно працює видавництво “Етнос”, що друкує книги мовою оригіналу будь-яких національностей, що є в Україні.
Про те, що в Україні задовольняються потреби національних меншин в літературі та інформації свідчить хоча б те, що тільки протягом 2005 р. благодійний єврейський центр “Хесед Шимон” презентував кілька нових видань в Криму надруковано “Чеський календар-2005”, виданий ужгородською Спілкою чеської культури та “Наш культурно-історичний календар-2005” – Ужгородським товариством словаків в Одесі почала виходити газета “Єдина родина”, яка має на меті допомогу в об’єднанні всіх 133 національностей, що проживають нині у місті біля Чорного моря. В Центрі міжкультурної просвіти та толерантності при Кримському етнографічному музеї відбулася презентація історико-етнографічного навчально-методичного альбому “У Кримській оселі. Частина 5. Німці”. Видання присвячено 200-річчю перебування німців у Криму, а здійснене за проектом історика-краєзнавця, заступника голови Кримського вірменського товариства Т. Салистої-Григорян. Традиційно, починаючи з 1998 року, альбоми, що розповідають про культуру кримських вірмен, болгар, греків, українців, виходять трьома мовами – національною, українською та російською, щоб усі кримчани могли глибше зрозуміти один одного.
Асоціація національно-культурних об’єднань України провела Всеукраїнський журналістський конкурс “ЗМІ за міжетнічну толерантність і консолідацію суспільства”. Серед переможців конкурсу – вірменська газета “Араган”, яка донедавна була національним додатком до газети “Голос України”. Журі присудило їй почесний диплом і приз за особливий внесок у справу зміцнення міжнаціонального миру і злагоди в Україні та журналістський професіоналізм.
Разом з тим у питанні підтримки і розвитку національних культур існує ряд проблем, пов’язаних, перш за все, із невирішеністю деяких питань етнополітики в Україні. Йдеться про зволікання з прийняттям нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” – особливого законопроекту, адже він, по-перше, комплексний, а, по-друге, що найважливіше, він, якщо можна так сказати, є чимось на кшталт тесту на довіру до держави, її небайдужого ставлення до проблем представників не титульної нації. І не випадково цей закон називають ще й малою конституцією.
Крім того, як наголошувалося на численних зустрічах, “круглих столах”, конференціях і нарадах, досі не визначені статус, керівники і напрями діяльності Державного комітету у справах національностей та міграції, а у Верховній Раді не прийнято Концепцію державної етнонаціональної політики України. Керівник Асоціації національно-культурних об’єднань України О. Фельдман зауважив, що держава не повинна відкладати вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав нацменшин. Це може не лише негативно позначитися на внутрішньополітичній ситуації в країні, а й ускладнити процеси інтеграції України до європейського співтовариства.
Розв’язання цих суттєвих проблем мають позитивно вплинути на подальший розвиток культур всіх народів, що проживають в Україні і які є невід’ємною складовою культури всього багатонаціонального українського народу.
2. Розпочатий перебудовою у СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя усе це стало звичайним атрибутом сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, до того ж, відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту.
Релігійне відродження породило безліч проблем, пов’язаних з нормалізацією релігійного життя, державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів, успішне вирішення яких сприятиме зростанню авторитету нашої країни на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного члена.
На той час, коли релігійне питання викликає великий інтерес українського суспільства, у науковій сфері вкрай не вистачає фундаментальних досліджень з проблем історії вітчизняної духовної культури. Зокрема, практично відсутні узагальнюючі наукові праці, в яких питання розвитку конфесій в Україні наприкінці 80-х – у 90-х рр. ХХ століття розглядалося б комплексно. Наслідки старих ідеологічних парадигм, відсутність об’єктивних загальнодоступних відомостей щодо розвитку конфесій зумовлюють не завжди правильне орієнтування навколо релігійно-церковних питань як теоретичного, так і практичного характеру, породжують упередженість та непорозуміння. Дослідження цієї теми є актуальним сьогодні й тому, що релігійно-духовна сфера все більш втягується до політичного життя країни.
З кінця 80-х років загальна кількість релігійних організацій в Україні зросла в 4 рази. За цей час значно урізноманітнилася конфесійна карта країни: з 18 церков, конфесій та напрямків вона збільшилася до 80. На початковому етапі мережа релігійних громад у західних районах зростала набагато швидше, ніж в інших районах, але на кінець 90-х рр. темпи приросту поступово вирівнялися. Так, якщо у 1998 р. на Захід припадало 13 відсотків загальноукраїнського зростання числа громад, то на Донбас та Дніпропетровщину – 14,5, на Південь – 18 відсотків. Дуже динамічно зростала кількість релігійних організацій у центральних районах: з початку 90-х рр. відсоток громад віруючих збільшився тут з 24,7 до 49,3; тільки за 1996-1998 рр. тут було утворено 1723 громади, що у 4,3 рази більше, ніж у західних областях.
Найвпливовішою складовою релігійного життя, незважаючи на кризові моменти, залишилося православ’я : на 1 січня 2000 р. воно охоплювало 11971 громаду, що становило близько 52,7 відсотків усіх релігійних громад України. Серед православних церков чисельно домінуючою була Українська православна церква в єднанні з Московським патріархатом. Найбільший вплив вона мала у Хмельницькій, Вінницькій, Закарпатській областях, найменший – в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській. Більшість громад другої за чисельністю православної церкви Української православної церкви Київський Патріархат була зосереджена у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській та Київській областях. Українська автокефальна православна церква була представлена майже в усіх областях України, за винятком Закарпатської, Сумської, Чернігівської та Чернівецької.
Українська греко-католицька церква на кінець 90-х років за кількістю громад перебільшила рівень 1939 р. Після легалізації церква відновила свою структуру (монастирі, навчальні заклади, чернечі ордени тощо). Найбільша концентрація греко-католицьких громад фіксувалася у Галичині, але протягом 90-х років відбулося помітне поширення УГКЦ на Схід. Серед внутрішніх проблем церкви на першому місці стояло питання отримання нею статусу патріархату, а також проблема підпорядкування греко-католиків Закарпаття. Крім того, УГКЦ вимагала у держави повної реабілітації її як юридичної особи. Серед головних напрямків церковного будівництва УГКЦ – піднесення богословської освіти, зміцнення церковної дисципліни, поліпшення катехитичної праці, соціальне служіння, робота з молоддю.
Динамічно розвивалася Римо-католицька церква в Україні. З 1991 р. по 2000 рр. питома вага організацій цієї церкви зросла до 3,4 відсотків. Оскільки римо-католицизм в Україні мав відчутне етнонаціональне забарвлення, то й найбільш поширений він був у місцях проживання саме поляків та угорців (Львівська, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Закарпатська області). Помітною стала тенденція просування церкви на Схід. З середини 90-х рр. проявилися ще дві тенденції: з одного боку, лінія на українізацію її богослужбової практики, з іншого – полонізована спрямованість місійної, філантропічної та просвітницької діяльності.
З кінця 80-х років розпочався новий етап еволюції протестантських конфесій. Більшість течій здійснювали перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації (Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн баптистів, Всеукраїнський Союз християн віри євангельської (п’ятидесятників), Українська Уніонна конфесія адвентистів сьомого дня). Було обрано шлях релігійного оновлення, екуменізму та соціального служіння. Проте окремі протестантські течі (наприклад, свідки Ієгови) зберегли риси сектантства.
На Україні з початку 90-х років існувало одинадцять релігійних напрямків, заснованих національними меншинами. Найбільш впливовими та чисельними серед них були організації мусульман та іудеїв. Чисельність мусульманських організацій зросла майже у 21 раз, діяло три самостійних мусульманських центри, які вели активну роботу по створенню системи духовної освіти, будівництву мечетей, налагодженню зв’язків з мусульманами інших країн. Кількість іудейських громад зросла майже у 5,7 рази. За допомогою закордонних релігійних організацій вони створили декілька самостійних релігійних центрів, що керували їх діяльністю. Одним з головних напрямків роботи було впорядкування святих місць іудаїзму та здійснення паломництва до них.
Інтенсивно поширюються новітні релігійні напрямки. З 1991 по 2000 рр. чисельність цих організацій збільшилася у 76 разів, хоча серед загальної кількості релігійних організацій вони складали лише близько 3,7 відсотків.
Неорелігійні течії були дуже неоднорідними за своїм походженням, вченням, формам релігійної організації та діяльності. Типологічно їх можна об’єднати у декілька груп, а саме: неохристиянські, неоорієнтальні, неоязичницькі, синтетичні, сцієнтиські, езотеричні, містико-оздоровчі рухи (за винятком Великого Білого Братства та Собору незалежних євангельських церков) були наслідком діяльності іноземних місіонерів й не спиралися на вітчизняну традицію, саме у чому й вбачалася негативність широкого розповсюдження неорелігій. Їх поширення носило не всеукраїнський, а регіональний характер – неорелігії переважали у південно-східних та центральних районах. До того ж новітня релігійність була міським феноменом. Розвиток неорелігійних громад йшов у напрямку відмови від неприйняття світу й позбавлення молодіжного екстремізму, інституалізації громад та їх соціалізації, яка відбувалася через благодійницьку діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури, через факт визнання їх державою – реєстрацію тощо.
Значно зросла проповідницька, місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. На кінець 90-х років в Україні діяло 184 місії, 49 братств, різними конфесіями видавалося 194 релігійних видання.
Свідченням релігійно-конфесійного відродження стали відбудова, реставрація та побудова нових культових будівель. Протягом 1992-1999 рр. було збудовано понад 2597 храмів, каплиць й молитовних будинків. Але на кінець 90-х рр. проблема забезпечення релігійних організацій будівлями не була розв’язана – лише близько 71 відсотка з них мали культові споруди. Необхідно відзначити невідповідність темпів збільшення кількості храмів темпам зростання релігійної мережі, що підсилювало напруженість у державно-церковних та міжцерковних стосунках.
Кількісне зростання релігійних організацій викликало потребу у кваліфікованих кадрах духовенства. Результатом активної праці у цьому напрямку стало створення в Україні мережі духовних навчальних закладів, які належали різним конфесіям. Однак, остаточно кадрова проблема релігійними організаціями вирішена не була. Рівень забезпеченості священнослужителями релігійних громад становив 93,7 відсотка їх потреби. Крім професійно зорієнтованої духовної освіти, були створені і працювали недільні школи.
Важливим показником релігійного відродження була можливість реалізації церквами програм соціального служіння. Опріч розповсюдження гуманітарної допомоги, релігійні організації різних конфесій ( у першу чергу протестантських) працювали на ниві добродійництва, надаючи допомогу нужденним у лікарнях, сирітських домах, місцях позбавлення волі тощо.
В Україні існують конфлікти на релігійному ґрунті: між православними та греко-католиками, між самими православними, між традиційними та нетрадиційними релігіями тощо.
Міжправославний конфлікт зумовлено наявністю у країні трьох православних церков. Основні етапи розколу православ‘я в Україні: перший пов‘язується з відродженням Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та отриманням Українською православною церквою (УПЦ) адміністративної незалежності і самостійності, другий – з виникненням нової православної церкви – Української православної церкви Київський Патріархат (УПЦ КП), яке відбувалось таким чином: у 1991 р. собор єпископів УПЦ звернувся до Московського патріархату з проханням надати церкви автокефалію на що йому відмовили. Крім цього, у березні 1992 р. голова УПЦ митрополит Філарет був позбавлений сану, а замість нього обраний митрополит Ростовський Володимир (Сабодан). За таких обставин в червні в Києві відбувся собор УПЦ, на якому прибічники Філарета об‘єднались з УАПЦ. Але, враховуючи на те, що він мешкав в США, фактичним керівником нової церкви був Філарет. Частина кліру УАПЦ не погодилась з таким вирішенням проблеми і утворила нову УАПЦ. Її патріархом в 1993 році став Дмитро (Ярема), а патріархом УПЦ КП – Володимир (Романюк).
Третій розкол православ‘я відбувся після підписання документу про об‘єднання між УАПЦ та окремими представниками УПЦ КП, і супроводжувався перерозподілом парафій на користь УАПЦ [7].
Значно різняться позиції конфліктуючих православних церков з приводу єднання та автокефалії. Розуміючи, що вийти з кризи можна тільки шляхом утворення єдиної церкви, українські православні лідери неодноразово виступали з об‘єднавчими ініціативами, але кожен розумів об‘єднання по-своєму.
Керівництво УПЦ вважало, що розкольники (тобто УАПЦ та УПЦ КП) повинні приєднатися до канонічної церкви через покаяння, за умови повернення УПЦ храмів і майна та неучасті у діалозі Патріарха Філарета. Отримання автокефалії повинне відбутися на канонічних засадах – її має дарувати Помісний Собор РПЦ, а потім визнати вся православна повнота. Водночас, УПЦ не мала одностайності з цього питання – з одного боку, ширився низовий рух за діалог з УПЦ КП та УАПЦ і негайну автокефалію, з іншого – існували фанатичні кола, які займали непримиренну позицію з цього приводу. І хоч Архієрейський Собор УПЦ 1996 р. відмовився від курсу на здобуття автокефалії, це питання не було закритим.
Ієрархи двох інших православних церков вважали достатньою самостійно проголошену автокефалію – територіальну (УПЦ КП) та національно-культурну (УАПЦ). УАПЦ КП стояло на точці зору, що незалежна держава повинна мати незалежну церкву як духовний гарант державності. На кінець 90-х р.р. церква визнала деяку неканонічність своїх дій, але посилалася на історичні прецеденти та на відсутність чітко сформульованого способу і порядку дарування автокефалії. Ідея створення Єдиної Помісної Православної Церкви, яка постійно висувалася УПЦ КП та її прихильниками, розуміла під об‘єднанням приєднання до неї інших православних церков.
УАПЦ також вважала, що Україна повинна мати незалежну патріаршу церкву. Проте можливість приєднання до УПЦ КП, яка також стояла на державницьких закладах, теж постійно відкладалася за різних причин. Взагалі у кінці 90-х років виникла точка зору, що об‘єднання непотрібно і що об‘єднавчі ініціативи ще більше дестабілізують ситуацію в православ‘ї. У розвиток цієї думки керівництво церкви розпочало роботу з підготовки возз’єднання з УПЦ у діаспорі, яка знаходиться у підпорядкуванні Константинопольського патріархату.
Таким чином, ідея утворення єдиної української православної церкви, як засіб припинення ворожнечі, не знайшла своєї практичної реалізації, оскільки запропоноване об‘єднання мало на увазі приєднання двох інших церков на певних умовах (у першу чергу, повернення храмів та майна) до церкви-ініціатора. Проблема отримання автокефалії, яка лежала в основі розколу, також не вирішена з-за принципових розбіжностей у поглядах конфліктуючих сторін.
Ще один болючий міжконфесійний конфлікт – між православними та греко-католиками. Розпочата з кінця 80-х років інтенсивна інституційна розбудова Української греко-католицької церкви супроводжувалася процесом перебирання храмів у православних. Ситуація залишалася напруженою протягом усього десятиріччя: з обох боків практикувалися силові засоби рішення спірних питань, захоплення храмів, фізичні розправи, розпалення ворожнечі у засобах масової інформації. Позиція місцевих органів влади, які часто підтримували одну зі сторін, сприяла зростанню конфронтації. Про деяку стабілізацію конфлікту можна говорити лише з кінця 90-х років: зменшилася кількість точок протистояння, з‘явилися приклади взаємопорозуміння між православними та греко-католиками.
Треба підкреслити, що позиції Московського та Константинопольського патріархатів суттєво впливають на перебіг конфліктів в Україні.
В країні, в основному за часи незалежності, були сформовані правові принципи державно-церковних відносин, які були зафіксовані в законі “Про свободу совісті та релігійних організацій” та підтверджені Конституцією України. Окремі аспекти регулювалися цивільним й кримінальним правом та нормативно правовими актами державної виконавчої влади. Законодавство України про релігію і церкву у своїх базових твердженнях відповідало інтересам держави та церков, а також міжнародним нормам, що, однак, не виключало роботи з його подальшого вдосконалення. У середині 90-х рр. керівництво країни усвідомило необхідність розробки Концепції державної політики щодо церкви та релігійних організацій. Концепція була опрацьована, але на кінець 90- х рр. вона не отримала затвердження Верховної Ради.
Одночасно з розробкою правової бази та спробами утворення концепції державної політики будувалися і практичні відносини між державою та церквами. Реальна державна політика не завжди відповідала існуючим правовим нормам. Так, політика Президента Л.Кравчука та його уряду характеризувалася спробою створення в Україні державної церкви, відходом від принципів відокремлення церкви від держави та рівності конфесій. З обранням Президентом Л.Кучми, держава проголосила своє рівне ставлення до усіх конфесій та узяла курс на розвиток партнерських взаємин між державою та церквою.
Мали місце і непорозуміння у державно-церковних стосунках. Так, наприклад, влітку 1995 року загострилися відносини між УПЦ КП та владою під час похорону митрополита Володимира (Романюка). Органи влади не дозволяли поховати його на території Святої Софії, а запропоновані ними місця не задовольняли керівництво церкви. Відбулося самовільне поховання біля воріт дзвіниці Святої Софії, яке супроводжувалося сутичками з міліцією. Ця подія мала резонанс у всьому світі.
Незважаючи на різний характер державно-церковних стосунків, вони здійснювалися за відносно стабільними напрямками. Один з напрямків взаємин між державою та церквами був спрямований на ліквідацію міжконфесійних конфліктів. Його головний зміст зводився до спроб організацій при посередництві держави екуменічного діалогу між усіма конфесіями шляхом утворення представницьких організацій, проведення форумів і підписання спільних меморандумів, результатом чого мало стати пом‘якшення міжцерковних конфліктів, а у перспективі – міжконфесійне примирення.
Ще один з напрямків державно-церковних стосунків – деполітизація релігійно-церковної сфери. У 90-х рр. були наявними дві тенденції: посилення конфесійної орієнтації партій на набуття релігійними організаціями політичної спрямованості. Це приводило до порушення таких принципів, як відокремлення церкви від держави, невтручання релігійних організацій у вибори на боці тих чи інших політичних сил, посилювало соціальну напругу у суспільстві. Деполітизація церков була однією з важливих передумов подолання міжконфесійного конфлікту. Проте, на кінець 90-х рр. реально можна було говорити тільки про спроби мінімізації впливу політики на релігію.
Важливим є узгодження загальнодержавного та регіонального інтересів щодо питань, пов’язаних із становленням конфесійної карти країни. Держава зацікавлена у створенні однорідного релігійного середовища у регіонах, у максимальному розвитку поліконфесійності. Однак, місцева влада не скрізь здатна забезпечити це на практиці.
Спільна робота держави та релігійних організацій дозволила фіксувати на кінець 90-х років певні позитивні зрушення, хоч багато проблем у державно-церковних та міжцерковних відносинах залишилося невирішеними.
1. Формування української діаспори. Проблеми збереження національної культури.
2. Збереження культурних традицій західної української діаспори.
3. Східна українська діаспора: особливості збереження культурної ідентичності.
Теми повідомлень
1. Українська діаспора – об’єкт державної етнополітики України.
2. Культурні та громадські організації українців в Азії та Африці.
3. Українська преса закордоном.
4. Світові українські жіночі організації.
5. Українська церква закордоном.
Література
1.Дзюба І. Між культурою і політикою / Національний університет "Києво-Могилянська академія", Центр європейських гуманітарних досліджень. - К.: Сфера, 1998.
4. Заставний Ф. Українська діаспора.- Львів, 1991.
5. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К.: Знання, 1993.
6. Славутич Яр. Українська література в Канаді. - Едмонтон, 1992.
7. Попович М. Нарис історії культури України. - К.: Артек, 1999.
8. Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. До історії їхнього поселення та поступу. - Едмонтон, Вінніпег, 1988.
9.Тесля І., Юзик П. Українці в Канаді - їх розвиток і досягнення. - Мюнхен, 1968.
10. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі.-К.: «Альтернатива», 1999.
Проблемно-пізнавальні питання
1. Поясніть значення терміну «українська діаспора»?
2. Скільки хвиль української діаспори виділяють дослідники? Які причини цих переселенських рухів?
3. У чому полягала роль діячів української культури для збереження національної самобутності? Наведіть приклади.
4.Поясніть вислів: "Сила нації - в силі її культури!"
5. Яких відомих представників української літератури в еміграції ви знаєте?
6. Які творчі об'єднання українських митців в США ви знаєте?
7. Які основні напрямки діяльності Українського інституту модерного мистецтва у Чикаго?
8. Які особливості культурного життя українців у Великобританії та Франції?
9. З чого почалося відродження національно-культурного життя українців у державах, що виникли на теренах пострадянського простору?
10. Яка українська громада є найактивнішою в Росії?
11. Які головні напрямки діяльності Асоціації українців Білорусії?
12. З якими труднощами у своїй діяльності стикаються українські громадські організації у Молдові?
1. Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.
Українською діаспорою (з грецьк. – “diaspora”- розсіяння) називають сукупність українців (осіб українського походження ), які проживають за кордоном, за межами України.
Поняття “українська діаспора” охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку ХІХ ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на схід, головно, в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця ХІХ ст. переважно в західну півкулю; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.
В Україні за даними перепису 1989 р. налічується трохи більше 37 млн. українців. За її межами – від 10 до 13 млн. Тобто кожен четвертий – п’ятий українець у світі проживає за межами своєї історичної батьківщини.
Дуже важливим, але не єдиним і не вирішальним чинником, що єднає та консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора – це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, котра виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в даній країні. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.
Сутність української діаспори як суспільного феномена, до певної міри виявляється зі з’ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Зв’язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція – це дорога в один бік, а діаспора – шлях із постійним рухом в обох напрямках.
В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються три хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – час між двома світовими війнами, третьої – період після другої світової війни. Зараз виділяють ще четвертю хвилю еміграції з 1990-х рр.
У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції.
Перша і часткова друга хвиля переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її “перекачування” до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ – ХХ ст.
Важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали і політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю – все підсилювало еміграційні настрої українців.
Традиційно вважається, що початок українській діаспори поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осла тут у середині ХVІІІ ст. Упродовж другої половини ХІХ ст. ці українські поселення, зокрема в Саремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890 – 1898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.
Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть ХІХ ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.
Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву “другої хвилі” масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Південної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.
Соціологічна міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов’язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець – революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули територію під час подій 1917 – 1920 рр. – від 1 млн. до 1,5 чи 2 млн. осіб. ця еміграція з повною підставою може бути зарахована до “розливних” або “дифузних”. Головна їхня особливість полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть і терпінь, доволі потужних, щоб зрушити маси.
В загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначити терміном “біженці”.
Дуже складно дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут виділяються кілька проблем. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію. По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.
Згідно з іншими дослідженнями, загальна структура української еміграції в Європі та її кількість в окремих групах мали такий вигляд:
В сумі всі чотири групи становили 216 тис. осіб. Відмічається у 20-ті роки поступове зменшення загальної кількості української політичної еміграції в Європі, в цьому відіграло свою роль і переселення частини емігрантів за океан, головно, в Канаду.
Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан групи українців із Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичних мотивів. Річ у тім, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національними та культурно-освітніми правами.
Статистичні дані засвідчують, що в кількісному вимірі друга хвиля еміграції поступається першій. Річ у тім, що цей період був характерний прийняттям нових імміграційних законів у США, які обмежували щорічну квоту іммігрантів зі Східною Європи. Канада також скоротила прийом іммігрантів, особливо несільськогосподарського профілю. Все ж у міжвоєнний період за усередненими даними із західноукраїнських земель та з осередків найбільшої концентрації політичних емігрантів у країнах Європи за океан переселилися досить значна кількість українців: до Канади близько – 70 тис., до США – від 20 до 40 тис., до Аргентини – приблизно 50 тис., до Бразилії – 10 тис., до Парагваю, Уругваю та Венесуели разом – близько 10 тис.
Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в’їзду. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початково вони не мали наміру надовго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках йшлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.
Кінець Другої світової війни, її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. В роки німецької окупації великі контингенти українських юнаків і дівчат були вивезені до рейху як дармова робоча сила. Україні становили також значну частину радянських військовополонених, що утримувалися в Німеччині в концтаборах. Відомості, які доходили до них, переконували, що, незалежно від обставин полонення, практично кожному військовополоненому на батьківщині загрожували регресії.
Серед великої маси української людності, що напередодні та в перші роки після капітуляції Німеччини скупчилася на її території, були й українці – недавні члени німецьких, військових формувань і колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації; добровільно або силоміць переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та ряду інших країн українські політичні емігранти; частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано, тощо.
Точних даних про загальну кількість усіх цих категорій українців не існує. За деякими відомостями, лише стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається й інша цифра близько 2 млн.
У перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. із тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені у східні райони СРСР. На початку 1950-х рр. чисельність українців, виселених з західних областей на спецпоселення, досягла близько 172 тис. чоловік.
Та частина українців, яка з політичних міркувань не повернулася на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала головно, в таборах для біженців та переміщених осіб. Наприкінці 1946 р., за різними оцінками, на території Західної Німеччини проживало ще 177 тис. українців, зокрема в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис.
Важкі умови проживання в таборах, невизначеність правового статусу, а відтак і подальшої долі, господарська розруха перших повоєнних років у Німеччині, що продовжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє примарними, - все це змушувало українців шукати шляхів для переселення в інші західні країни. Протягом лише 1946 – 1947 рр. і з Західної Німеччини виїхало близько 25 тис. чоловік, передусім до Англії, Бельгії та Франції. Незначна кількість українців віком до 40 років емігрувала в Бразилію, Венесуелу, Австралію і Канаду. Ці країни набирали тоді шахтарів, лісорубів, будівельників, робітниць для текстильної промисловості. Українці прагнули до групового переселення, але реалізувати це бажання не було можливості. Загалом, на німецькій землі в січні 1949 р. ще мешкало понад 85 тис. українських поселенців.
У 1950-х рр. еміграція українців із Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади.
Наприкінці 1960-х і в 1970-х рр. до Західної Європи та в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії та Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям – дисидентам, а також не багатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР.
Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого це стосувалося дівчат і молодих жінок, що виходили заміж за іноземних студентів та спеціалістів, які тимчасово працювали або стажувалися в Україні. Якихось офіційних даних по Україні з цього приводу немає, але відомо, що в цілому з Радянського Союзу в такий спосіб у 1989 р. виїхало 40 тис. осіб.
Помітно зросла в останні роки існування СРСР еміграція до Ізраїлю. Тисячі осіб української національності в складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади, ряду інших країн через невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й із політичних мотивів. Деяка кількість українців, переважно із західних областей України, виїхала на постійне проживання в країни Заходу на запрошення родичів.
Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990–і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.
З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – так звана східна українська діаспора.
Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в’їздом до неї.
На відміну од міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш межи адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами “старого” зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період “перебудови” з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У 1989 р. сюди прямував 91 % емігрантів з України, у 1990 – 92 %. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.
Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн “старого” зарубіжжя стало поступове зміщена етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 – 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців – з 26,0 до 30,0%, росіян – з 16,0 до 20,0 %.
Загалом у середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).
Якщо кількісно еміграція в країни “старого” зарубіжжя за останні п’ять років зросла ненабагато, то її напрямки й структура змінилися суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США – в 4 рази, до Німеччини – в 7 разів, до інших країн – більш у 3 рази.
На початку 1990-х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасового працевлаштування або в торгівельних справах (так звана човникова міграція). Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. З 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торгівельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.
Отже, переглянувши хвилі масового переселенського руху з України можна констатувати, що у першій хвилі переважали соціально-економічні мотиви, в другій поєднались соціально-економічні і політичні причини, третя хвиля здебільше мала характер політичної еміграції, в четвертій хвилі відбувається поступове заміщення етнічної еміграції економічною.
2. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору - до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.
Неоднакові ситуації утворення, проблеми існування українських громад західної та східної діаспори потребують окремої характеристики і розвитку культури. Можна виділити українські громади США й Канади, Східної і Західної Європи, Австралії та країн СНГ.
Українська громада протягом усього періоду її проживання на аме риканському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок "Галичина" створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища.
Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядно. Вона поповнилась іменами таких поетів і письмен ників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.
Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім'я та прізвище - Андрій Баб'юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію "Західна Україна" і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.
Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими-людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового ,співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.
У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. тан цювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метро політен Опера у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмель ницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.
Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з'явилася в Канаді українська літературна критика.
Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кіркконнела. У їх доробку - антологія "Українські поети 1189-1962" (1963), що охоплює вісім століть української поезії від "Слова о полку Ігоревім", та перше, майже повне видання "Кобзаря" англійською мовою під назвою "Поетичні твори Т.Шевченка. Кобзар" (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії - Д. Нитченко, в Англії - О. Воропай.
Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основопо ложників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово стали формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.
У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась мистецька галерея "Ми і світ", що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею "Ми і світ" було перенесено на околицю Ніагарських островів. Тепер вона іменується як "Ніагарська мистецька галерея і музей". Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика - одного з визначних митців-українців.
Широко відомий у світі Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. Полоного на Хмельниччині) - видатний український скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв. У його творчому доробку - пам'ятники Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990), близько сотні скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі твори зберігаються у Ватиканському музеї. Різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Павла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого позначені людяністю, високою духовністю. У Вінніпезі відкрито Парк скульптура Лео Мола. Свого часу митець був знайомий з визначним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім'я Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.
Певних організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці - журнал "Нотатки з мистецтва", до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці - в Клівленді і Торонто (автор обох - Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-українців в Америці.
Важливі завдання виконує і організований у 1971 р. в Чикаго Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур. З часу свого виникнення Інститут модерного мистецтва здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ставить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто національним спрямуванням їх творчості.
Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р., створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання близько 5 тисяч доларів.
Селом української культурної спадщини називають заповідник - музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.
У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів -українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпегу, св. Йосафата в Західному Торонто, Успєнія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і "степова кафедра" в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Бсї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-і роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.
У міжвоєнний період та після завершення Другої світової війни значна части на українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що безумовно, є одним з головних напрямів виховання самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів "Діброва", "Гомін", танцювальних ансамблів "Метелик", "Орлик", квартету бандуристів "Кобзарське братство".
При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні - одного з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Сиропі (1979) - діє мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки "Акварелі", "Пороги" та ін.). Музей українського мистецтва функціонує в Олдгамі.
У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація. її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. Велику роботу в розвитку і збагаченні української спільності проводить преса. Зокрема в Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім.. В. Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного комплекту його до фондів бібліотеки.
Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції створили Український центральний громадський комітет у Франції, Центральне представництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій.
Мистецький Париж пам'ятає блискучі імена Марії Башкирцевої і Святослава Гординського, Олександра Архипенка і Сержа Лифаря, Олекси Грищенка і Якова Гніздовського. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Левицькій. Вона була членом комітету "Осіннього салону", що є великим досягненням чужоземця в Парижі та визнанням його таланту. Софія Левицька дивувала рафіновану французьку критику дуже особистим, майже інстинктивним поглядом на речі, делікатністю творчого письма, рідкісним художнім смаком і тонким розумінням природи світу. Портретист, пейзажист, гравер по дереву. її ілюстрації до безсмертного твору М. Гоголя "Вечори на хуторі біля Диканьки", який переклала разом з поетом Роже Алляром французькою, за своєю досконалістю, філігранністю виконання, вишуканим стилем нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант художниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левицької експонувалися на виставці української графіки в Берліні і Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та спогади про неї.
Ще один член комітету "Осіннього салону" - визначний український маляр і мистецтвознавець Олекса Грищенко (1883-1977). Всесвітньо відомий пейзажист, твори якого є в музеях і зібраннях Львова, Парижа, Страсбурга, Брюсселя, Гента, Осло, Стокгольма, Москви, Мадріда, Монреаля, Бостона, Філадельфії, Балтімора та інших міст. Нині в Парижі працюють українські художники А. Сологуб, О. Мазурик, музикознавець А. Вірста. Серед творів О. Мазурика - численні пейзажі, портрети, модерні гравюри, ікони. Він розписав іконостаси для церкви св. Володимира на бульварі Сен-Жермен у Парижі та каплиці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Сарселі. Виставка творів О. Мазурика експонувалася в 1990 р. в Києві.
Повернулася в Україну і малярська спадщина В. Винниченка, що відкрив нам ще одну грань свого таланту - як художник. У березні 2001 р. в Національному музеї Тараса Шевченка експонувались його натюрморти, пейзажі, портрети. В Україну перевезено 70 оригінальних творів славетного українця, чотири альбоми з малюнками аквареллю, тушшю, вугіллям. Загалом до малярської спадщини Володимира Кириловича входить понад 100 картин. В. Винниченко, що належав до паризької школи художників, постав у полотнах "Гірський пейзаж", "Сніг у передмісті", "Закуток" та інших особливо тонким колористом. Митець виступив одним із засновників "Аристократичної секції", що виникла в квітні 1929 р. при Українській громаді в Парижі. Винниченко - художник - це окрема цікава сторінка життя видатного письменника і політика.
Важливим досягненням української громади у Франції стало створення в 1949 р. Архіву української еміграції у Франції, що знаходиться в Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. У Сорбонні на професійному рівні викладається українська мова. Франція має невелике відділення Українського вільного університету, де студіюється історія України та інші предмети з українознавства. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.
Ще в мюнхенський період НТШ видало першу частину тритомної "Енциклопедії українознавства" та 12 томів інших наукових праць. У 1954-1959 рр. вийшла десятитомна енциклопедія українознавства (словникова частина). Триває робота з підготовки семитомної "Енциклопедії української діаспори".
В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була церква. Як соціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об'єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон - у миру Іван Огієнко (1882-1972). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Канаді, що виступала носієм української національної ідеї. Заслугою І. Огієнка стало створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою, духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.
В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою високою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевський. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 р., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів "Наукових записок", "Наукових збірників", монографій, мистецьких альбомів. В університеті проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України.
Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кінця 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. - серія періодичних видань - "Вісті".
У 1922 р. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1932 р. уряд Чехословаччини припинив фінансування академії, і тоді замість неї було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання, де в 1932-1937 рр. 749 осіб були його студентами. З 1953 р. кафедра української мови та літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учительські кадри для шкіл з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшевщині український літературний журнал "Дукля". Музей української культури у Свиднику видає "Наукові збірники української культури".
3. У східній українській діаспорі - в державах, що виникли на теренах пострадянського простору - відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортостані та Товариство шанувальників української культури "Кобзар", Українське товариство Киргизької Республіки "Берегиня", Товариство української культури в республіці Молдова, Томський центр української культури "Джерело" та Український національно-культурний центр "Промінь" у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори.
В Україні створено Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство "Україна - Світ"), діє Інститут досліджень діаспори, розроблено проект Національної програми "Закордонне українство на період до 2005 року".
Законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у Росії є Конституція Російської Федерації, що містить загально-визнанні міжнародно-правової стандарти в царині захисту прав національних меншин; Закон РФ “Основи законодавства Російської Федерації про культуру”, який декларував права народів та інших етичних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності; Закон РФ “Про мови народів РРФСР”, яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури. використанню цих мов у засобах масової інформації та інше; Закон РФ “про освіту”, в статті 6 якого декларується, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування”; Закон РФ “Про національно-культурну автономію” (НРА), прийнятий у червні 1996 р.
Центром українського національного життя в Росії є Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянські часи притягальним місцем для талановитих українців. Місто й нині має потужний інтелектуальний потенціал українства. Але існує досить розвинута інфраструктура українських культурно-освітніх та національних закладів діє 6 об’єднань
Серед чисельних заходів українських об’єднань Москви слід відзначити проведення наукових конференцій з української історичної тематики, які викликають незмінний інтерес російських наукових кіл і сприяють зближенню поглядів українських вчених у вивченні нашого непростого минулого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже друга Міжнародна конференція на тему: “Запорозьке товариство в історії, культурі та національній самосвідомості”, присвячена 7-й річниці незалежності України.
На початку 1990-х рр.. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню демонструються українські передачі. Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Республіки Башкортостан, розвивається в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є значною мірою асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною називали в Оренбурзькій області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1. Свердловській – 41,8, Пермській – 46,6, в Башкирській АРСР – 41,1, в Удмуртській АРСР – 46,6.
Однією з найактивніших у Росії є українська громада Башкортостану – республіки в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. проживало майже 75 тис. Українців (1,9% населення ). За радянських часів у Башкорстані внаслідок внутрішніх республіканських міграційних процесів відбулося розпорошення українців із районів компактного їх розселення в минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р., нині залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становлять більшість населення, - менше 20.
У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української культури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр українців Башкорстану “Кобзар”. За його ініціативою в Башкортостані щорічно провадяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочисті з нагоди Дня незалежності України. Відкрито Український народний дім “Мир”, де розміщена бібліотека української книжки, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, проходять науково-практичні конференції. В республіці діє близько 20 українських фольклорних ансамблів, зокрема хори української народної пісні (при Центрі “Кобзар”), “Червона калина” в с. Санджарівка Чишмицького району, “Барвинок” (у місті Стерлітамак), а також 4 дитячі ансамблі.
Набуває дедалі організованих форм український національно - культурний рух у районах зосередження недавніх (1970-і-1980-і рр.) економічних (заробітчанських) іммігрантів (Тюменська область, північна частина Красноярського краю), від 54 до 68% яких вважають українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови, завдяки якому двічі на тиждень виходять україномовні передачі по міському радіо, організовано розповсюдження української преси, відкрито українську філію бібліотеки. Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об’єднання “Єдина Родина” (голова – П.Клименко) з філіями в Ішимі й нижньому Уренгої, а також національно-культурними товариствами. Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання “Українська діаспора” (Тобольськ), “Просвіта” і “Сірий клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл.
У районах “старої” української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у різних місцевостях лише від 27,2 до 33,2% процеси українського етнічного відродження відбуваються досить повільно.
У 1990-х рр. створено українські організації та осередки на Далекому Сході. У 1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які становили 7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. Нині тут розгортають культурно-просвітницьку роботу українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області, Товариство української мови та культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин -Україна” та “Зелений клин – Черемош” (Спадськ-Дальній), Українське товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети “Українець на Зеленому Клині”.
Чи не найскладнішим завданням, яке стоїть нині перед українською громадою РФ, є розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям знання рідної мови, культури, історії найчисельніша українська діаспора може досить швидко зникнути. Необхідна цілісна система освіти українською мовою, яка б включала широку мережу державних українських шкіл, класи з українською мовою навчання, кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому напрямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекладання цих обов’язків на українські товариства.
У 1920-х рр. на берестейщині діяло Товариство “Просвіта”, яке зокрема, організувало культурно-просвітні курси, де серед іншого вивчали українську мову, історію та географію України. В часи польського панування (до 1939 р.) влада, прагнучи ополячити місцеве населення, не визнавала його належності до українського етносу й називала “поліщуками”. З 1939 р., коли ця територія ввійшла до складу БРСР, місцеве населення стало вважатися білорусами. Однак у 1939 р. в Бересті (Бресті) ще працювала українська бібліотека, а в сільській місцевості – 127 хат-читалень “Просвіти”, у 1939/40 навчальному році діяло 49 українських шкіл. У подальші роки діяльність українських культурно-освітніх закладів у Білорусі була згорнута, місцеве населення, здебільше без його згоди, записувалося білорусами, зазнавало русифікації.
Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. Закономірно, що в нових умовах рух за національно-культурне відродження українців Білорусі відновився передусім саме на берестейщині. У лютому 1990 р. в Бресті засновано Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області “Берестейщина” (голова правління – М.Козловський). головною метою об’єднання є захист етнічної ідентичності українського населення Берестейщини, збереження та подальший розвиток української мови, культури, традицій, вивчення своєї справжньої історії. Осередки об’єднання створені в Бресті, Брестському, Кам’янецькому, Дрогичинському, Кобринському, Жабинківському та Пінському районах. Під егідою об’єднання працює Український народний університет культури, з квітня 1991 р. виходить газета “Голос Берестейщини” (через брак коштів нерегулярно). У травні 1994 р. в Бресті розпочала роботу створена за рахунок добровільних пожертв громадян та організацій українська бібліотека, яка фактично виконує функції українського культурно-інформаційного центру. На вимогу української громади українська мова вивчається в ряді шкіл Кобринського і Дрогичинського районів.
Діє також Асоціація українців Білорусі “Ватра” (голова – В.Гутовський), яка об’єднує національно-культурні товариства, що функціонують у Мінську, Гомелі, Молодечному та Кобрині. З ініціативи асоціації в міській бібліотеці №20 Мінська відкрито український відділ, який став осередком гуртування української інтелігенції. Україна надала допомогу в поповненні фондів цієї бібліотеки новими виданнями української історичної та художньої літератури, збірками українських народних пісень, аудіокасетами із записами переможців Всеукраїнського фестивалю “Червона рута”. Крім того, для бібліотеки та провідних громад Білорусі щорічно передплачується українська періодика.
Проте в цілому рівень забезпечення національно-культурних, освітніх та інформаційних потреб української діаспори в Білорусі залишається незадовільних. Так, актуальним залишається питання взаємообміну інформацією через відповідні агентства, пресу, радіо, телебачення України та Білорусі.
Ситуація із забезпеченням культурно-освітніх потреб української меншини в Молдові стала радикально поліпшуватись у 1992 р. Згідно з Указом Президента Молдови “Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в Молдові” відкрились українські відділення в Кишинівському та Бельцському університетах, у липканському педагогічному коледжі. Це мало забезпечити фахівцями українські дитсадки, початкові й середні школи з українською мовою навчання. Кілька десятків абітурієнтів за направленнями Міністерства освіти Молдови відбули на навчання в Україну. Значна частина вчителів українських шкіл пройшла перепідготовку в Чернівецькому університеті. З’явилися іншомовні програми на телебаченні (“Світанок”) і радіо (“Відродження”). “Педагогический журнал” став друкувати матеріали українською мовою.
У 1996 р. за ініціативою української громади вийшов наказ міністра освіти Молдови про обов’язкове (три години на тиждень) викладання української мови в українських селах (на середину 1970-х рр. у Молдові налічувалось 348 українських сіл та 51 змішане). Докладала зусиль для забезпечення культурно-освітніх потреб української діаспори в Молдові й наша держава. Зокрема, 1997 р. з Молдовою було підписано угоду про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.
Однак, за інформацією українських громадських організацій, останнім часом значна частина здобутків у сфері створення умов для налагодження українського життя в Молдові була втрачена. Так, були ліквідовані українські відділення в Кишинівському університеті ім. Крянге та на педагогічному факультеті бельцського університету.
Звузилося (за винятком Ришканського району) викладання української мови в школах. Не виконуються положення угоди між урядами України й Молдови стосовно обов’язкового вивчення української мови та літератури в місцях компактного проживання української меншини в Молдові. В багатьох місцях ігнорується наказ Міністерства освіти про виділення годин на вивчення в українських селах української мови. У ряді українських сіл, та в кількох школах Кишинева її взагалі перестали викладати.
Чисельна й активна українська спільнота Молдови нагромадила протягом останніх років значний досвід у відстоювання своїх інтересів і потреб щодо відродження та розвитку української мови, культури, освіти, засобів масової інформації. Значну роль у зміні на краще становища із забезпеченням національно-культурних, інформаційних та інших потреб української меншини в цій країні має зіграти Україна, зокрема, ініціювавши розгляд на міждержавному рівні питання про виконання угод, досягнутих урядами двох країн у цій сфері.
У міністерстві юстиції Молдови зареєстровано 6 республіканських етнокультурних об’єднань українців: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка, Благодійний фонд “Відродження”, Товариство українок.
В місцях компактного проживання українців діють понад 50 самодіяльних фольклорних колективів. Телевізійними та радіомовними редакціями національних меншин Молдови готуються й щотижня виходять українською мовою телепередача “Світанок” та радіопрограма (кожна тривалістю 30-40 хв.).
На початку 1990-х рр. українські товариства започаткували видання низки газет, але через фінансову скруту окремі видання виходять не періодично, а деякі взагалі припинили існування. Виходять і далі лише ті друковані видання українських товариств, які вміщують свої матеріали в додатках до місцевих газет.
Таким чином, діаспора самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до “ старого краю”, посильну допомогу Україні. Налагодження, розширення й усіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних національних, політичних та економічних цілей. Зокрема. це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві.
Процес культоутворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності - активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави - у світовому співтоваристві
PAGE 4