Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ФМ - це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарського суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів.
Основною метою ФМ є максимізація добробуту власників п-ва в поточному та перспективному періодах, збільшення ринкової вартості п-ва.
Під фінансовою стратегією (ФС) розуміють формування системи довгострокових цілей фін. діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення.
Тактика ФМ – конкретні методи і прийоми для досягнення поставлених цілей - полягає в маркетинг. дослідженнях, прийнятті фін. менеджером цінових рішень, вірній орієнтації на ті чи інші сегменти ринку, інтенсивних зусиллях по просуванню товарів, контролі за реалізацією тощо.
6. етапи становлення та розвитку фінансового менеджменту
Фінансовий менеджмент як наука й навчальна дисципліна вперше заявив про себе наприкінці 90-х років XIX ст. В історії його розвитку можна виокремити кілька етапів.
■ Перший — кінець 90-х років XIX ст. — 30-ті роки XX ст.
На цьому етапі головними проблемами, які намагалися розв'язати за допомогою фін. менеджменту, стали: • розширення фірм шляхом створення відкритих акціонерних товариств з відповідним залученням додаткового капіталу за допомогою емісії цінних паперів; • правові аспекти злиття та подрібнення компаній.
■ Другий — 30-ті —40-ві роки XX ст.
Характерною ознакою цього періоду стала депресія, яка охопила економіку США та інших країн Заходу. Численні банкрутства змусили підприємців шукати засоби збереження капіталу, мінімізації втрат і підтримки платоспроможності фірми.
■ Третій — 40-ві—60-ті роки XX ст.
Цей етап характеризується виходом з депресії та початком швидкого екон. зростання. Головна увага у фін. менеджменті приділяється поліпшенню управління активами, підвищенню рентабельності підприємств.
■ Четвертий — 60— 70-ті роки XX ст.
В цей період на шляху пошуку джерел поповнення капіталу та оптимізації його структури найвизначнішими напрямами в розвитку теорії фінансового менеджменту стали створення "теорії портфеля цінних паперів" та оптимізація методів фінансування.
■ П'ятий — 70—90-ті роки XX ст.
Розширюється масштабність фін. аналізу з урахуванням інфляції та її наслідків під час прийняття ділових рішень. Значно зменшується вплив держави на фінансово-кредитні установи, що сприяє утворенню великих фін. корпорацій, діяльність яких спрямована на обслуговування галузей економіки. Значно зростає значущість світових фінансових ринків. У прийнятті фінансових рішень широко використовуються економіко-математичні методи, комп'ютерна техніка, що посилює їх обґрунтованість.
■ Шостий — сучасний етап.
Роль фін. менеджменту як системи знань і вмінь щодо вибору управлінських рішень, спрямованих на підвищення вартості бізнесу, значно зросла. Знання фінансового менеджменту тепер необхідні не лише фінансистам, але й керівникам служб маркетингу, виробничих підрозділів і т. п. Основну увагу менеджери тепер приділяють пошуку шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів та інвестуванню коштів у найменш ризиковані високодохідні проекти. Наголос робиться також на оптимізації структури капіталу та проведенні виваженої розподільчої політики.
Отже, фін. менеджмент є наукою, яка динамічно розвивається, досягнення якої досить швидко впроваджуються в практику, без знань фін. менеджменту діяльність менеджерів сучасних підприємств навряд чи буде вдалою.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень.
Система інформаційного забезпечення фін. менеджменту являє собою неперервний і цілеспрямований відбір відповідних інформаційних показників, які необхідні для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всім напрямкам фінансової діяльності підприємства.
Інформаційна система фін. менеджменту призначена забезпечувати необхідною інформацією не тільки управлінський персонал та власників самого підприємства, але й задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх її користувачів. Основними користувачами фін. інформації є внутрішні і зовнішні користувачі.
системи і методи внутрішнього фінансового контролю
Внутрішній фінансовий контроль являє собою організований самим підприємством процес перевірки виконання і забезпечення реалізації управлінських рішень в сфері управління фінансами підприємства з метою досягнення стратегічних цілей і попередження кризових ситуацій, які можуть призвести до банкрутства.
В практиці країн з розвиненою ринковою економікою широкого поширення набула нова прогресивна комплексна система внутрішнього контролю, що застосовується в великих компаніях з розгалуженою мережею або в холдінгових компаніях, яка називається “контролінг”.
Сьогодні система контролінга поступово починає впроваджуватися і на вітчизняних підприємствах. В загальній системі контролінгу виділяється один з основних його блоків – фінансовий контролінг.
Фінансовий контролінг являє собою контролюючу систему, яка забезпечує концентрацію контрольних дій за основними напрямками фінансової діяльності підприємства, своєчасне виявлення відхилень фактичних показників від прогнозних (планових) та чинників, що зумовили ці відхилення, і прийняття управлінських рішень по нормалізації процесу управління фінансами підприємства.
Грошові потоки п-ва — це система розподілених в часі надходжень та видатків грошових коштів, що генеруються його господарською діяльністю і супроводжують рух вартості, виступаючи зовнішньою ознакою функціонування підприємства.
- позитивний(вхідний) грошовий потік, що характеризує сукупність надходжень коштів на підприємство від усіх видів господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін "приплив коштів")
- негативний(вихідний) грошовий потік, що характеризує сукупність виплат коштів підприємством у процесі здійснення усіх видів його господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін "відплив коштів")
Грошовий потік підприємства (ГП) - це результат руху коштів унаслідок управлінських рішень з операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
19. аналіз грошових потоків підприємства.
Основною метою цього аналізу є виявлення рівня достатності формування коштів, ефективності їхнього використання, а також збалансованості позитивного і негативного грошових потоків підприємства за обсягом і в часі. Аналіз грошових потоків проводиться по підприємству в цілому, у розрізі основних видів його господарської діяльності, по окремих структурних підрозділах.
На першому етапі аналізу розглядається динаміка обсягу формування позитивного грошового потоку підприємства в розрізі окремих джерел.
На другому етапі аналізу розглядається динаміка обсягу формування негативного грошового потоку п-ва, а також структури цього потоку по напрямках витрат коштів.
На третьому етапі аналізу розглядається збалансованість позитивного і негативного грошових потоків за загальним обсягом; вивчається динаміка показника чистого грошового потоку як найважливішого результативного показника фінансової діяльності підприємства й індикатора рівня збалансованості його грошових потоків у цілому.
На четвертому етапі аналізу досліджується синхронність формування позитивного і негативного грошових потоків у розрізі окремих інтервалів звітного періоду; розглядається динаміка залишків грошових активів підприємства, що відображає рівень цієї синхронності і забезпечує абсолютну платоспроможність. У процесі дослідження синхронності формування різних видів грошових потоків розраховується динаміка коефіцієнта ліквідності грошового потоку підприємства в розрізі окремих інтервалів розглянутого періоду.
В зарубіжній практиці найбільшого поширення набули дві моделі оптимізації середнього залишку грошових коштів на підприємстві:
1. Модель Баумоля –розроблена в 1952 р.) – модель зміни залишку коштів на рахунку, при якій всі отримані кошти від реалізації товарів чи послуг підприємство вкладає в цінні папери, після того, як вичерпані запаси грошових коштів, підприємство реалізує частину цінних паперів і поповнює залишок грошових коштів до початкової величини.
2. Модель Міллера–Орра (M. Miller – D. Orr, розроблена в 1966 р.) – залишок грошових коштів хаотично змінюється до того часу, доки не досягне деякої верхньої межі. Після цього підприємство починає скуповувати достатню кількість ліквідних цінних паперів, щоб досягти нормального рівня грошових коштів. Якщо підприємство досягає нижнього рівня „безпеки”, то в цьому разі воно продає накопичені цінні папери і в такий спосіб поповнює запас грошових коштів до нормального рівня. Модель Міллера–Орра значно складніша, ніж модель Баумоля і максимально наближена до реальних процесів, що відбуваються на підприємстві. При побудові моделі М. Міллер та Д. Орр використовували процес Бернуллі стосовно руху грошових коштів, тобто зважали на те, що надходження і витрачання грошей від періоду до періоду є подіями випадковими.
Основні недоліки описаних в статті моделей оптимізації залишків грошових коштів:
• модель Баумоля – враховує лише постійні операційні витрати, не беручи до уваги змінних і тимчасових витрат;
• модель Міллера–Орра – не враховує змінні і тимчасові витрати і, крім того, як характер-ристики поступлення-вибуття грошових коштів використовує дисперсію грошових потоків, що неадекватно відображає реально існуючі процеси;
• модель Козиря – визначає, що вигідніше в кожному конкретному випадку, – зберігати активи в грошовій формі чи у формі цінних паперів, проте не дає відповіді на питання про оптимальний розподіл коштів між ліквідним портфелем та іншими активами.
Операційний цикл представляє собою період повного обороту всієї суми оборотних активів, в процесі якого відбувається зміна окремих їх видів. Він характеризує проміжок часу між придбанням виробничих запасів і отриманням грошових коштів від реалізації виробленої з них продукції. Він включає в себе: Отримання сировини і матеріалів. Зберігання їх на складі Процес виробництва Складування готової продукції Реалізація Важливою характеристикою операційного циклу, яка впливає на обсяг, структуру і ефективність використання оборотних активів, є його тривалість. Формула тривалості операційного циклу має вигляд: ТОЦ = ТОмз + ТОгп + ТОдз , де ТОЦ – тривалість операційного циклу підприємства, в днях, ТОмз – тривалість обороту запасів сировини, матеріалів та інших матеріальних факторів виробництва у складі оборотних активів, в днях, ТОгп – тривалість обороту запасів готової продукції, в днях, ТОдз – тривалість інкасації поточної дебіторської заборгованості, в днях. В процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу виділяють такі основні складові: 1) виробничий цикл підприємства, 2) фінансовий цикл підприємства.
Тривалість виробничого циклу визначається за формулою: ТВЦ = ПОсм + ПОнз + ПОгп , де ТВЦ – тривалість виробничого циклу, в днях, ПОсм – період обороту середнього запасу сировини, матеріалів та напівфабрикатів, в днях, ПОнз – період обороту середнього обсягу незавершеного виробництва, в днях, ПОгп – середній період обороту готової продукції, в днях.
Фінансовий цикл (цикл грошового обороту) підприємства представляє собою період часу між початком оплати постачальникам отриманих від них сировини і матеріалів та початком надходження коштів від покупців за поставлену їм продукцію. Визначається за формулою: ТФЦ = ТВЦ + ПОдз – ПОкз +(-) Обороти авансів, де ТФЦ – тривалість фінансового циклу, в днях, ТВЦ – тривалість виробничого циклу, в днях, ПОдз – середній період обороту поточної ДЗ, ПОкз – середній період обороту поточної КЗ, в днях
24. Механізм розрахунку грошових потоків
МЕТОДИ РОЗРАХУНКУ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ - це спосо-би визначення обсягу грошових коштів на кінець звітного періоду на основі грошового обігу в операційній, інвестиційній та фінансовій ді-яльності підприємства.
У практиці фінансового менеджменту використовують два мето-ди розрахунку обсягу грошових потоків: прямий і непрямий.
Прямий метод базується на русі грошових коштів за рахун-ками підприємства з використанням головної книги і регістрів бухгалтерського обліку.
Непрямий метод базується на аналізі статей Балансу і Звіту про фінансові результати. Він дозволяє показати взаємозв'язок між різними видами діяльності підприємства, чистим прибутком і зміна-ми в активах підприємства за звітний період.
Рух грошових коштів — надходження і вибуття грошових коштів та їх еквівалентів. Інформація про надходження і видатки грошових коштів підприємства міститься у звіті про рух грошових коштів. Зміст і форма звіту про рух грошових коштів та загальні вимоги до розкриття його статей визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 4.
Грошові кошти включають кошти в касі та на рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій.
Еквівалентами грошових коштів є короткострокові фінансові інвестиції, які можуть бути вільно конвертовані у відому суму коштів і мають незначний ризик щодо зміни вартості.
Рух коштів відображається в звіті про рух грошових коштів в розрізі трьох видів діяльності: операційної, інвестиційної та фінансової.
Операційна діяльність – це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною та фінансовою. Це:
- надходження коштів від реалізації продукції (товарів, послуг);
- надходження коштів за надання права користування активами (оренда, ліцензії);
- платежі постачальникам;
- виплати працівникам тощо.
Інвестиційна діяльність – це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів. Це:
- платежі, пов’язані з придбанням основних засобів і нематеріальних активів;
- надходження коштів від продажу необоротних активів;
- надання позик іншим підприємствам;
- надходження коштів від фінансових інвестицій (дивіденди, відсотки).
Фінансова діяльність – це сукупність операцій, які призводять до зміни величини та (або) складу власного та позикового капіталу. Це:
- випуск власного капіталу (акцій);
- отримання позик та їх погашення;
- викуп акцій власної емісії;
- виплата дивідендів.
Для складання звіту про рух грошових коштів використовують показники балансу, звіту про фінансові результати та дані аналітичного бухгалтерського обліку.
Метою складання Звіту про фінансові результати є надання користувачам повної, правдивої і неупередженої інформації про доходи, витрати, прибутки та збитки від діяльності підприємства за звітний період.
Звіт про фінансові результати складається з трьох розділів:
І. Фінансові результати.
II. Елементи операційних витрат.
III. Розрахунок показників прибутковості акцій.
27 Необхідність і сутність визначення вартості грошей у часі
Концепція вар-ті грошей (ВГ) у часі полягає в тому, що ВГ з плином часу змін-ся з урах-ням норми прибутку на фін ринку, в якості якої звичайно виступає норма позичкового % (чи просто проценту). Процент – сума доходу від надання кап-лу у борг чи плата за викор-ня позичкового кап-лу у всіх його формах. Відповідно до цієї конц-ції одна і та ж сума грошей у різні періоди часу має різну вар-ть. Ця вар-ть тепер завжди вища, ніж у б-я майбут пер-ді.
Конц-ція ВГ у часі відіграє основну роль у практиці фін обчислень. Вона визначає необ-ть обліку фактора часу у процесі виконання б-я довгострок фін оп-цій шляхом оцінки і порівняння ВГ на початок фін-ня з ВГ при їх поверненні у виді майбут прибутку, амортиз відрах-нь, основної суми боргу тощо.
Розглядаючи реальну вартість грошей, підприємці повинні брати до уваги не тільки руйнівні дії інфляції, а також здатність інвестування, адже мета фін-ого менеджменту — це можливість з грошей робити додаткові гроші. Багато підпр-тв мають кілька варіантів вкладення грошей, їх мета на цей час - обрати з цих варіантів найприб-ший.
Основними причинами втрати вартості грошей є:
1) Рівень інфляції. Інфляція – тенденція до зростання цін протягом певного пер-ду часу.
2) Ризик – можл-ть того, що кредит не буде повернено, незважаючи на обіцянки це зробити.
3) Часова перевага споживачів – мати витрати на б-я блага у теперіш часі, ніж робити це в майб-му.
4) Можл-ть отримання прибутку – доходи, одер-ні в ек-ці та інвестиції, вкладені у вироб запаси.
Інфляція пов'язана із загальним підвищенням цін у країні. Коли зростають ціни, падає вартість грошової одиниці. Враховуючи те, що в майбутньому ціни зростатимуть, вартість грошової одиниці в наступні роки буде ще нижчою, ніж у попередні. Таким чином, купів-на спром-сть грош-ї одиниці сьогодні вища, ніж виявиться завтра.
Ризик, або невпевненість у майбутньому, також зменшують вартість грошей. Через невпевненість у майб-му ризик з часом зростає. Більшість підприємців прагне уникнути ризику, то- і му вище цінує гроші, які є сьогодні, ніж ті, що мають бути в майбутньому. Ті суб'єкти підприємницької діял-ті, які погоджуються віддати свої наявні гроші сьогодні в обмін на їх більшу кількість у далекому майб-му, жадають вищої компенсації у вигляді певної винаг-ди за цей ризик
В процесі порівняння вартості грошових коштів використовують два основні поняття:
– майбутня вартість;
– теперішня вартість.
Майбутня вартість – це сума інвестованих в теперішній час коштів, в яку вони перетворяться через певний проміжок часу з врахуванням ставки проценту.
Розрахунок майбутньої вартості грошей пов’язаний з процесом нарощування (компаундування) початкової суми.
Нарощування – це збільшення початкової суми грошей шляхом приєднання до неї суми процентних платежів.
Складний процент – це сума доходу, яку отримає інвестор в результаті інвестування певної суми грошей за умов, що простий процент не сплачується наприкінці кожного періоду, а додається до суми основного вкладу і в наступному періоді також приносить доход.
У довгострокових фінансово-кредитних операціях, якщо відсотки не сплачуються одразу після їх нарахування, а додаються до суми боргу, використовується метод складних відсотків. При використанні цього методу база нарахування складних відсотків не залишається постійною — вона збільшується з кожним відрізком часу і процес нагромадження відбувається з прискоренням.
На практиці складні відсотки нараховуються декілька разів протягом року (щомісяця, щоквартально).
А сам процес збільшення початкової вартості за рахунок нарахованих складних відсотків називається компаундингом, або нарощуванням вартості.
Процентна ставка використовується не тільки як інструмент нарощування вартості грошових коштів, але і як норма дохідності інвестиційних операцій.
Множник нарощування (компаундування) - майбутня вартість однієї грошової одиниці на даний час, інвестованої на певний період під відсоткову ставку.
Під простим компаундуванням (нарощенням) (single compounding) розуміється фінансово-математична модель розрахунку вартості наявних грошових ресурсів, або теперішніх грошових потоків. Просте компаундування – це визначення майбутньої вартості грошей, вкладених одноразово на певний термін під певний процент.
Теперішня (сучасна) вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, приведених до сучасного моменту з врахуванням процентної ставки, або норми дохідності.. Теперішня вартість грошей розраховується за формулою:
PV = FV /(1+r)n
Розрахунок теперішньої вартості грошей називається процесом дисконтування майбутньої вартості грошей. Дисконтування – процес зворотній нарощуванню. Величина r називається ставкою дисконту, або просто дисконтом, а величина (1+r)n – множником дисконтування.
Дисконт – це процентна ставка, яка застосовується до грошових сум, які інвестор планує отримати в майбутньому для того, щоб визначити розмір інвестицій в теперішній час. При визначенні дисконтних ставок враховують такі принципи:
• з двох майбутніх надходжень вищу дисконтну ставку матиме те, що надійде пізніше;
• чим нижчий визначений рівень ризику, тим нижчою повинна бути ставка дисконту;
• якщо загальні процентні ставки на ринку ростуть, ростуть і дисконтні ставки.
Дисконт може зменшитись, якщо є перспектива ділового підйому, зниження інфляції та процентних ставок. Якщо зменшується дисконт, то зростає теперішня вартість майбутніх доходів.
Множник дисконтування – поточна вартість 1 грошової одиниці за період n, дисконтована на відсоток r за кожний період.
Процеси нарощування та дисконтування вартостей можуть здійснюватися як по простих, так і по складних процентах.
Прості проценти застосовуються, як правило, при короткостроковому інвестуванні, а складні проценти при довгостроковому.
Простим процентом називається сума, яка нараховується на початкову (теперішню) вартість вкладу в кінці одного періоду платежу (це може бути місяць, квартал, і т.д.).
Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми.
Отже, об'єктивна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток — це форма прояву вартості додаткового продукту. Прибуток підприємств сфери матеріального виробництва — це частина національного доходу.
Фактори, що безпосередньо впливають на обсяг реалізації і, в остаточному підсумку, прибуток підприємства, можна умовно підрозділити на три групи:
Виробничі фактори - пов'язані з обсягом виробництва, його ритмічністю, матеріальною, науково-технічною й організаційно-технічною оснащеністю, і відповідно з якістю продукції, її асортиментами й структурою й т.д.
Комерційні фактори - охоплюють у широкому смислі поняття маркетингу: укладання господарських договорів на основі вивчення діючої й перспективної кон'юнктури ринку, цінове регулювання збуту, його організаційно-економічне забезпечення.
Фінансові фактори, що охоплюють і виторг від реалізації продукції (послуг), і підприємницький доход від усіх видів діяльності, включають: форми розрахунків; цінове регулювання, у тому числі уцінку у випадку уповільнення реалізації; застосування штрафних санкцій; вивчення й стягнення дебіторської заборгованості, а також забезпечення ліквідності інших активів; залучення кредиту банку або коштів із централізованих резервів; стимулювання залучення грошових ресурсів на фінансових ринках - доходів від цінних паперів, внесків, депозитів, оренди й інших фінансових вкладень
Управління прибутком є важливою частиною економіки господарюючого суб'єкта. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва. Наскільки вдалим буде цей процес, настільки буде при незмінних умовах зростати ефективність виробництва. Найбільш складним є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності, оскільки він повинен будуватися з урахуванням багатьох факторів. Процес управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою частиною якого є дивідендна політика передбачає вибір оптимальної системи розподілу, яка б задовольняла загальновиробничі інтереси підприємства у поєднанні з інтересами співвласників, причому ці інтереси є специфічними в залежності від організаційно-правової форми колективної власності.
Цінова політика впливає на комерційні успіхи підприємства. Тому перш ніж розробити цінову політику, підприємству необхідно проаналізувати усі чинники, що впливають на вибір конкретної цінової політики. До таких чинників належать:
попит;
цінова політика держави;
життєвий цикл товару;
модель ринку; канали товарообігу;
конкуренція;
витрати;
методи ціноутворення;
маркетингова стратегія підприємства.
Цінова політика являє собою інтегровану систему, куди входять: взаємозв’язок цін на товари в рамках асортименту, використання спеціальних знижок і змін цін, співвідношення своїх цін і цін конкурентів, методи формування цін на нові товари.
Для розроблення відповідної цінової політики підприємство повинно чітко визначити цілі ціноутворення. Вони випливають з аналізу становища підприємства на ринку і його загальних цілей на цьому ринку. Отже, цілі ціноутворення не повинні розглядатися як окремо взяті. Вони покликані сприяти успішному здійсненню маркетингової стратегії підприємства.тавлячи за мету своєї цінової політики максимізацію поточного прибутку, підприємства, як правило, не аналізують можливі стратегічні наслідки. Вони ж можуть виникнути внаслідок як продуманих відповідних дій конкурентів, так і впливу інших ринкових чинників. Мета максимізації поточного прибутку досить поширена в умовах, коли:
-підприємство пропонує унікальні товари, яких немає в конкурентів;
Обираючи цілі цінової політики, спрямовані на досягнення лідерства за якістю товарів, підприємства прагнуть перевершити конкурентів шляхом максимального підвищення якісних характеристик виробів. Поліпшення якості товарів означає і підвищення ціни на них. І якщо таке підвищення розглядається споживачами як цілком припустиме, то підприємство може з успіхом відійти від конкурентної боротьби.-попит на ті чи інші товари значно перевищує пропозицію.
Важливим елементом цінової політики підприємства в моделі управління прибутком являється визначення ціни продукції суб'єкта господарювання, її видів, а також структури. Для потреб управління прибутком як функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту прийнято виділяти сукупність фінансових показники, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб'єкта господарювання, у тому числі: (1) собівартість одиниці продукції (2) прибуток на одиницю продукції; (3) оптова ціна одиниці продукції; (4) відпускна ціна одиниці продукції тощо.
Під фінансовими механізмами стимулювання збуту продукції суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність методів та технологій формування фінансове сприятливих умов для отримання покупцем відповідної продукції, перш за все, строків відвантаження продукції та її оплати, відповідно, можна визначити сукупність фінансових умов реалізації продукції, що визначають прийнятність форми її реалізації суб'єктом господарювання для споживача з фінансової точки зору. Серед такої сукупності можна виділити наступні основні напрямки впливу на формування та реалізацію фінансових відносин між суб'єктом господарювання та його покупцем:
1. рівень базової ціни одиниці продукції;
2. форма грошових розрахунків;
3. термін передплати (післяплати) реалізованої продукції;
4. рівень знижки від базової ціни залежно від обсягів закупки продукції;
5. рівень знижки від базової ціни залежно від категорії покупця;
6. надання відстрочки оплати відвантаженої продукції із відповідною націнкою на базову ціну одиниці такої продукції;
7. рівень знижки від базової ціни при оплаті відвантаженої продукції раніше базового терміну оплати;
8. формування мережі реселлерів та дилерів із відповідним рівнем відпускної ціни для таких покупців;
9. диференціація націнок та знижок від базового рівня цін відповідно до регулярності ділових контактів із таким підприємством-партнером тощо.
Визначення цілей маркетингової діяльності - дуже відповідальний процес, тому що від цього залежить успіх усього підприємства та ступінь ризику його функціонування. Вони формуються на основі аналізу і обробки маркетингової інформації, отриманої при проведенні досліджень, про поточний стан цільових ринків та перспективи їх розвитку на конкретний період та власні виробничо-комерційні можливості підприємства. Усі маркетингові цілі групуються в залежності від періоду планування наступним чином:
1) стратегічні цілі - цілі, які направлені на зростання прибутку, обсягів збуту продукції та розширення займаної частки ринку у довгостроковому періоді, і передбачають розробку програми дій на перспективу у повній відповідності виробничих можливостей підприємства ринковій ситуації. У зв' язку з нестабільністю економічної та ринкової обстановки стратегічний період у маркетингу приблизно складає 3 - 5 років;
2) тактичні цілі формуються на середньострокову перспективу і припускають більш детальне планування, ніж стратегічне, з урахуванням поточної ситуації на кожному конкретному ринку збуту, на яких функціонує фірма, для кожного конкретного виду товару окремо. Тактичний строк у маркетингу складає приблизно рік;
3) оперативні цілі - це короткострокові цілі, які передбачають розробку покрокової маркетингової програми, враховуючи усі нюанси та особливості обставин на кожному окремому сегменті ринку у конкретний період часу.Що стосується основних цілей маркетингової діяльності окремого сучасного підприємства, то вони мають такий вигляд:
1) розширення обсягу продажів і ринків збуту, збільшення займаної частки на ринку;
2) зростання прибутку;
3) забезпечення обґрунтованості рішень, які приймаються в галузі виробничо-збутової діяльності;
4) підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства та окремих товарів;
5) зниження собівартості продукції та загального рівня цін, тобто забезпечення цінової конкурентоспроможності.
Методи ціноутворення:
1. Витратний метод. Ціна розраховується, виходячи із суми постійних і змінних витрат на одиницю продукції й запланованого прибутку з урахуванням нижнього порогу ціни. При опосередкованому збуті ціна продажу кінцевому споживачу збільшується на розмір націнки, яка залежить від особливостей товару (сезонність, мода, новизна), а також еластичності попиту за цінами. Витратний метод не враховує ринкових факторів (характер попиту, рівень платоспроможності попиту, політику конкурентів), а ціна, визначена за таким методом, практично завжди завищена і в конкурентній ситуації чревата негативними наслідками для продавця.
Однак є й позитивні оцінки цієї моделі: якщо в рамках однієї галузі всі виробники використовують витратний метод ціноутворення, цінова конкуренція мінімальна, а ціни більш реальні й виключають наживу за рахунок покупців. Згідно даного методу ціна визначається за залежністю:
2. Метод на основі цільової норми прибутку. Ціна встановлюється таким чином, щоб можна було досягти бажаної норми прибутку на вкладений капітал.
3. Метод встановлення ціни на основі відчутної цінності товару обумовлений специфічними підходами до роботи на ринку. Розрахунок робиться на певну категорію покупців, які погоджуються платити гроші не тільки за вартість товару, а й за комплекс інших послуг: доплати, пов'язані з доставкою, обслуговування тощо. Рівень послуг, що надаються, визначити безумовно важко. Тут доречно вести мову про престижні товари, про особливі послуги, за які за різних обставин і різних умов покупець погоджується платити будь-які гроші. Ось чому для фірми важливо бути надзвичайно чутливою до змін попиту на товар.
4. Вибір ціни на основі рівня поточних цін орієнтує діяльність фірм щодо ціноутворення передусім не на власні витрати, а на ситуацію на ринку, на цінову політику фірм-конкурентів. Поведінка фірм адекватна їхньому становищу на ринку. Фірма-лідер, як правило, диктує свої умови. Дрібніші фірми можуть собі дозволити орієнтуватися на лідера, змінювати ціну після того, як це зробив він. Метод ціноутворення, що орієнтується на рівень поточних цін, досить поширений. Він створює атмосферу справедливого підходу до встановлення ціни в цілому по галузі. А це дає змогу підприємствам отримувати певну норму в прибутку.
5. Установлення ціни на основі торгів. У процесі торгів кожна фірма конкурсант призначає ціну пропозиції, стежачи за тим, щоб вона була дещо нижчою, ніж у конкурентів, але й не опускалася нижче рівня собівартості. Остаточна ціна на товар встановлюється з урахуванням таких факторів: цінова політика фірми, психологія ціносприйняття, вплив ціни на інших учасників ринкової діяльності.
При цьому, використання тих чи інших форм управління визначається специфікою господарської діяльності підприємства та його фінансовою стратегією, відповідно, модель управління прибутком для різних підприємств однозначно буде відрізнятися, що дозволяє говорить про існування різних стратегій управління. Однак, усю сукупність таких моделей можна згрупувати та виділити наступну їх типологію:
агресивна (наступальна) стратегія - забезпечення максимізації рівня реалізації через стимулювання збуту з метою збільшення прибутку суб'єкта;
захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та затрат, стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі;
диверсифікована стратегія - поєднує у собі виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями, що дозволяє взаємоузгодити переваги та недоліки обох варіантів стратегій управління прибутком суб'єкта господарювання.
Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди — частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.
Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.
Рівень та абсолютна величини затрат суб'єкта господарювання безпосередньо впливає на формування його прибутку як результату підприємницької діяльності. При цьому, ефективність та результативність правління затратами як складової моделі управлінь його прибутком безпосередньо залежить від адекватності фінансового забезпечення наступних взаємопов'язаних фінансове управлінських ітерацій: (1) планування та прогнозування рівня затрат; (2) контроль за формування затрат; (3) виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування; (4) пошук та кількісна оцінка резервів зменшення затрат суб'єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації та деякі інші.
45. Структура та класифікація затрат підпр.
За роллю в процесі виробництва і за цільовим призначенням витрати поділяються на основні й накладні.
До основних належать витрати, які беруть безпосередню участь у виробництві продукції й становлять її речову основу. Без них виробництво певного виду продукції неможливе взагалі (сировина, корми, насіння, комплектуючі вироби, пальне, заробітна плата і под.).
Накладні - це витрати, пов'язані з організацією виробництва й управлінням підприємством взагалі, а саме:
- на оплату праці працівників апарату управління та спеціалістів; - на службові відрядження й утримання легкового транспорту; - конторські, друкарські, поштово-телеграфні й телефонні; - амортизацію та утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю загальногосподарського призначення; - на підготовку кадрів, охорону підприємства і под.
Витрати поділяються на постійні та змінні. Постійні витрати є функцією часу, їх обсяг не змінюється залежно від обсягу виробленої продукції. Загальний показник постійних витрат залишається незмінним за всіх рівнів виробництва. До них належать:
- амортизація техніки, приміщень і худоби; - орендна плата за землю, майно й інші ресурси; - земельний податок і податок на нерухомість; - страхові платежі за посіви, майно і худобу; - оплата праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо не пов'язується з обсягом виробленої продукції; - витрати на організацію виробництва й управління підприємства, ремонт приміщень.
Змінні витрати - такі, сума яких безпосередньо залежить від виробництва продукції. Це витрати на:
- вартість насіння і продуктивного корму; - мінеральні й органічні добрива, отрутохімікати і засоби захисту тварин; - технічний догляд, ремонт техніки й обладнання, - електроенергію та воду; - вартість паливно-мастильних матеріалів;
- оплату праці найманих працівників та оплату праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо пов'язується з обсягом виробленої продукції; - вартість молока на випоювання телят, ветеринарне обслуговування та племінну справу; - транспортні тощо.
48. Точка беззбитковості як метод управління витратами підприємства
Точка беззбитковості (поріг рентабельності) характеризує досягнення такого обсягу виробництва, при якому досягається окупність постійних і змінних витрат; це можна визначити також як обсяг виручки від реалізації продукції, при якій величина валової маржі дорівнює загальній сумі постійних витрат. При такій реалізації підприємство не несе збитків, але й не має прибутку.
52. Склад і структура активів підприємства, оцінка активів
Активи являють собою ресурси, контрольовані підприємтвом, використання яких призводять до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них відносяться всі наявні матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну, а також їх розміщення та використання.
Згідно ПБО 2 Баланс і активи п-ва поділяються на обортні та необоротні активи.
Оборотні активи- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використаннї, а таклж інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу, чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл- це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та отримання коштів від реалізації вирообленої з них прдукції або товарів і послуг.
До необоротніх активів належать: нематеріальні активи; незавершене будівництво; основні засоби; довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість; відстрочені податкові активи; інші необоротні активи.
До оборотних активів належать: запаси (виробничі запаси, тварининаи вирощуванні та відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, товари); векселі одержані; дебіторська заборгованість за товари, роботи, поступи 9 чиста реалізацйна вартість, первісна вартість, резерв сумнівних боргів); дебіторська заборгованість за розрахунками ( з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, із внутрішніх розрахунків); інша поточна дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти та їх еквіваленти ( в національній валюті, в іноземній валюті); інші оборотні активи.
В процесі формування і управління необоротними активами необхідно враховувати їх переваги і недоліки в порівнняні з оборотними активами. Основними перевагами оборотних активів в порівнянні з оборотними активами є: менший ризик інфляційного зменшення та можливе збільшення ринкових цін на нерухомість швидкими темпами, між темпи інфляції; здатність приносити стабільний прибуток в разі несприятливої господарської діяльності щодо орендних та лізінгових платежів. Можливість більш інтенсивного використання в періоди підйому инкової інфраструктури.
До недоліків слід віднести: можливість на реального зносу при гвидкій зміні техніки і технологічних процесів; низький рівень маневреності, неможливість швидко змінити структуру вкладених коштів; низький рівень ліквідності і неспроможність забеспечити потік платежів при погіршенні платоспроможності підприємства.
В процесах господарської діяльності підприємству необхідне визначена сума грошових коштів для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів та інших матеріальних цінностей.
Основними задачами управління оборотними активами є: забеспечення бесперервності процесу виробництва, прискорення оборотності оборотних активів, підвищення рентабельності оборотних активів, мінімізація ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів.
Для забезпечення безперервності процесу виробництва необхідно сформувати окремі види активів у відповідності з обсягами господарської діяльності підприємства і триалістю його операційного циклу.
Прискорення обертання загальної суми оборотних активів досягає шляхом збільшення частки оборотних активів з високою оборотністю і зниження частки активів, що обертаються повільно. До активів з високою оборотністю можна віднести: запаси сировини і матеріалів, по яких не створюються страхові резерви; запаси готової продукції, що користуються високим попитом; грошові кошти, які постійно знаходяться в постійному обороті.
Оборотні активи з низькою оборотністю включають: сезонні запаси сировини і матеріалів, запаси готової продукції, яка користується зниженим попитом;довгострокова та короткострокова дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції строком більше 6 місяців. Задача забезпечення ліквідності оборотних активів досягається за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів в грошовій ліквідній формі, а також шляхом забеспечення відповідної частини високоліквіднихт активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які при необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.
Фінансову основу підприємства складає власний капітал, проте ефективна фінансова діяльність підприємства не можолива без постійного залучення позикових коштів.. Вони дозволяють суттєво розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів та підвищити ринкову вартість підприємства. Таким чином застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.
За належністю підприємству розрізняють власний і залучений капітал. Власний капітал визначається як підсумок першого розділу пасиву балансу. Позичковий капітал підприємства – це кошти, які залучаються для фінансування господарської діяльності підприємства на принципах строковості, поверненості та платності.
До складу залученого капіталу входять:
-короткострокові і довгострокові забов’язання
-кредиторська заборгованість.
Співвідношення між власними і залученими коштами – один з важливих фінансових показників діяльності підприємств. Його вагомість в тому, що підприємство може досягти значних результатів при використанні різних складових капіталу. Застосування комбінованих джерел формування загального капіталу значно підвищує результативність діяльності підприємства.
Показник чистого капіталу є одним з найбільш поширених при аналізі діяльності підприємства. Він визначається як різниця між оборотними активами та короткостроковою заборгованістю. Використання різних джерел при формуванні капіталу підприємства пов’язано з певними витратами (виплати дивідендів акціонерам, процентів банкам тощо).
Загальна сума коштів, яку підприємство повинно сплатити за використання відповідного обсягу фінансових ресурсів, розрахована у процентах до цього обсягу, і має назву “ціна капіталу”.
58. Управління необоротними активами.
У процесі фінансово-господарської діяльності підприємства відбувається зміна величини його необоротних активів. Ця зміна пов'язана з підвищенням потенціалу підприємства, переходом на нові організаційні і виробничі структури і технології виготовлення продукції, вдосконаленням системи реалізації продукції і поставок сировини. Крім того, на зміну необоротних активів впливає зміна зовнішніх факторів, пов'язаних з податковою, інвестиційною, грошово-кредитною політикою, та інших макроекономічних факторів.
Основні етапи політики управління необоротними активами підприємства полягають у такому:
1. Аналіз операційних необоротних активів підприємства в попередньому періоді. Він проводиться з метою вивчення динаміки загального обсягу і структури необоротних активів, ступеня їх придатності, інтенсивності оновлення та ефективності використання.
2. Оптимізація загального обсягу і складу необоротних активів підприємства. Розрахунки здійснюються з урахуванням виявлених у процесі аналізу можливих резервів підвищення продуктивного використання необоротних активів у майбутньому періоді.
3. Забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів підприємства. При цьому розраховується загальний обсяг активів, що підлягають оновленню в майбутньому періоді, встановлюються основні параметри і вартість оновлення різних груп активів.
4. Забезпечення ефективного використання необоротних активів підприємства. Процедура полягає у розробці системи заходів, спрямованих на підвищення рентабельності і фондовіддачі необоротних активів.
5. Формування принципів і оптимізація структури джерел фінансування необоротних активів. Оновлення і приріст необоротних активів підприємства може фінансуватися за рахунок власних і позикових коштів.
При розробці перспективних планів ефективного управління необоротними активами підприємства враховуються фактори, що призводять до змін їх величини й обсягів довгострокових фінансових вкладень.
Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій.
Оцінка привілейованих акцій. Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Вартість привілейованих акцій можна визначити дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період.
Щоб купити акції тієї чи іншої корпорації, необхідно мати інформацію про її фінансовий стан. Такий аналіз здійснюють на основі таких показників: розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію; коефіцієнт виплачуваності; коефіцієнт “ціна-дохід” (прибуток); коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом.
Розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію складає різницю між чистим доходом та виплатами по облігаціях, поділену на кількість акцій, випущених в обіг.
Коефіцієнт виплачуваності дорівнює відношенню суми дивіденду на розмір чистого доходу, який припадає на одну а акцію, помножений на 100%.
Коефіцієнт ”ціна – дохід” (прибуток) встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу (прибутку) корпорації, який припадає на одну акцію і розраховується як відношення ціни акції на дохід (прибуток) на одну акцію.
Коефіцієнт рентабельності - акціонерного капіталу по чистому доходу – це показник, зворотний коефіцієнту ”ціна – дохід” (прибуток).
64. Капітал підприємства і його сутність.
За трактування капіталу як категорії фінансів підприємств у науково-практичній літературі, як правило, розрізняють дві його форми:
конкретний капітал;
абстрактний капітал.
Конкретний капітал. Для здійснення господарської діяльності підприємству необхідні засоби праці (устаткування, будівлі, споруди тощо); предмети праці (сировина, матеріали) та праця. Окрім матеріальних, воно може мати у своєму розпорядженні нематеріальні ресурси (патенти, права, ноу-хау). Вартість майнових об’єктів, які відображені в активі балансу підприємства, називають конкретним капіталом. В активах заморожуються грошові кошти, інвестовані в підприємство. Ці кошти можуть бути вкладені в:
а) необоротні активи (основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість тощо);
б) оборотні активи (запаси, поточна дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції тощо).
Абстрактний капітал. Заслуговує уваги концепція капіталу, обґрунтована патріархом німецької економічної науки, засновником Кельнської школи економіки підприємства проф. Е. Шмаленбахом. За цією версією, під капіталом слід розуміти абстрактну вартість, яка відображається в балансі підприємства[5]. При цьому під абстрактним капіталом розуміють сукупність усіх позицій пасиву балансу.
Серед вітчизняних економістів найвдаліше, на нашу думку, обґрунтування сутності капіталу підприємства дано проф. В. В. Сопком. Він вважає, що капітал — це власність відповідної фізичної або юридичної особи на активи: майно і об’єкти (ресурси), які є на підприємстві[6]. Пасивна сторона балансу містить інформацію про те, яку частину капіталу надано в розпорядження підприємства його власниками (власний капітал) і яку — кредиторами (позичковий капітал).
Позичковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів.
Власний капітал — це сальдо між загальною сумою активів та позичковим капіталом. Він характеризує частину майна, яка профінансована власниками корпоративних прав підприємства (завдяки безпосереднім внескам грошових коштів (майнових об’єктів) чи в результаті реінвестування прибутку). Власний капітал відображається в першому розділі пасиву.
Отже, капітал підприємства — це засвідчені в пасивній стороні балансу вимоги на майно, яке відображено в активах; він показує джерела фінансування придбання активів підприємства.
65. Визначення власного капіталу і його складових.
Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства.
Власний капітал підприємства — це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резервний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він — основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.
Для більшості підприємств основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал — сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. У відповідній статті балансу наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства.
В окремих підприємств складовою власного капіталу є пайовий капітал. Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності.
Важливими складовими власного капіталу є резерви, які можуть бути сформовані у формі додаткового (капітальні резерви) та резервного капіталу (резерви, створені за рахунок чистого прибутку). Особливості їх формування та використання будуть розглянуті в наступному підрозділі.
67. Поняття структури капіталу
Початково поняття “структура капіталу” розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталу ґрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).
Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття “структура капіталу” вони пов’язують з підвіщенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.
На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.
При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін.
Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв’язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства.
68. Теорії структури капіталу
В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:
- традиційна концепція;
- концепція індиферентності;
- компромісна концепція;
- концепція протиріччя інтересів.
Традиційна концепція структури капіталу ґрунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.
В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. Ця концепція була вперше висунута американськими вченими, які розглядали механізм формування структури капіталу та ринкової вартості підприємства у зв’язку з функціонуванням ринку капіталу.
В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона форм. під впливом певних умов, які визначають відповідність рівня доходності ризику капіталу, що використовується п-вом. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу.
Точка компромісу визначає оптимальну структуру капіталу підприємства за умов мінімального значення показника середньозваженої вартості капіталу. Разом з тим, рівень доходності та ризику в процесі формування структури капіталу кожне підприємство обирає самостійно.
Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.
69. Сутність і форми інвестицій
Законом України ”Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначено як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; · рухоме та нерухоме майно · майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; · сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (“ноу-хау”); · права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; · інші цінності.
Основною ознакою, за якою інвестиції поділяються на окремі форми, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою, згідно зі світовою економічною теорією, інвестиції поділяються на реальні та фінансові.
. Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок %, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фін. інвестицій відносяться: акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов’язання, інші цінні папери.
Під капітальними інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.
Головна мета інвестиційної діяльності – підвищення вартості підприємства. Досягнення головної мети інвестиційної діяльності забезпечується розробкою та реалізацією інвестиційної стратегії підприємства. Вона залежить від стадії життєвого циклу підприємства, яка визначає зміст інвестиційної стратегії.
Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу. Наявність різних форм вкладення капіталу потребує класифікації інвестицій. Їх можна класифікувати за певними ознаками.
1. За видами інвестицій:
· виробничі інвестиції – вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці;
· фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо. Найбільшу частку серед яких складають цінні папери, включаючи кошти в банках;
· інтелектуальні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.
2. За цілями застосування інвестиції поділяють на – реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).
3. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним об’єкт. Непрямі інвестиції – це інвестиції, які пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.
4. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Короткострокові – вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік.
5. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.
73. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
Основна мета формування інвестиційного портфеля полягає у забезпеченні реалізації найдохідніших фінансових інвестицій. До основних типів фінансових портфелів відносяться: портфель доходу, портфель росту, агресивний портфель, компромісний портфель, консервативний портфель.
Метою оптимізації портфеля цінних паперів є формування такого портфеля цінних паперів, який би відповідав вимогам підприємства як дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається шляхом збільшення кількості цінних паперів в портфелі.
Розрізняють декілька типів портфелів:
· портфель зростання, що орієнтований на акції, а курсова вартістть швидко зростає. Мета – приріст капіталу інвесторів. Ось чому власникам портфеля дивіденди можуть виплачуватись в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуватись;
· портфель доходу, метою якого є отримання високих поточних доходів. Відношення стабільно виплачуваного відсотка та курсової вартості цінних паперів, які входять в цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;
· портфель ризикового капіталу – портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;
· збалансований портфель, що складається частково із цінних з швидко-зростаючим курсом, частково з високодохідних цінних паперів. В цьому портфелі можуть знаходитися і високоризикові цінні папери, мета – приріст капіталу і отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризику будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він точно відповідає меті їх діяльності;
· спеціалізований портфель, за яким цінні папери об’єднані не за загальним цільовим, а за більш особистими критеріями (вид ризики, вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність), наприклад:
1) портфель стабільного капіталу і доходу (однорідні портфелі, коротко– і середньострокових депозитних сертифікатів);
2) портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку);
3) портфель середньо– та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій);
4) регіональний чи галузевий портфель;
5) портфель іноземних цінних паперів;
Одним з основних способів зменшення ризику портфельних інвестицій є диверсифікація портфеля – таке комбінування його елементів, при якому досягається мінімізація ризику при збереженні можливого доходу.
74. Економічний зміст і причини виникнення фінансової кризи на підприємстві
Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність потенціалу для успішного функціонування. З позицій фінансового менеджменту кризовий стан полягає в нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.
Основними причинами виникнення таких криз є:
раптове виникнення непередбачених подій у зовнішньому середовищі (зміна політичної ситуації, податкового законодавства і цін, коливання валютного курсу і тощо);зміна відносин суб’єкта з його контрагентами; зміни всередині суб’єкта; зміни в НТП, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієнтирів.
Кризові явища на рівні підприємства можна класифікувати так:
стратегічна криза (зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);
криза прибутковості (збитки «з’їдають» власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);
криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує загроза втрати платоспроможності);
Виділяють і такі види криз:
локальна криза (як результат зриву досягнення окремої мети чи випадання одного елемента з системи управління, наприклад, втрата постачальника, джерела сировини, звільнення спеціаліста тощо);
криза занепаду (пов’язана з радикальними порушеннями нормальної виробничої діяльності на основі існуючого технічного потенціалу);
криза ліквідації або криза як банкрутство (повна страта можливості до виживання).
Фінансові інвестиції є активною формою ефективного використання тимчасово вільного капіталу. До традиційних активів відносяться акції і облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.
Особливу увагу потрібно приділяти методам оцінки реальної вартості окремих видів фінансових вкладень. Вартість, що визначається сумою доходів, які цінні папери можуть принести їх власникові.
Вартість цінних паперів - вартість, як і будь-яких інших товарів в умовах ринку, визначається за попитом на них та їх пропозицією. Котирування цінних паперів на біржі дозволяє визначати їх ринкову ціну (курс акцій, курс облігацій).
Курс акцій – ціна, за якою акції котируються і продаються на фондовій біржі. Виражається в їх абсолютній грошовій вартості або відношенням вартості реалізації до номінальної вартості. Курс акцій прямо залежний від розмірів отримуваних за ними дивідендів і обернено – від норми позикового процента.
Вартість цінних паперів залежить від трьох чинників: доходів від цінних паперів, темпів зміни доходів, ризику або невпевненості щодо доходів. З них найбільш невизначеним чинником є оцінка ризику, особливо в умовах нестабільності економіки. Під час оцінювання вартості цінних паперів рівень ризику враховує дисконтна відсоткова ставка. Варто пам’ятати, що чим більший ризик, тим непевнішні доходи і тим більша відсоткова ставка.
75. Прогнозування імовірності банкрутства
Найбільш поширеним методом оцінки ймовірності банкрутства підприємства є запропонована американським економістом Е. Альтманом Z-модель на основі п’яти факторів:
Найбільш загальним показником фінансової стійкості є надлишок або недостатність джерел засобів для формування запасів і витрат, тобто різниця між величиною запасів і величиною витрат.
Фінансова нестійкість вважається допустимою, коли величина вартості, що залучається для формування запасів і витрат короткострокових кредитів і позичкових засобів, не перевищує сумарної вартості виробничих запасів, готової продукції і товарів (найбільш ліквідної частини запасів і витрат), тобто коли виконуються такі умови:
1) виробничі запаси плюс готова продукція і товари (за собівартістю) дорівнюють короткостроковим кредитам і позичковим засобам, які беруть участь у формуванні запасів і витрат, або є більшими за них;
2) вартість незавершеного виробництва плюс витрати майбутніх періодів дорівнюють сумі позичкових і довгострокових засобів формування запасів і витрат або є меншими за них.
Кризовий фінансовий стан, за якого підприємство перебуває на межі банкрутства, настає тоді, коли грошові засоби, короткострокові фінансові вкладення і дебіторська заборгованість підприємства не покривають навіть його кредиторської заборгованості:
76. Економічна санація підприємств
Санація - це система заходів, яка здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі, або частково вимог кредиторів.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.
Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття “реструктуризація”.Реструктуризація суб'єкта господарювання — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.
77. Управління фінансовою санацією підприємства
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, покращення структури капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на замовлення власників підприємства, потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації. Основна його мета полягає в оцінці санаційної спроможності підприємства на основі аналізу фінансового-господарського діяльності та наявної санаційної концепції та плану санації.
Санаційна спроможність - це наявність у підприємства, що знаходиться у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації.
Основне завдання фінансового менеджменту в ході санації підприємства - правильне визначення потреби у капіталі для проведення санації та мобілізація фінансових джерел санації підприємств. При визначенні конкретних шляхів мобілізації фінансового капіталу слід вивчити порядок визначення потреби в коштах, форми фінансування, правила, якими слід керуватися при формуванні активів та пасивів, методи оптимізації розміру та структури капіталу.
ВАРТІСТЬ ГРОШЕЙ В ЧАСІ
Задача 1 (4.1) Початкова сума вкладу становить 1000 грн. На вклад нараховується проста відсоткова ставка щоквартально в розмірі 10 % Сума вкладу на кінець року становитиме:
Задача 3(4.10) Вклад у банк зроблено в сумі 1000 грн строком на 2 роки під 20 % річних за умови, що відсотки нараховуються щоквартально. Яка сума коштів буде на рахунку через два роки?
Задача 4 (4.7) Підприємство взяло кредит у сумі 600 тис. грн строком на З роки під 32 % річних. Відсотки нараховуються раз на рік протягом трьох років. Погашення основної суми боргу і відсотків передбачається в кінці трирічного періоду. Скільки має заплатити підприємство?
Сума боргу визначається за формулою:
Задача 10 (4.20)
Підприємство розраховує отримати через З роки 400 тис. гри і хоче визначити, яку суму необхідно вкладати сьогодні, якщо процентна ставка становить 20 %.
Задача 12(4.21)табл. Визначити теперішню вартість ренти в 3000 грн протягом трьох років за умови, що відсотки становлять 10 % річних, й платежі здійснюються в кінці кожного року.
Задача 14(4.21) Визначити, яка акція А чи Б більш приваблива для інвестора, якщо відомо: протягом п'яти років акція А приносить дохід у 100 грн, акція Б — 110 грн. Згідно з експертною оцінкою акція А дисконтується під 10%, а акція Б — 15%.
Порівняємо сьогоднішню вартість ануїтетів за цими акціями.
Вигідніше купувати акції А.
27