Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
99
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи курсу “Міжнародна економіка”
Тема 1. Предмет і структура курсу “Міжнародна економіка”
1. Міжнародна економіка в системі економічних наук.
2. Предмет теорії міжнародної економіки.
3. Основні методи та принципи досліджень в міжнародній економіці.
4. Структура теорії міжнародної економіки.
Рекомендована література:
1. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. Посіб. – 4-те вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. - с. 28-35.
2. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. Пособие для вузов: В 2 ч. – ч.1: Международная экономика: движение товаров и факторов производства. – М., 1999. – с. 10-41.
3. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навчальний посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – с. 13-17.
4. Рокоча В.В. Міжнародна економіка: Навч. Посіб.: У 2 кн. – К.: Таксон 2000 – Кн. І: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – с. 26-42.
1. Формування світового ринку закономірно зумовило встановлення міждержавних зв’язків з їхніми характерними рисами, особливостями та закономірностями, що базуються на теорії міжнародної економіки.
Міжнародна економіка у широкому розумінні - це теорія, що застосовується для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу; у вузькому розумінні – це частина теорії ринкової економіки, що вивчає закономірність взаємодії суб’єктів різних держав у міжнародному обміні товарами, у русі факторів виробництв та формуванні міжнародної економічної політики держав.
Міжнародна економіка належить до числа фундаментальних економічних дисциплін, спирається на теорію ринкової економіки і, розвиваючи її, виступає сполучною ланкою між мікро- і макроекономікою та конкретно-економічними дисциплінами: маркетинг, менеджмент, фінанси, бухгалтерський облік та аудит, гроші і кредит, банківська справа та ін. Це дало змогу створити універсальну теорію міжнародної відкритої економіки, яка стала третьою складовою сучасної економічної теорії (поряд із мікро та макроекономікою) і застосовується у більшості країн світу та у сфері їхньої економічної взаємодії. Вона ввібрала в себе багато теоретичних надбань в економіці за останні 300 років.
Міжнародна економіка - наймолодша складова сучасної економічної теорії. Ще донедавна ця дисципліна розглядалась як другорядна й спочатку займала периферійне місце в системі економічної теорії та існувала на засадах окремих розділів мікро- та макроекономіки, які містили аналіз міжнародних економічних відносин, щодо зовнішньої торгівлі, міждержавного руху чинників виробництва, валютно-фінансової системи, що обумовлює цей рух.
Зараз міжнародна економіка відокремилася у самостійну наукову дисципліну в зв’язку зі вступом світового господарства в якісно нову стадію свого розвитку (в другій половині XX ст.), характерними ознаками якої є:
1) відкритість економіки, як провідний принцип взаємовідносин будь-якої країни зі світовим співтовариством незалежно від політичного устрою та рівня розвитку;
2) утворення системи міжнародних наддержавних організацій, діяльність яких покликана забезпечити стабільний та збалансований економічний розвиток: ООН, Світовий банк, МВФ, ЄС, ВТО, Паризький та Лондонський клуби тощо;
3) виникнення та широке поширення БНК, ТНК, які все більшою мірою визначають міжнародну промислову інвестиційну та торговельну політику;
4) наявність розвиненої сфери міжнародної торгівлі, міждержавного переміщення робочої сили, капіталу, технологій;
5) функціонування самостійної міжнародної фінансової сфери, не пов’язаної безпосередньо з міжнародною торгівлею та міжнародним рухом факторів виробництва.
Таким чином, визначальною рисою існування “Міжнародної економіки” як самостійної дисципліни є відкритість економіки у співвідношеннях кожної країни із світовою спільнотою. Сучасний стан міжнародних економічних відносин дозволяє виокремити два рівня відкритості:
І - рівень залучення країн у міжнародний обіг товарів та чинників їхнього виробництва, а також у міжнародну виробничо-інвестиційну діяльність;
ІІ - рівень взаємодії національних економік та світового господарства в цілому в умовах глобалізації фінансових ринків.
На першому рівні під “відкритістю” звичайно розуміють розвиток 3-х ключових каналів, що пов’язують національні економічні системи, обумовлюють ступінь і форми залучення країн до міжнародного руху товарів, капіталу та робочої сили.
В якості показників відкритості на першому рівні можуть слугувати:
1) питома вага експорту (експортна квота) та імпорту (імпортна квота) у валовому внутрішньому продукті (ВВП):
Хк = (Х/ВВП)×100,
де Хк - експортна квота;
Х - обсяг експорту.
Іmк = (Іm/ВВП) ×100,
де Іmк - імпортна квота;
Іm - обсяг імпорту.
Останній показник часто називають індексом відкритості національної економіки. Нормою вважається, коли нижня його межа дорівнює 10 %. Комбінація експортної та імпортної квоти дає уявлення про масштаби зв’язку окремих національних економік із світовим господарством.
2) інтенсивність міграції, яка визначається співставленням кількості мігрантів з чисельністю населення країни. В цьому разі розраховується коефіцієнт еміграції (Ке), імміграції (Кі) та міграційного обороту (Кm):
Ке = (Mi / P) × 1000; Kі = (Mj / P) ×1000; Кm = (Мi + Mj) / P) ×1000,
де Р - середньорічна чисельність населення країни,
Мі - кількість емігрантів,
Мj - кількість іммігрантів.
Коефіцієнти міграції звичайно обчислюються у проміле (%о). Різниця між кількістю іммігрантів і кількістю емігрантів (Мj - Мі) становить міграційне сальдо країни; воно може бути позитивним або від’ємним.
3) частка іноземних інвестицій (переважно ПЗІ) у ВВП:
(Із/ВВП) × 100,
де Із - іноземні (зарубіжні) інвестиції.
На другому рівні “відкритість” економіки визначається головним чином ступенем самостійності міжнародної валютно-фінансової системи, що здійснюється через функціонування міжнародних фінансових ринків. В якості провідного показника функціонування ринкової економіки як міжнародної економіки, по суті, слугує ефективність моніторингу та регулювання національної економіки і світового господарства в цілому.
2. Теорія міжнародної економіки є самостійною наукою, оскільки має свій спеціальний предмет дослідження. При визначенні предмета теорії міжнародної економіки слід виходити з таких двох основних понять як міжнародні попит і пропозиція та національний суверенітет. Вони вважаються критеріями виокремлення теорії міжнародної економіки із загальної економічної теорії.
1. Міжнародний попит і міжнародна пропозиція. В теорії міжнародної економіки окремі ринки розглядаються як внутрішні, а інші – як міжнародні. На міжнародних ринках можуть продаватися лише ті товари, що мають міжнародний попит і міжнародну пропозицію.
В економічній теорії під товаром розуміють продукт праці, який задовольняє певну суспільну потребу і виготовлений для обміну. В теорії міжнародної економіки при визначенні поняття “товар” головна увага зосереджується на з’ясуванні того, чи є цей продукт праці об’єктом міжнародного попиту і міжнародної пропозиції. Визначальною ознакою товару у цьому випадку є не створена працею вартість (або процес виробництва), як в економічній теорії, а сфера обігу, в якій відбувається обмін товарами, сфера міжнародного визнання. Тобто для того, щоб продукт праці, який на внутрішньому ринку визнається товаром, був таким і на міжнародному ринку, необхідна наявність двох ринкових сил: іноземного попиту та іноземної пропозиції. При цьому для міжнародної економіки має значення не так одночасна наявність цих двох сил по одному й тому ж товару, як те, що одна з них є силою світового ринку.
З точки зору міжнародної мобільності всі товари поділяються на:
1) торговий товар (tradable good) – це товар, який може рухатися між різними країнами;
2) неторговий товар (nontradable good) - це товар, який споживається в країні, де був виготовлений, і не переміщується між країнами.
Головні відмінності торгових і неторгових товарів:
- ціни на торгові товари визначаються співвідношенням попиту і пропозиції на світовому ринку і знаходяться під впливом попиту і пропозиції на них і всередині країни, і за кордоном; ціни на неторгові товари визначаються співвідношенням попиту і пропозиції на національному ринку, коливання цін на такі товари в інших країнах значення не мають;
- підтримання балансу внутрішнього попиту і пропозиції на торгові товари не таке важливе, як для неторгових товарів, оскільки нестача внутрішнього попиту може бути завжди компенсована збільшенням попиту з-за кордону, а нестача внутрішньої пропозиції – збільшенням поставок іноземних товарів. Для неторгових товарів підтримання внутрішнього балансу попиту і пропозиції критично важливе. При його порушенні виникають серйозні соціально-економічні диспропорції;
- динаміка і, досить часто, рівень внутрішніх цін на торгові товари слідують за динамікою і рівнем цін в інших країнах. Внутрішні ціни на неторгові товари можуть суттєво відрізнятися від цін інших країн, а зміна може не приводити до зміни зарубіжних цін на такі ж товари.
Найбільш типовим прикладом неторгових товарів є послуги.
2. Поняття національного суверенітету. Національний суверенітет впливає на характер економічної активності та на міжнародний обмін. Це проявляється в наступному:
1) він є чинником зовнішньоекономічної політики країни, яка податковими та іншими засобами перешкоджає вільному товарообміну між країнами. Такого втручання немає всередині країни. Тому міжнародна економіка вивчає дію цих обмежень, їх вплив на товаропотоки й на добробут країни;
2) всі національно-суверенні країни (за невеликим винятком – Панама, Ліберія, деякі Тихоокеанські острівні держави) мають власну валюту. Тому угоди, які укладаються всередині країни, опосередковуються рухом національної валюти, а угоди між економічними суб’єктами різних країн потребують обміну валют. На відміну від загальної економічної теорії, теорія міжнародної економіки досліджує рух валют та функціонування ринків валют, обмінні курси, вплив змін на ринках валюти і валютних курсів на укладання міжнародних торговельних угод.
Ці дві особливості міжнародної економіки тісно пов’язані між собою. Міжнародний рух товарів і факторів виробництва стримується національними політиками, які, орієнтуючись на національний суверенітет, прагнуть до обмеження зовнішнього економічного впливу. У тому ж напрямку діє небажання власників факторів виробництва підпорядкувати себе або своє майно іноземній юрисдикції. Отже, теорія міжнародної економіки має свій спеціальний предмет дослідження – міжнародний обмін, об’єктом якого є товари, послуги та фінансові вимоги.
Отже, предметом теорії міжнародної економіки є:
закономірності функціонування і розвитку в міжнародному масштабі ринкової системи організації господарського життя;
закономірності формування сукупних попиту і пропозиції на товари та фактори виробництва, що перебувають у міжнародному обігу;
інструменти аналізу і програмування відкритої національної економіки, зокрема її реального, бюджетного, грошового і зовнішнього секторів в умовах їх взаємодії з економікою інших країн;
тенденція розвитку міжнародних фінансових ринків і механізмів, які обслуговують функціонування міжнародної економіки;
інституційна структура регулювання міжнародної економіки, принципи її формування, тенденція розвитку та методи удосконалення.
3. Наукові дослідження в міжнародній економіці в основному базуються на тих самих методах та принципах, що й в інших економічних науках, модифікованих з урахуванням специфіки взаємодії особливих економічних суб’єктів - міжнародних за характером. Серед основних таких методів визначають:
Методологія міжнародної економіки використовує загальні мікро- і макроекономічні принципи у сфері економічних взаємовідносин між суверенними державами.
Перший принцип - це принцип відкритості економіки. Він означає, що між країнами існують економічні зв’язки, для яких немає перепон, а якщо вони і виникають, то дуже незначні і, крім того, керовані.
Другий принцип - принцип міжнародної мобільності (переміщення, рухливості) товарів та факторів виробництва. Тут важливо мати на увазі, що переміщення факторів виробництва може здійснюватись як безпосередньо, так і опосередковано (торгівля фінансовими засобами тощо).
До третього принципу слід віднести розуміння нормального стану міжнародної економіки як стану міжнародної рівноваги.
4. У теорії міжнародної економіки виділяють три складові: чиста теорія міжнародної торгівлі, теорія міжнародної торговельної політики та монетарна теорія міжнародної економіки.
1. Чиста теорія міжнародної торгівлі – вчення про міжнародний обмін національно вироблених товарів і послуг, яке досліджує реальні фактори та їх залучення в торгівлю, відносини міжнародного обміну та вигоду від міжнародної торгівлі. Вона показує, як реальні величини визначають національне виробництво і споживання, міжнародну торгівлю, реальні ціни, доход факторів і національний добробут.
2. Теорія міжнародної торговельної політики – вчення про національне та інтернаціональне регулювання відносин міжнародного обміну, яке базується на аналізі переважно суб’єктивних факторів, що є наслідком дії інститутів. Вона обґрунтовує використання інструментів державного та наддержавного регулювання міжнародних економічних відносин, насамперед відносин міжнародного обміну, розкриває наслідки такого регулювання для країн, що беруть участь у міжнародних трансакціях, і, таким чином, пропонує національним та інтернаціональним інститутам теоретично доведені напрями розвитку міжнародного економічного й торговельного порядку. Теорія міжнародної торговельної політики є продовженням теорії міжнародної торгівлі, тому їх нерідко подають як єдину складову теорії міжнародної економіки.
Чиста теорія торгівлі, теорія торговельної політики і теорія переміщення факторів виробництва посідають центральне місце в міжнародній економіці. Цей блок, як правило, іменують мікроекономічною частиною міжнародної економіки.
3. Монетарна теорія міжнародної економіки – вчення про взаємозв’язок платіжного балансу країни і основних макроекономічних величин, що мають грошовий вимір. На відміну від перших двох складових теорії міжнародної економіки, вона не є їхнім продовженням і представляє другий блок міжнародної економіки, пов’язаний з функціонуванням міжнародних фінансів, з відкритістю національних економік та їхнім зближенням. Цю частину міжнародної економіки прийнято вважати макроекономічною.
Тобто, міжнародна економіка функціонально складається з:
- міжнародної мікроекономіки;
- міжнародної макроекономіки.
Така послідовність не випадкова. Історично склалося так, що відносно самостійні частини міжнародної економіки формувалися саме в такій послідовності. Міжнародна торгівля товарами та факторами виробництва була історично першою та до певного часу головною формою міжнародних економічних відносин. Лише наприкінці XX століття вона втратила провідну роль, яку почали займати різноманітні форми міжнародних фінансових операцій. Вивченням закономірностей міжнародного руху товарів та чинників їхнього виробництва як раз і займається міжнародна мікроекономіка. Окремі країни в міжнародній мікроекономіці розглядаються як первинні одиниці, подібно домогосподарству чи фірмам в традиційній мікроекономіці, а міжнародна валютно-фінансова система - як засіб обслуговування руху товарів та чинників виробництва.
Отже, міжнародна мікроекономіка - це розділ міжнародної економіки, який займається вивченням міждержавного руху товарів та факторів їхнього виробництва, тобто вивченням поведінки ринку окремого товару та його основних характеристик. Міжнародна макроекономіка - це розділ міжнародної економіки, який займається вивченням особливості взаємодії національних економік та світового господарства в цілому, особливостей їхнього функціонування та регулювання в умовах глобалізації фінансових ринків.
Міжнародна економіка проявляється у конкретних формах міжнародних економічних відносин, серед яких визначають 8 основних:
1) міжнародні валютні відносини;
2) міжнародні фінансово-кредитні відносини;
3) міжнародні виробничі відносини;
4) міжнародні науково-технічні відносини;
5) міжнародна торгівля товарами;
6) міжнародна торгівля послугами;
7) міжнародний рух робочої сили;
8) міжнародні транспортні відносини.
Всі форми міжнародних економічних відносин взаємопов’язані, взаємозалежні і створюють основу як для мікро-, так і для макрорівня міжнародної економіки.
Тема 2. Базові поняття міжнародної економіки
1. Міжнародний поділ праці та напрями його розвитку.
2. Міжнародний поділ факторів виробництва.
3. Світовий ринок.
4. Світове господарство.
Рекомендована література:
1. У світі не існує жодної економічно самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП), та інших факторів виробництва.
МПП (international division of labor) - це найвищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, який виходить за межі національних економік країн світу й основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.
За родом діяльності розглядають три типи суспільного поділу праці:
1) загальний поділ праці - здійснюється між великими сферами діяльності людини - промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будівництво, сфера послуг, охорона здоров’я, освіта, культура, наука та ін.;
2) частковий поділ праці відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому рівні - машинобудування, переробні галузі, рослинництво, тваринництво, громадський транспорт, образотворче мистецтво та ін.;
3) одиничний поділ праці - притаманний процесам, що відбуваються всередині фірм, в залежності від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих служб.
Визначають 3 групи основних чинників розвитку МПП:
І група - природно-географічні умови, до яких, зокрема належать:
- різниця у величині території;
- різниця в чисельності населення;
- географічне розташування;
- нерівномірність кліматичних умов;
- наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів;
- наявність моря чи виходу до моря;
- наявність великих річок чи озер.
Раніше досить довгий час (ще на початку ХІХ ст.) головну роль відігравали саме ці умови розвитку МПП.
ІІ група – умови, пов’язані з НТП:
- рівень розвитку науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;
- технологічна диверсифікація;
- рівень морального зношення основних засобів виробництва;
- оптимальність розмірів підприємств.
Розвиток цієї групи умов призвів до зменшення значення природно-географічних факторів, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки, що в свою чергу призвело до того, що тепер почав переважати інтенсивний тип економічного зростання; з’явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі; скоротився виробничий цикл; розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових, транспортних та туристичних).
ІІІ група - соціально-економічні умови, як включають наступне:
- особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни;
- переважаючі відносини власності;
- соціальна природа і механізм організації національних господарств;
- спільність і різниця в національних традиціях, інших культурних цінностях;
- виробничі та зовнішньоекономічні традиції;
- соціально-економічний розвиток сусідніх народів (країн);
- політичні інтереси
- ідеологія.
На сучасному етапі вплив перших двох груп чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП.
Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.
І. Міжнародна спеціалізація виробництва (international specialization of production) (МВС) – це форма міжнародного поділу праці, при якій зосередження однорідного виробництва на міжнародному рівні відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їхніми суб’єктами.
МСВ розвивається в двох напрямках:
1) виробничий - передбачає міжгалузеву, внутрішньогалузеву та внутріфірмову спеціалізацію;
2) територіальний – розглядає спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їхніх частин для світового ринку.
Міжгалузева міжнародна спеціалізація (inter-industry specialization) стосується виготовлення продукції цілих галузей національного господарства (добування паливно-енергетичних ресурсів, сировинне, агропромислове виробництво випуск готової кінцевої продукції тощо).
Внутрігалузева міжнародна спеціалізація (intra-industry specialization) полягає в зосередженні підгалузей і фірм на виготовленні окремих видів продукції в межах конкретної галузі (виготовлення верстатів, машин, обладнання і устаткування у машинобудуванні; виробництво м’ясних і молочних продуктів, хлібобулочних виробів, олії у сільському господарстві; створення пластмас, мінеральних добрив, медичних та косметичних препаратів у хімічній промисловості і т.д.).
У свою чергу, виділяють три види внутрігалузевої міжнародної виробничої спеціалізації:
- предметну, тобто випуск готової продукції, вірніше - випуск однорідної готової продукції певної галузі;
- детально-вузлову, тобто виготовлення деталей, вузлів, агрегатів і компонентів внутрігалузевого та міжгалузевого застосування;
- технологічну або стадійну, тобто здійснення окремих операцій або виконання окремих технологічних процесів (наприклад, компонування, фарбування, термообробка, виробництво заготовок тощо).
Внутріфірмова міжнародна спеціалізація (intra-enterprise specialization) стосується транснаціональних і мультинаціональних компаній, де одні підприємства-філії спеціалізуються на одних видах продукції, а інші - на технологічно пов’язаних видах іншої продукції.
З розвитком МПП виникли такі поняття:
- “міжнародно-спеціалізована галузь” - характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь у МПП і для яких характерна висока частка продукції на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації;
- “міжнародно-спеціалізована продукція” - це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній.
Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:
Kr = Ek / Ec,
де Еk - питома вага товару в експорті країни;
Ес - питома вага товару в світовому експорті.
Якщо Кr > 1, то галузь або товар вважаються міжнародно-спеціалізованими;
Ee = E / Oвн,
де Е - обсяг експорту заданий період;
Овн - обсяг внутрішнього виробництва за той же період.
Експортна квота характеризує значення експорту продукції певної галузі для економіки країни.
Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс, товарності, t:
t = (E+I) / P * 100,
де Е - річний експорт;
І -. річний імпорт;
Р - річний валовий внутрішній продукт.
ІІ. Міжнародна виробнича кооперація (international cooperation of production) – це похідна форма МПП (та МВС), яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів. Коопераційні зв’язки проявляються на світовому, міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях.
У міжнародній практиці виділяють три основні форми кооперування:
1) здійснення спільних програм;
2) договірна спеціалізація;
3) створення спільних підприємств.
Реалізуються спільні програми, своєю чергою, у двох формах: 1) підрядне кооперування, за якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; 2) організація спільного виробництва об’єднанням різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.
Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублюванню виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками - учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.
Характерними рисами такої форми кооперування, як створення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне нараження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.
Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є:
а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передача ліцензій та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо);
б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;
в) співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперованої продукції.
У світовому господарстві міжнародне кооперування класифікують за його основними характеристиками:
Міжнародне кооперування праці повністю базується на МПП і самостійно існувати не може, тоді як МПП не обов’язково вимагає для свого існування і розвитку міжнародного кооперування праці.
2. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій.
Фактори виробництва (ФВ) (factors of production) – ресурси, які необхідно затратити для виробництва товару. Такими факторами виробництва вважаються праця і технологія (людські ресурси), земля і капітал (майнові ресурси). В економічній теорії наводяться різні визначення окремих факторів виробництва. Проте в міжнародній економіці загальноприйнятними є такі визначення окремих факторів виробництва:
- праця (labor) – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного резельтату;
- технологія (technology) – наукові методи досягнення практичних цілей, включаючи підприємницькі здібності;
- земля (land) – все, що природа надає в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);
- капітал (capital) – нагромаджений запас засобів у виробничій, грошовій і товарній формах, необхідний для створення матеріальних благ.
Кожний з факторів виробництва має ціну. Ціною праці є заробітна плата, технології – ліцензійний чи патентний платіж, землі – земельна рента, капіталу – банківський відсоток. Ціна фактора виробництва відображає баланс попиту і пропозиції на нього як в межах окремої держави, так й у взаємовідносинах держав одна з одною. Оскільки держави світу в різній мірі наділені окремими факторами виробництва, то ціни на них будуть різними.
Міжнародний поділ факторів виробництва (МПФВ) (international division of factors) – історично зумовлене зосередження окремих факторів виробництва у різних країнах, яке є передумовою виробництва ними певних товарів з більш високою ефективністю, ніж в інших країнах.
Практично всі фактори виробництва володіють міжнародною мобільністю, тобто можуть переміщуватися з країни у країну. Ступінь мобільності залежить від функціонального типу, до якого відноситься кожний конкретний фактор.
При цьому розрізняють наступні види факторів виробництва:
- основні ( basic) за походженням – ті, що країна отримала від природи або в результаті тривалого історичного розвитку (географічне положення, природні ресурси, клімат, некваліфікована робоча сила, борги). Вони, як правило, дісталися країні задарма або потребували несуттєвих капіталовкладень; мають низьку міжнародну мобільність;
- розвинуті (developed) за походженням – ті, що придбані країною в результаті інтенсивних пошуків і капіталовкладень (сучасна технологія, кваліфіковані кадри, сучасна інфраструктура); мають високу міжнародну мобільність;
- загальні (general) за ступенем спеціалізації – ті, які можна застосувати в різних галузях для створення різноманітної продукції (персонал з вищою освітою, технологія отримання електрики); мають високу міжнародну мобільність;
- спеціальні (spesial) за ступенем спеціалізації – ті, які можна застосовувати для випуску в одній галузі або для створення однієї чи дуже вузької групи продукції ( венчурний капітал, перукар); мають низьку міжнародну мобільність.
Розвинуті фактори мають тенденцію бути спеціалізованими, тоді як основні – загальними. Проте є і численні винятки. Зокрема, висококваліфікований програміст є розвинутим загальним фактором, оскільки може використовуватися в різноманітних галузях.
У сучасному світовому господарстві добра забезпеченість основними і загальними факторами не є більше основою досягнення конкурентної переваги на товарному ринку. Створювана ними перевага незначна та нестійка і не може забезпечити міжнародну конкурентоспроможність держав у довгостроковій перспективі. Навпаки, добра забезпеченість країни розвинутими і спеціальними факторами, які більш мобільні в міжнародному плані, може гарантувати їй стабільне положення лідера у світовому господарстві (хоча б по вузькій номенклатурі продукції).
3. Міжнародний поділ праці та міжнародна кооперація стали основою для виникнення світового ринку. Його виникнення та становлення стали наслідком дуже тривалого історичного розвитку. Сутність світового ринку та його структуру можна зобразити схемою, наведеною на рис.2.1.
Зовнішні контури фігури позначають світовий ринок, який утворюється в результаті встановлення товарно-грошових відносин між країнами.
Рис. 2.1. Схема світового ринку
Еволюція ринку за схемою “внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок” представлена на рис 2.2.
в) г)
Рис.2.2.Еволюція форм ринку:
а – внутрішній ринок; б – національний ринок;
в – міжнародний ринок; г – світовий ринок.
Найпростіша форма внутрішнього ринку виникла на ранній стадії товарного виробництва, що базувалося на суспільному поділі праці. Поділ праці неминуче вимагає обміну, з примітивних форм якого і розпочалося формування внутрішнього ринку. На внутрішньому ринку виробник товару одночасно був і його продавцем, а покупець – одночасно і кінцевим споживачем товару, який одразу ж забирав та оплачував товар. Розвиток обміну привів до появи грошей, що розширило стимули до виробництва тих чи інших товарів спеціально для обміну. Тільки тоді й змогло з’явитися товарне виробництво в прямому розумінні слова, тобто виробництво таких виробів, які потрібні їх виробнику не для власного споживання, а як носії вартості, що дають змогу отримати натомість десятки інших потрібних предметів. Іншими словами, з’явилося виробництво на ринок, для задоволення потреб інших людей. З появою грошей між продавцем і покупцем стають посередник-купець, який надає послуги з реалізації товару, а також міняйло, що позичає для нього гроші.
Таким чином, внутрішній ринок (ВР) (domestic market) – це форма господарської взаємодії, за якої призначене до продажу, збувається самим виробником всередині країни.
Невдовзі після виникнення внутрішніх ринків почали формуватися національні ринки. Цьому сприяла спеціалізація внутрішніх ринків (ринки праці, капіталу, гуртові тощо), частина яких з самого початку була орієнтована на іноземних покупців (наприклад, на ринку праці - работоргівля). Отже, національний ринок (НР) (national market) - це внутрішній ринок, частина якого орієнтується на іноземних покупців.
Мануфактура, що базувалась на поділі праці, з XVI до середини XVIII ст. сприяла розвитку виробництва товарів, розширенню національних ринків і створенню регіональних, міждержавних і міжнародних ринків. Міжнародний ринок (МР) (international market) - це частина національних ринків, яка безпосередньо зв’язана із закордонними ринками.
Великі географічні відкриття спричинили грандіозні зміни в торгівлі, вивезення у нові землі готових продуктів промисловості. Це дало значний поштовх розвитку продуктивних сил у Європі, де під тиском попиту в першій половині XIX ст. виникла велика фабрично-заводська індустрія, продукція якої вже не могла збуватися на внутрішньому ринку, їй був потрібний світовий збут.
Отже, в епоху первісного нагромадження капіталу локальні центри міждержавної торгівлі переросли у єдиний світовий ринок. Він остаточно сформувався наприкінці XIX - на початку XX ст., коли товарне виробництво у провідних країнах досягло високого рівня розвитку, стало машинним. Сучасний світовий ринок (СР) ( world market) - це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базується на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.
Світовий ринок характеризується такими основними рисами:
він є категорією товарного виробництва, яке в пошуках збуту своєї продукції вийшло за національні межі;
він виявляється в міждержавному переміщенні товарів, які знаходяться під впливом не тільки внутрішніх, але і зовнішніх попиту і пропозиції;
він оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику, в яких галузях і регіонах вони можуть бути використані найбільш ефективно;
він виконує санаційну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари, а досить часто і їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт за конкурентних цін;
на ньому існує особлива система цін – світові ціни;
на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв’язками між підприємствами та регіонами країни), а й зовнішньоекономічною політикою окремих держав.
Експорт та імпорт є двома ключовими поняттями, що характеризують міжнародний рух товарів, які використовуються для всебічного аналізу міжнародної торгівлі і для практичних цілей. Експорт ( export/s) – це продаж та вивезення товару за кордон. Імпорт ( import/s) – це купівля та ввезення товару з-за кордону.
Якщо виходити з передумови балансу попиту та пропозиції, то графічно поняття експорту та імпорту можна зобразити так, як показано на рис.2.3.
РІ Країна І PW Світовий ринок РІІ Країна ІІ
РІ,
І
Рис. 2.3. Торгова рівновага:
РІ, РІІ, Рw - ціна товару X в країнах І, II та світова ціна відповідно;
QІ, QІІ, Qw - обсяг виробництва товару X в країнах І, II та світі відповідно;
DІ, DІІ, Dw - попит товару X у країнах І, II та світі відповідно;
SІ, SІІ, Sw - пропозиція товару X в країнах І, II та світі відповідно;
E1, E2, E - ринкова рівновага попиту та пропозиції на товар в країнах І, II та світі відповідно;
А1В1 = А2В2 = PE = експорт = імпорт; P1 < Р2
Р1= Р1 - мінімальна ціна, після досягнення якої експорт з країни І припиниться;
Р2= P2 - максимальна ціна, після досягнення якої імпорт в країну II припиниться;
Р - ціна рівноваги товару X на світовому ринку
Найпростіша модель світового ринку називається моделлю часткової рівноваги (рис.2.3). Вона показує основні функціональні взаємозв’язки між внутрішнім попитом і пропозицією та попитом і пропозицією товарів на світовому ринку, визначає кількісні обсяги експорту та імпорту, а також рівноважну ціну, за якою здійснюється торгівля.
4. Фахівці вважають, що світове господарство остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. у результаті розвитку світового ринку, транспорту та машинної промисловості. Саме машинна промисловість уможливила виробництво товарів в обсягах, достатніх не лише для задоволення внутрішніх потреб, а й для постачання на міжнародний ринок. Було створено океанський торговельний флот, побудовано залізниці, що сполучили різні країни світу, почали розвиватися міжнародні автомобільні перевезення. Розвитку світового ринку сприяв повітряний транспорт, що народився у XX ст.
Поняття “світовий ринок” вважається вужчим за значенням, ніж “світове господарство”. Якщо на світовому ринку відбувається лише міжнародна торгівля товарами та послугами, то у світовому господарстві – також й переміщення капіталу, робочої сили, технологій тощо. Таким чином, категорія світового господарства зачіпає вже не тільки сферу обігу, але і сферу виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.
Світове господарство (world economy) – сукупність національних господарств, взаємопов’язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом державного регулювання.
У більш широкому трактуванні, світове господарство – це система взаємодіючих господарств різних рівнів з усіх країн світу, цілісний характер і функціонування якої визначається об’єктивними законами розвитку людського суспільства, де господарства пов’язані одне з одним системою економічних та інших міжнародних відносин, що базуються на МПП з відповідним механізмом регулювання та управління.
Характерними рисами сучасного світового господарства є:
розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення - вивезення капіталу, робочої сили і технології;
зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;
економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;
виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань.
Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв’язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.
Тема 3. Відкрита економіка: значення та показники
1. Суть та основні умови відкритої економіки.
2. Система національних рахунків.
3. Взаємозв’язки між основними макроекономічними показниками.
4. Платіжний баланс: зміст і структура.
Рекомендована література:
1. Відкрита економіка - це економіка, яка є антиподом автаркії (економіки, зорієнтованої у своєму розвитку лише на власні можливості), тобто економікою, що має зовнішній сектор. Відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі МПП та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі зовнішнього сектору. Внутрішньою властивістю відкритої економіки є цілісність національної економіки, її функціонування як єдиного економічного комплексу, інтегрованого завдяки наявності зовнішнього сектора у світовий ринок і світове господарство.
закрита економіка відкрита економіка
Ya = С+І+G Yo = С+І+G+NX,
де Ya - вироблений у закритій економіці національний продукт;
Yo - вироблений у відкритій економіці національний продукт;
С+І+G - розподілений у закритій економіці національний продукт;
С+І+G+NХ - розподілений у відкритій економіці національний продукт.
Якщо в закритій економіці вся вироблена продукція споживається всередині країни і видатки, які характеризують розподіл валового національного продукту складаються зі споживчих (С), інвестиційних (І) та урядових (G), то у відкритій економіці частина виробленого національного продукту експортується, а видатки спрямовуються також на придбання товарів і послуг, вироблених за кордоном. Ознакою відкритої економіки є наявність у розподіленому національному продукті чистого експорту (NX), який у платіжному балансі має вигляд балансу поточних операцій.
Найважливішими умовами відкритості економіки є:
1) сприятливий інвестиційний клімат, який заохочує іноземних інвесторів до роботи на внутрішньому ринку країни;
2) сприятливе тарифне і нетарифне державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності;
3) доступність внутрішнього ринку для іноземної робочої сили, систем технологій, інформації та управлінського досвіду.
Кожна з названих умов дає характеристику рамкових умов функціонування провідних ринків країни - ринків капіталу, товарів та послуг, ринків праці, технологій та інформації.
У своїй сукупності вони визначають кількісно-якісні параметри економіки відкритого типу. Кількісно-якісні параметри - це ознаки, що відрізняють відкриту економіку від економіки автаркічної.
Поряд із кількісними параметрами відкритості економіки (експортна, імпортна квоти, коефіцієнти еміграції, імміграції, частка іноземних інвестицій у ВВП) відзначають також якісні параметри, до яких відносять:
а) відсутність державної монополії зовнішньої торгівлі при збереженні інструментів державного регулювання;
б) активна участь у міжнародному поділі праці на основі принципів порівняльних переваг;
в) використання форм підприємництва із залученням іноземного капіталу;
г) організація зон вільного підприємництва.
2. Інтернаціоналізація економічного розвитку зумовлена зростанням рівня взаємопов’язаності та взаємозалежності окремих національних економічних систем. Національна економіка - це система пов’язаних між собою продуктивних сил, виробничих, товарно-грошових, торгово-економічних, кредитно-фінансових, науково-технічних та ресурсно-кадрових відносин всередині окремої країни, яка функціонує на основі внутрішніх національних стандартів.
Порядок вимірювання та облік результатів розвитку національної економіки визначається розробленою міжнародними організаціями так званою системою національних рахунків (СНР), що вміщує широкий спектр економічних параметрів.
СНР – це сукупність міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності, які відображають усі основні макроекономічні зв’язки, включаючи взаємодію національної і міжнародної економіки. Спираючись на неї, можна звести всю національну економіку до ключових секторів економічної діяльності та взаємозв’язків між ними.
1. Реальний (приватний нефінансовий) сектор забезпечує виробництво (пропозицію) благ країни на внутрішній та зовнішній ринки, а також пред’являє попит на матеріальні блага вітчизняного та зарубіжного виробництва з метою особистого та виробничого споживання. До цього сектору відносять сімейні господарства і недержавні нефінансові підприємства.
2. Бюджетний (урядовий) або фіскальний сектор становить державний бюджет і виконує роль перерозподільника доходів. Тут формуються доходи бюджету від податків та інших надходжень. Витрати державного бюджету виступають складовою частиною агрегованого попиту.
3. Грошовий (фінансовий) або монетарний сектор - це грошові потоки, які проходять через центральні та комерційні банківські установи. Цей сектор обслуговує два перших.
4. Зовнішньоекономічний сектор включає операції кожного з попередніх секторів із закордонними суб’єктами та іншими країнами. Цей сектор можна вважати концентрованим втіленням макроекономічних процесів, які виникають в результаті взаємодії національної економіки з економіками інших країн.
Таким чином, сучасна економіка є економікою, яка за своєю функціональною орієнтацією складається з двох секторів: внутрішньої та зовнішньої економіки. Призначення внутрішньої економіки - задоволення потреб населення благами вітчизняного виробництва, зовнішньої - вихід на міжнародні ринки товарів, послуг та факторів виробництва з метою підвищення загальноекономічного добробуту країни.
Основою обліку у СНР є інституційна одиниця, яка витупає економічним агентом при здійсненні економічних операцій.
Інституційна одиниця (institutional unit) - це економічний агент, який може володіти товарами та активами, мати економічні зобов’язання і від свого імені здійснювати угоди з іншими агентами. Основні види інституційних одиниць:
1) домашні господарства (households) - всі фізичні особи, які діють в економіці, продають свою робочу силу, виробляють і споживають ринкові товари і послуги;
2) неприбуткові інститути (nonprofit institutions) - юридичні особи, які займаються наданням неринкових послуг домашнім господарствам і засновані на добровільній участі фізичних осіб;
3) нефінансові корпорації (nonfinancial corporations) - інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів для ринку і нефінансових послуг (підприємства);
4) урядові установи government agencies) - інституційні одиниці, які, крім виконання своїх політичних функцій і функцій регулювання економіки, займаються виробництвом неринкових товарів і послуг для індивідуального та колективного споживання і перерозподілом доходів;
5) фінансові корпорації (financial corporations) - інституційні одиниці (банки, фінансові компанії), які здійснюють фінансове посередництво або допоміжні фінансові послуги.
Рахунки в рамках СНР можуть відображати:
1) поточні рахунки - відображають вартість обсягів виробництва товарів і послуг, створення доходу, його розподіл, перерозподіл і використання на споживання або заощадження;
2) накопичувальні рахунки - відображають придбання і продаж фінансових і нефінансових активів і пасивів інституційними одиницями;
3) балансові рахунки - показують вартість активів і пасивів на початок і кінець звітного періоду;
4) потоки – визначають діяльність даної інституційної одиниці за певний проміжок часу;
5) Запаси (stocks) - характеризують остаточну величину будь-якого показника на певний момент часу.
3. Вихідним пунктом моделі загальної рівноваги, на якій заснована СНР, є рівність обсягів пропозиції товарів і послуг, з одного боку, і попиту на них – з іншого. Це співвідношення, відоме із загальної теорії макроекономіки, можна представити наступною формулою:
Y+IM = C+I+X,
де Y – обсяг випуску / рівень доходів,
IM – імпорт товарів і нефакторних послуг,
С – споживання (домашніх господарств, підприємств і держави),
І – внутрішні інвестиції (капіталовкладення),
Х – експорт товарів і нефакторних послуг.
Серед ключових показників функціонування економіки, які безпосередньо пов’язані між собою через СНР виділяють наступні:
1. Національний дохід (НД) – сукупний дохід в економіці, отриманий резидентами від використання факторів виробництва.
2. Чистий внутрішній продукт (ЧВП) – НД плюс непрямі податки.
3. Валовий внутрішній продукт (ВВП/GDP) – ЧВП плюс розмір амортизації основного капіталу, використаного при поточному виробництві. Це додана вартість, що виготовлена резидентами всередині країни.
GDP = (C+I) + (X-IM).
4. Валовий національний продукт (ВНП/GNP) – ВВП плюс чисті факторні доходи.
GNP = GDP+NY = (C+I) + (X-IM+ NY).
5. Чистий факторний дохід (NY) – це різниця доходів від використання факторів виробництва, які знаходяться за кордоном і належать резидентам, та виплат нерезидентам за використання факторів виробництва в даній країні, які їм належать.
6. Валовий національний дохід (ВНД/GDI) – ВНП, який використовується на накопичення та споживання і включає чисті трансферти з-за кордону.
GDI = GNP+NT = (C+I) + (X-IM+ NY+NT).
7. Чисті трансферти – різниця між перерахунками робітників-мігрантів, які вважаються резидентами, із даної країни і до неї.
|
Валовий національний продукт, який використовується на накопичення і споживання – Валовий національний дохід (ВНД) |
|||||
|
Чисті трансферти |
|||||
|
Чистий факторний дохід |
Валовий національний продукт (ВНП) |
||||
|
Амортизація основного капіталу |
Валовий внутрішній продукт (ВВП) |
||||
|
Непрямі податки |
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) |
||||
|
Процент на капітал |
Національний дохід (НД) |
||||
|
Рента за землю |
|||||
|
Доходи робітників |
|||||
|
Ліцензійні (патентні) платежі за технологію |
Рис. 3.1. Визначення обсягів виробництва.
8. Сальдо поточних операцій платіжного балансу (current account balance - CAB) – сума показників торгового балансу (експорт товарів і послуг мінус їхній імпорт), чистого факторного доходу і чистих трансфертів, тобто
САВ = X-IM+ NY+NT,
САВ = Y – А,
9. Абсорбція (absorption - А) – витрати резидентів, включаючи уряд, вітчизняні та іноземні товари і послуги, тобто А = С+І.
10 Заощадження (savings - S) – та частина ВНД, яку не було спожито:
S = GDP – C = Y – C.
Зв’язок між реальним та зовнішнім секторами - виявляється тому, що будь-який дисбаланс внутрішніх доходів та витрат, заощаджень та інвестицій всередині країни відображається на стані поточного платіжного балансу із зарубіжними країнами.
САВ = S – I.
Зв’язок між грошовим та зовнішнім секторами - виявляється і тому, що оскільки джерелами міжнародного фінансування дефіциту поточного платіжного балансу є приплив капіталу з-за кордону і/або використання міжнародних державних резервів, кожна операція банківської системи відображається в платіжному балансі країни - у рахунку руху капіталу або в загальному балансі:
∆R = Y – A + ∆FI,
де ∆R - міжнародні державні резерви; ∆FI - приплив капіталу з-за кордону.
Зв’язок між бюджетним та зовнішнім секторами – виявляється в залученні зовнішніх джерел фінансування бюджетного дефіциту у вигляді кредитів урядові з боку урядів інших країн міжнародних фінансових організацій, який відображається на рахунку операцій з капіталом платіжного балансу.
F = Fd + Fе,
де F - фінансування бюджету; Fd - внутрішнє фінансування; Fе - зовнішнє фінансування.
4. Економічні угоди господарських одиниць як суб’єктів зовнішньої економіки проходять через окремий спеціальний рахунок - платіжний баланс.
Платіжний баланс (balance of payment) – це баланс, що відображає співвідношення між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою надходжень у цю країну з-за кордону за певний період (місяць, квартал, рік).
Платіжний баланс відображає здійснені економічні операції між інституційними одиницями - резидентами даної країни та інституційними одиницями - резидентами інших країн протягом певного періоду часу. До інституційних одиниць належать підприємства, установи, фінансові інститути і органи державного управління, фізичні особи і т. п.
Економічна операція (economic transaction) - це економічний потік, який є наслідком взаємодії інституційних одиниць і відбиває створення, перетворення, обмін, передачу або зникнення економічних цінностей. Наприклад, економічна операція може являти собою зміну прав власності на реальні або фінансові активи.
Поняття резидентності є одним з найголовніших понять теорії та практики складання платіжного балансу.
Резидентом (resident) вважається економічна одиниця, яка має центр свого економічного інтересу на економічній території даної країни.
Економічна територія (economic territory) - це географічна територія в межах національних кордонів країни, а також повітряний простір, територіальні води, частина континентального шельфу і так звані екстериторіальні анклави (посольства, військові бази).
Визначення резидентності економічної одиниці базується на ступені її інтегрованості в економіку даної країни. Як правило, резидентом вважається економічна одиниця, яка перебуває на економічній території даної країни протягом року або понад рік і складає бухгалтерську звітність, володіє приміщеннями або землею. До резидентів не належать іноземні консульства, посольства, міжнародні організації, іноземні військові бази. Резидентами є також спільні підприємства, іноземні компанії, їхні філії, представництва, які ведуть економічну діяльність у даній країні понад рік. Фізичні особи вважаються резидентами за умови їхнього перебування на території даної країни понад рік за винятком працівників іноземних посольств, іноземних студентів та осіб проходять курс лікування.
В США резидентами вважаються всі урядові установи, корпорації, фінансові інститути і громадяни, які постійно проживають в країні. Якщо корпорація має зарубіжне відділення або філію, то вони вважаються нерезидентами. В Німеччині до резидентів відносять не лише громадян країни, а й іноземних підприємців, які влаштувалися у ФРН.
Платіжний баланс вертикально складається з таких двох частин як дебет (приплив благ (товарів та послуг) до певної країни за зворотного руху платіжних засобів) і кредит (відплив благ, за що резиденти країни отримують відповідні платежі). Горизонтальний поділ платіжного балансу відображає його склад за типами операцій, які він охоплює. Це - експорт та імпорт товарів та послуг, трансферти, рух капіталів та фінансових інструментів. Перевищення надходжень над платежами утворює активне, позитивне сальдо платіжного балансу, а протилежне співвідношення – пасивне, негативне сальдо.
Загалом, платіжний баланс складається з двох частин:
1. Рахунку поточних операцій.
2. Рахунку руху капіталів.
1. Рахунок поточних операцій (current account). Цей розділ обліковує міжнародний рух товарів та послуг і відображає надходження й видатки експорту-імпорту товарів та послуг, чисті доходи від інвестицій і чисті поточні трансферти. Він, в свою чергу, складається з 3-х наступних частин:
- частини А, де обліковується рух товарів (експорт/імпорт) та нефакторних послуг (транспорт, міжнародний туризм, страхування, платежі за використання інтелектуальної власності тощо);
- частини Б, де має місце рух факторних послуг (послуг факторів виробництва), який відображається у власне доходах на інвестиції, процентах по боргових зобов’язаннях (міжнародний рух капіталу) та оплаті праці резидентів, які працюють за кордоном (міжнародний рух робочої сили);
- частини В, де відображається рух матеріальних ресурсів, за якого відсутня зворотна передача вартісного еквіваленту (грошові перекази за кордон, безвідплатна допомога іноземним державам, подарунки, пенсії тощо).
Отже, статті рахунку поточних операцій дають змогу оцінити внесок зовнішньої економіки країни у міжнародний рух товарів і факторів виробництва.
Структура платіжного балансу
|
Кредит |
Дебет |
|
І. Рахунок поточних операцій |
|
|
Експорт товарів |
Імпорт товарів |
|
Сальдо балансу зовнішньої торгівлі |
|
|
Експорт послуг |
Імпорт послуг |
|
Доходи від інвестицій за кордоном |
Перекази прибутків від іноземних інвестицій за кордон |
|
Поточні трансферти за кордон |
Поточні трансферти з-за кордону |
|
Сальдо балансу поточних операцій |
|
|
II. Рахунок капіталу (операцій з капіталом та фінансовими інструментами |
|
|
Інвестиції з-за кордону |
Інвестиції за кордон |
|
Отримані довготермінові й’короткотермінові кредити |
Надані довготермінові й короткотй-термінові кредити |
|
Позики в іноземних урядів |
Збільшення офіційних резервів |
|
Результат (загальний кредит), вклю чаючи пропуски та помилки статистичне розходження |
Результат (загальний дебет), включаючи пропуски та помилки, ста тистичне розходження |
Примітка: Сальдо розраховується як результат лівої колонки мінус результат правої колонки.
2. Рахунок руху капіталів (capital account) - це розділ міжнародного рахунку країни, який відображає рух кредитних ресурсів та фінансових активів за кордон та з-за кордону. Він також складається з трьох частин:
а) рахунку руху довгострокового капіталу, який відображає зміни довгострокових інвестицій. Зокрема, інвестиції, що здійснюються іноземними громадянами, фірмами до економіки певної країни, становлять кредит (репатріація прибутку з цих інвестицій належить до дебету). Відповідно, інвестиції, що вивозяться за кордон, - це дебет, а прибуток з них - кредит. (До речі, об’єднаний баланс рахунку поточних операцій та рахунку руху довгострокового капіталу називають основним балансом.)
б) рахунку руху короткотермінового капіталу, який відображає переміщення інструментів грошового ринку між певною країною та рештою світу. Наприклад, такий рух можуть забезпечувати вклади іноземців у вітчизняні банки та вклади резидентів у закордонні банки. У сучасному світі рух короткотермінового капіталу відрізняється особливо високим динамізмом. Цей рух залежись від рівня залікової ставки, прибутковості на «короткі» інвестиції (звичайно, мають значення й міркування безпеки, наявності або відсутності необхідних бізнесові гарантій).
в) рахунку руху резервів, що фіксує збільшення або зменшення золотовалютного резерву країни (його має більшість країн світу) або міжнародної заборгованості (певній країні з боку інших країн, або навпаки - цієї країни іншим країнам). Отже, резерви можуть використовуватися з метою покриття дефіциту в поточних розрахунках (наповнюватися у разі профіциту). Золотовалютні резерви можуть стати своєрідним валютним «балансиром».
Таким чином, за статтями платіжного балансу можна судити про обсяги зовнішньої економіки. Рахунки платіжного балансу дають загальну характеристику інтегрованості національної економіки у світове господарство і свідчать про те, наскільки економіка країни є відкритою.
Отже, відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі міжнародного поділу праці та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжнародного сектору.
РОЗДІЛ І1. Міжнародна торгівля
Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі
Рекомендована література:
1. Економічні теорії, які з’ясовують різні аспекти міжнародного товарообміну, можна об’єднати в три групи:
1) класичні;
2) неокласичні;
3) альтернативні.
Їхньою предтечею є теорія меркантилізму, яка, хоч і не дала відповідей на корінні питання міжнародного руху товарів і послуг, проте зумовила бурхливий розвиток національних держав та їх утвердження в системі світових господарських зв’язків. Економічні зв’язки між державами у сфері товарного обміну меркантилісти зводили до того, що держава повинна якомога більше продавати своїх товарів на зовнішніх ринках і якнайменше купувати чужих. Це мало забезпечити позитивне сальдо торгового балансу і створити умови для приросту національного багатства, тобто для економічного зростання країни.
Меркантилізм (італ. „merсante” – торговець, купець; лат. „mercari” - торгувати) був першим в теоретичному осмислюванні питань існування та розвитку міжнародної торгівлі. У суто формальному плані його не можна вважати цілісною науковою школою. Це була сукупність ідей, появу яких викликав бурхливий процес розвитку національних держав та їх утвердження в системі світо господарських зв’язків.
Вперше меркантилізм виник у Голландії, потім розповсюдився на Англію, Італію та інші країни. Історично виділяють ранній та пізній меркантилізм.
Ранній меркантилізм існував з к. ХV ст. по ІІ пол. ХVІ ст., в епоху феодалізму ще до великих географічних відкриттів, коли зовнішня торгівля була слабо розвиненою і мала епізодичний характер.
- його основними представниками були: У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі, Давансальті (Італія) – вони не були вченими, а економістами-спеціалістами (здебільшого банкірами), що займалися збором фактів, первинних даних та їхньою класифікацією, працюючи в напрямку від часткового до загального;
- він ґрунтувався на доктрині „грошового балансу” (К.Маркс називав його „монетарним” меркантилізмом), що полягала у нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні вивезення грошей; держава повинна намагатися продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати – якомога менше;
- він характеризувався встановленням високих цін на товари.
Пізній меркантилізм – існував з ІІ пол. ХVІ ст. – до сер. ХVІІІ ст. під час розпаду феодалізму та зародження капіталізму;
- його основні представники: Т.Мен (Англія; його праця - „Багатство Англії у зовнішній торгівлі” - на той час лише Англія допускала вивезення грошей), А. Серра (Італія) (банкір), Посошков (Росія), А.Монкрет’єн (Франція; поет-бунтар, ввів поняття „політичної економії”), Джон Локк, Ричард Кантільйон, Кольбер (засновник кольбертизму, практик, базувався на маржиналістській політиці);
- він базувався на доктрині „активного торговельного балансу” (К.Маркс називав його „мануфактурним” меркантилізмом), що полягала в активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі. Основна формула: „Менше купувати, більше продавати”; Експорт >Імпорту.
Меркантилісти вважали, що економічна система кожної країни складається з 3-х секторів:
1) промисловості; 2) сільського господарства; 3) закордонних володінь (колоній).
Особливе місце серед усіх прошарків суспільства віддавалася торговцям, а серед факторів виробництва – праці.
Підтримувався високий рівень державного втручання в економічні процеси, при цьому велике значення віддавалося статутам та указам. Уявляючи міжнародну торгівлю як гру з нульовою сумою, меркантилісти обґрунтовували необхідність активного втручання держави в організацію міжнародних економічних відносин. На їхню думку, держава повинна регулювати зовнішню торгівлю з метою збільшення експорту і скорочення імпорту, для чого, зокрема, вона мала заборонити або обмежити вивезення сировини і стимулювати її безмитний імпорт, а також заборонити автономну торгівлю колоніальних та підлеглих територій, залишивши лише їх зв’язок з метрополією. Так у міжнародній торгівлі з’явилася державна протекція і було закладено основи національної політики протекціонізму.
Меркантилісти зводили багатство націй до запасів дорогоцінних металів (золота, срібла). Країна, на їхню думку, тим багатша, чим більшою кількістю таких металів вона володіє. Наявність більшої кількості грошей в обігу стимулює розвиток національного виробництва і збільшує зайнятість.
Основна помилка меркантилістів - зосередження уваги категорично на сфері обміну, а не на сфері виробництва.
Першими опонентами меркантилістів були фізіократи (гр. “фізіс” – природа, “кратос” – управляю, володію), які не признавали грошового (золотого) багатства, а відповідно й торгівлі як джерела багатства, хоча виступали за вільну торгілю. Вони були прибічниками аграрного виробництва, працю в рамках якого й вважали головним джерелом збагачення.
Виникнувши в середині ХVІІІ ст., вони проіснували всього 22 роки (з 1756 по 1778 рр.). Основні представники: Франсуа Кене (1694-1774; засновник школи фізіократів), Віктор Рікеті Мірабо (1715-89), Анн Робер Жак Тюрго (1727-21). Вони вперше здійснили аналіз таких категорій як: капітал, чистий продукт (національний дохід), відсоток, оренда, додана вартість, започаткували проблему продуктивності та непродуктивності праці, аналізували розподіл доходів. Представники фізіократів виділяли 3 основні суспільні класи: 1) виробників; 2) землевласників (що отримують земельну ренту); 3) клас некорисних (торговці, промисловці).
Фізіократи перенесли увагу зі сфери обігу у сферу виробництва, але категорично вважали торгівлю безглуздою.
Пізніше, наприкінці ХVІІІ ст. остаточно спростував ідею меркантилістів англійський економіст Девід Г’юм, розробивши, так званий, механізм дії золотопотоків та вказавши на дві слабкі сторони їхньої теорії:
1. В реальному житті потреби споживачів задовольняються не дорогоцінним металами та коштовностями, а тими товарами і послугами, які можна на них купити.
2. У довготривалій перспективі постійний приплив золота та срібла призвів би до зростання пропозиції грошей та зростання цін, що припинило б приплив золота та срібла, тобто повноцінних грошей у країну.
2. До класичних теорій міжнародної торгівлі відносяться теорії абсолютних і порівняльних переваг.
Теорія абсолютних переваг Адама Семіта продовжила критику поглядів та політики меркантилістів. У праці „Дослідження про природу та причини багатства націй” (1776 р.) А.Сміт виклав основну ідею: „Правило кожного розважливого голови сім’ї полягає в тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому дешевше буде купити, ніж зробити… Не потрібно вагатися при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні.”
А.Сміт стверджував, що реальне багатство країни складається з товарів та послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступав за широкий розвиток вільної міжнародної торгівлі (ввів поняття „фрітрейдерства” (англ. free trade), вважаючи її грою не з нульовою, а з позитивною сумою, підставою чого вважав унікальність якості, кількості й структури факторів виробництва, які формують абсолютні переваги країни у виготовленні окремих конкретних товарів. При цьому він виділяв первинні (природні) та набуті (отримані в результаті технологічного розвитку) переваги. А.Сміт також розглядав конкуренцію („невидима рука ринку”) як автоматичний регулятор економічних процесів; стверджуючи, що держава не повинна брати на себе функцію жорсткого контролю, а виконувати функцію „нічного сторожа” з підтриманням політики laisse faire (фр. „дайте зробити”), коли індивід самостійно обирав вид та масштаби економічної діяльності в межах певних законів і правил.
Як і меркантилізм (й наступна теорія порівняльних переваг), теорія абсолютних переваг ґрунтувалася на трудовій теорії вартості.
А. Сміт дійшов висновку, що держави мають спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб’єктами міжнародного економічного співробітництва. І, очевидно, кожній країні слід імпортувати такі товари, у виробництві яких такі переваги відсутні. Інакше кажучи, країна повинна експортувати такі товари, виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною – потенційним торговельним партнером.
Такий висновок А.Сміт зробив, розглянувши приклад торгівлі Англії та Португалії вином і сукном.
|
Тканина |
Вино |
|
|
Англія |
1 год./ярд |
4 год./галон |
|
Португалія |
2 год./ярд |
3 год./галон |
Виходячи з трудової теорії вартості, в Англії 1 галон вина обмінюватиметься на 4 ярди сукна, тоді як у Португалії обмін здійснюватиметься в пропорції 1 галон вина на 1,5 ярда сукна. (Тобто: Англія – 1 ярд сукна на 1/4 галона вина, Португалія – 1 ярд сукна на 2/3 галони вина.)
Ці дані свідчать, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві тканини, тоді як Португалія - вина. Виникає питання, який же виграш можуть отримати ці країни в результаті взаємної торгівлі, виходячи зі схеми А. Смїта?
Припустимо, що обмін відбувається в пропорції 1 галон вина: 3 ярди сукна. Для Англії це означає, що вона отримує 1 галон вина за 3 ярди тканини, тоді як на внутрішньому ринку для цього необхідно витратити 4 ярди. Португалія, відповідно, отримує 1/3 ярда сукна в обмін на 1 галон вина, який на внутрішньому ринку коштує 2/3 ярда.
Таким чином, А.Сміт наочно доводить, що торгівля може бути взаємовигідною для обох партнерів. Тобто, міжнародна торгівля є насправді грою з позитивною сумою. Ідея Сміта є вагомими науковим аргументом на користь розширення міжнародної торгівлі та ліквідації різного роду бар’єрів, що перешкоджають цьому. Достоїнством теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії ватрості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів.
Теорія порівняльних переваг Давида Рікардо. Свій подальший розвиток класична економічна теорія в цілому та теорія міжнародної торгівлі зокрема отримала в працях Д.Рікардо. В роботі „Основи політичної економії та оподаткування” (1817 р.) він переконливо довів, що здобутки від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише випадком абсолютних переваг. Д.Рікардо ввів у науковий обіг концепцію порівняльних переваг. Він продовжив теорію абсолютних переваг, розглянувши її як один із можливих випадків. Подібну ідею попередньо висував Роберт Торенс, проте не довів її до кінця.
Суть концепції Д.Рікардо полягає в тому, що наявність абсолютних переваг в національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі – міжнародний обмін можливий та бажаний за наявності порівняльних переваг, які можна спостерігати там, де для виробництва двох товарів необхідні різні кількості праці.
Д Рікардо починає свій аналіз з тези про те, що ідея А.Сміта про абсолютну перевагу дає можливість визначити структуру виробництва та торгівлі в межах окремо взятої країни за умови повної мобільності факторів виробництва. На прикладі Йоркшира та Лондона він показує, що певна галузь промисловості розвивається там, де для цього існує найбільша абсолютна перевага, причому капітал та праця будуть рухатись у ті галузі виробництва, які характеризуються найвищою продуктивністю та прибутковістю. Можна, очевидно, стверджувати, що цей процес триватиме доти, доки віддача на кожний фактор виробництва в різних галузях не вирівняється.
Але в світовому господарстві ситуація складається по-іншому. Міжнародна торгівля може розвиватися і розвивається на основі принципу абсолютної переваги, але оскільки в міжнародних масштабах мобільність факторів відсутня, то країни можуть виграти від взаємної торгівлі завдяки наявності порівняльної переваги.
Для ілюстрації цього висновку Д. Рікардо навів той самий приклад торгівлі вином і сукном між Англією і Португалією, що й у випадку абсолютних переваг.
|
Вино |
Тканини |
Співвідношення цін в умовах автаркії |
|
|
Англія |
120 год./барель |
100 год./ярд |
1В:6/5Т, або 1Т:5/6В |
|
Португалія |
80 год./барель |
90 год./ярд |
1В:8/9Т, або 1Т:9/8В |
У цьому прикладі Португалія має абсолютну перевагу у виробництві двох товарів. У такому випадку згідно концепцією А. Сміта об’єктивні передумови для взаємної торгівлі відсутні, оскільки в Португалії і вино, і тканин виготовляються з меншими видатками, ніж в Англії. Інакше кажучи, португальське виробництво є більш ефективним.
Д. Рікардо відзначає, що разом з тим виробництво вин в Португалії більш ефективне, ніж тканини, а в Англії - тканини порівняно з вином. А ця різниця в величині відносних вартостей створює передумови для розвитку взаємної торгівлі. Виходячи з наявних співвідношень цін в Англії та Португалії в умовах: автаркії (1В: 8/9Т в Португалії та 1В: 6/5Т в Англії), Португалії вигідно спеціалізуватись на виробництві вина а Англії - тканини. Для забезпечення потреб в іншому; товарі Португалії вигідно купувати тканину в Англії з; ціною 1 барель вина : 6/5 ярда тканини, а Англії - вино в Португалії. Внаслідок такого обміну обидва його учасники отримають певний виграш.
Для того, щоб проілюструвати цей виграш. Д. Рікардо припустив, що країни обмінюються відповідними товарами в співвідношенні 1В : 1Т. В умовах торгівлі Англія може використати 100 годин праці для виробництва одиниці тканини (1Т) та обміняти її на одиницю вина (1В). Таким чином, 100 годин праці дають можливість цій країні отримати по каналах зовнішньої торгівлі одиницю вина, для виробництва якого Англії необхідно витратити 120 годин праці. Отже, завдяки міжнародній торгівлі Англія може зекономити 20 один праці (120 - 100 = 20) на кожній одиниці імпортованого товару.
Аналогічним чином можна обрахувати і виграш Португалії. Вона витрачає 80 годин праці на виготовлення одиниці вина. Обмінюючи цей товар на світовому ринку на одиницю тканини, Португалія економить 10 годин праці (90 - 80 = 10), оскільки для виробництва одиниці тканини в умовах автаркії їй необхідно витратити 90 годин праці.
Таким чином, Д. Рікардо переконливо довів помилковість тверджень меркантилістів про те, що міжнародна торгівля є грою з нульовою сумою.
Разом з тим, в аналізі виграшу від міжнародної торгівлі він не торкається процесу формування співвідношення цін на світовому ринку, або умов торгівлі. Рікардо також лишає поза увагою проблему рівноваги, тобто збалансованості зовнішньої торгівлі. У його прикладі Португалія має позитивне сальдо торгівлі, тоді як Англія - дефіцит.
3. Серед основних неокласичних теорій міжнародної торгівлі відзначають:
1) теорію міжнародної вартості Джона Стюарта Мілля, який вперше розглянув проблему світової ціни, при якій здійснюється міжнародний обмін, допонену Альфредом Маршалом, Френсісом Еджвортом, які дали графічну розробку цієї ідеї. Д.С.Мілль стверджував, що країни, які отримують найбільшу вигоду від зовнішньої торгівлі – це ті країни, чиї продукти користуються найбільшим попитом за кордоном і які пред’являють найменший попит на іноземні товари.
2) теорію витрат заміщення Готфріда Хаберлера, в якій вперше відсутні посилання на теорію трудової вартості. Він стверджував, що криві заміщення дозволяють визначити сукупність комбінацій благ, які можуть бути вироблені при використанні усіх наявних факторів виробництва; зближення цих кривих із споживчими кривими байдужості дозволяє встановити точки рівноваги виробництво – споживання.
Проте найбільшого значення набули теорія факторів виробництва і, так званий, парадокс Леонтьева.
Теорія факторів виробництва. Вперше у 30-х роках ХХ ст. цю теорію обґрунтував Жан-Батист Сей, розробивши теорію „розподілу доходу” або трьох факторів виробництва, включаючи до таких факторів працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва;
У 20-30-х роках ХХ ст. шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін застосували теорію факторонаділеності для пояснення причини міжнародної торгівлі.
Згідно теорії Хекшера – Оліна, країни будуть намагатися експортувати товари, які вимагають для свого виробництва значних затрат факторів виробництва, якими вони володіють у відносному надлишку, і невеликих затрат дефіцитних для них факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів у оберненій пропорції. Таким чином, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва, тобто пересування товарів з країни у країну компенсує низьку мобільність факторів виробництва у масштабах світового господарства. Інакше кажучи, країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.
Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насамперед визначити, що розуміють під надлишком факторів виробництва та інтенсивністю їх використання.
Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.
Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робочу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.
Необхідно підкреслити, що мова у даному випадку йде не про кількість наявних у країнах факторів виробництва, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі, що припадає на одного працівника). Якщо в даній країні якого-небудь фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується у більшій мірі, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Таким чином і виникають порівняльні переваги, які визначають напрямки зовнішньої торгівлі.
Теорія Хекшера – Оліна успішно пояснює багато закономірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно продукцію, у витратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові у них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинуті країни, поступово вирівнюється. Крім того, на світовому ринку все більше зростає частка торгівлі “подібними” товарами між “подібними” країнами.
У 1948 р. американський економіст Пол Самюельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва (Factor Price Equalization Theorem), яка отримала назву теореми Хекшера-Оліна- Самюельсона – міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.
Гомогенний капітал – це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенна праця – це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі – це землі з однаковою родючістю, станом грунтів тощо.
Отже, вирівнювання в результаті міжнародної торгівлі відносних цін на товари (або досягнення відносною ціною на товар рівноважного стану) приводить до вирівнювання відносних цін і на фактори виробництва, за допомогою яких ці товари були вироблені.
Доведення цієї ж теореми стосовно абсолютних цін на фактори виробництва передбачає, що міжнародна торгівля вирівнює абсолютний рівень зарплат, які виплачуються за однакові види праці, та відсоткової ставки, яка виплачується на однаковий тип капіталу в країнах, що торгують.
Загалом, теорія факторонаділеності Хекшера-Оліна сьогодні зводиться до 4-х теорем:
1) теорема Хекшера-Оліна: кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора;
2) теорема Хекшера-Оліна-Самюельсона / ХОС): вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва;
3) теорема Стоплера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора;
4) теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів.
Парадокс Леонтьєва. Вчений-економіст Василь Леонтьев (майбутній лауреат Нобелівської премії), який народився та вчився в Росії, захистив кандидатську дисертацію в Німеччині та проводив вчене дослідження в США з 1947 по 1954 р., застосовуючи теорію Хекшера-Оліна, здійснив аналіз зовнішньої торгівлі США, а саме розрахунку повних витрат праці і капіталу на експорт й імпорт (взаємозв’язок між окремими виробництвами та галузями).
В. Леонтьєв підрахував, скільки необхідно капіталу та робочої сили, щоб виробити товари для експорту вартістю в 1 млн. дол. США та товари такої ж вартості, які прямо конкурують з імпортними товарами. Для розрахунків він використав міжгалузеві баланси “затрати – випуск”, підготовлені для американської економіки за 1947 р. Промисловість була поділена на 50 секторів (з яких 37 виходили зі своїми товарами на зовнішній ринок). Для кожної галузі він розрахував затрати праці та капіталу на одиницю товару, причому не обмежувався тільки готовою продукцією, а робив розрахунки й для проміжної продукції.
Потім, використавши структуру експорту США у 1947 р., він розрахував затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва типового набору експортних товарів вартістю в 1 млн дол. США. Аналогічно були обчислені затрати капіталу та праці, необхідні для виробництва американських товарів, які могли б прямо замінити імпортні, причому зі структури імпорту були виключені деякі товари, які у США не продукувались (наприклад, олово, кава тощо). Результатом досліджень стало порівняння співвідношення капіталу (Кх) та праці (Lх), необхідних для виробництва одиниці американського експорту (Кх/Lх), із співвідношенням капіталу (Кm) та праці (Lm), потрібних для виробництва одиниці американського імпорту (Кm/Lm) (див. табл. ).
Умови перевірки були такими: якщо висновки теорії Хекшера - Оліна правильні, а капітал у США відносно надлишковіший, то (з врахуванням внеску усіх галузей) показник затрат капіталу в розрахунку на одного працівника (Кх/Lх) у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вищим, ніж аналогічний показник (Km/Lm) в iмпортозаміщувальній продукції, що входить у стандартний набір товарів, які ввозяться до США. Співвідношення (K/L) отримало назву “статистика Леонтьєва”. Згідно з цим співвідношенням країна може вважатися капіталонасиченою, якщо (Кx/Lx) / (Кm/Lm) > 1, і праценасиченою, якщо (Кx/Lх) / (Кm/Lm) < 1.
Результат, отриманий Леонтьєвим, виявився парадоксальним: у 1947 р. США продавали іншим країнам працемісткі (а не капіталомісткі) товари в обмін на відносно капіталомісткі (а не працемісткі). Ключовий параметр (Кх/Lх) / (Кm/Lm) становив лише 0,77, тоді як згідно з теорією Хекшера - Оліна він повинен бути набагато більшим від одиниці. Тобто, на той час США переважали в експорті трудомістких товарів, у той час як післявоєнні наслідки визначали США як країну з надлишковим фактором капіталу у порівнянні з іншими країнами. Леонтьєв пояснив цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану, створивши модель „кваліфікації робочої сили”, відповідно до якої у виробництві задіяні не три фактори (праця, земля, капітал), а чотири – кваліфікована праця, некваліфікована праця, земля і капітал.
Пізніше Е.Ліммер розробив іншу методику оцінки структури виробничих ресурсів і отримали результати, що відрізнялися від розрахунків Леонтьєва й вказували на те, що США й справді мали надлишок робочої сили, а отже жодного парадоксу немає.
4. Останнім часом у напрямках і структурі світової торгівлі відбуваються суттєві зрушення, які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класичних теорій торгівлі. Це спонукає як до подальшого розвитку вже існуючих теорій, так і до розробки альтернативних теоретичних концепцій. Серед таких якісних зрушень слід, насамперед, відзначити 1) перетворення технічного прогресу у домінуючий фактор у світовій торгівлі, 2) постійно зростаючу питому вагу у торгівлі зустрічних поставок подібних промислових товарів, які виробляються у країнах з приблизно однаковою забезпеченістю факторами виробництва, 3) різке збільшення частки світового товарообороту, що припадає на внутрішньофірмову торгівлю.
Сучасні теорії міжнародної торгівлі звичайно розглядаються:
- з одного боку, як альтернативні відносно теорії Хекшера-Оліна, оскільки вони аналізують обставини, які не охоплюються теорією співвідношення чинників виробництва. Ці теорії характеризують міжнародну торгівлю переважно па підставах пропозиції товарів;
- з іншого боку, як альтернативні відносно класичних теорій, котрі відкидаються як застарілі. Ці теорії аналізують міжнародну торгівлю переважно на підставах попиту, з точки зору переваги споживачів товарів
До основних альтернативних теорій, як правило, відносять:
1) модель наукомісткої спеціалізації, що вивчає об’єктивність спеціалізації індустріально розвинених країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються – на виробництві та експорті переважно ресурсномістких товарів;
2) теорію технологічного розриву (імітаційного лагу), автором якої є Майкл Познер (1961 р.) з основною ідеєю, що одна й та ж сама технологія не завжди одночасно використовується в різних країнах, а її розповсюдження в міжнародному масштабі вимагає певного часу. Зокрема, фірми-власники „know-how” не зацікавлені в їхньому швидкому розповсюдженні. При цьому „лаг” – період вивчення нової технології, її освоєння. Країна може утримувати позицію провідного експортера на світовому ринку лише за умови постійної інноваційної діяльності.
3) теорія життєвого циклу продукту Раймонда Вернона (1966 р.), яка вперше на початку 60-х років була запропонована фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. ЇЇ зміст зводиться до того, що один і той самий товар в один і той самий час заходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Для спрощення кількість стадій життєвого циклу зводиться до 3-х:
І ет. – поява нового продукту на ринку (продукт ще не виходить на зовнішні ринки);
ІІ ет. – зрілість продукту, формування певних загальних стандартів нового виробу, визначення його характеристик та технологічних процесів його виробництва (масове виробництво, економія на масштабах),у міжнародному масштабі торгівля обмежується регіоном розвинутих країн;
ІІІ ет. – випуск стандартного продукту; продукт вже добре знайомий споживачам, а технологія його виробництва – виробникам.
Модель демонструє, як з часом країна-новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-послідовниця – з імпортера стає основним експортером на світовому ринку.
4) теорія внутрішньогалузевої торгівлі Стефана Ліндера (1961 р.), який стверджував, що міжнародна торгівля промисловими виробами буде більш інтенсивною між країнами з близькими рівнями доходу на душу населення порівняно з товарообігом між країнами з різним рівнем доходу.
5) теорія економії на масштабах виробництва ( зростаючої віддачі) Мюррея Кемпа, за словами якого, у країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва.
6) теорія міжнародного руху капіталу і прямих закордонних інвестицій таких авторів як С.Кузнєц, Г.Габерлер, Г.Джонсон, Дж.Гікс, Г.Мейер та ін., основна ідея якої зводится до того, що планування економічного зростання в країнах, що розвиваються чи перебудовують національні економічні системи на ринковий лад, у сучасних умовах не може бути успішним без залучення іноземного капіталу.
7) теорія монополістичних переваг С.Гаймера та Ч.Кіндлебергера, згідно з якими іноземний інвестор знаходиться в гіршій ситуації, ніж місцевий, оскільки гірше знає ринок країни, не має широких зв’язків, більше ризикує, тому йому необхідні певні так звані монополістичні переваги, якими можуть бути: 1) оригінальність продукту; 2) наявність досконалішої техніки; 3) легкий доступ до кредитів; 4) великий підприємницький доступ; 5) перевага в масштабах; 6) особливі пільги для іноземного капіталу тощо.
8) теорія інтерналізації таких авторів як Рональд Коуз, Пітер Баклі, Марк Кессон, Ален Рагмен, Джон Даннінг, за словами яких, в рамках великої ТНК між її підрозділами діє особливий інтернальний (внутрішній) ринок, контрольований керівництвом фірми.
Джон Даннінг при цьому розробив, так звану, еклектична модель, за якої фірма починає виробництво товарів і послуг за кордоном, тому що одночасно збігаються такі передумови: 1) фірма має переваги в цій конкретній країні; 2) фірмі вигідніше використовувати ці переваги на місці самій, а не через інші фірми, які виступають дистриб’юторами чи ліцензіатами її технологій; 3) фірма використовує деякі виробничі ресурси за кордоном ефективніше, ніж у вітчизняній економіці.
9) теорія втечі капіталу М.Кіндлебергера, який стверджував, що втеча капіталу за кордон є таким рухом капіталу, який суперечить інтересам країни, звідки він „втікає”, але відбувається це через несприятливий для його володарів інвестиційний клімат або через незаконність походження цього капіталу.
10) теорія конкурентних переваг (правило ромба). Наприкінці 80-х рр.. ХХ ст.. професор Гарвардської школи бізнесу Майкл Портер здійснив чотирирічне дослідження десяти країн-провідних експортерів (Великобританія, Німеччина, Данія, Італія, Корея, Сінгапур, США, Швейцарія, Швеція, Японія), і прийшов до висновку, що на конкурентоспроможність країни в міжнародному обміні впливає поєднання чотирьох основних детермінантів:
1) факторні умови, фактори (кваліфікована робоча сила або інфраструктура), які потрібні для успішної конкуренції в конкретних галузях;
2) умови попиту, тобто яким є попит на внутрішньому ринку на продукцію чи послуги, що пропонуються цією галуззю;
3) споріднені та допоміжні галузі;
4) стратегія фірм, їхня структура та суперництво.
Тема 5. Міжнародна торгівля: суть, структура, показники
Рекомендована література:
1. Міжнародна торгівля - історично перша форма міжнародних економічних зв’язків, що являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами, тобто між державами. Лише наприкінці XX століття провідну роль в системі міжнародної економіки почали відігравати різноманітні форми фінансових операцій. Але значення міжнародної торгівлі і тепер дуже суттєве.
Як категорія міжнародна торгівля являє собою сукупність міжнародних товарно-грошових відносин, що відтворюють обмін продуктами праці між продавцями та покупцями різних країн. Її реальний зміст розкривається через поняття “зовнішня торгівля”. Зовнішня торгівля – це частина сфери обміну, яка пов’язана з переходом продуктами праці національних кордонів і в якій беруть участь резиденти різних країн. Сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу позначає поняття “міжнародна торгівля”.
На частку торгівлі припадає приблизно 80% всього обсягу міжнародних економічних відносин. Протягом останніх п’ятдесяти років обсяги світової торгівлі швидко зростали і їх середньорічні темпи росту в 1,5 рази перевищували темпи росту світового обсягу виробництва. В результаті, з одного боку, зовнішня торгівля стала потужним фактором економічного росту, а з іншого боку, значно зросла і залежність країн від міжнародного товарообміну.
Таким чином, міжнародна торгівля - поняття, яке має два рівні визначення:
1) абстрактний (рівень категорії) – сукупність відносин;
2) конкретний – сукупність товарообмінних операцій країн світу.
Виділяють також два підходи до визначення сутності міжнародної торгівлі:
1) операційний підхід, згідно якого міжнародна торгівля - це процес безпосереднього обміну товарами та послугами між господарюючими суб’єктами різних держав, державами та міжнародними організаціями. Тобто йдеться про рух товарів (у т. ч. послуг, ліцензій, ноу-хау, інжинірингу тощо), інструменти та механізми розширення товарообігу, вдосконалення структури експорту та прогнозування та оцінку світових товарних ринків, планування можливостей експорту та потреб імпорту, організацію контрактної роботи, контроль за поставками та відвантаженням, здійснення валютно-фінансових операцій тощо. При цьому предметом міжнародної торгівлі як сфери знань є організація виконання експортно-імпортної операції, а об’єктом, відповідно, будь-яка операція з експорту чи імпорту.
2) державно-політичний підхід, згідно якого міжнародну торгівлю можна розглядати як особливий тип суспільних відносин, які виникають у світовій системі господарства в процесі і з приводу обміну товарами та послугами між державами, що мають власні зовнішні і зовнішньоторговельні політики. Такі відносини регулюються спеціальними міжнародними регламентами: договорами, угодами, актами та іншими нормами міжнародного права. Проте, оскільки суспільні відносини не можуть не залежати від зовнішньої і внутрішньої політики країн, то відносини обміну на світовому ринку значною мірою регулюються й актами та діями політичного характеру.
Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни, розвиваючи спеціалізацію, можуть підвищувати продуктивність наявних ресурсів і таким чином збільшувати обсяг вироблених товарів і послуг та підвищувати рівень добробуту. При цьому важливим поняттям є виграш від торгівлі або економічний ефект (виробничий та споживчий), який отримує кожна країна, що бере участь у зовнішньоторговельних відносинах, за умови своєї спеціалізації на торгівлі тим товаром, у виробництві якого має порівняльні переваги. Тобто, зовнішня торгівля доцільна тоді, коли вона приносить який-небудь виграш. Він може бути отриманий на рівні країни, споживачів, міжнародної фірми, вітчизняної імпортоконкуруючої фірми.
2. Основними показниками зовнішньої торгівлі є експорт, імпорт, торговельне сальдо, торговельний оборот, торговельний баланс.
Експорт (від лат. exportare –„вивозити”) – вивезення товарів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виключних прав на них, з митної території країни за кордон без зобов’язання їх зворотного ввезення. Згідно з фіксацією митною статистикою в обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:
1) вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні;
2) вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням;
3) реекспорт – вивезення товарів, раніше ввезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо;
4) тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо);
5) постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв’язків.
Імпорт (від лат. importare – „ввозити”) – ввезення товарів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону без зобов’язання про зворотне вивезення. У більш широкому розумінні в обсяг імпорту входять:
1) ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку;
2) реімпорт – зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди;
3) імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон;
4) тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари;
5) імпортне постачання продукції в рамках ТНК.
Зовнішньоторговельне сальдо (від італ. – „залишок”) – різниця між вартістю експорту та вартістю імпорту. Позитивне сальдо свідчить про активний зовнішньоторговельний баланс країни, негативне - про пасивний. Більшість регіонів та країн світу має негативне сальдо. Серед країн, які останніми роками мали позитивне сальдо відомі Німеччина, Франція, Японія, Канада.
Загальний обсяг зовнішньої торгівлі або зовнішньоторговельний оборот – це сума вартості експорту та імпорту країни (вартісний обсяг – розраховують у поточних цінах відповідного року з використанням поточних валютних курсів; фізичний обсяг – розраховують, оперуючи постійними цінами на певну дату або період, що дає змогу відтворити реальну динаміку зовнішньоторговельних процесів). Цей показник характеризує загальні обсяги зовнішньоторговельної діяльності країни в цілому.
На відміну від зовнішньоторговельного, світовий товарооборот обчислюється як сума обсягів експорту всіх країн світу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB – Free on Board („вільний на борту судна”), за якою продавець зобов’язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (CIF – Cost, Insurance and Freight („вартість, страхування і фрахт”); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків. За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.
Торговельний баланс відноситься лише до сфери торгівлі товарами та послугами. Якщо надходження якоїсь країни не дорівнюють її виплатам, то спостерігається так званий „gap” (англ. – „прогалина”) у зовнішній торгівлі цієї країни. Активне сальдо торговельного балансу багато країн світу використовують для створення своєї „другої” економіки за кордоном. Пасивний торговельний баланс вважається ознакою слабкості зовнішньоекономічних позицій країни.
Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння.
Вартісний обсяг розраховують у поточних цінах відповідного року з використанням поточних валютних курсів. Використання поточних цін і поточних валютних курсів вводить до обчислення вартісного обсягу монетарний фактор. В ньому фіксуються інфляційні процеси, кон’юнктура національних та світових валютних і товарних ринків. Через це вартісний обсяг торгівлі, як показник зовнішньоторговельного обороту, не дає повної і реальної характеристики динаміки міжнародної торгівлі. В цьому випадку більш коректним є вживання показника фізичного обсягу торгівлі.
Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках). Розраховуючи фізичний обсяг торгівлі, оперують постійними цінами на певну дату або період. Це дає змогу відтворити реальну динаміку світових процесів.
Для оцінки масштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжнародної торгівлі доцільно використовувати систему показників, яка складається з 6 груп:
1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт); імпорт (реімпорт); зовнішньоторговельний оборот (ЗТО); “генеральна” торгівля (ЗТО з урахуванням вартості транзитних товарів, перевезених через територію країни); “спеціальна” торгівля (зумовлена існуванням двох систем обліку товарів у статистиці ЗТ: 1) спеціальної системи обліку для деяких видів товарів (в експорті: національний експорт, вивезення товарів після переробки під митним контролем, націоналізовані товари; в імпорті: товари, ввезені для внутрішнього споживання, для переробки під митним контролем, для переробки на приписних митних складах); фізичний обсяг зовнішньої торгівлі (оцінка експорту або імпорту товарів у незмінних цінах одного періоду (як правило року) для отримання інформації щодо руху товарної маси без впливу коливання цін);
2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту, географічна структура експорту та імпорту.
3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи зовнішньоторговельного обороту на душу населення; експортна, імпортна чи зовнішньоторговельна квота.
4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу; сальдо балансу послуг та некомерційних операцій; сальдо балансу з поточних операцій;
- індекс “умови торгівлі” (відношення експортних цін країни до її імпортних цін),
5. Показники динаміки.
6. Показники зіставлення.
3. Окрім згаданих показників, стан міжнародної торгівлі характеризує її структура. Визначають географічну і товарну структуру міжнародної торгівлі.
Географічна структура міжнародної торгівлі – це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, створеними за територіальною або організаційною ознакою, що сформувалась під впливом поглибленого МПП і розвитку науково-технічної революції.
а) територіальна географічна структура узагальнює дані про масштаби міжнародної торгівлі країн, що належать до однієї частини світу або до укрупненої групи країн (розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою);
б) організаційна географічна структура узагальнює дані про міжнародну торгівлю або між країнами, що належать до інтернаціональних торгівельно-політичних об’єднань, або торгівлю між країнами, що виділені у певну групу за вибраним критерієм (країни-експортери нафти, країни - цілковиті боржники тощо).
Перше місце за обсягом торгівлі на світовому ринку посідає Західна Європа - понад 2/5. Друге місце належить азіатському регіону. Азіатські НІК - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, а також Китай, Малайзія, Індонезія - входять до однієї групи 30-ти країн - лідерів світової торгівлі. Третє місце за обсягом зовнішньоторговельних операцій припадає на північноамериканський регіон (США і Канада).
Товарна структура зовнішньої торгівлі формується під впливом конкурентних переваг, які має національне господарство країни. Конкурентні переваги існують тоді, коли у країні ціни на товари, якими вона торгує на міжнародних ринках, нижчі від світових, тобто якщо диференціація внутрішніх і світових цін є на користь перших. В основі диференціації - різні витрати виробництва. Вони можуть бути зумовлені:
1) природними конкурентними перевагами (кліматичні умови, родючість ґрунтів, наявність природних ресурсів тощо), що, так би мовити, дані ззовні;
2) набутими конкурентними перевагами (науково-технічний та економічний потенціал країни, виробничий апарат, масштаби й серійність виробництва, виробнича та соціальна інфраструктури, масштаби науково-дослідних робі), що відображають рівень економічного та науково-технічного розвитку країни і визначають конкурентні переваги, що були надбані в процесі розвитку національного господарства.
У товарній структурі світової торгівлі переважає торгівля товарами. На початок ХХІ ст. на неї припадало 80% світового експорту. Оскільки найбільшими торговцями на світовому ринку є промислово розвинуті та нові індустріальні країни, структура міжнародної торгівлі товарами має всі ознаки їх поведінки як продавців. Тому в ній найбільшу питому вагу має торгівля продукцією обробної промисловості - понад 70%. На інші товарні групи припадає незначна частка: продукція сільськогосподарського виробництва - 11%, енергоносії - 9%, метали та мінерали - 2 %. У структурі послуг найбільші частки мають подорожі (32-33%) і транспорт (24-28%).
За своєю внутрішньою структурою зовнішня торгівля також не є однорідною. Критерії виділення окремих видів торгівлі - походження та призначення товарів. Найпоширенішими видами торгівлі є:
генеральна торгівля - торгівля товарами, виробленими у даній країні;
спеціальна торгівля - торгівля товарами (сировиною або напівфабрикатами), які підлягають подальшій переробці в іншій країні та поверненню до даної країни;
транзит - рух товарів через територію даної країни до іншої, за якого товари не зазнають додаткової обробки або переробки в країні, через яку слідують;
реекспорт - вивезення за кордон раніше ввезеного до даної країни товару без його будь-якої додаткової обробки;
реімпорт - ввезення з-за кордону раніше вивезеного з даної країни товару без його будь-якої додаткової обробки;
компенсаційна торгівля - торгівля товарами, яка передбачає зустрічні зобов’язання експортерів закупити в імпортерів продукцію на частину вартості або повну вартість експорту;
тимчасове вивезення до іншої країни товарів даної країни (участь в аукціонах, ярмарках, виставках тощо) з їх наступним поверненням або вивезення тимчасово ввезених з інших країн товарів (з аналогічною метою);
поставки продукції в межах ТНК.
Міжнародна торгівля може відбуватися на платній та безоплатній основі. Торгівля на платній основі має місце тоді, коли країна, що отримує продукцію з-за кордону, покриває її власнику всі витрати. Торгівля на безоплатній основі - це передусім різні дарунки, гуманітарна допомога, обмін досвідом, обговорення та прийняття загальних рішень та ін. Незважаючи на зростання обсягів торгівлі на безоплатній основі, домінуючою залишається платна. Міжнародний обмін товарами здійснюється шляхом проведення комерційних операцій, які являють собою сукупність дій щодо підготовки, укладання та виконання торговельної угоди. Міжнародна торговельна угода має правову форму і являє собою договір купівлі-продажу товарів або послуг між двома або декількома партнерами, які перебувають в різних країнах. Міжнародною вважається і торговельна угода, укладена між сторонами однієї національної належності, але за умови, що їх підприємства знаходяться на територіях різних країн.
До товарів, крім матеріальної продукції, або “видимих” благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.
До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші “невидимі” блага.
В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.
Будь-якій державі для успішного функціонування на світовому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру - систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо). Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов’язково спеціалізованими). Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.
4. Розвиток міжнародного ринку товарів обумовив формування та інтенсивний розвиток міжнародного ринку послуг, який займає значне місце в економіці держав світу. Так, частка послуг у ВВП розвинутих країн становить зараз близько 70%, а країн, що розвиваються, - 55%. У сфері послуг розвинутих країн світу зайнято понад 60% працюючих.
Світовий ринок послуг являє собою сферу обміну послуг між країнами. Поряд зі світовими товарними ринками він є невід’ємною частиною міжнародних економічних відносин. Предметом обміну на цьому ринку є послуги. Вони є результатом функціонування найважливіших сфер людської діяльності: науки, техніки, виробництва, керування.
Послуги і торгівля ними якісно відрізняються від товарів і торгівлі товарами. Головні характерні риси послуг:
1) їх не можна побачити і відчути на дотик, на відміну від товарів;
2) вони не піддаються збереженню;
3) торгівля послугами пов’язана з їх виробництвом;
4) експорт послуг означає надання послуги іноземцю, тобто нерезиденту, навіть якщо він знаходиться на митній території країни.
Однак вищенаведений опис характеристик має обмеження. Деякі послуги можна побачити (наприклад, звіт консультанта на дискеті), деякі з них зберігаються (наприклад, система телефонного автовідповідача).
Різниця між товарами і послугами полягає також в тому, яким чином уряд надає захист власному виробнику. Якщо виробничі галузі промисловості відгороджуються через встановлення тарифів, кількісних обмежень тощо, то сфера послуг відгороджується головним чином національними нормативами і правилами відносно прямих іноземних інвестицій і участі іноземних постачальників послуг в діяльності національних підприємств.
Міжнародні організації систематизують і класифікують послуги, які є предметом міжнародної торгівлі. Міжнародним валютним фондом розроблений посібник зі складання платіжного балансу, в якому представлений склад послуг, що входять у рахунок поточних операцій. Цим посібником користуються практично всі країни світу. Класифікація послуг, яка прийнята МВФ, показує платежі між резидентами та нерезидентами і містить 11 секторів:
Світовий банк класифікує послуги за укрупненими угрупуваннями, при цьому до числа послуг включається рух доходу. Послуги поділяються на дві групи:
І група - факторні послуги, до яких відносяться платежі, що виникають у зв’язку з міжнародним рухом факторів виробництва - капіталу, робочої сили (доходи на інвестиції, ліцензійні платежі, заробітна плата, виплачувана нерезидентом тощо).
ІІ група - нефакторні послуги, до яких відносяться інші види послуг (транспорт, подорожі, інші нефінансові послуги), не пов’язані з факторами виробництва
Світовою організацією торгівлі в Генеральній угоді про торгівлю послугами запропонована класифікація послуг по 12 секторах (1. Комерційні послуги; 2 Послуга зв’язку; 3. Послуги з будівництва та суміжні інженерні послуги; 4. Послуги дистриб’юторів; 5. Послуги у сфері освіти; 6. Послуги з охорони довкілля; 7. Фінансові послуги; 8. Послуги у сфері охорони здоров’я та соціальній сфері; 9. Послуги, пов’язані з туризмом; 10. Послуги з організації відпочинку, культурних та спортивних заходів; 11. Транспортні послуги; 12. Інші послуги, які не зазначені вище) і 155 підсекторах.
Послуги на міжнародному рівні надаються із застосуванням чотирьох способів, зокрема:
1) транскордонне постачання, тобто надання послуг через кордон. Постачальник і споживач послуги не переміщаються через кордон, його перетинає тільки послуга. Прикладами транскордонних операцій можуть бути послуги, що передаються через засоби телекомунікації (консультації по телефону або по факсу, постачання послуг поштою, переказ грошей через банки) чи послуги, вкладені в товари (технічний звіт консультанта, програмне забезпечення на дискеті), транспортні послуги;
2) споживання за кордоном, тобто переміщення споживачів до країни експорту. Постачальник не переміщується (туризм, освіта, медичні послуги в лікарні іншої країни, послуги з ремонту суден, якщо судно однієї країни відправляється до іншого для ремонту);
3) комерційна присутність, тобто створення комерційної присутності в країні, у якій повинні надаватися послуги (відкриття філії чи дочірньої компанії). Постачальник послуг переміщується, а споживач не переміщується (наприклад, прямі іноземні інвестиції, тимчасова трудова міграція, банківська послуга, що надається через філію чи відділення іноземного банку);
4) присутність фізичних осіб, тобто тимчасовий переїзд фізичних осіб до іншої країни заради надання там послуг (наприклад, гастролі театрів, артистів, лекції професорів університетів, послуги архітекторів, юристів, подорожування іноземного консультанта до країни для надання консультаційних послуг).
Тема 6. Міжнародна торговельна політика
Рекомендована література:
1. Як в минулому, так і в сучасних умовах кожна країна має визначати та розробляти механізми оптимального розв’язання проблеми ефективного приєднання до світових глобалізаційних процесів для забезпечення максимальних зовнішніх переваг та мінімальних внутрішніх втрат. В основі вирішення таких проблем лежить питання створення доцільної зовнішньоекономічної політики держави.
Зовнішньоекономічна політика – це загальний курс держави у сфері міжнародних економічних відносин, система принципів та методів, які визначають діяльність органів державної влади та державного управління, спрямовану на забезпечення інтересів національних економік в цілому та національних суб’єктів міжнародного бізнесу зокрема. Важливою складовою зовнішньоекономічної політики держави є зовнішньоторговельна політика, під якою розуміють спроби уряду регулювати міжнародний обмін товарами та послугами й контролювати міжнародне переміщення факторів виробництва, зокрема робочої сили та капіталу.
Першочергова роль держави в регулюванні зовнішньоторговельних процесів склалася історично. В минулому існували держави, які жили тільки за рахунок торгівлі і для торгівлі, наприклад, Фінікія, Венеція, Генуя, міста Ганзейської ліги.
До основних цілей зовнішньоторговельної політики відносяться:
Розрізняють три основні підходи до регулювання міжнародної торгівлі:
Держава може використовувати кожен з підходів в будь-якому сполученні.
Залежно від масштабів втручання держави у зовнішню торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:
Автаркія
Кількість та рівень обмежень у торгівлі
Протекціонізм
Монополія держави на зовнішню торгівлю
Обґрунтований протекціонізм
Лібералізація
“Вільна торгівля”
Рис. 4.1. Типи зовнішньоторговельних політик держав
Політика вільної торгівлі – це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Вона спрямована на всебічне стимулювання, як імпорту, так і експорту товарів шляхом встановлення мінімального рівня оподаткування або звільнення від нього повністю та спрощення процедури митних формальностей. У разі лібералізації торговельних відносин, країною встановлюється преференційний режим, який передбачає за собою надання партнерам торговельних преференцій на двосторонній основі або в багатосторонньому порядку.
Переваги вільної торгівлі:
Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Вона спрямована на створення умов, які стимулюють, насамперед, розвиток національної економіки шляхом обмеження її від іноземної конкуренції. Проявом протекціонізму на міжнародному рівні є дискримінаційні торговельні режими, що реалізуються за допомогою реторсій і репресалій (обмежувальні заходи, що застосовує одна держава у відповідь на аналогічні або неправомірні дії іншої держави).
Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обґрунтованого протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Тобто, обґрунтованим протекціонізмом можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами та імперативами національної безпеки, а з іншого - забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країною.
Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від гр. autarkeia - самозадоволення) – політика відособлення країни від економіки інших країн з метою створення замкнутого, національного господарства, що відзначається самозабезпеченням. Хоча в чистому вигляді автаркія існувала тільки за натурального господарства в період докапіталістичних формацій, історичний досвід усіх країн показує, що обсяг і жорстокість заходів, регулюючих зовнішньоекономічну діяльність, перебувають у зворотній залежності від рівня і темпів соціально-економічного розвитку країни.
Монополія держави на зовнішню торгівлю та інші види зовнішньоекономічної діяльності являє собою виключне право держави здійснювати зовнішньоекономічні зв’язки через соціально уповноважені на це органи (єдиним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності виступає держава). Державна монополія зовнішньої торгівлі була характерною для радянської командно-адміністративної господарської системи. Такий вид протекціонізму відповідав одночасно і вимогам централізованої системи управління народними господарствами соціалістичних країн, і їхнім політичним інтересам.
Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупуваннями. Й хоча протекціонізм набув великої кількості різних форм, найбільш поширеними з них є:
- селективний протекціонізм - скерований проти окремих країн чи окремих товарів;
- галузевий протекціонізм – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
- колективний протекціонізм - проводиться економічними інтеграційними об’єднаннями країн у відношенні країн, що до них не входять;
- прихований протекціонізм - здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
2. У сучасній системі регулювання міжнародної торгівлі можна виокремити наступні рівні, яким притаманні певні механізми та інструменти впливу на темпи, пропорції та структуру світової торгівлі:
1. підприємницький / корпоративний;
2. національний;
3. міждержавний;
4. наднаціональний;
5. глобальний.
1. На рівні підприємства важливим стратегічним завданням є вибір оптимальної організаційної структури зовнішньоекономічного збуту. Зовнішньоторговельний апарат фірми може мати вигляд:
Коли справа стосується діяльності великих, переважно транснаціональних корпорацій, говорять про корпоративний рівень, на якому регулювання міжнародної торгівлі відбувається у вигляді, так званої обмежувальної ділової практики, яка являє собою сукупність дій, заходів, прийомів, що формують ринкову поведінку підприємств чи їх об’єднань з метою досягнення та утримання провідної позиції на ринку шляхом обмеження або послаблення конкурентної боротьби. До основних форм обмежувальної ділової практики відносять наступні:
2. Національний рівень регулювання міжнародної торгівлі виокремлено внаслідок існування державно-оформлених національних господарств, країн, уряди яких спрямовують свою діяльність на досягнення національних інтересів – політичних, ідеологічних, економічних, військових, соціальних, релігійних тощо. Система інтересів визначає сутність і конкретний зміст як внутрішньої, так і зовнішньої політики уряду, зокрема зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної.
Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи, які вже згадувались: протекціоністські та ліберальні, або фритрейдерські.
3. Основними механізмами та інструментами регулювання міжнародної торгівлі на міждержавному рівні є преференційні режими, як прояв фритредерства і дискримінаційний торговельний режим, як прояв протекціонізму.
Преференційний торговельний режим являє собою особливий пільговий режим, що надається однією державою іншій без поширення на треті країни у вигляді знижок або повного скасування мита на імпортовані товари, пільгового кредитування і страхування зовнішньоторговельних операцій, спеціального валютного режиму, надання фінансової та технічної допомоги.
Дискримінаційним є торговельний режим, згідно з яким юридичним і фізичним особам однієї країни надаються в їх торговельній діяльності на території країни, що проводить дискримінацію, гірші умови, ніж ті, які надані на цій самій території юридичним і фізичним особам інших країн за допомогою реторсій та репресалій. Реторсії (від лат. retorsio – зворотна дія) є обмежувальними заходами, що застосовуються однією державою у відповідь на аналогічні дії іншої держави, що завдають економічної або моральної шкоди першій. Репресалії (від лат. represaliale – стримувати, зупиняти) є примусовими заходами, що застосовує одна держава у відповідь на неправомірні дії іншої. Сукупність репресалій і реторсій у двосторонніх торговельних відносинах призводять до ситуації „торговельної війни” між країнами.
4. На наднаціональному рівні регулювання міжнародної торгівлі здійснюється за допомогою спільних заходів країн-учасниць інтеграційних угод. Спільні заходи інтеграційних об’єднань мають дуалістичний характер: з одного боку, еони сприяють лібералізації торгівлі серед країн-учасниць, а з іншого - створюють протекціоністські бар’єри для доступу товарів і послуг інших країн на ринки країн-учасниць об’єднання. За економічною сутністю інструменти наднаціонального регулювання ідентичні заходам національних зовнішньоторговельних політик, але їх особливістю є колективний, узгоджений характер і спільні дії щодо досягнення економічних, соціальних і політичних інтересів країн-учасниць, що збігаються.
5. Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів і угод, що розробляються міжнародними організаціями, сферою діяльності яких є сприяння розвитку та регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин. Центральне місце серед таких організацій посідає Світова організація торгівлі, а також такі організації як ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, Міжнародний торговельний центр, Рада митного співробітництва, Бюро міжнародних виставок, Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, а також регіональні та галузеві організації.
Усі перелічені рівні регулювання міжнародної торгівлі є тісно взаємозв’язаними, тому побудувати зовнішньоторговельну політику без урахування дії принципів корпоративного, міждержавного та глобального рівнів фактично неможливо.
3. До інструментів державного регулювання міжнародної торгівлі відносяться:
Тарифи є найдавнішими та найпростішими інструментами торговельної політики. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов’язані з митними зборами.
Митний тариф - це систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок мит, якими обкладаються товари під час перетину митного кордону держави.
Під митним кордоном розуміється кордон митної території, на якій держава має виключну юрисдикцію відносно митної справи. Кордони митної території встановлюються урядом кожної держави.
Митний тариф складається з двох основних елементів:
- товарної номенклатури;
- ставок мит.
Разом ці два елементи забезпечують можливість оперативної зміни впливу митного тарифу як за колом країн і категоріями імпортних товарів, так і за рівнем захисту внутрішнього ринку.
Систематизація ставок мит у тарифі здійснюється відповідно до диференційованого списку товарів - товарної номенклатури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товарній позиції.
Залежно від призначення товарної номенклатури існують такі її види:
- митно-тарифна номенклатура - для збирання мит при імпорті та експорті товарів;
- статистична номенклатура - для збору статистичних даних про імпорт та експорт товарів;
- комбінована тарифно-статистична номенклатура - поєднує митно-тарифну та статистичну номенклатури.
У наш час більшість країн використовують комбіновані товарні номенклатури, побудовані на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів (ГС), яка була прийнята у рамках Міжнародної Конвенції про гармонізовану систему опису та кодування товарів і підписана у Брюсселі 14 червня 1983 р.
Основним елементом митного тарифу є мито.
Мито - це обов’язковий грошовий внесок, який збирається державою при перетині товаром її митного кордону. Розмір повної плати є ставкою мита.
Мито виконує наступні функції:
- захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції – протекціоністська функція, яка стосується імпортних мит;
- є джерелом надходження коштів до бюджету держави - фіскальна функція, яка стосується імпортних та експортних мит;
- є засобом покращення умов доступу національних товарів на зарубіжні ринки та запобігання небажаного експорту товарів - балансувальна функція, яка стосується експортних мит;
- раціоналізує товарну структуру - регулююча функція, яка стосується експортних та імпортних мит;
- підтримує оптимальне співвідношення валютних доходів та витрат держави - регулююча функція, яка стосується експортних та імпортних мит.
До основних видів мита відносять наступні:
1. Адвалорні (ad valorem), або вартісні, мита - нараховуються у відсотках до митної вартості товару. Застосування адвалорних мит веде до збільшення митних зборів при зростанні світових цін на високотехнологічну, з великим ступенем обробки продукції. Позитивною стороною адвалорних мит є те, що вони підтримують однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар, змінюються лише доходи бюджету.
2. Специфічні мита - нараховуються у встановленому розмірі з якої-небудь фізичної характеристики товару, наприклад з обсягу, одиниці товару. Перевага специфічних мит перед адвалорними полягає у тому, що вони не залишають місця для зловживань. Принципова відмінність від адвалорних мит - специфічні мита не залежать від напрямку міжнародної кон’юнктури. Проте рівень митного захисту за допомогою специфічних мит, значною мірою залежить від коливань цін на товари.
3. Змішані мита - поєднують два попередніх види - адвалорний та специфічний. Одночасно збирається мито, нараховане у вигляді процента від митної вартості і з одиниці фізичної міри товару.
Визначають також:
4. Номінальні мита - тарифні ставки, зазначені у митному тарифі.
5. Ефективні мита - реальний рівень мит на кінцеві товари, розраховані з урахуванням рівня мит на імпортні вузли і деталі цих товарів:
Теф = (Тном – А×Тімп) / (1-А),
де Теф – ефективний рівень митного захист, %;
Тном - номінальна ставка тарифу на кінцеву продукцію, %;
Тімп - номінальна ставка тарифу на імпортні частини та компоненти, %;
А – частка вартості імпортних компонентів у вартості кінцевого продукту.
Структура тарифів багатьох країн передусім забезпечує захист національних виробників готової продукції, особливо не перешкоджаючи ввезенню сировини та напівфабрикатів. Для захисту національних виробників готової продукції та стимулювання ввезення сировини та напівфабрикатів використовується тарифна ескалація - підвищення рівня митного оподаткування товарів у міру зростання ступеня їх обробки. Наприклад, у США шкала тарифної ескалації у ланцюжку “шкура - шкіра - продукти зі шкіри” становить 0,8 - 8,7 - 9,2 %, в Японії: 0 - 8,5 - 12,4 %, в ЄС: 0 - 2,4 - 5,5 %. За даними ГАТТ/ВТО тарифна ескалація особливо сильна у розвинених країнах.
4. На відміну від тарифного регулювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20 %, стільки ж - податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше - технічні норми та правила. Лідерами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС,
Класифікуючи нетарифні інструменти зовнішньоторговельного регулювання, виділяють 5 основних груп:
І. Кількісні обмеження - це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року або кварталу).
1) Ембарго - заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій (повна заборона торгівлі) та завуальованій (обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни) формі;
2) Квотування (контингентування) - це кількісне лімітування розміру імпорту/експорту за допомогою певних процентних або вартісних обмежень (квот). Квота - це кількісний нетарифний захід обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу.
3) Ліцензування експорту та імпорту - передбачає видання державою імпортеру або експортеру через спеціально уповноважений державний орган дозволу (ліцензії) на ввезення або вивезення певного включеного у списки товару протягом встановленого терміну. В ліцензії можуть також встановлюватися порядок ввезення або вивезеяня товарів.
4) “Добровільне” обмеження експорту - угода між урядом країни-імпортера та урядом та/або компаніями країни-експортера про обмеження поставок товару у рамках узгоджених обсягів в обмін на відмову імпортуючої сторони від введення жорстких обмежень на імпорт, загроза введення яких використовується як засіб тиску при підготовці укладення угоди.
ІІ. Приховані методи зовнішньоекономічної політики, до яких відносять:
1) Технічні бар’єри - усі державні заходи контролю та обмежень, пов’язані з вимогами до технічних параметрів товару, які можуть бути використані як засіб обмеження доступу тих чи інших товарів на внутрішній ринок країни. Вони можуть встановлюватись у вигляді стандартів, технічних норм і правил, вимог до безпеки товарів, вимог до упакування, маркування та інших технічних характеристик продукції.
2) Внутрішні податки та збори - приховані методи торгової політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару й скорочення внаслідок цього його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони не є предметом міжнародного регулювання, а знаходяться цілком у компетенції національних органів влади, як центральних, так і місцевих.
3) Державні закупки - прихований метод торговельної політики, який вимагає від державних органів та підприємств придбати певні товари лише у національних фірм, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчі за імпортні. Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. (Наприклад, у країнах ЄС, де донедавна засоби зв’язку були державними, практично не було торгівлі обладнанням зв’язку оскільки від державних фірм вимагалось купувати таке обладнання лише у своїх виробників).
4) Вимоги про вміст місцевих компонентів - прихований метод торговельної політики держави, який законодавчо встановлює частку участі національних виробників у виробництві імпортованого товару. Зазвичай вимога про вміст місцевих компонентів використовується країнами, що розвиваються, у рамках політики імпортозаміщення, яке передбачає створення та нарощування національної бази виробництва імпортних товарів, з метою наступної відмови від їх імпорту.
ІІІ. Фінансові методи зовнішньоторговельної політики, найпоширенішими з яких є:
1) Субсидування. Субсидія - фінансова чи інша економічна підтримка у будь-якій формі, яка здійснюється урядом країн-учасниць зовнішньоторговельних операцій, і яка може надаватись індивідуально, окремій галузі, окремому регіону або невизначеній групі осіб (фізичних чи юридичних) автоматично на основі об’єктивних критеріїв.
2) Експортне кредитування - це фінансовий метод зовнішньоторговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками.
3) Демпінг - це продаж товару за кордоном за ціною, нижчою його “нормальної ціни”, який завдає або загрожує завдати матеріальної шкоди промисловості, утвореної на території країни-імпортера, або який суттєво затримує утворення такої. Демпінг може здійснюватися за рахунок ресурсів приватних фірм та державних субсидій експортерам.
ІV. Валютно-кредитні інструменти регулювання зовнішньої торгівлі, до яких належать:
1) зміна валютного курсу шляхом його ревальвації (офіційного підвищення, що супроводжується стриманням експорту) або девальвації (офіційного зниження, що супроводжується збільшенням експорту);
2) валютні обмеження;
3) валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та процентними ставками;
4) маневрування банківськими процентними ставками;
5) набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Їх мета - полегшення процесів міжнародної торгівлі стосовно забезпечення зовнішньоторговельних розрахунків; впорядкування кредитування експортно-імпортних операцій і отримання максимальної вигоди учасниками зовнішньоторговельних угод.
V. Правові інструменти регулювання зовнішньої торгівлі, що проявляються передусім через систему спеціальних галузевих міжнародних правових принципів та норм, дія яких спрямована на формування торгово-політичних режимів.
Торгово-політичний режим (ТПР) - це сукупність різноманітних інструментів державного регулювання зовнішньоторговельного обігу, закріплених у формі норм національного права та механізмів їх узгодженого регулювання, відповідно до норм та принципів міжнародного права.
У міжнародній торгівлі основоположним є принцип найбільш сприятливої нації та режим найбільшого сприяння, який цим принципом надається.
Режим найбільшого сприяння (РНС) - це не менш сприятливий режим, який надається державами одна одній у міжнародному договірному порядку у сфері торгівлі, мореплавства, правового становища громадян, мит тощо, ніж той, який наданий чи буде наданий кожною зі сторін, що домовляються, будь-якій третій країні.
Принцип національного режиму - передбачає надання державою іноземним юридичним та фізичним особам, товарам та послугам режиму, аналогічного тому, яким користуються, відповідно, вітчизняні юридичні і фізичні особи, товари, послуги тощо.
Принцип преференційного режиму. У 1964 році на першій Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) була висунута Концепція створення Загальної системи преференцій (ЗСП) з метою сприяння економічному розвитку та індустріалізації країн, що розвиваються. У 1968 р. ЗСП була офіційно схвалена в рамках ЮНКТАД та стала самостійним інструментом торговельної політики розвинених країн.
РОЗДІЛ ІІІ. Міжнародний рух факторів виробництва
Тема 7. Міжнародний рух капіталу
Рекомендована література:
1. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. Посіб. – 4-те вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. - с. 201-222.
2. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. Пособие для вузов: В 2 ч. – ч.1: Международная экономика: движение товаров и факторов производства. – М., 1999. – с. 285-320.
3. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навчальний посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – с. 122-149.
4. Міжнародна інвестиційна діяльність: Підручник / Д.Г.Лукяненко, Б.В.Гукбський, О.М.Мозговий та ін..,; За ред.. д-ра екон. Наук, проф.. Д.Г.Лукяненка. – к.:КНЕУ, 2003. – с. 9 - 141.
5. Міжнародні фінанси: Підручник / О.І.Рогач, А.С.Філіпенко, Т.С. Шемет та ін..; за ред.. О.І.Рогача. – К.: Либідь, 2003. – с. 58-64.
1. Міжнародний рух капіталу – це досить розвинута складова міжнародного переміщення чинників виробництва. У сучасних умовах темпи зростання переміщення капіталу між країнами у декілька разів перевищують темпи зростання виробництва і міжнародної торгівлі.
Міжнародний рух капіталу – це переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їхнього застосування. Вивезення (експорт) капіталу - це одностороння міграція капіталу для розміщення за кордоном з метою отримання прибутку від підприємницької діяльності. Він здійснюється у формі банківського переказу чи у формі поставок засобів виробництва для реалізації комерційних проектів.
Експорт капіталу здійснюється у трьох основних формах:
- експорт підприємницького капіталу;
- експорт позичкового капіталу;
- міжнародна економічна допомога.
1. Експорт підприємницького капіталу - це капіталовкладення в закордонні інвестиції у вигляді створення філій, дочірніх компаній, спільних підприємств та у вигляді участі в капіталі. Він у свою чергу поділяється на дві субформи:
1) прямі закордонні інвестиції - це внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права (акції, пайові свідоцтва), емітовані такою юридичною особою. Іншими словами, прямі закордонні інвестиції - це капіталовкладення в закордонні підприємства, які забезпечують інвесторові безпосередній контроль над ними і відповідний дохід.
2) портфельні закордонні інвестиції - це кошти, вкладені у цінні папери довготермінового характеру, які не передбачають отримання швидкого доходу. Здебільшого це інвестиції великих промислових програм, у тому числі і за участю держави. Таким чином, закордонні портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в акції закордонних підприємств (без придбання контрольного пакета), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій.
2. Експорт позичкового капіталу відноситься до міжнародних кредитних відносин і виступає у формі міжнародного кредиту, що є позикою у грошовій чи товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальнику з іншої країни на умовах терміновості, повернення і сплати відсотків.
3. Міжнародна економічна допомога – це надання капіталу в грошовій і товарній формі суб’єктами однієї країни у власність суб’єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення, тобто безвідшкодування. Вона має такі форми:
1) Фінансова допомога - це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи безвідшкодного фінансування суб’єктами одних країн суб’єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних програм та технічних проектів.
2) Матеріальна допомога - це безоплатна передача суб’єктами одних країн суб’єктам інших країн товарів і послуг виробничого та побутового призначення.
Крім того, конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:
а) офіційний капітал - це кошти державного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк та ін.), які переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій, її джерелом є гроші платників податків.
б) приватний капітал - це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які надаються у вигляді інвестицій, торговельних кредитів, міжбанківського кредитування.
2) за характером використання капіталу:
а) підприємницький капітал - це кошти, які прямо або опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. Це головний приватний капітал.
б) позичковий капітал - це кошти, що надаються з метою отримання відсотка. В міжнародних масштабах у якості позичкового капіталу виступає в основному офіційний капітал.
3) за строком вкладання капіталів
а) короткостроковий капітал - вкладання капіталу строком менше року, головним чином у формі торговельних кредитів.
б) середньо- та довгостроковий капітал - вкладання капіталу строком понад рік; всі вкладання підприємницького капіталу здійснюються переважно у формі прямих інвестицій, а також у вигляді державних кредитів.
4) за метою вкладання капіталу:
а) прямі інвестиції - вкладання капіталу з метою придбання контролю над об’єктом розміщення капіталу; це в основному вивіз приватного підприємницького капіталу;
б) портфельні інвестиції - вкладання капіталу в іноземні цінні папери без права контролю над об’єктом інвестування; це також в основному вивіз приватного підприємницького капіталу.
Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. Одні з них викликають необхідність чи потребу його вивезення за кордон, а інші - ввезення з-за кордону. Дослідження показують, що причини експорту та імпорту капіталу переважно перетинаються, хоча їхні остаточні ролі бувають різними. Мета залучення іноземного капіталу визначається пріоритетами, що встановлені програмами економічного розвитку країни.
В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств.
Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:
- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;
- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;
- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;
- інтернаціоналізацію виробництва;
- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;
- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;
- бажання обійти тарифні та нетарифні бар’єри, які є у звичайному комерційному експорті;
- захист грошей від інфляції;
- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновітніших технологій.
До основних цілей вивозу капіталу відносять наступні:
1) прагнення контролювати діяльність підприємства, контролювати частину місцевого ринку;
2) отримання підприємницького прибутку;
3) прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни;
4) отримання процентів на позичковий капітал.
Позитивні наслідки руху капіталу для країни реципієнта:
- отримання нових технологій при порівняно низьких витратах;
- легше здійснення й розширення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;
- порівняно швидкий розвиток виробництва;
- розширення експорту;
- підвищення рівня кваліфікації працівників;
- розвиток сфери послуг;
- створення нових робочих місць;
- поповнення національного бюджету;
- набуття передового іноземного досвіду в господарюванні.
Негативні наслідки руху капіталу для країни реципієнта:
- можливе вивезення сировинних ресурсів;
- іноземне втручання у національну банківську справу, особливо це стосується країн, що розвиваються;
- посилення конкуренції з місцевими виробниками, що може призвести до згортання деяких видів національної промислової діяльності;
- захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни, що приймає, а це може призвести до однобокого розвитку національної економіки;
- втрата контролю над частиною національного ринку з боку вітчизняних виробників;
- вивезення прибутків з країни (це може здійснюватись і в прихованому вигляді, а саме за рахунок підвищення частки витрат на сировину і засоби виробництва, що використовуються інофірмою, невиправдано знижуючи тим частку прибутку у виручених коштах);
- деякі втрати політичної свободи (це також насамперед стосується країн, що розвиваються).
2. Міжнародні інвестиції – це інвестиції реалізація яких передбачає взаємодію учасників, які належать до різних держав (резидентів і нерезидентів стосовно конкретної країни). Вони можуть бути представлені інвестиціями за рубіж та іноземними інвестиціями.
Зарубіжні інвестиції - усі види цінностей, що вкладаються в об’єкти інвестування, розміщені за межами територіальних кордонів даної країни.
Іноземні інвестиції - усі види цінностей, що вкладаються іноземним інвестором в об’єкти інвестування на території даної країни.
З напрямом руху інвестиційних ресурсів пов’язані поняття “втеча капіталу” та “чистий приплив капіталу”.
Втеча капіталу - це переведення значних розмірів капіталу в країни зі сприятливішим інвестиційним кліматом (для уникнення високого рівня оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.). Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах.
Чистий приплив капіталу - це різниця між обсягом надходження грошових коштів з-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формі позичок іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.
Міжнародна інвестиційна діяльність - це сукупність дій її суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за кордон та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку.
Головними видами іноземних інвестицій є прямі та портфельні.
Прямі іноземні інвестиції - це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резидентом однієї країни (прямим інвестором) стійкого і довгострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інвестування).
За методикою Міжнародного валютного фонду до прямих інвестицій відносять капіталовкладення, за яких іноземний інвестор володіє мінімум 25 % акціонерного капіталу відповідної компанії. В США прямими вважаються іноземні інвестиції, що забезпечують як мінімум 10-процентний контроль над акціонерним капіталом закордонної компанії. Але на практиці ця сума дуже часто не перевищує навіть 1 % американської компанії, оскільки акції дуже розпорошені серед акціонерів. Однак при цьому досягається сильний вплив на діяльність корпорації шляхом участі в управлінні та укладенні патентно-ліцензійних угод. У Великій Британії, Франції та Німеччині ця частка дорівнює відповідно 20, 20 та 25 %.
До прямих іноземних інвестицій належать:
1) вклади компаніями власного капіталу за кордоном у створення філій або у придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній;
2) реінвестування прибутку або, точніше, не переказана прямому інвестору і не розподілена як дивіденди частка прямого інвестора у сумарних доходах підприємства, використана для оплати наступних угод між інвестором і підприємством;
3) внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з одного боку, і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями з другого.
Такої класифікації іноземних інвестицій вимагає СНР ООН, але поки що не всі країни дотримуються цих рекомендацій.
Прямі інвестиції, на відміну від портфельних, - це не просто переміщення капіталу за кордон. На основі ПЗІ виникають тривалі ділові зв’язки між інвестором і підприємством - об’єктом інвестування: передавання сучасної технології (в тому числі управлінської), ринкових секторів, права використання торговельної марки інвестора і т. ін. Право контролю інвестору-резиденту іншої країни забезпечує контрольний пакет звичайних акцій і голосів в акціонерному підприємств або їх еквівалент в неакціонерному підприємстві.
Підприємство з іноземними інвестиціями – акціонерне або неакціонерне підприємство, в якому прямому інвесторові – резиденту іншої країни належить більше 10% звичайних акцій та голосів (в акціонерному підприємстві) або їхній еквівалент (в неакціонерному підприємстві).
Підприємство з іноземними інвестиціями може мати форму:
Поширеними формами міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності є міжнародні спільні підприємства та ТНК.
Спільне підприємство – це підприємство засноване на коштах двох і більше суб’єктів з різних країн, яке працює в режимі нормального підприємства, як юридична особа, а прибутки діляться між засновниками за принципом пропорційності до внесків. За формою вони можуть бути побудовані у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю, командитних товариств або акціонерних товариств. Для МСП характерні такі особливості: наявність угоди про довгострокові завдання співробітництва; об’єднання сторонами активів; оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень обох сторін; реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління, які незалежні від органів управління сторін; участь обох сторін у прибутках та збитках відповідно до вкладеного капіталу.
Транснаціональна корпорація – це міжнародна компанія, що є національною за капіталом, але міжнародною за сферою діяльності. Тобто, її головна компанія належить капіталу однієї країни, а філіали розкидані по багатьох країнах.
За визначенням ЮНКТАД, транснаціональними вважаються компанії, що, по-перше, мають дочірні підрозділи будь-яких організаційно-юридичних форм чи сфер діяльності в двох або більше країнах та, по-друге, здійснюють загальну координацію діяльності своїх зарубіжних підрозділів.
На них припадає основна частка ПЗІ, здійснювана промислово розвинутими країнами. Саме з появою ТНК частина міжнародного руху капіталу, яка раніше переважно була портфельними іноземними інвестиціями, набуває форми ПЗІ.
Міжнародна корпорація – це форма структурної організації крупної корпорації, що здійснює прямі інвестиції у різні країни світу. Іншою формою міжнародних корпорацій є багатонаціональна корпорація, головна компанія якої належить капіталу двох і більше країн, а філіали також знаходяться в різних країнах. Проте більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК.
Міжнародні портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвесторові права реального контролю над об’єктом інвестування.
Такі вкладення можуть здійснюватися або в акції, що засвідчують майнові права їхнього власника, або в боргові цінні папери (облігації, боргові розписки і т. ін.), що засвідчують відносини позики. Щодо інвестицій в акції статистика багатьох країн визначає кількісним критерієм портфельних інвестицій володіння менш ніж 10% акціонерного капіталу. Головним мотивом таких міжнародних портфельних інвестицій є не участь в управлінні підприємством, а отримання доходу у вигляді дивідендів Як свідчать події останніх десятиріч, міжнародні портфельні інвестиції більш ліквідні, рухливі та чутливі до ситуації на фінансових ринках, ніж прямі іноземні інвестиції. Портфельному інвесторові все рівно, в яку галузь або компанію вкладати кошти. Критеріями інвестування є лише рівень доходів та перспектив зниження ризику. У разі погіршення ситуації на ринках та зростання ризику портфельний інвестор може вилучити свої інвестиції набагато швидше, ніж прямий інвестор.
Міжнародні портфельні інвестиції поділяються на інвестиції в:
3. Міжнародний кредит – це форма руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов’язана з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та сплати процентів.
Об’єктивну основу міжнародного кредиту складають: інтернаціоналізація виробництва і капіталу, інтенсифікація МПП. Беручи участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях, міжнародний кредит опосередковує його перехід з однієї форми в іншу: з грошової у виробничу, потім у товарну і знову в грошову. Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі, яка не є обміном товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товар в майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.
Головні принципи міжнародного кредиту:
1) поверненість (якщо не спрацьовує цей принцип, тобто кошти передаються на умовах неповернення, то це вже називається не кредитом, а фінансуванням);
2) терміновість (в розумінні строковості, тобто повернення і оплата в зазначений термін);
3) платність (передбачає сплату процентів за надання кредиту);
4) гарантованість (матеріальна або певна інша забезпеченість).
Функції міжнародного кредиту:
1) забезпечує перерозподіл фінансових і матеріальних ресурсів між країнами, дозволяючи використовувати їх з більшою ефективністю або задовольняти найгостріші потреби в позичальних коштах;
2) перераховує тимчасово вільні грошові кошти з одних країн на фінансування капіталовкладень в інші;
3) прискорює процес реалізації у світовому масштабі, розсуваючи тим межі розширеного відтворення.
Розвиток міжнародного кредиту на сучасному етапі в значній мірі визначається діяльністю ТНК, зростанням їх ролі в розвитку міжнародних економічних відносин. Іншою особливістю сучасного міжнародного кредиту є світова криза заборгованості, суть якої полягає у відмові від платежів по боргу суверенним боржникам з ряду причин. Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються.
Міжнародні кредити класифікують за такими основними ознаками:
1. За цільовим призначенням:
- комерційні кредити - це кредити, що надаються для закупівлі певних товарів або для оплати певних необхідних послуг.
- інвестиційні кредити - це кредити, що призначаються для будівництва чи створення конкретних об’єктів.
2. За загальними джерелами:
3. За кредиторами:
4. За формою кредитування:
5. За формою забезпечення:
6. За терміном дії:
Для єврокредитів досить характерними є так звані синдиковані кредити. Синдикованими такі кредити називаються тому, що надаються міжнародними консорціумами (синдикатами) банків, котрі об’єднують у собі від двох до 40 кредитних установ з різних країн. Група банків спеціально тимчасово об’єднується з метою спільного проведення банківських операцій і розподілу ризику серед учасників згідно з їхньою часткою.
4. До нових форм міжнародного кредиту відносять факторинг, форфейтинг і лізинг.
1. Факторинг - це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього. Факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова організація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з компанії, що продала їх. Однак за звичаєм факторинг зарубіжних рахунків до отримання здійснюється без права регресу.
Відмітні особливості факторингу:
- приймаються вимоги угод до 1 року;
- немає обмежень щодо суми;
- використовуються в основному на внутрішньому ринку;
- можливий регрес вимог на покупця;
- використовується широке коло валют;
- не завжди потребуються додаткові гарантії.
Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато з яких належать банкам. Вони скуповують рахунки у експортерів зі знижкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Решта суми виплачується після сплати рахунків імпортерам.
Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не мати справу з акредитивом. Експортер уникає загрози кредитного і валютного ризиків. Він не повинен очікувати моменту, коли імпортер оплатить товар.
Міжнародні факторингові операції координуються спеціально створеною міжнародною організацією “Фекторз Чейн Інтернейшенл”. Цією організацією розроблено спеціальний кодекс проведення факторингових операцій, в якому визначені зобов’язання факторингової компанії в країні експортера і відповідної компанії в країні імпортера.
2. Форфейтинг - це операція купівлі банком-форфейтором на повний строк і за заздалегідь встановленими умовами векселів та інших боргових і платіжних документів. Згідно з угодою про форфейтинг імпортер звичайно надає простий вексель, який гарантується банком за дорученням імпортера. Експортер продає цей простий вексель форфейтинговому банку зі знижкою. Банк-форфейтор бере на себе ризик несплати боргових зобов’язань без права регресу (обігу) цих документів на колишнього власника. Форфейтори можуть перепродавати куплені у експортерів векселі на вторинному ринку, який отримав назву “а форфе” (від французького “а f forfeit”, що означає - поступитися правом).
Відмітні ознаки форфейтингу:
- приймаються довгострокові векселі строком понад 1 рік;
- мінімальна сума, що використовується, становить не менше 500 тис. дол.;
- середня сума контракту - 1-2 млн. дол.;
- використовується в основному при міжнародних операціях;
- відсутнім є регрес вимог на експортера;
- купівля вимог лише в ВКВ;
- обов’язковим є банківський аваль.
Для експортера форфейтингова угода вигідна тим, що вона перетворює кредитну угоду в готівкову; йому нема необхідності турбуватися про кредитоспроможність імпортера. Форфейтинг звільняє експортера від відповідальності за векселем після його продажу. Імпортер отримує товари в кредит, не піддаючись, як і експортер, ризику обмінних курсів.
Метод форфейтингу найчастіше застосовується при здійсненні середньострокового кредитування зовнішньої торгівлі засобами виробництва, насамперед з країнами Східної Європи і з країнами Азії та Латинської Америки, що розвиваються.
3. Лізинг - це операція кредитування у формі оренди устаткування, суден, автомобілів, літаків тощо строком від 3 до 15 років. Оренда виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Лізингова компанія (лізингодавець) придбаває устаткування і т. ін. за свій рахунок і передає за контрактом оренди фірмі (лізингоотримувачу) на певний строк. Після закінчення строку оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орендоване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встановлюється на рівні, що перевищує ціну об’єкта оренди, за якою його можна купити за звичайних комерційних умов.
Лізингові операції мають різні види. Розрізняють операційний лізинг та фінансовий лізинг.
Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об’єкта за залишковою вартістю.
За методом кредитування розрізняються строковий та відновлюваний лізинг. Строковий лізинг - це одноразова оренда. Відновлюваний (ролловерний) лізинг - договір оренди, котрий відновлюється після закінчення його першого строку.
За умовами експлуатації орендованого об’єкта розрізняють:
- договір чистого лізингу, за яким фірма-лізингоотримувач бере на себе витрати по обслуговуванню орендованого майна;
- договір повного лізингу, за яким лізингова компанія бере на себе витрати з технічного обслуговування та інші витрати, які пов’язані з експлуатацією об’єкта лізингу.
Лізинг вигідний всім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою. Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для погашення боргу з оренди він може відібрати об’єкт лізингу і передати його в оренду іншій особі або продати. Вигода для лізингоотримувача полягає в тому, що нема необхідності фінансувати торгівлю і негайно витрачати валютні кошти. Орендна плата сплачується періодично після того, як устаткування встановлено і досягло відповідної продуктивності. Лізинг дає можливість постійно модернізувати устаткування., З точки зору бухгалтерського обліку лізинг зручний тим, що орендоване устаткування не береться на баланс підприємства, а орендні платежі розглядаються як поточні витрати.
Має лізинг і негативні сторони. Наприклад, лізинг може виявитись дорожчим, ніж кредит на купівлю устаткування. Лізингодавець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутства лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе останнім додаткових боргових зобов’язань.
Тема 8. Міжнародна міграція робочої сили
Рекомендована література:
1. Міжнародна міграція є явищем досить давнім. Пройшовши багато етапів розвитку, воно переросло у стадію сучасного глобального розмаху. В умовах нерозвиненої статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом декількох століть взагалі не фіксувалися державними установами. Проте й сьогодні визначити точно обсяги міжнародного переміщення населення практично неможливо через наявність великої кількості проблем та особливостей сучасних світогосподарських зв’язків
Сьогодні міжнародна міграція робочої сили охоплює весь світ. До середини 90-х років у світі нараховувалося не менше 30 млн. трудящих які працюють за межами батьківщини, понад половину з них є вихідцями з країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою.
Міжнародна міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Проте провідна роль у системі сучасних міжнародних економічних відносин належить трудовій. Також слід розрізняти поняття “міграція населення” та ”міграція робочої сили”.
Міграція населення – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку нового місця постійного проживання. Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи. Міжнародна трудова міграція – це переселення працездатного населення з одних країн в інші, що виражається у перерозподілі трудових ресурсів між ланками світового господарства.
Загалом розрізняють такі основні поняття, що стосуються цієї сфери міжгосподарських зв’язків:
В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок трудових ресурсів. Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникають внаслідок постійного балансування попиту і пропозиції на внутрішніх ринках праці країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили у зв’язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу.
Ринок робочої сили виконує такі функції:
1) здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості;
2) регулює попит і пропозицію робочої сили;
3) зводить продавців робочої сили з її покупцями;
4) забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;
5) забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;
6) сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню елективної зайнятості;
7) прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;
8) сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.
Сучасний світовий ринок праці, що є складовою ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англосаксонська і китайська. Вони відображають характер соціально-трудових відносин у різних країнах світу.
Ці моделі значною мірою відображають ситуацію, що склалася на ринках робочої сили у різних регіонах світу, а їхні відмінності обумовлюють розміри та легальність міграційних процесів.
2. Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи:
І етап міжнародної міграції безпосередньо пов’язаний з промисловою революцією, яка відбулася у Європі в останній третині XVIII – середині ХІХ ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводжувалось зростанням його органічної будови. Остання призвела до утворення “відносного перенаселення”, що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці, що сприяло:
II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX століття до І світової війни.
В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.
Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великобританії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталі країни Європи, Індія, Китай тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.
III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.
Особливістю цього етапу є скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, у тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта - США.
Це було зумовлено такими причинами:
1. Наслідками світової економічної кризи 1929-1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів.
2. Замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, який виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.
IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після II світової війни і триває понині.
Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції.
Його характерними рисами є:
Крім того, в історії розвитку міжнародної міграції робочої сили відзначають, так звані сплески або вибухи міграції. Так, в 40-і роки XIX століття відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого “картопляного голоду”. На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була викликана падінням цін на європейську пшеницю. Перед першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та друга світова війна серйозно знизили рівень міграції. Після II світової війни потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання 1956 р., з В’єтнаму (1975 р.) та з Куби (1980 р.). По-третє, еміграція з колишніх соціалістичних країн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об’єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.
На сучасному ж етапі міжнародна трудова міграція набула певних особливостей, найсуттєвішими з яких є:
• зростання масштабів міграції;
• збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;
• розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території колишнього СРСР;
• формування нових центрів залучення робочої сили;
• зростання нелегальної імміграції;
• посилення “відпливу інтелекту”;
• ротаційний характер міграції.
3. Міжнародна трудова міграція має декілька форм та видів і класифікується за декількома критеріями:
1. За часовою ознакою:
1) остаточна;
2) тимчасова (звичайне наймання на роботу на певний кількарічний термін);
- сезонна (робота, пов’язана із сільським господарством чи іншими сезонними видами виробництва);
- маятникова (періодичні поїздки, які притаманні прикордонним регіонам, або поїздки на відносно короткий термін з поверненням для відкриття нових віз).
2. За юридично-обліковою ознакою:
- легальна міжнародна міграція трудових ресурсів (офіційна робота за контрактом з усіма атрибутами легальності);
- напівлегальна (перебування в країні легальне, а робота нелегальна по відношенню до владних структур, тобто робота в тіньовому секторі);
- нелегальна (нелегальне перебування, і нелегальне виконання робіт).
3. За характером прийняття рішення:
- добровільна;
- примусова.
4. За рівнем кваліфікації:
- міграція висококваліфікованих трудових ресурсів (переміщення носіїв глибоких знань і умінь наукового та інженерного рівня – “відплив умів”);
- міжнародна міграція кваліфікованої робочої сили (міграція робітників, які володіють знанням і навичками щодо виконання тих чи інших кваліфікованих робіт);
- міжнародна міграція некваліфікованої робочої сили (це переміщення людей, які можуть виконувати тільки ті види нескладних робіт, які не потребують попередніх знань і навичок).
Основні причини зародження та існування міжнародної трудової міграції:
1. З боку країн-донорів:
- велика густота населення;
- масове безробіття;
- низький життєвий рівень;
- порівняно низька заробітна плата;
- виробнича необхідність (для спеціалістів, що працюють у країнах, що розвиваються);
- неможливість ефективної реалізації високоякісної трудового ресурсу.
2. З боку країн-реципієнтів:
- потреба в додатковій висококваліфікованій робочій силі;
- потреба в додатковій дешевій (для простої, некваліфікованої роботи) і мобільній робочій силі;
- порівняно висока заробітна плата.
Основними причинами нелегальної міграції є:
- відсутність чіткої імміграційної політики або відсутність адміністративної інфраструктури її реалізації;
- юридична некваліфікованість мігрантів, що не дозволяє діяти у відповідності з існуючим міграційним законодавством;
- складний або суперечливий характер процедури легалізації;
- попередні таємні домовленості між потенційними мігрантами та їхніми наймачами.
Наявність нелегальних іммігрантів зумовлює існування цілого комплексу економічних і особливо соціальних проблем в країні-реципієнті, які рано чи пізно вимагатимуть свого вирішення засобами збалансованої імміграційної політики.
Основними причинами “відпливу умів” в більшості країн є:
- постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;
- те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;
- бажання покращити своє матеріальне становище;
- більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;
- національна та релігійна нетерпимість;
- зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.
Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.
До позитивних наслідків міжнародної трудової міграції слід віднести наступні:
1. Для країн імміграції:
- отримання готових спеціалістів. За сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного “середнього” вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук - 235 тис. дол., інженера - 253 тис. дол., лікаря - 646 тиси дол.
- отримання дешевої, робочої сили. Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати.
- отримання, як правило, молодої робочої сили, що сприяє омолодженню структури трудових ресурсів країн імміграції.
- грошові перекази емігрантів на батьківщину спродають розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном;
- прискорення економічного зростання;
- зростання державного бюджету.
2. Для країни еміграції:
- експорт трудових ресурсів, приносить країні вигоду у вигляді валютних переказів емігрантів своїм сім’ям. Переказані грошові суми, яка правило, в банках країни-експортера обмінюються на національну валюту, а, отже, іноземна валюта залишається в цих банках. Деякі країни від експорту трудових ресурсів отримують майже такі ж за величиною доходи, як і доходи від інших видів експорту, а то й більші. Серед них: Йорданія, Пакистан, Єгипет, Індія, Португалія, Туреччина.
- експортом трудових ресурсів країна ослаблює проблему безробіття;
- ротаційний характер еміграції, тобто повернення на батьківщину одних і еміграція інших, призводить до того, що кваліфікація і досвід місцевих спеціалістів загалом зростають.
Виграє від міжнародної трудової міграції усе світове господарство. Переміщення трудових ресурсів оптимізує їхнє використання, яке, в свою чергу, збільшує ефективність світової економіки і сприяє зростанню світового валового продукту.
До негативних наслідків міжнародної трудової міграції, насамперед, відносяться:
1. Для країн імміграції:
- виникнення додаткових проблем, пов’язаних з соціальним захистом іммігрантів;
- відтік національної валюти за кордон у вигляді переказів;
- втрата вишколених спеціалістів при репатріації мігрантів, тобто при поверненні мігрантів на батьківщину ще в працездатному віці.
2. Для країн еміграції:
- втрата наймобільнішої і, як правило, найкращої і наймолодшої частини трудових ресурсів, що веде до старіння структури трудових ресурсів;
- втрата висококласних спеціалістів (проблема “відпливу умів”);
- втрата власних підготовлених спеціалістів;
- додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів;
- виникнення тимчасової тенденції до спаду темпів економічного зростання;
- серйозною є проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.
Загальними негативними наслідками міжнародної трудової міграції є:
- прояв певної дискримінації іммігрантів, особливо по відношенню до нелегальних;
- існування фізичної, моральної та іншого роду небезпеки для мігрантів;
- поглиблення проблеми пошуку місця роботи для місцевого населення країни-імпортера робочої сили;
- певний програш підприємців країни-експортера, які втрачають, до певної міри, можливість мати широкий вибір робочої сили, особливо висококваліфікованої.
4. Міграційні процеси відбуваються про всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси. До таких центрів відносять:
1. Перший центр, що традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються країною, яка притягує емігрантів. Тут іммігранти серед працюючого населення займають понад 8% (близько 18 млн. чоловік). З’їжджаються у США і Канаду іммігранти з усього світу, але найбільшу частку серед них складають вихідці з північної частини Латинської Америки та Південно-Східної Азії (китайці, японці, індонезійці, філіппінці). Бувають роки, коли до США за рік прибувають додатково понад 500 тис. офіційних іммігрантів і стільки ж нелегальних, а вибуває до 200 тис. Серед емігрантів, які виїжджають в США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів Національної академії наук 23 %, а серед лауреатів Нобелівської премії в США 33 % - емігранти.
2. Країни Західної та Північної Європи. Велику роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного потоку у високорозвинені країни - Німеччину, Англію, Францію, Австрію, Нідерланди складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусі, а також з Індії, Пакистану, Афганістану, В’єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників з однієї високорозвинені країни в іншу. Загальна кількість працюючих іммігрантів складає близько 20 млн. чоловік.
3. Район нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають, є Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50 %, в Катарі - 85 %, ОАЕ - 90 %. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.
4. Латинська Америка. Число іммігрантів тут складає 5-7 млн. чоловік. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу. В основному туди емігрують з сусідніх країн, але є також багато вихідців з Азії та Африки.
Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Ізраїль, Південно-Африканська Республіка, Південно-Східна Азія (Сінгапур, Гонконг, Японія), Австралія та Нова Зеландія.
5. Австралія. Це традиційний центр міграції, який забезпечує іммігрантам понад 3% робочих місць. Основними постачальниками трудових ресурсів сюди є Азія (особливо Південно-Східна) і Європа (в основному Центральна і Східна).
6. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Основними імпортерами трудових ресурсів тут є Японія, Республіка Корея, Бруней, Гонконг, Малайзія, Тайвань, Сінгапур, а головними експортерами - В’єтнам, Лаос, Таїланд, Філіппіни, Китай, Індія.
7. Західна Африка. Головними споживачами трудових ресурсів у цьому регіоні є країни Магрибу, а економічні можливості Лівії були би набагато обмеженішими, якби там не працювали іммігранти. Працюють там вихідці з інших частин Африки.
8. Південна Африка. Цей центр міграції, як, між іншим, і Західна Африка, приваблює трудові ресурси з Центральної та Східної Африки.
Тема 9. Міжнародна передача технологій
Рекомендована література:
1. У сучасних умовах все більше поширюються відносно нові форми міжнародних економічних відносин – міжнародні науково-технічні відносини. Під ними розуміють відносини з приводу обміну результатами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) між країнами, систему відносин між господарюючими суб’єктами з різних країн з приводу виробництва, обміну і споживання ідей в умовах обмеженості науково-технічних ресурсів, безмежності потреб і на основі МПП.
Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма міжнародних економічних відносин, яка являє собою систему економічних зв’язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі й існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, закріплених у міжнародних економічних договорах та угодах.
Основними формами реалізації науково-технічних досягнень є міжнародна передача технологій та міжнародне технічне сприяння. Міжнародна передача (трансферт) технологій – це міждержавне переміщення науково-технічних досягнень на комерційній чи безоплатній основі.
Технологія – це наукові методи досягнення практичних цілей. У поняття технології звичайно включаються три групи технологій: 1) технологія продуктів; 2) технологія процесів; 3) технологія управління.
Технологія в чистому вигляді - це методи і техніка виробництва товарів і надання послуг. Матеріалізована технологія – це машини і обладнання. Передача технологій об’єднує обидва поняття і може проявлятися як у вигляді торгівлі патентами, ліцензіями “ноу-хау”, так і у вигляді торгівлі технологічно ємними товарами.
Технологія передається способами, які можна поділити на некомерційні і комерційні. Способи некомерційної передачі технологи:
1) надання науково-технічної інформації, тобто поширення відомостей про технології через літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти тощо;
2) проведення виставок, ярмарків, конференцій, симпозіумів;
3) стажування спеціалістів;
4) спільні фундаментальні науково-технічні розробки.
Всі вищеназвані способи спрямовані на широкомасштабний пошук місць впровадження технології. Некомерційні способи, як правило, передують комерційним способам передачі технології.
Способи комерційної передачі технології залежно від складності реалізації можна поділити на три групи:
1. Передача технології:
• виконання НДДКР за замовленнями;
• ліцензування;
• інжиніринг;
• закупівля зразків техніки для імітації;
• закупівля машин і обладнання;
• лізинг машин і обладнання.
2. Спільне розроблення і використання технології:
• координація НДДКР - взаємне інформування партнерів про плани науково-технічних розробок;
• кооперування НДДКР на договірній основі;
• спільне ведення НДДКР через залучення спеціалістів для роботи за кордоном чи організацію спільного колективу розробників.
3. Промислове кооперування та спільне підприємництво:
• у формі науково-технічного виробничого кооперування - спільного розроблення і спільного виробництва продукції в різних країнах;
• у формі спільних підприємств (СП).
Усі способи передачі технології в рамках окремої угоди можуть використовуватись у будь-якому поєднанні. Технологія передається двома каналами:
• внутріфірмовим;
• міжфірмовим.
Внутріфірмовий канал - це реалізація власних науково-технічних досягнень або зарубіжних досягнень в зарубіжних філіях фірми.
Міжфірмовий - це укладання ліцензійних, зовнішньоторгових, коопераційних угод про спільне підприємництво між незалежними компаніями в різних країнах.
Основою міжнародної передачі технології є проведення НДДКР. На їх виконання передові промислово розвинені країни витрачають значні кошти, зосереджуючи у себе більшу частину результатів передових наукових досліджень. Це передовсім США, Японія, ФРН, Франція, Англія. Сума витрат на НДДКР в США перевищує суму витрат для цих потреб в усіх інших перерахованих країнах, разом узятих. Країни, які-не мають змоги витрачати кошти на НДДКР, змушені купувати їх результати для підвищення свого економічного потенціалу.
Міжнародна передача технології може здійснюватись у таких формах:
а) патентна угода - міжнародна торгова операція,: за якою власник патенту доступається правами на використання винаходу покупцеві;
б) ліцензійна угода - міжнародна торгова операція, за якою власник винаходу дає іншій стороні дозвіл на його використання, в певних межах;
в) ноу-хау - передача технічного досвіду і секрету виробництва, використання яких забезпечує певні переваги в досягненні його кінцевої мети;
г) угода на інжиніринг - це угода на інженерно-консультаційні послуги покупцю для реалізації технічного проекту. Вони охоплюють широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, проведення науково-дослідних робіт, здійснення консультацій, нагляду, випробовування тощо;
д) франчайзинг - це надання великою “материнською” фірмою права дрібній фірмі вести протягом певного періоду свою справу під її опікою та, використовуючи її обладнання, реалізовувати через неї свою продукцію.
2. Інтелектуальна власність – це володіння виключним правом, яке визначає виключення і обмеження доступу, передання, контролю та відповідальності щодо об’єкта інтелектуальної власності. Об’єктом (предметом) інтелектуальної власності в широкому розумінні називають новітні технології, й зокрема: наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки, устаткування, апаратура, інструменти, технологічні лінії, технічна документація, способи виробництва й технологічні процеси тощо.
Основними правовими формами захисту технології є:
Патент – документ, який видається компетентним державним органом на певний термін винахіднику чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід.
Основні критерії патентоспроможності винаходу:
- новизна;
- наявність винахідницької творчості;
- здатність бути застосованим у практичній діяльності.
Значення патентного захисту для реалізації продукції полягає в тому, що патент дозволяє:
1) розширити вибір засобів конкурентної боротьби;
2) усунути з ринку чи ослабити конкурента;
3) отримати виключне право на комерційне використання продукту;
4) стимулювати попит на продукт, оскільки посилання при рекламі на патент дає більший ефект, ніж простий опис якостей продукту;
5) отримати базу для надання ліцензії.
Розвиток міжнародного ринку технологій зумовлений прискоренням НТП. В цих умовах передова техніка і технологія сконцентровані в невеликій групі промислово розвинутих країн, що вкладають величезні кошти в НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки). Так у США витрати на НДДКР перевищують витрати на ці цілі в Німеччині, Франції, Англії, Італії, Японії; тому в США зосереджена велика частина передових наукових досліджень.
Сучасному світовому ринку технологій притаманні такі основні особливості:
1. Розвиток ринку наукоємних технологій, коли прогресивною вважається тенденція не просто зростання експортного потенціалу, а його “інтелектуалізація”, тобто збільшення частки науко ємних високотехнічних товарів у загальній структурі експорту.
2. Монополія найбільших фірм на ринках технологій, оскільки вони володіють достатніми фінансовими ресурсами для проведення дорогих досліджень. Наприклад, витрати на НДДКР у загальній сумі реалізації на одного зайнятого в американських ТНК „Ай Би Ем”, „Істмен Козак” складають 6%, у „Боінг” і „Ханіуелл” – 5%, У „Дюпон де Немур” і „Ксерокс” – 4%, у „Дженерал моторс”, „Форд мотор” – 3%. Широко використовує іноземні науково-технічні знання Японія, що дало їй можливість випускати нову продукцію, удосконалену за рахунок власних наукових досліджень.
3. Технологічна політика ТНК, дослідження яких зміщуються в галузі, що визначають успіх у виробничій і збутовій діяльності. Крім того внутрікорпораційна торгівля є головним напрямком міжнародного технологічного обміну. Так, серед усіх ліцензійних надходжень розвинутих країн частка внутрікорпорацйних надходжень становить понад 60%, у т.ч. у США частка надходжень від продажу ліцензій дочірнім компаніям і філіям становить близько 80%, в Англії – 50%.
4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються, коли ТНК намагаються створити таку структуру МПП, що забезпечувала б економічну і технічну залежність, країн, що розвиваються. Так, у цих країнах створюються підприємства з випуску комплектуючих виробів, що поставляються на дочірні підприємств в інших країнах.
5. Участь у міжнародному технологічному обміні “венчурних” фірм (дрібних і середніх фірм із числом зайнятих до 1 тис. чол.), перевага яких полягає у вузькій спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів, ці фірми отримують доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки; не несуть додаткових витрат на вивчення ринку, рекламу; приділяють більше уваги безпосередньому вирішенню науково-технічних задач.
6. Розвиток міжнародної технічної топомоги, яка надається розвинутими країнами країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, навчання персоналу.
3. Міжнародна торгівля ліцензіями є основним економічним механізмом міжнародного технологічного обміну і наразі набула широкого і швидкого поширення.
Ліцензія – це дозвіл, який видається власником технології (ліцензіаром), захищеної чи незахищеної патентом зацікавленій стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології упродовж визначеного часу і за визначену плату.
Основні види ліцензій:
- проста (невиняткова) ліцензія, при продажу якої за ліцензіаром залишається право самостійно використовувати об’єкт ліцензії, а також надавати ліценції на дану технологію й іншим ліцензіатам на даній території;
- виключна (виняткова) ліцензія, що передбачає монопольне право ліцензіата використовувати технологію і відмова ліцензіара від продажу запатентованих винаходів чи „ноу-хау” на домовленій території; проте це не позбавляє ліцензіара прав на самостійне використання предмета даної ліцензії, якщо інше не обумовлене контрактом;
- повна ліцензія, що надає ліцензіатові виключне право на використання патенту або „ноу-хау” упродовж терміну дії угоди і відмова ліцензіара від самостійного використання предмета ліцензії упродовж цього терміну;
- відкрита ліцензія, коли патентом має право користуватися будь-яка зацікавлена особа; така ліцензія оформлюється у відповідному патентному відомстві, при цьому патентне мито стягується у половинному розмірі;
- примусова ліцензія, коли компетентні органи примушують патентовласника передати іншим особам право на використання патенту.
Ліцензійна угода є угодою про передачу прав на використання ліцензій, патентів та інших об’єктів інтелектуальної власності. За способом передачі технологій ліцензійні угоди поділяються на:
самостійні - коли технологія передається незалежно від її матеріального носія;
супутні – коли ліцензія надається одночасно з укладанням контракту на будівництво підприємства, постачання комплектного технологічного устаткування і надання інженерно-консультаційних послуг.
Об’єктами ліцензії є:
Об’єкт ліцензування повинен мати патентну чистоту. Патентна чистота – це юридична властивість об’єкта, яка означає, що він може використовуватись у даній країні без порушень діючих на її території охоронних документів виключного права (патентів, що належать третім особам).
Ліцензійні платежі – це визначена винагорода ліцензіарові, виплачувана ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди. Серед основних видів ліцензійних платежів відзначають:
1) паушальні платежі - це чітко зафіксовані в угодах суми, що встановлюються на основі оцінки очікуваного економічного ефекту і сплачуються одноразово або в розстрочку;
2) відсоткові відрахування, чи поточні відрахування (“роялті”) – встановлюються у вигляді визначених фіксованих ставок (у відсотках) і виплачуються ліцензіатом через визначені погоджені проміжки часу (щорічно, щоквартально, щомісячно або на визначену дату);
3) перехресне ліцензування - це обмін ліцензіями чи патентами, котрі за передбаченням є еквівалентними;
4) попередня плата - це платіж, який компенсує витрати ліцензіара ще до здійснення ліцензійної угоди;
5) передача цінних паперів і надання права участі у прибутку.
4. Міжнародний інжиніринг – це форма міжнародного науково-технічного співробітництва, що має вигляд сукупності інтелектуальних видів діяльності, кінцева мета яких полягає в одержанні найкращих (оптимальних) результатів від закордонних капіталовкладень чи інших витрат, пов’язаних з реалізацією проектів різного призначення, за рахунок найраціональнішого підбору й ефективного використання матеріальних, трудових, технологічних і фінансових ресурсів у їхній єдності та взаємозв’язку, а також методів організації та управління на основі передових науково-технічних досягнень і з урахуванням конкретних умов і факторів здійснення проектів.
Загалом інжиніринг можна звести до таких видів діяльності:
1. Допроектні послуги:
- проведення соціально-економічних досліджень;
- вивчення ринку;
- здійснення польових досліджень, топографічні знімки і складання планів місцевості;
- дослідження ґрунтів, розвідування копалин;
- розроблення планів капіталовкладень, забудови регіонів, розвитку транспортної мережі;
- проведення досліджень для підготовки і підготовка техніко-економічного обґрунтування проекту;
- консультативна діяльність і нагляд за проведенням попередніх робіт.
2. Проектні послуги:
а) базисний інжиніринг:
- попередня підготовка інженерних досліджень і проектів, генерального плану та сухопутних схем і рекомендацій;
- попередня оцінка вартості проекту, витрат на його експлуатацію і створення.
б) детальний інжиніринг:
- надання пропозицій щодо кінцевого проекту;
- детальне дослідження проекту;
- розроблення зведеного архітектурного проекту;
- підготовка робочих креслень, технічних специфікацій;
- консультація і нагляд за проведенням зазначених робіт.
3. Післяпроектні послуги (роботи над укладанням контракту на будівництво і навколобудівничі роботи):
- підготовка контрактної документації, організація торгів, оцінка позицій, співставлення рекомендацій щодо них, презентація контракту;
- ведення проекту, нагляд та інспекція за здійсненням робіт управління будівництвом;
- здійснення приймальних випробувань після передачі в експлуатацію, видання сертифікату про завершення робіт, складання технічного висновку про будівництво;
- підготовка інженерного й технічного персоналу;
- приготування умов для збуту продукції.
4. Спеціальні послуги, обумовлені конкретними проблемами створення певного об’єкта (економічні дослідження проблем утилізації відходів, різні юридичні процедури тощо).
Міжнародний інжиніринг здійснюється у формі інжинірингової угоди, тобто оформляється у вигляді контракту, за яким обумовлюються технічні, організаційні та комерційні умови, і який є по своїй суті різновидом замовлення на відповідні послуги. Саме це і ріднить міжнародний інжиніринг з міжнародною послуговою системою, а особливістю його є наповненість послугової форми інженерно-технічним та науковим змістом.
РОЗДІЛ IV Функціонування світового господарства як цілісної системи
Тема 10. Міжнародна валютно-фінансова система
Рекомендована література:
1. Під валютою слід розуміти будь-який товар, що здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках.
Розрізняють наступні види валют:
1. В залежності від приналежності (статусу) валюти:
1) національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб даної країни, вона є основою національної валютної системи;
2) іноземна валюта - грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках;
3) міжнародна (регіональна) валюта – міжнародна (СДР) або регіональна (євро) грошова розрахункова одиниця, платіжний та резервний засіб.
2. По відношенню до валютних запасів країни розрізняють резервну валюту, під якою розуміють іноземну валюту, в якій центральні банки певних держав нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестиціях (долар США, японська єна, євро).
3. По відношенню до курсів інших валют:
1) тверда (сильна) валюта - характеризується стабільним валютним курсом і нерідко використовується як синонім конвертованої валюти;
2) м’яка (слабка) валюта – характеризується нестабільним валютним курсом.
4. За режимом використання:
1) вільноконвертована – це валюта, яка вільно й необмежено обмінюється на інші валюти; також сюди можна віднести валюти країн, які повністю відмінили валютні обмеження як для нерезидентів, так і для резидентів;
2) частково конвертована – валюта, яка обмінюється тільки на деякі інші валюти; валюти країн, які відмінили валютні обмеження не з а всіма валютними операціями, або тільки для нерезидентів;
3) неконвертована (замкнена) – валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни й не обмінюється на інші валюти; валюти країн, які повністю зберігають валютні обмеження за всіма валютними операціями як для резидентів, так і для нерезидентів.
При проведенні валютних операцій укладаються валютні угоди, які являють собою домовленості про обмін грошей однієї країни на гроші іншої. При цьому фігурують такі поняття, як валютний курс і валютний паритет.
Валютний курс – це співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних держав, що встановлюється законодавчо. Валютні паритети встановлюються на базі СДР і знаходяться в основі валютних курсів, які інколи відхиляються від паритетів
Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Пряме котирування – це вираження одиниці іноземної валюти у національній, непряме котирування – це вираження одиниці національної валюти в іноземній. В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії - непряме котирування, а в США застосовуються обидва котирування. Валюта котирування – іноземна валюта, курс якої визначають. База котирування – валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю.
На валютному ринку його учасники використовують два курси:
1) курс продавця - це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за національну;
2) курс покупця. - це курс, за яким банк-резидент купує іноземну валюту за національну.
Курс продавця завжди вищий за курс покупця. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями.
Кожна валюта має не один валютний курс, а стільки, скільки існує валют. Обмінні курси валют, маючи різне числове вираження, взаємопов’язані і становлять сукупність цін, взаємопов’язаних тристороннім арбітражем. Арбітраж - це операція обміну двох валют через третю з метою отримання прибутку, використовуючи різницю між обмінним курсом і крос-курсом. Він називається тристороннім, оскільки до нього залучені три валюти.
Крос-курсом називається курс обміну двох валют (А і В) через третю валюту (С). Визначення крос-курсу відбувається шляхом конвертації валюти “А” спочатку у валюту “С”, а потім – валюти”С” e “В”.
(А/С)×(С/В) = А/В.
У міжнародній практиці використовуються два методи встановлення валютних курсів:
1) режим фіксованих курсів валют, який діяв до 70-х років у межах Бреттон-Вудської валютної системи і передбачав обмеження коливання національних валют відносно встановленого між ними співвідношення;
2) режим плаваючих курсів, за якого курси визначаються на валютному ринку під впливом попиту та пропозиції. Сьогодні ні один, ні другий режими валютних курсів в чистому вигляді не існують, хоча еволюція міжнародної валютної системи в цілому йшла в напрямку від режиму фіксованих до режиму плаваючих валютних курсів.
2. Світова валютна система - це закріплена міжурядовими угодами форма організації валютних відносин. Основними її завданнями є сприяння міжнародному валютному співробітництву та зростання міжнародної торгівлі, стабілізація валютно-обмінних операцій, створення системи багатосторонніх розрахунків та усунення валютних перешкод у міжнародній торгівлі.
Структуру світової валютної системи складають:
- міжнародні засоби обігу та платежу (золото, національні валюти, міжнародні або композитивні гроші тощо);
- міжнародна валютна ліквідність - це спроможність переміщення валютних ресурсів, що забезпечують гарантію вчасної оплати зобов’язань у міжнародній сфері;
- узаконений режим валютних курсів і паритетів;
- уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;
- умови конвертованості валют;
- валютні ринки;
- міжнародні валютно-фінансові організації.
З часу формування (друга половина XIX ст.) світова валютна система видозмінювалась. Зміна валютної системи базується на тому, який актив визнається резервним, тобто за допомогою якого активу можна регулювати дисбаланси в міжнародних розрахунках.
ЗОЛОТИЙ СТАНДАРТ
(1867 р. – Перша світова війна)
Основа системи – золото, всі валюти мають золотий вміст, за яким встановлюються їхні валютні курси
золотомонетний
золотозлитковий
золотодевізний
БРЕТТОН-ВУДСЬКА СИСТЕМА
(1944 – 1973 рр.)
Основа системи – американський долар, встановлений золотий паритет $35 за 1 тройську унцію (31.1035 г.) золота, валютні курси всіх інших валют встановлюються через долар
ЯМАСЬКА СИСТЕМА
(1976 р. – сучасний час)
Основа системи – СДР, країни мають право самі обирати режим валютного курсу: плаваючий, фіксований чи частково фіксований
Рис. 2.1. Еволюція світової валютної системи
Важливою складовою світової валютної системи є Європейська валютна система.
Європейська валютна система (ЄВС) - це визначені правила розрахунків між групою країн-членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше - Ісландія, Португалія, Греція.
ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці, механізмі валютних курсів та інтервенцій, механізмі кредитування.
З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ - спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних :курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).
З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти - євро - в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу - Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.
Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.
З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.
3. Одним з елементів міжнародної валютної системи є міжнародні валютні ринки. Їх виникнення зумовлене розширенням розрахунків у валюті між продавцями і покупцями.
Валютні ринки - це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж валют на основі попиту і пропозиції.
На світовому валютному ринку здійснюються розрахункові і кредитні операції, що обслуговують товарні угоди, валютнообмінні операції, операції з обслуговування руху капіталів між країнами, операції з цінними паперами.
Основними функціями світового валютного ринку є:
- здійснення зовнішньоторговельних операцій;
- регулювання валютних курсів;
- валютний кліринг;
- страхування (хеджування) валютних ризиків;
- отримання прибутків (спекуляція) на різниці валютних курсів.
Валютний кліринг, страхування та спекуляція є особливими функціями світового валютного ринку.
Валютний кліринг - це угоди між урядами двох або декількох країн про обов’язковий залік взаємних міжнародних вимог і зобов’язань. Зумовлений валютний кліринг великими масштабами міжнародної торгівлі.
Страхування, або хеджування, валюти - це дії, спрямовані на недопущення ні чистих активів, ні чистих пасивів у даній валюті, тобто страхування від майбутніх коливань.
Валютні спекуляції (зворотна сторона страхування) - це операції банківських закладів, фірм, юридичних та фізичних осіб для отримання прибутку від зміни валютних курсів у часі або на різних ринках.
Залежно від обсягу і характеру валютних операцій, кількості використовуваних валют, рівня нормативно-правового регулювання валютні ринки поділяються на:
1) міжнародні валютні ринки, що обслуговують рух грошових потоків, опосередковуючи міжнародний обмін товарами, послугами, рух капіталів.
2) регіональні валютні ринки, що виникла на основі регіональної економічної інтеграції країн (наприклад у рамках європейської валютної системи ЄС).
3) національний (місцевий) валютний ринок - це ринок однієї держави. Під ним розуміється сукупність операцій, здійснюваних банками, що розташовані на території даної країни.
Розрізняють також організовані та неорганізовані валютні ринки.
Організованим ринком є біржовий валютний ринок. Валютна біржа - як правило не комерційне підприємство, оскільки основне завдання полягає не в одержанні прибутку, а в організації торгів валютою й у мобілізації тимчасово вільних валютних коштів.
Неорганізований (позабіржовий або міжбанківський) - валютний ринок, на якому дилери проводять операції з використанням електронного й супутникового зв’язку.
Серед комерційних банків чи інших учасників валютного ринку є дилери, які “грають” на пониження (“ведмеді”) або на підвищення (“бики”) курсу валют.
Для більшості міжнародних операцій використовується шість валют: долар США, німецька марка, єна Японії, фунт стерлінгів, швейцарський франк та французький франк. На них припадає до 90 % міжнародного конверсійного обігу. Найпоширенішими є такі угоди з валютами: долар - марка; долар - єна; долар - фунт стерлінгів.
4. Валютна політика – це сукупність економічних, правових та організаційних заходів і форм, здійснюваних державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями у галузі валютних відносин.
Через валютну політику держава впливає на ефективність та цілеспрямованість використання валютних засобів. Сфера дії валютної політики охоплює валютний ринок та ринок дорогоцінних металів і каменів.
Валютна політика є частиною зовнішньоекономічної політики і включає:
- валютну дисконтну політику;
- валютну девізну політику;
- валютне субсидування;
- диверсифікацію валютних резервів.
Валютна дисконтна політика та валютна девізна політика є елементами поточної валютної політики держави.
Валютна дисконтна політика - це система економічних і організаційних заходів держави з використання облікової ставки процента для орієнтовного коректування валютного курсу, регулювання руху короткотермінових інвестицій та збалансування платіжних зобов’язань. Реалізується вона через вплив на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткотермінових інвестицій.
Валютна девізна політика - це система регулювання валютного курсу купівлею та продажем валюти через валютну інтервенцію та валютні обмеження. Одним з інструментів валютної політики офіційних органів є валютні інтервенції центрального банку з метою коригування динаміки валютного курсу.
Таким чином, до заходів, що входять у валютну політику, відносяться:
1. Девальвація - це офіційне (здійснюване законодавчим шляхом) зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют; як правило, використовується з метою заохочення експорту та скорочення імпорту для покращення платіжного балансу шляхом приведення офіційного курсу у відповідність з ринковим курсом провідних валют. Такий захід буває ефективним тільки на дуже короткий термін і, якщо не вжити інших необхідних заходів, може вилитись у поглиблення інфляції й пониження життєвого рівня народу. Буває, що девальвація є тільки офіційним признанням зниження курсу національної валюти після того, як таке зниження відбулося стихійно.
2. Ревальвація (ревалоризація) - це підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до інших валют. Країна, що ревальвує національну валюту, дістає змогу придбати іноземну валюту. Цей захід використовується, як правило, для боротьби з інфляцією і для стримування зростання активного сальдо платіжного балансу. Від ревальвації значний виграш мають експортери капіталу та імпортери товарів.
3 Валютна інтервенція - це втручання держави (через центральний банк) в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти. Валютна інтервенція являє собою досить велику за масштабами операцію, яка проводиться у визначений і досить короткий проміжок часу.
4 Валютний демпінг - це різновид демпінгу, при якому експорт товарів відбувається за цінами, нижчими від світових, шляхом застосування спеціального зниження валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевершують знецінення грошей на внутрішньому ринку експортуючої країни.
5. Валютна блокада - це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами по відношенню до інших з метою добитися від останніх виконання тих чи інших вимог. Валютна блокада є різновидом економічної блокади. До валютної блокади належать такі заходи, як блокування рахунків, кредитна блокада та валютні обмеження.
6. Валютні обмеження - це система нормативних правил, встановлених законодавчим або адміністративним чином і направлених на обмеження валютних операцій. Валютні обмеження передбачають:
- регулювання переказів і платежів за кордон, вивозу капіталу, репатріація прибутків, золота, грошових знаків і цінних паперів;
- заборону вільного продажу й купівлі іноземної валюти;
- обов’язкову передачу державі іноземної валюти в обмін на національну валюту за офіційним курсом.
Тема 11. Інтеграційні процеси у світовому господарстві
Рекомендована література:
1. Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємне пристосування всіх структур національних господарств. Слово “інтеграція” походить від лат. “integer” – цілий; отже інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.
Міжнародна інтеграція - це об’єктивний процес зближення країн світу та їхніх суб’єктів у всіх сферах людського життя на основі спільності загальнолюдських інтересів і зростаючої швидкості поширення інформації.
Міжнародна економічна інтеграція означає:
- співробітництво між національними господарствами різних країн з частковою або повною їхньою уніфікацією;
- ліквідацію бар’єрів у торгівлі між країнами;
- зближення ринків кожної з країн з метою створення одного більшого, тобто спільного ринку.
Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:
а) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;
б) зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;
в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;
г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.
Відзначають наступні рівні інтеграції:
1) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);
2) взаємодія на рівні держав;
3) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;
4) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання.
Головними передумовами розвитку інтеграційних процесів є:
1) сучасний НТП, який об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;
2) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню;
3) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;
4) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;
5) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів;
6) об’єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем існування людства.
Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.
Як правило, утворення інтеграційних об’єднань починається з простіших форм, проте не обов’язково переходить у вищі рівні - все залежить від того, які завдання ставлять перед собою країни-учасниці утворюваних інтеграційних об’єднань: відновлення економічного потенціалу; прискорення НТП; укріплення позицій на світовому ривку чи інше.
2. До основних форм міжнародної економічної інтеграції відносять:
1. Зона преференційної (пільгової) торгівлі – по суті є проформою (основою, початком розвитку) міжнародної економічної інтеграції. Основним принципом такого міжнародного економічного утворення є режим найбільшого сприяння. Цей принцип зводиться до того, що торговельні пільги, про встановлення яких домовляються дві держави між собою у двосторонньому порядку, не можуть бути слабшими, ніж уже існуючі пільги цих держав з іншими державами преференційної зони. Варто зазначити, що режим найбільшого сприяння лежить в основі функціонування ГАТТ.
2 Зона вільної торгівлі - є пільговою зоною регіонального типу, у межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля країн, які у таку зону входять. Зони вільної торгівлі сприяють переважному зростанню внутрішньої, а на цій основі і взаємної торгівлі країн-членів. Зовнішні тарифи кожної з країн, що входять у таке інтеграційне об’єднання, по відношенню до третіх країн, різні. Найрозвиненішою з таких зон є Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі. При цьому слід розрізняти поняття "вільна економічна зона" і "зона вільної торгівлі".
3. Митний союз - це спільна митна територія двох і більше країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом по відношенню до третіх країн. Мета створення митного союзу: полегшити взаємну торгівлю країн-учасниць і, в той же час, не створити додаткових перепон у торгівлі з третіми країнами. ГАТТ дуже ретельно слідкує за дотриманням цього положення серед своїх членів.
4. Спільний ринок є ще вищою формою інтеграційного розвитку в порівнянні із зоною вільної торгівлі та митним союзом, тобто містить усі ліберальні позиції попередніх форм, і являє собою об’єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням в його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили, у якому діє спільна внутрішня і зовнішня торговельна політика. Ухвали та рішення керівних органів такого об’єднання є рекомендаційними в усіх сферах економічного життя, за виключенням торговельних відносин, де вони - прообов’язкові для виконання. Іншими словами, при спільному ринку керівні органи такої організації уже мають статус наддержавних у сфері торгівлі і їхні ухвали є рекомендаційно-наказовими за характером.
5. Економічний союз - це об’єднання національних економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної економічної та валютної політики. Керівні органи економічного союзу мають статус наддержавних у більшості галузей економіки і їхні ухвали є рекомендаційно-наказовими за характером. Вищим рівнем самого економічного союзу є валютний союз, при якому не тільки створюється уніфікована фінансова та валютна система, а й запроваджується спільна валюта.
6. Конфедеративний союз є об’єднанням країн на основі укладання багатостороннього договору про проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя. Частіше такий союз називають "політичним", але то не є коректно, оскільки НАТО також є політичним союзом, а до економічної інтеграції ця організація має далеке відношення. Конфедеративний союз може бути створений тільки на основі економічного союзу, а без такої бази то є лишень політичний союз і то не завжди життєздатний. Керівні конфедеративні органи уже координують усі сфери життєдіяльності людей в усіх країнах конфедерації.
7. Федерація - вищий рівень об’єднанням, де центральні органи мають право віддавати не рекомендаційно-наказові розпорядження, а наказово-рекомендаційні. Це означає, що суб’єкти федерації уже втрачають статус незалежних країн, а перетворюються в частину однієї цілісної державної формації. Отже, стосунки між цими суб’єктами уже не мають форми міжнародних економічних відносин, а тому перестають бути об’єктом дослідження даної науки.
8. Міжнародні організації, угруповання і комплекс - це такі об’єднання країн чи їхніх суб’єктів за окремими інтересами (або групами окремих інтересів), метою яких є спільне здійснення різноманітних заходів, направлених на їхнє задоволення. Вони існують на різних рівнях і складають основу інтеграційних процесів.
3. Міжнародна економічна інтеграція є процесом багатоплановим і багатовекторним. При цьому її основними напрямками вважаються регіоналізація та глобалізація. Попри те, що міжнародна економічна інтеграція переважно проявляється як сукупність окремих регіональних інтеграційних процесів, спостерігаються також значні тенденції в напрямку глобальної економічної інтеграції.
Термін “глобалізація” виник у 80-х роках й утвердився у міжнародному лексиконі у 90-х роках XX ст. (засновниками цього терміну вважаються: американський економіст Т.Левітт, японський економіст К.Оме та ін.). В його трактуванні є певні відмінності, але у цілому він характеризує сучасний етап формування світового господарства й економічної політики.
Глобалізація - це всезагальна світова взаємозалежність країн, підприємств і людей у межах відкритої системи фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв’язків на базі сучасних комунікаційних та інформаційних технологій. Глобалізація економіки - важлива частина цього процесу. Вона не є чимось завершеним і тому її слід розглядати як процес, що розвивається.
Глобалізація економічної діяльності розвивається за такими основними напрямками (сфери економічної глобалізації):
1. Міжнародна торгівля:
- товарами;
- послугами;
- технологією.
2. Міжнародний рух факторів виробництва:
- прямі інвестиції, носіями яких виступають ТНК;
- робоча сила (праця), яка набуває все більше інтернаціональний характер.
У сукупності, поєднуючись із фінансовими потоками, вони утворюють міжнародне виробництво.
3. Міжнародні фінансові операції:
- валютні операції;
- позики і кредити (приватних, державних, міжнародних організацій);
- цінні папери (акції, облігації та інші боргові зобов'язання);
- похідні фінансові інструменти (ф'ючерси, опціони та ін.).
Виділяють наступні тенденції та процеси глобалізації:
1) прискорення руху міжнародних факторів виробництва породило нові напрямки інтернаціоналізації виробництва і фінансів. Вони включають нині у свою орбіту не просто території, як це відбувалося на попередніх етапах, а господарюючі суб’єкти різних країн, які діють в різних сферах виробництва, торгівлі, обслуговування, технологічних інновацій та ін.;
2) посилення динамізму процесів інтернаціоналізації безпосередньо веде до взаємопроникнення капіталів різних країн в різних формах і проявах. У свою чергу ці процеси сприяють зміцненню взаємозалежності національних економік різних країн;
3) вказаний процес надзвичайного посилення взаємозалежності економік сприяє синхронізації їх розвитку, еволюції і проявам у світовій фінансово-економічній кризі, яка є постійною складовою якої-небудь ланки глобальної фінансово-економічної системи;
4) у результаті такого світового розвитку сформувалися могутні автономні та інерційні сили, які блокують всі зусилля національних держав і міжнародних організацій щодо подолання кризового розвитку, відповідно в подальшому можна вести мову тільки про те, в які регіони і країни можна направити наявні потенційні кризові протиріччя, а не про усунення їх з світового розвитку;
5) глобалізація породила могутні сили, які на грані виходу з-під контролю світового ринку (міжнародних організацій типу СОТ, МВФ, Світового банку), і причому подальший розвиток неминуче виводить їх з-під впливу в силу неадекватності глобальних ринкових механізмів, які у значній мірі підпорядковані геополітичним установкам і тим самим обмежені рішеннями “спеціальних” завдань, що витікають зі специфічного бачення глобальної ситуації.
Поряд із глобалізацією розвивається і процес регіоналізації, що певним чином протидіє явищу повної відкритості та втрати національної безпеки державами.
Регіоналізація – це поглиблення міжнародних зв’язків на компактному просторі – регіоні. В основі такого процесу лежить близьке географічне розташування, близькість інтересів та загальних умов розвитку.
Найбільш чітко міжнародна інтеграція проявляється на регіональному рівні, тому доцільно розглянути докладніше механізм інтеграції на прикладі регіональних інтеграційних угруповань.
У просторовому відношенні можна виокремити такі рівні регіоналізації:
1) макрорегіональний - об’єднання держав великого регіону. Такими регіонами є: Західна Європа, Центральна Європа, Східна Європа, Центральна Азія (азіатські країни колишнього СРСР, а також Монголія), Південна Азія, Східна і Південно-Східна Азія, Азіатсько-Тихоокеанський регіон (сполучає декілька регіонів Азії, Австралію, деякі країни Північної й Південної Америки), Північна Америка, Латинська Америка, Близький Схід, Західна і Центральна Африка, Східна Африка, Південна Африка;
2) мезорегіональний - співробітництво між прикордонними адміністративно-територіальними утвореннями держав, наприклад, єврорегіони;
3) мікрорегіональний - спільні спеціальні економічні зони (СЕЗ).
4. Сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних угруповань. Серед них особливе місце займають: в Західній Європі - Європейський Союз (ЄС) і Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ); у Північній Америці - Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА); в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні - Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).
Західна Європа:
1. Європейський Союз, початковим етапом виникнення якого є створення 8 квітня 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі Францією, ФРН, Бельгією, Люксембургом, Італією, Нідерландами. З 7 лютого 1992 р. до нього входили 15 країн (Австрія, Бельгія, Велика Британія (Об’єднане Королівство – United Kingdom, якщо за документами ЄС), Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція), а з травня 2004 р додалося ще 10 (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). На черзі до вступу: Болгарія, Румунія, Туреччина. Штаб-квартира - в м. Брюссель (Бельгія), де знаходиться більшість органів, включаючи Європейську Раду та Європейську Комісію, а також в Люксембурзі, де функціонує Європейський Парламент.
Основні завдання Є С:
- сприяння економічному й соціальному прогресу, його збалансованості та стійкості (для цього необхідними є створення простору без внутрішніх кордонів, підсилення економічного й соціального зближення, заснування економічного валютного союзу включаючи запровадження єдиної валюти).
- затвердити свій статус і призначення на міжнародній арені (робити це шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи можливе формування спільної оборонної політики, яка з часом приведе до спільної оборони).
- підсилювати захист прав та інтересів громадян країн-членів (шляхом введення громадянства ЄС).
- розвивати тісне співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ.
- зберігати, а при необхідності й переглядати та удосконалювати систему зв’язків і відносин, яка склалася у співтовариствах.
2. Європейська асоціація вільної торгівлі - ЄАВТ, що була створена в 1960 році.
Завдання ЄАВТ:
- створення зони вільної торгівлі промисловими товарами;
- розвиток економічної активності;
- досягнення повної зайнятості й фінансової стабільності;
- зростання продуктивності праці;
- раціональне використання ресурсів. Цій асоціації притаманні такі особливості:
- високий рівень розвитку промисловості та велика питома вага зовнішньої торгівлі в економіці країн-учасниць;
- суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інститутів;
- вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами;
- відсутність устремлінь до створення економічного союзу або ще більшої інтеграції.
Необхідно відзначити, що з 1993 року країни ЄАВТ отримали в ЄС режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС, а Австрія, Велика Британія, Данія, Фінляндія і Швеція навіть вступили в різний час до ЄС, автоматично вийшовши з ЄАВТ. На даний час членами ЄАВТ є Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія.
Керівні органи ЄАВТ: Рада (складається з представників від кожної країни-члена, які збираються двічі на місяць і на рівні міністрів двічі на рік, а рішення приймаються в консенсусному плані); Постійні комітети; Секретаріат.
Штаб-квартира знаходиться в м. Женева (Швейцарія).
Центральна і Східна Європа
Співдружності Незалежних Держав (СНД), що утворилася після розпаду СРСР, в тому ж 1991 р. До цієї організації входять 12 країн (крім Естонії, Латвії, Литви з колишнього СРСР): Азербайджан, Білорусь. Вірменія, Грузія (приєдналася у 1994 р.), Казахстан, Киргиз стан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан Україна. Штаб-квартира СНД знаходиться в м. Мінськ (Білорусь).
Основні завдання СНД:
- мирне врегулювання спорів і конфліктів при розпаді СРСР;
- здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній і культурній областях;
- сприяння всебічному і збалансованому економічному та соціальному розвитку держав-членів в рамках спільного економічного простору, а також міждержавному співробітництву та інтеграції.
Серед інших інтеграційних угрупувань Центральної і Східної Європи важливе значення мають: Центральна європейська ініціатива, Союз Балтійських держав (Балтія), створена країнами колишньої Радянської Прибалтики, а також Чорноморське економічне співробітництво (яке навіть заснувало Чорноморський банк реконструкції та розвитку). До об’єднань з більш тісними зв’язками у рамках СНД слід віднести Співтовариство Росії і Білорусі, ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), а також Єдиний економічний простір (ЄЕП), що був утворений 19 вересня 2003 р. згідно підписаної в Ялті угоди. Він передбачав передбачала створення Зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, куди увійшли Україна, Росія, Білорусь і Казахстан.
Північна Америка
Північноамериканська угода про вільну торгівлю - НАФТА (North American Free Trade Agreement - NAFTA), що зародилася у вигляді Угоди про вільну торгівлю між Канадою і США, яка набрала чинності в 1989 році, а в 1994 році перетворилась на торговельний союз трьох країн: Канади, Мексики і США.
Мета створення НАФТА:
- усунення митних обмежень у взаємній торгівлі;
- досягнення високого рівня інтеграції ринків товарів, капіталу, технологій та трудових ресурсів;
- досягнення майже повної незалежності від зовнішнього постачання енергоресурсів;
- посилення конкурентоспроможності північноамериканського економічного центру в порівнянні із західноєвропейським і східноазійським.
Керівні органи НАФТА: Комісія з вільної торгівлі (виконавчо-наглядовий орган, який збирається раз на рік і слідкує за виконанням положень НАФТА та поточними зв’язками); Північноамериканські секретаріати (вирішують трудові та екологічні проблеми).
Сполучені Штати Америки є у світі одночасно найбільшим експортером капіталу і реципієнтом іноземних інвестицій. Тому не дивно, що ця країна зацікавлена в розвитку інтеграційних процесів у різних регіонах і є членом інтеграційних угруповань та міжнародних організацій. Зокрема, США, крім НАФТА, входять до Азіатсько-Тихоокеанського Економічною Співробітництва (АПЕК), Тихоокеанської Економічної Ради, Організації Американських Держав (ОАС), Організації Економічного Співробітництва і Розвитку, Банку Міжнародних Розрахунків, Міжамериканського Банку Розвитку, Міжамериканської Інвестиційної Корпорації, Європейського Банку Реконструкції та Розвитку, Азіатського Банку Розвитку, Африканського Банку Розвитку, Африканського Фонду Розвитку.
Латинська Америка
1. Найбільшим за територіальним охопленням інтеграційний об’єднанням в Латинській Америці є Латиноамериканська Економічна система - СЕЛА, яку було засновано в 1975 році. Членами СЕЛА є такі країни: Аргентина, Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініканська Республіка, Еквадор, Колумбія, Коста-Рика, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Суринам, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Ямайка. Штаб-квартира СЕЛА знаходиться в м. Каракас (Венесуела).
Основні завдання СЕЛА:
- сприяння внутрірегіональному співробітництву з метою прискорення економічного і соціального розвитку країн-членів;
- забезпечення системи постійного діалогу та координації з метою вироблення спільних позицій і стратегій з економічних і соціальних питань при їхньому розгляді в міжнародних організаціях і на міжнародному форумах, а також при переговорах з третіми країнами і групами країн;
Керівні органи СЕЛА: Латиноамериканська рада; Комітет дії; Постійний секретаріат.
2. Більш конкретним у своєму функціонуванні та економічних успіхах є угруповання, яке має назву Латиноамериканська асоціація інтеграції - ЛААІ, що було створене у 1980 році на базі країн, які до цього об’єднувались у Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), а функціонує з 1982 року. До ЛААІ входять: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі. Штаб-квартира знаходиться в м. Монтевідео (Уругвай).
Основні завдання ЛААІ:
- сприяння розвитку регіонального економічного співробітництва і торгівлі;
- підготування ґрунту для створення латиноамериканського спільного ринку;
- розширення торгово-економічних зв’язків з іншими країнами.
3. У рамках СЕЛА та ЛААІ, хоч і юридично самостійно, з 1995 року на основі Асунсьонського договору, підписаного в 1991 році, функціонує Південний Спільний Ринок або його ще називають Спільним Ринком Країн Південного Конусу - МЕРКОСУР (Southern Common Market - MERKOSUR). Членами МЕРКОСУР є такі країни: Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай, а Болівія і Чилі - асоційовані члени.
Основні завдання МЕРКОСУР:
- скасування усіх видів мита і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі між цими чотирма країнами;
- вільний рух капіталів і робочої сили;
- введення єдиного спільного зовнішнього тарифу; координація політики в галузі промисловості, сільського господарства, транспорту і зв’язку, валютно-фінансовій сфері.
4. Митним союзом по суті є Карибське співтовариство та спільний ринок - КАРИКОМ, що об’єднує в основному острівні держави. Попередником КАРИКОМ була Карибська асоціація вільної торгівлі (КАРАФТА), яка проіснувала з 1965 року до 1973 року. До КАРИКОМ входять: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домініка, Гренада, Гайана, Монтсеррат, Сент-Вінсент і Гренадини,, Сент-Кітс і Невіс Сент-Люсія, Суринам, Тринідад і Тобаго, Ямайка. Штаб-квартира знаходиться в м. Джорджтаун (Гайана).
Перспективні плани КАРИКОМ передбачають:
- вільне переміщення в регіоні товарів і капіталу;
- вироблення єдиних тарифів;
- перегляд правил визначення походження товарів;
- гармонізацію інвестиційних стимулів;
- координацію політики розвитку торгівлі і бізнесу;
- координацію фінансової політики і створення грошово-кредитного союзу.
5. Подібні плани виробляються в ще одного об’єднання подібного до митного союзу - це в Центральноамериканського спільного ринку (ЦАСР), до якого входять: Гватемала, Коста-Рика, Нікарагуа, Сальвадор, але пенні політичні та соціальні проблеми не дозволяють цим країнам досягнути таки же успіхів, як країнам КАРИКОМ.
Отже, латиноамериканські інтеграційні процеси мають тенденцію до повного охоплення Латинської Америки і виходу за межі цього континенту, що сприятиме економічному зростанню в регіоні.
Азіатський регіон
1. Порівняно давно існує в Азії торгово-економічне об’єднання Асоціація Країн Південно-Східної Азії – АСЕАН, що створено у 1967 р. До АСЕАН входять: Бруней, В’єтнам Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни. Помітний вплив на країни АСЕАН має Японія, котра тут закуповує сировину для виробництва і реекспортує сюди готові вироби. Штаб-квартира АСЕАН знаходиться в м. Джакарта (Індонезія).
Основні завдання АСЕАН:
- прискорення економічного зростання, соціального прогресу і культурного розвитку шляхом спільних дій в дусі рівноправ’я і партнерства;
- сприяння активному співробітництву і взаємодопомоги в економічній, соціальній, культурній і науково-технічній областях;
- надання допомоги одне одному у вигляді послуг і засобів у навчанні і дослідженнях у сферах загальної освіти, професійної підготовки, техніки та адміністративного управління;
- взаємодія у сфері науки та освіти;
- зміцнення співробітництва з метою ефективнішого використання сільськогосподарського і промислового потенціалу, збільшення обсягів взаємної торгівлі, поліпшення комунікацій і підвищення рівня життя;
- сприяння тісному співробітництву з міжнародними регіональними організаціями.
2. У Південній Азії головну інтеграційну роль відіграє Асоціація Регіонального Співробітництва Південної Азії - СААРК, яку було створено в 1985 р. До неї увійшли: Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівська Республіка, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка. Лідером цього угруповання є Індія, а головною особливістю цього регіону є багатство ще невичерпаних природних ресурсів. Штаб-квартира СААРК знаходиться в м. Катманду (Непал).
Основні завдання СААРК:
- сприяння поліпшенню добробуту народів Південної Азії і якості їхнього життя;
- прискорення економічного зростання, соціального прогресу і культурного розвитку в регіоні;
- забезпечення для кожної людини можливостей для гідного життя і реалізації своїх здібностей;
- сприяння активному співробітництву і взаємодопомоги в економічній, соціальній, культурній і науково-технічній сферах;
- зміцнення співробітництва між країнами-членами і на міжнародних форумах з питань, які представляють спільний інтерес.
3. Найпомітнішим угрупованням у арабських країнах Близького Сходу є Рада зі Співробітництва Арабських Держав Персидської Затоки - ГСС, яку було створено в 1981 році з метою співробітництва, а не з метою перетворення в організацію чи політичний блок. Членами ГСС є: Бахрейн, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія. Штаб-квартира знаходиться в м. Ер-Ріяд (Саудівська Аравія).
Основні завдання ГСС:
- здійснення координації взаємозв’язків між державами-членами у всіх сферах;
- поглиблення і зміцнення відносин, зв’язків і співробітництва між народами держав-членів в усіх областях;
- створення подібних систем у різних областях (фінанси, економіка, торгівля, освіта і культура, право, управління, інформація);
- сприяння науковим дослідженням;
- стимулювання науково-технічного прогресу в промисловості, сільському господарстві, добувній промисловості,
- водопостачанні, тваринництві;
- створення спільних підприємств;
- співробітництво в приватному секторі.
Африка
1. Організація Африканської Єдності - ОАЮ, яка охоплює майже усі країни Африки (крім Марокко і декількох невеличких домініонів Франції, Великої Британії, Іспанії). Штаб-квартира в м. Аддіс-Абеба (Ефіопія).
Головна проблема щодо розвитку інтеграцій них процесів тут - африканські країни настільки бідні (за виключенням декількох країн), що у них немає економічної бази для плідного співробітництва.
ОАЮ було створено в 1963 році з метою об’єднання і солідарності африканських країн.
Основні завдання ОАЮ:
- інтенсифікація і координація зусиль з підвищення рівня життя африканських народів;
- захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності
- ліквідація усіх форм колоніалізму;
- сприяння міжнародному співробітництву;
- узгодження і координація співробітництва в таких областях: політика і дипломатія; оборона і безпека; економіка; освіта і культура; охорона здоров’я і продовольче забезпечення; наука і техніка.
2. Найбільшою з африканських інтеграційних груп є Економічне співтовариство держав Західної Африки - ЕКОВАС, яка функціонує з 1976 року. Головні зусилля ЕКОВАС направлені на ліквідацію внутрішніх тарифів і встановлення єдиного зовнішнього тарифу, який сприятиме перетворення цього угруповання в митний союз. При цій організації функціонує Фонд співробітництва, компенсації і розвитку ЕКОВАС. Штаб-квартира ЕКОВАС знаходиться в м. Абуджа (Нігерія).
Основні завдання ЕКОВАС:
- сприяння співробітництву та інтеграції;
- підвищення рівня життя народів Західної Африки;
- підтримка і зміцнення економічної стабільності;
- сприяння зміцненню стосунків між державами-членами і прогресу в розвитку Африканського континенту;
- підвищення рівня освіти і культури населення країн Західної Африки.
3. У цій же частині Африки деякі країни пішли ще глибше в плані інтеграції і утворили Західноафриканський Економічний і Валютний Союз - УЕМОА. Створено УЕМОА в 1994 році на основі Західноафриканського валютного союзу, який існував з 1973 року. Членами УЕМОА є такі країни: Бенін, Буркіна Фасо, Кот-д ‘Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того. Штаб-квартира знаходиться в м. Уагадугу (Буркіна Фасо). Штаб-квартира знаходиться в м. Лусака (Замбія).
Основні завдання УЕМОА:
- зміцнення конкурентоспроможності, економічного і фінансового потенціалу країн-членів;
- конвергенція економічного розвитку і економічної політики країн-членів шляхом введення багатосторонньої системи нагляду;
- створення спільного ринку на основі вільного руху людей, товарів і послуг, а також свободи місця проживання, введення загальних митних тарифів проведення спільної торгової політики;
- координація національної секторальної політики (трудові ресурси, регіональне планування, транспорт і телекомунікації, довкілля, сільське господарство, енергетика, промисловість і гірнича справа);
- гармонізація законодавства, особливо різних податкових систем країн-членів.
4. На сході Африки і на більшій частині півдня з 1994 року діє організація під назвою Спільний ринок Східної та Південної Африки - КОМЕСА, яку було створено з метою досягнення стійкого зростання і розвитку країн цього регіону. Попередником цієї організації була Преференційна зона торгівлі держав Східної і Південної Африки (ПТА)
КОМЕСА об’єднує такі країни: Ангола, Бурунді, Еритрея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Зімбабве, Кенія, Коморські Острови, Лесото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Руанда, Свазіленд, Судан, Танзанія, Уганда. Оскільки КОМЕСА створено на основі ПТА, то й інші країни колишньої Преференційної зони можуть за бажанням приєднатися до цієї організації, як, між іншим, і Ботсвана та ПАР. Основні завдання КОМЕСА:
- сприяти спільним зусиллям щодо розвитку в усіх областях економічної активності і спільному веденню макроекономічної політики і програм з метою підвищення якості життя їхніх народів і стимулювання тіснішого співробітництва між державами-членами;
- створення сприятливих умов для іноземних, транскордонних і місцевих інвестицій, включаючи спільного заохочення пошуку і застосування науково-технічних досягнення в інтересах розвитку;
- сприяння створенню, прогресу і реалізації цілей Африканського економічного співтовариства задекларованого Організацією Африканської Єдності;
- сприяння підтримці миру, безпеки і стабільності між державами-членами з метою прискорення економічного розвитку в регіоні.
5. На основі Екваторіального митного союзу в Центральній Африці діє Митний та Економічний Союз Центральної Африки - ЮДЕАК, який діє з 1964 року.
До ЮДЕАК входять такі країни: Габон, Екваторіальна Гвінея, Камерун, Конго, Центральноафриканська Республіка, Чад. Штаб-квартира знаходиться в м. Бангі (Центральноафриканська Республіка).
Основні завдання ЮДЕАК:
- зміцнення союзу держав-членів, їхньої незалежності і субрегіональної солідарності;
- поетапне створення і розвиток спільного ринку Центральної Африки;
- консолідувати досягнення країн-членів в області валютного і економічного співробітництва
- зміцнення спільної валюти;
- ведення спільної макроекономічної політики і правового режиму, спрямованих на сприяння інвестуванню та економічне зростання.
6. Одним з найрозвиненіших інтеграційних угруповань в Африці, що покриває більшість країн Південної Африки є Південноафриканське співтовариство розвитку - САДК, яке замінило в 1992 році Колишню Південноафриканську конференцію з координації розвитку (САДКК).
Членами САДК є такі країни: Ангола, Ботсвана, Замбія, Зімбабве, Лесото, Малаві, Мозамбік, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія. Штаб-квартира знаходиться в м. Габороне (Ботсвана).
Основні завдання САДК:
- досягнення розвитку та економічного зростання, підвищення рівня та якості життя народів Південної Африки і підтримка соціального захисту шляхом регіональної інтеграції;
- сприяння розвитку на основі колективного самозабезпечення і взаємозалежності країн-членів;
- досягнення взаємодоповнюваності національних і регіональних стратегій і програм;
- сприяння зайнятості у виробництві, раціональному використанню регіональних ресурсів та ефективній охороні довкілля;
- зміцнення традиційних історичних, соціальних, культурних зв’язків між народами регіону.
Слід зазначити, що інтеграційні домовленості САДК настільки глибокі, що договори, політика та домовленості, які приймаються та ведуться під егідою цієї організації, мають юридично зобов’язальний характер.
Тема 12. Моніторинг та регулювання міжнародної економіки
Рекомендована література:
1. У світі нараховується більше 100 міжнародних організацій, що більшою чи меншою мірою втягнені в обговорення та регулювання економічних проблем. Вони різняться за складом, розмірами, функціями та впливом на міжнародну економіку. Їх можна класифікувати за різними критеріями, серед яких досить важко відзначити найбільш вдалий.
В кінці ХХ ст. проявилася тенденція до зосередження ключових функцій з регулювання та моніторингу найважливіших процесів міжнародної економіки в рамках невеликої кількості організацій. Ключовими та найбільш універсальними є організації, які виникли практично одночасно в кінці 40-х рр. і виступають сьогодні найважливішими форумами узгодження економічної політики між країнами:
1. Міжнародний валютний фонд (макроекономічна політика) – серед інших виконує функцію нагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономіки кожної із 182 країн, що є її членами;
2. Світова торговельна організація (торговельна політика) – концентрується на регулюванні ключової сфери міжнародної економіки – торгівлі товарами та послугами;
3. Група Світового банку (структурна політика) – головна задача – надання кредитів країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою для здійснення заходів структурної політики, таких як реформи фінансового сектору, підтримка ринку праці, покращення навколишнього середовища, вдосконалення системи освіти тощо;
4. Система Організації Об’єднаних Націй (соціальна політика). Офіційно система ООН включає:
1) програми ООН (Дитячий фонд ООН (UNICEF), Конфедерація ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD), Світова продовольча програма (WFP), Міжнародний торговий центр (ITC) та ін. );
2) спеціалізовані агентства ООН (Міжнародна організація праці (ILO), Продовольча та сільськогосподарська організація (FAO), Організація ООН в області освіти, науки і культури (UNESCO), Світовий банк (IBRD), Міжнародний валютний фонд (IMF), Організація ООН з промислового розвитку (UNIDO), Міжнародна організація цивільної авіації (ICAO) та ін.);
3) автономні організації ООН (Міжнародне агентство з атомної енергії (IAEA), Міжнародна туристична організація (WTO).
Штаб-квартира ООН в Нью-Йорку, офіси в Женеві та Відні; регіональні економічні комісії – для Африки в Аддис-Абебі (ЕСА0, для Європи в Женеві (ЕСЕ), для Латинської Америки та Карибського басейну в Сант-Яго (ECLAC), для Азії та Тихого океану в Бангкоці (ESCAP), для Західної Азії в Аммані (ESCAWA).
Серед міжнародних організацій, що відповідають за нагляд та регулювання тих чи інших сфер міжнародної економіки, можна виділити наступні основні функціональні групи:
1. Консультативні групи країн – відносно постійні механізми узгодження економічної політики країн, що не оформлені звичайно у постійну міжнародну організацію, проте нерідко мають свій секретаріат, наданий в їхнє розпорядження країною-учасницею чи певною постійно діючою міжнародною організацією (Група п’яти (G-5): Великобританія, Німеччина, США, Франція, Японія – уряди цих країн проводять ради переважно в рамках Банку міжнародних розрахунків; Група семи (G-7): G-5 плюс Канада та Італія – узгоджують напрямки макроекономічної політики з питань стимулювання економічного росту, бюджетних дефіцитів, інфляції, валютних курсів, , зайнятості, відносини з країнами, що розвиваються та країнами з перехідною економікою; Група восьми (G-8): G-7 і Росія або Австралія, ЄС, Канада, США, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Японія; Група семи десяти семи (G-77) – коаліція близько 100 країн, що розвиваються, створена на засіданні ЮНКТАД у 1964 р. з метою координації їхніх зусиль у міжнародних переговорах з ключових проблем міжнародної економіки).
2. Універсальні міжнародні організації – об’єднують більшість країн світу, збирають інформацію та регулюють конкретні форми міжнародних економічних відносин (МВФ, Світовий банк, система ООН, СТО, МОП).
3. Галузеві міжнародні організації – регулюють визначені галузі виробництва товарів і послуг і торгівлі ними на міжнародній арені (Організація країн-експортерів нафти (OPEC), міжнародні організації з какао, кави, джуту, натурального каучуку, цукру тощо). Їхнє головне завдання – забезпечити стабільність світових цін на відповідні товари, виступати форумом для обговорення проблем, що виникають на товарних ринках.
4. Регіональні міжнародні організації – численні об’єднання невеликих груп країн, що не перейшли в інтеграційну форму і виступають для них форумом для обговорення регіональних проблем, що являють взаємний інтерес, узгодження регіональної політики в питаннях виробництва та зовнішньої торгівлі, збирання та узагальнення інформації про даний регіон (Балтійська рада і Балтійська асамблея, Латиноамериканська енергетична організація (OLADE) тощо).
5. Банківські міжнародні організації (Банк міжнародних розрахунків, Скандинавський інвестиційний банк (NIB), Латиноамериканський експортний банк (BLADEX). Окремою групою в числі міжнародних банківських організацій є міжнародні банки розвитку – Європейський банк реконструкції і розвитку (EBRD), Африканський банк розвитку (EADB), Міжамериканський банк розвитку (IaDB), Скандинавський банк розвитку (NDB), Ісламський банк розвитку (IDB), Банк розвитку країн Карибського басейну (CDB) тощо.
Головні функції міжнародних організацій:
2. Найважливіша сфера міжнародної економіки – міжнародна торгівля – регулюється декількома міжнародними організаціями, серед яких головними є СОТ, а також ЮНКТАД, МТЦ та ЮНСІТРАЛ.
1. Світова організація торгівлі – СОТ (World Trade Organization - WTO) – головний міжнародний регулятор світової торгівлі. Вона перетворена з Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) в 1995 р. Оскільки основні положення й принципи ГАТТ увійшли до СОТ, іноді організацію означають абревіатурою ГАТТ/СОТ.
Головний документ, який лежить в основі створення організації є протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торговельні відносини до ратифікації її статуту. Цей документ мав назву Генеральної угоди з тарифів і торгівлі - ГАТТ (General Agreement on Tariffs and Trade - GATT). Таким чином, тимчасова угода стала основою організації, що діяла майже півсторіччя. Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для розвитку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар’єрів її регулювання торговельних спорів.
Основною формою діяльності ГАТТ було проведення міжнародних багатосторонніх торговельних переговорів - раундів, на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики і визначались юридичні норми, правила й принципи світової торгівлі. Таких раундів (а кожний з них тривав по декілька років) до 1995 року відбулося вісім. Восьмий, Уругвайський раунд (1986-1993 рр.) і прийняв рішення про перетворення ГАТТ у Світову торговельну організацію (СОТ).
СОТ налічує 133 держави-члени. Україна, так само як і більшість інших країн СНД, поки ще не прийнята до цієї організації, хоча заявку до вступу подала. Штаб-квартира СОТ знаходиться в Женеві.
Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усуненим дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширеним торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.
Функції СОТ:
- нагляд за станом світової торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;
- забезпечення механізмів улаштування міжнародних торговельних спорів;
- розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;
- нагляд за торговельною політикою країн;
- обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.
2. Конференція Організації Об’єднаних Націй з торгівлі й розвитку - ІОНКТАД (Unated Nations Conference on Trade and Development – UNCTAD) - орган Генеральної Асамблеї ООН, заснована в 1964 р. Її утворення ґрунтувалося на тій підставі, що ГАТТ була напівзакритою організацією, своєрідним клубом обраних, вхід до якого був закритим для багатьох країн. Тому за ініціативою соціалістичних і низки країн, що розвиваються, було вирішено створити орган в системі ООН, який би регулював міжнародну торгівлю за принципами, як передбачалося, більш справедливими. Головна ідея полягає в переносі наголосу в механізмі регулювання на користь країн, що розвиваються, особливо найменш розвинутих. Ці принципи знайшли особливе відбиття в “Хартії економічних прав і обов’язків держав”, яку було розроблено ЮНКТАД і прийнято Генеральною Асамблеєю в 1976 р.
До складу ІОНКТАД входять 186 держав, серед них і Україна. Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві.
Головна мета ЮНКТАД - сприяння розвиткові міжнародної торгівлі для прискорення міжнародного розвитку, особливо країн, що розвиваються.
Цілі:
- активізація міжурядового співробітництва розвинутих країн і країн, що розвиваються;
- зміцнення співробітництва країн, що розвиваються, між собою;
- координація дій багатосторонніх інститутів в галузі міжнародної торгівлі й розвитку;
- мобілізація людських і матеріальних ресурсів через спільні дії урядів і суспільства;
- активізація співробітництва між державами і приватним секторами.
Цілі ЮНКТАД визначили її функції:
1. Регулювання торговельних й економічних відносин між державами.
2. Розробка заходів з регулювання міжнародної торгівлі сировиною.
3. Розробка принципів торговельної політики.
4. Аналіз тенденції світового розвитку й міжнародної торгівлі.
5. Обговорення актуальних проблем міжнародних економічних відносин.
6. Координація діяльності органів і закладів ООН з питань міжнародної торгівлі й розвитку.
7. Співробітництво з міжнародними організаціями в сфері міжнародної торгівлі (в першу чергу, зі СТО).
3. Міжнародний торговельний центр ЮНКТАД/СТО - МТЦ (International Trade Center UNCTAD/WTO - ITC) - є спільним допоміжним органом СОТ та ООН. Був утворений в 1964 р. в рамках ГАТТ, а з 1968 року увійшов також до структури ЮНКТАД. Членами МТЦ є члени СОТ та ЮНКТАД. Штаб-квартира знаходиться у Женеві.
Головна мета МТЦ - усунення дублювання й паралелізму в діяльності СОТ і ЮНКТАД по сприянню розвиткові торгівлі в країнах, що розвиваються.
Основні функції МТЦ:
- надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги в розвитку торгівлі, насамперед, в стимулюванні експорту;
- забезпечення країн-членів інформацією про ринкові можливості для традиційних і нетрадиційних товарів;
- удосконалення техніки імпортних операцій з метою раціонального використання валютних ресурсів;
- навчання урядових службовців, підприємців і викладачів технології експортно-імпортних операцій;
- здійснення наукових дослідів з питань зовнішньої торгівлі.
Фінансування МТЦ здійснюється рівними коштами від СОТ й ООН. Діяльність МТЦ по технічній допомозі країнам, що розвиваються, й країнам з перехідною економікою фінансується за рахунок внесків ПРООН, міжнародних організацій й добровільних внесків. Робочі програми фінансуються Глобальним трастовим фондом.
МТЦ має розвинену інформаційну структуру з питань міжнародної торгівлі. Регулярно публікуються книги, довідники, огляди ринків, навчальні матеріали. Центр має бібліотеку яка містить широку інформацію, призначену, переважно, для організацій. Служба новин ринка публікує збірку “International Trade Forum”.
4. Комісія Організації Об’єднаних націй з прав міжнародної торгівлі - ЮНСІТРАЛ (Unated Nations Comission on International Trade Law - UNCITRAL) заснована в 1966 році. Вона є головним правовим органом ООН у галузі прав міжнародної торгівлі.
Функції ЮНСІТРАЛ:
- уніфікація права міжнародної торгівлі;
- координація роботи міжнародних організацій в сфері права міжнародної торгівлі;
- сприяння широкій участі держав в існуючих міжнародних конвенціях і розробці нових міжнародних конвенцій з права міжнародної торгівлі;
- підготовка кадрів в галузі права міжнародної торгівлі, особливо для країн, що розвиваються.
Діяльність ЮНСІТРАЛ знаходить головне вираження в розробці й прийнятті конвенцій - документів, в яких містяться узгодженні норми, принципи й стандарти в галузі міжнародного торговельного права.
3. На відміну від міжнародної торгівлі товарами та послугами, у сфері міжнародного руху факторів виробництва – капіталу, праці, технологій – поки ще не склалася чітка організаційна структура міжнародного моніторингу та регулювання.
Багатостороння агенція з гарантії інвестицій — БАГІ (Multilateral Investment Guarantee Agency - MIGA) засновано в 1988 році. Місцезнаходження - Вашингтон. Нараховує 145 членів. Україна стала членом БАГІ з 1995 року.
Основні цілі:
- сприяння збільшенню притока інвестицій в країни, що розвиваються, через надання гарантій, включно страхування, по некомерційним ризикам;
- здійснення досліджень, збір і поширення інформації для сприяння інвестуванню;
- надання технічної допомоги країнам, проведення консультацій з інвестиційних питань.
БАГІ була утворена з тим, щоб забезпечити потенційних інвесторів до країн, що розвиваються, від некомерційних ризиків і таким чином стимулювала туди потоки інвестицій. До некомерційних ризиків належать: війни, соціальні вибухи, експропріація вкладеного капіталу, неможливість переводу прибутку за кордон і таке інше.
Гарантії надаються тільки інвесторам із кран-членів БАГІ. Строк гарантій - 15-20 років по прямих інвестиціях, по позиках - понад три роки. Основна вимога надання гарантій: інвестор повинен бути резидентом країни-члена БАГІ; інвестиція ж може призначатися для будь-якої країни, навіть такої, що не входить до БАГІ.
Гарантії БАГІ, по суті, є страховкою, за одержання якої треба сплатити від 0,25% до 1,25% за кожні 100 доларів вартості гарантії. За станом на середину 1997 р. БАГІ видало гарантій на суму 3,4 млрд. доларів.
БАГІ надає консультативні й рекламні послуги через спеціальний Департамент політичних і консультативних послуг.
Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів - МЦУІС (International Center for Settlement of Investment Disputes - ICSID). Заснований в 1966 р., місцезнаходження - Вашингтон. Нараховує 139 членів.
Основна мета - сприяти притоку іноземних капіталів шляхом створення умов для примирення й урегулювання спорів між урядами й іноземними інвесторами. МЦУІС не є кредитною організацією в прямому розумінні; через це його не завжди включають до Групи Світового банку, хоча за цілями й організаційно він з нею пов’язаний.
Центр виступає в ролі арбітра між інвестором й урядом країни в разі виникнення конфлікту. Процес урегулювання інвестиційних спорів має дві форми: примирення й арбітраж. Примирення досягається в тому випадку, якщо вдається переконати обидві сторони у можливості вирішення конфлікту узгоджено, через взаємні поступки, Якщо ж примирення неможливе, то МЦУІС виносить аргументоване рішення на користь однієї із сторін; така процедура має назву арбітражу.
Предметом міжнародного регулювання на ринку технологій є насамперед охорона прав на винахід, промислові зразки, товарні знаки, що являють собою об’єкти інтелектуальної власності.
Будь-яке несанкціоноване використання інтелектуальної власності є порушенням прав власника.
Проблемами захисту прав інтелектуальної власності займаються такі міжнародні організації як Європейська патентна організація (ЄПО), Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ), Світова організації торгівлі (СОТ).
Основними цілями Європейської патентної організації, створеної на основі Конвенції про видачу європейських патентів, підписаної в 1973 р, і ратифікованої в 1977р., є:
Сферою діяльності Світової організації інтелектуальної власності, створеної в 1970 р., є промислова власність, що стосується захисту прав на винахід, товарні знаки, промислові зразки, а також авторські права, в основному на літературні, музичні, художні, фотографічні й аудіовізуальні здобутки. Головні цілі СОІВ - охорона інтелектуальної власності в усьому світі на основі співробітництва між країнами і міжнародними організаціями (укладання нових міжнародних договорів, робота з удосконалювання національного законодавства в частині охорони прав інтелектуальної власності, технічна допомога країнам, що розвиваються); розширення адміністративного співробітництва між об’єднаннями (союзами) держав в галузі інтелектуальної власності; поширення інформації; підтримка при одночасному одержанні прав на винаходи, товарні знаки, промислові .зразки чи моделі в декількох країнах.
У правовій системі СОТ одним із трьох її складових крім ГАТТ і ГАТС, є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС). Угода ТРІПС доповнює розроблені СОІВ угоди щодо захисту прав інтелектуальної власності.
Передумовами прийняття Угоди ТРІПС є наявність значних розходжень у стандартах, що регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуальної власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються і Міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зростаючої напруженості в міжнародних економічних відносинах.
Угода ТРІПС визначає мінімальні стандарти і періоди, на які видається захист різних ПІВ. Від країн вимагається не вдаватись до дискримінації іноземців, а також між іноземцями і вітчизняними громадянами щодо набуття, обсягу і збереження прав інтелектуальної власності. Важливою рисою Угоди є те, що закладений конвенціями СОІВ стандартний захист одержав правовий статус.
Міжнародна організація праці - МОП (International Labor Organization - ILO) була утворена в 1919 р. як автономна організація в складі Ліги Нації; з 1946 року стала спеціалізованим закладом ООН. до неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться у Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організація, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.
Головна мета МОП - сприяння встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захист інтересів трудящих на основні соціального партнерства, поліпшення умов праці.
Функції: нормативна діяльність; технічне співробітництво; підготування досліджень і публікацій.
Нормативна діяльність полягає в розробці міжнародних Конвенцій і рекомендацій по регулюванню умов праці, зайнятості, прибутків, соціального забезпечення й основних прав людини й управління працею. Розробка нормативів є головним напрямком діяльності МОП. Держава-член зобов’язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її Конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, тривалості робочого дня, соціального страхування, відпусток, що оплачуються, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й рекомендації МОП складають “Міжнародний трудовий кодекс”, що є основою регулювання трудових відносин в країнах-членах.
4. Наглядом за розвитком міжнародної макроекономіки займається МВФ, а регулюванням міжнародних фінансових ринків – Паризький і Лондонський клуби (кредити і борги) і Банк міжнародних розрахунків (банківський нагляд і міжнародні розрахунки).
Міжнародний валютний фонд - МВФ (International Monetary FUND – IMF) засновано в 1945 р. згідно з рішенням Бреттон-Вудської конференції. Членами Фонду є 182 держави, в тому числі й Україна. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні.
Основні цілі МВФ:
- Зміцнення міжнародного співробітництва в галузі валютної політики;
- Забезпечення життєздатності міжнародної системи платежів і стабілізація ринку іноземної валюти;
- Надання кредитів країнам-членам.
З самого свого заснування МВФ мав на меті сприяти подоланню проблем неконвертованості валют, торговельних і платіжних обмежень, нестабільності валютного ринку, які панували в 30-ті й 40-ві роки. Найскладнішою є проблема стабілізації валютного ринку. Суттєва .зміна позицій ключових валют (долар США, євро, фунт стерлінгів) може дестабілізувати світові фінансові ринки. Для зниження валютного ризику центральні банки країни можуть скоротити операції з іноземною валютою, і це також зменшує ефективність функціонування міжнародного валютного ринку. Щоб запобігти такій ситуації, МВФ вдається до ціліші комплексу заходів.
Кредитно-фінансова діяльність МВФ здійснюється у двох модифікаціях:
Своєрідними інститутами в регулюванні міжнародної макроекономіки є клуби кредиторів. Найвідоміші й найвпливовіші в регулюванні проблем зовнішньої заборгованості країн - є Паризький і Лондонський клуби кредиторів.
Паризький клуб утворено в 1956 р. як неформальну організацію урядів кран-кредиторів для розв’язання проблеми заборгованості. Клуб здійснює нагляд за процесом сплати боргів й веде переговори з країнами-боржниками з питань реструктуризації боргів. Членами клубу є переважно розвинуті країни ОЕСР. Головою клубу традиційно є представник міністерства фінансів Франції. Члени Паризького клубу беруть на себе зобов’язання кредитувати один одного в національних валютах, а також - треті країни в рамках спільної угоди про позики. Крім того, вони надають валюту МВФ. Клуб розробляє умови позик, приймає рішення про пролонгацію заборгованості, а також припинення платежів по боргам.
Лондонський клуб - неурядова організація, яка об’єднує майже 600 найбільших приватних банків-кредиторів. Банки-члени клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про умови погашення боргу, його реструктуризації. Угода про реструктуризацію можлива тільки в тому випадку, якщо країна-боржник приймає програму МВФ зі структурного керування своєї економіки, причому її виконання жорстко контролюється.
Таким чином, Паризький і Лондонський клуби, формально незалежні організації, тісно координують свою роботу з МВФ. У сфері їх діяльності з 90-х років опинилися країни з перехідною економікою; від рішення клубів багато де в чому залежить доля величезної заборгованості й майбутнього кредитування цих країн, в тому числі й України.
Банк міжнародних розрахунків - БМР (Bank for International Settlements - BIS) - один з найстаріших міжнародних банків. Його було засновано в 1930 р. на основі міжурядової угоди шістьма державами - Великою Британією, Бельгією, Німеччиною, Італією, Францією та Японією. Членом банка стала також Швейцарія, на території якої він функціонує (м. Базель). Первісним призначенням банка було врегулювання виплат Німецьких репарацій по результатах Першої світової війни. В 30-ті роки Склад БМР поповнився ще низкою європейських країн, а в повоєнний період - і неєвропейськими країнами, в тому числі США, Австралією, ПАР та ін. Зараз кількість членів - 34 країни.
Суттєва особливість БМР полягає в тому, що його головними передплатниками є центральні банки країн-членів. З цієї причини БМР часто називають “банком центральних банків”. Крім того, учасниками БМР є і деякі приватні комерційні банки, зокрема великі американські банки групи Моргана. Банк міжнародних розрахунків - акціонерне товариство. Грошовою одиницею, яку він використовує, є золотий швейцарський франк із вмістом 0,29 г. чистого золота.
Основні цілі і функції БМР:
- сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами;
- обговорення стратегічних питань валютної політики країн-членів;
- виконання функцій агента по виконанню міжнародних фінансових угод країн-членів;
- дослідження в галузі валютної і грошової політики в інтересах центральних банків.
У відповідності з основними функціями БМР здійснює: купівлю-продаж і зберігання золота; депозитно-позичкові операції з центральними банками; операції з валютою і цінними паперами на міжнародних ринках.
Одна з найважливіших функцій БМР - регулювання міжнародних розрахунків і розробка нормативних документів з банківського нагляду. З цією метою при БМР утворено три комітети: Базельський комітет з банківського нагляду, Базельський комітет по системам платежів і розрахунків, Постійний комітет по євровалютам.
Завданням Базельського комітету з банківського нагляду розробки принципів ефективного банківського нагляду для попередження банківських криз. Комітет розробив низку документів, якими керуються практично всі країни світу. Крім того, розроблено норми й нормативи міжнародної діяльності в різних галузях.