Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Релігієзнавство
Розділ: Релігія
Релігієзнавство
ВСТУП
Навчальна дисципліна «Релігієзнавство» є органічною частиною в системі дисциплін гуманітарного циклу. Вивчення історії становлення й еволюції релігійних систем, природи і генезису вільнодумства, сучасної релігійної ситуації у світі і на Україні, розкриває природу релігії як соціокультурного феномена. Релігієзнавство істотно посилює світоглядний потенціал гуманітарних дисциплін.
Метою викладення дисципліни є світоглядна і духовно-моральна підготовка студентів для самостійної їхньої орієнтації в умовах вільного вибору, пізнання соціокультурних особливостей різних країн і народів.
Завдання навчальної дисципліни: засвоєння сутності, історії виникнення та розвитку релігії, її ролі та місця у суспільстві, житті людини; пояснення сутності сучасних релігійних течій; формування вмінь орієнтуватися у складних проблемах релігійного життя та релігійної ситуації в Україні; долати забобони у становленні до релігії та церкви, пов'язані з пануванням державного атеїзму; мати навички вільно і самостійно визначатися у своїх релігійно-світоглядних орієнтаціях; використовувати набуті знання у своїй повсякденній діяльності (у спілкуванні між людьми, у виховному процесі серед молоді, в сім'ї); у своїй повсякденній діяльності та у спілкуванні між людьми додержуватися принципу свободи совісті. Предмет навчальної дисципліни: природа та сутність релігії, її філософські, соціологічні, етичні, культурологічні, політичні та історичні ознаки.
Слово «релігія» перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це вище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.
Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю, це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації сус пільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов'язані із відношенням її до Абсолютного.
Таким чином, поняття релігії безпосередньо пов'язане з поняттям Бога. Не заглиблюючись у філософське або богословське трактування цієї проблеми, підкреслимо, що Бог є перш за все «Абсолют», який стоїть вище будь-яких людських або природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він надприродний, надреальний. Він породжує природу, породжує все — тому він не є нічим з того, що сам породжує. Бог є трансцендентним, тобто потойбічним, таким, що не міститься в межах даного замкненого кола свідомості (іманентного). Тому людина не може відкрити Бога, «побачити його», пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритись людині, може перейти цю грань між трансцендентним і іманентним, тим більше, що не будучи сам творінням, Творець залишає в кожному своєму творінні маленьку частину себе.
Теологія і наука багато віків шукають докази як за, так і проти існування Бога. Але висновком цих пошуків є те, що ці докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, та вони не потрібні людині, яка вірує. Ще І.Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.
Релігія існує багато віків, мабуть, так довго, як існує людство. За цей час воно виробило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у Древньому Світі у єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати національні релігії.
Протягом довгого часу продовжуються спроби з'ясувати, що ж являє собою релігія, які її суттєві характеристики набули форму спеціальної галузі знання релігієзнавства. Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її побудови та різні компоненти, численні виявлення релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, її роль у житті окремої людини, конкретних суспільств та суспільства взагалі, взаємозв'язок та взаємодію з іншими галузями культури
Релігієзнавство — це комплексна галузь людських знань. Воно сформувалося як результат зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки.
Історично першою формою релігієзнавства є теологія — учення про Бога в католицькій та протестантській традиції, про богослов'я як науку, про прославлення Бога за православною традицією. Теологія, або богослов'я, виникає із спроби пояснити загальні положення тієї чи іншої релігії, перекласти образи, що містяться у священних книгах та постановах соборів, та догматичні формули на мову понять, зробити їх зрозумілими загалу віруючих. Теологія також має багато відділів догматика, моральне богослов'я, екзегетика, літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія, яка вивчається в духовних учбових закладах, безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вона вивчає релігію та різні форми релігійного життя з точки зору їх практичного використання. Наука про релігію намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів з точки зору його історичного розвитку та сучасного стану. Богословсько-теологічний підхід до релігії — це підхід до релігії з середини, з позицій самої релігії. Основою такого підходу є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Нерелігійній людині вона просто недоступна.
Богословсько-теологічному підходу до релігії, як до підходу «зсередини», протистоїть філософський та науковий методи роз’яснення релігії, як підходи «ззовні» — богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення, як початкової та безперечної істини.
Для філософської методології властиві універсалізм та субстанціалізм, філософія прагне з'ясувати всі явища та пронеси дійсності з точки зору виявлення їх загальних принципів та законів, визначення «сутності» речей, процесів та явищ їй характерний критичний підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теологи, не задовольняється прийняттям на віру все ставить під сумнів. Це не значить, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних підвалин людського буття. Філософи беруть під сумнів для того, щоб перевірити, наскільки міцні ці людські установлення, позбавитись тих з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, — поставити на більш міцний щабель знань. Реально ж філософія являє собою велику кількість вчень, шкіл, течій та напрямків. Існує напрямок релігійної філософи, у якому засобами філософської методології досягається така ж сама мета, що і у богословське теологічному підході до релігії. Разом з релігійною філософією у XVII—XVIII століттях зароджується філософія релігії. У філософії релігії також набуває перевагу позитивна тенденція у відношенні оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але тлумачення релігії виходить за межі того або іншого напрямку релігії, релігійних конфесій. У межах філософи релігії існує деїзм, що тлумачить Бога, як найвищий Розум, з буттям якого пов'язано будову Всесвіту, а також пантеїзм, що розчиняє Бога у природі та культурі.
Відмінність між філософією та наукою виявляється не тільки у предметній сфері, але також і в методах дослідження релігії. Філософія не провадить емпіричного дослідження дійсності.
У науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також урахування взаємодії у цьому процесі, як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин. Історичний метод може бути розслідуваним у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі послідовні стадії з початкової фази. У розвитку цієї процедури важливе значення має відшукування усіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії. Активно використовуються у релігієзнавстві і порівняльно-історичні дослідження. У ході цього дослідження здійснюється порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії у різних моментах часу, всіляких релігій, що існують одночасно, але стоять на інших етапах розвитку, проводиться реконструкція тенденцій розвитку.
Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.
Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості поняття, уявлення образи теорії та ін.
Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.
Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви. Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.
Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.
Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної — компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.
По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму. По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них ґрунтується. Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.
Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.
Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.
Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.
За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль православ'я у дореволюційній Росії, католицизму в феодальному суспільстві.
Католицизм, православ'я і протестантизм, що виділився з католицизму, є основним гілками християнської релігії. Християнство ( від грецького Christos-помазаник) одна з світових релігій (разом з буддизмом і ісламом). Християнство поширене в країнах Європи, Америки, в Австралії, а також в результаті активної місіонерською діяльності – в Африці, на Близькому Сході і у ряді районів Далекого Сходу. Головна ідея Християнства – спокутна місія Ісуса Христа, майбутнє друге пришестя Христа, страшний суд, небесна подяка і встановлення царства небесного. У основі догматизму і богослужіння Християнства – біблія, або Священне писання.
Сучасний католицизм поширений в країнах Європи, Північної і Південної Америки, а також Африки, Азії. На території України послідовники католицизму проживають переважно в західних областях.
Католицизм (грец. «католикос» - вселенський, усесвітній). Його початок – від невеликої римської християнської общини, першим єпископом якої, за переказами, був апостол Петро. Процес відособлення католицизму в християнстві почався ще в III-IV століттях, коли наростали і посилювалися економічні, політичні, культурні відмінності між західною і східною частинами Римської імперії. Початок розділення християнської церкви на католицьку і православну був покладений суперництвом між римськими папами і константинопольськими патріархами за верховенство в християнському світі. Близько 867 року відбувся розрив між Папою Миколаєм I і константинопольським патріархом Фотієм.
Католицизм і православ'я нерідко називають відповідно Західною і Східною Церквою. Розколом Християнства на Західна і Східна Церкви прийнято рахувати велику схизму 1054 р., породжену розбіжностями, що почалися приблизно з IX століття. Остаточний розкол відбувся в 1274 р. Головною причиною розколу християнства є політична боротьба духовенства за сфери впливу (впливу як своєї Церкви, так і особистого). Недивно, що розкол починається саме під час процесу затвердження християнства в західній і східній Європі, а закінчується на той час, коли з'єднання церковної і державної політики (особливо в країнах західної Європи) стає найбільш сильним.
Проте є один важливий чинник, що зіграв певну роль в розколі Церков. Це - відмінність в розумінні християнства, пов'язане з відмінністю менталітету народів західної і східної Європи. Це відмінність менталітетів раціоналіста і містика. У плані менталітету народів - це відмінність між західним, таким, що має більш виражену раціоналістичну тенденцію, менталітетом і східним, де більш виражена містична тенденція.
Основою католицького віровчення, як і всього християнства, прийнято Священне писання і Священний переказ. Проте, на відміну від православної церкви, католицька вважає Священним переказом ухвали не тільки семи перших Уселенських соборів, але і всіх подальших соборів, а окрім того – «папські» послання і ухвали.
Організація католицької церкви відрізняється строгою централізацією. Римський папа – голова цієї церкви. Він визначає доктрини з питань віри і моралі. Його влада вища за владу Уселенських соборів.
Централізація католицької церкви породила принцип догматичного розвитку, що виразився, зокрема, в праві нетрадиційного тлумачення віровчення. Так, в Символі віри, що визнається православною церквою, в догматі про Трійцю сказано, що Святий Дух виходитиме від Бога-Батька. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходитиме і від Батька, і від Сина. Сформувалося і своєрідне вчення про роль церкви в справі порятунку. Вважається, що основа порятунку – віра і добрі справи. Церква, по ученню католицизму (у православ'ї цього немає), володіє скарбницею "надналежних" справ, створених Ісусом Христом, Богоматір’ю, святими, благочестивими християнами. Церква має право розпоряджатися цією скарбницею, приділяти з неї частину тому, хто її потребує, тобто – відпускати гріхи, дарувати прощення таким, що каються. Звідси вчення про індульгенції – про відпущення гріхів за гроші або за які-небудь заслуги перед церквою. Звідси – правила молитви за померлих і право папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі.
Центр культу – храм. Готичний стиль в архітектурі, що розповсюдився в Європі в кінці Середньовіччя, немало сприяв розвитку і зміцненню католицької церкви. Важливі елементи культу – свята, а також пости, які регламентують побутовий устрій життя прихожан.
Уселенське Православ'я (православ’я – тобто «праве» або «правильне», таке, що дійшло без спотворень) – це збори помісних Церков, які мають однакові догмати і схожий канонічний пристрій, визнають таїнства один одного і знаходяться в спілкуванні. Православ'я складається з 15-ти автокефальних і декількох автономних Церков.
На відміну від Православних Церков, Римський Католицизм відрізняється перш за все своєю монолітністю. Принцип організації цієї Церкви більш монархічний: вона має видимий центр своєї єдності - Папу Римського. В образі Папи зосереджується апостольська влада і авторитет Римсько-католицької Церкви.
Головою Католицької церкви є Папа. Обирають Римського Папу кардинали, тобто вищій шар духовенства Римо-католицької Церкви, який йде відразу слід за Папою. Кардиналів небагато, всього біля 250 чоловік. Вони обирають Папу на особливому засіданні, яке називається конклав.
Конклав – це цікаве встановлення Римської Церкви, що йде з середніх століть. У перекладі з латині означає “з ключем”. Учасників засідання вводять в якесь приміщення, вхід закладають цеглою, цементують. Вийти з конклаву кардинали можуть тільки тоді, коли виберуть нового Римського Папу. У XIV столітті був випадок, що кардинали півтора роки не могли нічого вирішити, люди обурилися і замкнули їх, сказавши, що поки новий Папа не буде обраний, вони звідти не вийдуть. З тих пір затвердилася така практика. Зараз конклави відбуваються в Сікстинській капелі. Щоб спонукати кардиналів до швидкого обрання нового папи їм щодня дають їжу у все меншій кількості і все гіршої якості. Римський Папа обирається двома третинами голосів кардиналів.
Папа керує Римо-католицькою Церквою за допомогою центрального державного апарату, який називається Римська курія. Це свого роду уряд, в якому є підрозділи, звані конгрегаціями. Вони здійснюють керівництво певними областями церковного життя. У світському уряді це відповідало б міністерствам.
Є конгрегація з питань віровчення, яка повинна розглядати питання, пов'язані з чистотою католицької доктрини. Є конгрегація дисципліни таїнств, яка розглядає всі спірні питання, пов'язані із здійсненням таїнств. Є конгрегація канонізації святих.
Особливе відношення до нас має конгрегація у справах Східних Церков, яка займається уніатами.
Уніати, або католики східного обряду – це вихідці з Православної Церкви або із стародавніх східних Церков (Коптської, Вірмено-григоріанської і ін.), які приєдналися до Католицької Церкви, визнали її віровчення і верховенство Римського Папи, але зберегли свій богослужебний обряд. Наприклад, на Україні – це традиційний візантійський обряд. Але як голова Церкви на літургії, безумовно, поминається Римський Папа.
Меса (літургія) є головним богослужінням в католицькій церкві, яка до недавнього часу проводилася на латинській мові. Для посилення впливу на маси в даній час дозволено користуватися національними мовами і вводити в літургію національні мелодії.
Римський Папа керує Католицькою Церквою як абсолютний монарх, конгрегації ж є лише дорадчими і адміністративними органами при нім. Римо-католицька Церква налічує зараз більше 600 мільйонів членів. Це найбільша з християнських конфесій. Католицизм поширений перш за все в країнах Південної і Центральної Європи, а також в країнах Південної і Центральної Америки (внаслідок того, що колонізація їх здійснювалася свого часу іспанцями і португальцями). Багато католиків також в Північній Америці, в США, особливо в південних штатах, які теж були історично пов'язані з Іспанією, і в східних штатах. Поширений католицизм і в таких країнах Південно-східної Азії, як Індонезія і Філіппіни. З країн, які входили до складу Російської імперії, католицькими є Польща, країни Прибалтики - Латвія і Литва, особливо Литва. У Латвії лютеран більше, ніж католиків. Естонія історично переважно лютеранська країна. Там є католики, але понад усе лютеран.
Структура Католицької Церкви схожа на нашу. Там є єпископат: митрополити, архієпископи, єпископи. Ця структура нагадує те, що було в стародавній Церкві.
У католиків є і чернецтво, на відміну від православних католицькі ченці об'єднані в так звані чернечі Ордени. Що це означає? У нас кожен монастир
живе своїм самостійним життям і підпорядкований єпархіальному архієреєві. Ставропігіальні монастирі підпорядковані безпосередньо Святішому Патріархові. У католиків ряд монастирів з одним статутом підкоряється одному загальному главі, який називається генералом чернечого Ордена. Він, як правило, є настоятелем старого з монастирів цього Ордена. Монастирі Ордена можуть бути розкидані по величезній території, навіть по всьому світу, але проте у них є єдине загальне керівництво, яке направляє все їх життя.
Орден бенедиктинців - найстародавніший. Він виник ще в V столітті. Його засновником був святої стародавньої неподіленої Церкві Бенедикт Нурсийський. Це був чернець, подвижник благочестя, який організував перші чернечі общини на Заході і дав їм статут, заснований на східних статутах. Відомий девіз преподобного Венедикта: “Молися і трудися”, який він поклав в основу свого чернечого статуту. У XII-XIII століттях виникли Ордени францисканців і домініканців, названі по іменах своїх засновників – католицьких подвижників Франциска і Домініка. Що вступали в Орден францисканців давали обітницю жебрацтва.
Цистерціанці – римсько-католицький чернечий орден, заснований в 1098р. в Кото (лат. Cistercium, тепер округ Діжона, Франція) групою ченців-бенедиктинців з Молезмського абатства на чолі зі Св. Робертом Молезмським. Їх також називали Білими Ченцями за їх білі або сірі ряси під чорними наплічниками. Цистерціанці прагнули створити общину, що живе за строгою версією чернечого статуту.
Заснований Св. Домініком в 1216 році, Домініканський орден остаточно оформився в ході ряду зборів, що відбувалися в Болоньє і закінчилися в 1221р. Вони стали першим католицьким орденом, який концентрувався на розумовій, а не на фізичній роботі. Слідуючи теологічним ідеям Св. Альберта Магнуса і Св. Хоми Аквінського, домініканці запропонували свою інтерпретацію робіт Аристотеля, яка стала ідейно-філософською основою християнства.
Св. Домінік вимагав, щоб члени ордена практикували особисту і громадську бідність. Проте, в 1475 році Папа Римський Сикст IV відмінив закон про громадській бідності і дозволив домініканцям володіти майном і мати джерела постійного доходу.
Орден домініканців відомий в історії перш за все тим, що саме йому було доручено ведення інквізиційних процесів, тобто процесів по виявленню, суду і страті уявних або дійсних єретиків. Самі домініканці любили називати себе інакше, вживаючи деяку гру слів. Річ у тому, що по-латині Dотini саnеs - “собаки Господні”. Вони так і називали себе, підкреслюючи свою охоронну і антиєретичну роль.
Напевно, більш всіх інших католицьких Орденів відоміший Орден єзуїтів. Він заснований в 1534 році іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою із спеціальною метою – протидії протестантизму і взагалі боротьбі з будь-якими некатолицькими конфесіями. У єзуїтів є так звана спеціальна четверта обітниця, якої немає ні в якому іншому чернечому Ордені. Три звичайні чернечі обітниць – безшлюбність, слухняність і некористолюбість – всім відомі, вони однакові на Сході і на Заході. У єзуїтів є ще обітниця абсолютної слухняності Папі.
Орден єзуїтів побудований дуже своєрідно і цікаво. Там існує багатоступінчата ієрархія. Є послушники, є так звані новачки; на наступному ступені чоловік дає три обітниці – і потім тільки вибрані дають обітницю абсолютної слухняності папі. З них вже вибираються керівні члени Ордена. Їх гасло: «блага мета виправдовує засоби, за допомогою яких вона досягається». Понині з Ордена єзуїтів виходить значна частина єпископів Римо-католицької Церкви. Єзуїтам належать більшість католицьких засобів масової інформації і видавництв. Щоб представити розмах їх діяльності, можна привести такі цифри: вони керують 94 католицькими вищими учбовими закладами і 59 світськими установами, що не носять спеціально духовного характеру. Вони здійснюють загальне керівництво всією місією Римо-католицької Церкви.
Весь світ розбитий єзуїтами на 50 провінцій, або областей. На чолі кожної з цих областей стоїть керівник, або препозит, який керує єзуїтами на цій 50-ій частині миру. Єзуїтам дано виняткове право не підкорятися місцевим католицьким єпископам. Вони підкоряються тільки генералові Ордена, а той – Римському Папі. Місцевий єпископат не має ніякої влади над єзуїтами.
Відступи католиків від стародавніх переказів в здійсненні таїнств. Число таїнств у католиків таке ж, як і в стародавній Церкві, тобто сім. Але загальний погляд на всі таїнства принципово відрізняється від древньоцерковного. Католики учать що таїнства є не тільки дійсними, але і рятівно-дієвим, незалежно від стану людини, яка їх приймає.
Наша Церква учить, що церковні таїнства вважаються дійсними при здійсненні їх всяким канонічно правильно поставленим священиком по Церковному статуту. Але рятівно-дієвим таїнство є тільки тоді, коли людина приймає його з належним розташуванням. Апостол Павло в Першому посланні до Коринфянів попереджав про те, що якщо людина причащається без міркування, без належної підготовки, то він робить це в засудження собі.
Католики ж вважають, що в усякому разі – незалежно від того, з вірою або без віри підходить людина до сприйняття таїнства, - воно є рятівно-дієвим. Це дуже небезпечно, тому що при такому підході таїнства починають розглядатися як якісь магічні обряди. Тобто, якщо правильно поставлений священнослужитель правильно прочитає покладені слова, якщо є той, над ким цей обряд здійснюється, і є всі зовнішні атрибути, необхідні для його здійснення (вода для хрещення, хліб і вино для Євхаристії), тоді наявність цих формальних елементів є достатньою для того, щоб таїнство виявилося рятівно-дієвим.
У Православній Церкві формула хрещення така: “Охрещається раб Божий (ім'я)… в ім'я Батька, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духу, амінь”. У католиків же відбувається перенесення уваги на фігуру того, що здійснює таїнство. Католицький священик говорить: “Я охрещаю тебе”.
У католиків з середніх століть введене обливати або окропляти при хрещені. Ми не можемо зараз говорити про це як про відмінність, тому що і у нас за останнє сторіччя багато дорослих і дітей було хрещено таким чином. Але в нашій країні умови життя були такі, що Церква була вимушена допускати хрещення обливанням або кропленням. У крайній ситуації таке хрещення допускалося і стародавньою Церквою – якщо треба було вибирати: хрестити людину обливанням або не хрестити зовсім. Католики ж в середні віки не спонукалися до цього ніякими ґрунтовними неминучими причинами. У нас хоч і був тимчасовий відхід, але зараз ми прагнемо по можливості повернутися відносно дорослих – і це є вже в багатьох храмах – до практики хрещення зануренням, як це і було в стародавній Церкві, тоді як католики як і раніше принципово рахують достатнім обливати або окропляти при хрещені.
У Католицькій церкві є таїнство, яке називається конфірмацією (миропомазання). Здійснюється воно, на відміну від Православної Церкви, як правило, єпископом. Ця відмінність не така вже істотна, адже і у нас священик помазує миром, яке освячене архієреєм. У практиці Православної Церкви міро раз на два роки освячує Патріарх, потім воно розподіляється по єпархіях і по приходах (тобто єпископ таким чином частину своїх повноважень доручає священикові). А у католиків сам єпископ здійснює це таїнство через покладання рук.
Істотною відмінністю є те, що конфірмація не здійснюється над немовлям відразу після хрещення, а лише після досягнення підліткового віку. У різних країнах і в різні століття вік конфірмації коливався від семи до дванадцяти років. Чим керуються католики, відсовуючи миропомазання - конфірмацію від хрещення? Вони учать так. Якщо немовля хрещене, то він звільнений від провини первородного гріха. Немовля особистих гріхів не має. Якщо він і помре, то всеодно буде врятований і сподобиться кращій долі, тому немає сенсу викладати йому інші таїнства до досягнення підліткового віку. Це чисто зовнішній, раціоналістичний підхід, при якому ігнорується благодатна дія таїнств.
Понад усе відступів від стародавньо-церковної практики у католиків є в таїнстві Євхаристії. По-перше, немовлят до конфірмації не причащають. По-друге, причащання мирян здійснюється тільки під виглядом хліба. Хліб для Євхаристії вживається прісний. Практика причащання мирян тільки хлібом виникла в середні віки з міркувань санітарно-гігієнічних. У той час Європу часто відвідували хвороби, такі, як чума, холера, що відносили до чверті населення. Як один із способів боротьби із заразою і було введено причащання мирян тільки під одним виглядом, коли кожному хто причащається дається так звана облатка - шматочок прісного хліба. Зрозуміло, що в цьому виявилася невіра через таїнство, що зціляє не тільки духовні, але і тілесні недуги, недостатня віра через Тіло і Кров Рятівника. Це відбулося вже після відділення католицтва від Уселенської Церкви, коли багато що в церковному житті католиків стало приходити в згасання.
Моментом приложення Святих Дарів у католиків вважаються установчі слова Христа Рятівника: “Прийміть, ядіте, це є Тіло Моє .”, а не молитва покликання Святого Духу, як в Православній Церкві. Епіклеза (покликання Духу Святого) є в стародавніх літургійних текстах і звичайно ж в літургіях святого Іоанна Златоуста і святого Василя Великого. У католицькій месі цієї молитви немає. У цьому виявляється відмінність богословського підходу. Для католиків головне - вимовлення формули, навіть якщо в ролі цієї формули виступають слова Христа Рятівника. Головне – щоб формула була вчасно вимовлена.
Інакше в Православній Церкві. Хоча ми, молячись на кожній літургії, віримо і знаємо, що диво здійсниться, що вино і хліб дійсно стануть Тілом і Кров'ю Христа Рятівника, але все таки головне в літургії - це молитва про те, щоб диво здійснилося, щоб Дух Святий прийшов і перетворив те, що було хлібом і вином, в Тіло і Кров Христа Рятівника. А для католиків головне - це формула, а все інше - моменти, що обрамляють її.
В таїнстві браку перша відмінність полягає в тому, що здійснювачами браку в Католицькій церкві визнаються самі наречені, а не священик. Брак і у них здійснюється в храмі, перед вівтарем. Священик дає нареченому і нареченій кільця. Але священик потрібний лише для визнання канонічної законності браку.
Друга відмінність – визнання абсолютної нерозривності браку. Розлучення у католиків недопустиме ні з якої причини – навіть з тої, яка вказується самим Рятівником в Євангелії (тобто унаслідок порушення подружньої вірності). У Католицькій церкві чоловік, який є постраждалою стороною, не має права на розлучення і, отже, на вступ до іншого шлюбного союзу при житті сторони, що зрадила йому. Проте з книг відомо, що в середні віки католики розлучалися. Річ у тому, що у католиків все можна витончено обійти. Брак абсолютно неможливо розірвати, але він може бути визнаний недійсним. З яких причин? Головна причина – що брак здійснювався із спонук, які не відповідають меті шлюбного союзу. В середні віки цим дуже часто зловживали, і інші європейські монархи не раз одружувалися, користуючись цим формулюванням. Тепер теж такі процесів досить багато. Всі вони йдуть через Ватикан. Великий клопіт відповідному відомству Ватикану доставляє численні процеси про визнання недійсним браків, що укладаються жителями “третього миру” (в основному іспанцями і португальцями з Латинської Америки), з метою отримати громадянство в країнах Південної Європи (Іспанії, Португалії, Італії). У Іспанії і Португалії цивільний брак практично не має місця або, принаймні, не дає права громадянства. Тому інші люди вирішуються на таку беззаконну дію.
У другій половині XI століття у католиків був введений обов'язковий целібат (тобто безшлюбність) священного.
Целібат не треба плутати з чернецтвом. Священиків і єпископів з католицьких чернечих орденів не так багато. Целібат – це просто обітниця відмови від сімейного життя. У стародавній Церкві в брак могли вступати ті що перебувають в сані всіх трьох ступенів священного: диякон, пресвітер і єпископ.
У Посланні апостола Павла до Тимофія мовиться: “Єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік” (1 Тім. 3, 2). Така практика існувала впродовж перших століть. Поступово (приблизно до VI століття) на Сході затвердився звичай безшлюбності єпископату. При візантійському імператорові Юстініані Великому всі єпископи стали обов'язково безшлюбними (не ченцями, а саме безшлюбними). І тільки потім, значно пізніше, стало так, що в єпископи може бути рукопокладений тільки чернець. У стародавній Церкві, як і у нас зараз, для дияконів і священиків до хіротонії вирішувався перший і єдиний брак.
На Заході із самого початку брак духівництва не вважався нормою. Там розповсюдилася психологія гасіння браком, на шлюбний союз стали дивитися як на щось нечисте, особливо стосовно священнослужителів. На Сході теж існувала така думка, але вона була знехтувана Соборами стародавньої Церкви. Помісний Собор в місті Гангри, а потім і Трулльській Собор прийняли спеціальні правила - канони, в яких мовиться, що, якщо хто відпускає дружину свою або чоловіка свого не по прагненню до чистоти і благочестивого життя, а унаслідок гнушіннябраком, такий, якщо священик, - та буде вивержений з сану, а якщо мирянин - та буде відлучений. Або якщо хто не бажає приймати Причащання у одруженого священика, тому що гребує їм, якщо живе в браку, то такий, якщо пресвітер, - та буде вивержений, а якщо мирянин - та буде відлучений.
Відношення до браку як до чогось що поганить людину стародавня Церква рішуче не прийняла. Проте на Заході воно поступово зміцнювалося і привело до визнання всецілого обов'язкового целібату.
Рукоположення у католиків зберігається. Єдина відмінність в тому, що рукоположення єпископа у них здійснюється одним єпископом, а в Православній Церкві - не менше ніж двома. А інше за формою достатньо схоже.
Дияконів у католиків майже не залишилося. Вони формально признаються, але чин дияконського служіння при здійсненні католицького богослужіння не потрібний. Сан диякона для католиків - це просто сходинка: присвячувальний на 10 хвилин рукополагається в диякона, щоб після цього стати пресвітером. Фактично ж диякон відсутній, як у нас фактично відсутній іподиякон (окрім тих, хто служить при єпископові). Проте у нас кожен, хто рукопологається в диякона, спочатку посвячується в читця (тобто іподиякона) і якийсь час, поки він стоїть і чекає дияконської хіротонії, буває іподияконом. Приблизно так само у католиків відбулося з дияконським служінням.
Католики учать, що гріхи підрозділяються на ті, що прощаються і на смертні. Попутно необхідно відмітити, що в деяких наших молитвениках, виданих в XX столітті або західного видання, є переліки “Сім смертних гріхів” або що-небудь подібне. Всі ці списки – по сім, по вісім і по дев'ять – благополучно перекочували до нас з католицьких книжок.
Який гріх називали смертним святі батьки? Не формально якийсь визначений: скажімо, крадіжка або вбивство. Ісаак Сирін писав: “Гріх до смерті є той, якщо хто, согрішивши, в нерозкаяні перебуває”. Тобто смертним гріхом є той, в якому людина не розкаюється. Він може бути по видимості і дрібним. Але якщо дрібна пристрасть міцно прив'язує людину до землі і душа перебуває в нерозкаяні, то і невеликий на перший погляд гріх може виявитися згубним для душі.
Святі батьки не ділять гріхи за якими-небудь зовнішніми ознаками на
смертні і на простимі. У католиків же таке ділення є. Окрім цього кожен гріх ділиться на два складових його елементу: провина гріха і покарання за гріх.
У чому ж особливість католицького вчення про сповідь?
У хрещенні людині прощаються всі гріхи: і смертні, і простимі: і відносно провини, і відносно покарання. Тобто в хрещенні людині прощається все.
А в таїнстві сповіді, як учать католики, все відбувається по-іншому: смертні гріхи прощаються і відносно провини, і відносно покарання, але простимі гріхи прощаються тільки відносно провини, а покарання при цьому залишається. Покарання чоловік неодмінно повинен понести. Звідси і індульгенції, і вчення про чистилище і про різного роду канонічні покарання. Понести покарання - це спосіб дати Богові задоволення. Тому після сповіді, як правило, духовник видає католикові точний перелік канонічних покарань, які той повинен понести за гріхи. Католицьке “Керівництво по пастирському богослов’ю” – там написано, за який гріх, при яких обставинах, в якому віці, при яких пом'якшувальних, при яких обтяжливих обставинах і т.д. вважається таке-то покарання. Воно може бути збільшене, пом'якшене, за нього може бути дана така-то індульгенція. Одним словом, все дуже точно розписано, і це зрозуміло. Адже якщо бачити порятунок в задоволенні, яке неодмінно потрібно принести, то важливо не помилитися, тому що якщо покарання дати менше, ніж вважається, то людина приноситиме його в чистилищі, а духовник відповість за те, що він не наклав правильного покарання у міру гріхів, що сповідали. Духовник тут виступає як суддя, а не як душерятивник. Цей аспект вельми перебільшений в католицькій пастирській практиці.
І ще одна цікава особливість. Як вважають католики, для того, щоб таїнство покаяння виявилося рятівним, не вимагається того, що глибокого крушить, продиктованого любов'ю до Бога, а достатньо легкого жалю про гріхи, продиктованого страхом або іншими мотивами. Це учення католики виділяють як один з найпозитивніших моментів своєї доктрини у вченні про таїнство сповіді. У Римо-католицькій богословській енциклопедії, що вийшла в 1967 році, написане із цього приводу наступне:
“Перевага нового закону якраз в тому і полягає, що те, що неповне крушить, те, що не було достатнім для відпущення гріхів ні в первісній релігії, ні в релігії іудейською, стає достатнім в з'єднанні з таїнством в релігії християнській”. Виходить, що справжнє покаяння, яке було потрібне в первісних релігіях і в іудаїзмі, тепер не потрібне (і в цьому ніби то головна перевага Нового Заповіту). Тому тепер на сповіді можна покаятися лише злегка і проте отримати прощання гріхів. Це знову прояв того ж формального, зовнішнього підходу до таїнств.
Найяскравіше відображає суть католицизму слово папізм. Хто ж такий Римський Папа і як про нього учать самі католики? Його офіційний титул:
“Єпископ Риму, Заступник Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Первосвященик Уселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ і митрополит провінції Романії, Суверен держави-граду Ватикан, раб рабів Божих”.
Латинське слово «вікарій» буквально переводиться як “заступник” або “намісник” – саме в такому сенсі розуміється католиками роль Римського Єпископа. Під «Князем Апостолів» розуміється святий апостол Петро, який мислиться католиками як якийсь абсолютний, монархічний голова апостольської общини. Примас – це означає “старий”, такий, що “першенствує” з єпископів. Слово «суверен» означає незалежний світський правитель. Понині Папа рішуче наполягає на тому, щоб залишатися незалежним главою світської держави, хоч би такої маленької, територія якої займає менше гектара.
Що ж витікає з цього титулу на практиці? У римо-католицькому праві записано: “Верховна кафедра ніким не може бути судима”. З цієї короткої фрази виходить, що Римський Первосвященик не підлягає суду Уселенського Собору і що в самій Римо-католицькій Церкві немає такого органу, який міг би сказати Папі, що він помиляється, поступає неправильно, і засудити його. Папа вищий за Церкву і вищий за Уселенський Собор. А також самі правила Уселенського Собору не можуть бути визнані дійсними, якщо Собор не був скликаний Папою і ці правила не були їм затверджені. Жоден єпископ в світі не може вважатися справжнім єпископом, якщо він своє присвячення отримав без санкції Римського Папи.
З вчення про те, що Папа стоїть вище за Уселенську Церкву, що він неосудний не тільки людському, але і церковному суду, католики зробили ще один дуже страшний висновок. У них існує догмат про папську непогрішність. Католики учать, що Римський Первосвященик, коли він говорить від імені всієї Церкви (є такий римо-католицький термін «ex cathedra», тобто “з кафедри” – в тому сенсі, що він виступає офіційно) про питання віровчення або моральності, не може помилятися і його визначення непогрішимі самі по собі і не потрібно ні підтвердження, ні ухвалення їх церковною Повнотою.
Це досить новий догмат. Він був прийнятий тільки в 1870 р. на Першому Ватиканському Соборі, який католики називають Двадцятим Уселенським. Вони продовжували рахунок Уселенських Соборів, зараховувавши до них деякі свої Собори періоду Середніх століть, Відродження і Нового часу. Зараз вони налічують двадцять один Уселенський Собор.
Якщо визнати цей догмат, то виходить, що властивість непогрішимого учительства, яке належить всій Церкві в цілому, привласнюється одній особі – Римському Єпископові.
А хто у нас в Православній Уселенській Церкві вважається хранителем істини? Чи є якийсь орган, який дає такі визначення, які всі повинно приймати і вважати, що вони безумовно є істиною? У Православ'ї для того, щоб навіть найавторитетніший Собор був визнаний Уселенським, потрібно, щоб його ухвали були прийняті Повнотою Церкви. Щоб весь народ церковний сказав своє “так” для ухвали цього Собору. І лише якщо це “так” від народу прозвучить, то буде затверджено, що Собор достовірно відображає учення всієї Церкви. Це визначається не за якими-небудь зовнішніми ознаками, такими, як формальна більшість голосів: у історії Церкви неодноразово бувало, що більшість складали єретики. Ми сповідаємо віру в єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Соборна Церква – це не просто статистичний перелік тих, хто ходить в храм. Ми віруємо в те, що, не дивлячись на неміч людські, не дивлячись на помилки ієрархів і мирян, Церква як Повнота не може помилятися.
Влада папи зростала і розвивалася впродовж століть. Таке піднесення Римського Єпископа пояснюється і об'єктивними історичними обставинами. Місто Рим було єдиною апостольською кафедрою на Заході. Довгий час державність на Заході була дуже нестабільна, і єдиним стійким інститутом була Римська кафедра на чолі з Римським Єпископом.
Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упо рядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.
Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.
Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.
У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.
Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.
В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.