Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Нація та держава
Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна держава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. В сучасному світі правилом є багатоетнічні та багатонаціональні держави, на теренах яких можуть співіснувати кілька етнічних груп та націй.
Зокрема, на території колишнього СРСР хіба що Вірменію можна було вважати моноетнічною державою, тоді як усі інші «республіки-сестри» являли собою той чи інший різновид багатоманітності. Зокрема, за переписом 1989 р. на території України мешкало 72,7% українців, 21,9% росіян, близько 1% євреїв і т. д. За роки незалежності зазначені пропорції якісно не змінились за одним суттєвим винятком: до Криму повернулася значна частина кримськотатарського народу, силоміць депортованого за наказом Сталіна. У більшості наукових публікацій Україну характеризують як багатоетнічну державу. Однак з огляду на те, що кримські татари є етнічною нацією на своїй історичній території, сьогодні нашу країну можна вважати, жорстко дотримуючись критеріїв, різновидом багатонаціональної держави74.
Зазвичай, хоч і не завжди, серед націй, які співіснують у конкретній державі, одна є корінною та відносно сильнішою й численнішою. Представники інших націй та етнічних груп перебувають у меншості, їх називають національними меншинами. В Україні більшість становлять етнічні українці, завдяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціонувати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами України, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фундаментальному документі стверджується, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права
Багатонаціональними також є, наприклад, Росія або Швейцарія. На території останньої за умов спочатку конфедеративного державного устрою, який з часом трансформувався у федеративний, зберігаючи свою етнічну визначеність, але без потягу до відокремлення, вже багато століть живуть і співпрацюють нащадки німців, французів, італійців.
Колишній СРСР, складений з 15 республік, був типовим прикладом багатонаціонального державного утворення. Але доля цього союзу виявилась не такою щасливою, як у Швейцарії: він розпався, не в останню чергу через потяг своїх складових до повноцінного державного самовизначення. Отже, стабільність багатонаціональної держави не є природною, а умови стабільності вимагають серйозного теоретичного дослідження та постійного практичного піклування. Суттєвим чинником, який «загрожує» багатонаціональній державі розпадом, є право народів на самовизначення.
Заради узагальнення сказаного і підготовки до подальшого викладу, нагадаємо про одне особливе розуміння поняття культури. Культура — це окрема людська спільнота, носій низки загальновизнаних символів, особливостей менталітету та норм поведінки, що відрізняють саме її членів — «нас» від «інших»76.
Введене поняття має дуже великий об'єм. У національному вимірі воно поглинає усі різновиди націй, етносів, етнічних груп. Власне кажучи, ми звертаємося до цього поняття для того, щоб у найзагальніший спосіб зафіксувати неоднорідність, внутрішню структурованість будь-якого виміру суспільного буття77.
З допомогою нововведеного поняття доречно висловити таке загальне припущення: суперечності не тільки між різноманітними культурами ет-нонаціональної природи, але й між іншими складовими багатовимірного багатокультурного (мультикультурного) людського суспільства криють у собі певні загрози його єдності. Тому проблема оперування з бага-токультурністю є суттю проблеми, яку ми тут розглядаємо: як оптимізу-ватн взаємини різних соціальних суб'єктів, що діють у вимірі національного. Є сенс припустити, що описані далі методи та засоби подолання наявних труднощів при її розв'язанні можуть становити евристичну аналогію для розв'язання міжконфесійних, тендерних та інших міжкультур-них проблем.
. Національне самовизначення і національна самосвідомість
«Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток», — проголошує стаття 1 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»78. З цього та інших визнаних у світі документів випливає право кожного народу на створення власної держави або ж на певне виокремлення у межах складного державного утворення. Процеси реалізації цього права зазвичай досить суперечливі та повільні, а інколи зазначена норма взагалі не актуалізується. Адже право на самовизначення зачіпає інтереси великої кількості окремих осіб і різноманітних колективних суб'єктів націонатьного буття, його реалізація вимагає наявності низки внутрішньо-національних і зовнішніх умов. Звернемося до розгляду однієї з внутрішніх умов, яку можна б назвати готовністю народу до самовизначення.
З наведених раніше міркувань фахівців зрозуміло: необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розвиток національної самосвідомості. Що ж це означає?
Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під державною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а також пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді описується схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідовні фази79:
фаза А — період «наукового зацікавлення». В цей час «національна інтелігенція» формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, визначають основні ознаки «своєї» національної ідентичності;
фаза В — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, шо поширюються серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим їхня національна свідомість формується або ж «пробуджується»;
фаза С - період «масового націонаіьного руху», який виникає на підґрунті попередніх фаз, особливо «патріотичної агітації». Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань наиіон&іьної свідомості, шо створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасшгабноі нації.
Див.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. - Київ, 1995. - С. 4. Цей міжнародний документ УРСР ратифікувала 19 жовтня 1973 р. Див.: Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. - С. 221-222, 297-299.
580
Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інакше кажучи, «патріотична агітація» не завжди переходить у фазу С, яка, в свою чергу, не завжди приводить до успішного державотворення. Інколи еволюція у напрямку А -^ В ^ С буває зірвана через несприякгшві внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію українства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і. відповідно, три історичні спроби українства здійснити право на самовизначення".
З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створення УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершився у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий прошарок національної наукової, культурної та політичної еліти. Жодну з перелічених спроб облаштувати власну державу з тих чи інших причин не можна вважати успішним підсумком боротьби за самовизначення.
Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей період характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латентному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.
Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних програм і приводить до проголошення незалежної української держави у 199! р. Можна вважати, шо цей цикл триває й досі, бо процеси усталення національної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.
Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принаймні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жертви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-національні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політичними перетвореннями. Це переконливо підтверджує найновіший досвід України, інших нових незалежних держав. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного
впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікаціїта на консолідацію новонародженої політичної нації, шо ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцненням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.
Дотепер ми розглядали національну самосвідомість як шось однорідне і несуперечливе. Проте пе не завжди гак. У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість - як на особистому, так і на колективному рівні - має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей51. Зокрема, представник турецького етносу в сучасній Німеччині, котрий виріс і виховувався у звичайних для цієї країни умовах, може відчувати лояльність як до турецької, так і до німецької нації. За радянських часів багато хто вважав себе громадянином УРСР і СРСР одночасно. Довгий час це не створювано проблеми. Але за умов посилення потягу до національного самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або зберігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв"язання. У першому випадку окрема особа (або певна спільнота) так чи інакше позбавляється однієї з суперечливих лояльностей, у другому — вона взагалі може втратити свою національну ідентичність, шо позбавляє її культурно-історичного фунту і доводить у деяких випадках до аномії. Для спільноти становить небезпеку гальмування сучасної фази націогенези8-'.
Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: культурну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншому примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.