Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Р. ПРИЛУЦЬКИМ
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного та господарського права (Національна академія управління)
Цивільне право, без перебіль шення, — одна з найбільших і найскладніших за змістом га лузей права і правової науки. З ураху ванням різноманітності та важливості суспільних відносин, що охоплюються ним, є очевидним той факт, що від ре зультатів розбудови цієї галузі знач ною мірою залежить і успішність ста новлення національної правової сис теми загалом.
Цивільне право України розви вається у досить складних суспільних, політичних і економічних умовах. З одного боку, над ним тяжіють більшою чи меншою мірою застарілі догми, що дістались у спадок від ра дянського періоду правової науки (потрібно визнати, досить важливого), "а з другого — вимоги нових реалій суспільного життя в умовах ринкової економіки. Виникає потреба в переос мисленні багатьох категорій, понять. З’являються нові інститути і навіть підгалузі, що не завжди однаково сприймається як науковцями, так і .практикою. Потрібен час, щоб подола ти звички.
І в цій ситуації колектив авторів під керівництвом видатного науковця Я. Шевченко зробив сміливий крок з підготовки та видання першої у неза лежній Україні Енциклопедії цивіль ного права* (далі — Енциклопедія).
Сміливий тому, що з цілої низки важ ливих елементів системи сучасного українського цивільного права ще не склалися єдиний підхід і одностайне сприйняття. А енциклопедія — це все-таки науковий довідник, що має містити систематизовані відомості з усіх галузей знань або окремої галузі. Тому і ця перша смілива і важлива спроба не могла не оминути окремих положень, що можуть викликати зауваження і дис кусію у науковому співтоваристві.
Не вдаючись до висвітлення пози тивних сторін Енциклопедії, про що вже цілком справедливо зазначалось у багатьох рецензіях і відгуках, хотілося б зупинитись на кількох, на нашу дум ку, проблемних питаннях цивільного права, про які йдеться в її статтях.
Одним із таких проблемних питань нині є питання про систему цивільно го права. Ще донедавна система цивільного права розглядалась як пев на структурна сукупність цивільно - правових норм, що утворювали інсти тути цивільного права. Але з розвит ком цивільного права й особливо прийняттям нового ЦК України (2003 р.) стало зрозумілим, що в ме жах цивільного права з’явились маси ви норм, які регулюють такі складні однорідні відносини, які не вміщують ся в межах звичних інститутів, що змусило говорити про виникнення окремих підгалузей цивільного права, в межах яких проглядаються своєрідні загальна й особлива частини. Навіть поверховий огляд цивільно-правової наукової та навчальної літератури свідчить, що це питання ще до кінця не вирішене.
На жаль, в Енциклопедії про блемність цього питання не врахована. Визначення понять «галузь» і «підгалузь» права авторами Енциклопедії не дається, хоча визначення зобов’язаль ного і договірного права робиться че рез поняття підгалузі. При цьому в одній статті вказується, що «інститут права — сукупність відокремлених, взаємопов’язаних правових норм, що утворюють частину права та регулю ють певну сторону однорідних відно син... Норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інсти тути...» (с. 410).
Як бачимо, підгалузь права тут не згадується взагалі, що дає підстави сприймати поняття галузі цивільного права як виключно сукупності інсти тутів права.
Проте такий висновок був би хиб ним, оскільки інші автори Енцикло педії стверджують, що «зобов’язальне право — підгалузь особливої частини цивільного права (виділено мною. — Р. Б.), що регулює зобов’язальні пра вовідносини» (с. 385), а «договірне право — структурна частина (підга лузь) цивільного права як окремої га лузі права, що складається із правових норм, які регулюють договірні відно сини (зобов’язання)» (с. 274).
Таким чином, зобов’язальне право, складовою частиною якого, за загаль ним визначенням, є договірне право, розглядається як підгалузь особливої частини цивільного права. Але скла дається воно з підгалузі договірного права, яка є вже частиною галузі пра ва. Залишається, однак, не зовсім зро зумілим, чим потрібно вважати недо- говірні зобов’язання, що є також невід’ємною структурною складовою зобов’язального права. Але і без цього зрозуміти досить складно.
Слід, безперечно, визнати, що до говірні зобов’язання містять такий ве ликий масив норм, що об’єктивно ніби дозволяє говорити про «договірне пра во». Але при цьому виникає зако номірне запитання: якщо договірне право визнати підгалуззю права, то який статус у структурі цивільного права повинно зайняти зобов’язальне право?
Запитання непросте. Тому, напевно, шукаючи відповідь на нього, автори навчального посібника «Договірне право України» змушені, визнаючи існування зобов’язального права як підгалузі права, стверджувати про на явність «генерального інституту до говірного права, до складу якого, у свою чергу, входять окремі базові інститути та субінститути»*.
Спірним нині є також питання про спадкове право. В Енциклопедії спад кове право визнається як один з інсти тутів цивільного права, в якому визна чаються межі дозволеної поведінки суб’єктів спадкових правовідносин, які закріплюються законодавством України (с. 773).
Цієї позиції дотримуються й авто ри названого навчального посібника. Проте представники такої поважної інституції, як Національна юридична академія України імені Ярослава Муд рого, вважають, що у цивільному праві України існує п’ять підгалузей: «Осо бисті немайнові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов’язальне право; Спад кове право... Така підгалузь як спадко ве право (поєднує) інститут спадку вання за заповітом й інститут спадку вання за законом»*.
Автори Енциклопедії, щоправда, також визнають складну структуру спадкового права (як інституту пра ва), до якого входить спадковий до говір — новий інститут спадкового права (с. 773-774). Закономірно у зв’язку з цим постає запитання: як ін ститут може складатися з інститутів?
Визнаючи об’єктивну необхідність і обґрунтованість поділу цивільного права України як галузі права на пра вові норми, що формують підгалузі, інститути і навіть субінститути чи ге неральні інститути, ми, тим не менше, погоджуємось, що це питання знахо диться ще на стадії науково-теоретич- ного осмислення і далеке від остаточ ного вирішення. У таких умовах, як видається, Енциклопедія мала б відоб разити весь спектр позицій із тим, щоб не виникало однобокого і, безперечно, такого, що не відповідає дійсності, сприйняття.
Важливим питанням для цивільно го права є нині й питання про його джерела. Визначаючи джерела цивіль ного права, автори Енциклопедії до сить традиційно розглянули акти цивільного законодавства і насамкі нець згадали, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаями діло вого обороту, якщо вони не суперечать договору або актам цивільного зако нодавства (с. 233-234).
З цим не можна погодитись, оскільки у ЦК України чітко визначе но три джерела цивільного права: до говір (ст. 6); цивільне законодавство (ст. 4) і звичай (ст. 7). Договору як самостійному джерелу при цьому на дається визначальна роль навіть по рівняно з цивільним законодавством. Цього об’єктивно не можна не визна вати, що, на нашу думку, також мало б знайти своє відображення в Енцикло педії**.
Безумовно, можна було б відзначи ти й інші спірні питання чи недостат ньо обґрунтовані визначення, що міс тяться в Енциклопедії. Та це завдання для інших досліджень. У цілому ж до свід її видання слід визнати корисним і потрібним. У разі перевидання вбача лося б доцільним звернути увагу на подібні питання, врахувавши і вислов лені тут зауваження.