Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Предмет і завдання педагогіки вищої школи, категоріальний апарат
Педагогіка вищої школи — галузь педагогічної науки, яка вивчав педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя. Предмет педагогіки вищої школи охоплює: вищий навчальний заклад; педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників;педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента; процес вищої освіти і самоосвіти; навчання у вищому навчальному закладі;виховання і самовиховання студентів; моральну і психологічну підготовку;форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі;педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення; особистість науково-педагогічного працівника; педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників; колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників;студентські колективи (соціальні групи). У Законі "Про освіту" мету вищої освіти сформульовано так: "Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Педагогіка вищої школи має забезпечити реалізацію таких функцій: освітньої, науково-пізнавальної,спонукальної, перетворювальної, прогнозуючої, проективної, культурологічної, адаптивної, формуючо-виховної та формуючо-професійної. Категорії: Розвиток студента - цілеспрямований, систематичний і безперервний процес удосконалювання розумової, психічної, фізичної і професійної діяльності за допомогою відповідного навчального матеріалу, доцільного впливу та адекватної організації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі. Навчання - взаємозумовлений, цілеспрямований, організований і систематичний процес передавання знань, навичок, умінь та процес оволодіння ними. Основні завдання педагогіки вищої школи: обгрунтування методологічних і теоретичних засад педагогічного процесу у вищій школі на сучасному етапі розвитку науки і людства; - вивчення сутності, особливостей і закономірностей педагогічного процесу та його складових: навчання, виховання, морально-психічної і психологічної підготовки, розвитку, самовиховання й самоосвіти відповідно до вимог Болонського процесу; - розроблення методичних систем та окремих методів соціалізації і професійної підготовки майбутніх фахівців, їхнього виховання й розвитку;- розроблення й конкретизація принципів навчання та виховання студентів (слухачів), їхньої професійної, морально-психічної і психологічної підготовки відповідно до змін, які відбуваються в житті суспільства, ринкової економіки та ін.;-виявлення та обґрунтування умов успішної реалізації вимог принципів навчання й виховання для діяльності в різних сферах;- визначення шляхів удосконалення й розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи, підвищення ефективності різних способів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівнів підготовленості студентів і груп;-прогнозування розвитку педагогічного процесу залежно від перспектив науки і потреб суспільства;-розроблення нових підходів, принципів, форм і методів професійної, морально-психічної й психологічної підготовки студентів (слухачів) та різних соціальних груп до діяльності в умовах конкуренції;-пошук шляхів, прийомів, способів і засобів активізації пізнавальної діяльності студентів (слухачів), скорочення часу на їхнє ефективне та якісне професійне навчання;-виявлення закономірностей педагогічного впливу на студентів (слухачів) з метою формування в них наукового світогляду, національної свідомості, гідності й гордості, національних почуттів і патріотизму, професійної відповідальності;- формування у студентів мотивації до діяльності, конкуренції, активного суспільного й громадського життя;- розкриття основних закономірностей, мети, змісту, методики самовиховання й самоосвіти студентів (слухачів), способів і прийомів їхнього стимулювання серед різних категорій людей;- розроблення сучасних педагогічних технологій соціалізації й професійної підготовки фахівців та різних соціальних груп;- вивчення різних колективів і розроблення технологій педагогічного впливу на них з метою їхнього згуртування, оптимізації стосунків і забезпечення взаємодії, злагодженості тощо;- вивчення й критичне осмислення педагогічної спадщини вищої школи минулого, виявлення й використання всього того, що є цінним сьогодні;-впровадження у систему вищої освіти нових педагогічних технологій освіти, навчання, професійної підготовки, виховання та ін;- перебудова навчально-виховного процесу у вищій школі відповідно до вимог Болонського процесу.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспіль ства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, ви ховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос нові інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народно го господарства кваліфікованими фахівцями". Передумовою утвердження розвинутого громадянського су спільства, наголошується в Національній доктрині розвитку осві ти, є підготовка освічених, моральних, мобільних, конструктив них і практичних людей, які мають глибоке почуття відповідаль ності за долю країни, її соціально-економічне процвітання. Державна політика в галузі вищої освіти, крім опори на за гальноосвітні принципи, ґрунтується на власних специфічних положеннях:• доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;• незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;• інтеграції системи вищої освіти України у світову освітню систему при збереженні та розвитку досягнень і традицій україн ської вищої школи;• наступності процесу здобуття вищої освіти;• державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;• гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і професійної підготовки фахівців. Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеці аліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.1.Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої осві ти здобула неповну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня про фесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев ному виді економічної діяльності. 2.Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві ти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобу ла базову вищу освіту, фундаментальні й спеціальні знання та вміння, щодо узагальненого об´єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов´язків (робіт) певного рівня про фесійної діяльності, що передбачені для первинних посад у пев ному виді економічної діяльності. 3.Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої осві ти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання завдань та обов´язків (робіт) певного рівня профе сійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певно му виді економічної діяльності. Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов´язків (робіт) іннова ційного характеру певного рівня професійної діяльності, що перед бачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.Головними завданнями вищого навчального закладу є: • здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забез печує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів; • здійснення наукової і науково-технічної, твор чої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності; • забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою; • здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація; • вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці та сприяння працевлаштуванню випускників; • забезпечення культурного й духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, у дусі українського патріотизму й поваги до Конституції України; • підвищення освітньо-культурного рівня громадян. Факультет — основний організаційний і навчально-науко вий структурний підрозділ вищого навчального закладу третьо го та четвертого рівнів акредитації, що об´єднує відповідні кафед ри й лабораторії. Кафедра — це базовий структурний підрозділ вищого на вчального закладу, що проводить навчально-виховну й методич ну діяльність з однієї або кількох споріднених спеціальностей, спеціалізацій чи навчальних дисциплін і здійснює наукову, нау ково-дослідну та науково-технічну діяльність за певним напря мом. Бібліотека.
6. Система освіти України, її структура, особливості управління
Система освіти — це сукупність навчально-виховних і куль турно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і мето дичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. 1. Дошкільна освіта. її здійснюють дошкільні навчальні за клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо ровчі центри та інші заклади.4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготов ки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет.Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.7. Аспірантура. 8.Докторантура 9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга нами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднання ми громадян, громадянами створюються відкриті та народні уні верситети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповід ні освітні рівні:початкова загальна освіта;базова загальна середня освіта;повна загальна середня освіта;професійно-технічна освіта;базова вища освіта;повна вища освіта.Законом України "Про освіту" встановлено також освітньо-кваліфікаційні рівні:1) кваліфікований робітник; 2)молодший спеціаліст; 3)бакалавр; 4)спеціаліст, магістр. Форми нав-ня: очна,заочна,очно-заочна,екстернат,дистанційне.
7. Принципи діяльності освітніх закладів.
Діяльність освітніх закладів України ґрунтується на відповід них принципах. Принципи (лат. — основа, начало) — вихідні положення певної теорії, діяльності. Принципи освіти — це базові положення, які лежать в основі функціонування за кладів системи освіти України. Обґрунтування принципів зумов люється передусім закономірностями розвитку суспільства та політикою держави в галузі освіти. Основні принципи освіти ви значено Законом України "Про освіту":- доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; -рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; -органічний зв´язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти;інтеграція з наукою і виробництвом; -взаємозв´язок з освітою інших країн;гнучкість і прогностичність системи освіти;єдність і наступність системи освіти;-неперервність і різноманітність освіти;поєднання державного управління й громадського самовря дування в освіті.Кожний принцип окреслює певні вимоги до функціонування тих чи тих закладів освіти. Плануючи й організовуючи діяльність освітніх закладів, необхідно ретельно продумувати, якою мірою вони відповідають вимогам принципів освіти.
8. Зміст освіти у вищих навчальних закладах.
Освіта — це сукупність знань, умінь, навичок і компетенцій, набутих у навчальних закладах або самостійно, а також процес засвоєння систематизованих знань, розвитку пізнаваль них сил, формування світогляду. За означенням, прийнятим XX сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО, під освітою розуміється процес і результат удосконалення здібностей і поведінки особистості, за якого вона досягає соціальної зрілості та індивідуального зростання. Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехніч ну і спеціальну (професійну). Загальна освіта передбачає оволодіння знаннями, уміннями й навичками з основ наук, які потрібні людині у повсякденному житті, а також підготовку до здобуття професійної освіти. Загаль ну освіту здобувають у загальноосвітніх навчально-виховних за кладах (школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах). Політехнічна освіта (грец. poly — багато і techne — мистец тво, майстерність, вправність) виконує функцію ознайомлення з різноманітними галузями виробництва, пізнання сутності основ них технологічних процесів, оволодіння вміннями й навичками обслуговування найпростіших технологічних (виробничих) про цесів. Окремими компонентами політехнічної освіти людина ово лодіває впродовж усього життя шляхом стихійного пізнання нав колишньої дійсності, у процесі здобуття загальної та професій ної освіти, а також беручи участь у виробничій діяльності.Професійна освіта спрямована на оволодіння знаннями, умін нями й навичками, які потрібні для здійснення професійної діяльності. В Україні професійну освіту здобувають у вищих та професійно-технічних навчальних закладах. Зміст освіти — це чітко окреслене коло знань, умінь, навичок і компетенцій, якими людина оволодіває шляхом навчання у на вчальному закладі або самостійно. Зміст освіти закріплюється державними документами та на вчально-методичними комплексами. Це навчальні плани, на вчальні програми, підручники, посібники. Навчальний план — основний нормативний документ (стан дарт) вищого навчального закладу, що складається на підставі освітньо-професійної програми і структурно-логічної схеми підго товки фахівців та визначає організацію їх навчальної діяльності. Навчальним планом охоплено: графік процесу навчання; перелік та обсяг навчальних дисциплін; послідовність їх вивчення; кон кретні форми проведення занять (лекції, семінари, лабораторні тощо) та їх обсяг; форми проведення підсумкового контролю (ек замен, залік, диференційований залік); порядок проведення прак тик, їх види; обсяг часу, відведеного на самостійну роботу сту дентів; кількість курсових робіт, які виконує студент за період навчання; зміст і форми державної атестації. Навчальний план ВНЗ III і IV рівнів акредитації складають за такими рівнями підготовки фахівця: бакалавр; спеціаліст; магістр; бакалавр — спеціаліст; бакалавр — магістр; бакалавр — спеціаліст — магістр.До обов´язкових складових навчального плану належать:1. Реквізити.2. Графік навчального процесу.3. План навчального процесу.4. Цикли дисциплін підготовки фахівця. Навчальна програма — державний документ, в якому визна чено зміст освіти з окремої навчальної дисципліни з виділенням розділів, тем, кількості годин на їх опрацювання. Навчальні про грами розробляються науково-методичними комісіями ВНЗ за професійними напрямами і затверджуються Міністерством осві ти і науки України. Навчальна програма є базовим документом при підготовці підручників і навчальних посібників для вищої школи. Підручник — це навчальна книга, в якій розкривається зміст навчального матеріалу з конкретної дисципліни відповідно до вимог чинної програми. Закон — це об´єктивно існуючий, постійно діючий і необхід ний взаємозв´язок між предметами, явищами та процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності. В.І. Загв´язинський групує і характеризує закони навчання: —закон соціальної зумовленості цілей, змісту та методів навчання. Він розкриває визначальний вплив суспільства через соціальне замовлення освіті на зміст, цілі, засоби, ме тоди організації навчального процесу; — закон розвивального й виховного впливу навчання на учнів.;—закон зумовленості результатів навчання характером діяльності та спілкування учнів;—закон цілісності та єдності педагогічного процесу. Він відображає зв´язок частини (наприклад факту, закону) і цілого (наприклад теорії, загальної наукової картини світу), взаємозв´я зок раціонального та емоційного, оволодіння знаннями і розвитку; —закон взаємозв´язку та єдності теорії і практики в на вчанні.);—закон взаємозв´язку та взаємозумовленості індивідуаль ної, групової та колективної навчальної діяльності.
9. Загальні закономірності навчального процесу
Закономірності навчання (дидактичні закономірності) - об'єктивні, стійкі й суттєві зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність: спрямованість навчання на розв'язання взаємопов'язаних завдань всебічного і гармонійного розвитку особистості студента (С. У. Гончаренко. Проблему класифікації закономірностей навчання вивчали різні педагоги. Зокрема, Фіцула розрізняє дві великі групи: об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивні закономірності процесу навчання: ■ виховний і розвивальний характер навчання..■ зумовленість навчання суспільними потребами. Кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості членів суспільства, чого досягають завдяки навчанню. ■ ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він відбувається, навчально-матеріальної бази (навчальні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засобами навчання, приладами) ■ процес навчання залежить від реальних навчальних можливостей студентів. ■ ефективність процесу навчання залежить від рівня активності студента. Суб'єктивні закономірності процесу навчання. ■ міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє більш систематично організоване пряме й відтерміноване повторення цього змісту та його введення в систему вже засвоєного раніше змісту; ■ опанування складними способами діяльності залежить від успішного оволодіння попередніми простими видами діяльності, що входять до складного способу; ■ рівень і якість засвоєння за рівних умов (пам'ять, здібності) залежить від урахування педагогом ступеня значущості для студентів засвоюваного змісту;. Загальними закономірностями процесу навчання є:■ закономірності мети навчання, які залежать від рівня й темпу розвитку суспільства, його можливостей і потреб, від того, наскільки розвинута педагогічна теорія і практика; ■ закономірності змісту навчання; ■ закономірності управління процесом навчанням визначаються інтенсивністю й зв'язками у системі навчання, обґрунтованістю корекційних впливів; ■ закономірності методів навчання залежать від знань і навичок педагогів у застосуванні методів, мети і змісту навчання, віку й можливостей студентів, організації навчального процесу; ■ закономірності стимулювання навчання залежать від внутрішніх і зовнішніх стимулів (мотивів) навчання ; ■ закономірності якості навчання пов'язані з попередньо досягнутими результатами, характером і обсягом навчального матеріалу, організаційно-педагогічною взаємодією між педагогом та студентами. І. П. Підласий звернув увагу на поділ конкретних закономірностей навчання на: дидактичні, гносеологічні, психологічні, соціологічні, організаційні. Дидактичні закономірності охоплюють результати навчання, продуктивність засвоєння обсягу знань, умінь, навичок, складність навчального матеріалу тощо: результати навчання (у відомих межах) прямо пропорційні усвідомленню цілей навчання студентом; результати навчання залежать від способу участі студентів у навчальній діяльності; результати навчання залежать від методів, що їх застосовують. Гносеологічні закономірності визначають вплив розумового розвитку на здобування навчальної інформації, продуктивність творчого мислення, проблемність та інтенсивність навчання: продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна потребі вчитися; - результати навчання (у певних межах) прямо пропорційні вмінню студентів організовувати власну навчально-пізнавальну діяльність; -продуктивність засвоєння знань, умінь (у певних межах) прямо пропорційна обсягу практичного застосування знань, умінь. Психологічні закономірності характеризують індивідуальні психічні властивості, процеси, які впливають на продуктивність навчання: - продуктивність навчання (у певних межах) прямо пропорційна інтересу студентів до навчальної діяльності; -результати засвоєння конкретного навчального матеріалу залежать від здібностей студентів до оволодіння конкретними знаннями, уміннями, від індивідуальних уподобань студентів; -продуктивність навчання зумовлена рівнем, силою, інтенсивністю й особливостями мислення студентів; продуктивність навчання (у певних межах) залежить від рівня розвитку пам'яті; продуктивність діяльності зумовлена рівнем сформованості навичок і вмінь. Соціологічні закономірності визначають вплив розвитку учасників навчального процесу на продуктивність і результативність навчання, а також рейтинг, престиж кожного педагога, його взаємодію з педагогом: розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або непрямому спілкуванні; ■ престиж студента в академічній групі залежить: • і) від позиції, яку він займає; 2) від ролі, яку він виконує; з) від академічних успіхів і досягнень; 4) від індивідуальних якостей; ефективність навчання залежить від якості спілкування педагога зі студентами;дидактогенія (грубе ставлення педагога до студента) веде до зниження ефективності навчання академічної групи загалом і кожного зокрема. Організаційні закономірності встановлюють оптимальні активні форми і види організації навчання, за допомогою яких формується мотивація, інтерес до навчання тощо: ефективність навчання залежить від організації, лише та організація навчання заслуговує на увагу, яка розвиває в студентів потребу вчитися, формує пізнавальні інтереси, приносить задоволення, стимулює пізнавальну активність; результати навчання (у певних межах) прямо пропорційні ставленню студентів до навчальної праці, своїх навчальних обов'язків; розумова працездатність залежить від стану здоров'я, режиму розумової діяльності, статі, віку і пори року, дня тижня, часу доби;У дидактичній теорії закономірності навчання поділяють на зовнішні та внутрішні.Для зовнішніх закономірностей характерні: соціальна зумовленість мети, змісту і методів навчання;виховний і розвивальний характер навчального процесу;вербально-діяльнісний характер навчання; залежність результатів навчання від особливостей взаємодії студента з навколишнім середовищем. Внутрішні закономірності процесу навчання передбачають: залежність розвитку навчання від пізнавальних і практичних завдань, рівня сформованості знань, навичок і вмінь; взаємодію педагога та студента;активність студента та її вплив на результативність навчання.
10. Принципи навчання у вищій школі
Принципи навчання вищої школи — вихідні положення теорії навчання. Вони є загальним орієнтиром для визначення змісту, засобів, форм, методів орга нізації навчання. Принцип науковості вимагає, щоб зміст освіти вищої школи відповідав досягненням науки у відповідній галузі знань. Принцип систематичності й послідовності випливає з того, що пізнання навколишнього світу можливе лише у певній системі, і кожна наука становить систему знань, об´єднаних внутрішніми зв´язками. Принцип свідомості навчання базується на постулаті, що знання передати не можна. Вони стають надбанням людини лише в результаті самостійної свідомої діяльності. Принцип активності й самостійності у навчанні випливає з важливої закономірності пізнавальної діяльності людини: знан ня — це результат самостійної розумової праці особистості. Принцип наочності (першу сигнальну систему, зокре ма, зорову пам´ять). Принцип ґрунтовності (на певному етапі навчання людина має ґрунтовно засвої ти визначену суму знань, оволодіти вміннями й навичками). Принцип зв´язку навчання з практичною діяльністю, реа ліями життя. Принцип єдності освітніх, розвивальних і виховних функцій навчання.
11. Форми, види, методи, прийоми і засоби навчання
Форма організації навчання — це обмежена в часі та просторі взаємозумовлена діяльність викладача й студен та. Індивідуальна форма. Групова форма вчитель навчає групу дітей, які перебувають на різних щаблях вікового й інтелектуального роз витку. Класно-урочна форма. Белл-ланкастерська форма — священика А. Белля і Дж. Ланкастера: одному вчителеві доручали навчан ня 250—300 учнів різного віку. Але одноосібно учитель не міг цього зробити. Тому ідея реалізовувалася так: учнів розподіля ли на групи з 25—ЗО осіб. До кожної групи прикріпляли старшо го учня (монітора). даль тон-план- Виникла вона на початку XX ст. у США під впли вом філософської концепції екзистенціалізму з метою формуван ня в дітей ініціативності, самостійності, винахідливості, ділови тості. зміст навчального матеріалу з кожної дисципліни поділявся на частини (блоки), кожен учень отримував індивідуальне завдан ня у формі плану й самостійно його виконував. Потім звітувався, набираючи відповідну кількість балів.Звичайно, таке навчання сприяло формуванню самостійності, ініціативності, зрештою позитивно впливало на інтелектуальний розвиток особистості. Разом з тим розвивало нездорове суперниц тво, індивідуалізм. Утім, це відповідало формуванню менталіте ту, який диктувався вимогами ринкової економіки. Бригадно-лабораторна форма З учнів класу формували бригади по 5—9 осіб, на чолі яких стояли обрані бригадири. Навчальні завдання у вигляді планів давались на бригаду, яка мала працювати над його вико нанням. Після закінчення визначеного періоду бригадир звіту вав перед педагогом про виконання завдання, на основі чого оці нювалась робота членів бригади. Методи - це впорядковані способи взаємопов´язаної, цілеспрямованої діяльності педагога й студентів, спрямовані на ефективне розв´язання навчально-виховних завдань. Вони реалі зуються через систему прийомів і засобів навчальної діяльності. Прийоми навчання — це складова методу, конкретні дії пе дагога й студентів, спрямовані на реалізацію вимог тих чи тих методів. Засоби навчання — це різноманітне навчальне обладнання, що ви-ся у системі пізнавальної діяльності. Словесні методи: бесіди, розповідь, пояснення, лекція,інструктаж. Наочні методи: ілюстрація, демонстрація, спостереження. Практичні: лабораторна, практична, вправи. Лекція — це метод, за допомогою якого педагог у словесній формі розкриває сутність наукових понять, явищ, процесів, ло гічно пов´язаних, об´єднаних загальною темою. Інструктаж передбачає розкриття норм поведінки, особливостей використання методів і навчальних засобів, дотримання правил безпеки під час виконання навчальних операцій. Демонстрація — це метод навчання, який передбачає показ предметів і процесів у натурі, динаміці. Ілюстрація — метод навчання, за якого предмети і процеси розкриваються через їх символічне зображення . Лабораторний метод передбачає організацію навчальної робо ти шляхом використання спеціального обладнання та певної тех нології для набуття нових знань або перевірки наукових гіпотез на рівні досліджень.Практична робота спрямована на використання набутих знань у розв´язанні практичних завдань. Наприклад, виготовлен ня моделі якогось пристрою. Методи навчання за характером логіки пізнання. Це — аналіз, синтез, індукція, дедукція, традукція. Методи навчання за рівнем самостійної розумової діяль ності: проблемний виклад, частково-пошуковий метод, дослідницький метод. Частково-пошуковий метод, дослідницький метод, пояснювально-демонстраційний метод. Критеріями вибору методів навчання є: генеральні завдання ви ховання особистості; мета й завдання навчання взагалі та конкретно го етапу зокрема; закономірності та принципи навчання; зміст на вчального матеріалу; навчальні можливості студентів; наявність за собів навчання; психолого-педагогічні можливості педагога. Засоби нав-ня: слово, підручники, ілюстративні методики, посібники, обладнання. Предметні, практичні( досліди), інтелектуальні (логіка,уява),емоційні (інтерес, радість),технічні (аудіо).Фун-ії засобів: формування вмінь і наичок, посередник між викладачом і студентом, уточнюють відомості.
13.Лекція у системі підготовки фахівців.
Лекція — систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки".Основний зміст лекції становлять центральні методологічні, теоретичні і практичні проблеми. Розкривають у лекції не всі питання теми, а найважливіші, найсуттєвіші, що вимагають наукового обгрунтування. Лекції бувають навчальними і публічними (пропаганди й поширювання політичних і наукових знань). Науково-педагогічні працівники зобов'язані домогтися практичного втілення низки вимог:■ високий науково-теоретичний і соціально-культурний рівень лекції;■ триланкова структура кожної лекції: вступ (завдання і план роботи), основна частина (дедуктивна або індуктивна побудова змістового викладу) і висновки (підсумки, узагальнення, рекомендації);■ жвава і цікава подача змісту лекції, що посилюється чіткістю вимови, граматичною та стилістичною правильністю живого мовлення лектора, а також умілим використанням допоміжних засобів — інтонації, міміки, жестів;■ повідомлення на лекції не лише теоретичних знань (теорії, закони, закономірності, поняття тощо), а й соціально-унормованої (плани, проекти, програми, технології, методики) та культурно-ціннісної інформації (ідеї, ідеали, переконання, оцінки, вірування, мотиви та ін.);■ економне використання лекційного часу завдяки вибору оптимального темпу викладення освітнього змісту, підготовки проблемних запитань студентам задля налагодження оперативного зворотного зв'язку; • широке застосування графічно-символічних засобів (моделі, схеми, таблиці, креслення, символи, графіки, формули) для підтвердження чи спростування будь-якої значущої теоретичної засади або повного методологічного положення;■ професійна робота з психоемоційним настроєм аудиторії.Основна мета лекції—дати систематизовані основи наукових знань із навчальної дисципліни, розкрити стан і перспективи прогресу в конкретній галузі науки і техніки, сконцентрувати увагу на найбільш складних і вузлових питаннях. Будь-який вид лекції є носієм функцій навчання: ■ освітньої, яка полягає в тому, щоб оптимально сприяти здобуванню наукових знань, навичок і вмінь та на їхній основі формувати науковий світогляд;■ виховної, яка полягає в цілеспрямованому формуванні певної системи емоційно-ціннісного ставлення особистості до світу (державно-правових, патріотичних, естетичних, моральних, національно-етнічних та ін.);■ розвиваючої, яка полягає в розвитку психічних пізнавальних процесів і станів;■ організуючої, суть якої в тому, що лекції пов'язують в єдину систему, зміст і організацію навчального процесу з урахуванням особливостей та інтелектуального рівня розвитку слухачів, майстерності педагога, матеріального забезпечення процесу навчання;■ мотиваційної, що стимулює інтереси й позитивні мотиви слухачів до навчання;■ гедоністичної, яка полягає в тому, щоб під час лекції студент одержував задоволення. Вступна лекція, оглядові лекції, настановні лекції, підсумкова лекція, проблемна лекція, лекція-візуалізація, лекція вдвох, лекція із запланованими помилками. Методика розроблення і викладання лекції: Дедуктивний метод, Індуктивний метод, Метод контрасту, Метод ступінчастості, Історичний (хронологічний) метод викладення, Проблемний метод, Метод візуалізація. Суттєвими перевагами є такі: лекція активізує мисленнєву діяльність студентів—у процесі читання лекції можна врахувати специфіку про фесійної підготовки студентів, їхні інтереси; —лекція вирізняється своєю економічністю. участь студентів у педагогічному дійстві, яке називається лекцією, є корисною школою для тих, хто у майбутньому буде займатися науково-педагогічною діяльністю;—лекція незамінна, коли має місце дефіцит літератури. Типові недоліки лекції: —інформація, яку подає викладач, спрямована, в основно му, на слухову пам´ять: студент може відтворити лише 10—15 %;—великі потоки слухачів (понад 50) позбавляють викладача можливості ефективно управляти розумовою діяльністю сту дентів;—студенти молодших курсів слабо володіють методикою і технікою сприймання змісту лекції та конспектування;—лекція певною мірою привчає студента до пасивного при власнення чужих думок.
14. Організація та проведення семінарів
Семінар (лат. seminarium — розсадник) — вид навчальних занять практичного характеру, спрямованих на поглиблене опра цювання теоретичного матеріалу. Семінарські заняття сприяють активізації пізнавальної діяльності студентів, формуванню само стійності суджень, умінню обстоювати власні думки, аргументу вати їх на основі наукових фактів. Головна мета семінарських занять — сприяння поглибленому засвоєнню студентами найбільш складних питань навчального курсу, спонукання студентів до колективного творчого обговорення, оволодіння науковими методами аналізу явищ і проблем, активізування до самостійного вивчення наукової та методичної літератури, формування навичок самоосвіти. Семінару притаманні чотири основні функції:1. Поглиблення, конкретизація, систематизація знань, набутих на лекціях і під час самостійної роботи.2. Розвиток навичок самостійної роботи.3. Заохочення до наукових досліджень.4. Контроль за якістю засвоєння студентами матеріалу.У практиці навчальної роботи виділяють три різновиди семі нарських занять: просемінари, семінари, спецсемінари.Просемінари- мають передувати власне семінарам, відіграва ти вступну, підготовчу роль.Головне завдання-виробити у студентів вміння виконувати різноманітні практичні роботи. Семінари: 1.Семінар запитань і відповідей. 2.Семінар — розгорнута бесіда: передбачає попередню підго товку студентів з визначених завдань. 3.Семінар — колективне читання: студенти зачитують тек сти, коментуючи їх зміст з позицій розвитку сучасної науки. 4.Семінар, що передбачає усні відповіді студентів з наступ ним їх обговоренням. 5.Семінар-дискусія: студенти, маючи програму, завчасно го туються до дискусії та розгортають її безпосередньо на занятті. 6.Семінар, що передбачає обговорення й оцінювання письмо вих рефератів студентів. 7.Семінар-конференція: студенти завчасно готують доповіді, виступають з ними, відповідають на запитання своїх колег. 8.Семінар — теоретична конференція: проводиться зі студен тами кількох груп курсу на основі вивчення об´ємного розділу чи цілої дисципліни. 9.Семінар — вирішення проблемних завдань: проводиться на основі створення проблемних ситуацій, виділення проблемних завдань і праці над їх розв´язанням. 10.Семінар — прес-конференція: кілька студентів готують повідомлення з вузлових питань, а всі учасники включаються в їх обговорення. 11.Семінар — "мозковий штурм": студенти завчасно озна йомлюються з важливими проблемними завданнями, які потребу ють вирішення; під час семінару вносять конкретні пропозиції щодо розв´язання проблеми. Усі пропозиції записують, система тизують і визначають найбільш доцільні. Спецсемінари – проводяться на старших курсах вузу. Залучаються відомі вчені. Наукові студентські емінари за спеціалізацією-кількість учасників 10-15 чол.
15. Практичні та лабораторні заняття
Практичне заняття — форма навчального заняття, під час якої науково-педагогічний працівник організовує для студентів аналіз окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує навички і вміння їх практичного застосування, через індивідуальне виконання відповідно сформульованих завдань. Основні завдання практичних занять: ■ поглиблення та уточнення знань, здобутих на лекціях і в процесі самостійної роботи; ■ формування інтелектуальних навичок і вмінь планування, аналізу й узагальнень, опанування навичок організації професійної діяльності; ■ накопичення первинного досвіду організації виробництва та технікою управління ним; ■ оволодіння початковими навичками керівництва, менеджменту та самоменеджменту. Структура практичного заняття: попередній контроль знань, навичок і вмінь студентів; формулювання загальної проблеми та її обговорення за участю студентів; розв'язування завдань та їх обговорення; розв'язування контрольних завдань, їх перевірка й оцінювання. Оцінки за окремі практичні заняття враховують, виставляючи підсумкову оцінку з відповідної навчальної дисципліни. Практичні заняття мають відповідати таким вимогам: забезпечення розуміння студентами необхідності володі ння базовими теоретичними знаннями, навчання студентів раціональних методів оволодіння вмінням, забезпечення самостійної діяльності кожного студента, систе- ний контроль виконання студентами практич них завдань. Лабораторне заняття— форма навчального заняття, на якому студенти під керівництвом науково-педагогічного працівника особисто проводять натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою гірактичної перевірки й підтвердження окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, набувають практичних навичок роботи з лабораторним обладнанням, устаткуванням, вимірювальною апаратурою, обчислювальною технікою, оволодівають методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі. Структура лабораторного заняття: проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи, виконання її завдань, підготовка індивідуального звіту про виконану роботу і захист його перед науково-педагогічним працівником. Плани, технологію та методику проведення лабораторних робіт розробляють відповідні кафедри. Кількість годин на лабо раторні заняття з окремої дисципліни визначається навчальним планом. Перелік тем лабораторних занять визначено робочою навчальною програмою дисципліни. Заміна лабораторних занять іншими видами навчальних занять не допускається. Кількість студентів на лабораторному занятті не повинна перевищувати половини академічної групи. Кожен студент має самостійно ви конати всі лабораторні роботи й оформити їх результати.
16. Особливості індивідуальних занять, консультацій
Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкрит тя потенційних творчих здібностей. Цей вид занять організо вується за окремим графіком з урахуванням індивідуального на вчального плану студента.Форми, види, обсяг, методи проведення індивідуальних на вчальних занять, форми й методи поточного і підсумкового кон тролю (крім державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.Індивідуальні навчальні заняття можуть проводитися з однієї, декількох дисциплін або з певної частини дисципліни.Консультація— форма навчального заняття, що передбачає надання студентам потрібної допомоги у засвоєнні теоретичних знань і виробленні практичних умінь і навичок шляхом відповіді викладача на кон кретні запитання або пояснення окремих теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування. За спрямованістю вона має скеровуватися на допомогу студентам в оволодінні методоло гією теми чи розділу, а також методами самостійної навчальної роботи. Кількість годин на консультації визначається навчаль ними планами й індивідуальними планами викладачів. Консуль тації проводять викладачі, які читають відповідний навчальний курс, за графіком, що встановлює кафедра за погодженням з де канатами. Викладачі можуть надавати консультації групам сту дентів або окремим студентам.
17. Організація контролю знань студентів. 19. Контроль навчальної діяльності студентів. 21. Педагогічний контроль і оцінка як функція управління.
У вищій школі наприкінці кожного семестру проводять іспити і заліки відповідно до "Положення про курсові екзамени і заліки у вищих навчальних закладах України". У цьому документі, зокрема, сказано, що курсові екзамени з усю дис-ципліни або її частини передбачають мету оцінити роботу студента за курс (семестр), одержані теоретичні знання, їх міцність, розвиток творчого мислення, оволодіння навичками самостійної роботи, вміння синтезувати набуті знання й застосовувати їх у розв'язанні практичних завдань. Заліки, як правило, є формою перевірки успішного виконання лабораторних і розрахунково-графічних робіт, курсових проектів (робіт), засвоєння навчального матеріалу на практичних і семінарських заняттях, а також способом перевірки проходження навчальної і виробничої практики. Іспити і заліки є підсумком самостійної роботи студента протягом семестру або навчального року. Контроль, як дидактичне поняття, становить собою сукупність усвідомлених дій, спрямованих на отримання відомостей про рівень опанування окремими студентами (слухачами), програмного матеріалу, оволодіння теоретичними й практичними знаннями, навичками і вміннями, що необхідні в процесі виконання завдань професійної діяльності. Педагогічний контроль - система перевірки результатів навчання і виховання студентів. Головна мета контролю - визначити якість засвоєння навчального матеріалу, ступінь відповідності сформованих умінь та навичок цілям та завданням навчання. Функції контроль за навчальним процесом у вищих навчальних закладах:■ діагностична, яка сприяє з'ясуванню об'єктивного рівня професійних знань, навичок і вмінь у студентів;■ корегувальна, котра полягає у внесенні змін у процес навчально-пізнавальної діяльності на основі об'єктивної оцінки попередніх знань, навичок і вмінь;■освітня, сутність якої в тому, що вона сприяє поглибленню, розширенню і вдосконаленню професійних знань, навичок і вмінь студентів і слухачів;■виховна, яка полягає в тому, що у процесі контролю формуються громадянські якості;■ стимулююча, що спонукає до активності у дидактичному процесі та вдосконаленні своїх знань, навичок і вмінь;■ оцінювальна, сутність якої — у вимірюванні та оцінці знань, навичок і вмінь студентів. На практиці її здійснюють, виставляючи оцінки;■ розвивальна, яка виявляється в тому, що будь-який контроль викликає певне психічне напруження особистості, розвиток її розумових і фізичних сил, творчого мислення тощо;■ мобілізуюча, котра підсилює, концентрує, зосереджує моральні, інтелектуальні й фізичні зусилля на усунення виявлених недоліків або досягнення нових успіхів у навчанні. Реалізація функцій залежить від дотримання основних принципів перевірки навчально-пізнавальної діяльності та оцінки знань, навичок і вмінь студентів. А М. Алексюк і Ю. К. Бабанський пропонують дотримуватися таких принципів контролю:■ індивідуального (за стилем і формами) підходу до перевірки та оцінки знань, навичок і вмінь студентів;■ систематичності та регулярності перевірок і оцінювання навчально-пізнавальних дій студентів;■ урізноманітнення видів і форм контролю, урахування виду й роду майбутньої професійної діяльності;■ всеосяжності, яка передбачає всебічність, тематичність і повноту контролю та оцінювання;■ об'єктивності перевірок та оцінювання;■ диференційованості контролю та оцінювання;■ єдності вимог до контролю з боку всіх науково-педагогічних працівників. Види кон тролю за навчанням: Діагностичний (попередній) контроль має бути спрямова ний на визначення рівня освітньої компетентності студентів з певної проблематики, Поточний контроль передбачає перевірку якості засвоєння знань у процесі вивчення конкретних тем. Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь і навичок. Періодичний контроль передбачає за мету встановити, яким обсягом знань студенти володіють з тих або тих проблем стосов но вимог програми. Тематичний контроль пов´язаний з перевіркою рівня знань, умінь та навичок в обсязі розділу чи теми конкретної навчальної дисципліни. Підсумковий контроль має своїм завданням з´ясувати рівень засвоєння студентами навчального матеріалу в кінці семестру або після завершення вивчення дисципліни. Усна перевірка, Письмова перевірка, Практична перевірка, Тестова перевірка. За призначенням і характером контроль поділяють на попередній, поточний, періодичний, підсумковий, взаємоконтроль, самоконтроль. Попередній контроль проводять, щоб визначити рівень підготовленості студентів на початку нового навчального року чи періоду. Поточний контроль застосовують для перевірки і окремих студентів, і академічних груп, як правило, у повсякденній навчальній діяльності, насамперед, на планових заняттях. Періодичний контроль полягає у визначенні рівня та обсягу оволодіння знаннями, навичками і вміннями наприкінці тижня, місяця, кварталу, півріччя, навчального року. Підсумковий контроль спрямовано на визначення рівня реалізації завдань, сформульованих у навчальних програмах, планах підготовки та в інших документах, які регламентують навчально-виховний процес. Мета індивідуальної перевірки — визначити, на якому рівні кожен студент оволодів сукупністю знань, навичок і вмінь, розвитком професійних якостей, а також визначити основні недоліки й шляхи їх усунення. Групова перевірка спрямована на з'ясування рівня колективних дій, злагодженості й згуртованості під час виконання завдань. Методи перевірки - це сукупність прийомів і способів педагогічної діагностики ефективності навчально-ггізнавальної діяльності студентів забезпечувати повну й змістовну інформацію про перебіг дидактичного процесу у навчальних закладах та про його дієвість і результативність: письмовий контроль, опитування, тести. Оцінка - процес і результат виявлення й порівняння рівня опанування студентами професійно важливих знань, навичок та умінь з еталонними уявленнями, задекларованими у навчальних програмах підготовки, порадниках, збірниках нормативів та інших керівних документах. Еталонні уявлення - такі (індивідуальні й групові) знання, навички та вміння, а також рівень їхнього опанування, які необхідні для ефективного виконання завдань професійної діяльності. Вони є критеріями, щодо яких оцінюють знання, навички і вміння студентів.Критерії оцінки — це ті параметри, відповідно до яких педа гог оцінює навчальну діяльність.Норми оцінки — це показники, на які опирається викладач при виставленні оцінки. У процесі оцінювання знань студентів слід враховувати: 1.Обсяг відомостей, оперування поняттями, категоріями, фактами, основними теоріями, законами, закономірностями й принципами, ступінь їх пізнання, здатність до систематизації та узагальнення, що передбачає:■ пізнання й визначення понять, розуміння їх сутності, розкриття змісту, встановлення сукупності зв'язків і залежностей між окремими частинами й цілим тощо;■ виокремлення головного, актуальних теоретичних проблем, усвідомлення їх глибини та визначення шляхів їх розв'язання;■ розуміння законів, закономірностей, принципів, концепцій;■ здатність до узагальнення, систематизації, класифікації явищ і предметів. 2. Якість опанування методологічною і теоретичною основами навчального предмета, що передбачає:• глибоке розуміння викладеного в першому пункті, аргументованість, послідовність, упевненість і самостійність викладення своїх знань;■ методологічне обґрунтування знань. 3. Дієвість знань, наявність простих умінь, доцільність їх застосування під час розв'язання практичних завдань, що передбачає:• конкретне визначення основних напрямів застосування знань у практичний діяльності;■ змістовна характеристика методів, процедур та методики дій щодо використання теоретичних і практичних знань у майбутній практичній діяльності та ін. Отож, знання мають бути глибокими, міцними, систематизованими, оперативними та усвідомленими. А їх рівень може бути репродуктивним, реконструктивним, евристичним і творчим. Для оцінки вмінь педагог має враховувати:■ наявність конкретних умінь, їхню глибину, стійкість і гнучкість;■ ступінь опанування основними прийомами діяльності та їх творче застосування під час розв'язання нестандартних завдань у різноманітних ситуаціях майбутньої професійної діяльності,■ конструювання алгоритму дій та його інноваційність;■ здатність моделювати професійні дії;■ виконання комплексу дій, які становлять це вміння;■ упевненість, самостійність, обгрунтованість, систематичність цих дій;■ зміст самоаналізу результатів власних дій, характер зіставлення отриманих результатів з основною метою діяльності;■ умотивованість дій та їх усвідомлення;■ наявність помилок, їхня кількість і характер, ступінь впливу на остаточний результат діяльності;■ ступінь ефективності та якість виконаних дій тощо.
18. Дистанційне навчання.
Дистанційне навчання (ДН) є формою освіти, поряд з очною та заочною, за якою в освітньому процесі використовуються кращі традиційні та інноваційні засоби і форми навчання, що ґрунтують ся на комп´ютерних і телекомунікаційних технологіях. Російський дослідник О.П. Арестов зробив спробу обґрунту вати класифікацію мотивації користувачів Інтернету. Він виок ремив такі мотиваційні рівні:1.Ділова мотивація. Характерна для 91 % респондентів. Цей мотив — складова професійної діяльності. 2.Пізнавальна мотивація (81 %). Вона пов´язана з отриман ням нових знань..3.Мотивація співробітництва, або корпоративний мотив (59 %). Більшість видів діяльності людини має соціальний харак тер як за змістом, так і структурою.4. Мотивація самореалізації та розвитку особистості (52 %). Користувачі розглядають Інтернет як засіб вияву й роз витку власних інтелектуальних і творчих можливостей, вказу ють на наявність у своїй роботі мотивів афіліації, самостверджен ня й комунікативного мотиву 5.Рекреаційний мотив Основна сфера зацікавлень респондентів цієї групи (39 %) — те леконференції за темами, хобі та гумор, а також нетематичні те леконференції. Поряд з мотивами рекреації суб´єктів досліджен ня спостерігаються мотиви самореалізації, афіліації, самоствер дження, а також пізнавальний і комунікативний мотиви. Мотивація афіліації (англ. affiliation — поєднання, зв´я зок; емоційна потреба в спілкуванні, контактах, дружбі, взаємо розумінні, любові, що виявляється через прагнення бути в со ціумі, контактувати з іншими індивідами, взаємодіяти з ними, надавати їм допомогу). 6.Мотивація самоствердження (29 %). Відомо, що само ствердження виступає необхідним аспектом активності "Я", що реалізує сутнісні властивості людської особистості. 7.Комунікативна мотивація Респонденти цієї групи (26 %) стверджують, що Інтернет дає змогу переборювати комунікативний дефіцит, що виникає у повсякденному житті. Особливостями дистанційної форми навчання порівняно з традиційною звично вважають:■ Гнучкість. Студенти, які навчаються за дистанційною формою навчання, як правило, не відвідують регулярних занять у вигляді лекцій та семінарів, а працюють у зручний для себе час у зручному місці та в зручному темпі.■ Модульність В основу програми ДН закладено модульний принцип. Кожна окрема дисципліна або низка дисциплін, що їх освоїли студенти, створюють цілісне уявлення про відповідну предметну сферу.■ Паралельність. Можна поєднувати основну професійну діяльність з навчанням.■ Віддаленість. Відстань не є перешкодою для ефективного освітнього процесу.■ Асинхронність. У процесі навчання і той, хто навчає, і той, хто навчається, можуть реалізовувати технологію навчання та учіння незалежно в часі, тобто за зручним для кожного розкладом і в зручному темпі. ■Масовість. Кількість студентів дистанційної форми навчання не є критичним параметром. ■ Рентабельність. Йдеться про ефективність ДН. Середня оцінка зарубіжних і українських освітніх систем ДН засвідчує, що вартість їх приблизно на 50% дешевша ■ Статус науково-педагогічного працівника. Йдеться про нову роль викладача, коли він виконує такі функції, як координація пізнавального процесу, корекція курсу, який вивчають, консультування, керівництво навчальними проектами і т. д. Взаємодія з тими, хто навчається, може здійснюватися і за допомогою електронної пошти, і під час безпосереднього контакту.■ Статус студента. Точніше, нова роль того, хто навчається, або, як більш прийнято в системі ДН, слухача. Щоб пройти ДН, від нього вимагають особливої мотивованості, самоорганізації, працелюбності і необхідного початкового рівня освіти.■ Нові інформаційні технології. У ДН використовують переважно нові інформаційні технології (комп'ютери, аудіо, відеотехніка, системи телекомунікації та ін.). Дистанційне навчання ґрунтується на таких принципах: Принцип гуманістичності навчання, педагогічної доцільності застосування нових інфор маційних технологій, забезпечення безпеки інформації, вибору змісту освіти, мобільності навчання. Освіта: початкова, середня, середня професійна, підготовчі курси, вища освіта, післядипломна,додаткова, проф.курси. Система дистанційного навчання конкретного ВНЗ включає такі види забезпечення: Методичне, Програмне,Технічне, Інформаційне.
21. Принципи, види та функції управління
Цілеспрямований вплив шляхом здійснення сукупності заходів з метою організації, регулювання і координації діяльності колективів та їх окремих членів, правильного використання їхніх сил, часу і коштів. Функціональну систему педагогічного менеджменту в управлінні сучасним вищим навчальним закладом утворюють три головні групи функцій: за цілями управління (орієнтовні), за змістом діяльності закладу (змістові) і за процесом управління ним (операційно-технологічні). Група функцій щодо цілей педагогічного менеджменту вищого закладу освіти має включати роботу його керівника за такими напрямами: організація загальноосвітньої та професійної підготовки творчого, соціально мобільного і впевненого в собі у ринкових умовах суспільства підростаючого покоління майбутніх фахівців; формування студентського й професорсько-викладацького колективу з притаманними сучасному етапові розвитку суспільства відповідними морально-психологічними, соціально-педагогічними, професійними і соціально-економічними відносинами між його членами; подальший перспективний розвиток вищого закладу як суб'єкта вищої професійної освіти і ринку освітніх послуг; створення необхідного позитивного соціокультурного й освітньо-виховного середовища для самоактуалізації та творчої самореалізації кожної особистості. Цільові функції педагогічного менеджменту сучасного вищого навчального закладу мають бути сконцентровані на забезпеченні:· наукового підходу до організації всіх служб ВНЗ, що передбачає побудову системи управління процесом адаптації студентів та педагогічних кадрів до умов ринкової економіки;· гнучкості навчально-виховного процесу відповідно до зміни вимог соціального замовлення до якостей особистості кожного з його суб'єктів, зумовлених її статусом ;· позитивних морально-психологічних, естетичних і матеріальних умов для соціального добробуту всіх членів колективу. Функціональну систему педагогічного менеджменту в управлінні сучасним вищим навчальним закладом утворюють три головні групи функцій: за цілями управління (орієнтовні), за змістом діяльності закладу (змістові) і за процесом управління ним (операційно-технологічні). Група функцій щодо цілей педагогічного менеджменту вищого закладу освіти має включати роботу його керівника за такими напрямами: організація загальноосвітньої та професійної підготовки творчого, соціально мобільного і впевненого в собі у ринкових умовах суспільства підростаючого покоління майбутніх фахівців; формування студентського й професорсько-викладацького колективу з притаманними сучасному етапові розвитку суспільства відповідними морально-психологічними, соціально-педагогічними, професійними і соціально-економічними відносинами між його членами; подальший перспективний розвиток вищого закладу як суб'єкта вищої професійної освіти і ринку освітніх послуг; створення необхідного позитивного соціокультурного й освітньо-виховного середовища для самоактуалізації та творчої самореалізації кожної особистості. Група функцій педагогічного менеджменту щодо змісту діяльності вищого навчального закладу має включати: організацію і контроль навчально-виховного процесу та господарської діяльності; адекватні меті і завданням цього процесу добір, розстановку, навчання й виховання педагогічних працівників; удосконалення й оновлення матеріально-технічної бази закладу; розширення масштабів та інтенсифікацію додаткової освітньої, комерційної, підприємницької й фінансово-господарської діяльності. Група функцій педагогічного менеджменту вищого навчального закладу щодо процесу його організації передбачає: створення на контрактній чи договірній основі постійних або тимчасових колективів; залучення до участі у своїй комерційній діяльності державних, кооперативних та акціонерних підприємств, громадських організацій, приватних осіб; фінансування витрат на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; організацію та фінансування видання підручників і навчально-методичних посібників, словників, додаткової літератури, необхідної для вдосконалення навчально-виховної роботи; фінансування витрат на популяризацію і пропаганду своєї діяльності й освітніх послуг; здійснення економічної діяльності з метою придбання матеріальних засобів, необхідних для реалізації освітніх програм, вирішення соціальних питань своїх студентів і працівників. Керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:—вирішує питання діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розклад;—видає накази і розпорядження, обов´язкові для виконання всіма працівниками і структурними підрозділами вищого на вчального закладу;—представляє вищий навчальний заклад у державних та інших органах, відповідає за результати його діяльності перед органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад;—є розпорядником майна і коштів;—виконує кошторис, укладає угоди, дає доручення, відкри ває банківські рахунки;—приймає на роботу та звільняє з роботи працівників;—забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;—визначає функціональні обов´язки працівників;—формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчаль ному закладі;—відраховує та поновлює на навчання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;—контролює виконання навчальних планів і програм;—контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінан сової дисципліни;—забезпечує дотримання службової та державної таємниці; —здійснює контроль за якістю роботи викладачів, організа цією навчально-виховної та культурно-масової роботи, станом фізичного виховання і здоров´я, організовує побутове обслугову вання учасників навчально-виховного процесу та інших праців ників вищого навчального закладу. Керівництво факультетом здійснює декан. Декан факультету може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам.Декан видає розпорядження, що стосуються діяльності фа культету. Розпорядження декана є обов´язковими для виконан ня всіма працівниками факультету і можуть бути скасовані ке рівником вищого навчального закладу. Керівник вищого навчаль ного закладу відміняє розпорядження декана, які суперечать за кону, статутові вищого навчального закладу чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу.Керівництво відділенням здійснює завідувач. Завідувач від ділення призначається на посаду керівником вищого навчального закладу з числа педагогічних працівників, які мають повну вищу освіту і досвід навчально-методичної роботи.Завідувач відділення забезпечує організацію навчально-ви ховного процесу, виконання навчальних планів і програм, здій снює контроль за якістю викладання навчальних предметів, нав чально-методичною діяльністю викладачів.Колегіальним органом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації є вчена рада, що утворюється строком до п´яти років (для національного вищого навчального закладу — строком до семи років). До компетенції вченої ради вищого навчального закладу на лежать:—подання до вищого колегіального органу громадського са моврядування проекту статуту, а також змін і доповнень до нього;—ухвалення фінансових плану і звіту вищого навчального закладу;—подання пропозицій керівнику вищого навчального закладу щодо призначення та звільнення з посади директора бібліотеки, а також призначення та звільнення з посади проректорів (заступників керівника), директорів інститутів та головного бухгалтера;—обрання на посаду таємним голосуванням завідувачів ка федр і професорів;—ухвалення навчальних програм та навчальних планів;—ухвалення рішень з питань організації навчально-вихов ного процесу;—ухвалення основних напрямів наукових досліджень;—оцінка науково-педагогічної діяльності структурних під розділів;—прийняття рішення щодо кандидатур для присвоєння вче них звань доцента, професора, старшого наукового співробітника. Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчаль ного закладу третього або четвертого рівнів акредитації створю ються робочі органи:—ректорат;—деканати . Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчаль ного закладу першого або другого рівнів акредитації створюють ся робочі органи:—адміністративна рада;—приймальна комісія. Дорадчим органом вищого навчального закладу першого або другого рівнів акредитації є педагогічна рада. Педагогічну раду очолює керівник вищого навчального закладу. До складу педа гогічної ради входять заступники директора, завідувачі від ділень, завідувачі бібліотеки, голови предметних (циклових) комісій, педагогічні працівники, головний бухгалтер.Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу третього або четвертого рівнів акре дитації є загальні збори (конференція) трудового колективу. Органом громадського самоврядування факультету у вищому навчальному закладі третього або четвертого рівнів акредитації є збори (конференція) трудового колективу факультету. Орган громадського самоврядування факультету:—дає оцінку діяльності керівника факультету;—затверджує річний звіт про діяльність факультету;—вносить пропозиції керівнику вищого навчального закла ду про відкликання з посади керівника факультету;—обирає виборних представників до вченої ради факультету;—обирає кандидатури до вищого колегіального органу гро мадського самоврядування вищого навчального закладу;—обирає кандидатури до вченої ради вищого навчального за кладу.
23.Педагогічні засади студ. самоврдування
Під студентським само врядуванням розуміють право студентської громади (усі студенти денної форми навчання вищого навчального за кладу) вищого навчального закладу самостійно вирішувати питання громадського життя студентів у межах чинного за конодавства та Статуту навчального закладу. Основними завданнями органів студентського самоврядування є:—забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно організації навчального процесу;—забезпечення виконання студентами своїх обов´язків;—сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності сту дентів;—сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку студентів;—сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об´єд нань, клубів за інтересами;—організація співробітництва зі студентами інших вищих навчальних закладів і молодіжними організаціями;—сприяння працевлаштуванню випускників; —участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами. Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи, факультету, гуртожитку, вищого на вчального закладу. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу студент ське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних під розділів вищого навчального закладу. Студентське самоврядування здійснюється на рівні студент ської групи, факультету, гуртожитку, вищого навчального закла ду. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу студентське самоврядування може здійсню ватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого навчального закладу. Вищим органом студентського самоврядування є загальні збо ри (конференція) студентів вищого навчального закладу, які:—ухвалюють положення про студентське самоврядування;—обирають виконавчі органи студентського самоврядуван ня та заслуховують їх звіти;—визначають структуру, повноваження та порядок обрання виконавчих органів студентського самоврядування.Органи студентського самоврядування можуть мати різно манітні форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчаль на (наукова) частина, студентські деканати, ради тощо).
3.Педагогічний професіоналізм діяльності викладача вищої школи
Професіоналізм - це творче оволодіння спеціальністю, вміння домагатися найвищого результату розв'язання завдань професійної діяльності з найменшими витратами та в найкоротші терміни.Професіоналізм діяльності - висока професійна кваліфікація і компетентність, володіння ефективними професійними вміннями і навичками, алгоритмами і способами успішного розв'язання професійних завдань, у тому числі й творчих. Професіоналізм діяльності забезпечує виконання відповідних функцій педагогічної діяльності на рівні досконалості, упевнене володіння сучасними дидактичними технологіями вищої школи. Професіоналізм викладача як особистості - це якісна характеристика суб'єкта праці, яка відображає високий рівень розвитку професійно-важливих і особистісно-ділових якостей, які забезпечують ефективність педагогічної діяльності. Так, рівень продуктивності діяльності викладача залежить від професійно-педагогічної спрямованості -сукупності стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості (інтереси, нахили, переконання, ідеали - ціннісні орієнтації, які виражають світогляд людини). Вона має такі різновиди:1) справжня педагогічна спрямованість полягає в стійкій мотивації стосовно розвитку особистості студента як професіонала засобами свого навчального предмету, зважаючи на формування потреби студента в знаннях, носієм яких є педагог;2) формально-педагогічна спрямованість пов'язана з потребою виконувати навчальні плани і програми. Ця робота, як домінуюча, затьмарює собою студента, його потреби і можливості (формально-бюрократичний стиль керівництва);3) хибно-педагогічна спрямованість - спрямованість на самого себе, своє самовираження і кар'єру. У таких викладачів продуктивність праці студентів досить низька. Викладачів із такою спрямованістю мало, але вони, на жаль, є. Індивідуальність викладача насамперед виявляється в його зовнішності, яка спрямована на інших людей, і його іміджі. Імідж набуває рис символу даної особистості, стає рисою характеру людини і формує ставлення до неї з боку оточення. Виразність, спосіб і сила виявлення переживань і почуттів визначається як експресивність. Функції артистизму викладача такі:• мотиваційна (викликає інтерес до особистості);• мобілізаційна (викликає налаштування на позитивну домінанту);• атракційна (приваблює, притягує);• стимулююча (викликає активну роботу);• фасилітаторська (полегшує взаємодію, сприяє організації уваги, виявляє схильність до вивчення предмету). Зовнішня складова іміджу викладача не повинна розходитися з внутрішньою - рівнем духовно^ розвитку, який виявляється у системі цінностей (загальнолюдських, національних, громадянських та ін), до яких належать і педагогічні цінності:
1. Безумовна пріоритетна цінність - людина, її життя, фізичне і психічне здоров'я. Для педагога _ це любов (а не емоція) до дитини (учня, студента), віра в її розсудливість, благородство та надія на її майбутнє, прояв емпатії як здатності перейматися її переживаннями та співчувати їй.
2. Цінності знання - орієнтація на систематичне поповнення і вдосконалення професійних знаньяк умови педагогічного (професійного) зростання: «Учитель живе доти, ДОки він учиться. Як тільки він перестає вчитися, у ньому вмирає вчитель» _ говорив К. Д. Ушинський.
3. Ціннісно-мотиваційна настанова на власну творчість розвиток своїх потенційних мо^ивостей, прагнення до самореалізації та саморозвитку - це цінність особцстісного зростання в професійній сфері.
Реалізація принципу Ціннісних орієнтацій у роботі педагога означає:• одухотворювати (олюднювати) довкілля;• узагальнювати факт до обсягу явища;• виявляти закономірність явища;• закономірність трактувати як норму життя.
До характеристики особистості викладача належать і моральні якості:
1. Загальногромадянські риси: громадянська активність із метою розбудови Української держави; національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; володіння українською мовою як державною; соціальний оптимізм; гуманізм - визнання суверенності особистості та недоторканості її гідності, віра в невичерпність людської доброзичливості; відповідальність і працелюбність.
2. Конкретні моральні якості репрезентують совість, моральну волю, організованість, скромність та оптимізм (віра в людей), великодушність (терпимість до вад людей, уміння пробачати образи, не бути злопам'ятним), справедливість і об'єктивність (об'єктивне оцінювання ділових якостей і дій студентів), самоконтроль, дисциплінованість і вимогливість.
3. Високоморальні якості, що виявляються в культурі спілкування та педагогічній взаємодії: тактовність, коректність, відкритість до спілкування, чесність і щирість стосунків, доброзичливість (але не поблажливість), толерантність, витримка, принциповість і стійкість переконань (уміння відстоювати свою позицію, але з повагою до думки іншого), професійна чесність (ділова вимогливість до самого себе, самовіддача в роботі), позитивна «Я-концепція». Для прикладу розглянемо деякі особливості педагогічної діяльності викладача залежно від його «Я-концепції».
4.Педагогічна та наукова творчість у професійній діяльності викладача
Педагогічна майстерність - комплекс властивостей особистості, який забезпечує високий рівень самоорганізації професійної педагогічної діяльності. її елементами є гуманістична спрямованість, професійні знання, педагогічні здібності та педагогічна техніка (І. А.Зязюн).Критеріями педагогічної майстерності викладача є такі:• доцільність (за спрямованістю);• продуктивність (за результатами - рівень знань, умінь і навичок студентів, ступінь їх вихованості);• оптимальність (у виборі засобів);• творчість (за змістом професійної діяльності). Поступово з примноженням досвіду викладач починає виокремлювати стержневі ідеї розв'язання педагогічних завдань, заново для себе відкриває психологічні та дидактичні принципи, вміє передбачати результати своїх дій, «випереджаючи» умови їх досягнення. При аналізі й оцінці своєї діяльності він уже бачить за кожним конкретним педагогічним рішенням певну конструктивно-методичну схему, загальну педагогічну ідею та вдосконалює шляхи її практичного втілення. Педагогічна діяльність стає справжньою педагогічною творчістю. Чим вона характеризується? Перетворенням своїх думок і позицій та їх новизною (що виникає під час проектування навчального процесу і структуруванням його змісту, варіюванням у процесі втілення запланованого в життя). Педагогічна творчість стосовно реалізації планів у студентській аудиторії має свої особливості:1) жорстко лімітована в часі (пара);2) здійснюється систематично й безперервно;3)орієнтація тільки на позитивне вирішення педагогічної проблеми;4) підвищена відповідальність, адже результати педагогічної діяльності викладача пов'язані з розвитком молодої людини, її професійним зростанням;5) педагогічна творчість - це творення на людях (театр одного актора), а тому потрібна воля, уміння управляти своїми емоціями та здатність до саморегуляції. Масштаби творчих задач різні: внесення нового в зміст, форми, методи навчальної роботи; вирішення питань, які раптово виникають у різних ситуаціях педагогічної діяльності; побудова композиції заняття; визначення способів організації самостійної роботи студентів та ін. «Керівництво процесами педагогічної взаємодії та спілкування - це справа \ справжнього педагогічного мистецтва» (К. Д. Ушинський).
Творчість викладача, звичайно, формується в самій практичній діяльності, але дуже важливо постійно аналізувати власну діяльність, зіставляти її результати з досягненнями психолого-педагогічної науки, критично оцінювати свої успіхи, шукати причини невдач, поєднувати теорію з практикою навчально-виховної' роботи.
Прояв творчості має прямий зв'язок із креативністю і в мисленні, і в почуттях. У мисленні це сприйнятливість до нових ідей, чутливість до ороблем, гнучкість і оригінальність мислення в розробці нових завдань. У почуттях під час процесу спілкування - це подолання емоційних бар'єрів, здатність володіти своїми емоціями й психологічна проникливість в емоційний світ партнерів по спілкуванню.
Педагогічна творчість часто відбувається як імпровізація, за якої створення нового та його відтворення співпадає в часі. Імпровізація невід'ємна від інтуїції, яка ґрунтується на попередньому досвіді. Під час проведення заняття виникає чимало незапланованих ситуацій (запитання з аудиторії, які вимагають негайного пояснення, уточнення та інтерпретації), заплановане іноді змінюється, а нове рішення стає ефективнішим. Це залежить від ерудиції викладача, глибини його знань, від роботи думки, уяви і навіть від його емоційного піднесення. Тут має значення не тільки теоретична підготовка, а й методична, загальна культура ведення діалогу, культура спілкування.
Педагогічна творчість - завжди співтворчість з аудиторією. її Інструментом є інша людина, а результатом ^ надбання розуму, почуттів і волі. Це просування студента вперед - до власної самостійної творчості та відповідальності, хоча результати виявляються через якийсь час (наприклад, у роботі колишнього студента вже як вчителя). Розглянуті якості мислення викладача забезпечують успішність його педагогічної діяльності, сприяють виробленню відповідних педагогічних стратегій, здійсненню тактичних прийомів впливу івизначаються як педагогічні здібності: гностичні, проектувальні, конструктивні та комунікативні. Потрібні також і загальні здібності: педагогічна спостережливість, загальні якості мислення і мовлення. Рівень їх розвитку у викладача визначається рівнем результативності його педагогічної діяльності (за Н. В. Кузьміною):
1. Репродуктивний рівень: викладач, який перебуває на цьому найнижчому рівні, вчить інших так, як вчили його.
2. Адаптивний рівень: викладач розпочинає передавати свій досвід із деякими перетвореннями, щоб зробити його доступнішим для інших.
3. Локально-моделюючий рівень: викладач володіє стратегіями навчання студентів з окремих розділів курсу, вміє формулювати педагогічну мету, передбачати результат і створити систему та послідовність включення в навчально-пізнавальну діяльність тих, хто навчається.
4. Системно-моделюючий рівень: викладач володіє стратегіями формування потрібної системи знань, умінь і навичок студентів зі свого предмету загалом.
5. Системно-реалізуючий діяльність і поведінку рівень: викладач володіє стратегіями перетворення свого предмету в засіб формування особистості студентів, їх потреби в самовихованні, самоосвіті та саморозвитку.
5. Особливості розвитку вищих навчальних закладів України.
Поступово, починаючи з XV ст., освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI—XVII ст., а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. При братствах засно вувалися школи, друкарні, які ставали основними осередками розвою національної культури. Особливо активну роботу прово дили Віденське (1588), Берестейське (1591), Мінське (1592), Більське (1594), Могилівське (1597), Луцьке (1597), Київське (1615) братства. Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у місті Острозі засну вав вищу школу — Острозьку греко-слов´яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України увійшла як Острозька акаде мія. В Острозькій академії навчали учнів усіх предметів "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифме тика, геометрія, музика, астрономія). Тут вивчали дисципліни, пов´язані з медициною, філософією, богослов´ям та ін. Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет 1661 чи 1784 . Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський фа культет з історико-філологічним і фізико-математичним від діленнями. У травні 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одесь кий університет . У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Відомий український педагог-дослідник, професор A.M. Алексюк виділяє три своєрідних етапи становлення вищої школи у період 1917—1920 p.: українська вища школа доби Центральної Ради; розвиток освіти за часів Гетьманату; доба Директорії. 20-ті роки XX ст. позначилися двома напрямами розвитку освіти в Україні — коренізацією й українізацією. Політика коренізації була розроблена на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 р.), нею передбачалося залучення у партійне й державне управління всіх представників корінного населення (звідси й назва "коренізація"). Українізація передбачала запровадження у державних й освітніх закладах української мови. У 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прийняв важливий документ "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту", яким були визначені типи закладів освіти, навчання і виховання. За ступенем класифікації встановлювали ся типи освітніх закладів:а) для індустріально-технічної і сільськогосподарської галу зей: профшкола, технікум, інститут;б) для соціально-екологічної галузі: технікум, інститут;в) для педагогічної освіти — інститут. Усе це сприяло появі нових вищих навчальних закладів. Особ ливо активно розвивалися педагогічні навчальні заклади, в яких здійснювалась підготовка вчителів для різних типів загально освітніх шкіл. У переважній більшості освітніх закладів навчан ня проводилось українською мовою. Створювалися також умови для задоволення національних потреб інших народів, які прожи вали в Україні. Станом на травень 1931 р. функціонувало 10 се редніх педагогічних навчальних закладів (педтехнікумів) для національних меншин. Практично впродовж усього радянського періоду, за винят ком 20-х років, розвиток освіти в Україні позначався втратою національної самобутності, русифікацією і нівелюванням закла дів освіти всіх типів щодо структури, змісту, форм, напрямів діяльності на засадах централізації. З 1991 p., коли Україна здобула незалежність, розпочинаєть ся новий етап у розвитку національної вищої школи. Відроджу ються і впроваджуються колишні кращі надбання функціонуван ня вищих навчальних закладів та досвід зарубіжних країн. За останні роки прийнято низку державних документів, спрямова них на подальший розвиток національної системи освіти в Украї ні і, зокрема, вищих навчальних закладів. Це Закон України "Про освіту" (1993 p.), Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) (1992 p.), Закон України "Про вищу шко лу" (2002 p.). Згідно з цими документами значно змінена струк тура вищої освіти (введено поняття вищих навчальних закладів І, II, III і IV рівнів акредитації; запроваджено ступеневу освіту). Усе це дає змогу розвивати національну систему освіти взагалі і вищої професійної зокрема. Глобалізаційні, інтеграційні процеси висувають нові завдан ня перед національною вищою школою. Україна чітко визначи ла курс на входження в європейський освітній простір, у зв´язку з чим наполегливо і послідовно здійснюється модернізація освіт ньої діяльності в контексті європейських вимог, робляться рішучі кроки щодо приєднання до Болонського процесу, який розпочав ся у 1999 р. підписанням міністрами освіти 29 європейських країн Болонської декларації. Стрижневим дискурсом Болонського про цесу є перетворення Європи на найбільш розвинутий і конкурен тоспроможний освітній простір на планеті. Болонська деклара ція передбачає реалізацію низки ідей і перетворень: формування в Європі єдиного, відкритого освітнього простору; перехід до дво ступеневої структури вищої освіти, визнання кваліфікації бака лавра на ринку праці; збільшення частки самостійної роботи сту дента до 50 % і вище; поліпшення контролю якості освіти; впро вадження системи академічних кредитів (ECTS) — Європейської кредитно-трансферної системи.Болонський процес спрямований на зближення освітніх сис тем європейських країн зі збереженням більшості досягнень і кращих традицій в освіті, досягнутих Україною за її більш ніж тисячолітню історію.
22. Умови згуртування та розвитку студентської групи.
Колектив — це соціально значуща група людей, які об´єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення постав леної мети і мають органи самоврядування. Колектив як соціально діюча система має виконувати такі функції.1. Організаторську: спрямовану на об´єднання членів колек тиву з метою виконання певних соціально-педагогічних завдань.2.Виховну: спрямовану на створення оптимальних умов для розумового, морального, фізичного, трудового й естетичного ви ховання, що забезпечує умови для психічного й соціального роз витку особистості. 3.Стимулювальну: вона сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості у всіх сферах; регулює поведінку членів колективу, впливає на формування позитивних якостей особистості — волі, гуманності, працьовитості, совісності, чесності, справедливості, цілеспрямованості, гідності та ін.
Педагогічні засади формування і розвитку колективу є загаль-ноохопними. Тому, говорячи про види колективів, особливості їх функціонування, не можна обмежуватися лише означенням дитячих колективів. Це колективи молоді, що навчається у про фесійних навчальних закладах, об´єднання людей на вироб ництві, в установах, військових підрозділах та ін. У загальному аспекті функціонування колективів варто ви значити такі види: первинний (клас, академічна група); колектив навчального закладу, підприємства, установи, організації; тим часовий, сімейний, виробничий. Етапи розв. колективу: Перша стадія. колектив лише складається; його члени недостатньо знають один одного та й куратор мало знає вихованців; студенти, зараховані на навчання і згруповані де канатом в академічні групи (первинні колективи), перебувають на першій стадії розвитку. Друга стадія. сформовано актив, члени колективу усвідомлюють свої завдання; актив починає виявляти ініціативу, готовий бра ти на себе виконання окремих функцій з організації діяльності колективу; з´являються неформальні, харизматичні лідери. Третя стадія. Ознаки: більшість членів колективу свідомо ви конує вимоги колективу, його керівника; більшість перейшла на позиції активу; колектив усвідомлює свої завдання, готовий підтримати, захистити, допомогти кожному членові колективу; більшість здатна формувати нові завдання, визначати шляхи їх реалізації.
12. Традиційні та інноваційні методи навчання у вищій школі.
У практиці навчально-виховної діяльності сучасного вищого навчального закладу найпоширеніші такі техноло гії навчання: диференційоване навчання, проблемне на вчання, ігрові технології навчання, інформаційні техноло гії навчання, кредитно-модульна технологія навчання, особистісно орієнтоване навчання. Диференційований підхід викладача передбачає використання за умов довільного навчання усіх можливостей урізноманітнення освітніх компонентів: вибір навчальних дисциплін з вибіркових предметів навчального плану, спецкурсів, спецсемінарів та факультативів: вибір тем рефератів, курсових та дипломних робіт; вибір тем науково-дослідної роботи; вибір довготривалих завдань самостійної роботи. Диференціація навчання спрямована на досягнення студентами, які мають різний початковий рівень підготовки, однакового рівня знань, умінь та навичок. Проблемне навчання —дидактична система, яка грунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах / методах ви кладання та учіння з елементами наукового пошуку.Таке навчання передбачає проблемне викладання, тобто створення системи послідовних проблемних ситуацій і управління процесом їх вирішення, а також проблемне учіння — особливу форму творчої навчальної діяльності студентів щодо засвоєння знань і способів діяльності з наявністю аналізу проблемних ситуацій, формулювання проблем і їх розв'язання шляхом висунення припущень, обґрунтування і доведення гіпотез.Проблемне навчання покликане формувати в студента такі професійні вміння:— самостійно побачити і сформулювати проблему;— висунути гіпотезу, знайти спосіб її перевірки, зібрати дані, проаналізувати їх, запропонувати методику їх оброблення;— сформулювати висновки і побачити можливості практичного застосування отриманих результатів; — бачити проблему загалом, аспекти та етапи її розв'язання самостійно або в колективній роботі. Етапи проблемного навчання: 1. Створення проблемної ситуації. 2. Аналіз і формування проблеми. 3. Висунення гіпотез. Ігровий метод навчання передбачає визначення мети, спрямованої на засвоєння змісту освіти, вибір виду нав чально-пізнавальної діяльності і форми взаємодії педагога і студентів. Застосування цього методу навчання вимагає: — з'ясування і усвідомлення його цілей, тобто бажано го результату; без цього діяльність суб'єктів навчального процесу не може бути цілеспрямованою;— вибору способу діяльності для досягнення мети;— необхідних засобів інтелектуального, практичного або предметного характеру, оскільки діяльність завжди пов'язана з ними;— наявності певних знань про об'єкт діяльності. Головною метою навчальних ігор є формування в майбутніх фахівців уміння поєднувати теоретичні знання з практичною діяльністю. Ігрова діяльність виконує такі функції: спонукальну ; комунікабельну ; самореалізації ; розвивальну ; розважальну; діа гностичнукорєкційну. Виокремлюють ігри-вправи(кросворди, ребуси, вікторини), ігрові дискусії, ігрові ситуації(проблемна ситуація), рольові і ділові навчальні ігри. Інформатизація є одним із головних напрямів сучасної науково-тех нічної революції, на якому ґрунтується перехід від індус тріального етапу розвитку суспільства до інформаційного. Це процес перебудови життя суспільства на основі вико ристання достовірного, вичерпного і своєчасного знання у всіх суспільно значущих видах діяльності. Інформатиза ція охоплює три взаємопов'язаних процеси:а) медіатизацію (лат. тейіаіиз — посередник) — удос коналення засобів збирання, збереження і поширення ін формації;б) комп'ютеризацію — удосконалення засобів пошуку та оброблення інформації;в) інтелектуалізацію — розвиток здібностей, сприй няття і продукування інформації, тобто підвищення інте лектуального потенціалу суспільства, в т. ч. використання засобів штучного інтелекту. Загальна характеристика кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП). Ця система передбачає відхід від традиційної схеми «навчальний семестр — навчальний рік, навчальний курс»; раціональ ний поділ навчального матеріалу дисципліни на модулі (логічно завершені частини теоретичних знань і практичних умінь з певної навчальної дисципліни) і перевірку якості засвоєння теоретичного і практичного матеріалу кожного модуля; перевірку якості підготовки студентів до кожного лабораторного, практичного чи семінарського заняття; використання широкої шкали оцінювання знань; вирішальний вплив суми балів, одержаних протягом семестру, на підсумкову оцінку з навчальної дисципліни; стимулювання систематичної самостійної роботи студентів протягом усього семестру і підвищення якості їх знань; підвищення об'єктивності оцінювання знань студентів; запровадження здорової конкуренції в навчанні; виявлення та розвиток творчих здібностей студентів. Кредитно-модульна система організації навчального процесу — модель організації навчального процесу, яка грунтується на поєд нанні модульних технологій навчання та залікових освітніх оди ниць (залікових кредитів) Вимоги до впровадження КМСОНП1) інформаційний пакет2) договір про навчання між студентом і вищим навчальним закладом 3) академічну довідку оцінювання знань Демократизація нав-ня, забезпечення автономії студентів у навчанні(самост роб), індивідуалізація навчального процесу, кооперативне навчання( навч.проект) , інформатизація навчального процесу.