Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Договір - це одна з підстав виникнення зобов'язань, а також різ новид правочинів (угод). Договір - це домовленість двох або декількох осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільно- правових відносин. Як і будь-який правочин, договір являє собою во льовий акт. Специфіка полягає в тому, що необхідно забезпечити єдине волевиявлення сторін і свободу договору. Принцип свободи договору складається з трьох елементів: свободи укладення договору, свободи вибору контрагента і свободи змісту договору (ст. 627 ЦК).
Свобода договору знаходить своє відображення в таких аспектах:
Свобода договору не може бути абсолютною. Обмеження сво боди договору необхідне для: 1) захисту слабшої сторони в договорі, 2) захисту інтересів кредиторів, 3) захисту інтересів держави.За допомогою договорів опосередковуються товарно-грошові відносини, відносини щодо тимчасового володіння майном. На сього дні, більшість юридичних осіб створюється на підставі засновницько го договору. Договір надав можливість більш раціонально використо вувати результати інтелектуальної діяльності. Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Договір дозволяє правильно визначати попит і пропозицію, а отже, і необхідні витрати на товари, послуги тощо.
Договори можуть бути укладені в усній, письмовій формах або у формі конклюдентних дій. До форми договору застосовуються загальні положенні про форму правочину. Якщо в закон: не встановлена форма договору, то він може бути укладений у будь-якій формі за волевиявлен ням сторін. Такий загальний порядок укладення договорів. Але для окре мих договорів існує спеціальний порядок укладення, зокрема, договори можуть укладатися шляхом проведення торгів на аукціонах. Для вирішення певних питань, пов'язаних з правовими наслідками договору, значення має вказівка місця його укладення, оскільки виконан ня зобов'язань може залежати від місця укладені договору. Договір є укладеним у місці проживання юридичної особи Або за місцезнаходжен ням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір. За загальним правилом, договір повинен виконуватися на тих умовах, на яких був укладений. Сторони мають право на зміну або розірвання договору, при цьому потрібна згода ооох сторін. Зміни оформляються у тій же формі, що і сам договір. Право на зміну зумовлено свободою договору. у новому ЦК уперше чітко розмежовані зпіна та розірвання до говору як за взаємною згодою сторін, так і на вилогу однієї з них. Для двох цих підстав встановлені прямо протилежні презумпції. А саме: можливість зміни і розірвання договору за згодою сторін встановлю ються диспозитивною нормою, а односторонні зміна допускається лише у випадках, прямо передбачених законом і рішенням суду.
Найбільш розповсюдженими критеріями поділу договорів на види є три підстави:
До оплатних належать договори, які передбачають отримання кожною зі сторін від її контрагента певної компенсації, заради якої укладається договір. Оплатність впливає на відповідальність сторін.
Більшість договорів у цивільному праві двосторонні, оплатні, консенсуальні. Даний поділ договорів не завжди стійкий, оскільки одні й ті ж договори за певних умов можуть належати до різних груп (на приклад, договір зберігання може бути як оплатним, так і безоплатним).
За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти договір у майбутньому на умовах, передбачених у попередньо му договорі. Він укладається у тій же формі, що й основний договір. Попередній договір повинен містити умови, які дозволять визначити істотні умови основного договору. В попередньому договорі також встановлюється строк, у рамках якого сторони зобов'язуються укласти основний договір. Основний договір - це правочин, укладення якого передбачено попереднім договором. Якщо одна зі сторін ухиляється від укладення основного договору, то вона відшкодовує збитки іншій сто роні у зв'язку з відмовою укласти договір;
8) окремо виділяють засновницькі договори та змішані догово ри. Засновницький договір - це договір про створення та порядок дія льності господарських товариств.
Змішаний договір - це договір, у якому містяться елементи різних договорів. До таких договорів застосовуються норми, які регулюють ті договори, елементи (умови) яких містяться у змішаному договорі.
Процес укладення договору залежить від самого договору, але іс нує загальний порядок для всіх договорів, який складається з двох стадій:
На сьогодні набуває розповсюдження иублічна оферта — пропо зиція, спрямована кільком особам.
Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначення строку для відповіді.
Виходячи з принципу безвідкличності оферти, вона може бути відкликана лише до моменту або в момент отримання акцептантом. Отже, оферта, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом дії акцепту. Якщо оферту зроблено із зазначенням строку для відпові ді, то акцепт повинен бути даний у визначений Термін
Оферта повинна мати такі ознаки:
За своєю юридичною природою оферта й акцепт збігаються, оскільки акцепт також висловлює волю особи. дле акцепт буде мати юридичну силу, якщо: 1) він ПОВНИЙ, тобто ВИСЛОВЛЮЄ згоду зі всім, що вказано в оферті, 2) він безумовний, тобто це містить ніяких дода ткових умов.
Відповідь на інших умовах не є акцептом, це лише зустрічна оферта. Мовчання не є акцептом, якщо воно це випливає із закону, звичаїв ділового обороту або попередніх ділових відносин сторін. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, оферент звільняється від відповідНих зобов'язань, але за згодою оферента договір може вважатися укладеним незалежно від того, що відповідь одержана із запізненням.
За загальним правилом, консенсуальні договори вважаються укладеним з моменту досягнення сторонами згоДи ЩОДо істотних умов, а реальні договори вважаються укладеними з Моменту фактичної пере дачі речі. Однак законодавець установив винятки із загального правила:
якщо договір потребує нотаріального посвідчення або державної реєст рації, то він вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчен ня або державної реєстрації, а в разі необхідності - і нотаріального по свідчення, і державної реєстрації-з моменту державної реєстрації.
Договір обов'язковий для сторін з моменту укладення. Сторони мають право встановити, що умови укладення договору застосову ються і до відносин, які виникли до укладення договору.
За загальним правилом, договір повинен виконуватися на тих умовах, на яких був укладений. Сторони мають право на зміну або розірвання договору, при цьому потрібна згода ооох сторін.
Зміни оформляються у тій же формі, що і сам договір. Право на зміну зумовлено свободою договору.
у новому ЦК уперше чітко розмежовані зпіна та розірвання до говору як за взаємною згодою сторін, так і на вилогу однієї з них. Для двох цих підстав встановлені прямо протилежні презумпції. А саме: можливість зміни і розірвання договору за згодою сторін встановлю ються диспозитивною нормою, а односторонні зміна допускається лише у випадках, прямо передбачених законом і рішенням суду.
Зокрема, договір може бути змінений або розірваний за рішен ням суду па вимогу однієї сторони у разі істотного порушення дого вору іншою стороною або у зв'язку з істотною 5МІНОЮ обставин (ст. 651 ЦК). Істотне таке порушення договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значно позбавляється того, на що вона роз раховувала при укладенні договору.
Стаття 652 ЦК України надає сторонам можливість змінити або розірвати договір у зв'язку з істотною зміною обставин.
Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися насті льки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір взагалі або уклали на інших умовах. Зміна або розірвання договору за даною підставою можлива при наявності одночасно таких умов:
Якщо розірвання договору відбулося за взаємною згодою сто рін, то зобов'язання сторін припиняються з моменту укладення сторо нами угоди або з моменту, який указаний у даній угоді. При розірван ні договору в судовому порядку зобов'язання припиняються з момен ту вступу в законну силу рішення суду.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні до говору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законо давства.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
Договір купівлі-продажу - це домовленість за якою одна сторо на (продавець) передає або зобов'язується передати певну річ у влас ність іншій стороні (покупцю), а покупець приймає або зобов'язується прийняти цей товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Ознаки договору купівлі-продажу: консенсуальний (реальний), двосторонній, оплатний.
Істотними умовами є: предмет і ціна.
Предметом є товар, тобто будь-які речі, майнові права, цінні па пери, право вимоги.
Купівля-продаж окремих видів речей може регулюватися, крім Цивільного кодексу іншими нормативними актами.
Предметом може бути і товар, якого немає в природі в момент укладення договору, але який буде у продавця в майбутньому. Не мо жуть бути предметом речі, втрачені продавцем до моменту укладення договору купівлі-продажу в результаті їх загибелі, переходу права власності на них до третіх осіб (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, який згорів). За законодавством України такий договір буде недійсним. А за міжнародною практикою дана обставина не впливає на дійсність договору, а права й обов'язки сторін визначаються у від повідності з нормами про невиконання договору. Не можуть бути предметом договору купівлі-продажу речі, виключені з цивільного обігу. Речі, які обмежені в цивільному обігу, можуть бути предметом договору при дотримані спеціальних правил. Наприклад, купівля- продаж мисливської зброї можлива за наявності дозволу.
Ціна в договорі купівлі-продажу визначається за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору.
Ціни можуть бути оптові, роздрібні, закупівельні. Важливе значення має встановлення моменту виникнення права власності у покупця, оскільки з цього моменту власник має право на захист своєї власності, має право здійснювати повноваження власника. За загальним правилом, право власності у набувача виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Пере дачею визнається вручення речей набувачеві, передача на пошту для пересилки або передача транспортній організації для перевезення.
Форма договору купівлі-продажу може бути письмова, усна, а також письмова нотаріально посвідчена.
Сторонами договору купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи та дер жава. Але їх правовий статус різний і залежить від обсягу дієздатності та правоздатності..Головним обов'язком для продавця є обов'язок щодо передання товару покупцю, який передбачає певні умови: Передати проданий товар у власність покупцю шляхом вру чення товару або наданням його в розпорядження покупця.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар у строк, встановлений договором;
Товар необхідно передати покупцю разом з його належностя- ми та документами.
Належностями вважаються речі, які не мають самостійного гос подарського значення і зобов'язані обслуговувати використання голо вних речей, але вони конструктивно не пов'язані з головними речами.
10) продавець зобов'язаний до передачі покупцю зберігати то вар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності перехо дить до покупця раніше від передачі товару.
Обов'язки покупця:
Порушення покупцем умов про прийняття товару дає продавцю право вимагати від покупця прийняти товар або розірвати договір з стягненням збитків;
покупець зобов'язаний оплатити товар. Даний обов'язок ви конується шляхом передачі продавцеві певної грошової суми. Крім того, необхідно здійснити підготовчі дії. пов'язані з банківськими роз рахунками. Оплата може проводитися до чи після передачі товару;
Істотними умовами є: предмет і ціна.
Предметом є товар, тобто будь-які речі, майнові права, цінні па пери, право вимоги.
Купівля-продаж окремих видів речей може регулюватися, крім Цивільного кодексу іншими нормативними актами.
Предметом може бути і товар, якого немає в природі в момент укладення договору, але який буде у продавця в майбутньому. Не мо жуть бути предметом речі, втрачені продавцем до моменту укладення договору купівлі-продажу в результаті їх загибелі, переходу права власності на них до третіх осіб (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, який згорів). За законодавством України такий договір буде недійсним. А за міжнародною практикою дана обставина не впливає на дійсність договору, а права й обов'язки сторін визначаються у від повідності з нормами про невиконання договору. Не можуть бути предметом договору купівлі-продажу речі, виключені з цивільного обігу. Речі, які обмежені в цивільному обігу, можуть бути предметом договору при дотримані спеціальних правил. Наприклад, купівля- продаж мисливської зброї можлива за наявності дозволу.
Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення на сьогодні обмежений у силу Земельного Кодексу Ціна в договорі купівлі-продажу визначається за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору.
Ціни можуть бути оптові, роздрібні, закупівельні. У зовнішньо економічній діяльності повинні враховуватись індикативні ціни.
Важливе значення має встановлення моменту виникнення права власності у покупця, оскільки з цього моменту власник має право на захист своєї власності, має право здійснювати повноваження власника. За загальним правилом, право власності у набувача виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Пере дачею визнається вручення речей набувачеві, передача на пошту для пересилки або передача транспортній організації для перевезення.
При купівлі-продажу житла право власності на житло виникає з , моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації угоди.
Право власності на землю виникає після встановлення меж зе мельної ділянки в натурі й одержання державного акта на право влас ності (але така ситуація не завжди виправдовує себе, оскільки між но таріальним посвідченням договору і видачею державного акта є пев ний проміжок часу).
При приватизації квартир право власності виникає з моменту видачі свідоцтва про право власності.
Форма договору купівлі-продажу може бути письмова, усна, а також письмова нотаріально посвідчена.
Головним обов'язком для продавця є обов'язок щодо передання товару покупцю, який передбачає певні умови:
Асортимент - це об'єднання однорідних товарів, які розрізня ються за видами, моделями, розмірами, кольором та іншими ознаками. Умова про асортимент може бути прямо передбачена договором або випливати з сутності зобов'язання;
Комплектність товару - це наявність у ньому всіх необхідних складових частин. Умова про комплектність товару визначається сторо нами шляхом посилань на відповідні нормативно-технічні документи.
У випадку передання некомплектного товару покупець має пра во вимагати зменшення ціни, доукомплектовування товару або відмо витися від договору;
10) продавець зобов'язаний до передачі покупцю зберігати то вар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності перехо дить до покупця раніше від передачі товару.
Обов'язки покупця:
Порушення покупцем умов про прийняття товару дає продавцю право вимагати від покупця прийняти товар або розірвати договір з стягненням збитків;
того, необхідно здійснити підготовчі дії. пов'язані з банківськими роз рахунками. Оплата може проводитися до чи після передачі товару;
11.Правові наслідки неналежного виконання чи невиконання договору купівлі-продажу.
Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).
Основним обов'язком продавця є його обов'язок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і в першому, і в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК У країни).
У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.229 ЦК України).
Правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві - покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіганням майна витрати.
Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця (частина перша ст.238 ЦК України).
Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, навмисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України).
На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:
— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;
— відповідного зменшення купівельної ціни;
— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;
— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;
— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.'
Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання.
Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК України).
12.Договір роздрібної купівлі продажу.
За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що зазвичай призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його.
Цей договір належить до публічних договорів, оскільки повинен укладатися на однакових умовах з будь-якою особою, яка забажає укласти його з підприємством роздрібної торгівлі.
Головна особливість цього договору полягає в тому, що він укладається за правилами публічної оферти, тобто підприємства роздрібної торгівлі пропонують укласти цей договір будь-якій особі.
Крім окремих статей ЦК, цей договір регулюються Законом України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.) та окремими правилами торгівлі (на ринках, в розстрочку, транспортними засобами і номерними агрегатами, правилами продажу продовольчих товарів, непродовольчих товарів та ін.).
Крім загальних обов'язків, продавець зобов'язаний надати інформацію стосовно найменування і ціни товару, його споживчих властивостей, умов набуття, правил і способів використання і зберігання, гарантійних зобов'язань і порядку пред'явлення претензій. Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після його передачі, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього такої інформації.
Істотна умова договору роздрібної купівлі-продажу — ціна, яка є однаковою для всіх покупців.
В роздрібній торгівлі як виняток покупцеві надається право протягом 14 днів з дня продажу обміняти непродовольчий товар на аналогічний товар іншого розміру, фасону, кольору чи комплектації.
У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, покупець має право на свій вибір:
- вимагати безоплатного усунення недоліків або відшкодування витрат, здійснених покупцем на їх виправлення;
- замінити товар на аналогічний належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
- вимагати зменшення ціни товару;
- розірвати договір і вимагати повернення сплаченої суми.
При розірванні договору розрахунки з покупцем у випадку підвищення ціни на товар проводяться виходячи із його вартості на момент звернення, у разі зниження ціни на товар — виходячи із ціни, яка була сплачена на момент купівлі (ст. 14 Закону "Про захист прав споживачів").
13.Правові способи відновлення прав споживачів, які придбали товар неналежної якості.
У випадку невиконання продавцем обов'язку щодо передачі по купцю якісного товару, покупець має право на свій вибір вимагати:
При заміні недоброякісного товару не підлягає відшкодуванню зі сторони покупця різниця між ціною товару, встановленою догово ром, і ціною, яка існує на момент обміну. Дане правило не застосову ється, якщо покупець отримує аналогічний товар, але інший за розмі ром, фасоном, сортом та іншими ознаками.
Правила продажу окремих видів товарів містять норми щодо обчислення строків, наданих покупцю для виявлення недоліків у при дбаному товарі.
За загальним правилом, покупець має право висунути вимогу протягом гарантійного строку, який обчислюється календарним тер міном, або в іншому порядку (наприклад, купівля автотранспорту).
Для медикаментів, продуктів харчування, виробів побутової хі мії, споживчі якості яких можуть з часом погіршитися, встановлюєть ся строк придатності. На сезонні товари гарантійний строк рахується з початку відповідного сезону.
27
Якщо на товар не встановлений гарантійний термін, вимога у зв'язку з його недоліками може бути висунена, якщо недоліки були виявлені протягом розумного строку, аїле в межах двох років щодо рухомого майна, а щодо нерухомості - в межах трьох років з дня пе редачі товару. У випадку, коли покупець володів нерухомістю до укладення договору, то з моменту укладення договору обчислюється трирічний термін.
До вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовуєть ся позовна давність - 1 рік.
14. Особливості купівлі продажу нерухомості.
Практичне значення спеціальних правил, які регулюють договір продажу нерухомості, зумовлені тим, що об'єкти нерухомості невід ривні від місця їх знаходження, а договори їх купівлі-продажу можуть здійснюватись в іншому місці. Крім того, для правового регулювання прав на нерухомість характерне поєднання приватноправового та публічно-правового методів регулювання. Завдання публічного права - визначити, ми допускаються дані об'єкти в майновий обіг, чи існує необхідність у встановленні будь-яких обмежень (наприклад, у відно шенні прав на вказані об'єкти).
Продаж земельних ділянок фізичним та юридичним особам проводиться місцевими державними адміністраціями або органом мі сцевого самоврядування. Покупці подають заяву до відповідного ор гану. До заяви додається державний акт на право користування земе льною ділянкою або договір оренди землі, план земельної ділянки.
Продаж земельної ділянки здійснюється не пізніше ЗО днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земе льної ділянки. Вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової й експертної оцінки.
Землі сільськогосподарського призначення можуть продаватися лише громадянам України або юридичним особам України.
Договір підлягає нотаріальному посвідченню та державній ре єстрації.
Певні особливості має договір купівлі-продажу житлових буди нків (квартир). Предметом договору є не лише сам будинок. Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї, тощо), є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле. Тому при відчуженні житлового бу динку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх зне сення або перенесення попереднім власником.
Договір купівлі-продажу житлового будинку потребує нотаріа льного посвідчення та державної реєстрації. Недодержання цієї вимо ги тягне за собою недійсність договору.
15. Особливості купівлі-продажу товарів у розстрочку.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється фізичним особам, які мають постійний дохід незалежно від їх місця проживання.
Перелік товарів, що продаються у розстрочку, визначає суб'єкт господарювання самостійно.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу товарів у розстрочку, який укладається між суб'єктом господарювання та фізичною особою (покупцем), відповід но до якого суб'єкт господарювання зобов'язується передати обумов лений товар, а покупець провести розрахунки за товар у строки та у розмірах, передбачених договором. Договором визначаються умови, за яких здійснюється продаж товарів у розстрочку. Договір укладається за умови надання покупцем паспорта і довідки для придбання товарів у розстрочку, що видається за місцем роботи (навчання), а непрацюючим пенсіонерам - органом, що призначив пенсію. Довідка не видається фізичним особам, у яких утримання за виконавчи ми документами становлять 50 відсотків заробітної плати (стипендії, пе нсії). Наступна довідка може бути видана фізичним особам тільки за умови проведення розрахунку в повному обсязі за товари, придбані у розстрочку за раніше одержаною довідкою, а непрацюючим пенсіонерам і особам, які проводитимуть розрахунки шляхом внесення готівки до ка си суб'єкта господарювання або шляхом безготівкового перерахування через банківські установи, - після надання ними договору з позначкою суб'єкта господарювання про проведення розрахунку в повному обсязі за товари, придбані на підставі раніше одержаної довідки.
Договір між суб'єктом господарювання та покупцем, який здій снюватиме оплату товару шляхом відрахувань з його заробітної плати (стипендії) за місцем роботи (навчання), складається у трьох примір никах: перший - залишається у суб'єкта господарювання, другий - передається покупцеві, третій - підприємству (установі, організації), яке видало довідку.
Під час продажу товарів у розстрочку з покупців на користь суб'єкта господарювання на суму, що відповідає ціні товару, продано го у розстрочку, можуть нараховуватися відсотки, розмір яких встано влюється договором.
Передача у розпорядження покупцеві товарів, що придбаваються у розстрочку, здійснюється за умови внесення першого внеску (завдат ку), розмір якого визначається договором, з урахуванням обмежень. Сума розстрочки, що надається, не повинна перевищувати розміру три місячної заробітної плати (стипендії, пенсії) покупця у разі продажу товарів з розстроченням платежу на шість місяців, шестимісячної - з розстроченням платежу на дванадцять місяців, дванадцятимісячної - з розстроченням платежу на двадцять чотири місяці. Зазначені обмежен ня не стосуються випадків продажу транспортних засобів.
Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів здій снюються за цінами, що діють на день продажу. Наступна зміна цін на товари, продані у розстрочку, не тягне за собою перерахунку.
16. Договір купівлі-продажу об’єктів приватизації.
Приватизація - це майнова угода між суб'єктами приватизації, змістом якої є сплатне, частково сплатне або безоплатне відчуження державного майна.
Залежно від того, який саме об'єкт є предметом купівлі-продажу, законодавець визначає зміст відповідного договору.
До договору купівлі-продажу об'єкта приватизації включаються санкції за порушення його умов.
Включення до договору інших зобов'язань покупця допускається за згодою сторін.
Термін дії зазначених зобов'язань, за винятком виконання встановлених мобілізаційних завдань, не повинен перевищувати п'яти років, а щодо підприємств-монополістів, підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії, галузевих науково-дослідних інститутів та проектно-конструкторських бюро, інших підприємств та установ, приватизація яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України, порядок контролю за їх діяльністю затверджує Кабінет Міністрів України.
Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.
Відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" та п. 1 ст. 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір купівлі-продажу об'єкта приватизації не може належати до угод, укладених на аукціоні, конкурсі, у розумінні ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", оскільки відповідно до ст. 23 зазначеного Закону цей договір укладається у 5-денний термін з дня затвердження органом приватизації результатів аукціону, конкурсу. Таким чином, проведення аукціону, конкурсу і укладання договору купівлі-продажу об'єкта приватизації за часом не збігаються.
17. Правове регулювання купівлі-продажу на біржах.
Правовий режим і функції Правил біржової торгівлі регулює ст. 17 Закону України «Про товарну біржу». Ця стаття визначає обов'язковий зміст Правил, коло питань діяльності біржі, на які вони поширюються, основні заборони, що мають діяти на товарній біржі. Правила регулю ють: порядок здійснення біржових операцій; порядок ведення біржової торгівлі; процедуру біржового арбітражу з цих питань.
Правила біржової торгівлі визначають: строк і місце проведення біржових операцій; склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них; порядок здійснення та реєстрації біржових операцій; порядок надання та розмір плати за користування послугами біржі; відповідальність учасників і працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі; інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджують загальні збори членів біржі або уповноважений ними орган.
Закон України «Про товарну біржу» передбачає, що на кожній товарній біржі мають діяти загальні заборони, а саме: забороняється купівля та продаж товарів і контрактів з метою впливу на динаміку цін (тобто навмисне їх скуповування) як однією особою безпосеред ньо, так і через підставних осіб; забороняються будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних бір жових цін; забороняється поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.
Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кілько сті, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, ор ганам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, господарсько му суду й аудиторським організаціям у випадках, передбачених зако нодавством України. Правила біржової торгівлі регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка має приблизно такий вигляд.
Юридична особа, яка бажає купити або продати біржовий то вар, подає брокерові заявку встановленої форми з повною інформацією щодо предмета договору у строк, встановлений Правилами (як правило, не пізніше ніж за три доби до проведення торгів). Заявки реєструються і вводяться до банку даних (інформаційної системи) біржі, де вони зна ходяться протягом певної кількості торгів, встановленої Правилами. Перед початком торгів проводиться реєстрація брокерів, що прибули на торги. Після цього вони допускаються в торговельний зал біржі.
Біржовою операцією вважається угода, що відповідає сукупнос ті таких умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку й обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
Зміст біржової угоди не підлягає розголошенню, за винятком найменування товару, кількості, ціни. Договір укладається під час дії біржі, а виконується поза біржею.
Предметом договору є біржовий товар - м'ясо, нафта, зернові, цукор, кава, какао боби.
18. Особливості договорів купівлі-продажу в зовнішньоекономічній д-сті.
Зовнішньоекономічний договір - це матеріально оформлена уго да двох або більше сторін зовнішньоекономічної діяльності та їх інозе мних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Ознаки даного договору:
Вимоги до форми та змісту зовнішньоекономічного договору ви значаються в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
Зовнішньоекономічний договір укладається суб'єктом зовніш ньоекономічної діяльності або його представником у простій письмо вій формі, якщо інше не передбачено законом.
При укладенні таких договорів застосовуються Міжнародні пра вила інтерпретації комерційних строків, підготовлені Міжнародною торговою палатою (Правила ІНКОТЕРМС). Правила ІНКОТЕРМС за стосовується для усунення відмінностей у правовому регулюванні від носин при операціях купівлі-продажу. Це полегшує укладення та вико нання договорів, оскільки зміст прав і обов'язків сторін уніфіковано.
Сформульовані у Правилах основні умови зовнішньоекономіч ної торгівлі визначають момент переходу права власності на товар, ризик випадкової загибелі речі, порядок проведення митних формаль ностей, хто організовує перевезення.
Усі основні умови договору згруповані за 4 категоріями. Підста вою такої класифікації є різниця в обсязі зобов'язань контрагентів щодо доставки товару.
категорія «її» містить умови, що покладають на продавця обов'язок передати товар перевізнику, вказаному покупцем («франко- перевізник», ФОХ, ФАС). III категорія «С» об'єднує умови, на яких продавець повинен за безпечити перевезення товару, але не зобов'язаний брати на себе ри зик випадкової загибелі або пошкодження товару чи зазнавати яких- небудь додаткових витрат, які можуть виникнути в силу подій, що відбуваються після відвантаження.
До IV категорії «Р» входять умови постачання, що передбача ють обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виник нути в зв'язку з доставкою товару в країну призначення (поставлено на кордон, поставлено з судна, поставлено з оплатою митного збору).
19. Форвардні, ф’ючерсні та опціонні правочини.
На біржах здійснюють форвардні, ф'ючерсні й опціонні операції.
Договори, зареєстровані на біржі, не потребують нотаріального посвідчення і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі.
20. Договір міни. Бартерні операції.
Згідно зі ст.715 ЦК, договір міни (бартеру) - це угода, за якою кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Отже, договір міни передбачає перехід права власності від однієї особи до іншої на відплатній основі. Втім, на відміну від договору купівлі-продажу, особливість договору міни полягає в тому, що він не опосередковує рух коштів у готівковій чи безготівковій формах, а є підставою для виникнення товарообмін них операцій.
Особливості виникнення, виконання, зміни та припинення зо бов'язань, що ґрунтуються на договорі міни (бартеру) регулюються чинним ЦК, а також Законом України «Про регулювання товарооб мінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльнос ті»., Законом України «Про зовнішньоекономічну дія льність»
Згідно з чинним законддавством, крім договору міни, підставою виникнення товарообмінних операцій є також бартерний договір (уго да). Поняття «бартер» і «міна» дуже тісно пов'язані між со бою. У ІДК ці два поняття тотожні, виходячи із визначення, наведено го в п. 1 ст.715. Закон України «Про регулювання товарообмінних (ба ртерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» визначає бартерну операцію у галузі зовнішньоекономічної діяльності як один із видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним дого вором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалан сований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь- якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. З наведеного випливає висновок про те, що по няття бартерного договору за змістом значно ширше, ніж поняття до говору міни, оскільки передбачає можливість обміну не лише еквіва лентними товарами, але й товарами, послугами і роботами у будь- якому поєднанні. Сторонами договору міни (бартеру) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Якщо фізичні особи для здійснення такої угоди по винні володіти достатнім обсягом дієздатності, то юридичні особи можуть виступати стороною за договором міни (бар теру) виходячи зі статутних цілей та завдань створення юридичної особи (особливо коли предметом договору є виконання робіт чи на дання послуг) .А стороною бартерної угоди у галузі зовнішньоекономічної діяльності може бути суб'єкт зовнішньоеконо мічної діяльності . Специфіка договору міни полягає в тому, що кожна зі сторін одночасно є і покупцем, і продавцем за одним і тим самим до говором. У зв'язку із цим до договору міни (бартеру) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ст.716 ЦК).
Предметом договору міни (бартеру) можуть виступати товари (майно), роботи та послуги. Що стосується майна, то предметом догово ру міни (бартеру) можуть бути по суті всі речі, окрім тих, що вилучені з цивільного обороту або обмежені в обороті .
Особливість договору міни (бартеру) обумовлена також тією об ставиною, що право власності на обмінювані товари переходить до сто рін одночасно лише після виконання зобов'язань щодо передання май-' на обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.
21. Договір дарування.
Договір дарування - це домовленість за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій сто роні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому і дарувальник, і обдарований є юридично рівноправними суб'єктами. Договір дарування був відомий ще римському праву як під става виникнення права власності.
Договір дарування безоплатний, оскільки дарувальник не отри мує зустрічного майнового задоволення. Істотною умовою договору дарування є умова про предмет. Пред метом можуть бути лише речі не вилучені з цивільного обігу, а саме ру хомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі та майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть з'явитися у нього в майбутньому. Не можуть бути предметом договору немайнові права, які нерозривно пов'язані з особою дарувальника (наприклад, право на аліме нти, на пенсію). Речі, обмежені у цивільному обігу, виступають предме том договору лише при дотриманні спеціального правового режиму їх використання (наприклад, дарування мисливської зброї). Предмет дого вору дарування повинен бути конкретизованим. Обіцянка подарувати все своє майно без вказівки на конкретний предмет дарування, є нікчемною. У договорі дарування можна обумовити порядок передання майна.
Зазвичай договір дарування укладається за пропозицією дарува льника. Реальний договір дарування вважається укладеним з моменту передання речі, а консенсуальний - з моменту підписання договору.
Форма договору дарування залежить від предмета договору, його вартості, складу учасників і моменту виникнення відносин.
Для дійсності договору дарування нерухомого майна, а також ва лютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян потрібне нотаріальне по свідчення. Сторонами договору є дарувальник і обдаровуваний. Ними мо жуть бути фізичні особи, юридичні особи, територіальна громада, держава Україна, Автономна Республіка Крим. На можливість укладення договорів дарування фізичними особами впливає обсяг їх дієздатності. Недієздатні особи не можуть бути дарува льниками , крім того, опікуни не мають права дарувати майно своїх підо пічних. Право на отримання ними подарунків через опікуна не обмежене.
Особа, обмежена в дієздатності, вправі самостійно вчиняти ли ше дрібні побутові правочини, а всі інші - тільки за згодою піклуваль ника. Так само малолітні особи можуть укладати договір дарування, який не виходить за межі дрібно побутового. Батьки не мають права дарувати майно дітей.
22. Договір ренти. Одним із нововведень, закріплених Цивільним кодексом Украї ни є договір ренти. Йому присвячена глава 56 ЦК, поряд із такою су міжною договірною конструкцією як договір довічного утримання.
згідно ст.731 ЦК, договором ренти є правочин, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
Оскільки договір ренти належить до договорів про відчуження майна, його метою є перенесення права власності на майно в обмін на виплату ренти.
За кваліфікаційними ознаками цивільно-правових договорів, до говору ренти можна охарактеризувати як реальний, односторонній, оплатний (хоча законом передбачена також можливість безоплатної передачі майна у власність платника ренти) та алеаторний (ризиковий).
Реальність договору ренти пов'язана з тим, що він вступає в дію лише після передання одержувачем ренти певного майна у власність платника ренти. У зв'язку із цим договір є одностороннім, оскільки обов'язок одержувача ренти щодо передання майна передує самому факту укладення договору.
Договір ренти є алеаторним (ризиковим). При цьому ризиковий характер носить договір довічної ренти, оскільки тривалість дії такого договору залежить від тривалості життя людини (одержувача ренти). Отже, алеаторність договору ренти виявляється в тому, що його сто рони не застраховані від можливості понести майнові втрати внаслі док його укладення та виконання. Іншими словами, при укладенні до говору платник ренти не знає, що врешті-решт виявиться більшим: вартість отриманого у власність майна чи розмір сплачених ним рент них платежів.
До особливих ознак договору ренти деякі науковці відносять його кредитний (фідуціарний) характер. Кредит - це довіра. Сторони договору ренти повинні довіряти одна одній, оскільки майно за дого вором відчужується сьогодні, а рента виплачується в майбутньому. Особливо це стосується одержувача ренти, який має обачно постави тися до вибору контрагента за договором, якому він у змозі довіряти. Внаслідок цього відносини за договором ренти набувають довірчого характеру.
Сторонами договору виступають одержувач ренти і платник ре нти. Як одержувачем, так і платником ренти можуть бути дієздатні фізичні особи, а також юридичні особи.
Враховуючи диспозитивний характер правового регулювання рен тних відносин, серед обов'язкових істотних умов договору ренти, що ви значені ЦК, можна виділити лише предмет договору. Предметом договору є майно, яке передається під виплату ренти. Сюди можна віднести речі та їх сукупність, майнові права та обов'язки, результати інтелектуальної діяльності людини та виключні права на них тощо. Окрім цього, до предмета договору належить і сама рента, яка може сплачуватися у гро шовій формі або полягати у наданні речей, виконанні робіт або наданні послуг.
Строк дії договору є істотною умовою лише якщо договором встановлений обов'язок платника сплачувати ренту протягом певного строку. Втім за договором ренти допускається встановлення обов'язку платника сплачувати ренту безстроково.
Форма договору ренти - письмова. Проте такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо під виплату ренти передається неру хоме майно, то договір підлягає державній реєстрації. Недотримання фо рми договору тягне за собою його недійсність.
23. Договір довічного утримання.
Відповідно до ст.744 ЦК за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Особливотсі договору: 1) майно переходить у власність набувача, проте розпоряджатися таким майном набувач за життя вiдчужувача не зможе, оскільки на таке майно накладається заборона відчуження; 2) зобов’язання з довічного утримання мають особистісний характер; 3) договір є алеаторним, тобто ризиковим договором, не еквівалентним; 4) може бути укладений на користь третьої особи (утриманця), якій набувач повинен надати довічне утримання та догляд; 5) носить тривалий характер та вимагає від набувача постійного і систематичного виконання своїх обов’язків .
Форма договору: укладається у письмові формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання, за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно підлягає державні реєстрації.
Сторони в договорі: відчужувачем може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, набувачем - повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.
Істотні умови договору:
предмет договору - 1)житловий будинок або його частина; 2) квартира або її частина; 3) інше нерухоме майно (земельна ділянка, садовий будинок, дача, гараж, нежитловий будинок, нежитлове приміщення, виробничий комплекс, рухоме майно, на яке поширюється режим нерухомого майна, тощо); 4) рухоме майно, що має значну цінність (можуть бути: транспортні засоби, антикварні речі, твори мистецтва, культурні цінності, коштовності, обладнання, паї, цінні папери, нематеріальні активи тощо).
Договір може бути розірваний за рішенням суду:
1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;
2) на вимогу набувача.
Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
24. Поняття та правове регулювання договору транспортного експедирування.
Договір транспортного експедирування - це угода, в силу якої одна сторона (експедитор) зобов'язується за винагороду і за рахунок іншої сторони (клієнта - вантажовідправника або вантажоотримувача) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Він є консенсуальним, оплатним і двостороннім.
Сторонами договору є експедитор і клієнт. Експедитором може ви ступати як спеціалізована організація, так і індивідуальний підприємець, крім того, це може бути як самостійна організація, так і сам перевізник.
Клієнтом виступає фізична або юридична особа.
Істотні умови договору:
До дій фактичного характеру можна віднести навантаження, розвантаження транспортних засобів, перевірка стану вантажу при відправленні, отриманні, зберігання, охорона вантажу, проведення експертизи вантажу.
До юридичних дії відносять оформлення товарно-транспортної Документації, виконання митних формальностей, страхування вантажів;
строк дії договору визначається залежно від того, чи є екс педиційні послуги разовими, чи здійснюються протягом тривалого терміну. В останньому випадку визначаються проміжні терміни;
розмір плати експедитору.
Договір укладається в простій письмовій формі. Експедитор зобов'язується належним чином здійснити всі пере раховані в договорі операції. При цьому він вправі отримати від клієн та документи, які стосуються вантажу й інформацію про властивості вантажу. Він може залучати до виконання договору третіх осіб, якщо в договорі не передбачено інше. Якщо експедитор діє від імені клієн та, то останній зобов'язаний видати йому довіреність. Експедитор і клієнт мають право в односторонньому порядку розірвати договір.
25. Поняття, ознаки та істотні умови договору поставки.
Відповідно до ст.712 ЦК за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов'язаною із особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета договору - забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб'єктів торговельної діяльності - щодо реалізації товарів/продукції, для покупців - щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності). Об'єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сировина, матеріали тощо), або товари для продажу на ринку.Моменти укладання і виконання договору поставки не збігаються в часі.
Юридичні ознаки договору: двосторонній, консенсуальний та оплатний.
Сторони договору: сторони в договорі - учасники господарських відносин, при цьому постачальник повинен бути суб'єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб'єкт господарювання або інша організація, що застосовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної") діяльності.
Істотні умови договору:
1) предмет. Предметом договору є товар, що покупець набуває для використання у підприємницькій діяльності або інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. 2) строки поставки. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік (ст.267 ГК). 3) Якість товарів, що поставляються (ст. 268 ГК), повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.4) Вимоги щодо комплектності товарів, що поставляються (ст. 270 ГК), визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів, проте договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. 5) Порядок виконання. Поставка продукції здійснюється постачальником шляхом відвантаження (передачі) товару покупцеві за договором або іншій особі, що визначена в договорі як одержувач. 6) Порядок приймання поставленої продукції. 7) Відповідальність за неналежне виконання договору поставки.
26.Поняття, права та обов’язки сторін за договором контрактації с-г продукції.
Ст.713 ЦК за договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
Істотні умови: 1) предмет – сільськогосподарська продукція, яка може бути як в сирому вигляді так і після переробки. У більшості випадків предметом виступає продукція, якої ще немає на момент укладення договору. 2) Ціна за одиницю, загальна сума договору.3) Строки.
Відповідно до ч.3 ст.272 ГК у договорах контрактації повинні також передбачатися: 1)види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; 2)кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника; 3)обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства; 4)взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору; 5)інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Виробник повинен не пізніш як за п'ятнадцять днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі.
Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами.
Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції здійснюється у кількості, порядку та строки, передбачені договором.
27.Особливості договорів поставки енергоресурсів.
Відповідно до ст.714 ЦК за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Договір про постачання енергії та інших ресурсів є консенсуальним, двостороннім та оплатним. Об'єктом договору постачання енергетичними та іншими ресурсами може виступати електрична і теплова енергія, природній газ, вода, нафта та інші ресурси, які надаються споживачеві (абонентові) через приєднану мережу електропроводів, трубопроводів тощо.Істотною ознакою даних видів договорів є спосіб транспортування (доставки) енергетичних та інших ресурсів споживачеві, а саме - через приєднану мережу, яка може перебувати у власності чи управлінні не тільки постачальника чи абонента, а й третіх осіб.
Важливою ознакою договорів постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу є покладення на споживача (абонента) додаткових обов'язків з дотримання режиму використання відповідної мережі та безпечної експлуатації енергетичного та іншого обладнання.
Строки постачання енергії встановлюються сторонами у договорі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абоненту. Основним обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годинами, а також час і тривалість максимальних та мінімальних навантажень.
Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.
Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів.
28.Відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договору поставки.
Відповідальність за договором поставки наступає у вигляді відшкодування збитків і неустойки у вигляді штрафу або пені. Як правило застосовується залікова неустойка. Постачальник (виробник) за договором поставки несе відповідальність:
1) за прострочку поставки або недопоставки продукції. В цьому випадку постачальник повинен сплатити неустойку, розмір якої залежить від вартості непоставленої продукції в певний строк і повинен поповнити недопоставлену кількість продукції, яка розподіляється, - з урахуванням строку дії ліміту (фонду)1. Поповнення недопоставки продукції здійснюється в асортименті того періоду, в якому вона мала місце, а товарів - в асортименті наступного строку поставки, якщо іншу номенклатуру (асортимент) не буде додатково погоджено між сторонами. Він також має право відмовитись від продукції, поставку якої прострочено, якщо інше не передбачено в договорі. Зазначена вище неустойка за недопоставку або прострочення поставки стягається одноразово.
2) за відхилення від вимог щодо якості продукції. Недотримання умов щодо якості продукції тягне різні правові наслідки залежно від характеру правопорушення. Насамперед, дуже часто в продукції виявляються дефекти, які можна й економічно усунути в місці її одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (в тому числі шляхом заміни окремих частин або виробу в цілому) протягом 20 днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач відшкодовує йому нанесені витрати. Постачальник сплачує покупцеві штраф за поставку неякісної продукції в розмірі 20% від її вартості.
У випадку поставки продукції, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж засвідчено в документі, що посвідчує якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитись від прийняття продукції. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням вона не зараховується у виконання зобов\'язання за договором поставки1.
3) за поставку некомлектуючої продукції - постачальник повинен доукомплектувати продукцію або замінити її комплектною в 20 денний строк після одержання вимоги, якщо інший строк не передбачено угодою сторін. Коли виготовлювач не виконав цих вимог, покупець може відмовитись від продукції і стягнути штраф у розмірі 20 відсотків її вартості, вимагаючи і вартість частин, яких не вистачає.
В усіх трьох випадках застосовується штрафна неустойка, тобто збитки повинні бути відшкодовані в повному обсязі. Відшкодування збитків і сплата неустойки не звільняє постачальника від виконання обов\'язку в натурі.
Положення про поставки передбачає також відповідальність за неналежне маркування, за порушення вимог щодо упаковки і тари, щодо транспортування тощо.
За договором поставки певні права та обов\'язки має й покупець. Він, зокрема, повинен прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами. Покупець також несе відповідальність за відмову своєчасно прийняти продукцію і оплатити її в розмірі 0,03% від суми заборгованості за кожен день прострочки.
Для позовів, що випливають з поставки продукції неналежної якості, встановлюється шестимісячний строк давності з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставленої йому продукції.
Положенням про поставки товарів (п.24) передбачено, що виготовлювач має право зажадати від покупця оплати підготовленої до відправки продукції, давши гарантії наявності її в натурі, або перенести поставку на наступний період, повідомивши про це покупця.
Якщо договором передбачено вибірку продукції покупцем зі складу постачальника, ініціативу в одержанні її повинен виявити покупець. У договорі слід чітко визначити порядок вибірки і санкції за порушення покупцем свого обов\'язку, оскільки Положеннями про поставки вони не передбачені. У всякому разі постачальник може вимагати від покупця відшкодування збитків, заподіяних не вибіркою продукції.
Також важливим обов\'язком покупця є своєчасна і повна оплата замовленої продукції. За несвоєчасну сплату заборогованості підприємства-боржники сплачують на користь кредиторів, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 2 відсотків від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу в розмірі, визначеному законом, якщо інший розмір пені не передбачено угодою сторін. Сплачена при цьому пеня відноситься на результати фінансової діяльності підприємства-боржника.
30. Поняття та ознаки договору майнового найму( оренди).
Договір майнового найму - це правочин, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. При цьому плоди, продукція і доходи, отри мані наймачем у результаті використання майна відповідно до дого вору, є його власністю.
Даний договір має свої особливості:
договір найму є консенсуальним, двостороннім, оплатним.
31. Істотні умови та форма договору оренди.
Істотні умови договору: предмет, плата за користування (оренд на плата), строк. Предметом договору є майно або майнові права. Предметом договору є неспоживчі індивідуально-визначені речі, які підлягають поверненню власнику. Не можуть бути предметом догово ру речі, вилучені або обмежені в цивільному обороті, зокрема магіст ральні лінії електропередач, водосховища об'єкти національно- космічного агентства, гідро-, атомні станції.
У договорі майнового найму повинні бути вказані дані, які до зволяють чітко визначити майно, яке є об'єктом договору.
Строк договору визначається за домовленістю сторін. Якщо в договорі строк не вказаний, то вважається, що договір укладений на невизначений строк. Якщо строк договору не визначений, то кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попереди вши контрагента за 1 місяць, якщо предметом були рухомі речі, а як що нерухомість, - то контрагента необхідно попередити за 3 місяці. Для найму окремих видів майна законодавець може встановлю вати граничний термін договору (максимальний чи мінімальний). До говір майнового найму, укладений на строк, який перевищує макси мальний, вважається укладеним на строк, як дорівнює граничному.
Продовження користування майном по закінченні строку при відсутності заперечень зі сторони наймодавця протягом одного місяця необхідно розглядати як укладення нового договору на строк, який раніше встановлений договором і на тих же умовах.
Ціна договору визначається за домовленістю сторін, як і форма оплати. Це може бути грошова або натуральна форма, може бути змі шана форма. Якщо розмір оплати не встановлений договором, то він визначається з урахуванням споживчої якості речі. При довгостроко вій оренді договором або законодавством може бути передбачена ін дексація ціни. Періодичність внесення плати встановлюється за домо вленістю сторін, при відсутності такої домовленості - щомісячно.
Наймач має право вимагати зменшення плати за найм, якщо споживчі якості об'єкта договору знизилися не з його вини.
Вимога щодо форми договору підпорядкована загальним пра вилам. Якщо ж об'єктом виступає нерухомість,, то договір підлягає державній реєстрації.
32. Права та обов’язки сторін у договорі оренди.
Суб'єктами договору майнового найму є наймодавець (орендо давець) і наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник майна або інша особа, уповноважена власником передавати майно в найм. Це може бути як фізична, так і юридична особа. Наймач - це особа, зацікавлена в отриманні майна у користування. Спеціальних вимог законодавство, за загальним правилом, не встановлює. Але є винятки, наприклад, у договорі лізингу сторони повинні бути суб'єктами під приємницької діяльності.
Зміст договору визначається через права й обов'язки сторін.
Обов'язки наймодавця:
1Наймодавець зобов'язаний відповідати за недоліки майна, які пе решкоджають його використанню повністю або частково. При порушенні даного обов'язку наймач може скористатися наданими йому способами захисту порушеного права, а саме: вимагати заміни речі, відповідного зме ншення розміру оплати за користування, безоплатного усунення недоліків або відшкодування витрат на їх усунення, розірвання договору.
Наймодавець не несе відповідальності за недоліки орендованого майна, які були ним застережені при укладанні договору.
Обов'язки наймача:
Деякі повноваження, які випливають з права користування най маним майном, наймач може реалізувати лише за згодою наймодавця. До їх числа належать такі права: передавати наймане майно в піднайм, передавати орендні права в заставу. Згода наймодавця може бути ви ражена безпосередньо в договорі або в додатковій угоді до нього, а також шляхом одностороннього письмового дозволу.
Наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користу вання майном. Плата може бути встановлена в договорі як відносно майна в цілому, так і стосовно кожної з основних частин майна.
При припиненні договору наймач зобов'язаний повернути майно наймодавця в тому стані, в якому він його отримав, з урахуван ням нормального зносу або в тому стані, який передбачений догово ром. Якщо даний обов'язок не буде виконаний, то наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної пла ти за користування річчю за час прострочення. Крім того, наймода вець має право в примусовому порядку вимагати повернення майна.
Наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини, а якщо це неможливо, - відшкодувати збитки.
33. Суборенда.
Суборенда - це угода про передачу орендарем орендованого ним об’єкта в оренду третій особі, тобто це відносини, які виникають у зв’язку з перепоступкою прав користування предметом оренди (лізингу) третій особі, і зазвичай вони повинні оформлятися договором суборенди (сублізингу). Договір суборенди укладається з ініціативи орендаря за участю орендодавця й орендаря згідно з порядком, викладеним у ст. 9 Закону про оренду. Орендар має право передавати в суборенду нерухоме й інше майно, як: обладнання, окремі верстати, транспортні засоби, нежилі приміщення й інше, якщо інше не передбачене договором оренди (згідно зі ст. 22 Закону про оренду). Причому термін дії договору суборенди не може перевищувати терміну дії договору оренди.
При передачі майна в сублізинг обов’язковою умовою є згода лізингодавця (орендодавця) в письмовій формі.
34. Права та обов’язки сторін у зв’язку з покращенням орендованого майна.
Орендар має право за погодженням з Орендодавцем та НАН України, якщо інше не передбачено договором оренди, за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення орендованого майна.
Витрати, пов'язані з реконструкцією, технічним переоснащенням, поліпшенням орендованого майна, не зараховуються в рахунок орендної плати та не підлягають компенсації.
Орендар має право за письмовою згодою з Орендодавцем та за рахунок власних коштів здійснювати невід’ємні поліпшення орендованого майна.
Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від орендованого майна без заподіяння йому шкоди.
Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем за рахунок власних коштів за згодою або без згоди Орендодавця, які не можна відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, компенсації не підлягає.
35. Підстави припинення та розірвання договору майнового найму.
Припинення договору майнового найму можливе на загальних підставах. Зокрема, у разі смерті фізичної особи - наймача, або у разі ліквідації юридичної особи, яка була стороною договору.
Наймодавець має право відмовитися від договору, якщо наймач не вносить орендну плату протягом 3-х місяців підряд.
Цивільний кодекс називає конкретні підстави для дострокового розірвання договору на вимогу наймодавця і наймача. Ці вимоги сто суються істотного порушення умов договору.
Наймодавець має право вимагати розірвати договір у таких ви падках:
4) наймач не проводить капітального ремонту, якщо такий обов'язок договором покладений на нього ;
Наймач має право звернутися з вимогою про розірвання дого вору в таких випадках:
Договір може бути розірваний достроково за згодою сторін.
Крім того в договорі можуть бути передбачені й інші підстави для
розірвання договору. Порядок розірвання договору залежить від підстав.
36. Договір прокату.
За договором побутового прокату наймодавець надає наймачеві в тимчасове користування за плату рухому річ.
Предметом договору є неспоживчі рухомі речі. Наприклад, по бутова техніка.
Наймачами можуть бути тільки фізичні особи. При укладанні договору необхідно подати документи, які засвідчують особу та місце її проживання. Для отримання деяких предметів прокату потрібні та кож спеціальні посвідчення (наприклад, посвідчення водія).
Предмети спортивного інвентарю на пляжах, спортивних стан ціях видаються під грошову заставу. Оформляються відносини прока ту квитанцією-зобов'язанням.
Строк договору встановлюються за погодженням сторін, але він не може бути більшим, ніж встановлений типовими правилами.
Особливості прав і обов'язків сторін зводяться до такого:
Обов'язки наймодавця:
-наймач зобов'язаний користуватися предметом прокату від повідно до його призначення. Забороняється наймачу ремонтувати предмет самостійно, здавати його в піднайм, передавати під заставу;
-наймач повинен повернути предмет найму по спливу строку
угоди;
-наймач повинен своєчасно вносити плату за користування майном.
Відповідальність за невиконання або неналежне виконання до говору передбачено типовими правилами.
Якщо пошкодження може бути усунено шляхом ремонту, то наймач сплачує вартість ремонту. Якщо предмет не можна далі вико ристовувати, то наймач повинен повернути наймодавцеві такий же предмет або сплатити його вартість.
За прострочення платежів наймач сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка за кожний день прострочення.
Наймач вправі відмовитися від договору в будь-який час.
37. Правове регулювання оренди державного та комунального майна.
Орендодавцями, що цілісності майнових комплексів, нерухомо сті, структурних підрозділів є Фонд державного майна, його регіона льне відділення,представництво, органи уповноважені Верховною Ра дою АРК, органами місцевого самоврядування, щодо окремого інди відуально визначеного майна - підприємства.
Орендарями є фізичні та юридичні особи. Фізична особа пови нна бути зареєстрована як підприємець.
Об'єктом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси під приємств (господарські об'єкти з завершеним циклом виробництва), їх структурні підрозділи, нерухоме майно, а також майно, що не увійшло до статистичних фондів господарського товариства, створеного в про цесі корпоратизації.
Не можуть бути об'єктами:
Особи, які бажають укласти договір, направляють заяву і проект договору орендодавцеві які у п'ятиденний термін надсилає матеріали органу уповноваженому управляти цим майном, а також до Антимо- нопольного комітету в таких випадках:
монопольне становище на ринку;
Антимонопольний комітет і орган, уповноважений управляти
майном, в 15-тиденний термін надсилає орендодавцеві висновки про можливість оренди. Якщо ці органи у встановлений термін не нада дуть висновки, то вважається, що вони погоджуються.
Орендодавець протягом 5-ти днів після закінчення терміну по годження умов договору дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди.
У передачі в оренду об'єктів може бути відмовлено, якщо:
У випадку подачі заяви двох або більше осіб орендар визнача ється на конкурсних умовах.
Істотними умовами договору оренди є:
Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення
згоди і підписання тексту договору сторонами.
Орендар має право передати в суборенду лише нерухоме та ін дивідуально визначене майно.
Ризик випадкової загибелі речі несе орендодавець.
Страхування проводить орендар.
Припинення договору: 1) за погодженням сторін;
38. Правове регулювання лізингу ( види та форми лізингу, істотні умови лізингу).
Договір лізингу - це угода, за якою одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності на певний строк і за встановлену плату. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм і Закон України «Про фінансовий лізинг».
Договору лізингу притаманні певні ознаки, які дозволяють ви ділити його в окремий вид:
1) у якості учасника договору виступає продавець лізингового майна;
■ 2) лізингодавець у непрямому лізингу не завжди є власником майна на момент укладання договору, а зобов'язується при дбати його за вказівкою лізингоодержувача;
3) строк договору повинен бути спів розмірним зі строком амо ртизації об'єкта.
Залежно від наявності майна у власності лізингодавця лізинг поділяють на:
прямий (коли майно належить на праві власності лізингодавця і було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем);
непрямий (коли майно спеціально придбане лізингодавцем у продавця відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфіка цій та умов).
Сторонами договору є лізингодавець і лізингоодержувач. Учас ником є продавець лізингового майна. Сторонами можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності.
Істотними умовами договору лізингу є предмет, строк дії дого вору, а також розмір лізингових платежів.
Предметом договору виступають неспоживчі речі, які викорис товуються для підприємницької діяльності і які відносяться до основ них фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти.
39. Договір найму житла.
Відповідно до договору найму житла наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві житло для проживання у ньому на певний строк за плату.
Отже наймодавець – це той, хто передає житло в найм, а наймач – той, хто отримує його в найм.
Договір найму житла може укладатися між фізичними (тобто громадянами) та юридичними особами (підприємствами, установами, організаціями тощо).Якщо за договором наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому громадянина.
Договір найму житла, що належить до державного або комунального житлового фонду, укладається між житлово-експлуатаційною організацією та наймачем на основі ордеру.
За договором найму житла, що належить до державного або комунального житлового фонду в найм може здаватись квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.
Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше 13,65 метрів квадратних на одну особу, частина кімнати або кімната, зв’язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо)
Договір найму житла укладається у письмовій формі.
Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п’ять років. Після завершення цього терміну сторони можуть подовжити строк договору житлового найму.
Договір найму житла за строком може бути:
• короткостроковим – до 1 року;
• середньостроковим – від 1 до 5 років;
• довгостроковим – більше 5 років.
Обов’язки наймача, наймодавця
1. Використовувати житло лише для проживання у ньому.
Тобто забороняється використовувати житло для промислового виробництва, підприємницької діяльності тощо. Такий обов’язок поширюється не тільки на наймача, а й на інших осіб, які прожи-вають разом з наймачем, тимчасових мешканців, піднаймачів.
2. Забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані. Під цим обов’язком слід розуміти виконання наймачем покладених на нього обов’язків щодо здійснення капітального або поточного ремонту, бережне ставлення до санітарно-технічного й іншого обладнання, до об’єктів благоустрою, додержання правил пожежної безпеки тощо.
3. Своєчасно вносити плату за житло.
4. Самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму. До комунальних послуг належать послуги водо-, тепло-, газопостачання, послуги водовідведення, електроенергія, вивезення побутового сміття та ін.
До обов’язків наймодавця належать:
• передача наймачеві житла придатного для постійного проживання в ньому;
• здійснення капітального ремонту, якщо інше не встановлено договором.
40. Договір оренди земельних ділянок.
Договір оренди земельної ділянки - це угода за якою орендода вець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну
ділянку для господарського користування на обумовлений договором строк.
Орендодавцями є громадяни та юридичні особи України, у вла сності яких перебувають земельні ділянки.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комуна льній власності, є органи місцевого самоврядування, сільські, селищ ні, міські ради. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київські, Севастопольські, міські, державні адміністрації, Рада Міністрів АРК, Кабінет Міністрів.
Орендарями є фізичні чи юридичні особи.
Особливості договору оренди земельної ділянки:
орендар має право передати земельну ділянку в суборенду за згодою орендодавця. Земельну ділянку сільськогосподарського при значення в суборенду можна передати лише у виняткових, встановле них законом випадках: хвороба, інвалідність, навчання, обрання на виборну посаду, призов на військову службу орендаря;
договір оренди земельної ділянки укладаються в письмовій формі. На вимогу однієї зі сторін договір може бути нотаріально по свідчений. Договір підлягає державній реєстрації.
Істотними умовами договору є :
права оренди земельної ділянки.
Договір оренди земельної ділянки припиняється в наступних випадках:
Орендар зобов'язаний: своєчасно вносити орендну плату, вико ристовувати земельну ділянку за цільовими призначеннями додержу ватись екологічної безпеки.
Орендодавець зобов'язаний: передати земельну ділянку, у стані, що відповідає умовам договору, вказати права третіх осіб на земельну ділянку, не перешкоджати орендарю використовувати земельну діля нку за призначенням.
41. Поняття та значення договору підряду.
Договір підряду, поряд з договором купівлі-продажу, є одним з найбільш значимих у сфері товарно-грошового обороту. Він зачіпає відносини безпосередньо у сфері виробництва.
Договір підряду - це домовленість, згідно з якою одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу.
У римському приватному праві договір підряду складав частину групи зобов'язань, які відносилися до зобов'язань по найму. Характерні риси договору римського права збережені в Цивільному кодексі України.
Використання договору підряду в нових галузях економічної ді яльності допускає використання «підрядноподібних» договорів, а та кож змішаних договорів.
Наприклад, відносини, які складаються у зв'язку з реалізацією ін вестиційних проектів. Аналіз нормативних актів свідчить про те, що дані відносини містять окремі елементи, характерні для договору підряду (на приклад, до змісту такого договору входять такі роботи, як підготовка проектної документації, дослідження інвестиційних можливостей).
Договір підряду має такі ознаки: консенсуальний, двосторонній, оплатний.
Договір підряду має певну подібність до трудового договору, особливо, коли підрядником виступає фізична особа. Але за змістом це різні договори. Так:
42. Ознаки, істотні умови та форма договору підряду.
Договір підряду має такі ознаки: консенсуальний, двосторонній, оплатний.
Істотними умовами договору є: •
Предмет. Цивільний кодекс формулює гредмет договору під ряду як «виготовлення, обробка, ремонт речі», а також «виконання іншої роботи з переданням її результату замовнигові».
В окремих випадках завдання замовника встановлює не всі, а лише найбільш істотні ознаки предмета договоре. Інші ознаки визна чаються самим підрядником.
Предмет договору підряду завжди індивідуальний - це резуль тат праці підрядника. При цьому договором підряду може передбача тись виготовлення одного або багатьох однорідни об'єктів.
Якість предмета договору визначається сгандартними, техніч ними умовами. Додаткові умови, які висуваються замовником, можуть бути внесені в договір лише за згодою підрядника.
Ціною договору вважається розмір оплати (винагороди), яку замовник повинен сплатити за виконану роботу. В договорі може ви значатися або ціна роботи, або спосіб її визначення. Якщо в договорі підряду не встановлено ціну роботи, то вона встановлюється за рі шенням суду на основі цін, що звичайно застосоїуються за аналогічні роботи. Ціна складається з двох частин: витрат пдрядника на роботу і плати за виконану ним роботу. Найчастіше ціна визначається в гро шовому еквіваленті, але може бути і зустрічному наданні певних по слуг чи майна. Наприклад, у договорі підряду на будівництво житло вого будинку в якості оплати іноді передбачаємся в якості фінансу вання будівництва замовником передача підрядшку декількох квар тир у збудованому будинку.
Ціна може визначатися шляхом складанш кошторису. Кошто рис - це калькуляція витрат, необхідних для виюнання робіт. Зазвичай кошторис складає підрядник, але юридичну силу він набуває лише після його затвердження замовником. Кошторис може бути приблизним (коли в момент його складан ня неможливо в певній мірі передбачити всі витрати) і твердим (якщо така можливість існує). Практичне значення у визначенні характеру кошторису полягає в тому, що твердий кошторис, за загальним прави лом, не підлягає перегляду, а приблизний може бути змінений.
У процесі виконання робіт кошторис може коливатись у певних межах. При необхідності істотного збільшення кошторису у зв'язку з проведенням додаткових робіт підрядник зобов'язаний попередити про це замовника, який має право відмовитися від договору, заплати вши підрядникові ціну за виконану частину роботи.
3. Строк у договорі може бути трьох видів: строк дії самого до говору, строк початку виконання робіт, строк завершення окремих етапів робіт (проміжкові строки). На практиці термін початку роботи вказується не завжди.
Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання ро біт, підрядник зобов'язаний виконати роботу в розумний строк.
43. Сторони в договорі підряду, їх права та обов’язки .
Загальні норми про підряд не містять обмежень щодо суб'єктів цивільного обігу на тій чи іншій стороні. Такі обмеження стосуються в основному підрядників щодо окремих видів підряду. Вказані обмежен ня супроводжуються тим, що певні види діяльності підрядника віднесе ні до числа ліцензованих. Інше обмеження пов'язано з тим, що в якості підрядника завжди виступає суб'єкт підприємницької діяльності.
При укладанні підрядного договору нерідко виникає питання про залучення підрядником до участі у виконанні робіт третьої особи. Диспозитивна норма Цивільного кодексу надає підряднику право за лучити за власною ініціативою до виконання його зобов'язань третіх осіб - субпідрядників.
Обов'язки підрядника:
З обов'язком підрядника виконати завдання замовника пов'язана його відповідальність за відступ від такого завдання. До обов'язку під рядника входить попередження замовника про те, що додержання вка зівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
У випадку виконання роботи з матеріалів замовника підрядник зо бов'язаний витрачати їх економно й ощадливо, надати звіт про витрати матеріалу, а також повернути його залишок або за згодою замовника зме ншити ціну роботи. Крім того, підрядник зобов'язаний попередити замов ника про непридатність або неякісність наданих ним матеріалів. Попере джуючи замовника про неякісний або непридатний матеріал, підрядник переносить ризик, пов'язаний з отриманням результату, на замовника;
договору;
Права підрядника:
Обов'язки замовника:
У випадку невиконання підрядником умов договору замовник робить опис недоліків в акті або іншому документі, який засвідчує прийомку. Складений документ є підставою для висунення вимог під ряднику про усунення недоліків.
Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи;
Права замовника:
1)у будь-який час перевіряти хід виконання і якість робіт, не втручаючись в діяльність підрядника;
44. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди.
За даним договором наймодавець зобов'язується передати най мачу за плату в тимчасове користування будівлю або споруду. Даний договір виділений в окремий вид за ознаками особливостей майна, яке передається в найм. Правовідносини, пов'язані з наймом будівель і споруд, регулюються в першу чергу спеціальними правилами, а за їх відсутності - загальними нормами про найм.
Предметом договору є будівля або капітальна споруда, тобто будь-який штучно зведений на земельній ділянці або під землею само стійний об'єкт, який фундаментально пов'язаний із земельною ділян кою, використовується за цивільним призначенням і переміщення якого без шкоди його призначенню неможливе.
Тому можна виділити такі ознаки об'єкта:
1. Якщо мова йде про будівлі, то мається на увазі об'єкти, ство рені людьми, що дозволяє відділити їх від інших об'єктів нерухомості, які є такими за своєю природою.
Зв'язок об'єкта з землею є фундаментальним. Дана ознака дозволяє відмежувати будівлі від інших будівель і конструкцій (лар- ків, палаток).
Будівля, споруда визнається предметом договору, якщо вона є самостійним об'єктом (тобто окремо стоїть). Заданою ознакою буді влі, споруди відрізняються від таких об'єктів як Житлові приміщення.
До будівель (споруд) належать лише та^і об'єкти нерухомос ті, будівництво яких уже закінчено і вони можуть бути використані за прямим призначенням.
Даний договір укладається у письмовій формі. Якщо він укла дається терміном на три та більше років, то він Потребує нотаріально го посвідчення та державної реєстрації.
Володіння та користування будівлями та спорудами зі сторони наймача передбачає наявність у нього певних пр^в і по відношенню до земельної ділянки, на якій знаходиться будівля, тому одночасно з укладанням договору найму будівлі вирішується питання і про пере дачу в оренду земельної ділянки, на якій знаходиться будівля.
Якщо) земельна ділянка наймодавцю не належить на праві влас ності, то таїка будівля може бути передана в на^м без згоди власника земельної д.ілянки, якщо інше не передбачено договором, укладеним з власником земельної ділянки.
Плата за договором є істотною умовою Договору. Плата за до говором включає в себе плату за користування будівлею (спорудою) і плату за користування земельною ділянкою.
Передання наймачеві будівлі оформлюється актом, який підпи сується сторонами договору і з даного часу починається обчислення строку договору. Хоча сам договір вважається укладеним з моменту державної реєстрації.
Невиконання наймодавцем своїх обов'язків відносно передачі бу дівлі є підставою для відшкодування збитків на користь наймача. Такі ж санкції застосовуються і до наймача у випадку відмови прийняти об'єкт.
По закінченні строку дії договору або у випадку припинення договору за іншими підставами відповідна будівля повинна бути по-
вернена в тому ж порядку, як і передавалася вона в найм, тобто скла дається акт, який підписується обома сторонами. До даного моменту наймач не може вважатися таким, що виконав зобов'язання.
45. Умови та підстави дострокового розірвання договору підряду.
До договору підряду застосовуються загальні правила ст. 651-653 ЦК про підстави і порядок та наслідки розірвання цивільно-правових договорів. Такою підставою в ч. 2 ст. 651 ЦК назване істотне порушення договору однією стороною, що породжує право іншої сторони на розірвання договору. За таких умов не було будь-якої потреби у встановленні в ч. 2 ст. 852 ЦК правила, відповідно до якого „за наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.”. Це правило тільки підтверджує стосовно договору підряду те, що встановлено в ч. 2 ст. 652 ЦК стосовно усіх цивільно-правових договорів. Але ж ч. 2 ст. 652 ЦК не потребує того, щоб можливість її застосування до кожного із видів цивільно-правових договорів кожний раз підтверджувалась спеціальними
46. Договір побутового підряду.
За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фі зичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити роботу.
Дане визначення охоплює винятково видові особливості даного договору, які зводяться до такого:
альної форми), в одному випадку визнаються звичайним підрядом, якщо в якості замовника виступає певне підприємство, і договором побутового підряду, якщо в цій же ролі виступає працівник цього підприємства;
Найбільш детально питання, пов'язані з подібного роду інфор мацією, врегульовані правилами побутового обслуговування.
Правилами побутового обслуговування встановлено, що договір оформляється шляхом видачі квитанції або іншого документу. Якщо роботи будуть виконуватися у присутності замовника, то допускається його оформлення шляхом видачі чеку, який підтверджує одночасно з оплатою і наявність договору. Відсутність квитанції не позбавляє сто рону посилатись на покази свідків.
Істотною умовою договору є предмет. Що стосується ціни і строку, то самі по собі вони не є істотними умовами, оскільки ціна може визначатися за прейскурантом, а строк виходить з принципу ро зумного строку виконання зобов'язань.
За загальним правилом робота за договором повинна бути ви конана із матеріалу підрядника, якщо замовник не вимагає викорис тання власних матеріалів. Вимагати передання матеріалу замовником підрядник не має права.
Відсутність у підрядника матеріалів є підставою для відмови укласти договір.
Розрахунки за матеріали підрядника здійснюються, за загаль ним правилом, при укладанні договору. Однак правилами виконання
окремих видів робіт або договором може бути передбачений інший порядок. При зміні цін перерахунок не проводиться.
По завершенні роботи підрядник повинен надати замовникові звіт про використані матеріали і повернути невикористаний залишок.
При виконанні роботи з матеріалів замовника, точний їх опис, розмір, ціна фіксуються у квитанції. Підрядник несе відповідальність за збереженість і правильність використання наданого замовником матеріалу. При втраті чи пошкодженні матеріалу він повинен за зго дою замовника замінити його аналогічним.
Підрядник зобов'язаний виконати договір у строк, передбаче ний правилами або договором.
47. Зміст договору будівельного підряду.
Будівництво являє собою особливу галузь матеріального вироб ництва. Його специфіка проявляється у тому, що кінцевий продукт являє собою нерухомість, яка є індивідуальною і розрахована на бага торічну експлуатацію.
У силу ст.875 ЦК, будівельний підряд - це правочин, за яким одна сторона - підрядник зобов'язується збудувати і здати в установлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно- кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик, передати затверджену проектно-кошторисну до кументацію, прийняти об'єкт і оплатити будівельні роботи.Будівельний підряд може охоплювати будівництво, реконстру кцію, капітальний ремонт.
Замовником у договорі може бути будь-який учасник цивільно го обороту.
Обмеження участі в договорах будівельного підряду розповсю джується на підрядників. Це пов'язано з необхідністю мати для здійс нення певної будівельної діяльності ліцензію.
Ліцензування будівельної діяльності є способом державного захи сту прав та інтересів замовника. Цивільно-правовим способом захисту прав сторін у договорі є умова про страхування об'єкта будівництва. До моменту передачі підрядником результату роботи ризик випадкової заги белі лежить на підрядникові. Враховуючи довготривалість виконання робіт за договором і великий обсяг ризику, Цивільний кодекс передбачає, що договором на підрядника покладається обов'язок застрахувати об'єкт будівництва або комплекс робіт. Самим договором даний обов'язок може бути покладений і на іншу сторону. Страхування має свої часові межі, воно припиняється разом з припиненням договору підряду.
До істотних умов договору належать умова про предмет, ціну, строк договору.
Предметом договору є збудований відповідно до затвердженої документації об'єкт, який зданий комісії. Предмет договору визнача ється його найменуванням: нове будівництво, ремонт, реконструкція.
Нове будівництво - це будівництво підприємств, будівель і спо руд, яке здійснюється на нових майданчиках на підставі початково- затвердженої проектно-кошторисні документації.
Капітальний ремонт - це ремонтні роботи основних засобів, внаслідок чого збільшується строк їх служби або поліпшуються якісні характеристики.
Реконструкція - це проведення будівельних робіт, внаслідок яких змінюється архітектурно-планувальні та технічні показники споруд.
Ціна договору визначається відповідно до проектно- кошторисної документації.
Цивільний Кодекс не вказує, на кому лежить обов'язок надати технічну документацію, яка визначає обсяг, зміст робіт. При цьому ЦК враховує складність роботи зі складання технічної документації. У випадку виявлення неврахованих проектною документацією робіт і необхідність у зв'язку з цим проведення додаткових робіт підрядник зобов'язаний повідомити замовника про збільшення кошторису. Вно сити зміни до проектно-кошторисної документації сторона має право без погодження з контрагентом, якщо вартість робіт згідно зі змінами не буде перевищувати 10 відсотків від визначеної у кошторисі ціни.
48. Підряд на проектні та пошукові роботи.
Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт є правочином, за яким підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та, або виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.
Предметом договору є створення (розроблення) проектнокошторисної документації. Проектування здійснюється у дві стадії: робочі креслення, технічний проект.
Підрядником є проектна організація, для якої така робота ста новить зміст виробничої діяльності.
Договір на виконання проектних робіт укладається на весь пері од виконання робіт. Якщо необхідно внести зміни, то укладається до даткова угода.
Схема організації будівництва складається з трьох етапів: по шукові роботи - проектні роботи - будівництво. У ході першого етапу проводиться збір інформації про умови майбутнього будівництва. Да ний етап завершується переданням результатів інженерно- геологічних, топографо-геодезичних, гідрометеорологічних, інженер- но-пошукових робіт.
У процесі другого етапу складаються проекти та кошториси.
Проект - це комплекс технічної інформації. Проекти можуть також включати ознаки службової або комерційної таємниці, яка за хищається правом.
Проект має подібність зі стандартами. Мається на увазі, що остан ні завжди, а проекти нерідко, підлягають затвердженню компетентним органом. Крім того, і стандарти, і проекти містять вимоги технічного ха рактеру. Перші два етапи будівництва і є предметом даного договору.
До договорів на виконання проектних і пошукових робіт засто совуються загальні норми, які регулюють підряд.
Крім предмета договору, до істотних умов належать строк дого вору і вартість виконання робіт.
49. Правове становище генерального підрядника, субпідрядника та замовника.
Обов'язки підрядника:
Обов'язки замовника:
До участі в прийомці необхідно залучити, якщо є вказівка в но рмативному акті, представників державних органів.
Здзча-приймання оформляється актом. Прийняття роботи мож ливо як після повного її завершення, так і по закінченні окремих її етапів. Якщо недоліки роботи виключають можливість використати об' єкт будівництва, замовник має право відмовитися приймати об'єкт.
50. Договір найму транспортного засобу.
Договір найму (оренди) транспортного засобу - це правочин, за яким наймодавець (орендодавець) передає наймачу (орендарю) за плату транспортний засіб (з наданням послуг для забезпечення нормального його використання або без надання таких послуг) у тимчасове володіння та користування.Він є двостороннім, відплатним і консенсуальним.
Сторонами договору найму (оренди) транспортного засобу виступають наймодавець (орендодавець) і наймач (орендар).
Наймодавець - це особа, яка за договором передає транспортний засіб в оплатне, тимчасове володіння та користування наймачу.
Наймодавцем може бути будь-яка особа, яка є власником транспортного засобу або особа, уповноважена передавати транспортний засіб у найм. Найчастіше ними виступають спеціалізовані транспортні організації, у володінні яких перебувають транспортні засоби.
Наймачем за договором найму (оренди) транспортного засобу також може бути будь-яка особа. Предметом договору, що розглядається, можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби.
Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає також нотаріальному посвідченню.
Права та обов´язки сторін договору найму (оренди) транспортного засобу мають свої особливості в порівнянні із загальними правилами про найм (оренду). Передусім це прослідковується в нормативно-правовому закріпленні додаткових прав та обов´язків наймача.
Відповідно до ст. 800 ЦК України, наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності та має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу. Зазначена та інші норми § 5 гл. 58 ЦК України не надають права наймачу передавати самостійно предмет договору в піднайм. Наймач вправі зробити це лише за наявності згоди орендодавця.
На вимогу загальних норм наймодавець повинен передати об´єкт найму наймачеві у стані, що відповідає умовам договору або призначенню майна. Це означає, що за договором найму транспортного засобу наймодавець також зобов´язаний передати транспортний засіб у належному технічному стані, відповідно до вимог транспортних характеристик.
У свою чергу, наймач зобов´язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані (ч. 1 ст. 801 ЦК України), тобто проводити його технічне обслуговування та ремонт (як капітальний, так і поточний, якщо інше не зазначено в договорі). Наймач має проводити технічне обслуговування та ремонт як транспортного засобу, так і його складових частин з метою підтримання їх у належному робочому стані та забезпечення встановлених виробником технічних характеристик.
Протягом дії договору найму наймодавець повністю позбавлений обов´язку утримувати транспортний засіб. Наймач несе всі витрати, пов´язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів. Щодо автомобільних транспортних засобів, прикладом витрат, пов´язаних з їх використанням, є витрати на паливно-мастильні матеріали, паркування, витрати, пов´язані з проведенням технічного огляду та ремонту, страхуванням цивільної відповідальності володільців транспортних засобів та ін. Чинне законодавство не звільняє наймача від обов´язку сплачувати податки з володільців транспортних засобів, а також збору за забруднення навколишнього природного середовища.
Обов´язком наймача є також відшкодування збитків наймо-давцеві, завданих у зв´язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу. Наймач не буде проводити відшкодування лише в тому випадку, якщо доведе, що це сталося не з його вини (ст. 803 ЦК України). Збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірі. Стаття 786 ЦК України встановлює, що до вимог про відшкодування збитків, які виникли у зв´язку з пошкодженням речі, яка була передана в користування наймачеві, застосовується позовна давність в один рік. У разі заподіяння шкоди іншій особі у зв´язку з використанням транспортного засобу, наймач зобов´язаний відшкодовувати шкоду за загальними правилами гл. 82 ЦК України.
51. Поняття та значення договору перевезення вантажу.
Найбільш поширеним є договір перевезення вантажу.
Договір перевезення вантажу - це домовленість за якою одна сто рона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою сторо ною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його осо бі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Ознаки договору: договір є двостороннім, оплатним, реальним, оскільки він вважається укладеним лише після передачі вантажу пере візнику. У чартерних перевезеннях (на морському транспорті) договір є консенсуальним.
Договір укладається у письмовій формі з дотриманням обов'язкових реквізитів. Порядок укладення залежить від його природи.
Істотні умови договору:
1) предмет - це послуги з доставки ввіреного перевізнику ван тажу. Дані послуги охоплюють не лише транспортування ва нтажу, а й інші дії: зберігання, видачу вантажу, навантажен ня, вивантаження;
52. Порядок укладення договору перевезення вантажів.
Договір укладається у письмовій формі з дотриманням обов'язкових реквізитів. Порядок укладення залежить від його природи.
Перевезення вантажу оформляється спеціальним транспортним документом, який супроводжує вантаж. При перевезенні залізничним і річковим транспортом таким документом є накладна, яка складається на ім'я конкретного одержувача вантажу і підписується відправником. За неточності в накладній відповідальність несе відправник.
Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом офо рмляється товарно-транспортною накладною. Без накладної вантаж до перевезення не приймається. Крім того, необхідно надати подорожній лист - це первинний документ про облік перевезень, який характери зує роботу автомобіля і водія з моменту їх виїзду з автотранспортного підприємства.
Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом укла дається на підставі Примірного договору. Оферентом може бути як пе ревізник, так і відправник. Проект договору оформляє перевізник, а відправник у десятиденний термін повинен підписати його. Договір по вітряного перевезення вантажу оформляється вантажною накладною.
Договір морського перевезення оформляється коносаментом, який є основним доказом укладення договору. В коносаменгі передбачається: найменування відправника, місце призначення вантажу, найменування одержувача (іменний коносамент), характеристика вантажу. Передача ко носаменту здійснюється за правилами передачі боргової вимоги.
Договір перевезення вантажу укладається шляхом зустрічних дій сторін: надання перевізником транспортного засобу і пред'явлення відправником вантажу разом із заповненими транспортними докумен тами, які в пункті призначаються, видаються одержувачеві.
53. Права та обов’язки перевізника.
Перевізниками вважаються ті транспортні організації, які наді лені правилами юридичної особи та яким надано право укладати дого вори перевезення: залізниці, річкові та морські пароплавства, авіаційні підприємства, автогосподарства. В автомобільних і повітряних пере везеннях перевізниками можуть бути фізичні особи - суб'єкти госпо дарювання. В окремих випадках перевізник повинен мати ліцензію (при перевезеннях повітряним транспортом).
Обов'язки перевізника:
а) технічно справні вагони - це вагони, які відповідають вимо гам Правил технічної експлуатації;
б) комерційна справність - це стан вагонів, який забезпечує збереження вантажу;
в) придатність вагонів для перевезення конкретного вантажу.
61. Поняття та види страхування
Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій за рахунок грошових коштів, які сформовані з страхових платежів.
Види страхування_в залежності від об'єктів страхування (згідно з Законом України "Про страхування"):
— особисте - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю або з додатковою пенсією;
— майнове - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з володінням, використанням і розпорядженням майном;
— відповідальності - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з необхідністю здійснити відшкодування завданого збитку третім особам.
Галузі страхування:
- загальнообов'язкове
- приватне страхування
- державне
- соціальне страхування
Види страхування за формою проведення:
— добровільне:
*страхування життя;
* страхування від нещасних випадків;
*медичне страхування (неперервне страхування здоров'я);
* страхування здоров'я на випадок хвороби;
*страхування залізничного, наземного, повітряного, водного транспорту;
— обов'язкове:
*військовослужбовців і військовозобов'язаних, викликаних на збори;
*осіб рядового, начальницького і вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;
*медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;
*працівників митних органів;
*працівників прокуратури;
*посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби;
*посадових осіб податкових інспекцій;
62. Учасники страхового зобов’язання
Учасниками є сторони – страховик та страхувальник.
Також учасниками може бути: застрахована особа, вигодонабувач, страхові посередники (страхові агенти та страхові брокери).
Згідно закону про страхування, страховиками є фінансові установи, які створені у формі господарський товариств за винятком товариств з обмеженою відповідальністю.
Крім того, страховик повинен мати ліцензію на проведення страхування на території України (державна комісії страхування ринків та державних коштів).
Страховик повинен мати відповідний статутний фонд.
Для кращої організації своєї діяльності, страховики мають права створювати асоціації та спілки. Метою створення таких об’єднань є координація їх діяльності, представництво та захист спільних інтересів, але такі об’єднання не мають права займатися безпосередньо страховою діяльністю.
На сьогоднішній день до таких об’єднань належать:
Страховики мають право організовувати свої послуги через посередників (страхових агентів та страхових брокерів).
Страховими агентами можуть бути фізичні або юридичні особи, які діють на ринку послуг та діють від імені і за дорученням страховика.
Страхові агенти діють на підставі агентського договору (договір доручення).
Агенти за свої послуги отримують винагороду від страховика.
Страховий брокер – це фізична або юридична особа, обов’язково суб’єкт підприємницької діяльності, яка здійснює посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені і на підставі брокерської угоди. Страховий брокер може представляти інтереси і страховика і страхувальника.
Страхувальником може бути фізичні та юридичні особи, які уклали договір страхування і вносять страхові платежі, а в разі настання страхового випадку мають право отримати страхову суму.
63. Поняття, ознаки, істотні умови та порядок укладення договору страхування
Страхування може виникати з різних фактів, в т. ч. на підставі договору. Особливість договору полягає в тому, що сторони є рівноправними.
Договір страхування – це угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання, в разі настання страхового випадку, виплатити грошову суму або відшкодувати збитки страхувальнику чи іншій особі-набувачу, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначений термін. За правовою природою даний договір є двосторонній, оплатний, консенсуальний.
Істотні умови договору:
Предметом договору можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з життям здоров’ям працездатністю особи (особисте страхування); володінням, користуванням та розпорядженням майном (майнове страхування); майнові інтереси пов’язані із відшкодуванням шкоди завданої страхувальником третій особі (страхування цивільної відповідальності).
Страхова сума – це граничний розмір щодо відшкодування збитків. При особистому страхуванні, страхова сума встановлюється за погодженістю сторін і залежить від фінансового стану страхувальника. При здійсненні майнового страхування, страхова сума дорівнює дійсної вартості майна. Страхування відповідальності передбачає встановлення в договорі ліміту відповідальності страховика.
Страховий внесок – це сплата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику. Розмір страхових внесків встановлюється відповідно до страхових тарифів. Страховий тариф – це ставка страхового внеску з певної страхової суми за певний період страхування.
Страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавства, які відбулася, із настанням якої у страховика виникає обов’язок здійснити випадок страхової суми.
Строк договору завжди встановлюється за згодою сторін. Це може бути кілька днів (зелена картка), а може бути 15-25 років.
Порядок укладання договору страхування підпорядковується як загальним нормам, які регулюють укладення цивільно-правового до говору, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законо давством. За загальним правилом (ст. 638 ЦК), договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прий няття пропозиції (акцепту) другою стороною. Для укладання догово ру страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ст. 18 Закону). Одержавши заяву (пропозицію) страхувальника про укладання договору страху вання, страховик здійснює оцінку страхового ризику. У разі необхід ності страховик вправі запросити у страхувальника баланс або довід ку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також інші необхідні документи.
ЦК (ст. 981) та Закон (ст. 17) передбачають, що договір страхуван ня укладається у простій письмовій формі, недодержання якої тягне за собою його нікчемність. Вимоги щодо письмової форми договору страхування визначаються загальними нормами стосовно письмової форми правочину (ст. 205 ЦК). Зміст договору страхування може бу ти зафіксований в одному документі, підписаному його сторонами. Проте страхова практика виробила особливу форму договору страху вання - страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). На підставі заяви (пропозиції*) страхувальника страховик видає страхувальнику стра хове свідоцтво (поліс, сертифікат), посвідчуючи таким чином факт укладення договору страхування (ст. 18 Закону). Для того, щоб стра хове свідоцтво (поліс, сертифікат) мало силу договору, воно повинно містити всі істотні умови договору страхування. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) не є цінним папером.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли зго ди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК).
64. Права та обов’язки страхувальника
Конкретний перелік прав та обов’язків визначає договір, але закон «про страхування» встановлює імперативні обов’язки.
Обов’язки страхувальника.
65.Права та обов’язки страховика
Конкретний перелік прав та обов’язків визначає договір, але закон «про страхування» встановлює імперативні обов’язки. Обов’язки страховика:
Застрахована особа – це фізична особа, про страхування якої страхувальник укладає із страховиком договір особистого страхування. Це може бути неповнолітня особа, працівник, недієздатна особа.
Крім того, страхувальники мають право укладати договори страхування на користь третіх осіб – вигодонабувачів і у разі настання страхового випадку, вигодонабувачу виплачується грошова
66. Порядок та умови зміни договору страхування
Зміни до договору вносяться за загальними правилами. Зокрема, під час дії договору сторони можуть змінити розмір страхової суми, розмір страхових внесків, строк дії договору.
Закон «про страхування» також дає можливість змінити страхувальника.
Якщо період дії договору страхування страхувальника визнано недієздатним чи обмежено дієздатним, то всі права покладається на опікуна або піклувальника. За винятком, такий договір припиняє свою дію з моменту визнання особи недієздатною.
Можна звідси зморозити щось: 5.3. Зміна умов Договору страхування здійснюється за згодою Страхувальника та Страховика на основі заяви однієї з Сторін протягом 5 (п'яти) днів з моменту одержання заяви другою Стороною та оформляється додатковою угодою сторін до Договору страхування. 5.4. Якщо будь-яка з Сторін не згодна на внесення змін у Договір страхування, у п'ятиденний строк вирішується питання про дію Договору страхування на попередніх умовах або про припинення його дії. 5.5. З моменту отримання заяви однією з Сторін до моменту прийняття рішення Договір продовжує діяти на попередніх умовах.
67. Підстави для відмови страховика у виплаті страхової суми.
Страховик, у разі певних обставин, має право відмовити у страховому відшкодуванні. До таких обставин належить:
2. Договором страхування можуть бути передбачені також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону.
3. Рішення страховика про відмову здійснити страхову виплату повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.
68. Зобов’язання з обов’язкового страхування
(гл.67 ст.999) Законом може бути встановлений обов'язок фіз. або юр. особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед ін. особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). Д. обов'язкового страхування укладається незалежно від волевиявлення сторін, тобто обов'язок його укладення випливає із вказівки закону. Напр., у ст.7 ЗУ "Про страхування" встановлено перелік випадків обов'язкового страхування життя, здоров'я, майна або відповідальності перед ін. особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи. В Укр. здійснюються такі види обов'язкового страхування: медичне страхування; особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Держ.
бюджету Укр.) на випадок інфікування ВІЛ при виконанні ними службових обов'язків; особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Держ. бюджету Укр.) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд); страхування спортсменів вищих категорій; особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; авіаційне страхування цивільної авіації; страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам; страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту; і др.
Для здійснення обов'язкового страхування КабМін Укр. встановлює порядок та правила його проведення, форми типового Д., особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів.
69. Особисте та майнове страхування
Договір особистого страхування – це договір за яким страховик зобов’язується, у випадку настання страхової події компенсувати завдані збитки або провести виплати накопиченого страхового капіталу страхувальнику, застрахованій особі або вигодонабувачу. Основними видами особистого страхування є:
Особисте страхування має наступні особливості:
майнового страхування: Об'єктом майнового страхування виступають майнові інтереси фізичних і юридичних осіб, які пов'язані із ризиком втрати чи пошкодження належного їм майна.
У своїй структурі майнове страхування містить наступні види:
Майнове страхування здійснюється у двох формах: договірне та обов’язкове.
Майнове страхування спрямоване на відшкодування вартості пошкодженого або втраченого майна, також це можуть бути витрати щодо відновлення пошкодженого майна.
Страхування може бути на повну вартість та на частину суми майна.
В договорі страхування також зазначається коли страховик не буде виплачувати страхову суму. Зокрема:
Основним принципом майнового страхування є те, що страхове відшкодування за договором не може перевищувати розміру прямого збитку завданому страховому майну.
70. Страхування цивільної відповідальності
Страхування відповідальності – це страхування майнових інтересів, які пов’язані з обов’язком страхувальника відшкодувати шкоду заподіяну ним третім особам.
Потреба в страховому захисті може бути зумовлено і суб’єктивними і об’єктивними обставинами. До об’єктивних обставин відносять підвищену небезпеку об’єктів, якім може бути заподіяна шкода. До суб’єктивних обставин можна віднести низький рівень або бездіяльність страхувальника.
Страхування цивільної відповідальності має наступні риси:
Види страхування відповідальності:
71. Співстрахування і перестрахування
Стаття 986. Співстрахування
1. За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків.
2. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки.
Співстрахування – це спосіб розподілу ризику між двома та більше страховиками шляхом покладання на кожного із них заздалегідь обумовленої частки можливих збитків страхувальника. Співстрахування має такі ознаки:
при співстрахуванні укладається тільки один договір страхування;
при співстрахуванні страхується один і той самий об’єкт;
перелік страхових подій, на випадок настання яких укладається договір страхування, є однаковим для всіх страховиків;
у разі настання страхового випадку кожен із співстраховиків виплачує страхувальникові лише частину збитків, яка заздалегідь визначена в договорі.
Стаття 987. Договір перестрахування
1. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником.
2. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування.
Відповідно до ст. 12 Закону «Про страхування» перестрахування - це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.
Процес передачі ризику в перестрахуванні називається перестрахувальницькою цесією. Перестраховика, який передає ризик, називають цедентом, а перестраховика, який приймає ризик, – цесіонером (цесіонарієм). Наступна передача ризику називається ретроцесією. Відповідно, страхову компанію, яка передає ризик, називають ретроцедентом, а ту, що приймає – ретроцесіонером (ретроцесіонарієм).
72. Договір позики
Договір позики – це домовленість за якою одна сторона – позикодавець, передає у власність другій стороні – позичальнику, грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві також суму грошових коштів або таку ж кількість речей, того роду і якості. За правовою природою даний договір є одностороннім, реальний, може бути і оплатний і безоплатний.
Безоплатним договір є у двох випадках:
Істотними умовами договору є:
Предметом можуть бути грошові кошти або речі визначені родовими ознаками.
При цьому предмет позики передається у власність позичальнику, а тому позикодавець має право вимагати повернення аналогічних речей того ж роду і якості або такої самої суми грошових коштів.
Не можуть бути предметом позики речі, які вилучені або обмежені в цивільному обігу.
Якщо предметом є грошові кошти, то вони можуть бути у національній та іноземній валюті.
Якщо предметом виступали речі, то необхідно визначити їх кількість та якість.
Строк визначається за домовленістю сторін.
Якщо цей строк не встановлений в договорі, то він визначається моментом пред’явлення вимоги, а це означає, що позичальник повинен повернути борг на протязі 30 днів з моменту пред’явлення вимоги позикодавцем.
Плата – це відсотки або проценти за користування послугою.
Проценти встановлюються за домовленістю сторін.
Якщо в договорі не визначений відсоток, він визначається на рівні облікової ставки Національного Банку.
Договір позики може бути укладений як в усній так і в письмовій формі.
Якщо він укладається між юридичними особами – завжди письмова форма.
Якщо він укладається між фізичними особами, якщо перевищує в десять і більше разів неоподаткований мінімум – потребує письмової форми. У випадку недотримання письмової форми договір вважається дійним, але не можна посилатися на покази свідків у разі виникнення спору.
Підтвердженням укладення договору може бути боргова розписка.
Боргова розписка – це письмове зобов’язання позичальника повернути борг.
Сторонами договору позики є позикодавець та позичальник.
Ними може бути фізичні та юридичні особи, які є власниками речей, що передаються в позику.
За даним договором позичальник зобов’язаний повернути борг в строк, встановлений в договорі але якщо договір безстроковий, то достроково повернути борг позичальник має в будь-який момент. Якщо договір оплатний, достроково повернути борг можна лише за згодою позикодавця. У випадку прострочення повернення коштів, боржник сплачує неустойку.
73. Поняття та види кредиту
Креди́т — кошти й матеріальні цінності, що надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під відсоток. Кредит розподіляється на фінансовий, товарний і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Види:
За джерелами користування:
За строками:
За валютою:
За порядком надання:
За порядком використання:
За умовами погашення:
За забезпеченістю.
За страховим ризиком:
Кредити з підвищеним рівнім ризику
74. Поняття, форма та порядок укладення кредитного договору
Кредитний договір – це домовленість за якою банк або інша фінансова установа – кредитодавець, зобов’язується надати грошові кошти в кредит – позичальникові, у розмірі та на умовах встановлені договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити відсоткі. Є одностороннім, оплатним та консенсуальним.
Особливі вимоги закон пред'являє до форми кредитного договору. Так, згідно зі статею 1055 Цивільного кодексу України, кредитний договір укладається в письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, нікчемний. Таким чином, кредитний договір, укладений усно, недійсний з моменту його укладення, не породжує жодних юридичних наслідків та не вимагає визнання недійсності в судовому порядку (стаття 215 Цивільного кодексу України).
Порядок укладення договору кредиту, передбачений статею 346 Господарського кодексу України, згідно з якою для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:
— клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;
— техніко-скономічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;
— інші необхідні документи.
Разом з тим, недодержання зазначеного порядку навряд чи може потягнути негативні наслідки для сторін договору або вплинути на дійсність відповідного правочину, насамперед, виходячи з того, що будь-які санкції за порушення порядку укладення господарського договору кредиту відсутні.
Щоб знизити ступінь ризику, банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті в банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.
75. Істотні умови кредитного договору
Строк визначається за домовленістю сторін. Строк договору залежить від мети договору. Короткострокові кредити надаються терміном до 1 року (як правило, для подолання тимчасових фінансових труднощів). Середньострокові – до 3 років. Довгострокові (для страхування основних фондів) – обмежень немає.
Визначається договором і якщо кредит надається в національній валюті то до уваги береться національна ставка депозитом.. Банк не може надавати кредит процентна ставка якого є меншою ніж за депозитом. Безпроцентні кредити заборонені. За валютними кредитами розмір процентної ставки може залежати від місця знаходження кредитодавця. Строки виплати відсотків встановлюються договором і можуть бути щомісячними, щоквартальними (3 місяця) і одночасними з погашенням суми основного боргу.
Порушення цільового призначення кредиту дає право кредитодавцю вимагати дострокового повернення боргу і сплати штрафу.
76. Права та обов’язки сторін кредитного договору
За кредитним договором одна сторона (банк або iнша кредитна установа), що зобов'язується надати кредитнi кошти (кредит), називається кредитором, а сторона (громадянин або юридична особа), що зобов'язуються повернути запозичену суму та сплатити проценти по нiй -- позичальником. Кредитний договiр є двостороннiм, так як обов'язки виникають не лише у позичальника (повернення отриманої суми та оплата процентiв по нiй), а й у кредитора (надання грошових коштiв у розмiрi i за умов, вказаних в кредитному договорi).
"Порушення обов'язкiв, якi передбаченi для сторiн в кредитному договорi, покладає вiдповiдальнiсть як кредитора, так i позичальника у виглядi покриття збиткiв, тому в кредитному договорi треба обов'язково прописати всi права i обов'язки сторiн, i перш за все кредитний договiр повинен мiстити в собi умови про суму кредиту, об'єктах кредитування, термiнi повернення кредиту, процентiв, застави тощо."1
За кредитним договором позичальник зобов'язується повернути отриману суму i сплатити проценти по нiй, тобто розмiр процентiв по кредитному договору, строки ї важливою умовою. Це значить, що якщо цi умови не визначенi в кредитному договорi, то кредитний договiр може бути визнаний недiйсним.
Кредитний договiр завжди є корисливим. Тому позичальник повинен сплатити проценти за договором. Як правило, цi проценти мiстять в собi ставку рефiнансування Нацбанку України (вартiсть кредитного ресурси) i винагороду самого кредитора (банкiвську маржу). При цьому, банк не має права в односторонньому порядку змiнювати проценти, за винятком випадкiв, що передбаченi законом та договором. Як правило, у випадку виникнення суперечок щодо процентiв по кредитному договору суд може визначити їх по iснуючiй у кредитора ставцi банкiвського проценту або ставки рефiнансування. Порядок сплати процентiв залежить вiд строка договори i фiксується в ньому. Як правило, позичальник повинен сплачувати проценти за договором щомiсяця.
Позичальник за кредитним договором повинен дотримуватися цiльового використання отриманих за кредитом грошових коштiв (окрiм позики фiзичнiй особi на невiдкладнi потреби).1 При порушеннi позичальником цiєї умови кредитного договора банк має право вимагати вiд позичальника дострокового повернення наданої суми кредиту i виплати вiдповiдних вiдсоткiв, якщо iнше не передбачене договором.
У випадку, коли згідно договору застави, яка надається у вигляді забезпечення пiд кредит, закладене майно залишається у заставодавця (позичальника), останнiй зобов'язаний:
- застрахувати закладене майно за власний рахунок у повнiй його вартостi вiд ризикiв, втрати або пошкодження;
- негайно повiдомити iншу сторону про виникнення загрози втрати або пошкодження закладеного майна.
Наявнiсть i збереження закладеного майна перевiряється банком вiдповiдно до умов договору.
В разi невиконання позичальником передбачених кредитним договором обов'язкiв по забезпеченню повернення суми кредиту, а також при втратi забезпечення або погiршення його умов за обставинами, за якi позикодавець не несе вiдповiдальностi, банк має право вимагати у позичальника виплати нарахованих вiдсоткiв, якщо iнше не передбачене договором *** (ст. ЦК України). Позичальник не має права ухилятися вiд банкiвського контролю i повинен надавати всi вiдомостi про свiй фiнансовий стан i перспективах розвитку. . Докладна позицiя викладується багатьма юристами в галузi банкiвського права, так як саме вiдсутнiсть жорсткого контролю над використанням кредитних коштiв в кiнцевому випадку призводить до неповернення кредиту.1
Вiдповiдно до умов кредитного договору, банк повинен надати позичальнику грошовi кошти в розмiрi, в строк та на умовах, передбачених в договорi. Банк має право вiдмовитися вiд надання позики, при наявностi iнформацiї про те, що кредит не буде повернутий у визначений строк. У випадку виявлення неблагонадiйної позики, банк має право надати позичальнику для виходу iз ситуацiї продати частину активiв, скоротити частину персоналу, змiнити заходи в органiзацiї роботи, змiнити керiвництво тощо. Окрiм цього, банк має право звернутися до арбiтражного суду iз заявою про порушення справи про неспроможнiсть (банкрутсво) по вiдношенню до позичальника, що не виконує своїх обов'язкiв по погашенню заборгованостi. Кожний з цих способiв впливу на клiєнта застосовується, як правило в залежностi вiд його поточного фiнансового стану.
77.Договір банківського рахунку
Договір банківського рахунку – це договір, за яким банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок відкритий грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій з рахунком.
За правовою природою такий договір є реальним чи консенсуальним, двосторонній, оплатний.
Сторонами договору є банк і клієнт. В якості клієнтів можуть виступити резиденти або не резиденти, якщо клієнтом виступає іноземний громадянин, то стороною він може бути або у випадку якщо він перебуває на території України відповідно до візи або якщо він отримав посвіт на проживання. Даний договір в більшості випадків є публічний.
За цим договором банк виступає як довірена особа і не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта.
Банк не має права встановлювати обмеження для клієнта щодо користування ним своїми коштами.
Разом з тим відповідно закону «про банк і банківську діяльність», банки мають права здійснювати контролюючі функції, але ці функції стосуються лише запобігання легалізації грошових коштів набутих злочинним шляхом.
Відповідно до декрету КМУ «про систему валютного регулювання», банки також здійснюють контроль за валютною операцією.
Договір банківського рахунку укладається в письмовій формі.
Банк має право відмовити у відкритті рахунку у 2-х випадках:
Якщо банк безпідставно відмовляє у відкритті рахунку, то особа має право на відшкодування збитків.
При укладенні договору банківського рахунку, банк відкриває клієнту поточний рахунок.
Для відкриття рахунку фізичної особи потрібна заява, документ який посвідчує особу та ідентифікаційний код.
Якщо клієнтом є юридична особа, то вона повинна подати заяву про відкриття рахунку, копію свідоцтва про державну реєстрацію, копія довідки про внесення юридичної особи до єдиного реєстру підприємств і організацій України, копія документу яка підтверджує взяття юридичної особи на пенсійний облік, копія документу про взяття юридичної особи на податковий облік, картка із зразками підписів осіб які мають права розпоряджатись цим рахунком, а також зразок відбутку печатки.
За даним договором банк зобов’язаний відкрити клієнту рахунок в строк визначений договором, якщо такий строк не встановлений, то рахунок відкривається в розумний строк.
За даним договором банк зобов’язаний здійснювати для клієнта операції по рахунку, перелік таких операцій встановлюється сторонами в договорі. Всі ці операції можна поділити на два види:
Відповідно до закону «про національний банк України», правила, форми та стандартні розробки встановлює Нацбанк.
Як правило, банк виконує доручення клієнта у межах грошових коштів на рахунку.
В договорі можна передбачити, що у випадку відсутності коштів на рахунку банк ліквідує клієнта.
Банк зобов’язаний зараховувати грошові кошти на рахунок клієнта не пізніше наступного дня після надходження платіжного документу.
Банк зобов’язаний вести облік грошових коштів на рахунку клієнта.
Банк зобов’язаний дотримуватись таємниці банківського рахунку.
Здійснюючі операції за рахунком банк надає послуги клієнту в сфері банківського обслуговування, а це означає що клієнт зобов’язаний оплатити ці послуги, розмір винагороди визначається за домовленістю сторін.
За цим договором клієнт має право самостійно розпоряджатися своїми коштами.
За порушенням умов такого договору сторони несуть відповідальність: клієнт за несвоєчасну оплату банку; банк несе відповідальність за наступні правопорушення:
Договір банківського рахунку може бути припинений:
На вимогу банку договір може бути розірваний в 2-х випадках:
78.Договір факторингу
Договір факторингу – це договір, за яким одна сторона фактор передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони – клієнта, зарплату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи боржника.
На міжнародному рівні договір факторингу врегульований Оттавською конвенцією «Унідруа». Сторонами договору є фактор та клієнт. Фактором може бути банк чи інша юридична особа (фізична, але пп). Договір факторингу укладається у письмовій формі. Може бути або реальним або консенсуальним. Такий договір є завжди оплатним та двостороннім.
Істотними умовами договору є:
Предметом може виступати грошова вимога, строк платежу за якою вже настав або грошова вимога, строк платежу за якою настане в майбутньому.
Договір може бути укладений як з зазначенням строку так і без нього.
Розмір такої винагороди може залежати від сфер діянь клієнта, від його правового статусу, від його річних оборотів, від кількості боржників, від суми уступленої вимоги.
Може бути встановлена у грошовій сумі чи у відсотках.
Обов’язки клієнта:
Обов’язки фактора:
Права боржника:
79.Договір банківського вкладу
Договір банківського вкладу – це договір, за яким одна сторона – банк, яка прийняла від другої сторони – вкладника, певну грошову суму вкладник зобов’язується виплачувати платникові таку ж суму і відсотки за неї в умовах і в порядку встановленим договором.
За правовою природою даний договір є реальним, одностороннім, оплатний. Якщо вкладником є фізична особа, то такий договір є публічний.
Види вкладів:
Договір банківського вкладу складається в письмовій формі. При недотримання тягне за собою нікчемність.
При укладенні договору відкривається вкладний рахунок.
Для підтвердження укладення договору банк видає ощадну книжку. Ощадна книжка може бути іменною або на пред’явника.
Ощадна книжка повинна містити інформацію про найменування та місцезнаходження банку, номер рахунку, сума вкладу, розмір процентів, сума зарахованих і списаних коштів, залишок на рахунку.
Всі операції банк проводить лише при пред’явлені ощадної книжки.
У випадку втрати іменної ощадной книжки, за заявою вкладника банк видає нову.
Суб’єктами даного договору є банк вкладник.
Вкладниками можуть бути і фізичні і юридичні особи.
Істотними умовами є:
Предметом є грошові кошти, в готівковій або безготівковій формі, національній або іноземній валюті.
За загальним правилом сума вкладів не обмежується.
Визначається договором.
Буде обов’язковий лише при строковому вкладі.
Кошти, які зберігає юридична особа перераховує з поточного рахунку юридична особа на депозит і після закінчення строку знов повертається на поточний рахунок.
Юридичні особи брати кошти в готівковій формі не мають права.
При вкладнику-фізичний особі, вона обов’язково надає документ який посвідчує особу.
Банк зобов’язаний виплачувати вкладнику відсоток.
Відсоток нараховується банком з наступного дня після отримання вклад. Порядок виплати відсотків визначається договором.
За загальним правилом розмір відсотків банк не має права змінювати.
Періодичність нарахування відсотків визначається договором.
У випадку не визначення в договорі порядок нарахування процентів, вони сплачуються щоквартально окремо від суми вкладу.
Банк зобов’язаний будити суму вкладу на першу вимогу. Сам договір таке право вкладника не має права.
Юридичні особи не мають права витребувати кошти до закінчення строку.
Договір банківського вкладу припиняється у таких випадках:
Договір припиняється з моменту видачі суми вкладу та відсотків за цей вклад.
Угода про розірвання договору складається у письмовій формі.
91. Договір комісії: поняття, ознаки, форма , порядок укладення.
Стаття 1011. Договір комісії
Це правочин, за яким одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням іншої сторони – комітента вчинити один або кілька правочинів від свого імені та за рахунок комітента.
Договір комісії досить часто застосовують при здійснені експортно-імпортних операцій, торгівлі, а також в сфері обігу цінних паперів.
Ознаки : Двосторонній, консенсуальний, оплатний – завжди.
Він вважається укладеним із моменту, коли сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору
Специфічні риси:
Форма договору комісії зазвичай проста письмова.
Породжує відносини між комісіонером і комітентом, комісіонером та третьою особою. Сторони: комітент і комісіонер. Треті особи не є стороною договору, але є учасником комісійних відносин.
Комітентом може бути і юридична особа, і фізична особа. Комісіонером – і юридична особа, і ФО суб’єкти підприємницької діяльності.
Істотні умови:
Предмет – правочини, які комісіонер укладає з третіми особами в інтересах комітента (договір купівлі-продажу, страхування, транспортне експедирування, поставка і т.д.). Не можуть виступати предметом правочини, які носять особистий характер. Також предметом договору можуть бути не лише правочини, а й вчинення фактичних дій. Об’єктом договору може виступати лише рухоме майно, яке не вилучено з цивільного обігу. Не можуть бути об’єктом зброя, боєприпаси, вибухові, отруйні речовини – вилучені з цивільного обігу, а також товари побутової хімії, лікувальні препарати, іграшки для дітей віком до 3 років.
Ціна договору – це винагорода комісіонера. Розмір і порядок виплати визначається договором. Якщо в договорі розмір винагороди невизначений, то вона виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін за такі послуги. В тих випадках, коли договір комісії достроково припиняється, комісіонер має право на оплату своїх послуг пропорційно виконаній роботі.
Строк – тільки за домовленістю сторін. Певні особливості стосуються продажу непродовольчих товарів.
Територія дії договору – істотна, якщо вказана в договорі. Комісіонер має право здійснювати свої повноваження лише на певній території.
92. Права та обов’язки сторін у договорі комісії.
Обов’язки і права комісіонера:
Обов’язки комітента:
93. Правове становище третіх осіб у договорі комісії
Стаття 1015. Субкомісія
1. За згодою комітента комісіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом.
За договором субкомісії комісіонер набуває щодо субкомісіонера права та обов'язки комітента.
2. У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента.
3. Комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіонером.
Стаття 1016. Виконання договору, укладеного комісіонером з третьою особою
1. Комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою.
2. За договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору.
3. Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи або поручився за виконання договору (делькредере).
4. Уразі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи.
Договір комісії не передбачає обов'язковості особистого його ви-конання комісіонером, як це має місце, наприклад, за договором дору-чення. Тому допускається заміна комісіонера на іншу особу - субко-місія. Така заміна здійснюється за певними правилами (ст. 1015 ЦК).
По-перше, для її проведення необхідна згода комітента. Укладаю-чи договір комісії, комітент веде справи з чітко визначеною особою, її заміна безпосередньо зачіпає його інтереси і може відбитися на ре-зультаті виконання доручення. Тому він вправі не погодитися на кан-дидатуру субкомісіонера, яку пропонує комісіонер, або взагалі на можливість його заміни. Це пояснює необхідність отримання згоди комітента на передачу повноважень комісіонера іншій особі. У ви-няткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, ко-місіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента.
По-друге, навіть здійснивши передачу своїх повноважень субко-місіонеру, комісіонер залишається відповідальним за його дії перед комітентом. Це означає, що у разі невиконання субкомісіонером зав-дання, перед комітентом відповідати буде комісіонер, а не субко-місіонер. Дане правило пояснюється тим, що субкомісія не є різнови-дом заміни боржника в зобов'язанні (переведення боргу), відповідно до конструкції якої права та обов'язки боржника переходять до іншої особи (ч. 1 ст. 512, статті 520-523 ЦК). У даному випадку йдеться про виконання обов'язку боржника іншою особою (ст. 528 ЦК). Таке ви-конання допускається, якщо воно передбачено договором сторін. При цьому, виходячи із загальних правил (ч. 2 ст. 528 ЦК), у разі не-виконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.
По-третє, за договором субкомісії комісіонер стає кредитором, який має право вимагати від субкомісіонера виконання доручення.
у зв'язку з цим він набуває щодо останнього прав та обов'язків ко-нтента. Комісіонер вправі блокувати виникнення прямих відносин між комітентом та субкомісіонером. Відповідно до цього комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіо-нером. Якщо комісіонер не заперечує проти встановлення прямого контакту між комітентом та субкомісіонером, то вступає в дію прави-ло ч. 1 ст. 528 ЦК, відповідно до якого кредитор (комітент) зобов'яза-ний прийняти виконання наданого ним доручення, якщо воно запро-поноване за боржника іншою особою (субкомісіонером).
Комісіонер вчиняє з третьою особою договір за власним розсудом, визначаючи особу свого контрагента. При цьому він має діяти, вихо-дячи з вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК), застосовую-чи такі застережні заходи, які тільки можливі для створення умов, найбільш вигідних длякомітента. Разом із тим може виникнути ситу-ація, коли третя особа (контрагент) не виконує договору, укладеного з нею комісіонером (не передає майно, яке було оплачено комісіоне-ром, не сплачує за отриманий товар обумовлену грошову суму тощо).
За загальним правилом комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору (ч. З ст. 1016 ЦК). Це пояс-нюється тим, що комісіонер не може відповідати за дії іншої особи -контрагента за договором, бо це вже виходить за межі його можли-востей. Однак на комісіонера за таких обставин покладаються певні обов'язки.
По-перше, він зобов'язаний негайно повідомити комітента про не-виконання третьою особою правочину, який було вчинено в його інте-ресах. По-друге, комісіонер зобов'язаний зібрати та забезпечити дока-зи, які є необхідними для майбутнього позову - акти про недоліки майна, його втрату, недостачу та пошкодження, банківські документи, страхові свідоцтва (поліси, сертифікати) тощо. Комісіонер має право це робити у зв'язку з тим, що саме він є стороною договору і йому як кредитору належить право вимоги до третьої особи. Разом з тим з ура-хуванням особливостей відносин, які виникають із договору комісії, комітент може вимагати від комісіонера відступлення йому права ви-моги до третьої особи. Таке відступлення проводиться за загальними правилами заміни кредитора взобов'язанні (статті 512-519 ЦК).
У деяких випадках при невиконанні зобов'язання третьою особою може виникати відповідальність самого комісіонера. Це можливо за двох підстав: а) комісіонер був необачним при виборі особи, з якою він вчинив правочин; б) комісіонер поручився за виконання договору третьою особою (делькредере). У першому випадку відповідальність може виникати, якщо комісіонер, наприклад, вчинив правочин з юри-дичною особою щодо якої була відкрита ліквідаційна процедура або з представником, який діяв без необхідних повноважень, а також за ін-ших обставин, коли є підстави вважати, що комісіонер діяв у виборі контрагента необачно.
У другому випадку йдеться про ситуацію, коли комісіонер пору чився за виконання договору третьою особою. Як уже зазначалося, делькредере не є одним із способів забезпечення виконання зобов'я-зання. Хоча відносини, які виникають за договором комісії, коли ко-місіонер дає запоруку щодо дій третьої особи, зовні схожі з тими, що виникають у відносинах поруки, за своєю юридичною природою вони не є тотожними. Порука виникає у тому разі, коли поручитель по-ручається за третю особу перед кредитором, який сам є стороною в договорі. Так, за договором купівлі-продажу, який виникає між дво-ма сторонами, поручитель поручається за виконання зобов'язання покупцем і бере на себе обов'язок у разі невиконання ним договору забезпечити його. Таким чином, поручитель не є стороною договору купівлі-продажу, а виступає як особа, яка допомагає належному ви-конанню зобов'язання й забезпеченню прав продавця. За договором комісії ситуація інша: стороною в договорі, тобто кредитором, висту-пає сам комісіонер. Він поручається за його виконання не перед сто-роною в договорі, як це має місце у разі поруки, а перед особою, в ін-тересах якої він діє - комітентом. Делькредере може розглядатися як спосіб забезпечення майнових інтересів кредитора. Якщо комісіонер поручається за третю особу, він бере на себе певні зобов'язання перед комітентом щодо виконання правочину, який буде вчинено за участю третьої особи. Причому за це комісіонер отримує від комітента до-даткову плату. Тому в разі невиконання договору особою, за яку по-ручився комісіонер, перед комітентом відповідає він, а не третя осо-ба. В цьому також полягає відмінність делькредере від способів забезпечення виконання зобов'язання, зокрема, поруки. Відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК уразі порушення боржником зобов'язання, забезпе-ченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредито-ром як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За договором комісії не виникає солідарної або субсидіарної відповідальності, пе-ред комітентом відповідає лише одна особа - комісіонер.
94. Підстави для припинення договору комісії.
Договір комісії, крім загальних підстав (згода двох сторін на розірвання; рішенням суду на вимогу 1 із сторін у разі істотного порушення договору; у зв’язку з істотною зміною обставин), також припиняється за спеціальних умов:
У випадку відмови комітента від договору, він зобов’язаний в строк, встановлений в договорі, а якщо строк не встановлений – негайно, розпорядитися майном, що знаходиться в комісіонера. Якщо не виконує – комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати це майно за найвигіднішою для комітента ціну.
Якщо від договору відмовляється комісіонер, він має вжити заходи для збереження майна. Комітент має розпорядитися майном протягом 15 днів з дня отримання повідомлення комісіонера.
95. Поняття та види зобов’язань за спільною діяльністю.
Стаття 1130. Договір про спільну діяльність
1. За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
2. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Таким чином, законодавець розрізняє такі поняття як «просте товари-ство» і «спільна діяльність», що не завжди враховується на практиці.
Види: просте тов.-во, засновницький договір,
1. Взаємовідносини сторін за договором про сумісну діяльність регулюються главою 77 ЦК, що коментується, та загальними положеннями про зобов'язання, договір (див. глави 47-53 ЦК та коментар то них) Як іазначено у коментованій статті, предметом договору є сумісна діяльність сторін для досягнення спільної господарської мети без створення юри дичної особи. Отже, створення іншого суб'єкта господарської діяльності (підприємниць кого товариства), тобто окремої юридичної особи, регулює'* .ся не договором про спільну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства України. Такі договори можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми, тобто без обме ження кількості учасників сумісної діяльності. Сумісна діяльність може бути організована для здійснення як короткострокових, так і довгострокових комерційних проектів, таких, як придбавання в сумісне користування дорогокоштовних об'єктів основних фондів; створен ня або виготовлення об'єктів основних фондів з метою їх подальшого сумісного викори стання чи продажу; сумісне ведення виробничої або торговельної діяльності та т. ін. Слід лише пам'ятати, що така діяльність не повинна бути забороненою законом. Договір про сумісну діяльність є консенсуальний, взаємний та безоплатний. Він може бути двостороннім або багатостороннім. Учасниками договору про спільну діяльність можуть бути як юридичні, так і фізичні осо би, у тому числі іноземні інвестори відповідно до ст. 23 Закону України «Про режим інозем ного інвестування» від 19 березня 1996 р., що передбачає право іноземних інвесторів уклада ти договори (контракти) про спільну-інвестиційну діяльність (у галузі виробничої коопера ції, у загальному виробництві тощо), не пов'язаної зі створенням юридичної особи. Особли вість договору про спільну діяльність за участю іноземного інвестора полягає в тому, що він підлягає державній реєстрації у відповідності з Положенням про порядок державної реєстра ції договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвесто ра, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. № 112. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності можуть також бути учасниками спільної діяльності. Кожний учасник зобов'язань за спільною діяльністю виступає водночас як боржник і як кредитор. Але жодна із сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна виконувати зобов'язання безпосередньо іншій стороні. Взаємні права та обов'язки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети. Важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть спільної діяльності передба чає, як правило, певну зовнішню реалізацію, іншими словами, вона потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами. Зобов'язання за спільною діяльністю часто мають тривалий характер із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії. Договір про сумісну діяльність слід відрізняти від установчого договору, який уклада ється двома чи більше засновниками при створенні юридичної особи. Основна відмінність установчого договору від договору про сумісну діяльність полягає втому, що спільні дії засновників здійснюються саме з метою створення нової юридичної особи, в діяльності якої вони потім беруть участь.
2. Коментована стаття передбачає дві підстави об'єднання осіб для ведення спільної діяльності: об'єднання вкладів учасників або без об'єднання вкладів учасників. Таким чи ном, для досягнення мети своєї спільної діяльності, учасники договору здійснюють вклади або грошима чи іншим майном, або трудовою участю.
Договір простого товариства укладається для здійснення його учасниками спільної підприємницької діяльності без створення юри-дичної особи. Істотною умовою цього договору є погодження його учасниками спільної мети - одержання прибутку.
Учасники договору про спільну діяльність без об'єднання вкладів мають спільну мету, відмінну від одержання прибутку (будівництво будинку для наступного проживання в ньому, наукове і творче спів-робітництво в процесі створення твору науки, техніки тощо).
Під спільною метою в договорі про спільну діяльність слід розуміти той усвідомлений підприємницький або непідприємницький результат, на досягнення якого спрямовані узгоджені спільні зусилля учасників спільної діяльності. Наявність спільної для всіх учасників мети — головна кваліфікуюча ознака договору про спільну діяльність.
За своєю юридичною природою договір про спільну діяльність є консенсуальним, двостороннім або багатостороннім, відплатним і фідуціарним (Договір про спільну діяльність є фідуціарним договором, бо між його учасниками складаються відносини особисто-довірчого харак-теру).
96. Поняття та юридична характеристика договору простого товариства.
Це один із різновидів правочинів про спільну діяльність. Договір простого товариства – це домовленість, за якою сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою отримання прибутку чи для досягнення іншої мети. При цьому цивільне законодавство не містить вичерпного переліку цілей, для яких може укладатися договір простого товариства. Особливості договору:
За метою: договори про спільну діяльність у будівництві, договори в сфері науково-технічного співробітництва, договори у сфері виробничого, творчого співробітництва.
За суб’єктами: договори між ФО, ЮО, змішані договори, договори між резидентами і нерезидентами.
Учасниками договору простого товариства можуть бути і ФО, і ЮО, але, якщо метою договору є отримання прибутку, такі учасники повинні бути суб’єктами підприємницької діяльності. Якщо потрібна ліцензія – хоча б в одного.
Даний договір є двостороннім, консенсуальний, оплатний і безоплатний (залежно від мети).
Істотні умови:
Предмет – спільне ведення діяльності, яка направлена на досягнення загальної для всіх учасників мети.
Об’єднання вкладів – учасники, зобов’язані домовитися про те, які вклади підлягають внесенню кожним із них, про порядок і строки внесення таких вкладів. Вкладами можуть бути грошові кошти, майно, професійні та інші знання, ділова репутація, ділові зв’язки. За загальним правилом, вклади учасників вкладаються рівно, за винятком, коли інше не передбачено договором.
Строк – залежить від мети договору.
Форма договору простого товариства законом особливо не врегульована, тому сторони керуються загальними положеннями.
97. Зміст договору простого товариства.
Зміст складають взаємні права і обов’язки, які встановлюються законом,з однієї сторони, та домовленістю сторін, з іншої сторони. Всі права і обов’язки учасників можна поділити на 2 види:
Правовий режим внесків на практиці характеризується наступними моментами:
Договором може бути передбачено, що ведення спільних справ покладається на одного або кілька учасників, в такому випадку такий учасник бере на себе ведення спільних справ товариства третіми особами, але його правий статус має бути оформлений довіреності. Довіреність буде чітко визначати характер і обсяг переданих прав. Це означає, що договір простого товариства може бути правовою основою для виникнення відносин представництва. Якщо такий учасник перевищить межі своїх повноважень, то його дії будуть мати значення для інших учасників, якщо вони їх визнають.
Розповсюдженим є варіант, коли спільні справи ведуть разом всі учасники. На практиці також часто використовують альтернативний варіант: певні угоди укладає уповноважена товариством особа, а інші – укладаються всіма учасниками разом. Слід мати на увазі, що всі спільні справи, хоча і ведуться за спільною згодою, але за звичаями ділового обороту вони повинні оформлятися протоколом або іншим документом.
При внесенні внеску, який дозволяє в подальшому управляти цим майном, необхідно чітко визначити режим такого внеску. За загальним правилом – це режим спільної часткової власності. Спільне майно учасників складається з майнових внесків, а також іншого майна, яке було створене або придбане товариством. При цьому, до таких спільних внесків не входить частина доходів від спільної діяльності, яка надходить в розпорядження кожного із учасників (ведення спільного бізнесу).
Особливість відносин часткової власності полягає в забороні учаснику розпоряджатися своєю часткою в спільному майні без згоди інших учасників. Це є виняток із загального правила. Частка учасника може бути використана лише для покриття його особистих боргів в субсидіарному порядку. Режим спільної часткової власності щодо майна простого товариства має свої винятки:
В залежності від виду простого товариства розподіл прибутків може бути як основною метою договору, так і випадковим фактом. Незалежно від мети договору, за загальним правилом, прибуток,отриманий в результаті спільної діяльності, розподіляється між учасниками пропорційно їх внесків. Порядок розподілу прибутків буде впливати і на ті відносини, які стосуються покриття витрат і збитків учасників. Існує правило:порядок покриття збитків має бути передбачений в договорі. Якщо в договорі порядок не передбачений, то спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна, а якщо майна не вистачає, то такі збитки розподіляються між учасниками пропорційно їх внесків. угода, яка повністю звільняє одного з учасників від покриття збитків і витрат, вважається нікчемною.
98. Порядок ведення спільних справ учасників простого товариства.
Ведення справ товариства полягає у вчиненні різних фактичних і юридичних дій для досягнення спільної мети. Рішення, що стосують-ся внутрішніх відносин між учасниками, приймаються ними за спіль-ною згодою (одноголосно). Однак у договорі може бути визначено інший порядок. У відносинах із третіми особами кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо інше не встановлено дого-вором. Як правило, управління поточними справами покладається наодного або кількох учасників, що вчиняють юридично значущі дії в спільних інтересах. Повноваження учасника простого товариства вчиняти правочини та інші дії від імені всіх учасників мають встанов-люватися договором або відповідною довіреністю решти товаришів. При цьому ЦК містить положення, спрямоване на захист інтересів третіх осіб, які вступають у правовідносини з простим товариством: учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім ви-падків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень (ч. З ст. 1135 ЦК).
Уразі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників (ч. 1 ст. 1135 ЦК).
99. Підстави припинення договору простого товариства.
Підручник: Договір може бути розірвано на загаль-них підставах, однак ст. 1141 ЦК передбачено і спеціальні підстави припинення договору:
- визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учас-никами не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- смерть фізичної особи-учасника або ліквідація юридичної особи-учасника договору, якщо домовленістю між учасниками не передба-чено збереження договору щодо інших учасників;
- відмова учасника від подальшої участі в договорі або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учас-никами не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- сплив строку договору простого товариства;
- виділ частки учасника на вимогу його кредитора;
- досягнення мети стає неможливим.
Припинення договору тягне за собою розподіл майна, яке перебу-ває в спільній власності. Учасник, який вніс у спільне майно індивіду-ально визначену річ, має право вимагати її повернення.
(Лекція) : Припинення або зміна договору простого товариства відбувається за різноманітних обставин. За загальним правилом, договір припиняється його виконанням. Особливістю є те, що договір може бути розірваний за згодою всіх учасників, і за згодою більшості. В деяких випадках договір можна припинити і на вимогу одного із учасників. Крім того, договір простого товариства може бути припинений у зв’язку із закінченням строку, якщо він був вказаний. Всі підстави для припинення договору можна поділити на:
При вибутті одного із учасників за загальним правилом договір припиняється, якщо інше не було передбачено самим договором. Якщо договір припиняється на підставі відмови одного із учасників, то він зобов’язаний:
Ще однією підставою для розірвання договору є досягнення мети.
Розірвання договору тягне настання певних наслідків:
Розподіл майна здійснюється пропорційно внескам. Якщо майно було передано у володіння товариства – повертається до того, хто вніс таке майно. Якщо внеском була індивідуально визначена річ, то особа має право вимагати повернення цієї речі з дотриманням інтересів інших учасників. Якщо мова йшла про передання майна на іншому майновому праві, то воно повертається в першу чергу і за його використання винагорода не сплачується. Якщо договір припинився для одного, а інші продовжують діяльність, то учасник, який вийшов, відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, які виникли в період його участі. За загальними договірними зобов’язаннями у відносинах с третіми особами, учасники несуть або часткову,або солідарну відповідальність. Конкретний вид відповідальності визначається в залежності від того, яку мету переслідують учасники. Якщо договір не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності, учасники нестимуть часткову відповідальність – всім майном, але пропорційно його вкладу в загальну справу. Якщо договір пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності, то вони відповідатимуть солідарно. Крім того, на майно товариства може бути звернено стягнення, і у випадках, не пов’язаних із веденням товариства спільних справ (рішення суду). У відносинах між самими учасниками панує принцип часткової відповідальності. Учасники в праві самі в договорі умови і розмір такої відповідальності. Це може бути відповідальність за невиконання умов договору (за затримку передачі основного або додаткового внеску, за прострочку виконання конкретно узгоджених дій – може включати відшкодування збитків і сплату неустойки).
100. Договір комерційної концесії.
У всьому світі це договір франчайзингу. В положенні про франчайзинг ВОІВ, франчайзинг визначають як договір, за яким одна сторона франчайзер дозволяє іншій особі франчайзу використовувати власну розроблену систему бізнесу. Види франчайзингу:
Договір комерційної концесії - це домовленість, за якою одна сторона – право володілець зобов’язується надати іншій стороні – користувачеві за плату право користування відповідної до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення, продажу товарів або надання послуг.
Це консенсуальний, двосторонній, оплатний договір.
Сторони: правоволоділець (особа, якій належать права) і користувач. Повинні бути суб’єктами підприємницької діяльності.
Істотні умови:
Предмет – виключні права, які належать право володільцю (право на використання торгівельних марок, промислових зразків, винаходів, комерційних таємниць, комерційного договору). Це комплекс прав.
Об’єм дозволеного використання комплексу прав – може визначатися різними параметрами. Це може бути мінімальна або максимальна кількість.
Строк – визначається за домовленістю сторін.
Винагорода право володільцеві – разові платежі, періодичні платежі, відсотки від виручки (за домовленістю).
Територія використання прав.
Укладається у простій письмовій формі. Недотримання форми тягне нікчемність договору. Підлягає державній реєстрації. Державну реєстрацію здійснює орган, який зареєстрував право володільця. Вступає в дію з моменту укладення в письмовій формі, але у відносинах з 3 особами користувач не має право вступати до державної реєстрації.
Існує третя особа, яка користується товарами – споживач.
Зміст договору комерційної концесії.
Обов’язки право володільця:
Права і обов’язки користувача (договірні):
Публічні обов’язки – покладені законодавством:
Укласти договір може бути не лише правом, але й обов’язком (якщо прямо зазначено в договорі).
Відповідальність сторін щодо договору.
Законодавець встановлює відповідальність перед споживачами.
Відповідальність користувача перед право володільцем і навпаки, визначається тільки самим договором. Відповідальність настає незалежно від мети. Але комерційна концесія передбачає, що виключні права передаються для розширення збуту товарів і виконання робіт. А тому якість цих товарів і робіт, повинна бути не нижчою ніж у право володільця,оскільки постраждають треті особи. Законодавець встановив особливу відповідальність сторін договору перед споживачами – нести буде користувач право володілець.
Право володілець може нести як солідарну – несе с користувачем у випадку пред’явлення вимог до користувача як до виробника продукції право володільця, так і субсидіарну відповідальність – в тих випадках, коли вимоги пред’являються до користувача у зв’язку з порушенням умов щодо якості товарів, які випускаються саме користувачем.
Право володілець відповідає незалежно від того, надаються ці товари споживачам, чи іншим учасникам цивільного обігу. Відповідальність право володільця настає лише при наявності невідповідності щодо якості.
Припинення договору комерційної концесії.
За загальним правилом, припиняється по закінченню строку. Якщо строк не встановлений – сторона може відмовитися від договору, повідомивши за 6 місяців (в договорі можна лише збільшити). В період дії договору договір можна змінити або розірвати за взаємною згодою сторін. Може бути припинений у випадку припинення права на торгівельну марку або інше позначення. Оголошення право володільця або користувача банкрутом.
Якщо стороною виступала ФО – смерть. Смерть право володільця – не завжди є підставою для припинення. У випадку, коли мова йде про спадкоємство право володільця. Важливо лише, щоб спадкоємці мають бути суб’єктом підприємницької діяльності.
Договір може бути припинений і в інших випадках, передбачених законодавством (новація, тощо). У випадку зміни торгівельної марки чи іншого позначення товароволодільця договір продовжує діяти, якщо користувач не вимагає його розірвання.
Користувач, який належним чином виконує свої обов’язки за договором, має право по закінченню строку договору переукласти договір на той же строк ы на тих же умовах, переукласти договір (передбачено законом).
Користувач на протязі дії строку зобов’язаний не порушувати умови договору і тоді буде мати право на продовження такого договору. Якщо буде хоч одне порушення – право володілець має право укласти договір на нових умовах.
101. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Зміст деліктного зобов’язання.
Зобов'язання з відшкодування шкоди, тобто правовідношення, яке виникає внаслідок протиправного завдання шкоди, у зв'язку з чим потер-піла сторона (кредитор) має право вимагати від правопорушни-ка, який завдав шкоди (боржника), виконання його обов'язку відшкодувати завдану шкоду.
Заподіяння шкоди є однією з підстав виникнення зобов’язань. При цьому заподіював шкоди і потерпілий не знаходяться в жодних договірних відносинах. Зобов’язання із заподіяння шкоди складаються з 3 елементів:
1)Суб’єкт – кредитор (потерпілий) і боржник (заподіював шкоди). Ними можуть бути і ЮО, і ФО. Носієм обов’язку відшкодувати шкоду можуть виступати 2 групи осіб:
Суб’єктний склад в процесі розвитку деліктних зобов’язань може змінюватись. В ньому може пройти як заміна боржника, так і заміна кредитора. Заміна кредитора можлива лише коли шкода заподіяна безпосередньо майну, тоді спадкоємці мають право вимоги. Заміна боржника у випадках, коли наступає відповідальність за шкоду, спричинену неповнолітнім (якщо не має майна). Нерідко зобов’язання із відшкодування шкоди можуть виникати з множинністю суб’єктів (як на стороні боржника, так і кредитора), коли шкода заподіяна майну, що перебуває в спільній сумісній власності (множинність кредиторів), якщо шкода заподіяна кількома суб’єктами (множинність на стороні боржника).
2)Об’єкт – саме відшкодування, яке боржник повинен віддати потерпілому. Воно може полягати у поновленні майнової сфери або у формі відшкодування збитків.
3)Зміст – права кредитора і обов’язки боржника. Основні - право кредитора вимагати відшкодування і обов’язок боржника відшкодувати завдану шкоду.
Деліктні зобов’язання мають певні особливості:
102. Підстави та умови позадоговірної відповідальності.
Лекція: Юридичною підставою позадоговірних зобов’язань є склад цивільного правопорушення. Елементи такого складу – умови для відповідальності.
Шкода – це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, які охороняються законом. Шкода може бути моральною або майновою. Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність, і може бути виражена в грошовому еквіваленті. Майнова шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі, а якщо річ приносить доходи – упущена вигода. При заподіянні смерті майнова шкода проявляється в упущеній можливості отримувати утримання. Розмір шкоди визначає розмір цивільної відповідальності.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, які заподіяні особі внаслідок незаконних дій або бездіяльності інших осіб. Моральна шкода може полягати в приниженні честі, гідності, престижу, ділової репутації,,у моральних переживаннях у зв’язку із ушкодженням здоров’я, у порушенні нормальних життєвих зв’язків, у розладі з оточуючими, у порушенні права власності. Моральна шкода, за чинним законодавством, може відшкодовуватись як ФО, так і ЮО.
Моральна шкода відшкодовується шляхом компенсації. Розмір компенсації визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру правопорушення, глибини моральних і психічних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.
Протиправність має 2 форми, які пов’язані з формами юридичних обов’язків:
Тому шкода може бути заподіяна як дією, так і бездіяльністю. Бувають випадки, коли шкода заподіюється правомірними діями:
В усі цих випадках шкода не підлягає відшкодуванню.
Правомірними також вважаються дії, якими була завдана шкода в стані крайньої необхідності. Така шкода підлягає відшкодуванню.
Підручник (кому мало): Поняття підстав виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди. Питання про виникнення зобов'язання з відшкодування шко-ди в цивілістичній літературі вирішується по-різному. Протягом три-валого часу домінуючою була точка зору, відповідно до якої виник-нення зобов'язання з відшкодування шкоди розглядалося через призму підстав цивільно-правової відповідальності, серед яких ос-новним визнавався певний «склад цивільного правопорушення»1. На думку Г. К. Матвеева, наявність складу цивільного (і будь-якого ін-шого) правопорушення - загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової (і будь-якої іншої) відповідальності. Інакше кажу-чи, - зазначав він, - склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідношення між правопорушником та потер-пілим і створює певні претензії потерпілого і обов'язки правопоруш-ника зі заглажування шкоди, завданої протиправною дією2.
Під «складом правопорушення» як підставою виникнення зобов'я-зання з відшкодування шкоди одними авторами визнавалася сукуп-ність певних ознак правопорушення, якими воно характеризується як достатня підстава відповідальності3, іншими - сукупність загальних типових умов, наявність яких необхідна для виникнення обов'язку з відшкодування шкоди, завданої у разі будь-якого цивільного право-порушення4.
Заперечуючи проти концепції складу цивільного правопорушення, небезпідставно вбачаючи в ній схожість з кримінально-правовим виз-наченням ознак злочину, російський вчений В. В. Вітрянський об-ґрунтовує думку, що підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб'єктивних цивільних прав, оскільки цивільно-право-ва відповідальність є відповідальністю правопорушника перед потер-пілим5. Думка цього вченого заслуговує на увагу, хоча вона і не роз криває зміст поняття «порушення суб'єктивних цивільних прав». Крім того, наведена точка зору стосовно підстав виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди носить досить віддалений від розглядуваного питання характер. Аналогічними недоліками страждає і точка зору, відповідно до якої підставою виникнення зобов'язання з від-шкодування шкоди визнається правопорушення, тобто протиправна і винувата поведінка заподіювача шкоди1, внаслідок якої порушуються особисті немайнові та майнові права потерпілого.
При визначенні підстав виникнення недоговірного зобов'язання з відшкодування шкоди слід виходити з наступного.
Відповідно до загальної норми ч. 2 ст. 509 ЦК зобов'язання, у тому числі і недоговірні з відшкодування завданої шкоди, виникають з під-став, встановлених ст. 11 ЦК, із змісту якої випливає, що кожна із пе-редбачених нею підстав має назву юридичного факту. Виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди грунтується, зрозуміло, на фактах завдання цієї шкоди. Оскільки завдана шкода може мати майновий характер чи бути тільки моральною, то згідно з п. З ч. 2 ст. 11 ЦК припускається два різновиди підстав виникнення зобов'язань з від-шкодування шкоди: а) завдання майнової (матеріальної) шкоди; б) за-вдання моральної шкоди іншій особі. Таким чином, підставами ви-никнення зобов'язання з відшкодування шкоди визнаються факти завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи чи завдання моральної шкоди.
Від підстав слід відрізняти умови відшкодування шкоди. На від-міну від підстав, як фактів, передбачених законом і породжуючих відповідне цивільно-правове явище (зобов'язання з відшкодування завданої шкоди), умовами визнаються ознаки, якими ці підстави характеризуються і які випливають із закону. Тому не випадково дослідники їх визначають як нормативні вимоги, яким у кожному конкретному випадку повинна відповідати підстава (юридичний факт) і за відсутності яких не можуть виникати відповідні правовідносини, оскільки цей факт не набуває значення юридичного*.
Як вже зазначалося, в зобов'язаннях з відшкодування шкоди їх по-роджуючим фактом є протиправна поведінка (дія, бездіяльність) - за-вдання майнової (матеріальної) або завдання моральної шкоди іншій особі. У деяких випадках обов'язок відшкодувати завдану шкоду ви-никає за наявності вини в поведінці заподіювача шкоди. У інших -для визначення обов'язку з відшкодування шкоди слід враховувати правила спеціального закону. Інколи обов'язок з відшкодування шкоди може виникати незалежно від вини і навіть без вини заподіювача шкоди. З урахуванням цього умови виникнення зобов'язання з від-шкодування шкоди поділяються на дві групи: загальні і спеціальні.
До загальних умов виникнення зобов'язань з відшкодування шко-ди належать: а) шкода; б) протиправність поведінки заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною поведін-кою правопорушника і її результатом - шкодою; г) вина заподіювача шкоди.
Зазначені умови визнаються загальними тому, що їх наявність не-обхідна в усіх випадках завдання шкоди для позитивного вирішення питання щодо її відшкодування, за винятком тих, стосовно яких за-кон встановлює спеціальні вимоги, розширюючи чи обмежуючи пе-релік зазначених умов (наприклад, у разі завдання ядерної шкоди за-кон встановлює межі відшкодування завданої шкоди незалежно від вини оператораядерної установки).
Шкода як загальна умова виникнення зобов'язання з її від-шкодування визнається такою за тієї причини, що у разі її відсутності питання про її відшкодування не виникне. Мабуть тому деякими авторами шкода визнається як підстава деліктної відповідальності; мовляв, якщо вочевидь наявність шкоди, то некоректно вести мову, що вона (шкода) є умовою відповідальності за неї1.
Тлумачення шкоди як підстави виникнення зобов'язання з її від-шкодування уявляється уразливим, оскільки воно призводить до ото-тожнення шкоди як результата протиправної поведінки правопоруш-ника з самою його поведінкою - завданням шкоди. Завдання шкоди як юридичний факт, породжуючий право потерпілого вимагати її відшкодування, і обов'язок правопорушника це відшкодування здійснити, безумовно, пов'язані між собою, але вони не тотожні..
Шкодою є одна із умов виникнення обов'язку з її відшкодування і вона означає сукупність несприятливих для особи, якій вона завда-на, особистих немайнових, а також майнових наслідків, що ви-никли уразі порушення суб'єктивних цивільних прав фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 та ч. 1 ст. 1167 ЦК підлягає відшкоду-ванню як майнова, так і моральна шкода, якщо вона була завдана не-правомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичній або юри-дичній особі. Тому можна зробити висновок, що загальне поняття шкоди є збиральним і за своїм обсягом воно торкається як особистої немайнової, так і майнової сфер потерпілого, тобто його немайнових та майнових благ, ушкоджених внаслідок дій чи бездіяльності з боку інших осіб.
Майновою визнається шкода, яку можна оцінити у грошовому ек-віваленті. При її відшкодуванні спрацьовує принцип повного відшко-дування.
Так, зокрема, якщо шкода була завдана здоров'ю фізичної особи (її немайновим благам), то її майновий характер полягатиме у втраті за робітної плати (інших доходів), у витратах на придбання ліків, проте-зування, санаторно-курортне лікування тощо. Так само і при поши-ренні відомостей про суб'єкта підприємництва, що принижують його честь і ділову репутацію, можуть мати місце майнові наслідки (за не-довіри чи сумнівів в добросовісності було відмовлено у наданні пози-ки чи в укладенні іншого очікуваного потерпілим договору тощо). Особливістю завданої у наведених випадках шкоди є те, що у повному обсязі вона відшкодовується лише у тій її частині, яка стосується май-нових втрат. При позбавленні фізичної особи таких належних їй благ як життя чи здоров'я ціль їхнього відновлення стає неможливою.
Що стосується шкоди, завданої майну потерпілого, то її суть поля-гає у вартісному зменшенні майнової сфери потерпілого внаслідок по-шкодження або знищення належного йому майна, а її відшкодування здійснюється на засадах вартісно-еквівалентних і воно може збігатися з розміром вартості того, ідо було потерпілим втрачено.З урахуван-ням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати збитки у повному обсязі (ч. 1 ст. 1192 ЦК).
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому визна-чається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Майнова шкода як умова зобов'язання з її відшкодування виступає мірою обов'язку відповідальної за шкоду особи. Інакше кажучи, роз-мір відшкодування, право на яке має потерпілий, визначається роз-міром завданої його майну шкоди.
Майнова шкода, як про не свідчать положення ст. 1192 ЦК, тісно пов'язана зі збитками. Останніми, за переважною думкою цивілістів, визнається грошове вираження майнової шкоди. З цього приводу не-обхідно, однак, відмітити, шо при визначенні збитків, яких зазнав по-терпілий внаслідок завдання шкоди його майну, слід керуватися пра-вилами, встановленими ч. 2 ст. 22 ЦК, відповідно до якої збитками є: а) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкоджен-ням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); б) доходи* які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби н право не було порушене (упущена вигода).
Шкода, яку неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, вва-жається немайновою або, ЩО те ж саме, моральною.
Інститут відшкодування моральної шкоди для вітчизняного зако-нодавства є відносно новим. За часів колишнього Союзу РСР компен-сація моральної шкоди не визнавалася. Вважалося, що потерпілий у разі завдання йому немайнової шкоди міг вимагати відповідного по-карання заподіювача цієї шкоди.
В актах законодавства радянських часів категорія «моральна шко да» вперше з'явилася в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р.1, відповідно до ст. 24 яких потерпілим визнавалась особа, якій злочином заподіяно мо-ральну, фізичну або майнову шкоду. Зазначене положення невдовзі було відтворено Кримінально-процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 49) від 28 грудня 1960 р. та аналогічними кодексами інших колиш-ніх союзних республік. Щоправда, введення в законодавчу терміно-логію поняття «моральна шкода» зовсім не означало законодавчого вирішення питання стосовно відшкодування цієї шкоди. І цивільний позов у кримінальній справі міг бути пред'явлений до обвинувачено-го лише з приводу відшкодування матеріальної шкоди (статті 28,50 КПК).
Слід, однак, відмітити, що радянське законодавство до певного ча-су, хоч і не передбачало безпосереднього відшкодування саме мо-ральної шкоди, в той же час воно містило норми, спрямовані не тіль-ки на відшкодування матеріальної шкоди, а й на задоволення осо-бистих немайнових інтересів потерпілого. Так, відповідно до п. 18 Правил відшкодування підприємствами установами і організаціями шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'я-заним з їх роботою від 22 грудня 1961 p., якщо подальше використан-ня потерпілого на попередній роботі стало неможливим внаслідок ка-ліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, адміністрація на прохання потерпілого зобов'язана була забезпечити за рахунок підприємства (установи, організації) навчання його новій професії відповідно до рекомендації лікарняно-трудової експертизи2. У даному разі йдеться не стільки про відшкодування потерпілому майнової шкоди, скільки про задоволення бажання потерпілого отримати нову професію.
Вперше норма стосовно компенсації моральної шкоди була включена в Закон Союзу РСР «Про засоби масової інформації»3. Змісту поняття моральної шкоди цей Закон не розкривав. Певний крок у цьому напрямі був зроблений прийнятими 31 травня 1991 р. Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних респуб-лік4, якими визначалася моральна шкода як фізичні або моральні страждання.
У зв'язку з припиненням існування Союзу РСР зазначені Основи на території України в дію не вступили. Однак їх основна ідея щодо поняття моральної шкоди була сприйнята спочатку судовою правоза-стосовчою практикою України, а пізніше і новим ЦК України.
Під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характе-ру внаслідок моральних чи фізичних страждань,завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Для виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди наявність самої шкоди і протиправної поведїнки (дії, бездіяльності) матиме значення тільки тоді, якщо між ними існує зв'язок, що має назву при-чинного.
Причинний зв'язок - категорія філософська. Нею позначаються існуючі у природі і суспільстві явища, серед яких одні виступають причиною, а інші - наслідком цих причин. Юридична суть причин-ного зв'язку розкривається у самому законі і вона полягає у тому, що неправомірно завдана майнова та моральна шкода відшкодо-вується особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167 ЦК). Звідси випливає, що з'ясувати і встановити причинний зв'язок завжди озна-чає дослідження того, наслідком чиєї саме поведінки (дії чи бездіяль-ності) стало ушкодження належних потерпілому і охоронюваних за-коном особистих немайнових, а також майнових благ, чиєю саме поведінкою викликані особисті немайнові чи майнові втрати потер-пілого. Від правильної відповіді на це питання залежатиме визначен-ня суб'єкта права, на якого тільки й може бути покладений обов'язок з відшкодування завданої його поведінкою шкоди.
Тому зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача і шко-дою має бути юридично значущим. Таким він може стати тільки то-ді, коли він вказуватиме на причетність до появи шкоди на стороні потерпілого дієздатного конкретного суб'єкта права. Наприклад, смерть фізичної особи може настати з різних причин і будь-коли з нею пов'язуються, щонайменше: а) витрати на поховання померлого та на спорудження надгробного пам'ятника; б) позбавлення непраце-здатних осіб одержуваного ними від померлого за його життя відпо-відного утримання; в) страждання осіб у зв'язку зі смертю рідної чи близької їм людини. Однак зазначені втрати, хоч і мали місце, але пи-тання стосовно їх компенсації не завжди може бути вирішене на ко-ристь осіб, що ці втрати понесли. Наприклад, без відшкодування за-лишатимуться втрати, викликані природною смертю фізичної особи.
У будь-яких випадках причинний зв'язок між шкодою і неправо-мірною поведінкою відповідальної за цю шкоду особи є об'єктив-ною умовою, за наявності якої у сукупності з іншими можливе стяг-нення з відповідача відшкодування зазнаних потерпілим втрат. Тому буде завжди помилкою шукати причинний зв'язком між шкодою і виною правопорушника. Як об'єктивне явище, причинний зв'язок не залежить від волі та свідомості заподіювача шкоди. Навпаки, вина за-вжди перебуває в площині цієї волі
Таким чином, вина як умова виникнення обов'язку з відшкодуван-ня шкоди в обсязі «генерального делікту» є елементом, що має суб'єк-тивне значення.
Проблема вини у цивільному праві завжди була і залишається од-нією з найбільш актуальних, складних, а тому дискусійних. Тривалий час її понятійна суть визначалася як психічне ставлення особи до протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Таке визначення поняття вини мало загаль-ноправовий характер і таке її розуміння сприймалося більшістю до-слідників і правозастосовчою практикою безвідносно до того, в меж-ах якої правової сфери (приватно-правової чи публічно-правової) оцінювалась суб'єктивна сторона поведінки правопорушника. Таке визначення поняття винн здобуло закріплення у ст. 23 КК.
103. Відповідальність за шкоду, завдану посадовою або службовою особою ОДВ чи ОМС.
Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Особливість полягає в спеціальному суб’єкті відповідальності і виді його діяльності, а саме:
Суб’єктами відповідальності є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи АРК, посадові особи. За своїм змістом протиправність дій таких осіб може проявлятись як у формі дій, так і у формі бездіяльності. А рішення можуть бути прийняті усно або письмово. Основним є те, що рішення порушували порядок здійснення таких повноважень або виходили за їх межі. Певну специфіку має умова про причинний зв'язок, оскільки шкода досить часто є нероздільним результатом дій кількох органів або посадових осіб. Дана ситуація пояснюється системою побудови державної влади. Зокрема, незаконні дії одних осіб, відсутність контролю з боку інших осіб створює ситуацію, коли неможливо встановити, чия конкретна поведінка призвела до спричинення шкоди. Тому відповідальність нестиме держава або органи місцевого самоврядування (за рахунок бюджету).
Наступна особливість даного делікту полягає в тому, що при вирішенні питання про відшкодування шкоди потрібно керуватися спеціальними НПА, які визначають повноваження цих органів чи посадових осіб. Якщо немає НПА – немає потерпілих і не може йти мова про відшкодування шкоди. В ЦКУ є лише можливість відшкодування такої шкоди.
104. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.
Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду
1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
3. Якщо кримінальне провадження закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
4. Фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Особа має право на відшкодування, якщо їй була заподіяна шкода внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного тримання під вартою, незаконного проведення оперативно-розшукових дій, адміністративного арешту, виправних робіт, застосування штрафу чи конфіскації. Всі ці права виникають лише у випадку доведення незаконності таких дій.
Для цього треба:
В таких випадках особа може довести, що були вчинені неправомірні дії.
Особа має право на повернення: конфіскованого майна, заробітку, відсотки (якщо кошти з банку), сплачених штрафів, судових витрат, повернення тих сум, які були сплачені за надання юридичної допомоги. Також особа має право на компенсацію моральної шкоди. Проводиться у тому разі, коли незаконні дії органів призвели до порушення нормальних зв’язків і вимагають додаткових зусиль для організації свого життя. У разі смерті особи право на відшкодування шкоди, крім моральної, мають його спадкоємці. Якщо у зв’язку із незаконним засудженням особу було звільнено з роботи, то він має бути поновлений на цій посаді, а в разі неможливості державна служба зайнятості повинна знайти підходящу роботу (що відповідає рівню кваліфікації). Термін перебування під вартою або термін відбування покарання зараховується до стажу особи. Якщо особа досягла пенсійного віку – така особа має право на оформлення пенсії. Якщо особу позбавили спеціальних звань чи нагород – все це також повертається. Якщо мова йде про відшкодування моральної шкоди, то моральна шкода не менше 1 заробітної плати за кожен місяць. Відшкодування шкоди проводиться тільки з державного бюджету.
Неможливо чітко визначити, чиї незаконні дії призвели до порушення.
105. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.
4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки
1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.
Джерело підвищеної небезпеки – це діяльність, яка пов’язана із зберіганням, використанням та утриманням транспортних засобів, механізмів, обладнання, використанням і зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухонебезпечних, вогненебезпечних речовин, діяльність,пов’язана із утриманням диких тварин,бійцівських порід, службових собак та інша діяльність, яка спричиняє підвищену небезпеку для осіб.
Причиною підвищеної небезпеки є такі властивості об’єктів, які зумовлюють відсутність повного контролю за такою діяльністю з боку людини. До уваги беруться як якісні характеристики об’єкта, так і кількісні. Особливості відповідальності за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки полягає в тому, що вона покладається на володільця джерела, при цьому володілець може і не бути особою, яка безпосередньо спричинила шкоду. Володіння повинно засновуватись на законних підставах. Цими підставами може бути: право власності, договір оренди, договір підряду, доручення. Наявність такої підстави представляє юридичну ознаку володіння. Фактична ознака означає, що особа може і здійснює фактичне володіння (експлуатацію, зберігання і утримання).
Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальність за шкоду, заподіяну потерпілим, особа, яка управляла джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин. Якщо джерело підвищеної небезпеки є об’єктом спільної власності, то суб’єктом відповідальності є та особа, яка експлуатувала об’єкт в момент спричинення шкоди. При передачі джерела підвищеної небезпеки третій особі без належної юридичної підстави власник не втрачає титулу володільця і буде нести відповідальність за спричинену шкоду. Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну таким джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб (наприклад, угон).
Крім особливостей в суб’єктному складі, відповідальність за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки, настає без вини. Володілець звільняється від відповідальності внаслідок дії непоборної сили або при умислі потерпілого. Закон встановлює виключення із загального правила про безвинну відповідальність. Це стосується випадків спричинення шкоди при зіткненні 2 джерел:
106. Відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами .
Відповідальність за деліктними зобов’язаннями можуть лише особи, які здатні керувати своїми діями і правильно оцінювати їх наслідки. Така здатність виникає з 14 років. Особи, віком до 14 років, визнані законом як неделіктоздатні. Але шкода, заподіяна такими особами, підлягає відшкодуванню.
Шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками або опікуном, або іншою ФО, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої дитини (патронатне виховання). Ці особи відшкодовують шкоду за умови, що вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання і нагляду за малолітньою особою. Якщо дитина перебувала під час заподіяння шкоди під наглядом навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, то шкода також відшкодовується цими установами. Умовою відповідальності батьків, опікунів або установ є їх власна винна поведінка. При цьому, поняття вини батьків, опікунів трактується більш ширше, ніж поняття вини установ. Під виною батьків або опікунів необхідно розуміти як нездійснення необхідного нагляду за дітьми, так і безвідповідальне відношення до їх виховання або неправомірне використання своїх прав по відношенню до дитини, результатом якого стала неправильна поведінка дітей. Батьки можуть довести свою невинуватість тільки при наявності поважної причини (довготривалі відрядження).
Відповідальність батьків наступає незалежно від того, чи проживають вони разом чи окремо. Але той хто проживає окремо може довести, що він не приймав участі у вихованні дитини по вині іншого (передбачено ЦКУ). Особливо вирішується питання про відповідальність батьків, які позбавлені були батьківських прав. Закон враховує, що зазвичай, підставою для позбавлення батьківських прав є порушення батьківського обов’язку (жорстоке поводження, ухилення від виконання обов’язків тощо). Вказана поведінка батьків негативно впливає на дітей, в силу чого виникає між неправомірною поведінкою дітей і шкодою, заподіяною третій особі. З іншої сторони, такі батьки позбавлені батьківських прав, тому не мають можливості приймати участь у вихованні дитини. А тому законодавець обмежує відповідальність таких батьків 3-річним терміном з моменту позбавлення батьківських прав.
Що стосується вини навчальних або лікувальних закладів, то протиправна поведінка може проявлятись в нездійсненні ними відповідного нагляду. За низький рівень виховної роботи такі особи деліктної відповідальності не несуть. Якщо буде доведено, що спричинення шкоди було по вині установи та батьків, які неналежним чином виховували дитину, то шкода відшкодовується за принципом часткової відповідальності. Розмір часток визначаються за рішенням суду. Принцип часткової відповідальності діє і в тих випадках, коли шкода спричинена кількома малолітніми, що походять від різних батьків або знаходяться під опікою різних осіб. Це пов’язано з тим,що самі відповідачі не є безпосередніми заподіювачами шкоди. Оскільки відповідальність батьків або опікунів настає за їх власну поведінку, то їх обов’язок не припиняється при досягненні дітьми повноліття, хоча закон допускає можливість того, що обов’язок відшкодування шкоди з часом може бути відшкодована заподіювачем. Має бути 4 умови одночасно:
Переведення здійснюється за рішенням суду. Відсутність однієї умови унеможливлює переведення.
Неповнолітні несуть відповідальність за спричинену шкоду на загальних підставах, але закон враховує, що неповнолітні у такому віці не можуть самостійно відшкодувати шкоду у зв’язку із відсутністю у них достатніх коштів. До уваги береться і те, що у цьому віці поведінка дітей визначається виховним впливом батьків. В даному випадку батьки або піклувальники нестимуть субсидіарну відповідальність (додаткову). Вина батьків полягає в неналежному вихованні і в неналежному догляді за дітьми. Особливість даного делікту полягає в тому, що обов’язок по відшкодуванню шкоди батьками припиняється при досягненні неповнолітнього повноліття або коли він стане власником майна, достатнього для відшкодування. У разі, коли особа набула повної цивільної дієздатності до настання повноліття, вона відшкодовує шкоду на загальних підставах самостійно. ВИНЯТКИ: якщо була згода батьків на набуття повної дієздатності – відповідальність буде субсидіарна (дозвіл на трудовий договір, зайняття підприємницькою діяльністю неповнолітнім).
Громадяни, які визнані в судовому порядку недієздатними, не лише не можуть самостійно вчиняти правочини, але й вони не являються суб’єктами відповідальності. Спричинена ними шкода відшкодовується або їх опікунами або установами, які здійснюють нагляд за цими особами. Під виною опікунів і цих установ вважають неналежне виконання обов’язків по здійсненню нагляду за недієздатними. Відповідальність опікуна чи установи настає за їх винні дії, тому покладений на них обов’язок по відшкодуванню шкоди не припиняється при поновленні дієздатності заподіювача шкоди. Із загального правила існує ВИНЯТОК: відшкодування можна покласти на самого недієздатного при наявності 2 умов:
Дане питання вирішується лише в судовому порядку у винятковому випадку з врахуванням майнового стану потерпілого і заподіювача шкоди.
Що стосується відповідальності обмежено дієздатних, то вони відповідають на загальних підставах.
Спричинення шкоди особою, яка в момент спричинення знаходилась в такому стані, коли не могла усвідомлювати або керувати діями. Це може бути спричинено непритомним станом або станом афекту. За загальним правилом ці особи звільняються від відповідальності. ВИНЯТКИ:
107. Відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами.
Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами
1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
Стаття1190, що коментується, визначає особливості відповідальності осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Такі особи несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України N 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" особи вважаються такими, що спільно завдали шкоди, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов'язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру. Як правило таке завдання шкоди має місце при скоєнні злочину кількома особами або в разі завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого. Відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, будується з врахуванням загальних положень ст. 543 ЦК України, тобто кредитор (потерпілий) має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників (завдавачів шкоди) разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний в повному обсязі. Частина 2 статті, що коментується, надає суду можливість встановити часткову відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Така можливість може бути реалізована судом не самостійно, а виключно за заявою потерпілого. В якості критерію для визначення частки кожного завдавачашкоди у відшкодуванні, що належатиме потерпілому, пропонується застосувати ступень вини кожного із завдавачів. Дана норма є одним з небагатьох випадків, визначених у ЦК, коли ступень вини (умисел або необережність) спливає на розмір відповідальності завдавача шкоди.
108. Особливості відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням зоровя або смертю.
Зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі ушкодженням її здоров'я або внаслідок її смерті, характеризуються кількома особливостями. По-перше, йдеться про шкоду, яка завдана найціннішим особистим немайновим благам, належним людині, які, поряд з іншими, в Україні визнані найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції) та охорона яких складає першочергове завдання і визначає призначення усієї правової системи демократичної, соціаль-ної, правової держави, якою, за визначенням Основного Закону, Україна себе визнає. По-друге, у зв'язку з тим, що у даному разі шко-да завдається благам людини, що є найціннішими і які грошовій оцін-ці не підлягають, то і втрати, яких зазнає у даному разі людина, не мають майнового виміру, і вони не можуть бути компенсованими ніякими грошовими коштами. По-третє, така шкода не підлягає нату-ральному відшкодуванню, як не підлягає вона і пов ому відшкоду-ванню, оскільки це за природою неможли о. По-четверте, за правила-ми, встановленими для недоговірних зобов'язань з відшкодування шкоди, підлягає відшкодуванню завдана у даному разі шкода безвід-носно до того, чи мало місце ушкодження здоров'я або настала смерть фізичної особи в умовах договірних відносин, чи внаслідок недоліків товарів робіт або наданих послуг, чи діяльності, що є дже-релом підвищеної небезпеки, чи в інших випадках, де здійснює свою діяльність людина.
Враховуючи наведені обставини, чинне цивільне законодавство виходить тільки з можливого розміру обов'язку з відшкодування шкоди, завданої ушкодженням чи смертю фізичної особи. Розмір відшкодування у даному разі визначається розміром втрат, що мають майновий характер, а також ступенем тих душевних страждань і фізичним болем, яких фізична особа чи члени її сім'ї та близькі роди-чі зазнали внаслідок понесених втрат. Тому і вирішення питання що-до відшкодування такої шкоди здійснюється за загальними правила-ми, за винятком тих, що стосуються окремих ситуацій (наприклад, відшкодування шкоди незалежно від вини), спеціально передбачених в законі.
Відшкодування завданої внаслідок ушкодження здоров'я фізичної особи шкоди полягає в наступному: а) у відшкодуванні заробітку (до-ходу), втраченого потерпілим внаслідок втрати чи зменшення про-фесійної або загальної працездатності; б) у відшкодуванні додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санатор но-курортного лікування, придбання ліків, протезування, сторонньо-го догляду тощо; в) у відшкодуванні моральної шкоди.
Внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я фізичної осо-би у більшості випадків втрачається можливість здійснення нею тієї діяльності, якою вона займалась раніше, у тому числі виконувати ро-боту, за яку вона отримувала відповідний заробіток або інший дохід. Тому фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, повинна відшкодувати отримуваний раніше, але втрачений завданою шкодою заробіток по-терпілого.
Взобов'язанні з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або ін-шим ушкодженням здоров'я, принципово важливим є питання, яке стосується визначення розміру втраченого потерпілим заробітку (до-ходу). При вирішенні цього питання врахуванню підлягають: а) се-редньомісячний заробіток потерпілого; б) ступінь втрати професій-ної або загальної працездатності.
Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншо-го ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкоду-ванню, визначається у відсотках від середньомісячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва, або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної пра-цездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці робо-ти, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньо-місячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, то розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється, виходячи з п'ятикратного розміру мінімаль-ної заробітної плати.
Слід відмітити, що законодавцем проводиться ідея надання потер-пілому переваги у виборі найкращого для нього співвідношення часу, за який обчислюється його заробіток (дохід). Для потерпілого це не байдуже. Скажімо, у разі професійного захворювання, що виникло у потерпілого через деякий час після завдання шкоди його здоров'ю, для визначення розміру відшкодування може мати істотне значення заробіток, отримуваний потерпілим саме в останні три календарні місяці перед припиненням роботи, хоч би за тієї причини, що, напри-клад, протягом перших шести із дванадцяти календарних місяців за-робіток потерпілого був нижчим.
До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи, а також за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у су-мах, нарахованих до вирахування податку. До цього заробітку не включаються тільки одноразові виплати, компенсація за невикорис- тану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та деякі ін-ші грошові надходження.
Відшкодування втраченого потерпілим заробітку (доходу) повин-не здійснюватися не тільки в межах того, що потерпілий отримував до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, а й того, що він міг би отримувати у майбутньому. Наприклад, якщо заробіток (дохід) по-терпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийнят-тя на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісяч-ного заробітку (доходу) враховується заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни (ч. 4 ст. 1197 ЦК). Також і після початку трудової діяльності особи віком до вісімнадцяти років відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати. У разі коли потерпший не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує за-лишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкоджен-ня здоров'я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди у розмірі не нижче встановленого законом роз-міру мінімальної заробітної плати.
У тих випадках, коли особа до її каліцтва або іншого ушкодження здоров'я самостійно забезпечувала себе роботою, займаючись, на-приклад, підприємницькою діяльністю або діяльністю творчою чи адвокатською практикою, розмір відшкодування визначається на під-ставі даних органу державної податкової служби у сумах, нарахова-них до вирахування податків.
Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку потерпілий одержував до цього, а також інших доходів.
Залежно від тих чи інших обставин розмір відшкодування по-терпілому шкоди може змінюватися як у бік збільшення, так і у бік зменшення.
Розмір відшкодування може бути збільшений, якщо стан здоров'я потерпілого погіршився і працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК), або коли був збільшений розмір мінімальної за-робітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК) тощо.
У випадках, коли працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкоду-вання шкоди, особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати цюшкоду, має право вимагати зменшення розміру відшкодування (ст. 1204 ЦК).
Саме відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може здійснюватися або щомісячни-ми платежами, або сума відшкодування може бути виплачена одно-разово, але не більш як за три роки наперед.
Уразі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, обов'я-зок з відшкодування шкоди покладається на правонаступників юри-дичної особи. При ліквідації юридичної особи платежі, належні по-терпілому, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому, а якщо у юридичної особи, що ліквідується, кошти для капіталізації платежів, що підлягають сплаті, відсутні, то обов'язок щодо їх ка-піталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого (ст. 1205 ЦК).
Що стосується відшкодування додаткових витрат, то слід мати на увазі наступне: а) закон у даному разі виходить із презумпції їх об-грунтованості, доведеності і необхідності; б) відшкодуванню підля-гають витрати, які дійсно були викликані завданою шкодою; в) закон не встановлює вичерпного переліку витрат, а тому серед них можуть мати місце не тільки ті, що викликані необхідністю посиленого хар-чування, протезування, придбання ліків, санаторно-курортного ліку-вання, стороннього догляду (ч. 1 ст. 1195 ЦК). До таких витрат мо-жуть бути також віднесені оплата послуг або майна, придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів то-що (ч. 2 ст. 1202 ЦК). У деяких випадках додаткові витрати склада-ють весь обсяг відшкодування. Наприклад, у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи до досягнення нею чотир-надцяти років практично нічого іншого і не відшкодовується, окрім додаткових витрат (ч. 1 ст. 1199 ЦК).
Від зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, слід відрізняти зобов'я-зання з відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого. У дано-му разі про відшкодування шкоди самому потерпілому йтися не мо-же. Однак смерть потерпілого викликає певні втрати (як майнові, так і моральні) для певного кола осіб, переважно для близьких йому лю-дей, утому числі тих, кого потерпілий за свого життя утримував, а та-кож осіб, які понесли витрати на поховання (статті 1200,1201 ЦК).
Відповідно до ст. 1200 ЦК до числа таких осіб віднесені: а) утри-манці особи, яка загинула (померла), які були на її утриманні або мали на день її смерті право на одержання від неї утримання за при-чини власної непрацездатності за віком (чоловіки віком понад 60 ро-ків і жінки віком понад 55 років) або за станом здоров'я (інваліди од-нієї із трьох груп інвалідності); б) інші особи, зокрема, один із батьків (усиновлювачів) або другий з подружжя чи інший член сім'ї, неза-лежно від їхнього віку і працездатності, за умови, що вони не працю- ють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, онуками по-мерлого, до досягнення ними чотирнадцяти років; в) діти померлого віком до вісімнадцяти років (учні, студенти, які не закінчили навчан-ня, але не більш як до досягнення ними двадцяти трьох років); г) ди-тина потерпілого, народжена після його смерті; д) чоловік, дружина, батьки (усиновлювачі), які досягли пенсійного віку, встановленого законом; інші непрацездатні особи, які були на утриманні потерпіло-го протягом п'яти років після його смерті.
Згідно з цим встановлюються строки, протягом яких здійснюється відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (дитині до до-сягнення нею вісімнадцятирічного віку (учню, студентові до закін-чення навчання, але не більш як до досягнення ними двадцяти трьох років;чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, довічно; інвалідам на строк інвалідності тощо).
Розмір відшкодування шкоди зазначеним особам визначається тією часткою середньомісячного заробітку або іншого доходу потер-пілого, яку вони одержували або мали право одержувати за його жит-тя з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та праце-здатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди.
Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується у пов-ному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів (наприклад, стипендії, гонорарів, одержуваних неповнолітньою дитиною померлого). При здійсненні відшкодування вина потерпілого у даному разі не враховується. Роз-мір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, подальшо-му перерахуванню не підлягає, крім випадків: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; б) призна-чення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, онуками померлого. Законом може бути збільшений розмір відшкодування шкоди, завданої смер-тю потерпілого.
Що стосується відшкодування витрат на поховання потерпілого, то вони відшкодовуються особою, яка завдала шкоди смертю потер-пілого. До зазначених витрат належать і ті, що були понесені на спо-рудження надгробного пам'ятника. При цьому не зараховується до-помога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ви-трати на поховання потерпілого.
При вирішенні питання щодо відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, врахуванню підлягають насамперед причини та обставини, за яких ця шкода була завдана. Зокрема, не виключаються ситуації, коли завдан-ня шкоди стало наслідком злочину. У цьому випадку, особа, яка вчи-нила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорониздоров'я на лікування потерпілого від злочину, крім випадків завдан-ня шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані силь-ного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насиль-ства або тяжкої образи з боку потерпілого. Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування по-терпілого відшкодовуються особами в порядку, передбаченому стат-тями 1178, 1179 ЦК. Право на таке відшкодування мають власники відповідних закладів охорони здоров'я (ст. 1206 ЦК).
Утих випадках, коли злочином була завдана шкода каліцтвом, ін-шим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, а особу, яка вчинила злочин, не встановлено, або якщо вона є неплатоспромож-ною, відшкодування такої шкоди здійснюється державою.
Питання щодо компенсації моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, має вирішуватися поза межами відшкодування зазначених вище май-нових втрат і витрат. Розмір відшкодування такої шкоди повинен виз-начатися судом. При цьому мають бути враховані характер страж-дань потерпілого або членів його сім'ї, близьких родичів, ступінь вини заподіювача шкоди, а також можливі в майбутньому моральні страждання (наприклад, при втраті потерпшим кінцівок, у випадках втрати зору тощо).
109. Відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарі/робіт/послуг.
Стаття 1209. Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, робіт (послуг)
1. Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товару, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.
Відшкодування шкоди не залежить від вини виготовлювача товару, що є нерухомим майном, виконавця робіт (послуг), а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.
2. Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару, результатів робіт (послуг).
3. Підстави для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі такого, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, встановлюються законом.
( Стаття 1209 в редакції Закону N 3390-VI від 19.05.2011 )
Стаття 1210. Особи, зобов'язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару або іншою особою, визначеною відповідно до закону.
( Частина перша статті 1210 в редакції Закону N 3390-VI від 19.05.2011 )
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.
3. Шкода, завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, що є нерухомим майном, підлягає відшкодуванню відповідно до частини першої цієї статті.
( Частина третя статті 1210 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3390-VI від 19.05.2011 )
Стаття 1211. Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, робіт (послуг)
1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановленого строку служби (строку придатності) товару, результатів робіт (послуг), а якщо він не встановлений, - протягом десяти років з дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).
2. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також, якщо:
1) на порушення вимог закону не встановлено строк служби (строк придатності) товару, результатів робіт (послуг);
2) особу не було попереджено про необхідні дії після закінчення строку служби (строку придатності) і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.
3. Строк відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, встановлюється законом.
В інересах захисту прав фізичних та юридичних осіб в рамках не-договірних зобов'язань з відшкодування шкоди встановлено меха-нізм регулювання відносин, пов'язаних із завданням шкоди вна-слідок недоліків товарів, робіт (послуг). Присвячені цьому норми ЦК (статті 1209-1211) встановлюють загальні правила, відповідно до яких завдана у даному разі шкода має відшкодовуватися. За своїм призначенням і спрямованістю впливу на регульовані відносини вони мають не тільки функціонально-компенсаційне, а й превентивно-сти-мулююче значення, оскільки в них відображається ідея сприяння за допомогою засобів права покращенню виробництва товарів, вико-нання робіт, підвищенню якості послуг і ефективності діяльності тих суб'єктів права, які здійснюють реалізацію результатів виконаних ви-робником робіт.
Відповідно до ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, вико-навець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологіч-них, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.
Відмітними особливостями інституту відшкодування такої шкоди є те, що сфера його дії практично не обмежена. Право на відшкоду-вання шкоди у даному разі може належати потерпілому безвідносно до того, чи перебував він в договірних відносинах з продавцем, вито- товлювачем товару, виконавцем роботи (послуги), чи ні. Право вима-гати відшкодування шкоди зберігається за потерпілим протягом вста-новлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, - протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання робіт (надання послуг).
Недоговірний інститут з відшкодування шкоди, завданої вна-слідок недоліків товарів, робіт (послуг), в основних своїх ідеях пере-кликається із Законом «Про захист прав споживачів». Однак, якщо цей Закон має на увазі захист прав та інтересів тільки певної групи осіб, а саме осіб фізичних, які з продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем роботи (послуги) пов'язані відповідним договором (під-ряду, про надання послуг, купівлі-продажу тощо), то в зобов'язаннях з відшкодування шкоди правом на захист порушених прав можуть скористатися також і юридичні особи. Крім того, якщо за названим Законом право на відшкодування шкоди належить фізичній особі, яка придбала товар чи замовила виконання робіт (надання послуг) тільки в споживчих цілях, тобто для задоволення власних потреб, не пов'я-заних з підприємницькою діяльністю, то за правилами про відшкоду-вання шкоди в умовах недоговірних правовідносин юридичного зна-чення не має ціль придбання товару чи замовлення робіт (послуг).
З цього однак не випливає висновок, що у зв'язку з Законом «Про захист прав споживачів» і положеннями статей 1209-1211 ЦК існує конкуренція норм. У іх співвідношенні вбачається, що законодавець припускає конкуренцію договірного і недоговірного позовів. Тому лише потерпілий має право вирішувати, який із позовів обрати у разі необхідності судового захисту цивільного права.
За вибором потерпілого визначається також особа, яка має відшко-дувати шкоду, завдану йому внаслідок недоліків товару, Відповідаль-ними за таку шкоду можуть бути продавець або виготовлювач това-ру. Це також стосується випадку, коли шкода була потерпілому завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром. У даному разі відшко-дування шкоди здійснюється продавцем або виготовлювачем товару за вибором потерпілого. Однак якщо було завдано шкоди у зв'язку з недоліками робіт (послуг), то відшкодування такої шкоди повинно здійснюватися тільки виконавцем робіт або послуг (ст. 1210 ЦК).
Виходячи з того, що відповідно до ч. 1 ст. 1209 ЦК завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) шкода відшкодовується потерпілому незалежно від того, чи перебував потерпілий з продав-цем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг) у договірних відносинах, можна зробити висновок, що право вимагати відшкоду-вання шкоди належить не тільки безпосереднім покупцям товару чи замовникам робіт (послуг). Таке право може належати і стороннім особам, які товар не купували і робіт (послуг) не замовляли. Наприк-лад, фізична особа придбала за договором роздрібної купівлі-прода-жу у підприємця електроприбор, який при включенні вдома загорівсяі внаслідок пожежі була завдана шкода не тільки тому, хто придбав товар (покупцеві), а й його сусідам або іншим стороннім особам.
Специфіка недоговірних зобов'язань з відшкодування шкоди, зав-даної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), полягає, по-перше, в тому, що вони виникають за наявності будь-яких недоліків, незалежно від причини їх виникнення (рецептурних, технологічних чи конструк-тивних тощо). По-друге, обов'язок з відшкодування шкоди настає не тільки за шкоду, викликану недоліками товару, робіт (послуг), але та-кож і за неповну чи недостовірну інформацію про товар, роботу (по-слугу). Причому, по-третє, потерпілому відшкодовується шкода, зав-дана йому внаслідок того, що він не був попереджений про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі не-виконання цих дій. По-четверте, обов'язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), залишається за продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг) також у випадку порушення ними вимог закону щодо обов'язкового вста-новлення строку придатності товару, роботи (послуги). По-п'яте, від-шкодування цієї шкоди не залежить від вини продавця, виготовлю-вача товару, виконавця робіт (послуг). Звільнення останніх від обо-в'язку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), можливе тільки в двох наступних випадках: а) якщо продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) доведуть, що шкода була завдана внаслідок непереборної сили; б) що шкода ста-ла наслідком допущеного потерпілим порушення правил користуван-ня або зберігання товару (результатів робіт, послуг).
У зв'язку з останньою обставиною постає одразу питання щодо ви-ни потерпілого втому, що правила користування або зберігання това-ру (результатів робіт, послуг) не були ним дотримані, а саме: яка фор-ма вини потерпілого у даному разі має братися до уваги? Уявляється, що відповідь на поставлене питання знаходиться у загальній нормі ст. 1193 ЦК, відповідно до якої тільки умисел потерпілого може стати умовою звільнення відповідальної за шкоду особи від обов'язку з її відшкодування. Стосовно ж грубої необережності потерпілого в по-водженні його з товаром (результатами робіт, послуг), то розмір від-шкодування може бути тільки зменшений. Проста необережність по-терпілого у даному разі юридичного значення не має і вона не під-лягає врахуванню при вирішенні питання щодо відшкодування шко-ди, завданої йому внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
110. Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Поняття та види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Об'єкти права інтелектуальної власності мають нематеріальний характер, що зумовлює певні особливості майнових прав на них. Зо-крема, не існує обмеження кола осіб, які одночасно можуть їх вико-ристовувати. До того ж майнові права на результати творчої діяльно-сті обмежені у часі та просторі.
Наявність суттєвих відмінностей між об'єктами інтелектуальної власності та речами обумовила недоречність їх спільного регулюван-ня як стосовно абсолютних, так і відносних правовідносин. Дійсно, недоцільно використовувати до нематеріальних творчих досягнень як інститут права власності, так і договори, які традиційно стосують-ся майна.
Усе зазначене зумовило необхідність окремого правового регулю-вання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності, чому і присвячені положення гл. 75 ЦК.
Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелек-туальної власності - це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення май-нових прав на об'єкти інтелектуальної власності
Відповідно до ст. 1107 ЦК існують такі види договорів стосовно розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності:
1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власно-сті;
2) ліцензійний договір;
3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуаль-ної власності;
5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інте-лектуальної власності.
Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавчо не можна пере-дбачити все різнобарв'я договірних відносин у сфері інтелектуальної власності.
Насамперед до цієї групи віднесено ліцензію на використання об'єк-та права інтелектуальної власності. Дійсно, видача ліцензії може бути оформлена як самостійний документ чи шляхом укладення ліцензійного договору. Однак сама по собі ліцензія є одностороннім правочином і не може розглядатися як вид договору. Аналогічне розмежування можна провести на прикладі довіреності, як одностороннього правочину, і до-говору доручення.
Оскільки ліцензія є одностороннім правочином, то не доречно включати її поряд з ліцензійним договором як різновид договорів що-до розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Доцільніше було б ліцензії і ліцензійний договір регулювати спільно.
Коли йдеться про речі, то їх власник має повноваження по володін-ню, користуванню і розпорядженню. Стосовно відносних правовід-носин реалізація цих прав може відбуватися шляхом укладення дого-ворів на передачу майна у власність (зокрема, договорів купівлі-продажу, дарування тощо) і договорів на передачу майна у користу-вання (договорів найму та позички).
Якщо провести аналогію стосовно об'єктів права інтелектуальної власності, то у першому випадку, коли відбувається зміна правовлас-ника, йдеться про укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, а у другому, коли надаєть-ся право використання, - ліцензійного договору. Тому видається не-доречною точка зору, що винахід може бути предметом договору ку-півлі-продажу1.
Той факт, що ЦК розширив предмет договорів купівлі-продажу, да-рування та найму (оренди) майновими правами, зовсім не свідчить про віднесення сюди прав на результати творчої діяльності. При про-веденні розмежування між зазначеними договорами, з однієї сторо-ни, і договором про передання виключних майнових прав інтелекту-альної власності та ліцензійним договором, з іншої, необхідно врахо-вувати сферу застосування цих договорів. Договір про передання ви-ключних майнових прав інтелектуальної власності та ліцензійний до-говір є правовою формою реалізації прав інтелектуальної власності. У зв'язку з цим доречно зазначити, що предметом договорів купівлі-продажу, дарування та найму (оренди) можуть бути майнові права, за винятком майнових прав інтелектуальної власності.
Із наведеного аналізу вбачається, що у сфері інтелектуальної влас-ності не проводиться розмежування договорів на самостійні види за-лежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони вчинити певну дію зустрічний обов'язок іншої сторони щодо надання матеріального або іншого блага. Тобто, якщо, наприклад, договори купівлі-продажута найму є оплатними, а дарування та позички - безоплатними, то до-говір про передання виключних майнових прав інтелектуальної влас-ності та ліцензійний договір можуть бути як оплатними, так і безоп-латними.
у назві, обраній для цієї групи договорів, йдеться про розпоряд-жання, тобто визначення юридичної долі майнових прав Причому зазначений термін у цьому випадку використовується як стосовно пе-редачі майнових прав, так і щодо видачі дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності.
Крім перерахованих, у цю групу віднесено також договір про ство-рення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. За своєю суттю ці відносини близькі до договорів на вико-нання робіт. Оскільки у даному випадку йдеться насамперед про ство-рення результату творчої діяльності, то цей договір не зовсім охоп-люється поняттям розпоряджання. Хоч якось обґрунтувати таку пози-цію можна хіба що тим, що за цим договором все ж таки може бути встановлено механізм розподілу прав на створений у майбутньому об'єкт. Ймовірно, що саме на цю обставину було зроблено акцент.
Враховуючи вищенаведене і невичерпний перелік зазначених до-говорів, видається, що доречніше було поєднати глави 75 і 76 ЦК та назвати «Договори в сфері інтелектуальної власності».
Сторони договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Суб'єктами правовідносин, що виникають стосовно результатів творчої діяльності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Ос-кільки йдеться про наділення іншої особи правами щодо об'єкта пра-ва інтелектуальної власності, то однією з сторін договору повинна бути особа, яка має майнові права на результат творчої діяльності. Зазвичай це автор, власник охоронного документа чи їх правонаступ-ники.
Оскільки автором чи винахідником може бути неповнолітня осо-ба, то норми законодавства надають можливість фізичній особі у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самостійно здійснювати пра-ва на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняють-ся законом (ч. 1 ст. 32 ЦК).
Укладаючи зазначені правочини, сторони керуються принципом свободи договору. Однак є певні обмеження у випадку специфіки об'єкта. Зокрема, стосовно секретного винаходу чи секретної корис-ної моделі можна видати ліцензію чи передати майнові права тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць (пп. б, 7 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»1.
Форма договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та їх державна реєстрація.
Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль-ної власності повинні бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нік-чемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК).
Як виняток, законом можуть бути встановлені випадки, в яких за-значений договір може укладатись усно. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо)1.
Законодавство не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Однак на вимогу будь-якої сторони ліцензія на викорис-тання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних май-нових прав інтелектуальної власності можуть бути зареєстровані у порядку, встановленому законом. Тобто сторона договору має право на офіційне загальнодоступне інформування інших осіб про укладен-ня зазначених договорів. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» відомос-тей в обсязі та порядку, встановлених Державним департаментом ін-телектуальної власності, з одночасним внесенням їх до відповідного Державного реєстру.
Оскільки державна реєстрація зазначених договорів є факульта-тивною, то її відсутність не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звер-нення до суду за захистом свого права (ч. 1 ст. 1114 ЦК).
Виняток із цього загального правила стосується договору про пе-редання виключних майнових прав інтелектуальної власності на ви-нахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, ком-понування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин. У цьому випадку договір є чинним лише з моменту його державної реєстрації в Державному департаменті інтелектуальної власності. Пояснюється це тим, що відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК факт передан-ня виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповід-но до ЦК або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.
Такий підхід є цілком виправданим. Оскільки усі охоронні доку-менти підлягають обов'язковому внесенню до відповідного Держав-ного реєстру, то зміна правовласника повинна знайти у них відобра-ження. Лише при такому підході зберігається цінність реєстрів, звер-нувшись до яких можна достовірно встановити особу, що має право інтелектуальної власності на певний об'єкт.
Оскільки авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення, то не існує необхідності реєстрації договорів стосовно цих об'єктів (ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права»).
Таким чином, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності стосовно запатентованих об'єктів підлягає обов'язковій державній реєстрації, а щодо об'єктів авторського права вона є факультативною.
Стаття 1108. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності
1. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності).
2. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
3. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
4. За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).
Стаття 1109. Ліцензійний договір
1. За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.
2. У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
3. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.
4. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
5. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.
6. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.
7. У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України.
8. Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.
9. Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними.
Стаття 1110. Строк ліцензійного договору
1. Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності.
2. Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною інших умов договору.
3. У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.
Стаття 1111. Типовий ліцензійний договір
1. Уповноважені відомства або творчі спілки можуть затверджувати типові ліцензійні договори.
2. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом.
Стаття 1112. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності
1. За договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець - письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк.
2. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником.
3. Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.
4. Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними.
Стаття 1113. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності
1. За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.
2. Укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше.
3. Умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємцівпорівняно з становищем, передбаченим цим Кодексом та іншим законом, а також обмежують право творця на створення інших об'єктів, є нікчемними.
Стаття 1114. Державна реєстрація договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності
1. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109, 1112 та 1113 цього Кодексу, не підлягають обов'язковій державній реєстрації.
Їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом.
Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.
2. Факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до цього Кодексу або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.
111. Поняття та значення спадкування та спадкового права. Види спадкування.
Спадкування - це перехід прав і обов’язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) у відповідності до норм спадкового права.
Право спадкувати і заповідати входить до змісту правоздатності. Спадкове право направлено на охорону приватної власності лише фізичних осіб. Спадщина – це всі права і обов’язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять права і обов’язки, які безпосередньо пов’язані із спадкодавцем (право на пенсію, заробітну плату, обов’язок по виплаті аліментів, право участі в господарських товариствах). Якщо такі виплати належали спадкодавцеві і не були одержані ним, вони входять у спадщину. До спадкоємців переходять обов’язки щодо відшкодування шкоди, спричиненої спадкодавцем. Але така шкода відшкодовується в межах вартості майна спадкодавця. Вклад в банку також переходить до спадкоємців. Фактично майно не перебуває у користуванні спадкодавця, але воно є об’єктом спадкування. Якщо в договорі про банківський вклад нічого не зазначено – за законом або заповітом,в договорі передбачити можна і третю особу.
Лежача спадщина – існує з моменту відкриття спадщини і прийняття спадщини (6 місяців). Права і обов’язки спадкодавця переходять до спадкоємців в порядку універсального правонаступництва.
Види спадкування:
Бувають випадки граничного спадкування (частина за заповітом, частина за законом). Принципами спадкового права є:
Суб’єктами є спадкодавець і спадкоємці. Спадкодавець – будь-яка фізична особа. Спадкоємці – особи, які вказані в законі або заповіті. Ними можуть бути ФО, ЮО, територіальна громада і держава. Також спадкоємцями є особи, які були зачаті за життя спадкодавця, а народжені після його смерті (протягом 10 місяців після смерті спадкодавця). Можливість стати спадкоємцем не залежить від право – дієздатності осіб.
Не можуть бути спадкоємцями особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або його потенційні спадкоємців, або вчинила замах на їх життя. Така особа може бути спадкоємцем тільки за заповітом, якщо замах був вчинений до складання заповіту, і спадкодавець знав про такий замах.
Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві вчинити останню волю: скласти, скасувати заповіт, внести зміни до нього і у зв’язку з цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або їх близьких. Такі дії можуть виражатися у складанні фіктивного заповіту, примусу скласти заповіт, відмовитися від заповіту когось із спадкоємців. Не мають право спадкувати за законом батьки після дітей, по відношенню до яких вони були позбавлені батьківських прав і не були поновлені в них на момент відкриття спадщини. На мають право спадкувати повнолітні діти після своїх батьків, якщо вони ухилялися від утримання спадкодавця. При цьому факт ухиляння має бути доведений в судовому порядку.
Не можуть спадкувати за законом одна після одної особи, шлюб між якими визнаний недійсним. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, якщо вона ухилялась від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік або хворобу перебував в безпорадному стані.
Підставою для спадкування є смерть особи. Умовами спадкування є час і місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, а якщо особа оголошена померлою – вступ в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.
Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, які засвідчуються в свідоцтві про смерть. Якщо особи померли в один день, але в різний час доби, то вони вважаються померлими одночасно, а тому не закликаються до спадкування.
З часом відкриття спадщини пов’язані наступні моменти:
Місце відкриття спадщини – останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме – то місце знаходження нерухомості, або місцезнаходження основної частини рухомого майна. Місце відкриття спадщини має практичне значення в наступних випадках:
В багатьох випадках порядок закликання тієї чи іншої особи до спадкування, а також зміст прав і обов’язків спадкоємця визначається ще й спеціальними правилами. В своєму розвитку спадкові правовідносини проходять 2 етапи:
1 – з моменту відкриття спадщини і спадкоємцям надається право прийняти або відмовитися від спадщини.
2 – визначається доля спадщини і проходить оформлення спадкових прав.
112. Час та місце відкриття спадщини.
Умовами спадкування є час і місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, а якщо особа оголошена померлою – вступ в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.
Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, які засвідчуються в свідоцтві про смерть. Якщо особи померли в один день, але в різний час доби, то вони вважаються померлими одночасно, а тому не закликаються до спадкування.
З часом відкриття спадщини пов’язані наступні моменти:
Місце відкриття спадщини – останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме – то місце знаходження нерухомості, або місцезнаходження основної частини рухомого майна. Місце відкриття спадщини має практичне значення в наступних випадках:
113. Заповіт подружжя.
Подружжя може скласти спільний заповіт відносна майна, яке належить ї на праві спільної сумісної власності. Особливість – якщо помирає один із подружжя, його частка переходить не до спадкоємців, а до іншого з подружжя, а нотаріус має накласти заборону відчужувати таке майно. Спадкоємці можуть отримати спадщину лише після смерті обох з подружжя. Заповіт подружжя можна змінити або відмовитись від нього лише за життя подружжя.
Стаття 1243. Заповіт подружжя
1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.
2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Уразі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.
4. Уразі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Поряд з інститутом умовних заповітів, заповіт подружжя відноситься до новел спадкового законодавства, запроваджених новим ЦК.Об'єктом заповідальних розпоряджень у заповіті подружжя є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Буквальне тлумачення словосполучення "майна, яке належить йому на праві спільної власності" дозволяє стверджувати, що таке майно має бути в наявності на час складання заповіту, хоча це і суперечить загальній нормі ЦК, що пов'язує чинність заповіту щодо складу спадщини з моментом її відкриття (ч. 4 ст. 1236 ЦК), а також нині чинній нотаріальній практиці, яка свідчить про те, що нотаріус не перевіряє належність спадкового майна заповідачу в момент складання заповіту (пункт 159 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Заповіт подружжя практично не одержав свого застосування у сучасній практиці, тому питання про те, чи має нотаріус витребувати докази належності майна, що заповідається, подружжю на праві спільної сумісної власності, наразі залишається відкритим.Водночас можна стверджувати, що подружжя має право скласти заповіт на усе майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.2. Сутність розпоряджень у заповіті подружжя полягає в тому, що після сме
рті одного з подружжя належна йому частка у спільній сумісній власності переходить до другого з подружжя, який пережив першого, і тільки в разі смерті останнього - спадщина переходить до призначеного ними спільно спадкоємця. Чинний ЦК не дає відповіді на питання, яким чином після смерті першого з подружжя його частка у спільній сумісній власності перейде до другого з подружжя - автоматично чи шляхом прийняття її за звичайною процедурою спадкування. Оскільки у ЦК не зазначене інше, подружжя у заповіті має призначати спадкоємцями один одного, втакому разі частка вважатиметься об'єктом спадкування на користь другого з подружжя. Разом з тим другий з подружжя, який пережив, очевидно, вважатиметься звичайним спадкоємцем, і з його спадщини вираховуватиметься обов'язкова частка, виплачуватимуться борги кредиторам спадкодавця тощо. Таким чином, не виключено, що до спадкоємця, призначеного спільним заповітом подружжя, перейде майно не у тому вигляді, в якому воно було заповідане.3. Кожен з подружжя-заповідачів має право відмовитись від спільного заповіту тільки за життя їх обох. Після смерті одного з подружжя другий з подружжя вже не матиме права скасувати зроблений подружжям заповіт. З метою забезпечення виконання спільного заповіту подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке є об'єктом заповідальних розпоряджень.
114-134
114. Особливості спадкування за законом
Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо:
• спадкодавець не залишив заповіту;
• заповіт визнано недійсним;
• заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин;
• спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв;
• спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця;
• спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування відповідно до закону.
Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування.
Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині.
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
ЦК встановив п'ять черг спадкоємців.
До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу спадкоємців включено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері.
Рідні дядько та тітка спадкодавця мають право спадкувати в третю чергу.
До числа спадкоємців четвертої черги включено осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Порядок встановлення ступеня споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, але народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
До п'ятої черги включено і утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї. А утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Усиновлення, якщо його оформлено згідно з положенями СК України, значною мірою впливає на рідство. Тому ЦК України виділяються особливості в спадкуванні за законом усиновленими та усиновлювачами.
Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Тому вони належать до кола спадкоємців за законом.
Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Якщо ж за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими було збережено правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах (як спадкоємці другої черги).
У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними. Однак спадкоємці можуть змінити розміри часток когось із них як шляхом усної домовленості (щодо рухомого майна), так і шляхом укладення відповідного договору (щодо нерухомого майна).
115. Поділ спадщини між спадкоємцями ( ст.. 1278)
1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. 2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
1. З моменту прийняття спадщини двома або більше спадкоємців спадкове майно, як правило, є об'єктом їх спільної часткової власності. Термін "спільна часткова власність" використовується в даному випадку умовно, враховуючи, що до складу спадщини входять не тільки речові права, але й зобов'язальні права, права інтелектуальної власності тощо, а також обов'язки спадкодавця. Тому частка у спадщині - не те ж саме, що і частка у праві спільної власності. Проте враховуючи схожість у правовому регулюванні при здійсненні поділу спадщини або виділу частки у натурі можуть використовуватись норми, які регулюють поділ майна, що є у спільній частковій власності або виділ частки з цього майна. 2. Спадкові частки, належні спадкоємцям, є переважно не реальними, а ідеальними, тобто вираженими чисельно (1/2, 1/3 і т. д.). Лише у випадку чіткого визначення у заповіті того майна, яке переходить до спадкоємців, це майно поділу не підлягає, а є об'єктом особистої власності того спадкоємця, якому воно призначено. Режим спільної часткової власності поширюється і на майно, одержане у спадщину подружжям. Навіть у разі, якщо чоловік і дружина є спадкоємцями одного і того ж спадкодавця, кожен з них є окремим суб'єктом спадкових правовідносин, приймає спадщину індивідуально і лише від свого імені. Норма п. 2 ч. 1 ст. 57 СК, що визнає особистою приватною власністю кожного з подружжя майно, набуте під час шлюбу в порядку спадкування, є імперативною і не передбачає винятків. Для того, щоб усунути режим спільної часткової власності і відокремити своє спадкове майно від чужого, спадкоємцям, які прийняли спадщину, надано право на поділ спадкового майна із виділом у натурі частки із майна, що знаходиться у спільній частковій власності. Внаслідок поділу ідеальні частки перетворюються у реальні, які складаються з визначеної сукупності прав та обов'язків. 3. Правочин про поділ спадщини здійснюється за згодою спадкоємців, що прийняли спадщину, і оформляється договором між ними, у якій зазначаються належні їм реальні частки у спадщині. Даний договір може стосуватися як поділу усього спадкового майна, так і виділу частки одного чи кількох спадкоємців. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна є різною. При недосягненні згоди поділ здійснюється у судовому порядку відповідно до часток, належних кожному із спадкоємців. У останньому випадку поділ спадкового майна оформляється судовим рішенням (п. 230 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Поділ спадщини і виділ частки спадкоємця здійснюються на підставі положень ст. ст. 364 - 367 ЦК, що регулюють процедуру поділу (виділу частки) майна, що є об'єктом права спільної часткової власності з урахуванням особливостей поділу спадкового майна, визначеного нормами спадкового права. 4. Правовідносини щодо поділу спадщини - традиційно заключний етап розвитку правовідносин спадкування. Тому поділ допускається лише тоді, коли визначилося коло спадкоємців, які реалізували право на прийняття спадщини. Виняток з цього правила встановлений законодавцем з метою охорони спадкових прав дитини спадкодавця, зачатої за його життя, але ще не народженої на час відкриття спадщини. Ч. 2 ст. 1298 ЦК дозволяє спадкоємцям здійснювати розподіл спадкового майна лише після народження такої дитини. Викладене, а також структурне розташування норм про поділ у їхньому співвідношенні з розташуванням норм, що регулюють порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, свідчить про те, що поділ здійснюється до видачі свідоцтва, а свідоцтвом остаточно оформляються правовідносини між спадкоємцями. Проте нотаріальна практика видачі свідоцтв про право на спадщину свідчить про те, що останні, як правило, видаються до укладення договору про розподіл спадщини між спадкоємцями. Якщо після проведення поділу спадщину прийняли інші спадкоємці на підставі частин другої і третьої ст. 1272 ЦК вона підлягає перерозподілу між усіма спадкоємцями (ст. 1280 ЦК). 5. Зміст ст. 1278 ЦК встановлює презумпцію рівності часток спадкоємців, яка може бути спростована лише заповітом. Таким чином, вона не дозволяє спадкоємцям поділити спадщину на свій розсуд, одержавши при поділі частку меншу від встановленої законом або заповітом, а вимагає проведення поділу у суворій відповідності із спадковими частками. Водночас дана норма не є єдиною у спадковому законодавстві, що присвячена питанням розподілу спадкової маси. Ст. 1267 ЦК наділяє спадкоємців за законом правом змінити розмір частки у спадщини когось із них (ч. 2, 3). Оскільки згідно з абзацом першим п. 228 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зміна частки у спадщині проводиться за згодою спадкоємців після прийняття її, але до видачі свідоцтва про право на спадщину, слід визнати, що норми частин другої та третьої ст. 1267 ЦК присвячені особливостям поділу спадщини між спадкоємцями за законом. Отже, дана норма є спеціальною у відношенні спадкоємців за законом і надає їм додаткові права при поділі спадщини. Посвідчення нотаріусом правочину про зміну розміру часток спадкоємців за законом за ст. 1267 ЦК розглядається не як особлива умова договору про поділ спадщини між спадкоємцями, а як окрема нотаріальна дія. Згідно абзацу першого пункту 230 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину. Ця норма відповідає вищевикладеним положенням, що дозволяють відступити від розміру спадкових часток спадкоємцям за законом, однак не узгоджується з принципом про те, що якщо заповідач розподілив спадщину між спадкоємцями, то поділ не у відповідності з волею заповідача не є можливим. Таким чином, можна дійти висновку, що спадкоємці за законом мають право поділити спадщину на свій розсуд із зміною розміру спадкових часток, а спадкоємці за заповітом такого права позбавлені. 6. Якщо серед спадкоємців є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, поділ спадкового майна здійснюється з дотриманням норм глави 6 ЦК, зокрема, про необхідність одержання дозволу органів опіки та піклування при відмові опікуном або дачі згоду на відмову від майнових прав підопічного піклувальником (ст. 71 ЦК).
116. Спадковий договір
Стаття 1302. Поняття спадкового договору
1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.
2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
Стаття 1304. Форма спадкового договору
1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі
1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя
1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.
2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.
Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору
1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.
3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1308. Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.
2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
117. Особливості спадкування за заповітом
Законодавець встановлює два способи (види) визначення спадкоємців та поділу спадкового майна:
- спадкування за заповітом;
- спадкування за законом.
Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.
Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:
- це — односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;
- особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особою заповідача, що виключає qого складання за допомогою представника;
- заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов'язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;
- оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.
Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.
В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином.
Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада.
Так, Національна картинна галерея імені І. Айвазовского була започаткована саме завдяки заповіту відомого художника-мариніста: "...Моє щире бажання, щоб приміщення моєї картинної галереї, з усіма в ній картинами, статуями та іншими художніми творами, стало цілковитою власністю Феодосії, а на пам'ять про мене, Айвазовського, заповідаю галерею Феодосії, моєму рідному місту...". Підпризначення спадкоємця (субінституція) — це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її. Для закликання до спадщини підпризначеного спадкоємця необхідна наявність двох умов:
1) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відкриття спадщини;
2) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент, коли від спадкування "відпаде" основний спадкоємець за заповітом.
Якщо призначений в заповіті основний спадкоємець помре після відкриття спадщини і не залишить спадкоємців ні за заповітом, ні за законом, то підпризначений в цьому випадку спадкоємець до спадщини не закликається, і спадщина вважається відумерлою, тобто переходить у власність територіальної громади відповідно до ст. 1277 ЦК.
Не можна не згадати хрестоматійно відому спадкову справу, яка розглядалася в Римі ще в 93 р. до н.е. Якийсь Курій був підпризначений спадкоємцем ще ненародженого спадкоємця на випадок, якщо той помре, не досягнувши повноліття. Але призначений в заповіті спадкоємець взагалі не народився. Серед заінтересованих родичів виник спір: чи має право Курій як підпризначений спадкоємець отримати спадщину, чи, виходячи з буквального тлумачення заповіту, який дає йому змогу набути спадщину лише за умови смерті основного спадкоємця, слід розподілити спадщину за законом так, ніби заповіт не був складений. Перемогла думка тих юристів, які вважали, що у заповіті малося на увазі підпризначення і у випадку, коли основний спадкоємець не народиться.
118. Поняття, форма та порядок укладення заповіту
Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право тісно пов'язано з особою, а тому вчинення заповіту через представника не допускається.
За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правичоном, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. ЦК висуває такі вимоги до форми заповіту:
1) складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання;
2) має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, його підписує інша особа, що засвідчується у відповідному порядку із зазначенням причин, за яких текст заповіту не міг підписати заповідач власноруч;
3) має бути посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування — якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту:
а) головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником шпиталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів — осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, шпиталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів;
б) капітаном судна — осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України;
в) начальником експедиції — осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції;
г) командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу — військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військовонавчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовців;
ґ) начальником місця позбавлення волі — осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі;
д) начальником слідчого ізолятора — осіб, які тримаються під вартою.
При посвідчені заповіту нотаріусом, заповідувач особисто подає йому написаний власноруч або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповіт. Але нотаріус може записати заповіт зі слів особи власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, який нотаріус на прохання особи записав з її слів власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. У такому самому порядку посвідчується заповіт, що прирівнюється до нотаріально посвідченого. Це імперативні вимоги закону. Проте особа сама може бажати, щоб її заповіт було посвідчено нотаріусом при свідках.
При посвідченні заповіту при свідках вимагається присутність не менше двох, які мають повну цивільну дієздатність. Не можуть бути свідками: а) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; б) спадкоємці за заповітом; в) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; г) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. В текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
119. Зміст заповіту
Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).
Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.
ЦК України, як і ЦК УРСР (1964 p.), проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповіту стосується не лише визначення кола спадкоємців, а й визначення обсягу спадкової маси, яку заповідають. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Можна скласти заповіт щодо усієї спадщини або лише щодо її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Слід наголосити на тому, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, оскільки з моменту складання заповіту до моменту відкриття спадщини її обсяг може змінитися.
До спеціальних розпоряджень заповідача належать:
1) підпризначення спадкоємця (субституція);
2) заповідальний відказ (легат);
3) покладення;
4) встановлення сервітуту.
Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами.
Заповідальний відказ (легат) — це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.
Покладення на спадкоємця інших обов'язків передбачає покладення обов'язку щодо вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця й форми здійснення ритуалу поховання, або щодо вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (це є різновид заповітного розпорядження — покладення).
Виникнення права на спадкування за заповітом може виникати в зв'язку з виконанням встановленої в заповіті умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з поведінкою особи, яку призначено в заповіті (наявність інших спадкоємців, проживання в певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини і є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена в заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.
Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування тощо. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-який учасник цивільних відносин.
Новелою ЦК є закріплення права заповідача встановлювати в заповіті сервітути щодо земельних ділянок, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб третіх осіб.
120. Спадкування за правом представлення
Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.
Сутність спадкування за правом представлення полягає в тому, що, хоча деякі родичі спадкодавця (його онуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають право спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби «представляючи» більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва — «спадкування за правом представлення»). Внуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, які повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.
Головні засади спадкування за правом представлення виглядають таким чином;
внуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини;
племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини;
двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини.
Спадкування за правом представлення відбувається за умови, що спадкодавець не залишив заповіту, в якому б визначалася доля спадкового майна.
Якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розділі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька і (або) матір, які померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони «представляють». Це означає, що онуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. За борги батьків вони відповідають у випадку, коли вони виступають як спадкоємці останніх.
123. Скасування та зміна заповіту
Стаття 1254.
1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.
2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.
5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.
7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку ( 491-2011-п ), затвердженому Кабінетом Міністрів України.
124. Порядок реалізації спадкових прав
Стаття 1268. Прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Стаття 1269. Подання заяви про прийняття спадщини
1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.
4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Стаття 1270. Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Стаття 1272. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.
3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Стаття 1273. Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.
4. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Стаття 1274. Право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи
1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.
2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.
4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
5. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу.
Стаття 1275. Правові наслідки відмови від прийняття спадщини
1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.
4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.
5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Стаття 1277. Відумерлість спадщини
1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.
5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.
125. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця
1. При відкритті спадщини спадкоємці, якщо їм було відомо про борги спадкодавця, зобов'язані повідомити кредитора про смерть боржника. Кредитор спадкодавця має право звернутися до нотаріуса за місцем відкриття спадщини в шестимісячний строк з дня, як йому стало відомо або могло стати відомим про відкриття спадщини з вимогами до спадкоємців, що прийняли спадщину, повернути йому борг, що був за спадкодавцем. Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами — кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання. Обов'язок доказувати борги померлого накладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців із відповідними претензіями. Він зобов'язаний представити документи, що підтверджують його вимоги.
2. Кредитор вправі протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми вимогами щодо боргів спадкодавця до його спадкоємців незалежно від настання строків вимоги. Якщо строк виконання зобов'язань ще не настав, це не впливає на можливість подання вимог про повернення боргу, оскільки кредитор ризикує тим, що його право на повернення боргу може бути не задоволено після прийняття спадщини (наприклад, при спадкуванні багатьма спадкоємцями, після розподілу майна жоден з них може виявитися неспроможним повернути борг). Якщо кредитор спадкоємця не був сповіщений спадкоємцями про смерть боржника і не мав можливості узнати про це з інших джерел, він може звернутися з вимогами до спадкоємців протягом одного року від настання строку права вимоги. Якщо ж кредитору було відомо про смерть спадкодавця-боржника, але він не звернувся до спадкоємців і не пред'явив вимоги про повернення боргу у шестимісячний строк, або якщо він не міг знати про відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом одного року, він позбавляється права вимоги.
Спадкоємці, що прийняли спадщину (незалежно — за законом чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкодавця зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та доведені. Доказами тут можуть бути розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо. Вказані вимоги задовольняються спадкоємцями повністю, але тільки в розмірі вартості майна, одержаного у спадщину. Якщо спадкодавець склав заповіт, в якому назначив виконавця заповіту, кредитор ще до прийняття спадщини усіма спадкоємцями може пред'явити свої вимоги до виконавця заповіту.
Вимоги кредитора спадкоємці мають задовольнити шляхом одноразового платежу. Проте за домовленістю між кредитором та спадкоємцями боржника може бути встановлений інший порядок виплати боргу. Якщо такої домовленості між кредитором та спадкоємцями боржника не досягнуто, кредитор вправі звернутися до суду з позовом про виплату боргу. Суд за позовом кредитора накладає стягнення боргу з майна, яке спадкоємці боржника отримали в натурі. У разі, якщо майно боржника було визнано відумерлим та перейшло у власність територіальної громади, кредитор звертається до органів місцевого самоврядування з вимогою виплати боргу спадкодавця. У цьому разі боржнику виплачується сума боргу, але лише у розмірі успадкованого майна.
126. Виконання заповіту
Стаття 1286. Право заповідача на призначення виконавця заповіту
1. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).
2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.
3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.
Стаття 1287. Призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців
1. Спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача.
2. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.
3. Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
Стаття 1288. Призначення виконавця заповіту нотаріусом
1. Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
Стаття 1289. Згода особи на призначення її виконавцем заповіту
1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою.
2. Згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього.
3. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.
Стаття 1290. Повноваження виконавця заповіту
1. Виконавець заповіту зобов'язаний:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;
2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань;
4) управляти спадщиною;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;
6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом.
3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1291. Право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень
1. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (в натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.
2. Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору - судом.
3. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.
Стаття 1292. Контроль за виконанням заповіту
1. Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту.
2. Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.
3. За вимогою осіб, визначених частинами першою і другою цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту.
4. Після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям або їхнім законним представникам звіт про виконання своїх повноважень.
Стаття 1293. Право на оскарження дій виконавця заповіту
1. Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців.
2. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.
Стаття 1294. Строк чинності повноважень виконавця заповіту
1. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.
2. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.
3. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (частина третя статті 1290 цього Кодексу).
4. У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм збитків.
Стаття 1295. Право виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх повноважень
1. Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.
3. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.
4. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог, встановлених у частинах другій та третій цієї статті.
127. Порядок оформлення спадкових прав
Стаття 1296. Право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Стаття 1297. Обов'язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Стаття 1298. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
2. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.
Положення абзацу першого цієї частини застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.
Стаття 1299. Державна реєстрація права на спадщину
1. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).
2. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
Стаття 1300. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину
1. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.
2. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.
3. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
Стаття 1301. Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
128. Поняття, предмет і принципи сімейного права
сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що ґрунтуються на них, майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу, сім’ї, родства, усиновлення, прийняття дітей на виховання.
Предмет сімейного права складають: а) відносини, які виникають у зв’язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між членами сім’ї; в) особисті та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, які виникають у зв’язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Сімейне право України ґрунтується на певних принципах, відповідно до яких воно впливає на суспільні відносини:
неприпустимість свавільного втручання будь-кого у сімейні справи та повага до сімейного життя: навіть правом сімейні відносини регулюються лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з погляду інтересів їх учасників та інтересів суспільства;
одношлюбність (моногамія): будь-яка особа може одночасно перебувати тільки в одному шлюбі;
свобода шлюбу і добровільності укладення шлюбу: укладення шлюбу і вибір дружини або чоловіка здійснюється довільно, за власним бажанням; держава захищає право на вільний вибір дружини або чоловіка;
свобода розірвання шлюбу: ніхто не вправі примусити особу перебувати у шлюбі проти її волі; якщо продовження подружнього життя стало неможливим, подружжя вправі розірвати шлюб у встановленому порядку;
повна рівність чоловіка і жінки в особистих і майнових правах і обов’язках у шлюбі та сім’ї;
максимально можливе врахування інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї;
пріоритет сімейного виховання дітей: цей принцип ґрунтується на положеннях Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.01 та міжнародно-правових актів щодо захисту прав дітей про те, що сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення; тому перевага завжди повинна надаватися сімейним формам виховання дітей;
матеріальна підтримка членів сім’ї, які потребують матеріальної допомоги: закон встановлює аліментні зобов’язання — батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття; повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків; подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного у разі потреби, а за відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право одержувати утримання від іншого з подружжя в примусовому порядку, якщо останній спроможний його надати, та ін.
129. Джерела сімейного права
Конституція: ч. 3 ст. 24 забезпечує жiнкам та чоловiкам рiвнi права, гарантує створення жiнкам умов для можливостi поєднання роботи з материнством тощо.Особливо важливе значення мають положення статей 51 i 52Конституцiї, якi встановлюють основнi принципи регулювання сiмейних вiдносин, якi знаходять своє втiлення в нормах СК України та iнших нормативноправових актiв. Вiдповiдно до ст. 51 Конституцiї сiм’я, дитинство, материнство та батькiвство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вiльнiй згодi жiнки та чоловiка, тобто не може бути нiякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батькiв, опiкунiв не має значення у разi взяття шлюбу, укладення шлюбу — це справа тих, хто його бере для створення сiм’ї, а тому вирiшальним є їх бажання. Ця стаття також встановлює, що кожен з подружжя має рiвнi права i обов’язки у шлюбi та сiм’ї, батьки зобов’язанi утримувати своїх неповнолiтнiх дiтей, а повнолiтнi дiти зобов’язанi пiклуватися про своїх непрацездатних батькiв.
Вiдповiдно до ст. 52 Конституцiї дiти рiвнi у своїх правах незалежно вiд походження, а також вiд того, народженi вони ушлюбi чи поза ним. Таким чином, вiдтворюється загальне правило, за яким взаємнi права та обов’язки батькiв i дiтей ґрунтуються на походженнi дiтей, засвiдченому у встановленому законом порядку.
СК: СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Структура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі — КЗпШС)2, зазнала суттєвих змін.
Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:
зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;
побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Закони та iншi нормативно%правовi акти як джерела сiмейного законодавства
Для регулювання сiмейних вiдносин велике значеннямає Конвенцiя державної сiмейної полiтики, схвалена Постановою Верховної Ради України вiд 17 вересня 1999 р.2; ЗакониУкраїни «Про попередження насильства в сiм’ї» вiд 15 листопада2001 р.3, «Про державну допомогу сiм’ям з дiтьми» вiд 21 листопада 1992 р. (в редакцiї вiд 22 квiтня 2001 р.)4, «Про охорону дитинства» вiд 26.04.2001 р.5; Указ Президента України вiд 4 серпня 2000 р. «Про соцiальноекономiчну пiдтримку становлення тарозвитку студентської сiм’ї»6; Положення про прийомну сiм’ю,затверджене постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 квiтня 2002 р.7, Положення про дитячий будинок сiмейного типу, затверджене постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 квiтня2002 р.8 тощо. Окремi положення зазначених нормативноправових актiв знаходять своє втiлення в нормах СК України.
Цивільний Кодекс: Стаття 8 СК України закрiпила правило, вiдповiдно до якого, якщо майновi вiдносини мiж подружжям, батьками та дiтьми, iншими членами сiм’ї та родичами, не врегульованi цим Кодексом, вони регулюються вiдповiдними нормами ЦК України,якщо це не суперечить сутi сiмейних вiдносин. Частина 1 ст. 8ЦК теж мiстить норму вiдповiдно до якої положення його застосовуються i до врегулювання сiмейних вiдносин, якщо вони не врегульованi iншими актами законодавства.
Договір як джерело сімейно-правових норм - Результатом сучасної реформи сімейного законодавства України є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулювання сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, зближення сімейного і цивільного права.
Звичай - Відповідно до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою заінтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Міжнародні договори: Серед Конвенцiй, якi на сьогоднi ратифiкованi ВР України i мають значення для регулювання сiмейних вiдносин, слiд вказати на Конвенцiю про права дитини вiд 20 листопада 1989 р., ратифікована ВР України 27 лютого 1991 р. i набула чинностi для України 27 вересня 1991 р., Конвенцiю про захист прав людини i основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифкована ВР України 17 липня 1997 р., Конвенцiю про правову допомогу i правовi вiдносини у цивiльних, сiмейних та кримiнальних справах державчленiв СНД, ратифiковану ВР України 10 листопада 1994 р., Конвенцiю про стягнення алiментiв закордоном вiд 20 червня 1956 р. (м. НьюЙорк), яка була пiдписана Україною i ратифiкована ВР України 20 липня 2006 р.2,Європейську конвенцiю про здiйснення прав дiтей вiд 25 сiчня1996 р. (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 7 травня1999 р. i ратифiкована ВР України 3 серпня 2006 р.3, Конвенцiюпро контакт з дiтьми (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 15 травня 2003 р. i ратифiкована ВР України 20 вересня2006 р.4, Європейську соцiальну хартiю (переглянуту) вiд 3 травня 1996 р. (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 7 травня 1999 р. i ратифiкована ВР України 14 вересня 2006 р.5, Європейську конвенцiю про громадянство вiд 6 листопада 1997 р.(м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 1 липня 2003 р. iратифiкована ВР України 20 вересня 2006 р.6 та iншi.
131. Поняття сімї в соціологічному і юридичному розумінні. Поняття і види сімейних правовідносин
Соціологічне значення : Сім`я - первинний осередок суспільства, вона забезпечує біологічне відтворення населення, передачу з покоління в покоління накопичених суспільством соціального досвіду і знань.
У соціології виділяють два підходи до дослідження сім`ї: сім`я як соціальни інститут (аналізує зовнішні зв`язки сім`ї, норми та зразки сімейного поведінки); сім`я як мала соціальна група (розглядає внутрішні зв`язки сім`ї і відносини між її членами) . Такий підхід дозволяє зафіксувати характер взаємин між подружжям, батьками та дітьми, а отже, мотиви і причини їхньої поведінки, конфліктів і розлучень.
Сім`я - це соціальна група, що має спільне місце проживання, що виконує функцію відтворення і економічного кооперування.
Юридичне: визначене в СК ст.. 3
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловіку зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення,а також: на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних правовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки) є:
1) специфічний суб'єктний склад; (тільки ФО)
2) тривалий характер;
3) невідчужуваність прав та обов'язків;
4) можливість суб'єктів сімейних правовідносин виступати, учасниками одразу кількох сімейних правовідносин.
5) своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо);
До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивільним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.
Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право: відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, правовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відносини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає.
Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.
Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як окремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійснювати свої права власними діями.
В сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідносини між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).
Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язками. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю суттю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього подружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними певною мірою умовно.
За своєю природою відносини, що складають предмет сімейного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх питань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.
З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної особи сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобов'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності подружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютними. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.
132. Субєкти, об’єкти, зміст сімейних правовідносин
Суб'єкти сімейних правовідносин. Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення.
Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:
1) подружжя;
2) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;
3) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;
4) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.
Виходячи з того, що об'єктом сімейного права є майнові та особисті немайнові відносини між його суб'єктами, то відповідно об'єктом сімейних правовідносин можуть бути:
- майнові блага (речі);
- особисті немайнові блага;
- дії, в тому числі послуги.
При цьому для кожного з суб'єктів сімейних правовідносин характерні певні, передбачені сімейним законодавством, об'єкти. Речі виступають об'єктом сімейних правовідносин у тих випадках, коли такі відносини виникають між подружжям, батьками і дітьми з приводу належного їм майна. Зокрема, відповідно до ст. 61 СК об'єктами прав спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Серед інших видів майнових благ сімейне законодавство виділяє гроші, премії, нагороди (ст. 57 СК), речі професійних занять (ст. 61 СК), речі індивідуального користування (ст. 57 СК), нерухоме майно (ст. 69 СК). До цієї групи об'єктів також відносяться аліменти.
Стосовно особистих немайнових благ як об'єктів сімейних правовідносин, то до них належать:
- право на ім'я (зокрема, визначення імені, по батькові та прізвища дитини, їх зміни);
- право на виховання дитини (ст. 151, 152 СК);
- право на спілкування батьків і дітей;
- право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК).
У шлюбних правовідносинах об'єктами є наступні особисті немайнові блага:
- право на материнство (ст. 49 СК);
- право на батьківство (ст. 50 СК);
- право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК);
- право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);
- право на зміну прізвища (ст. 53 СК);
- право на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);
- право на особисту свободу (ст. 56 СК) та ін. До дій як об'єктів сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:
- обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;
- виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК);
- обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та ін.
Зміст сімейних правовідносин становлять суб'єктивні сімейні права і обов'язки.
Суб'єктивні сімейні права - це міра можливої поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Суб'єктивний сімейний обов'язок - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.
133. Підстави виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин.
Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня: ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обов'язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про взаємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних правовідносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідносин, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняються. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Таким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.
Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.
1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості настання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімейному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.
Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на волевиявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімейно-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і складають основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згруповані за певними ознаками з урахуванням особливостей окремих видів правомірних юридичних дій.
Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішення) та б) юридичні вчинки.
Юридичні акти безпосередньо спря: мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що укладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків.
Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний державний орган видає адміністративний акт, який є підставою виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму окремого проживання подружжя тощо.
Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридичних дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійснюються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімейного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).
Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімейного права, порушують права та інтереси учасників сімейних правовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).
Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо народження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народження є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, правовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей: них відносин, тощо.
Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк: тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди: тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст. 79 СК) тощо.
1. За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.
До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідносин між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною.
До правозмінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні правовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідносини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК).
Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спричинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідносин щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).
2. За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) одноразові; б) тривалі.
До одноразових можна віднести правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер.
Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгортаються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокрема, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.
Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юридичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп: лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідненості, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи припинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо: логічний фактор - фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.
Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'язки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорідними; ті, які мають спільну матір і різних батьків - єдиноутробними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків - зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'язує походження від спільного предка.
У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб: то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому ступені спорідненості, бо їх пов'язують два народження — народження брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не береться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо: рідненості. Їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.
Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подружжя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких випадках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя: нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди: тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчерки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).
3. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні.
Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини, наявності якої достатньо для виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприклад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобов'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відповідного майнового правовідношення подружжя. До простих належать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.
Складний юридичний факт передбачає наявність такої юридичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце її проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста: вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цей факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак: а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом її викрадення; б) на цю зміну не було отримано згоди того з батьків, з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про: живання для дитини не створювалася реальна небезпека для її життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.
134. Патронат над дітьми
Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.
У сімейному законодавстві України поняття "патронат" з'явилось у зв'язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається "Патронат над дітьми". Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256).
Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).
Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов'язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім'ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов'язального права, тому що:
по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права;
по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій;
по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.
Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім'ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору - одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров'я членів сім'ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім'ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім'ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил).
Обов'язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини.
Згідно зі ст. 255 СК України основними обов'язками патронатного вихователя є:
1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;
2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства";
3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
Для того, щоб реалізувати ці обов'язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун.
Договір про патронат може бути припинений:
- у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років;
- у разі невиконання вихователем своїх обов'язків;
-- якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором;
- з інших, передбачених законодавством, підстав. Розірвання договору про патронатне утримання дитини може відбутись як за згодою сторін, так і за рішенням суду.
135.Поняття шлюбу.Умови укладення шлюбу.Шлюбний вік.Перешкоди для укладення шлюбу.
Існує декілька теорій, які пояснюють правову природу шлюбу.
За загальними підставами шлюб можно кваліфікувати:
Теорія шлюбу як договір бере свій початок в стародавньому Римі, оскільки шлюбні відносини носили характер угоди.
Вподальшому, канонічні норми надали шлюбу характер таїнства, підкреслюючи його моральність, а тому підпадали під це ще етичні та релігійні моменти шлюбу.
На місце релігійного уявлення про шлюб приходе інститут особливого роду. В шлюбі виділяються відносини матеріальні, духовні і моральні. Не завжди визначені законом, а тому не можна робити висновок, що шлюб це договір.
Шлюб – це вільний, рівний союз чоловіка і жінки, зареєстрований в законному порядку.
Ознаки:
Відносно походження, то на давньоруському: брачити – виділяти хороши, відкидати погане. Від слюб – любити.
Характерними особливостями шлюбу є:
В шлюбних відносинах держава вимагає дотримуватись правил моралі.
На відміну від кодексу про шлюб і сім’ю, сімейний кодекс надає юридичного значення не лише зареєстрованому шлюбу, але й статусу фактичних шлюбних відносин, зокрема в сфері майнових правовідносин.
Умови вступу в шлюб – це обставини, які необхідні для того, щоб шлюб міг бути зареєстрованим і визнаним дійсним.
Перешкоди – це обставини, при яких укладення шлюбу не допускається.
При відсутності умов або при наявності перешкод, укладення шлюбу є неправомірним і такий шлюб визнається недійсним.
Умовами вступу в шлюб є:
Стаття 21. Поняття шлюбу
1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у
органі державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є
підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у
жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли
релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення
органів державної реєстрації актів цивільного стану.
Стаття 22. Шлюбний вік
1. Шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у
вісімнадцять років.
{ Частина перша статті 22 в редакції Закону N 4525-VI ( 4525-17 )
від 15.03.2012 }
2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти
шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.
Стаття 23. Право на шлюб
1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.
2. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за
рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде
встановлено, що це відповідає її інтересам.
Сімейний кодекс надає можливість, особі, яка досягла 16-ти років, звернутися з заявою до суду про можливість надання права на шлюб, Суд надасть таке право, за умови встановлення, що це буду в її інтересах.
Перешкоди:
Відмова зареєструвати шлюб при наявності інших підстав – заборонена і тому розглядається як грубе порушення прав людини. Не допускається відмова в реєстрації шлюбу за медичними показниками.
Проблема про взаємообізнаність осіб, які вступають в шлюб про стан здоров’я врегульована статтею 30 СК. А саме, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, зобов’язані повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Оскільки приховання тяжкої хвороби, або хвороби яка є небезпечною для іншої особи із подружжя або їх нащадків є підставою для визнання шлюбу недійсним
Реєстрація здійснюється органами РАГСу, з присутністю обох наречених.
Заява про реєстрацію подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого органу РАГСу.
Реєстрація шлюбу проводиться по спливу місячного терміну з моменту подачі заяви. При наявності поважних причин даний термін може бути як зменшений так і збільшений.
Крім того законодавство визначає можливість укладення шлюбу в день подачі заяви, у разі вагітності нареченої у випадку народження нею дитини або якщо є загроза життю чи здоров’ю одному з наречених.
Якщо реєстрація шлюбу в визначений день не відбулася, заява про чинність надається по спливу одного дня.
Особи, які бажають зареєструвати шлюб мають пред’явити паспорт.
Особи, які раніше перебували в шлюбі, повинні пред’явити документи, які підтверджують припинення попереднього шлюбу (рішення суду про визнання шлюбу недійсним, свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть).
Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя (як майнових так і не майнових).
136.Порядок укладення шлюбу.Документи, які необхідні для реєстрації шлюбу.Строк реєстрації шлюбу.
Стаття 27. Значення державної реєстрації шлюбу
1. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення
стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та
інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та
суспільства.
3. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про
шлюб ( 1367-2002-п ), зразок якого затверджує Кабінет Міністрів
України.
Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу
1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком
до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану
за їхнім вибором.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються
нареченими. { Частину першу статті 28 доповнено абзацом другим
згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком
особисто.
3. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини
особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної
реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально
засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження
представника мають бути нотаріально засвідчені.
4. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася,
заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох
місяців від дня її подання.
Стаття 29. Ознайомлення наречених з їхніми правами
та обов'язками
{ Назва статті 29 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V
( 524-16 ) від 22.12.2006 }
1. Орган державної реєстрації актів цивільного стану
зобов'язаний ознайомити наречених з їхніми правами та обов'язками
як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність
за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.
{ Стаття 29 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V
( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Стаття 30. Взаємна обізнаність наречених про стан здоров'я
1. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого
здоров'я.
2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження
наречених.
3. Порядок здійснення медичного обстеження наречених
( 1740-2002-п ) встановлює Кабінет Міністрів України.
4. Результати медичного обстеження є таємницею і
повідомляються лише нареченим.
5. Приховування відомостей про стан здоров'я одним з
наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного
або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може
бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
{ Стаття 30 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Стаття 31. Зобов'язання наречених у разі відмови від вступу
в шлюб
3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати
другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з
приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.
Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від
шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою
нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для
того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба,
наявність дитини, судимість тощо).
4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у
зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою
дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ,
яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати
її вартість.
Стаття 32. Час реєстрації шлюбу
1. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня
подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.
За наявності поважних причин керівник органу державної
реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до
спливу цього строку.
2. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а
також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або
нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або
у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного
місяця.
{ Частина друга статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
3. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації
шлюбу, керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану
може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці.
Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.
Стаття 33. Місце реєстрації шлюбу
1. Шлюб реєструється у приміщенні органу державної реєстрації
актів цивільного стану.
За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій
обстановці. { Абзац другий частини першої статті 33 в редакції
Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за
місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної
допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин
прибути до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
Стаття 34. Реєстрація шлюбу в присутності нареченої та
нареченого
1. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації
їхнього шлюбу є обов'язковою.
2. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.
Стаття 35. Право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу
1. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як
спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними
прізвищами.
2. Наречена, наречений мають право приєднати до свого
прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають
мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого
прізвища воно буде починатися.
Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не
випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена
і (або) наречений.
3. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої,
нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із
частин свого прізвища на прізвище другого.
Стаття 36. Правові наслідки шлюбу
1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків
подружжя.
2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи
переваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені
Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України.
Стаття 37. Правозгідність шлюбу
1. Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами
першою - третьою статті 39 цього Кодексу, а також якщо він не
визнаний недійсним за рішенням суду.
137.Поняття недійсного шлюбу.Підстави. Момент, з якого визнається недійсним.
Недійсність шлюбу – це особливий вид сімейних санкцій, які застосовується при порушеннях умов укладення шлюбу і означає анулювання тих юридичних наслідків, які законом пов’язують з дійсним шлюбом. Таке анулювання здійснюється з моменту укладення шлюбу.
На вимогу про визнання шлюбу недійсним законодавець не розповсюджується.
Можливість визнати шлюб не дійсним можливі у випадках які закріплюють принципи шлюбу.
При порушенні права реєстрації шлюбу, процедури і порядку реєстрації шлюбу, але дотриманні законної форми шлюб не може бути визнаний недійним.
Від недійсного шлюбу необхідно відрізняти шлюби, які не відбулися, до них відносять:
Підставою недійсності шлюбу є відсутність умов або наявність перешкод укладення шлюбу.
Не має значення вина осіб які вступають в шлюб.
Новий сімейний кодекс умови визнання шлюбу недійсним виділяє 3 види:
Стаття 38. Підстави недійсності шлюбу
1. Підставою недійсності шлюбу є порушення вимог,
встановлених статтями 22, 24-26 цього Кодексу.
Стаття 39. Шлюб, який є недійсним
1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно
перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.
2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є
родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і
сестрою.
3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана
недієздатною.
4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації
актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб,
зареєстрований з особами, зазначеними у частинах першій - третій
цієї статті.
5. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у
шлюбі, то в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання
актового запису щодо повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним
з моменту припинення попереднього шлюбу.
6. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті
осіб, з якими було зареєстровано шлюб (частини перша - третя цієї
статті), а також розірвання цього шлюбу.
Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду
1. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.
Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в
момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом,
перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного
сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення
своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було
зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.
2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його
фіктивності.
Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або
одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та
обов'язків подружжя.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент
розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували
відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.
Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за
рішенням суду
1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо
він був зареєстрований:
1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням
вимог, встановлених частиною п'ятою статті 26 цього Кодексу;
( Пункт 1 частини першої статті 41 в редакції Закону N 3250-IV
( 3250-15 ) від 20.12.2005 )
2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;
3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу,
небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було
надано права на шлюб.
2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере
до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи,
тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин,
а також інші обставини, що мають істотне значення.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності
дружини або народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4
частини першої цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного
віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.
138.Особи, які мають право звернутися до суду про визнання шлюбу недійсним.
Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з
позовом про визнання шлюбу недійсним
1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу
недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких
порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун,
піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган
опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси
дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність
якої обмежена.
139.Порядок визнання шлюбу недійсним. Наслідки визнання шлюбу недійсним.
Наслідком визнання шлюбу недійним є анулювання всіх правових наслідків такого шлюбу.
В цьому полягає основне значення інституту визнання шлюбу недійсним, а саме, він дає можливість не лише припинити правовідносини, які випливають з цього шлюбу, але й поновити становище, яке існувало до реєстрації шлюбу.
Подружжя втрачає право називатися спільним прізвищем.
Втрачає право на проживання в житловому приміщенні іншого з подружжя.
Втрачає право на утримання, крім того, якщо певна сума уже була сплачена, то вона вважається такою, що отримана без достатніх підстав і підлягає поверненню.
До майна, придбаного спільно подружжям, шлюб яких визнано недійним, застосовуються норми цивільного законодавства (спільна часткова власність). Розмір частки визначається в залежності від участі осіб у придбанні даного майна.
Шлюбний договір, який укладений таким подружжям також визнається недійсним.
В деяких випадках анулювання всіх наслідків шлюбу привело б до порушення інтересів того з подружжя, хто є добросовісним, тобто таким, що не знав і не маг знати про обставини які тягнуть за собою до визнання шлюбу недійсним.
Анулювання права на аліменти може позбавити непрацездатну особу можливості отримати кошти на своє існування, щоб уникнути такої ситуації СКУ запровадив правило, за яким особа, яка не знала і не могла знати про те, що перебуває в недійсному шлюбі має право: на поділ майна набутого в недійсному шлюбі за правилами спільної сумісної власності; право на проживання в житловому приміщенні в яке вона всилилася у зв’язку з укладенням недійсного шлюбу; має право на утримання; має право залишити прізвище.
Норми, які регулюють визнання шлюбу недійсним не передбачають можливості її відшкодування.
Але ст. 18 СКУ передбачає такий спосіб захисту, а ст. 8 СКУ носить відсилочний характер до ЦКУ.
Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в результаті шлюбу недійсним. Тобто ці діти прирівнюються до дітей, які народилися в законному шлюбі.
Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу
1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до
реєстрації шлюбу, вона має право:
1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної
сумісної власності подружжя;
2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона
поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом;
3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього
Кодексу;
140.Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
Стаття 104. Підстави припинення шлюбу
1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або
оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням
суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився
внаслідок його смерті.
4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання
шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився
внаслідок його розірвання.
Смерть одного з подружжя об'єктивно припиняє існування шлюбу як сімейного союзу дружини та чоловіка. Це означає, що шлюб припиняється не залежно від волі та бажання подружжя або одного з них. Аналогічні наслідки спричиняє й оголошення особи померлої. У цих випадках припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні правові наслідки виникають у силу самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, проведена в органах РАЦС відповідно до вимог цивільного законодавства, і одер жання свідоцтва про смерть одного з подружжя є достатнім підтвердженням при пинення шлюбу. Яких-небудь спеціальних документів про розірвання шлюбу в цьому випадку не потрібно.
Особа може бути судом оголошена померлою згідно з нормами цивільного законодавства. За загальним правилом особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебуван ня протягом трьох років. Це можливо й після спливу більш короткого часового проміжку. Якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, -протягом шести місяців. Фізична особа, що пропала безвісти у зв'язку з воєнни ми діями, може бути оголошена судом померлою після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (ч. ч. 1, 2 ст. 46 ЦК України).
Якщо один з подружжя оголошений померлим, то підставою виникнення юридичних наслідків, пов'язаних із припиненням шлюбу, буде не свідоцтво про смерть, а відповідне рішення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили. Таким чином, формальним підтвердженням припинення шлюбу в результаті смерті одного з подружжя можуть бути:
а) свідоцтво про смерть особи, видане відповідним органом РАЦС;
б) рішення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили.
141.Випадки розірвання шлюбу в органах РАЦСу за взаємною згодою подружжя, порядок розірвання.
Стаття 106. Розірвання шлюбу РАЦС за заявою подружжя, яке не мас дітей
1. Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реє страції актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.
Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя.
(Частину першу статті 106 доповнено абзацом згідно із Законом № 524-Vвід 22.12.2006)
2. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.
3. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
1. Шлюб припиняється державним відділом реєстрації актів цивільного ста ну (органа РАЦС) за заявою подружжя, якщо подружжя не має дітей, віком до 18 років. У цілому питання про збереження або розірвання шлюбу - приватна справа дружини та чоловіка. Якщо вони спільно прийняли рішення про розірван ня шлюбу, то держава не може створювати їм у цьому перешкод. Певний конт роль з боку держави виправданий у випадку, коли подружжя має спільну дитину (дітей), віком до 18 років. Якщо ж дітей немає або вони виросли та стали повноліт німи, питання про збереження шлюбу дружина та чоловік вирішують самостій но. Головне, щоб воля кожного з подружжя на розірвання шлюбу була вільною і такою, що висловлена відповідним чином.
Розірвання шлюбу державним органом РАЦС за взаємною згодою подружжя проходить два основних етапи:
а) подача дружиною та чоловіком спільної заяви про розірвання шлюбу;
б) реєстрація розірвання шлюбу державним органом РАЦС.
Дружина та чоловік, які мають наміри розірвати свій шлюб, насамперед по винні висловити на це свою волю. Для цього вони мають подати державному органу РАЦС заяву про розірвання шлюбу. Реєстрація розірвання шлюбу здій снюється за місцем проживання подружжя або одного з них. Перед прийняттям такої заяви в державному відділі РАЦС проводиться співбесіда з особами, які подають заяву про розірвання шлюбу. Сторони повинні бути сповіщені працівни ком відділу РАЦС щодо моменту припинення шлюбу, а також порядку та умов реєстрації розірвання шлюбу.
При розірванні шлюбу в адміністративному порядку у своїй заяві сторони не повинні пояснювати причини розпаду сім'ї, розкривати обставини особистого життя, що призвели до фактичного припинення шлюбу, пояснювати особливості своїх взаємостосунків. При розірванні шлюбу в органах РАЦС сторонам не нада ється строк для примирення.
Законодавство передбачає стандартну форму спільної заяви дружини та чоло віка про розірвання шлюбу, що видається заявникам у державному відділі РАЦС. До заяви має бути додане свідоцтво про шлюб. Якщо у подружжя такого свідо цтва немає, а актовий запис про укладення шлюбу в органі реєстрації актів ци вільного стану не зберігся, то за наявності в паспортах або паспортних докумен тах заявника відмітки (штампа) про шлюб вимагати поновлення актового запису не потрібно. Якщо актовий запис про шлюб був складений в органах реєстрації актів цивільного стану України, але не зберігся, і в подружжя немає свідоцтва про шлюб, а також відсутні штампи (відмітки) про шлюб в паспортах, то реєстра ція розірвання шлюбу може бути проведена лише після поновлення актового запису про шлюб (п. 5.15 Правил реєстрації актів цивільного стану).
Як правило, дружина та чоловік приходять для подачі заяви до державного органу РАЦС разом. Цей момент є вкрай важливим, оскільки працівники держав ного відділу РАЦС повинні впевнитися в тому, що особа вільно та без примусу висловлює своє волю на розірвання шлюбу. Втім, у житті можуть виникнути обставини, що перешкоджають особистій подачі заяви одним із подружжя. В Правилах реєстрації актів цивільного стану (п. 5.13) до таких обставин віднесе ні тяжка хвороба, тривале відрядження, проживання у віддаленій місцевості. Згідно з ч. 1 коментованої статті СК України за таких обставин нотаріально за свідчену (прирівняну до неї) заяву від імені відсутнього може подати другий з подружжя.
2. Другим етапом процедури розірвання шлюбу в адміністративному порядку є реєстрація розірвання шлюбу державним відділом РАЦС.
Треба додати, що в первісній редакції СК України окрім вказаних існував ще один етап - винесення державним органом РАЦС постанови про розірвання шлюбу. Законом України від 22.12.2006 p. № 524-V «Про внесення змін до Сімей ного та Цивільного кодексів України» законодавство було змінене і винесення постанови скасоване. Разом з тим вказівка на таку постанову помилково залиши лася у ч. 2 ст. 104 СК України. Виходячи з системного аналізу норм СК України, можна дійти висновку, що державний орган реєстрації актів цивільного стану реєструє розірвання шлюбу (не виносить постанову) після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.
Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід вбачається ціл ком виправданим. Відомо, що розгляд судами майнових спорів подружжя нерід ко має довготривалий характер. У деяких випадках для його вирішення потрібно проведення експертиз, надання різного роду документів, визначення вартості та часу придбання спірного майна, накладення арешту на майно тощо. В результаті розгляд майнового спору розтягується на місяці, а іноді й роки.
Всі ці питання не пов'язані з долею шлюбу. Якщо особисті відносини дружи ни та чоловіка непоправно зруйновані, то немає необхідності штучно зв'язувати майновий спір з питанням про припинення шлюбу. Подружжя і після розірвання шлюбу може вирішувати проблеми майнового характеру в суді. Таким чином, незалежно від наявності між дружиною та чоловіком, які не мають дітей, майно вого спору, при їхній взаємній згоді на розірвання шлюбу реєстрація розірвання шлюбу може бути здійснена у державному відділі РАЦС. Таким чином, подруж жя може звернутися до органу РАЦС із спільною заявою про розірвання шлюбу та одночасно - до суду з позовом про поділ спільного майна або стягнення алімен тів. Шлюб між сторонами може бути розірваний державним органом РАЦС неза лежно від того, скільки часу в суді буде розглядатися майновий спір подружжя.
142.Розірвання шлюбу в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя: з особою безвісті відсутньою.
1. Розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися за волею лише одного із подружжя. В цілому це виключення із загального правила, оскільки розірвання шлюбу - це питання, вирішення якого залежить від волі дружини та чоловіка. Втім, у житті виникають ситуації, коли один з подружжя хоче розірвати шлюб, а другий не може в силу об'єктивних причин висловити своє ставлення до цього питання або коли воля другого з подружжя в силу прямої вказівки закону не береться до уваги. Закон враховує такі випадки і передбачає можливість звернення до державного органу РАЦС лише одного з подружжя. При цьому питання про наявність у подружжя дітей віком до 18 років значення не має. Враховується лише воля одного з подружжя на розірвання шлюбу. Пріоритет віддається ініціативі лише одного з подружжя, якщо другий із подружжя:
1) визнаний безвісно відсутнім;
2) визнаний недієздатним;
2. Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У цьому випадку виникає правова невизначеність, пов'язана з відсутністю людини за місцем її проживання. За таких обставин можуть виникнути питання про управління приналежним їй майном, здійсненні різноманітних правочинів, стягненні аліментів, прийнятті спадщини тощо. Якщо відсутня особа перебуває у зареєстрованому шлюбі, може виникнути проблема, пов'язана з його розірванням.
Законодавство закріплює спеціальний юридичний механізм, покликаний ви рішити таку проблему - визнання особи безвісно відсутньою за рішенням суду. Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою подається до суду за місцем проживання заявника або по останньому відомому місцю проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої невідомо, або за місцезнаходженням її майна (ст. 246 ЦПК України). З такою заявою може звернутися заці кавлена особа, зокрема другий з подружжя. У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою має бути зазначене: для якої мети необхідно заявникові ви знати її безвісно відсутньою, а також обставини, що підтверджують відсутність фізичної особи (ст. 247 ЦПК України).
Визнання особи безвісно відсутньою спричиняє важливі юридичні наслідки. Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦК України нотаріус описує належне їй майно та вста новлює над ним опіку. Опікун приймає на себе виконання цивільних прав та обов'язків такої особи, погашає борги за рахунок її майна, управляє майном в інтересах відсутнього тощо.
Сімейне законодавство також передбачає наслідки відсутності особи в місці її постійного проживання. Якщо один з подружжя був визнаний безвісно відсу тнім за рішенням суду, то другий з подружжя може розірвати шлюб у спроще ному порядку. Для цього необхідно подати до державного відділу РАЦС заяву про розірвання шлюбу. До заяви додається копія або виписка з рішення суду про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім. На підставі пред'явлених документів відділом реєстрації актів цивільного стану реєструється розірвання шлюбу (п. 5.19 Правил реєстрації актів цивільного стану).
Сімейне законодавство закріплює норми, що визначають наслідки повернен ня відсутньої особи. Якщо така особа з'явилася, її шлюб за умов, передбачених законом, може бути поновлений за рішенням суду (див. ч. 2 ст. 118 СК України та коментар до неї).
Стаття 118. Поновлення шлюбу у разі з'явлення особи, яка була
оголошена померлою або визнана безвісно
відсутньою
1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і
відповідне рішення суду скасовано та актовий запис про смерть
анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто
з них не перебуває у повторному шлюбі.
2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою,
з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою
особою може бути поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з
них не перебуває у повторному шлюбі.
3. У випадку, передбаченому частиною другою цієї статті,
орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий
запис про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його
підставі.
143.Розірвання шлюбу в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя: з особою, засудженою за скоєння злочину до позбавлення волі на сток більше 3 років.
У несудовому порядку за заявою одного з подружжя шлюб може бути ро зірвано з особами, засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Ця підстава розірвання шлюбу істотно відрізняється від двох попередніх. У випадку визнання особи безвісно відсутньою або недієздат ною вважається, що особа не може висловити своєї волі на розірвання шлюбу в силу своєї відсутності або психічної неможливості сформувати таку волю. В останньому випадку діє інший принцип: особа, засуджена за здійснення злочи ну до позбавлення волі, цілком може виразити своє відношення до розірвання шлюбу, однак законодавство віддає пріоритет інтересам другого з подружжя та встановлює, що для розірвання шлюбу в цьому випадку достатньо лише його во лі. Причому, заінтересована сторона може звернутися за розірванням шлюбу до органу РАЦС, незалежно від того, скільки часу залишилося другому з подружжя відбувати покарання в місцях позбавлення волі.
Важливо відзначити, що в спрощеному порядку шлюб розривається за за явою лише того з подружжя, хто не є засудженим. Особа, яка була засуджена за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, такого права не має. Така особа може розірвати шлюб у загальному порядку. Так, вона може звернутися до суду з позовом до другого з подружжя про розірвання шлюбу в порядку ст. 110 СК України.
144.Випадки розірвання шлюбу в судовому порядку.
Розірвання шлюбу в судовому порядку може бути у таких випадках:
В судовому порядку розглядається навіть якщо є згода, але спільну заяву не подає.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя.
Позов не може бути пред’явлено з моменту народження дитини і протягом одного року після народження дитини.
Під час вагітності або протягом року народження дитини можна пред’явити позов про розірвання шлюбу за умови, що батьківство відносно дитини визнано іншою особою.
Якщо один із подружжя визнаний недієздатним, то позов про припинення шлюбу може подати опікун, якщо цього вимагають інтереси недієздатного.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу по спливу одного місяця з дня подачі заяви.
Розірвання шлюбу при відсутності згоди одного з подружжя має свою специфіку. В даному випадку підставою для розірвання шлюбу є встановлення обставин за яких подальше сімейне життя є неможливим.
Суд може вживати заходи для примирення подружжя, за умови, що це не суперечить інтересам цього подружжя або моральним засадам суспільства.
При розірванні в судовому порядку шлюб вважається розірваним з моменту набрання сили вироком суду.
Реєстрація розірвання шлюбу в органах РАГСу та отримання свідоцтво про розлучення не входять до складу юридичних фактів, які необхідні для припинення шлюбу. Воно може бути в будь-який момент.
|
Подружжя, яке має дітей, може подати до суду заяву про розлучення разом із письмовим договором про те, з ким із подружжя будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання , шлюбу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений і одним із подружжя. Але згідно з п. 2 ст. 110 СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Разом з тим, чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Таке визнання, на нашу думку, має бути письмовим і нотаріально засвідченим. Один із подружжя має право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вилучено із актового запису про народження дитини. Опікун або прокурор мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним. При розгляді справ про розірвання шлюбу суд зобов'язаний всебічно з'ясувати взаємостосунки сторін, дійсні мотиви розірвання шлюбу, вжити заходів до примирення подружжя як при підготовці справи до судового розгляду, так і в судовому засіданні. Суди зобов'язані розглядати справи про розірвання шлюбу, як правило, за участю обох сторін. Тільки їх особиста участь у процесі дає можливість суду всебічно з'ясувати сімейні взаємостосунки, мотиви розірвання шлюбу, дійсні причини розлучення. Розгляд справ за відсутності однієї із сторін іноді призводить до того, що в рішенні наводяться відомості, які ганьблять відсутнього чоловіка (дружину) чи вказується на його (її) непристойну поведінку тоді, як ці обставини матеріалами справи не підтверджуються, а відомі зі слів іншої сторони. Розгляд справи за відсутності одного з подружжя, який не з'явився, можливий лише у виняткових випадках і за мотивованою постановою суду. При неявці в судове засідання без поважних причин подружжя суд відкладає розгляд справи. А при неявці за повторним викликом суд залишає позов без розгляду, якщо не вважає можливим вирішити справу лише за наявними матеріалами. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітніх дітей, дітей-інвалідів та інші обставини життя подружжя. Він постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечать інтересам, що мають істотне значення, одного з них або їхніх дітей. Одночасно з розірванням шлюбу суд може розглядати спори про те, з ким із батьків повинні проживати неповнолітні діти, а також спори про стягнення аліментів на дітей або чоловіка (дружину), про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю Подружжя. Вказані спори розглядаються в шлюбно-розлучному процесі, якщо про це заявлено прохання одного або обох із подружжя і якщо суд визнає це за необхідне в інтересах захисту неповнолітніх дітей чи непрацездатного чоловіка (дружини). Суд при відмові в позові про розірвання шлюбу не розглядає в тому ж провадженні інші, заявлені спільно з цим позовом, вимоги подружжя. У такому разі сторони мають право знову пред'явити ці вимоги з дотриманням правил про підсудність. У рішенні суду має вказуватися, в якому розмірі та з кого стягується державне мито - з одного чи з обох із подружжя. При визначенні розміру державного мита, яке підлягає стягненню з подружжя у разі розірвання шлюбу, суд бере до уваги матеріальне становище кожного з подружжя, а також інші конкретні обставини, зокрема з ким із батьків залишаються проживати неповнолітні діти. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. |
145.Порядок розірвання шлюбу.Час припинення шлюбу.Юридичні наслідки припинення шлюбу.
146.Конституційне значення рівності прав подружжя в сімейних відносинах
|
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини под: ружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті. До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1. В основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним дотриманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать: ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо: в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної турботи про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей. При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодавства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких значною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Органічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в процесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відносин подружжя. У переважній більшості правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить найрізноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1. Багато що у формуванні відносин між подружжям визначається національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з подружжя своїх можливостей правовими методами найбільш складно. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери громадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілення в життя. СК встановлює, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, до своїх звичок та уподобань. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та з іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, дружина - повагу до батька. Майнові права подружжя - це їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов'язки подружжя по утриманню. Незалежно від того, на чиє ім'я придбано майно (наприклад машину чи квартиру), при розірванні шлюбу воно ділиться порівно. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дитиною, хвороба тощо).Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, стосовно майна, яке є їхньою особистою приватною власністю, а також щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що належать чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК. Дружина і чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. |
147.Особисті немайнові права та обов'язки подружжя.
|
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини под: ружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті. До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1. В основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним дотриманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать: ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо: в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної турботи про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей. При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодавства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких значною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Органічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в процесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відносин подружжя. У переважній більшості правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить найрізноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1. Багато що у формуванні відносин між подружжям визначається національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з подружжя своїх можливостей правовими методами найбільш складно. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери громадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілення в життя. Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно: вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не: залежно від його майнового стану. Їх здійснення не супрово: джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі. Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо ви: значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з особистістю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчужуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті права й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користуватися особистими правами на свій власний розсуд. Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рівності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя. Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо: бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості1. По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімейних відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По:четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із припиненням шлюбу. Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі. |
148.Види майнових правовідносин, що виникають між подружжям.Шлюбний договір.
|
Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємопов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, а також договорами, які подружжя укладає між собою. Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними, тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьогодні теоретичного і практичного значення набуває традиційний для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цього А. А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)1. Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) відносини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, визначаючи порядок володіння, користування та розпорядження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружнього майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права подружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юридичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто такими, які не знаходяться у його власності. В реальному житті подружжя, як правило, без проблем користується речами, які знаходяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В деяких випадках право на користування чужою річчю спеціально закріплюється в законі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'язальних правовідносин. У цивільному праві, як відомо, зобов'язальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибору місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'язальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу прямого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утримання (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну специфіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК). Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстрували шлюб (подружжя). Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'язані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно: сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону. З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за: гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин особи відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини. Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть включатися до шлюбного договору. 1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, 3 ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо. 2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). |
149.Спільна сумісна власніть подружжя.
Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від
того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення
домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може
бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї,
то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були
одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
4. Речі для професійних занять (музичні інструменти,
оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для
одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності
подружжя на майно, що належало дружині,
чоловікові
1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно
збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи
грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору
може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав
участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в
управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід,
дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням
суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної
власності
1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння,
користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві
спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю
між ними.
Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою
1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх
договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою
особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя.
2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь
другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що
він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право
на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як
такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо
цей договір виходить за межі дрібного побутового.
3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має
бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального
посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально
засвідчена.
4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї,
створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за
договором, використане в інтересах сім'ї.
Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування
майном
1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок
користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної
власності.
2. Договір про порядок користування житловим будинком,
квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо
він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та
чоловіка.
Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою
договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання
(догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або
визначення порядку користування майном.
2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою
частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її
визначення та виділу в натурі.
Стаття 68. Здійснення права спільної сумісної власності після
розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної
власності на майно, набуте за час шлюбу.
2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної
сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється
співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до
Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання
шлюбу.
2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною
згодою.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого
нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально
посвідчений.
Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними,
якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним
договором.
150.Особиста приватна власність одного з подружжя
Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини,
чоловіка
1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі
договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які
належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його
приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду" ( 2482-12 );
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок
приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його
користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних
ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ та організацій, або одержана із земель державної і
комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених Земельним кодексом України ( 2768-14 ).
2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі
індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть
тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії,
нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї
премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями
(ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її
одержанню.
4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти,
одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй,
йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому
моральної шкоди.
5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові
суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а
також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески
сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною
власністю кожного з них.
6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини,
чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання
у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і
кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,
відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною
власністю.
Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою
приватною власністю дружини, чоловіка
1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає
приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів,
приплоду або доходу (дивідендів).
Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої
приватної власності
1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим
володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї,
насамперед дітей.
2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік
зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які
відповідно до закону мають право користування ним.
151.Умови і порядок поділу спільного майна подружжя.
Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від
того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення
домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може
бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання
шлюбу.
2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною
згодою.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого
нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально
посвідчений.
Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними,
якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним
договором.
2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити
від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне
значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне
забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно,
витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути
збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні
повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони
одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного,
духовного розвитку та лікування.
Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя
1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу
майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги
інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають
істотне значення.
2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше
не визначено домовленістю між ними.
3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя,
хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих
речей враховується при присудженні іншого майна другому з
подружжя.
4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість
його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема
на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише
за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом
України ( 435-15 ).
5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе
за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної
грошової суми на депозитний рахунок суду.
Стаття 72. Застосування позовної давності до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. Позовна давність не застосовується до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
якщо шлюб між ними не розірвано.
2. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання
шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один із
співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права
власності.
Стаття 73. Накладення стягнення на майно, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. За зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути
накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної
сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
2. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір
був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було
одержане за договором, використано на її потреби.
3. При відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з
подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час
шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно було придбане
на кошти, здобуті злочинним шляхом.
152.Обов'язки подружжя по взаємному утриманню.Звільнення одного з подружжя по обов'язкку утримувати іншого з подружжя або обмеження цього обов'язку строком.
Дружина та чоловік повинні підтримувати матеріально один одного. При цьому це діє під час шлюбу так і після розірвання його.
Новий СКУ змінив порядок надання такого утримання. Якщо у зв’язку з вихованням дитини, ведення домашнього господарства, хворобою один із подружжя не мав можливості отримувати освіту, працювати і зайняти відповідну посаду, він має право у зв’язку з розірванням шлюбу, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і при цьому не має значення його працездатність.
Також, на зазначені права має той із подружжя хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги. За умови, що другий із подружжя може надати таку допомогу.
Утримання одного з подружжя іншим надається в натуральній або грошовій формі за їх домовленістю. Як правило такі елементи сплачуються щомісячно.
В договорі утримання визначаються умови, розмір та строк виплати елементів. Такий договір складається у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення.
При відсутності договору аліменти присуджуються за рішенням суду з дня подання позивної заяви.
Аліменти присуджуються як в частці та в грошовій сумі.
Незалежно від працездатності право на утримання від чоловіка має дружина під час вагітності і недосягнення дитиною 3-х років.
Право на утримання не має той із подружжя, хто не гідно поводився в шлюбних відносинах.
Не має право на отримання той, хто став непрацездатним, якщо він втратив працездатність у зв’язку з вчиненням умисного злочину.
Право на утримання припиняється у разі поновлення працездатності особи, у випадку реєстрації повторного шлюбу, за рішенням суду право на утримання припиняється, якщо особа перестала потребувати матеріальної допомоги або якщо той хто надавав допомогу такої змоги більше не має.
153.Поняття сім'ї.Порядок визначення походження дитини.
Стаття 3. Сім'я
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані
спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у
зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за
батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з
ними не проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і
таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Стаття 4. Право особи на сім'ю
1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення
сім'ї.
У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього
Кодексу, сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.
2. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно
від віку.
3. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.
Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у
випадках і в порядку, встановлених законом.
4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.
Стаття 5. Державна охорона сім'ї
1. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство,
батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.
2. Держава створює людині умови для материнства та
батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально
і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.
3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
4. Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і
дитину, позбавлену батьківського піклування.
{ Частина четверта статті 5 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3497-IV ( 3497-15 ) від 23.02.2006 }
5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя,
крім випадків, встановлених Конституцією України
Стаття 121. Загальні підстави виникнення прав та обов'язків
матері, батька і дитини
1. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на
походженні дитини від них, засвідченому органом державної
реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому
статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та
батька, які перебувають у шлюбі між собою
1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від
подружжя.
Походження дитини від подружжя визначається на підставі
Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про
народження дружиною дитини.
2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після
припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від
подружжя.
{ Частина друга статті 122 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
3. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими
припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після
припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної
реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання
чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може
бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини
заяви про визнання батьківства.
Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня
припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від
батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка,
який вважає себе батьком.
Стаття 123. Визначення походження дитини, народженої в
результаті застосування допоміжних
репродуктивних технологій
1. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті
застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за
письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.
2. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини,
зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування
допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.
3. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною
після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її
чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних
репродуктивних технологій.
Стаття 124. Визначення походження дитини від батька у разі
реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю
1. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня
припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після
реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається,
що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.
Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на
підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за
рішенням суду.
Стаття 125. Визначення походження дитини, батьки якої не
перебувають у шлюбі між собою
1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між
собою, походження дитини від матері визначається на підставі
документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.
2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між
собою, походження дитини від батька визначається:
1) за заявою матері та батька дитини;
3) за рішенням суду.
Стаття 126. Визначення походження дитини від батька за заявою
жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між
собою
1. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки
та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може
бути подана як до, так і після народження дитини до органу
державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана
неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану
повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про
запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків,
опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган державної
реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки
та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини.
3. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана
особисто, вона може бути подана через представника або надіслана
поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження
представника мають бути нотаріально засвідчені.
154.Визнання батьківства за рішенням суду.
Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду
1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено
статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути
визнане за рішенням суду.
2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості,
що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані
відповідно до Цивільного процесуального кодексу ( 1501-06,
1502-06, 1503-06, 1504-06, 1505-06 ) України.
3. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений
матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та
виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.
Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою,
яка вважає себе батьком дитини.
4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо
запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено
відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
Стаття 129. Спір про батьківство між чоловіком матері дитини
та особою, яка вважає себе батьком дитини
1. Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою,
яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з
іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він
записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
2. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна
давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася
або могла дізнатися про своє батьківство.
Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням суду
1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з
матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за
рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом,
якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено
відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана
особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.
155.Особи, які звертаються з позовом про встановлення батьківства.
Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. Закон встановлює вичерпний перелік осіб, які можуть звертатися до суду з позо вами про визнання батьківства.
Найчастіше ініціатором визнання батьківства у судовому порядку стає мати дитини, яка при цьому виступає на захист як власних інтересів, так і інтересів дитини. Щодо останнього слід відзначити, що, оскільки на момент подачі позо ву про визнання батьківства між дитиною та особою, яка вважається її батьком, ніяких правовідносин ще не існує, відповідно, підставою для заявлення позо ву у цьому випадку є не суб'єктивне право, а інтерес дитини, що охороняється законом. Цей інтерес полягає у тому, щоб знати свого батька і набувати з ним правовий зв'язок.
Відповідно, звернутися до суду з позовом про визнання батьківства може й са ма дитина, яка досягла повноліття. У цьому випадку, як слушно відзначається у правознавстві, подібне правило повинне надаватися й «емансипованим» неповно літнім особам, які набули повної дієздатності до повноліття за правилами ст. 35 ЦК України2.
Законом передбачена можливість подачі заяви до суду й іншими особами. Зокрема суд приймає відповідні позови, подані опікуном чи піклувальником ди тини, які є законними представниками інтересів підопічного.
Право на звернення до суду з відповідним позовом мають і особи, які утри мують та виховують дитину (тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусі ди чи інші сторонні особи3). При цьому у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказано, що при зверненні до суду осіб, які утримують та виховують дитину, до участі у справі повинен бути залучений представник орга ну опіки та піклування.
Крім цього, позов про визнання батьківства може бути пред'явлений чолові ком, який вважає себе батьком дитини. На практиці останні випадки виникають найчастіше у випадках, коли мати дитини відмовляється подати до РАЦС спіль ну заяву з батьком дитини про визнання батьківства.
Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише вищеозначені особи. У разі пред'явлення такого позову іншими осо бами, як сказано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу Укра їни при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», суддя відповідно до п. З ч. З ст. 121 ЦПК повинен відмовити у відкритті прова дження у справі, оскільки в таких випадках позивач не має права представляти інтереси дитини. Однак така позиція Пленуму Верховного Суду України очевид но потребує уточнення. У випадках, коли, наприклад, мати дитини залякана нега тивними наслідками і сама боїться звернутися з таким позовом до суду, заявити позов про визнання батьківства може й прокурор.
У справах про визнання батьківства позови вищеозначених осіб при ймаються до судового розгляду за наявності однієї з встановлених законом умов: а) дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК); б) у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька ди тини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК); в) батьки дитини невідомі, і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішен ням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).
7.Одночасно з вимогою про визнання батьківства, як правило, пред'явля ються вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини. У таких випадках аліменти стягуються із дня подачі позову, а не з моменту народження дитини (ст. 191 СК).
8.Для вимог про визнання батьківства строк давності не встановлено, тому та кий позов може бути заявлений у будь-який момент після народження дитини.