Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 22
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА
ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ
з навчальної дисципліни
КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ
Розробники:
_____________________ /Письменський Є.О., начальник кафедри кримінального права, к.ю.н., доц./;
_____________________ /Дудоров О.О., про фесор кафедри кримінального права, д.ю.н., проф., засл. діяч науки і техніки України/;
_____________________ /Гнєтнєв М.К., доцент кафедри кримінального права, к.ю.н., доц./
Луганськ – 2013
Лекція 1: Теоретичні основи кримінально-правової кваліфікації
(2 год.)
МЕТА:
розвивальна: закріпити знання про поняття, види, підстави та значення кримінально-правової кваліфікації; усвідомлення стадій, за якими здійснюється кримінально-правова кваліфікація;
Міжпредметні зв’язки: кримінальне право, кримінальний процес, практикум зі складання процесуальних документів.
Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні презентації.
ПЛАН:
1. Поняття кримінально-правової кваліфікації. Її соціально-правове значення.
2. Види кримінально-правової кваліфікації.
3. Підстави кримінально-правової кваліфікації.
4. Стадії кримінально-правової кваліфікації.
Основні поняття: кримінально-правова кваліфікація, кваліфікація злочинів, кваліфікація кримінальних правопорушень, офіційна кримінально-правова кваліфікація, неофіційна кримінально-правова кваліфікація, підстави кримінально-правової кваліфікації, стадії кримінально-правової кваліфікації
1. Поняття кримінально-правової кваліфікації. Її соціально-правове значення.
1.1. Взаємозв’язок кримінального права з кваліфікацією злочинів. Ця дисципліна не є абсолютно новою, а розвиває (в більш прикладному руслі) кримінально-правові знання. При чому мова йде як про загальну, так і особливу частини кримінального права. Адже кримінально-правова кваліфікація як досить складний логічний процес вимагає сукупних знань, зокрема додаткових (з кримінального процесу, з цивільного права, з адміністративного права, з судової медицини тощо).
1.2. Кваліфікація є лише одним із проявів застосування кримінально-правових норм. Ідеться про призначення покарання, погашення та зняття судимості, примусові заходи медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Але, правильна кваліфікація є важливою передумовою для розв’язання багатьох питань кримінально-правового (і не лише) характеру.
1.3. Термін „кваліфікація” не є суто правовим (qualis – якість, а qualificare – визначати, встановлювати якість). Напевно кожен з присутніх уживав зазначене слово в іншому не правовому контексті. Кваліфікувати – це означає встановити приналежність чого-небудь до якого-небудь класу об’єктів.
1.4. У юриспруденції поняття кваліфікації набуває специфічного значення. Так, у загальноправовому смислі кваліфікація – це юридична оцінка тих або інших учинків людини, що здійснюється шляхом співставлення соціальних учинків людей з певними нормативними категоріями (правовими орієнтирами). Кримінально-правова кваліфікація – різновид правової кваліфікації.
Тобто про кваліфікацію можна говорити й, скажімо, в адміністративно-правовому або цивільно-правовому контексті. Однак зазвичай така кваліфікація не є складною та не викликає істотних труднощів, як це відбувається при кримінально-правовій кваліфікації.
1.5. Нормативне визначення понять „кримінально-правова кваліфікація” або „кваліфікація злочинів” відсутнє, хоча відповідні словосполучення вживаються в чинному законодавстві досить часто. Наприклад, ч. 2 ст. 9 КК передбачає, що правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікаціїновогозлочину. А згідно з ч. 2 ст. 35 КК при сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК.
1.6. Про кваліфікацію прийнято говорити у двох значеннях:
1.6.1. Статичне розуміння кваліфікації: підсумок, результат цієї діяльності, втілений у висновку про наявність або відсутність складу злочину. Примітивне визначення кваліфікації в цьому сенсі означає дати юридичну оцінку злочину, визначити статтю кримінального закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Оптимальне визначення: установлення відповідності (тотожності, ідентифікації) ознак вчиненого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченого тією чи іншою кримінально-правовою нормою.
1.6.2. Динамічне розуміння кваліфікації: процес – специфічна оціночно-пізнавальна діяльність, яка складається з низки окремих стадій і відбувається у часовій перспективі. Кваліфікація злочинів являє собою багатоступеневий процес (проходить кілька стадій) зі співставлення окремих фактів та обставин вчиненого з ознаками складу злочину та в разі офіційної діяльності – процесуальне закріплення вибору кримінально-правової норми, яка містить ознаки певного складу злочину, в акті правозастосування (передусім, в обвинувальному вироку суду).
1.7. Співвідношення понять „кримінально-правова кваліфікація” і „кваліфікація злочинів”. Їх нетотожність. У поняття кримінально-правової кваліфікації має включатися і юридична оцінка незлочинних діянь (малозначних діянь; діянь, вчинених за обставин, що виключають злочинність діяння; діянь осіб, котрі є неосудними, тощо). Адже оцінка вчиненого на основі кримінального закону не обов’язково означає констатацію того, що відбулася кваліфікація злочину.
Кваліфікація злочинів – встановлення точної відповідності між ознаками фактично вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність.
Кримінально-правова кваліфікація–визначення статті (частини, пункту статті) закону про кримінальну відповідальність, яка передбачає вчинене діяння (кримінально-правова оцінка вчиненого діяння з позиції КК України).
Кваліфікація кримінальних правопорушень: чинний КПК запроваджує поняття „кримінальне правопорушення”, яке інтегрує в собі поняття злочину та кримінального проступку. На сьогодні до внесення змін до КК України слід продовжувати використовувати поняття „злочин”.
1.8. Соціально-правове значення кримінально-правової кваліфікації.
1.8.1. Від кваліфікації залежить ефективність реалізації кримінальної політики в державі.
1.8.2. Неправильна кваліфікація тягне незаконного обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина (передусім права на свободу). ПРИКЛАД: Якщо певне діяння оцінене з позиції дії норм кримінального права, хоча насправді мало місце інше правопорушення (хуліганство – дрібне хуліганство; шахрайство – невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо)
1.8.3. Є умовою правильного застосування норм кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства. ПРИКЛАД: неправильна кваліфікація може вплинути на: 1) обрання запобіжного заходу (ч. 2 ст. 183 КПК визначає випадки, за яких застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою); 2) визначення умов відбування покарання у виді позбавлення волі (відповідно до ч. 1 ст. 99 КВК вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості тримаються в дільниці соціальної реабілітації).
1.8.4. Є основою для обрання адекватного заходу кримінально-правового впливу. ПРИКЛАД: неправильна кваліфікація може унеможливлювати звільнення особи від кримінальної відповідальності.
1.8.5. Дозволяє правильно відобразити стан боротьби зі злочинністю у статистичних даних, установити тенденції злочинності як соціального явища, визначити ефективні шляхи запобігання вчинення злочинів. ПРИКЛАД: нерозкритих розбоїв не має.
2. Види кримінально-правової кваліфікації.
2.1. За суб’єктом здійснення:
2.1.1. Офіційна (легальна) кваліфікація – здійснюється в конкретному кримінальному провадженні суб’єктами – спеціально уповноваженими на це державою: органами досудового розслідування, прокурорами, суддями.
Підслідність органів внутрішніх справ визначається в ст. 216 КПК. ПРИКЛАД: усі злочини в сфері національної безпеки, військові злочини та деякі інші підслідні СБУ. Щодо окремих категорій осіб (зокрема працівників правоохоронних органів) досудове розслідування здійснюється слідчими органів державного бюро розслідувань.
Офіційна кваліфікація обов’язково має закріплюватися в офіційних документах. Документом, у якому фіксуються результати первинної (попередньої) офіційної кваліфікації є Єдиний реєстр досудових розслідувань. У подальшому в процесі руху кримінального провадження з отриманням повних відомостей про подію злочину попередня кваліфікація може змінюватися і уточнюватися (іноді, навіть неодноразово).
Наприклад, при виявленні факту викрадення чужого майна є підстави констатувати наявність злочину проти власності. Але до тих пір, поки не встановлено особу, яка вчинила викрадення, не з’ясовано суттєвих обставин вчиненого, слідчий не завжди зможе точно сказати, що в дійсності мало місце: крадіжка чи грабіж; вчинено злочин однією особою чи групою осіб; якщо була група осіб, то діяли вони за попередньою змовою чи організованою групою тощо. Тільки слідчі (розшукові) дії можуть дати відповідь на ці запитання, оскільки кваліфікація діяння трансформується саме залежно від результатів слідства.
Остаточна кваліфікація злочинів, зазвичай, міститься в рішенні суду за кримінальним провадженням.
Згідно з чинним КПК варто говорити про кваліфікацію злочину, яка здійснюється на таких умовних етапах кримінально-процесуальної діяльності:
1) внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинене кримінальне правопорушення (у витязі з реєстру, який долучається до матеріалів кримінального провадження, є графа: „Правова кваліфікація кримінального правопорушення”, у якій зазначається формула кваліфікації);
2) повідомлення про підозру (аналог пред’явлення обвинувачення за КК 1960 р. – ключове процесуальне рішення, ухвалене слідчим);
3) складання обвинувального акту (підсумковий документ досудового розслідування);
4) підготовче провадження (наприклад, на цьому етапі суддя може прийняти рішення про закриття кримінального провадження);
5) судове провадження в першій інстанції (підсумковий документ – виправдувальний або обвинувальний);
6) судове провадження з перегляду судових рішень (апеляційний розгляд справи, касаційний розгляд справи у ВССУ, провадження у ВСУ, провадження за нововиявленими обставинами). Так, підставою для перегляду судових рішень ВСУ є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм КК України щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
2.1.2. Неофіційна (доктринальна) кваліфікація – правова оцінка злочинного діяння, яка дається окремими громадянами, науковцями, студентами, журналістами та ін. У цілому цей вид кваліфікації може здійснюватися необмеженим колом осіб, однак він відображає лише правові погляди, міркування окремих осіб. Неофіційна кваліфікація не має процесуального оформлення та не тягне юридичних наслідків.
Однак не виключено, що в окремих випадках вона може вплинути на процес здійснення офіційної кваліфікації. ПРИКЛАД: захисник у кримінальному провадженні не є суб’єктом офіційної кваліфікації, але його професійна діяльність може вплинути на зміну офіційної кваліфікації (він може збирати і подавати слідчому докази тощо).
2. За стадією здійснення:
2.1. Первинна (попередня) кваліфікація – здійснювана за первинною інформацією (при усних і письмових повідомленнях, розгляді заяв і скарг, на етапі внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань).
2.2. Проміжна кваліфікація – здійснювана під час досудового розслідування (при повідомленні про підозру, складанні обвинувального акту).
2.3. Остаточна кваліфікація – вчинювана судовими інстанціями при ухваленні рішення за кримінальною справою.
3. Залежно від співставлення моменту вчинення діяння і часу проведення кваліфікації:
3.1. Перспективна кваліфікація – здійснюється правова оцінка діяння, яке ще не вчинене.
3.2. Ретроактивна кваліфікація – здійснюється правова оцінка вже вчиненого діяння.
4. За результатом кваліфікації:
4.1. Позитивна – в її результаті констатується, що діяння містить склад злочину (те саме, що і кваліфікація злочину).
4.2. Негативна – в її результаті не встановлюється тотожність між фактичними ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину.
5. Залежно від точності співставлення фактичних ознак складу злочину з юридичними ознаками складу злочину:
5.1. Правильна – така, за якої ознаки вчиненого злочину повністю співпадають з оз наками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.
5.2. Неправильна – така, за якою ознаки злочину, що мають значення для кваліфікації, не повністю співпадають (або взагалі не співпадають) з ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.
3. Підстави кримінально-правової кваліфікації.
Підстави кримінально-правової кваліфікації – правові явища, виходячи з яких здійснюється кримінально-правова оцінка діяння, те, що лежить у її основі (за В.О. Навроцьким).
Фактична підстава – вчинене діяння, фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці.
Юридична підстава – статті Загальної та Особливої частини КК у їх сукупності.
Додаткові юридичні підстави – правові принципи, доктрина кримінального права, юридична практика, прецеденти.
4. Стадії кримінально-правової кваліфікації.
Одне і те саме діяння не може оцінюватися як правопорушення, передбачене різними нормативно-правовими актами. Лише в окремих випадках кримінальна відповідальність може поєднуватися із притягненням особи до іншого виду юридичної відповідальності (зокрема, при застосуванні заходів цивільно-правового характеру).
Якщо буде встановлено, що вчинене діяння має підвищений характер суспільної небезпеки і не охоплюється ознаками складів дисциплінарного, адміністративного та цивільно-правового складу правопорушень, розпочинається третя стадія кваліфікації.
Юридичний склад злочину неодмінно має встановлюватися за допомогою чітко визначених фактичних обставин, які мають значення для кваліфікації. Для цього має упорядковуватися всі фактичні обставини, а також виокремлюватися із вчиненого діяння юридично значимі і незначущі ознаки, що характеризують об’єкт посягання (родовий, видовий і безпосередній), а так само об’єктивну, суб’єктивну сторони і суб’єкт злочину. Слід пам’ятати, що неправильна кваліфікація дуже часто зумовлена саме невірним встановленням фактичних ознак вчиненого злочину, оперуванням недостовірними фактичними даними. Точність правової оцінки вчиненого залежить від обсягу встановлених фактів (зібраних доказів), необхідних і достатніх для констатації відповідного складу злочину.
Глибинний аналіз фактичних обставин справи і з’ясування змісту правових норм мо жуть призвести до висновку, що взагалі виключає будь-яку кваліфікацію діяння як злочину. Так, на цій стадії може бути констатовано, що певне діяння вчинене за обставин, які виключають злочинність діяння; наявна добровільна відмова від вчинення злочину; має місце діяння, яке є малозначним і лише формально містить ознаки діяння, передбаченого КК тощо.
Вибір певної кримінально-правової норми завжди має бути добре обґрунтованим, що, передусім, передбачає доведення відповідності між кожною ознакою фактичного складу і визначеного юридичного складу злочину.
Інколи як завершальну стадію кваліфікації злочинів виокремлюють юридичне закріплення результатів кваліфікації, яка є властивою офіційному виду кваліфікації. Закріплення результатів кваліфікації здійснюється у відповідних процесуальних документах органів досудового розслідування, прокуратури та суду з визначенням фактичних обставин вчи неного злочину, а також формули кваліфікації та формулювання обвинувачення.
Формула кваліфікації – сукупність цифрових і буквених позначень, що вказують на частини (пункти частини), статті кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.
Формулювання обвинувачення – словесна конкретизація змісту кримінально-правової норми, яка відображена у формулі кваліфікації.
Формула кваліфікації є умовним позначен ням кваліфікованого злочину відповідно до статті КК, якою встановлено його ознаки. Ця формула має містити:
1. Посилання на частину (за наявності – пункт частини) статті (або статей, якщо йдеться про сукупність злочинів) Особливої частини КК, якою передбачені ознаки юридичного складу злочину. ПРИКЛАД: якщо встановлено фактичні обставини вбивства двох або більше осіб, вчиненого з особливою жорстокістю, то формула кваліфікації матиме такий вигляд: п. 1, п. 4 ч. 2 ст. 115 КК.
2. За наявності незакінченого злочину або злочину, вчиненого у співучасті обов’язкове посилання на конкретні частини відповідних статей Загальної частини. Приклад: якщо встановлено фактичні обставини незакінченого замаху на вчинення крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, то формула кваліфікації виглядатиме так: ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК.
Формулу кваліфікації щодо кожної винної особи слід записувати окремо.
Формулювання обвинувачення фактично являє собою розшифрування формули кваліфікації, конкретизацію її змісту. Визначаючи обвинувачення, суб’єкт кваліфікації повинен чітко та точно сформулювати ознаки злочину інкримінованого винній особі відповідно до змісту тієї статті (статей), за якими кваліфіковано діяння. ПРИКЛАД: своїми діями особа вчинила злочин, передбачений ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 194 КК, тобто закінчений замах на умисне знищення чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах, вчиненого шляхом підпалу. Відтворення тексту кримінального закону має носити дослівний характер, неприпустимо пропускати певні слова чи замінювати їх більш «зручними».
Завдання до семінару:
1. Запишіть формули кваліфікації таких злочинів: а) замах на умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, на замовлення; б) підбурювання до зґвалтування неповнолітньої, що потягло особливо тяжкі наслідки; в) надання виконавцю злочину зброї при готуванні до умисного убивства з корисливих мотивів.
2. Які органи вправі давати вказівки з приводу кримінально-правової кваліфікації? (випишіть відповідні статті КПК). ч. 1 ст. 277 КПК України
3. У яких процесуальних документах закріплюються результати кримінально-правової кваліфікації? (випишіть відповідні статті КПК).
4. Який порядок зміни кримінально-правової кваліфікації, як він регламентований у КПК України (випишіть відповідні статті КПК)? ст. 279, 388 КПК України
5. Знайдіть хоча б один приклад правової позиції ВСУ з питань кримінально-правової кваліфікації, яка набула статусу обов’язкової відповідно до вимог ст. 458 КПК.
Лекція 2: Правила кваліфікації злочинів у разі конкуренції кримінально-правових норм і юридичних колізій
(2 год.)
МЕТА:
розвивальна: закріпити знання про поняття та види конкуренції кримінально-правових норм; усвідомлення стадій, за якими здійснюється кримінально-правова кваліфікація;
Міжпредметні зв’язки: теорія держави і права, кримінальне право, кримінальний процес.
Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні презентації.
ПЛАН:
Основні поняття: колізія в праві, конкуренція кримінально-правових норм, конкуренція загальної та спеціальної норм, конкуренція спеціальних норм, конкуренція частини та цілого.
1. Поняття та суть конкуренції кримінально-правових норм, її відмінність від колізії.
Конкуренція кримінально-правових норм – нетипова ситуація в правоза стосуванні, коли один злочин підпадає під ознаки двох (або більше) норм кримінального закону, які з різним ступенем узагальнення і різною повнотою описують вчинене діяння. При конкуренції застосуванню підлягає лише якась одна норма – та, яка найточніше відображає соціальну та правову природу вчиненого суспільно небезпечного діяння.
Конкуренція кримінально-правових норм характеризується такими ознаками: 1) вчинено один злочин (на відміну від множинності злочинів); 2) вчинене діяння одночасно підпадає під ознаки двох (або більше) кримінально-правових норм; 3) кожна із цих норм передбачає ознаки одного й того самого злочину; 4) зазначені норми частково співпадають як за обсягом, так і за змістом.
Зазвичай конкуренція зумовлюється необхідністю диференціації кримінальної відповідальності, а іноді банальною недосконалістю кримінального законодавства (невиправдана конкуренція).
Так, конкуренція кримінально-правових норм, із яких одна є загальною, а інша спеціальною, має суто практичне значення, особливо, в тому разі, коли ця спеціальна норма якимось іншим чином вирішує питання кримінальної відповідальності порівняно із загальною нормою (наприклад, передбачає суворіший вид покарання), чим конкретизується ступінь суспільної небезпечності діяння.
Ігнорування правила про конкуренцію кримінально-правових норм може потягти за собою кваліфікацію за сукупністю, коли фактично вчинений один злочин. Тому потрібно пам’ятати, що на відміну від сукупності злочинів, за якої є два або більше злочинних діяння, передбачених різними статтями Особливої частини кримінального закону, при конкуренції норм має місце лише один злочин. За сукупності злочинів кваліфікація здійснюється за декількома статтями КК України, а при конкуренції застосування декількох конкуруючих норм неприпустимо. При конкуренції кримінально-правових норм підлягає застосуванню лише одна з конкуруючих між собою норм.
2.4. Конкуренцію кримінально-правових норм потрібно відмежовувати від колізії, які, на перший погляд, є дуже схожими через те, що спільною ознакою колізії та конкуренції кримінально-правових норм є подвійне (потрійне тощо) нормативне регулювання одного й того ж суспільного відношення.
Термін “колізія” означає сутичку, збіг протилежних обставин, сил та інтересів. На відміну від конкуренції у колізії знаходяться норми, які суперечать одна одній. Для колізії також характерна наявність декількох норм, які відрізняються за змістом одна від одної. При конкуренції норм ніякої колізії бути не може.
На відміну від конкуренції, колізія завжди є наслідком недоліків законодавчого регулювання тих чи інших питань, яка не має жодного позитивного значення. Колізії є логічною ланцюговою реакцією протиріч в законодавстві. Особливо в сфері кримінального права колізії дають підставу для альтернативного (невиправданого) вибору найбільш зручної, “сприятливої” норми у процесі вирішення конкретної справи, створюючи таким чином реальні можливості ігнорування правопорядку та законності у процесі реалізації кримінально-правових норм.
Колізія можлива не лише між окремими положеннями кримінального закону, але й між кількома нормативно-правовими актами: між статтями КК України і положеннями Конституції, міжнародно-правових документів, інших законодавчих актів.
ПРИКЛАД: у колізії перебуває норма про незакінчений замах на незаконне полювання в тій частині, де йдеться про діяння, що завдало істотну шкоду (ч. 3 ст. 15 – ч. 1 ст. 248 КК), і норма про закінчений склад адміністративного правопорушення „Порушення правил використання об’єктів тваринного світу” (ст. 85 КпАП). У тій частині кримінально-правової норми, де йдеться про незаконне полювання, вчинене у заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або полювання на звірів, птахів чи інші види тваринного світу, що занесені до Червоної книги України, колізії з адміністративно-правовою нормою не існує. У цьому випадку кримінально-правова норма виступає як спеціальна. Відповідні діяння однозначно повинні кваліфікуватися як злочинні”.
Однак дуже поширеними є саме внутрішньогалузеві колізії, в нашому випадку, передусім – між положеннями Загальної та Особливої частин кримінального закону. ПРИКЛАД: у Загальній частині наявність злочинної організації пов’я зується з метою вчинення двох або більше злочинів (згідно з ч. 4 ст. 28 КК України метою спільної діяльності членів такої організації є безпосереднє вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів), а в Особливій – одного (ч. 1 ст. 255 КК України передбачає відповідальність за створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину). Однозначно, такого роду суперечності мають вирішуватися не на користь Особливої частини, положення якої щодо положень Загальної частини перебувають у субординаційному підпорядкуванні. Можливим варіантом виходу з ситуації при колізії усередині норм Загальної та усередині норм Особливої частин КК України є розв’язання колізії на користь особи, діяння якої кваліфікується відповідно до раніше визначеного принципу кваліфікації.
2. Види конкуренції кримінально-правових норм:
1. Конкуренція загальної та спеціальної норм.
За такого різновиду конкуренції на застосування претендують: 1) загальна норма, яка в загальних рисах (як правило, більш абстрактно) визначає певне коло діянь як злочини, і 2) спеціальна норма, яка специфікує, конкретизує та звужує за обсягом загальні ознаки; вона виділяє (зазвичай за ознаками, які характеризують обтяжуючі чи пом’якшуючі обставини) із зазначеного кола певні форми діянь як самостійні злочини. Йдеться, зокрема, про ознаки спеціального суб’єкта (ст. 117 КК України), потерпілого (ст. 112 КК України), конкретизацію об’єктивної сторони шляхом зазначення способу вчинення злочину, часу вчинення злочину тощо. Таким чином, конкуренція загальної та спеціальної норм полягає у такому їх співвідношенні, за якого передбачений певною нормою склад злочину є різновидом, формою (окремим випадком) іншого.
ПРИКЛАД: конкуренція кримінально-правових норм, якими передбачено відповідальність за вчинення вбивства. Так, загальною нормою про відповідальність за умисне вбивство особи є ст. 115 КК України. із загальної норми про умисне вбивство виділено спеціальні норми: ст.ст. 116, 117 і 118 КК, а з деяких видів кваліфікованого убивства (ч. 2 ст. 115 КК) теж виділяються свої спеціальні норми, за якими здійснюється кваліфікація.
При конкуренції загальної та спеціальної норм застосуванню підлягає лише одна з них, а саме спеціальна норма. При цьому не має значення співвідношення санкцій загальної та спеціальної норм. Остання все одно „виграє”, оскільки передбачає більш чіткі та конкретні ознаки злочину, який кваліфікується. ПРИКЛАД: відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлено ст. 304 КК (загальна норма). Проте, якщо відбувалося втягнення неповнолітнього в заняття проституцією (ч. 3 ст. 303 КК) або здійснювалося схиляння такої особи до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 2 ст. 315 КК), то кваліфікувати дії винного слід саме за вказаними статтями, якими передбачено конкретизовані та деталізовані ознаки загального втягнення неповнолітніх у антигромадську діяльність. При цьому здійснювати додаткову кваліфікацію ще й за ст. 304 КК (яка „програла” в конкуренції) не потрібно. Загальна норма ж підлягатиме застосуванню у разі, якщо у вчиненому діянні немає якоїсь ознаки спеціальної норми.
Правильне визначення, яка норма є загальною, а яка спеціальною. Правильна кваліфікація при конкуренції кримінально-правових норм багато в чому залежить від точності визначення характеру кожної з конкуруючих норм: чи є та або інша норма загальною або спеціальною. При розв’язанні цього питання необхідно враховувати, що така оцінка завжди має співвідносний характер: установлюється, чи є норма загальною або спеціальною не взагалі, а стосовно до іншої кримінально-правової норми. При порівнянні слід керуватися загальним методологічним положенням про співвідношення загального та частини. У спеціальній нормі обов’язково повинні бути всі риси (ознаки) загальної норми. Водночас спеціальна норма повинна містити і свої, специфічні ознаки, що виділяють її із загальної норми.
2. Конкуренція спеціальних норм.
Означає, що одне діяння охоплюється ознаками принаймні трьох статей Особливої частини КК України, одна з яких передбачає загальну норму, а дві чи більше – спеціальні. Таке трапляється, коли у вчиненому діянні є одночасно кілька кваліфікуючих чи привілеюючих ознак, або одночасно наявні як ті, так й інші ознаки. За цієї ситуації обирати потрібно одну зі спеціальних норм.
Конкуренція спеціальних норм поділяється на такі три підвиди:
1.Про простий, кваліфікований та особливо кваліфікований склади злочину. За такої конкуренції більш тяжка кваліфікуюча ознака поглинає менш тяжку; при конкуренції декількох частин статті, які передбачають кваліфікуючі обставини, повинен застосовуватись та частина, яка передбачає найбільш небезпечні ознаки з числа наявних в даному конкретному випадку. ПРИКЛАД: якщо крадіжка вчинена за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 185 КК), поєднана з проникненням у житло (ч. 3 ст. 185 КК) та вчинена в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 185 КК), потрібно застосовувати лише ч. 5 ст. 185 КК. Такий порядок можна пояснити тим, що кваліфікація за найбільш тяжкою ознакою дозволяє максимально відбити ступінь суспільної небезпеки вчи неного діяння.
Але поряд із посиланням на частину статті, яка передбачає найбільш тяжку ознаку, у формулюванні обвинувачення вказується і менш тяжка ознака (ознаки). Так, у нашому прикладі при формулі кваліфікації ч. 5 ст. 185 КК формулювання обвинувачення виглядатиме так: крадіжка вчинена за попередньою змовою групою осіб, поєднана з проникненням у житло, вчинена в особливо великих розмірах.
2.Про привілейований та особливо привілейований склади злочинів. У цьому разі повинна застосовуватись норма про більш привілейований склад злочину. Основний аргумент на користь саме такого вирішення питання – принцип гуманізму. Класичним є приклад про конкуренцію двох спеціальних норм, якими встановлено відповідальність за убивство, а саме вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) та одночасно при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), за якої кваліфікація повинна здійснюватися лише за статтею, котрою передбачено більш м’яка відповідаль ність, тобто ст. 118 КК.
3.Про привілейований та кваліфікований склади злочинів. Тут діє правило, за якого застосовуватись повинна норма, яка передбачає привілейований склад злочину (всі сумніви при застосуванні кримінально-правових норм, зокрема про пріоритет однієї з конкуруючих норм, повинні тлумачитись на користь особи). ПРИКЛАД: у випадку, коли особа вчинила вбивство в стані сильного душевного хвилювання (норма з пом’якшуючою ознакою) двох або більше осіб, малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, або вчинила вбивство з особливою жорстокістю чи повторно, її дії слід кваліфікувати лише за ст. 116 КК.
3. Конкуренція частини та цілого.
Такий вид конкуренції кримінально-правових норм, за якого вчинений злочин підпадає під дію декількох норм, одна з яких (норма про ціле), охоплює вчинене в цілому та разом, а інша (інші) – норма (норми) про частини, визнає як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного посягання. Конкуренція частини та цілого – це конкуренція кримінально-правових норм за змістом. Норма-ціле та норма-частина знаходяться у відношенні підпорядкування, у якому більш повною є перша.
Загальне правило для кваліфікації злочинів при конкуренції частини і цілого полягає в тому, що завжди повинна застосовуватись та норма, яка охоплює з найбільшою повнотою всі фактичні ознаки вчиненого діяння. Вона має перевагу перед нормою, яка передбачає лише частину того, що вчинила особа.
Конкуренція частини і цілого наявна в кримінальному праві у таких основних формах:
1.Конкуренція норм про простий та складений склади злочинів. Складений злочин являє собою своєрідну сукупність злочинів, тобто однією статтею Особливої частини кримінального закону передбачено відповідальність за посягання, кожне з яких охоплюється іншою статтею КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, як злочин, передбачений ст. 121 КК України – це сукупність умисного тяжкого тілесного ушкодження і вбивства через необережність).
2.Конкуренція норм про незакінчену злочинну діяльність та закінчений злочин. Конкуренція кримінально-правових норм про більш ранню і більш пізню стадію одного і того ж злочину вирішується на користь статті, яка передбачає пізнішу стадію. Коли в ході готування чи замаху вчиняється інший закінчений злочин, який є мнеш небезпечним, ніж, той, щодо якого має місце відповідна попередня стадія, то за загальним правилом вчинене діяння кваліфікується за статтею, яка передбачає відповідальність за готування чи замах до найбільш небезпечного злочину. ПРИКЛАД: заподіяння під час замаху на вбивство тілесного ушкодження середньої тяжкості має кваліфікуватися як замах на злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 КК (за відсутності обтяжуючих або пом’якшуючих обставин), а не як закінчений злочин, передбачений ст. 122 КК.
3.Конкуренція норм про співучасть у злочині та “самостійний” злочин. Діяння, які становлять собою співучасть у злочині, передбаченому певною статтею Особливої частини кримінального закону, можуть бути передбачені іншою його статтею як самостійний злочин (який являє собою ціле). Так, сприяння діяльності терористичної групи передбачене ч. 1 ст. 2583 КК як „самостійний” злочин і, водночас, становить собою пособництво у злочині, передбаченому ч. 5 ст. 27 і відповідною частиною ст. 258 КК. За таких обставин вчинене має кваліфікуватися за статтею, якою встановлено ознаки так званого самостійного злочину, тобто ч. 1 ст. 2583 КК України.
Отже, одним із проявів конкуренції частини та цілого є ситуації, за яких норма про ціле враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку однозначно злочинний прояв поведінки особи, завдяки чому стає можливим вчинення злочину у цілому. Тобто склад злочину, ознаки якого встановлені нормою про ціле, повинен враховувати й вчинення при цьому іншого злочинного діяння як злочину-способу. Найбільш типовими традиційно вважаються три види злочинів, які виконують функції способів вчинення злочинів: насильство, використання службових повноважень та використання підроблених документів. Такі злочини є складовими компонентами єдиного складеного злочину та не потребують кваліфікації за сукупністю з основним злочином.
ПРИКЛАД: розбій, передбачений ст. 187 КК, охоплює застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи або погрозу такого насильства, що означає поглинання розбоєм злочинів, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю (без додаткової кваліфікації за ст.ст. 122, 125, 126, 127, 129 та іншими статтями КК).
Коли спосіб вчинення злочину являє собою більш тяжкий злочин (для визначення цього здійснюється порівняння розмірів покарання), ніж сам „основний” злочин, конкуренція кримінально-правових норм як така відсутня. Відповідно, кваліфікацію слід здійснювати за іншими правилами.
У разі, коли в складі злочину називається форма поведінки, яка може діставати як злочинний, так і не злочинний прояв і спосіб вчинення злочину отримав саме злочинний вияв (тобто „основний” злочин вчинений шляхом вчинення іншого, навіть менш тяжкого злочину), кваліфікувати діяння слід за сукупністю. Правила подолання конкуренції частини та цілого в таких випадках застосовуватися не можуть. Скажімо, використання при шахрайстві завідомо підробленого документу ст. 190 КК України не охоплюється і повинне окремо кваліфікуватися за ст. 358 КК України.
Завдання до семінару: випишіть номери статей Особливої частини КК, у яких передбачені взаємопов’язані загальні і спеціальні норми, які передбачають відповідальність за а) умисне вбивство; б) умисне знищення або пошкодження майна; в) зловживання владою або службовим становищем; г) перевищення влади або службових повноважень.
Лекція 3: Кримінально-правова кваліфікація та склад злочину
(2 год.)
МЕТА:
розвивальна: розвивати вміння аналізувати об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину в контексті здійснення кримінально-правової кваліфікації;
Міжпредметні зв’язки: теорія держави і права, кримінальне право.
Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні презентації.
ПЛАН:
Основні поняття: склад злочину, об’єктивні ознаки складу злочину, суб’єктивні ознаки складу злочину.
1. Склад злочину – законодавча модель для кваліфікації злочинів.
Юридична підстава кримінально-правової кваліфікації тісно пов’язано з відомою вам категорією складу злочину, елементи якого зафіксовані в КК України.
З огляду на сказане кваліфікація злочину являє собою встановлення тотожності ознак фактично вчиненого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, визначеного в законі. Адже з безлічі ознак суспільно небезпечного вчинку юрист обирає й відзначає лише ті, які зазначені в нормі матеріального права як складові певного складу злочину.
Під час кваліфікації відбувається зіставлення, порівняння того або іншого діяння з елементами (ознаками) передбаченої законодавцем моделі злочину, здійснюється так би мовити їх уявне накладення. У разі збігу фактичних ознак вчиненого з елементами законодавчої моделі злочину робиться висновок про наявність у діянні особи складу злочину та, відповідно, про те, що вчинено певний злочин.
Установлення ознак кожного конкретного складу потребує обов’язкової взаємодії будь-якої норми Особливої частини КК України та цілої низки норм його Загальної частини. В нормах Загальної частини кримінального законодавства зосереджена кількість ознак, притаманних всім складам злочинів або яка поширюється на їх значну більшість. Диспозиції норм Особливої частини охоплюють специфічні ознаки конкретних складів злочинів.
Склад злочину характеризується сукупністю чотирьох елементів, якими є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єк тивна сторона. Кожен елемент складу злочину характеризується певними ознаками, які традиційно поділяються на основні та факультативні. Будь-який із перелічених елементів із характерними для нього ознаками є для складу злочину обов’язковим.
Відсутність хоча б однієї ознаки елементів складу злочину виключає його наявність в цілому.
У практиці сучасного правозастосування найбільші складнощі виникають при кваліфікації злочинів за ознаками, які мають оціночний та бланкетний характер.
У КК України міститься безліч оціночних ознак, які характеризують, як об’єк тивні, так і суб’єктивні елементи складу злочину. Всі вони мають узагальнений характер законодавчого опису, що дозволяє відбити значну ступінь варіативності оціночних ознак. ПРИКЛАД: у п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України мова йде про вбивство з особливою жорстокістю, у ст. 117 КК України – про вбивство відразу після пологів, у ч. 2 ст. 121 КК України – про умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, у ч. 1 ст. 156 КК України – про вчинення розпусних дій, у ч. 1 ст. 364 КК України – про зловживання владою або службовим становищем з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах. Зазвичай конкретизація оціночних ознак диспозицій кримінально-правових норм і описаних у них складів злочинів здійснюється шляхом офіційного (передусім, легального) та неофіційного доктринального тлумачення.
Змістбланкетних ознак передбачає його конкретизацію за допомогою аналізу відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнюють його конкретним сенсом. ПРИКЛАД: аналізуючи господарські злочини, можна побачити, що диспозиції багатьох статей сформульовані як бланкетні, а тому для з’ясування суті змісту цих ознак необхідне розуміння положень цивільно-правового, господарського законодавства. Для правильної кваліфікації бланкетні ознаки мають оцінюватися не ізольовано, а в системному взаємозв’язку із криміноутворюючими ознаками злочинів, і насамперед із урахуванням характеру їх суспільної небезпеки.
Законодавчі конструкції у КК України в частині бланкетності мають кілька різновидів. Найбільш розповсюдженими є вказівки у диспозиціях норм Особливої частини КК України на порушення тих або інших правил, наприклад, безпеки дорожнього руху, використання повітряного простору, ядерної або радіаційної безпеки, правил безпеки під час виконання робіт із підвищеною небезпекою тощо. Інший варіант формулювання бланкетності – вказівка в диспозиції на „незаконність” того або іншого діяння. Кримінально-караними визнаються три види незаконності діянь: а) заборонені законом; б) дозволені, але вчинені без установлених у законі підстав; в) дозволені, але вчинені не в установленому законом порядку.
2. Кримінально-правова кваліфікація за об’єктивними ознаками.
Об’єкт злочину та його значення для кваліфікації злочинів.
У загальному вигляді об’єктом злочину виступає певна соціальна цінність, проти якої спрямоване злочинне діяння і якій воно може заподіяти або спричиняє шкоду.
Правильне визначення загального, родового та безпосереднього об’єкта злочину є необхідною умовою кримінально-правової оцінки вчиненого діяння, що дає можливість установити певний орієнтир для визначення правопорушення, яке кваліфікується, саме як злочину.
Родовий об’єкт: діяння, розміщені в одному розділі кримінального закону посягають, як правило, на один і той самий родовий об’єкт. Пошук безпосереднього об’єкта має здійснюватися в межах родового об’єкта. Його визначення є легкою справою у разі, якщо розуміння цього об’єкта прямо випливає з назви статті Особливої частини КК України або її змісту (наприклад, здоров’я як безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 121 – умисне тяжке тілесне ушкодження). В інших випадках визначити безпосередній об’єкт злочину можуть допомогти особливості предмета злочину та характер вчинюваного через нього діяння. ПРИКЛАД: заволодіння чужим майном і звернення його на свою користь вказує, що посягання спрямоване проти власності й полягає в позбавленні певної особи права володіння, користування та розпорядження цим майном.
„За горизонталлю” об’єкти злочину поділяються на основний безпосередній і додатковий безпосередній. У свою чергу, додатковий безпосередній об’єкт може бути додатковим обов’язковим (шкода спричиняється неминуче) і додатковим факультативним (існує можливість спричинення шкоди).
Основний безпосередній об’єкт злочину має вирішальне значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння за тією чи іншою статтею Особливої частини КК України, саме задля захисту цього об’єкта встановлена правова норма. Ознакою основного безпосереднього об’єкта є те, що він знаходиться в одній площині з видовим і родовим об’єктом.
Знання про об’єкт злочину мають ключове значення при кваліфікації для розмежу вання суміжних складів злочинів. За об’єктом можна відмежувати терористичний акт (ст. 258 КК України) від диверсії (ст. 113 КК України); самовільне зайняття земельної ділянки і самовільне будівництво (ст. 1971 КК України) від самоправства (ст. 356 КК України); порушення правил боротьби з епідеміями (ст. 325 КК України) від випуску або реалізації недоброякісної продукції (ст. 227 КК України), інші злочини. Зрозуміло, розмежування подібних складів проводиться й за іншими ознаками, але без визначення об’єкта злочину не можуть бути з’ясовані характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, його місце в системі Особливої частини кримінального закону, буде відсутньою точна юридична оцінка вчиненого діяння.
Одна з особливостей кваліфікації злочину за об’єктом полягає в тому, що зазвичай об’єкт недоступний для прямого сприйняття з боку правозастосовця, тобто особи, яка є суб’єк том кваліфікації. Правильне безпомилкове встановлення об’єкту злочину стає можливим уже після визначення інших більш явних і очевидних ознак, зокрема, суспільно небезпечного діяння і злочинних наслідків. НАПРИКЛАД: при вбивстві співробітника міліції, визначити об’єкт злочину, а отже здійснити правильну кваліфікацію, буде можливо тільки встановивши мотив убивства (суб’єктивну сторону), спосіб убивства (об’єктив ну сторону) та особу, котра скоїла злочинне діяння (суб’єкт злочину). Утім, є випадки, за яких все відбувається навпаки – об’єкт злочину допомагає при встановленні інших об’єктивних, а також суб’єктивних ознак злочину (наприклад, при вчиненні посягань на власність).
Предмет злочину.
Предмет злочину – ознака факультативна. Деякі злочинні діяння можуть і не мати конкретного предмета посягання (наприклад, порушення права на отримання освіти, приховування злочину, дезертирство тощо). Якщо ж предмет злочину прямо позначений у законі або очевидно мається на увазі, то для цього складу злочину він набуває статусу обов’язкового.
Предмет злочину при кваліфікації відіграє важливе значення ще й тому, що на відміну від об’єкта злочину він у всіх випадках доступний для безпосереднього сприйняття. ПРИКЛАД: якщо особа виявила у стіні будинку, у якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідатиме за ст. 193 КК (об’єкт – власність). Проте, якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його до органів влади, а переховує в себе вдома, діяння кваліфікується за ч. 1 ст. 263КК, тобто визнається незаконним зберіганням вогнепальної зброї (об’єкт – громадська безпека).
Кількісні та (або) якісні ознаки предмета злочину дозволяють правильно визначити при кваліфікації об’єкт злочину, а також характер посягання на нього. Скажімо, злочин, передбачений ст. 262 КК України, за предметом можна відмежувати від інших схожих складів злочинів, а саме, передбачених ст. ст. 185 – 187, 189, 191 КК України.
Потерпілий належить до групи додаткових, факультативних ознак складу злочину. Так само як і предмет злочину в одних складах потерпілий – це обов’язкова ознака, а в інших – не обов’язкова. При конструюванні складів злочинів, законодавець безпосередньо називає види потерпілих: державний чи громадський діяч, заручник, пацієнт, суддя, народний засідатель, присяжний тощо (ст. 112, п. 3 ч. 2 ст. 115, ст. 141, ст. 377 КК України та ін.).
Діяння як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.
Об’єктивна сторона злочину – це сукупність установлених кримінальним законом ознак злочину, які характеризують зовнішній процес злочинної поведінки. На відміну від інших структурних частин складу злочину, об’єктивна сторона містить більше інформації, необхідної для кваліфікації діяння.
Суттєву роль виконує об’єктивна сторона при розмежуванні суміжних складів злочину. Особливо це відчутно при розмежуванні діянь, які посягають на один і той самий об’єкт і мають однакову форму вини. Так, різні види розкрадань можна розмежувати лише за ознаками об’єк тивної сторони. Крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186 КК України), шахрайство (ст. 190 КК України) посягають на однаковий об’єкт, скоюються умисно, суб’єкт у них загальний.
При кваліфікації визначається наявність не абстрактного діяння чи діяння взагалі, а на основі оз нак, зазначених у законі при характеристиці того або іншого складу злочину. Законодавець по-різному, з різним ступенем узагальнення, інформаційної наповненості описує те або інше діяння. НАПРИКЛАД:
Якщо в диспозиції кримінально-правової норми вказано декілька альтернативних дій, то для кваліфікації злочину достатньо вчинення хоча б однієї з перелічених дій. ПРИКЛАД: ч. 1 ст. 263 КК передбачає альтернативно такі дії, як носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв). Вчинення будь-якої з цих дій свідчитиме про наявність складу злочину. Кількість альтернативних дій, які інкримінується особі, не впливає на кваліфікацію, але може враховуватися при індивідуалізації відповідальності.
Факультативні ознаки об’єктивної сторони: 1) наслідок; 2) причиновий зв’язок; 3) спосіб; 4) час; 5) місце; 6) обстановка; 7) зна ряддя; 8) засоби.
Залежно від характеру й обсягу шкоди, заподіяної діянням об’єкту, суспільно небезпечні наслідки поділяють на наслідки у вигляді реальної шкоди й наслідки у вигляді створення загрози заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду. ПРИКЛАД: крадіжка – майнову, тілесні ушкодження – фізичну, глум над могилою – моральну.
Інші злочини ставлять цінності в небезпеку заподіяння шкоди (передбачається не фактичне настання наслідків, а можливість їх настання; загроза заподіяння реальної шкоди). Так, у ч. 1 ст. 135 КК встановлена відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Настання смерті особи, яку залишили без допомоги, не є обов’язковою ознакою для цього складу злочинну. Достатньо того, що був порушений стан захищеності особи. Склади таких злочинів називають складами реальної (конкретної) небезпеки, а злочини, які відповідають ознакам цих складів, – деліктами небезпеки.
Наслідки як ознака складу конкретного злочину зазвичай прямо передбачені в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК України. При такому підході наслідки дозволяють відмежовувати один злочин від іншого, окремі види одного і того ж злочину, злочини від інших правопорушень, а також злочини від незлочинної поведінки.
Особливо складним є встановлення причинового зв’язку при розслідуванні справ про транспортні злочини, порушення вимог законодавства про охорону праці, порушення правил зберігання, використання, обміну, перевезення радіоактивних матеріалів тощо. Скажімо, при вчиненні злочину, передбаченого ст. 286 КК України, нерідко дії водіїв, пішоходів і велосипедистів, дефекти або інші особливості транспортних засобів, стан дорожнього покриття, явища природи стають взаємозалежними. Заподіяння шкоди при цьому найчастіше сприймається як щось випадкове, що настає за тими чи іншими діями водія. Це трапляється зазвичай у випадках порушення правил безпеки руху або експлуатації транспортних засобів кількома учасниками дорожнього руху, при дії кількох причин чи настанні кількох шкідливих наслідків. У таких випадках виникає необхідність всебічно оцінити дії водія чи іншого учасника дорожнього руху.
Діяння завжди слід розглядати як головну причину настання наслідків, якщо без нього (при уявному виключенні діяння з усього ланцюга факторів) суспільно небезпечні наслідки не настали б. У такій конкретній обстановці діяння завжди створює реальну можливість настання наслідку і є в цьому разі їх причиною.
Діяння перебуває у причиновому зв’язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає настання цього наслідку.
Кваліфікація за об’єктивною стороною неможлива без установлення інших факультативних ознак: способу, місця, часу, обстановки, знаряддя та засобів учинення злочину. Ці ознаки залежно від особливостей законодавчого визначення конкретного суспільно небезпечного діяння вважаються:
1) конструктивними ознаками основного складу злочину. Приклад – крадіжка (ст. 185 КК), для якої спосіб (визначається словом „таємне”) є конструктивною ознакою основного складу злочину. Встановлення цього способу є неодмінною умовою для кваліфікації суспільно небезпечного діяння за ст. 185 КК.
2) ознаками кваліфікованого складу злочину. Такою ознакою є, наприклад, спосіб особливої жорстокості при вбивстві (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК). Оскільки ця ознака не входить до основного складу, то від неї й не залежить питання про злочинність або незлочинність діяння. Убивство визнається злочином незалежно від того, чи вчинене воно з особливою жорстокістю або без такої. Не впливаючи на злочинність діяння, спосіб (у цьому разі „особлива жорстокість”), може змінити кваліфікацію з ч. 1 ст. 115 КК на п. 4 ч. 2 ст. 115 КК.
3) ознаками, які не мають значення для кваліфікації злочину й ураховуються лише при призначенні покарання та вирішенні інших кримінально-правових питань. Така ознака, наприклад, як вчинення злочину загальнонебезпечним способом у більшості складів не використовується взагалі. Тому вона не впливає на кваліфікацію, однак правозастосовцем повинна встановлюватися через її можливість обтяжувати покарання згідно з п. 12 ч. 1 ст. 67 КК.
3. Кримінально-правова кваліфікація за суб’єктивними ознаками.
Урахування вини та її форм при кваліфікації злочинів.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується процесом мислення, бажання та волі людини, у якому відображаються її об’єктивна поведінка та інші фактичні обставини, пов’язані зі вчиненням злочину.
Згідно з принципом суб’єк тивного інкримінування притягнення до кримінальної відповідальності є допустимим лише за умови, що виною суб’єкта охоплюються всі обставини, які утворюють в сукупності склад конкретного злочину.
Єдиною обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину є вина. При кваліфікації за суб’єктивною стороною треба мати на увазі, що кримінальний закон визнає суб’єктивною стороною злочину тільки таке психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння (наслідків), яке відобразилося в конкретній формі.
Істотного значення для кваліфікації набуває спрямованість умислу. Вчинення зовні ідентичних дій при спрямованості умислу винного на різні об’єкти з необхідністю призводить до кваліфікації за різними статтями КК України. Так, певні труднощі виникають при відмежуванні вбивства від тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого. У розв’язанні цієї проблеми здатні допомогти саме суб’єктивні критерії, передусім, спрямованість умислу, про характер якого можуть свідчити спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізація поранень тощо. ПРИКЛАД: М. і Г. визнано винними у вчиненні злочину за таких обставин. 12 вересня 2005 року вони, побачивши К., який перебував у стані алкогольного сп’яніння, із метою налякати підбігли до нього ззаду і зупинили. У відповідь на ці дії К. їх образив, за що Г. ударив потерпілого кулаком у груди. К. намагався втекти, але М. і Г., наздогнавши його, збили з ніг та завдали численних ударів по голові, інших частинах тіла, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя потерпілого в момент заподіяння, і з місця вчинення злочину втекли, залишивши К. у безпорадному стані. Від заподіяних тілесних ушкоджень К. помер. Апеляційний суд Житомирської області кваліфікував дії винних за ч. 2 ст. 121 КК України, мотивуючи своє рішення тим, що в них не було умислу на позбавлення життя К.
Згідно з висновком судово-медичної експертизи на голові К. було виявлено приблизно два десятки ушкоджень, його смерть настала від відкритої черепно-мозкової травми з ранами, синцями та саднами на голові, переломів кісток основи й склепіння черепа, кісток обличчя, розміжчення і розривів речовини головного мозку, крововиливів у головний мозок. На думу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України сукупність усіх виявлених у К. тілесних ушкоджень може свідчити, що М. і Г. мали умисел саме на позбавлення життя потерпілого, однак апеляційний суд не дав належної оцінки такому висновку експертизи та іншим наявним у справі доказам.
Недбалість слід відрізняти від випадку (казусу), тобто таких ситуацій, за яких особа, котра заподіяла своїм діянням суспільно небезпечні наслідки, не передбачала, не повинна була або не могла передбачати їх настання. Випадкове, без умислу та необережності, тобто безвинно в який би не було формі, заподіяння шкоди не тягне кримінальної відповідальності внаслідок відсутності суб’єктивної сторони злочину, а значить і складу злочину в цілому. ПРИКЛАД: збут при розрахунку за покупку фальшивих грошей, отриманих на здачу у сусідньому магазині, тобто коли покупець не знав про підроблення грошей і не мав підстав про це здогадуватись.
Для здійснення точної кваліфікації злочинів важливого значення набуває поділ умислу на визначений і невизначений. При визначеному умислі винна особа передбачає максимально конкретизований злочинний результат її діяння. Визначений умисел поділяється на простий і альтернативний. Так званий простий визначений умисел означає передбачення лише одного злочинного результату. Альтернативний же умисел характеризується тим, що особа передбачає настання одного з декількох індивідуально конкретизованих у її свідомості злочинних результатів (наприклад, те, що нанесений удар ножем у спину може спричинити смерть або тяжке тілесне ушкодження).
Мотив, мета та емоції.
У певних випадках, чітко визначених у законі, при кваліфікації можуть ураховуватися мотив і мета вчинення злочину, які є факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину.
Мотив і мета злочину, як і інші факультативні ознаки, можуть виконувати в кримінальному праві три основні функції:
1) можуть бути обов’язковими ознаками основного складу злочину, якщо вони передбачені диспозицією кримінально-правової норми Особливої частини КК;
2) можуть бути кваліфікуючими ознаками, якщо вони передбачені в статтях Особливої частини не в основному, а в кваліфікованому складі;
3) можуть виступати обставинами, що пом’якшують чи обтяжують покарання, якщо вони не передбачені в статтях Особливої частини.
Емоції (емоційний стан особи) також є факультативною ознакою суб’єктивної сторони та являють собою почуття й переживання, які випробовує людина. Тому емоції є обов’язко вим компонентом будь-якої людської діяльності, у тому числі й злочинної.
Однак кримінально-правове значення, як обов’язкова ознака певних складів злочину, має тільки надзвичайно сильне короткочасне емоційне збудження, яке бурхливо протікає та характеризується значною зміною свідомості – сильне душевне хвилювання. Стан сильного душевного хвилювання прямо впливає на кваліфікацію вчиненого суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст.ст. 116, 117 і 123 КК.
Суб’єкт злочину й урахування його ознак при кваліфікації злочинів.
Кримінально-правових ознак суб’єкта злочину, які враховуються при кваліфікації, небагато. Це – осудність, вік і належність саме до фізичної особи.
Установлення кримінальної відповідальності за вчинений злочин лише для фізичних осіб означає, що суб’єктом злочину не може бути юридична особа (установи, підприємства, організації). За злочинні діяння у процесі діяльності юридичної особи відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це, зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважена особа тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи та безпосередньо вчинив злочин.
Установлення суб’єкта конкретного злочину як фізичної особи зобов’язує до точного з’ясування його імені та відповідного виділення із загального соціуму як індивідуума. Не можна притягати до відповідальності не індивідуалізовану особу, скажімо, повідомити про підозру або засудити особу без вказівки її анкетних даних (прізвища, ім’я, по-батькові та інших).
Є поширеними випадки, коли в документах особи можуть бути різночитання. Наприклад, у паспорті записане прізвище „Алієв”, а у пенсійному посвідченні „Аліїв”. У такому разі треба з’ясовувати, де, коли та з якої причини укралася помилка (описка або навіть підробка). Не виключено, що в судових або інших документах одна і та сама особа фігуруватиме під різними прізвищами.
Віком, із якого може наставати кримінальна відповідальність є вік у 16 (14) років.
Установлення точного віку особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, має істотне значення для правильної кваліфікації суспільно небезпечного діяння.
Вік особи визначається на момент вчинення злочину. Тому дуже важливо в процесі кримінально-правової кваліфікації правильно встановити вік особи (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що досягла віку кримінальної відповідальності, починаючи з нуля годин доби, наступної за днем народження. Якщо злочинне діяння вчинене в день народження до настання нуля годин, то особа не досягла ще віку кримінальної відповідальності й суб’єктом злочину не є. Якщо ж діяння почалося до нуля годин, але тривало й після настання відповідного часу, коли почалися вже нова доба, то особа має вважатися такою, що досягла віку відповідальності та є суб’єктом злочину.
Вік суб’єкта зазвичай встановлюється за документами (паспортом, свідоцтвом про народження та ін.). Але трапляється, що документів з певних причин не має. За відсутні документів, які б підтверджували вік особи необхідне проведення судово-медичної експертизи. Якщо експерт встановлює вік неповнолітньої особи, то при визначенні її року народження, наприклад, „обвинувачений народився у 1994 році”, днем народження вважатиметься останній день цього року – 31 грудня 1994 року. Якщо ж судово-медична експертиза визначила вік неповнолітнього лишень мінімальною і максимальною кількістю років, наприклад, „неповнолітній має вік 14 – 15 років”, то днем його народження також буде остання доба більш пізнього року народження.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки та спроможна обирати правомірне рішення. Саме здатність людини усвідомлювати характер і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними відрізняє осудну особу від неосудної.
Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння. Питання про неосудність, як правило, виникає у випадках неадекватної (дивної) поведінки винного або наявності травм голови, психічних захворювань тощо. ПРИКЛАД: до таких приводів відносять заяви особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, про те, що вона не пам’ятає, як його вчинювала. Також нерідко підставою для дослідження стану осудності служить факт вчинення жорстоких діянь (навіть сам факт умисного позбавлення життя має вимагати перевірки осудності особи). Питання про осудність або неосудність особи може бути розв’язане лише за наявності судово-психіатричної експертизи.
У процесі кримінально-правової кваліфікації слід розрізняти загальні ознаки суб’єкта злочину і особливі ознаки, які притаманні тільки суб’єктам окремих видів злочинів. Адже при здійсненні кримінально-правової кваліфікації серйозне значення, крім уже визначених обставин, мають і деякі інші особливості особи. Так, щоб кваліфікувати певне діяння за багатьма зі статей про службові, військові, господарські, транспортні та інші злочини, необхідно, щоб суб’єкт (фізична особа), окрім осудності та певного мінімального віку, мав деякі інші ознаки. Наприклад, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 368 КК (одержання хабара), може бути лише службова особа; суб’єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб’єктом державної зради (ст. 111 КК) може бути лише громадянин України.
Ознаки спеціального суб’єкта до певної міри є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, якій властиві такі ознаки. Тому діяння особи, яка не має цих ознак, не можуть кваліфікуватися за конкретними статтями кримінального закону, в яких зазначений спеціальний суб’єкт. ПРИКЛАД: якщо у вбивстві дитини разом із матір’ю новонародженої дитини брали участь ще й інші особи, вони можуть притягатися до відповідальності не за ст. 117 КК, а за ст. 115 КК.
Лекція 4: Кваліфікація злочинів за наявності
попередньої злочинної діяльності
(2 год.)
МЕТА:
розвивальна: розширити знання про стадії вчинення злочину в контексті кримінально-правової кваліфікації;
Міжпредметні зв’язки: теорія держави і права, кримінальне право, кримінологія.
Технічні засоби навчання: комп’ютерні програми та мультимедійні презентації.
ПЛАН:
Основні поняття: попередня злочинна діяльність, стадії злочину, готування до злочину, замах на злочин, закінчений злочин.
1. Загальні засади кваліфікації діянь за наявності попередньої злочинної діяльності.
Злочинна діяльність обов’язково має припинятися через обставини, які виникли всупереч волі та бажанню суб’єкта. Ці причини підлягають неодмінному з’ясуванню та відображенню у документах досудового слідства та вироку суду.
Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин (ст. 16 КК), настає за статтею КК України, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, із обов’язковим посиланням на ст. 14 або ст. 15 КК.
Формула кваліфікації готування або замаху на злочин обов’язково передбачає таке:
1) посилання на ч. 1 ст. 14 КК (при готуванні) або ч. 2 (ч. 3) ст. 15 КК (при замаху на злочин);
2) посилання на статтю (з позначенням її пункту, частини) Особливої частини КК України, яка передбачає той закінчений злочин, на вчинення якого спрямовувався умисел особи;
3) посилання на ст. 14 або ст. 15 КК має міститися перед вказівкою на статтю Особливої частини КК. Якщо винному інкримінується вчинення кількох різних незакінчених злочинів, посилання на відповідні частини ст. 14 і ст. 15 має бути перед кожною зі статей Особливої частини.
Формулювання обвинувачення готування та замаху на злочин передбачає обов’язкове використання термінів „готування”, „закінчений замах”, „незакінчений замах”, текстуально узгоджених із відповідними формулюваннями статті Особливої частини кримінального закону, які виражають конкретні ознаки складу того закінченого злочину, на вчинення якого спрямовувався умисел винного. НАПРИКЛАД: формулювання обвинувачення за формулою кваліфікації ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 186 КК виглядатиме таким чином: закінчений замах на грабіж, вчинений в особливо великих розмірах.
Загальні правила кваліфікації незакінченого злочину:
1. Якщо вчинений особою умисний злочин мав кілька стадій, остаточна кваліфікація такого злочину відбувається з урахуванням лише його останньої стадії; попередня стадія з наступною множинності злочинів не утворює і самостійної кваліфікації не вимагає: замах охоплює готування, а закінчений злочин – і готування, і замах на злочин.
2. Для інкримінування особі готування до злочину необхідно встановити певний рівень конкретності його умислу; такий рівень пов’язується, принаймні, із наміром особи скоїти в майбутньому закінчений злочин певного виду. Що ж до кваліфікуючих ознак, то їх ставлення у провину повинне здійснюватися за принципом „всі сумніви на користь винної особи”.
3. Якщо вчинене особою діяння в сукупності з одними фактичними обставинами утворить склад замаху на злочин, а в сукупності з іншими фактичними обставинами – склад закінченого злочину (як правило, ці злочини мають єдиний родовий об’єкт, а іноді можуть бути й злочинами одного виду) і при цьому незакінчений злочин є більш тяжким, вчинене кваліфікується тільки як замах на більш тяжкий злочин. НАПРИКЛАД: реалізуючи намір вчинити умисне вбивство, особа не змогла довести цей злочин до кінця, але завдала потерпілому тяжке тілесне ушкодження: вчинене варто кваліфікувати лише як незакінчений замах на умисне вбивство – за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК.
2. Кваліфікація готування до злочину.
Прийнявши рішення про вчинення того чи іншого суспільно небезпечного діяння (злочину), суб’єкт практично завжди повинен підготуватися до його виконання. Залежно від виду та характеру задуманого злочину підготовка може виявлятися у здійсненні певних дій, суть яких зводиться до створення умов для виконання злочину.
КК передбачає єдине виключення – особа не підлягає кримінальній відповідальності при вчиненні готування до злочину невеликої тяжкості. Крім того, підготовчі дії не повинні вважатись злочином у випадку, якщо вони за своїм характером малозначні (ч. 2 ст. 11 КК) і тому позбавлені суспільно небезпечного характеру.
Готування утворюється будь-якими діями (іноді бездіяльністю), які вчиняються з метою наступного вчинення злочину до початку виконання його об’єктивної сторони. Найбільш типовими з таких дій є: а) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину; б) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину; в) підшукування співучасників; г) змова на вчинення злочину; д) усунення перешкод; е) інше умисне створення умов для вчинення злочину.
У більшості випадків підготовчі дії зі створення умов для вчинення злочинів не утворюють склади будь-яких інших злочинів. НАПРИКЛАД: виготовлення драбини для проникнення у чуже житло, вимкнення сигналізації для вчинення крадіжки тощо. У ряді випадків підготовчі дії самі по собі утворюють склад іншого будь-якого закінченого злочину. НАПРИКЛАД: носіння фінського ножа з метою застосування його для заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є готуванням до вчинення цього злочину (ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 121 КК) і водночас закінченим злочином, передбаченим ч. 2 ст. 263 КК.
Як при кваліфікації відрізнити готування до злочину від суміжних явищ?
По-перше, встановленню підлягають суб’єктивні ознаки вчиненого особою діяння. Так, спочатку необхідно з’ясувати, яке саме діяння особа мала намір вчинити й порівняти цей намір із фактично вчиненим. НАПРИКЛАД: особа бажала вчинити крадіжку з проникненням у житло, а фактично встигла лише придбати драбину до того моменту, коли її діяльність було викрито. Оскільки жаданого особою результату досягнуто не було, можна казати про певну суб’єктивну незавершеність діяння, що є першою і важливою ознакою готування. По-друге, необхідно врахувати об’єктивні ознаки вчиненого діяння, тобто визначити, які саме дії вчинила особа задля реалізації свого умислу. За „точку відліку” необхідно брати злочин, передбачений Особливою частиною КК, який особа мала умисел вчинити.
Від готування до злочину необхідно відрізняти виявлення наміру, яке кримінальний закон не визнає стадією вчинення злочину та не вважає злочинним і караним. Про реальний злочинний намір суб’єкта можна судити лише за його діями, за його злочинною поведінкою. Доки намір учинити злочин жодним чином не проявився, не об’єктивувався, говорити про кваліфікацію його дій як злочину не можливо. При виявленні наміру особа ще не почала діяти, а на стадії готування вона вже скоює відповідне діяння.
3. Кваліфікація замаху на злочин.
Замах на злочин – це вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі цієї особи.
З об’єктивної сторони замах характеризується такими ознаками: 1) діяння безпосередньо спрямоване на вчинення злочину; 2) об’єктивна сторона злочину не завершена, тобто не доведена до кінця; 3) незавершеність злочину зумовлена причинами, які не залежать від винного. Суб’єктивні ознаки замаху включає вина у формі умислу.
Інколи у практиці правозастосування виникають проблеми з кваліфікацією незакінчених злочинів із альтернативними діями (актами бездіяльності). НАПРИКЛАД: особа придбала та перевозила наркотичні засоби, потім намагалася їх збути, але невдало, будучи затриманою співробітниками міліції. У такій ситуації кваліфікація має здійснюватися лише як закінчений злочин, передбачений ч. 1 ст. 307 КК. Адже вчинення особою хоча б однієї з дій, альтернативно передбачених у диспозиції статті кримінального закону, у повному обсязі виключає кримінально-правову оцінку як замаху на злочин іншого з них, виконаного лише частково.
Замах на злочин потрібно відмежовувати від готування до злочину. Так, замах відрізняється від готування характером вчинених діянь, а злочин із матеріальним складом – і близькістю настання суспільно небезпечних наслідків. При замаху на злочин діяння безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, а при готуванні до злочину лише створюються умови для його вчинення.
Види замаху: закінчений або невдалий (ч. 2 ст. 15 КК) і незакінчений або перерваний (ч. 3 ст. 15 КК). Правильна кваліфікація злочину неодмінно повинна відбити ступінь незакінченості замаху, що означає необхідність у формулі кваліфікації не лише додатково послатися на ст. 15 КК України, а й обов’язково зазначити частину цієї статті (ч. 2 – закінчений замах, ч. 3 – незакінчений замах).
4. Кваліфікація закінченого злочину.
Закінченим злочином є діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Інакше кажучи, у закінченому злочині одержують повний розвиток як об’єктивна, так і суб’єктивна сторона злочину. Об’єктивні ознаки вчиненого діяння повністю збігаються з описом їх у диспозиції конкретної норми Особливої частини КК України; повністю реалізується й умисел винного.
Чим відрізняється закінчений злочин від замаху на злочин? Найголовніше – при замахові на злочин об’єктивна сторона повністю не виконана, відсутні деякі її ознаки (не доведе но до кінця діяння, відсутнє спричинення суспільно небезпечних наслідків). Також при замаху не має властивої закінченому злочину єдності задуманого та реально вчиненого винним.
Наявність закінченого злочину означає, що кваліфікацією охоплена вся попередня діяльність, пов’язана з готуванням до цього злочину чи початком його виконання – тобто діянням, вчиненим до моменту закінчення злочину.
Ураховуючи, що закінчений злочин характеризується наявністю всіх ознак складу злочину, то на відміну від діянь, учинених за попередньої злочинної діяльності, він кваліфікується лише за статтею Особливої частини КК України.
Момент закінчення злочину є різним і він зумовлюється конструкцією складу злочину. Залежно від цієї обставини склади злочинів поділяються на матеріальні, формальні та усічені.
Злочин із матеріальним складом вважається закінченим із того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини КК суспільно небезпечний наслідок. Так, крадіжка, грабіж, знищення або пошкодження майна є закінченими з моменту заподіяння майнової шкоди власнику (ст.ст. 185, 186, 194 КК), вбивство – з моменту позбавлення життя іншої людини (ст.ст. 115 – 119 КК).
Злочин із формальним складом вважається закінченим із моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Формальний склад не передбачає наслідки як обов’язкову ознаку його об’єктивної сторони. Так, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 КК) вважається закінченим із моменту розголошення відомостей, які становлять державну таємницю.
Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого діяння. В усічених складах законодавець передбачає в Особливій частині КК відповідальність за замах на злочин, а іноді і за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. Так, бандитизм (ст. 257 КК) є закінченим злочином із моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.
У зв’язку з визначенням моменту закінчення злочину необхідно розрізняти юридичне та фактичне закінчення злочину. Юридично злочин може бути закінчено, але фактично злочинна діяльність триватиме. Розбій як злочин зазвичай продовжується до моменту фактичного заволодіння чужим майном, хоча юридично він уже був закінчений у момент нападу із цією метою, що було поєднано з насильством, небезпечним для життя та здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства. Зґвалтування, юридично закінчене в момент початку статевого акту, може тривати якийсь час після цього. Ця важлива обставина має враховуватися, зокрема, при розв’язанні питання про визнання співучасниками осіб, які приєдналися до злочину вже після його юридичного закінчення, але до фактичного завершення; про своєчасність необхідної оборони, коли юридично злочин закінчено, а фактично посягання ще продовжується тощо.