ЛЕКЦІЯ 11 Теми 1011- Філософія античного світу

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ЛЕКЦІЯ 11

Теми 10-11: Філософія античного світу. Філософія середньовічного суспільства

План

Становлення філософського знання, релігійні основи філософії.
Давньокитайська та давньоіндійська філософія.
Давньогрецька філософія.
Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Основні напрямки середньовічної філософії.

1. Становлення філософського знання, релігійні основи філософії

Перші кроки історико-філософського пошуку привели до висновку, що філософія як світоглядне явище з’являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам’ятки філософської культури, які підтверджують, що філософія започаткувала себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше – в країнах Європи, насамперед у Греції та Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. І для того, щоб це питання з’явилося у людській свідомості, необхідні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мисляче виділення із кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення всіх інших.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов’язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. Використовуючи воду для зрошування полів і переконуючись на практиці, що без води нічого не виникає, а, навпаки, все вимирає, гине і розкладається, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води. Вода для єгиптян була основою вирощування, врожаю, універсальним знаряддям здобуття засобів існування. Це ж спостерігається й у стародавній Вавілонії. Використовуючи воду Тигру і Євфрату для зрошування полів, вавілоняни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого.

Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу. Але з іншого боку, людство ще не досягло усвідомлення, що вода є лише одним із проявів природної різноманітності, що єдність речей не зводиться до води як безпосередності, а, навпаки, що вода – сутність усіх інших речей.

На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.

Лише для світоглядного, насамперед філософського знання, головна увага скерована на відношення “людина - світ”, а не просто на існуванні людини чи світу.

До виникнення філософії протягом тисячоліть в людських суспільствах панували міфологічні та релігійні форми світогляду.

Міфологічний світогляд – це цілісна та образна картина світу, в якій об’єдналися реальність та фантазія, знання та віра, думки та емоції. Відповідає первісним людським відносинам. Із їх відмиранням згасла й міфологія.

Релігія виникла 40-50 тисяч років тому як «ліки» від страху первісних людей.

2. Давньокитайська та довньоіндійська філософія

Формування на базі первісної міфології ранніх форм релігійного, філософського та інших світоглядів відбувалося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій.

Антична філософія – перший історичний тип філософії. Виникла в середині І тис. до н.е. у трьох осередках стародавньої цивілізації: Китаї, Індії, Греції.

Передумови виникнення античної філософії:

економічний прогрес (розвиток продуктивних сил та нових виробничих відносин);
створення перших держав;
поширення зв’язків з іншими народами;
ріст наукових знань;
криза релігійно-міфологічної свідомості.

Виникнення філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення (спочатку ледь помітного, але з часом все виразнішого) специфічного філософського змісту на тлі міфолого-релігійного «негатива».

Для східної парадигми (грецьк. paradugma – приклад: поняття введене американським ученим Куном (1962 р.), – це сукупність теоретичних та методологічних передумов, які визначають конкретні наукові дослідження, що втілюються у науковій практиці на даному етапі філософствування) характерні:

«розмитість» меж між людиною та природою у взаємовідношенні «людина – світ»;
домінування морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною;
акцентування уваги на проблемі постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу;
формування сприйняття реального речово-предметного світу як химерної функції, омани, примхливої тіні, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось справжнім.

Індійський різновид східної філософської парадигми обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

Характерна особливість давньоіндійського світогляду – в процесі переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани й Упанішади. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.).

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самміти» – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем як брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Аналіз перших філософських систем дартан (термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну «філософія») можна подати через школи: йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята.

Особливості давньоіндійської філософії:

Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
Своєрідність ставлення до Вед.
Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.
Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
Народження логіки.
Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Формулювання ідеї єдності душі й тіла, духовного й тілесного, свідомості й матерії.

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в VІ-V ст. до н.е.

Основні риси давньокитайської філософії:

Історизація міфів (сприйняття міфологічних героїв як реальних історичних осіб.
Велика увага до питань управління державою.
Виявлення відносин між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими.
Зверхньо-зневажливе ставлення до природничих знань.

Найвпливовіші філософські напрямки, які збереглися до наших днів – конфуціанство та даосизм.

Конфуціанство (засновник Кун Фуцзи (551-479 рр. до н.е.)) – має виразний етично-гуманістичний характер.

«Жень» – гуманність, фундаментальне поняття, яке визначає:

стосунки між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком, або соціальним станом;
правителі держав мусять бути мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батьки.

Це вчення продовжив Менцзи (372-289 до н.е.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової та фізичної праці; перші покликані управляти другими. Моральні якості визначаються “небом” і за природою є добром. Їх слід неухильно вдосконалювати.

Сюньцзи (бл. 298-238 до н.е.) тлумачить небо разом із зірками, місяцем і сонцем як частину природи. Все у світі відбувається відповідно до природних законів, тому людина має керуватися у своїх діях розумом, який і дає їй владу над світом. Проте розум може бути керівництвом до дії лише в тому разі, коли він відповідає природним законам («дао»). Саме так діє справді мудра людина, яка «не керується речами, а навпаки – сама керує речами».

Ці ідеї стали відправними для школи «фація» (законників).

Ханьфей (бл. 280-230 до н.е.), учень Сюньцзи, тлумачив «дао» як «природність всіх речей». Відповідно до того, як діють у природі її власні закони («лі»), повинні бути вироблені й закони суспільного життя («фа»), котрі б твердо встановлювали, що є добро, а що – зло.

Даосизм (засновник - Лаоцзи (ІV-ІІІ ст. до н.е.)) – наголошує на ідеї загальної рухомості та мінливості світу. Життя природи й людини постає підпорядкованим не волі неба, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Підкреслюється неможливість (моральна і фізична) діяти всупереч «дао».

Основні положення китайської передфілософії зібрані в П’ятикнижжі: Книга пісень, Книга історії, Книга змін, Книга обрядів, літопис «Чунь-цю». Одним із головних питань цього періоду була проблема зла.

3. Давньогрецька філософія

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VІ-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників.

Становленню і розвитку особливої філософії сприяли:

бурхливий розвиток виробництва, пов’язаний із застосуванням заліза;
розвиток товарно-грошових відносин;
зростання культури;
соціальне протистояння;
перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них - до демократичних.

Однією з головних проблем грецької філософії є проблема буття – онтологія. На початковій стадії її розвитку ставилось питання: “З чого походить усе суще?”.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа (виникла наприкінці VІІ ст. до н.е. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті). Її засновник Фалес (640-562 рр. до н.е.) вважав началом усіх речей воду. Вода – розумна, божа. Світ повний Богів. Боги є душами тіл у вигляді джерел їхнього (тіл) саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес ґрунтує на принципі єдиного начала (води).

Анаксімандр (611-546 рр. до н.е.,) учень і послідовник Фалеса, натурфілософ, першим дійшов категоріального визначення начала (“апейрона”), тобто того, що лежить в основі існування речей, - це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване, таке, що перебуває у вічній активності й русі. Він першим висуває ідею еволюційного походження людини (людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби; народившись дорослою, вона виходить на суходіл і починає новий період свого існування).

Анаксімен (585-524 рр. до н.е.), учень і послідовник Анаксімандра, бачив першоосновою всього сущого повітря, що є безмежним (“апейрос”). Апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Душа є повітряним явищем, вона здатна до творіння, творчості.

Геракліт (540-480 рр. до н.е.), розвинув основні філософські принципи мілетців. Основою наук він вважав логос, який означає загальний закон буття, основу світу. Філософ стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним. Вища мета пізнання – пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості. Пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні. Логос – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще й одноразове – “все тече”. Вогонь – основа всього існуючого, закон Всесвіту. Вогонь – не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Душа – вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від Єдиного Божественного Закону – Логосу.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія (Піфагорійський союз, школа елеатів, Емпедокл).

Піфагор (бл. 580-500 до н.е., виходець з острова Самоса). Джерелом і першоосновою світу вважав кількісне відношення – число, все інше за своєю природою уподібнюється числам, які є першими в усій природі. Елементи чисел постали елементами всього існуючого, що є гармонією та числом.

Піфагорійці асоціювали специфічні риси природних “стихій” з формою п’яти правильних многогранників. Число обов’язково має певну геометричну форму. Серйозні математичні дослідження химерно поєднуються у піфагорійському вченні з міфологічними та містичними сюжетами (віра у “переселення” душ після смерті людини). Піфагор відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з’являються софісти.

Софісти (грецьк. sophistes – мудрець, знавець, майстер, художник).

Передумови виникнення:

антична демократія;
риторика, логіка, філософія виходять на перший план у системі освіти;
риторика (мистецтво красномовства) - цариця всіх мистецтв;
у судах, народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим;
окреслюється тенденція до виділення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу;
людина стає спеціальним “предметом” філософствування.

Характерні риси софістів:

професійні (платні) вчителі філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності;
представники грецького Просвітництва;
головне мистецтво – мистецтво слова;
перші привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання.

Старші софісти (481-411 рр. до н.е.): Протагор, Горгій, Гіппій, Продік.

Молодші софісти (кінець V- на початок IV ст. до н.е.): Алкідам, Крітій, Каллікл.

Найбільш видатними філософема ми класичного періоду розвитку давньогрецької філософії були Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) продовжив пошуки нових форм усвідомлення світу та людини.

Головний напрямок філософствування Сократа – питання про те, що є людина, що є її свідомість.

Основні девізи: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”.

Переслідував метод досягнення понятійного знання за допомогою індукції, сходження від одиничного до загального.

Розум – найвища інстанція людської свідомості, яка дає не тільки особисту думку, а й загальне знання про речі. Це знання людина не може одержати ззовні в готовому вигляді, а тільки здобути власними зусиллями. На цьому принципі побудована й етична концепція Сократа, який взагалі визнавав філософію як пізнання того, що є добро і зло.

Етичний раціоналізм вчення Сократа полягав у зсуванні природи добра і зла.

Добро – філософія може бути моральним діянням тільки тоді, коли знання самі по собі є добром. Добро походить від знання. Знання добра вже є наслідуванням добру, шлях до щастя окремої людини та всієї держави.

Зло – аморальний вчинок є наслідком неволодіння істиною. Зло походить від незнання.

У свідомості людини Сократ намагався відшукати фундамент існування, але його не зрозуміли, тому що він значно випередив свій час.

Платон (427-347 рр. до н.е.) справжнє ім’я – Арістокл, Платон – прізвисько (від “платюс” – “широкий”, “широкоплечий”). Походив із афінського аристократичного роду. Розробив систему буття:

вчення про буття;
вчення про Бога;
вчення про світ;
вчення про походження світу;
вчення про душу;
вчення про моральність;
вчення про суспільство.

Оригінальним є вчення про ідеї:

світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого (чуттєві речі перебувають у безперервній зміні - то виникають, то гаснуть).
ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу.
по відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі.
ідеї – мета, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
ідея (“ейдос”) – об’єктивне поняття.
ідеєю всіх ідей виступає ідея добра – джерело істини, краси і гармонії. Бог і ідея добра - близькі, але ідея добра - безлика, Бог – творець. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона.

Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання – це пригадування (анамнез)”, того, що колись душа знала, а потім забула.

Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового й одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній.

Найголовніше у методі анамнезу – мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.ін.

Оригінальні думки Платона у трактуванні держави (зразок державної досконалості – “ідеальна держава Платона”):

всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей;
нерівність породжена неоднорідністю душі (розумній частині душі має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів (стражів), низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників).

В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани. Така держава мудра мудрістю своїх правителів–філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед кращою частиною.

Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать й як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – найвидатніший давньогрецький філософ. Вважав себе учнем Платона, був самостійно мислячим філософом (йому належать відомі слова: “Платон мій друг, але істина дорожча”).

Залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна поділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі праці.

Дітище Аристотеля – логіка (наука про мислення і його закони) викладена у ряді творів під назвою “Органон” (“Знаряддя”). Головна праця – “Метафізика”:

закони мислення є одночасно і законами буття;
існують дві форми закону буття: коротка і повна.

За коротким формулюванням? одночасно існувати і не існувати не можна. Повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення про буття:

- категоріальний аналіз існуючого.

- причинний аналіз субстанції.

- вчення про можливість і дійсність.

Аристотель за традицією продовжує називати філософські знання “мудрістю”, але характер самого філософствування в нього змінюється.

Вперше у своїй історії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один ряд із ним. Філософія стає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого (всі вони досліджують те, що властиве конкретним наукам, наприклад, математиці; оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого).

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Історія античної філософії триває і в післяаристотелівські часи, зокрема в елліністичний період. У філософії ця історія постає як втома і розчарування. Елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний блиск і злиденність.

Еллінізм (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) має довгу історію.

Передумови виникнення елліністичної філософії:

криза суспільства (суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворення на своїй власній основі);
обмеженість руху суспільного життя;
суттєві зміни, які поступово трансформували античне суспільство в якісно нове – феодальне, середньовічне;
цілісне, предметно-речове бачення світу “подвоюється”: поряд зі звичним предметним світом речей виростає новий духовно-ідеальний, “внутрішній”, “індивідуальний” світ (той, що “випадає” зі світової гармонії буття);
інтерес до морально-етичних проблем людини, до суб’єктивної тематики.

Найбільш відомі філософські школи в елліністсько-римський період:

Епікурейська школа – засновником був Епікур (341-270 до н.е.). Він підійшов до атомізму Демокрита з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на універсальні принципи:
ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;
всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;
всесвіт складається з тіл і порожнечі; про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;
тіла - або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;
всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що:

він говорить про форму, величину і вагу атомів (Демократ розрізняє атоми за формою, порядком і положенням);
визначаючи об’єктивність чуттєвих якостей, стверджує, що річ – не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості;
простір виводить з факту руху – він є необхідною умовою руху тіл, а час – властивість тіл;
приписує атомам властивості ваги як причини руху (ідея самочинного відхилення атома була специфічно філософським відображенням, факту виникнення в античного індивіда певного “мінімуму” свободи (індивідуальної свободи). Виникнення цієї “внутрішньої автономії” індивіда знаменувало народження особистісної свободи людини.

Людина, цей “соціальний атом”, починає поступово виявляти в собі автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності.

Епікур вважав, що основна мета філософії – досягнення щастя. Людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя – це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

Стоїцизм – засновником був Зенон (300 р. до н.е.). Назва походить від слова “стоя” – портик в Афінах, де виникла ця школа.

Розрізняють:

Давню Стою (ІІІ-ІІ ст. до н.е., представники – Зенон, Клеанф, Хрісіпп);
Середню Стою (ІІ-І ст. до н.е., представники – Панецій, Посідоній);
Пізню Стою (І-ІІ ст. н.е., представники – Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання – логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди.

У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що дається у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність, що дасть змогу добровільно підкорятися останній.

Скептицизм – засновником був Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.). Назва походить від “скептикос” - той, що розглядає, досліджує.

Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів. Їхня діяльність проявлялася насамперед у протиставленні, а отже, у виявленні протилежностей і суперечностей.

Скептицизм, так само, як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це тлумачиться тепер як суто, “тілесне”, тобто тільки в тій мірі, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати.

Має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як “запозиченої” в греків. Можна почути вираз: “Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури”.

Однак, оригінальна римська антична філософія і культура в цілому існувала. Її основна характерна риса – практичність.

Марк Туллій Цицерон (106-43 до н.е.) – глибоко оригінальний, творчий римський мислитель. Здійснюючи численні переклади і перекази грецької філософії на латину, Цицерон виступив не просто як “еклектик”, або популяризатор її в Римі. “У еклектизмі Цицерона” все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас у партикулярності.

Ця філософія була розрахована на всіх і кожного у величезному, суперечливому римському світі. Вона мала стати синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами.

“Переклад” грецької філософії на латину дає початок оригінальній, римській античній філософії.

Тіт Лукрецій Кар (99/95 – 55 до н.е.) – римський епікуреєць, автор знаменитої поеми “Про природу речей”. Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім об’єктивним фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.

Людина, за Лукрецієм - це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Неоплатонізм – поширився у ІІІ-VI ст. у Римській імперії. Представники – Плотін (204-270), Порфирій (232/233 – початок ІV ст.), Ямвліх (бл. 245-330), Прокл (410-485).

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними шаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї” перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

Відволікаючи філософію від вивчення об’єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога.

Людина в системі неоплатонізму мислиться як поєднання божественного розуму з мертвим гріховним тілом завдяки душі. Головне завдання людини – не звільнення від тіла, а розвиток його в напрямі удосконалення.

Основні надбання античної філософії:

Оволодіння процесом мислення, логічною обробкою знань та виробленням де яких понять про певні поняття, про предмети та явища.
Перехід від ритуального знання (заучування формул, пригадування тих чи інших образів у супроводі різних ритуальних дій) до раціонального пізнання, яке передбачає роздуми, сумніви та осмислене засвоєння світу.
Визначення основних напрямків:

матеріалізму (“лінії Демокрита”) та ідеалізму (“лінії Платона”);
діалектики та метафізики.

Закладення фундаменту майбутніх філософських вчень і дискусій, основи розвитку європейської та світової філософської думки.

4. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Основні напрямки середньовічної філософії

В оцінці середньовічної філософії існують два протилежних погляди:

По-перше, підкреслюється її безплідність, “схоластичність”, а почасти і “реакційність”, що підтверджується тезою про те, що філософія виконувала роль служниці теології.

По-друге, цей період в історії філософії оцінюється як високопродуктивний, позитивний.

Середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний із християнською релігією (V-XV) ст.

Основні риси:

Формування бачення реальності “за образом і подобою” духу.
Людина феодального суспільства постає “духовною”, “одухотвореною”, а не просто тілесною (чи природною) істотою.
Ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:

Ідейно-світоглядний зміст.
Духовно-ідеальне тлумачення реальності.
Найдосконаліше втілення духовності – Бог.
“Найголовніше” знання – теологія (богослов’я).
Все “земне”, “світське” – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик “справжнього” існування, лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.
“Двоїсте” буття:

- справжній (божественний, духовний, небесний, благий);

- несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).

До основних напрямків середньовічної філософії належать:

Апологетика (від грецьк. “апологія” - захист) – представники цього напрямку виступали проти античної філософії, обґрунтовуючи і захищаючи християнство.

Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220 років) вороже ставився до грецької філософії доводив несумісність філософії та релігії.

Патристика (від лат. “патер” - отець) – найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Його філософія – поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з платонізмом).

Знаменита формула Августина: “Вірую, щоб розуміти”.

Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.

Олександрійська школа (засновник Климент Олександрійський бл. 150 – 215 р.). – характерна ірраціоналістична “несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї.

Климент Олександрійський відзначав, що мова наша може виразити лише те, що визначене, має межі, форму і т.ін. Єдино “позитивною” позицією в осягненні бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про “первородну гріховність” людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання бога у справи земного людства.

“Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним” способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – “син божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної “триєдності” (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Ібн-Сіна Абу-Алі (лат. Авіценна) – видатний таджицький філософ, природознавець, лікар, математик, поет, вільнодумець, який відзначався самостійною і оригінальною філософією. Він вважав, що світ виникає шляхом еманації (випромінювання, витікання) з божества, але не з волі Бога, через об’єктивну необхідність.

Бог для Авіценни – абстрактний і безликий; світ - матеріальний і такий же вічний, як і сам Бог. Він говорив, що буття безмежне, воно з самого початку поділяється на субстанцію і акциденцію. Джерело існування субстанції необхідно шукати в ній самій, тому що вона є сутністю природи.

На відміну від Аристотеля, який протиставляв пасивній матерії діяльну форму, Авіценна твердив, що “нема абстрактної тілесної форми без матерії, тілесна форма знаходиться в самій матерії, і тіло виникає із цієї матерії”. Природні явища, говорив він, причинно взаємопов’язані; у світі панує природна закономірність, непорушна з боку божественного пророцтва.

Органи чуття – джерела пізнання, розум – особлива здатність, відокремлена від матеріального субстрату. Філософ говорив про існування “розумної душі”, яку вважав безсмертною.

Авіценна створив оригінальну класифікацію наук: всі науки він поділив на практичні, які трактують питання поведінки людини, і теоретичні, де дослідження ведеться заради знання. Багато зробив Авіценна для логіки. Популяризуючи логіку Аристотеля, він намагався вивести логічні форми і зв’язки із особливостей буття; йому належать розробка питань про одиничне і загальне, про логічні помилки, про судження і т.ін.; філософ висунув положення про можливість самостійного існування релігії і науки, що ґрунтується на дослідженнях людського розуму.

Період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики, який поділяється на:

ранню схоластику (VI-ХІІ ст.);
розквіт схоластики (ХІІІ ст.);
занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.).

Схоластика – це релігійно-ідеалістична філософія, відірвана від життя, ускладнена й заплутана, занурена в безплідній розум; вона вважала, що вірі належить першість над розумом.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Для цієї філософії характерні сліпа віра в авторитети, догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин, відрив від життя.

Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була “схоластичною” , тобто шкільною.

Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини засобами розуму, тобто філософії.

Рання схоластика:

орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; аристотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні;
зосереджувалась на двох проблемах:
на проблемі універсалій;
на доказі існування Бога.

Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.

Іоанн Дамаскін (бл. 675- до 723 рр.) – візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Аристотеля.

Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.) – “перший батько схоластики”, запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істина релігія є й істиною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму; стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.

Період після Еріугени до Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) був у філософському відношенні малоплідним. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз “віра шукає розум” характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.

З ХІІ ст. Європа через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Аристотелем, з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами.

Всезростаючий вплив аристотелізму зупинити було неможливо. Аристотелізм в цей період був представлений Олександрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.). У своїх працях він відстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Аристотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію “подвійної істини”.

Поступово з’ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові аристотелізму. У зв’язку з цим виникла необхідність пристосувати Аристотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий (1206/1207 – 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225/26/27 – 1274 рр.).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – філософ пізньої, аристотелівської схоластики, засновник напряму філософської думки, яка має ім’я томізми. Він створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого). Суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.

Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології.

Найбільш значними та впливовими творами Фоми Аквінського є “Сума проти поганців” та “Сума теології”. З філософської точки зору перший є більш цікавим. Мислитель вважав, що людське знання повинне ґрунтуватися не лише на розумі, а й на прозрінні. Це є причиною того, що мета життя не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою всього існуючого є Бог. Мета ж має бути наперед відомою, щоб людина була спроможна співвіднести з нею власні зусилля і дії. Тому людині слід знати те, що ухиляється від її розуму. Це знання може бути дане їй лише у прозрінні. В те, що дано людині у прозрінні, потрібно вірити навіть і тоді, коли це перевищує здатність розуму. Священне вчення є наукою, вважав Фома, і до нього слід ставитися як до науки.

Але ми маємо справу з подвійною природою наук. Одні з наук базуються на фундаменті, який безпосередньо відкриває людська пізнавальна здатність. Інші - на фундаменті, який відшукується вищою дисципліною. Такими є теорія перспективи, теорія музики та священне вчення. Фома Аквінський вважав, що людське пізнання має своє джерело у чуттєвих сприйняттях. При цьому шляхів пізнання доказів може бути два: для одного джерелом пізнання є причини, для іншого - наслідки. Оскільки це так, то Боже буття “повинно бути нам доведено через власні доступні нашому пізнанню наслідки”. Цікавим є вчення Фоми Аквінського про нескінченність, яке має безпосереднє відношення до його теорії пізнання. Досліджуючи діалектику матерії і форми, він доходить висновку, що вони обмежують одне одного. Проте, крім Бога, ніщо не може бути безумовно нескінченним. Кінцева мета пізнання - пізнання Бога, оскільки Бог - це своя власна сутність. Він є сама істина. Божа воля є вільною, вона не має у власній основі необхідності, її основа розумна.

З філософської концепції Фоми Аквінського можна зробити висновок про розумне утворення світу. Якщо Бог є незрозумілим для людського пізнання, то яким чином ми можемо щось казати про нього? В основі його етики лежать раціональні міркування. Всі речі мають тенденцію до уподібнення Богу. Тому зло у світі не навмисне, та й не суттєве, воно має випадкову природу, яка міститься у добрі. Найвищим щастям для людини є не чуттєві насолоди й не доброчесні дії, які є лише способами досягнення; найвище щастя - у пізнанні Бога, але здійснити це можливо лише в іншому житті.

Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного (це одне з найскладніших філософських питань, яке ставив і не зміг вирішити Аристотель). Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом. Номіналісти вважали, що первинним є одиничні речи, загальне - це імена, які ми присвоюємо одиничним речам. А реалісти вважали, що загальне передує одиничному.

Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.

Реалізм настоював на реальності “єдності” триєдиного бога.

Реалізм:

загальне передує одиничному;
настоювання на “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”, на реальності “єдності” триєдиного бога;
відстоювання традиційної об’єктивно-ідеалістичної тези про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”).

Пьер Абеляр (1079-1142 рр.) – визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.

Закладає основи такого раціоналізму, якій намічає самостійність філософії по відношенню до релігії.

Номіналізм:

первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;
реальними вважаються “лики” (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);
відстоюється реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.) – головний представник крайнього номіналізму в ранній схоластиці, який загрожував церковній догматиці. Запропонував тритеїстичну доктрину, суть якої полягає в тому, що якщо існують три Божественні особи, то тоді існує не один, а три самостійних Боги.

Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.) – готував передумови для розмежування філософії та теології. Він – представник онтологічного індивідуалізму і, таким чином, не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.

Вільям Оккам (бл. 1300-1349/50 рр.) – найкращий представник номіналізму. З його іменем пов’язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів - неможлива. Дві галузі знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.

Питання для самоконтролю

У чому полягає відмінність давньоіндійської філософії від інших релігійних систем того часу?
Розкрийте сутність гуманізму давньокитайської філософії.
Які характерні риси філософії Стародавньої Греції?
Прокоментуйте слова Сократа, який зазначив, що доти, поки людина не пізнає себе, вона не може пізнати суті всього світу.
У чому проявляються особливості філософії Платона? Розкрийте сутність філософії Платона.
Як Ви розумієте вислів Аристотеля: «Людина – істота політична»?
На які принципи спирається натурфілософія Епікура? У чому його оригінальність?
Чим відрізняється філософія стоїків від філософії часів Сократа?
У чому полягає специфіка скептиків?
Які основні риси середньовічної філософії?
Чим відрізняється нова (середньовічна) філософська парадигма від античної?
Чому Фому Аквінського характеризують як великого схоласта середньовіччя?
У чому особливості патристичної філософії?
Які основні риси схоластики?
Чим характеризуються реалізм і номіналізм?

ЛЕКЦІЯ 12

Теми 12-13: Філософія Відродження і Реформації. Філософія Нового часу та доби Просвітництва

План

Головні напрямки та риси філософії епохи Відродження, її гуманістичний характер. Основні досягнення та значення філософії Відродження.
Проблеми методу та субстанції в філософії Нового часу.
Філософія епохи Просвітництва.

1. Головні напрямки та риси філософії епохи Відродження, її гуманістичний характер. Основні досягнення та значення філософії Відродження

Відродження – перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі.

Для філософії епохи Відродження характерні такі періоди:

Перехідний період (друга половина ХІІІ – початок ХІV ст.).
Раннє (Італійське) Відродження, гуманізм (кінець ХІІІ – ХV ст.).
Пізнє (північне) Відродження (кінець ХV-ХVІ ст.).

У соціально-економічному відношенні епоха Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософії стає основою формування нової буржуазної культури, філософії та світогляду.

Головні риси епохи:

перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу;
визнання творчої здатності людського розуму;
прагнення до земного щастя;
відкриття людської особистості в її цілісності;
звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої “інституальної істоти божої”;
повернення людини до життєвої активності й утвердження її віри в себе;
обґрунтування основних принципів протестантської етики з її сакралізацією праці та принципом “Хочеш жити – вмій працювати”;
освоєння досягнень культури та оволодіння багатством древньої філософії.

Початок гуманістичного руху і Відродження відносять до кінця ХІІІ – початку ХІV ст.

Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.) – перший “гуманіст”, видатний поет і мислитель, що жив і творив у Флоренції – “столиці” італійського Відродження. Він одним із перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості”.

Франческо Петрарка (1304-1374 рр.) – поет, мислитель-гуманіст, один з перших відкрито критикує “схоластизованого” Аристотеля. Виправдовуючи “земні” устремління людини, звертається до спадщини головним чином античних мислителів.

Колюччо Салютаті (1331-1406 рр.), Леонардо Бруні (1374-1444), Джаноццо Манетті (1396-1459 рр.), Леон Батіста Альберті (1404-1472) – посідали позиції своєрідного антропологізму, який поряд з богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з богом. Людська діяльність як діяльність принципово творча є одним з центральних моментів антропологізму перших гуманістів. Увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі в її відношенні до божественного провидіння.

Гуманізм і антропологізм ранніх мислителів Відродження на перших порах ще не мав під собою фундаментальної “онтологічної” (такої, що спирається на оригінальне розуміння самого буття, реальності) основи.

Першим гуманістам властиві “платонічні”, антиаристотелічні настрої.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) – найвизначніший мислитель-гуманіст ХV ст. із платонівською орієнтацією, який робить перші спроби онтологічного осмислення ренесансного гуманізму.

Його філософсько-онтологічна позиція відображена у головному творі “Про вчене незнання” (1440).

Творіння богом світу мислиться тут у дусі неоплатонічної ідеї “еманації” (вічного і до того ж “безперервного”, а не однократного, породження). Формулюється пантеїстична точка зору (бог “присутній скрізь” у світі, “пронизує” собою все буття, є “живою душею”, самим “буттям” світу).

Пантеїзм “двоцентровий”, антропоцентричний (поряд із традиційним богом-творцем світу стоїть “спів рівний” богові другий світовий творчий “центр” – людина, не офіційно проголошувана “другим богом”).

Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту. Але це не просто природна істота, це особливість, що самоутверджує себе у своєму індивідуальному самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина – не пасивний “образ і подоба божа”, вона вже становить певну “самоцінність” і усвідомлює її.

Людина – центр космічної ієрархії буття, “боговірна” істота.

Марсіліо Фічіно (1433-1499) – найяскравіший представник ренесансного платонізму.

Основні його ідеї:

1) Світ “розгортається” у вигляді низхідних щаблів космічної ієрархії. Таких ступенів п’ять – єдине (бог), космічний розум (“ангел”), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

2) Матерія не є злом, вона – можливість зла.

3) Бог – всезагальна природа речей, він перебуває всюди, оскільки він сам і є цим “всюди”, яке “охоплює” як самого бога, так і все суще

4) Перехід від єдності божественного буття до множинності речового світу реалізується через розум (“вмістилище форм усіх можливих речей”, “непорушна множинність”).

5) Світова душа посідає особливе, серединне місце в ієрархії буття. Вона може реалізувати перехід від непорушного світу першообразів до рухомого світу матеріальних речей. Душа – джерело руху і життя космосу. Конкретний її носій – людина.

6) Людина проголошується вершиною божественного творіння, завдяки творчій міці, здатності перетворювати зовнішній природний світ.

Пануючи над рештою живих істот, вона сама стає свого роду богом - богом нерозумних тварин, богом стихій, богом усіх перетворюваних і змінюваних нею матеріальних речей.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) – звертає увагу на проблему необхідності та свободи волі. Серед різноманітних стимулів людської діяльності називає інтерес (провідні інтереси – збереження і примноження майна).

Пізнє (північне) Відродження (ХV-ХVІ ст.).

Наприкінці ХV-ХVІ ст. ренесансні ідеї поширюються за межі Італії на північ (до Німеччини, Голландії, Англії, Франції тощо).

Еразм Роттердамський (справжнє ім’я Герхардт Герхардс, 1469-1536) – урівнював християнську культуру з культурою “поганською” (античною). Проблему співвідношення божественного провидіння і свободи волі вирішував у гуманістичному дусі (не заперечуючи проти божественного провидіння, він наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людського “в руках божих”, а між цими вирішальними, моментами свободно-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь-який сенс і гріх, і доброчесність, і мораль взагалі).

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму.

Томас Мор (1478-1535), Томмазо Кампанелла (1568-1639) найяскравіше висвітлювали ці ідеї у творах “Утопія” (Т. Мор), “Місто Сонця” (Т. Кампанелла).

Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних “природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін.

Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

У кінці XVІ – на початку XVІІ ст. “перехідна” доба Відродження завершується. Західна Європа вступає до “класичної” пори буржуазного суспільства, до Нового часу.

2. Проблеми методу та субстанції в філософії Нового часу

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Нідерландах, у середині ХVІІ ст. – в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в ХVІІІ ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво. На розвиток філософії справила вплив наукова революція ХVІ-ХVІІ ст. – відрізок часу від опублікування праць М.Коперніка “Про обертання небесних сфер” (1543) до виходу “Математичних засад натуральної філософії” Ісаака Ньютона (1687).

Особливості цієї революції:

відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого;
піднесення досвіду до рангу експерименту;
проголошення математики мовою науки;
відокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика.

Метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу. Основним поняттям метафізики ХVІІ ст. є субстанція.

Субстанція - це:

те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване);
самодетерміноване (незалежне ні від чого);
визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його.

У середньовічній філософії єдиною субстанцією визначався Бог, у Новий час – природа.

Метафізика – перша спроба філософії Нового часу розмежуватися з наукою у пізнанні світу.

Наука пізнавала світ на основі фактів та узагальнень, метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути – невід’ємні властивості).

У філософії Нового часу намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси та закономірності її розвитку.

Емпіризм – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Представники цього методу (течію започаткував Ф.Бекон) вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вона є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм – філософський напрям, який визнає центральну роль у пізнанні розуму, мислення. Представники цього методу (родоначальник Р.Декарт) стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

Матеріалізм – філософський напрям, який визнає субстанцією матерію, природу. У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Великобританії Френсіс Бекон, Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704).

Ідеалізм – філософський напрям, який визнає субстанцією Бога, душу. Ідеалізм у суб’єктивному варіанті розвивали англійські філософи Джон Берклі (1684-1753) та Девід Юм (1711-1776), в об’єктивному – раціоналісти Рене Декарт (1596-1650) і Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).

Деїзм, дуалізм, пантеїзм – проміжні між матеріалізмом та ідеалізмом світоглядні форми.

Деїзм стверджував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи.

Дуалізм виходив із визнання співіснування двох субстанцій – духовної та матеріальної.

Пантеїзм – духовна та матеріальна субстанції виступали як щось єдине, світ постав водночас природою і Богом.

На основі гносеологічного протиставлення суб’єкта й об’єкта формується натуралізм та суб’єктивізм.

Натуралізм – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого. Натуралізм прагне звести суб’єкт (людину) до об’єкту (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). Натуралізм поставав у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини).

Під впливом розвитку механіки поширився механістичний різновид натуралізму, який намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Механіцизм був притаманний фізиці Р.Декарта, світогляду Т.Гоббса, але особливого поширення набув у працях французьких матеріалістів ХVІІ ст.

Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта. Суб’єктивізм намагається вивести об’єкт із суб’єкта, пояснити об’єкт через суб’єкт. Елементи суб’єктивізму притаманні вченню про свідомість Р.Декарта, але в розгорнутому вигляді суб’єктивізм постав у філософії Дж.Берклі та Д.Юма, пізніше І.Канта.

У філософії ХVІІ ст. намітилось особливо важливе протистояння раціоналізму та ірраціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом.

Раціоналізм об’єднував філософів, які вірили у всемогутність наукового пізнання.

Ірраціоналізм обмежував наукове пізнання на користь релігії (Блез Паскаль – 1623-1662 рр.), пізніше, в ХІХ ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії ХVІІ ст.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ.

Основні напрямки його філософії:

Обґрунтування доктрини “природної філософії”, емпіричного методу.
Описання різних видів дослідного пізнання.
Формулювання індукції як методу дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці.
Розробка детальної класифікації наук.
Пропагування наук, розмежування сфери наукового знання і релігійної віри (релігія не повинна втручатися у справи науки).

Йому належить відомий вислів “Знання – це сила”. Найвідоміші праці: “Новий Органон, або істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософії”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Розвитку наук, на думку Ф.Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Аристотелем і різноманітні забобони, ухили розуму (“ідоли”, “привиди”), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викоріняти ці “привиди”, “очистити” від них розум. Цей пошук “чистого суб’єкта”, “чистої свідомості” зумовлений гносеологічним протистоянням суб’єкта і об’єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Ф.Бекон називав чотири “привиди”, які затьмарюють розум:

“привиди роду” – схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати ці явища під сконструйовані власні схеми;
“привиди печери” – відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;
“привиди площі або ринку” – підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);
“привиди театру” – викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій.

Критика “привидів” – перша, але далеко не остання спроба філософії Нового часу виявити суто гносеологічний суб’єкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного суб’єкта (від інших видів діяльності людини).

Ф.Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був.

Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ-матеріаліст.

Основні напрямки його філософії:

Систематизація ідей Ф.Бекона.
Посилення ролі дедуктивного методу в пізнанні при відданні належного математиці в науковому знанні.
Визнання ролі як емпіричного, так і раціонального пізнання (раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз’єднання чуттєвих ідей).
Ідея про те, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу не було б, цілковито чи почасти, схоплене органами чуття”.
Заснування семіотики – науки про знаки (він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятися між собою).
Критика реалізму (“Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є тим, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом”).
Систематично застосування принципів фізики та механіки в етиці й соціальній філософії (його світогляд є суто механічним).
Заснування разом з іншими філософами соціології Нового часу.
Створення договірної концепції походження держави (праця “Левіафан”). На думку Т.Гоббса людина за своєю природою є егоїстичною істотою. Держава постала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з нею ніж без неї.
Розкриття анатомії диктатури як форми державної влади.
Номіналізм, споріднений з емпіриками.

Номіналізм – філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Концепція Т.Гоббса вплинула на формування механістичного світогляду французьких матеріалістів.

Основні твори Т.Гоббса: “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія: “Основи філософії”, “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-просвітник.

Основні напрямки його філософії:

Автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму (емпіризм набув у його працях систематичності й цілісності).
Автор ідейно-політичної доктрини лібералізму.
Теоретик правової системи буржуазного суспільства (неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”).
На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об’єкта (природи) до суб’єкта.
Послідовно реалізує засади матеріалістичного сенсуалізму в своїй концепції.
Стверджує, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди.
Піддає різкій критиці вчення про “вродженні ідеї” Р.Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу – “вроджені” (всі ідеї на думку Дж. Локка походять із досвіту).
Розрізняє зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній досвід – чуттєве сприймання речей зовнішнього світу; внутрішній досвід – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо).
Внутрішній досвід називає рефлексією;
Вимушено відходить від крайнього емпіризму (про це свідчить визнання рефлексії – діяльності самого розуму як джерела ідей). Внутрішній досвід не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.
Дійшов переконання, що загальне поняття “субстанція” не дано в чуттєвому досвіді (агностичний висновок свідчить про те, що словом “субстанція” позначається припущення невідомо чого).
Утримувався від заперечення існування субстанції (це успішно зробили послідовники Дж.Локка, наприклад Д.Юм).
Розвиваючи номіналізм, стверджував, що загальне не входить до складу реального існування речей, воно є творінням розуму, винайденим ним для власного використання;
Поділяє якості предметів на первинні (об’єктивні) і вторинні (суб’єктивні).

Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість”.

Сенсуалізм – напрям філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Загальні характерні риси філософії Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка:

1) Представники деїстичного матеріалізму.

2) Природу розглядали як субстанцію, щось самостійне.

3) Науку вважали єдиним вченням про природу.

4) Сферу моралі залишали в компетенції “Святого Письма”.

5) Світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі.

6) Людську суб’єктивність розглядали як віддзеркалення зовнішнього (механістичного) світу (суб’єктивність зводилася до механістичної комбінації ідей (Т.Гоббс); суб’єктом пізнання вважається окремий індивід, але у вченні про “привиди” (Ф.Бекон) і про суспільний характер знаків (Т.Гоббс) філософи зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання).

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб’єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу про існування світу речей?). Саме так мислив Джордж Берклі.

Джордж Берклі (1684-1753) – англійський теолог і філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні напрямки його філософії:

Відштовхувались від ідей Дж.Локка, стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією).
Відчуття існують у свідомості (реально існують тільки “я”, душа і відчуття в “мені”; душа – мисляча субстанція).
Заперечував існування речей (речі – лише комплекси наших відчуттів).
Існування речей зводив до їх сприймання.
Заперечував матерію як субстанцію;
Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом (будучи у злагоді зі своїм релігійним саном Єпископа, проголошує, що все суще - упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскільки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог).

Приклад Дж.Берклі яскраво переконує, що філософія передбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні одного і того ж.

Основна його праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв Девід Юм, продовжувач ідей Дж.Локка і Дж.Берклі.

Девід Юм (1711-1776) – англійський філософ, історик, економіст.

Основні напрямки його філософії:

Створення теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики.
Тлумачення і утворення складних ідей як психологічних асоціацій простих ідей одна з одної.
Агностичне вирішення проблеми об’єктивного існування причинно-наслідкових зв’язків, вважаючи, що їх існування неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться.
В основі етики – концепція незмінної людської природи.
Ідеал політичного устрою - конституційна монархія.
Формулювання головних принципів новоєвропейського скептицизму (Д.Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він підготував ґрунт для І. Канта).

Значення емпіризму в філософії у тому, що він простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб’єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Засновником раціоналістичної течії є Рене Декарт (1596-1650) – французький філософ, математик.

Основні напрямки його філософії:

Різка критика схоластики.
Заснування раціоналістичного методу пізнання (основою і зразком методу є математика).
Твердження проте, що єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово не можна сумніватись, є істина.
Заснування європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомість (підкреслював, що в процесі пізнання розум відіграє вирішальну роль, а органи чуття дають нам помилкові уявлення про навколишній світ).
Твердження про те, що філософія повинна служити цілям практики (“Замість умоглядної філософії, яка викладається в школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл… ми могли б стати мовби господарями і володарями природи”).
Обґрунтування основних правил наукового методу: 1) починати з простого й очевидного; 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз); 3) йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез); 4) під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків; для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала, і дедукція, що дає умову одержувати наслідки з них (дедукція – перехід у процесі пізнання від загального до одиничного).
Відкриття сфери свідомості як мислеву діяльність суб’єкта (перший його висновок: “Я мислю, отже, я існую”).
Розгляд свідомості як сукупності актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін.
Заклик у процесі пізнання не спиратися на віру, а піддавати сумніву будь-які положення (сумнів у вченні Р.Декарта посідає провідне місце і набуває характеру методологічного принципу).
Оскільки Бог конструював світ як геометр і механік, то для пізнання світу необхідно зрозуміти принципи божественного мислення, а оскільки ці ж вихідні принципи у формі “вроджених ідей” наявні і в людській свідомості, то людина, розвиваючи ідеї людського розуму, може логічно відтворити весь світ.

Механіцизм – це не тільки світогляд, це і програма перетворення світу на основні зведення його до простих механізмів.

Механіцизм Р.Декарта, його дуалізм виявились плідною філософською основою для розвитку наукових ідей – створення аналітичної геометрії, теорії оптики та ін.

Основні праці філософа: “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Беручи до уваги ідеї Р.Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив Бенедикт Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

Досліджував переважно етичні проблеми.
Визнавав математичні раціональності принципом побудови всього сущого.
Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, що розумів як єдину, вічну і нескінчену субстанцію, що є причиною самої себе.
Перейняв вчення Р.Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є “причиною самої себе”.
Визнавав одну субстанцію – Бога.
Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути – протяжність і мислення.
Людина – частина природи (тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтологічної незалежності двох атрибутів субстанції).
Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний та інтуїтивний рід пізнання.
В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання збігається з розумом.

Основна його праця “Етика”.

Ще одним великим раціоналістом ХVІІ ст. був Вільгельм Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ, математик, фізик, історик.

Основні риси його філософії:

Критичний аналіз основних ідей Демокрита, Платона, Августина Аврелія, Р.Декарта, Т.Гоббса, Б.Спінози;
Справжня реальність є не протяжність і рух, як вважав Р.Декарт, а певні духовні центри сили – неподільні активні одиниці, які він називав монадами (грецьк. моназ – одиниця, неподільне).
Матерія сама по собі - пасивна, їй бракує активності, сили (носієм цієї активності є монади; кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло))
Світ є сукупністю монад, простих і складних (складні є результатом сполучення простих монад; світ монад ієрархизований: нижчі – вищі і увінчує усіх Бог).
Намагання у теорії пізнання віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Р.Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Дж.Локка (розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”; як і Р.Декарт, “істини розуму” він не виводив з досвіду, не приймав концепцію “вроджених ідей”, під “істинами розуму” розумів сферу логіко-математичного знання, яке відбудовується за законом заборони протиріччя в мисленні й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фактів; “істини фактів” – це емпіричні випадкові істини.
Твердження про те, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою.
Протест проти вчення Дж.Локка про душу “як чисту дошку” (душа, на його думку, містить в собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність, причина та ін., що її не можна вивести з досвіду).

Основні твори В.Г.Лейбніца: “Міркування про метафізику”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.

3. Філософія епохи Просвітництва

Просвітництво постало як ідейний рух ХVІІІ ст., що охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну, Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії, змушувало ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні – позиції.

Просвітництво за своєю суттю - оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі (його представники не передбачали, що прогрес принесе свої проблеми).

Спільні риси софістів Давньої Греції і просвітників:

ідеологи демократії, які в боротьбі з аристократією піддавали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори;
більше досягли в руйнуванні традицій ніж у творінні нового.

Відмінність софістів і просвітників:

софісти за відсутності науки, релятивізували і суб’єктивізували розум;
просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини: не відривали віри в розум, а створювали культ розуму.

Теоретичні передумови Просвітництва:

філософія ХVІІ ст., (Р.Декарт з його настановою на розум і механістичним світоглядом; Дж.Локк з його орієнтацією на досвід, теорією природних прав людини);
механіка І.Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції.

Найвідоміші французькі просвітники-філософи-деїсти: Франсуа Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Жан-Жак Руссо (1712-1778) і представники матеріалізму Дені Дідро (1713-1784), Жульєн Ламетрі (1709-1754), Клод Гельвецій (1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Антоні Шефтсбері (1671-1713), Джон Колінз (1676-1729) та ін.

У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679-1759), Готгольд Лессінсг (1729-1781) та ін.

Просвітництво – ідеологія молодої буржуазії ХVІІІ ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття (розум сприймає буття в перспективі його перетворення, звідси - дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей; віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ). Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Дж.Локка (опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму).

У філософській літературі ХХ ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично в усіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розв’язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні.

Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механістичного робота-потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства на засадах розуму. Буржуазна демократія яка сформувалася на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм.

Але, ідеал Просвітництва, з усвідомленням його обмеженості, став основою сучасної цивілізації.

П.Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріалізму “Системи природи”, стверджував, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною.

Вчинки людей не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на “природних законах” людей. Уже це свідчить, що просвітникам притаманний механічний натуралізм в розумінні світу. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з розуміння людини як природної істоти. Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Дж.Локком повторював К.Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Дж.Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів. Вчення про “природні права” людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській “Декларації прав…” (1776) і французькій “Декларації прав людини і громадянина” (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії національності, статі), народ проголошувався джерелом влади.

Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Услід за англійськими філософами французькі просвітники (Ж.-Ж.Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то і держава має певні обов’язки перед громадянами.

У боротьбі з Просвітництвом аристократія витворила свою світську ідеологію – романтизм.

Романтизм – філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччині на початку ХІХ ст. Романтики – Фрідріх Шлегель (1772-1829), Людвіг Новаліс (1772-1801).

Відмінні риси просвітників і романтиків:

Просвітники:

виходили з розуму і науки;
відправна точка – окрема людина (права людини), рухалися до соціального цілого;
апелювали до природи;
носії прогресивних ідей.

Романтики:

виходили з віри та релігії;
відправна точка – від цілого (душі народу) до людини;
апелювали до історії, культури;
носії консервативних ідей.

Питання для самоконтролю

Які зміни відбувались у соціально-економічному і культурному житті Західної і Центральної Європи у період Відродження?
У чому виражається ствердження нової самосвідомості людини, нової суспільної позиції?
Які основні теми й проблеми філософії Відродження?
У чому полягає гуманізм і драма філософії відродження?
Які події в суспільно-політичному житті зумовили появу нової філософії у ХVІІ – ХVІІІ ст.?
Які основні риси французького Просвітництва?
Які основні риси німецького Просвітництва?
У чому специфіка англійського Просвітництва?

ЛЕКЦІЯ 13

Тема 14:. Німецька кластична філософія та марксизм

План

Особливості німецької класичної філософії. Філософія І. Канта, Г.Гегеля, Л. Фейєрбаха.
Особливості філософії марксизму.

1. Особливості німецької класичної філософії. Філософія І. Канта, Г.Гегеля, Л. Фейєрбаха

Поняттям німецька класична філософія визначаються філософські вчення феодальної Германії другої половини ХVІІ-ХІХ ст. (період ідейної підготовки там буржуазної революції). Її сформулювали І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах.

Для німецької класичної філософії характерним є:

зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури;
переосмислення самого суб’єкта (якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб’єкт постає як творча діяльність (І.Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель);
значний крок у розвитку матеріалізму та діалектики, у створенні наукового світогляду.

Іммануїл Кант (1724-1804) – засновник німецької класичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

Фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї.
Теоретично обґрунтував автономії волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації.
Творчість поділяється на докритичний і критичний періоди (докритичний період, який І.Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості; основне надбання - космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє віру філософа в можливість розуму осягнути закономірності природи; критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом)).
Джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті.
Твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб’єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу.
Крім теоретичного визнавав у людині практичний розум (“Критика практичного розуму”); практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю; теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом).
Практичний розум стосується сфери ноумонів (речей у собі, Бога, душі).
Поставив практичний розум вище теоретичного (він керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними).
Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини (саме по собі воно не є благом).
Відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.
Виходив з того, що людська воля є автономною (сама собі задає закони своєї діяльності), стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі).
Прийнявши принцип свободи волі, вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, що має ціль у собі, а не як до засобу.

У “Критиці чистого розуму” І.Кант ставить три знамениті питання:

Що я можу знати? (На це питання дає відповідь його дослідження “чистого розуму”).
Що я повинен робити? (Відповідь філософ з’ясував у “Критиці практичного розуму”).
На що я можу сподіватися? (Відповідь містить дослідження релігії в межах розуму).

І.Кант відповідав на всі порушенні ним питання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму.

Йоган-Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

Слідуючи за І.Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук.
Представник суб’єктивного ідеалізму, який все виводить і пояснює з діяльності “Я” як творчої першооснови; “Не-Я” виступає як об’єкт, який обмежує свободу “Я”.
Об’єкт, у формі як природи, так і культури у філософії Й.-Г.Фіхте породжений суб’єктом (за це намагання “виколупати” об’єкт із суб’єкта його критикували І.Кант і Ф.-В.-Й.Шеллінг).
Родоначальник принципу “дія породжує буття”.
Як і І.Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним;
Пізнання для нього виступає як момент залежності “Я” від “Не-Я” (“Я” діє як вільне, оскільки воно творить “Не-Я”).
Обґрунтував ідеї нації, національності, необхідність виховання національної самосвідомості.

Філософія Й.-Г.Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Ф.-В.-Й.Шеллінг і Г.-В.-Ф.Гегель.

Основні праці філософа: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини ”, “Основи природного права” тощо.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) – німецький філософ, представник об’єктивного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

Перебував під впливом наукових відкриттів.
Не прийняв концепції Й.-Г.Фіхте, хоча виступає як його послідовник (перейнявши у Й.-Г.Фіхте ідею тотожності суб’єкта і об’єкта, переносить центр ваги з суб’єкта на об’єкт).
Природа у нього - не пасивний матеріал для діяльності суб’єкта, а творче начало.
Природа – це процес самотворчості, самореалізації (вона – розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині); в природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Й.-Г.Фіхте відкрив у суб’єкті).
Натурфілософія Ф.-В.-Й.Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів, має діалектичний характер (основні її принципи: 1) принцип полярності (цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежності, двоякості); 2) принцип історизму: всі форми природи є тільки сходинками її розвитку; 3) принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як виду систематизуючого знання; 4) принцип єдності сил природи (Ф.-В.-Й.Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у ХІХ-ХХ ст. втілився в природничонаукових законах, наприклад, у законі збереження і перетворення енергії)).
Світ розглядає як “твір мистецтва”, як “нижчу поезію” (дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи ніж наука, тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого).
Концепції Ф.-В.-Й.Шеллінга притаманний пантеїзм (розум, мислення існують тільки в бутті (реальну) і через буття; буття, реальність є буттям розуму; взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх єдність, тотожність).

Основні праці філософа: “Ідеї до філософії природи”, “Про світову душу”, “Перший нарис системи натурфілософії”, “Вступ до нарису системи натурфілософії”, “Система трансцендентального ідеалізму”.

Концепція Ф.-В.-Й.Шеллінга мала значний вплив на Г.-В.-Ф.Гегеля. Ф.-В.-Й.Шеллінг, який значно пережив Г.-В.-Ф.Гегеля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелівський панлогізм.

Панлогізм філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, “ розум, що пізнає сам себе ” (Г.-В.-Ф.Гегель).

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) – представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обґрунтованої системи ідеалістичної діалектики.

Основні напрямки його філософії:

Подолав недоліки своїх попередників.
Дві ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи: 1) переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.
Скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію.
Вважав, що будь-яке знання є опосередкованим (це стосується і філософського, розумного пізнання).
Абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання.
Вихідний пункт філософської концепції - тотожність, буття та мислення (ця тотожність є на думку Г.-В.-Ф.Гегель, як її взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності; мислення є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою всього сущого).
Мислення відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є “інобуттям” цього об’єктивного існуючого мислення, або абсолютної ідеї.
Мислення (абсолютну ідею) розглядає не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого;
Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Г.-В.-Ф.Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – абсолютний дух (на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи складають філософську систему Г.-В.-Ф.Гегеля: логіку, філософію природи та філософію духу.

Логіка як вчення про сутність усіх речей, це наука про ідею в собі та для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Г.-В.-Ф.Гегель намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Логіка збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Значним досягненням Г.-В.-Ф.Гегеля було дослідження логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою:

твердження (теза) – вихідна думка, ті чи інші первісні теоретичні положення;
заперечення цього твердження (антитеза);
та заперечення заперечення, якісно нове твердження (синтез).

Кожна наступна сходинка, на думку Г.-В.-Ф.Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку.

Системи логічних категорій філософ розподіляє на три підгрупи: буття – сутність - поняття.

Буття включає в себе категорії якості, кількості, міри.

Сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.ін.

Поняття включає в себе два моменти:

перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм);
перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Суперечність є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, всезагальним принципом саморозвитку.

Діалектичне заперечення (“зняття”), або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Г.-В.-Ф.Гегеля.

Зняття включає в себе три взаємодіючих моменти:

перший – власне заперечення, усунення подолання;
другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному;
третій – це “зняття”, перехід на більш зрілий рівень розвитку.

Своє вчення про заперечення заперечення Г.-В.-Ф.Гегель зображував у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, Гегель здійснив переворот у філософській думці ХІХ ст., підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Філософія природи є наукою про ідею в її інобутті, в її відчуженому стані; природа найбільшою мірою перебуває під владою розсудку, вона є царством розсудку. У філософії природи окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Філософія духу включає в себе вчення про дух: суб’єктивний (антропологія, феноменологія, психологія), об’єктивний (право, мораль, держава), вчення про абсолютний (мистецтво, релігія, філософія). Це - людство та людська історія, вища сходинка у розвитку абсолютної ідеї.

В основі гегелевського розуміння історії лежить поняття світового духу (світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами: вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а зі своїх приватних індивідуальних інтересів; дух діє підсвідомо (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський.

У філософії Гегеля слід розрізняти діалектичний метод та систему.

Діалектичний метод:

виходить з пізнання всезагального розвитку;
заснований на пізнанні всезагальності суперечності;
вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів;
вимагає постійного перетворення дійсності.

Система:

заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі; вимагає обмеження розвитку;
вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану;
передбачає конструювання зв’язків з голови;
стверджує незмінність існуючого стану речей.

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

Основні праці філософа: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії”, тощо.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) – представник антропологічного, метафізичного матеріалізму.

Основні напрямки його філософії:

Початок і розвиток філософської діяльності припадають на період глибокої кризи класичної філософії.
Роль вчення в історико-філософському процесі визначається проміжною ланкою між Г.-В.-Ф.Гегелем і К.Марксом.
Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії.
Розрізняють два періоди у філософському розвитку Фейєрбаха: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Г.-В.-Ф.Гегеля і його послідовників; другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головна справа життя – критика релігії (розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одне);
Філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета.
Теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту; теологія, з точки зору Л.А.Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою.

Протилежні сторони філософії й теології:

Філософія:

фундамент філософії – природа, розум;
розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії та закони духу;
добро – втілення доброчинства, чесності людини, виражене у діях.

Теологія:

фундамент теології – чудо, воля;
розглядає закони моралі як заповіді Бога;
добро є тому, що так хоче і велить Бог;
Бог – це відчужена сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй;
людина створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню;
людина – страждуща істота; природа не відповідає на її страждання (сповідання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження;
людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності;
людина проголошується основним предметом філософії;
антропологізм полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі; такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце);
значно менше уваги приділяв культуротворчій природі людині, її історичному способу буття;
суспільна сутність людини випускалася.

Основні праці філософа: “До критики філософії Гегеля”, “Думки про смерть та безсмертя”, “Історія філософії Нового часу від Бекона… до Бенедикта Спінози”, “Виклад, розвиток і критика філософії Лейбніца”.

2. Особливості філософії марксизму

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) – творці марксизму.

Марксизм виник в середині ХІХ ст. як продовження вчень найвідоміших мислителів минулого.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і теорію революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т.з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини К.Маркс і Ф.Енгельс проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства.

У цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціальних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Симон, Шарль Фур’є), які зображували щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальній рівності та вільної праці.

Три складові частини марксизму:

філософія (діалектичний матеріалізм);
політична економія;
теорія соціалізму.

Філософія:

вивчає найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення;
дає діалектико-матеріалістичне обґрунтування революційної перебудови суспільства.

Політична економія:

вивчає закони суспільного виробництва матеріальних благ;
дає економічне обґрунтування революційної перебудови суспільства.

Науковий соціалізм:

вивчає закономірності та шлях переходу суспільства від капіталізму до соціалізму;
дає соціально-політичне та духовне обґрунтування соціалізму.

Історичні передумови марксизму:

Суспільно-економічні:

бурхливий розвиток капіталізму;
розвиток промислового пролетаріату та зростання його революційності;
загострення суспільного антагонізму між пролетаріатом та буржуазією.

Виникла потреба в теоретичному обґрунтуванні необхідності та шляхів докорінної зміни існуючого устрою, потреба в революційній теорії робітничого класу.

Ідейно-теоретичні:

Марксизм був підготовлений усім попереднім розвитком передової суспільно-політичної думки.

Джерела:

німецька класична філософія;
англійська політична економія;
англійський та французький утопічний соціалізм.

Природничо-наукові:

Основа для діалектико-матеріалістичного світогляду.

Три великих наукових відкриття:

закон збереження та перетворення енергії;
теорія клітинного будування організмів;
теорія біологічної еволюції Ч.Дарвіна.

Основні ідеї марксизму, їх новизна:

Органічне об’єднання матеріалізму та діалектики в єдину теорію (діалектичний матеріалізм): а) діалектичність притаманна перш за все самому матеріальному світу, а не тим ідеям, які відображають його в людській голові; б) діалектичний матеріалізм розглядає світ не тільки як матеріальний, який пізнається, але й як діалектичний - в різноманітності та взаємозв’язку, в єдності та протилежності, в постійному русі та розвитку;
Матеріалістичне поняття суспільства та його історії (марксизм поширив матеріалізм на суспільне життя і людську історію, відзначив роль практики як суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання: дозволяє людині перетворювати природний світ, розвиває та удосконалює самих людей, є джерелом пізнання).
Матеріальне життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили і виробничі відносини.
Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки) та виробничих відносин.
Стрижнем соціальної філософії К.Маркса є концепція базису і надбудови. На її основі в ХХ ст. сформулювалася соціологія знання – концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість.

Обмеження вчення про базис і надбудову:

Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея базису і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуазних суспільствах вона не відігравала такої ролі.
М.Вебер у “Протестантській етиці” переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки.

Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. Наприклад, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестантизму і католицизму – релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки.

Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеології. Що ж стосується правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтерпретація їх як ідеологій) є дискусійним.

Інші недоліки філософії К.Маркса:

Не знайшла однозначного вирішення в соціальній теорії Маркса проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій).
Філософія К.Маркса вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку вчення з боку багатьох послідовників. Однак, некласичною вона є по відношенню до інтерпретації філософії як ідеології.
Марксизм першим відкрито визнав класовий характер свого вчення (прямо заявив, що виступає з позицій робітничого класу, інтереси якого збігаються з інтересами усіх працівників).
В цілому марксизму властива переоцінка ролі матеріального фактора, зокрема економічного, у поясненні життєдіяльності суспільства. Значення свідомості, суб’єктивного фактора постійно підкреслювалось, але недостатньо враховувалося.
Через увесь марксизм проходить ідея знищення приватної власності.
Комуністичний ідеал не знайшов адекватної реалізації на практиці.
Релігія піддається нищівній критиці (“Релігія – опіум для народу”).

Значення марксизму

Одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об’єктивного світу, місця і ролі людини в ньому; показати взаємозв’язок матеріального і духовного світів, об’єктивного і суб’єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення; спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів.
Вперше за всю історію філософії розвиток суспільства розглядається з матеріалістичних позицій. Минуле і майбутнє людства постають як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь. (Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом).
Особливе місце посідає проблема людини (К.Маркс і Ф.Енгельс розглядають людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен).
Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала розробка проблем практики (практика займала одне з центральних місць і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. К.Маркс у “Тезах про Фейєрбаха” зазначав : “Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його”).
Виникнення і розвиток марксистської філософії – якісний стрибок в історико-філософському процесі. (Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації).

Ідеї філософії марксизму справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і на життя суспільства і продовжують функціонувати у духовній культурі ХХІ ст. Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, - філософи з відомими у світі іменами: угорець Д.Лукач (1885-1971 рр.), француз Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.), німці і водночас американці Е.Фромм (1900-1980 рр.) та Г.Маркузе (1898-1979 рр.), француз Л.Альтюссер (народ. 1918 р.), німець Ю.Хабермас (народ. 1928 р.), багато інших. Особливе місце належить В.Леніну (1875-1924 рр.), який намагався максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу.

Основні праці К.Маркса: “Рукописи 1844 року”, “Капітал”, “Німецька ідеологія” (спільно з Ф.Енгельсом), “Тези про Фейєрбаха” тощо.

Основні праці Ф.Енгельса: “Діалектика природи”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину”, “Походження сім’ї, приватної власності та держави” тощо.

Питання для самоконтролю

Назвіть вихідні принципи етики І. Канта.
Визначте і обґрунтуйте сутність діалектики Г. Гегеля.
У чому полягає антропологізм філософії Л. Фейєрбаха?
Що запозичив марксизм з німецької класичної філософії?
Які основні риси марксистської філософії?
Які основні постулати теорії діалектичного матеріалізму?
Як у марксизмі розуміється поняття практики?

ЛЕКЦІЯ 14

Теми 15-16:. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні. Сучасна світова філософія

План

Джерела української філософської думки.
Філософська думка в Україні ХIV-XVIII ст.
Основні ідеї української філософії ХІХ ст.
Новітня українська філософія.
Основні напрямки новітньої філософії.

1. Джерела української філософської думки

Передумовами виникнення філософської і суспільно-політичної думки на території України:

формування держави;
запровадження християнства та надання йому статусу офіційної державної релігії (988 р.);
розповсюдження писемності, поява перших письмових пам’яток наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.;
розвиток національного самоусвідомлення, осмислення світоглядних проблем пізнавального процесу;
успіхи в культурному, соціально-економічному розвитку.

Головні проблеми дослідження філософів:

філософсько-світоглядні;
політичні;
історичні.

Визначальною рисою був – вплив релігії на духовне життя Київської Русі не призвів до перетворення філософії в служницю богослов’я (теології).

Перші пам’ятники філософської думки Київської Русі Х-ХІІ ст. були:

Слово про закон і Благодать;
Слово о полку Ігоревім

У “Слові про Закон і Благодать” митрополит Київський Іларіон виступає за те, щоб суспільний лад основувався на благодаті.

Принципи суспільного устрою – закон, який передбачає підкорення народів одним одному, і благодать, яка передбачає рівноправність народів. Прикладом суспільного ладу, заснованого на принципі благодаті, Іларіон вважає Київську Русь.

У “Слові о полку Ігоревім” відстоюються патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, укріплення і централізації держави для відпору іноземним загарбникам.

У ХІІІ-ХIV ст. широке розповсюдження знайшли твори, в яких розвивалися філософські ідеї розуміння бога, світу, людини.

Ареопагітики створили релігійно-філософські твори неоплатонічного напрямку:

а) зібрання чотирьох трактатів:

“Про божественні імена”;
“Про небесну ієрархію”;
“Про церковну ієрархію”;
“Таємне богослов’я”.

б) зібрання десяти листів, що протягом довгого часу приписувалися першому афінському єпископу І ст. н.е. Діонісію Ареопагіту (звідси назва зводу творів).

Значення ареопагітиків:

протягом цілого десятиліття (до Відродження) вони були найпопулярнішим твором релігійно-філософської думки;
послужили одним із ідейних джерел усієї середньовічної філософії;
в них виявились елементи діалектики;
позитивні риси в ученні про матерію і форму (це з успіхом використовувалось у боротьбі з середньовічним аристотелізмом і схоластикою).

2. Філософська думка в Україні ХIV-XVIII ст.

Філософія даного періоду умовно поділяється на два етапи.

І етап – ХІV-ХVІ ст.

Характеристика даного етапу:

Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей.
Єретики виступали проти церковної ієрархії, монархів, критикували з раціоналістичних позицій деякі православні догмати, церковні обряди, розвивали ідеї про свободу, волю, умовою реалізації яких вважали розповсюдження освіти.
Релігійні єресі в Україні були тісно пов’язані з релігійними єресями в Росії (Ф.Косий, Ф.Куруцин), Білорусії (С.Будний, Л.Критковський).
В боротьбі проти єресі православна церква звернулася до розробки технологічних вчень і використання для їхнього обґрунтування схоластичної філософії.
Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, що одержали розповсюдження в Україні в ХVІ столітті.

Ранні українські гуманісти (Дрогобич, Оріховський, Русін) стверджували самоцінність людської особистості, орієнтували філософію на пізнання природи і людини, пропагували пантеїстичний світогляд.

Гуманісти не поривали з християнством, яке вони поєднували з античним вченням.

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.

Характеристика даного етапу:

Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, насильницького насадження в Україні Брестської Унії 1656 р. і католицизму, возз’єднання з Росією.
Релігійна полеміка Г.Смотрицького, Х.Філалета, І.Вітенського, С.Зизанія, З.Копистянського та ін. значною мірою вплинула на об’єднання сил українського народу проти соціального і національного гноблення, за возз’єднання з Росією. Їх твори були спрямовані проти Брестської Унії, католицької церкви, верхівки православного духовенства, що зрадила свій народ у боротьбі проти польських і українських феодалів.
Переклади Біблії на слов’янські мови.
Демократична інтерпретація її текстів, звернення до ідей рівності й братерства, ідеалізація відносин у ранньохристиянській общині об’єднували письменників-полемістів і діячів братських шкіл із західноєвропейськими реформаторами, сприяючи формуванню ідеології Реформації.

Із братськими школами (Луцькою, Львівською, Київською), з Острозьким культурно-освітнім центром, заснованим українським магнатом князем Костянтином Острозьким в 1576 р., була пов’язана діяльність українських полемістів.

Основними вченнями були гуманістичні вчення про людину, її місце в світі (К.Ставковецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Р.Євлевіч).

Києво-Могилянська академія булла відкрита за ініціативою Петра Могили. В 1701 р. перейменована в академію.

Її роль у розвитку філософської думки:

Переосмислення схоластичних концепцій:

схоластику використовують для раціонально-логічного обґрунтування православного віровчення;
піддають суворій критиці ряд її напрямків, наприклад, томізм.

Перехід від схоластики до філософських концепцій нового часу, пов’язаних із пантеїзмом, деїзмом, своєрідним сполученням принципів механізму і стихійної діалектики.
Вивчення:

слов’янської, латинської, грецької, польської мов;
арифметики, геометрії, музики і граматики;
у старших класах - філософії.

Розповсюдження наукових знань, культурних традицій.
Центр розвитку філософії в Україні: тут філософію вперше почали викладати окремо від теології; серед вихованців і слухачів – провідні філософи – Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода та ін.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) – видатний вітчизняний мислитель, творчість якого є досягненням культури українського і російського народів, представник науково-просвітницького напрямку. Про офіційний характер вітчизняної суспільної думки свідчить його теорія просвітницького абсолютизму.

Значення теорії просвітницького абсолютизму:

дана теорія – опора на досягнення західноєвропейської суспільної думки;
вивчення про природне право виконувало ідеологічні функції захисту сильної централізованої російської держави, на чолі якої повинен стояти освічений монарх;
рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіти з неосвіченістю;
державна влада має божественний вплив і стоїть вище батьківської.

Три форми державного правління:

Демократія – суспільство править в інтересах усіх громадян із їх допомогою.
Аристократія – “кілька вибраних мужів правлять вітчизною”.
Монархія – вся держава в руках однієї людини, монарха.

Розглядає філософські питання з позиції деїзму (лат. deus - бог), - вчення, яке визнає існування Бога в якості безособистісної першопричини світу, що розвивається потім за своїми власними законами.

Давав високу оцінку відкриттям Г.-В.-Ф.Гегеля, М.Коперніка, спробував знайти компромісне розв’язання проблеми взаємовідношення знання і віри.

У його працях порушуються морально-етичні проблеми (розглядаючи боротьбу добра і зла, він порівнює добро з багатством, зло з бідністю).

Велике значення приділяє праці, яка сприяє виникненню в душах людей благородних почуттів. Ідеалом для Ф.Прокоповича є добра людина. Він різко засуджує лицемірство: “блажен алчущий и жаждущий, но алчущий и жаждущий правды”.

Григорія Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – представник етико-гуманістичного напряму освіти. Видатний український мислитель, основоположник класичної української філософії, демократ, прибічник об’єктивного ідеалізму. Відомий етичним вченням. Критикує соціальну нерівність, багатство, моральний розпад, пануючих верств сучасного йому суспільства. Розробляє концепцію “спорідненої праці”, пов’язує щастя з працею, яка відповідає покликанню і самовдосконаленню. Людське щастя - в центрі уваги Г. Сковороди. Його він розглядає в зв’язку зі “спорідненою”, творчою працею, тобто працею, яка відповідає природним нахилам людини.

Створює концепцію трьох світів:

Макрокосму (нескінченного світу, який складається з множини світів).
Мікрокосму (людина).
Символічного світу (образи Біблії).

Ці “три мира” на думку Г.Сковороди, складаються із двох “натур” – видимої і невидимої.

Видима натура – тлінна оболонка, тінь вічного древа життя, тобто духу - невидимої натури.

Визнаючи традиції раціоналізму і просвітительства щодо пізнання світу, звеличує могутність розуму, спрямованого на пізнання таємниць природи.

3. Основні ідеї української філософії ХІХ ст.

Основними ідеями філософії ХІХ ст. були:

Просвітницькі: обґрунтування розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального удосконалення суспільства (Я.Козельський, І. Рижський, І.Котляревський та ін.).
Проблема людини: питання свободи, творчості, пізнання, можливості використання знань в суспільному житті.
Ідея суверенітету українського народу.
Ідеї декабристів, Радищева (їх основна політична мета – ліквідація кріпосного права, самодержавства, встановлення республіканського ладу).

Виокремлювались дві основні тенденції:

Книжно-академічнв (Л.Д, Юркевич);
- Народно-практична (Кирило-Мефодіївське товариство_

Проблема визволення людини і нації в творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства (кінець 1845 - березень 1847) реалізувалась через сформування ідеї федерації вільних слов’янських республік (М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко).

Микола Костомаров (1817-1887рр.) – відомий письменник, історик, етнограф, культурний діяч, філософ. Світ природи за М.Костомаровим – не просто “Бездушна матерія”, він знаходиться у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог створив світ, духовне начало, що сприймається людським серцем. М.Костомаров - автор “Книги буття українського народу”. Це фактично був маніфест (програма Кирило-Мефодіївського братства), написаний своєрідним “біблійно-пророчим стилем”. Завершується книга програмою-пророцтвом про майбутнє України та всіх слов’янських народів, які будуть вільними.

У 1861 році М.Костомаров публікує в журналі “Основа” статтю “Дві російські народності”, в якій намагається зробити порівняльний аналіз українського та російського менталітету.

Пантелеймон Куліш (1891-1897 рр.) – письменник, історик, етнограф, культурний діяч. Філософська позиція П. Куліша є протиріччям:

спрямованість на “внутрішнє” людини. Глибинною внутрішньою таємницею природи людини є серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною;
внутрішнє глибинне протистоїть зовнішньому поверховому, ворожому Україні, рідному краю з постійного змагання внутрішнього та поверхового складається цілий ланцюг протилежностей: минуле – сучасне, хутір – місто, Україна – Європа і т. ін.;
вважає проявом екзистенціальної “глибини людської природи” безпосередній голос серця. (Це близько до того, що через півстоліття скаже М.Хайдеггер про метафізичну глибину мови).

Він вважає, що існує дві мови:

мова серця, пов’язана з глибинною, внутрішньою таємницею природи, серця.
мова розуму, пов’язана з зовнішнім, поверховим

Орієнтація на сільськогосподарську культуру, яка очищує землю від усього непотрібного. (Звідси виникає поняття “хуторянської” філософії, як філософії єдності з природою, рідною землею людини-хуторянина, яка, “твердо на своїй рідній землі стоїть”).

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) – український поет, художник, мислитель, революційний демократ, філософ. Найважливіша сторона діяльність – непримиренна боротьба проти самодержавної політики, національного гніту народів.

Рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав необхідним виховувати в народних масах почуття національної гордості, необхідність боротьби за рівність.

Величезну значимість мають погляди на історію українського народу – не тільки героїчну, але й багатостраждальну.

Розвивав слов’янську проблему з позицій революційного демократизму та братерської єдності слов’ян.

Рішуче заперечував реакційні антислов’янські теорії.

Мріяв про соціальний прогрес, пов’язуючи його з розвитком техніки, промисловості, появою робітничого класу на новому етапі визвольної боротьби.

Вірив у те, що представники науки та техніки допоможуть робочому люду, що їх відкриття служитимуть трудовому народу.

Памфіл Данилович Юркевич (1826-1824 рр.) – автор своєрідної філософської концепції, що має назву “філософія серця”. Філософ-ідеаліст, богослов.

Намагався спростувати роботи М.Г.Чернишевського про антропологічний принцип філософії з позиції ідеалізму.

Відкрив матеріалістичне тлумачення психічного життя людини, протиставляв йому християнське розуміння єдності душі та тіла. Людина, на його думку, пізнається двояко: тіло пізнається зовнішніми почуттями, а душевні явища – внутрішніми почуттями, вірою, осереддям яких є серце. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж - основа неповторності й унікальності людської особистості. В серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.

Розум, “голова”, керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Наука не повинна втручатися в пояснення духовного життя, оскільки вона не має для цього засобів пізнання.

Лейтмотивом творчості видатних українських письменників та філософів Лесі Українки й Івана Франка є ствердження загальнолюдських цінностей. У боротьбі добра проти зла в суспільному житті, в духовному світі особи перемагає добро. Воно торжествує та перемагає сили експлуатації та гніту. Способи затвердження добра можуть бути різноманітними і вбирають в себе не тільки сферу морального самоудосконалення і форми революційної боротьби, але й закликають до революційної діяльності.

Леся Українка (1871-1913 рр.) – українська поетеса, літературний критик, громадська діячка, філософ.

Продовжує традиції Т. Шевченка в українській культурі кінця ХІ - початку ХХ ст. У філософських працях порушує проблеми життя, дійсності, актуальні проблеми сучасності. Піддає критичному аналізу вчення Платона, Ф.Ніцше та ін.

У центрі уваги - проблеми моральної свідомості людства. Вона підкреслювала, що етичні та моральні правила діалектично змінюються.

Вважала, що історія суспільства являє собою закономірний процес, який проявляється в зміні різноманітних форм суспільного життя. Силами, що рухають розвиток суспільства, є не окремі особи, а народні маси.

Відтворила в своїй творчості оригінальне філософське світовідчуття та світорозуміння.

Іван Якович Франко (1856-1915 рр.) – український письменник, вчений, публіцист, філософ.

Філософські погляди І. Франка мали матеріалістичну спрямованість та чітко виражали елементи діалектики. Він відстоює ідеї закономірності суспільного розвитку та виявляє елементи матеріалістичного розуміння історії.

Вивчаючи “Капітал” К.Маркса, звертає увагу на економічні основи капіталістичного суспільства. Під впливом теорій Е.Тестора та Г.Спенсера переносить у ряді випадків положення еволюційної теорії Ч.Дарвіна на історію суспільства. Критикуючи соціал-дарвіністів та їх теорію боротьби, вважав, що ця теорія не допомагає з’ясувати ні початок історії, ні розвиток людської культури. Він висловлює думку, що сліди комунізму слід шукати в новозавітній християнській літературі та у грецького мудреця Платона.

Основні риси світогляду І. Франка:

Вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне та національне визволення, забезпечення реального народовладдя, впевненість у тому, що монопольне володіння землею та фабриками має бути замінено колективною громадською власністю тих, чиєю працею ця власність створюється, забезпечення загальнолюдських прав та волі.
Подолання соціальних та економічних причин відчуження, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать.
Матеріалістичний монізм (єдина думка) у поглядах на природу суспільства та людини, впевненість у тому, що “матерія і сила, дух і тіло - одна суть”, впевненість у необмеженості пізнання світу, діалектичних підходів до розвитку в природі та суспільстві, а також в осмисленні методу пізнання.
Економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів та матеріальних умов життя народу у виділенні боротьби народних мас як сили, що рухає суспільний розвиток, з’ясування об’єктивних причин класового розподілу людей та виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей розподіл призводить.
Постійна увага до найважливіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничонаукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна. На думку І.Франка, людина – вінець природи. Проте, для того, щоб розкрились її риси, необхідні соціальні умови, які сприяли б виявленню інтелектуальних, творчих можливостей особи.

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) – видатний український мислитель, історик, етнограф, філософ.

М.Драгоманов був упевнений у необмежених можливостях людського розуму та науки пізнавати світ.

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, розглядав їх зв’язок та взаємодію.

Звертаючись до вивчення природи суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його сторони, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні сторони життя народу. Особливу увагу він приділяв політиці, культурі та вихованню.

Звертаючись до розвитку суспільства виходив з того, що економічна діяльність людей має за мету задоволення їх природженої потреби – виживання.

Соціологічні погляди:

Основною одиницею суспільства М.Драгоманов вважав людську особу. Основними елементами його структури – особу, суспільство, націю. Його соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство (“безначальство”). Шлях до такого ладу – федералізм. Він вважав перспективною ідею федерації, яку сформулювало Кирило-Мефодіївське товариство.

Виступав за зв’язок “української справи з російськими процесами”.

За своєю філософською позицією – послідовник О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона, тобто мислитель позитивістсько-натуралістичного плану.

Характерною для нього є атеїстична позиція. Соціалізм у нього “анархічний”, а не “общинний”, тобто орієнтований на індивідуально-автономні, а не усереднююче-унітаристські параметри людської особистості.

Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) – український історик, громадський діяч, філософ.

У творах М.Грушевського багато цікавого фактичного матеріалу, а також досліджень про розвиток української мови та літератури, усної народної творчості.

Він проводив науковий аналіз невідомих раніше історичних документів, статей, літературних творів. Добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх працях погляди багатьох філософів Західної Європи ХVІІ-ХІХ ст.

У центрі уваги М.Грушевського завжди стояло національне питання в Україні. В публіцистичних статтях і виступах він звинувачує як російську, так і українську інтелігенцію, яка не розуміла важливості національного питання.

Питання національного звільнення М.Грушевський пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями.

На думку М.Грушевського, Україна увійшла до складу Російської держави на правах автономії, потім це право було порушене.

4. Новітня українська філософія

У новітній українській філософії визначається кілька основних напрямків.

Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст.

Київська екзистенціально-філософська школа (М.Бердяєв, Л.Шестов, В.Зеньковський та ін.);
Леся Українка;
Михайло Коцюбинський;
Володимир Винниченко.

Її характерні риси: поширення, “наступ” об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття. Наука, за Л.Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими.

Микола Бердяєв твердить, що “перше одкровення” Бога-отця (Старий Заповіт) і “друге одкровення” Бога-сина (Новий Заповіт) ще залишали бога трансцендентним людині. Тому потрібне “третє одкровення” – “антроподицея” (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття. “Третього одкровення” не можна чекати, його має здійснити сама людина.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки. Міфологічно-атеїстична ідея органічної “зрощеності” людини з природою, антропологічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісової пісні”.

Глибоко екзистенціальною є творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Вихід – в поверненні до природи.

М.Коцюбинського цікавить людська особистість; не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”. Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як “націонал-комуніста”).

Поступово В.Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Він виробляє своєрідну світоглядну позицію конкордизму (від французького concorde - згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в згоді сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут - коріння одного з провідних принципів його етики – “чесності з собою”. В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, конвергенції) капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства; у творах відчувається екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації.

Оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосередньо прилучення людини до сонячної енергії – звучить роман “Сонячна машина”.

Культурно-філософський підйом 20-х років (“розстріляне відродження”).

У цей період створюється така атмосфера, яку назвали культурним феноменом, українським відродженням 20-х років. Це була спроба зберегти, творчо розвинути українську національну культуру (Євген Плужник (1898-1936), Микола Куліш (1892-1937), Григорій Косинка (1899-1934), Володимир Юринець (1891-1937) та ін.).

Слід звернути увагу на оригінальність, буйне суцвіття талантів, гострий інтерес до філософських проблем, виразну спрямованість на світоглядно-філософську тематику.

Українізація відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культури.

За короткий період існування незалежної України (1917-1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій. У 1918 р. урочисто відкрито перший Державний Український університет у м. Києві, у Полтаві почав працювати історико-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва і т.ін.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури.

На довгі роки в історії української філософії запанувала догматична схоластика сталінізму. Ті, хто не був згодний з порядком, стали “ворогами народу”. У 1936 році на сторінках всесоюзного журналу “Під прапором марксизму” в статті “До витоків боротьби на філософському фронті України” виступив заступник директора інституту філософії М.Шовкопляс. Він підкреслив, що Я.Білик, П.Демчук, Т.Овчарова та ін. – націоналістичні фашисти; Я.Блудова, О.Андреянова, Д.Ігнатюк та ін. – контрреволюційна група меншовицько-зінов’євських елементів і т.ін.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар “асфальту” офіційно-державної “класики” марксизму-ленінізму.

В інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів: М.Омельяновський, В.Шинкарук, А.Петрусенко, Б.Лобовик та ін.

Філософія українських “шістдесятників” (“друге відродження”).

Позитивні зрушення в українській філософії призвели до її другого її відродження (60-ті роки). Багато в чому українська філософія доби “другого відродження” завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію Павла Копніна (1922-1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Згодом у 1959 р., П.Копнін очолив кафедру філософії Київського університету, в 1964 р. став директором Інституту філософії Української академії наук.

Акцент філософських міркувань переносився з невблаганних “об’єктивних законів” розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення реалій все ширше використовується методологічний арсенал діалектики, йде пошук ідей; дослідження П.Копніна та його учнів назвали “червоним позитивізмом”, який був ефективним духовним стимулятором.

П.Копнін заснував відділ логіки наукового дослідження на посту директора Інституту філософії (у 1965 році видає книгу “Логіка наукового дослідження”). До авторського колективу книги входять П.Копнін, І.Бичко, Е.Жариков, С.Кримський, В.Косолапов та ін. Акордом, що завершує книгу, стало співвідношення наукової картини світу зі світоглядом.

“Пізнання і воля” (Бичко І.В. – М., 1969 р.) – книга де прослідковується дітище шістдесятників – “червоний екзистенціалізм”. Відгуки на цю публікацію свідчать, що зерно, засіяне П.Копніним, починає давати сходи. “Пізнання” та “воля” розглядаються як творення світу належного буття.

Гуманістично-світоглядна переорієнтація філософії здійснюється в 1968-1969 р. В.Шинкаруком. Інститут філософії АН України, очолюваний В. Шинкаруком, видає роботи: “Людина та світ людини” (К., 1977 р.) і т.ін. До авторського колективу входять В.Іванова, М.Тарасенко, О.Яценко, В.Табачковський, І.Молчанова та ін.

Для 60-х характерний критичний перегляд тоталітарних світоглядних та філософських стереотипів.

Тут вимальовується риса антропологічної орієнтації філософії, зв’язок з Г.С.Сковородою та П.Юркевичем.

В.Шинкарук, І.Бичко, М.Булатов, Г.Заїченко та інші українські філософи відомі в різних регіонах світу.

Світове визнання має Харківська соціалістична школа О. Якуби.

У вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя існувало фактично дві філософії:

одна – “офіціоз”, відображенням якої були партійно-ідеалістичні вказівки;
друга – реальна дослідна діяльність, яка не відповідала канонам офіціозу.

Мислителі української діаспори

Поразка української національної революції 1917-1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон: В.Винниченко (1850-1851), В. Липинський (1882-1931), Д.Донцов (1883-1901), Д.Чижевський (1894-1977).

В.Липинський – представник української аристократії, прихильник монархічного ладу. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що могла спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну повести за собою пасивну більшість нації, месіанізм, свого роду віра в наперед визначене (“вищими силами”) призначення українського народу здійснювати високу місію в історії людства.

Центральною фігурою в українській державі за В.Липинським, мав бути, “політичний” (а не “етичний”) українець, тобто громадянин України, незалежно від його етичної приналежності.

Дмитро Донцов – відомий ідеолог українського націоналізму, був учнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського, який заявив: “Ми не хочемо зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”. (Із брошури “Самостійна Україна”).

Д.Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу Центральний пункт теорії Д.Донцова - принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, “ґрунтом” національної ідеї він вважав волю нації до життя, влади, експансії.

Дмитро Чижевський, на відміну від В.Липинського і Д.Донцова, активної участі у політичному житті не брав. Він був мислителем “академічного” типу, захоплювався ідеями “філософії серця”, велику увагу приділяв німецькій філософії.

У 1921 р. Д.Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гадельберзькому університеті слухав лекції К.Ясперса, у Райбурзі - лекції Е.Гуссерля та М.Хайдеггера. Захопившись ще в Києві екзистенціальною “філософією серця”, Д.Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників європейського (німецького) екзистенціалізму. З 1924 р. Д.Чижевський працював у Празькому українському університеті (з 1927 р. – професор цього університету). Надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії, літератури (“Нариси з історії на Україні”, “Філософія Сковороди”, “Історія української літератури від початків до доби реалізму”). Велику дослідницьку роботу провів Чижевський, включаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця “Гегель у Росії”, 1939 р.). Багато і плідно працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку ХХ ст.

5. Основні напрямки новітньої філософії

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т.ін.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

Людина – це істота, яка володіє даром створювати символи (Е.Кассірер).
Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).
Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл з своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися “некласичні” форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії та філософії марксизму. В момент найвищого розвитку класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

У перші десятиліття ХІХ ст. діалектичному вченню Г.-В.-Ф.Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер.

Артур Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, один із засновників посткласичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

Засновник волюнтаризму – ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, протиставляючи її розуму.
Вважає, що світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. (“Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об’єктом по відношенню до суб’єкта, тільки для суб’єкта він існує. Світ є моїм уявленням”).
Відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види – фізичну, логічну, математичну і моральну.
Вважає, що розмежувати сон і реальність неможливо (Життя і сновидіння – це сторінки однієї й тієї ж книги).
Не заперечує існування іншого світу за “світом уявлення”. (“Світ уявлення” – це ілюзія, яка приховує справжній світ). Перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо.
Існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів – людина, сам суб’єкт. (Тіло дане суб’єкту двояким способом – в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об’єктом серед об’єктів (належить до “світу уявлення”), а у внутрішньому відчутті воно дане як вияв справжнього світу, а саме - як воля).
Тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею. (Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її уявлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності).
Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода.
Щастя – ілюзорне і тимчасове (таким є існування не тільки окремої людини, але й усього людства).
Виступає проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. (Це засвідчує песимізм філософії А.Шопенгауера).
Спасіння від світу суєти і печалі вбачав тільки в мистецтві й аскетизмі. (В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. Тільки через аскезу (християнських святих, індійських йогів) людина стає вільною).
За кожним конкретним феноменом “світу уявлень” приховується його “ідея”, всезагальне.

Головна праця А.Шопенгуарера “Світ як воля і уявлення”.

Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. в Європі набула популярності “філософія життя”, представниками якої були Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон. Їх мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. Сама людина розглядається ними як земна біологічна істота – з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький філософ і поет, світогляд якого формувався під впливом волюнтаризму А.Шопенгауера, дарвінізму, творчості І.В.Гете і музики Р.Вагнера.

Основні напрямки його філософії:

Основа життя – це воля. (Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у А.Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя тотожне інстинкту зростання, влади накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує).
Поняття “воля” - багатозначне і метафоричне. (Це – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного).
Оцінює волю вище ніж розум. (На відміну від песимізму А.Шопенгауера, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ф.Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, він виголошує “так!” життю в усіх його виявах).
Життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція.
Людина – біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. (Тіло людини є значно більшим розумом ніж сам розум).
Розум – засіб, інструмент життя. (Життя і воля, яка складає його основу – вищи цінності, а все інше – засоби, підпорядковані цінності).
Воля – основна цінність. (Істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істині відводиться інструментальна роль. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям).
Здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. (Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина”, церква знищила).
Пристрасно виступав проти християнства. (Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини – погіршує чи поліпшує її. Християнство – це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу - воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. “Бог помер”, тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу), втратили силу).
Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. (Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. “Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому”, - проголошував він. Сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога).
Засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. (Вони культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм – прояв волі до влади посередності).
Надлюдина – не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина майбутнього: сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

Значення філософії Ф.Ніцше:

переоцінюючи цінності, змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру зосторонь;
одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою (нині очевидно, що культура, створивши “парникові умови”, загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб);
крайній індивідуалізм Ф.Ніцше відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства;
в образі надлюдини намагався стати на той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману Ф.Достоєвського “Злочин і кара”.

Основні праці філософа: “Воля до влади”, “Весела наука”, “Народження трагедії з духу музики”, “Генеалогія моралі” та ін.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ф.Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього неможливо.

Філософ акцентував увагу на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву.

Близькими до філософії життя були й ідеї Анрі Бергсона.

Анрі Бергсон (1859-1941 рр.) – найвидатніший французький мислитель, автор концепції “творчої еволюції”.

Основні напрямки його філософії:

Піддав критиці еволюційні концепції Ч.Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного.
Справжня еволюція, на думку А.Бергсона, - це творчість нових непередбачуваних форм (у цьому вона подібна до художньої творчості).
Все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що відштовхуючись від пасивної прагне піднестись вгору. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). Тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства розрізняє нижчу, застиглу фразу – закрите суспільство і вищу, творчу – відкрите суспільство.
Основа цієї схеми – життєвий творчий порив, який долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. (Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визначає божественне начало. Заслуга – спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм).
Час – проста тривалість подій. Механістичні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Життя за своєю суттю - незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна відбудувати незворотний час.
“Творча еволюція” – недетермінований, позбавлений причинної зумовленості процес (“… де є повторюваність, там відсутнє життя”). Концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільного), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.
В пізнанні людини розрізняв інтелект і інтуїцію. Мета інтелекту – оволодіння світом, а цього легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Сутність життя не охоплюється інтелектом, наукою. Його здатна схопити лише інтуїція, яка здатна проникнути в живе конкретне, активне життя.
Мистецтво ставить вище науки в пізнанні природи.

Погляди А.Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. Певним продовженням концепції творчої еволюції є вчення Тейяра де Шардена, філософські погляди українського вченого Володимира Вернадського, зокрема його концепція ноосфери.

Основні праці філософа: “Матерія і пам’ять”, “Творча еволюція” та ін.

Наприкінці ХІХ ст. у США виник прагматизм, який набув найбільшого впливу в першій чверті ХХ ст.

Прагматизм (грецьк. pragma – справа, дія) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Продовжуючи традиції англійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, він асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Авенаріуса) і філософії життя (А.Бергсона).

Основні представники прагматизму – американські вчені і філософи Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952).

Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) – засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.

Основні напрямки його філософії:

Розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності.
Пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини.
Людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. (Віра в даному разі є не суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей).
Свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто зі звичок діяти певним чином за певних обставин. (Коли ж дія не дає бажаного результату, виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри).
Справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань). Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція (метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти).
Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. (У цьому є раціональний сенс концепції).
Переосмислює проблему істини. (Істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання, оскільки для філософа важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем). Істинне знання - працює на людину і внаслідок цього є корисним.

Відома його стаття “Як зробити наші ідеї ясними” (1878).

Вільям Джемс (1842-1910) – американський вчений, філософ, надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення.

Основні напрямки його філософії:

Істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. (Важлива не ідея Бога сама по собі, вважає він, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність).
Істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині.
Посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Ч.Пірса тільки намітився.
Прагматизм, на його думку, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. (Істина – це різновид блага, а не щось відмінне від нього).
Істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. Істина – синонім доцільності, корисності, успішності. Однак, критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов’язково є таким для іншої, а це – суб’єктивізм.

Основні праці філософа: “Принципи психології” (1890), “Різноманіття релігійного досвіду” (1902), “Прагматизм” (1907).

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї (1859-1952) представник інструменталізму.

Основні напрямки його філософії:

Розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища.
Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану.
Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви.
Значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації на його думку, ідеї – це проект рішень у проблемній ситуації).
Розум носить операціональний (спрямований на розв’язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер.
Практика – єдиний визначник цінності ідей.
Ідеї – інструменти, засоби розв’язування проблем.

Його вчення іноді називають інструменталізмом.

Основні праці філософа: “Школа та суспільство”, “Демократія та виховання”, “Реконструкція в філософії”, “Логіка, теорія дослідження”.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі Вілямс Бріджмен (1882-1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі – течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя ХХ ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

Це суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, який більш “приземлено” і “практично” підходить до людини, виходячи із того, що:

вся попередня філософія - відірвана від життя, дуже абстрактна;
необхідно пов’язати філософію з життям, спрямувати її на вирішення людських проблем.

Завдання людини – найкращим чином влаштуватись у світі, який швидко змінюється. Завдання філософії – ефективно допомогти людині у цьому і в першоутворенні світу. При цьому істинно не те, що відповідає суб’єктивної дійсності, а те що практично корисне людині, “що краще працює на нас”.

Однією з провідних течій філософії Західної Європи ХХ ст. вважають екзистенціалізм.

Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Хайдеггера “Буття і час”).

Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лат. existentia - існування) – суб’єктивістьке вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів С.К’єркегора і Ф.Ніцше.

Поняття “екзистенція” було впроваджено у філософію Сьореном К’єркегором (1813-1855) датським філософом і теологом.

Основні напрямки його філософії:

Різко протиставив суб’єктивне, унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню речей світу (“внутрішнє” буття, на його думку, поступово переходить у зовнішнє).
Виступає проти всякої спроби обпертися на зовнішній світ.
Не довіряє відповідальному перед самим собою “внутрішньому”, тобто “естетичному”, і пропонує індивіду цілком віддати себе волі Бога (для нього - це життя в “релігійному”, “парадоксальному”).
Заперечує офіційне християнство, яке зрадило вимоги істинного християнства (жити згідно до абсолютного, бути відданим християнській істині, навіть коли це загрожує тяжким покаранням).
З його ім’ям пов’язані поняття діалектичної теології екзистенціалізму.

Основні праці філософа: “Насолода та борг”, “Бідолашний”.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий у соціальних катаклізмах ХХ ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування.

Екзистенціалізм – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного, з її погляду, світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ф.Ніцше, він працював на формування сильної, вільної та відповідальної особи, що починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в ХХ ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом ХХ ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель, Альберт Камю.

Ранній М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр і А.Камю намагалися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній М.Хайдеггер, К.Ясперс і Г.Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

Мартін Хайдеггер (1889-1976) – один із засновників і головний представник німецького екзистенціалізму.

Основні напрямки його філософі:

Всупереч гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб’єкт, що протистоїть сущому як об’єкту, М.Хайдеггер, разом з іншими представниками цього напрямку, запропонував новий, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистенція) і буття світу передує гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого - прагнення пізнати світ і оволодіти ним.
Стверджує, разом із прихильниками цього напрямку, що перш ніж пізнавати (бути суб’єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.
Людину трактує як свідому істоту.
Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. (Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об’єктивістською наукою).
Екзистенція є трансценденцією (М.Хайдеггер тлумачить екзистенцію як “буття у світі”, тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі – первинна визначеність людини, а бути суб’єктом пізнання – похідна, вторинна).
Екзистенція – це постійна можливість бути іншим. (Людина сама вільно визначає себе в своїх діях).
Кожна екзистенція - унікальна і неповторна.
Буття в світі означає розуміння світу (екзистенція людини – не розум, що витає за хмарами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існування). Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку М.Хайдеггер вважає вихідною філософською дисципліною.
Існування можливе лише через усвідомлення своєї конечності (смертності). (Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування).
Техніка є рухомою силою новоєвропейської історії.

Основні праці філософа: “Буття і час”, “Кант і проблема метафізики”, “Вступ до метафізики”.

Карл Ясперс (1883-1869) – німецький філософ, світогляд якого сформувався під впливом поглядів Платона, М.Кузанського, Б.Спінози, І.Канта, Ф.Шеллінга, С.К’єркегора, Ф.Ніцше та інших філософів.

Основні напрямки його філософії:

Рішуче виступив проти раціоналістичної філософії Р. Декарта, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, обґрунтовуючи нове розуміння філософії та її призначення. (Для нього філософія постає як орієнтири для поведінки людини в світі, а її призначення полягає в тому, щоб висвітлювати екзистенцію, наближати людину до трансценденції, “здійснювати стрибок до безумовного буття”).
Дійсна філософія - це сам процес філософствування, який, на відміну від наукового пізнання, неможливо обмежити яким-небудь певним предметом чи методом. (В її центрі лежать не поняття, не розсудок, а фантазія. Філософія як така не пізнає буття, вона лише переконує нас в його існуванні. Щоб виконувати свої функції філософія повинна пройти три етапи трансцентування: орієнтацію в світі, пояснення екзистенції, прочитання шифрів трансценденції).
Філософствування повинне відмовитися від будь-яких систем, бо кожне явище в історії філософії - унікальне і неповторне. (істинною є філософія, яка комунікативна, і мірою комунікативності визначається критерій переваги тієї чи іншої філософської системи).
Спрямованість філософії не на активне втручання в процеси зміни світу, а на внутрішню дію, етичне забарвлення філософії, зміщення акценту в бік суб’єкта.
У розумінні історії дотримувався точки зору М.Вебера, критично ставився до раціонального витлумачення історії К.Марксом, заперечуючи можливість наукового передбачення майбутнього і наявність об’єктивних законів історичного розвитку, визначаючи лише каузальні зв’язки.
Основу його власної історичної концепції складає ідея “ваги світового часу”. (Історією він ділив на “зрізи” (4). Останній “зріз” розглядає як “вагу світового часу”, етап, на якому виникає сучасна людина, відбувається становлення історії людства, тоді як до цієї “ваги часу” були тільки локальні історії).

Основні праці філософа: “Розум та екзистенція”, “Філософія”, “Атомна бомба і майбутнє людини”.

У розвитку екзистенціалістичної філософії чільне місце займають погляди Альберта Камю (1913-1960) французького філософа, письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 1957 р.

Основні напрямки його філософії:

Доходить висновку про суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе “сторонньою” і лише на порозі смерті постає вільною і щасливою.
Основне питання філософії – питання самогубства. (А.Камю вбачає своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Не випадково одну з основних праць А. Камю “Міф про Сізіфа” називають гуманістичним маніфестом. Його гуманізм спрямований не на те щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій).
Свободу і права людини шукає в бунті – справжній людській інформованості, володінні свідомістю своїх прав.
Красота і свобода, вважає філософ, здатні вивести людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, морально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість.

У формуванні екзистенціалізму та його поширенні значну роль відіграла творчість Жана Поля Сартра (1905-1980), французького філософа, письменника.

Основні напрямки його філософії:

Основою його досліджень стали проблеми суверенності свідомості, смислу, структури людського існування та онтологічного статусу особи, специфічність людського існування як принципової “неповторності” і самосвідомості випадковості буття, відкритості “3-бутійністю” історії і світу, безумовності свободи, авторства і відповідальності індивіда. (Ж.-П.Сартр проаналізував три форми прояву людської реальності: “буття в собі”, “буття – для - себе”, “буття – для - іншого”. “Буття – для - себе” - це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як “ніщо” щодо “буття в собі”. “Буття – для - іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин).
Стверджував свідомий характер вибору і дії, заперечуючи фрейдівську теорію несвідомого.
В розробці проблем він спирався на ідеї Р.Декарта, С.К’єркегора, З.Фрейда, С.Гуссерля, М.Хайдеггера, К.Маркса.
Приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід’ємною складовою людського існування (свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір).
В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому - вияв її свободи. Свобода не тільки властива людині, а й складає її основу.
Вибравши життя, людина повинна нести всю відповідальність, яка впливає з цього вибору.
Абсолютизація свободи Ж.П.Сартра поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми (якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми), набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції).
Людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. Вона приречена діяти на свій страх і ризик. (Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу).
У розумінні моралі фактично переходить на позицію Ф.Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. (Ми завжди обираємо благо, а благо, для нас є благом для всіх).
Поняття “трансцендентне” розглядається як “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. (Неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділяти два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.П. Сартр, А. Камю)).
Людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, а лише потім вона визначається.
Екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування (немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною).
Людина відповідальна за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Основні праці філософа: “Трансцендентність Його”, “Уявлення”, “Буття і ніщо”, “Критика діалектичного розуму”.

Витоки екзистенціалізму слід шукати не лише в теоретичних побудовах західноєвропейської філософії. Екзистенціалістські проблеми є таким самим необхідним елементом філософської культури, як і феноменологічні. Їх прояви мають традицію в російській та українській філософії (М. Гоголь, А. Толстой, Ф. Достоєвський, Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов). Найбільш повно вони відобразилася в творчості М. Бердяєва і Л. Шестова, яких не без підстав вважають першопрохідниками і натхненниками європейського екзистенціалізму, зокрема французького.

1. Основы формирования личности христианина.html
2. на тему- Учет готовой сельскохозяйственной продукции кормов семян и посадочного материала на примере
3. Історія України для II курсу 1
4. Метеорологічні дослідження
5. І Викладач- ас
6. Курсовая работа- Администрирование ОС Windows
7. Этика приветствия в деловом мире
8. ІСтолмакової ОІ
9. ВСТУПЛЕНИЕ НЕЗАВИСИМОСТЬ ЦЕРКВИ ОТ ГОСУДАРСТВА Две проблемы крайности- Церковь желает1
10. Методические рекомендации для практических занятий Тема- Некроз
11. промышленный комплекс России- вопросы регулирования ВЛАДИМИР КОРОЛЕВдоктор экономических наукпрофессо
12. Тема 12 Теорія пізнання
13. Основные фонды автотранспортного предприятия и повышение эффективности их использования.html
14. 0202003 Общие требования безопасности Требования безопасности перед началом работы Требования безопас
15. правильная оценка жалоб и анамнеза больного общий осмотр больного и осмотр области живота перкуссия паль
16. Реферат- Фламенко (канте Фламенко
17. Даже наоборот Вадим Дубровский проснулся с жуткой головной болью и осознанием всей своей никчемности
18. и филогенез С какой целью необходимо их изучать Плечо косная основа соединения
19. Тема 1. УЧЕТ ОСНОВНЫХ СРЕДСТВ 1.
20. варіант ІІ варіант День Пара Навчальна дисципліна

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе