Зовнішня політика Івана Грозного на південно-східному і східному напрямку

Работа добавлена на сайт samzan.net:

План

Вступ

1.  Дипломатичний спадок
   1.  Дипломатія Василя ІІІ
   2.  Дипломатія Олени Глинської
   3.  Загальна характеристика перетворень у Росії в XVІ ст.

1.  Східна політика

2.1.Зовнішня політика Івана Грозного на південно-східному і східному напрямку

2.2 Зовнішня політика Івана Грозного на південному напрямку

2.3 Освоєння Сибіру 

1.  Дипломатія під час Лівонської війни

Висновки

Вступ

В даній роботі головним завданням є визначення основних напрямів політичної та економічної експансії Росії на міжнародній арені в період правління Івана Грозного.

Отже, який же він - перший російський цар Іван Васильович IV Грозний?

За час правління Івана Грозного зовнішня політика Росії поділялась на два основних напрямки: західний та східний. На заході основним завданням була боротьба за вихід до Балтійського моря, на сході і південному сході – боротьба з Казанським і Астраханським ханствами, початок освоєння Сибіру, а на півдні – захист країни від набігів кримського хана. Першим за значенням був східний напрямок.

У результаті розпаду Золотої Орди утворилися кілька самостійних держав (ханств), які постійно загрожували руським землям. До того ж під їх контролем перебували поволзькі землі і Волзький торговий шлях, який мав міжнародне значення. Головними супротивниками Росії на цьому напрямку були Казанське і Астраханське ханства.

В цій курсовій роботі також я хочу приділити значну частину роботи спадщині, що дісталася Іванові від його батька і матері.

Під час правління Івана III і Василя III були намічені основні напрямки розвитку зовнішньої політики Московської держави:

- Балтійський (північно-західний),

- Литовський (західний),

- Кримський (південний),

- Казанський і ногайський (південно-східний).

Основним завданням Росії було об'єднання російських земель. Це відкривало нові можливості і для зовнішньополітичної діяльності. Після приєднання до Москви Пскова та Смоленська за Василя III основними напрямками стають південно-східне, східне і західне.

Немає часу в історії Росії більш суперечливого, ніж друга половина XVI століття. Переломність XVI століття відчували сучасники тієї похмурої епохи.

Однак, коли ми розглядаєм зовнішньополітичні пріоритети Івана IV, то треба звернути увагу на те, що багато істориків різних часів давали свою оцінку особистості Івана  IV Грозного

Опричнина. Жорстокість. Гнів. Кривавий тиран. Більшість цих слів у багатьох людей асоціюються зі страшним правлінням Іоанна IV Васильовича. Але чи дійсно Іван Грозний був таким жорстоким кривавим тираном і суворим самодержцем, або може історики та інші науковці, що цікавляться цією темою, просто згущують фарби? Яким же він був Іван Грозний? Хто він цей перший російський цар?

Так М.М.Карамзін говорить про "двох Іванів". Перший з них – "добрий    і відповідальний", і "Богом даний", другий  – тиран і деспот.

С.М.Соловйов вірив, що діяльність Івана Грозного була початком державності в Росії, але не виправдовував терор Івана IV  як необхідну міру того часу.

На відміну від С.М.Соловйова, відомий історик кінця XIX - першої половини XX ст. С.Ф.Платонов захищає Івана IV, і каже, що опричнина була необхідною, тому що цар вів боротьбу проти боярства як головного гальма на шляху до централізації.

М.М.Покровський розглядав опричнину як "дворянську революцію".

Також є цікавою думка Бадрак В.В. "Як і жага помсти Чингізхана, вороже до всіх відношення Івана Грозного  могло би бути виправдане звичаями того часу: не бути йому таким жорстоким і непролий він стільки крові, можливо, був би зкинутий боярами, що рвуться до влади, що весь час затівали смути ."1

Життя і діяння Івана IV Васильовича вже протягом не одного десятка років викликають інтерес істориків, письменників та багатьох дослідників російської історії. Правління Івана Грозного завжди розглядалося з декількох точок зору і чи знайдеться в російській історії інший історичний діяч, який отримав би настільки суперечливу оцінку в нащадків. За радянських часів діяння Івана Грозного оцінювалися з позицій пріоритету сильної, централізованої влади, але у багатьох істориків він потрапляв до історичної рубрики під титул «тиранів», приєднуючись до таких особистостей як Калігула, Нерон, Людовик XI та ін. Так, одні вважали його видатним воєначальником, дипломатом і письменником, зразком державної мудрості, в очах інших він був кривавим тираном і майже божевільним. Де ж істина? Хто правий у своїй оцінці? Де міф, а де реальність? Спроба відповісти на ці питання буде зроблена в даній роботі.

Мета даної роботи – дослідження особистості і життєдіяльності Івана IV Грозного з точки зору сучасної історичної науки, в контексті аналізу отриманих відомостей з метою відокремити міфи про Івана Грозного від реальних подій, що відбувалися під час його правління.

Ця тема має важливе науково-історичне значення, так як особистість Івана Грозного є однією з самих яскравих і суперечливих фігур російської історії, тому епоху його правління вивчали багато разів і весь час оцінювали з різних точок зору. В даний час погляди істориків на минуле також не однозначні. Тому спроба в даній роботі об'єктивно висвітлити особистість і життєдіяльність першого російського царя Івана Васильовича Грозного на підставі праць сучасних істориків, які відображають різні точки зору на досліджувану проблему, дозволить в якійсь мірі об'єднати і доповнити наявні в цій області наукові історичні знання, відокремити міфи про царя від реальних подій.

Для вирішення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Дослідити період правління батьків  Івана IV з позицій різних істориків і, також, висловити власну думку з цієї проблеми.

2. Розглянути період правління Івана Грозного, його зовнішню політику та зробити відповідні висновки про  розвиток російської державної дипломатії  в XVI столітті.

3. Об’єктивно проаналізувати свідчення сучасної літератури та джерел, які описують зовнішньополітичну діяльність Івана IV Грозного.

4. Оцінити та узагальнити отриманий матеріал з даної теми в роботі.

Об’єктами дослідження даної роботи є перший російський цар Іван Грозний та його батьки: Василь ІІІ та Олена Глинська, як основні найцікавіші та загадкові особистості російської історії XVI ст. Предметом вивчення є життя і діяльність російського царя з точки зору різних істориків, дослідників історії, літераторів.

Хронологічні рамки досліджуваної теми досить широкі - 1505 рік, це рік коли Василь ІІІ став Російським правителем. Аж до 1584 р. – року смерті Івана ІV.

При розкритті обраної теми були використані наступні джерела: роботи Н.М. Карамзіна, який описав у своїх працях особистість і діяльність царя. Сучасна наукова література представлена такими авторами, як Д.М.Володіхін, С.Ф.Платонов, Р.Ю.Віппер, С.М.Соловйов, Б.А.Успенський, І.І.Смирнов, Р.Г.Скринніков і ін. Цінність їх праць для даного дослідження полягає в тому, що вони актуалізують проблеми, пов’язані з епохою Івана Грозного з сучасної точки зору.

1.  Дипломатичний спадок

1.1 Дипломатія Василя ІІІ

Епоха Василя III на перший погляд представляє майже ідилічно-спокійну картину політичного і соціального життя в порівнянні з подальшим царюванням Івана IV. І сучасники, і нащадки бачили в ній, перш за все продовження тих процесів, які були розпочаті за Івана III.

Василь ІІІ Іванович у 1479-1533 роки, був «Собирателем русской земли». Василь ІІІ в своїй політиці по відношенню до інших  князівств продовжував політику свого батька.2 Дійсно, старший син Івана III і Софії Палеолог, жартуючи, без особливої напруги і різких заходів завершив територіальне об’єднання Північно-Східної та Північно-Західної Русі. У  1510 році припинилося автономне державне буття Пскова, причому вся псковська еліта була переміщена до центральних та південно-східних повітів країни. У 1521 році закінчилось «самостійне» життя Рязанського великого князівства, яке, однак, перебувало під реальним контролем Москви ще з 60-х років XV століття. 3

В 1509 році, перебуваючи в Великому Новгороді, Василь наказав зібратися при ньому посаднику і іншим представникам міста, в тому числі і всім «чолобитникам», що незадоволені ним. Прибувши до нього на початку 1510 року на свято Хрещення, новгородці були звинувачені в недовірі до великого князя і їхні намісники були страчені. Новгородці були змушені просити Василя прийняти себе до його вотчини. Василь наказав відмінити віче. На останньому в історії Новгороду віче було вирішено не відмовлятися і виконати вимоги Василя. 13 січня був знятий вічевий дзвін і з плачем був відправлений до Новгороду. 24 січня Василь прибув до Пскова і зробив з ними те ж саме, як і його батько з Новгородом в 1478 році. 300 найзначніших сімей міста були переселені до Московських земель, а їхні села віддані московським заслуженим людям.4

Наступною була черга Рязані, вона давно вже лежала в сферах впливу Москви. В 1517 році Василь закликав до себе в Москву рязанського князя Івана Івановича, що намагався вступити в союз з кримським ханом, і наказав посадити його під варту, а його князівство забрав собі. Після Рязані було анексовано Стародубське князівство, в 1523 році – Новгород-Сіверське, з князем якого Василем Івановичем Шемячичем поступили за прикладом рязанського – заточили в Москві.

Саме в роки правління Василя III рада при монарху (Боярська дума) знаходить повною мірою характерні для XVI-XVII століть риси. Дума стає співправителем при монарху органом єдиної держави, маючи законодавчу, судову і координуючу у сфері дипломатії, військового та адміністративного управління функції.

У створенні єдиної держави Росія випередила частину народів Європи (в особливості, німців і італійців) і йшла в ногу з Англією, Францією, Іспанією, де в кінці XV ст. склались держави з однією переважаючою народністю. Держави ж Східної і Центральної Европи складались як багатонаціональні. Польське королівство включало частину земель Волині. В «Священну Римську імперію» входили, крім німецьких князівств і міст, території слов’янських і романських народів, що і визначило нестійкість цього політичного утворення.5

Можна говорити, що це була людина з непересічними можливостями. Вся його державна діяльність протягом правління показує, що великий московський князь був дуже обережним політиком. При ньому помітно зріс престиж Росії на європейській політичній арені. Причому там тоді рахувались не тільки з його військовою силою, але і з торговим потенціалом, людськими і земельними ресурсами. До Москви почали з’їжджатися вчені, торгівці, та різні іноземні авантюристи. Вони бачили тут хорошу перспективу для своєї діяльності.

В його виправдання можна сказати наступне. В засобах досягненя поставленної цілі він мало чим відрізнявся від інших володарів Європи і Сходу. Тоді всі засоби виправдовували цілі, і в боротьбі за владу не знали пощади їх рідні та близькі. В другому-третьому десятиліттях XVI ст., коли С.Герберштейн прибув до Василя III в якості посла, країна представляла собою єдину суверенну державу з центром у Москві і називалася вона Московією, чи Росією.  

Сама болюча точка – тривала відсутність спадкоємця. Шлюб з Соломонією Сабуровою виявився невдалим. У шлюбі подружжя не мало дітей. Це дозволяло отримати престол одному з братів Василя III – князям Юрію Дмитровському або Андрію Старицькому. Єдиним виходом з ситуації для Василя III стало розірвання шлюбу з Соломонією. За суворою традицією православного християнина другий шлюб в Росії ставав можливим тільки у двох випадках: смерті або добровільного відходу в монастир першої дружини. Опала на неї і насильницький постриг в кінці листопада 1525 р. завершили цей акт сімейної драми. У січні 1526 р. великий князь, якому ось-ось повинно було виповнитися 47 років, поєднувався другим шлюбом з молодою княжною Оленою Глинською. Її батька не було в живих, а рідний дядько, знаменитий на всю Європу воїн, що послужив Німецькій імперії, Ордену, Литві та Росії, князь Михайло Глинський перебував в ув'язненні.

Другий шлюб також не одразу мав щасливий кінець. Довгоочікуваний спадкоємець з’явився на світ лише в 1530 році, 25 серпня. 6

В 53 роки самодержець вдруге став батьком. Великая княгиня Олена  30 жовтня 1532 року народила сина, якого назвали Юрієм. Пізніше стало відомо, що дитина народилася неповноцінною. Проте його батько про це не дізнався.7

На полюванні під Волоколамськом у великого князя відкрилась смертельна хвороба. Сталося це в кінці вересня 1533 року. Хвороба вразила Василия III під час переїзду з Троїцко-Сергієвського монастиря на Волок. Не зважаючи на всі вжиті заходи, хвороба швидко прогресувала.

Повернувшись до столиці, хворий великий князь зібрав близьких до себе людей для обговорення питання державної ваги – складання заповіту. Ним були вибрані молодший брат Андрій Іванович, Михайло Захарьїн, бояри: князь Василій Шуйский і Михайло Воронцов, скарбник Петро Головін і перший великокняжий улюбленець дворецький Іван Шиганов-Поджамин. З ними великий князь радився при його великому князюванні, при малітньому сину-спадкоємцю .8

Останні дні життя Василя III Івановича показали, що його смерть буде сигналом до боротьби за владу серед боярської верхівки, яку володар давно відвів від вирішення найважливіших державних питань.

Ця боротьба почалася вже при затвердженні іменного складу опікунської ради при Івані IV.9

Вмираючий Василь III Іванович не без причин боявся, що бояри не забудуть його опали і тюремні ув’язнення в "железе", не пожаліють малолітнього спадкоємця і вдову, великую княгиню Олену Глинську. Тому в коло опікунів вводяться троє відомих людей: відомий безжальним характером князь Михайло Глинський, князь Іван Шуйський, брат Василя Шуйского, і Михайло Тучков-Морозов, племінник Михайла Захарьїна. Вже в самому складі передбачалося вести смертельную борьбу за місце великокняжого трону і за сам трон.

В ніч з 3 на 4 грудня 1533 року великий московский князь Василь III Іванович помер у Кремлівських хоромах у віці 54 років. Новим головою Російської держави став трирічний Іван IV Васильович.

В ту ніч пішов з життя "Останній збирач Російських земель".

Хотілося б зазначити, що в цей час Росія проводить самостійну зовнішню політику, розширює міжнародні зв’язки, встановлює і розвиває дипломатичні відносини з країнами Заходу і Сходу. З нею рахуються імператор Священної Римської імперії і римський папа, які представляють собою великі політичні сили західноєвропейських країн, не говорячи вже про її найближчих сусідів. В зв’язку з цим почала зростати потреба в правдивих знаннях про Росію. В ці роки видаються велика кількість оповідей про неї, які не завжди дають об’єктивну інформацію і оцінки. Складаються карти Росії — як в складі текстів про неї, так і окремі. Часто в їх основі лежать оригінальні карти Росії. Московські посли з’являються у Відні і Вальядоліце, Мадриді і Толедо, Копенгагені і Римі. В 1532 році представник далекої Індії пропонує встановити дипломатичні і торгові відносини. Василь III був менш енергійним правителем і не таким талановитим політиком, як його батько, але і при ньому кордони держави продовжували розширюватися - були остаточно приєднані Псков, Рязанська і Смоленська землі. 10

Саме головне щоб зберегти владу для свого сина Василь III створює для управління країною Регентську раду. Створення цього державного органу було необхідним не тільки для управління, але і щоб зберегти владу в руках своїх нащадків.

У роки правління Василя III ясно позначився розлом протиріч, - між елітою і служивими дітьми боярськими. Вони, без сумніву, були зобов’язані перш за все економічним і соціальним факторам: занадто невідповідними тяжкості інтенсивної військової служби було забезпечення рядових дворян землею і грошима. Явна нерівноправність спостерігаласб у способах і розмірах пожалувань. Еліта, верхівка спадкового провінційного дворянства отримували годування (з практично необмеженими можливостями для зловживань), значна частина служилого люду отримувала грошову платню з казни, вельми скромною, яка виплачувалась протягом усієї службової біографії лише кілька разів. Якщо до сказаного додати протиріччя між служилим дворянством різних регіонів, то картина соціальних напружень у пануючому класі буде майже повною. Гострої боротьби за владу в роки правління Василя III сильно не проявлялись. І тим не менше ці дві обставини обіцяли перспективу майбутніх потрясінь. 11

1.2 Дипломатія Олени Глинської

Після смерті Василя III в 1533 році великим князем став його трирічний син Іван IV. Відразу після цього розгорнулася боротьба за московський престол. Було зроблено декілька спроб повалення Івана IV і його матері – князівни-регентші Олени Глинської.

Маневруючи між різними угрупованнями феодалів, уряд Олени Глинської продовжував вести курс на зміцнення великокнязівської влади. Він обмежував податкові та судові пільги церкви, ставив під свій контроль зростання монастирського землеволодіння, заборонив купувати землі у службових дворян. У 1535 році була проведена грошова реформа. Була зменшена вага монети, що усунуло різнобій між московською та новгородською грошовими системами. Таким чином, була зміцнена фінансова система Росії, задоволена потреба в грошах, а держава стала об’єднаною ще одним стимулом – економічним. 12

Посилилися міські суперечки, зросла безконтрольність у земельних та інших пожалуваннях. Так виглядали справи в еліті. Куди небезпечніше було постійно зростаюче невдоволення правлячими групами з боку суспільства. І тим не менше всі ці внутрішні конфлікти не поставили жодного разу під сумнів територіальну та державну цілісність країни.

При Олені Глинській почалася реформа управління, яка закінчилася за Івана IV. У 1530-х роках були створені адміністративні «губні» установи («губа» - адміністративний округ, пізніше перетворений в повіт), які відали судовими питаннями з найбільш тяжких розбійних злочинів проти уряду і феодалів. Губні старости отримали право самостійно проводити слідство із застосуванням тортур. У Москві усіма губними установами відав спеціальний Розбійний наказ. 13

У ці ж роки велося будівництво фортець і міст (у тому числі кам’яних стін навколо Китай-міста в Москві). Будівництво ведеться по всій країні, а такі активні роботи вимагали значних капіталовкладень і людських ресурсів. Тому проводиться ряд заходів щодо залучення коштів та населення до робіт. Спеціальні міські прикажчики організували збір коштів і залучали населення до оборонних робіт. Зміцнення держави послужило стимулом для зростання ремесла і торгівлі, тому що населення стало стікатися під захист фортечних стін. Таким чином, зміцнення міст спричинило за собою економічний розквіт країни. 14

Після смерті Олени Глинської настав десятирічний період запеклої боротьби за владу між придворними боярсько-князівськими угрупованнями, які очолювали князі Шуйські (нащадки князів Суздальських), Бельські і Глинські (дядьки великого князя).

У період боярського правління за  Олени Глинської відбуваються і інші економічні перетворення в країні, що послужили стимулом до зростання в економіці, зміцненні країни в оборонному і об’єднавчому сенсі. Але реформи відбувалися повільно і з великими витратами: всі сили правителів поглинала боротьба за владу – було не до великих державних справ, та все ж вони підготували країну до нововведень, які відбудуться пізніше і в роки боярського правління. Багато з того, що починали Іван III та Василь III у державному будівництві, було розпочато заново. Незважаючи на високі досягнення в деяких галузях управління країною, деякі з них виявилися запущені. У внутрішній політиці боярство втратило свій політичний авторитет.

1.3 Загальна характеристика перетворень у Росії в ХVІ ст.

Перша третина XVI ст. — час економічного і політичного підйому країни, боротьби з пережитками феодальної розпорошеності Російської держави на окремі землі, що склало основу всієї політичної історії Росії XVI ст. Втрата політичної незалежності Пскова (1510) і Рязані (1521), приєднаний Смоленськ (1514), складаються сприятливі перспективи для подальшої боротьби за територію України і Білорусії. Розширюються можливості для налаштування нормальних торгових зв’язків не тільки на території Прибалтики, України, Білорусії, але і з західноєвропейськими країнами. В склад Росії входить ряд інших народів. Територія в період 1462-1533 рр. зросла з 430 тис. кв. км аж до 2800 тис. кв. км, а населення до середини      XVI ст. складало  9-10 млн. людей.

Коли в 1518 році в Москву прибули імператорські посли, один з них, Франческо де Колло, назвав Росію серед тих країн Європи, які є гарантами збереження незалежності Європи перед турецькою небезпекою.

До середини XVI століття Росія стає «царством». ЇЇ правитель носить законний титул «царя», затверджений константинопольским патріархом титул, який ще не міг офіційно приняти його дід («царями» називали тоді на Русі ординських, астраханських, казанських ханів і візантійских імператорів — «гречеських царів»). Але, і Іван III, і особливо Василь III вживали його іноді, бо воно ще не стало необхідним і обов’язковим элементом титулатури. Цей титул повинен був визначати рівнозначне місце московського суверена серед інших правителів світу. Набирає офіційний характер легендарна генеалогія Рюриковичів, що переводила предків російських князів до римського імператора Августа (а генеалогія була в середні віки знаком престижу). Росте інформація про «неведомі і незнайомі» землі.

В 1518 році до Москви прибув Максим Грек, учений афонський монах, пізніше назвавший себе «гипербореєць з Еллади». В 20-ті роки переведено на російську мову «Лист Максиміліана Трансильванського», на основі першоджерел, що оповідали про навколосвітню подорож Ф.Магеллана, і російська освічена публіка та ті, хто спілкувався з ними, дізнались про неї майже одночасно з західноєвропейськими. В перекладі неодноразово з’являється вираз «весь вселенський світ», ставший тепер повністю відомим; мандрівник, заперечує «байкові» і «неправдиві» повісті «давніх письменників» і показує, що «незнайомий світ» населений людьми, а не кентаврами чи одноногими «тваринами».15

Російська держава зароджувалась в XIV ст. під гнітом зовнішнього ярма, будувалась і розширювалась в XV і XVI століттях серед завзятої боротьби за своє існування на заході, півдні і південному сході. Ця зовнішня боротьба і стримувала внутрішні ворожнечі. Внутрішні, домашні суперники мирилися з огляду на загальних зовнішніх ворогів, політичні та соціальні незгоди змовкали при зустрічі з національними і релігійними небезпеками. Крім того, за Івана III відбувався пошук форм політичного співіснування обох претендентів на спадщину. Княжич Василь співголововує зі своїм батьком у межах Новгорода. Але статус Дмитра-онука був вище статусу Василя. Протягом трьох років московський государ намагався створити складну рівноважну систему співголовування, не усуваючи остаточно ні одного з двох спадкоємців, використовуючи при цьому державно-політичні традиції і реалії в структурі Російської держави (і Новгород, і Твер самостійні держави в недалекому минулому, зберігали в той час риси автономного пристрою). Це підкреслює, що правління Івана III – час пошуку, час проб і помилок у формуванні структури державно-політичного устрою. 16

Іван III серйозно захворів на рубежі 1504-1505 рр. Ще в 1504 р. розпочалося наділення частинами державних земель синів Василя ІІІ. Протягом року він поступово відійшов від справ. Ще багато чого в соціальному і державно-політичному устрої країни залишилося незавершеним, але відбулося головне – був зроблений рішучий крок у створенні єдиної централізованої держави. 17

Народження Російської централізованої держави відбувалося в кривавих сутичках внутрішніх усобиць, у жорстокому протистоянні більшості сусідів.

З метою зміцнення центральної влади 16 січня 1547 р. по задуманому митрополитом Макарієм ритуалу 17-річний великий князь Іван прийняв царський титул. Але акт вінчання на царство Івана IV не поклав кінця боярському правлінню. З ним покінчило лише повстання 1547 р. Приводом до нього була страшна пожежа в Москві 21 червня 1547 р., яка знищила практично все місто. Ненависть до бояр була така велика, що москвичі звинуватили їх у підпалі. 18

Крім того, Москва завершила об’єднання руських земель в кінці XV – на початку XVI століття. Керувати великою державою за допомогою архаїчних інститутів та установ, що склалися в дрібних князівствах у період роздробленості, виявилося неможливим. Загальноруський Судебник 1497 р. безнадійно застарів. Джерелом постійного невдоволення дітей боярських був боярський суд, знаменитий своїми зловживаннями. Лише тільки за допомогою дворянських загонів можна було припинити народні хвилювання. Ці факти також говорять нам про необхідність російських реформ.

Таким чином, видно, що в середині XVI століття Росія мала потребу в посиленні державності, централізації влади. Необхідність реформ в управлінні країною була очевидна.

Іван Грозний був тією історичною постаттю, яка до цього часу притягує до себе погляди вчених, дослідників, людей, що цікавляться історією. Багато важкозрозумілих фактів є в цьому царюванні, виникнення яких пояснюють не завжди однаково різні дослідники. Найбільше вражала уяву жорстокість Івана IV, відомості про яку зберегли нам не завжди цілком безсторонні записки сучасників – російських бояр, які постраждали від гніву «грізного» царя, та іноземців, які зі страхом і недоброзичливістю спостерігали зростання могутності Російської держави. Навіть М.М.Карамзін, один з найталановитіших представників історичної науки, відмовлявся бачити в Івані IV «державного ділка» і майже цілком заперечував позитивне значення його царювання. «Ворожнечі і сваволі, -писав він, - цар жертвував і собою, і своєю династією, і державним благом. Його можна порівняти з тим старозавітним сліпим богатирем, який, щоб погубити своїх ворогів, на самого себе повалив будинок, на даху якого сиділи його вороги». 19

Примирити все відоме про звірства, що приписували Івану IV, з тими фактами з історії його царювання, які свідчать про його великий розум, і з широтою проведених в його царювання реформ, зі сміливістю та далекоглядністю його зовнішньої політики було нелегко. Іван IV створив в країні атмосферу загального страху і масових доносів, він пересварив усі класи та верстви суспільства, які могли б мирно співіснувати, і успішно користувався принципом "розділяй і володарюй".

При всьому цьому Іван IV створив у країні струнку бюрократичну систему, так як зрозумів, що єдиновладний правитель не може сам керувати країною і не може цілком довіряти нікому з наближених.

Таким чином, цар управляє безособовим державним апаратом, а апарат править країною, при цьому вищестоящий користується необмеженою владою. Цар може в будь-який момент виправити "неполадку" в апараті, а бюрократія – в народі. Опричнина стала таким собі недержавним апаратом особистої влади царя. Цар відбирав у опричнину людей за одним критерієм: абсолютна відданість, доведена справою.

Іван IV вміло користувався демагогією. Він справляв враження, що опричний терор спрямований лише проти верхівки суспільства. Загибель пересічних людей залишається непоміченою, у той час як дуже помітні страти з оточення Грозного. Точно такі ж страти колишніх опричників списали на них всі злодіяння у свідомості народу.

Тим самим очевидно, що в Східній Європі виникла величезна держава, що розкинулась на 2800 тисяч квадратних кілометрів і з дев’ятимільйонним населенням. Це була єдина централізована держава, всі міста і землі якї підпорядковувалися великому московському князю, Івану IV.

2.1.Зовнішня політика Івана Грозного на південно-східному і східному напрямку.

Приєднання Казанського ханства. Воїни московського великого князя Василя III і його сина Івана IV Грозного, першого російського царя, з метою приєднання Казанського ханства - найбільш великої татарської держави, що утворилась на місці Золотої Орди, почалися в першій чверті  XVІ століття. Казанські татари, усвідомлюючи нерівність сил, не втрачали можливості відновити панування над Росією, проте розглядали територію Московського та інших російських князівств як об’єкт для набігів з метою захоплення видобутку і, в першу чергу, "живого товару" – полонених, а також періодично вимагали сплати данини. У 1521 році, коли головні сили росіян були звернені на боротьбу з Литвою, казанці спільно з кримськими татарами дійшли до Москви, та розорили багаті російські землі. Це був останній великий похід Казанського ханства проти Московського князівства. У 1523 році, після укладення перемир’я з Литвою, великий князь Московський Василь III відправив велику рать в похід на Казань. У результаті на Волзі в 200 км від Казані була заснована фортеця Васільсурск, що стала проміжною базою московських військ у наступних походах.

Так як основні бойові дії між російськими і татарськими військами проходили по правому березі Волги, то найбільш зацікавленими в посиленні Московської держави були якраз ті, які перебували в цих місцях: чуваші, гірські марійці і східна мордва.

Ставленики кримсько-турецьких сил, які захопили владу в Казані, були в принципі нездатні згуртувати народи ханства навколо ідеї. Москва ж таку ідею запропонувала – мир і безпеку для всіх, повагу до віри корінних народів, вільну і взаємовигідну торгівлю.20 

У 1546 році до Москви прибуло посольство гірських марійців і чувашів: "надіслали до великого князя бити чолом гірська черемиси, Тугай з товаришами двоє Черемисинов, щоб государ пожалував, послав рать на Казань, а вони з воєводами государеві служити хочуть". При допомозі російських військ цар розраховував повалити протурецький режим в Казані. Зовсім інші настрої запанували тоді на лівобережжі Волги, заселеному луговими черемисами.  Історично склалося так, що тут був сильний вплив Казані, на відміну від гірського правобережжя, контроль над яким Казанське ханство практично втратило аж до 1546 р. 

Іван IV Грозний організував три походи проти Казанського ханства. Перший похід розпочався в грудні 1546 р. По дорозі на Казань до російського війська приєдналася і рать гірських черемис, але війська до Казані не дійшли, через труднощі постачання і бездоріжжя повернулись з півдороги. У тому ж році Іван прийняв царський титул, що підкреслювало претензії Русі на всі території, раніше займані Золотою Ордою. Більш успішним був другий похід, розпочатий в 1549 році. У лютому 1550 р. російські війська обложили Казань і почали бомбардувати її з гармат. Однак штурм фортеці закінчився невдачею. У зв’язку з весняним бездоріжжям цар вирішив зняти облогу, так як стало важко підвозити у табір продовольство і боєприпаси. Єдиним успіхом цього походу стала закладка фортеці Свіяжська в 25 км від Казані. Свіяжськ став опорною базою в третьому поході, що закінчився взяттям Казані.

Підготовка цього походу розпочалася навесні 1552 р. По Оці та Волзі було відправлено військо по річці з запасом продовольства і артилерією  для всіх загонів. У Свіяжську були зосереджені три полки, а переправи через Волгу в гирло Ками були зайняті сильними загонами. Частина російських військ у Муромі, Каширі і Коломні повинна була в разі необхідності відбити кримських татар, якщо ті спробували б прийти на допомогу Казані. Чисельність раті, що вирушила до казанського походу, російський воєвода князь Андрій Курбський згодом визначив у 90 тисяч осіб, з них не менше 30 тисяч кінноти. У росіян було 150 важких облогових та легких гармат. Під Казань були кинуті майже всі військові сили Русі. 16 червня 1552 головні сили на чолі з великим князем виступили з Москви. Вже по дорозі до Коломни стало відомо, що значні сили кримських татар рухаються до Тули. 23 червня тульський намісник Тьомкін повідомив, що місто взяло в облогу численне кримське військо, посилене турецькою артилерією та яничарами. На наступний день татари здійснили штурм Тули, який було відбито. Дізнавшись про наближення до міста значних російських сил - полку правої руки і розвідувального полку, терміново відряджених великим князем на допомогу Тулі, кримський хан не наважився на повторний напад і став відступати. Російські полки наздогнали кримське військо на р. Шіворонь і завдали йому важкої поразки. Помилкою кримського хана було те, що він поспішив з походом, не дочекавшись коли Іван IV з армією не віддалився від Москви досить далеко, тоді він втратив би можливість вчасно відбити кримську загрозу. Після розгрому кримських татар похід на Казань продовжився.

1 липня всі московські полки, крім сторожового, зібралися в Коломні. Звідси військова рада вирішила рухатися двома колонами. Права колона в складі великого і передового полків та полку правої руки йшла через Рязань і Мещеру, ліва, в яку входили легкокінна розвідка, сторожовий і царський полки і полк лівої руки, - через Володимир і Муром.

4 серпня обидві колони з’єдналися у Борончеєва городища на річці Сура. Вранці 13 серпня московська рать прибула в Свіяжськ, де її чекали гарнізон фортеці, ополчення з черемисів, чувашів і мордви, татарський загін Шиг-Алея (Ших-Алі), російського союзника, а також прибула по річці суднова рать з артилерією і запасами продовольства. 17 серпня московські війська почали переправу через Волгу, що тривала три дні. Вже один цей факт свідчить про велику чисельність армії Івана Грозного.

19 серпня почалася облога Казані. Цар запропонував татарському хану Едигею здатися, але отримав відмову.  Місто оточувала дерев’яна стіна довжиною близько 5 км з 15 вежами, вона була прикрита ровом шириною в 6,5 м і глибиною – в   5 м. Всередині міста розташовувалась цитадель – казанський Кремль, обнесений дубовою стіною з 8 вежами. На схід від Казані в Арському лісі татари побудували укріплення, звідки загрожували тилу московських військ своїми бойовими загонами.

Гарнізон Казані налічував близько 30 тисяч чоловік. Крім того, в Арському укріпрайоні перебував загін хана в кілька тисяч вершників. Він вів маневрену війну. 21 серпня російські війська почали будувати облогові укріплення – палісади з колод і тури, – наповнені землею кошика із прутів.  23 серпня війська стали висуватися до стін Казані. Розвідувальний загін, що складався з 7 тисяч вершників, раптово був атакований сильним татарським загоном і був розбитий надвоє. На допомогу дворянській кінноті поспішили стрільці. Вогнем з пищалей вони розсіяли татар. На кінець 23-го числа Казань була повністю оточена.

Однак увечері наступного дня сильна буря знищила частину суден з запасами, що ускладнило становище російських військ. Але Іван Грозний був непохитний у прагненні взяти Казань за будь-яку ціну. Росіяни влаштували греблю і відвели річку Казанку від міста, щоб позбавити захисників фортеці води. Однак татари стали брати воду з ключа на березі річки, до якого ходили по підземеллям. Осадні війська побудували навколо Казані дві осадні лінії. Гарнізон Казані робив багато вилазок, заважаючи виконувати потрібні облогові роботи. Однак гарнізон казанців був не в змозі їх зірвати, руйнуючи лише невеликі ділянки укріплення.

27 серпня російські війська розпочали розгортати артилерію. 30 серпня 150 облогових гармат відкрили вогонь по фортеці і знищили значну частину татарської артилерії. На Арському полі російські солдати спорудили дерев’яну вежу. На ній поставили 10 гармат і підкотивши вежу до кріпосної стіни почали обстрілювати місто з боку Арського поля. 31 серпня російські війська розпочали робити чотири підкопи під стіни казанської фортеці. Один з цих підкопів був підведений під підземний хід, яким жителі Казані ходили по воду. Хід був завалений, і після цього в місті почала відчуватися гостра нестача води. Її джерелом залишилися лише міські колодязі. Через погані санітарні умови в Казані почалися поширюватися епідемії. Невеликі сили росіян увійшли в Арський ліс, були атаковані татарами і своїм відступом підвели ворога під удар основної частини війська. Після цього бою загін опанчі з великими втратами відступив у своє укріплення. Однак він не був знищений, і московські воєводи вирішили штурмувати Арську фортецю. 8 вересня вона була взята загоном під командуванням князя Горбатого-Шуйського. Опанча з рештками свого війська утік і більше не міг уже турбувати облогову армію своїми набігами. 2 жовтня війська Івана Грозного почали штурм Казані. За два дні до цього був підірваний підкоп до Арських воріт, що знищив захисні споруди перед воротами. Після цього російські війська наблизили тури до самих воріт. Стрільцям, боярським людям і козакам вдалося захопити Арську вежу. Крім того, в стінах фортеці артилерія зробила ряд проломів.

Проти проломів татари спішно звели дерев’яні зруби і засипали їх землею. Іван звернувся до татар з пропозицією капітулювати, але вони відповіли: "Ми всі помремо або відсидимося". Тоді армія пішла у наступ. Головний удар наносився по східному і південно-західному фасадам фортеці, де було найбільше проломів. На інших напрямках атаки повинні були скувати татарські сили. Другу лінію складали головні сили стрільців, а третя лінія слугувала резервом. Загальним резервом був царський полк. О 3 годині ранку 2 жовтня були підірвані підкопи під Арським і Ногайськими воротами. Після цього по фортеці був відкритий вогонь з усіх гармат. Під його прикриттям війська пішли на штурм.

Татари з відчайдушністю приречених обстрілювали російське військо з гармат і пищалей, лили на штурмуючих киплячу смолу, скидали на них колоди. Проте з боку Арського поля, де в результаті вибуху підкопу була зруйнована частина фортечної стіни, росіянам вдалося увірватися в місто. На вулицях зав’язався рукопашний бій. Татари здійснили відчайдушну контратаку і відтіснили російських вояків назад до стін. У цей момент Іван ввів у бій половину царського полку, який відкинув татар до ханського палацу. Майже всі татари були перебиті або полонені. Лише загін у 6 тисяч чоловік переправився через Казанку і пішов у ліс. При цьому значна частина прорвалися та була знищена російськими військами, що забезпечували штурм. У результаті взяття Казані і розгрому Казанського ханства Москва встановила контроль над великим регіоном Поволжя.

Казанські походи російського воїнства додали суттєвого імпульсу його развидку. Саме під час цих походів артилерія була виділена в окремий рід військ, а також  з’явилися інженерні війська.

Астраханське ханство майже завжди перебувало в залежності від більш сильніших Казанського і Кримського ханств. У ХVI столітті Кримське ханство, на чолі якого стояв Саїб-Гірей, прагнуло повністю підкорити Астрахань. Астраханське ханство зближується з Росією і в 1547 році укладає з нею договір.

Боротьба Росії і Криму за Поволжя ще більше активізується. У 1547 р. Саїб-Гірей захоплює Астрахань і садить на престол хана Ямгурчеєва, який вороже налаштований по відношенню до Росії. 21

Приводів до вторгнення цілком вистачало:

-ворожа позиція Ямгурчея, заарештований після цього він дійсно готувався до війни закликаючи частини ногайської знаті на чолі з Ізмаїлом ще з 1548 допомогти їм скинути Ямгурчеєв і відновити в Астрахані їхнього родича Дервіша-Алі; тобто встати на захист прав останнього на престол... Війни часто починалися і за меншим приводом, і взагалі без такого. За домовленістю з ногайцями, цар повинен був відправити по Волзі суду з гарматами і стрільцями, а Ізмаїл - виставити кінноту. Після перемоги і відновлення влади Дервіша-Алі в Астрахані, Ізмаїл зобов’язався скинути в Ногайської Орді свого брата Юсуфа.

Похід на Астрахань розпочався навесні 1554 р. На судна піднялося військо в 30000 чоловік під командуванням князя Ю.Пронського-Шемякіна та вятскі служиві люди під керівництвом князя А.Вяземського. Військом командували князь Ю.Пронський і постільничий І.Вешняков. За версією К.Васильєва, упорядника місцевого «Ключаревского літопису», Іван Грозний вислав три ополчення: «Перше з них називалося великим, у ньому начальниками були: князь Юрій Іоаннович Пронський і Михайло Петрович Головін, а над ними обома ще понад їх поставлений був князь Олександр Васильович Вяземський з вятским воїнством. Друге називалося передове і управляли їм Ігнатій Вешняков і Ширяй Кобяков. Третє називалося сторожове і складалося під проводом Степана Сидорова і князя Андрія Барятинського, а над цими всіма трьома ополченнями був начальником Касимовский з татар князь Дербети-Алі».

Авангард князя Вяземського, як писав Івану Грозному Ю.І.Пронський, вщент розбив загін астраханців і захопив полонених, що показали, що Ямгурчей розташувався під Астраханню, а в місті майже немає людей. Незважаючи на відсутність ногайців, прискоривши наступ, російські війська без бою взяли місто і ханський стан, перехопивши суду з ханським гаремом. Лише сам Ямгурчугей встиг втекти до Азова. Частина втікачів із міста астраханців була наздогнана і побита, частина захоплена в полон, російські раби звільнені. Дервіш-Алі, відновлений на престолі, зобов’язався сплачувати цареві 40000 алтин і 3000 риб на рік, не перешкоджати російським рибалкам, а цар брав на себе турботу про його безпеку, у разі необхідності, підшукати астраханцям нового хана.

Тим часом у Ногайській Орді перемогу в міжусобній боротьбі здобув Ізмаїл. Діти Юсуфа, об’єднавшись з Ямгурчеєм, в 1555 р. за підтримки кримців і турецьких яничарів підійшли до Астрахані. У цей критичний момент Дервіш-Алі увійшов в угоду з дітьми Юсуфа, які розгромили і вбили свого союзника Ямгурчеєва. За це Дервіш-Алі переправив їх через Волгу, де вони раптовим нападом змусили Ізмаїла відступити та в кінцевому підсумку зазнали поразки. Головне ж зрада Дервіша-Алі полягало в таємних переговорах з кримцями, що не сховалося від начальника російського загону в Астрахані П.Тургенєва, який, ймовірно, отримав донос від місцевих інформаторів. Раптове прибуття до Астрахані стрільців і козаків, налаштованих на прохання Ізмаїла, справило жахливе враження на астраханців, які в паніці втекли з міста. Врятувало положення лише оголошення царської милості.

Незабаром у Москві були отримані нові звинувачення і скарги Ізмаїла  на Дервіша-Алі. Ізмаїл просив Івана IV взяти Астрахань в повне своє володіння. Вирішальним став отриманий в березні 1556 р. новий донос Ізмаїла, в якому повідомлялося про остаточний перехід хана на бік Криму. Прийшло повідомлення і від російського посла Мансурова, що відбився від нападу астраханців і пішов з загоном на суднах до Переволока, про зраду Дервіша-Алі, перебили своїх князів, вірних російському царю.

Навесні 1556 р. новий похід на Астрахань очолили стрілецькі голови Черемисинов і Тетерін, козачий отаман Колупаєв і начальник в’ятчан Писемський. Першим зустрівся з ханськими військами під Астраханню козачий загін Філімонова (500 чол.). Він завдав їм поразки і почав чекати підходу сил Черемисинова, так як від полонених було відомо, що з Криму до Астрахані прибуло 700 татар і 300 яничар з гарматами. З’єднавшись, обидва загони 2 липня 1556 р. підпливли на судах до Астрахані. Хан і його наближені втекли з міста, прийнявши невеликий стрілецько-козачий загін за авангард сильної царської раті. У результаті російські війська практично без бою зайняли майже порожню Астрахань. 22

Вступивши в місто, стрільці і козаки зміцнили його і вирушили до моря, де знайшли та знищили астраханські суду. Наступного разу вони вступили в бій із самим Дервішем-Алі, спочатку отримавши перемогу, а потім з боєм відступивши до міста. Новий поворот подій знову був пов’язаний з усобицею в Ногайській Орді, що закінчилася примиренням дітей Юсуфа з Ізмаїлом та підпорядкуванням їх Росії. Вони й завершили війну з Дервішем-Алі, розбивши його і змусивши бігти до Азова Так завершилося підкорення Астрахані. На цей раз ханство ліквідувалося, територія його включалася до складу Росії. Все населення: князі, мурзи, шейхи і «вся чернь Астраханської землі» принесли присягу цареві на вірність. Воєводи «роздавали острова і ріллі по старовині, і наказали ясак платити по старовині, як колишнім царям платили, а князі від себе прислали, щоб їх государ в Крим і в ногаї не видав і в холопстве у себе вчинив».

Перебуваючи у далекій Астрахані, за сотні верст від рідних місць, невелике російське військо діяло енергійно і рішуче. Його командири виявили в незнайомому краю не тільки військові, але і дипломатичні здібності. Вони домоглися союзу з місцевими ногайськими мурзами, які завдали остаточної поразки Дервіш-Алі. Він втік до турецьких володінь. Астраханське ханство остаточно і майже безкровно було закріплено за Росією.

Після остаточного приєднання у 1556 році Астраханського ханства до Росії місто було перенесене з правого берега Волги на лівий, в 1558 р. закладена нова сторожова фортеця на високому Заячому, або Довгому, пагорбі, що омивається Волгою і її рукавами, – Кремль. Кремль був обнесений кам’яними стінами з 8 баштами (1580-1620 рр., майстри Михайло Вельямінов, Дей губата). Артилерійська, Кримська і Житня – найдавніші башти Кремля.

2.2 Зовнішня політика Івана Грозного на південному напрямку

Після поразки під Тулою в 1552 р. кримські татари утримувалися від значних походів на руські землі, робили набіги тільки невеликими загонами. Їх діям також перешкоджали завершення спорудження Тульської засічних риси, виникнення нових укріплених центрів Веньова і Деділов. Перемоги над повсталими татарами під Казанню, так званими «луговими людьми», зближення з Ногайської ордою, завоювання Астраханського ханства значно послаблювали становище Криму у Східній Європі. Тим більше, що уряд «вибраних раді» проводив активну наступальну політику відносно самого Кримського ханства. 23

У 1555 р. відбувся одночасний наступ обох протиборчих сторін одна на одну. Кримський хан, зібравши значну армію, почав прихований наступ на південні кордони Московської держави. Одночасно на становища Кримських татар була спрямована значна російська армія на чолі з одним із керівників уряду «вибраних раді», тодішнім власником Веньова, боярином Іваном Васильовичем Шереметєвим Великим.

Воєводи виступили з міста Бєлєва 2 червня. Другим воєводою великого полку був царський оружнічій Лев Андрійович Салтиков. До складу цього полку також входив загін дітей боярських князя Володимира Андрійовича Старицького на чолі з воєводою князем Юрієм Васильовичем Личаним. У передовому полку першим воєводою був окольничий Олексій Данилович Басманов-Плещеєв, а другим Бахтеяр Григорович Зюзін.

Після з’єднання головних воєвод із загоном Блудова у Колимака в армію прибутку розвідники. 

І.В.Шереметєв негайно послав повідомлення до царя Івана IV, а сам розгорнув свою армію і рушив за татарами. Незабаром з’ясувалося, що татари рухаються до Тули. Тоді цар Іван 4 липня виступив зі всіма силами до Тули. Тут надійшло нове повідомлення про пересування супротивника. Кримський хан, дізнавшись про прибуття Івана IV з усім військом до Коломиї, рушив на Одоєв, але отримав звістку про виступ російської армії до Тули.

Успіх перевершив усі очікування. Татари не очікували появи в своєму тилу значних російських сил і не виділили значних сил для захисту обозу. Російським військам вдалося його взяти. Проте втрата обозу змусила хана негайно повернути назад, щоб спробувати відбити обоз, без якого повернення до Криму для його війська перетворювалося в важко розв’язання проблем. 

І.В.Шереметєв продовжував рухатися по шляху, раніше пройденому татарами, що повинно було привести до неминучого зіткнення з усією армією Кримського хана.

Зіткнення двох армій відбулося при Судбіщах. Тут позначилося значно краще озброєння російських воїнів.

Очевидно припускаючи, що обоз захоплений стояли перед ним військом, Кримський хан наступного дня 4 липня обрушився на І.В.Шереметєва всіма своїми силами.

Хан особисто 8 годин підряд ходив в атаку на чолі майже всього війська, але жменька російських стрільців і гармашів щоразу влучним вогнем відбивала татарську кінноту і турецьких яничар.

Шереметєв був серйозно поранений і впав з коня. Воєводи – окольничий Л. А.Салтиков, Д.Плещеєв і Б.Зюзін – не мали досвіду головного воєводи. Сили росіян у нерівній сутичці слабшали, а татари весь час вводили в бій свіжі сили. Російські пушкарі вже знемагали, до того ж татари теж мали артилерію, правда, не настільки афективну. Поле битви було всіяне тілами   5 тисяч полеглих російських воїнів і втричі більшого числа татар.

Хан, у нестямі від гніву, ще тричі атакував жменьку смертельно втомлених і в більшості своїх поранених російських ратників, втратив ще кілька своїх мурз-воєвод, але не зміг здолати сміливців. Мабуть втративши всяку надію на перемогу і не бажаючи більше втрачати своїх воїнів, Девлет-Гірей зупинив битву і в сутінках пішов на Лівни, у бік своїх улусів.

Тут вже ні військове мистецтво, ні зброя, ні мужність не могли врятувати 7,5 тисячну армію І.В.Шереметєва від поразки. У якійсь мірі врятували становище воєводи А.Д.Басманов і С.Г.Сидоров, які наїхали в Дуброві коші своїх полків і звелів тут бити по сполох і в Сурнов іграти, і до нього з’їхалися багато дітей боярські і боярські люди і стрільців тисяч з п’ять з шість і тут відсидів. І цар до них приступав з усіма людьми і з гарматами і з піщалмі і до вечірні, і Боже милосердя дав Бог Олексій Данилович тут від царя відсидівся, з луків і з пищалей багатьох татар побили.

Побачивши, що повернути обоз неможливо і знаючи про близькість головних російських сил, Кримський хан почав швидкий відступ, проходячи за день до 70 верст. Героїчний бій нечисленної армії І.В.Шереметєва врятував Московську державу від страшного розгрому. Наслідки цього бою позначалися до початку Лівонської війни в 1558 р. Кримське ханство протягом трьох років не здійснювало скільки-небудь значних походів на руські землі.

2.3 Освоєння Сибіру

«Улус Джучиев» розпався ще в XIII ст. на три орди: Золоту, Білу і Синю. Золота Орда, яка перебувала в Поволжі, звалилася. Залишки інших орд боролися за верховенство на великих територіях. У цій боротьбі місцеві князьки сподівалися на підтримку російського царя. Але цар, загрузнувши в Лівонській війні, не міг приділити східним справам достатньо уваги. У    1563 р. до влади в Сибіру прийшов хан Кучум, який спочатку був згоден платити данину Москві, але потім убив московського посла.

З цього часу набіги татар на прикордонні російські землі в районі Пермі стали постійним явищем. Власники цих земель, Строганови, що мали від царя грамоту на заселення порожніх територій, звернулися до козаків, загони яких помножилися на кордонах російського царства. Козаки з’явилися до Строганових у складі 540 чоловік.

1 вересня 1581 р. Строганови направили Єрмака з козаками завойовувати Сибір. Йому надали 300 своїх воїнів: «...ратних людей Литви, Німець і Татар, і російських людей, буйственних і хоробрих предобрих воїнів триста чоловік». Всього в загоні, що виступив, було 840 людей.

Строганови дали їм платню, забезпечили припасами, одежею, зброєю, дали провідників і перекладачів.

У цей же час пелимскій князь з вогулічамі напав на пермські землі. Цар послав Строгановим грамоту, щоб направили козаків на захист Пермі і Камського Усолья. Але грамота спізнилася. Загін Єрмака вже був у дорозі.

Чотири дні Єрмак з товаришами йшов вгору по річці Чусовой до гирла річки Срібної, по Срібної пливли два дні до Сибірської дороги, тут козаки висадилися, поставили земляний містечко, Єрмаков Кокуй-місто; від цього місця козаки йшли до річки Жаровлі і тягли свої струги волоком; по Жаровле виплили в Туру, тут починалося Сибірське царство. Просуваючись вниз по Туре, козаки «повоювали» багато татарських містечок і улусів. Одного з полонених, відомих особисто Кучуму, Єрма відпустив Кучум вислав назустріч російським свого родича Маметкула з воїнами, а сам зміцнився біля річки Іртиш, під горою Чувашії. 

Маметкул зустрів Єрмака на березі Тоболу при урочищі Бабасан. Татари стали обстрілювати козаків з високого берега з луків. Єрмак висадив частину козаків на берег. Татари кинулися в атаку з списами, але козаки зустріли їх щільним вогнем. Татари відринули і побігли. 

Другу спробу зупинити козаків Маметкул зробив у Карсульского Яру, де річка Тобол досить вузька. Річка була перегороджена пов’язаними деревами з необрубленими суками і з обох берегів прострілювалася. Після першого зіткнення у цій засіки Єрмак відійшов і три дні готував операцію.  Вночі велика частина загону висадилася на берег, на човнах залишили      200 чоловік, поряд з ними посадили опудала. Потім було завдано комбінований удар: човни з козаками рушили до засік і при появі татар відкрили вогонь з гарматок і пищалей, в цей же час висадився загін зайшов у тил головним татарським силам, відкрив вогонь і атакував. Татари розбіглися. Тепер між загоном Єрмака і столицею Сибірського царства стояв сам хан Кучум зі своїм військом.

До ночі козаки взяли містечко Атік-мурзи і засіли в ньому. На другий день їм належало битися з головними татарськими силами. Деякі завагалися. Сили дійсно були нерівні Джерела оцінюють сили Кучума в 10 тис. кінноти під командуванням Маметкула і насилу піддаються обчисленню зведені загони підвладних татарам сибірських народів. Л.Н.Гумільов вважає, що ще в кінці XV ст. кращі сили татар на чолі з ханом Шейбані пішли в Середню Азію і захопили там величезні території, в Сибіру ж залишилися найменш активні, найменш «пасіонарні». Єдігер, які просили в московське царство, оцінив підвладне йому населення в 30700 «чорних людей», маючи на увазі, мабуть, чоловіків, здатних носити зброю.

Тактика козаків будувалася на максимальному використанні вогнепальної зброї, на застосуванні масованого вогневого удару.

Укріплення столиці Кучума занепали. Земляний вал осипався, дерев’яні стіни осіли і місцями прийшли в непридатність. Тому татари вирішили зустріти козаків на березі і у підніжжя гори обділяє засеку. Кращі сили війська Кучума сховалися за поваленими товстими стовбурами. Вгорі, на горі татари встановили кілька своїх гармат, але вони так жодного разу і не вистрілили.

Судячи з усього, татари чекали козацької атаки, щоб, сховавшись за засік, уберегтися від куль, а потім, підпустивши козаків ближче, вирішити справу рукопашною сутичкою.

Козаки, як і припускали татари, наблизилися на стругах до берега, дали кілька залпів і стали висаджуватися. Татари пустили хмари стріл і змусили висадилися жатися до струга. З’явилися перші втрати пораненими.

Козачі гармати з стругів теж вели безупинний вогонь, але великої шкоди сховався за засік заподіяти не могли. 

Не корисна для обох сторін перестрілка тривала недовго. Побачивши нерішучість козаків, Маметкул, який командував татарами, наказав зробити в засік три проходи і, вийшовши з ним через засіки, атакував притиснутих до берега козаків. 

Зустрічаючи атакуючих, козаки вишикувалися в каре, поставивши посередині пищальників. Послані першими ханти і мансі (Остяк та вогулів) після перших же залпів впритул кинулися втікати. 24

Татари вели себе хоробріше, вони досягли козачих рядів, намагалися прорвати каре. Справа дійшла до рукопашної сутички. "І було січа зла, за руки емлющої Січах». Але козачі пищальники залишалися всередині каре в недоторканності, перезаряджали зброю і залповим вогнем клали татар натовпами.

Маметкул намагався зібрати навколо себе кінноту, щоб вирішити справу кінною атакою. Очманіла куля звалила його з сідла. Якийсь козак ледве не захопив того в полон.

Татари відбили пораненого ватажка, віднесли того в зарості, де був захований човен, і відвезли у безпечне місце.

Поранення Маметкула викликало паніку в рядах татарського війська. Воно стало розбігатися, Кучум, що спостерігав за битвою з гори, одним з перших втік, кинувши напризволяще свою столицю. 

Козаки, відбивши всі атаки ворога, не зважилися все ж переслідувати втікачів. Вони відійшли на ніч у Атік-містечко. Так закінчився бій 23 жовтня 1582 р. Через три дні татарське військо повністю розклалося. Остяцких князі повели своїх людей, залишили Кучума. Сам він з вірними татарами пішов у Барабинський степ. 25

26 жовтня 1582 р. загін Єрмака вступив у столицю Сибірського  царства – Кашлик. Узяття його виявилося найважливішим кордоном в освоєнні Сибіру: ханти, мансі і деякі татарські улуси побажали взяти російське підданство. Територія нижнього Приоборья увійшла до складу Російської держави і разом з іншими освоєними територіями стала виплачувати Москві данину (ясак). У 1583 р. були підпорядковані землі до гирла Іртиша. Сибірське ханство розпалося в тому ж році. Іван Грозний нагородив усіх учасників походу, простив злочинців, що приєдналися до Єрмака, обіцяв допомогу стрільців, а самому Єрмаку присвоїв титул «князь Сибірський».

У 1585 р. Кучуму вдалося зібрати нові сили для боротьби з Єрмаком. Щоб виманити козаків з укріплення, Кучум став поширювати неправдиві чутки про те, що татари затримали торговий караван бухарців, що прямує до козаків. Єрмак із загоном в 150 чоловік, важко перезимувавши в Сибіру (продовольство швидко скінчилося, в загоні почався голод) відправився вгору по Іртишу і дійшов до гирла річки Шиш. Тут 6 серпня 1585 р. Кучум раптово напав на загін Єрмака у гирла річки Волая (притока Іртиша). Будучи пораненим, Єрмак спробував переплисти Ваган, але важка кольчуга – дар царя Івана IV Грозного – потягнула його на дно («був одягнений він царськими панцирі, струг ж йож було забезпечено всім не обзідним дл боротьби з татарамиго відплив від берега і він, не дошед, утопія»). За літописами, тіло Єрмака було знайдено татарами і «свято помсти» тривало шість тижнів (у мертве тіло пускалися стріли). Похований був Єрмак, за переказами, на «Баішевскому кладовищі під кучерявою сосною».

У результаті до кінця ХVI століття до Росії був приєднаний весь басейн річки Обь – від Іртиша до Льодовитого океану.

3Лівонська війна 

Справою всього життя російського государя Івана Грозного з’явилася Лівонська війна. Вона почалася відразу після того, як були приєднані до Російської Держави Казанське і Астраханське ханства і була ліквідована загроза раптового вторгнення зі сходу і південного сходу. Тепер прийшов час повернути російські землі, захоплені в різний час Лівонським орденом, Литвою та Швецією.

Лівонія, створена в XIII ст. німецькими лицарями-мечоносцями, представляла собою в XIV ст. слабку державу, по суті розділену між Орденом, єпископами та містами. Орден очолював його лише формально. Разом з тим Орден, спираючись на підтримку інших держав, перешкоджав встановленню контактів Росії з західноєвропейськими країнами. 26

Безпосереднім же приводом для початку Лівонської війни стало питання про "Юр’ївської данини" (Юр'єв, згодом названий Дерпт (Тарту), заснував ще Ярослав Мудрий). Згідно з договором 1503 р. за нього і прилеглу територію повинна була сплачуватися щорічна данина, що, однак, не робилося. До того ж Орден уклав у 1557 р. військовий союз з литовсько-польським королем.

У листопаді 1557 р. Іван Грозний зосередив у Новгороді 40-тисячне військо для походу на лівонські землі. У грудні вся рать під командуванням татарського царевича Шиг-Алея, князя Глинського та інших воєвод рушила до Пскова. Допоміжна рать князя Шестунова в цей час розпочала бойові дії з району Івангорода в гирлі річки Нарви. У січні 1558 року царська армія підступила до Юріїв (Дерпт), проте взяти його не змогла. Потім частина російських військ повернула до Риги, а головні сили попрямували до Нарви (Ругодіву), де з’єдналися з раттю Шестунова. У бойових діях настало затишшя. Тільки гарнізони Івангорода і Нарви обстрілювали одне одного.   11 травня росіяни з Івангорода атакували Нарвську фортецю і на наступний день захопили її. Незабаром після взяття Нарви, російським військам під командуванням воєвод Адашева, Заболоцького та Замицкого і думного дяка Вороніна було наказано оволодіти фортецею Сиреньск. 2 червня полки були під її стінами. Адашев виставив заслони на ризькій і коливанських дорогах, щоб не допустити до Сиреньску головні сили лівонців під командуванням магістра Ордена. 5 червня до Адашева підійшло велике підкріплення з Новгорода, що бачили обложені. У той же день розпочався артилерійський обстріл фортеці. На наступний день гарнізон здався. З Сиреньска Адашев повернувся в Псков, де сконцентрувалося все російське військо. У середині червня вона взяла фортеці Нейгауза і Дерпт. Весь північ Лівонії опинився під російським контролем.

Військо Ордена за чисельністю поступалося росіянам у кілька разів і до того ж було розкидано по окремих гарнізонах. Воно нічого не могло протиставити армії Російського царя. До жовтня 1558 року російські раті в Лівонії оволоділи 20 замками. У січні 1559 російські війська пішли походом на Ригу. Під Тірзеном вони розбили Ливонську армію, а під Ригою спалили лівонський флот. Хоча ризької фортецею опанувати не вдалося, були взяті ще 11 лівонських замків. Магістр Ордена змушений був укласти перемир'я до кінця 1559 р. До листопада цього року лівонцям вдалося навербувати ландскнехтів в Німеччині і відновити війну. Однак їх продовжували переслідувати невдачі. У січні 1560 р. рать воєводи Борбошіна взяла фортеці Мариєнбург і Феллін. Магістр ордена Фюрстенберг потрапив у російський полон. Лівонський орден як військова сила практично перестав існувати. У 1561 році останній магістр Лівонського ордена Кеттлер визнав себе васалом польського короля і розділив Лівонію між Польщею і Швецією (острів Езель відійшов до Данії). Полякам дісталася Ліфляндія і Курляндія (герцогом останньої став Кеттлер), шведам - ​​Естляндія. Польща і Швеція вимагали відводу російських військ з Лівонії. Іван Грозний не тільки не виконав цю вимогу, але і вторгся в кінці 1562 р. на територію союзної Польщі Литви. Його армія налічувала 33 407 осіб. Метою походу був добре укріплений Полоцьк. 15 лютого 1563 р. місто, що не витримало вогню 200 російських гармат, капітулювало. Військо Івана вирушило на Вільно. Литовці змушені були укласти перемир’я до 1564 року.

Коли війна відновилася, російські війська зайняли майже всю територію Білорусії. Проте, в 1564 році до Литви втік один з найвизначніших воєвод – князь Андрій Курбський, близьке до входили до Обрану раду братам Адашевим і побоювався за своє життя. У 1569 році в результаті Люблінської унії Польща і Литва утворили єдину державу Річ Посполиту (Республіку) під керівництвом польського короля. Тепер на допомогу литовській армії прийшли польські війська. У 1570 році бойові дії як у Литві, так і в Лівонії активізувалися. Для закріплення за собою прибалтійських земель Іван Грозний вирішив створити власний флот. На початку 1570 р. він видав "жалувану грамоту" на організацію каперське (приватного) флоту діяв від імені російського царя, датчанину Карстену Роді. Роде вдалося озброїти кілька судів, і він завдав істотної шкоди польській морській торгівлі. Щоб мати надійну військово-морську базу, російські війська в тому ж 1570 р. спробували оволодіти Ревелем, почавши з цього саму війну зі Швецією. Проте місто безперешкодно отримувало постачання з моря, і Івану довелося через сім місяців зняти облогу. Російський каперський флот так і не став грізною силою. Після семирічного затишшя, в 1577 році, 32-тисячна армія царя Івана зробила новий похід до Ревеля. Однак і на цей раз облога міста не принесла успіху. Тоді російські війська пішли до Риги, захопивши Дінабург, Вольмар і ще кілька замків. Однак ці успіхи не мали вирішального значення. Тим часом ускладнилася ситуація на польському фронті.

У 1575 році королем Речі Посполитої був обраний досвідчений воєначальник, трансільванський князь Стефан Баторій. Йому вдалося сформувати сильне військо, до якого увійшли також німецькі й угорські найманці.  Баторій уклав союз зі Швецією, та об’єднана польсько-шведська армія восени 1578 р. розгромила вісімнадцятитисячне російське військо, яке втратило 6 тисяч чоловік убитими і полоненими і 17 гармат. До початку кампанії 1579 р. Стефан Баторій та Іван Грозний у своєму розпорядженні приблизно рівними за чисельністю головними арміями по 40 тисяч чоловік. Російський цар після поразки під Вендені не був впевнений у своїх силах і запропонував розпочати мирні переговори. Однак Баторій цю пропозицію відкинув і перейшов у наступ на Полоцьк. Восени польське військо взяло в облогу місто і після місячної облоги опанувало ім. Раті воєвод Шєїна і Шереметєва, послані на виручку Полоцьку, дійшли тільки до фортеці Сокіл. Вони не наважилися вступити в бій з переважаючими силами противника. Незабаром поляки оволоділи і Соколом, розбивши війська Шереметєва і Шєїна. У Івана Грозного явно не вистачало сил, щоб успішно воювати відразу на два фронти - в Лівонії і в Литві. Після взяття Полоцька поляки взяли кілька міст у Смоленській і Сіверської землі, а потім повернулися до Литви. У 1580 році Баторій зробив великий похід на Русь, захопивши і розоривши міста Острів, Веліж і Великі Луки. Тоді ж шведська армія під командуванням Понтуса Делагард захопила місто Корелу і східну частину Карельського перешийка.

У 1581 році шведські війська оволоділи Нарвою, а в наступному році зайняли Івангород, Ям і Копор’є. Російські війська були вигнані з Лівонії. Бойові дії були перенесені на територію Русі. У вересні 1581 року 50-тисячне польське військо на чолі з королем обложило Псков. Це була дуже сильна фортеця. Місто, що стояло на правому, високому березі річки Велика при впадінні в неї річки Псков, було обнесено кам’яною стіною. Вона простягнулася на 10 км і мала 37 башт та 48 воріт. Правда, з боку річки Велика, звідки важко було чекати нападу ворога, стіна була дерев’яна. Під вежами були підземні ходи, які забезпечували таємний зв’язок між різними ділянками оборони. Верхні яруси веж також були з’єднані переходами. Висота стін становила 6,5 м, а товщина - від 4 до 6 м, що робило їх невразливими для тогочасної артилерії. Усередині Великих стін був Середній місто, також оточений стінами, в Середньому місті - укріплений Довмонтов місто, а в Довмонтова місті - кам'яний Кремль. Над рівнем річки Велика стіни Довмонтова міста височіли на 10 м, а Кремль - на 17 м, що робило ці укріплення майже неприступними. У місті були значні запаси продовольства, зброї та боєприпасів. Російське військо було розосереджено по багатьом пунктам, звідки очікувалося вторгнення ворога. Сам цар із значним за чисельністю загоном зупинився в Стариці, не ризикнувши йти назустріч йшла до Пскова польської армії. Коли цар дізнався про вторгнення Стефана Баторія, до Пскова було направлено військо князя Івана Шуйського, призначеного "великим воєводою". Йому підпорядковувалися сім інших воєвод. Псковичі поклялися "за Псков град битися з Литвою до смерті без всякі хитрості". Клятву вони дотримали, відбивши 31 напад.

Загальна чисельність російських військ, які обороняли Псков, досягала 25 тисяч чоловік і була приблизно вдвічі менша за чисельність армії Баторія. За наказом Шуйського, околиці Пскова були спустошені, щоб ворог не міг знайти там фураж і продовольство. 18 серпня польське військо підійшло до міста на відстань 2-3 гарматних пострілів. Протягом тижня Баторій вів розвідку російських укріплень і тільки 26 серпня наказав своїй армії підступити до міста. Проте солдати незабаром потрапили під вогонь російських гармат і відступили до річки Черехи. Тут Баторій влаштував укріплений табір. Поляки почали рити траншеї і ставити тури, щоб наблизитися до стін фортеці. У ніч з 4 на 5 вересня вони підкотили тури до Покровської та Свинячий башт на південному фасі стін і, поставивши 20 гармат, з ранку 6 вересня почали обстрілювати обидві вежі та 150м стіни між ними. До вечора 7 вересня вежі були сильно пошкоджені, а в стіні утворився пролом шириною 50 м. Але обложені встигли спорудити проти пролому нову дерев'яну стіну. 8 вересня польські війська пішли на штурм. Атакуючим вдалося захопити обидві пошкоджені вежі. Проте пострілами з великої гармати "Барс", здатної посилати ядра на відстань більше 1 км, зайнята поляками Свиняча вежа була зруйнована. Потім її руїни російські підірвали, підкотивши бочки з порохом.  Вибух послужив сигналом до контратаки, яку очолив сам Шуйський. Ворог не зміг утримати і Покровську вежу - і відступив. Після невдачі штурму Баторій наказав вести підкопи, щоб підірвати стіни. Два підкопу росіянам вдалося знищити за допомогою мінних галерей, решта поляки так і не змогли довести до кінця. 24 жовтня польські батареї стали обстрілювати Псков через річки Великої розпеченими ядрами, щоб викликати пожежі, але захисники міста швидко впоралися з вогнем. Через чотири дні польський загін з ломами і кирками підійшов до стіни з боку Великої між кутовою баштою і Покровськими воротами і зруйнував підошву стіни. Вона впала, проте виявилося, що за цією стіною є ще одна стіна і рів, яку поляки подолати не змогли. Обложені кидали їм на голови каміння та горщики з порохом, лили окріп і смолу. 2 листопада армія Баторія зробила останній штурм Пскова. На цей раз поляки атакували західну стіну. До цього протягом п'яти днів вона піддавалася потужному обстрілу і в декількох місцях виявилася зруйнована. Проте захисники Пскова зустріли противника сильним вогнем, і поляки повернули назад, так і не дійшовши до проломів. До того часу моральний дух обложників помітно впав. Але і обложені відчували чималі труднощі. Основні сили російської армії в Стариці, Новгороді і Ржеві не діяли. У Псков спробували прорватися тільки два загони стрільців по 600 чоловік, але з них більше половини загинуло або потрапило в полон. 6 листопада Баторій прибрав знаряддя з батареї, припинив облогу і став готуватися до зимівлі. Одночасно він послав загони німців та угорців захопити Псково-Печерський монастир у 60 км від Пскова, проте гарнізон з 300 стрільців за підтримки ченців успішно відбив два нападу, та ворог змушений був відступити. Стефан Баторій, переконавшись, що Псков йому не взяти, у листопаді передав командування гетьману Замойському, а сам відбув до Вільно, забравши з собою майже всіх найманців. У результаті чисельність польського війська зменшилася майже вдвічі - до 26 тисяч чоловік. Облягати страждали від холодів і хвороб, зростала кількість померлих і дезертирство. Після п'яти місяців безуспішних спроб поляки змушені були зняти облогу Пскова, а Баторій погодився на десятирічне перемир'я. Воно було укладено у Ямі-Запольської 15 січня 1582.  Русь відмовлялася від усіх своїх завоювань у Лівонії, а поляки звільняли зайняті ними російські міста.

У Лівонії залишалося чимало православних святинь, і їх доля турбувала російський уряд, настільки щоб мати вплив на лівонську територію. Побоюючись, щоб під владою католиків православні святині не піддалися нарузі, ще під час переговорів про мир російські дипломати домагалися передачі Росії всіх священних ікон і предметів, а також вільного виїзду з Лівонії православних священнослужителів. Деякі з Баторіевих послів заперечували проти цього, але папський легат Антоніо Поссевіно вдалося переконати своїх одновірців у тому, що вимоги росіян цілком обгрунтовані.

У травні 1583 р. полягає 3-літній Плюсское перемир’я зі Швецією, за яким переходили Копор'є, Ям, Івангород і прилегла до них територія південного узбережжя Фінської затоки. Російська держава знову була відрізаною від моря. За Руссю залишався лише невелику ділянку балтійського узбережжя в гирлі р. Неви. Однак у 1590 році після закінчення терміну перемир'я бойові дії між росіянами і шведами поновилися і проходили на цей раз успішно для Москви. У результаті по Тявзинському договору про "вічний мир" Русь повернула собі Ям, Копор’є, Івангород і Корельський повіт.

Закінчилася 25-річна війна, під час якої селянство знемагало під тягарем наборів і податків. Невдача у війні була наслідком відсталої економіки Росії, не витримала цієї війни, набігів кримських татар, опричной політики всередині країни, яка сильно підривала військову міць Росії.

Висновки

Вивчивши основні історичні аспекти особистості і дій Івана Грозного можна зробити деякі висновки. В цій роботі слід зазначити, про складність і суперечливість тлумачення особистості царя різними історичними джерелами. Це можна пояснити тим, що про даний  час залишилося дуже мало історичних матеріалів. Тому скласти повну об’єктивну картину характеру і життєдіяльності царя, практично, неможливо. Чим і пояснюється наявність великої кількості міфів, невідповідностей і неузгодженостей.27 

Так, деякі історики пов'язують політичну діяльність Івана Грозного з особливостями його характеру і зі специфікою його світогляду. Інші свідчення показують, що політична діяльність Івана Грозного є наслідком його специфічних політичних поглядів. Треті, застосовуючи теорію "зовнішнього фактору", відшукують у війнах, тиранії і опричнині виправдання крайнощів епохи і жорстокості правління Івана IV. У Російській історії немає питання, які викликало б більше розбіжностей, ніж постать Івана IV і його політика, причому кількість цих розбіжності тільки зростає.

При всій різноманітності історичних концепцій правління Івана Грозного всі вони зводяться до двох основних напрямах - дискредитуючому і апологетичному. В основі першого погляду лежить оцінка Івана IV з точки зору загальнолюдської моралі та моралі тої епохи, в основі другої - оцінки його правління з точки зору державних успіхів, досягнутих при ньому. Друга точка зору неминуче приписує успіхи, досягнуті Росією, особистості її монарха, але, що є більш важливим,  все зводиться до іншої моральної системі - етнічною. Успіхи Росії є абсолютним благом незалежно від засобів, якими вони досягнуті.

І все-таки час правління Івана Грозного, та й сама опричнина, емансипована від його особистості, легко вписалася у загальну канву Російської історії, виявилася пов'язана і з загальним напрямком і з традиціями попередніх царствований і дала поштовх подальшому розвитку країни.

Карамзін перебільшував трохи, поставивши царювання Івана Грозного, одне з найпрекрасніших на початку, за кінцевими результатами його в один рядок з монгольською навалою і лихоліттями удільного часу.

Головною особливістю перетворень періоду правління Обраної Ради стало безладдя в їх проведенні і в той же час комплексність, відвертий про дворянський характер. Влада приходила до висновку про необхідність цих змін в процесі самих реформ, чітко накресленої програми дій не існувало. Однак зміни відрізнялись чіткою правовою спрямованістю, що було зумовлено створенням нової правової системи. Отже, реформи не можна називати слабкими, бо головні установи і інститути, основні регламентуючі норми пережили і опричнину, і самого Івана Грозного, виходить, досягли своєї мети. В результаті реформ Росія отримала нове зведення законів – «Судебник» 1550 р., нову систему управління на місцях і в центрі. Військово-служива система набула свого кінцевого вигляду і стала фундаментом Російської монархії. Війни наступного періоду довели, що держава має великий військовий потенціал, небезпечний для всіх її сусідів. Реформи супроводжувались розвитком торгівельних і дипломатичних відносин їз Заходом. Розвивається наука, мистецтво, натупає період розвитку держави і, якби реформи не наштовхнулись на протидію аристократії, права якої обмежувались, вони в призвели до ще масштабніших позитивних результатів. Але ворожість боярства веде до опричнини. Проводячи реформи, Обрана Рада використовувала традиційний механізм управління, провідне місце залишалось за Боярською Думою. Практичною розробкою і впровадженням реформ займались прикази. Нововведення не втілювались у життя без участі бояр. Однак уряд Івана Грозного не міг абсолютно успішно вести реформаторську діяльність з тої причини, що в ньому самому не було одностайності і згоди. Та все ж таки реформи, не дивлячись на деякі негативні сторони, можна рахувати успішними.

Жорстокість, терор – показник слабкості влади, її неспроможності домогтися своїх цілей звичними шляхами. Замість тривалої і складної роботи зі створення державного апарату цар Іван Грозний намагався використовувати найбільш простий метод: «не роблять – наказати», «не слухають – стратити».

Але цей шлях терору був неприйнятний для діячів Обраної Ради. Суворість і жорстокість покарань уміщувались в систему цінностей століття: людей страчували навіть за підозрою в розбої, зізнання добували за допомогою тортур, офіційно закріплених законом, єдиним видом тюремного ув’язнення визнавали довічне, від служивих людей вимагали підкорення, але це не було атмосферою масового терору, загального страху, масових доносів.

Питання що розглядаються мною, історичний період перетворень в житті Росії під час  правління царя Івана Грозного 1547-1584 гг., мало  важливе значення для зміцнення центральної влади  в  державі, та успіхів зовнішньополітичних перемог. Достатньо вдалою можна назвати зовнішню політику Івана Грозного на східному напрямку – були заселені багаті землі; Надзвичайно невдалою виявилась війна на західному напрямові – поразка надзвичайно розорило будь-яке положення і економіку Російської держави на Європейському театрі зовнішньополітичних баталій. Іван ставив перед собою задачу посилення Російської держави не тільки в вищих стратах суспільства, але і  на загальнонародному рівні, як йому думалось, хоча в його роботі більше прослідковується шлях реформ тільки на рівні найвищих страт.  

Таким чином, в цілому політика Івана Грозного виявила всю багатомірність зовнішньополітичного та внутрішнього положення. Неможна однозначно охарактеризувати політику Івана Грозного.  

Розглядаючи позитивний вплив на розвиток Російської держави, треба звернути увагу на вдалу східну політику, це взяття Астрахані, Казані, поступове освоєння Сибіру. Проте нетреба забувати, що це важливе об’єднання Росії було досягнуто надзвичайно дорогою ціною .

Такий був період правління першого  Російського царя.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до конца ХVIII века: Пособие для учителя/ Сост. П.П.Епифанов О.П.Епифанова – 2-е изд., дораб. – М.: Просвещение, 1989. – 288 с.

Література:

1.  Алексеев Ю.Г. Освобождение Руси от ордынского ига. Л., 1989 г. стр.
2.  Бадрак В.В. «Стратегии злых гениев: Антология деструктивных мотиваций» - Харьков: Фолио, 2008.-412с.
3.  Балязин В.Н. «Иван Грозный и воцарение Романовых». М.
4.  Виппер Р.Ю. Иван Грозный. — М-Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1944. — 160 с. — (Научно-популярная серия). / 3-е дополненное издание.
5.  Валишевский К. «Иван Грозный» /Исторические исследование/ - М: Астрель: АСТ, Хранитель, 2006.-413с.
6.  Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный очерк.  IX – середина XVIII в. М.: Мысль, 1992.-797с.
7.  Карамзин Н.М. «Предания веков»/Избранные главы из «Истории государства Российского». Сост. Г.П.Макогоненко. - М.: Правда, 1988.-768с.
8.  Карамзин Н.М.. История Государства Российского. Т.9.СПб,1865
9.  Казакова Н.А. «Очерки по истории русской общественной мысли первая треть 16 века» Л.1970
10.  Ключевский В.О. «О русской истории».- М., 1993.
11.  Ключевский В.О. «Курс Русской истории » Т.2.,М1952
12.  Ключевський В.О. - Курс російської історії: частина 2 - Москва 1988
13.  Кобрин В.Б. Иван Грозный: Избранная рада или опричнина? История отечества: люди, идеи, решения. Очерки России IX – начала ХХ в. М., 1991. 389с.
14.  Костомаров Н.И. «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» Т.1. С-Пб., 1880.
15.  Ковалевский П.И. «Психиатрические эскизы из истории» Т.1 М.1995
16.  Крип’якевич І.П. «Всесвітня Історія в 3 книгах, книга 2 Середньовіччя і нові часи» . К. «Либідь»1995
17.  Сахаров А.Н., Буганов В.И. «История России с древнейших времен до начала XVII века», Москва, 1997.
18.  Скрынников Р.Г. «Царство террора».- СПб, 1992.
19.  Скрынников Р.Г. «Великий государь Иоан Васильевич Грозный» в 2т Т.1 Смоленск: Русич, 1996, 448с.(Тирания)
20.  Скрынников Р.Г. «Великий государь Иоан Васильевич Грозный» в 2т Т.2 Смоленск: Русич, 1996, 448с.(Тирания)
21.  Скрынников Р.Г. «Иван Грозный и его время» М. 1991г.-289с.
22.  Скрынников Р.Г. Иван Грозный. — М.: ООО «Издательство АСТ». 2001 — 480 с.: [12] л. ил. — (Историческая библиотека).
23.  Соловьев М.. История России с древнейших времен. Т.6, гл.4
24.  Творогов О.В. Древняя Русь. С - Пб.. 1994  г. стр. 118.
25.  Ланник Л.В. «Царь Иван Грозный» - М. ООО ТД «Издательство Мир книги» 2008.-240с.
26.  Флоря Б. «Иван Грозный»  М.: Молодая гвардия, 1999.- 423с.
27.  Потемкина В.П.. «История дипломатии» Том I. 1-ое. — М.: ОГИЗ, 1941.
28.  Зызыкин М.В. «Царская власть и Закон о престолонаследии в России» (София, 1924)
29.  Горматюк А. А. Царский лик. Надгробная икона Великого князя Василия ІІІ. М., Всеросс. худ. научно-рест. центр им. И.Е.Грабаря, 2003.
30.  Шишов А.В. Василий III: Последний собиратель земли Русской. — М.: Вече, 2007. — 456, [16] с. — (Устроители земли Русской). — 3 000 экз. — ISBN 978-5-9533-1987-4 (в пер.)
31.  Филюшкин А.И. Василий III . — М.: Молодая гвардия, 2010. — 352, [32] с. — (Жизнь замечательных людей. Серия биографий; Вып. 1470(1270)). — 5 000 экз. — ISBN 978-5-235-03379-5
32.  Зимин О.О., Хорошкевич А.Л. «Россия времени Ивана Грозного»: М. 1982
33.  Пассівіно А. Історичні твори про Росію XVI ст. М., 1980.
34.  Орлов А.С., В.А.Георгієв. Історія Росії з найдавніших часів до наших днів. 2001.
35.  Н.М.Карамзін.  Історія держави Російського. т. IX, 1821
36.  С.М.Соловйов. Історія Росії з найдавніших часів. Книга 3. Том 6
37.  Хорошкевич А.Л.| Наука | 1980 | 295 стр |
38.  Перех  Я.А.Історія Росії (IX-XX ст.). - М. 2002

1 Бадрак В.В. «Стратегии злых гениев: Антология деструктивных мотиваций» - с.120

2 31. Ст. 432

3 32 Ст. 95

4 2. Ст. 45.

51, ст.58

6 22Ст. 51

7 27.ст, 32

8 26. Ст.83

9 10.Ст.50

10 31 Ст.352

11 18 Ст.224

12 8ст 583

13 33 ст.132

14 7 ст 124

15 34. Ст.112

16 28Ст. 83

17 32.Ст 320

18 4 ст 250

19 4 ст 312

20 3 ст.212

21 3ст 228

22 3 ст.208

23 3 ст 215

24 12 ст.58

25 16 ст.91

26 37 . ст 239

27 4 ст.229

PAGE   \* MERGEFORMAT 1

1. Вариант 4 1. Парная линейная регрессия Задача Имеются данные о среднемесячных доходах семей с одинак
2. РОССИЙСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ КООПЕРАЦИИ Кафедра бухгалтерского учета Допустить к защите Зав
3. Склад средней дворянской жизни еще и на моей памяти очень недавно
4. НИКойл выглядит не подетски солидным Александр ЧЕРЕПАНОВ Мировой финансовый кризис потрясший и Росс
5. тема навігації Ескіз сайту Мета та концепція сайту- Дане підприємство перш за все надає послу
6. Овощеводство
7. Реферат- Анестезия в ортопедии и травматологии
8. Достижения в хирургии сердца
9. логика восходит к древнегреческому слову логос означавшему слово мысль понятие рассуждение и закон
10. денежных отношений установление диктатуры пролетариата создание однопартийной системы опасность распрос
11. Приобретение права собственности
12. монгольского властвования в Северовосточной Руси.
13. вещь хорошая но уверены ли вы что правильно трактуете то или иное слово
14. МЕХАНИЗАЦИЯ СЕЛЬСКОХОЗЯЙСТВЕННОГО ПРОИЗВОДСТВА Основные направления государственной политики и з
15. Правознавство РОЗРОБЛЕНО доцент кафедри к
16. психологическом исследовании этнических стереотипов в выборке из 108 респондентов с высшим образованием в во
17. ты прямых затрат Строим оптимизационную модель 6 матрица коэфв пр
18. Тематика контрольных работ по Истории для очного отделения- 1
19. Реалии и парадоксы аграрной политики
20. то диковинным зверем в зоопарке

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе