Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Cлаветні князі Київської Русі
Князь Олег
Ми багато знаємо про князя Олега, який по смерті Аскольда і Діра став у Києві князювати. Літописець, цебто такий чоловік, що описував пізніше історію, називав князя Олега «віщим князем», цебто таким незвичайним, що у всьому йому щастило й чого захотів, так те й було. Олег був могутнім князем, хоробрим та відважним полководцем. Він ходив у воєнні походи у близькі й далекі краї і завжди з багатою здобиччю вертався на Україну, в Київ. Його боялися й шанували за відвагу свої й чужі, і вже навіть найстарший тоді імператор Греції (Візантії) вів з ним переговори як рівний з рівним. Наслідком таких переговорів був торговельний договір, який уклав князь Олег з греками в році 911. У цім договорі імператор надавав можливість київським купцям привозити до тодішньої грецької столиці, Царгорода, свої товари: шкіри, мед, віск та продавати їх там, а з Греції вивозили наші купці овочі, срібні й золоті вироби, зброю, вина, дорогі тканини тощо. Літописець пише, що Олег виборов собі цей договір з греками своєю перемогою під Царгородом. Він вирушив на човнах (було їх дві тисячі, а в кожнім човні сиділи по 100 вояків) через Чорне море і приплив аж під Царгород. Коли обступив це місто кругом, грецький імператор налякався, що не переможе Олега. Тому вийшов за місто і попросив пощади й миру. Олег згодився на мир, але взяв з міста великі гроші — як викуп. На знак перемоги прибив князь Олег на воротах Царгорода свій щит. Через кілька літ після походу на Царгород Олег вирушив війною на східні сусідні держави, аж над Каспійське море і в далеку Персію. Він до своєї смерті воював з ворогами Русі і цілий світ знав уже тоді про хоробре військо русичів. Про смерть князя Олега записав літописець ось такий дуже гарний переказ Вибирався раз Олег у похід; а що вже був постарівся, то призадумався над тим, чи вернеться він ще у свій рідний Київ з того походу. А були тоді на Україні такі ворожбити-віщуни, що ніби то те, що буде, вміли відгадати. То Олег прикликав одного такого старого ворожбита та й кдже: Поворожи мені, старче, коли я вмру і якою смертю! А той ворожбит сказав: — Великий ти, князю, воїн! Завжди ти під стрілами ворожими. Та не від стріли ти згинеш, бо вони тебе не беруть. Ти згинеш від свого любого коня. Засміявся князь та й каже: Від коня загину? Де ж це може бути! Та послухаю тебе, старче, й відпущу свого коня любого, що вірним товаришем мені був у всіх воєнних пригодах! І велів князь Олег розсідлати свого коня й пустити на волю та добре годувати. А сам сів на іншого й вирушив на війну. Чи по році, чи по двох вернувся князь з походу. В'їжджає у свій двір у Києві та й питає: — А де мій кінь любий, білогривий? — Ого, князю! — відповідають слуги,— твій кінь уже давно згинув, а тільки його могилі! Жаль стало Олегові любого коня. Він наказав показати йому ту могилу. А коли став над білим черепом свого улюбленця, сльозами зайшли його очі, і він з жалем промовив: — Не сповнилася твоя ворожба, старче! Бачиш, що мій кінь загинув, а я ще живу — то як же я від нього загинути можу? Та ледве договорив князь ці слова, як раптом щось їдке й гаряче впекло його в ногу, в очах йому потемніло, і він упав на землю. Дружинники кинулися його рятувати, аж бачать, а то гадюка вкусила князя в ногу. Вона звила собі гніздо в черепі мертвого коня, і коли князь став необережно ногою на череп, гадюка виповзла й смертельно його вжалила. Так сповнилося віщування старця, бо Олег умер від свого коня, хоча й неживого. Цей переказ про смерть Олега оспівали поети. Літописець запевняє, що Олега призначив київським князем новгородський князь Рюрик, поки підросте його малий син Ігор. Отже, князь Олег був опікуном Ігоря, бо цей власне Ігор по смерті Олега став у Києві князем.
Князь Ігор
В Києві панував князь Ігор, ми знаємо напевно, бо з того часу залишилася також писана пам'ятка. Це також торговельний договір (угода) з греками, укладений у Царгороді року 944. Під договором стоїть підпис князя Ігоря, а крім нього, ще з двадцять імен, які називають себе «найсвітлішими й великими князями». Видно, що тоді на Україні було багато князів, і кожний з них мав свій малий округ, але всі. вони мусили підкорятись великому князеві київському. А цей князь Ігор мав бути дуже завзятий і здібний, коли вмів держати стількох інших під своєю владою. Ігор справді був князь хоробрий і відважний. Він вирушав часто в походи на далекий Царгород, або шал Каспійське море й до Персії. Зі всіх тих походів вертався переможцем. Тільки з Царгородом йому не пощастило. Греки приїждали на українське військо якийсь вогонь, що палив і ра-нив вояків. Це, мабуть, були такі вибухові набої, що їх греки отрималиали за допомогою стрільного пороху. Русичі ще такого не знали. Ви пам'ятаєте: Олег не вмер в бою з ворогами, так само й Ігор не загинув у битві. Його знищило плем'я, що називалося деревлянами. А було це так. Деревляни жили на північний захід від Києва (довкола Києва жило плем'я полян) і платили Ігореві данину, бо деревлянський князь був підлеглий київському. Раз вибрався князь Ігор зі своїм воєводою Свенельдом збирати від деревлян податки. Зловорожість воєводи так розгнівала деревлян, що вони зібрали своє військо, напали на дружину Ігоря і розбили її. Самого Ігоря упійма ли, прив'язали за ноги до двох зігнутих дерев, а потім ці дерева відпустили. Коли ця страшна звістка дійшла до Ігоревої жінки, княгині Ольги, вона вирішила помститися. Рушила вона з військом на деревлян і несподівано зупинилась під їх столицею Іскоростенем . Народний переказ оповідає, що Ольга взяла місто хитро й підступно. Вона зажадала від деревлян з кожної хати данини — по парі голубів - - і сказала, що з таким викупом піде собі назад. Деревляни були вдоволені, що так легко окупляться від помсти, й прислали княгині по два голуби від кожного дому. Тоді Ольга звеліла прив'язати до лапки кожному голубові віхтики з жаром і пустити вільно. Голуби полетіли до своїх хат, а під час польоту віхтя спалахнуло, і вмить усі хати почали горіти. Тоді Ольга здобула Іскоростень і прилучила землю деревлян до Київського князівства. Княгиня Ольга владарювала дуже мудро і зміцнила державу. Вона сама, перша з українських князів, прийняла християнську віру, бо тоді русичі вірили ще у своїх поганських богів, її християнське ім'я було Олена. Про розум і хитрість княгині Ольги свідчить ще така подія, записана в літописі. Коли Ольга, уже вдовою, приїхала до Царгорода, щоб там охреститися, то грецький імператор так уподобав собі її, що став просити її руки, цебто, щоб Ольга стала йому жінкою. Але Ользі не сподобався імператор, а зрештою, вона не хотіла лишитися в Греції, бажала вернутися додому й тому вдалася до хитрощів. Вона сказала: «Добре, вийду за тебе, але найперше мушу охреститися, бо ти християнин, а я ще поганка». Тоді Ольгу охрестили, а одним з кумів був імператор. Коли по хрещенню імператор пригадав Ользі її обіцянку, вона відповіла: «Я дуже радо була б твоєю дружиною, але ж ти мій хрещений батько, то не вільно тобі брати за жінку свою хрещену дочку!» Імператор був везрадний і вкінці відпустив Ольгу з великими почестями. Ольга вернулася до Києва і ще довгі літа князювала на Русі.
Князь Святослав Хоробрий
Княгиня Ольга мала єдиного сина, Святослава. Він був відважний та хоробрий. Усе своє життя і князювання провів не в Києві у палатах, а в походах, у полі, зі своїми воїнами, які його дуже любили, бо він жив так просто, як і вони. У похід не возив Святослав із собою ні казанів, ні наметів. Спав на землі, по¬клавши під голову сідло. їв просту страву: нарізував конину, або воловину, або м'ясо іншого звіра тоненькими шматочками, пік на вогні і так споживав. А на ворогів своїх не нападав хитро, несподівано, щоб їх заскочити. Ні! Він попереду себе посилав до того, на кого йшов походом, свого посла, щоб переказав ворогам його воєнний виклик: «Іду на вас!» І аж тоді йшов на ворогів. Вони й боялися його дуже, бо думали собі: «Коли він нас попереджає про свій похід, то, видно, певний своєї перемоги, видно, що має велике військо». Такий-то князь-лицар став володарем України по смерті своєї матері, княгині Ольги. Він довго й не сидів у Києві, передав усю владу в державі своїм трьом синам: Ярополкові, Олегові й Володимирові. А міг він собі це дозволити, бо князь Ігор і княгиня Ольга впорядкували державу так, що панували там лад і спокій. Багато походів зробив Святослав за своє життя. (Він їх проводив для того, щоб заздалегідь забезпечити Київську, державу від нападів чужинців). Багато воєн закінчив переможно й щасливо та багато воєнної здобичі привіз. Раз, ще за життя княгині Ольги, прислав до Святослава грецький імператор Никифор Фока посла з просьбою, щоб він ішов воювати з болгарами. А вони тоді над Дунаєм заснували свою державу. Болгарія була державою сильною. Болгарський цар Петро наклав на грецького царя данину, і той мусив її платити. Та по якімсь часі грецькому цареві Никифорові стало со¬ромно, що він платив данину болгарам. Він попросив у князя Святослава помочі проти болгар, а за це обіцяв йому велику нагороду, та й уже заздалегідь прислав дорогі дарунки. Святослав рушив зараз зі своїм військом на Балкани і побив болгарське військо. Болгарський цар з журби занедужав, а тоді Святослав вирішив залишитися в Болгарії. Він осів у місті Переяславі над Дунаєм і сидів там. Та зле зробив він, що не вернувся до Києва, бо печеніги, як лиш почули, що Святослава нема на Україні, одразу рушили походом на Київ. Вони облягли столицю довкола, та кияни ви¬слали посланців до Святослава, і він прибув з військом з Болгарії і прогнав печенігів. Однак і тепер Святослав не залишився в Києві, хоча перед смертю Дуже просила його старенька мати, княгиня Ольга, щоб залишився біля неї. Але дарма. Воєнні пригоди тягнули його в походи. Коли померла княгиня Ольга, Святослав дуже величаво поховав свою неньку. Опісля передав усю владу в Києві своєму синові Ярополку, у деревлян - Олегові, а в Новгороді - Володимирові, сам же рушив назад до Болгарії. Тимчасом грецький імператор пого¬дився з болгарами, і проти Святослава вийшло велике болгарське військо. Та Святослав розбив противника, а тоді рушив і на Царгород. Грецький імператор Іван Цімісхій змушений був дати Святославові великі гроші й дарунки, щоб не нищив Царгорода. І переможець Святослав по¬вернувся назад у Болгарію й осів там, тримаючи болгарського царя в неволі. Про цей похід Святослава на Царгород опові¬дають літописці таке. Коли князь оточив Царгород військом, греки радилися, що робити. І хтось порадив випробувати Святослава. Урадили передати йому дорогі дарунки й золотий меч. Посли принесли ці дарунки: дорогі шовки, вина, золото, срібло і меч і дивилися, що князь буде найбільше цінити. Святослав узяв усі дарунки і роздав своїм прибічникам, а меч приперезав собі до боку. Посли переказали все імператорові, а він сказав: «Це хоробрий вождь, коли він усе роздав, а меч собі залишив; годі з ним воювати!» І вирішив відкупитися. Та незабаром греки знову зібрали велике військо і вирішили прогнати Святос¬лава під містом Доростолем. Святослав не хотів піддатися і заохочував своїх воїнів до бою такими словами: «Нема вже нам де подітися! Хоч неволею мусимо стати до бою, а не посоромимо ж землі рідної та поляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають. А втечемо, то буде нам сором на віки!» Довго витримували облогу ворожої переваги, аж нарешті помирився Святослав з царем чесно й полишив Болгарію. Очевидець так описує стрічу Святослава з грецьким царем над берегом Дунаю: «Руський князь був одягнений просто, як його вояки, тільки у правому вусі мав дорогу сережку, та й сорочка на ньому біліша, як у вояків». Коли Святослав вертався з Болгарії до Києва, трапилося нещастя. Греки перека¬зали печенігам, що Святослав іде з вели¬ким добром, набраним у Болгарії. Тоді печеніги напали зрадливо на Святослава біля Дніпрових порогів і вирізали всю його малу дружину. Самого Святослава пече¬ніги вбили, а з його черепа зробив собі печенізький вождь чашу, окував її золотом і пив з неї вино. На тій чаші з Святославового черепа був такий напис: «Чужого шукаючи - своє втратив!» Так скінчив хоробрий князь Святослав своє войовниче життя. Загинув молодим: мав тридцять літ. Помстилося на ньому те, що воював не тільки, щоб боронити своєї землі, а щоб також здобувати чужі землі. Але лишив він по собі славного спад¬коємця - свого сина Володимира.
Князь Володимир Великий
Князь Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега й Володимира. Князем у Києві і на цілу країну захотів стати Ярополк. Він побив молодшого брата Олега, який княжив у Овручі, а тоді Володимир, який сидів у Новгороді, рушив на північ за море до варягів і просив у них помочі. Варяги дали йому поміч, і він побив Ярополка та в 980 році став київським князем. Русі-Україні він прислужився настільки, що за його часів та ще потім, за його сина, Ярослава Мудрого, вона була найсильнішою державою за всі часи свого існування. Злучивши всі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від воро¬гів. Він жив у згоді з сусідніми народами й державами, як-от з поляками, греками, болгарами, чехами й мадьярами. Клопіт мав тільки з печенігами, які раз у раз нападали від сходу і нищили села й міста. З ними зводив Володимир численні бої. Про бої є різні оповідання, а одне описує таку битву. Раз печеніги підійшли під самий Київ, і проти них вийшов Володимир з військом. А тоді вождь печенігів промовив до нього так: «Не проливаймо крові наших воїнів, але виберім зі своїх військ по одному силачеві: я одного, іти одного, і нехай вони стануть до двобою. Як твій мого поборе, то ми заберемося з України, а коли мій поб'є твого - тоді ми вас будемо три роки воювати». Зажурився Володимир, чи знайде у своїм війську такого силача, щоб поборов страшного печеніга. Аж зголосився Кирило Кожум'яка, який шкіри виправляв, і сказав, що буде боротися з печенігом. Печеніг був страшенно високим і грубезний, а наш Кирило маленький, тож Володимир бояв¬ся, що не побере він печеніга. Але як Кирило зловив печеніга у свої руки, то в того лише кістки хряснули - такий Ко¬жум'яка сильний був! Коли Кирило переміг велетня, тоді печеніги повтікали у степи, і вже Володимир мав з ними спокій. Забезпечивши Державу від зовнішніх ворогів, Володимир почав скріплювати її і зсередини. Щоб здобувати собі вірність і любов народу, Володимир не владарював сам-один, але прикликав на пораду старих мудрих людей, вибраних з волі народу. Він часто запрошував багато народу до себе в гостину: спомагав бідних, старців і калік, помагав сиротам і вдовам. То не диво, що всі називали його ласкавим батечком і «Сонечком Ясним». Та найважливіше, що він зробив для України, було те, що сам прийняв християнську віру й охрестив увесь народ. Тоді найкращою і найкультурнішою державою у світі була Візантія зі столицею Царгородом (нині Константинополь або Стамбул). Тож щоби перейняти від своїх сусідів греків з Візантії ту культуру й освіту, що була вкрай необхідна для розвитку народу, князь Володимир прийняв і християнську віру. Із Візантією єднав Володимира вже раніше тісний союз, бо він був одружений з сестрою візантійського імператора, Анною, яка була християнкою. У 988 році, влітку, він запросив, грець¬кого митрополита і священиків, і вони почали хрестити народ, найперше в Києві, а потім у цілій державі. Людей хрещено в ріці (в Києві у Дніпрі). Матері тримали дітей на руках. Кого охрестили, тому давали хрестик на шию. Всіх поганських ідолів (божків) казав Володимир потопити в Дніпрі. Від того часу, як держава стала християнською, почала ширитися в нас наука й освіта. Від того часу почали учені монахи писати українську історію, і тому ми про Володимира знаємо вже багато більше, як про давніх князів - Олега, Ігоря й Святослава, бо за них ще й пись¬менних людей майже не було на Україні, отже, хто міг записувати те, що діялося? За часів Володимира і Ярослава Мудрого жив у Києві учений монах Нестор, який списав у великій книзі все те, що відбувалося на Русі-Україні від найдавні¬ших часів аж до часів князя Ярослава. Ця книга зветься «Несторів літопис». По Несторові було ще кілька літописців із пізніших часів. Володимир понастановлював по різних городах (містах) своїх синів, а сам сидів у Києві і правив цілою державою. Він заснував інші нові міста, серед них - Володимир на Волині. Побудував князь також багато церков як у Києві, так і по інших містах. Найкращою була Десятинна церква у Києві, звана так тому, що князь давав на неї десяту частину зі своїх прибутків. Володимир наказав карбувати перші срібні гроші. На одній стороні монети було зображення Володимира на престолі, а на другій державний герб-тризуб. Воло¬димира названо Великим тому, що зробив він великою і міцною, свою державу. Він помер у 1015 р., отже, князював 35 літ. Його поховали в Десятинній церкві. Ук¬раїнська церква іменує його святим тому, що він освятив Україну.
Князь Ярослав Мудрий
По смерті Володимира почалася війна між його синами за княжий престол у Києві. Володимир залишив синів Бориса, Гліба, Святополка, Святослава, Ярослава і Мстислава. Найбільше любив Володимир сина Бориса і хотів, щоб він прийняв по нім княжу владу в Києві. Та смерть захопила Володимира, коли Бориса не було в Києві. Він далеко в степу воював з печенігами. Тим скористався Святополк, який присутній був при смерті батька і проголосив себе київським князем. Та щоб убезпечити себе від несподіванок, він вислав своїх вояків напроти Бориса, звелівши його вбити. Так само підступно убив Святополк Гліба й Святослава . Почув про ті злочини брата Ярослав, який князював у Новгороді. Він зібрав велике військо і рушив на Київ покарати Святополка. Але той закликав на поміч польського короля Болеслава, подарувавши за це Червенські міста. Болеслав був з польським військом і разом зі Святополком таки побив Ярослава. Але потім, як Болеслав вернувся до Польщі, Ярослав знову пішов на Святополка і над річкою Альтою розбив його військо. Святополк змушений був утікати і десь потім згинув без вісті. За те, що Святополк вбивав рідних братів, прозвав його народ Окаянним Тепер Ярослав став уже князем у Києві і задумав зібрати воєдино решту земель. Та на сході країни князював ще його останній брат, Мстислав. Це був князь дуже хоробрий. Він раз по раз ставав до бою з печенігами, половцями, касогами й іншими ворогами країни. Оповідають, що він раз боровся з князем касогів (черкесів) Редедею. Щоб не проливати крові війська, обидва князі, Редедя і Мстислав, вийшли на середину поля і стали боротися. Та хоч який сильний був Редедя, то таки Мстислав притиснув його до землі і вбив. Відтоді касоги платили Мстиславові данину. Не диво, що коли Мстислав зійшовся з Ярославом коло Чернігова, то Мстиславове військо розбило сили Ярослава, і Ярослав кинувся тікати. Але Мстислав шанував старшого брата. Тому наздогнав його і сказав: «Брате, ти старший! Вертайся до Києва і князюй собі здоров над усією правобічною країною, а я буду князем лівобіч Дніпра!» Ярослав згодився на це і відтоді, аж до смерті Мстислава, брати жили в згоді. Мстислав навіть пішов з Ярославом і допоміг йому відібрати від поляків Червенські міста, що їх Святополк дав був за поміч польському королеві Болеславові Хороброму. По смерті Мстислава став Ярослав єдиним князем усіх земель. Щоб убезпечити країну від нападів ворогів, він побудував на межах держави багато твердинь. Над рікою Сяном звів він тоді місто, укріпив його. Місто на честь його імені назвали Ярославом. Відтак, остаточно розбивши печенігів під самим Києвом, Ярослав на тім місці побудував величаву церкву св. Софії, яка стоїть донині. Убезпечивши державу від ворогів, він дбав про лад і спокій в краю, а щоб всі суди однаково і справедливо судили, дав наказ списати усі права в одну книгу і назвав її «Руська Правда». З цієї книги видно, що давні наші предки дуже цінили людську честь, не любили злодіїв та убійників, шанували старших. Були також доброго серця, бо не запровадили кари смертю; за всякий злочин можна було викупитися грішми, а найтяжчою карою було вигнання з рідного краю (за крадіж коней і за підпал). Князь Ярослав будував церкви, а при них заводив школи, поширюючи освіту. Своїми мудрими розпорядженнями і законами Ярослав зміцнив державу так, що сусідні чужі держави дбали про його приязнь і єдналися з його- родом. Ярославові сини одружені були з чужоземними королівнами, а дочки з королями. Його син Всеволод оженився з грецькою царівною; дочка Єлисавета вийшла заміж за норвезького короля Генрика II. Сам Ярослав був жонатий на дочці шведського короля. Перед смертю поділив Ярослав країну на окремі землі, або на так звані «уділи», і до кожного уділу призначив одного сина. Але наказав їм коритися владі найстаршого князя в Києві, а ним призначив сина Ізяслава. Своєму внукові Ростиславові дав Галичину, і відтоді починається рід галицьких князів Ростиславичів. З надією, що по нім буде країна сильна й славна, вмер Ярослав Мудрий взимку 1054 року, маючи 75 років. Панував він 35 літ. Його поховали в церкві св. Софії у мармуровій домовині. Поряд з Володимиром Великим Ярослав - - один з найславніших князів. За своє князювання дістав Ярослав імення «Мудрий». Чи сповнилися його надії і чи сини князювали в згоді,— про те прочитаємо далі.
Князь Володимир Мономах
Ярослав Мудрий мав п'ятеро синів: Ізяслава, Святослава, Всеволода, Ігоря і Володимира. Між тих синів поділив він цілу Україну на п'ять уділів, а ще шостий уділ, Галичину, дав своєму внукові Ростиславові, синові Володимира. На жаль, сини Ярослава Мудрого не жили по батьківській смерті в згоді так, як того бажав їх славний батько. Вони відразу почали між собою воювати, і тим скористалися нові вороги країни — половці, що прийшли тоді з-над Каспійських степів. По смерті Ярослава князював у Києві його найстарший син Ізяслав. Він часто воював з братами Святославом і Всеволодом, закликаючи на допомогу навіть польського короля Болеслава II Сміливого. Київським князем по смерті Ізяслава став його молодший брат Всеволод. Мав він багато клопоту з половцями. Всеволод остаточно віддав Галичину синам Ростислава — Василькові і Володареві. По Всеволодові князював у Києві Святополк, син Ізяслава. За його часів половці так уже шарпали країну, що треба було піти на них війною. За порадою Всеволодового сина, князя Володимира Мономаха, зібралися всі князі в 1103 році, рушили війною на половців і розгромили їх. Після смерті Святополка кияни запросили Володимира на князівський престол. Його згідливість і хоробрість знали всі і сподівалися, що він знову зміцнить країну так, як його дід — Ярослав Мудрий і прадід — Володимир Великий. Надії киян і країни здійснилися. Володимир князював дуже розумно й справедливо та обороняв край од половців та інших ворогів. Він знову зібрав у своїх руках всі українські землі, крім Галичини, де тоді вже князювали самрстійно галицькі князі з роду "Ростислава. З половцями воював Володимир понад вісімдесят разів і взяв у полон триста половецьких князів; відтоді половці служили вже українським князям. Любив він правду і щодня сам судив людей на своєму дворі: а суд його був справедливий. Мономах заступався за убогих і слабих перед багатими й сильними. Так само не дозволяв, щоб князі билися або сварились між собою. Щоб злучити всі сили проти ворогів, Володимир скликав два рази всіх князів на з'їзд. На тих з'їздах князі присягали на Євангеліє і цілували хрест, що житимуть у згоді між собою. Це дуже зміцнило українську державу. Слава про Мономаха йшла по всіх краях. Кажуть, що грецький імператор Костянтин Мономах прислав йому дорогі дарунки, між якими був золотий вінець з хрестом зверху. Цей вінець називався «шапкою Мономаха», і тому й князя Володимира назвали Мономахом. Він мав на цю назву право ще й тому, що його мати була дочкою грецького імператора Мономаха. Володимир Мономах князював у Києві 12 літ і вмер 1125 року. Його поховали у церкві св. Софії в Києві. Умираючи, він залишив своїм синам заповіт, поучаючи, як мають чесно й у згоді жити, щоб рідний край зріс і зміцнів. Він пише в тому заповіті так: «Більш над усе майте страх Божий. Не лінуйтеся, не покладайтесь на бояр і на воєвод — а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка, як батька, а молодого, як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів вітайте, як не дарунками, то напоями, бо вони по чужих землях несуть добру і злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте, того научайтесь». Постать Володимира Мономаха, як і Володимира Великого та Ярослава Мудрого, належить до найсвітліших в історії українського народу. Тому звеличує його наш поет у пісні так: По незгодах між братами У вісімдесяти походах Ти заблис, як зірка ясна: Взяв князів-половців триста: Бо за тебе Україна Твоя слава -по Вкраїні Процвітала горда, щасна. Голосна ішла і чиста. Добрий, чесний ти й розумний, Ти князів до згоди кликав, Справедливо став судити – Як дітей та рідна мати: Ти сильнішим не дозволив – Знайте всі, що тільки згода Слабших кривдити й гнобити. Може тривко будувати! Міцно владою держав ти І на смертному вже ложі Пребагату Україну – Дітям дав свої науки,— І на ворога водив ти Довго тим наш край держався, Свою сміливу дружину. Що створили твої руки!..