Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вірш "Міст Мірабо "
Вірш "Міст Мірабо " (збірка "Алкоголі") став своєрідною візитною карткою любовної лірики XX ст. Це — щемливий твір про кохання, що без вороття спливає, немов води річки Сени, і про надію, яка, попри сум і розчарування, залишається "невгамовно жагучою". У своїй сукупності ці мотиви відтворюють суперечливу стихію самого життя, сповненого "журби і втіхи", життя, що, як зазначав Аполлінер в одному зі своїх творів, обпалює, наче спирт. До зазначених мотивів органічно додається мотив часу, що обігрується як рефрен:
Хай б 'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
В українському перекладі аполлінерівського вірша, здійсненому М. Лукашем, мотив часу перебігає із рефренових рядків в останню строфу, де набуває підсиленої динаміки: Минають дні години і хвилини, —
після чого сягає вищої напруженості тема розставання з любов’ю, адже тепер вже впевнено говориться про приреченість кохання:
Мине любов
І знову не прилине.
Та, попри трагічну нотку, останній рядок цієї строфи:
Під мостом Мірабо хай Сена плине
У центрі твору – серце ліричного героя. Це крізь нього струмують усі потоки – міської річки, любові, життя, часу. Воно тремтить під останніми променями кохання, що згасає. А втім, намагається затягнути мить насолоди любовним почуттям.
Слід зазначити, що і в цьому шедеврі світової інтимної лірики Аполлінер залишився поетом великого міста – великого Парижа. Лірична сповідь героя розгортається на тлі урбаністичного пейзажу та обертається навколо своєрідних емблем столиці Франції – річки Сени та мосту Мірабо. Ці два образи, зберігаючи свою предметну конкретність, увиразнюють ідею поєднання плинності буття (Сена) й непорушності його духовних опор (міст Мірабо) – любові та надії.
Отже, у вірші автор досягає синтезу традиційних антитез — плинного й вічного, кінцевого — безкінечного, сумного і втішного, життя і смерті. Цей синтез відбувається й на рівні окремих слів та звукопису. У французькій мові "Іе аетеиге " — "я лишаюся, живу " анаграмовано "}е теигз " — "я вмираю, зникаю, гину".
Сильний ліричний вплив "Мосту Мірабо" на свідомість читача значною мірою зумовлений поетичним ритмом. Відомо, що Аполлінер відтворив у цій поезії ритм ткацької пісні XIII ст., що надало твору надзвичайної мелодійності. Крім того, поет поєднав ритміку старовинної пісні-з духом народних пісень про любов. Однак внаслідок синтезу давньої традиції та світовідчуття сина доби перших аеропланів народилася геніальна "бардівська" пісня поч. XX ст.
Подробиці
Музою, яка надихнула Аполлінера на написання "Мосту Мірабо", була Марі Лорансен. Любовні стосунки Аполлінера з нею тривали близько п'яти років. Несхожі за характерами, сімейними традиціями, темпераментами, поглинуті власною творчістю, Аполлінер і Марі, здавалося, були приречені постійно конфліктувати одне з одним. Ці зіткнення повільно вбивали живі почуття. Отож настрої прощання з любов'ю, відбиті у "Мості Мірабо", були навіяні ситуацією кризи взаємин поета та його коханої. Крім того, сама ідея поєднання любовної тематики із старовинною ткацькою піснею також живилася обставинами життя Марі, її мати, розповідає М. Яснов, "годинами наспівувала, займаючись шитвом, та й сама Марі постає у спогадах сучасників жінкою, яка співала гарним високим голосом старовинні нормандські пісні. Можливо, це поєднання шитва і народного співу викликало у пам'яті поета асоціацію з ритмікою старовинної ткацької пісні тринадцятого століття?"
Особливості творчості Аполлінера
♦ Це авангардна поезія.
♦ Є риси символізму та кубізму.
♦ Використовується верлібр.
♦ Відмова від розділових знаків (з 1912 р.).
♦ Створення каліграм.
Вірш «Гітара»
Як заридала моя гітара, —
розбилась досвітку
криштальна чара,
(Гарсіа Лорка. «Гітара»)
Світ, у якому живе ліричний герой Лорки, сповнений трепетного життя. Тут усе бринить, звучить, співає, плаче, кричить, танцює, ридає. Яскравим прикладом такого художнього світобачення і світорозуміння є вірш «Гітара». Специфіка авторської манери складається тут з таких чинників, як: гнучкий ритм — короткі рядочки, після кожного зміна паузи; система повторів, риторичних окликів; монологічний характер оповіді і персоніфікація гітари як живої істоти:
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару...
вона ридає
за даллю...
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!
Слід звернути увагу на суцільну метафоризацію поетичної тканини тексту. Головний, домінуючий троп, який формує весь текст, — це персоніфікація гітари. Вона — жива істота, яка діє самостійно, незалежно від гравця. Такий троп називається метагоге. Це різновид метафори, який характеризується тим, що неживий об'єкт діє так, як живий. Головний прояв духовності гітари, а вона тут є суб'єкт дії, — це плач. У свою чергу плач — це гра, і ця гра безкінечна, вічна і трагічна. Сам образ плачу — сумний образ, прояв туги. Але у Лорки він набирає трагічного характеру завдяки системі порівнянь і паралелізмів. Наприклад: «плач» зіставляєтья з таким розгорнутим порівнянням:
Так, прощається птиця з життям
під загрозою жала змії.
Гітара як жива істота вписана в навколишній світ, вона частина цього світу. Вода, вітер, пісок, хмари — оточення, в якому існує, тобто плаче гітара, — теж живе, персоніфіковане. Тут усе пульсує, дихає. До цього життя спонукає гітара: вода плаче, вітер плаче; захід плаче, сумуючи за світанком (антитеза); «плаче стріла за ціллю»; «плаче пісок гарячий»; «плаче в голім гіллі пташка остання», і цей плач стає світоглядною константою Лорки, фактором його світосприйняття.
Поет полюбляє і прихований зміст. Його створює система метафор і символів, які кожний читач розшифровує так, як він сам розуміє. Такими символами з глибинним підтекстом у Лорки є наскрізні образи, за якими стоять стародавні міфи, легенди, притчі, архетипи. Це стріла, пустеля, спіралі, зорі, небо, туман, зграї птиць, ніж (пізніше кинджал), різноманітні прояви навколишнього середовища. Кожний із них — імпліцитний образ (прихований), що є внутрішнім сенсом образної структури. О. Потебня вважав, що кожне слово має дві форми: внутрішню і зовнішню. Саме ця внутрішня форма слова-образу і є прихованим сенсом, формує підтекст творів Лорки і впливає на загальний настрій, на загальне звучання поезії. Ми ніби відчуваємо подих іспанських пустель, дихання теплого вітру, аромат чудових квітів, чуємо свист пущеної предком стріли, вступаємо в таємничі лабіринти, гріємося біля вогнища, перебуваємо поруч із казковими магами, волхвами, чаклунами, грандами, ба, навіть, і самим Сином Людським.
Поезія «Балада про чорну тугу»
Поезія Гарсіа Лорки немов зіткана із протилежностей, крайностей, суперечностей чуттєвого характеру, вона вражає читача небувалими глибинами почуттів. Брат Гарсіа Лорки Франціско писав: «Здається, ніби Федеріко-людина по-справжньому жив своїм життям і своєю творчістю лише в сміху та в плачі, лише в крайнощах радості та болю. Усе інше було інтермедією».
В поета життя не можна розкласти на полиці: добро і зло, гарне і погане. Він вміє побачити його всеохопно, в антитетичній єдності протилежностей.
Долиною співа річка,
Торочена бірюзою,
Квітчається новий день
Жовтим цвітом гарбузовим.
Ой туго, туго циганська,
Туго щира й одинока,
Туго досвітків далеких,
Туго схованих потоків!
(«Балада про чорну тугу»)
Наріжною у Лорки е циганська тема, яку він сприймає як фольклорну і тому втілює її у народнопісенному стилі. В листі до свого друга Хорхе Гільєна Лорка писав, пояснюючи своє звернення до циганської теми: «Я намагаюсь поєднати циганську міфологію з відвертою буденністю плинного часу. Виходить щось дивовижне, і, сподіваюсь, по-новому прекрасне». Прикладом можуть бути поезії «Про царівну Місяцівну», «Милоданка й Вітер», «Балада про чорну тугу» з «Циганських романсеро». Все бачиться поетом у нетривких, примарних чарах місяця — буденність сповивається романтичним покривалом нічного сонця:
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять...
(«Балада про чорну тугу»)
Гарсіа Лорці притаманна схильність до стислості, економії слів у віршовому рядку. Це приводить, з одного боку, до глибинного підтексту, а з другого — до створення афоризмів, концентрації спостережень, узагальнень, типологічних висновків. У Лорки подібне спостерігаємо у віршах збірки «Канте хондо», пишучи які, поет намагався сказати безмежно багато небагатьма словами. Він досягає сконденсованого лаконізму співу-крику, який в кількох словах відтворює безмірність усієї скорботи чи туги. Цю згущену емоційність І. Драч називає «затаєною вибуховістю, уповільненою вибуховістю». А походить вона з народного канте хондо, з цього глибинного співу Андалузії.
Ніж
врізається у серце,
немов леміш
у переліг.
Ні,
Не ріж мене.
Ні, ні!
Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.
Ні,
Не ріж мене,
Ні, ні!
Особливості індивідуального стилю Гарсіа Лорки
♦ цілісне світосприйняття без поділу на добро і зло, але все ж таки з тяжінням до суму, туги і печалі;
♦ романтичний характер поезії з екзотичним підґрунтям;
♦ система багатогранних символів, які створюють підтекст і збуджують думку читача, ведуть його за собою у глибину віків;
♦ глобальна метафоризація та антитеза зіткнення разюче контрастних полюсів;
♦ розчиненість суб'єкта у віках та просторі.
«Дамаскин» займав вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Цей невеликий за обсягом твір піднімав складні філософські проблеми, показав процес внутрішньої зміни героїв.
Прототипами головних героїв стали реальні історичні персонажі, відомі церковні діячі.
Історичний Іоанн Дамаскин — один з найвидатніших діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, «боротьби з іконами», тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскин вивів ікону з-під смертельного удару, написавши три Слова «Проти супротивників святих ікон». Уже самим цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою закінчилася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іоанн Дамаскин. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного образу, що поклала початок канонізації іконопису.
Іоанн Мансур (що значить «переможний, саме таким було його успадковане ім'я») отримав прізвисько Дамаскин, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.
Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією «візантійською» мовою, яку використовував історичний Дамаскин: «Я дуже любив писати вірші — літургійну поезію мовою наших древніх церковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє». Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання «Дамаскин».
Другого героя оповідання звати Йован Лествнчник. Звичайно, це ім'я теж аж ніяк не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, названого за своєю головною працею «Лествичником». «Лествиця», тобто «драбина» — наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу.
Дуже плідним і цікавим етапом аналізу будь-якого твору є розгляд його лейтмотивів. У оповіданні «Дамаскин» можемо виділити такі лейтмотиви:
• Постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської й Османської імперій. Так, на самому початку оповідання йшлося про «бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією і Туреччиною». Цей лейтмотив можна тлумачити як суцільну руйнацію, руйнацію звідусіль.
• Описи будівництва взагалі і будівництва храмів зокрема. Згаданий лейтмотив також пронизував усю творчість Павича. Бо його народові, сербам, аби вціліти, весь час доводилося щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн. В оповіданні «Дамаскин» мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримався сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтувався саме на подіях, пов'язаних із будівництвом храму і палацу для Атиллії.
• Останнім лейтмотивом стала думка про необхідність само — ідентифікації сербського народу, його не розчинення в морі інших етносів як необхідна умова виживання. Ця думка постійно була присутня у творах письменника, про що свідчило постійне вживання числівників та топонімів: «Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пейтський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми... Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе. Бачачи сни п'ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалеві, у Добринцях».
Автор визначав жанр твору: новела для комп'ютера і плотникового циркуля.
Сюжет: Головний герой твору пан Ніколич фон Рудна був ректором сербських шкіл міста Осієка і головним суддею жупанії Торонтальської і Сремської. Під час війни з французами і турками він надав Австрійській імперії безвідсоткову позику, що дало йому змогу заробити 52 028 форинтів. Синів він не мав, а була лише кохана дочка Атиллія, якій дав освіту, яку на той час отримували чоловіки.
Одного разу пан Ніколич фон Рудна прогнав зі свого двору зодчого Шуваковича. Дочка, дізнавшись про цей вчинок батька, почала йому дорікати. Оскільки Атиллія хотіла, щоб саме цей митець збудував два приміщення для неї: замок, у якому вона буде жити, коли вийде заміж, і церкву, в якій хотіла вінчатися.
Молода господиня наказала кучеру Ягоді знайти зодчого, який би був кращим за Шуваковича. Населення порадило Ягоді двох відомих майстрів: «Одного назвали в память Йована Дамаскина, что строил в сердцах человеческих. А другого — в память отца церкви Йована Лествичника, который строил лестницу до неба. Дамаскину удаются самые красивые дома, а другой Йован преуспел в возведении церквей». Николич наказав привести до нього двох зодчих, щоб, таким чином, один побудував замок для дочки, а інший — церкву, в якій вона йтиме до вінця. Через тиждень Ягода привів до двору згаданих будівничих. Під час обіду вони домовилися з паном, що Йован-старший (Лествичник) будуватиме церкву, а Йован-молодший (Дамаскин) — замок. За роботу пан Николич буде платить за рік наперед. Розмовляючи наодинці з Дамаскиним, Атиллія попросила його збудувати замок схожий на любовні листи.
У призначений час Йован-старший приніс пану Николичу креслення храму Введення Богородиці. У ньому було вказано, що побудований буде у володінні Николича над Тисою. Відповідно місце зведення вибрав сам будівник — «Там, где, как он пояснил, дует только один ветер». Коли майстер розгорнув креслення, вони зайняли весь стіл. Пан Николич довго розглядав подані малюнки, доки не помітив, що замість одного автор надав креслення трьох храмів. Причину цього пояснив сам будівничий: «Первая, та, что нарисованная зеленым, будет стоять у вас перед глазами в вашем саду. Строить ее не надо, она сама по себе вырастет. Садовники по моему чертежу посадят в вашем саду самшит. Он будет расти примерно с той же скоростью, с какой я буду возводить каменную церковь в назначенном месте. Второй чертеж — это церковь. А третий — это тайна, которая откроется только под конец строительства. Потому что без тайны нет удачной постройки, как нет и настоящего храма без чуда».
Пан Николич разом з дочкою кожного дня спостерігали за будівництвом храму. Навідувалися вони і на інше будівництво — замок, який закладав Дамаскин. Але сам Дамаскин не часто бував на будівництві, ніби від когось ховався. Одного разу, приїхавши до Дамаскина, пан Николич побачив, що будівничий знайшов на подвір'ї статую якоїсь жінки. Дамаскин попросив дозволу поставити її в замку. Але Николич заборонив це робити. Розгніваний герой узяв молоток і відрубав статуї руку: «Брызнула какая-то красноватая жидкость, похожая на ржавую воду. На камне проступили жилки, мускулы и кости, как на живом теле, только мраморные». Дамаскин кудись відніс статую, більше її в замку не було, як майже не з'являвся там і Дамаскин. З тих пір почалися неприємності. Одного разу Ягода розповів про те, що нібито Дамаскин дуже полюбляв жінок. А зраджені чоловіки і хлопці обіцяли знищити героя. Одного дня, коли замок був майже готовий, Дамаскин вирішив залишитися в ньому переночувати. Але один із ображених чоловіків прокрався вночі до замку і, напевно, вбив би Дамаскина, якби в нього не загуркотів живіт від голоду. Дамаскин прокинувся, і це врятувало йому життя. У короткому поєдинку герой був поранений у голову, але зумів відрубати нападникові вказівний палець. Нападник втік, а будівничого знайшли закривавленим на ліжку. Почувши цю новину, Атиллія та її батько поїхали до замку, але побачили там тільки помічників Дамаскина, які вимагали від пана Николича плати за збудований замок. Оскільки вони завершили його раніше вказаного терміну (за дванадцять місяців, а не за три роки), а заплатив він їм лише за рік роботи. Пан Николич був розгніваний і, повернувшись додому, не став шукати Дамаскина, а велів привести до його Лествичника, щоб детально розпитати про Дамаскина. Пан Николик почув таке про будівничого: «Дамаскин владеет великим искусством. Это искусство спать. Он встает до зари, кормит своих лошадей, обходит стройку, завтракает. Потом, прислонившись к дому, который он строит, несколько минут дремлет стоя. Второй раз после обеда, присев на корточки в тени у стены, он во сне обегает свои воспоминания. В третий раз, после ужина, он укладывается и спит положенную ему часть ночи». Ще Лествичник передав пану Николичу, що Дамаскин більше не буде займатися будівництвом замку і, як доказ цього, передав господарю шкатулку, всередині якої пан Николич побачив відрубаний палець.
Одного дня сталася непередбачувана ситуація: Ягода прийшов до пана і сказав, що самшит перестав рости. Спочатку Николич не проявив зацікавленості, а згодом вирішив провірити, як іде робота на будівництві: «Но в своем храме он обнаружил меньше окон, да и еще на одну дверь меньше, чем раньше. А из каменщиков и мраморщиков не застал никого». Пересвідчившись у тому, що і будівництво храму припинено, герой вирішив не розшукувати Лествичника, а наказав привести до нього суперника— будівничого Дамаскина. Дамаскин з'явився через два дні. На питання пана, чому не будують храм, Дамаскин відповів, що будівництво храму припинено через те, що перестав рости самшит. Будівничий пояснив пану Николичу, що якщо не росте самшит, значить не будується і третій храм, який Лествичник зводить на небі: «В чем-то вы согрешили, господин Николич. Или кому-то должны остались, или кусок изо рта у кого-то вырвали. Когда вспомните, в чем согрешили и кому нанесли урон, покайтесь и искупите свой грех или долг верните, и тогда Йован вам достроит церковь».
Довго не було Иованів, і будівництво і замку, і церкви припинилося. Але одного разу до кімнати Атиллії прийшов Ягода сповістити про те, що самшит знов почав рости. Почувши ці слова, пан Николич і його дочка відразу ж поїхали на місце будівництва, прагнучи побачити там і добудовану церкву. Але дуже великим було розчарування, коли герої побачили, що церква не тільки не добудована, а навпаки, почала занепадати. Пан Николич, розгнівавшись, поїхав додому, а Атиллія попросила залишитися на ніч у церкві.
Вранці героїня отримала вісточку від Дамаскина, у якій було вказано, куди приїхати. Взявши коней і вірного кучера Ягоду, дівчина відправилася у дорогу. Прямувала вона у Темишвар. Приїхавши туди, Атиллія побачила церкву, що нагадувала собою її самшитову церкву, яка росла в саду. Тільки тут вона була завершена і оздоблена. Це, без сумніву, була та церква Йована-будівничого, присвячена Введенню Пресвятої Богородиці у храм. У церкві героїня побачила священика, який сказав, що на неї уже давно очікують.
«Священик вручил ей документ с печатью и крошечную коробочку, обшитую мехом. В грамоту, удостоверявшую имя владельца церкви Введения, было вписано имя Атиллия. В коробочке же оказались обручальные кольца.
• Это подарок зодчего Йована валі и вашему жениху, — пояснил священник. С внутренней стороны на каждом из колец была вырезана буква «А».
• Какого Йована? — спросила Атиллия. — Ведь их двое!
• Но ведь и колец тоже два, — отвечал священник с улыбкою».
Показовими у творі є описи зовнішності головних героїв — двох Йованів, які свідчать ще й про риси характеру героїв. Зокрема, таку портретну характеристику дає Милорад Павич старшому Йовану: «Старший зодчий, испуганный короткорукий человечек, был настолько молчалив, что, когда его вынуждали говорить, губы у него лопались, как рыбьи пузыри». На противагу цьому образу Милорад Павич подав детальний опис ще одного головного героя — Дамаскина: «Дамаскин был красивый левша с крепкими икрами ног и жесткой черной бородкой, стянутой в хвост золотой пряжкой. Запястья рук у него были перевязаны белыми платками, как у всех, кто искусно владеет холодным оружием».
Таким чином, в центрі оповідання Милорада Павича «Дамаскин» проблема духовності і «необхідності сходження драбиною» духовного самовдосконалення людини, проблема гріха й спокути за нього. Ці проблеми розкривалися у оповіданні на прикладі головних героїв: пана Николича та його дочки Атиллії. Батько протягом твору так і не змінився, а залишився таким же жорстоким, егоїстичним, самовпевненим. Проте в динаміці показана героїня Атиллія.
Милорад Павич дав їй можливість змінитися, і вона скористалася нею. На початку оповіді героїня сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І Атиллія таки спокутувала гріхи батька. Передусім, дівчина щиро плакала, а сльози стали найкращим очищаючим засобом: «Атиллія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз». Час минав, спливали місяці. Атиллія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли. Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Йовану Лествичнику.
Отже, показавши внутрішні зміни головної героїні, Милорад Павич підвів читача до думки, що якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти — будувати храм на небі.
Майстерність Милорада Павича:
• прагнення нової, «нелінійної літератури»: твори гіпертекстуальні, тобто їх можна читати як з початку, так і з будь-якого фрагмента. Гіпертекст — текст, упорядкований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одночасно складаючи єдність і велику кількість текстів;
• оповідь ведеться навколо кількох вузлових тем: історичний час, історична наука, інтерактивна проза;
• тема твору звучить на кількох рівнях: структурному (компонування частин), сюжетному (долі героїв); вона набуває незліченної множини відтінків, вплітаючись у діалоги, слугуючи підставою для вставних притч і афоризмів;
• романи — інтерактивні, які можна читати, як він сам говорив, обираючи свій маршрут і створюючи свій текст, стаючи співавтором; минуле та майбутнє існувало у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього;
• введення у прозу специфічних фактів балканської етнографії, сербських звичаїв і побутових деталей;
• використання елементів готичного роману (роману жахів і таємниць) і його близького родича — детективу, необарокових та розгорнутих метафор, стрижневих мотивів або лейтмотивів. Один із найулюбленіших лейтмотивів — лейтмотив будівництва і гри з часом;
• майстер специфічного портрету, який поєднував риси імпресіонізму та символізму;
• чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами;
• непередбачуваність сюжетних ходів;
• метафорика і смислова парадоксальність;
• поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів:
• мистецтво автоцитатного комбінування — один із найулюбленіших методів творчого стилю романіста.