Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(1871—1915)
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”
З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві.
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли — “Подорож до моря” і “Кримські спогади” — привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі “Народ” статтю “Безпардонний патріотизм” та вірш-памфлет “Пророчий сон патріота”, що є відгуком на проватіканські статті газети “Буковина”. Це було нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом “Н. С. Ж.”.
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.
У 1898р. у “Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій — “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші — “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” — не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913). С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші — цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій — “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.
У 900-х рр. міцніють зв'язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію. У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна (“До сільської бідноти”, “Державна дума і соціал-демократична тактика”, “Перемога кадетів і завдання робітничої партії”), чотири праці К. Маркса, п'ять — Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х — на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури — “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі. З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 — 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 — 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 — 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905р., були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. — це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне — нерозуміння, глузування — пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896р. Але вже в 1898р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.
На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в 1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Датовані 1913-м — останнім роком життя — твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми — “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих — “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
Леся Українка як дитяча письменниця фактично і досі не п о ц і н о в а н а
Власне дитячих творів, цебто творів, а д р е с о в а н и х с а м и м а в т о р о м дітям, у Лесі Українки небагато. Нагадаємо їх:
1. Цикл п і д н а з в о ю " Д и т я ч і " ( у першій збірці т в о р і в " Н а крила пісень." Львів, 1893), a 6 o "B дитячому к р у з і " ( у збірці під тією самою назвою, виданій вже в Києві 1904 p.). До циклу ввійшли
поезії " Н а зеленому горбочку", "Літо краснеє минуло", "Мамо, іде вже зима", "Тішся, дитино, поки ще маленька".
2.Поезія "Вишеньки", надрукована у дитячому часописі " Д з в і н о к " (Львів, 1891. Ч.4).
3. Прозові казки ""Метелик" та "Біда навчить" ("Дзвінок", відповідно: 1890. Ч. 4; 1891. 4.2); "Лелія" - видрукувано у Бібліотеці для молодежи, селян і м і щ а н с т в а (Чернівці, 1891. 4 . 2 ) . В і р ш о в а н а "Казка про Оха-Чародія" (за автографом "Казка про Оха-Чудотвора"), що з'явилася на сторінках першого і єдиного на той ч а с у Східній Україні україномовного дитячого часопису "Молода Україна" (Київ, 1912. Ч.4).
До власне дитячих творів Лесі Українки "Колискову" із циклу " С і м с т р у н " ( у м і щ е н о в з г а д а н о м у збірнику "На крилах пісень") на підставі жанрової визначеності цієї поезії.
До власне дитячої літератури зараховуємо й дитячий фольклор, якому Леся приділяла немало уваги. Зокрема, 1903 року в Києві в и й ш л а з б і р к а "Дитячі гри, пісні й казки". 1917 року також у Києві видруковано збірку "Народні мелодії. 3 голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка", до складу якої ввійшли різдвяна гра "Го-го-го, коза",
колискові, в е с н я н к и дитячого репертуару, як-от " Д е с ь тут була подоляночка".
Оцінка окремих сторін дитячих творів з погляду їх значущості для літературного процесу не становить особливих труднощів, настільки вони очевидні та безсумнівні. Зокрема:
1. Леся Українка сприяла розвитку жанрового розмаїття дитячої авторської літератури, а в л а с н е : розвивала жанр казки (прозової та віршованої). Прислужилася ширшому утвердженню малоосвоєних авторською дитячою літературою жанрів ("Колискова").
2.Леся Українка одна з перших і досі небагатьох, хто вдався до ритмічної прози ( з р а з к и ї ї б а ч и м о в прямій мові окремих персонажів казки "Лелія").
3. Своїми записами та видрукуванням дитячого фольклору письменниця не просто подбала про їхнє збереження як мистецьких пам'яток, а сприяла укоріненню думки про непроминальну роль фольклору для дитячого виховання, причому незалежно від соціального походження читача(слухача). Я к щ о д и в и т и с я ш и р ш е , в о н а с п р и я л а
зміцненню традиційного для української нації вертикального типу культури з характерним проникненням її в усі соціальні верстви та класи [1, 61].
Найперше, що потребує, на нашу думку, належної оцінки - це філософський підтекст дитячих творів Лесі Українки. Безсумнівно, їй належить тут пріоритет, причому й д о с і філософський струмінь у нашій дитячій літературі залишається малопотужним, я к щ о не сказати сміливіше, -кволим(посуті, Д.Павличко чи неєдиний,хтодосить
відчутно підживив дитячу літературу цим струменем).
Говорячи про ф і л о с о ф с ь к и й п і д т е к с т д и т я ч и х творів Лесі Українки, необхідно відзначити їхню з о в н і ш н ю ( п о з і р н у ) п р о с т о т у фабули, образів. Це те, що надає творам, адресованим дитині, доступності, сприяє з а п а м ' я т о в у в а н н ю (причому через емоції, естетичні переживання) і осідає радше в підсвідомості, ніж раціонально осмислюється. О д н и м с л о в о м , ц е т е , щ о карбується надовго,якщо не назавжди. Як же реалізується "гіпотеза буття" [2, 102] у розумінні суто авторського художньо-поетичного осмислення стосунку між світом та людиною (особистістю)удитячихтворах письменниці? Точніше, які а к ц е н т и розставляє в цій гіпотезі авторка (оскільки сподіватися окреслення цілісної філософської концепції у художніх, тим паче дитячих, творах не доводиться - 2, 114; 3, 32).
1. Леся Українка трактує напружене внутрішнє життя, що підносить людину над буденщиною і навіть фізичним буттям, як вищу вартість. Згадаймо рядки з " Т і ш с я , дитино, поки ще маленька", де йдеться про політ мрії і думки. Духовний порив до високого вартий навіть того, аби заплатити життям (казка " М е т е л и к " ) .
2. Духовність має національну сутність, тому національна ідея - закономірно стрижнева для буття кожного. Це конкретизується в альтруїстичній любові до рідної з е м л і ( " М а м о , іде вже зима"), у
зображенні неволі як втрати себе ("Казка про Oxa-Чародія").
3. Ф і л о с о ф с ь к и й характер має й проблема автентичності буття народу. Вона розуміється Лесею Українкою традиційно для свого часу: село-п о з и т и в ( " Н а з е л е н о м у г о р б о ч к у " ) протистав
ляється місту-негативу ("Лелія").
4. П р о п о н у ю ч и власну модель с п р и й м а н н я світу,ЛесяУкраїнка, проте, невважаєїїуніверсаль-ною. 3 одного боку, вона припускає множинність таких моделей відповідно до розмаїття індивідуальностей, тим паче ще не до кінця сформованих (Пор. у поезії "Тішся, дитино, поки ще маленька": " М р і я полине із думкою вкупі // Геть у далекі світа"..:"Хай же та мрія із думкою вкупці//Лине в незнанісвіта"...). 3 іншого боку письменниця готує дитинудосамостійного філософського сприймання життя, в основі якого лежить усвідомлення себе суб'єктом дії універсальних закономірностей [4, 102]. Саме ця думка прочитується, наприклад, у зовні д у ж е п р о с т е н ь к о м у вірші " В и ш е н ь к и " (порівняймо рядки з " К н и г и Еклезіастової": " Д л я всього свій час", 3, 1). Філософський підтекст дитячих творів проектується на виховний ідеал, а точніше - визначає його.Звичайнож,вінмає яскраво виражений національний х а р а к т е р ( в і д п о в і д н о д о ф і л о с о ф с ь к о ї концепції про роль культури - завжди конкретно-н а ц і о н а л ь н о ї - як о с н о в н о г о " о л ю д н ю ю ч о г о " , гуманізуючого фактора [5, 11; 6, 103; 7,63].Звідси скерованість виховного ідеалу на формування українського етнотипа з комплексом властивих йому ментальних рис. У дитячих творах Лесі Українки зроблено наголос на основних із них. Назвемо ці риси:
І.Панестетизм (естетство). Наскільки визначальна ця риса українця м о ж н а зрозуміти вже з того, що цикл "В дитячому крузі" починається добре знаним " Н а зеленому горбочку". Поезія створює гарний настрій у малої дитини типово українським ідеалізованим п е й з а ж е м з б і л о ю х а т о ю та вишневим садком (природно, квітучим). Одночасно у свідомості карбуються ці слова-поняття як знаки національної культури. Для старших віком дітей панестетизм нащеплюється через поетичні твори загалом завдяки переплетенню в них філософічності тахудожньої образності. Така синтеза пробуджує в дитині схильність до естетичного філософствування як типово української риси [3, 6], принаймні готує до такого способу мислення.
2. Самодостатність (як форма прояву індивід у а л і з м у ) , у т в е р д ж е н н я с е б е ч е р е з в л а с н і здобутки, вивищення завдяки цим здобуткам над обставинами. Найвиразніше ця ідея прочитується у поезії "Тішся, дитино, поки ще м а л е н ь к а " , д е д и тину спонукано до власного внутрішнього життя. He дарма двічі лунає заклик: " К р и л не втинай сизокрилій голубці // Хай вона вільно літа!" A крила голубки - мрії та думки. М о ж н а вважати, що цей твір готує грунт д л я п р о б у д ж е н н я д у х о в н о г о аристократизму, інакше - усвідомлення гідності самої людини [8, 134]. що також складає типово
ментальну рису українця. Істотно те, що виховний ідеал у дитячих творах Лесі Українки критично осмислений щодо українського етнотипа. Він передбачає внесення коректив із тим, щоб, культивуючи бажані риси, ослабити небажані [6, 206; 9, 95]. Зокрема, Леся Українка утверджує цінність силидухуіволі,уміння протистояти тиску обставин і долати перешкоди, здатність оберігати віру і впевненість у с о б і - с а м е т и х р и с , я к и х б р а к у є у к р а ї н ц е в і [10, 5 8 ] . Ц е прочитується у віршах " М а м о , іде вже зима", "Літо к р а с н е є м и н у л о " і що о с о б л и в о ц і н н о - E "Колисковій". Вже на підсвідомому рівні (Пор.: "Національний характер випливає прямо із способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх р о к і в " - 9, 80) п и с ь м е н н и ц я вважає за потрібне робити установку на волю, активну дію.Причому ця установка проводиться не л и ш е через позитив
(зразок для наслідування, прямий заклик робити с а м е т а к - " К о л и с к о в а " ) , а й ч е р е з н е г а т и в -осудження безвілля, пасивності ("Казка про Oxa-Чародія"), хоча Леся Українка сподівається нг їхнє подолання. По суті, письменниця намагається убезпечити українську д и т и н у від "соціальногс ф а т а л і з м у " в м а й б у т н ь о м у , ц е б т о в і д в і р и в автоматичність поступу, що з р е ш т о ю й породжує бездіяльність [6, 22]. У доступній дитині форм п о д а н о й п е р ш и й у р о к - з а с т е р е ж е н н я щ о д о к о м п л е к с у м е н ш о в а р т о с т і , т а к о ї т и п о в о ї д л я українця знівеченоїУкраїни риси [10, 55]. Цей урок дитина засвоює з д о п о м о г о ю казки "Біданавчить". щ о с т в е р д ж у є ж и т т є в у з н а ч у щ і с т ь с а м е собі подібних. Узагальнено кажучи, дитячі твори письменниці с в о ї м ф і л о с о ф с ь к и м п і д т е к с т о м с к е р о в а н і н а формування людини європейського типу (окцидента), що особливо актуально для сучасності. I ще одне - твори Лесі Українки передбачають інтелектуально підготовленого читача (слухача), отже, сприяють формуванню національноїеліти.
Література
1. Сміт E. Національна ідентичність. - K., 1994.
2. Маймин E. Русская философская поэзия. Поэты-
любомудры. А . С . П у ш к и н . Ф . И . Т ю т ч е в . - М . , 1976.
3. С о л о в е й Е . У к р а ї н с ь к а філософська лірика.
- K . , 1998.
4. Мусатов В. K проблеме современной фило
софской л и р и к и : аспект традиций // Современное
литературное развитие и проблемы преемственно-
с т и . - Л . , 1977.
5. Д ж и о е в О . Ф и л о с о ф с к и е проблемы культу-
ры. - Т б и л и с и , 1980.
6. Янів В.Нариси до історії української етно-
п с и х о л о г і ї . - М ю н х е н , 1993.
7. Дубинин H. Что такое человек? - M., 1994.
8. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994.
9.Цимбалістий Б. Родина ідушанароду // Укра-
їнська душа. - K., 1992.
10. Кульчицький О. Світовідчування українця
// Українська душа. - K., 1992.
Твори
Вишеньки.
Поблискують черешеньки
в листі зелененькім,
черешеньки ваблять
очі діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп'яточко
під деревцем скачуть,
простягають рученята
та мало не плачуть:
раді б вишню з'їсти,
та високо лізти,
ой раді б зірвати,
та годі дістати!
«Ой вишеньки-черешеньки,
червонії, спілі,
чого ж бо ви так високо
виросли на гіллі!»
«Ой того ми так високо
виросли на гіллі,—
якби зросли низесенько,
чи то ж би доспіли?»
На зеленому горбочку.
На зеленому горбочку,
у вишневому садочку,
притулилася хатинка,
мов маленькая дитинка
стиха вийшла виглядати,
чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
немов мати до дитинки,
вийшло сонце, засвітило
і хатинку звеселило.
ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО..
Літо краснее минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна... шкода волі!
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? —
Все вони питають. —
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти...
Десь зима та не скінчиться!» —
Нарікають діти.
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине.
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє, —
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
Тиша морська
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду.
Що бува негода в світі!
Тиша в морі... ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В'ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем.
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу.
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри.
Ні підводнії каміння, —
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
«Вже сонечко в море сіда…»
Вже сонечко в море сіда;
У тихому морі темніє;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленіє.
На хвилях зелених тремтять
Червонії іскри блискучі
І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучі.
А де корабель ваш пробіг,
Дорога там довга й широка
Біліє, як мармур, як сніг,
І ледве примітно для ока
Рожевіє пінистий край;
То іскра заблисне, то згасне…
Ось промінь остатній! Прощай,
Веселеє сонечко ясне!
КАЗКИ
БІДА НАВЧИТЬ
Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, — де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, — є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
— Мої зернятка! Я знайшов! А чужий і собі:
— Мої! коли мої! коли мої!
І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернятка? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:
— Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
— Що ти кажеш? — питають горобці.
— Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
— Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.
«А правда, — думав він, — краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти». Подумав, подумав та й почав просити курку:
— Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
— Е, ні! — каже курка. — Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, — он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
— Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! — і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: «Куку! куку!» От він до неї:
— Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму!
У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
— А я тобі от що скажу, — відповіла зозуля, — як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От, не мала б роботи — чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
— Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміливо:
— Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
— Що, що, що? — заклекотів бузько. — Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він, сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:
— Дядино, чого ви так зажурились?
— Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
— Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
— Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розум-на, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!
— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.
— Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, — бачить, — справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
— Пані! чи ви спите? пані! пані! Сова як кинеться, як затріпоче крилами.
— Га? що? хто? — кричить, витріщаючи очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
— Та се я, горобець...
— Горобець? Який горобець? не бачу! Чого притирився?
І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! і вдень не дадуть заснути!..
І сова знов заснула.
Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: «Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!..» Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх, та й годі!..
— Ти тут чого? — спитала.
— Та я, вибачайте, моя пані, — ще зранку тут сиджу...
— І чого?
— Та чекаю, поки ви встанете...
— Таж я встала! ну, чого тобі треба? чого стримиш?
— Я хотів би вас просити, — вибачайте ласкаво, — чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...
— Не на те я мудра, щоб дурнів навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова та як засвітить очима...
Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: «Че-че-че!» Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
— З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.
— А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
— Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
— А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити... — і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш...
— А бодай тобі заціпило, скреготухо! — крикнув горобчик. — Ото глушить! цур тобі! — та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає: «Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться...» Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.
«Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє», — подумав горобчик.
— Навчіть мене розуму! — звернувся він просто до крука, — я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
— Розум, молодче, по дорозі не валяється, — мовив поважно крук, — не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. «Що то мені така наука?» — гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав, — обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знов гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові, — холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, — годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці й не женуть від себе, — а перше то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт — годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, — не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то було аж сусіди-горобці дивуються: «Які ви, пане сусідоньку мудрі! І де ви того розуму навчились?» — питають було його. А він було тільки голівкою кивне: «Біда навчила!» — каже.
ЛЕЛІЯ
У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як падає смужка блакитного світла аж додолу.
— Павлусю, куди ти так дивишся? — спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка.
— Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона? — сказав хлопчик.
— То місяць так світить, Павлусю, то світло, а заслонити вікно, то й не буде смужки. Може, заслонити? — спитала мама.
— Ні, не треба, — так гарно.
— Не дивись, Павлусю, краще засни, — ти ж слабенький, тобі треба заснути.
— Мамочко, я ще не хочу спати, мені так гаряче... Я не буду спати, краще ти мені казочку розкажи.
— Яку ж тобі, моя дитино, казочку розказати?
— А от ти колись мені розказувала про тих маленьких діточок, що то живуть у квітках, вони звуться ельфи: ти казала, що в кожній квітці живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночі виходять з квіток і грають, танцюють, співають. Мамо, а яка найстарша ельфа? Ти ж казала, що у них є цариця. Яка вона?
— Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лелії в світі. В якій квітці ельф живе, то так і зветься, як та квітка.
— Мамочко, голубочко, — почав просити Павлусь, — розкажи мені що-небудь про тих ельфів, я так люблю, як ти про них розказуєш.
— Ні, Павлусю, вже пізно ті казки казати, нехай-но завтра вдень, а то тепер тобі спати пора. Се казка довга, все одно тепер не скінчу, то ти все будеш думати про неї, та й до світу не заснеш. От краще я заслоню від тебе свічку, то ти собі спатимеш, а завтра встанеш здоровенький, будемо тобі і казки казати, і все гаразд буде. Спи, моє любе хлоп'ятко!
Мама заслонила свічку великою книжкою, щоб світло не падало Павлусеві в очі, поцілувала Павлуся, мовивши «добраніч», а сама сіла на крісло біля його ліжка з шиттям в руках і ждала, поки він засне. Але Павлусь не спав, він дивився, як мама шиє. Голка все блись, блись... Тепер вже не так хутко...
Далі Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вікна. Він все думав про мамині казки: «Яка то шкода, що мама не схотіла казати мені казки. Тепер так нудно. Коли там ще я засну... А яка та Лелія? Чи така маленька, як усі ельфи? Мама каже, що ельфи такі, як метелички маленькі... Яка тая Лелія?» Павлусь дивився на смужку і все думав, думав, довго так...
І от здалося йому, що смужка та затремтіла, почала темніти, мовби хто заслонив її тінню. Павлусь підвівся трохи, глянув, — коли бачить, аж проти нього стоїть якась постать, немов людська. Він спершу злякався трохи, потім же бачить, що то щось зовсім не страшне, — таке маленьке, немов якась дівчинка малесенька; от він і нічого, перестав боятися. Дивиться на ту дівчинку, а вона така гарнесенька: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, сама в білій прозорій шаті, на голівці малесенька золота коронка, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться різними барвами, немов тая веселка. В рученятах у дівчинки довге стебло, квітка білої лелії, і пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дівчинку і зараз якось пізнав, що це цариця Лелія, — а він же так хотів її побачити.
— Ти Лелія? — спитав він у дівчинки.
— Так, я Лелія. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти радий?
— Радий, дуже радий! — покликнув Павлусь і простяг до неї обидві руки.
Лелія усміхнулась, та так любо, аж в хаті ясніше стало і місячна смужка порожевіла.
— Може, ти хочеш зо мною куди полетіти? — спитала у Павлуся Лелія.
— Як же я полечу? Хіба в мене є такі крила, як у тебе? — сказав Павлусь. — Я не вмію літати.
— Ну то я тебе візьму на руки.
— Ти... ти ж така маленька, а я більший від тебе, я тяжкий.
— То нічого, — сказала Лелія і знов усміхнулась, потім торкнула Павлуся квіткою своєю, і раптом Павлусь почув, що він сам зробився квіткою, тільки не Лелією, а рожевим маком. От Лелія взяла його в ручку, притулила до себе і швиденько вилетіла з хати в садок. Всі квіти в садочку склонились перед нею і захитались, з них почали вилітати маленькі діточки — ельфи.
— Спіть, спіть! — сказала Лелія їм, — сеї ночі я не маю часу бути з вами.
Ельфи позлітали знову у квітки, квітки постулялися і поснули.
— Ну, Павлусю, куди ж ми полетимо? — спитала Лелія.
— Куди хочеш, — відповів Павлусь, бо він... хоч і зробився квіткою, однак міг словами говорити.
— Понесу ж тебе он у той панський садок, що то на горі: там ростуть мої сестри, молодші лелії, може, вони нам що цікавого розкажуть.
І Лелія знялась угору, швидко-швидко полинула, далі спустилась у панський великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вікнах в палаці було світло: видно, пани ще не спали. Але в саду не було нікого. Лелія стала просто у квітнику, а там же то лелій білих — сила. Тихо-тихо так стоять і не хитаються.
— Ото сплять, — гукнула на них Лелія, — і не чують, що ми коло них. А вставайте лишень, ви, — і Лелія торкнула їх своєю квіткою.
Раптом всі лелії захитались і заговорили, з кожної квітки виглянуло бліденьке личко ельфика.
— Вибачай, царице-сестрице, — забриніли вони, — якби ти знала, як ми пізно поснули.
— А чого ж ви пізно засипляєте? Хто ж вам спати не дає? — гнівно Лелія спитала.
— Ох, нам же нема спокою ні вдень ні вночі. Ох, бідні ми квіти!
— Що вам таке? Чого ви бідкаєтесь?
— Та де ж нам не бідкатись! Удень нас полють, руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у велику хату, у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скільки нас погинуло, любий світ покинуло... От було недавно свято — скільки ж нас було потято!
— Бідні, бідні мої сестриці, — мовила журливо Лелія, і в очах слізоньки заблисли. — Що ж, мої любі, за те маєте вигоду: глядять вас, жалують, втішаються вами, поки ви в садочку — життя ваше красне.
— Ой, не красне воно, не красне, — життя наше нещасне. Скільки в садочку стояли, щастя-долі не знали... Темненької ночі ми до сну охочі, головоньки схилимо біленькі, — де візьметься панство вельможне, заможне, паничі й панянки молоденькі. Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі... На що нам вигода та така догода! Ми зовсім до неї не охочі!..
Замовкли бідні лелії і низько посхиляли свої білі головоньки.
Коли се одчинилися в палаці великі скляні двері, і вийшла молода панна, убрана в хорошу білу сукню. Вона сіла на ґанку і якось неохоче дивилася на той садок, залитий місячним сяйвом.
— Ах, як голова болить, — мовила вона сама до себе, — навіть по ночах спати не можу! А се все з нудів, я знаю. Де ж таки! Гину тут на безлюдді, в селі. Сиди цілий день, як заклята, нема з ким і слова мовити. Правда, увечері гості приїздять, але то такі гості!.. Вони вже мені обридли. Та мені тут все обридло: і сей садок, і сей дім, і квітки. Все у нас таке нецікаве, от хоч би й сі квітки. Хто ж видав, насадити таку силу сих лелій, та ще й білих! Якби хоч лелії якісь цікавіші — рожеві чи пасасті, а то... Вже білі лелії можна знайти у кожному міщанському, та навіть у хлопському садку. А пахнуть як, аж в голові морочиться, жодної делікатності нема у тих квітках. Піду звідси, а то ще гірше голова розболиться! — І панна пішла знову у палац, причинивши з досадою двері.
Лелії так стало шкода своїх погордованих сестриць.
— Шкода мені вас, дуже шкода, — мовила вона до них, — та що робити, коли я не маю сили перенести вас звідси куди інде.
Нічого я вам не пораджу, мої безталанні...
Лелія пройшла стиха біля всіх лелій, журливо дивлячись на них, коло крайнього кущика вона спинилась.
— А де ж моя сестра наймолодша? — спитала, показуючи на порожнє місце скраю.
На відповідь лелії знову забриніли:
— Немає сестриці, немає, — в іншому садочку процвітає. Віддала сестрицю наша панна: випросила дівчина Мар'яна, за щиру свою роботу влітку, випросила щонайменшу квітку. Немає сестриці, немає, — в іншому садочку процвітає.
— Треба буде її відвідати, як там вона в іншому садочку мається, — мовила Лелія і хотіла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі. Сказав, що йому тут невесело, — лелії засмутили своїми розповідями.
— Ну, то полинемо у велике місто, там, може, щось веселіше побачимо.
Лелія знялась вгору — і в одну мить Павлусь побачив велике місто, широкі вулиці, блискуче світло, розкішні крамниці, а на вулицях, — що того люду! Люди метушаться, — ті сюди, ті туди, аж в очах миготить! Павлусь і Лелія тихо линули понад юрбою і придивлялись до крамниць, там-бо у вікнах було виставлено багато всякого дива, там і ляльки, там і цяцьки, там і ласощі різні, і золоті оздоби, і сукні коштовні, і книжки з малюнками... та де! Всього ані списати, ні переказати, що там було!
Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освіченому вікні стояло багато квітів. Хороші то були квіти! Яких тільки там не було, — всякі були, які лише є на світі! Були навіть такі, яких ніде не буває... Рожі, лелії усяких барв, конвалії, фіалки та ще якісь дивні, сріблясті й золотисті квіти, хто їх зна, як і звуться. І всі ці квіти у віночки звиті та в пучечки пов'язані, а деякі так галузками порозкладені: та все такі розкішні та красні, аж сяють.
Павлусь аж руками сплеснув.
— Ох, які ж красні квітки! Я таких ще й не бачив. Куди леліям, що там у саду! Леліє, поговори з ними, нехай вони тобі що-небудь розкажуть.
— Ні, Павлусю, вони нічого не розкажуть, вони не можуть говорити, бо неживі.
— Неживі? Як же вони виросли такі гарні, коли неживі? А чому ельфи не сидять в них?
— Ельфи, серденько, не сидять ніколи в таких квітках, бо ці квітки не справжні, вони зроблені, через те не пахнуть і листя мають грубе, а ми не любимо таких квітів і сидіти в них не хочемо, хоч би як були майстерно зроблені.
— То вони зроблені? — якось невесело мовив Павлусь. — А хто ж їх робить, з чого, як!
— А от я тобі покажу, коли хочеш, де їх роблять, — і Лелія знялася вгору з Павлусем, аж на четвертий поверх тої ж таки крамниці. Павлусь глянув, бачить, — якась кімната з голими стінами, брудними, серед хати довгий стіл, нічим не накритий, а на столі купа різних шматок, дротів, бавовни, ниток, стоять слоїки з клеєм, в них повстромлювані квачики, в мисочках розпроваджені фарби різні, позолота, і всього того так багато, всюди такий нелад! За столом, на лавках сидять дівчата, убрані по-міському, але надто вбого, запнуті брудними фартушками; кожна дівчина має ножички і багато маленьких щипців, колодочок, лещаток; перед кожною дівчиною лежить купа отого шмаття та дріб'язку.
Одні дівчата витискають гострою машинкою листя та пелюсточки, другі вправляють дроти в те листя, треті фарбують, четверті крохмалять, завивають та розправляють, п'яті роблять серединки з бавовни та ниток, а останні вже клеють пелюсточки докупи і роблять з них квітку, востаннє підмальовують, поправляють, закручують — і квітка готова.
Дівчата роблять мовчки, хутко, не одриваючись од роботи. Вони не уважають, що кругом такий бруд і нелад, що одежа, руки в них забруднені фарбою та клеєм — їм нема часу на то уважати, вони звикли до сеї роботи. Вони не уважають, що важко потомились, поблідли від сидні в душній хаті за марудною роботою, що в хаті тхне фарбою та клеєм, аж дихати важко, їм нема часу на це уважати. Аби робота йшла хутко, аби їм більше зробити, — бо яка робота, така й плата! Та якби ж так, то плата ще й менша від роботи. А он біля дівчат походжає найстарша робітниця, вона настановлена, щоб глядіти, аби хто чого не зіпсував, чи не вкрав, аби робота йшла сквапно та справно, — треба статкувати!
В кінці стола дві дівчини, схилившись над роботою, стиха розмовляють, бо найстарша далеко, не почує.
— Ой серце Катрусю, — говорить одна, вправляючи дріт у зелений листок, — ой, як мені хочеться їсти, — просто аж руки трясуться! То ж то від самісінького ранку нічого не їла! Прийшла я сьогодні пізно на роботу, — і сама не знаю, як се я так спізнилась! Та от, мене не пустили обідати, та ще й кажуть, що не заплатять за сей день нічого. Нащо, мовляв, спізнюєшся! Ой біда, та й годі...
— Правда, що біда, — відповіла друга дівчина, — а от я то вже ніколи не спізнюся на роботу, хіба що вже... Ой, мені лишенько, — скрикнула раптом і оглянулась на той куток хати, де була найстарша.
— Що тобі, Катрусю? — запитала товаришка.
— Цить, цить, а то ще почує. Ой, лихо, що я наробила, — та я ж миску з фарбою перекинула, скільки шмаття поплямила! Що ж мені тепер буде? Пропала моя плата... Мовчи, серденько, нікому не кажи, може, воно так минеться!
Але найстарша побачила, що там в кінці стола щось не гаразд, і вже біжить до дівчат.
— А що тут уже накоїли? Га?.. — гукнула вона, та так грізно та голосно, що Павлусь аж затремтів.
— Ой Леліє, — скрикнув він, — неси мене звідси, я не хочу тут бути. Тут погано, бридко, страшно.
Лелія миттю спустилась на землю.
— Може, хочеш знов на квітки подивитися, на ті, що у вікні виставлені? — спитала вона.
— Ні, не хочу, я зовсім тут не хочу бути в цьому місті, не треба мені цих бридких квіток, я хочу додому, до мами!
— Ну добре, додому, то й додому, а от тільки я ще хотіла би полинути до своєї молодшої сестриці, що росте у селянки в садочку, — як-то вона там мається.
— Мені, Леліє, вже не хотілось би нікуди летіти, але як вже ти так хочеш... Тільки не будьмо там довго!
— Ні, ми туди ненадовго.
Лелія полинула швидко-швидко. Павлусь бачив, як миготіло світло на вулицях міських у нього під ногами, як поспішалась та метушилась юрба людей... Хвилиночка, мить — і вже зникло місто. Здається, хутко летіли, однак Павлусь побачив, що вже день займається і світло рожеве ранньої зорі бореться з блакитним світлом місяця. Лелія тихо спускається додолу, біля якоїсь маленької, низенької, похилої хатинки. А се ж хатина знайомої дівчини Мар'яни, — Павлусь зараз пізнав. Се ж його рідне село, а дівчина — їх сусідка. Павлусь не раз у неї бував. Он і грядочка з квітами — така малесенька, а чого там тільки нема — і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, і канупер, і м'ята кучерява, ще й повної рожі кущик невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено. Посередині росте біла лелія. Видко, що господиня за лелію дбає, — обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелія ж то розцвілася — напрочуд! Онде ж і господиня сама, вона походжає проміж квітками, Мар'яна-дівчина, а за нею ходить її братик, білоголовий хлопчина, і носить збан з водою. Мар'яна показує йому, де поливати, а він поливає. Могла би вона й сама теє зробити, та знає, яка то утіха для малого брата, коли вона дозволить собі помагати.
— Слухай, Івасю, — озвалася Мар'яна до брата, — ти ж добре полий оцю білу квітку. Вона зветься лелія — знаєш? Її треба добре поливати, бо вона недавно пересаджена, то треба, щоб й прийнялась. Та тільки ти помалу, щоби не зломив часом. Або дай краще я сама поллю!
Івась не хотів було дати збанка, але Мар'яна таки полила сама свою дорогу квітку.
— А правда, Івасику, чи моя лелія хороше пахне? Правда, хороше?
— А невже ж ні! — мовив хлопчик, нахиляючись обережно над квіткою, — вона краще пахне за всі квітки.
— Отож-то, — втішно сказала Мар'яна, — отже, слухай, Івасику, я от зараз піду на роботу, як поснідаємо, а ти тут наглядай, щоби кури в квітках не греблися та щоби хлопці часом не зламали моєї лелії. Будеш глядіти?
— Буду.
— Ну то добре ж, як будеш глядіти, то я тобі яке пуделечко або цукру від панів принесу, а як не глядітимеш, то буду гніватися на тебе, бо ти знаєш, яка то квітка! Як цю квітку зломлять, то де я другу дістану?
— Добре, добре, буду глядіти.
Мар'яна з братом, розмовляючи, пішли в хату снідати. Тоді Лелія з Павлусем приступили до білої лелії.
— Здорова, люба сестрице, Леліє-царице, — забриніла вона, вгледівши їх, — де ти літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?
— Видала, видала і про тебе розпитала.
— Як же вони маються, мої сестриці, мої любі жалібниці? Чи згадують про сестру молоденьку, про лелію біленьку?
— Згадують, згадують, щодня плачуть по тобі.
— Нехай же не плачуть, нехай не ридають, тільки нехай добрим словом спогадають. Я ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Що мені в дівчини краще, ніж у княгині, мені в цій квітниці краще, ніж цариці, — красую, пишаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар'яночка краща мені, як сестричка, — як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Мар'яна щовечора і щорана мене підливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господиня з хатини виходить. Вийде, моє серце, ухопить відерце, біжить до криниці, набере водиці, щоби було чим поливати квіточки в квітниці. Як нас поливає, то кожного ранку співає веснянку:
А в тому саду чисто, метяно
ще й хрещатим барвіночком
дрібно плетяно.
Бринить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що співа раненько, так співати не здолає! Пісня до роботи додає охоти, а Мар'яні вдень не до гуляння, — на роботі з ранку до смеркання. На чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола, бур'яном колючим руки поколола. Ой то ж натомилась, як прийшла додому, то аж похилилась. Стала приступать їй до серця досада... Глянула на мене: «Ти ж моя відрада! Ой ти ж моя мила, лелієчко біла, як же цвітеш пишно, як я подивлюся, так мені з тебе втішно! Я ж то тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила, — рости ж леліє, розкішна, красна, щоб була моя доленька щасна».
Так співала, розповідала молоденька лелія, а цариця Лелія слухала та всміхалася радісно, так-то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива і така мила своїй господині. Приступила вона до сестри, торкнула її своєю квіткою, що мала в руках, і промовила:— Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоб була доля щасна!
Раптом та молоденька лелія виросла висока, висока, квітки на ній дивно розцвілися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засвітилася діамантова роса і різними барвами замиготіла, заграла і зникла. Павлусь глянув, аж він у своїй кімнатці, лежить на ліжку.
— Леліє! — скрикнув він. — Я ще не хочу додому, я хочу знов у той садочок, неси мене!
Лелія стояла перед ним рожева, мов хмарка на сході сонця.
— Ні, любий, — мовила, — нехай іншим разом, на сей день досить, мені ніколи, ще маю багато роботи. Он вже день. Прощай, будь здоров!
Лелія торкнула квіткою, потім нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і зникла. Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і... прокинувся.
Дивиться, аж сонячний теплий промінь палає просто йому в очі, а над ним стоїть його мама і цілує його в чоло, промовляючи:
— А, ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино. Ну, як же маєшся?
— Добре! — відповів Павлусь, обнімаючи її. — Зовсім добре... А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія.
МЕТЕЛИК
Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, — мав-таки сусіда: сусід той був лилик*; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика,— сказано, нерівня!
Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не дуже докучало, — а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи капусти, — і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.
Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то є сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве примітний — тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить було метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний; — але де? Того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада? (Хіба — лилик, так знаєте самі, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили.
Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, — та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. «Світло, світло!» — і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.
Аж ось він опинився у великій кімнаті — там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, — метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам'ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, — там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. «Дурне сотворіння! — мовив дехто з товариства. — Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»
А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, — але він рвався на простір! Він шукав світла!
Лилик — на Поділлі і Волині місцева назва кажана.
КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ
В тридев'ятім славнім царстві,
Де колись був Цар-Горох,
Є тепер на господарстві
Мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,
А на сажень борода,
Знає край і вздовж і вширшки,
І кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,
Чи хто прийде сам, чи вдвох, -
Всіх приймав пан ласкавий,
Тільки треба мовить "Ох".
На зеленому горбочку
Спершу він людей приймав,
Потім сів у холодочку,
Звідти голос подавав.
А як зранку то й до ранку
Стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
Але хто те місце знає,
Де трухлявий пень і мох,
Той приходить і волає,
Або й тихо каже "Ох!"
Хоч би навіть ненароком
Теє "ох!" промовив ти,
Знай, що вилізе те боком, -
Вороття вже не знайти!
Бо затягне з головою
Трясовиця мохова
І з душею, ще живою,
Під землею похова.
Під землею ж там - палати"
Де вельможний Ох сидить,
Гарні, пишнії кімнати,
Срібло-злото скрізь ряхтить;
Дорогії самоцвіти,
Наче зорі, миготять,
Скрізь заморські дивні квіти;
По клітках пташки сидять;
Золотії грають рибки
В кришталевих скриньочках;
І ведмеді ходять дибки
В рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать
Блиск і пахощі міцні,
І папуги заторочать
Приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить
В тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедів гурт обступить,
Кожен лапу простяга, -
Той бере тебе за руку,
Той торкає за плече;
Боронь Боже ворухнутись!
Кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички
Враз проб'ються пазурі
Гачкуваті, мов гаплички, -
Так і в'ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, -
Наче в пастку бідна милі, -
То сиди, мов прикувався,
Не рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: "Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, ниві
Головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден",
Зараз цок тебе в лобок,
Якщо ти носить не годен
Рукавички й жупанок.
Охань на службу - подарують
Рукавички й жупанець,
Привітають, пошанують, -
Тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати
У підземному дворі,
Більш тобі вже не видати
Ані сонця, ні зорі.
Де поткнешся - всюди брами,
Під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
Озивається плачем.
Спів на плач відповідає,
Плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
Жде юнака-молодця;
Коло неї там Жар-птиця
Співом душу потіша,
Та сумна міцна темниця,
Смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати
Хто з хоробрих юнаків,
Мусить перше розрубати
Сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має "кладенець",
Хай замки ті розрубає, -
Буде казочці кінець!
Завдання для дітей старшого віку: Леся Українка жила й писала в часах, коли Україна була під панування;" царської Росії. "Казка про Оха-чародія" це алегорія, себто авторка має на думці одне, а пише ніби про щось інше. Чому Л. Українка послуговується алегорією?
На підставі тексту казки й ілюстрації спробуйте відповісти, що Леся хотіла сказати в цьому творі. Зверніть увагу на такі питання: хто був цар Горох, а хто Ох-чародій" Яка це країна "тридев'яте славне царство"? Хто ці ведмеді "в рукавичках, жупанцях"? Чому людина, яка відмовиться служити Охові, мусить загинути, 1 чому людина, яка стане на службу Охові, також пропаща?
Кого представляє дівчина-бранка, кого Жар-птиця, а кого юнак з мечем-"кладенцем"?
Чи льох, у якому замкнена дівчина, це справжня в'язниця, чи що Інше?
Чи цю казку можна пристосувати до сьогоднішніх часів?
Попросіть своїх учителів, щоб допомогли вам зрозуміти цю казку-алегорію.
Пояснення слів:
корх - стара міра довжини завширшки як долоня або чотири пальці; сажень - міра довжини приблизно сім стіп; трухлявий - порохнявий; волає - кличе; ряхтить - мерехтить, блищить; чигати - підстерігати; гапличок - защіпка; кладенець - чарівний меч.