Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 2
1 Вопрос:
Категории политологии
Политология, как и любая другая наука, использует как общенаучные категории, так и категории наук, находящихся на стыке с её объектной областью, а также свой собственный (специфический) категориальный аппарат.
А) Общенаучные категории, т.е. категории, используемые большинством социально-экономических и гуманитарных наук: цивилизация, культура, общество, население, власть, народ, прогресс, свобода, революция, эволюция, военное строительство, право, образ мышления и другие.
Б) Категории наук, находящихся на стыке с политологией: правовое государство, частная собственность, гражданское общество, социальные слои и группы, общественное мнение, военно-промышленный комплекс, военно-политические институты, социальные слои и группы, профессиональная армия, военно-политические конфликты и другие.
В) Собственные (специфические) категории: политика, политическая власть, политическая система, политическая организация, политический режим, политический плюрализм, политические интересы, политические ценности, политическая деятельность и другие.
2 Вопрос:
Політика як соціальне явище
Політика (від грец. politike — державне чи суспільне діло) — складне й багатогранне явище. Тому цілком зрозуміло, що дати їй глибоке й одночасно цілісне визначення можна тільки з урахуванням усіх найважливіших засобів, які виробило людство. Водночас багатовіковий досвід політичного розвитку, досягнутий характер і рівень критичного осмислення соціальних процесів і, врешті-решт, здоровий глузд дають змогу з´ясувати найпринциповіші і найпосутніші риси політики як суспільного явища.
У найзагальнішому визначенні політика означає суспільну діяльність, яка пов´язана передусім з участю в одержанні й реалізації влади в державі. Є підстави стверджувати, що політика конституювалась як відносно самостійна сфера суспільства на певному етапі суспільного розвитку і була зумовлена необхідністю політичного врегулювання відносин між людьми з метою найефективнішої реалізації їхніх інтересів.
Поступове ускладнення механізмів матеріального виробництва, зростання соціальної мобільності, культурний прогрес людства і деякі інші причини спонукали людство до організації специфічних політичних інститутів, які були покликані регулювати міжгрупову поведінку людей, виводячи тим самим політичну владу на якісно новий рівень управління політичними процесами.
3 Вопрос:
Предмет та закономірності політології.
Предмет політології - політика, тобто всілякі явища і процеси політичної сфери, тенденції і закономірності їх розвитку:
- політична теорія, історія політичної думки;
- влада, владні стосунки,форми прояву; політичнасистема, в центрі якої інститут держави – головний механізм влади;
- суб'єкти політики:Громадянське суспільство,різні соціальні спільності, класи, а також політичні організації і ін.
- політична свідомість і політична культура – важливі чинники, детерминитующие політичні орієнтації і поведінка індивідів, груп, класіві тому подібне
- міжнародна політика і міжнародний політичний процес.
Групи закономірностей:
1 – політико-економічні закономірності, що відбивають взаємовідносини
між економікою сус-во-ва та політ владою. тут політ влада виступає
породженням економічної влади, ек інтереси виступають причиною політ дій
людей, в свою чергу політ влада характеризується певною самостійністю і
теж впливае на ек-ку, проте самостійність політ влади не можна
абсолютизувати.
2 – політико-системні закономірності: характеризують розвиток політ
системи за своєю структурою
3 – політико-психологічні закономірності відбивають взаємовідносини між
особою та владою
4 Вопрос:
Функції політології.
Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.
Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.
З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.
Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.
Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології.
Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
5 Вопрос:
Соціальній конфлікт:сутність і природа.
Конфлікт – це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок або суб’єктів взаємодії. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, що включає в себе: протилежні позиції сторін з будь-якого приводу; або протилежні цілі та засоби їх досягнення в даних умовах; або не спів падіння інтересів, бажань, потягів опонентів
Факти свідчать про те, що конфлікти грають в житті людей, народів та країн набагато більшу роль, ніж хотілося б самим людям: всі хочуть миру, але кожний прагне до нього по-своєму і внаслідок цього «по-своєму» виникає війна. Ця ситуація була помічена ще древніми істориками і мислителями. Кожний великий конфлікт не залишався безслідним.
Вивчення конфліктів означає насамперед ознайомлення з вельми багатою і різноманітною літературою по цій проблематиці, засвоєння теоретичних і практичних знань, накопичених в рамках даного напрямку психологічної думки.
Конфліктні процеси мало хто схвалює, але майже всі в них беруть участь. Якщо в конкурентних процесах суперники просто намагаються випередити один одного, бути кращим, то при конфлікті робляться спроби нав'язати противнику свою волю, змінити його поведінку або навіть взагалі усунути його. У зв'язку з цим під конфліктом розуміють спробу досягнення винагороди шляхом підкорення, нав'язування своєї волі, видалення або навіть знищення противника, прагнучого досягнути тієї ж винагороди.
У багатьох конфліктах основна мета ворогуючих сторін складається у відстороненні противників від ефективної конкуренції шляхом обмеження їх ресурсів, свободи маневру, в зниженні їх статусу або престижу. Наприклад, конфлікт керівника з виконавцями у разі перемоги останніх може привести до пониження керівника в посаді, обмеженню його прав по відношенню до підлеглих, падінню престижу і, нарешті, до його виходу з колективу.
Конфлікти між індивідами частіше за все засновані на емоціях і особистій неприязні, в той час як міжгруповий конфлікт звичайно носить безликий характер, хоч можливі і спалахи особистої неприязні.
Конфліктний процес, що виник важко зупинити. Це пояснюється тим, що конфлікт має кумулятивну природу, тобто кожна агресивна дія приводить до дії у відповідь або відплати, причому більш сильному, ніж первинне.
Конфлікт загострюється і охоплює все більше людей. Проста образа може, зрештою, привести до вияву жорстокості у відношенні свої противників.
Жорстокість в соціальному конфлікті іноді помилково приписується садизму і природним завдаткам людей, однак частіше за все її здійснюють звичайні люди, що попали в екстраординарні ситуації. Конфліктні процеси можуть примусити людей грати ролі, в яких вони повинні бути жорстокими. Так, солдати (як правило, звичайні молоді люди) на території противника не щадять мирне населення, або в ході міжнаціональної ворожнечі звичайні мирні жителі можуть здійснювати надто жорстокі вчинки.
Труднощі, виникаючі при гасінні і локалізації конфліктів, вимагають ретельного аналізу всього конфлікту, встановлення його можливих причин і наслідків.
6 Вопрос:
Основні концепції соціального конфлікту в сучасній зарубіжній політології.
В сучасній зарубіжній теорії конфліктів найбільш відомі концепції; „позитивно-функціонального конфлікту" Л.Козера (США), „конфліктна модель суспільства" Р-Дарендорфа (Німеччина) та „загальна теорія конфлікту" К.Боулдінга (США). ,
Американський соціолог Льіоіс Козер під соціальним конфліктом розуміє „боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу, ресурси, боротьбу, в якій метою. супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника". Л.Козер доводить, що конфлікти це продукт внутрішнього життя суспільства, існуючого в ньому порядку речей, самих відносин між окремими особами та групами".
Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині б0-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву „конфліктна модель суспільства". Суть цієї концепції:
будь • яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент буття має соціальний конфлікт; кожне суспільство спирається на примушування деяких його членів іншими. '
7 Вопрос:
Влада як соціальне явище.
Влада - явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів.
Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.
У найширшому значенні влада - завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності - політичної, економічної, правової.
8 Вопрос:
Типи соціальних конфліктів.
Конфлікт - боротьба за цінності, претензії на певний статус, владу і ресурси, боротьба, в якій цілями супротивників є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника.
Типи конфліктів:
1. Внутріособистісний конфлікт
2. Міжособистісний конфлікт
3. Груповий конфлікт
4. Між особистістю і групою
5. Соціальний конфлікт
Внутріособистісний конфлікт. Тут учасниками конфлікту є не люди, а різні психологічні фактори внутрішнього світу особистості, часто здаються або є несумісними: потреби, мотиви, цінності, почуття і т. п.
Міжособистісний конфлікт. Це найпоширеніший тип конфлікту. В організаціях він проявляється по-різному. Найчастіше - це боротьба за обмежені ресурси: матеріальні засоби, виробничі площі, час використання устаткування, робочу силу і т. д. Кожен вважає, що в ресурсах потребує саме він, а не інший.
Конфлікт між особистістю і групою. Неформальні групи встановлюють свої норми поведінки, спілкування. Кожен член такої групи повинен їх дотримуватись. Відступ від прийнятих норм група розглядає як негативне явище, виникає конфлікт між особистістю і групою.
Груповий конфлікт. Організація складається з безлічі формальних і неформальних груп, між якими можуть виникати конфлікти. Наприклад, між керівництвом і виконавцями.
Міжгрупові конфлікти супроводжуються: Проявами деиндивидуализации,
тобто члени групи не сприймають інших людей як індивідуумів, як самобутніх особистостей, а сприймають їх як членів іншої групи, якій приписується негативна поведінка.
Проявами групової атрибуції, тобто схильні вважати, що саме «чужа група відповідальна за негативні події».
Соціальний конфлікт- це «ситуація, коли сторони (суб'єкти) взаємодії переслідують якісь свої цілі, які суперечать чи взаємно виключають один одного» лінією.
9 Вопрос:
Політичний конфлікт:сутність і типи.
Політичний конфлікт - зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
Можна виділити два типа конфліктів. Тип, що не порушує базового консенсусу суспільства, тобто такі конфлікти, в яких учасники не вважають, що для їх розв'язання повинна відбутися зміна соціальної та політичної системи суспільства. Другий тип конфліктів допускає цілісне перетворення суспільства.
Конфлікти першого типу ~ конфлікти, що не порушують базового консенсусу в суспільстві, вирішуються шляхом компромісу, угоди або консенсусу між сторонами. В суспільстві, де визрівають непримиренні базові конфлікти між окремими його учасниками, можливо виживання суспільства лише при умові, що ворогуючі політичні еліти будуть спроможні знайти механізми їх врегулювання або альтернативні безумовному знищенню супротивника засоби розв'язання конфлікту. Так, на початку 20-х років соціалісти і комуністи вважали, що в силу притаманних капіталістичній системі нероз-в'язних внутрішніх класових конфліктів неминучий її крах. Але політичні еліти в усіх індустріально розвинених країнах Заходу і США, Японії зуміли тоді подолати гострі політичні та економічні суперечності та кризи, ввести соціальні та політичні конфлікти в нормальне русло розвитку суспільства.
Конфлікти другого типу ~ конфлікти, що ведуть до корінної зміни суспільно-політичної та економічної систем та ін. В умовах визрівання конфлікту, що допускає цілісне перетворення суспільства, відбувається розпад на непримиренні соціальні верстви, групи, що борються за знищення супротивника. Щоправда, в таких умовах можуть виникати тимчасові передишки, але не консенсус за основних розбіжностей, не просте зіткнення, не ті чи інші мотиви, вчинки тощо. Сучасна соціологія і політологічна конфлік-тологія вагомо доповнюють концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією відвернення конфліктів, а також його використання в інтересах розвитку та вдосконалення політичних і суспільних відносин. Конфлікт зізнається не тільки руйнівною силою, але й творчою, оновлюючою. Така теорія є модифікацією теорії класового і соціального конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичної, економічної, ідеологічної та іншої стабілізації суспільства (Ральф Дарендорф, Люіс Козер та ін.).
10 Вопрос:
Теорія еліт та політика.
Теорія еліт - світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства (еліти), її вплив на різні сфери економіки чи політики. Ця система характеризує еволюцію наукових і соціальних досягнень (перетворень) як результат об'єднаних зусиль невеликого колективу учасників, пов'язаних між собою спільними цілями та ознаками.
Існує декілька інтерпретацій поняття «еліта», особливо тих характерних рис, які за визначенням повинні об'єднувати людей в ім'я спільної мети: деякі вважають, що елітою можуть вважатися тільки найбільш обдаровані люди, інші - знатні походженням, треті - фінансово забезпечені і багаті. Треба зазначити, що ці ознаки можуть кардинально відрізнятися один від одного. У фінансової еліти головною ознакою елітарності зазвичай вважаються гроші, у політичних груп - активність членів партій, бажання діяти, у вчених клубів - рівень інтелекту. Втім, може бути присутнім і змішаний фактор, наприклад, інтелект і фінанси.
Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето та юрист і соціолог Гаетано Моска.
Вільфредо Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури. Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність. Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди, досягнувши відповідного рівня.
У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення.
11 Вопрос:
Місце і роль держави в політичній системі суспільства.
Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона є одним із основних суб'єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти мова у цьому підрозділі.
З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити ЇЇ серед інших соціальних суб'єктів особливим статусом, а саме:
- суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;
- повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб'єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;
- держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції - є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;
- на відміну від інших соціальних суб'єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;
- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;
- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави1.
12 Вопрос:
Політична влада:сутність функції.
Політична влада — це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об´єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).
Становлення суспільної влади зумовлено об´єктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.
Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.
Ускладнення змісту, структури і функцій політичної влади сприяло перетворенню політичного відчуження на норму політичного життя.
Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.
Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:
— формування політичної системи і політичних відносин суспільства;
— управління справами суспільства і держави на різних рівнях;
— керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;
— контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.
Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.
13 Вопрос:
Проблема політичного лідерства.
ПРОБЛЕМЫ ПОЛИТИЧЕСКОГО ЛИДЕРСТВА
Среди основных и самых важных проблем общественного развития в современном мире на первом месте стоит проблема политического лидерства — поиска и выдвижения на решающие политические и государственные посты новых людей, способных на преобразование государства в лучшую сторону и на проведение политики улучшающей жизнь населения страны.
Проблема политического лидерства возникает при наличии определенных политических условий и политических свобод. Ее непременными предпосылками являются: политический плюрализм, многопартийность, а так же внутрипартийная и внутрипарламентская деятельность (фракционная), когда идет непрерывная интеллектуальная политическая борьба людей, принадлежащих к тем или иным партиям и фракциям, отражающим те или иные социальные интересы устремления, тех или иных групп людей.
Актуальность этой проблематики обусловлена не только теоретическими интересами и целями, не только запросами практики, но и всей предшествующей историей нашего общества.
Политическое лидерство - это поведение людей, находящихся в позиции власти их соперников, их взаимодействия с остальными членами общества, как это существовало в прошлом, существует в настоящем, и, возможно, будет существовать в будущем во всем мире.
Политическое лидерство означает не только поведение людей, находящихся на высших ступенях власти, но и тех, кто находится на среднем и более низким уровне; не только монархов, президентов и премьеров, но и губернаторов, мэров, лидеров партийных организаций и т.п. Под политическим лидерством имеется в виду не только лидерство отдельных личностей, но и "коллективное лидерство" и взаимодействие лидера со своими последователями как единое образование. Это означает существование лидерств не только в определенном типе общественных институтов (например, партии, законодательной власти или бюрократии) или в политических процессах (например, в процессах принятия политических решений, выборов и революций); пожалуй, не найдется такой сферы общественной жизни, где бы ни существовало лидерства.
14 Вопрос:
Проблема легітимності влади.
Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".
Принцип легітимності політичної влади (лат.legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.
Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.
Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.
Джерелами легітимації влади є:
• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;
• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;
• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
15 Вопрос:
Ознаки і типии політичних партій.
Ознаки політичної партії:
- Ідеологія – сукупність ідей, які пояснюють суспільно-політичний устрій, та обгрунтовують певний політичний курс.
- Мета діяльності– завоювання, та здійснення державної влади.
- Організація – як правило ієрархічна.
- Членство у партії.
Слово «партія» означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні – як неблагородного, ганебного союзу. Таке (негативне) розуміння партії як політичної організації збереглося в історії на тривалий час.
Типи:
А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві забезпечується досягненнями, авторитетом у політичному житті), у яких домінують партійні функціонери;
Б) партії масові, що складаються з достатньої кількості рядових членів партії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;
В) "партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США Венєром, Пал амба ра та іншими на основі того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення. Судячи з попередніх політичних подій, такі партії утворились в Україні восени 2007 року на дострокових парламентських виборах — "партія Л. Кучми", "блок Людмили Супрун" та інші.
16 Вопрос:
Реальна багатопартійність:проблеми формування.
Багатопартійність як один з елементів демократичної держави. Дискусія, яка точиться між відомими вченими-партологами з приводу демократичності чи антидемократичності політичних партій, має давню історію. Ще в Стародавньому Римі відомий політик та оратор Ціцерон вживав поняття "партії" в негативному значенні, ототожнюючи їх з "неблагородними союзами". Негативне ставлення до політичних партій було притаманне й "батькам-засновникам" Конституції США Дж. Вашингтону, Т.Медісону, О.Гамільтону, а також для одного з ідеологів Французької революції маркіза Ж. де Лафайєта. Політичні партії можуть виконувати як позитивну так і негативну роль. Це залежить від різноманітних умов, які впливають на їх діяльність (рівень політичної культури суспільства, наявність чи відсутність традицій партійного життя, законодавче закріплення статусу політичних партій і т.д.).
Особливості формування багатопартійної системи в Україні. Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов'язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.
17 Вопрос:
Х-ка виборчої системи в Україні.
В Україні з допомогою виборів громадяни обирають такі виборні органи і посади: Верховну Раду України, Президента України, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, міських, сільських і селищних голів.
Під час проведення виборчих кампаній в Україні з часу проголошення незалежності спостерігалося зазвичай неухильне дотримання базових демократичних принципів виборів. Що ж стосується додаткових демократичних виборчих принципів, то вони постійно порушувалися. Виборчі кампанії в Україні характеризувалися щоразу більшим рівнем використання адміністративного ресурсу і "брудних" виборчих технологій, пік застосування яких припав на президентську виборчу кампанію 2004 р. Після 2004 р. спостерігається поступовий процес демократизації виборів в Україні, проведення їх із поступовим наближенням до демократичних стандартів.
Виборча система України зазнала суттєвих змін з часу проголошення незалежності нашої держави. Вибори до Верховної Ради України 1994 р. відбувалися за мажоритарною системою абсолютної більшості, яка виявилася нерезультативною, вимагала чимало коштів і часу через проведення других турів голосування в одномандатних виборчих округах.
На виборах Президента України застосовують мажоритарну систему абсолютної більшості. Якщо жодний із кандидатів не набирає понад 50 % голосів виборців, відбувається другий тур виборів за мажоритарною системою відносної більшості, в якому беруть участь два кандидати, котрі набрали найбільшу кількість голосів виборців. Для перемоги у другому турі кандидату необхідно набрати просту більшість голосів виборців.
Щодо виборчої системи, яку застосовують при виборах органів місцевого самоврядування в Україні, то тут тип виборчої системи залежить від виборного органу чи посади. Так, до 2006 р. всіх депутатів та голів місцевих рад обирали за мажоритарною виборчою системою відносної більшості. З 2006 р. ситуація є такою: депутатів обласних, районних і міських рад обирають за пропорційною виборчою системою із застосуванням жорстких списків; депутатів сільських і селищних рад, сільських, селищних та міських голів обирають за мажоритарною виборчою системою відносної більшості.
18 Вопрос:
Влада і особистість.
Взаємозв’язок і взаємовплив людини і влади, особистості і політики є очевидним, він визначається самою природою влади, яка є втіленням сутнісних рис людини, її соціальної і біологічної природи, що виявляється в складній системі потреб, включаючи потреби в спілкуванні, самореалізації і самозбереженні.
Людина є основним суб’єктом політики, який може активно брати участь у боротьбі за владу, за її реалізацію, впливати на політичні процеси. Ставлення людини до влади може мати найширший діапазон: від повного захоплення до категоричного неприйняття і спротиву. Характер влади справляє суттєвий вплив на людину, її спосіб життя. Але і від самої людини, її здібностей, характеру, дій залежить влада.
Англійський соціолог Герберт Спенсер зауважував, що суспільство утворюється з одиниць. Природа цих одиниць і визначає природу суспільства. Якими є люди, їх загальний рівень розвитку, такою буде і породжувана ними політика і створена ними влада. Загальний інтелектуальний і психологічний потенціал «множини особистостей» визначає взаємовпливи і взаємовідносини не лише окремих індивідів чи групи людей, але й суспільства, держави в цілому.
Коефіцієнт корисної дії влади багато в чому визначається її соціальним змістом – здатністю діяти в інтересах чи проти інтересів керованих. Звідси дві полярні форми відносин лінії «особистість – влада»: протистояння чи співробітництво. Особистість може бути не стільки «пасивом» влади, підлеглим чи навіть супротивником, але й «активом», інструментом розвитку, каталізатором, навіть умовою існування.
Особистість стає суб’єктом політичної влади лише тоді, коли вона здобуває при вирішенні державних справ можливість дії, причому самодетерміновану здатність, яка ґрунтується на власному світогляді, сприйнятті світу. Відповідно до цього позбавлення такої здатності автоматично призводить до того, що людина фактично виключається з політичного процесу. У такому випадку влада стає для неї недемократичною, деспотичною. Якщо влада враховує світоглядні орієнтири підпорядкованих їй людей, дає особистості змогу внутрішнього самовизначення, – то ця влада є дійсно гуманістичною, державно виваженою, адекватною фундаментальним правам особистості.
19 Вопрос:
Типологія політичного лідерства.
1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.
2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.
3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.
20 Вопрос:
Безпосередня і представницька демократія в Україні.
В залежності від поділу державної влади та способу участі народу в її здійсненні вчені вирізняють безпосередню (пряму) і представницьку (репрезентативну) форми демократії.
Безпосередня демократія — це така форма демократії, що передбачає прийняття владних рішень безпосередньо самим народом в особі населення виборчих округів, колективів, територіальних та галузевих соціальних спільнот тощо. Організаційні форми такої демократії – це перш за все прямі вибори органів влади різного рівня (парламентів, місцевих представницьких органів), вибори посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми.
Найбільш поширеною формою прямого народовладдя, яка застосовується у більшості країн світу, є вибори. Вибори як спосіб формування структур парламентського типу були закріплені вже в перших конституціях Європи, зокрема в акті під назвою "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорізького", відомому в світі як Конституція України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика. У цьому історичному документі поряд з принципами діяльності органів державної влади фіксувалися також і положення щодо порядку та строків скликання вищого представницького органу тих часів – Генеральної Ради.
До прямої демократії звичайно відносять так званий імперативний мандат, що передбачає обов'язок обраних представників голосувати строго у відповідності з наказом виборців. Так, характер імперативного мандату має колегія вибірників президента США, зобов'язаних віддати свій голос за кандидата, який переміг у відповідному штаті. Імперативний мандат начебто консервує волю виборців, не дозволяючи його носіям брати участь в обговоренні та прийнятті компромісних варіантів рішень.
Представницька демократія – це така форма демократії, яка передбачає прийняття владних рішень представницькими органами, що обираються та оновлюються безпосередньо народом, соціальними спільностями та колективами. Суб'єктами (носіями) представницької демократії є перш за все парламенти, місцеві представницькі органи, установчі збори тощо. Представницьку демократію іноді називають також репрезентативною та елітарною.
Представники народу, депутати – це вже еліта (хоча й першого демократичного добору), якій притаманна певна компетентність, оперативність і відповідальність перед виборцями, на відміну від самих виборців (які несуть відповідальність хіба що перед власною совістю). Ця відповідальність забезпечується перш за все правом відклику депутатів представницьких органів їхніми виборцями.
Необхідність представницької демократії обумовлена тим, що великі соціальні спільності, які переросли рамки роду та племені, не можуть приймати переважну кількість своїх владних рішень шляхом безпосередньої участі всієї громади. І для того щоб зберегти демократичний характер прийняття багатьох важливих для всього суспільства владних рішень, суспільство виробило демократичний механізм представницького характеру. Цей механізм зберігає такі риси демократії, як виборність, підпорядкування меншості більшості, дискусійність у ході прийняття рішень, гласність. Крім того, представницьким органам влади, як уже відзначалося, притаманні також такі риси, як відповідальність перед виборцями за прийняті рішення, оперативність їх прийняття та компетентність.
21 Вопрос:
Розвиток багатопартійної системи в Україні.
1990 рік увійшов в історію України як рік становлення багатопартійності. Розвитку багатопартійної системи сприяла сукупність соціально-економічних і політичних чинників:
- зростання політичної активності народу;
- розвиток національної самосвідомості;
- ліквідація ст.6 Конституції СРСР, послаблення ідеологічної і політичної цензури;
ліквідація економічного монополізму, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності;
- критичний стан суспільства, пошуки шляхів виходу з кризи.
Основні функції партій
Партії є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії. Як посередник між владою і народом, між державою і суспільством партії виконують такі найважливіші функції:
- акумулюють настрої і бажання людей;
- трансформують ці настрої у відповідні принципи і вимоги;
- генерують нові ідеї з удосконалення суспільного життя, формують суспільну думку, стимулюють активність громадян у політичному житті;
- відбирають людей, професійно придатних до роботи в органах влади, готових прийняти на себе політичну відповідальність.
Класифікація партій в Україні
Україна, відійшовши від тоталітарної од непартійності, впала в іншу крайність - у гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультипартійної політичної системи.
На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. За характером політичної орієнтації їх традиційно поділяють на праві, ліві і центристські. Серед останніх розрізняють правий центр, центр і лівий центр. Не дивлячись на велику кількість утворених партій, для більшості з них характерні малочисельність, відсутність чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій, слабкість організаційних структур.
22 Вопрос:
Ознаки правової держави.
Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.
Основні ознаки правової держави:
1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).
2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.
3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.
4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.
5. Взаємна відповідальність держави й особистості:
особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.
6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.
7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.
8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).
23 Вопрос:
Типологія політичних партій в Україні.
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);
— домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);
— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);
— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);
— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);
— партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
— партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
— атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.
24 Вопрос:
Політична культура:структура та типологія.
Політична культура - це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.
В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербой. Вони виділяють три основні типи політичної культури:
Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи.
Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення.
Активістська політична культура з такими її сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній.
В сучасному суспільстві панують і взаємодіють два основні типи політичної культури: підданська і активістська, або політична культура участі.
На підставі такого критерію, як ступінь узгодженості у взаємостосунках політичних субкультур, можна виділити два типи політичних культур - фрагментарну (різнорідну) і інтегровану (однорідну).
Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.
Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу (від лат. сonsensus – згода, одностайність) з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму.
Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:
— комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;
— матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб'єкти політики, громадяни держави;
— наявними і потенційними політичними суб'єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.
До компонентів політичної культури відносять:
— знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;
— характер відносин до політичних партій та інших суб'єктів;
— політичну самоідентифікацію тощо.
Політична культура суспільства виявляється у функціюванні політичних інституцій, реальних суспільних відносинах, а показниками культури виступають, зокрема, якість приймання політичних рішень, електоральна поведінка суб'єктів політики, характер взаємодії політичних інституцій тощо.
25 Вопрос:
Політичні партії і рухи:винекнення та розвиток.
Перші політичні партії виникли в Давній Греції. Створювалися політичні партії для визначення сили в суспільстві, виражали думки та інтереси тієї або іншої частини населення. За складом політичні партії - порівняно нечисленні та вузькі угруповування, які не відрізнялися тривалістю, стійкістю та організаційною оформленістю. Так, в Афінах йшла боротьба між партією знаті та партією народу. В Давньому Римі в періоди кризи республіки (кінець ІІ-І ст. до н. е.) суперничали між собою партія по-пулярів, які відображали інтереси плебсу, і партія оптиматів, що представляла патриціанство та заможні плебейські сім' ї.
В історії політичних партій виділяється декілька етапів. Попередники сучасних політичних партій - англійські торі та вегі XVII-XVIII ст., коли суб'єкти політики виступали представниками верхівки суспільства, скоріше всього, нагадували політичні осередки, що формувалися навколо окремих лідерів і добивалися своїх позицій у королівському дворі. Війна США за незалежність, Велика Французька революція (1789 р.) і наступні після неї політичні події в Європі зробили політичні партії важливим компонентом суспільного життя, і політичні партії поступово набули чітких організаційних рис, пов' язуючи себе з тим або іншим ідейним і політичним напрямком. У період буржуазних революцій в Європі виникають прототипи сучасних політичних партій. кторичне виникнення політичних партій припадає на кінець XVII ст., коли почали формуватися політичні системи буржуазних держав Західної Європи і Америки. Війни, буржуазні революції у Франції і Англії та інші політичні події в Європі, що супроводжували процес виникнення і розвитку політичних систем і політичних партій, показують, що народження політичних партій відображало ранню стадію боротьби прихильників розвитку різноманітних напрямків буржуазної державності: аристократів і буржуа, федералістів і антифедералістів тощо.
Розвитку політичних партій сприяло зростання у другій половині XIX ст. робітничого руху. Саме робітничий рух створював умови розвитку організаційних форм політичних партій, сформувавши тип політичної партії з масовим членством, з розгалуженою мережею місцевих організацій, періодичними з' їздами, чітким статутом і фіксованими розмірами членських внесків. Певні риси політичних партій запозичені багатьма буржуазними партіями Європи. Тоді ж відбулося і розмежування позицій різноманітних класів. Тому-то і залучення мас до політику здійснювалося як вибір тієї або іншої класової, станової позиції, що не обов' я-зково співпадало з об' єктивним становищем того, хто вибирав. Політичні партії виступали політичним відображенням інтересів класів, соціальних верств населення. Однак вже тоді партійні структури не збігалися з класовими. Звичайно ж, виникнення політичних партій тісно перепліталося із залученням широких суспільних верств до управління державою, суспільством.
26 Вопрос :
Політичні доктрини античності: Платон і Арістотель.
Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Солон (близько 638—559 рр. до н. е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон виступив тією компромісною фігурою, якій однаково докоряли сторони, що вели між собою боротьбу. Він був вибраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями. В 594 р. до н. е. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса. Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою. Заснувавши раду (до складу якої входили по сто членів від кожної із 411 афінських філ), він значно підірвав панівну роль ареопагу, колишнього оплоту аристократії. Запроваджена Солоном цензова демократія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявляв небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.
Піфагор (580—500 рр. до н. е.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливої для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів. Згідно з піфагорійцями, люди в своїх різноманітних взаєминах повинні дотримуватися певної міри справедливості як рівної віддачі за рівне, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опиняються.
Ідеалом піфагорійців була держава, в якій панував би справедливий закон. Найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя. Критикуючи анархію, вони зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.
Наприкінці VI ст. до н. е. піфагорійські філософсько-політичні союзи, аристократичні за своїм духом, таємно об’єднувалися у Південній Італії, де жив також Піфагор, але були розгромлені прихильниками демократії.
Геракліт (бл. 544—бл. 470 рр. до н. е.), знаменитий античний філософ-діалектик, вважав, що демократія — це правління “нерозумних” і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, Геракліт тим самим виступав прибічником аристократії. Але під аристократією він розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт виступав за новий, писаний закон поліса, тим самим відмовляючись від давньоаристократичного правоусвідомлення й орієнтуючись на давнє родове право. Геракліт критично ставився до політичної практики як старої аристократії, так і демократії. “Народ,— зазначав Геракліт,— повинен боротися за закон, за свої стіни”. Це яскраве формулювання ідеї боротьби за право має на увазі не закон демократичної партії, а принцип законності як такої, принцип панування закону в політичному житті.
27 Вопрос:
Концепції еліти В.Парето і Г.Моска.
Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а. й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Маси більщ чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність.
За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо. Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, Як відносини панування й підкорення, залишаються незмінними.
Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед^них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз* в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. ІЇІум-петера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боб-біо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.
28 Вопрос:
Політична свідомість та її типи.
У найзагальнішому вигляді свідомість означає вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки самій собі. Діалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя, оскільки свідомість - властивість високоорганізованої матерії - мозку і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних верств, класів, націй і суспільства в цілому.
Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.
Багато політологів у сучасній політичній свідомості виділяють 12 типів масової політичної свідомості: ліберал-технократичний; ліберал-реформістський; лібералістський; традиціоністський; нео-консервативний; радикал-лібералістський, радикал-етатистський, право-популістський, радикал-демократичний, радикал-бунтар-ський, радикал-романтичний і радикал-соціалістичний. Швидкий розпад Радянського Союзу розвіяв ілюзорність стереотипу "ідейно-політична єдність радянського суспільства". Виникають незалежні держави, суспільно-політичні об' єднання громадян, політичні партії широкого спектру від вкрай правих до вкрай лівих тощо. Розбещування й догматизація соціалістичної ідеї в період сталінізму й застою, розрив між словом і ділом призвели до роздвоєння масової та індивідуальної політичної свідомості, виникло таке явище, як двомислення. Американський соціолог Джордж Оруелл відзначає, що двомислення означає спроможність водночас триматися двох протилежних переконань... Говорити свідому неправду і водночас в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, ледве знов знадобився, заперечувати існування об' єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, - все це абсолютно необхідно.
29 Вопрос:
Реформа політичної системи в Україні.
28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України. За весь період чинності Основного Закону до його тексту не вносили жодних змін, хоча власне ідея конституційної реформи виникла практично відразу ж після прийняття Конституції України, і вже 1997 р. було здійснено перші спроби конституційного реформування.
Потенціал Основного Закону ще далеко не вичерпано. Разом із тим його критика була справедливою і виправданою, адже в ньому фактично було закладено не баланс, а конфлікт виконавчої та законодавчої влади. Уряд практично не контролювався парламентом, а парламент не відчував відповідальності за дії уряду. Тому така модель влади не могла влаштовувати українське суспільство.
Слід зазначити, що ініціативу реформування політико-правового устрою однією з перших виявили також і опозиційні сили, які намагалися перерозподілити владні повноваження на користь парламенту, де мали значне представництво. Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України було розроблено ще 2001 р.
У 2000 р. за народною ініціативою проведено всеукраїнський референдум, який мав конституційний характер. Суспільство було залучено до дискусій довкола форми і змісту перетворень. Але лише в серпні 2002 р., після публічного виголошення Президентом України ідеї реформування, реформа почала набирати потужніших обертів.
Норми конституційного законопроекту містили змішані пропозиції, деякі з них запропоновано ще на референдумі 2000 р. Ці так звані пропозиції 2000 р. покликані залагодити суперечності, що існували між Президентом, урядом і парламентом України.
У жовтні 2002 р. Президент України створив Комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність із різних причин виявилася не досить ефективною. А парламентарії, у свою чергу, поставили питання таким чином, щоб саме Верховна Рада стала ініціатором конституційних перетворень. Наприкінці 2002 р. створена і розпочала діяльність Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів України про внесення змін до Конституції України.
В основі започаткованої тоді конституційної реформи було щонайменше три основні чинники. По-перше, Конституцію України 1996 р. приймали у державі, в якій ще домінували принципи формування не європейської, а посткомуністичної влади. Президент України, хоч не був главою уряду, фактично уособлював керування ним. Парламент не мав захищеної конституційної функції з реалізації виборчих програм політичних партій, які перемогли на виборах.
По-друге, модель політичної влади, побудована Конституцією України 1996 р., є глибоко конфліктною, не здатною за умов перехідного періоду демократії ініціювати компроміси. Балансу стримувань та противаг не було. Це постійно загрожувало авторитаризмом та перманентними кризами. На сучасному етапі саме система влади гальмувала суспільний розвиток, не забезпечувала ефективного захисту національних інтересів.
І по-третє, після виборів народних депутатів України 2002 р. перехідний період завершився. Наявна модель організації президентсько-парламентської форми влади вичерпала себе, постала потреба у сучасній формі державного устрою. Україна потребувала досконалішого інструмента управління національним розвитком. І українське суспільство намагалося його знайти.
30 Вопрос:
Основні політичні системи сучасності.
Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками.
Існує три головні моделі політичних систем:
- командна;
- змагальна;
- соціо-примирлива.
Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно "чистому" вигляді.
Командна політична система характеризується такими ознаками:
- інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру;
- прийняття центром рішень;
- ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;
- протистояння політичному плюралізму;
- командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;
- панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції;
- виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;
- приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;
- зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи;
- поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства;
- відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів.
31 Вопрос:
Генезис і розвиток політичних ідей у Стародавній Греції.
Вершиною політичної думки Стародавнього світу небезпідставно вважається антична політична думка, зокрема політична філософія Стародавньої Греції. Антична цивілізація, культура давніх греків та римлян помітно вплинули на загальний процес становлення, розвиток європейської та світової культур. У Стародавній Греції зародилася система античної демократії. В античній філософії, літературі, мистецтві, релігії з’явилися шедеври, які увійшли до скарбниці світової культури, політичної думки та стали частиною сучасного життя. Тому необхідно розглядати античну цивілізацію в тісному зв’язку, з одного боку, з історією країн Стародавнього Сходу, а з іншого – з історією Візантії та середньовічної Європи, які органічно влилися в історію наших днів. На основі багатьох джерел можна прослідкувати вплив античної цивілізації в цілому та її політичної думки, зокрема, на подальший розвиток світової культури в середні віки, епоху Відродження, на історію XVIII – XX ст.
Старогрецький мислитель Платон Афінський (427 – 347р.р. до н.е.), якого вважають “батьком” політичної науки. Його погляди суттєво змінювалися на протязі його довгого життя. Якщо в ранніх його працях “Апологія Сократа”, “Протагор”, “Критон” домінують погляди та метод Сократа – раціоналізм, то в більш пізніших – “Держава”, “Політика”, “Перманід”, “Закони” прослідковуються релігійно-міфологічні мотиви. Головним в вченні Платона є його ідея про два світи – світ ідей та світ явищ. Світ ідей – це істинне буття, вічно незмінний божественний проект мінливого людського світу, світ явищ – дещо мниме, рухоме, викривлена копія світу ідей.
Виходячи з цього постулату, Платон моделює ідеальну державу (ідеальну – в розумінні відповідності ідеям Платона). Розкриваючи сутність цієї держави, Платон виділяє наступні його ознаки:
• Подібно космосу та людській душі, у котрої є три начала, у державі повинно бути три стани: розумному началу душі відповідають філософи – правителі, чеснотою цих правителів є мудрість; ярісному началу відповідають воїни (оборонителі), що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. Діловому началу мають належати ремісники, купці, хлібороби – всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. Їхня чеснота – поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами – без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.
У философии свой особый подход к предмету, отличающий ее как от житейски-практического, так и от естественно-научного подхода к миру. Подобно тому как математик ставит вопрос, что такое единица, и дает довольно-таки сложное определение этого, казалось бы, простейшего понятия, так и философ с глубокой древности задается проблемой: что такое бытие? что значит быть? Эта специфика философии проливает известный свет и на вопрос о том, почему и когда философия возникает. В самом деле, размышлять над тем, что в повседневном обиходе кажется само собой понятным, – значит усомниться в правомерности и достаточности повседневного подхода к вещам. А это, в свою очередь, означает сомнение в общепринятом, в традиционном типе знания и поведения.
Когда и почему такое сомнение становится возможным? Видимо, тогда, когда в общественной жизни и в сознании людей возникают серьезные противоречия и конфликты, которые не поддаются разрешению с помощью традиционных убеждений и верований, связанных с мифологией. Тут и появляется потребность различения того, что общепринято (мнение), и того, что истинно на самом деле (знание). Это различение рождается вместе с философией, и неудивительно, что философия с самого начала выступает как критика обычая, обыденного сознания, традиционных ценностей и норм нравственности. Первые греческие философы выступили как критики традиционной мифологии, прежде всего мифологии Гомера, обвиняя ее в логической непоследовательности и безнравственности.
32 Вопрос:
Політичний плюралізм і демократія.
Політичний плюралізм — характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.
На думку багатьох учених-політологів, плюралізм є повною протилежністю монополістичного принципу організації суспільства. Вони вважають, що різнорідність суспільних елементів - важлива, але не єдина ознака плюралізму. Він включає і ряд інших взаємозалежних ознак, зокрема стимулювання різноманітності громадського життя шляхом створення умов для конкуренції й опозиції. Це значить, що в суспільстві не забороняється, а, навпаки, заохочується розвиток різноманітних форм власності, утворення і діяльність різних політичних партій, громадських організацій, культурних установ тощо. Саме завдяки такій розмаїтості в суспільстві створюється необхідна система стримувань і противаг, досягається баланс між різними елементами, які, конкуруючи один з одним, сприяють соціальному прогресу в цілому.
Самостійність і рівноправність різноманітних елементів суспільства ще одна важлива ознака плюралізму. Тільки завдяки тому, що надається кожному соціальному інституту, кожному громадянину рівна самостійність у визначенні своїх цілей і дій, у суспільстві створюються сприятливі умови для творчості, пошуку альтернативних шляхів розвитку.
Плюралізм припускає наявність такої ознаки, як відмова від диктатури і насильства, вирішення конфліктів неодмінно в рамках закону, мирними способами. До них відносяться терпимість до опонентів (супротивників у публічній бесіді, дискусії тощо), готовність до компромісів, пошук консенсусу (згоди).
"демократія"
Нагадаємо, що термін "демократія" походить від грецьких слів demos і kratos, що означає "народі влада", тобто "народовладдя" або "правління народу". З часом її первісний зміст розширився. Сьогодні під демократією розуміється форма державного устрою, політичний режим, при якому народ служить джерелом державної, політичної влади (спираючись на поняття "демократичний політичний режим", назвіть основні ознаки демократії).
Провідними демократичними ознаками (принципами) є народовладдя, рівноправність громадян (незалежно від статі, мови, соціального походження тощо) і свобода особи, виражена в її природних і невідчужуваних правах.
Представницька демократія - це участь громадян у діяльності органів державної влади, прийнятті і реалізації політичних рішень через обраних представників, що покликані виражати на державному рівні інтереси народу. В даний час представницька демократія є основною нормою народовладдя і знаходить концентроване вираження в парламентаризмі (про нього мова йтиме нижче).
Безпосередня (пряма) демократія - це прямий, без посередників, вплив громадян на політичні рішення і дії державних органів та посадових осіб. До проявів безпосередньої демократії відносяться зібрання, збори, вибори, референдуми (з лат. referendum - те, що повинно бути повідомлено) - голосування з найбільш важливих питань державного і громадського життя.