Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
14
Мейнстрим і манівці українського ґендеру
Олена Ганьківська , Анастасія Сальникова
Абрагам Янсенс ван Нейсен. Олімп (1615–1620;
Стара Пінакотека, Мюнхен).
Ориґінальна версія цієї статті: O. Hankivsky and A. Salnykova (2010), «Gender Mainstreaming in Post-Soviet Ukraine: Application and Applicability», Journal of Communist Studies and Transition Politics, т. 26, №3, с. 383–408.
Українська конституція належить до перших у світі, що містять ґарантії ґендерної рівности. Українська держава підписала численні міжнародні документи, що інституалізують ґендерну рівність. А от систематичного оцінювання впровадження зачатків ґендерного мейнстримінґу – ґендерного інтеґрування, поза кількома неурядовими звітами та урядовими доповідями до ООН, в Україні майже немає.
Ґендерний мейнстримінґ (ҐМ) – це оцінювання впливів на жінок і чоловіків будь-яких запланованих дій, як-от законів, стратегій чи програм у будь-якій сфері та на всіх рівнях, стратегія рівномірного врахування особливих потреб жінок і чоловіків як інтеґральної частини в процесі розробки, імплементації, моніторинґу та оцінювання стратегій і програм.
1995 року на Пекінській конференції ООН із прав жінок ҐМ було визнано найефективнішим підходом для досягнення ґендерної рівности. Та попри його потенціял нині вже виявлено суттєві вади цього підходу – від проблем концептуалізації ҐМ до проблем із його впровадженням. Утім, аналіз практики ҐМ здійснюють у західних країнах, зокрема Европейського Союзу; в країнах, що розвиваються, та у пострадянських країнах його запровадження майже не аналізовано. Ми провели власне дослідження того, як відбувається впровадження ҐМ в Україні, зокрема на матеріялі 32 інтерв’ю з українськими ґендерними експертами з неурядового, урядового та академічного секторів і з різних реґіонів України (Києва, Львова, Харкова, Вінниці тощо), дібраними методом «снігової кулі».
Ці інтерв’ю показують, чому десятки підписаних зобов’язань не спричинили глибинних соціяльних і політичних змін. Загалом, називаючи основні передумови досягнення ґендерної рівности в Україні, експерти рекомендують зміни в освіті, поліпшення рівня імплементації та моніторинґу. Але дослідження виявило також проблемність застосування ҐМ у власне українському контексті, з огляду на соціяльно-економічні, мовні та культурні особливості України й неможливість застосовувати західні інструменти без урахування контекстуальних особливостей і реалій країн у процесі трансформування.
Огляд ґендерного мейнстримінґу в Україні
Хоча Україна почала інтеґрувати ґендер у свої стратегії і програми, ҐМ поки що не є основою ґендерної стратегії в Україні, та й самого цього терміна немає у риториці державних документів і дискурсі політичних діячів. Одна з опитаних держслужбовців зазначила, що «поняття ҐМ не використовується державними структурами... Я знаю про ҐМ, та не через державні канали, а через контакти із неурядовими організаціям та самоосвіту».
Натомість законодавство ґарантує «рівні права та можливості» та «ґендерну рівність». Зокрема, Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 2005 року ставить за мету «досягнення паритетного становища жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльности суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків». А стаття 3 цього закону каже, що «державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження ґендерної рівности». Остання державна програма з утвердження ґендерної рівности в українському суспільстві на 2006–2010 роки мала на меті «адаптацію законодавства України до законодавства ЕС у сфері ґендерної рівности». Представниця однієї з неурядових організацій поділилася, що «мова найчастіше йде про ґендерні питання», і в цілому, на загальносуспільному рівні, домінує апеляція саме до цього терміна.
Саме слово «ґендер» є новим в українській мові, і це впливає на його сприйняття суспільством. Опитана дослідниця зазначила, що «тільки у 1995 році цей термін увійшов у суспільну свідомість і його почали вживати». Тому не дивують зауваження більшости респондентів, що багато де його погано розуміють. «Посадовці, – свідчить держслужбовець, – не знають значення слова “ґендер” <...>, іноді навіть жіночі організації чітко не розуміють, що він означає». «Я сумніваюся, – додає професорка, – що навіть наш міністр молоді і спорту знає, що таке “ґендер”». З інтерв’ю очевидно, що така нестача розуміння транслюється у неґативне сприйняття та відкидання ґендерно пов’язаних речей частиною суспільства. Зі слів дослідниці, що взяла участь в інтерв’ю: «Ґендер для держави, як червона ганчірка для бика».
Мало того, більшість опитаних зазначила, що в суспільстві, де в ґендері вбачають синонім жіночих проблем, його часто не сприймають поважно чи навіть висміюють. За свідченням директора дослідницького центру, її розмова з представником влади про ґендер викликала таку відповідь службовця: «Жінки цей ґендер видумали, щоб їм було про що поговорити». Викладачка підтвердила, що «невігластво у питаннях ґендеру надзвичайно поширене на рівні держслужбовців та вчителів». Ця респондентка також пригадала, що «кілька років тому декан в університеті сказав, що оскільки немає еквівалента слову “ґендер” в українській мові, то й проблеми такої в Україні нема». Представниця держслужби також поділилася, що люди не усвідомлюють наявности дискримінації: «Коли ми питаємо людей про дискримінацію, вони кажуть, що такого немає; але коли ми питаємо конкретно про ситуації із прийомом на роботу чи з отриманням банківського кредиту – відповідь змінюється. Це тому, що нас виховали, що у нас немає ґендерних проблем».
Подібні ставлення також поширені на найвищому політичному рівні. Перший ґендерний законопроєкт, внесений 1999 року на розгляд Верховної Ради, не отримав належної уваги і 2001 року його відхилили. Як пригадує опитана представниця держслужби, «під час обговорення законопроєкту у парламенті навіть депутат Валентина Самойлик, від чийого імені й було подано цей законопроєкт, сказала, що “коли ми станемо жити краще, потреба в ґендері відпаде”». А інший депутат заявив, що він був проти законопроєкту, бо «як люди віруючі ми маємо бути проти впливу жінок на політику». Коли ґендерний закон удруге подали на розгляд парламенту, розказує колишня посадова особа й активістка, «ведучий засідання, комуніст Адам Мартинюк, цинічно зазначив: “Колеґи, не розходьтеся. Ми щойно прийняли закон про зникаючі види, давайте також швиденько проголосуємо, щоб захистити жінок”». А представниця неурядової організації повідомила: «Коли ми спитали новопризначеного облголову, чому ґендерної рівности немає серед його пріоритетів, він відповів, що це тому, що ґендер неукраїнське слово і тутешні реалії зовсім інші».
Наскрізною темою більшости інтерв’ю було те, що концепція ґендеру та ҐМ сприймаються як складники західної парадигми, яку насаджують в Україні міжнародні організації: «ґендер сприймають як щось чуже», як щось таке, «чим переймаються тільки ті країни, яким уже немає чим зайнятися». Тому, за словами опитаної викладачки і представниці неурядової організації, поширене сприйняття, що «ґендерна рівність неактуальна для України» і що це «щось американське». Інша активістка, на ілюстрацію цієї думки, навіть сама висловила таке бачення, сказавши, що «ґендерна політика не є природною для України. У нас інша історія, ми мали княгинь Ольгу та Ганну. Українські жінки завжди давали собі раду. А сьогодні вони не йдуть у політику, бо їхнє достоїнство ще не настільки низько впало». Тобто навіть серед представників жіночого руху є такі, що виступають проти залучення жінок у суспільні справи на рівних із чоловіками та проти будь-чого, принесеного із Заходу.
Розвиток ґендерної рівности в Україні
Таке ставлення до ґендеру закорінено у донезалежній історії України з її двозначним впливом на ґендерну рівність. Поза тим, що радянський режим надав важливі політичні та соціяльно-економічні ґарантії, як-от повна жіноча освіта та працевлаштування, не кажучи про 30-відсоткову ґендерну квоту на представництво у бодай псевдо-, але все-таки парламенті, він, однак, зберіг традиційне трактування ролі жінок і періодично посилював погляд на виховання дітей як на первинну жіночу функцію. Як сказала американська політолог Дженет Джонсон, КПРС проголосила повне досягнення міжстатевої рівности, цим делеґітимізувавши подальшу роботу у цьому напрямку. Попри надання відпусток на догляд за дитиною, створення мережі виховних закладів для дітей і надання статусу «матері-героїні», система не давала можливости жінкам стати значущою політичною силою.
Натомість у кінці 1980-х – на початку 1990-х тисячі українських жінок долучилися до публічного життя завдяки ґорбачовській гласності та появі націонал-демократичного руху. Проте більшість тогочасних жіночих організацій, за висловом американського політолога Александри Грицак, успадкувала радянську матерналістську риторику і позиціонувала жінку в політиці як берегиню чи матір-активістку. В Україні, вважає опитана професорка, «не було класичного феміністичного руху; він був частиною руху націонал-демократичного» і, як сказала американська історик Мар’яна Рубчак, вони боролися за емансипацію нації перш, ніж планували братися за емансипацію жіноцтва.
Після здобуття Україною незалежности почався активний законотворчий процес. Паралельно із цим жіночі права набули резонансу на міжнародній арені. Пекінська жіноча конференція, на якій ҐМ було офіційно ухвалено, стала поворотним моментом і для України, оскільки активісти почали усвідомлювати, що держава зобов’язана здійснювати кроки для захисту жінок і виділяти для цього ресурси. Водночас українська держава ставилася без ентузіязму до жіночого питання впродовж 1990-х і, за словами Грицак, не визнавала важливости арґументів, що надходили й від феміністок, і від активісток традиціоналістського спрямування. Створена 1990 року Постійна комісія зі становища жінок, сім’ї, материнства та дитинства, яка мала оцінювати законодавство, умови праці, права сімей, матерів і дітей, у своїх звітах ніколи не зазначала ґендерної рівности. Проіснувавши до 1994 року, вона була розформована. У державній постанові «Про довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства» від 1992 року, а також у риториці підрозділу у справах жінок, сімей, материнства та дитинства при Кабінеті Міністрів України, що існував у 1993 році, жіночі питання розглядалися винятково під кутом зору програм соціяльного захисту дітей.
Важливий поворот стався 1996 року, коли стаття 24 Конституції України чітко проґарантувала рівність чоловіків та жінок. Слідом за тим з’явилося багато інших важливих документів. 2001 року вийшов указ президента щодо прав та можливостей жінок у публічному житті. Окрім закликів до поліпшення соціяльного статусу жінок, це був перший офіційний документ, що задекларував жіночу нерівність як пріоритетну проблему для уряду. У липні 2003 року було введено ключову посаду ґендерних радників в усіх міністерствах та обласних адміністраціях. Відтоді поняття ґендеру принаймні de jure здобуло місце в усіх сферах управління. А Закон 2005 року «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» поставив за мету паритет між статями в усіх секторах. Нарешті 2006 року було ухвалено урядову державну програму утвердження ґендерної рівности в українському суспільстві на 2006–2010 роки, яка оголосила метою забезпечити рівні права та можливості для жінок і чоловіків як основоположні права людини. Зокрема, програма наголошує на просуванні ґендерної культури і викоріненні стереотипів про жіночі соціяльні ролі, а також озвучує завдання «адаптації до міжнародного принципу ґендерної демократії».
На додачу до цього уряд також видав два національні плани дій на 1997–2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їхньої ролі у суспільстві, а також щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001–2005 роки. Ці плани вперше проголосили потребу у ґендерному аналізі законодавства, а автори другого документу, на думку Александри Грицак, навіть перейшли на постматерналістський підхід оцінювання становища чоловіків та жінок. На додачу, проведено кілька парламентських слухань із ґендерних питань, зокрема «Про Конвенцію ООН щодо ліквідації усіх форм дискримінації жінок» (1995), «Становище жінок в Україні: стан та перспективи» (2004), «Про стан і завдання у сфері запобігання ґендерному насильству» та «Рівні права та можливості в Україні: стан та перспективи» (2006).
На міжнародній арені Україна підписала та зратифікувала всі основні міжнародні угоди із прав людини та прав жінок. А участь України у Пекінській конференції ООН привела до розвитку національного інституційного механізму з питань ґендеру, зокрема створення департаменту у справах ґендеру при одному з міністерств та віднесення ґендеру до профільних сфер діяльности одного з комітетів ВРУ. Україна є також підписантом «Декларації тисячоліття» ООН, що включає «Цілі розвитку тисячоліття» ООН, які пріоритизують ґендерну рівність та уповноваження жінок. На базі цього український уряд розробив власні національні цілі тисячоліття, серед них «покращення материнського здоров’я та зниження дитячої смертности», а також амбітна мета «забезпечення ґендерної рівности до 2015 року».
Втім, розподіл бюджету України ніколи не сприяв досягненню такої мети. Держава планомірно усувала ґендерні організації із процесу публічного фінансування. Наприклад, дослідження Кисельової та Трохим показує, що «Список соціяльних пріоритетів для заявок національних молодіжних та дитячих організацій у 2006 році» містив шість категорій, що підлягали державному фінансуванню, серед яких п’ять стосувалися ініціятив щодо молоді та дітей, одна – щодо зміцнення сім’ї та підвищення народжуваности, тоді як жіночі ініціятиви не було враховано взагалі. Інший кричущий приклад (із дослідження Грицак): менш як 1% бюджету державного комітету з питань молоді та сім’ї (що відповідав за ґендерну проблематику) у 2002 році було виділено на проблеми жінок. А держслужбовець, що взяла участь у дослідженні, додала, що відсутність окремої статті бюджету на ґендер дуже перешкоджає ефективній роботі, оскільки «у Міністерстві сім’ї, молоді та спорту спорт з’їдає левову частку грошей».
Загалом за час незалежности, під час фундаментальних політичних, соціяльних та економічних трансформацій, Україна чимало досягла в русі до ґендерної рівности, але все-таки більшість ініціятив фокусувалися на захисті стереотипних образів української жінки, а не на побудові рівних можливостей і зміні чинних моделей стосунків між чоловіками та жінками. У 2001 році дослідники Тру та Мінстром дійшли висновку, що Україна на впровадження ҐМ прийняла лише інструменти найнижчого рівня. Схожих висновків дійшла Кисельова, пишучи, що ґендерна рівність в Україні ще не набула потрібного політичного значення, бо про неї все ще не думають як про частину процесу демократизації та реалізації прав людини. Важливим винятком із цієї загальної тенденції стала державна програма 2006 року про встановлення ґендерної рівности: це був перший документ, що містив зачаткові елементи ҐМ в Україні.
Порівнюючи становище в Україні з практикою европейських країн, Сергій Плотян, головний консультант парламентського комітету з питань евроінтеґрації, підсумував, що «попри довгу співпрацю з Радою Европи і проголошення цілей евроінтеґрації, країна не досягла европейських стандартів у сфері ґендерної рівности». А за словами однієї з наших респонденток, «що стосується ҐМ в Україні, то крім зусиль неурядових організацій, результатів мало, бо тільки поодинокі люди розуміють, що це таке і для чого воно потрібно».
Ми зробили огляд як здобутків, так і проблем у русі до ґендерної рівности в українському суспільстві, і зокрема у трьох його складниках, що їх уважають ключовими для стратегії ҐМ: академічні дослідження та освіта у галузі жіночих та ґендерних студій; жіночі та правозахисні організації; національний механізм забезпечення ґендерної рівности.
Українське суспільство
Економічна нестабільність є однією з головних причин, чому ґендер не належить до пріоритетів в українському суспільстві. Цю думку наголосила третина респондентів, зокрема у таких висловах: «Економічна нестабільність є проблемою, всі думки про виживання» (представник неурядової організації); «Загальносуспільне розуміння таке, що будь-які соціяльні питання вторинні порівняно з економічними» (представник неурядової організації); «Люди думають: спершу економіка, потім – ґендер» (держслужбовець). Соціяльно-економічні зміни після розпаду Совєтського Союзу були важкими для всіх, але особливо складними для жінок: їх, згідно з дослідженням Оксани Пищуліної, найперших усували із соціяльних та політичних секторів. Так само змінилися тенденції у робочому навантаженні на жінок: зросла кількість і оплачуваної, і домашньої роботи (за підрахунком групи дослідників на чолі з американським соціологом Вільямом Кокергемом). Ціла низка таких змін у період після здобуття незалежности отримала назву аґресивної ремаскулінізації в українському суспільстві. На додачу почастішало використання сексистських образів та ідеологій, у зв’язку з чим заступник міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Людмила Лук’янова підсумувала, що «стереотипи у публічному сприйнятті створюють потужну перепону для досягнення ґендерної рівности».
На існування та наслідки стереотипних уявлень про ґендерні ролі вказала приголомшлива більшість учасників дослідження. Наприклад: «Не всі чоловіки вважають, що жінки мають в усьому бути з ними рівні... залишається багато стереотипів» (директор дослідницького центру); «Ми живемо у стереотипному патріярхальному суспільстві» (держслужбовець); «Про жінок говорять як про фізичні тіла» (викладач). Важливо також те, що домінує стійке уявлення, нібито ґендер – це щось обов’язково пов’язане з жінками чи фемінізмом: «Ґендер сприймається як щось, що стосується тільки жінок, які намагаються вичавити щось із чоловіків» і «Поняття ґендеру має жіноче обличчя, хочемо ми цього чи ні». Ці бачення пронизують усі рівні суспільства. Дослідження Оксани Якушко показує, що навіть студенти і молоді спеціялісти є носіями глибоко стереотипних уявлень про жінок та чоловіків. Держслужбовець поширила цю думку: «Наявність дискримінації часто заперечується, всі говорять про образ жінки-берегині на п’єдесталі». Апеляція до цього образу і його недоречність у контексті роботи над досягненням ґендерної рівности можна продемонструвати цитатою екс-президента Ющенка з нагоди міжнародного жіночого дня 2007 року: «Цей день відзначають по всьому світу. Міжнародна спільнота та вільна мас-медія привертають нашу увагу до проблеми ґендерної нерівности. 8 березня офіційно визнане ООН і 2007 рік проголошено роком рівних можливостей у ЕС... З іншого боку, я хочу щоб ми ніколи не забували, що найбільш дорогоцінні та важливі речі у нашому житті асоціюються з жінками. Вони є джерелом натхнення, ніжности, любові, берегині наших домівок і нашої країни».
Важливо те, що ґендерні стереотипи поділяють і самі жінки. Вони, зазначила представниця держсектору, «самі вірять у міт про берегиню і заперечують факт дискримінації». Це також підтвердили й інші респонденти: «є багато ґендерно нечутливих жінок» (дослідник), і «жінки не розуміють, що нерівність існує» (активіст). Дослідження української дослідниці Ірини Предборської доходить подібних висновків, що ґендерна нерівність міцно вкарбована у погляди багатьох консервативних жінок. Згідно з відповідями майже половини респондентів, мас-медії відіграють провідну роль у посиленні цих стереотипів: «Медії надалі поширюють патріярхальні стереотипи, особливо у жіночих і чоловічих журналах, але не тільки там» (активіст), і «Медії, особливо мильні опери на проросійських патріярхальних каналах, заважають молоді зрозуміти ґендерні питання» (викладач).
Загалом респонденти підкреслили, що у суспільстві бракує знань про ґендер чи про державні ініціятиви, спрямовані на ґендерну рівність. Найкричущішим прикладом є брак обізнаности про існування закону України про ґендерну рівність. Свідчення професора: «Ми провели національне опитування <...> щодо закону про рівність між чоловіками та жінками: 62% ніколи про нього не чули, а 31% – чув, але не знав, про що він».
Ґендерна освіта та дослідження
Ґендер, як і багато інших соціо-гуманітарних дисциплін, є доволі новими на академічному просторі реґіону. Тому не дивують повідомлення респондентів, що «ґендерні студії марґіналізовані і не сприймаються серйозно» (дослідник), і «освіта робить небагато для просування ґендерної рівности» (співробітник неурядової організації). Не мали успіху спроби об’єднати зусилля у межах країни. Викладачка поділилася, що «у 2000 році провалилися спроба створити асоціяцію ґендерних студій». Інша викладачка додала, що «була ідея створення міждисциплінарного центру ґендерних студій, але для цього не знайшлося достатньої кількости спеціялістів». Ці цитати ілюструють висновки української дослідниці Марії Шимчишин про те, що феміністичній теорії нелегко проникнути в університетські програми, бо вона суттєво підважує чоловічо зорієнтовану ідеологію українського суспільства і зокрема університету, що слугує інструментом імплементації цієї ідеології.
Водночас важливо відзначити і досягнення. Як сказала держслужбовець, «в інтеґрації ґендеру в університетські плани є великі зміни». Зокрема, перший університетський курс «Основи ґендерних знань» було затверджено Міністерством освіти у 2003 році. Цей предмет не є обов’язковим, але для тих факультетів, які хочуть його вводити, є розроблена програма, рекомендована державою. Є також україномовний підручник із ґендерних студій. Професорка оцінила його так: «Добре, що нарешті є хоч щось. Я включаю деякі його розділи у мій курс, хоча з деякими іншими я не погоджуюсь». Інша викладачка додала, що є багато досягнень на мікрорівні: «шість ґендерних предметів читаються на маґістратурі з культурології Львівського університету, причому один із них присвячено маскулінним студіям». Інша дослідниця зазначила, що «до 20 ґендерних курсів читається у Харківському університеті імені Каразіна». Ще одна респондентка охарактеризувала зміни останніх років так: «П’ять років тому тема ґендеру вважалася не гідною філософа. Натомість тепер, як наш декан почув про ґрант ЕС на ґендерні студії, він задумався над введенням курсу з ґендеру і на нашому факультеті». Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй також активно долучилася до організацій ґендерних освітніх центрів при університетах України, і близько 30 таких центрів створено у п’яти містах (один із таких центрів у КПІ).
У той же час, лишається багато проблем у галузі ґендерної освіти та досліджень. Скажімо, зі слів держслужбовця, «багато курсів лишаються на папері і в реальності не читаються». Схожу думку висловила професорка: «Президент нашого університету не хоче включати до програм ґендерні курси, бо не хоче розводити фемінізм». Важко такі курси викладати і важко втиснути їх у навчальні плани міністерства. Та навіть коли такі курси читають, подеколи роблять це «або з екстремістськи феміністичної, або з традиціоналістської перспективи», а «студенти часто сприймають ґендер просто як дисципліну, а не як щось, що стосується їхнього життя» (представник НУО). Протистояння ґендерній рівності відчутне на всіх освітніх рівнях. Зі слів опитаної викладачки: «У методологічних вказівках учителям молодшої школи містяться рекомендації різних завдань для хлопчиків і дівчат. А вихователям дитсадків рекомендується розвивати терплячість і дружність у дівчатах. Коли ж доходить до математики, то дівчатам пропонують порахувати квіточки, а хлопчикам – машинки».
Нарешті, ґендерні дослідження ще не дуже розвинені, а частина з них невисокої якости. Зі слів викладача: «Тепер усі намагаються вставити слово “ґендер” у назву, а щоб виправдати це, вони просто рахують число чоловіків і жінок; але ґендер – це не просто підрахунок, а якісних досліджень не вистачає». Також існує проблема «нестачі гарної ґендерної статистики» (дослідник). Вочевидь, немає і державної програми сприяння ґендерним студіям і фінансування на ці дослідження дуже обмежене. Природу ситуації окреслила директорка неурядової організації, пригадавши: «Дві ключові особи, що почали роботу з ґендером в Україні, і робили це за свій власний кошт – просто-напросто вмерли». У результаті відчувається нестача ґендерних досліджень і спеціялістів, а тому «навіть зацікавлені державні службовці не мають до кого звернутися по пораду, бо освітня система не готує достатньо фахівців» (дослідник). Ці прогалини безумовно перешкоджають ефективній трансляції знань до сектору державної політики і підважують зусилля, спрямовані на досягнення ґендерної рівности.
Жіночий/ґендерний рух
Хоча, за деякими даними, в Україні зареєстровано близько 700 жіночих організацій, половина респондентів зазначила, що в Україні немає сильного жіночого руху чи ефективних лобістів ґендерної рівности: «Жіночий рух не впливовий, а останніми роками він став іще слабшим» (посадовець). Як уже було зазначено, у 1980-х з’явилися перші сучасні жіночі організації, багато з яких опікувалися головно державною незалежністю, а також послуговувалися матерналістськими дискурсами. Цей рух ефективно залучив до політичного активізму жінок, які були далекі від публічних справ. Але після здобуття незалежности цей рух втратив цілі і наснагу. «Незалежність України, – каже Александра Грицак, – залишила жінок у розгубленості щодо їхньої подальшої ролі у публічному житті».
У 1990-х роках в Україні почало працювати багато міжнародних організацій, що підтримують рівність. Їхні українські колеґи були почасти сформовані цими західними впливами і перейняли частину західної ґендерної термінології, щоб мати більші шанси на фінансування. Попри позитивний ефект, ця тенденція також, на думку Грицак, «утруднила розвиток деяких перспективних місцевих феміністичних груп, а натомість створила своєрідну еліту неурядових організацій, яка перестала говорити місцевими поняттями». Директор дослідницького інституту зазначила, що «єдиним центром, який протягом багатьох років отримував стабільну підтримку, був Харків. Одначе на ситуацію в Україні цей центр впливає мало, бо мало працює з українською владою і в цілому є доволі проросійським». Подібно представниця неурядової організації поскаржилася, що «дуже вузьке коло організацій має доступ до великих грошей, у той час як їхня робота не дуже помітна». Натомість інші місцеві організації не мають суттєвої фінансової підтримки. Донори, як випливає з роботи Грицак, пояснюють це тим, що ті організації представляють «місцеві традиції».
У відповідях багатьох респондентів лунало невдоволення конвеєрним підходом донорів: «У них до всіх стандартний підхід, вони не розбираються у специфіці української ситуації» (дослідник); «ҐМ не може мати універсальний вокабуляр: для кожної сфери потрібна своя термінологія... У кожної людини є двері до ґендерної чутливости, але у кожного вони у різному місці» (представник неурядової організації). Ба більше, багато хто зазначив, що для доступу до фінансування часто потрібно підлаштовуватися до специфічних завдань донорів. Наприклад, дослідниця пояснила: «Спершу ми були жіночою організацію, бо отримали американський ґрант, потім ми почали співпрацю з канадським фондом і вони попросили розширитися до ґендерної організації». Інша представниця неурядової організації поскаржилася, як важко підлаштовуватися під постійно мінливі умови фінансування і такі ж мінливі пріоритети західних фондів: «Чотири-п’ять років тому українсько-канадський ґендерний фонд перестав підтримувати жіночі організації та переорієнтувався на ґендер. Але тут не можна так різко все міняти. У нас немає історії навіть просто жіночого руху, ми ще не можемо йти у ногу зі світовими тенденціями».
Попри ці проблемні моменти, позитивні ефекти західного фінансування дуже суттєві. Зі слів професора, «ґендерні теми виживають тільки завдяки підтримці й тискові міжнародних структур. Якби не це, навіть формальні документи не було би підписано». І безумовно всі погодилися щодо нестачі державного фінансування у цій сфері: «Жіночі організації мало лобіюють через низьку інституційну спроможність». Багато організацій зникає через нездатність забезпечити фінансування. Зі слів посадовця, «під час боротьби за незалежність жіночі організації сконсолідувалися, але потім здезінтеґрувалися через економічні проблеми». А представниця неурядової організації сказала, що «держава не дає НУО заробляти гроші, щоб забезпечувати самим свою діяльність». Інша посадовець та активістка зазначила, що «США та Канада дають нам гроші, а чому ж не наш власний уряд?».
Нестача координації та мережевого спілкування між наявними організаціями була також названа серед серйозних перепон багатьма респондентами: «Є організації, що працюють у цій сфері, але вони роз’єднані» (викладач); «Жіночий рух дуже неорганізований; немає єдности, як у деяких країнах» (представник неурядової організації); «Жінки не підтримують одна одну, жіночий рух не сконсолідований» (посадовець). Така розрізненість є великою проблемою, зокрема низькою є циркуляція інформації між організаціями, а багато організацій і не знають одна про одну. Можливо, найважливішим є те, про що йшлося місцевій активістці: «жінки втратили віру у те, що чогось можна досягти через жіночий рух». І нарешті, було зазначено низьку координацію між жіночими організаціями та державою, що унеможливлює вплив на те, як держава проводить ґендерну політику. Працівниця неурядової організації пригадала, що «міністр юстиції підписав указ про ґендерну експертизу, але запросив нас – ґендерних експертів – до дискусії лише постфактум».
Державний механізм
Усі респонденти визнали, що ухвалення закону «Про ґендерну рівність» 2005 року стало переломним моментом для політики ґендерної рівности у країні. Але при цьому кожен висловив серйозні застереження щодо потенціялу цього закону привести до суттєвих змін. Багато респондентів зазначило, що підписання закону відбулося лише завдяки міжнародному тиску: «Закон ухвалили через розуміння того, що без ґендерного реґулювання нам не потрапити до Европи» (посадовець); «Світ тисне на Україну – ось чому деякі речі робляться, але серйозного ставлення до них нема» (посадовець). Через це є великі сумніви, чи буде закон ефективним: «Закон було ухвалено, але в глибині влада у нього не вірить» (викладач); «Є закон, але немає зміни свідомости» (посадовець). «Закон ні на що не вплине, бо посадовці не знають, що робити із цим ґендером, – висловилася дослідниця. – Для них ґендер – це шпигувати за стосунками між статями у ліжку». Викладачка зазначила, що «закону не достатньо, необхідною є стратегія ґендерного розвитку».
Хоча багато хто з респондентів відзначив існування національних планів дій щодо ґендерної рівности, більш як третина мала серйозні застереження щодо їхньої цінности. Багато хто не бачить, щоб ці плани втілювались у якісь значущі дії. Майже всі респонденти скаржилися на слабке впровадження і закону, і національних планів дій. Це добре підсумувала директорка дослідницького центру: «Є закон і є його впровадження. І це дві різні речі». Директорка неурядової організації зазначила: «Ґендерна політика не впроваджується всіма міністерствами. Вона формальна; нема центрального органу, який би опікувався цим питанням; міністерство піклується лише про соціяльний захист жінок, чого недостатньо». Половина респондентів доповіла, що млявість імплементації пов’язана з тим, що не передбачено санкцій за невиконання закону: «Нема ні моніторинґу, ні покарання за погане впровадження» (представник неурядової організації); «Суворість закону компенсується необов’язковістю його виконання» (дослідник). А для третини респондентів ключовою проблемою імплементації є нестача ресурсів та фінансування.
Крім мізерного фінансування, координаційна структура із ґендерних питань постійно реорганізувалися, про що подають більше деталей дослідниці Кисельова та Трохим. Близько половини респондентів зазначило, що часта реструктуризація владних інститутів заважає їхній роботі. За 18 років незалежности Грицак нарахувала 10 реструктуризацій державного апарату, наділеного повноваженнями у ґендерній політиці, а цього року відбулася чергова зміна при з’єднанні міністерства освіти та науки із міністерством сім’ї, молоді та спорту. Після цієї останньої реорганізації ґендером у ньому займається департамент ґендерної політики, створений 2004 року, а також підкомітет із ґендерної політики і прав людини при комітеті ВР із прав людини та міжнаціональних стосунків. Крім загальної марґіналізованости ґендерного апарату, важливо також те, що «політична нестабільність супроводжується плином кадрів і доводиться перевчати все нових і нових людей» (представник неурядової організації).
Більш як третина опитаних зазначили низьку обізнаність представників влади у питаннях ґендеру. Зокрема це видно із таких слів: «Уряд змушений займатися ґендером, але поняття не має як» (посадовець), «Президентським указом було введено систему ґендерних радників [ними призначали заступників міністрів. – Авт.], але що вони можуть порадити, якщо у них нема ні знань ні досвіду? <...> Політики та бюрократи так і не розуміють, чому вони мають тепер звертати увагу на ґендер» (дослідник), а представник неурядової організації зазначив, що «Деякі політики є носіями патріярхальних цінностей. Це небезпечно як для жінок, так і для чоловіків. Вони потрапили до парламенту як успішні бізнесмени, але ж тепер вони роблять рішення не про бізнес». Представник НУО вказує на причину такого ставлення: «Щойно постає питання ґендеру, як чоловіки кажуть, що є стаття 24 Конституції, за якою усі рівні, тому ґендерні проблеми штучні». Опір представників влади до питань ґендеру фігурував у багатьох коментарях. Наприклад, працівниця неурядової організації пригадала, як «депутат від КПУ якось сказав: Якщо ви (жінки) станете рівними, хто буде народжувати дітей?». Нарешті, є також фактор мотивації: «Від ґендеру немає матеріяльної вигоди, тому й інтересу серед посадовців нема» (викладачка).
Третина опитаних ключову проблему для ґендерної рівности вбачають у низькій участі жінок у політиці. По отриманні незалежности політична діяльність жінок стрімко зменшилася, а парламентське представництво знизилося з 36% в УРСР до 3% у першій обраній ВРУ. Після виборів 2007 року частка жінок у парламенті становить 7,5%. Колишня посадовець зазначила: «У нас обмаль жінок на високих керівних посадах». Справді, окрім Тимошенко, помітних жінок у владі не було. А з 27 комітетів останнього складу ВРУ лише три очолюють жінки. Мало того, ті жінки, що є у владі, рідко підтримують ідеї ґендерної рівности. Це ілюструє той факт, що більшість депутаток були проти ухвалення Закону «Про ґендерну рівність». Одна з них зазначила, коли перший ґендерний законопроєкт був на порядку денному у 1999 році, що Україна не може собі його дозволити поки не вирішить проблему нужденних дітей. Депутатки висміювали ідею Закону «Про ґендерну рівність», говорячи, що жінки уже рівні, якщо не занадто земансиповані, і повинні більше часу приділяти материнству. Дослідниця, що працювала над розробкою ґендерного законопроєкту, пригадала: «Я не могла розраховувати на жінок у ВРУ. Лілія Григорович – наша “велика ґендеристка” сьогодні – була серед перших, хто виступав проти закону. Я мусила боротися із тогочасним “жіночим рухом” за ідею ґендерної рівности».
Що потрібно для дальших реформ
Сфера освіти посіла найчільніше місце у рекомендаціях респондентів. Усі опитані зазначили потребу у навчанні – на всіх суспільних рівнях і в усіх секторах – як найважливішу передумову до суттєвого просування у галузі ґендерної рівности. Зокрема: «Слід працювати на всіх рівнях, щоб щось змінилося» (директор дослідницького центру), «Треба навчати усі прошарки суспільства» (посадовець), «Потрібна масивна кампанія ліквідації ґендерної неграмотности на всіх рівнях» (викладач), «Не вистачає збалансованого, глибокого, всеосяжного розуміння проблеми ґендеру» (представник неурядової організації). Багато хто, як проілюстровано нижче, підкреслив потребу розрізнення ґендеру і фемінізму, щоб українське суспільство стало сприйнятливішим до ґендерних ініціятив: «Необхідна загальна інформаційна кампанія <...> щоб люди зрозуміли, що ґендер – не фемінізм» (посадовець).
На думку двох третин опитаних, освіту слід найперше спрямувати на широкі верстви: «Слід почати із серйозної кампанії, зрозумілої для людей, щоб показати, що ҐМ насправді помагає кожній конкретній жінці і чоловіку» (дослідник); «Спершу слід досягти розуміння ґендеру серед самих людей» (представник неурядової організації); «Прості люди мають зрозуміти, що написано у законі про ґендерну рівність» (активіст неурядової організації). Адаптацію інформації відповідно до історичного та культурного контексту було також відзначено, зокрема у таких словах: «Інформаційні кампанії часто націлені на людей, які уже розуміються на проблемі, але інші громадяни не охоплені» (посадовець), «Навіть та невелика інформація, яка існує, недосяжна для широких верств» (викладач). Дві третини також зазначили потребу освічувати політиків та бюрократів: «Слід впливати на свідомість публічних осіб» (представник НУО), «Необхідно, щоб сама держава освічувала представників влади» (дослідник), «Хоч як це важко, <...> а тренінґи для держслужбовців є дуже важливими» (викладач).
Більш як третина опитаних наголосила на потребі залучати для цього освітній сектор: «Слід використовувати університети, коледжі та школи для підвищення ґендерної свідомости» (посадовець); «Треба запустити освітню компоненту, щоб підготувати аналітиків для держави, бо вони необхідні» (дослідник); «Ґендерна тема має інкорпоруватися у різні освітні дисципліни: політологію, економіку, право і так далі» (викладач); «Є велика потреба тренувати самих тренерів, наприклад, шкільних учителів» (дослідник). А викладачка університету також закликала до «ґендерної експертизи шкільних підручників», щоб зменшити відтворення стереотипів через освітню систему. Також респонденти підкреслили потребу у подальшому розвитку ґендерних студій в Україні. Зокрема, працівник ґендерного центру спостерегла: «Нам потрібен Інститут ґендерних студій». І справді, наразі немає координаційної структури з ґендерних досліджень в Україні. У свій час ПРООН дала схожу рекомендацію, закликаючи створити національний центр для синтезу ґендерних досліджень, трансляції знань до мас-медій і державних структур, сприяння обізнаности у справах ґендеру і розвитку ґендерних підходів в усіх суспільних сферах. Важливо, зазначали респонденти, щоб такого роду ініціятиви, навіть якщо їх фінансують західні фонди, виявляли чутливість до українського контексту. Як пояснила представник НУО, «є один добрий дослідницький центр, але у нього специфічна неукраїнська спрямованість, він орієнтується на російський дослідницький потенціял і не зважає на особливості українського контексту. Це вже відповідальність донорів – думати, кого вони фінансують».
Увагу до сфери мас-медій зарахували до пріоритетних чинників чверть респондентів. Наприклад, посадовець зазначила: «Нам потрібно зацікавити ЗМІ, розробити професійні тренінґи для журналістів, які висвітлюватимуть ґендерні питання. Інформування суспільства починається з інформування ЗМІ». Викладачка помітила, що «нагальною є потреба працювати з журналістами, бо вони розповсюджують стереотипи». Інші також закликали до ґендерного цензурування реклами та оголошень.
Визнаючи глибину прірви між законом написаним і практикованим, майже всі опитані говорили про потребу покращити впровадження та моніторинґ закону і ґендерних програм: «Слід розробити національний механізм упровадження ґендерної політики» (посадовець), «Найважливіший дальший крок – посилити механізм контролю та моніторинґу» (представник неурядової організації). Справді, чинний закон не передбачає механізму розгляду справ ґендерної дискримінації та процедуру відповідальности винуватця. У той же час, визнаючи, що, як сказала активістка, «самого закону недостатньо», понад третину респондентів висловилися за створення розгалуженої системи державної інфраструктури з питань ґендерної рівности на додачу до чинного механізму захисту через суд. Численні ідеї про те, як це могло би виглядати, коливалися від «окремого державного органу з питань ґендеру» (дослідник), «державної програми і центрального органу для її впровадження, бо міністерство думає про зовсім інші речі» (директор інституту) до впровадження лобістів ґендеру всередині наявних структур: «Було б добре мати посаду, відповідальну за ґендер, у Верховній Раді» (посадовець), «в уряді потрібне ґендерне лобі» (викладач). Іще одним ключовим моментом серед рекомендацій було те, що ґендерну політику не може здійснювати лише один орган. Натомість, сказала активістка, «програми всіх міністерств мають бути пронизані ідеями ґендеру».
Більш як третина опитаних також відзначили потребу урівняти участь чоловіків та жінок у політиці та ухваленні рішень на найвищому рівні. На думку колишньої посадової особи, «коли в парламенті буде 35% жінок – автоматично зміниться усе, бо жінка думає краще за чоловіка і її мозок працює у іншому напрямку». Варто відзначити відвертий есенціялізм цього твердження, його надмірну біологізацію різниці між чоловіками та жінками, а також те, що воно по суті є інверсією до чоловічого шовінізму. Попри це, думку про потребу вводити жінок у політичний процес підтримали всі експерти.
Натомість розділилися думки опитаних щодо того, як краще досягти паритетного представництва. Дехто однозначно висловився за квоти й апелював також до думки населення із цього приводу: «Дослідження показали, що наші люди не проти квот... Людям уже не треба пояснювати, що таке ґендерні квоти» (викладач). Але не всі підтримують цю ідею. Квоти, доводила представниця парламентського комітету, нічого не дадуть, бо «жінки, що потраплять до списку, будуть жінками чи дочками олігархів і натискатимуть кнопку голосування, коли їм скажуть. Це будуть не жінки, а жіночки. Це і тепер так, тому навіть немає сенсу рахувати, скільки тих жінок у парламенті».
Іншою істотною темою серед рекомендацій стала потреба моніторинґу та досліджень. Чверть респондентів наголосила потребу систематично відстежувати проґрес і продукувати знання задля подальших змін. Наприклад: «Дослідження і аналіз дуже потрібні, бо теперішні оцінювання переважно складаються зі звітів для міжнародних організацій» (директор інституту). Інша дослідниця зазначила, що «посадовці завжди звітують, що Україна все виконує; і тільки лицем до лиця з фактами вони визнають проблеми. Ось чому нам потрібні дослідження – щоб базувати на них арґументи для політиків». Ця тенденція становить одну з небезпек ґендерного мейнстримінґу, бо влада здійснює його часто поверхнево й низька його ефективність може бути бюрократичним фокусом задля досягнення індикаторів, потрібних для звіту. У пострадянському контексті небезпеку формалізації ҐМ поглиблює давня, від часів планової економіки, традиція фальшивого звітування. На думку респондентів, найкращий моніторинґ може полягати у «ґендерному аналізі роботи усіх міністерств» (викладач), «розвиненішій і професійнішій статистичній базі» (дослідник), а для цього слід продумати, «які маркери можуть правдиво описати стан речей» (викладач). Важливість досліджень і статистики для реальних змін підтвердили і деякі інші респонденти. Дослідниця арґументувала: «Лише коли ми даємо їм – політикам та бюрократам – конкретні приклади про чоловічу смертність чи кількість українок дітородного віку за кордоном – тоді вони усвідомлюють важливість».
Респонденти також зазначили, що «ґендер – це не тільки про субсидії та захист жінок і материнства» (директор неурядової організації), але також про те, «що чоловічі проблеми теж існують» (представник неурядової організації). Як висловилася посадовець, «чоловіки соромляться говорити про свої проблеми, а може, ситуація із ними іще складніша, ніж становище жінок». Потребу звернутися до проблем чоловіків у контексті впровадження ҐМ деякі учасники дослідження описали як невідкладну. Зокрема, такі респонденти зазначили, що деяким західним програмам властивий переважно фокус на жінок, тоді як розширення ҐМ на чоловіків іноді викликає опір попри те, що «нині чоловіків дискриміновано не менше, ніж жінок: чоловіче безробіття і специфічні хвороби зашкалюють, знижується якість їхнього життя, а з нею і його тривалість» (дослідник). Справді, очікувана тривалість життя чоловіків на 10 років менша, ніж для жінок. Представниця неурядової організації зазначила, що «смертність чоловіків нині близька до воєнних часів». А викладачка навела дані, що «смертність чоловіків утричі перевищує жіночу смертність у віковій групі 28–40 років». Ґендерні відмінності у рівні смертности є особливою проблемою в Україні, й ефективна стратегія ҐМ не може не враховувати цієї проблеми.
Наостанок деякі респонденти підкреслили, що для кращого втілення ҐМ в Україні варто покращити взаємозв’язок між державою та неурядовими організаціями: «Відчувається брак співпраці між державою, що зараз має враховувати ґендерні питання, та неурядовими організаціями, які знають, як це робити» (посадовець). Справді, такі автори як Рунак Джахан (пакистанська феміністична дослідниця, нині працює у США) пишуть, що ҐМ тільки тоді спричиняє трансформації, коли проґендерні групи мають змогу впливати на порядок денний. В Україні цього поки що немає через слабкість і фраґментацію жіночого та правозахисного руху. Британська дослідниця Івон Галіґан зі співавторками доходять схожих висновків: «Жінок у постсоціялістичній Европі рідко залучено у процес формування стратегії ҐМ. Натомість ҐМ встановлюють рішенням згори, і зазвичай це відбувається через потребу підлаштуватися під правила ЕС». Але участь громадянського суспільства є незамінною, бо там, де ҐМ не враховуватиме специфічних соціяльних і політичних контекстів конкретної країни, можна очікувати хіба що формальних і поверхневих змін. У той же час, як підсумувала представниця неурядової організації, «годі чекати результатів від ҐМ наступного ранку. Те, що встановлювалося тисячі років, не може змінитися за одну мить».