Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Українська конституція належить до перших у світі, що містять гарантії ґендерної рівності. Українська держава підписала численні міжнародні документи, що інституалізують ґендерну рівність. А от систематичного оцінювання впровадження зачатків ґендерного мейнстримінґу – ґендерного інтегрування, поза кількома неурядовими звітами та урядовими доповідями до ООН, в Україні майже немає.
Ґендерний мейнстримінґ (ҐМ) – це оцінювання впливів на жінок і чоловіків будь-яких запланованих дій, як-от законів, стратегій чи програм у будь-якій сфері та на всіх рівнях, стратегія рівномірного врахування особливих потреб жінок і чоловіків як інтегральної частини в процесі розробки, імплементації, моніторингу та оцінювання стратегій і програм. 1995 року на Пекінській конференції ООН із прав жінок ҐМ було визнано найефективнішим підходом для досягнення ґендерної рівності.
Хоча Україна почала інтегрувати ґендер у свої стратегії і програми, ҐМ поки що не є основою ґендерної стратегії в Україні, та й самого цього терміна немає у риториці державних документів і дискурсі політичних діячів.
Ставлення до ґендеру закорінено у донезалежній історії України з її двозначним впливом на ґендерну рівність. Поза тим, що радянський режим надав важливі політичні та соціяльно-економічні ґарантії, як-от повна жіноча освіта та працевлаштування, не кажучи про 30-відсоткову ґендерну квоту на представництво у бодай псевдо-, але все-таки парламенті, він, однак, зберіг традиційне трактування ролі жінок і періодично посилював погляд на виховання дітей як на первинну жіночу функцію. Як сказала американська політолог Дженет Джонсон, КПРС проголосила повне досягнення між статевої рівності, цим делеґітимізувавши подальшу роботу у цьому напрямку. Попри надання відпусток на догляд за дитиною, створення мережі виховних закладів для дітей і надання статусу «матері-героїні», система не давала можливості жінкам стати значущою політичною силою.
Натомість у кінці 1980-х – на початку 1990-х тисячі українських жінок долучилися до публічного життя завдяки ґорбачовській гласності та появі націонал-демократичного руху. Проте більшість тогочасних жіночих організацій, за висловом американського політолога Олександри Грицак, успадкувала радянську матерналістську риторику і позиціонувала жінку в політиці як берегиню чи матір-активістку. В Україні, вважає опитана професорка, «не було класичного феміністичного руху; він був частиною руху націонал-демократичного» і, як сказала американська історик Мар’яна Рубчак, вони боролися за емансипацію нації перш, ніж планували братися за емансипацію жіноцтва.
Хоча, за деякими даними, в Україні зареєстровано близько 700 жіночих організацій, половина респондентів зазначила, що в Україні немає сильного жіночого руху чи ефективних лобістів ґендерної рівності: «Жіночий рух не впливовий, а останніми роками він став іще слабшим» (посадовець). Як уже було зазначено, у 1980-х з’явилися перші сучасні жіночі організації, багато з яких опікувалися головно державною незалежністю, а також послуговувалися матерналістськими дискурсами. Цей рух ефективно залучив до політичного активізму жінок, які були далекі від публічних справ. Але після здобуття незалежності цей рух втратив цілі і наснагу. «Незалежність України, – каже Олександра Грицак, – залишила жінок у розгубленості щодо їхньої подальшої ролі у публічному житті».
У 1990-х роках в Україні почало працювати багато міжнародних організацій, що підтримують рівність. Їхні українські колеґи були почасти сформовані цими західними впливами і перейняли частину західної ґендерної термінології, щоб мати більші шанси на фінансування. Попри позитивний ефект, ця тенденція також, на думку Грицак, «утруднила розвиток деяких перспективних місцевих феміністичних груп, а натомість створила своєрідну еліту неурядових організацій, яка перестала говорити місцевими поняттями». Директор дослідницького інституту зазначила, що «єдиним центром, який протягом багатьох років отримував стабільну підтримку, був Харків. Одначе на ситуацію в Україні цей центр впливає мало, бо мало працює з українською владою і в цілому є доволі проросійським». Подібно представниця неурядової організації поскаржилася, що «дуже вузьке коло організацій має доступ до великих грошей, у той час як їхня робота не дуже помітна». Натомість інші місцеві організації не мають суттєвої фінансової підтримки. Донори, як випливає з роботи Грицак, пояснюють це тим, що ті організації представляють «місцеві традиції».