тема господарства та фактори розвитку господарських сфер суспільств у повоєнний час Після другої світової
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1 Світова система господарства та фактори розвитку господарських сфер суспільств у повоєнний час
Після другої світової війни світове господарство складалося з:
- економічно розвинених країн;
- держав соціалістичного табору;
- країн, що розвиваються, утворених після розпаду колоніальної системи.
Основними чинниками розвитку світового господарства були:
- розвиток науково-технічного прогресу;
- поглиблення всесвітнього поділу праці;
- інтернаціоналізація виробництва;
- сформувалась світова інфраструктура – комплекс галузей, які обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій);
- розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.
Економічно розвинені країни. До них належали США, Японія, країни Західної Європи, які склали три фінансово-промислові панівні центри. В ІІ половині ХХ ст. в них був здійснений поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури.
Характерні особливості економічного розвитку:
- зростання у виробництві ролі НТП;
- запровадження механізації і автоматизації виробництва, нових технологій;
- звільнення значних людських ресурсів з матеріальної сфери виробництва і використання їх у сфері послуг;
- підвищення життєвого рівня населення;
- у промисловості вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Друге місце в розвитку посідала електротехнічна галузь, провідна роль належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна.
У сільському господарстві відбувався перехід до машинного виробництва, стандартизованої продукції, землеробства, широке впровадження досягнень НТП. С/г перетворилося на індустріальну галузь, кількість працюючих тут зменшилася.
У середині 50-х років активізувався науково-технічний прогрес:
- відбулися істотні зміни в техніці, яка охопила технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської діяльності. З 50-х років до середини 70-х років з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. У 1968 році з’явився перший гнучкий робот, а у 1974 – перший комерційний робот, яким керував комп’ютер. Розпочався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв, використовувались альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія – важлива галузь постіндустріального господарства. Наука перетворюється на виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації;
- відбувається інтенсифікація виробництва;
- зменшується енерго- та матеріаломісткість, розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції;
- знижуються затрати на сировину, обладнання;
- змінюється характер і зміст праці, зростає роль інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації;
- постійно зростають витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки;
- з’явилися науково-виробничі комплекси – територіальні об’єднання корпорацій з науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;
- переважали інтенсивні чинники розвитку економіки – модернізація, автоматизація виробничих процесів;
- зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту і фахову підготовку, науку, медицину.
У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Масовим стало виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До 70-х років у світі їх діяло 100 тисяч.
У таких умовах зросла економічна роль держави, яка в багатьох країнах була великим власником. Їй належало 15-25% національного багатства. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби – інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення . У 1970 році в США частка витрат у федеральному бюджеті становила 40%, Японії – 7,1%, ФРН- 23,7%, Англії – 13,7%, Франції -16,7%. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60 –х років до „структурної стратегії”. Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.
У повоєнні десятиліття склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення
- реальна зарплата зросла вдвічі
- зросли споживчі витрати, змінилася сама структура споживання (все менше грошей витрачалося на харчування, а більше на будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини).
- до середини 70 –х років у всіх країнах Заходу були створені системи соціального забезпечення, які гарантували державну підтримку протягом всього життя. Соціальні витрати склали 50-60% національного бюджету. Страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійне забезпечення.
Але в 1974-1975 роках у провідних індустріальних країнах відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася падінням виробництва: у США – на 3%, ФРН – на 7,5%, Японії – на 14%.
Причини:
- різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами – експортерами нафти у 1973 році.
- Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і, відповідно, зменшився попит з боку споживачів.
- Країни – імпортери зменшили свої замовлення, що стало причиною скорочення виробництва і зменшення товарообігу.
Але вже в 1976-1977 роках було подолано „нафтовий шок”. Це був останній спалах традиційної індустрії.
У 1990 році на США, Японію, Західну Європу припадало 59,3% світового експорту, та 60,7% світового імпорту.
Економіка США забезпечила найвищі показники ВНП на душу населення, але, як свідчать розрахунки, США поступово втрачає свої позиції
- у рівні зростання продуктивності праці;
- динаміці середньорічних приростів ВВП;
- знижується частка у світовій продукції обробної промисловості;
- прогнозується, що США поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці – Японії.
Японія – економічно могутня держава, з промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції в міжнародному поділі праці. Продуктивність праці і заробітна плата – найвища в світі. 98% її експорту припадає на готові промислові вироби (2/5 лічильної техніки, морських суден, мотоциклів, роботів, 1/5 –продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів).
Серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Англія, Італія. На них припадає більше третини території, дві третини населення. Питома вага в „четвірці” зменшується у Англії, частка якої у західноєвропейській економіці зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, частка Франції та Італії у ВНП підвищилась. Найстабільнішою є ФРН, на яку не вплинуло навіть об’єднання з НДР, для чого ФРН використала величезні ресурси аби підтягнути до свого рівня. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає 30 %. У другій половині ХХ століття була створена концепція постіндустріального суспільства (автор Д. Белл – відомий американський теоретик). Він вже на початку 70-х років вказав на визначальні риси нового суспільного устрою: - знання і інтелект стають основним виробничим ресурсом у постіндустріальному суспільстві. Метою є не тільки вироблення благ, а і їх якість, а в широкому розумінні – якість життя. Провідною соціальною групою стають представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.
Створення соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, НДР мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторговельних зв’язків у 1950 році існувало три групи країн:
1. найбільш розвинуті – Чехословаччина, НДР;
2. з рівнем удвоє меншим за ці показники – Угорщина, Польща.
3. СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких в 2,5 рази і більше відрізняються від країн першої групи.
У цих країнах до 1950 року були в основному подолані труднощі повоєнної відбудови:
- 50-60 роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку.
- використовувалися додаткові інструменти впливу на господарське життя.
- перетворювання здійснювалося у трьох напрямках: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.
- було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн
- ставилося завдання подолати аграрний характер господарства та перетворити їх на індустріально розвинені
- протягом 50-60 років утвердилася суспільна форма власності
- середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках
- головна увага приділялася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівельних матеріалів
- у наступних десятиріччях (70-80 роки) в країнах „соціалістичного табору” розпочинається уповільнення темпів розвитку, а в Польщі, Угорщині, Чехословаччині почали спостерігатися кризові явища в національних економіках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва впали з 2,5% у 1981-1985 роках до 1,8% у 1989 році. Наприкінці 80-х на початку 90-х років усі східноєвропейські країни опинилися в глибокій соціально – економічній кризі.
Причини:
- Неефективність адміністративно – планового розвитку та використання НТП
- Нераціональна структура суспільного виробництва
- Висока енерго- та матеріаломісткість національного виробництва
- Низька продуктивність праці.
З розпадом „соціальної системи” більшість країн розпочали:
- перехід від політизованого господарства до ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначають поведінку виробників і споживачів.
- головними напрямками програм та практики ринкових реформ є процес роздержавлення та приватизації
- значна увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоекономічної діяльності
- кардинально змінюється грошова, фінансово - кредитна та соціальна політика.
Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи:
Одну – формують Чехія, Словаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, НДР, яка інтегрується з ФРН, Албанія, Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, які виникли на території старої Югославії.
Друга група – 15 держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони формують державність, у чому і полягає специфічний характер перехідної економіки в цих країнах.
У Польщі, Словаччині, починаючи з 1993 року, щорічне збільшення ВВП становить 5-7%, трохи менший, але ріст був досягнутий у Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Румунії, Болгарії, які також стали на шлях оздоровлення економіки. В успішному розвитку Польщі, Чехії, Словенії, Угорщини значну роль відіграло:
- створення в них сприятливого інвестиційного клімату
- загальна лібералізація господарської діяльності
- забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому
- встановлення національного рівня оподаткування з пільгами для інвестицій та реінвестицій
- правильна амортизаційна політика
- виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит.
В цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) зріс і становив у 1996 році у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7%, у Чехії – 27,7%, у Словаччині – 34,9%, а в 1995 році в Словенії – 22%.
Польща, Угорщина, Чехія активно залучали капітал найбільших ТНК, з включенням відповідних національних виробництв до їхньої системи розподілу і постачання. В Угорщині в автомобільну промисловість значні кошти інвестували такі ТНК як Ауді (Німеччина), Генерал Моторс (США) і SUZUKI - Японія. В Чехії – у виробництво скла, легкових автомобілів, у харчову й хімічну промисловості. У Польщі – в тракторне виробництво (Південна Корея).
До найбільш ефективних перехідних суспільств відносять і Китай, хоч там при владі Комуністична партія. За величиною ВВП на душу населення цей показник до 1996 року підвищився з 12% до 49% від середньосвітового рівня. Протягом другої половини ХХ століття загальний обсяг ВВП збільшився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7% до 10,2%.
Перехідні економіки лише наближаються до ринку і є сталими формами господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення.
Після другої світової війни почався розпад колоніальної системи.
Цей процес умовно поділяється на три етапи:
1. З 1945 до середини 50–х років, коли в основному відбувалося визволення Азії.
2. З половини 50-х до середини 60-х років призвів до появи незалежних держав у Північній та тропічній Африці.
3. З 1965 по 1990 завершив звільнення країн півдня Африки.
Держави Азії, Африки, Латинської Америки займають 60% території землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти і 50,5% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.
Спільні риси їх розвитку:
- відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав.
- Малорозвинена економіка.
- Відсталість соціально-економічної структури з її багатоукладністю в економіці, великою питомою вагою кастово-феодальних укладів.
- Низький рівень життя населення, слабка розвиненість соціальної інфраструктури.
- Істотний вплив релігії, традицій на соціально-економічний розвиток.
- Частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилася за 1980 – 1990 роки з 13,1% до 16%, але виробництво ВНП на душу населення зростає повільно через високі темпи зростання самого населення.
- Відстають ці країни і за рівнем продуктивності праці, що пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, слабким досягненням НТП, низьким рівнем інвестицій у людський капітал.
- Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набули соціальні проблеми.
- Зростає заборгованість цих країн перед розвиненими країнами.
Незважаючи на притаманну всім країнам відсталість, між ними існує істотна різниця в рівні розвитку продуктивних сил. Особливу групу утворюють країни – експортери нафти – Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, які мають високий рівень прибутку на душу населення. У 70-і роки вони розвивалися динамічно, інвестували великі кошти в національну економіку, соціальну інфраструктуру.
Інша група – нові індустріальні країни (НІК), про які піде мова пізніше.
Найменш розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належать 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу тут складає 250 доларів на душу населення.
Характерні риси їх економіки:
- доіндустріальний рівень продуктивних сил
- переважання натуральних і напівнатуральних форм господарювання
- вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів
- початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку
- однобока спеціалізація експортного сектора.
За даними ООН, у країнах на південь від Сахари за межею бідності живе половина населення, близько 60% населення Тропічної Африки недоїдає, в тому числі 40% дітей у віці до 5 років. Дитяча смертність тут у 10-12 разів вища, ніж у розвинутих країнах, половина дорослих у Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а в вузах вчаться – лише 1,4%.
Деяка допомога їм надається світовим співтовариством. В червні 1999 року їм було списано 70 мільярдів із 130 мільярдів доларів США із загальної заборгованості 30 країнам.
Десята частина золотих резервів МВФ буде продана, а це 27 мільярдів доларів, а гроші надійдуть для фінансування допомоги цим країнам.
2 План Маршалла та його внесок у відродження післявоєнного господарства країн ЗХ Європи
Від останньої третини XIX ст. до початку 1930-х років, за винятком років Першої світової війни, існувала міжнародна валютна система, відома як золотий стандарт. Вона передбачала практично фіксовані валютні курси, бо межі відхилень їх від монетного паритету були незначними.
Фактор війни підірвав фінансово-грошову сферу та інвестиційну складову націон. економік європ. цивілізаціі. Німеччина пограбувала 70% промисловості окупованих країн, до цієї країни вивозили сировинні, паливні запаси нафти, металу, вугілля, продовольства. Це було серйозним бар’єром на шляху відродження економік.
Стабілізувати фінасово-грошову сферу та її інвестиційну складову національних економік європейської цивілізації був покликаний план Маршалла, ініційований урядом США. Ця країна прагнула активної участі в перебудові міжнародних економічних відносин відповідно до потреб мирного часу.
План Маршалла названо на честь держ секретаря США Джорджа Маршалла.
Серед причин виникнення плану Маршалла назвемо такі: уповільнені темпи повоєнного екон відродження Зах Європи, посуха й низький урожай 1947 року; скорочення міжнар товарообігу та дефіцит товарів як наслідок валютного контролю у довоєнний та воєнний періоди, а також дотримання збалансованих двохстороннІх торгов потоків; брак америк валюти («доларовий голод») для подолання товарного дефіциту; брак інвестицій; загрозу політичній стабільності Зах Європи (загострення «холодної війни» між США і СРСР).
План Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація екон співпраці. Допомогу надавали з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про взаємну безпеку».
Стосовно процесу відродження Європи план Маршалла передбачав тимчасове припинення дії принципів екон лібералізму (на чотири роки). Передбачалося зосередитися на виконанні таких завдань: модернізація інфраструктури, збільшення обсягів виробництва, більш рівномірний розподіл важкої індустрії, раціоналізація виробництва в с/г та легкій промисл, грошова і фінансова стабілізація. Принцип плану передбачав, що Європа має перебрати на себе ініціативу його реалізації в життя.
Реалізація плану Марш мала низку наслідків.
1.новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.
2. створено умови для модернізації індустріального й с/г обладнання, що позитивно позначилося на продуктивних силах націон економік Зах Європи.
3. на стабільний рівень було виведено темпи виробництва продукції, полегшилися внутрішньоєвроп розрахунки та розрахунки із боргами країн Західної Європи.
4. відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення світової торгівлі зі специфікою до відкриття європ ринку збуту для США і Канади,
5. розпочалося відновлення європ середнього класу - гаранта політ стабільності і сталого розвитку.
6. було усунено загрозу комунізму для Зах Європи.
3 Особливості економічної політики упровідних країнах світу (економічна програма Л.Ерхарда у ФРН, політика голлізму у Франції, "зворотний курс" Дж.Доджа і К.Шоупа в Японії)
Зразком ефективних перетворень і розвитку економіки з поєднанням державного і ринкового регулювання в господарському житті країни є ФРН. На загальному фоні післявоєнного стану економіки західноєвропейських країн німецька економіка справляла особливо гнітюче враження. Країна виробляла ледве половину продукції рівня 1936 р. Державний борг зріс з 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у кінці війни, тобто майже в 14 разів. Інфляція наближалась до 600 % свого довоєнного рівня. Західні окупаційні власті вимушені були завозити продукти харчування і найнеобхідніші речі споживання на 1 млрд дол. США щорічно. Повний хаос панував в організації господарського життя.
Головним архітектором господарських реформ у країні виступив професор Людвиг Ерхард - директор Управління господарства західних зон окупації в 1948 р., міністр народного господарства ФРН (1949-1963 рр.), заступник федерального канцлера (з 1957 р.) і канцлер республіки в 1963-1966 рр. Основну мету реформ він бачив у створенні "соціального ринкового господарства", підвищенні купівельної спроможності всіх верств населення, спрямуванні зусиль на збільшення народногосподарського прибутку. Важелі економічного відродження країни - вільна приватна ініціатива і конкуренція, поєднані з активною роллю держави в господарському житті.
Плани Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни й підприємництво. Було анульовано зобов'язання банків і установ колишнього Рейху, скасовано сотні різних інструкцій, що регулювали економічне життя. Було прийнято закон проти довільного підвищення цін, заборонено монополії, що душили вільну конкуренцію виробників. На свободу підприємництва спрямовано кредитну і податкову політику. В результаті основою "добробуту для всіх" стали дрібний і середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері. А покупець, за словами Ерхарда, знову став "королем", що визначав обличчя ринку. Зрозуміло, що в цей важкий час вагомою виявилась допомога США за планом Маршалла.
У результаті буквально на очах зник "чорний ринок". Магазини заповнились товарами. Інфляція майже не відчувалась. Ціни зросли лише на декілька відсотків відповідно до зростання заробітної плати. Продуктивність праці збільшилася за рік на одну третину. До середини 50-х років ФРН за обсягом промислового виробництва посідала 3-тє місце у світі після США і Великобританії, її частка в промисловій продукції капіталістичного світу зросла з 3 % у 1946 р. до 9,4 % у 1955 р. За обсягом золотих запасів ФРН вийшла на друге місце після США.
Після завершення відбудови, приблизно із середини 50-х років, у ФРН настав підйом, що тривав більше 10 років. На початку 60-х років ФРН стає передовою країною Західної Європи. Вона вийшла на друге місце після СІНА за рівнем промислового виробництва та обсягом експорту. На її частку припадало більше 60 % видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, 40 % експорту і 35 % імпорту країн ЄЕС ("Спільного ринку").
"Німецьке диво" - це не тільки економіка. Головне диво, як писав Ерхард, полягало в тому, що з економічних реформ німецький народ вийшов новою нацією, вільною, доброзичливою, життєрадісною.
Вирішальним фактором економічного зростання країни є науково-технічний прогрес. Витрати на наукові дослідження на основних напрямках НТП тільки з 1960 до 1970 р. збільшились у 5,2 раза. Інтенсивна модернізація технічної бази привела до зростання за 60-ті роки продуктивності праці у промисловості на 60%.
Однак з другої половини 60-х років визначилась нова тенденція розвитку - з коливаннями темпів економічного зростання, що призвело до зменшення частки ФРН у промисловому виробництві країн Заходу. До кінця 60-х років Японія відсунула її на 3-тє місце у світовому промисловому виробництві.
Модель соціально-ринкової економіки дала змогу західнонімецькому господарству досягти реальних успіхів і в 70-80-ті роки. Відчутний спад виробництва у 1974-1975 та 1980- 1981 рр. призвів до перегляду державних пріоритетів у НТП. Як наслідок, країна вийшла на науково-технічний рівень США у провідних галузях промисловості. До 1990 р. вона разом з Японією займала провідну позицію за затратами на науково-дослідні та досвідно-конструкторські розробки.
За спадами середини 70-х - початку 80-х років та відносно незначним підйомом між ними настав тривалий підйом 1983- 1990 рр. Темпи зростання ВНП у 1990 р. (4,5 %) виявились максимальними за останні 14 років. Випуск промислової продукції збільшився на 5,2% - найбільше зростання за усі 80-ті роки.
Показовий також досвід реформування і господарського розвитку Японії на основі ринкового регулювання економіки за державної підтримки приватного нагромадження. Після війни, що забрала життя 2 млн людей, економіка цієї країни перебувала в стані хаосу. Випуск промислової продукції в 1945 р. становив 28,5 % рівня 1935-1937 рр. Відбудова здійснювалась дуже повільно. Якщо в 1948 р. в інших переможених країнах обсяг виробництва наблизився до довоєнного, то в Японії він досяг тільки 52 %. Захід обмежився гуманітарною допомогою в розмірі 2,2 млрд дол. США, що дорівнювало "вливанням" в ФРН. Крім того, було зведено до мінімуму репарації, накладені після закінчення війни.
Програму реформування економіки, або програму "зворотного курсу", розробили американські спеціалісти Д. Додж і К. Шоуп. Мета полягала в забезпеченні стратегічного союзу США з японською буржуазією замість Китаю (звідси "зворотний", тобто зміна напряму дій) і перетворенні Японії в "майстерню Азії". Треба було здійснити перехід від тоталітарного військового контролю за виробництвом до ринкової економіки.
У ході перетворень було здійснено демонополізацію і структурну перебудову економіки, радикальну бюджетну реформу. Було забезпечено поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетності. У міру розвитку структурної перебудови галузеві пріоритети змінювались. Якщо в 50-ті роки в центрі уваги перебували базові галузі, то на початку 60-х - автомобільна, нафтопереробна промисловість і нафтохімія. Наприкінці 60-х на перше місце виходить розвиток електроніки, на початку 80-х - виробництво мікроелектронної техніки, великих та надвеликих інтегральних схем, біотехнології і т. д.
Довоєнний рівень промислового виробництва в Японії було досягнуто в 1951 р. Із середини 50-х років економіка країни вступила в період небачено високих темпів економічного зростання. Саме з цього часу ведеться відлік "японського економічного дива". Середньорічне збільшення промислової продукції у 1951-1970 рр. становило 15,2 %, тоді як у ФРН - 7,4, США - 4, Великобританії - 3 %. У 1961-1970 рр. середньорічні темпи зростання ВНП в Японії становили 11 %, у ФРН - 4,9, США - 4,1, Великобританії - 2,8 %. За обсягом валового національного продукту Японія у 1969 р. вийшла на друге місце (після США) у капіталістичному світі.
За 30 післявоєнних років Японія перетворилась у велику економічну державу, яка посідає одне з провідних місць у світі за розвитком виробничих сил, науково-технічним потенціалом, матеріальним багатством і рівнем життя населення, 3 1965 р. тут здійснюється стратегія подолання бідності, внаслідок чого нівелюються прибутки, соціальний розрив зменшується і стає мінімальним для розвинутих країн. У1988 р. ВНП на душу населення Японії перевищив відповідний американський показник.
Особливістю перетворень у Франції до кінця 60-х років був надзвичайно високий ступінь участі держави (у тому числі жорстке адміністративне втручання) в економічному житті країни (кейнсіанство). Ця економічна політика, яку проводив уряд на чолі з генералом де Голлем (у 1944-1946 рр. він був прем'єр-міністром, а в 1958-1969 рр. президентом Франції), увійшла в історію як "голлізм", або "дирижизм". її головними рисами були: прямі адміністративні методи втручання в економіку (контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю і т. д.); активна підприємницька діяльність держави в національному секторі економіки; пряме фінансування капіталовкладень, переважно в промисловість, з метою оновлення основного капіталу; структурна перебудова економіки з акцентом на нові галузі з використанням досягнень НТР; індикативне (необов'язкове) планування як метод впливу держави на економіку за допомогою кредитів, пільгового оподаткування, державних замовлень. Послідовне і неухильне проведення цієї політики швидко дало позитивні наслідки.
До кінця 40-х років було пройдено період відбудови, а з 1954 р. почався період економічного піднесення. За темпами промислового розвитку в 1954-1958 рр. Франція випередила більшість капіталістичних країн. До 1958 р. випуск промислової продукції зріс більше ніж у два рази. У 60-80-х роках розвиток французької економіки набув високих темпів. Середньорічний приріст валового національного продукту в окремі роки становив 5,9 %. Вже в 60-ті роки Франція за цими показниками обігнала ФРН і вийшла на друге місце після Італії. Бурхливо розвивалися такі галузі промисловості, як авіакосмічна та атомна, радіоелектроніка, виробництво пластмас.
Однак розпад колоніальної системи, витрати пов'язані з політикою державного втручання в економіку, гострі міжнародні суперечності, внутрішні соціальні конфлікти поступово призвели до найбільшої в післявоєнній історії Франції соціально-політичної кризи 1968-1969 рр. Вона завдала відчутного удару по всьому режиму де Гол ля та основам економічної політики голлістів зокрема.
І все ж економічна модель голлізму ("дирижизм") дала змогу не тільки з найменшими збитками вийти з кризи кінця 60-х років, а й зробити значний крок у модернізації економіки країни. Внаслідок цього Франція повернула собі одне з провідних місць у світі, отримала можливість проводити незалежну політику і водночас зробила впевнений крок до економічної інтеграції.
У 70-ті роки економічний стан Франції був відносно стабільним. Щорічні темпи зростання ВНП становили 1,9 %, продуктивності праці у промисловості - 4 %. її частка у світовому капіталістичному експорті на початку 80-х років становила 6,7 %, тоді як до війни - тільки 3,8 %. За 70-ті роки зовнішньоторговий оборот у цілому збільшився майже у 5 разів. Країна увійшла в п'ятірку найбільших капіталістичних країн і в економічному відношенні зайняла становище другої після ФРН західноєвропейської держави.
Економічна криза на початку 80-х років і загострення багатьох соціальних проблем привели до приходу до влади у Франції у 1981 р. блоку лівих сил. Основу економічної політики становив режим "короткої економії". У результаті націоналізації (1982 р.) державний сектор країни охоплював третину промислової продукції. Це дало змогу дещо стабілізувати економіку. Якщо в 1983 р. економічне зростання становило 0,7 %, то у 1984 - 1,75, 1985 - 2 %. Однак необхідного 3 %-го зростання економіки досягти не вдалося. На зміну "лівим" у березні 1986 р. до влади прийшли консерватори.
2. Проблемы и информационные технологии валеологизации образования
3. Лекция 6 Пауль Фейерабенд ~ представитель эпистомологического анархизма
4. Строй Групп Украинец В
5. Тема- Понятие структура и свойства культуры План лекции Развитие теоретических представлений о кул
6. тема зажигания стартер приборы освещения и сигнализации контрольноизмерительные приборы все переч
7. Отчет по лабораторной работе 3 по курсу основы теории автоматического управления Вариант 1
8. Вена Мюнхен I мировая война и Гитлер.html
9. Переход на рельсы мирного развития С окончанием Великой Отечественной войны необходимо было перестроить
10. вариантов с ответами Подготовила учитель русского языка и литературы Халяпина Л
11. Анализ безубыточности предприятия
12. исследовательских работ среди учащихся 5 ~ 11 классов средних школ студентов образовательных учреждений
13. педагогические особенности использования игры на музыкальных занятиях Использование игры РТВ в процессе
14. Тема ЕКОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО ДОВКІЛЛЯ УРОК 1
15. Полис- феномен древнегреческой цивилизации
16. Финстатинформ 1998 [1] Введение [2] Раздел 1 Основы методологии иссл
17. КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА По дисциплине ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ТЕОРИЯ для экономических специальностей БАЗ
18. б классе школы 32
19. альбиносы вообще Как это кто может сказать читатель
20. Японские традиционные куклы