Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
ТЕМА 4“Формування етнокультурного простору українського життя в XVI-XVII ст” |
|
Питання теми: |
|
1.Ренесанс як великий культурний поворот у системі цінностей європейців та його відбиток в історії української культури. |
|
2.Культурно-освітні осередки в Україні та їх роль в розвитку ренесансно-гуманістиного світогляду. 3.Вплив ідей Відродження та Реформації на розвиток української літератури і мистецтва. |
|
Основні терміни теми: антропоцентризм, апостол, братства, гуманізм, квадривіум, книжники, культурно-освітній центр, неоплатонізм, Острозька біблія, північний ренесанс, платонізм, полемічна література, Ренесанс, Реформація, тривіум. |
|
1. Епоха Відродження – один з найбільш яскравих періодів в історії розвитку європейської культури. Сам термін «Відродження» вперше був застосований Дж.Вазарі – архітектором, митцем та істориком мистецтва XV ст. Відродження – це дуже точне визначення епохи, коли перед людиною виникали зовсім нові горизонти, коли світ немов би став у декілька разів широким. На протязі трьох століть, з ХІІІ по ХVI, Європа була величезною кузнею, де виковувалися нові форми життя і нові людські характери. Минало середньовіччя, минав феодальний світ, змінювались суспільні відносини, виникав новий світський світогляд. Головними відкриттями культури відродження стали світ і людина: світ як сфера застосування людського розуму і волі; людина яка відбулась й стала самодостатньою. Виникнення Відродження пов'язане з руйнуванням феодальних і зародженням ранньокапіталістичнх відношень (період початкового накопичення). У цей час отримала розвиток нова буржуазна ідеологія, виник новий світогляд – гуманізм. Найбільш потужно і раніше ніж в інших європейських країнах Відродження проявилось в Італії. Саме вона, міста якої процвітали і перетворились в могутні окремі держави, опинилась як би на вістрі історичного прогресу. Світ, який народжувався, потребував не тільки інших форм політичного життя і виробництва, але й духовного оновлення. Італія знаходить цю новизну на своєму власному ґрунті: в пам'ятниках великої культури – в стародавніх рукописах, в руїнах храмів, в римському скульптурному портреті. Однак, навіть тут, Ренесанс не зводиться до буквального відродження античності. Діяв куди більш глибинний процес, пов'язаний зі звільненням усіх форм феодальної залежності, що змушує особу розглядати себе як істоту самодостатню, здатну до самовизначення. Тому одним із структуроутворюючих принципів стає антропоцентризм, який розуміється як одна із головних її цінностей. Саме в межах культури Відродження відбулось всеохоплююче відкриття людини. Цей процес був тісно пов'язаний із формуванням міської культури, розквітом ремесла, з переходом від натурального господарства до інтенсивних риночних відносин. Саме міська культура створює і нових людей. Представники гуманізму італійського Відродження піддали критиці всю систему феодального світогляду. Вони відкинули церковні догми, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуто гасло: «Я людина і ніщо людське мені не стороннє!» Ідеальна людина розумілась гуманістами як творчо активна і душевно спокійна, мудра і велична особистість. Безумовно, всі аспекти життя Європи доби Відродження знаходились під впливом християнських традицій. І все ж в епоху Ренесансу людство перестало опиратися тільки на небо. Воно наважилось задіяти свої власні сили, а в якості світоглядного фундаменту виступала античність. Проте ні до якої реставрації античності рух гуманістів не призвів. Вони створили культуру докорінно відмінну від античної і водночас немислиму поза своєю спрямованістю до античності. Світосприйняття гуманістів послідовно антроцентричне. У античних мислителів цей антропоцентризм непослідовний, істотно обмежений космоцентризмом. А космоцентризм ґрунтується на уявленні про периферійність індивідуальності, розчиненість індивіда у космічному цілому. Найбільш привабливими філософськими вченнями для гуманістів були платонізм і неоплатонізм. Але їх античний зміст був переосмислений і очищений від середньовічного догматичного впливу. Не випадково вони цікавились неоплатонізмом. Античний (власне космологічний) неоплатонізм не міг не привернути увагу гуманістів ідеєю еманації (пояснення походження світу через витікання творчої енергії з божества. Бог стає ближчим до людини. Він мислиться пантеїстично (Бог сумістився зі світом, він його одухотворяє). Бог ототожнюється з природою, а природа і людина обожнюються. Осягнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає одним з головних світоглядних завдань епохи Відродження. Процес відродження протікав нерівномірно у різних європейських країнах. Не кожна з цих країн пройшла шлях у напрямку формування нових культурних цінностей до кінця. Виділяються три основних типи ренесансних культур: італійське Відродження, північний Ренесанс і часткове відродження в периферійних щодо центру країнах. Однак духовне розкріпачення, дух індивідуалізму, секуляризація духовних цінностей, звернення людини як до центральної фігури буття є необхідними та достатніми ознаками ренесансного типу будь-якої національної культури. Північне Відродження (у країнах, розташованих на північ від Італії – Нідерландах, Німеччині, Франції) вирізнялося більш стислим, інтенсивним і дещо «згорнутим» протіканням ренесансних процесів, переносом ренесансної проблематики із зовнішніх проявів (у формі пластичних мистецтв, видовищних форм культури), на вирішення внутрішніх питань віри, державності, права. Вплив античної культури для Північного Відродження був не дуже істотним і сприймався опосередковано. Долі лідерів Північного відродження міцно пов'язані з рухом Реформації. Епоха відродження викликала глибокі зміни в цих галузях культури. Однак створена на основі ідеології гуманізму культура була елітарною, була надбанням вузького кола освічених громадян і не могла справити дієвого впливу на масову свідомість, щоб сприяти перемозі нового суспільного ладу. Тому що життя переважної більшості людей того часу визначала релігія. Але ренесансний гуманізм багато в чому підготував Реформацію – потужний народний рух, спрямований проти католицької церкви який призвів до виникнення протестантизму. З ідеологічного погляду Реформація досить послідовно відобразила новий буржуазний час в історії Європи. Відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя. Реформація підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, філософії, ідеології, громадянського суспільства. Протестантизм виробив свою систему цінностей і етику. Які сприяли формуванню західноєвропейської буржуазії і які й нині визначають свідомість і звичаї мільйонів людей у країнах Західної Європи і Нового світу. У XV-XVII ст. Україна, незважаючи на своє периферійне положення щодо європейських культурних процесів зазнавала їхнього впливу. Як складова частина центральноєвропейської держави Речі Посполитої, Україна переживала короткий період спочатку ренесансної культури, а потім ренесансно-барокової культури. В українській культурі цієї доби спостерігаються такі явища і процеси ренесансного походження і характеру: поширюється гуманістичний світогляд – ідеї громадянського служіння, ділової і практичної активності людини, утверджується традиція розуміння людини як особистості, високо цінуються індивідуальні якості людини та її свобода, поширюються ідеї громадянського гуманізму. Нового звучання набувають філологічні студії, з вирішенням поставлених етико-гуманістичних завдань пов'язується риторика, зароджується гуманістична педагогіка, що орієнтувалась на виховання особистості. Зрозуміло, що ці помітні зрушення у сфері духовного життя України не могли розвинутися до рівня національної ренесансної культури, як це було, наприклад, в Італії чи Німеччині. Мова може йти лише про ренесансні ідеї в українській культурі, про елементи Відродження, про окремі гуманістичні явища і тенденції. Українській гуманізм, порівняно з італійським, мав свою специфіку і був явищем пізнішим – розвивався з кінця ХV і протягом усього ХVІ ст. ренесансний гуманізм був позбавлений сприятливого підґрунтя. Отже, в Україні Ренесанс не знайшов адекватної його західноєвропейському зразку реалізації. Разом з тим можна відзначити близькість ренесансних ідей в Україні до північноєвропейського напряму гуманізму, який розвивався в тісній єдності з Реформацією. Вплив ідей північного гуманізму в українській культурі ХVІ-ХVІІ ст. був досить відчутним. Це відбилося, передусім, у підвищеному інтересі до релігійної тематики, в прагненні поєднати філософсько-етичні ідеї з ідеями релігійними. В творчості українських мислителів не помітно особливого інтересу до природного світу, українські гуманісти не намагались вивчати тілесну природу людини. Гуманістичний рух в Україні був пов'язаний також з процесами самоствердження національної свідомості. Загалом, можна говорити про типологічну спорідненість гуманістично-реформаційного руху в Україні з північноєвропейською Реформацією, хоча про механічне запозичення ідей європейської Реформації не йдеться. Відповідно до культурно-історичної ситуації в Україні й до внутрішніх її потреб, українські гуманісти творили власну національну культуру і свій світогляд. Слід відзначити, що домінантним на українських землях в ХV-ХVІІ ст. був вплив православ'я і православної церкви. Реформаційні та гуманістичні ідеї в Україні розроблялись на ґрунті східнослов’янських форм духовності, греко-руської культури. В результаті гуманістичний світогляд та реформаційна ідеологія розвивалися на Україні як синтез західноєвропейських ідей та таких форм духовності, які були створені давньоруською книжною культурою. Українські книжники, не сприйнявши Реформацію в західноєвропейському варіанті використовували її надбання в першу чергу для відродження східного християнства.В кінці ХVІ- на початку ХVІІ ст. на Україні виникла своєрідна східнослов'янська версія реформаційної та гуманістичної ідеології. |
|
2. Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах - Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський. Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 pp. астрономію та математику, а в 1481-1482 pp. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейс-фельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі. Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттен-бергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 p., брав активну участь у суспільному житті. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури. Об'єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - вчителі, вчені, письменники. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. Організаційне оформлення Львівського Успенського братсва в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов'янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішувати їх, на противагу ієзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі. Слідом за Львівською братською школою почали з'являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Наприкінці XVI ст. польська та українська шляхта, подібно до італійської верхівки, почала широко займатись меценатською діяльністю, створюючи в своїх маєтках центри освіти і мистецтва, збираючи навколо себе інтелектуальну еліту. Найвідомішим зразком таких інституцій була академія в Замості, куди перемістився центр освіти з Кракова. Італійськими архітекторами був здійснений у Замості великий проект міського будівництва - ідеального ренесансного міста з чіткою забудовою, плануванням вулиць, суспільних приміщень, палаців. Найбільшим і найвпливовігаим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) - найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича1. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", - слов'яно-греко-латинської академії, що отримав таку назву з 1583 p., друкарні та науково-літературного гуртка. Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньовічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням. Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором став Герасим Смотрицький (р.н. невідомий - 1597) - письменник-полеміст, поет. У 1594 р. до Острога приїздить Кирило Лукаріс, знавець давньогрецької мови, латини, що здобував освіту в Падуї та Венеції, слухав лекції Г. Галілея. Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький церковний діяч та письменник, Дем'ян Наливайко - публіцист та філософ, Іоан Лятош - доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша - поет і перекладач. Серед вихованців колегії - Йов Борецький, Петро Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький. Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Серед тих, що збереглись і донині, -"Трагедії" Евріпіда (Базель, 1551), "Промови" Ціцерона (Франкфурт, 1591), латинський словник (Базель, 1562) та багато інших. Потребам Острозького культурно-освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково-літературному осередку вчених. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. Початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан засновав друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські "Апостол" і "Азбуку", що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького - Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. Важко переоцінити роль у становленні книгодрукування в Україні особистості І. Федорова. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика "Адельфотис" (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм "Граматика словенська". Ці видання стали основою для знаменитої "Грамматіки Славенськія" Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником з граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов'янської філології як науки. |
|
3.Розвиток літератури в Україні у ХV ст. характеризується становленням полемічного жанру. Поштовхом для цього стала Берестейська унія. Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького було зібрано найкращі літературні сили. В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візанти-иізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу. Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі "Ключ царства небесного" (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом. Визначний полеміст Христпофор Філаретп, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму "Апокрисисі", написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги "Брестський собор", дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам -відступникам від православ'я" Іван Вишенський (близько 1545-1620) -український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст - таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі. Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви. Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу. З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження (іл. 45). Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо. На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам'яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський) (іл. 48, 49). З архітектурою був пов'язаний розвиток українського кам'яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.) (іл. 50). Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні. Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви -українське міщанство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнанність в анатомії і законах перспективи. Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П'ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П'ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського звучання. В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу - Христос - активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання. Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, - зображення Стефана Баторія (1576), створене львів'янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу. УзагальненняТаким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.Література для самоосвіти: 1, 6, 8, 9, 12.Питання для самоконтролю:
2.Що таке Північне Відродження, які його характерні риси та найви-датніші діячі? 3.Розкрийте сутність поняття "Ренесанс в українській культурі". 4.Охарактеризуйте діяльність філософів-гуманістів кінця XV - середини XVI ст. зачинателів гуманістичної культури в Україні. 5.Чому колегія в Острозі вважається осередком ренесансної культури в Україні? 6.Що таке полемічна література? Назвіть імена визначних письменників-полемістів. 7.Охарактеризуйте українське друкарство ренесансної доби.
|