Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ І ХЕРННЯ
Витоки стрілецького руху
1.1. Таємні середньошкільні кружки у формуванні січового і сокільського руху
Влітку 1900 року заснували в селі Завалі коло Снятина перше руханкове товариство "Січ". Це був початок січового руху. Заснування і розвиток січової організації - це велика заслуга її творця і провідника доктора Кирила Трильовського, який в 1913 році створив при Українському Січовому Союзі Стрілецьку Секцію, як керуючий центр передвоєнного стрілецького руху, а з вибухом війни став головою Української Бойової Управи.
Січову організацію за її бунтарський та самостійницький дух, завзято переслідувала австро-польська державна адміністрація. Тисячі січовиків пересиджували в арештах та платили грошові кари за ношення січових відзнак, а по селянських хатах відбувались численні ревізії. Карні процеси за січові походи і збори були на денному порядку. Багато "Січей" розв'язували, а провідників січового руху карали тюрмою за штучно видумані провини. В червні 1908 року д-р К.Трильовський, разом з чеським парламентарним послом, пізнішим президентом Чехословацької Республіки Т.Масариком, відбули в Празі велике віче для протесту проти переслідування "Січей" австропольськими властями1.
Під впливом січового руху виховувалось усе тодішнє молоде селянське покоління, росла національна свідомість.
Паралельно із січовою організацією постали і розвивалися гімнастичні товариства, що звалися "Сокіл". Вони діяли під проводом проф. Івана Боберського, пізнішого ініціатора стрілецьких секцій при сокільських організаціях та заслуженого члена Української Боєвої Управи. Завдяки енергії і знанню свого голови, "Сокіл" користувався здобутками та методами модерного фізичного виховання, а слова сокільського гимну: "Боротись будемо, Соколи, всі ми, за нашу святу Україну!", найкраще з'ясовують мету сокільських товариств, яких національно-державницьке спрямування йшло по одній лінії з "Січами"2.
Число січових і сокільських товариств доходило перед війною - до двох тисяч.
Треба також відзначити існування в Галичині до першої світової війни численних таємних організацій молоді середніх шкіл, так званих кружків, що продовжували традицію "Молодої України" та вели свою працю у тісному зв'язку із студентами високих шкіл, і які відіграли важливу роль у національно громадському вихованні молоді. Були це передусім самоосвітні організації, завданням яких було добувати найширше знання, що його не давала молоді чужа і реакційна школа. Студії української літератури, історії і культури стояли на першому місці. Завзята ідейна боротьба з москвофільством, яка починалась уже в гімназії, вимагала основних відомостей про самостійність української нації3.
Голосний відгук у кружках середньошкільників та серед студентства знайшов революційний рух в Росії в 1905 і наступних рр. Кожний революційний виступ проти російського царату був предметом симпатій та подиву кружкової молоді. Популяризувалась та засвоювалась ідея революційної, збройної боротьби народу за волю. В кружкових бібліотеках того часу знаходимо революційну літературу з Росії. "Підземна Росія" займає важне місце в уяві та свідомості молоді. Численні революціонери - емігранти зі Східної України, як учасники і живі свідки, розказують на зборах у Львові та на провінції, про боротьбу з російським царатом. Все це мало свій вплив на настрої і світогляд молоді4.
Панівний дух в кружках середньошкільників був незвичайно серйозний. Відчувалось у ній традицію і досвід та авторитет старших попередників. Таємність організації, святочне приречення новоприйнятого члена не зраджувати тайни існування кружка, виконувати членські обов'язки організації та чесно працювати в ній для здобуття знання, щоб після покінчення середньої школи стати вповні підготованим громадянином до суспільно-національного життя, - це все мало незабутній вплив на її членів та витискало незатертий знак в духовності кожного середньошкільника. Заява кожного члена кружка, що буде поступати в житті згідно з провідною ідеєю організації, якою є вільна, самостійна Україна - раз на все робила з нього активного та відповідального члена української нації5.
Молодь цікавилась всіма проявами українського життя та живо реагувала на них. Кружки вели завзяту боротьбу з москвофільством, що полягала на плановій пропаганді української національної ідеї та переконуванні заражених москвофільством середньошкільників про самостійність української нації і правильність української визвольної ідеї. Учні вищих класів середніх шкіл брали вже таємно активну участь у громадському житті, основуючи читальні "Просвіти", "Січі" та "Соколи", організовуючи віча, виголошуючи промови по селах, а навіть агітуючи за українськими послами при виборах до сейму чи парламенту. За свою позашкільну громадську роботу зазнало багато учнів шкільних кар, або виключення зі школи, а навіть деколи з усіх середніх шкіл Галичини6.
Щорічно відбувався крайовий з'їзд гуртків середньошкільників у Львові, який тривав звичайно три дні. На ньому обговорювалися національно-державницька та поступова ідеологія організації, методи боротьби з москвофільством, справи самоосвіти й організації власної преси. Усі присутні делегати з місць складали звіти з діяльності та стану кружків. Широкі дискусії та ухвали ідеологічних та організаційних резолюцій - ледве вміщувались у триденних нарадах. Реферували на з'їздах переважно досвідчені діячі та ідеологи - студенти університету7.
Середньошкільні організації були першорядною школою громадського життя для загалу молоді та виховали всю молоду українську генерацію інтелігенції в Галичині на рішучих оборонців прав української нації та на жертвенних борців за державну самостійність України. Вони видавали спершу спільно з студентами університету місячник "Молода Україна", а впродовж кількох років перед світовою війною, середньошкільники видавали власний орган, місячник "Життя"8.
Дещо ширше написано про ідейне та організаційне життя галицьких середньошкільників безпосередньо перед 1914 роком, бо із цих кружків вийшла перша ініціатива і план творення українських військових організацій. Тому відомості про ґенезу, характер і працю цих організацій - є основою для пізнання тої ідейно-духової атмосфери та дійсного ґрунту, на якому народилась та із якого виросла нова ідея українського мілітарного руху9.
В цих середньошкільних кружках виховались та виросли ідейно майже всі пізніші визначні Українські Січові Стрільці, які творили багатий духовий зміст стрілецького життя та надавали напрям його політичній думці та громадсько-моральній поставі. Ідейно-духове надбання здобуте кружках, стало пізніше, в процесі боротьби та духового зростання Українських Січових Стрільців, одним з основних елементів стрілецької ідеології.
1.2. Перший військовий гурток
Ідея української військової організації зродилась у певній конкретній формі вперше в середовищі львівських таємних середньошкільних самоосвітніх кружків, - восени 1911 року.
Першим почав її реалізувати студент філософського факультету Львівського університету Іван Чмола, - пізніший осавул першого Товариства Українських Січових Стрільців у Львові (кошовий д-р В.Старосольський), командант першої зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, сотник УСС і полковник СС та після першої світової війни один з найвизначніших керівників пластового руху в Галичині. Із підготованого ідейно гуртка середньошкільників та декого із студентів університету, - утворено таємний військовий гурток "Пласт", якого основниками і діяльними членами, крім І.Чмоли, буди відомі пізніше старшини УСС: В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, П.Франко, О.Квас, О.Степанівна. Була це організація мішана (хлоп'ячо-дівоча)10.
Завданням цього гуртка було військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. "Ця організація вела більше військову як пластову роботу, бо крім в'язання вузлів, пластового ходу, сигналізації - учились ми стріляти з револьвера, пізнавати систему кріса Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчились ми з малих битих на цикльостилі видань, які перекладали з польської на українську мову. З пластових прогульок пригадую собі одну до Брюхович, нічний табір на Чортівській Скалі з підходженням і двоє нічних вправ в околицях Чортівської Скали та Винник. З замилуванням розчитувалися ми в книжках, де говорилось про партизанку, виріб вибухового матеріалу і захоплювалися геройськими подвигами одиниць, чи невеликих гуртків людей, про яких розповідав Чмола, що знав численні приклади того роду з воєн різних віків", - писала О. Степанівна, одна з засновників гуртка11.
Проіснувавши один рік, до осені 1912 року, цей гурток виконав піонерську працю в ділянці, а саме передав цінний досвід своєї недовгої праці комітетові академічної молоді та січовій організації, до рук яких перейшла ініціатива дальшої розбудови мілітарної організації.
Для оцінки ідейно-політичної вартості цієї організації треба піднести, що постала вона далеко перед тим, як з’явилася можливість австро-російського конфлікту, - значить, мотивом її створення не була орієнтація на позаукраїнські сили й історичні події, а навпаки, це був самобутній зрілий витвір української визвольної думки, що у власному інтересі, власними силами та власними жертвами казав будувати основу для дальшої боротьби нації.
Основні мотиви, що зродили цю нову визвольно-мілітарну ідею серед української молоді, були глибші. З розвитком та ростом вглиб і вшир національної свідомості серед народних мас, щораз більше ставало актуальним бажання здійснення оголошеного гасла самостійної України. Це гасло постійно дозрівало, та стало серед найактивніших кіл нації уже політичним постулатом, імперативом та ірраціональною спонукою, яка вимагає свого вияву та свого здійснення12.
Справа створення військової організації не перерішувала ще питання про обставини, серед яких мала бути здійснена мета мілітарного руху, а саме: час, засоби, союзники, тактика, політична програма і т. ін. Вирішальним і першорадного значення є факт, що ініціатори і творці цієї організації розуміли, що її треба творити власними силами, у власнім інтересі, без чужих спонук, та що її треба творити негайно, вже сьогодні, не ждучи на ніяку пригожу коньюнктуру, ані корисну міжнародну конфігурацію.
1.3. Жіночі мілітарні організації
Українське жіноцтво виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї та активним співтворцем українських військових організацій. Великі жіночі збори у Львові, що відбулись дня 14 грудня 1912 року, виказали повне зрозуміння політичної ситуації та після виголошених рефератів тодішньої провідниці українського жіноцтва в Галичині - Константини Малицької, на тему "Політичне положення під теперішню хвилю" та Олени Степанівни, майбутньої страшини УСС, на тему "Завдання жінки на випадок війни" - винесли дуже принципові та глибоко продумані політичні і організаційні резолюції. У 2-ій точці цих резолюцій постановлено: "Довірочні збори взивають загал жіноцтва в краю, щоб скрізь, куди сягають його впливи, ширило політичну свідомість у дусі резолюцій, ухвалених З'їздом українських нотаблів з 7. ХІІ., себто щоб звертало симпатії загалу мас на случай оружного конфлікту з Росією в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством"13.
Кінцева думка цієї резолюції є виразним висловом української незалежницької ідеї. Вона розв'язувала понад всякий сумнів ці суперечності української політичної думки того часу, що хиталась між австрофільським лоялізмом і самостійною українською національною ідеєю. В майбутнім виступі УСС проти Росії по стороні Австрії, зміст та ідея згаданої точки резолюцій зовсім влучно мотивували нашу політичну орієнтацію. А саме: Українці стають у майбутній війні на боці Австрії лиш як добровільні союзники у своїм, добре зрозумілім інтересі, і то не по всі часи та за всяку ціну, а тільки з виразним застереженням: "як довго інтереси Австрії є згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством". Отже тільки власний інтерес та національна честь - повинні бути першою і основною спонукою і мотивом діяння кожного українця. А цим власним національним інтересом була в тім часі у програмі стрілецьких організацій тільки потреба боротьби за українську державність та приготування власних сил і засобів до цієї боротьби.
Виконуючи означені резолюції, українське жіноцтво переставило усю свою діяльність згідно з роллю жінки в часі війни. У зредагованій К.Малицькою відозві, оголошеній дня 28 грудня 1912 року, накликує Жіночий Організаційний Комітет українське жіноцтво до чуйності та готовості стрінути велику історичну хвилину, що рішатиме про долю українського народу. В цій відозві говориться: "Що-небудь принесе нам будучність, ми мусимо бути готові на кожну і найстрашнішу евентуальність. Послідні дні тривоги і непевності навчили нас, як мало ми всі приготовані до рокової хвилі, як слабими, несвідомими, нерішучими застала б вона широкі маси нашого народу. І тому, хоч на европейськім політичнім небосклоні дипломати вивісили білу хоругов миру, ми дальше стоїмо під знаком бойового клича... Ми ждемо такої рокової лискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе цiлі"14.
Вслід за тим, частина жіночої молоді вступила як рядовики до існуючих стрілецьких гуртків, із яких пізніше утворилась окрема жіноча чота під проводом Олени Степанівни при товаристві "Січові Стрільці ІІ" у Львові, - інші стали учасниками санітарних курсів, а управа жіночої організації приступила до великого діла - збірки матеріальних засобів для потреб стрілецького руху, щоб утворити сильну матеріальну базу для майбутньої визвольної боротьби, та щоб політичні несподіванки не заскочили нас неприготованими в останній хвилині.
Мало це бути обов'язком старшого громадянства, політичних та господарсько-кооперативних діячів - допомогти молоді вибудувати потрібні фінансові основи для здійснення її задумів. Але провід народу на жаль ще на півтора року перед формуванням перших сотень УСС-ів, в вересні 1914 року на фронт у Карпатах, - не виявив належного інтересу до справи підготовки організації збройної сили, якої вагу так глибоко тоді зрозуміло наше жіноцтво. Дня 18 лютого 1913 року появляється у львівських часописах друга знаменна відозва Комітету Жіночої Організації за підписом Константини Малицької, Олени Степанівни та шести інших видатних жінок зі Львова із зазивом до українського громадянства складати грошові датки на фонд "Потреби України"15.
Коли безпосередня загроза війни минула, тоді видав Комітет Жіночої Організації дня 20 березня 1913 року третю відозву, стверджуючи живий та щирий загальний відгук нашого громадянства на попередній заклик комітету. Фонд "Потреби України" перемінено на "Невгасаючий Фонд України". У цій відозві зазначалося: "Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... Нехай тридцятимільйоновий український народ повітає найближчу заповідь нової війни мільйоновим національним фондом. Мрії? Може покищо мрії. Але хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі - вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути, чи не бути?.."16.
Велике почуття історичної відповідальності, глибоке розуміння становища українського народу, бойовий, революційний ентузіазм та непохитна віра в перемогу української справи, - що з такою силою б'ють із кожного слова наведених вище закликів українського жіноцтва - це один з найкращих документів його великої ролі в ті історичні дні.
На всі три відозви Комітету Жіночої Організації відгукнулось українське громадянство з особливим одушевленням, складаючи багатотисячні суми на національний бойовий фонд. В цей спосіб положили тверду основу для здійснення великої ідеї: власними силами, без чужої помочі, власними матеріальними засобами, зібраними всім свідомим народом, - хотіли творити своє самостійне життя та за нього боротись. Ця ідея власних сил стала в майбутньому провідним дороговказом нашої визвольної боротьби. Коли в місяцях серпні і вересні 1914 року надійшла ця сподівана історична хвилина виступу Українського Січового Стрілецтва до боротьби за Україну, то за зібрані українським жіноцтвом гроші змогли вдержатись та проіснувати в перших кількох тижнях його молоді сини, брати і чоловіки, що станули тоді в ряди УСС17.
Таким чином, вихована на ідеї, що справа майбутнього самовизначення та оборона її законних прав можлива лише власними силами, галицька молодь починає ставитися серйозно до військово-патріотичного виховання.
1.4. Ідейні змагання за мету і методи визвольного руху
Вперше загорілась у Львові завзята боротьба думок дня 20 жовтня 1912 року на дискусійному вечорі, влаштованому ІІ Секцією Українського Студентського Союзу ім. М. Драгоманова, на тему: "Під нинішню хвилю", на якому змагались два протилежні погляди: один визнавав конечність творення окремої української військової сили для боротьби за українську державу на випадок австро-російської війни та потребу підготовки суспільності до цього важливого діла, - інший вважав ці плани несерйозні18. Вони уявляли собі створення української держави в далекому майбутньому, і тому, на їх думку, обов'язком студентської молоді в тодішній ситуації було творення і здобування "культурних цінностей", тобто вчитись і набувати знання. Цей останній погляд переміг також на загальних зборах Українського Студентського Союзу у Львові дня 15 грудня 1912 року, на яких великою більшістю голосів було ухвалено таку резолюцію: "Може сповниться незадовго мрія нації. В городі Льва стане українська святиня науки. Нашим сердечним бажанням приспішити ту хвилю, а обов'язком витворювати культурні цінності. Той шлях найпевніше заведе нас до Вольної України"19.
Як видно із факту ухвалення цієї резолюції, велика частина студентської молоді у Львові на кінець 1912 року не ще поділяла мілітарно-державницької концепції. Цю групу очолював студент Федь Федорців20.
Крім частини студентства, політичний провід та загал громадянства були в той час зайняті акцією за український університет, виборчу реформу до сейму та справою національної автономії галицьких українців, вважаючи це все більш реальним та пекучим. Вони дотримувалися думки, що справа боротьби за самостійну державність не актуальна, а творення військових організацій – це нереальна робота недосвідчених та незрілих людей.
Збори українського політичного проводу, так званий З'їзд Нотаблів, що відбувся 7 грудня 1912 року у Львові, вирішив, що з огляду на добро українського народу, на випадок збройного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність рішуче стане по стороні Австрії проти російської імперії, як найбільшого ворога України21. Резолюція ця винесена в атмосфері досить сильної воєнної паніки - на жаль, була надто однобока, бо не висловлювала ніякого українського національно-державного застереження. Не підкресливши самостійницьких аспірацій України, вона відповідала загально пануючим тоді серед українського громадянства австрофільським настроям.
Зате більше зацікавлення значенням української проблеми на міжнародному форумі на випадок світової війни ми бачимо між студентством в його організації "Академічна Громада", де того самого дня виголосив промову відомий письменник Василь Пачовський, на тему: "Українська справа під теперішню хвилю". Вона викликала дуже активну дискусію. З огляду на свою актуальність та державницькі погляди він був поширений по всій Галичині, та був зразковою промовою для багатьох зборів. Він сильно спопуляризував між масами справу військових організацій та підняв питання української державности22.
В тій же організації виголосили впродовж тої ж осені і зими цілий ряд доповідей визначні публіцисти й науковці, які розбирали українську проблему у міжнародному аспекті.
Після загальних зборів Українського Студентського Союзу дня 15 грудня 1912 р. відбулась нарада студентів університету в товаристві техніків "Основа", де обговорювали потребу військового виховання і вишколу молоді.
Із пресового ідеологічного фронту в тому часі треба тільки пригадати статтю студента Карла Коберського в "Громадськім Голосі" ч. 2 з січня 1913 року, в якій він критикував і блискуче виказав помилковість резолюцій про "культурні цінності" із студентських зборів з дня 15. ХІІ. 1912 року та вияснив безумовну потребу активної, визвольно-державницької пропаганди і організації збройної боротьби серед широких народних мас, як єдиного шляху до осягнення наших національних ідеалів. Ця стаття була тоді дуже популярна і була реферована в Секціях Українського Студентського Союзу в цілому краю та в значній мірі причинилась до розбудови ідеологічних основ українського стрілецького руху23.
Також Український Січовий Союз, що був керуючим центром січового руху, прийшов до переконання, що якраз надійшла хвиля, в якій належить доповнити січові товариства чисто мілітарною організацією. У своєму органі "Січові Вісті" ч. 1 з січня 1913 року оголосила старшина Союзу гарячу відозву до всіх "Січей", щоб готовилися до розправи з Московщиною, до боротьби за визволення наддніпрянських братів24.
Не зважаючи на це, ще довго на весні 1913 року йшли гарячі дискусії серед львівського студентства на тему доцільності українських військових організацій. Не легко приходилось ламати інертну думку. Ще дня 3. ІV. 1913 року відбулись у Львові великі збори скликані Українським Студентським Союзом, на яких переважали голоси, що визнали "мілітарно-революційну організацію поміж нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу"25. До них належали також голоси людей, що кілька років пізніше зайняли передове становище у формації київських СС.
На цих, та на всіх інших зборах, що відбувалися в тому часі у Львові, виступав зі словом витривалий та непохитний ідеаліст, що з великим уже гуртом товаришів боровсь за слушність свого переконання, за свою революційну ідею, в яку він глибоко вірив. Був це Іван Чмола, згаданий уже провідник першого українського військового гуртка. Виступаючи на згаданих зборах, він палко заступав самостійницько-стрілецьку ідеологію. Тодішня преса тільки в коротких словах нотує його виступ, подаючи, що І.Чмола говорив про "потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійнщьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок евентуальних міжнародних конфліктів"26. Цей коротенький зміст виступу І.Чмоли ясно схоплює провідну ідею тодішніх піонерів українського стрілецького руху.
1.5. Організаційна й ідеологічна підготовка Стрілецького руху
Паралельно з ідеологічною підготовкою та пропагандою самостійницько-стрілецької думки - йшла безперервна виховно-військова праця всередині багатьох таємних військових гуртків, що почали в тому часі основуватись при різних організаціях, головно Січах та Соколах, та серед студентської і середньошкільної молоді.
Для планової військово-виховної і організаційної праці - засновано у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а на його голову вибрано Івана Чмолу.
До гурта осіб, що творили цю студентську стрілецьку групу належали: Василь Геник, Омелян Кучерішка, Іван Чмола, Іван Жила, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Степан і Ярослав Індишевські, Дутчак, Юліян Охримович, Осип Квас, Василь Кучабський і інші27.
Ця студентська стрілецька організація, що була центром підготови стрілецького руху у Львові, влаштовувала військові вправи та виховно-військові виклади, складала перші військові підручники та творила військову термінологію. Вона почала робити старання в справі легалізації українського мілітарного руху через затвердження владою статутів українських стрілецьких товариств. Був план, тим способом зробити дотеперішню малочисленну таємну організацію - організацією масовою, що обіймала б найширші кола молоді та легальним шляхом вела свою військово-підготовчу й ідейно-виховну роботу28.
Зразком і прикладом були існуючі вже від 1910 року, добре зорганізовані польські "стрілецькі дружини", які існували на основі статуту, затвердженого владою та отримували від неї поважну допомогу, як дозвіл користуватися військовими стрільницями та іншими військовими угрупованнями. Їм давала військова влада для сталого вжитку кріси найновішої системи, військові шатра та інше устаткування29.
Польські стрілецькі товариства (Огжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) мали значний вплив на постання і дальшу працю українських стрілецьких організацій. Наставлені ідейно на боротьбу проти російського царату та маючи як свою мету здобуття незалежної Польщі - вони мали також ідейний вплив на кристалізацію української революційної та протиросійської ідеології30.
Перспективи великих історичних подій стрясли свідомістю багатьох поневолених народів, які віддавна мріяли про свою державну незалежність та покладали великі надії на майбутній воєнний конфлікт. В першій мірі були це поляки, які почали ще в 1908 році організувати в Австрії свої перші таємні військові організації, що в 1910 р. стали масовими, легальними організаціями та вели свою роботу також на терені Східної Галичини. Про ґенезу тих організацій та їхні ідейні основи - пише їх творець, Ю.Пілсудський, між іншим, так: "Не зважаючи на великі жертви, зложені на жертвеннику національної справи, - цей революційний рух (1904-1905 рр.) проти гнобителя - дає надто скромні, як також невиразні результати і тому приходиться поволі до переконання, що тільки військові приготування, ведені систематично, дозволять нам в годині боротьби ставити чоло тій чи іншій займанницькій державі... Польське питання після 1863 року немилосердно викреслено. Не брали нас в рахунок у міжнародніх калькуляціях і комбінаціях. Військовий рух впроваджує знову польську проблему на европейську шахівницю. Тільки меч важить щось на терезах народів. Народ, що хотів би примкнути очі на цю очевидність, перекреслив би безповоротно своє майбутнє..."31.
Весною 1912 року мав Пілсудський виклад у домівці "Повітової Січі" у Львові, в якому він виявив свою давню мрію про повстання та збройну боротьбу проти російські військав. Дальше говорив він про конечну потребу військової підготови та приготування збройного виступу проти Московщини. Виклад зробив помітне враження на присутніх українських слухачів32.
Керовані Пілсудським польські мілітарні організації, які мали добре поставлений військовий вишкіл та широку ідеологічну пропагандну літературу під самостійницькими, протиросійськими кличами, причинилися не мало до покинення українцями байдужості та смирного вижидання подій. Особливо фахово військова та ідеологічна література польських стрілецьких організацій - була використана пізнішими українськими стрілецькими організаціями. Крім цього в підсвідомості української молоді ворушився живий мотив реакції на факт існування польських мілітарних організацій, мотив польсько-українського суперництва, який не дозволяв нам бути безборонними тоді, коли поляки почали на українських землях творити свою мілітарну силу та могли б загрозити нашим інтересам33.
Надзвичайною заслугою згаданої студентської стрілецької організації під керівництвом І.Чмоли, було видавання першого українського військового, ідеологічного і фахового журналу "Відгуки". Всього вийшло в першім кварталі 1913 р. чотири числа. В цьому журналі вичерпно та зовсім ясно з'ясовано ідеологічні основи українського стрілецького руху, його програмові засади та основну мету. Є це майже єдине автентичне джерело пізнання тих ідей, що були покладені в самих початках, при створенні Українського Січового Стрілецтва. Ці ідеї незмінні та є основою національно-державного світогляду усіх трьох періодів стрілецької історії (Січові Стрільці До 1914 р., УСС та київські СС). Тому треба в цілості навести ті уступи із окремих статей "Відгуків", в яких найяскравіше виступають головні елементи стрілецької ідейної системи, а які мають документальну вартість при оцінці ролі Українського Січового Стрілецтва у наших визвольних змаганнях та для студій української політичної думки34.
Увесь дальший розвиток українського стрілецького руху, а зокрема його історичних бойових формацій: УСС і СС - йшов по тій ідейній лінії, що була накреслена його молодечими основоположниками при його народженні35.
Поставлена стрілецьким рухом мета – це власна держава.
Ідея самостійної української держави стала уже на кінець 1912 р. актуальною програмою нового стрілецького руху та поширювалася словом і друком серед мас молоді і всього громадянства. 3 хвилею заснування в березні 1913 р. першого стрілецького товариства стрілецький самостійницький рух пішов уже широко в народні маси. Постанови студентського конгресу, що відбувся у Львові в липні 1913 р., мали тільки пропагандивний, протиросійський характер. Не декларуючи постулату української держави, а проголошуючи тільки клич сепаратизму від Росії - резолюції цього конгресу були кроком назад у порівнянні із державницькими позиціями "Відгуків" та цілого тодішнього стрілецького руху.
Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Дiло, 1934. – с. 15.
Там само.
Стрiлецька Голгофа: Спроба антології / Упоряд., авт. вступ. ст. і прим. Т.Ю. Салига. – Львів: Каменяр, 1992. – с. 17.
Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955. – с. 278.
Там само.
Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. – с. 58.
Заброварний Б., Бернадський Б. Вклад Січових Стрільців у розвиток національної освіти на Волині / Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. Вип. 1. – Луцьк, 1995. – С.63-68.
Крип’якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. – Львiв: Свiт, 1992. – с. 169.
Там само.
Галущинський М. Вказ. праця. – с. 134.
Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – с. 190.
Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992. – с. 95.
Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. УСС на Тернопiльщинi. – Тернопiль, 1991. – с. 163.
Там само.
Українськi Сiчовi Стрiльцi, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича та iн. – Репринтне вiдтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – с. 471.
Лазарович М. Організація Українських Січових Стрільців // Тернопіль. – 1995. – № 4. – С. 61-64.
Там само.
Олена Степанів – Роман Дашкевич: Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009. – с. 115.
Там само.
Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1956. – с. 37.
Арсенич П. Сiчовi стрiльцi. – Iвано-Франкiвськ, 1990. – с. 153.
Там само.
Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К.: Либiдь, 1992. – с. 34.
Рiпецький С. Вказ. праця. – с. 134.
Лазарович М. Літературно-видавнича діяльність Українських Січових Стрільців // Дзвін. – 2001. – №2. – С. 125-133.
Там само.
Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992. – с. 112.
Якимович Б. З iсторiї УСС // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С. 58-63.
Українськi Сiчовi Стрiльцi, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича та iн. – Репринтне вiдтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – с. 203.
Олена Степанів – Роман Дашкевич. Вказ. праця. – с. 134.
Там само.
Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. УСС на Тернопiльщинi. – Тернопiль, 1991. – с. 26.
Лазарович М. Організація Українських Січових Стрільців // Тернопіль. – 1995. – № 4. – С. 61-64.
Там само.
Рiпецький С. Вказ. праця. – с. 134.
Розділ 2
Структура січових організацій напередодні І світової війни
2.1. Організаційна і військово-вишкільна діяльність товариства "Січові Стрільці"
Підготовка, організація і вишкіл власної збройної сили стала програмою дня для творців стрілецького руху та перших його учасників. Старання Українського Січового Союзу, студентського стрілецького комітету та інших організацій і осіб про заснування легального стрілецького товариства та затвердження його владою - натрапили на поважні перешкоди збоку австро-польської адміністраційної влади, яка із певних дрібних формальних причин відкинула внесені на затвердження статути стрілецького товариства. Робилось це внаслідок ворожого ставлення польських кіл до української справи взагалі, а до стрілецьких організацій зокрема. Польські верховоди Галичини, що спиняли в минулому нормальний розвиток українського національного життя, постановили за всяку ціну не допустити до створення українських мілітарних організацій. Це був перший ворожий виступ польських урядових чинників проти стрілецького руху. В майбутньому продовжувалась ця ворожа для стрілецького руху робота у різний спосіб аж до розпаду Австрії, а головно під час війни у відношенні до формації УСС. Численні польські стрілецькі товариства основувались та розвивались уже від кількох літ без найменших перешкод, навпаки - їх підтримувала австрійська цивільна і військова влада, - а ми вже з самого початку мусіли поборювати великі труднощі формального характеру, щоб у конституційній державі, на основі забезпеченої рівності громадян та їх прав - виборювати собі права, якими уже довго користувались громадяни, що належали до упривілейованої в Австрії польської нації1.
Завдяки ініціативі і заходам голови Українського Січового Союзу К. Трильовського, який переклав дослівно статути польських стрілецьких товариств та запропонував їх на затвердження намісникові Бобжинському, останній остаточно був змушений погодитись на затвердження товариства "Січові Стрільці" у Львові. Але внаслідок відкинення попередніх статутів, організація легального стрілецького руху суттєво затрималась2.
На день 18 березня 1913 року - скликав д-р К.Трильовський настановчі загальні збори першого українського стрілецького товариства "Січові Стрільці" у Львові.
Головою Товариства було обрано Володимира Старосольського. Заступником голови став Дмитро Катамай, голова Стрілецької Секції Українського Січового Союзу та пізніший старшина УСС3. Після об'єднання з цим товариством студентської стрілецької організації заступником голови був І.Чмола4.
З часу заснування Товариства "Січові Стрільці" військова підготовка вийшла із таємних гуртків молоді на широке поле публічної праці під вплив відповідального проводу. Після заснування першої організації УСС почався в цілому краю поширення стрілецького руху. У Львові та у провінції творились нові стрілецькі товариства. Організаційний, ідейний та фаховий провід над УСС перебрала Стрілецька Секція Січового Союзу5.
У Львові засновується 25 січня 1914 р. друге стрілецьке товариство, якого головою став Роман Дашкевич, пізніший командант артилерії та полковник Київських СС. Це товариство звалося "Січові Стрільці ІІ" і було найкраще зорганізоване і вишколене в цілому краю. Воно влаштовувало перші військові вправи в околицях Львова та зорганізувало ряд військових курсів. Мало воно понад 300 членів, між ними окрему жіночу чоту, якою проводила Олена Степанівна. Із власних фондів закуплено кріси для членів товариства. В ньому пройшла військову підготовку низка пізніших старшин і підстарших УСС, як Микола Никорак, Тадей Ковалик, Іван Тучапський, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин і інші6.
Найкращим стрілецьким товариством на провінції були Січові Стрільці в Бориславі, що гуртували українське робітництво та були осередком стрілецького руху довкола Борислава7.
Тут також придбали власним коштом кріси та провадили інтенсивну військову муштру. Головою був інженер Пилип Левицький. Із стрілецьких старшин Бориславщини вийшло багато відомих пізніше старшин УСС і СС, між іншими: Гриць Коссак, командант УСС, Клим Гутковський, Лев Лепкий, Михайло Турок, Трифон Янів8.
До війни було в Галичині 96 товариств "Січові Стрільці". При Соколі-Батьку у Львові зорганізовано восени 1913 р. Стрілецький Курінь під командою Семена Горука, а пізніше Степана Шухевича, обох пізніших курінних командантів УСС. В органі Сокола - "Вісті з Запорожжя" поміщено правильник для цього куреня та багато статей і інструкцій для військового вишколу. Із сокільських стрільців у Львові і в інших містах - вийшли такі пізніші старшини УСС: Федь Черник, Іван Іванець, Олекса Перфецький, Антін Зелений, Володимир Сроковський, Іван Коссак, Ілько Цьокан, Остап Вахнянин і інші9.
Паралельно із стрілецьким рухом організувалась середньошкільна молодь у пластових товариствах. Побіч нормального пластового укладу існував у Львові і на провінції цілий ряд самостійних Пластів, які не провадили своєї праці за програмою типового пластового укладу. Були це чисто стрілецькі організації та працювали за планом військового вишколу. Їх члени носили стрілецькі однострої (на зразок львівських СС ІІ) та мали фахових військових інструкторів із складу стрілецьких організацій10.
Деякі з тих пластових організацій вели зразковий військовий вишкіл та виховали багато видатних старшин і підстаршин для УСС в 1914 р. Для прикладу згадаю тільки стрілецький Пласт у Самборі, що мав до війни коло 120 пластунів. Своїм органом цей Пласт вважав місячник "Відгуки" у Львові. До нього належали учні двох місцевих гімназій та учительської семінарії. Військове навчання провадив в ньому старший десятник 77 полку піхоти, Володимир Коберський, що був головою товариства "Січові Стрільці" в Самборі. Із цього самбірського Пласту вийшли такі відомі старшини і підстаршини УСС: Лев Коберський, Степан Пеленський, Дмитро Кравс, Остап Коберський, Осип Даньківський, Михайло Савчин, Степан Терлецький, Іван Гада, Іван Ступницький, Микола Павлів, Володимир Білинський, Матвій Яворський, Андрій Партика, Степан Олійник, Іван Кульчицький, Іван Беч, Володимир Сивохоп і багато інших11. Майже усі вони або полягли, або були ранені в боях12.
Подібного характеру пластові організації існували також у Львові і інших містах Галичини. Зокрема львівський Пласт видав м. інш. також двох визначних старшин УСС: Осипа Яримовича і Северина Яремкевича, що згинули геройською смертю в боях УСС на Поділлі в 191513.
Поза статутовими стрілецькими товариствами - існували і вели живу роботу численні стрілецькі секції при товариствах Січах і Соколах та відбували спільні вправи зі стрілецькими товариствами.
Стрілецький рух від самого початку свого існування гартував свою моральну силу в поборюванні перешкод, які ставали на шляху його праці. Ми згадували уже про труднощі, що їх ставила польська повітова і крайова адміністрація щодо затвердження статутів і дозволу на заснування стрілецьких організацій. Змушені вкінці затвердити статути - польські старости і намісники хотіли в інший спосіб спинити роботу стрілецьких товариств. Вони постановили не допустити до того, щоб австрійська військова влада видала українським стрілецьким товариствам кріси системи Манліхера для вправ у стрілянні та взагалі для військового навчання14. А на основі міністерського розпорядку кожне стрілецьке товариство мало право домагатись від військової влади одного кріса до військового навчання на кожних 10 членів. Польські стрілецькі товариства масово користали із цього права, і ми бачили вправи цілих батальйонів польських стрільців, - озброєних австрійськими крісами. Багато подань українських стрілецьких товариств на видачу зброї для військових вправ, військова влада, на основі неприхильних інформацій польських старостів – відкинула15.
Стрілецькі товариства вирішили власним коштом здобути зброю. Деякі товариства, як Січові Стрільці ІІ у Львові, взагалі не старались дістати зброю за посередництвом польських старостів, а прямо закупили за власні фонди кріси для своїх членів. Те саме зробила стрілецька організація в Бориславі і інших містах. Лиш деяким стрілецьким товариствам вдалось дістати від влади невелику кількість крісів до вправ16.
Вся внутрішня праця стрілецьких організацій здійснювала в міру спроможності основну вишкільну програму піхоти тодішньої армії та була побудована на її організаційно-виховних засадах. Цілий ряд кваліфікованих резервних старшин і підстаршин творили інструкторські кадри. Було почато створення української військової термінології, яка не існувала. Готувалися фахові військові підручники, оригінальні або перекладні, циклостилеві брошурки і солідні друковані книжки, як напр., "Правильник піхотинців", що під час війни служив як основний підручник вишколу піхоти17. Організується цілий ряд різних військових курсів у Львові й на провінції, теоретичних і практичних. Відбуваються постійні вправи впоряду, польової служби, маршів, стріляння, бойової тактики. В околиці Львова та в різних місцях Галичини переводиться більші бойові вправи при участі багатьох стрілецьких сотень. Найбільші такі масові вправи відбулись у грудні 1913 року під Сокалем, на Валявці, з нагоди свята в честь І.Богуна, - під командою резервних офіцерів: О.Семенюка, кошового Повітової Січі вСокалі, пізнішого сотника УСС і О.Демчука18. На вправах цих був присутній також голова Українського Січового Союзу Д-р К.Трильовський19.
Оформлюється також зовнішній вигляд членів стрілецького руху. Замість січових лент, сокільських одностроїв, історичних козацьких одягів, шапок зі шликами, жyпанів і шараварів та вишиваних сорочок - перший раз в українській історії твориться зовсім новий військовий однострій новітнього українського вояка, за зразком існуючих європейських армій, достосований до бойових завдань українського стрільця.
Бажанням стрілецького проводу та всіх тодішніх Січових Стрільців було якнайвиразніше відрізнитись своїм зовнішнім виглядом вмундурування та краскою стрілецького однострою - від займанницької австрійської армії. За зразком деяких західноевропейських армій прийнято за проектом Лева Лепкого для стрілецьких одностроїв особливу краску, зближену до оливковобронзової (хакі). Усталено також оригінальну форму стрілецької шапки, т.зв. "мазепинку", яка зберегла на переді елементи народної і гетьманської шапки в виді характеристичного вирізу. Стрілецька шапка "мазепинка" стала від того часу знаменним вкладом в українську національно-військову традицію та як зовнішній історичний символ нашої національної самобутності прийнята була нашим народом як невід'ємний елемент української культури. Сокільські стрільці носили шапку англійського зразка.
«Це була надзвичайна подія в житті молодого юнака, коли він вперше вдягнувся в однострій українського стрільця, коли серед байдужності та незрозуміння нашим громадянством значення стрілецького руху та при ворожому відношенні до нас польського окруження - з гордою свідомістю він маніфестував свою приналежність до відновленого, новітнього українського січового війська та своє тверде рішення боротись за вільну Україну. – згадує учасник одієї із передвоєнних стрілецьких організацій Степан Ріпецький. - А коли на вулицях Львова та інших галицьких спольщених міст почали появлятись маршові колони Січових Стрільців з бойовою піснею на устах та з модерною зброєю на раменах, коли із підміських військових стрільниць, щораз то частіше давались чути густі стріли українських бойовиків, які пильно і завзято учились вживати зброї, - з тою хвилею мусів початись глибокий перелом в душі кожної свідомої української людини. Це вже не вічеві резолюції, не січові чи сокільські вправи топірцями, не парламентарні промови в справі одної гімназії чи театральної субвенції маніфестували та голосили наші національні домагання. Це вже іншою мовою та іншими аргументами заговорила про наше право, мов з-під землі виросла, нова українська сила, сила забутої світом нації, ті найсміливіші та найенергійніші, що взяли на свої плечі ініціятиву і відповідальність повести боротьбу за визволення свого народу новими шляхами та успішнішими методами»20.
Серед напруженої праці почав стрілецький рух з кожним місяцем здобувати собі щораз то більшу прихильність і зрозуміння серед широких кіл українського громадянства. Голоси критики та сумніву почали стихати. Консервативна думка та рутенське недовір'я до нових, революційних ідей зникали.
2.2. Передвоєнні Січові Стрільці - перша українська військова формація новітньої доби
Із хвилею зорганізування першого Товариства Січових Стрільців у Львові 18 березня 1913 року почала існувати та діяти на українських землях незалежна, власна українська збройна сила.
Не тільки теорія про генезу та ціль держави, але й уся історія ХІХ і ХХ століть доказали, що героями історичного діяння новітньої історії не є держави, а тільки нації, які за тими державами стоять, та що тільки волею націй існують старі і творяться нові держави. Отже нація як окрема спільнота є повновартісним та основним суб'єктом історичного діяння і єдиним носієм своїх державних інтересів.
Тому ми не маємо підстави відмовляти мілітарній організації, передвоєнним Українським Січовим Стрільцям, - їхньої історичної ролі, а саме, що вони були першою військовою формацією української нації після занепаду української державної незалежності. Вони були виразниками стремлінь і інтересів української нації, повстали із мотивів боротьби за національну державність, опирали своє існування та організацію тільки на власних силах і засобах, а правильність та доцільність своїх планів оправдали своєю кров'ю, пролитою в боях УСС і СС.
Треба ще ствердити, що праця і боротьба формації УСС, яка від літа 1914 року боролась проти Росії по боці Центральних Держав, та т. зв. київські Січові Стрільці, які служили власній вже, українській державі, - це фактично тільки органічне продовження тієї праці й боротьби, яку започаткували Українські Січові Стрільці у Львові з днем 18 березня 1913 року. Не тільки єдність стрілецької ідеології та спільність тої ж історичної назви зв'язували разом ці три формації Українського Січового Стрілецтва. У праці, діях та боротьбі цих трьох окремих періодів стрілецької історії ми бачимо також єдність особового складу усіх трьох формацій. Основні кадри ідейного, організаторського та фахового старшинського складу УСС і СС-ів - вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств. Також без традиції і досвіду УСС, не можна уявити собі можливості виникнення київських СС, яких майже весь старшинський склад в першому році свого існування, вийшов із УСС. Мусимо пам'ятати, що між передовими творцями київських СС були кращі організатори передвоєнних Українських Січових Стрільців у Львові: І.Чмола, Р.Дашкевич, Ф.Черник, В.Семець, Р.Сушко, В.Кучабський і багато інших21.
В цій передвоєнній стрілецькій формації почались уже творити усі характерні духово-моральні особливості майбутніх УСС і СС та нового типу українця. Ясний і повний віри ідеалізм, сміливий життєрадісний молодечий розмах, революційний оптимізм, бойовий дух, глибока відданість ідеї, щире почуття товариської солідарності, шляхетна взаємна терпимість, толерантність та пошана різних світоглядів та політичних ідеологій, дух посвяти і саможертвенності в боротьбі за національні ідеали - це був цінний духово-ідейний вклад передвоєнного Стрілецтва, що в процесі майбутньої збройної боротьби став змістом "стрілецької душі".
Дух безкомпромісної боротьби за незалежність, орієнтація на власні сили нації, безперервний зв'язок із життям народу та розуміння його інтересів, послух єдиній, народом створеній державній владі, довір'я до старшинського проводу, оперте на довшім співжиттю, товариський дух січового братства - всі ці духові елементи зв'язували все січово-стрілецьке військо в одну історичну формацію, в одну ідейну громаду від початків його існування аж до його ліквідації та через тяглість особового складу витворили особливу, передову, історичну військову формацію, воєнно-бойового, державно-політичного та громадсько-ідейного значення22.
Передвоєнне Стрілецтво фактично підготовило та одушевило своєю революційною ідеєю - великий український воєнний зрив у серпні місяці, 1914 року, надаючи йому вироблені організаційні рамці і форми та багатий зміст переведеного вже ним військового діла, і передаючи йому свою історичну назву: Українські Січові Стрільці.
2.3. Організація УСС на початку війни
З початком першої світової війни відкривається новий період історії Українського Січового Стрілецтва. Дотеперішній етап стрілецького руху був ідеологічною та військовою підготовою до майбутнього збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Росії та одночасно приготовив психологічно наш політичний провід та цілу суспільність до цього важливого и відповідального діла. З моментом вибуху війни починається властива історія збройного чину УСС, тої першої новітньої бойової формації українського народу, що виступила до безпосередньої, активної боротьби проти нашого історичного ворога - Москви із зброєю в руці та започаткувала наші визвольні змагання23.
У Львові 2 серпня 1914 року зорганізувалась центральна політична організація: "Головна Українська Рада", в якій об'єдналися всі три головні українські політичні партії в Галичині: національних-демократів, радикалів і соціяльних-демократів. В цей спосіб створено єдину політичну репрезентацію українського народу в Австрії під час світової війни.
Головна Українська Рада з ініціативи та при співучасті стрілецької Секції Українського Січового Союзу, львівських організацій Січових Стрільців та Сокола-Батька у Львові - вже на своєму першому засіданні вирішила зорганізувати корпус воєнних добровольців для боротьби проти Росії - під назвою: "Українські Січові Стрільці". Дотеперішні головні управи стрілецьких організацій об'єднались в окремий орган так звану "Українську Бойову Управу" при ГУР, яка стала верховною владою над Українськими Січовими Стрільцями та перебрала в свої руки всю ініціативу та відповідальність за УСС24.
6 серпня 1914 р. спільний мобілізаційний заклик Головної Української Ради і Української Бойової Управи до українського народу - ставати до збройної боротьби в ряди Українських Січових Стрільців та складати пожертви на закупку зброї і санітарного устаткування. Згідно з тим закликом громадянство мало закладати громадські мобілізаційні комітети25.
Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломовий історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.
Ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців. Коли ініціативу творення українського війська перебрало в свої руки загальнонаціональне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді26.
Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Бойова Управа. Інші збиралися по провінціяльних містах. Кошти утримання та організацію УССтрільців взяла на себе Українська Бойова Управа, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.
Був також план одягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандирувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб27.
Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до Української Бойової Управи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл добровольців. Начальником УСС призначила Українська Бойова Управа спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, пізніше – Михайло Галущинський, також запасний старшина28.
Крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди. Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештовуючи організаторів "Бойової Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори29.
В перші тижні формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі30. Так над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості та зведення його до невеликої військової групи, яка мала протягом короткого часу зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.
Ставлення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.
Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС впродовж серпня поступив значно вперед. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, командантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій.
Крип’якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. – Львiв: Свiт, 1992
Великочій В., Гаврилів Б. Дмитро Вітовський (1887-1919): Док. нарис. – Коломия: Вік, 1997
Там само.
Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Дiло, 1934
Крип’якевич I.Вказ. праця. – с. 134.
Лазарович М. Зародження українського стрілецького руху в Галичині: причини і наслідки // Розбудова держави. – 1996. – №3. – С. 53-58
Липа Ю. Призначення України. – Львiв: Просвiта, 1992. – С. 215
Там само.
Стрiлецькi пiснi. Пiсенник. – К.: Музична Україна, 1992
Крип’якевич I. Вказ. праця. – с. 134.
Макарчук С. Сiчовi Стрiльцi: Що стоїть за легендою? // Наука i суспiльство. – 1990. – № 3. – С. 20-24
Там само.
Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – №№ 88-100
Там само.
Якимович Б. З iсторiї УСС // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С. 58-63 та iн.
Крип’якевич I.Вказ. праця. – с. 134.
Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000
Там само.
Крип’якевич I.. Вказ. праця. – с. 134.
Олена Степанів – Роман Дашкевич: Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009.
Там само.
Крип’якевич I.Вказ. праця. – с. 134.
Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К.: Либiдь, 1992. – с. 34.
Рiпецький С. Вказ. праця. – с. 134.
Лазарович М. Літературно-видавнича діяльність Українських Січових Стрільців // Дзвін. – 2001. – №2. – С. 125-133.
Там само.
Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992. – с. 112.
Якимович Б. З iсторiї УСС // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С. 58-63.
Українськi Сiчовi Стрiльцi, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича та iн. – Репринтне вiдтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – с. 203.
Олена Степанів – Роман Дашкевич. Вказ. праця. – с. 134.
Розділ ІІІ
УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У БОЙОВИХ ДІЯХ
Розділ ІІІ
УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У БОЙОВИХ ДІЯХ
3.1. Початок бойових дій. Бої на Маківці
10 вересня 1914 року надійшов від австрійського командування наказ вислати на фронт у Карпати одну стрілецьку сотню. Після перевірки справності і боєздатності кращих сотень - вибір впав на першу сотню, першого куреня (так звану сотню Дідушка), яка негайно виїхала з Страбичева залізничним транспортом в Карпати. Сотня мала повний бойовий стан, чотири чоти по 50 бойовиків, майже всі озброєні тільки Верндлями (старі кріси на один набій)1.
Найближчими днями сотні мали стрінутись із ворогом, що заливши великими силами Галичину, продирався тепер через Карпати. Обі ці сотні, перші із усіх УСС, прийняли в днях 27 і 28 вересня 1914 року бойове "хрещення" під Сянками і Нижніми Верецькими, стримуючи до останніх можливостей своїми невеликими силами переважаючі російські сили. В обох сотнях були перші вбиті Українські Січові Стрільці і багато ранених. Своєю бойовою поставою, відвагою та успішною обороною важної позиції, здобула сотня Дідушка особливе признання від командира оборони полковника Шпарбера. Українські Січові Стрільці здобувають перші бойові відзначення, срібні медалі хоробрості (командант сотні та командант третьої чоти, Левко Коберський, сімнадцятилітній гімназист, провідник середньошкільного пласту в Самборі). Його чота витримала головний натиск ворога та мала найбільші втрати2.
Із решти стрілецьких сотень, що лишилися в Горонді і Страбичеві, більшість впала жертвою авантюрного та фантастичного плану австрійського командування. Сотні поділено на партизанські відділи по двадцять стрільців, яких завданням мало бути: продертись на зади російської бойової лінії та непокоїти ворога при усяких можливих ситуаціях. Мали вони нападати на ворожі обози, нищити комунікацію, нападати навіть на штаби та творити там всякі бешкети. Ці партизанські відділи, так звані "двадцятки" вислано із старими крісами "Верндля". Це було розбиття формації УСС. Цей план не вдався через російську офензиву. Тільки дві двадцятки пебрались до Галичини, одна під Дрогобич, а інша під Болехів, і там виконали своє небезпечне завдання3.
Після ліквідації невдалого плану "двадцяток", австрійське командування не повторяло уже таких експериментів. Коли ж одночасно дві сотні (Дідушка і Семенюка), що брали активну участь на фронті в обороні карпатських просмиків, відзначились своєю бойовою поставою в боях 27 і 28 вересня, австрійське командування поспішило використати боєздатність УСС у більших військових офензивних операціях, що якраз почалися в Карпатах4.
Після швидкої реорганізації Легіону УСС 6 жовтня - уже на другий день, 7 жовтня, відійшов на фронт у напрямі Сколя перший курінь під командою Гриця Коссака в складі чотирьох сотень: Барана, Букшованого, Дудинського і І.Коссака, а півкурінь із двох сотень Будзиновського і Вітовського - під командою С.Шухевича від'їхав в напрямі Турки.
В жовтневій офензиві австрійської армії в 1914 р. в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич - УСС беруть увесь час активну участь, відігравши в ній поважну роль, як авангард наступаючих бригад. Дня 13 жовтня здобуває сотня І.Коссака Козьову, а сотня Букшованого, розбивши загін козаків, доходить під Коростів. Дня 14 жовтня УСС перші входять до Сколя. 20 жовтня, після бою під Сільцем проти трьох сотень козаків, сотня І.Коссака входить перша до Дрогобича. В тому ж часі інші сотні УСС боронять міста Стрия, після стримання наступу та розпочатого контрнаступу австрійських військ. Зокрема визначилась сотня Дудинського, що не зважаючи на значні втрати, одинока втрималась на позиції в бою під Добрівлянами, коло Стрия, після відступу австрійських відділів. Своєю спокійною і відважною поставою УСС виказали тут знову свої вояцькі якості, якими вони не тільки дорівнювали, але навіть перевищували австрійські частини5.
В той же час півкурінь Шухевича, в складі двох сотень: Вітовського і Будзиновського, приділений до кінної дивізії ген. Лемана, вирушив з Турки в напрямі Борислава, куди дістався після спішних маршів 19 жовтня. З огляду на невдачу австрійської офензиви, лінія фронту відступила в гори, а півкуреневі Шухевича припало завдання боронити гору Кобилу коло Опаки. Під час наступального походу УСС йшли попереду, то тепер вони хоронили відступаючі австрійські бригади. Обидві сотні півкуреня під проводом сотника Д.Вітовського, звели дня 24 жовтня завзятий бій на горі Кобилі проти переважаючих російських сил та видержали на своїй позиції, хоч австрійські відділи давно відступили з поля бою. Сотня Д.Вітовського мала в цьому бою значні втрати6.
Окремо діяла тоді сотня Семенюка, яка була в складі ІV корпусу, і воювала в околиці Старого Самбора, відбиваючи на горах Лисий і Залярський, під Лужком Горішнім, сильні ворожі наступи серед дуже несприятливих атмосферичних умов, сидячи в мокрих, некритих та негликобих ровах. Втрати: 5 убитих і 19 ранених.
Під час дальшого відступу заступає російським військам дорогу під селом Побук, сотня Дудинського. Коло Поляниці здержує їх сотня Барана. Дня 28 жовтня відбивають УСС (сотня Сроковського) у російські військав гору Ключ, коло Сколя, де був короткий, але кривавий бій. Сотня мала 13 убитих і 14 ранених, між ними і командант сотні. Тяжкі, але успішні бої були на горі Комарницьке під Синевідськом при кінці жовтня і з початком листопада, де стояли сотні Дідушка і Дудинського7.
Під сильним натиском російських сил фронт пересунувся в листопаді далеко в глибину Карпат. На Бескиді підготовано нові оборонні позиції, а УСС мали стримувати поступ ворога і стежити за його рухами та його силою. В той спосіб побіч нормальної служби в бойовій лінії, УСС доручено як головне завдання прикордонну службу. Цей період стрілецького життя тривав коло три місяці, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року.
Виконуючи прикордонну службу, УСС весь той зимовий час повнили також звичайну фронтову службу. Поодинокі сотні перекидала команда на загрожені місця фронту, де УСС здержували російські наступи. 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі та глибоких снігів перейшла через найвищий верх в тій околиці, гору Пікуй (1405 м.), до села Ботелка, де відбила сильний ворожий наступ. 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужоцького переходу, де раніше розгромлено австрійські війська. Сотня Будзиновського мала тоді поважні втрати в убитих і ранених8.
На фронті гірських хребтів Кливи, Маківки і Плішки, настала зміна положення, коли сусідні на захід німецькі дивізії здобули 24 квітня, після довгих, кривавих боїв гору Острий Верх, загрожуючи російським військам вдертись у долину Орави й Опору. Щоб витиснути німців із зайнятої гори, Російські війська почали значними силами наступ на гору Маківку, якої два західні верхи були обсаджені австрійськими і мадярськими частинами.
Наступ на Маківку російські війська почали вночі з 28-го на 29-го квітня 1915 р. Проломивши фронт, зайняли частину гори силою одного полку. Для рятування фронту до протинаступу відправлено із І куреня сотні Букшованого, Дудинського, Носковського і Семенюка, а з ІІ куреня сотні Будзиновського і Мельника та частину сотні Левицького. Несподіваним сильним ударом, після одногодинного кривавого бою, сотні Будзиновського і Мельника відбили втрачені позиції на верху гори, незважаючи на сильний вогонь ворога та промощуючи собі шлях у рукопашній боротьбі на багнети. Одночасно на лівому крилі бою І курінь відкинув російські військав через річку Головчанку. На полі бою лягло багато вбитих, а в стрілецькі руки попало кілька скорострілів та кількасот полонених9.
Наступного дня 30 квітня, після сильної артилерійської підготовки, ворог продовжував наступи на праве крило Маківки. Стрільці відбили всі ворожі наступи та здобули того дня три скоростріли і захопили 173 полонені та спричинили російським військам великі втрати в поранених. Поновлювані наступи ворога на другий день, 2 травня, не змогли видерти Маківки із стрілецьких рук.
В тих кривавих боях від 29 квітня до 2 травня втратили УСС 42 убитих, 76 ранених і 35 полонених. Багато молодих стрілецьких старшин, підстаршин і стрільців визначились в них своєю непохитною вояцькою поставою. Це були чотарі Мельник, Гнатевич, Сушко, Кучабський, Каратницький, Артимович, Яримович, хорунжі Степанівна, Тучапський, Яремкевич, О.Коберський, Свідерський, О.Навроцький, дес. Радович, Опока і Вербняк, стрільці Кривий, брати Зітинюки, Саджениця, С.Терлецький10.
Чотириденний бій на Маківці закінчився блискучою перемогою Українських Січових Стрільців над російськими полками. У цьому бою брали участь і інші частини союзних армій, та тягар і весь дух перемоги в цьому бою лежав по стороні УСС.
3.2. Бої на Поділлі
Того ж дня, коли УСС кінчали свої переможні бої на Маківці, розпочали війська Центральних Держав у Західній Галичині велику протиросійську офензиву глибоким проривом під Горлицями. Після тримісячного побуту в районі Славсько-Маківка-Татарівка, - обидва курені УСС вирушили за ворогом, що уступав через Тухлю, Камінку, Тисів - у напрямі Болехова11.
28 травня відійшли до бойової лінії - І курінь під Лісовичі і ІІ курінь на північ від Гузієва. Російські війська почали сильні протинаступи. В бою під Лісовичами мав І курінь великі втрати в убитих, ранених і полонених. ІІ курінь мав також втрати в убитих під Гузієвом і стримав наступаючих масою російські військав на залізничому шляху під Болеховом. Після здобуття німцями Огрия дня 3 червня УСС попрямували в авангарді ХХV корпусу на Калуш і Галич, промощуючи шлях у боях із сильними ворожими задніми сторожами. Спинились у викторівських лісах під Галичем. Внедовзі покинули російські війська оборону Галича. Дня 27 червня Українські Січові Стрільці увійшли перші до княжої столиці.
В той же час в організації УСС настала деяка зміна на краще. На основі розпорядку Начальної Команди з дня 9 серпня, злучено обидва дотепер самостійні курені, та створено "І-ий полк Українських Січових Стрільців", як бойову одиницю. Командантом полку призначено дотеперішнього команданта І куреня отамана Гриця Коссака. Це піднесло також престиж Стрілецтва. Дня 22 серпня був виданий перший полковий наказ. Але ця зміна не виправдала зв'язаних з нею надій про поширення організації УСС до одної бршади, бо, не зважаючи на енергійні старання президії ЗУР та Української Бойової Управи, вони не змогли добитися в австрійської військової влади аж до розпаду Австрії згоди і дозволу навіть на організацію третього куреня. Були обіцянки про поширення УСС, але їх ніколи влада не дотримувала. Польський легіон в тому ж часі творив три повні полки піхоти, крім частин кавалерії і артилерії12.
В половині серпня перейшов полк УСС на становище до Завалова та біля Маркової. Почались нові затяжні бої, що тривали приблизно до половини листопада. На відтинку полку УСС, перед Заваловом і Марковою збудували російські війська три ряди окопів із сильними дротяними загородами.
Дня 27 серпня розпочався на всьому фронті загальний наступ військ Центральних Держав. Під охороною сильного артилерійського вогню, ІІ-ий курінь перейшов Золоту Липу. Перший випад виконав чот. І.Балюк з своєю чотою на осередок московських укріплень, вдерся в перші становища і пігнав зі своїми стрільцями до дальших становищ на горі. Тут він і згинув, саме в хвилині, коли добиравсь до останніх ворожих позицій. УСС опанували всі ворожі становища та відбили три сильні протинаступи13.
На другий день рушив весь фронт у напрямі Стрипи. Після переломання завзятого спротиву ворога на різних місцях відступу та після відбиття деяких навіть сильніших його випадів (напр., на І курінь дня 31 серпня під Буркановом), полк УСС станув дня 2 вересня над Стрипою і звідси рушив за відступаючим ворогом в напрямі ріки Серету. У своїм поході з-над Золотої Липи І курінь перейшов через Голгоче, Котузів, Бурканів, Пантелиху і дійшов до Заздрости і Тютькова. ІІ курінь, що йшов через Підгайці, Маловоди, Семиківці, дійшов до Настасова і Людвиківки. В цьому поході брав також участь відділ кінноти УСС, під командою чот. Р.Камінського, що своєю відважною поставою у бою та в атаці під Брикулею дня 3 вересня проти переважаючих сил російської кінноти, здобув особливе признання і похвалу у вищої команди14.
Щоб здержати дальший похід союзних військ, кинулися російські війська 6 серпня до протинаступу на цілому фронті ХХV корпусу. Австрійські війська відступили після першого удару. Відступ охороняв також полк. УСС. Після тяжких змагань з переважаючою ворожою кіннотою та п'ятиденних ар'єргардних боїв І курінь зайняв становища на мостовому причілку в Соколові, а ІІ курінь зайняв такі становища в Семиківцях. Фронт опинився над Стрипою15.
14 вересня розпочали російські війська продовження свого великого наступу. Забравши в полон цілий полк мадярів, зайшли далеко на зади, зайняли Соколів та з трьох сторін окружили І курінь. Сотні відбивались завзято. Сотня І.Чмоли попала в полон із своїм заслуженим командантом. Сот. Горук в останній хвилині вирятував курінь із окруження та випровадив його лівим берегом Стрипи до Соснова. Багато стрільців тоді потонуло у Стрипі, коли зі степу насунула маса російської кінноти. В цьому бою під Соколовом втратив І курінь 170 бойовиків вбитими, раненими і полоненими. Того самого дня відбив ІІ курінь кілька ворожих наступів на мостовий причілок у Семиківцях16.
Після цього полк УСС, що вийшов з повищих боїв дуже ослаблений та з великими втратами, перейшов на однотижневий відпочинок до Вівся, де переведена була згадана вище реорганізація УСС в один полк, під командою от. Гриця Коссака.
Після попередніх двох великих московських протинаступів, що спинились на Стрипі, почали російські війська 7 жовтня нову офензиву на фронті ХХV корпусу. Головний удар спрямували на Семиківці, засипуючи становища над Стрипою вогнем кількадесятьох артилерійських батерій, що тривав три дні без перерви. Російські військав відбито. В цих боях брали участь дві сотні ІІ куреня, що боронили мостового причілка. Решта сотень обсадила в критичній хвилині загрожені відтинки фронту. Під час тих боїв згинули від артилерійських стрілен м. ін. хор. С.Яремкевич, б. пластун зі Львова, та дес. В.Білинський, б. пластун з Самбора17.
На цьому бою закінчилась безпосередньо фронтова служба УСС в 1915 році. Полк УСС перейшов спершу в запас дивізії, а в другій половині листопада перенесено його на зимовий постій до села Соснова над Стрипою, де перебув майже пів року, до половини травня 1916 року.
Під час постою УСС в Соснові настала зміна в команді полку УСС. На місце дотеперішнього команданта полку отам. Гриця Коссака, призначено нового команданта отам. Антона Вариводу, що прибув до Соснова в середині березня 1916 р., рівночасно з другим австр. старшиною сот. Омеляном Лисняком. Новий командант був старшиною по професії. Він постарався про дозброєння УСС скорострілами і мінометами, яких вони досі не мали. Але незабаром показалось, що через свій австрійський патріотизм та слабі зв'язки з українством, він не надавався на команданта УССтрільців18.
В середині травня перейшли чотири сотні ІІ-го куреня, а пізніше і сотні І куреня на становища "Весела" за Стрипою, які лучили мостові причілки Соснів і Бенева. Окопи були тут дуже сильно закріплені. Перед головними становищами були збудовані висунені заборола, що творили самостійні точки опору. Російські позиції були далеко. Між фронтами простягався рівний степ, зарослий високою травою. На фронті не було боїв, крім перестрілки стеж. Щоночі виходив у передпілля т. зв. ловецький загін з хор. М.Мінчаком. Досить жива була діяльність артилерії і летунства. УСС повнили охоронну службу в окопах, на висунених заборолах і польових сторожах та розбудовували і закріплювали власні становища. На "Веселу" прибув вперше відділ чотирьох стрілецьких скорострілів з хор. Ф.Черником, та відділи мінометів. Вільний від служби час використовувано для вправ у новітній тактиці оборони і наступу. Тоді ж зорганізовано курс ддя підстаршин під проводом чот. Б.Гнатевича, що був добрим вишкільним фахівцем19.
В червні і липні панував на фронті ХХV корпусу, в склад якого входили становища на "Веселій", спокій. В тім часі розпочало командування російської армії під проводом ген. Брусілова загальну офензиву в двох напрямах: Луцька і Бродів і на полудні в напрямі Станиславова і Чернівців. В обох напрямах розбив Брусілов австрійські війська та протягом двох місяців безнастанних боїв загнався глибоко в терен Волині, Гадичини й Буковини. Весь той час фронт ХХV корпусу не рухався. Внаслідок глибоких вломів, що їх зробила російська армія наліво і направо, ХХV-му корпусові грозив обхід крил, і тому наказано йому й іншим частинам Південної Армії відійти з-над Стрипи на лінію Завалів-Золота Липа-Ценівка20.
11 серпня ввечорі УСС з жалем покинули свої становища над Стрипою, над будовою і укріпленням яких вони сильно напрацювалися. На другий день опівночі вони прибули до Потутор. Полк дістав наказ зайняти становища на горбах по правому березі річки Ценівки, означені як верхи 399, 327 і 348. Найвищою точкою тих горбів є верх Лисоня, через те всю систему горбів називають Лисонею. Австрійське командування, хоч сподівалося заздалегідь відстyпу з-над Стрипи, не тільки не подбало про приготування хоч найпримітивніших окопів, але навіть не зазначило лінії нових становищ. Полк УСС почав копати стрілецькі рови.
Битву на Лисоні почали російські війська, як одну з бойових акцій загальної Брусіловської офензиви. Метою російського командyвання було опанувати узгір'я між річками Ценівкою і Золотою Липою, сфорсувати Золоту Липу і зайняти Бережани.
Бої почалися ввечорі 2 вересня 1916 р., наступом 113-ої пішої дивізії під командою ген.-ляйтенанта Тимченка. В склад цієї дивізії водили полки: 449-ий, 450-ий Зміївський, 451-ий Пирятинський і 452-ий.113 Австрійських становищ боронили 35-ий полк (золочівський) і 310-ий полк мадярських гонведів. Ворог прорвав лінію і розгромлені полки відступили на великому відтинку лисонського узгір'я до запасних окопів, а деякі - ще дальше21.
Ще того ж самого вечора вислано на Лисоню з полку УСС, що стояв, як запас дивізії, в Посухові, дві сотні І куреня: 1-шу пор. Р.Сушка і 2-гу пор. А.Мельника. Сотня Сушка вже вночі почала бій в лісі, що лежить на полудне від верха 399. Серед змагань за запасні окопи сотню розбито, і її більшість з командантом сотні попала в полон.
Назустріч ворогові вийшла з яру 4-та сотня сот. О.Будзиновського, яка розвинувшись у бойову лінію, на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до, стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах. Після завзятого і кривавого бою полягли всі команданти чот - хор. Юліян Соколовський, поцілений в серце, хор. Іван Максимишин та пхор. Б.Романишин, оба смертельно ранені в чоло, - та половина підстаршин (м. інш. Мальований, Алексевич і інші), і багато стрільців. Кількадесят було ранених. Російські війська зійшли аж до яру і тут полонили команду І-го куреня, сот. О.Лисняка, і частину сотні Будзиновського22.
В тій дуже загрозливій ситуації штаб дивізії кинув до бою на Лисоню свій останній запас - ІІ-ий курінь УСС, що після подій з 14 серпня закваліфікований був як "робітничий". Курінь вийшов із Посухова по 9-ій год. перед пол. та широчезною розстрільною рушив в загрожений відтинок фронту, верх 348.
В склад ІІ-го куреня входили сотні: 5-та сот. Романа Дудинського, 6-та пор. 3енона Носковського і 7 -ма пор. Осипа Яримовича.
По дорозі до місця пролому, одна чота 5-ої сотні під проводом хор. Євгена Ясеницького рішучим ударом в ярі розбила ворожі відділи і звільнила полонену команду І-го куреня та частину сотні Будзиновського. В дальшому наступі відсунув курінь переважаючі російські сили назад, на хребет горбів та зайняв запасові становища. Один фрагмент із дальших боїв ІІ-го куреня так змальовує стрілецький історик: "Частина 6-ої сотні наступала з північного заходу на горбок 348. Але до вершка їй дійти не поталанило; ворог присипав її таким лютим вогнем, що стрілецька розстрільна не могла виконати ніякого успішного руху. На здобутому просторі відділ закріпився в силі півтора чоти під командою хор. Ярослава Кузьмича. Незабаром російські війська повели на цю жменьку ряд лютих протинаступів, знищили її і знову затріюмфували на цілім горбі 348. Але аж тоді, коли вилетів кріс із мертвих рук останньому його оборонцеві. Разом зі своїм до божевілля хоробрим відділом наклав тоді головою і хор. Кузьмич"23.
Після повторних наступів, які не вдалися, ІІ курінь зайняв запасові становища на західньому склоні горбів. Курінь мав значні втрати у вбитих і ранених. Ранені були також два команданти сотень, сот. Дудинський і пор. Яримович. Уся описана вище бойова акція полку УСС тривала до полудня 3 вересня.
Коли на лівому крилі стрілецького фронту прорвались російські війська в лісі, тоді надійшла в під могу І-ому куріневі технічна сотня УСС під командою чот. І.Сіяка та скорострільна чота хор. Ф.Черника, які відперли тут ворога24.
Пополудні бої припинилися. Російські війська, які мали до полудня великі невдачі та криваві втрати, не продовжували того дня наступів. Ворожі сторони приготовлялись до нових боїв.
Бої полку УССтрільців на Лисоні в дні 3 вересня - були рішальними для дальшого розвитку бойових дій на цім відтинку фронту. Розгром і паніка австрійських стягів під враженням великої ворожої переваги - могли бути ліквідовані тільки енергійною, з високими бойовими прикметами військовою частиною, яка своєю незломною, моральною поставою стримала б розгін переважаючих сил переможного ворога. УССтрільці цього доконали25.
Під вечір прийшли підкріплення для оборонців Лисоні: два австрійські курені і один курінь 4-ого баварського полку.
На другий день вранці рушили до наступу на головні ворожі становища УССтрільці та німецькі, мадярські й австрійські стяги. Наступ вдався та перші окопи над Ценівкою були здобуті, взято полонених і скоростріли, але через брак координації та пасивність деяких стягів, російські війська вдарили з боків і наступаючі групи мусіли вернутися з великими втратами до вихідних позицій. Між раненими був також чот. Гнатевич26.
Щойно ввечорі того ж дня, коли австрійське командування підтягнуло під фронт багато батерій артилерії, почався загальний наступ на перші становища. Наступ піхоти попередив гураганний вогонь артилерії, включно з двома 30.5 центим. мерзерами, що тривав пів години. Таку страшну концентрацію вогню і заліза на невеликому відтинку фронту прийшлось учасникам, мабуть, вперше бачити. Правдиве пекло пройшло понад ворожі позиції. Коли піхота рушила до наступу, майже без бою здобуда головні становища. Дводенна битва за Лисоню і Бережани скінчилася перемогою, яку вирішили у великій мірі УСС. Вони виграли також великий бій за свою честь, та добре ім'я.119
Але та перемога вимагала дуже багато жертв УССтрільців, які окупили її втратою більш як половини свойого бойового стану. З 44 старшин остало тільки 16 здорових. Загальні втрати УСС виносили понад 700 людей. Битва на Лисоні - це була найбільша бойова операція в історії УССтрілецтва та найбільш кривава. Своїми розмірами, тереновим характером, численністю бойовиків та вищою бойовою якістю ворога, вона значно перевищила бій на Маківці.
3.3. Українські січові стрільці в запасі
В кілька днів після битви перейшли УСС до Посухова в запас дивізії. Але вже 16 вересня, коли російські війська заатакували становища турецької дивізії120 на Диких Ланах та вломились глибоко в першу і другу лінію турків, УСС пішли до протинаступу, відбили з іншими стягами обі турецькі лінії та полонили понад 250 російські військав. Визначились при цьому також щойно прибулі з Коша новобранці.
Після бою на Диких Ланах перейшов полк УСС на становища в Потуторах, які 14 серпня займав ІІ-ий курінь. На право від УСС стояла турецька дивізія; а на ліво займав становища 310-ий мадярський полк. Після кількох спокійних днів, розпочали російські війська новий нагальний наступ в тім самім місці, що й попередніх разів. Підготовивши його довготривалим гураганним вогнем артилерії, вони проломилися 30 вересня на широкому фронті 310-го полку, зайняли становища і взяли полк в полон27.
Після того російські війська вдарили на полк УСС від тилу, оточивши Потутори з трьох сторін. Після завзятої чотиригодинної оборони, не діждавшись ні відсічі, ні доповнення стрілива, полк УСС попав у ворожий полон. Із цілої залоги Потутор врятувались тільки команда полку і кількадесят стрільців, що прорвалися з чот. Г.Трухом крізь ворожі сили. Після потуторівської катастрофи відійшли останки полку з обозом і іншими частинами під командою чот. І.Цяпки до Коша і до Вишколу УСС, які стояли в Пісочній і Розвадові над Дністром.
На фронті під Бережанами остала тільки технічна сотня УСС. Одночасно відійшла приблизно в тім самім часі з Вишколу на фронт в буковинських Карпатах новостворена т. зв. Гуцульська сотня, що перейняла в свої руки бойовий стрілецький прапор. Особливо відзначилась вона в бою 1 грудня поблизу гори Присліп, через яку провадив головний шлях з Буковини на Семигород. Разом з 1 полком німецьких гренадирів, що воювали колись з УСС під Маківкою, Гуцульська сотня розгромила великий московський наступ. Під час одної артилерійської перестрілки згинув командант Гуцульської сотні пор. д-р О.Левицький. Дня 27 червня 1917 р. від'їхала вона на фронт під Конюхи, де почалась т. зв. офензива Керенського28.
Після потуторської катастрофи, залишенці з полку УСС, яких остало около 150 людей, переїхали до Коша в Пісочній коло Миколаєва над Дністром. Усі здорові старшини і стрільці створили вишкільну групу УСС В Розвадові і Верині над Дністром. Їм прийшлося започаткувати важне діло відновлення формації УСС. Великі втрати треба було доповнити й заступити новим елементом, дещо молодшим, менше цінним під ідейно-громадським оглядом та недосвідченим, але зате краще вишколеним модерно, здисциплінованим та з більшим військово-технічним знанням.
Дотеперішній вишкіл УСС був недостаточний. Перші сотні відходили на фронт після короткого, дво-тритижневого формального вишколу. Цей ніби-вишкіл не давав стрільцям найосновнішої підготови до практичної служби на фронті. Переважна частина УССтрілецтва щойно в полі, при фронтовій службі, вишколювалась в воєннім ремеслі та здобувала знання бойової практики29.
Спершу керував вишкільною справою окремий відділ у Коші. Властивий Вишкіл, як самостійна установа, почав працювати в листопаді 1915 р., а в січні 1916 р. обняв його команду от. Мирон Тарнавський. Та цей вишкіл ведено перестарілими австрійськими методами, вперто тримаючись регyлямінової теорії та старих формальних постанов, не звертаючи уваги на багатий досвід дволітньої війни.
Щойно в другій половині 1916 р., коли вишкільну справу ХХV корпусу, в склад якого входили УСС, перебрало в свої руки німецьке командування, тоді також і Вишкіл УСС перейшов на німецьку систему військового навчання. Вишкіл поповнювався новобранцями, присиланими з Коша та виздоровцями, що після вересневих боїв під Бережанами верталися з шпиталів. Чисельний стан Вишколу швидко збільшувався. До березня 1917 р. було вісім сотень.
Навчання тривало два місяці і було інтенсивне. Інструкторами були німецькі старшини і підстаршини по два на кожну сотню. Один старший німецький підстаршина вів підстаршинський курс, командуючи при цьому поправно українською мовою. Крім того, проходили старшини і підстаршини різні спеціяльні курси (пробойові, боротьби з близька, скорострільні, мінометні, протигазові й інші) під проводом німецьких старшин. Для підхорунжих і підстаршин відбувався ще окремий, дуже суворий підстаршинський курс у Роздолі. Старшини УСС проходили курс у Трускавці. Крім того, поза пляном німецького вишколу, від початку 1917 року відходило систематично до школи запасних австрійських старшини у Єгерндорфі на Шлезьку по кільканадцять підхорунжих і підстаршин30.
Програма вишкільної науки обіймала всі галузі військового знання, потрібні в війні. Основною методою навчання був індивідуальний вишкіл стрільця, якого метою було виховати бойовика, що самостійно думає і діє. Крім цього, введено також взаємне навчання, що виробляло в стрільців почуття самопевности і вчило кожного стрільця командувати. Вишкіл ведено в малих групах. При навчанні узгляднено найновіші здобутки війни. Зокрема більшу увагу звернено на боротьбу ручними гранатами, яка стала окремим предметом навчання. В кожній сотні вишколювалась пробойова чота, на основі найновішого досвіду наступальної тактики. Навіть навчання правильного уживання кріса та стріляння відбувалось тепер на підставі нових засад. Солідна німецька метода не занедбувала найменших деталів вишколу, включно до поведінки стрільця в службі і поза службою, його зовнішнього вигляду, вояцької постави, стану його виряду, точно сти в виконуванні наказів та якости дисципліни31.
Вишкіл поодиноких сотень кінчився докладною провіркою їх бойової справности, яку переводив командант німецького Армійського Вишколу. Він випитував і переглядав кожного стрільця одинцем. Стрільців уставляли до перегляду не в лаві, як це було в австрійськім вишколі, а в кількаметровім віддаленні один від одного. Після оцінки боєсправности сотні, її відсилали на фрон
Після вишколу німецькою методою, Стрільці перевищали справністю і знанням воєнного діла австрійські відділи. Доказом на це є факт, що австрійські вишкільні осередки просили визичити їм сотню УСС, як показову. Так, напр., 44 сотня була один місяць (липень 1918) в Великій Висці біля Єлисаветгороду, як зразкова сотня для чотирьох австршських куренів корпусу.
Стрілецькі старшини і підстаршини, опанувавши цілу систему німецького вишколу, далі самі керували усією вишкільною справою. У Вишколі був тоді гурт старшин і підстаршин-фахівців вишкільного діла, які перетворили військово непідготовану формацію на повновартісну бойову одиницю. УССтрілецтво скористало багато з науки, яку йому дали досвідчені старшини і підстаршини одної з найкращих світових армій. Воно засвоїло прекрасно набуте знання, та, доповнивши його тими духовими прикметами, які воно само виплекало впродовж дворічної боротьби, стало зразковою бойовою формацією. Вишкіл УСС пройшло багато тисяч української молоді та виховались на добрих бойовиків32.
Коли восени 1918 р. Україна готовилась до боротьби проти відновлення єдиної неділимої Росії, тоді Вишкіл УСС передав Січовим Стрільцям у Білій Церкві своїх найкращих вишкільних фахівців-інструкторів, які своїм знанням і досвідом в великій мірі причинились до піднесення боєздатности Загону Січових Стрільців та до славної Мотовилівської перемоги.
Одночасно став Вишкіл центром відновленого після вересневих боїв УССтрілецтва. Він займав села: Розвадів, Веринь, Надітичі і Рудники. З початком березня 1917 р. відійшли на фронт під Куропатники шість вишколених сотень, а до весни 1918 р. було в Вишколі знову два і пів куреня боєздатних стрільців. Крім фахово-військової праці, було там також буйне ідейно-духове життя. Курси неграмотних, наука рідної історії і географії, широка національно-освідомна робота в сотнях, інтенсивна праця Пресової Кватири, виступи стрілецької оркестри, товариські гутірки і дискусії - були також важним виховним чинником. Тут постали також одні з найкращих стрілецьких пісень Р.Купчинського, Л.Лепкого і М.Гайворонського33. Після відходу от. М.Тарнавського в поле, командантом Вишколу був пполк. К.Слюсарчук, а після нього от. Г.Коссак і пор. С.Краснопера.
ВИСНОВКИ
Отже, в передвоєнній стрілецькій формації почались уже творити усі характерні духово-моральні особливості майбутніх УСС і СС та нового типу українця. Ясний і повний віри ідеалізм, сміливий життєрадісний молодечий розмах, революційний оптимізм, бойовий дух, глибока відданість ідеї, щире почуття товариської солідарності, шляхетна взаємна терпимість, толерантність та пошана різних світоглядів та політичних ідеологій, дух посвяти і саможертвенності в боротьбі за національні ідеали - це був цінний духово-ідейний вклад передвоєнного Стрілецтва, що в процесі майбутньої збройної боротьби став змістом "стрілецької душі".
В середньошкільних стрілецьких кружках виховались та виросли ідейно майже всі пізніші визначні Українські Січові Стрільці, які творили багатий духовий зміст стрілецького життя та надавали напрям його політичній думці та громадсько-моральній поставі. Ідейно-духове надбання здобуте кружках, стало пізніше, в процесі боротьби та духового зростання Українських Січових Стрільців, одним з основних елементів стрілецької ідеології.
Вихована на ідеї, що справа майбутнього самовизначення та оборона її законних прав можлива лише власними силами, галицька молодь починає ставитися серйозно до військово-патріотичного виховання.
Увесь дальший розвиток українського стрілецького руху, а зокрема його історичних бойових формацій: УСС і СС - йшов по тій ідейній лінії, що була накреслена його молодечими основоположниками при його народженні.
Ідея самостійної української держави стала уже на кінець 1912 р. актуальною програмою нового стрілецького руху та поширювалася словом і друком серед мас молоді і всього громадянства. 3 хвилею заснування в березні 1913 р. першого стрілецького товариства стрілецький самостійницький рух пішов уже широко в народні маси.
Дух безкомпромісної боротьби за незалежність, орієнтація на власні сили нації, безперервний зв'язок із життям народу та розуміння його інтересів, послух єдиній, народом створеній державній владі, довір'я до старшинського проводу, оперте на довшім співжиттю, товариський дух січового братства - всі ці духові елементи зв'язували все січово-стрілецьке військо в одну історичну формацію, в одну ідейну громаду від початків його існування аж до його ліквідації та через тяглість особового складу витворили особливу, передову, історичну військову формацію, воєнно-бойового, державно-політичного та громадсько-ідейного значення.
Передвоєнне Стрілецтво фактично підготовило та одушевило своєю революційною ідеєю - великий український воєнний зрив у серпні місяці, 1914 року, надаючи йому вироблені організаційні рамці і форми та багатий зміст переведеного вже ним військового діла, і передаючи йому свою історичну назву: Українські Січові Стрільці. Українське Січове Стрілецтво це в першій мірі спільне почуття відповідальності, що керувало усією поведінкою УССтрільця. Тільки це почуття могло бути вирішальною силою, що зібрала тисячі української молоді в рядах УССтрілецтва.
В стрілецтва було глибоке почуття обов'язку супроти своєї батьківщини. Був це той моральннй наказ, який зв'язує одиницю з громадою, до якої вона належить, і каже їй бути діяльною, працювати і нести жертви для добра і щастя своєї спільноти. стрілецтво взяло на себе обов'язок праці і боротьби за визволення України і за її незалежну державність. І цей обов'язок воно добровільно з гордістю виконувало. І коли хтось говорить про гордість стрільців, то була це в першій мірі свідомість чесно і совісно виконаного обов'язку. І тепер, коли б хто-небудь хотів критично оцінити, зганити чи хвалити минулу працю і боротьбу стрільців, то він може це зробити, тільки даючи пряму відповідь на питання: чи стрільці виконали чесно даний їм долею у свій час національний обов'язок? І нічого більше живі ще УССтрільці від сучасного громадянства вимагати не повинні.
І вкінці, тим найсильнішим, могутнім моральним мотивом Стрілецького визвольного чину була віра стрільців у їх ідею та в її перемогу. Це той незбагнутий духовий елемент, що коріниться в глибині людської душі та є джерелом моральної сили людини, її рішальним дорадником та чудесною зброєю, що переборює усі труднощі, перешкоди і ворожі сили, та веде людину до перемоги.
Глибока віра стрільців в перемогу їх основної ідеї - у визволення України і її щасливе майбутнє, виросла з їх патріотизму, гарячої любови батьківщини та бажання бачити її вільною. Вони вірили в успіх їх тяжких зусиль і ця віра давала їм силу переносити всі удари долі. Вона загрівала їх до жертвенної праці та до геройських подвигів. Неспожита віра в ідею була джерелом їх одушевлення та перемоги на Маківці, на Лисоні, під Вовчухами, в Києві та під Мотовилівкою. Вони вірили, що "ідея, що їй у жертву кров пролито, ніколи не вмірає і з історичною конечністю мусить побідити.!"
І та сама глибока віра стрілецтва в їх визвольну ідею та в її перемогу кріпить нас і тепер, в добу великого лихоліття українського народу. Ми чуємо ще сьогодні живі і бадьорі слова із стрілецької землянки в Карпатах, що їх під Великдень 1915 р. писали з-під Маківки стрільці сотні Вітовського до Президії Союзу Визволення України: "Ми віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво - то ще ніщо не пропало!"
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
Джерела:
Антольогiя стрiлецької творчости / За ред. Л.Геца та Б.Крижанiвського. – Постiй Вишколу УСВ, 1918 та iн.
Вісьта-вйо! (Сміються Українські Січові Стрільці. – Тернопіль, 1992.
Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Дiло, 1934. – 392 с.
Олена Степанів – Роман Дашкевич: Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009. – 654 с.
Стрiлецька Голгофа: Спроба антології / Упоряд., авт. вступ. ст. і прим. Т.Ю. Салига. – Львів: Каменяр, 1992. – 500 с.
Стрiлецькi пiснi. Пiсенник. – К.: Музична Україна, 1992. – 276 с.
Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1956. – 644 с.
Червона Калина. Лiтературний збiрник Українського Сiчового Вiйська. – Кiш УСС, 1918
Як з Бережан до кадри. Стрілецькі пісні Романа Купчинського. – Тернопіль. 1990
Література:
Арсенич П. Сiчовi стрiльцi. – Iвано-Франкiвськ, 1990. – 376 с.
Великочій В., Гаврилів Б. Дмитро Вітовський (1887-1919): Док. нарис. – Коломия: Вік, 1997
Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955. – 298 с.
Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Дiло, 1934
Голубець М. Рiк грози i надiй 1914. – Львiв: Укр. бiблiотека, 1934
Горак Р. Дмитро Вiтовський // Дзвiн. – 1992. – № 1-2. – С. 130-142
Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990
Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К.: Либiдь, 1992. – 340 с.
Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Захiдних Землях України зi спогадами й життєписами членiв Комiтету Виконавцiв Листопадового Чину. – Нью-Йорк—Ванкувер, 1973
Заброварний Б., Бернадський Б. Вклад Січових Стрільців у розвиток національної освіти на Волині / Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. Вип. 1. – Луцьк, 1995. – С.63-68
Каліщук О. Культурно-освітня діяльність українських січових стрільців на Волині: археографія питання // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - № 3. – Луцьк, 2000. – С. 80-83
Крип’якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. – Львiв: Свiт, 1992. – 578 с.
Лазарович М. Зародження українського стрілецького руху в Галичині: причини і наслідки // Розбудова держави. – 1996. – №3. – С. 53-58.
Лазарович М. Культурно-просвітницька діяльність Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни. – Тернопіль: Тайп, 2003. – 114 с.: іл.
Лазарович М. Літературно-видавнича діяльність Українських Січових Стрільців // Дзвін. – 2001. – №2. – С. 125-133
Лазарович М. Організація Українських Січових Стрільців // Тернопіль. – 1995. – № 4. – С. 61-64.
Лазарович М. Просвітницька діяльність Січового Стрілецтва серед українського народу в роки Першої світової війни // Визвольний шлях. – 2000. – №3. – С. 20-42
Лазарович М. Українські січові стрільці в період розгортання національної революції в Наддніпрянщині: 1917-1918 роки // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (Зб. ст. ). – К. , 1999. – Вип. 5. – С. 172-186
Лазарович М. Українські січові стрільці в революційних подіях у листопаді 1918 р. в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 40-52
Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000
Лазарович М., Лазарович Н. «Машерують наші добровольці…» – Тернопіль: Тайп, 2003. – 142 с.: іл.
Липа Ю. Призначення України. – Львiв: Просвiта, 1992. – С. 215
Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва. – Львiв: Каменяр, 1990
Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992
498 с.
Макарчук С. Сiчовi Стрiльцi: Що стоїть за легендою? // Наука i суспiльство. – 1990. – № 3. – С. 20-24
Макарчук С. Сiчовi Стрiльцi: Що стоїть за легендою? // Наука i суспiльство. – 1990. – № 3. – С. 20-24.
Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. УСС на Тернопiльщинi. – Тернопiль, 1991 та ін.
Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – С. 88-100.
Назарук О. Над Золотою Липою. В таборах Українських Сiчових Стрiльцiв. – Б. м., 1918
Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. – Львiв, 1916
Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1956
Соловйов О., Соловйов С. Українські Січові Стрільці на Волині // Науковий вісник ВДУ. – Луцьк, 1996. – С. 99-103
Тобiлевич С. Рiднi гостi. Спогади з побуту УСС на Степовiй Українi. – Львiв—Київ: Червона Калина, 1922.
Угрин-Безгрiшний М. «Етапна гiмназiя» Українських Сiчових Стрiльцiв. – Рогатин: Журавлi, 1928.
Українськi Сiчовi Стрiльцi, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича та iн. – Репринтне вiдтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – 562 с.
Ходак Д. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину // Лiтопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 45-49
Шухевич С. Видиш, брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС-iв). – Львiв: Червона Калина, 1930
Якимович Б. До початків відродження українського війська: стрийська сторінка в історії Українських Січових Стрільців // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. Вип. 5. – Львів, 1998. – С. 693-702
Якимович Б. З iсторiї УСС // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С. 58-63.