Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
47
донецький національний університет
БРЕДІХИН АНДРІЙ володимирович
УДК 94(82) “/1989”
ФОРМУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ
ПЕРОНІСТСЬКОГО РЕЖИМУ В АРГЕНТИНІ
(1946-1989 рр.)
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Донецьк –
Роботу виконано на кафедрі всесвітньої історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Добров Петро Васильович,
декан історичного факультету
Донецького національного університету
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Даниленко Віктор Михайлович,
завідувач відділу історії України
другої половини ХХ ст.
Інституту історії України НАН України
доктор історичних наук, професор
Камінський Євген Євменович,
завідувач відділу трансатлантичних досліджень
Інституту світової економіки
та міжнародних відносин НАН України
доктор історичних наук, професор
Бєловолов Юрій Григорович,
професор кафедри міжнародних відносин
та зовнішньої політики Донецького
національного університету
Захист відбудеться “23” листопада 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)
Автореферат розіслано “19” жовтня 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. У масовій свідомості і політичних ідеологіях різних держав, у тому числі пострадянського простору, періодично відтворюються прагнення громадян пов’язати позитивний соціально-економічний розвиток з особистостями і так званою “залізною” владою. При цьому демократія час від часу сприймається ними як гальмо на шляху економічної стабілізації і поступу, що стимулюється певною часткою національного політикуму. У цьому сенсі латиноамериканський, зокрема, аргентинський досвід особливо позначений застосуванням державними лідерами ідей і гасел, в яких економічний прорив за кризових умов подавався винятково крізь призму реалізації програмних засад, зазвичай пропонованих конкретними політиками, ніж політичними партіями і рухами. Аргентинська специфіка полягає також у тому, що циклічні кризові явища в економіці держави асоціювалися зі слабкістю влади і певних державних керівників, тим самим даючи прихильникам сильної руки у владі потужні аргументи для утвердження доцільності авторитаризму в його різноманітних проявах.
Інший аспект актуальності вбачається у повсякчасній потребі аргентинського соціуму у реформуванні політичної системи на фоні нестійкості політичних режимів, доволі тривалої відсутності консолідованої системи політичних партій і жорсткого протистояння між ними, що серйозно підривало можливість створення оптимальних умов для стабільного соціально-економічного розвитку.
У практичному значенні для України важливо, що політико-системний розвиток Аргентини сповнений прикладами застосування у міжпартійній боротьбі широкого спектру популістських обіцянок, зазвичай неможливих для реалізації.
Істотне значення для визначення актуальності має аспект персоналізації політико-ідеологічних пріоритетів аргентинського суспільства за умов критичного розколу між різними соціальними верствами та суспільної несправедливості, що стало первинним чинником популістської спрямованості пероністського руху і змісту програмних засад Хустисіалістської партії. Оскільки український історико-політичний дискурс останніх років багато в чому обертається довкола загрози непередбачуваного за потенційними наслідками регіонального розколу країни і руйнівного громадянського протистояння. А популярність і досить серйозні впливи антиглобалістських рухів у сучасній Аргентині, що активно використовують окремі елементи політико-ідеологічної спадщини Х.Д.Перона, перонізму і хустисіалістів, додають аргументованості такому підходу.
Зважаючи на актуальність теми дослідження, а також рівень її вивчення у вітчизняній і світовій історичній науці, автор здійснив спробу вирішити важливу наукову проблему, що полягає у встановленні і визначенні комплексу передумов, причин, обставин і чинників, що сприяли формуванню і перемозі демократичним шляхом відверто популістського режиму з властивими його лідеру авторитарними методами реалізації політичної влади.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах проблематики наукової роботи кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету, а саме комплексної наукової теми “Історія соціального і національно-визвольного руху країн Європи й Америки у XVII-XX ст.”(номер державної реєстрації 01860099079).
Об’єктом даного дослідження є політичний режим в Аргентині, що сформувався з 1946 року за керівництва генерала Х.Д. Перона.
Предмет дослідження –еволюція становлення пероністського режиму в причинно-наслідковій залежності між внутрішніми і зовнішніми умовами та чинниками впливу на громадську думку і державно-політичний істеблішмент Аргентини.
Метою дослідження є комплексний аналіз пероністського політичного руху і відповідного режиму влади, що передбачає розробку синтетичних уявлень щодо умов і обставин, які спричиняють циклічне повернення суспільства до підтримки популістських ідей і течій, а також політичного авторитаризму.
Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі дослідницькі завдання:
Завдання, поставлені дисертантом відповідно до наукової проблеми, визначили структуру роботи, зокрема, у ході їхньої реалізації підтвердили недоцільність дроблення розділів.
Хронологічні межі дослідження дисертант визначив, виходячи з реального історичного проміжку часу, в якому формувався, розвивався і модифікувався перонізм. Обрання нижньої межі - 1946 р. - зумовлене приходом Х.Д. Перона до влади. Верхня межа –кінець 1980-х років –пояснюється остаточною модифікацією перонізму і його адаптацією до нових суспільно-політичних і міжнародних обставин в умовах розпаду світової соціалістичної системи, а також перемогою неопероніста К. Менема на президентських виборах, що ознаменувала кінець класичної моделі перонізму і хустисіалізму. Певне порушення хронологічних меж викликане необхідністю відображення соціальних джерел перонізму та умов, за яких відбувалося становлення політико-ідеологічних переконань Х.Д.Перона і пероністського (хустисіалістського) руху, а також визначення особливостей практичної еволюції від перонізму до неоперонізму з приходом до влади послідовників його засновника.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на засадах історичного аналізу і синтезу тривалого періоду еволюції популярного політичного режиму влади автором розроблена концепція щодо стійко негативного впливу персоніфікації політичних ідеологій, рухів і партій на консолідацію демократичних суспільних відносин і стабільний соціально-економічний розвиток. Завдяки доступному масиву першоджерел і наукової літератури також доведено, що популізм, як вагомий чинник впливу на виборців, є стратегічно деструктивним стосовно всього комплексу життєдіяльності держави і суспільства, оскільки зосереджує загрозу зловживань владою за допомогою розробки, популяризації і використання відповідних ідеологічних та технологічних можливостей, хоча на початковому етапі становлення і під час передвиборчих кампаній це передбачає впровадження постулатів і обіцянок щодо розбудови держави загальнонародного добробуту і рівності.
У вітчизняній історіографії зроблена одна з перших спроб цілісного аналізу наявної історіографічної бази дослідження, що підтвердило відсутність системного підходу в історичній науці до визначення найефективніших методів дослідження еволюції політичних режимів. Дисертант довів, що домінування політологічної парадигми в дослідженнях такого роду створює підґрунтя для суб’єктивних суджень, узагальнень і висновків, які не завжди підтверджуються емпіричним матеріалом. Відмова від домінування міждисциплінарного підходу і переважна концентрація автора на традиційних методах історичного аналізу та синтезу дозволили розглянути досліджуваний об’єкт у комплексі причинно-наслідкових зв’язків.
Визначено особливості впливу наявних поглядів на перонізм і застосування політичними силами принципу персоніфікації режиму влади, що дозволило сформувати авторське бачення щодо незаперечних переваг тих партій і рухів, які розробляють і відкрито презентують перед громадськістю чіткі й чесні концепції, доктрини, стратегії і програми суспільного розвитку.
У дисертації з’ясовано та узагальнено причини конфліктного ефекту пероністського режиму влади, а також вказано причини прагнень аргентинських військових еліт безпосередньо брати участь у перерозподілі влади шляхом її насильницького захоплення та подальшого забезпечення проведення нових виборів.
Із сучасних позицій, без так званої антиімперіалістичної упередженості розглянуто найістотніші вектори впливу США на формування, розвиток і рівень стійкості або деградації певного політичного режиму в досліджуваній країні.
Отримано об’єктивні дані щодо історичних причин стійкості в аргентинському суспільстві принципу каудилізму або персоніфікації влади. З цією метою зроблено історико-політичний екскурс у часи становлення незалежності аргентинської держави і частково в її передісторію. Встановлено міцні зв’язки між характером політичних режимів в Аргентині та часом іспанської колонізації.
Критичному аналізу піддано спроби північноамериканських істориків звести проблеми нестійкості демократичної політичної системи в Аргентині винятково або переважно до особливостей національного і континентального світосприйняття, а також специфічного впливу католицького віросповідання.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що введені до наукового обігу конкретні історичні матеріали, узагальнені історико-політичні погляди, теоретичні положення і висновки, а також авторська концепція можуть бути використані відповідними органами влади України - задля уникнення і недопущення стратегічних помилок під час розробки державних програм розвитку, оскільки в роботі аргументуються фундаментальні відмінності між демократичними і популістськими підходами до забезпечення інтересів суспільства і громадян, доводяться безперечні переваги демократії над авторитарними моделями побудови режиму влади, незалежно від декларованих позицій, прагнень і намірів певних глав держав.
Дисертаційні положення і висновки можуть сприяти визначенню сутності політичних програм, які розробляються тими або іншими політичними партіями, рухами і міжпартійними блоками в нашій країні.
Матеріали проведеного дослідження можуть стати у нагоді при написанні вузівських підручників, монографій, узагальнюючих праць, підготовці лекційних курсів тощо.
Особистий внесок здобувача. Основні положення й висновки дослідження викладено в публікаціях автора загальним обсягом понад 27 друкованих аркушів, у тому числі у монографії, 23 статтях, які опубліковані у фахових виданнях ВАК України, та інших публікаціях.
Апробація результатів дослідження. Окремі положення та узагальнення розробленої автором наукової концепції були оприлюднені на наукових зібраннях, зокрема, на: Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії”(Луганськ, 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація та Україна”(Донецьк, 2004 р.); наукових конференціях професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідницької роботи (2005, 2007 рр.); XVI Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості”(Донецьк, 2005 р.); ІІ Міжвузівській обласній науково-практичній конференції “Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості”(Донецьк, 2005 р.); XVIII Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості”(Донецьк, 2006 р.). Отже, основний зміст дисертації пройшов апробацію в науковому середовищі і загалом отримав схвалення.
Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету.
Публікації. Основні положення дослідження знайшли відображення в монографії “Перонізм в Аргентині: від націоналізму до антиглобалізму (40-80-ті рр. ХХ ст.)”(Донецьк: ДІШІ, 2006. –с. (15,9 др. арк.)) та 23 статтях, які розміщені у фахових виданнях, та інших публікаціях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, 14 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 424 сторінки, з них основного тексту –стор.
основний зміст роботи
У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації та її зв’язок з науковою програмою, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні межі, розкривається наукова новизна обраної теми, а також практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ “Методологія, стан наукової розробки та джерельна база дослідження” є відправною точкою у проведенні дослідження.
Теоретико-методологічним підгрунтям дисертації є сучасні ідеї європейських та американських істориків, що полягають у доведеній доцільності і більш високій ефективності відображення перспектив розвитку держави і суспільства в агрегованому вигляді. У контексті всесвітньої історії наслідком такої агрегації історичного аналізу і синтезу є дескриптивне подання еволюції політичних систем і політичних режимів як важливих складових загальнонаціонального прогресу або його протилежної якості –регресії. Такий підхід обумовлений і самим об’єктом дослідження, яким, по суті, є політична система і політичний режим, сформовані в Аргентині в складні для неї часи адаптації до післявоєнних умов життєдіяльності держави і суспільства. За цих обставин існує необхідність цілісного розгляду цих двох історико-політичних конструкцій як передумов для виявлення причинно-наслідкових зв’язків. Розкладаючи елементи дослідження на логічні складові, дисертант, зрештою, прагнув вийти на опис і узагальнене відтворення перонізму, як явища громадсько-політичного життя Аргентини з безліччю якостей, які привертають увагу українського політикуму.
Крім цього, основу даного дослідження складає світоглядний принцип, який полягає у сприйнятті ідеї еволюційного розвитку, оскільки, на нашу думку, тільки таким чином можна створити цілісне уявлення про досліджуваний об’єкт і тим самим більш чітко визначити предмет наукової праці. Властивий для дисертації дослідницький дуалізм по осі “внутрішні і зовнішні чинники”, обумовлений тим, що Латинську Америку ззовні не можна зрозуміти без урахування двох найважливіших чинників змішаного характеру. Власне саму латиноамериканську спільноту неможливо характеризувати без врахування впливу колоніального минулого на формування держав, націй і народів. Тобто, така точка зору дисертанта побудована на діалектичному світосприйнятті, що означає: вивчаючи будь-яку латиноамериканську країну, дослідник має брати до уваги зовнішній, зокрема північноамериканський чинник.
Визначальними для дисертанта є й принципи історизму та об’єктивності. Використання принципу історизму дозволило розглянути предмет дослідження у контексті відображення передумов становлення пероністського режиму, закономірностей та тенденцій його розвитку. Згідно з вимогами принципу об’єктивності, враховувалися всі чинники й умови формування та еволюції пероністського режиму.
Автор використав як загальнонаукові, так і спеціально-історичні методи. Основним конкретно-історичним методом дослідження виступив історико-системний, відповідно до якого політика пероністів розглядається як система взаємопов’язаних та взаємообумовлених компонентів (напрямків, принципів, заходів) у конкретно-історичних умовах. Виходячи з того, що предмет дослідження (пероністський режим) вивчається як складна система дієвих зв’язків, провідний базовий метод дослідження почерпнуто з структурно-функціональної методології. Розв’язанню конкретних завдань на певних етапах дослідження слугували інші загальнонаукові та спеціально-історичні методи: аналізу і синтезу, порівняльно-історичний, хронологічний, логічний, описовий.
Характеризуючи проблему, автор врахував історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині. Окреслена загальна методологічна специфіка даного історико-політичного дослідження ґрунтується на відповідних політико-ідеологічних, демографічних, цивілізаційних, культурних та інших традиціях народів і національних спільнот континенту.
Історіографія питання. Проблема, що досліджується, не належить до числа ґрунтовно вивчених у вітчизняній історіографії. Непрямі згадки про перонізм можна зустріти в працях провідного українського латиноамериканіста В.П.Кириченка2. Для розуміння ролі Аргентини на міжнародній арені та дій неопероністів у відповідній сфері важливе значення мають праці, присвячені міжнародним відносинам та зовнішній політиці3. Враховуючи, що Латинську Америку пов’язують традиційні зв’язки з Іспанією, викликають інтерес праці, присвячені цій проблемі4. У вітчизняній історіографії був відображений вплив інтеграційних процесів на вирішення проблем розвитку латиноамериканських і карибських держав5. Також була охарактеризована соціальна політика, здійснювана в Аргентині протягом 1990-х років6.
Характеризуючи російську історіографію питання, слід акцентувати увагу на наступному. Загальні дослідження з латиноамериканської тематики відзначаються суперечливістю, а за радянських часів –явною ідеологізацією положень, засобів аргументування і висновків.
У зв’язку з цим окреслимо тільки коло московських дослідників, які в радянські і новітні часи займалися вивченням політичної історії Аргентини7. У роботах даної групи характеризується історичний процес щодо формування національної державності на континенті, аналізується діяльність політичних сил, зокрема, акцентується увага на використанні політичними партіями країн континенту ідеологічного проникнення в середовище промислових робітників та деякі інші аспекти.
Конкретне бачення перонізму з урахуванням зовнішніх чинників і ситуації в економічній сфері дали російські латиноамериканісти І.Косєєв і І.Шереметьєв, переважно у концептуальному вигляді8. Для нас істотне значення має той факт, що вони відобразили зміну позицій самих лідерів пероністського руху, які згодом розчарувалися у винятковій орієнтації на націоналізацію і податковий тиск відносно підприємств всіх видів власності.
Роль промислових робітників у перемозі Х.Д.Перона розглядається також у колективній монографії, авторами якої є співробітники Інституту всесвітньої історії Російської Академії Наук9.
Вплив католицької церкви на політичні процеси в країнах Латинської Америки, в тому числі в Аргентині, розглядається у збірнику праць співробітників Інституту Латинської Америки РАН10. Один з його розділів присвячено саме цій проблемі. Автори підкреслюють роль священиків у боротьбі з військовими режимами.
Наявні праці з досліджуваної проблеми у зарубіжній історіографії вказують на формування певної традиції. Літературу з даної теми можна умовно поділити на наступні групи: 1) праці, в яких розкриваються ідеологічні переконання Х.Д.Перона; 2) роботи, присвячені соціально-економічним джерелам перонізму; 3) дослідження, де висвітлюється діяльність партій в Аргентині, насамперед Хустисіалістської (пероністської); 4) напрацювання, які характеризують роль католицької церкви у політичному житті Аргентини; 5) розробки стосовно соціальної політики пероністів; 6) публікації, що відображають особливості врядування Х.Д.Перона після повернення із заслання.
Історіографічний огляд природнім чином сконцентрований на структуризації і класифікації основних положень і висновків північноамериканських, британських та аргентинських дослідників. У даних країнах, особливо в США, створена й активно підтримується фундаментальна школа латиноамериканських досліджень.
У зарубіжній історіографії знайшли висвітлення ідеологічні переконання Х.Д.Перона11. З огляду на домінування у західній історико-політичній думці визначень, перонізм, як аргентинський політичний рух популістського характеру, з часу свого заснування складався з досить хаотичного набору принципів і положень різних ідеологічних переконань. З одного боку, це викликало суперечливі оцінки глибинного характеру, з іншого - привертало на бік руху мільйони аргентинців. При з’ясуванні ідеологічних переконань Х.Д.Перона було звернути особливу увагу на роботу Пола Джонсона12, який стверджував і доводив, що Х.Д.Перон на своєму шляху до влади використовував політичний досвід Сталіна, Гітлера, Франко, Муссоліні. На думку П.Джонсона, він поєднав у своїй діяльності ідеологічні принципи марксизму та фашизму.
Важливими для розуміння соціально-економічних джерел перонізму є праці представників не тільки економічної, але і соціологічної думки, що дозволяють підтвердити висновок, що головним чинником впливу перонізму на аргентинців була масова бідність у поєднанні із втратою бізнесом розуміння того, що в бідній країні рано чи пізно починає відставати розвиток виробництва товарів і послуг. У цьому зв’язку слід звернути увагу на книгу відомих латиноамериканських вчених Ф.Е.Кардозо та Е.Фалетто13, які в інтегральному, синтетичному вигляді визначили тенденції економічного та соціально-політичного розвитку Аргентини та деяких інших країн Латинської Америки, зокрема, охарактеризували роль популізму в економічному розвитку цієї країни.
Цей же ресурс джерел популярності пероністів та їх лідера розкритий у дослідженні Т.Філльоли14, який ґрунтовно аналізує особливості соціально-економічного курсу Х.Д.Перона. Зокрема, Т.Філльола аргументовано доводить, що масове невдоволення своїм соціальним станом послугувало для аргентинців фундаментальним приводом для підтримки програми Х.Д.Перона. Аналогічний принциповий підхід властивий Х.Фігеролі15, який серед безлічі соціальних чинників спеціально акцентував увагу на проблемі масового безробіття.
Важливою для вивчення соціально-економічних джерел перонізму є література, присвячена аналізові процесів індустріалізації і супутньої їй урбанізації. На схильність аргентинських промислових робітників до участі в громадсько-політичних організаціях вказував у своїх роботах А.Дорфман16. А аргентинський дослідник Е.Колом17 назвав форму приходу до влади Х.Д.Перона “революцією безсорочечників”.
Діяльність політичних партій в Аргентині, зокрема Хустисіалістської (пероністської), неодноразово відображалася у роботах істориків США та Аргентини. Досить цікавими є праці північноамериканських вчених, створені за часів першого перебування Х.Д.Перона при владі. У дослідженнях того часу досить відчутним був вплив на істориків із США специфічної зовнішньої політики Буенос-Айреса в роки другої світової війни. Як наслідок, майже завжди перше президентство Х.Д.Перона визначалося можливим завдяки підтримці суспільством його ідеї “великої Аргентини”. Тобто, ключовим моментом первинного бачення перонізму в США можна вважати критику націоналістичних переконань, що взагалі було характерне американській історіографії практично завжди. Ця позиція відрізнялася від підходів, в яких на перше місце виводилася критична оцінка популістської складової в поєднанні з проведенням паралелей з марксистсько-ленінськими догмами. Лише прихильники ліворадикальних течій та автори-історики, які їх підтримували, допускають паралелі між перонізмом, приходом Х.Д.Перона до влади і розгортанням національно-визвольного руху в третьому світі після завершення другої світової війни18.
Головний висновок більшості дослідників: у кожній з цих партій були сильні традиції персоналізму; проявлялась постійна готовність військових еліт вирішувати соціально-економічні проблеми шляхом силового повалення чинної влади19.
Спеціальне дослідження партійної тематики належить аргентинському досліднику Конфалон’єрі20. Усі спроби модифікації перонізму автор пропускає крізь призму пристосування до громадської думки з метою отримання перемоги на чергових виборах.
Вивчаючи формування та еволюцію пероністського режиму, слід звертати увагу на роль католицької церкви у політичному житті Аргентини. Узагальнений огляд складних відносин Х.Д.Перона з церквою дав Боданеллі21
. Він показав, що головним чинником впливу на аргентинців і латиноамериканців в цілому з боку католицької церкви була не форма віросповідання, а певний священик.
Окреме місце в історичних дослідженнях займає висвітлення питання ролі дружини Х.Д.Перона Єви Перон в державотворчих процесах Аргентини та її впливу на громадську свідомість. У цьому зв’язку варто відзначити праці аргентинських істориків, які в кількох томах описують політично вагомі кроки першої леді держави22.
Важливими для аналізу періодів врядування пероністів після повернення Х.Д.Перона із заслання є роботи аргентинських та англійських істориків. Своєрідний реверс щодо історії перонізму здійснив аргентинський вчений Надра, що розглядає особливості керівництва Х.Д. Перона від 1943 до 1974 року. На його думку, це дозволяє визначити помилковість орієнтацій аргентинців на пероністський рух і хустисіалістську партію як політичну панацею. Надра аргументовано доводить, що кожний наступний етап перебування Х.Д.Перона при владі був порівняно з попереднім гіршим саме для тих суспільних прошарків, які вбачали в перонізмі можливість встановлення справедливого громадського ладу23.
Більшості британських досліджень, присвячених діяльності Х.Д.Перона, характерне визначення перонізму як кривавої диктатури, що характеризувалася реалізацією політико-ідеологічних спекуляцій24, а спроби впровадження пероністської ідеології в 70-ті рр. ХХ ст. представлені як дії приречених25. При цьому автори наголошують, що це зумовлено рішенням президента Лануссе дозволити хустисіалістській партії взяти участь у виборах, яке було прийняте під загрозою громадського конфлікту і масових заворушень.
На разі ж формування та еволюція пероністського режиму в Аргентині не піддавалися комплексному історичному аналізу. У розробках вчених-істориків характеризувалися лише окремі аспекти цієї проблеми. Існує необхідність і деідеологізації наявних уявлень про перонізм та його політику. Це зумовлено серйозними різночитаннями в тлумаченні як джерел перонізму, так і врядничої діяльності пероністів на чолі держави. При цьому відзначимо, що значну частку відповідних напрацювань складають не ґрунтовні дослідження, а журнальні публікації.
Джерельна база. Джерельну базу дисертації складають матеріали, які за походженням і характером інформації можна розподілити на наступні групи:
– програми політичних партій;
– мемуари учасників подій, відображених у дисертації;
– періодичні видання;
– інтерв’ю, виступи, аналітичні оцінки політичних діячів.
До першої групи джерел варто віднести архівні матеріали, зосереджені в Російському центрі зберігання і вивчення документів новітньої історії (РЦЗВДНІ), державні архівні документи та особисті архіви аргентинських дослідників перонізму. Так, у роботі використано документи РЦЗВДНІ26, які сприяють поглибленому дослідженню політико-історичних та історико-економічних джерел перонізму, дають змогу більш повно уявити картину політичних та економічних процесів, які відбувалися в Аргентині напередодні приходу до влади Х.Д.Перона. Варто відзначити особливу вагомість зазначених документів для висвітлення 20-30-х років ХХ ст. в історії цієї країни. Повною мірою у дисертації використані особисті архіви аргентинських дослідників перонізму, розміщені в Інтернеті27, а також державні архівні матеріали28. Матеріали даних архівів дозволили об’єктивніше оцінювати внутрішню і зовнішню політику пероністських урядів, акцентувати увагу на її особливостях. Особливо цікавим у цьому відношенні є Архів зовнішньої політики РФ, матеріали якого дають можливість детально охарактеризувати зовнішню політику Х.Д.Перона29.
Друга група джерел включає політико-правові документи, зокрема ухвали органів влади. Аналізувати політику, яку провадив Х.Д.Перон і його послідовники всередині країни і за її межами, неможливо без звернення до даного комплексу матеріалів. Центральне місце тут належить Конституції Аргентини (1853 р.)30. У дослідженні зроблена спроба визначити причини внесення змін до Конституції пероністами. Не менший інтерес викликають постанови, що ухвалювалися парламентом Аргентини, а також декрети президента Х.Д.Перона31. Зазначені складові джерельної бази дозволили охарактеризувати мету, яку переслідували пероністи, а також детальніше дослідити події, які передували приходу до влади даної політичної сили, тобто вирішити комплексне завдання, що передбачає з’ясування впливу пероністів на ухвалення рішень загальнодержавної ваги.
Важливою складовою джерельної бази роботи є документи та декларації міжнародних організацій і конференцій, а також дипломатичних представництв, оскільки аналіз політичного режиму пероністів був би не повним без оцінки їх діяльності на міжнародній арені, без характеристики ситуації в Аргентині закордонними політиками, дипломатами, експертами. Діяльність Х.Д.Перона, а також його послідовників була спрямована на побудову нової системи міжамериканських відносин, які б ґрунтувалися насамперед на врахуванні інтересів латиноамериканських держав, зокрема, Аргентини. У цьому зв’язку особливо цікавими є декларації та ухвали міжамериканських конференцій, як, наприклад, декларація, прийнята на Х міжамериканській конференції в Каракасі32. Оскільки в роботі аналізуються економічні процеси в Аргентині, як джерело використані матеріали Економічної комісії для Латинської Америки і країн Карибського басейну ООН33. Як відомо, дана комісія вивчає економічні і соціальні процеси, проводить дослідження різного характеру вже впродовж десятиліть. У зв’язку з цим, думка експертів комісії становить і науковий інтерес. Не менш вагомими є документи американського посольства в Аргентині та держдепартаменту США, які охоплюють, зокрема, період 40-х –початку 50 рр. –часу становлення пероністського руху34.
Наступну групу джерел становлять програми політичних партій. З огляду на характер дисертаційного дослідження особливе місце у цій групі займають програмові настанови пероністської партії, без детального вивчення яких неможливо об’єктивно оцінити ідеологію перонізму, зокрема термін “третій шлях”розвитку Аргентини, а відповідно зрозуміти причини популярності пероністів. При цьому особливу увагу акцентовано на такому важливому документі, як “Доктрина Х.Д.Перона”35, що відчутно вплинула на програмні положення хустисіалістської партії. Критичний аналіз доктрини Х.Д.Перона здійснюється у роботі переважно (проте не тільки) на основі її комплексного і максимального трактування аргентинськими прибічниками цієї ідеології в державних і партійних документах, мемуарах, відомчих звітах. Це дозволяє зробити такий аналіз багатовекторним і цілісним, оскільки адепти перонізму не пропускають навіть дрібниць у її тлумаченні. Крім того, послідовники пероністського світогляду й до цього часу вважають, що до 1943 року Республіка Аргентина практично не мала доктрини національного розвитку, тоді як можливість її створення зосереджувалась у високо розвинутій самосвідомості аргентинців. За їх словами, деякі доктринальні моменти відображені хіба що в Конституції Аргентинської нації 1853 року36. Проте, у ній відсутнє політичне підґрунтя для діяльності уряду, держави і народу. Тим самим, з нашої точки зору, опосередковано підтримується сам факт олігархічної системи влади, створеної в цій державі після здобуття незалежності від Іспанської імперії.
Невід’ємну групу джерел складають мемуари, оскільки бурхливі події новітньої історії Аргентини були зумовлені, між іншим, суб’єктивними чинниками. Прикладною у цьому відношенні є робота генерала Вільєгаса37, одного з активних діячів “аргентинської революції”та лідера групи військових, яка виступила за деполітизацію армії. Не менш цікавими виглядають спогади генерала Лануссе38. Його погляд на події 60-х рр. ХХ ст., критична оцінка низки фактів в історії Аргентини дозволяють чіткіше визначити вплив військових на пероністів і загалом на ситуацію в країні, оскільки дослідити формування й еволюцію пероністського режиму без відповідного аналізу впливу збройних сил на нього досить проблемно, так само, як неможливо об’єктивно сприймати проблему політизації збройних сил без залучення вказаних мемуарів.
Поряд з вже охарактеризованими групами джерел не менший інтерес становлять періодичні видання. Розглядаючи соціально-економічні процеси періоду новітньої історії Аргентини, мусимо акцентувати увагу на їх відображенні в друкованих засобах масової інформації, які дозволяють простежити певний подієвий ряд. Дане дослідження не обмежується використанням матеріалів, опублікованих лише на шпальтах аргентинських видань, що, зрештою, дозволило всебічніше і ґрунтовніше проаналізувати еволюцію пероністського режиму. Разом з тим, враховуючи специфіку теми, перш за все, нас цікавили аргентинські видання39.
Важливою складовою джерельної бази є виступи-інтерв’ю, аналітичні оцінки аргентинських державних діячів. Дана група джерел сприяла чіткішому розумінню Аргентини за часів керівництва Х.Д.Перона та після його смерті. Поглибленню такого розуміння самими аргентинцями сприяли інтерв’ю видатних громадських діячів40 та наукові публікації, що відображають не тільки позиції аргентинських еліт відносно внутрішнього розвитку країни та її перспектив, але й стосовно глобальних процесів на планеті в складні часи деградації соціалізму і соціалістичної системи41.
Загалом, накопичений комплекс джерел дозволив реалізувати поставлену мету і завдання дисертаційного дослідження.
У другому розділі –“Політико-історичні й історико-економічні джерела й особливості перонізму” проаналізовано чинники історичного, політичного, економічного характеру, які призвели до появи перонізму, а згодом зумовили трансформацію перонізму в неоперонізм.
На відміну від інших латиноамериканських держав, Аргентина мала досить тривалі періоди демократичного розвитку. З іншого боку, можливо, як в жодній іншій державі світу, в Аргентині доволі часто здійснювалися сумнівні експерименти, пов’язані із захопленням влади військовими та іншими групами авторитарного спрямування, зазвичай, під гаслами захисту національної безпеки. Фактично, демократія в Аргентині встановлювалася руками тих, хто не так давно здійснював авторитарну владу.
Тривалість підтримки ідей Х.Д.Перона і його політичні перемоги в Аргентині знаходять пояснення й у цивілізаційних особливостях Латинської Америки, що поєднала в національному менталітеті традиції аборигенного населення і вихідців з Європи, внаслідок чого склалася тенденція вирішення проблеми співвідношення особи і суспільства на підставі підкорення особи суспільству. Це вміло використали творці пероністської ідеології. На фоні такої тенденції отримав значне поширення культ Каудильо, що поступово перетворився на персоніфікацію влади на рівні політичної культури. Ця архаїчна форма культу домінувала в усьому латиноамериканському регіоні, на відміну від європейського фашизму з його зреченням від особистої свободи задля “партійної держави”.
Креольська Аргентина поступово перетворювалася на країну з європейськими претензіями, проте –із специфічними кризами і громадянськими конфліктами. Головний серед них виходив із суперечностей між місцевими латифундистами, що вбачали в прибульцях винятково джерело дешевої робочої сили, і, власне, іммігрантами, які прагнули жити за північноамериканськими стандартами. Посилення економічного і політичного впливу великих землевласників, що орієнтувалися на експорт своєї продукції, позбавляло іммігрантів можливості придбати землю. За цих обставин виникали серйозні бар’єри на шляху до внутрішньої консолідації держави і суспільства: великі землевласники не бажали розлучатися зі своїм економічним і політичним домінуванням шляхом залучення європейських іммігрантів до політичного життя держави. Як наслідок, спостерігалося утвердження стійкого взаємозв’язку між володінням землею і політичним впливом: у країні відтворювалося політичне домінування олігархів, що взяли під жорстокий контроль пресу, не допускаючи формування громадянського суспільства.
Лише з 1916 р. до 1930 р. в розвитку Аргентини став намічатися етап, якому було характерне поєднання процесів демократизації, зростання політичної активності радикальних політичних сил і рухів при паралельному зміцненні президентської влади. Той факт, що уряд радикалів не впорався з кризою початку 1930-х років, створив підстави для отримання влади військовими, які надалі щоразу в кризових ситуаціях оголошували себе рятівниками суспільної стабільності.
Ситуація в політичному житті країни дестабілізувалася з початком Другої світової війни. Консервативна олігархія країни оголосила нейтралітет відносно військових в Європі. Проти виступали радикали, соціалісти, комуністи. Паралельно у суспільстві посилилося прагнення “сильної руки”. Слід враховувати абсолютно новий характер міжнародних відносин: уперше головні суперечності між його ключовими учасниками знаходились у сфері політичних ідеологій, тоді як традиційні аспекти експансіонізму, війни за території, тощо формально перестали бути вирішальними у визначенні причин конфлікту.
На цьому фоні до влади в Аргентині прийшов Х.Д.Перон. Вже 1947 р. з’явилося поняття щодо всесвітнього значення його Доктрини, однією з центральних в якій була ідея “третього шляху”. До 1952 р. стало зрозумілим, що Х.Д.Перон має намір реалізувати Доктрину через нав’язування суспільству думки стосовно відсутності іншого політичного вибору.
У розділі подано основні положення Доктрини в оригінальному трактуванні з авторськими коментарями, а також проаналізовано її внутрішньо- і зовнішньополітичні аспекти.
Природніми виглядають спроби сучасних послідовників пероністської доктрини підвести під неї певне теоретичне обґрунтування. Вони прямо говорять про необхідність дати “істинне визначення пероністського руху”. Адепти перонізму не приховують, що він був і залишається “народним, фашистським, вкрай лівацьким, і, як правило, у даний час ліберально ортодоксальним”. Кожний з пунктів забезпечується безумовним пріоритетом ухвалення політичних рішень “шефом держави”.
Порівняно менша втрата, понесена Аргентиною від великої економічної депресії, неодмінно асоціювалась у багатьох аргентинців з “жорстокою рукою” державної влади і, з іншого боку, з так званими іманентними перевагами аргентинців як нації і народу. Це була сприятлива основа для домінування націоналістичної ідеології і приходу її представників до верховної влади в країні. Тут слід брати до уваги основу функціонування будь-якої держави, яка, з нашої точки зору, вбачається у фундаментальній характеристиці соціально-економічної і політичної системи. Економічна політика урядів 1930-х років переважно зводилася до жорстокого державного регулювання. Ця складова в діях попередників найбільшою мірою була підхоплена пероністами. Автор показує, що громадська думка Аргентини грала на користь націоналістичних лідерів. Тут слід враховувати передісторію питання, пов’язаного з вірою аргентинців у можливість справедливої влади на чолі з “шефом держави”.
У третьому розділі –“Прихід Х.Д.Перона до влади. Внутрішня і зовнішня політика Аргентини в 1946-1955 рр.” –простежено події, пов’язані з перемогою Х.Д.Перона на виборах 1946 року, еволюцію внутрішньої та зовнішньої політики.
Усе своє життя Х.Д.Перон, за його власними словами і ствердженнями прибічників, стикався з соціальною несправедливістю, що нібито і зробило його революціонером у повній відповідності з необхідністю презентування себе як народного політика. Після перевороту 1943 року він спочатку працював у міністерстві праці, де намагався ініціювати внесення змін у відповідні закони і підтримувати розвиток профспілкового руху. Це поступово створило йому імідж борця за народну справу в аргентинських масах, що стало фундаментом для створення перонізма –хустисіалізма.
Обрання Х.Д.Перона в 1946 р. президентом Аргентини було тісно пов’язане з подіями воєнних років.
Розвиток економіки країни в 40-і рр. ХХ ст. був обумовлений досить сприятливою для Аргентини економічною кон’юнктурою. Латиноамериканісти відзначають, що динаміка формування аргентинського торговельно-економічного потенціалу була найвищою на континенті.
Стрімка індустріалізація дозволила Аргентині не тільки зайняти провідні позиції за темпами економічного розвитку, але й радикально змінила соціальну структуру аргентинського суспільства. Кількісно зросла національна фінансово-промислова еліта, так само, як і кількість людей, задіяних у промисловості. Як і в багатьох інших країнах, таке зростання робітників відбувалося внаслідок зубожіння селян, які намагалися знайти собі роботу в промислових центрах країни.
Зміни у соціально-економічній сфері позначилися на співвідношенні політичних сил в Аргентині. До цього пріоритетні позиції займали так звані традиційні олігархії, які об’єднували великих землевласників та промисловців, що співпрацювали з британськими фінансово-промисловими колами. Утім, до 40-их рр. ХХ ст. ця група вже не відповідала вимогам нової політичної ситуації. Відсутність розуміння цього чинника в політичному керівництві країни призвела до посилення позицій аргентинських радикалів, які стали піддавати критиці дії консерваторів, що перебували при владі, тим самим зміцнюючи власні позиції на політичній арені Аргентини.
Як відомо, Друга світова війна позбавила Аргентину традиційних ринків й уряд консерваторів намагався вирішити цю проблему через перехід до імпортозамінної індустрії. Відповідні заходи отримали назву “план Пінедо”, що передбачав підтримку експорту сільськогосподарської продукції і поступову заміну імпорту промислових товарів через надання пільгових кредитів національній промисловості. Проте план не знайшов підтримки в національному конгресі, зокрема, депутати-радикали, які на той час мали більшість голосів, навіть відмовилися його обговорювати. На нашу думку, вони проголосували проти плану лише тому, що його пропонували консерватори.
Ми не випадково акцентували увагу на такому факті, як конфлікт між консерваторами і радикалами та, зокрема, відхиленні плану Пінедо. Саме цей конфлікт, який періодично створював політичні кризи, послужив причиною втручання військових, що виразилось у військовому перевороті 1943 р., який у свою чергу, став початком нового етапу в історії Аргентини, пов’язаного з виникненням пероністського руху. Глухий кут, в який потрапив консервативний уряд, спровокував серед різних політичних сил сплеск націоналістичних настроїв, що значною мірою й визначали ситуацію напередодні перевороту 1943 р. та подальший політичний курс Х.Д.Перона.
Тим часом, фінансово-промислові кола Аргентини намагалися змусити коаліцію радикалів, соціалістів, комуністів і прогресивних демократів виставити кандидатом на президентських виборах генерала Хусто. І хоча генерал помер до виборів, це не врятувало коаліцію від посилення кризи, зумовленої відсутністю єдиного або хоча б консолідованого бачення подальшого розвитку Аргентини.
На підставі аналізу широкого кола джерел автором встановлено, що Х.Д.Перон почав свою кар’єру політика національного масштабу завдяки військовому заколоту 1943 р. Він адекватно оцінив можливості робітників соціальної сфери, якою займався, очоливши після перевороту 1943 року Секретаріат праці і соціального забезпечення. Таким чином, Х.Д.Перон дав можливість робітникам, а також середньому класу брати участь у політичних процесах. Він поставив за мету створити могутній націоналістичний рух, аби об’єднати різні соціальні групи. Для цього була створена концепція “хустисіалізму”, сприйнята значними верствами населення Аргентини завдяки тому, що акцентувала увагу на універсальних за своїм характером і актуальних для суспільства ідеях.
“Хустисіалізм”тлумачився як третій, особливий шлях розвитку Аргентини, незіставний ні з капіталізмом, ні з соціалізмом, згідно з чим аргентинське суспільство мало об’єднатися для усунення відсталості і залежності від зовнішніх сил, утвердження соціальної справедливості під керівництвом надкласової держави. Це допомогло сформувати образ Х.Д.Перона як захисника інтересів суспільства, перш за все робітників.
Ефективні соціальні кроки Х.Д.Перона допомогли йому в драматичний період життя: після арешту 1945 р. саме прибічники такої політики домоглися його звільнення. Ця подія стала датою остаточного становлення пероністського руху і послугувала однією з причин перемоги Х.Д.Перона на президентських виборах 1946 р., що започаткувала формування “авторитарно-демократичного режиму”, правовою основою якого стала Конституція 1949 р. Визначальною рисою нового Основного закону було значне зміцнення позицій президента країни, які стрімко зміцнювалися через соціальну ефективність дій Х.Д.Перона спочатку. Відіграли свою роль і популістські гасла щодо розбудови справедливого суспільства.
Економічна політика Х.Д.Перона була значною мірою підпорядкована реалізації соціальних програм. Утім, з одного боку, це певний час підтримувало, але з іншого –поступово руйнувало ринкову економічну систему Аргентини, оскільки витрати на соціальну сферу не відповідали фінансово-економічним можливостям держави. Був створений розвинутий державний сектор економіки, а також ряд галузей, зокрема металургійна промисловість. Проте, згодом проблеми економічного характеру призвели до акцій протесту проти скорочення соціальних програм та підвищення цін, як неминучого наслідку практики популізму. Відповідаючи на акції протесту репресіями, уряд Х.Д.Перона підривав свій авторитет серед робітників.
Наростання напруженості призвело до об’єднання супротивників Х.Д.Перона і пероністського руху в єдиний антипероністський фронт. Його склали олігархічні кола, церкви, військові, а також підприємці, обтяжені державним контролем, ліберальні представники аргентинського суспільства, які побоювалися посилення авторитарних тенденцій. Коливання в армії призвели до того, що в червні 1955 р. у військовому заколоті взяли участь військово-морські і військово-повітряні сили, а сухопутні війська придушили цей виступ. Але заяви пероністів про ймовірність заміни армії народною міліцією примусили збройні сили об’єднатися і ухвалити рішення про усунення Х.Д.Перона від влади. Зрештою, у вересні 1955 р. Х.Д.Перон був позбавлений влади військовими. Ця подія означала завершення періоду реформ і прихід до влади еліт та лідерів, нездатних на радикальні зміни. Це, перш за все, стосувалося військових еліт, які після падіння пероністського режиму стали активними учасниками політичного життя Аргентини і значною мірою визначили поворот аргентинської історії 1983 р., коли ця країна знову звернулася до демократичного врядування.
Зовнішня політика Аргентини за часів керівництва Х.Д.Перона відзначалася значним рівнем самостійності і була орієнтована, насамперед, на розвиток регіональної співпраці і зміцнення зв’язків з країнами, що розвивалися. Дисертантом встановлено, що в подіях досліджуваного періоду в історії Аргентини відіграли свою роль зовнішні чинники. Найважливішим серед них можна вважати вплив США.
Четвертий розділ –“Мілітаризм і пероністський рух” –присвячений аналізу історичного контексту політизації армії в епоху перонізму та постперонізму.
Як державна інституція, збройні сили демократичної держави не можуть виконувати автономні політичні завдання. Вони не повинні впливати на виборчий процес і, тим більше, зміщувати уряди чи парламенти. Не передбачено в демократичних умовах і жодних дій армійських чинів, спрямованих на участь армії в ідеологічній боротьбі. Тим часом, латиноамериканські військові посадовці під різними приводами, зокрема і “порятунку демократії від зовнішніх загроз”, доволі часто у своїй історії діяли у зворотньому напрямі.
Традиційно на політизування латиноамериканських армій впливали або зовнішні сили, або слабкість владних режимів, що демонстрували неспроможність впоратися з керівництвом державою. Слід вказати, що зовнішній чинник також використовувався через певні механізми впливу на місцевих політиків і армійське керівництво. У будь-якому разі мали місце експлуатація соціальних гасел та використання невдоволеності мас своїм становищем. Траплялися й інші варіанти. Так, певні політичні сили час від часу у своїй агітаційній роботі проти владних режимів звинувачували уряд і парламент у зайвих витратах на збройні сили, що викликало невдоволення військової верхівки і вело до її участі в підготовці державних заколотів з метою не допустити скорочення кадрового складу армії й обсягів її фінансування. При цьому радикально налаштовані політичні сили за мовчазного споглядання з боку провладних кіл запускали в суспільство тезу, що непродуктивні витрати бюджету на керівництво збройних сил були головною причиною соціальних негараздів. Частіше за все подібні провокації йшли від ліворадикальних партій і рухів. Особливо часто це траплялося в ті часи, коли вони користувалися фінансовою та іншою підтримкою радянського керівництва.
Головним об’єктом дії традиційно ставали цивільні групи суспільства, яких налаштовували на революційний лад, намагаючись перетворити їх на інструмент підривної діяльності проти цивільних урядів.
Історія латиноамериканських держав загалом тісно пов’язана з правоавторитарними режимами, що спиралися на армію, насамперед на офіцерський корпус. Претензія на роль верховного арбітра нації, що ставав у разі потреби над сьогохвилинними суперечками політичних партій і угрупувань і брав на себе тягар вирішення всієї тотальності проблем суспільного буття –суть менталітету латиноамериканських військових протягом багатьох років. Це істотно впливало і фактично робило неможливим утворення повноцінної ліберально-демократичної моделі західного зразка в переважній більшості держав регіону.
До певної міри парадоксальним може видатися висновок, що у своїх спробах сприяти формуванню демократії в Латинській Америці Сполучені Штати повсякчас вкладали фінансові ресурси в професійну підготовку армійських кадрів. При цьому практично не враховувалося, що армія в демократичній системі і збройні сили в суспільстві, де домінувала персоніфіковане сприйняття влади, яку обов’язково мав очолювати “видатний лідер”, наділений якнайкращими рисами, знаходилися в різних площинах, а їх очільники мали протилежні погляди на власну роль у державному житті і політичній діяльності.
Шлях до демократизації в аргентинських умовах буквально насичений поверненнями до зворотнього напряму у зв’язку з політичним втручанням армійського керівництва.
На нашу думку, тісний взаємозв’язок між різними періодами аргентинської історії та військовими, перш за все, обумовлений тим, що культ вождя, як харизматичного лідера, займав і певною мірою продовжує займати помітну роль в еволюції держави і Латинської Америки загалом.
Аргентинські військові від 1943 р. до 1983 р. відігравали активну, іноді позитивну, проте стратегічно деструктивну роль у політичному житті країни. Вони помітно гальмували перехід країни до демократичних перетворень і стійкого економічного зростання.
У критичні моменти аргентинської історії армія дійсно намагалася виступати в ролі арбітра. Утім, активність аргентинських військових, їх присутність на політичному олімпі були зумовлені не тільки кризовими явищами в громадсько-політичному і соціально-економічному житті країни. Культ вождизму, характерний не тільки для Аргентини, але й для інших латиноамериканських держав, сприяв перебуванню при владі військових протягом 40-80-х рр. ХХ ст. До причин, які зумовили знаходження при владі військових, можна віднести і відсутність реальних конкурентів.
У свою чергу, військових, які перебували при владі, можна поділити на дві групи: популісти і десароллісти (від іспанського desarrollo –розвиток). Армійські або провійськові популісти перебували при владі в 40-70-і рр. ХХ ст. В Аргентині цю групу найбільш яскраво представляв Х.Д.Перон, що отримав підтримку профспілок, міських низів і деяких інших груп у боротьбі проти олігархів. У цьому протистоянні активно використовувалися гасла соціального характеру, часто ілюзорні і навіть демагогічні за своїм змістом. Друга група –десароллісти –головне завдання вбачала у здійсненні модернізації, перш за все, економічного характеру. До неї приєднувалися військові, які були при владі у 60-х, 70-х, 80-х рр. ХХ ст. Для них основними опонентами були сам Х.Д.Перон, пероністи, хустисіалісти. На думку десароллістів, поступовий варіант переходу до стійкого розвитку дозволив би забезпечити врядування цивільних урядів, але при цьому військові зберігали б можливості впливати на ситуацію. В Аргентині цей варіант не був реалізований значною мірою через поразку військових у війні з Великобританією, причиною якої була суперечка про належність Мальвінських островів. Після цієї поразки вони втратили свій привілейований статус. Аргентина на початку 80-х рр. ХХ ст. років повинна була зробити свій історичний вибір.
У п’ятому розділі –“Перонізм у період від вигнання Х.Д.Перона до перемоги неопероніста К.Менема” –розглянуто причини й обставини поразки Х.Д.Перона і реставрації перонізму, перонізм після смерті свого засновника, а також феномен неоперонізму.
Невдоволення ліберально і демократично налаштованих представників аргентинського суспільства, а також погіршення відносин з католицькою церквою у сукупності із зовнішніми обставинами призвели до кризи керівництва Х.Д.Перона.
Військовий уряд, що очолив країну після втечі Х.Д.Перона з країни, почав боротьбу з перонізмом, зокрема, розпочалися репресії проти профспілкових лідерів, була відмінена Конституція 1949 р. Проте ці заходи мали зворотній ефект. Робітники, зіткнувшись з обмеженням своїх прав, з оновленою симпатією почали ставитися до пероністів. У свою чергу, пероністська партія, опинившись у кризовій ситуації, за відсутності підтримки частини представників фінансово-промислових кіл, стала налагоджувати співпрацю з робітниками. Ця тенденція стала визначальною у діяльності пероністів на даному етапі.
Це посилило лівацькі настрої у пероністському русі. Водночас свою діяльність активізували комуністи. Вони, як і пероністи, претендували на роль провідної сили в профспілках, оскільки профспілкові організації, витримавши тиск військових урядів, продовжували відігравати роль головної опозиційної сили військовим. Як наслідок, наприкінці 50-х рр. Аргентину охопили страйки. Їх учасники висували не тільки соціально-економічні, але й політичні гасла. Їхня наполегливість мала успіх. Військовий уряд Е.Арамбуру вирішив піти на зустріч опозиції. У лютому 1958 р. відбулися президентські вибори, перемогу на яких отримав представник Радикального громадянського союзу А.Фрондізі. У зв’язку з тим, що під час виборів діяла заборона на діяльність пероністської партії, А.Фрондізі уклав з Х.Д.Пероном неофіційну угоду про підтримку пероністами його кандидатури. Останні пішли на це, оскільки у критичній ситуації намагалися пристосуватися до наявних умов. У 1962 р. пероністам дозволили взяти участь у виборах, після чого вони об’єдналися з комуністами. Результати виборів засвідчили, що пероністи зберегли свою соціальну базу, незважаючи на попередні репресії. Утім, уряд А.Фрондізі виявився ненадійним союзником. Заходи уряду призвели до економічного зростання, проте погіршили соціальне становище населення, чим спричинили посилення страйкового руху. Непослідовність та суперечливість також були характерні і для зовнішньої політики А.Фрондізі.
За роки перебування при владі Фрондізі вдалося зміцнити положення пероністів шляхом проведення своїх людей на посади губернаторів і створення найбільшої фракції в конгресі на виборах 1962 р.
Хоча військові, у черговий раз здійснивши заколот, повалили уряд А.Фрондізі, їх каральні заходи призвели до страйків, які набули масового характеру. Організаторами цих та інших виступів були пероністи. Ці події відбувалися на фоні кризи, що охопила армію. Вона виявилась у зіткненні різних груп армійської еліти. Причина –у розбіжностях щодо того, яким повинен бути військовий режим. Зрештою, угрупування, що виступало за його посилення, зазнало поразки. Перебіг подій у збройних силах вказував не тільки на розкол в найстабільнішому інституті держави, бажанні передати владу цивільному уряду, який знаходився б під їх контролем, але й на наявність пропероністських настроїв серед офіцерського корпусу аргентинської армії. Військова еліта вирішила піти на проведення загальних виборів. Вони відбулись у липні 1963 р. Перемогу отримав представник Радикального громадянського союзу. Пероністи та комуністи не мали можливості взяти участь у виборах, оскільки діяльність цих партій була заборонена, але у 1964 р. заборона була скасована. Уряд радикалів не був однорідним, тому його внутрішня політика не виявляла послідовності. Даний чинник послугував причиною нової хвилі невдоволення населення. У червні 1966 р. уряд радикалів був усунений від влади військовими. Вони сформували уряд на чолі з генералом Онганіа. Пероністи не вступали у відкритий конфлікт з військовими. Наступні військові уряди генералів Левінгстона, Лануссе зіштовхнулися зі страйками, організованими пероністами. Багато в чому завдяки цим виступам у 1973 р. пероністи знову прийшли до влади. Пероністський уряд очолив Е.Кампора. Він дотримувався традиційних пероністських орієнтирів. Конфлікти між лівими та поміркованими пероністами призвели до того, що Е.Кампора пішов з посади президента. Повернення Х.Д.Перона до Аргентини у 1973 р. кардинально не вплинуло на ситуацію. Після його смерті у 1974 р. вдова, Мартінес де Перон, яка очолила уряд, не змогла контролювати становище в країні. Військові знову прийшли до влади у 1976 р. Репресії військових були, насамперед, спрямовані проти лівих радикалів. Криза економічної політики керівника військового уряду Х.Р.Відели призвела до нової хвилі страйкового руху, який на початку 80-х років набув масового характеру. Поразка у війні з Великобританією призвела до падіння військового уряду, нездатного ефективно вирішувати економічні проблеми.
Наступний цивільний уряд Р. Альфонсина, представника Громадського Радикального Союзу, намагався створити демократичну політичну систему, вести ефективну економічну політику. З ним пов’язаний перехід від авторитаризму до демократії в Аргентині. Це дозволило на виборах 1989 р. отримати перемогу лідеру Хустисіалістської (пероністської) партії К.С.Менему. Ця подія була визначальною в історії цієї латиноамериканської країни, оскільки після десятиріч, позначених військовими переворотами, цивільний президент передав владу обраному громадянами Аргентини новому главі. Окрім цього, після 13-річної перерви пероністи знов опинилися при владі.
Перемогу К.Менема зумовили наступні причини: кризова економічна ситуація, могутня підтримка профспілок, консолідація хустисіалістської партії напередодні президентських виборів. К Менем побудував свою передвиборчу програму в дусі класичного перонізму, зокрема, він обіцяв підвищити заробітну платню, відновити підприємства, закриті внаслідок кризи. Але після перемоги К.Менем почав діяти інакше, ніж передбачалося передвиборчою програмою. Він не став дотримуватись у дійсності принципів перонізму. Перш за все, це стосувалося ігнорування К.Менемом тези Х.Д.Перона про своєрідний шлях розвитку, відмінний від інших країн.
Політика К.Менема, якій були властиві риси, що суперечили класичному перонізму, одержала назву “неоперонізм”. К.Менему необхідно було вирішити два головні завдання: реалізувати економічну програму і провести конституційну реформу. Перетворення у сфері економіки носили неоліберальний характер, що суттєво відрізнялися від класичного перонізму. К.Менем сконцентрував зусилля і на розв’язанні завдань, пов’язаних з реалізацією програми реформування політичної системи. Початок реалізації реформи знаменується прийняттям нової конституції. Нею було передбачено скоротити термін повноважень президента, але з можливістю його переобрання. Крім того, реформа передбачала надання широких повноважень суб’єктам федерації, введення посади голови кабінету міністрів, скорочення терміну повноважень сенаторів, розширення повноважень конгресу.
Завдяки цій реформі К.Менему вдалося переобратися на другий термін. Проте політика К.Менема зумовила наростання опозиційних настроїв усередині хустисіалістської партії. Опозиціонери критикували уряд К.Менема за помилки у соціально-економічній сфері, а також у внутрішній політиці загалом.
У зовнішній політиці К.Менем, насамперед, сконцентрував зусилля на таких аспектах: співпраця з США, участь у інтеграційних процесах, перегляд ролі Аргентини у системі міжнародних відносин, а саме: набуття рівня регіональної “супердержави”. Вибір даних аспектів не був випадковим. На нашу думку, саме вони допомагають показати характерні риси зовнішньої політики уряду К.Менема.
Неопероністські уряди, які прийшли до влади після керівництва К.С.Менема, особливо уряд Н.Кіршнера, намагалися певною мірою повернутися до принципів, сформульованих Х.Д.Пероном. Це проявлялось як у внутрішній, так і зовнішній політиці. К.Менем взяв від перонізму такі риси, як популізм, спроба переглянути конституцію для отримання можливості переобрання на наступний термін, намагання об’єднатися у межах інтеграційних проектів з іншими латиноамериканськими країнами.
У висновках підсумовуються результати дослідження:
1. У процесі вирішення поставленої наукової проблеми, а також історичного аналізу, спрямованого на пошук синтезованих уявлень про причини і джерела утвердження перонізму, автор стверджує, що першорядними у комплексі умов, причин, обставин і чинників, що сприяли формуванню і перемозі демократичним шляхом відверто популістського режиму з притаманними його лідеру авторитарними методами здійснення політичної влади, стали:
. Історичні особливості формування і розвитку пероністської (хустисіалістської) політико-ідеологічної моделі суспільного розвитку і побудови режиму політичної влади є наступними:
. Авторська концепція, розроблена на ретельному емпіричному аналізі аргентинського прикладу післявоєнного розвитку держави і суспільства, полягає у тому, що персоніфікація політичної ідеології і режиму політичної влади містить у собі численні небезпеки для національного розвитку. Підміна боротьби ідеологій, характерної для дійсно демократичних політичних систем, протистоянням партійних лідерів веде до посилення авторитаризму і деградації демократичних засад. Завищення ролі особистості у поєднанні з довірою до популістських гасел, як засвідчує аргентинська історія, викликає з часом неминучий перехід до демократії як єдиної основи стабільного і сталого розвитку національної економіки.
. На основі розгляду, аналізу й узагальнення наявних у західній, російській і вітчизняній історіографії методологічних підходів до вивчення еволюції політичної влади і суспільних відносин в Латинській Америці автор прийшов до висновку про доцільність пріоритетного застосування методу історичного аналізу і синтезу. Розкладаючи проблеми становлення перонізму і хустисіалізму в одній з найбільших держав континенту, якою є Аргентинська Республіка, на певні складові, як основу наступного синтезу, дисертант стверджує, що всі інші методи у такого роду дослідженнях можуть бути тільки допоміжними. Зокрема, політичний аналіз без належного застосування широкого кола емпіричних даних та вивчення документальних джерел часто призводить до суб’єктивних та заідеологізованих оцінок, суджень і висновків. Парадигма міждисциплінарного підходу в дослідженнях складних проблем, пов’язаних зі становленням і занепадом певних політичних режимів, у цьому випадку втрачає у своїй ефективності, коли мова йде про консолідоване вивчення істориками проблематики політичного характеру.
5. Саме через застосування методу історичного аналізу і синтезу встановлено існування фундаментальних причинно-наслідкових взаємозв’язків між порушенням демократичних прав громадян та персоніфікацією політичної ідеології і владного режиму. У класичній латиноамериканистиці, що відносить перонізм до популістських експериментів, слушно наголошується, що в Аргентині, яка на початку ХХ ст. була найбільш урбанізованою й індустріалізованою країною Латинської Америки, населення якої активно поповнювалося за рахунок імміграції, у перші роки ХХ ст. спостерігалася модернізація по-європейськи. Тому пероністський рух є тимчасовим відступом розвитку аргентинської економіки від євро-північноамериканського напряму, який був легко виправлений за рахунок тих само вихідців з Європи. Такий напрям ставить в центр досліджень перонізму його економічну складову, що насправді дозволяє розглядати перонізм як тимчасову девіацію Аргентини з класичного шляху громадсько-політичного і соціально-економічного прогресу.
6. Сприяли перемозі Х.Д.Перона і приходові до влади його успішні дії на посаді міністра праці і соціального забезпечення в уряді військового режиму. Наявність серйозної політичної підтримки серед військових помітно ослабляла позиції профспілкових босів з лав лейбористської партії або її апологетів. Їхні спроби дискредитувати Х.Д.Перона як кандидата в президенти натрапили на неприйняття з боку мас, що піддалися на популістські гасла й агітаційні заклики. Реакція присутніх на мітингу в Буенос-Айресі 17 жовтня 1945 року дозволяє визначити цей день започаткуванням перонізму як масового політичного руху, незалежно від ідеологічних оцінок, ярликів і аргументів. Значний політичний вплив представників військових в Аргентині зумовлений високим авторитетом армійських еліт у суспільстві, зв’язками керівників збройних сил з різними прошарками аргентинського політикуму, контактами з північноамериканськими та європейськими колегами тощо. Головним тут слід вважати також і відносно високу освіченість військових еліт, що за досліджуваних у дисертації умов і часів робило їх, з одного боку, прихильниками реалізації виборчого права громадян, як основної передумови демократичних суспільних відносин, а з іншого –спричиняло постійне прагнення до силового втручання у політичний процес, коли країна опинялася перед загрозою соціальної деградації, політичної кризи і революційних виступів.
. Щоразу, незважаючи на централізм і авторитаризм, Х.Д.Перон натрапляв на істотні зовнішні обмеження в здійсненні свого курсу. Визначальними бар’єрами на цьому шляху були, на нашу думку, не тільки вказані класиком латиноамериканістики Донгі зміни в позиціях електорату і високий рівень політизації армії, але і суперечливий північноамериканський вплив. Не можна скидати з рахунків і невдоволення великого бізнесу, який обкладався часто непомірними податками, що обмежувало доходи і помітно гальмувало капіталовкладення, а водночас полегшувало вплив на нього з боку відповідних служб і відомств США. Пероністам серйозно зашкодили й ілюзії відносно справедливості міжнародного порядку після другої світової війни. Особливо це стосується експортно-орієнтованої аргентинської економіки, засновники якої в пероністському варіанті сподівалися на стабільні світові ціни в післявоєнному світі. Насамперед, їхні коливання відчув на собі визначальний для економіки країни аграрний сектор. Державні субсидії, що надавалися фермерам у Сполучених Штатах, стали фундаментальним ударом по аграрному комплексу Аргентини, орієнтованому на зовнішні ринки. І, нарешті, офіційний Вашингтон у післявоєнні роки зосередив увагу на стримуванні комунізму в Латинській Америці більшою мірою, ніж на сприянні демократичним реформам на континенті. Боротьба з радянськими впливами стала для північноамериканського керівництва базовою ідеєю і метою, що на початку ХХІ століття виявляється у доволі широких проявах антиамериканізму та антиглобалізму в аргентинському суспільстві і політикумі.
. Першорядне значення для успіху пероністів мало врахування в політиці та ідеологічних гаслах так званої політичної гегемонії урбаністичного сектора, у межах якого в період індустріалізації найвищою була роль робітничого класу. Х.Д.Перон і його оточення врахували пріоритетне прагнення робітників до стійкого наближення своїх зарплат до європейського і північноамериканського рівнів. Саме цим була викликана конфронтаційна модель поведінки пероністів відносно попереднього олігархізму в політичному житті країни. Разом з тим, порівняльний аналіз цієї ситуації з розвитком пострадянських держав дозволяє поставити під сумнів абсолютність висновку про популізм пероністського руху як явища, відірваного від загального бачення більшості населення. Дійсно, у другій половині 1945 року стало очевидним, що Х.Д.Перон, який був тоді віце-президентом військового уряду країни, не може претендувати на посаду президента без створення загальнонаціональної політичної сили, здатної надати йому підтримку. Адже Аргентина того часу чимось нагадувала сучасну Україну за кількістю політичних рухів, партій і фракцій, кожна з яких претендувала на особливу роль, використовуючи переважно популістські гасла. Режим, що прийшов до влади в 1943 році, тим часом також відчував на собі вплив цієї фрагментації, що відображала реальну ситуацію в аргентинському суспільстві. Якщо незважати на ідеологічну упередженість, легко погодитися з тим, що без використання популістських слоганів прийти до влади не могла тоді жодна політична сила. З іншого боку, з урахуванням рівня розвитку Аргентини зрозуміло, що без ставки на так званий середній клас досягти цього також було неможливо. І вже тим більш, переконлива перемога виглядала неможливою без залучення на свій бік маргіналів аргентинського суспільства, число яких визначалося збільшенням рівня безробіття в епоху світової економічної депресії, яка згубно позначилася на експортно-орієнтованій національній економіці. Називаючи їх “плебеями радикалізму”, на наш погляд, Донгі йде від суті питання, оскільки ніби залишає поза увагою виборчий контекст і цільову парадигму, яку переслідують політичні партії у період, коли наближаються чергові вибори. Інша справа, що з висоти сьогоднішнього історичного пізнання можна говорити, що Х.Д.Перон порушив демократичний розвиток країни, на якийсь час вивів її за рамки домінуючого світового контексту. Не менш важливим є й висновок, що пероністи взяли до уваги спробу підприємницьких кіл об’єднатися з метою створення власної політичної сили.
9. У такій ситуації владний тоді режим закономірно зробив все можливе для того, щоб виштовхнути Х.Д.Перона за межі впливових політиків, побачивши в ньому реальну загрозу. Причиною цього стали його успішні спроби схилити на свій бік профспілки. Саме профспілкові лідери домоглися звільнення Х.Д.Перона після ув’язнення керівним режимом. Як наслідок, свою участь у виборах він зміг реалізувати, знаходячись у складі уряду. Звертаючись до народу із заявою про висунення своєї кандидатури на пост президента, 17 жовтня 1945 року Х.Д.Перон, і це дуже важливо для загального розуміння його політичної ідеології, продемонстрував глибоку віру в те, що справжній глава держави має право називатися так тільки у разі всенародного обрання на прямих загальних виборах. Зрозумівши, що силою Х.Д.Перона не взяти, його опоненти мобілізували частину профспілок, що залишилася, з метою посилити вплив лейбористської партії, організованої профспілковими босами північноамериканського типу. Як пряму й умовну відповідь, Х.Д.Перон робить ставку на власний авторитет, враховуючи історичну традицію аргентинського суспільства, де вкрай розповсюдженими були ідеали каудилізму. Його соціальне походження істотним чином “модернізувало”цей образ, наблизивши до народу, на відміну від попередніх “каудильо”, що вийшли переважно з олігархічних кіл або військових еліт аргентинського суспільства. Подальший перебіг подій переконав у тому, що на боці висуванця знаходилась більшість аргентинських робітників, що, проте, не могло забезпечити успіх без залучення інших кіл і соціальних верств населення Аргентини. Х.Д.Перон за цих обставин підійшов до своєї виборчої кампанії з урахуванням аргентинської політичної традиції, що будувалася на емоційному або інстинктивному сприйнятті політиків. З 1952 року Х.Д.Перон обережно почав переорієнтовувати соціально-економічний курс у межах певного зниження централізації і державного регулювання. Так почався відхід від обіцянок, даних народу в ході виборчої кампанії 1945-46 років. Ставши в якійсь мірі десароллістом, він намагався отримати закордонні інвестиції в промислові галузі економіки, дозволивши експлуатацію нафтових ресурсів країни закордонними корпораціями. Опозиції вдалося знизити популярність президента шляхом використання таких девіацій від перонізму класичного типу. Усе це, зрештою, свідчить про обмеженість можливостей будь-якої популістської моделі соціально-економічного розвитку. Вимушене заслання Хуана Домінго Перона є підтвердженням цього висновку. З іншого боку, популізм, поза сумнівом, належить до найвагоміших і найефективніших форм впливу на суспільство під час виборчих кампаній. Тому виключати його із загального контексту історико-політичного дискурсу неможливо і нелогічно. Заперечуємо популярну на Заході тезу про те, що в Аргентині і Бразилії 1950-х років мали місце останні відголоски популістського руху, породженого нібито виключно загальним політичним кліматом, що запанував після другої світової війни.
10. “Відновлення”або “реставрація”перонізму після смерті творця руху звичайно розглядається в трьох хронологічних варіантах історико-еволюційного підходу. Перший концентрується довкола формування пероністського дискурсу в процесі 10-річного врядування Х.Д.Перона. Другий зосереджений на уточненнях, пов’язаних з поглибленим аналізом та усвідомленням причин і обставин його перебування в засланні. І, нарешті, третій фокусується на конфліктах відносно рішень Х.Д.Перона після його повернення на Батьківщину в 1973 році. Природним наслідком потрійного підходу стали очевидні розбіжності між прихильниками і опонентами руху, тобто ідеологізація оцінок і упередженість висновків. Скажімо, сучасні адепти перонізму, описуючи історичні події першого з вказаних трьох хронологічних етапів, майстерно обходять такі несучасні кроки свого кумира, як експропріація, перерозподіл прибутків з застосуванням державного тиску на бізнес тощо. Є випадки, коли за своїми міркуваннями критики перонізму з позицій лівих ідеологічних течій поводяться так само, намагаючись вивести пероністський рух за рамки лівизни. У свою чергу, явні апологети ліберальної демократії щоразу виставляють на перше місце у своїх оцінках репресії, здійснені під час керівництва Х.Д.Перона, ніби забуваючи, що практично вся історія Аргентини, до і після Х.Д.Перона, сповнена державними заколотами за участю військових еліт і, відповідно, прикладами силового придушення опозиції. Драматичні події в історії Аргентини кінця ХХ –початку XXI ст. підтвердили здатність неоперонізму адаптуватися до кризових умов, висуваючи з своїх лав нових аргентинських лідерів. Фінансово-економічна криза зумовила соціально-політичну напругу в країні. Найбільш відмітне в ній те, що у своїй практичній діяльності в різних сферах неопероністи достатньо відчутно відрізнялися один від одного. Проте неоперонізм на переломі тисячоліть залишився однією з провідних політичних сил Аргентини.
11. У післявоєнні десятиріччя на фоні циклів фінансово-економічних занепадів і піднесень різні політичні, зокрема, виборчі кампанії в Аргентині проходили з активним використанням пероністських гасел. Найістотнішим бачиться активне впровадження політичними силами країни у свій політико-ідеологічний арсенал гасел величі аргентинської нації. Це відбувається на фоні все більш серйозного конфлікту між так званими глобалістами й антиглобалістами на планетарному рівні. Сучасні аргентинські політики досить часто звертаються до ідеологічного арсеналу початку 1940-х років, який, як гадало багато аналітиків і державних діячів, давно віджив. Оскільки подібна ситуація властива сьогодні не тільки Аргентині, але і багатьом іншим країнам, що розвиваються, вона вимагає усвідомлення не тільки політологами, що досліджують сучасні події, але й істориками, покликанням яких в заданому нами контексті є уточнення історичних обставин виникнення і розвитку певних ідеологічних течій. Насамперед, вкажемо на їхню живучість і адаптацію до обставин глобального, регіонального і національного розвитку, що змінилися. Якщо в деяких нових незалежних державах пострадянського простору повернення до минулого відбувається переважно із залученням так званої інтернаціоналістичної термінології, нерідко спрямованої власне проти національного суверенітету, то в Аргентині спостерігається стійка протилежна тенденція. Політико-ідеологічна метаморфоза аргентинської дійсності визначається постійним зверненням до ідеології національної особливості. Певна форма націоналізму в позиціях політичних партій і рухів є чи не обов’язковою складовою їхньої боротьби за виборця, причому ця популярність зростає при кожному новому циклі фінансово-економічної кризи.
Практичні рекомендації:
Список публікацій автора за темою дисертації:
а) індивідуальні монографії:
б) наукові статті у фахових виданнях:
дисертаційного дослідження
АНОТАЦІЯ
Бредіхин А.В. Формування та еволюція пероністського режиму в Аргентині (1946-1989 рр.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 –всесвітня історія. –Донецький національний університет. –Донецьк, 2007.
Дисертація є комплексним історичним дослідженням формування та еволюції пероністського режиму в Аргентині у 1946-1989 рр. Висвітлено політико-історичні та історико-економічні джерела й особливості перонізму. Проаналізовані характерні риси внутрішньої та зовнішньої політики Х.Д.Перона, а також розглянуто вплив США на пероністів. Проблему мілітаризму та його взаємозв’язок з пероністським рухом розкрито через аналіз історичного контексту політизації збройних сил, а також політизації армії в епоху постперонізму. Зроблено висновок про здатність перонізму адаптуватися до різних політичних соціально-економічних умов. Зокрема, ця риса виявилась у трансформації перонізму в неоперонізм та політичному довголітті, характерному для цієї політичної сили.
Ключові слова: Латинська Америка, Аргентина, політичний режим, Перон, перонізм, неоперонізм, мілітаризм, внутрішня політика, зовнішня політика, популізм.
аннотация
Бредихин А.В. Формирование и эволюция перонистского режима в Аргентине (1946-1989 гг.). –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 –всемирная история. –Донецкий национальный университет. –Донецк, 2007.
Диссертация является комплексным историческим исследованием формирования и эволюции перонистского режима в 1946-1989 гг. Проанализированы исторические, политические, экономические истоки перонизма. При этом акцентировано внимание на эволюции перонизма в менемизм, а также на историко-политическом анализе популизма. Подчеркнуто, что появление перонизма было обусловлено рядом причин различного характера.
Выявлены характерные черты внутренней и внешней политики Х.Д.Перона. Отмечено, что Х.Д.Перон в ходе реализации внутренней политики ориентировался на рабочих, средний класс, а также профсоюзы. Прослежены мероприятия, которые реализовывал Х.Д.Перон в сфере экономической, социальной политики. Сделан вывод, что Х.Д.Перону удалось создать государственный сектор экономики, реализовать широкомасштабные социальные программы. Эти факторы обусловили поддержку рабочих, объединенных в профсоюзные организации. Подчеркнуто, что перонистская социальная политика негативно отражалась на экономике Аргентины, а агрессивное отношение олигархов, определенных кругов военной элиты, католической церкви к Х.Д.Перону и перонистам в целом привели к эмиграции лидера перонистов. При этом должное внимание было уделено критике действий Х.Д.Перона и его политической силы со стороны США.
Прослежен процесс политизации армии в историческом контексте и в эпоху постперонизма. Отмечено, что идеи каудильизма содействовали вовлечению армии в политические процессы.
Показана деятельность перонистов после смерти Х.Д.Перона, в том числе различных групп в хустисиалистской (перонистской) партии. Приход перонистов к власти в 80-е гг. ХХ в. рассмотрен на основе анализа кризисной социально-экономической ситуации, сложившейся в Аргентине на рубеже 80-90-х гг. ХХ в. и обусловившей поражение Гражданского радикального союза и победу перонистов на президентских выборах 1989 г. Показано, что глава хустисиалистской (перонистской) партии К.С.Менем, построив свою предвыборную программу на ценностях перонизма, став президентом Аргентины, отказался в основе своей от идей, сформулированных основателем движения, прежде всего, в сфере экономики и внешней политики. Подобная измененная форма перонизма получила название неоперонизма. Вместе с тем, К.С.Менем был склонен к популизму, что, как известно, характерно для перонизма, и, как основатель данного движения, направил свои усилия на реализацию конституционной реформы. Следует подчеркнуть, что в диссертационном исследовании показано стремление ряда руководителей хустисиалистской партии в большей степени придерживаться идей, сформулированных Х.Д.Пероном, в отличие от К.С.Менема.
Также отражены как позитивные, так и негативные черты перонизма. Доказано, что выход перонизма и лично Х.Д.Перона на национальную политическую арену был обусловлен активным использованием популизма, без которого к власти тогда не могла прийти ни одна политическая сила. С другой стороны, без ставки на средний класс достичь победы также было невозможно. Более того, без привлечения массы маргиналов аргентинского общества нереально было получить убедительную победу на выборах. То есть, Х.Д.Перон нарушил демократическое развитие страны. Необходимо также подчеркнуть, что достаточно часто Х.Д.Перон наталкивался на внутриполитические и внешнеполитические ограничения в реализации своего курса. Ключевыми барьерами были, в частности, изменения в позиции электората, высокий уровень политизации армии и противоречивое влияние Соединенных Штатов.
Сделан вывод, что драматические события в истории Аргентины конца ХХ –начала ХХI вв. подтвердили способность неоперонизма адаптироваться к кризисным условиям, выдвигая из своих рядов новых аргентинских лидеров. Финансово-экономический кризис обусловил социально-политическое напряжение в стране. По нашему мнению, наиболее показательным является то, что в своей практической деятельности в различных сферах неоперонисты серьезно отличались друг от друга.
Однако неоперонизм на переломе тысячелетий остался одной из ведущих политических сил Аргентины.
Ключевые слова: Латинская Америка, Аргентина, политический режим, Перон, перонизм, неоперонизм, милитаризм, внутренняя политика, внешняя политика, популизм.
summary
Bredikhin A.V. Formation and Evolution of the Peronist Movement in Argentina (1946-1989). –Manuscript.
Dissertation in fulfillment of requirements to the degree of Doctor of historical sciences on the specialty 07.00.02 –“World History”.
Dissertation is a complex historical research on the formation and evolution of the peronist regime in Argentina in 1946 – 1989. Political-historical and historical-economical roots, as well as peculiarities of peronism are analyzed. Additionally, the historical-political analysis of populism was produced.
The circumstances of Juan Peron's victory at the presidential elections, as well as evolution of home policy, peculiarities of the foreign policy, taking into account the North-American factor, are characterized.
The historical context of politicization of the military forces is considered, special attention is given to the tradition of caudilism.
While characterizing neoperonism, special emphasis was given not only to its essence, but also to the ability of Justicialist (Peronist) party to adapt to the new circumstances.
Key words: Latin America, Argentina, political regime, Peron, peronism, neoperonism, militarism, home policy, foreign policy, populism.
2 Кириченко В.П. Досвід та результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-ті рр. ХХ ст. // Економіка України. – 2003. – №3. – С.77-82; Його ж. Шляхи та механізми подальшого зміцнення взаємовигідних відносин України з державами Латинської Америки та Карибського басейну: Антологія творчих досягнень/ К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2004. – Вип.І. – С. 250 – 260 та ін.
3 Зовнішня політика України в умовах глобалізації: Анотована історична хроніка міжнародних відносин: [Навч. посіб. для студ. вузів] / [С.В. Віднянський, І.М. Мельникова, А.Ю. Мартинов та ін.]. – К.: Генеза, 2005. – 614 с.; Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980 – 2000 роки): Підручник / Л.Ф. Гайдуков, Л.В. Губернський, Е.Е. Камінський, В.Г. Кремень та ін. – К.: Либідь, 2001. – 624 с. та ін.
4 Беловолов Ю.Г. Испания и испанцы в истории и современном мире // Вступ до міжнародних відносин: Наукові праці Донецького національного університету. – Донецьк, 2002. – Вип.2. – С. 154 – 161.
5 Весела Н.М. Розвиток співробітництва між країнами Європейського союзу та Латинської Америки і Карибського басейну у 90-х роках ХХ сторіччя. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Вип. 28 (Ч.ІІ). – К.: Київський національний університет ім. Т.Шевченка, 2001. –С. 20 – 30.
6 Лаврова І.І. Соціальна політика в Аргентині в умовах неоліберальної моделі розвитку (90-ті роки ХХ століття): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Донецький національний університет. – Донецьк, 2006. – 20 с.
7 Визгунова Ю.И. Рабочий класс Латинской Америки. Каков он? // Латинская Америка, 1991, №4. – С. 13-20; Сигов Ю. Ушла ли армия в казармы? // Армия, 1992. – №10. – С. 54-58; Шульговский А.Ф. Армия и политика в Латинской Америке. – М.: Наука, 1979. – 566 с.; Шокина И.Е. Перонистское движение в современной Аргентине. – М.: ИЛАРАН, 1969. – 88 с. та ін.
8 Косеев И., Шереметьев И. Перонисты и государственный сектор в Аргентине. Эволюция концептуального подхода // Латинская Америка, 1991. – №5. – С.3-12.
9 История Латинской Америки. 1918-1945. – М.: Наука, 1999. – 485 с. та ін.
10 Латинская Америка 80-х годов: тенденции общественного развития. Отв. ред.: к.и.н. Ивановский З.В. – М.: ИЛАРАН, 1988. – 177 с. и др.
11 Romero, Jose Luis. Breve historia de la Argentina. - Buenos Aires: Editorial Abril, 1991. – 184 р.; Alexander, Robert Jackson. Peron era. – New York: Russell & Russell, 1965. – 1951. – 239 p.
12 Пол Джонсон. Современность. Мир с Двадцатых по Девяностые годы. – М.: Анубис, 1995. – 480 с.
13 Кардозо Ф.Э., Фалетто Э. Зависимость и развитие Латинской Америки. Опыт социологической интерпретации. – М.: ИЛАРАН, 2002. – 220 с.
14 Fillol, Tomas R. Social factors in economic development: argentine case. – Cambridge: Massachussetts Institute Technology Press, 1961. – 273 p.
15 Figuerola, Jose. La desocupacion en la Argentina, 1940. – Buenos Aires: Departamento Nacional del Trabajo, 1941. – 158 р.
16 Dorfman, Adolfo. Evolucion Industrial Argentina. – Buenos Aires: Losada. 1942. – 195 р.
17 Colom, Eduardo. La revolucion de los descamisados. – Buenos Aires: La Epoca. 1946. – 379 р.
18 Holmes, Olive. Peron’s “Greater Argentina and United States”. – New York: Foreign Policy Assn., 1948. – 171 p. та ін.
19 Ciria, Alberto. Partidos у роder en la Argentina moderna (1930-1946). – Buenos Aires: Editorial Jorge Alvarez. 1968. – 274 р.
20 Confalonieri, Orestes D. Peron contra Peron. – Buenos Aires: Editorial Antygua, 1956. – 398 p.
21 Badanelli, Pedro. Peron, la Iglesia у una cura. – Buenos Aires: Coyoacan, 1962. – 371 р.
22 Borroni, Otelo, у Vacca, Roberto. La vida de Eva Peron. Tomo I. Testimonies para su historia. – Buenos Aires: Editorial Golerna, 1970. – 281 р.
23 Nadra, Fernando. Peron, hoy у ауer, 1971-1943. – Buenos Aires: Editoriol Polеmica, 1972. – 94 p.
24 Cowles, Fleur. Bloody precedent: The Peron story. – London: Frederick Muller, 1952. – 253 р.
25 Jonson, Kenneth F.: Peronism: The Final Gamble. – London: Institute for study conflict, 1974. – 351 р.
26 Российский центр хранения и изучения документов новейшей истории (РЦХИДНИ). – Ф.495. – Д.21. – Л.20.
27 Resumida definicion ideologica del Movimiento Peronista. – lucheyvuelve. com.ar/General/definicion%20movimiento; lucheyvuelve. com.ar/Documentos/Cart.
28 lucheyvuelve. com.ar/Documentos/Cart.
29 Архив внешней политики РФ. – Ф.158. – Оп.2. – Д.94.
30 Конституции государств Американського континента. – Т.1. – М.: Наука, 1957. – 185 с.
31 Confederaciоn General del Trabajo de la Republica Argentina. Memoria у Balance. Periodo: 1939-1942. Buenos Aires, 1943. – 47 р.
32 Ромирес Никочеа Э. США и Латинская Америка 1930-1965 гг. – М., 1967. – 239 с.
33 N.U.CEPTAL: EL dessarrollo economico de la Argentina. – Mexico, 1959. – 79 p.
34 The Departament of State Bulletin, vol. 82, 1982, VI. – 97 р.
35 Fundamentos de la Doctrina Nacional Justiciolista. Texto oficial. – Buenos Aires: Escudel Superioz de Conducerуn Politica, 1966. – 97 p.
36 Constitucion de La Nacion Argentina. – http://pdba.georgetown.edu/ Constitutions/Argentina.
37 Villegas O. Politicas y estrategias para el desarrollo y segurided nacional. – Buenos Aires, 1969. – 297 p. та ін.
38 Lanusse A.A. Mi testimonio. – Buenos Aires, 1977. – 214 р.
39 La Nacion. – Buenos Aires, 1.VII.1988. – P.4.
40 Гроссо К. Буэнос-Айрес принадлежит всей нации // Латинская Америка. – 1990. – №11. – С.106-110.
41 Альфонсин Р. Новый международный порядок // Латинская Америка. – 1991. – №8. – С.9-12.