Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
49
Національна академія державного управління
при Президентові України
Сенюшкіна Тетяна Олександрівна
УДК 351:323.1
Державні механізми управління етнічними конфліктами
25.00.02 –механізми державного управління
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління
Київ –2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.
|
Науковий консультант – |
доктор наук з державного управління, професор Надолішній Петро Іванович, Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, професор кафедри державного управління і місцевого самоврядування. |
|
Офіційні опоненти: |
доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник Малиновська Олена Анатоліївна, Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, завідуюча відділом соціально-економічної та демографічної безпеки; |
|
доктор наук з державного управління, професор Куц Юрій Олексійович, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри регіонального управління і місцевого самоврядування; |
|
|
доктор політичних наук, професор Перепелиця Григорій Миколайович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики. |
|
|
Провідна установа – |
Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, відділ етнополітології, м. Київ. |
Захист відбудеться 12 червня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).
Автореферат розісланий 10 травня 2007 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради О.В.Жабенко
Підписано до друку 28.04.2007.
Формат 60 х 84 /. Тираж 100 прим. Обл.-вид. арк. 2,62.
Ум.-друк. арк. 1,86. Гарн. Таймс.
Свідоцтво серії ДК № 1561 від 06.11.2003 р.
Віддруковано з оригінал-макета у видавництві
Національної академії державного управління
при Президентові України.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Крах біполярного світу, зумовлений розпадом СРСР, породив низку етнічних конфліктів у колишній Югославії, а також на Північному Кавказі і в Закавказзі, у Придністров’ї, в Середній Азії та в інших регіонах пострадянського простору. Багатонаціональні спільноти, що проживають на цих територіях, відчули на собі згубні наслідки етнічних конфліктів, а органи влади часто виявлялися не готовими до прийняття адекватних рішень. Неефективне управління, у свою чергу, призводило до поглиблення конфліктних ситуацій, а то й до виникнення нових. Ланцюгова реакція, пов’язана з посиленням міжетнічної напруженості, охопила і деякі регіони України, зокрема Автономну Республіку Крим, Чернівецьку і Закарпатську області. Найскладніше ситуація розвивається в Автономній Республіці Крим в умовах масового повернення і адаптації депортованих у роки сталінського режиму народів: кримських татар, болгар, вірменів, греків, німців.
Актуалізація етнічного чинника в українському соціумі відбулася одночасно з поглибленням системної кризи в суспільстві, що проявилася в економіці, політиці, соціальному житті, культурі. Ситуація ускладнюється систематичним маніпулюванням етнічними символами та національною самосвідомістю з боку окремих етнічних лідерів та політичних партій.
Таким чином, необхідність запобігання етнічним конфліктам та їх врегулювання висуває перед органами державної влади завдання, вирішення яких великою мірою залежить від теоретичного обґрунтування підходів щодо формування дієвих механізмів державного управління. При цьому слід враховувати специфіку етнонаціональної сфери, яка полягає насамперед у високому ступені її самоорганізації і зумовлює потребу в особливих концептуальних та методологічних підходах до розроблення методів регулюючого впливу держави на процес етноконфліктних взаємодій.
Проблемі управління етнічними конфліктами присвячено чимало праць як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. У сучасних академічних дослідженнях, які здійснюються на стиках етнології, політології, соціології, психології, конституційного права, теорії державного управління і теорії міжнародних відносин, розкриваються різні підходи до наукового осмислення таких феноменів, як етнічний конфлікт, етнічність, нація і націоналізм, вивчаються теоретико-методологічні та правові засади державної етнополітики, аналізуються проблеми правового статусу національних меншин та їх громадянської активності, виявляються закономірності етнополітичної мобілізації, досліджуються чинники, які впливають на розвиток етнічних конфліктів.
Підвищення дослідницького інтересу до етноконфліктологічної проблематики в теорії державного управління пов’язане, зокрема, з працями О.Антонюка, В.Євтуха, Ю.Куца, О.Майбороди, О.Малиновської, П.Надолішнього, А.Пойченка, М.Пірен, В.Скуратівського, В.Трощинського, Л.Шкляра та ін. Названими авторами здійснено ґрунтовний аналіз актуальних теоретичних проблем, пов’язаних з етнополітичним змістом державотворення і державного управління, впливом етнічного чинника на перебіг трансформаційних процесів в українському суспільстві. Теоретичні та методологічні підходи до аналізу механізмів державного управління розкриваються в працях вітчизняних дослідників В.Авер’янова, В.Бакуменка, В.Князєва, А.Леонової, І.Надольного, Н.Нижник, В.Ребкала, Ю.Сурміна, В.Токовенко, російських науковців Г.Атаманчука, Ю.Тихомирова, В.Троянівського, Л.Хоперської та ін. Безпосередньо етнічним конфліктам присвячені докторські дисертації Г.Перепелиці, В.Котигоренка, А.Кіссе, які стосуються галузі політичних наук.
У цілому можна стверджувати, що в теорії державного управління досить усебічно досліджені загальні проблеми державного управління етнонаціональною сферою. Водночас власне етноконфліктологічна тематика поки що обмежена розглядом незначного кола часткових проблем. Спеціальні монографічні дослідження діяльності органів влади щодо запобігання конфліктам на етнічній основі і їх врегулювання практично відсутні. Певною дослідницькою нішею є методологія теоретичних розробок щодо державного впливу на розвиток етноконфліктних взаємодій.
У зв’язку з цим виникає об’єктивна потреба в розробці методологічного інструментарію, необхідного як для теоретичного осмислення, так і для практичного обґрунтування концепції формування державних механізмів управління етнічним конфліктом. Необхідність подібної концепції зумовлена тенденціями розвитку етнополітичних процесів в Україні і невідкладними завданнями, що постають перед державним управлінням етнонаціональною сферою в умовах системного реформування й демократизації суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося протягом 1995–рр. як складова загальних наукових розробок Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського, зокрема в рамках таких тем: “Методологія стратегічного управління соціально-економічним розвитком південного регіону” (НДР № 0103U001652), “Політичні процеси і інститути: регіональний аспект” (НДР № 0101U00575), “Регіональна політика: проблеми соціального капіталу” (НДР № 0106U008460). У 2000 р. автор була учасницею програми Державного департаменту США “Превентивна дипломатія і розв’язання конфліктів”, з 1998 р. бере участь у наукових проектах Мережі етнологічного моніторингу і раннього попередження конфліктів при Інституті етнології і антропології РАН за участю Групи з врегулювання конфліктів Школи Права Гарвардського університету (США), Російської академії наук, Міністерства науки і технології Російської Федерації. З 2000 р. дисертант є учасницею наукової програми “Кримський інститут миру”, організованої Центром етносоціальних досліджень спільно з Інститутом врегулювання конфліктів при Університеті Джорджа Мейсона (США) та Програмою інтеграції і розвитку Криму ООН. У 2001 р. її було запрошено до участі в Програмі реформування місцевого самоврядування і державного управління Інституту “Відкрите суспільство” (Будапешт), з 2006 р. вона бере участь у науковому забезпеченні діяльності Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України як позаштатний консультант.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні концепції цілісної системи державних механізмів управління етнічними конфліктами, визначенні шляхів забезпечення органами влади конструктивного регулюючого впливу на процеси етноконфліктних взаємодій для збереження етнополітичної стабільності в Україні.
Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
Об’єктом дослідження є управління етнічним конфліктом як цілеспрямований вплив на його розвиток з метою запобігання і/або врегулювання.
Предметом дослідження є державні механізми регулюючого впливу на розвиток етноконфліктних взаємодій.
Гіпотеза дослідження. Дисертант виходила з припущення, що в багатоетнічних регіонах України вирішального значення набуває цілеспрямований регулюючий вплив державної влади та інституцій громадянського суспільства на процеси самоорганізації етнічних спільнот з метою своєчасного реагування на етнополітичні зміни в соціумі. Використання державних механізмів управління етнополітичною сферою разом з ресурсами громадянського суспільства, насамперед такими, як мережеві взаємодії і соціальний капітал, може суттєво знизити ризик загострення міжетнічної напруженості та ескалації конфлікту, а також сприятиме його ефективному врегулюванню.
Методи дослідження. Як методологічну основу авторської концепції розробки державних механізмів управління етнічним конфліктом використано теорію соціального конфлікту, мережевий і системно-синергетичний підходи. Згідно з теорією конфлікту боротьба за доступ до влади, власності і ресурсів розглядається у дослідженні як центральна складова етнічних конфліктів. При цьому автор не заперечує особливої ролі культурно-символічних ресурсів та ірраціональних чинників в етноконфліктних взаємодіях, проте вважає ключовим елементом етнічного конфлікту економічну і політичну конкуренцію.
Фундаментальні положення теорії конфлікту (Л.Козер, Р.Дарендорф, Дж.Рекс та ін.) було застосовано для виявлення причин та передумов етнічного конфлікту, а також при визначенні оптимальних засобів впливу на конфліктну ситуацію. Крім того, дана методологія дала можливість розглядати різноманітні підходи до розробки технологій управління етнічним конфліктом як на мікро-, так і на макрорівні, враховуючи його можливу дисфункціональність. Звернення до функціонального виміру конфлікту згідно з підходом Л.Козера дало змогу використовувати методологічні можливості структурного функціоналізму у версії Т.Парсонса при виявленні структурно-функціональної взаємозумовленості елементів системи етноконфліктологічного менеджменту.
Методологічні засади системно-синергетичного підходу були використані при аналізі публічних механізмів управління етнічними конфліктами, які функціонують на місцевому рівні. Це дало змогу прослідкувати, як змінюється співвідношення між організацією і самоорганізацією в поліетнічному просторі, завдяки чому методологія наукового пізнання етнічних конфліктів поєднується в дослідженні з методологією практичного управління ними з боку держави та інститутів громадянського суспільства.
У процесі розробки технологій управління етнічними конфліктами та інноваційної моделі системи етноконфліктологічного менеджменту, що базується на взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, використано методологічні можливості мережевого методу, який дав змогу врахувати горизонтальні зв’язки та їх вплив на сучасні процеси прийняття управлінських рішень на всіх рівнях державного управління етнонаціональною сферою. Структурування мереж здійснено у дослідженні згідно з методологічними принципами М.Манна, який, на нашу думку, запропонував найбільш вдалу класифікацію соціальних мереж (геополітичні, політичні, економічні та культурно-ідеологічні). Завдяки цьому проблему конструктивного впливу на розвиток етнічних конфліктів було переведено у площину взаємодії держави і груп інтересів, що дало змогу проаналізувати механізми управління етнічним конфліктом, враховуючи умови, в яких формуються етнокультурні установки, стереотипи, міфи, страхи й ідеологічні доктрини етнічних рухів.
Було застосовано такі емпіричні методи дослідження, як аналіз документів і соціологічне опитування, яке було проведено в 1995–1996 рр. під керівництвом дисертанта в 14 районах Автономної Республіки Крим на замовлення Кримського республіканського центру соціальних служб для молоді. Результати цих досліджень використані в процесі аналізу досвіду державного регулювання етноконфліктних ситуацій в Автономній Республіці Крим, а також при виявленні впливу етнодемографічних чинників на характер міжетнічних відносин у цьому регіоні.
Упровадження результатів дисертаційного дослідження здійснювалося з використанням методу ситуаційного аналізу (Case-study), який було апробовано в системі перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій у м. Севастополі для аналізу ефективності прийняття управлінських рішень в умовах етноконфліктної ситуації.
Джерельна база дослідження включає нормативні документи: документи міжнародного права, Конституцію України, акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, Конституцію Автономної Республіки Крим, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Наукова новизна одержаних результатів. На основі запропонованого автором нового методологічного підходу, який одночасно поєднує досягнення теорії конфлікту, системно-синергетичного і мережевого методів, розроблена цілісна концепція формування державних механізмів управління етнічними конфліктами. Ефективність цих механізмів залежить від характеру функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту, яка встановлює порядок і умови синхронної діяльності органів державної влади й інститутів громадянського суспільства з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх врегулювання.
У межах здійсненого дисертаційного дослідження отримано результати, які мають наукову новизну. Зокрема:
уперше:
набуло подальшого розвитку:
удосконалено:
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження становлять певну методологічну базу для подальших наукових розробок. У дисертації формулюються теоретичні положення і наукові рекомендації, які можуть бути використані:
Результати дисертаційного дослідження впроваджено у діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування:
використано під час розробки та викладання у вищих навчальних закладах навчальних дисциплін і модулів:
Висновки щодо інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади в умовах етноконфліктних ситуацій використані Інститутом етнології і антропології РАН (акт № 14110/6215 від 7 вересня 2005 р.), теоретичні положення і рекомендації, які містяться в дисертаційному дослідженні, –в діяльності громадських організацій: Мережі етнологічного моніторингу і раннього попередження конфліктів (акт № 14110/6215 від 7 вересня 2005 р.), Інституту місцевої демократії (акт № 37/12-05 від 22 грудня 2005 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить одержані автором результати, що забезпечують розв’язання важливої теоретико-прикладної проблеми в межах здійснення нових розробок у галузі теоретичного обґрунтування державних механізмів управління етноконфліктними ситуаціями. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, що належать співавтору П.Надолішньому. У співавторстві опубліковано одну наукову працю, у якій здобувачем проаналізовано методологічні засади етнологічного моніторингу, що становить 50% від загального тексту.
Апробація результатів дисертації здійснювалася на 112 наукових конференціях, конгресах, круглих столах і семінарах, зокрема: “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави” (Київ, 1995), “Memory, History and Critique: European Identity at the Millennium” (Утрехт, Нідерланди, 1996), “Формирование государственной управленческой элиты” (Сімферополь, 1997), “Демократический контроль и Вооружённые Силы Украины” (Київ, 1999), “Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування (Запоріжжя, 2001), “European Culture in a Changing World: Between Nationalism and Globalism” (Абериствіч, Велика Британія, 2002), “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003), “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004), IV Российский философский конгресс “Философия и будущее цивилизации” (Москва, Росія, 2005), “Професійна діяльність державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування на сучасному етапі: практика і проблеми” (Севастополь, 2005), “Сравнительное изучение парламентов и опыт парламентаризма в России: выборы, голосование, репрезентативность” (Санкт-Петербург, Росія, 2005), “Религия и гражданское общество: цивилизационные вызовы и возможные ответы” (Ялта, 2006).
Публікації. Основний зміст дисертації відображено у 34 наукових працях загальним обсягом 35,2 друк. арк., у тому числі: в одній монографії, двох розділах у колективних монографіях (з них 1 –в англомовному виданні), 30 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах конференцій (з них 21 –у наукових фахових виданнях, 9 публікацій у матеріалах наукових конференцій та семінарів (з них 3 –в англомовних виданнях), в одному авторському свідоцтві.
Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків (загальний обсяг основного тексту –94 сторінки), списку використаних джерел (386 найменувань на 37 сторінках) та 10 додатків (на 10 сторінках).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими темами досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано використані методи дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та кількість публікацій за темою.
У першому розділі –“Теоретичні та методологічні засади дослідження” –узагальнюються теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, подається огляд літератури за темою дисертації, визначається ступінь дослідженості проблеми, обґрунтовується вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглядаються методологічні підходи, завдяки яким вирішується поставлена наукова проблема.
У першому підрозділі “Міждисциплінарний вимір проблеми” у контексті теми дисертації критично осмислюються теоретичні напрацювання вітчизняних авторів у таких сферах наукового знання, як етнологія, політологія, соціологія, державне управління, етнодержавознавство (Л.Аза, О.Антонюк, І.Варзар, М.Вівчарик, В. Євтух, В.Ігнатов, О.Картунов, Г.Касьянов, І.Кресіна, В.Крисаченко, І.Курас, Ю.Куц, А.Леонова, Л.Лойко, О.Майборода, О.Маруховська, П.Надолішній, М.Обушний, І.Оніщенко, В.Панібудьласка, М.Панчук, М.Пірен, А.Пойченко, М.Попович, І.Прибиткова, В.Ребкало, С.Римаренко, Ю.Римаренко, В.Скуратівський, С.Сьомін, В.Трощинський, Л.Шкляр, М.Шульга, ін.).
Дисертант звертається також до новітніх російських академічних досліджень у галузі етнічної конфліктології (А.Абашидзе, В.Авксентьєв, Л.Дробіжева, М.Лебедєва, В.Малькова, А.Празаускас, М.Савва, Г.Солдатова, Є.Степанов, Т.Стефаненко, В.Стрелецький, Е.Тагіров, В.Тішков, Л.Хоперська, Н.Чебоксаров, С.Чешко, А.Ямсков, ін.). Серед зарубіжних досліджень етнічних конфліктів виокремлюються напрацювання таких авторів, як У.Альтерматт, Дж.Бертон, Дж.Беррі, Дж.Гатчінсон, Е.Гелнер, К.Гірц, Т.Гарр, Дж.Горовіц, В.Кімлічка, Дж.Коаклей, Л.Козер, Р.Коллінз, Дж. Ротшильд, Е.Сміт, Р.Ставенхаген, Р.Фішер, К.Хайес, У.Юрі, І.Янг та ін.
Проаналізовані основні питання, які розглядаються у докторських дисертаціях, безпосередньо присвячених етнічним конфліктам. Так, Г.Перепелиця досліджує феномен військово-політичного конфлікту, який найчастіше проявляється як етнічний за своєю природою. Дисертація В.Котигоренка присвячена аналізу етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні. В дослідженні А.Кіссе виявлено чинники, покладені в основу виникнення і розвитку етнічного конфлікту, визначено політичні стратегії, правові механізми його розв’язання та постконфліктного врегулювання.
Зазначено, що міждисциплінарний характер проблеми управління етнічними конфліктами вимагає синтезу досягнень етнології, політології, соціології, психології, соціолінгвістики, теорії державного управління тощо. Державно-управлінська ж специфіка аналізу виявляється в особливому фокусі теоретичного осмислення етноконфліктних взаємодій і практичного підходу до врегулювання етнічних конфліктів. Зокрема, це пов’язано зі специфікою предмета науки державного управління, який окреслює закономірності функціонування системи державного управління і певною мірою –суспільних процесів як об’єктів державно-управлінського впливу.
У другому підрозділі “Ключові поняття дослідження: сутність і дефініції” наводяться огляд основних дефініцій і власне тлумачення ключових термінів: етнічність, нація, націоналізм, національна (етнічна) меншина, корінні народи, етнічний статус, етнополітичний менеджмент, соціальна мережа, соціальний капітал, культура миру, механізм управління етнонаціональними процесами, управління етнічним конфліктом. Розглядаються найпоширеніші дефініції етнічного конфлікту.
Узагальнюючи аналіз сучасних концепцій етносу і етнічності, дисертант розвиває думку попередніх дослідників (А.Садохін, О.Антонюк), які наполягають на необхідності інтеграції етнологічних концепцій і створення когерентної теорії етнічності. Концептуальні засади названої теорії в авторському баченні базуються на розгляді етнічності як гнучкого і реально існуючого феномена, який має дуалістичну природу, що зумовлює співіснування раціональних та ірраціональних компонентів, а також широкий діапазон її проявів –від етнічного ренесансу до деструктивного націоналізму й етнічних конфліктів.
Проаналізовані різні теоретичні тлумачення соціального капіталу (Р.Бейтс, П.Бурдьє, П.Дасгапта, Р.Кеохан, Дж.Колеман, Г.Лaypi, Е.Остром, П.Пакстон, Р.Патнам, І.Середжелдін, Е.Сміт, Ф.Фукуяма). Соціальний капітал розглядається у дослідженні як своєрідний ресурс, що дає змогу індивідам, групам та суспільству в цілому за рахунок використання горизонтальних взаємодій у соціальних мережах одержати певні переваги і нові можливості для реалізації індивідуальних та групових інтересів.
У контексті запропонованого підходу вживається термін “державний механізм”, під яким розуміється не тільки система державних органів, а й різні способи державного впливу на суспільні процеси з використанням політико-правових, організаційних, культурно-символічних та інших ресурсів. Це цілісна система, яка включає не лише владну ієрархію, а й горизонтальні зв’язки, що формуються у суспільстві і значною мірою впливають на розвиток соціальної взаємодії. Підкреслюється, що держава є хоча і основним, але не єдиним суб’єктом вироблення політичних рішень: її організаційні структури з’єднані з іншими агентами соціального управління. Державному управлінню як ієрархічно організованій системі протиставляється “політичне керівництво”, яке передбачає використання недержавних механізмів поряд з державними. Дисертант вводить у наукову лексику поняття “державні механізми управління етнічними конфліктами”, що охоплює відповідні органи влади і способи впливу держави на розвиток керованих об’єктів чи/і самих суб’єктів управління з метою розв’язання суперечностей в етнонаціональній сфері.
Третій підрозділ “Управління етнічним конфліктом як теоретична проблема” присвячено обґрунтуванню теоретичних засад проблеми управління етнічним конфліктом. Розглянуто основні підходи до типології та класифікації етнічних конфліктів, генези етнічного конфлікту, основних фаз його розвитку, учасників етнічного конфлікту, причин і передумов цього явища, ключових чинників, що впливають на його розвиток та врегулювання. Розглядаючи ці питання, дисертант спирається на праці вітчизняних і зарубіжних авторів, таких як К.Боулдінг, І.Гальтунг, А.Кіссе, В.Котигоренко, І.Кресіна, К.Райт, Г.Перепелиця, В.Тішков, С.Чейз, С.Чешко, А.Ямсков та ін. Ураховуючи недостатність розробки в сучасних дослідженнях деяких аспектів соціально-психологічних, цивілізаційних і демографічних чинників етнічного конфлікту, а також впливу на його розвиток етностатусних відмінностей, основну увагу зосереджено саме на цих аспектах проблеми багатофакторності етноконфліктних взаємодій.
Запропоновано новий концептуальний підхід, який базується на застосуванні положень віктимології (victima –жертва, logos –знання), до аналізу державного регулювання міжетнічних відносин. Виявлення впливу віктимологічних чинників на політичну поведінку депортованих народів передбачає урахування психологічного стану “народу-жертви” при створенні механізмів морально-психологічного захисту честі і гідності підданих моральному утиску етнічних груп.
Необхідність урахування цивілізаційного чинника в процесі державного регулювання етноконфліктних взаємодій розкривається у зв’язку з тезою С.Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, яка розглядається автором як ідеологічна конструкція, мета якої –витіснити із масової свідомості осмислення факту глобальної конкуренції з приводу енергоресурсів і замінити цю проблематику дискусією з приводу “конфлікту культур”.
Узагальнення результатів соціологічних досліджень, присвячених вивченню проблеми етносоціальної стратифікації, дало підстави стверджувати, що розроблення державних механізмів управління етнічними конфліктами має спиратися на врахування етностатусних відмінностей в суспільстві. З огляду на це першочерговими завданнями можна вважати комплексний аналіз тенденцій, які стосуються перетворень в існуючій етносоціальній стратифікації, своєчасне виявлення етнічних груп, які за критеріями виміру етнічного статусу поступаються іншим групам, вирівнювання наявних диспропорцій шляхом упровадження цільових програм у галузі освіти, професійних програм тощо.
Необхідність зважати на етнодемографічні чинники при державному втручанні в етноконфліктні ситуації доведена на основі аналізу югославського досвіду, який показав, що демографічні процеси розвиваються за власними законами, на які впливають соціальні, економічні, політичні, релігійні, культурні й інші чинники. При цьому релігійні і культурні чинники можуть домінувати над соціально-економічними. У свою чергу, політичні і правові процеси можуть відставати від етнодемографічних змін, що і призводить до загострення міжнаціональної напруженості. Обґрунтовано, що найбільш дієвими механізмами запобігання етнічним конфліктам, зумовленим демографічними диспропорціями, слід вважати довгострокові програми, реалізація яких спроможна подолати негативні демографічні тенденції, депопуляційний тренд і забезпечити відтворення населення в межах окремих етнічних груп, оптимізувати процеси планування сім’ї, охорони здоров’я матерів і майбутніх поколінь.
У четвертому підрозділі “Концептуальні засади системи етноконфліктологічного менеджменту” пропонується власне обґрунтування дисертантом концепції створення системи етноконфліктологічного менеджменту. Виявлення структурно-функціональних елементів цієї системи ґрунтується на аналізі сукупності політико-правових, економічних, організаційних, культурних, психологічних та інших механізмів. Так, система законодавчих актів виконує превентивну функцію етноконфліктологічного менеджменту, однак головною проблемою залишаються не тільки невиконання законів і численні правові колізії, а й відставання законодавчого процесу від реальної етносоціальної динаміки.
Організаційна структура політико-правових механізмів управління етнічними конфліктами обумовлюється визначеними Конституцією і законодавством України повноваженнями Президента України, Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів виконавчої влади. Функціонування політико-правових механізмів етноконфліктологічного менеджменту великою мірою залежить від синхронної діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, а також правоохоронних органів, які залучаються до врегулювання етноконфліктних ситуацій, від узгодженої взаємодії усіх ланок державного апарату загалом.
Головне функціональне навантаження у системі етноконфліктологічного менеджменту припадає на управління регіональним і місцевим розвитком, яке в умовах унітарного державного устрою України забезпечується завдяки оптимальному поєднанню централізації і децентралізації, у тому числі автономізації в об’єктивно виправданих межах. Дотримання цих принципів сприяє формуванню на регіональному рівні структур, які використовують потенціал місцевих владних утворень, інститутів народної дипломатії, а також застосовують власні механізми економічного і політичного впливу на суб’єкти етноконфліктних взаємодій.
Технології управління етноконфліктними ситуаціями відіграють роль каркасу системи етноконфліктологічного менеджменту. Вони включають: встановлення загальних, уніфікованих показників, що адекватно характеризують етноконфліктні взаємодії; забезпечення належної узгодженості, логіки в систематизації таких показників; створення організаційних і технічних умов для оперативної і точної передачі потрібної інформації через усі структурні підсистеми державного управління, ланки і їх підрозділи, які залучені до врегулювання етноконфліктів; застосування ідентичних методів, процедур, операцій аналізу і характеристики об’єктів, що вивчаються і програмуються; використання тотожних форм фіксації інформаційних матеріалів та інші моменти, властиві державному управлінню етнонаціональним розвитком.
Важливою умовою функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту є взаємодія органів державної влади та інституцій громадянського суспільства. Вона передбачає співпрацю органів державної влади і місцевого самоврядування з національно-культурними товариствами, їх асоціаціями, профспілковими організаціями, жіночими, молодіжними об’єднаннями і рухами, правозахисними і екологічними організаціями, науковими центрами, а також з іншими неурядовими структурами. Ця модель суспільної взаємодії дає змогу узгодити інтереси етнічних груп та інших соціальних акторів завдяки демократичному та інноваційному за характером державному управлінню, що базується на використанні мережевих взаємодій і соціального капіталу.
Отже, ефективність системи етноконфліктологічного менеджменту залежить від вибору альтернативних варіантів організаційних структур, механізмів економічного впливу, політико-правової культури суспільства, рівня розвитку громадянського суспільства тощо.
У п’ятому підрозділі “Методологія дослідження” згідно з авторською концепцію розглядається методологія власного наукового пошуку, яка базується на використанні системно-синергетичного підходу, теорії конфлікту і мережевого методу. Застосування методологічних підходів І.Надольного, Н.Нижник, В.Спіцнаделя, Ю.Сурміна, В.Бакуменка (системний аналіз), В.Князєва, П.Надолішнього, І.Пригожина, В.Скуратівського (синергетика) дало змогу поєднати досягнення системного аналізу і синергетики у власній науковій розвідці автора.
Евристичний потенціал теорії соціального конфлікту розкривається на основі ідей М.Вебера, Р.Дарендорфа, Л.Козера, Р.Коллінза та ін. Із застосуванням концептуальних підходів названих авторів проаналізовано причини етнічних конфліктів на основі виявлення конфігурації матеріальних ресурсів, розкрито сутність конфлікту через ресурсну залежність і визначено оптимальні механізми конструктивного впливу на етноконфліктні ситуації з боку держави і громадянського суспільства.
Конкретизуючи зміст мережевого методу, дисертант спирається на праці Т.Берцеля, П.Богесона, Дж. Джохансона, М.Кастельса, Р.Коллінза, М.Манна, Д.Марша, Р.Родеса, Т.Туунена, Г. Хекансона та ін. Підкреслюється відмінність соціальних мереж від традиційних форм управлінської діяльності, яка полягає в тому, що вони утворюють принципово іншу структуру управління, що пов’язує державу і громадянське суспільство. Мережі формуються в процесі обміну ресурсами, а це, у свою чергу, призводить до поступового посилення залежності етнополітичних акторів один від одного. Таким чином, мережевий аналіз перевів науковий пошук у нову площину взаємодії держави і груп інтересів, де зв’язки мають переважно горизонтальний характер.
У другому розділі –“Державне регулювання захисту прав національних меншин як механізм запобігання етнічним конфліктам” – проведено комплексний аналіз проблеми результативності запобігання етнічним конфліктам, що тісно пов’язана з розробкою державних механізмів захисту прав національних меншин.
У першому підрозділі “Законодавче забезпечення прав національних меншин: європейські стандарти і українські реалії” проаналізовано існуючу систему заходів щодо захисту прав національних меншин у міжнародному праві і українському законодавстві, узагальнено досвід зарубіжних країн щодо розробки правових механізмів запобігання етнічним конфліктам. Осмислено новітні тенденції у міжнародній системі захисту прав національних меншин, які пов’язані з процесами європейської інтеграції.
Аналіз основоположних документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ показав, що ці неурядові міжнародні організації морально й політично зобов’язують держави дотримуватися принципів, сформульованих і закріплених у міжнародному праві. Поряд з цим у дослідженні виокремлюються відмінності у внутрішньодержавному регулюванні становища національних меншин, які варіюються від повного невизнання наявності меншин на території деяких держав до надання особливого статусу окремим етнічним групам і наділення їх спеціальними правами. Конструктивний підхід до розв’язання цієї проблеми вимагає, щоб багатоетнічні держави самостійно визначали власну стратегію у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин на підставі вироблених міжнародною спільнотою загальних підходів, стандартів і норм.
Аналіз українського законодавства в галузі забезпечення прав національних меншин засвідчив, що в Україні уже сформовано досить широку нормативну базу з цього питання. Однак є всі підстави стверджувати, що наразі постала нагальна необхідність перегляду і корекції цієї сфери законодавства з метою усунення низки нормативних колізій як у положеннях окремих законів, так і у правовому полі в цілому. Попри те, що окремими нормами і положеннями політико-правових і юридичних актів України запроваджено майже весь комплекс прав національних меншин, передбачених міжнародними правовими документами, для деяких із них і досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються органами державної влади або ж виконуються лише частково.
Зроблено висновок, що базовий Закон України “Про національні меншини в Україні” має бути приведений у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими нормами. Сьогодні відсутні узгоджені підходи до чіткого визначення понять “національна меншина”, “національно-культурна автономія”, “компактність та дисперсність проживання”, а також критеріїв, за якими можна було б представників тих чи інших етносів України відносити до національних меншин. Йдеться, зокрема, про такі параметри, як кількісний склад, структурованість, тривалість проживання на певній території, наявність зафіксованих пам’яток історії та культури тощо.
Політика щодо національних меншин в Україні має бути суттєво переглянута, що вимагає розроблення концепції нової етнополітики. Існує нагальна потреба в аналізі актуальних проблем державного регулювання становища національних меншин, у визначенні основних принципів і завдань державної етнополітики, одним з яких є впровадження системи етноконфліктологічного менеджменту.
У другому підрозділі “Реалізація принципу пропорційного представництва етнічних груп в органах державної влади і місцевого самоврядування” проаналізовано основні механізми, які забезпечують участь національних меншин у суспільно-політичному житті: спеціальні форми їх представництва (консультативно-дорадчі органи при органах державної влади та органах місцевого самоврядування); закріплення за національними меншинами офіційної або неофіційної квоти місць в органах влади; забезпечення інтересів меншин шляхом введення посад в державні органи, компетенція яких дає змогу впливати на врегулювання справ національних меншин; ужиття спеціальних заходів щодо залучення представників національних меншин до роботи в державних органах.
Зарубіжний досвід реалізації принципу пропорційного представництва етнічних груп у парламенті проаналізовано на прикладі Бельгії, Словенії, Хорватії, Сербії та Китаю. Особливу увагу приділено практичним заходам органів державної влади щодо впровадження “подвійної концепції забезпечення прав меншин” і “національних ключів”. Водночас підкреслюється, що більшість сучасних демократичних держав не використовує принцип пропорційного представництва і гарантує всім громадянам незалежно від етнічної належності рівні умови для політичного представництва на основі захисту індивідуальних політичних прав. Як приклад наводиться досвід Франції і Швейцарії.
Аналіз засобів конституційного регулювання захисту політичних прав національних меншин в Україні показує, що правове поле сучасної Української держави для певних етнічних спільнот відкриває можливість представництва в радах до обласного рівня, однак у деяких регіонах України певні етнічні групи незадоволені існуючою ситуацією. Зокрема, розглядається дискусія навколо проблеми квотованого представництва у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, яка ініціювалася кримськими татарами під час виборів 1994, 1998 та 2002 рр.
У третьому підрозділі “Державне регулювання освітніх і мовних прав національних меншин” досліджуються механізми захисту освітніх і мовних прав національних меншин, які містяться в міжнародному праві та українському законодавстві. Аналіз зарубіжного досвіду освітньої політики на прикладі Німеччини та Іспанії здійснено порівняно з реалізацією державної політики щодо захисту освітніх прав національних меншин в Україні. Регіональний зріз вирішення освітніх і мовних проблем національних меншин в Україні розглянуто на прикладі Одеської області і Автономної Республіки Крим.
Порівняльний аналіз механізмів державної освітньої та мовної політики в зарубіжних країнах і Україні показує, що ефективне розв’язання освітніх і мовних проблем національних меншин можливе тільки при об’єднанні зусиль держави і національних громад, а також при державному фінансуванні заходів як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Основні напрями діяльності у цій сфері пов’язані з підготовкою педагогічних кадрів, що володіють мовами національних меншин, із випуском підручників, організацією наукових досліджень, проведенням культурних заходів.
У четвертому підрозділі “Механізми захисту культурних і релігійних прав національних меншин” розглядаються найбільш поширені варіанти державного підходу до вирішення культурних і релігійних проблем національних меншин, які накопичено світовим досвідом. На прикладі канадського досвіду проаналізовано засади політики мультикультуралізму, яка протистоїть як асиміляції, так і соціально-культурній ізоляції етнічних груп. Водночас дисертант вказує і на недоліки цієї моделі, одним з яких є те, що мультикультуралізм фактично зменшує запас соціального капіталу і не сприяє усуненню культурних бар’єрів між різними етносами. Крім того, слід враховувати, що сучасна мультикультурна карта Європи характеризується принципово новими рисами, які не були притаманні їй ще 10 років тому: спостерігається відродження націоналістичних рухів та ідеологій, які проповідують ксенофобію, расизм і національну нетерпимість, поширюються релігійно-фундаменталістські, регіоналістські та сепаратистські настрої в суспільстві. В контексті новітніх європейських тенденцій політика мультикультуралізму має бути суттєво переглянута, особливо це стосується України, де реформування суспільства відбувається в умовах системної кризи, яка виявляється в політиці, економіці, соціальній сфері, культурі.
Специфіка культурного розмаїття в Україні актуалізує цілу низку проблем, що стосуються відносин органів державної влади і релігійних організацій. Дисертант звертається до правових норм, що регулюють захист релігійних прав національних меншин, які базуються на правових гарантіях свободи совісті і віросповідання. В результаті аналізу українського законодавства виявлено недоліки в законодавчому забезпеченні державно-церковних відносин в Україні. Зокрема, вказується на те, що в чинному законодавстві не повною мірою враховуються сучасні реалії та суперечності, що виникають, а також деструктивні наслідки впливу на віруючих деяких релігійних утворень.
Розглянуто специфічні проблеми сучасного релігійного розвитку в Україні, які пов’язані із відносинами держави з ісламськими релігійними організаціями, особливості функціонування мусульманських общин, а також їх відносин з державою та іншими конфесіями в Автономній Республіці Крим. Особливу увагу приділено аналізу досвіду державного регулювання конфліктних ситуацій в Автономній Республіці Крим, які виникли на релігійному ґрунті.
У п’ятому підрозділі “Право народів на самовизначення як проблема державного управління” проаналізовано основні історичні етапи реалізації права на національне самовизначення: крах світової колоніальної системи, перетворення у колишніх соціалістичних суспільствах, останні в новітній історії приклади національного самовизначення, зокрема проголошення незалежності Східним Тимуром і вихід Чорногорії із Союзу із Сербією. Розглядаються також численні приклади невдалих спроб здобути незалежність (Квебек, Басконія, Аландські острови, Сицилія, Косово). На теренах колишнього СРСР цю проблему найкраще ілюструють “невизнані республіки”: Придністров’я, Південна Осетія, Абхазія. Звертається увага на певний конфліктогенний потенціал, що проявився останнім часом у деяких регіонах України: заяви лідерів кримських татар щодо “права кримськотатарського народу на національне самовизначення” у формі національно-територіальної автономії; етнополітична мобілізація русинів у Закарпатті; поширення іредентистських настроїв у Чернівецькій області в районах компактного проживання румунської громади.
Право народів на самовизначення задеклароване у джерелах міжнародного права –міжнародному Пакті про права людини (1966 р.), деклараціях Генеральної Асамблеї ООН, документах міжнародних неурядових організацій. Однак його реалізація фактично суперечить принципу недоторканності кордонів, який також є одним з фундаментальних принципів міжнародного права.
Розглянуто різні точки зору, навколо яких ведуться сучасні академічні дебати щодо права народів на самовизначення. Продовжуючи полеміку із зарубіжними і вітчизняними дослідниками, дисертант обґрунтовує думку, що в процесі реалізації державної етнополітики стосовно етнічних груп, які апелюють до права на національне самовизначення, акценти мають зміщуватися на створення демократичних інститутів і політичних механізмів, приміром таких, як територіальна та національно-культурна автономія. При цьому принцип національного суверенітету доцільно розглядати у просторі надетнічної ідентичності, яка збігається з громадянським виміром національного самовизначення. Однією з альтернатив може вважатися громадянська версія суверенітету, яка втілена в громадянському суспільстві, що відповідає принципам демократичного розвитку багатоетнічної держави.
У третьому розділі –“Управління місцевим і регіональним розвитком як елемент системи етноконфліктологічного менеджменту” –відповідно до логіки дослідження аналізується один з головних ресурсів управління етнічними конфліктами –розвиток системи участі національних меншин в управлінні місцевим розвитком.
У першому підрозділі “Механізми реалізації принципу децентралізації державного управління в поліетнічних країнах (аналіз зарубіжного досвіду)” розглянуто зарубіжний досвід упровадження принципу децентралізації в практику державного управління. Критичне осмислення досвіду децентралізації системи державного управління у Франції та Іспанії дало змогу довести необхідність урахування регіональної та національної специфіки при виборі моделей децентралізації в Україні. Вказується на важливість розробки продуманих і гнучких механізмів взаємної зацікавленості центру, регіонів і місцевих спільнот, узгодження їх інтересів та позицій.
Досвід реформування системи місцевого самоврядування в багатоетнічних країнах Центральної та Східної Європи проаналізовано на прикладі Болгарії, Чеської Республіки, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини. Дослідження законодавчої бази вказаних країн з питань захисту прав національних меншин виявило розбіжності між забезпеченням гарантій їх прав на юридичному і політичному рівнях, а також суперечності між міжнародним правом і місцевим законодавством. Приведення місцевого законодавства у відповідність з міжнародним нерідко призводить до заниження або руйнування існуючих місцевих стандартів, що не завжди можна вважати правомірним.
У другому підрозділі “Реформування місцевого самоврядування і розвиток місцевої демократії в багатоетнічних регіонах України” аналізується стан місцевого самоврядування в Україні. Дослідження підтвердило наявність кризи системи управління місцевим і регіональним розвитком, всієї системи територіальної організації влади. Звертається увага на дефіцит законодавчого регулювання щодо місцевого самоврядування, особливо в частині чіткого розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Потребують значного вдосконалення механізми і процедури регулювання етноконфліктних ситуацій на місцевому і регіональному рівнях, впровадження в повному обсязі у національне законодавство положень Європейської Хартії місцевого самоврядування.
Акцентується увага на специфіці місцевого самоврядування в багатоетнічних регіонах, яка зумовлена компактним розселенням етнічних груп і формуванням територіальних громад за національною ознакою. У зв’язку з цим виникають питання про визначення статусу “національних” територіальних громад, який гарантував би реалізацію їх специфічних інтересів; формування правових і організаційно-структурних механізмів узгодження інтересів етнічних колективів у межах однієї громади і різних за етнічним складом громад або адміністративно-територіальної одиниці середньої (району) та вищої (області) ланок. У сучасних умовах діяльність мережі етнонаціональних громад практично залишається неузгодженою з адміністративно-територіальною та політичною організацією місцевих спільнот. Тому потрібні серйозні корективи в проведенні державної етнонаціональної політики, розробці моделей стабільного етнополітичного розвитку регіонів, створенні інфраструктури міжетнічної злагоди.
У третьому підрозділі “Автономізація як механізм запобігання етнічним конфліктам” вивчається існуючий досвід територіальної і національно-культурної автономізації як у зарубіжних країнах, так і в Україні, яка має в своєму складі територіальне автономне утворення. Аналіз досвіду реалізації державної етнополітики в Італії, Іспанії, Великій Британії, Данії та Фінляндії, а також у країнах Східної Європи показує, що процес автономізації в цих країнах виявив низку суперечностей. З боку формального права держава гарантує етнічним меншинам усі умови для гармонійного розвитку культури, а також достатню економічну незалежність автономним утворенням. Разом з тим численні етнічні конфлікти, які спостерігаються в цих країнах, свідчать про існування розбіжностей між формальними основами автономії та реальними державотворчими процесами.
Проаналізовано автономістські тенденції в Закарпатті, які пов’язані з вимогами змінити статус цього регіону шляхом перетворення Закарпатської області на національно-територіальну автономію. Критично осмислюються процеси політизації румунської меншини, яка компактно проживає в Чернівецькій області. На основі дослідження політичної поведінки лідерів румунського руху автор робить висновок, що в майбутньому їхня діяльність може бути спрямована на отримання національно-культурної автономії на Буковині з передачею їм права керувати своїми внутрішніми справами у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних питань.
Аналіз механізмів національно-культурної автономізації на прикладі етнополітичного досвіду східноєвропейських країн (Латвія, Хорватія, Словенія) показує, що національно-культурна автономія криє у собі цілу низку можливостей для захисту культурних, освітніх і мовних прав національних меншин. Водночас дисертант підкреслює, що не слід абсолютизувати принцип національно-культурної автономії як спосіб запобігання етнічним конфліктам. Великою мірою це пов’язано з тим, що найчастіше етнічні групи формулюють і відстоюють свої фундаментальні інтереси у просторі розподілу економічних і політичних ресурсів.
У четвертому підрозділі “Регіональний вимір управління етнічними конфліктами: досвід Автономної Республіки Крим” розглядаються засоби врегулювання конфліктних ситуацій, які використовувалися місцевими органами влади в Криму. Проаналізовано постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України і Президента України, які було прийнято для вирішення всього комплексу питань щодо облаштування репатріантів. Особлива увага приділена аналізу реалізації Програми першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися та проживають в Автономній Республіці Крим. Дослідження нормативної бази доповнюється аналізом найгостріших проблем, які проявилися у відносинах місцевої влади з органами етнічної самоорганізації кримських татар (відсутність громадянства у значної частини кримських татар, представництво кримських татар у місцевих органах влади, забезпечення їх землею тощо). На думку автора, на сьогодні найбільш конфліктогенним є земельне питання, вирішення якого потребує створення Єдиного державного земельного кадастру, а також завершення інвентаризації земельних ділянок, виданих репатріантам.
У четвертому розділі –“Технології управління етноконфліктними ситуаціями” –розкривається зміст і сутність технологій етноконфліктологічного менеджменту.
У першому підрозділі “Методологічні засади прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях” аналізуються найбільш відомі методологічні підходи до дослідження проблеми прийняття управлінських рішень. Спираючись на методологічні принципи, розроблені Р.Саймоном, виявлено специфіку управлінських рішень у ситуації етнічного конфлікту.В контексті проблеми підвищення ефективності прийняття управлінських рішень в умовах етнічного конфлікту розкриваються евристичні можливості методу послідовних обмежених порівнянь, відомого як інкременталізм. На прикладі теорії Ч.Ліндблюма розглядаються базові положення методу “коріння” і “методу гілок”, а також стратегії роздільних приростів. Зазначається, що врегулювання етнічних конфліктів найчастіше пов’язане з ухваленням колективних рішень, а також з тим, що в процесі тривалого етнічного конфлікту практично неможливо прийняти взаємовигідні рішення. В подібних ситуаціях доцільною є тактика поділу проблеми конфлікту, яка дає змогу конкретизувати зміст послідовних процедур. Використання перелічених методів прийняття управлінських рішень створює умови для трансформації етнічного конфлікту, а успішність прийняття взаємовигідних рішень стає залежною від взаємовпливу учасників конфлікту.
У другому підрозділі “Інформаційні технології управління етнічними конфліктами” розглядаються теоретичні і практичні аспекти інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях. Аналізуються сучасні методики етнологічного моніторингу, який розглядається як система збирання та аналізу інформації, що стосується потенційного розвитку конфліктності в багатоетнічній спільноті. Установлено, що при здійсненні етнологічного моніторингу доцільно використовувати стандартні індикатори для вимірювання напруженості в міжетнічних відносинах (думки, представлені в ЗМІ, рівень соціальної ідентичності, економічна і соціальна рівність і нерівність, етнічна і релігійна нетерпимість, етнічна дистанція, сприйняття деяких етнічних груп іншим населенням, довіра (чи недовіра) до інститутів влади та ін.). Вибираючи індикатори, слід враховувати специфіку ресурсного забезпечення регіону, особливості відносин етнічних спільнот, наявність власної державності в етнічної групи в минулому тощо. Методику дослідження й оцінки етнополітичної конфліктності розглянуто на прикладі системи монографічного опису етнополітичної й етнокультурної ситуації в регіонах СНД, яку впроваджено в діяльність Мережі етнологічного моніторингу і раннього запобігання конфліктам (EAWARN).
У третьому підрозділі “Переговорні технології” досліджено базові методологічні підходи до переговорного процесу. Розглянуто основні етапи ведення переговорів у ситуації етнічного конфлікту, стратегії поведінки на переговорах, стилі поведінки сторін у конфлікті, маніпулятивні технології в переговорному процесі, розкрито можливості дипломатії як комплексного поєднання офіційних та неофіційних, формальних і неформальних спроб налагодити співпрацю. Виявлено специфічні функції посередництва як однієї з форм урегулювання етнічного конфлікту. Оволодіння переговорними технологіями розглядається як один з структурно-функціональних елементів системи етноконфліктологічного менеджменту. При цьому підкреслюється необхідність підготовки професійних фахівців, здатних виконувати на високому рівні основні завдання переговорного процесу в етноконфліктних ситуаціях.
У четвертому підрозділі “Технології кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами” розкриваються питання вдосконалення підготовки, добору і розстановки кадрів у поліетнічних регіонах. Зазначається, що кадри, які працюють у системі державного управління в умовах етнонаціональної конфліктності, мають володіти відповідними уміннями і навичками, а саме: вміти здійснювати етнологічний моніторинг, прогнозувати розвиток етнополітичної ситуації, надавати інформаційну підтримку при прийнятті рішень у кризових ситуаціях, а також бути ознайомленими із зарубіжним досвідом управління етнічними конфліктами, добре орієнтуватися в цілях та засобах діяльності міжнародних організацій.
Виявлено особливі функції, які виконує етнічне представництво в системі органів влади: безпосередньо в кадровому складі державної служби, а також завдяки створенню консультативно-дорадчих органів за участю представників етнічних еліт. Однак цим не вичерпується кадровий аспект етноконфліктологічного менеджменту. Безвідносно до національної належності державні службовці мають бути здатними на високому професійному рівні вирішувати складні питання управління різними сферами соціального життя, володіти культурою міжнаціонального спілкування, міжособистісних відносин, толерантно ставитися до представників інших етнічних груп та релігійних конфесій.
У п’ятому розділі –“Взаємодія держави і громадянського суспільства в управлінні етнічними конфліктами” –проаналізовано основні механізми синхронізації діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які можуть бути використані з метою конструктивного впливу на розвиток етнічних конфліктів.
У першому підрозділі “Мережеві взаємодії та соціальний капітал як ресурси управління етнічними конфліктами” розкривається інноваційний характер моделі державного управління, що базується на застосуванні мережевих взаємодій і соціального капіталу. Виявляється зв’язок етнічності і соціального капіталу, а також виокремлюється специфіка прояву цих феноменів в умовах етнічного конфлікту. Задіяння соціального капіталу в практиці державного управління етнонаціональною сферою потребує перегляду традиційних управлінських підходів, зокрема зміщення акцентів з вертикальної ієрархічної моделі державного управління на горизонтальну, включення самоорганізаційних механізмів етнічних спільнот, посилення політичної складової. Це виправдано тим, що використання соціальних мереж, які формуються в громадянському суспільстві, дає змогу врахувати специфіку взаємодії етнічних еліт та інших політичних акторів, а також узгодити потреби етнічних груп і загальнодержавних інтересів.
У другому підрозділі “Взаємодія органів державної влади і громадських організацій” розкрито особливу роль, яку відіграє в системі етноконфліктологічного менеджменту співпраця органів державної влади і громадських організацій. Аналіз взаємодії органів державної влади і національно-культурних товариств підтвердив значення цієї співпраці для розробки та реалізації етнополітики в Україні. Разом з тим зазначається, що ця взаємодія нерідко має декларативний характер, а роль національно-культурних товариств у конфліктних регіонах нерідко перебільшується. Стає помітною внутрішня роз’єднаність етнічних спільнот, наявність проблем самоврядування у сфері задоволення культурних і освітніх потреб національних меншин. Крім того, громадські організації, створені за національною ознакою, не завжди сприяють поширенню в суспільстві ідеалів громадянського миру і міжнаціональної злагоди.
Підвищенню результативності взаємодії місцевих органів влади з громадськими організаціями сприятиме розробка й впровадження ініціатив, мета яких –інтегрувати представників національних меншин у соціальне, культурне, політичне життя місцевих спільнот та забезпечити толерантність у міжетнічних відносинах. Насамперед це білінгвістичні програми в дитячих садках та програми, що забезпечують рівні освітні можливості для національних меншин, семінари, спрямовані на поширення культури миру і виховання міжетнічної толерантності, створення молодіжних клубів з метою збереження добрих міжетнічних відносин тощо. Функцію координації діяльності в цьому напрямі можуть виконувати консультативні ради при органах державної влади і місцевого самоврядування, до складу яких необхідно ввести представників етнічних спільнот, науковців, працівників засобів масової інформації, активістів громадських організацій, депутатів місцевих рад, представників виконавчої влади на місцях.
У третьому підрозділі “Синхронізація діяльності органів державної влади з міжнародними організаціями” виокремлюються механізми взаємодії органів державної влади і міжнародних організацій. На основі досвіду миротворчої діяльності ООН, яка здійснюється в партнерстві з державними органами влади, виявлено особливі функції міжнародних організацій: посередництво або “тиха дипломатія”, превентивна дипломатія, відправлення місій для встановлення фактів, надання підтримки миротворчим зусиллям на регіональному рівні, створення в країнах політичних відділень ООН для сприяння сторонам у зміцненні довіри, побудова миру, підтримка миру. Звертається увага на стратегічні зміни в діяльності ООН, пов’язані з переорієнтацією на запобігання етнічним конфліктам. Підкреслюється, що одним з ефективних компонентів попереджувальної стратегії ООН є раннє запобігання конфліктам, яке здійснюється в партнерстві з органами державної влади і місцевого самоврядування. Проаналізовано досвід діяльності представництв міжнародних організацій, які діють в Україні: Місії УВКБ ООН в Україні, ПРІК ПРООН. Критично осмислюються проблемні питання в діяльності міжнародних організацій, зокрема, таких як Організація непредставлених націй і народів (ОННН).
У четвертому підрозділі “Державне управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності” виявлено специфічні функції, які виконує в системі етноконфліктологічного менеджменту управління інформаційною сферою. В умовах ефективної державної інформаційної політики можливе зниження міжнаціональної напруженості. Водночас у разі некерованості інформаційного простору з боку держави і стихійного розвитку подій не виключена ескалація конфлікту. Виокремлюються найбільш дієві механізми державної інформаційної політики: формування системи підвищення кваліфікації в галузі етноконфліктологічної підготовки професійних журналістів, які висвітлюють питання етнополітики і міжнаціональних відносин; організація для журналістів регулярних круглих столів і спеціальних семінарів за участю представників органів виконавчої влади і громадськості; проведення конкурсів серед етнічних засобів масової інформації з висвітлення етнічної тематики, заснування премій і дипломів для видань і журналістів; удосконалення системи інформування населення про діяльність органів влади в галузі етнополітики, розроблення додаткових заходів з метою популяризації позитивного досвіду мирного співіснування етнічних груп.
Проаналізовано досвід моніторингу преси, що здійснюється Республіканським комітетом з інформації Автономної Республіки Крим, а також роботу дослідників Інституту етнології і антропології РАН в рамках проекту “Діагностика методів толерантності в засобах масової інформації”, виявлено низку недоліків у методиках, які використовуються. Звертається увага на необхідність критичного аналізу етнополітичної спрямованості інформації, виявлення її толерантного та інтолерантного потенціалу, форм і методів її трансляції в масову свідомість.
У п’ятому підрозділі “Формування культури миру як стратегія демократичного управління багатоетнічним cуспільством” обґрунтовується заключне положення авторської концепції, відповідно до якого розробка механізмів управління етнічними конфліктами та взаємодія у цьому контексті держави з інституціями громадянського суспільства тісно пов’язується з формуванням культури миру. Аксиологічний зміст культури миру втілюється в діалоговому дискурсі взаємного визнання інтересів, що сприяє профілактиці етноконфліктних ситуацій і створює політичні і соціальні умови для примирення конфліктуючих сторін. Поширення культури миру в Україні потребує виконання низки завдань, до найважливіших з яких слід віднести: поширення сучасного знання про культуру миру і впровадження заснованої на цьому знанні відповідальної експертизи і рекомендацій, забезпечення матеріальних ресурсів і державної підтримки принципів культури миру. Виокремлюються найбільш дієві механізми формування культури миру: розроблення державних програм щодо запобігання і протидії всім формам ксенофобії, міжгрупової ненависті, екстремізму; методичне та організаційне забезпечення педагогіки толерантності; впровадження курсів, що роз’яснюють природу прав людини і форми прояву нетерпимості.
ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення актуальної наукової проблеми щодо формування державних механізмів управління етнічними конфліктами та розроблено науково-прикладні технології, які забезпечують керованість етнокофліктних взаємодій з боку держави та громадянського суспільства з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх урегулювання. Отримані результати показують, що вихідна методологія виявилася ефективною, гіпотеза підтвердилася, поставлені завдання реалізовані і мета досягнута. На основі здійсненого дослідження сформульовано такі основні висновки та пропозиції.
1. Аналіз досліджень у галузі державного управління етнонаціональною сферою засвідчив, що розроблення державних механізмів управління етнічними конфліктами і їх коректне застосування –нове й актуальне завдання сучасної науки і практики державного управління. Обґрунтована автором концепція базується на принципі структурно-функціональної взаємозумовленості елементів системи етноконфліктологічного менеджменту, які включають політико-правові механізми, технології управління конфліктами на всіх етапах їх розвитку, механізми і принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інститутів громадянського суспільства. Категоріальне насичення авторської концепції забезпечується завдяки введенню в наукову лексику терміна “державні механізми управління етнічним конфліктом”, а також уточненню змісту низки інших понять (соціальний капітал, соціальна мережа, етнічний статус, етноконфліктологічний менеджмент, культура миру та ін.), яке розширило евристичні можливості дослідження і відкрило перспективи подальших наукових розвідок у цьому напрямі.
2. Доведено, що характер і дієвість системи етноконфліктологічного менеджменту визначається здатністю її організаційних структур критично оцінювати вітчизняний і зарубіжний досвід, ураховувати об’єктивні та суб’єктивні умови реалізації управлінських рішень, визначати оптимальні організаційні та інституційні механізми управління етнічними конфліктами з огляду на місцеву специфіку, у тому числі на особливості політичної культури місцевої спільноти, рівень розвитку громадянського суспільства, потреби та інтереси етнічних груп. Організаційно-функціональна структура системи етноконфліктологічного менеджменту розглядається як сукупність органів державної влади, державних установ і організацій, органів місцевого самоврядування та інституціонально оформлених суб’єктів громадянського суспільства, їх функцій, а також відповідних організаційних взаємозв’язків. Її призначення –забезпечити цілісний управлінський вплив на етнонаціональну сферу з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх урегулювання. Результативність функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту зумовлюються характером мережевих взаємодій і типом соціального капіталу, який формує горизонтальні зв’язки при встановленні порядку і умов синхронної діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства.
3. Виділення нової дослідницької парадигми етноконфліктологічного менеджменту як певної системи скоординованої діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інституцій громадянського суспільства зумовлене міждисциплінарним характером дослідження, творчим використанням методологічних підходів споріднених наук та нелінійними процесами у просторі самоорганізації етнічних груп. Необхідність міждисциплінарного дискурсу пояснюється доцільністю використання у суміжних наукових напрямах теоретичного фундаменту і практичного інструментарію. Подібні теоретичні і методологічні запозичення виправдані частковим збігом об’єкта і дослідницьких завдань наук, що вивчають засоби управління етнічними конфліктами. Специфічний ракурс державного управління зумовлюється предметом науки державного управління, який окреслює закономірності функціонування системи державного управління і певною мірою –суспільних процесів як об’єктів державно-управлінського впливу.
4. Ураховуючи наявну методологічну кризу в сучасній соціальній теорії, в контексті якої розвивається і вітчизняна наука державного управління, застосування теорії соціального конфлікту, системно-синергетичного і мережевого підходів являє собою здебільшого спробу “пошуку нової теорії”, яка здатна виявити ресурсну залежність учасників етнічних конфліктів, а також охопити унікальність нестійких соціальних систем і нелінійних процесів, що відображено у формуванні нетрадиційних горизонтальних зв’язків і соціальних мереж у суспільстві. Не виключаючи дискусійності окремих питань стосовно використання названих методів при розробці механізмів державного управління, автор підкреслює наявний евристичний потенціал подібного методологічного підходу.
5. На основі використання напрацювань примордіалізму, інструменталізму, конструктивізму в контексті державної етнополітики сформульовано фундаментальні постулати когерентної теорії етнічності, яка одночасно враховує об’єктивний характер етнічних та культурних розбіжностей та акцентує увагу на маніпуляційних технологіях, що використовуються в етнічних конфліктах. Звернення до когерентної теорії етнічності при здійсненні критичного аналізу поглядів С.Хантінгтона дало змогу визначити “конфлікт цивілізацій” як ідеологічний конструкт, який виконує функцію каталізатора міжетнічних і міжконфесійних зіткнень християнських та ісламських спільнот, провокує поширення і закріплення в масовій свідомості міфу про “ісламську загрозу” і фактично створює “ідеологічний коридор” глобальній конкуренції за доступ до світових енергетичних ресурсів. Такий підхід має вирішальне значення при розробці механізмів державного впливу на формування культурно-ідеологічних мереж у суспільстві, які великою мірою впливають на розвиток етноконфліктних взаємодій.
6. Існуючі теоретико-методологічні підходи до розроблення державних механізмів етноконфліктологічного менеджменту збагачено завдяки виявленню не досліджених раніше аспектів системно-синергетичної взаємозумовленості релігійно-цивілізаційних, демографічних, соціально-психологічних чинників і етностатусних відмінностей. Дослідження підтвердило доцільність використання напрацювань віктимології при розкритті внутрішнього механізму розвитку етноконфліктних взаємодій, які зазнають впливу психологічних трансформацій етнічної самосвідомості репатріантів. Практичне значення подібної наукової розвідки полягає в обґрунтуванні необхідності коригування соціально-психологічних механізмів державного впливу на розвиток етноконфліктних ситуацій у регіонах, в яких відбувається інтеграція представників депортованих спільнот.
7. Політико-правове забезпечення впровадження системи етноконфліктологічного менеджменту базується на прийнятті і вдосконаленні законів, інших правових актів, спрямованих на задоволення базових потреб етнічних спільнот. Однак превентивна функція цієї діяльності реалізується лише в тому разі, якщо державою розроблені механізми гарантій правових норм. До таких механізмів віднесено: здійснення належного контролю за виконанням законодавства в галузі захисту прав етнічних меншин, моніторинг його порушень; аналіз судової практики і вжиття відповідних заходів щодо профілактики порушень; забезпечення юридичної відповідальності посадових осіб, керівників громадських організацій, ЗМІ за дії, які призводять до дискримінації за етнічною ознакою, загострення міжетнічних відносин і виникнення етноконфліктних ситуацій. Як засвідчив аналіз, в Україні створюються необхідні умови для впровадження міжнародно-правових підходів, що забезпечують гарантії прав етнічних меншин. Водночас приведення українського законодавства у відповідність з міжнародним не повинно спричинювати заниження або руйнування існуючих у суспільстві стандартів і має здійснюватися з урахуванням загальнонаціональних інтересів і місцевих традицій.
8. Особливу роль у системі етноконфліктологічного менеджменту відіграє управління регіональним і місцевим розвитком. Аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду реалізації державної регіональної політики, зокрема в Автономній Республіці Крим, засвідчив, що впровадження принципів децентралізації і автономізації в практику державного управління сприяє зниженню міжетнічної напруженості. Однак ефективному управлінню етноконфліктними ситуаціями на регіональному рівні часто стають на заваді недосконалість правової бази, недотримання чинних законів і неадекватні способи реалізації загальнодержавної політики місцевими органами влади. Характерними є також відсутність координації дій щодо прийняття стратегічних і ситуативних рішень у кризових ситуаціях, недосконалість системи інформаційно-аналітичної і прогнозної підтримки прийняття управлінських рішень, низький рівень володіння переговорними технологіями посадовцями, залученими до врегулювання конфліктів. Рішення, які приймаються центральними органами державної влади, також не завжди повною мірою забезпечують нейтралізацію негативних тенденцій у регіонах з високим конфліктогенним потенціалом.
Оптимізації регіонального розвитку і місцевого самоврядування у багатоетнічних регіонах України сприятимуть: визначення типів і режимів розвитку населених пунктів компактного проживання етнічних груп; узгодження повноважень та функцій щодо соціальної підтримки населення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; удосконалення порядку розроблення регіональних соціальних програм, спрямованих на вирішення найгостріших соціальних проблем в етноконфліктогенних регіонах, насамперед з питань забезпечення зайнятості, створення нових робочих місць, організація належного контролю за виконанням таких програм; оптимізація міжвідомчої координації; утворення та удосконалення діяльності консультаційних рад при органах виконавчої влади всіх рівнів із залученням представників національно-культурних товариств і міжетнічних громадських формувань.
9. У результаті розкриття змісту та сутності технологій управління етнічним конфліктом підтверджено необхідність типологізації управлінських ситуацій в умовах етнополітичної нестабільності. Як основу процесу державного управління етноконфліктними ситуаціями слід розглядати технології прийняття управлінських рішень, ефективність яких залежить від упровадження системи етнологічного моніторингу, експертної діяльності і прогнозного забезпечення. Механізмами удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях є: створення електронних інформаційних ресурсів на основі врахування політичних, економічних, демографічних, світоглядних, культурних та інших аспектів розвитку етнічних спільнот; розроблення та впровадження системи індикаторів етнологічного моніторингу з внесенням відповідних змін у систему державних статистичних спостережень з узгодженням їх з міжнародними стандартами і методологією; координація діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і незалежних дослідницьких центрів щодо інформаційно-аналітичного забезпечення функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту. Впровадження технологій кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами передбачає врахування етнічного чинника в процесах підготовки, добору і розстановки кадрів, формування кадрового резерву та здійснення контролю за їх діяльністю у регіонах з високим ступенем етнічної різноманітності.
. Визначено механізми оптимізації взаємодії органів державної влади й інститутів громадянського суспільства, які передбачають упровадження інноваційної моделі державного управління, що базується на врахуванні впливу соціальних мереж і соціального капіталу на процеси самоорганізації етнічних спільнот. Оптимізація взаємодії держави і громадянського суспільства в управлінні етнічними конфліктами має здійснюватися через: участь відповідних об’єднань громадян у підготовці рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань етнополітики і контролю за їх виконанням; організацію постійних зустрічей, круглих столів, відеоконференцій з вищими посадовими особами держави, лідерами політичних партій і етнічних рухів для обговорення і врегулювання етноконфліктних ситуацій. Назріла потреба в розширенні соціальної бази партнерства держави з неурядовими організаціями, створеними за національною та конфесійною ознаками, а також у залученні до співпраці неформальних структур етнічної самоорганізації (етнічний бізнес, етнополітичні коаліції тощо).
11. Функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту певною мірою залежить від синхронізації діяльності органів державної влади з міжнародними неурядовими організаціями: ООН, ОБСЄ, УВКБ ООН тощо. Дослідження підтвердило дієвість механізмів управління етнічними конфліктами, які використовують міжнародні організації у партнерстві з органами державної влади. Заслуговують на увагу організація систем раннього та довгострокового запобігання етнічним конфліктам, підтримка миру, превентивна дипломатія, механізми соціальної мобілізації для вирішення найгостріших економічних і соціальних проблем місцевих спільнот. Однак активна участь міжнародних організацій у заходах щодо запобігання етнічним конфліктам та їх врегулювання характеризується не тільки позитивними рисами, а й низкою проблемних питань, що постають перед державами, яких ця діяльність безпосередньо стосується. Наслідки нормотворчої, посередницької і контролюючої діяльності міжнародних організацій і, відповідно, інтернаціоналізації внутрішніх конфліктів можуть мати суперечливий характер. У зв’язку з цим загальнодержавні і регіональні органи влади, а також відповідальні дослідницькі і громадські організації мають уважніше відстежувати і критично оцінювати деструктивну діяльність деяких міжнародних організацій, особливо неурядових, і протидіяти їй.
12. Результативність управління етнічними конфліктами великою мірою зумовлюється державним регулюванням інформаційного простору. Попри те, що в умовах свободи слова і ринкової конкуренції засоби масової інформації не підлягають прямому державному впливу, регулятивна та контролююча функція держави у цій сфері має здійснюватися в межах державної інформаційної політики. Поряд із створенням умов для забезпечення незалежності та плюралізму засобів масової інформації необхідно підвищувати рівень координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань. Найбільш дієвими механізмами у цій галузі державного управління слід вважати впровадження етноконфліктологічного моніторингу преси, а також створення недержавних структур –наглядових рад, експертних комісій тощо з метою перевірки діяльності ЗМІ на конфліктогенність, поширення толерантності і формування культури миру в суспільній свідомості, що має супроводжуватися відповідними заходами у сфері освіти, культури, наукових досліджень тощо.
13. Проведене дисертаційне дослідження дало змогу сформулювати низку актуальних завдань і практичних рекомендацій щодо оптимізації державних механізмів управління етноконфліктними взаємодіями.
Так, назріла необхідність:
Доцільно:
Для стабілізації етнополітичної ситуації в Автономній Республіці Крим необхідно:
14. Дослідження виявило потребу в подальших розвідках у даному науковому напрямі. Найбільш актуальними визначено дослідження економічних та організаційних механізмів управління етнічними конфліктами, виявлення ресурсів формування позитивного соціального капіталу і мережевих взаємодій у багатоетнічних спільнотах та їх використання у практиці державного управління, механізмів деідеологізації сфери міжконфесійних і міжкультурних комунікацій, а також розроблення теоретико-методологічних засад цивілізаційно-діалогового дискурсу у міжетнічних відносинах.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографія
1. Сенюшкіна Т.О. Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики): Монографія. –О.: ОРІДУ НАДУ, 2005. –с.
Розділи у колективних монографіях
2. Сенюшкина Т. Управление местными сообществами в Крыму // Местное управление многоэтничными сообществами в странах СНГ / Под ред. В. Тишкова и Е. Филипповой –М.: ОАО “Авиаиздат”, 2001. –С. 355-385.
. Senyushkina T. Turbulent Past Complicates Crimea’s Minority Relations // Local Governance and Minority Empowerment in the CIS. First edition / Ed. Valery Tishkov, E. Filippova. Open Society Institute. Local Government and Public Service Reform Initiative. –Budapest, 2002. –P. 207-233.
Статті у наукових фахових виданнях
4. Сенюшкіна Т. Державне регулювання захисту прав національних меншин у європейських країнах // Вісн. УАДУ. –. –№ 2. –С. 313-320.
5. Сенюшкіна Т. Автономія як механізм захисту прав національних меншин у багатоетнічних суспільствах // Вісн. УАДУ. ––№ 3. –С. 262-269.
6. Сенюшкіна Т. Соціально-психологічні детермінанти розвитку етнічних конфліктів // Зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В.І. Лугового, В. М. Князєва. –К.: Вид-во УАДУ, 2002. –Вип. 2. –С. 460-467.
7. Сенюшкіна Т.О. Етнодемографічний чинник і проблеми молодих сімей у Криму // Статистика України. –. –№ 3 (18). –С. 34-40.
8. Сенюшкіна Т. Роль соціально-психологічних факторів в управлінні етнічними конфліктами // Вісн. УАДУ. –. –№ 4 . –С. 270-276.
9. Сенюшкіна Т. Проблеми кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. –О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. –Вип. 10. –С. 140-149.
10. Сенюшкіна Т. Роль релігійного фактора в етнічних конфліктах // Наукові записки: Зб. –К.: ІПіЕНД, 2002. –Вип. 21. –С. 267-274. –(Сер. “Політологія і етнологія”).
11. Сенюшкіна Т. Права національних меншин та етнічні конфлікти // Вісн. УАДУ. –. –№ 1. –С. 376-382.
12. Сенюшкіна Т. До питання про право народів на самовизначення // Вісн. УАДУ. ––№ 2. –С. 358-363.
13. Сенюшкіна Т. Державні механізми захисту освітніх прав національних меншин у європейських країнах // Зб. наук. пр. НАДУ. –. –Вип. 2. –С. 329-338.
14. Сенюшкіна Т. Етнічна конфліктологія і державне управління в етнополітичній сфері: структурні взаємозв’язки і перспективи //Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ УАДУ. –О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. –Вип. 2 (14). –С. 55-67.
15. Сенюшкіна Т. Лінгвістичні проблеми національних меншин і мовна політика держави //Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. –О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. –Вип. 3 (15). –С. 53-64.
16. Сенюшкіна Т. Методологічні проблеми концептуального аналізу феномена етнічності // Вісн. НАДУ. –. –№ 3 . –С. 449-457.
17. Сенюшкіна Т. Право на культурну ідентичність і культурна політика держави в багатоетнічному суспільстві // Вісн. НАДУ. –. –№ 4 . –С. 465-473.
18. Сенюшкіна Т.О. Інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях // Статистика України. –. –№ 2 (21). –С. 43-45.
19. Сенюшкіна Т. Релігійні права національних меншин і проблеми державно-церковних відносин у багатоконфесійному суспільстві // Наукові записки: Зб. –К.: ІПіЕНД, 2003. –Вип. 22. –С. 164-173. –(Сер. “Політологія і етнологія”).
20. Сенюшкіна Т. Концептуальне обґрунтування філософії нації в цивілізаційній теорії М.Я.Данилевського: Зб. –К.: ІПіЕНД, 2003. –Вип. 24. –С. 204-211. –(Сер. “Політологія і етнологія”).
21. Надолішній П., Сенюшкіна Т. Роль етнологічного моніторингу в державному управлінні етноконфліктними ситуаціями // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. –О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. –Вип. 4 (16). –С. 111-123.
22. Сенюшкіна Т. Теорія мереж як методологія управління етнічними конфліктами // Зб. наук. пр. НАДУ. –К.: Вид-во НАДУ, 2004. –Вип. 1. –С. 60-71.
23. Сенюшкіна Т. Проблеми реформування місцевого самоврядування в багатоетнічних регіонах України // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. –О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. –Вип. 2 (18). – С. 259-276.
24. Сенюшкіна Т.О. Державне управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. –О.: ОРІДУ НАДУ, 2006. –Вип. 1 (25). – С. 19-27.
Авторське свідоцтво
25. Сенюшкіна Т.О. Науковий твір “Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики)”: Свідоцтво про держ. реєстрацію автор. права № 12143 від 03.02.2005.
Матеріали наукових конференцій
26. Сенюшкина Т.А. О методологическом подходе к исследованию конфликтов // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Матеріали Всеукр. наук. конф., 29-31 трав. 1995 р., м. Київ. –К., 1995. –С. 75-77.
27. Сенюшкина Т.А. Этнические конфликты: причины, генезис, методология исследования // Гражданское общество и социальные права: Материалы междунар. науч. конф.: В 2 кн. –Симф.: КИЭХП, 1997. –Кн. 2. –С. 16-23.
28. Senyushkina T. Conflicts in Eastern Europe // Memory. History and Critique: European Identity at the Millennium. Proc. Fifth ISSEI Conference, 19-24 August 1996, University for Humanist Studies, Utrecht, The Netherlands – Cambridge, MA: MIT Press, 1998. (СD-ROM)
29. Senyushkina T. National Minorities Rights and Ethnic Conflicts // European Culture in a Changing World: Between Nationalism and Globalism. Proc. of the 8-th International Conference of ISSEI. 22 – 27 July 2002, Aberystwyth. –Aberystwyth, UK, 2002 (СD-ROM).
30. Сенюшкіна Т. Концепція політичних мереж як інноваційна модель управління багатоетнічними регіонами // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р., м. Одеса. –О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. –С. 350-358.
. Сенюшкіна Т. Системно-синергетичний метод у сучасній теорії державного управління: етноконфліктологічний вимір // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління: Матеріали наук.-практ. конф. за міжнарод. участю, 28 трав. 2004 р., м. Київ. –К.: Вид-во НАДУ, 2004. –Т. 1. –С. 79-80.
32. Senyushkina T. To the essence of tolerance // Identity and tolerance in interethnic civil society. Selected papers of the III international seminar. May, 11-14, 2004. Alushta, Ukraine / Ed. K. Selnes, Т. Senyushkina –Oslo, 2004. –P.137-140.
33. Сенюшкина Т.А. Социальный капитал как ресурс управления многоэтничным обществом // Философия и будуще цивилизации: IV Российский философский конгресс, 24-28 мая 2005 г., Москва: В 5 т. –М.: Современ. тетради, 2005. –Т.5. –С. 419-420.
34. Сенюшкина Т.А. Реализация принципа пропорционального представительства этнических групп в европейских странах // Сравнительное изучение парламентов и опыт парламентаризма в России: выборы, голосование, репрезентативность: Материалы Всерос. науч. конф., 15-16 декабря 2005 г., г. Санкт-Петербург. –СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 2005. –С. 325-330.
АНОТАЦІЇ
Сенюшкіна Т.О. Державні механізми управління етнічними конфліктами. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 –механізми державного управління. –Національна академія державного управління при Президентові України. –Київ, 2007.
У дисертаційному дослідженні представлено цілісну концепцію державних механізмів регулятивного впливу на розвиток етнічного конфлікту, яка базується на нових теоретико-методологічних і практичних підходах. Запропоновано інноваційну модель системи етноконфліктологічного менеджменту. Розкрито зміст основних складових цієї системи: політичного та законодавчого забезпечення прав національних меншин, регіональних механізмів управління етнічними конфліктами, насамперед таких, як децентралізація і автономізація, впровадження управлінських технологій, використання механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства. Проаналізовано вітчизняний і зарубіжний досвід державної політики щодо запобігання етнічним конфліктам і їх урегулювання. Обґрунтовано актуальні завдання та розроблено практичні рекомендації щодо забезпечення результативного впливу держави на процес етноконфліктних взаємодій на сучасному етапі.
Ключові слова: державні механізми управління етнічними конфліктами, етноконфліктологічний менеджмент, механізми державного управління, мережеві взаємодії, права національних меншин, соціальний капітал, технології управління етнічним конфліктом, управління етнічним конфліктом.
Сенюшкина Т.А. Государственные механизмы управления этническими конфликтами. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.02 –механизмы государственного управления. –Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. –Киев, 2007.
В диссертационном исследовании представлена целостная концепция формирования государственных механизмов управления этническими конфликтами, которая открывает новые возможности для формирования структурных элементов антикризисной модели этнополитики. Разработана теоретическая модель системы этноконфликтологического менеджмента, которая рассматривается как предпосылка эффективного управления этноконфликтными взаимодействиями, основанного на взаимообусловленности политико-правовых, экономических, организационных, социально-психологических механизмов.
Сформулировано авторское понимание управления этническим конфликтом через выявление предпосылок, причин и ключевых факторов, влияющих на его развитие. Использованы теоретико-методологические подходы виктимологии для раскрытия психологических механизмов управления этноконфликтными взаимодействиями, раскрыто влияние этностатусных различий на развитие и урегулирование этнического конфликта.
Критически осмыслены основные концептуальные подходы к изучению проблемы управления этническим конфликтом. Усовершенствован понятийный аппарат этнической конфликтологии и государственного управления этнонациональной сферой, предложено авторское понимание ключевых терминов и их соотношения между собой. Осуществлен сравнительный анализ предмета и объекта теории государственного управления и этнической конфликтологии, выявлены структурные взаимосвязи междисциплинарных исследований и обоснованы перспективы дальнейших научных разработок в этой сфере.
Исследован украинский и зарубежный опыт формирования политико-правовых механизмов предупреждения этнических конфликтов, которые содержатся в разнообразных формах международного и внутригосударственного регулирования защиты прав национальных меньшинств. Осуществлен сравнительный анализ законодательства в этой сфере в Украине и странах Европы, в результате которого выявлен ряд нормативных коллизий в украинском законодательстве.
Предпринят комплексный анализ проблемы регионального управления и местного самоуправления в многоэтничных сообществах. Обобщены опыт децентрализации государственного управления и автономизации в зарубежных государствах, реформирования местного самоуправления в многоэтнических регионах Украины и практика государственного регулирования этноконфликтных ситуаций в Автономной Республике Крым.
Раскрыто содержание и сущность технологий управления этническим конфликтом, разработаны методические, технологические и организационные принципы построения системы этноконфликтологического менеджмента. Проанализированы современные методики этнологического мониторинга и технологии разработки прогноза возможности возникновения этнического конфликта, усовершенствована методика использования ситуативного анализа (Case-study) в системе переподготовки и повышения квалификации государственных служащих.
Разработаны практические подходы к управлению этническими конфликтами в контексте взаимодействия органов государственной власти и институтов гражданского общества при использовании ресурсов неправительственных организаций, международных организаций, средств массовой информации. Исследованы механизмы государственного управления информационным пространством в условиях этнонациональной конфликтности, проанализированы стратегические изменения в деятельности международных организаций по управлению этническими конфликтами, а также механизмы синхронизации их взаимодействия с органами государственной власти и местного самоуправления.
Предложена инновационная модель взаимодействия органов государственной власти и институтов гражданского общества, которая основывается на использовании сетевых взаимодействий и социального капитала для согласования интересов государства и этнических групп.
Ключевые слова: государственные механизмы управления этническими конфликтами, этноконфликтологический менеджмент, механизмы государственного управления, сетевые взаимодействия, права национальных меньшинств, социальный капитал, технологии управления этническим конфликтом, управление этническим конфликтом.
Senyushkina Т. State Mechanisms of Ethnic Conflicts Management. – Manuscript.
Doctoral thesis on Public Administration, speciality 25.00.02 –Mechanisms of Public Administration. – National Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine. –Kyiv, 2007.
The dissertation research presents the integral conception of the state mechanisms of the regulative influence on the ethnic conflict development which is based on the new theoretical, methodological and practical approaches. It also introduces the innovative model of the ethnoconflictological management system as well as the content of the basic integral parts of this system: political and legislative guarantees of the ethnic minority rights, the regional mechanisms of the ethnic conflicts management first of all such as decentralization and autonomization, introduction of the management technologies, using the mechanisms of the state and civil society interaction. The author in the dissertation analyses the Ukrainian and foreign experience of the state policy on ethnic conflicts prevention and their regulation, grounds the urgent tasks and suggests the elaborated recommendations on guaranteeing the effective influence of the state on the ethnoconflict interaction process on the contemporary stage.
Key terms: the state mechanisms of the ethnic conflict management, the ethnoconflictologial management, the public administration mechanisms, the network interactions, the ethnic minority rights, the social capital, technologies of the ethnic conflict management, the ethnic conflict management.