Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Відповідальність у міжнародному праві
План
1. Поняття міжнародно-правової відповідальності
2. Підстави міжнародно-правової відповідальності держав
3. Види і форми відповідальності
4. Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діяння
Список використаної літератури
1. Поняття міжнародно-правової відповідальностіВідповідальність у міжнародному праві відіграє важливу роль в забезпеченні стабільного функціонування міжнародної системи. Комісія міжнародного права ООН визначила зміст міжнародної відповідальності як «ті наслідки, які те або інше міжнародно-протиправне діяння може мати відповідно до норм міжнародного права в різних випадках, наприклад наслідку діяння в плані відшкодування збитку й відповідних санкцій». У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміються конкретні негативні юридичні наслідки, що наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення їм міжнародно-правового зобов'язання
У цілому можна відзначити, що поняття міжнародно-правової відповідальності характеризується наступними ознаками: наступає вона за здійснення міжнародного правопорушення; реалізується на основі норм міжнародного права; пов'язана з певними негативними наслідками для правопорушника; спрямована на зміцнення міжнародного правопорядку
Норми, що визначають відповідальність держав у міжнародному праві, утворять особливий міжнародно-правовий інститут. Зміст цього інституту змінювалося відповідно до змін у розвитку міжнародного права
Норми, що становлять інститут міжнародно-правової відповідальності, носять переважно звичайний характер, що надає підвищену значимість їхньої кодифікації. Комісія міжнародного права ООН провела більшу попередню роботу із цього питання. Вісім доповідей свого спеціального доповідача італійського професора Р. Аго, зроблених їм в 1969 — 1980 р., були покладені Комісією в основу ч. 1 проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 р. комісія працює над частинами 2 і 3 проекти статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності й урегулювання суперечок».
Інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства, що проводилася з 1947 по 1954 р. і відновила в 1982 г.
2. Підстави міжнародно-правової відповідальності державПідставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення їм міжнародного зобов'язання, тобто здійснення цією державою міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, що мало місце дія або бездіяльність посадових осіб або органів держави, що по діючих нормах міжнародного права може бути вменено державі, і це поводження порушило міжнародне зобов'язання даної держави [1, c. 117].
У зв'язку з тим що держава може робити певні дії або не діяти за допомогою своїх органів і посадових осіб, йому може ставитися між народ але-протиправне поводження лише таких індивідів, які мають статус органа держави або його посадової особи. Дія або бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави
Держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органа в тому випадку, якщо він прийняв закон або інший нормативний акт, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави. Підставою для виникнення відповідальності буде офіційне оприлюднення такого акту парламенту. Неприйняття ж парламентом держави законодавчого акту, що необхідний для виконання його міжнародного зобов'язання, може поспричиняти відповідальність даної держави тільки у випадку, якщо це заподіяло моральний або матеріальний збиток
Найбільш часта держава відповідає за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади.
Відповідальність держави може мати місце й внаслідок порушення його міжнародних зобов'язань діями або бездіяльністю національних судів. Звичайно, суди при відправленні правосуддя не повинні залежати від інших галузей влади й підкорятися тільки закону, але при цьому суди є органами держави. Тому їхнє поводження розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.
Державі також ставиться поводження його адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, установлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій, що ставляться до їхньої діяльності (ст. 11 проекту статей). Держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на та обставина, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не випливало робити або випливало робити іншим способом. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. установлено, що держава «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання їм договору» (ст. 27).
Тільки у випадку, якщо особа діяла або не діяла не в якості посадового особи або органа держави, його поводження не ставиться державі. Однак, якщо фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на охоронювані міжнародним правом права й інтереси іншої держави, держава, що не забезпечила захист цих прав і інтересів, буде нести міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і достоїнство іноземної держави, образа його прапора й герба, замаху на честь і достоїнство, життя й здоров'я представників іноземних держав і т.п. Зрозуміло, за самі дії приватних осіб держава не несе відповідальності. Воно відповідає за невиконання своїх зобов'язань по забезпеченню прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що виразилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права й інтереси.
Те або інше діяння органів держави і його посадових осіб може вважатися підставою для міжнародно-правової відповідальності тільки в тому випадку, якщо в наявності буде сукупність наступних ознак, що утворять склад міжнародного правопорушення: 1) протиправний характер поводження держави, що виразився в дії або бездіяльності його органів і посадових осіб; 2) наявність шкоди як результату протиправного поводження держави; 3) причинно-наслідковий зв'язок між поводженням держави й шкідливим результатом, що наступив.
Шкідливий результат або збиток, заподіяний протиправним поводженням держави, може бути двоякого роду: матеріальним (збиток, заподіяний життя й здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальним (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь і достоїнство держави й т.п.). Іноді протиправним поводженням держави заподіюється одночасно як матеріальний, так і нематеріальний збиток.
Відносно провини як підстави міжнародно-правової відповідальності держави єдиної думки в науці міжнародного права немає. У міжнародній практиці й доктрині вважається, що будь-яке міжнародно-протиправне поводження держави винне. Разом з тим при здійсненні міжнародних деліктів (простих правопорушень) держава-порушник має право доводити свою невинність, наприклад при порушенні режиму територіального моря, виняткової економічної зони й континентального шельфу, прикордонних інцидентах і т.д., і посилатися при цьому на форс-мажорні обставини, непередбачений випадок або нещастя (ст. 31 проекту статей). Здійснення ж міжнародних злочинів у силу специфіки цих протиправних діянь може бути тільки винним [4, c. 97].
Слід зазначити, що загальні зміни, що відбулися в міжнародному праві в сучасну епоху, наклали відбиток і на інститут міжнародно-правової відповідальності. Так, відбулися істотні зміни в підставах міжнародно-правової відповідальності; з'явилися нові склади міжнародних правопорушень, яких не було в класичному міжнародному праві; перетерпіли зміни способи реалізації міжнародно-правової відповідальності. У міру розвитку й удосконалювання міжнародного права в цілому буде вдосконалюватися й інститут міжнародно-правової відповідальності.
3. Види і форми відповідальностіІснує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.
Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.
Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення.
Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопорушниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.
Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):
— офіційне вираження жалю або співчуття;
— приношення вибачень;
— приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;
— карне покарання винних осіб;
— видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;
— посилання спеціальної делегації в ображену державу;
— вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того
й іншого і т.п.
Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.
Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статус-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.
Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комплексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.
Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням [5, c. 104].
Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням.
Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.
Під репараціями (від лат. reparatioс— відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.
Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному праві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладене «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Версальського мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час.
Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправомірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений.
При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.
Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.) [7, c. 77].
Різновидом реституції виступає субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.
4. Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діянняМіжнародне право в окремих випадках допускає міжнародно-правову відповідальність, коли держава здійснювала правомірні дії.
Особливості відповідальності за правомірну діяльність:
1.Предмет діяльності (об'єкт підвищеної небезпеки)
2.Фактична підстава виникнення відповідальності (об'єктивна подія)
3.Юридична підстава виникнення відповідальності (договірна природа)
Класичним прикладом такої відповідальності є, зокрема, наслідки огляду іноземних торговельних кораблів військовими кораблями інших держав у разі достатньої підозри, що судно займається піратством, у ст.110 Конвенції ООН з морського права 1982р.:
«1. За винятком випадків, коли акти втручання засновані на правах, встановлених міжнародними договорами, військовий корабель, що зустрів у відкритому морі іноземне судно, що користується повним імунітетом відповідно до статей 95 і 96, не має права піддавати його огляду, його огляду, якщо немає розумних підстав, що:
─ це судно займається піратством;
─ це судно займається работоргівлею;
─ це судно займається несанкціонованим віщанням, а держава прапора військового корабля має юрисдикцію відповідно до статті 109;
─ це судно не має національності.
У випадках що передбачаються в пункті 1, військовий корабель може провести перевірку права судна на його прапор. З цією метою він може надіслати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри залишаються, він може провести детальний огляд на борту цього судна зі всією можливою обачністю.
Якщо підозри виявляються не обґрунтованими і за умови, що оглянуте судно не вчинило жодних дій, які виправдовували б ці підозри, йому повинні бути відшкодовані заподіяні збитки.
Випадках коли така підозра виявилася безпідставною, держава прапору військового судна має відшкодувати заподіяні збитки. Не менш чітко цей вид відповідальності ілюструє «абсолютна» відповідальність держави, яка запускає космічний об'єкт, за виплату компенсації за збитки, які цей космічний об'єкт завдав на поверхні землі або повітряному судну в польоті. Ст. 2 Конвенції про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об’єктами 1972 р.: «Запускаючи держава несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за ушкодження, заподіяного його космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну у польоті».
У доктрині часто таку відповідальність називають абсолютною або об’єктивною. Назви “об'єктивна” і “абсолютна” є некоректними. Останнім часом почала з’являтись критика подібних тверджень, утім, на жаль, далеко не завжди підкріплена належною аргументацією. Але недоліки аргументації не впливають власне на правильність оцінки. Дійсно, об’єктивною таку відповідальність називати не можна, оскільки, термін «об’єктивна відповідальність» застосовується абсолютно в іншому контексті.
В свою чергу, «абсолютна відповідальність» є просто некоректним терміном, який з позицій юриспруденції не має сенсу, оскільки існують випадки звільнення від відповідальності. Зокрема, такі випадки передбачені навіть у міжнародному космічному праві, положення якого щодо відповідальності вважаються найбільш жорсткими [1, c. 137].
Відповідальність за правомірну діяльність з 1978 р. розглядалась Комісією з міжнародного права, спеціальними доповідачами якої, після численних обговорень, представлено Проект статей про відповідальність держав за шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом.
Утім, як свідчить О.І.Тіунов, обговорення Генеральною Асамблеєю Проекту статей з цієї теми наочно розкрило велику кількість проблем у цій сфері та неприйняття її рядом держав. Через це Комісія вирішила спочатку розглянути питання про запобігання транскордонним збиткам від небезпечних видів діяльності.
Першою принципово важливою рисою відповідальності за правомірну діяльність є предмет діяльності – об’єкти підвищеної небезпеки. При завданні шкоди іншим державам цими об’єктами держави-власники об’єктів мають нести відповідальність навіть у тих випадках, коли в їх діяльності не було складу міжнародного правопорушення або між настанням їх діяльністю та настанням шкоди не було безпосереднього, прямого та недвозначного зв’язку.
Другою особливістю є підстави виникнення відповідальності: фактичною підставою для відповідальності за правомірну діяльність буде не діяння держави, а незалежна від неї подія, що призвела до заподіяння збитку.
При цьому подія повинна кваліфікуватись як непереборна сила; збитки повинні мати матеріальний характер; вимагається прямий зв'язок між аварією об'єкта підвищеної небезпеки та матеріальним збитком.
Третьою принципово важливою особливістю відповідальності за правомірну діяльність є її договірна природа: держава може нести відповідальність за правомірну діяльність виключно в тих випадках, коли висловлює на це явну, пряму і недвозначну згоду. На сьогодні подібна згода держав вже закріплена у великій кількості документів. Окрім раніше наведених двох, таку відповідальність передбачено:
Конвенцією про відшкодування збитків, заподіяних іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні (Рим, 1952 р.);
Конвенцією про відповідальність щодо третіх осіб в галузі атомної енергетики (Париж, 1960);
Конвенцією про відповідальність операторів ядерних суден (Париж, 1962 р.);
Конвенцією про цивільну відповідальність за ядерні збитки (Відень, 1963 р.) та Додатковим протоколом до неї 1997 р.;
Конвенцією про цивільну відповідальність за збитки, заподіяні забрудненням нафтою (Брюссель, 1969 р.);
Конвенцією про додаткові відшкодування ядерних збитків (Відень, 1997 р.) тощо.
Це означає, що, як абсолютно правильно засвідчив Тіунов, на сьогодні у міжнародному праві не існує загальновизнаного принципу щодо відшкодування будь-якої шкоди, завданої без порушення міжнародно-правових зобов’язань. Існуючі угоди передбачають лише відповідальність за збитки, завдані джерелами підвищеної небезпеки.
Порядок визначення абсолютної відповідальності звичайно визначається в міжнародних договорах. При відсутності в них необхідних норм держава — причинитель збитку й потерпіла сторона на основі взаємної домовленості можуть удатися до традиційних способів визначення матеріальної відповідальності, застосовуваним при здійсненні звичайних деліктів. Абсолютної відповідальності як специфічному інституту міжнародного права властиві свої особливі форми: грошова компенсація, послуги, технічна допомога, надання різного роду матеріальних цінностей замість знищеного або ушкодженого майна, природних ресурсів і т.п.
Список використаної літератури1. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. - К., 2002
2. Конвенция о международной ответственности за ущерб, причиненный космическими объектами, 1972
3. Конвенция ООН по морскому праву, 1982
4. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: Учебник. - М., 2001
5. Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М.: Волтерс Кулвер, 2004.
6. Маланчук, Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. Видання сьоме. Переклад з англійської. - Харків, 2000
7. Міжнародне право / Під ред. А.В. Баймуратова. – Донецьк, 2008.
8. Міжнародне публічне право: за ред. Дмітрієва А. І., Муравйова В. І. – К. – 2000. – 560 c.
9. Ушаков Н.Л. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. – М.: Институт государства и права Российской Академии наук, 2007. – 96 с.
10. Черкес М Ю Міжнародне право Підручник — К. – 284 с
11. Shaw, Malcolm N. International Law. 5th edition. Cambridge University Press, 2003