Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
“На березі Прута пишається висока, дерев'яна саджавецька церква Покрови Богородиці з дзвінницею старовинної ще будови.
П'ятибанна церква у формі наземного хреста, оточена звідусіль липами, була викінчена 1912 року й зберігається до наших днів. Збудували її майстри – гуцули з Яворова Косівського повіту”.
(Із нарису М.Сербенюка “Саджавка над Прутом”)
Народна пісня, складена у Саджавці в період примусової колективізації (кінець 1940-их років)
Ой, Саджівко, що ти робиш?
Чого колгосп не заводиш?
Як я маю заводити -
Прийде Штефан1 – буде бити.
Буде бити, ще й казати,
Щоб колгоспи не в'язати.
Бо заберуть у нас поле,
І корови, і стодоли.
Замість грошей – трудодні,
Прийдуть до нас чорні дні.
Ще й церкви позакривають,
Нам історію сховають.
Діти будуть в комсомолі,
Але не матимуть долі.
Ой, Саджівко, що ти робиш?
Чого колгосп не заводиш?
Пісня Просвіти
Світло знання і науки
З міста в село перекинем,
Братові брат подасть руки,
Ми вже в неволі не згинем.
Прапор просвіти – це знак
Наших визвольних доріг:
Старець чи молод юнак,
Клич під наш прапор усіх.
Виженем темряву з хати,
Ворог укритись не зможе:
Видрем у нього всі втрати,
Ти допоможеш нам, Боже.
Василь Щурат
Вони не повернулися з “січового походу”.
Із проголошенням 1 листопада 1918 р. ЗУНР багато саджавських селян пішли добровольцями до Української Галицької Армії (УГА). У боях за волю України в 1918-1920 рр. загинули наші односельчани:
Мочернюк Микола Федорович
Кузьмин Федір Ількович
Кузьмин Яків Андрійович
Христан Ілько Якович
Боднар Іван Миколайович
Христан Григір
Півторак Михайло
Зубко Олекса
“Гей, терниста доріженька
В'ється круто під гору, -
Ми життя дамо за матір,
За Вкраїну пресвяту”
(Юрій Шкрумеляк, “Січовий похід”).
Австрійське панування: Саджавка в 19 – на початку 20 століття.
Після першого поділу Польщі в 1772 році Саджавка, як і вся Галичина, була окупована Австрійською імперією. Село було підпорядковане Надвірнянській домінії Станиславівського округу новоутвореного Королівства Галіції і Лодомерії.
У 1867 р. було створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою.
Переломним в історії нашого краю став 1848 р., коли австрійський цісар Фердинанд видав указ про скасування панщини в Галичині. Селяни стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. На честь цієї події в центрі Саджавки (біля старої школи) був поставлений пам'ятний хрест і посаджено чотири липи.
У 1857 р. в Саджавці проживало 1963 чол. населення, було 393 га орної землі і 1224 га присадибної. Однак у 60-х роках 19 ст. більш як половина населення села померла від холери. Ще й досі на околиці села є так званий “холерний цвинтар”.
На початку 20 ст. через село прокладено залізницю “Делятин – Коломия”. Перший паровий локомотив проїхав біля села в 1905 році.
У 1912 році зведено церкву Святої Покрови.
У 1910 р. з ініціативи свідомих мешканців засновується Товариство “Січ”, першим головою якого був Іван Данилюк. Члени “Січі” проводили завзяту боротьбу з алкоголізмом. Багато січовиків, а за ними й свідомих селян вступають до товариства “Відродження”, яке очолив парох Саджавки о.Ісидор Бобикевич.
Під час Першої світової війни (1914-1918 рр.) територія Саджавки стала ареною запеклих боїв між російськими та австро-угорськими військами.
У 1918 році Австро-Угорщина, зазнавши поразки в Першій світовій війні, розпалася. Над нашим краєм нависла загроза польської окупації.
Джерело:
Гандзюк Р. “Надвірна. Історичний нарис”. - Івано-Франківськ, 1999.
Просвітня зоря:
Саджавка в 1918 – 1939 рр.
З проголошенням 1 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Саджавка оживає, радіє свою державою. На захист молодої держави стала Українська Галицька Армія (УГА). В її лавах воювали проти польських окупантів і добровольці з нашого села.
Однак у вирі боротьби ЗУНР не втрималася. З 1919 р. по 1939 р. Саджавка перебуває під польською займанщиною.
Протягом 1920-их років у селі спостерігається національно-культурне відродження. Відновлює свою діяльність товариство “Січ”, оживає товариство “Просвіта”, яке очолив парох села о. Ісидор Бобикевич. Згодом головою “Просвіти” стає Василь Андрушко.
У 1925 році в Саджавці збудовано першу читальню “Просвіти” в долішньому кінці села. У 1927 році зведено другу читальню. Навколо читалень “Просвіти” гуртується майже вся молодь, що прагнула збагатитися знаннями про свій народ.
Аматорські гуртки, створені при читальнях, давали театральні вистави не лише в Саджавці, але й у Делятині, Надвірній, Коломиї.
При читальнях “Просвіти” засновується жіноче товариство “Союз Українок” (очолила Дарія Андрушко); гурток “Сільського Господаря” (перший голова Михайло Добощук); Спортивне Товариство з ланками копаного м'яча, відбиванки й настільного тенісу; кооперативна крамниця “Прут”.
З ініціативи активіста “Просвіти” Василя Лащука посеред села при головній дорозі була висипана стрілецька могила на честь героїв визвольних змагань 1918-1920 рр.
У 1937 році в Саджавці виникає Товариство радикальної молоді ім. М.Драгоманова “Каменярі”, головою якого обрано Онуфрія Томащука.
1938 року польська влада закриває в селі обидві читальні “Просвіти”.
Протягом 1930-их років широку діяльність розгорнули в Саджавці підпільні осередки Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). Під їх проводом виростало покоління молодих, ідейних патріотів-націоналістів.
Джерело: Сербенюк М. “Саджавка над Прутом”, - Гуцульщина, 1985, № 1
З історичних джерел:
Кількість населення Саджавки у 18-20 століттях.
1781 рік – 623 чол.
1857 рік – 1963 чол.
1900 рік – 2718 чол.
1921 рік – 2674 чол.
1931 рік – 3024 чол.
1959 рік – 3080 чол.
1963 рік – 3206 чол.
1970 рік – 3025 чол.
1998 рік – 3364 чол.
Історія у спогадах очевидців
“За двадцять років, всупереч польській окупації, Саджавка національно дозріла й завдяки своїм національно-громадським установам, а зокрема УВО й особливо ОУН, досягла високої національної свідомості й зайняла передове місце серед громад усієї Галичини, а в Надвірнянськім повіті була безконкуренційно найсвідомішим українським селом”.
(Із нарису Михайла Сербенюка “Саджавка над Прутом”)
А ми тую славу піднімемо...
Визвольні змагання 1940-1950-их років.
У вересні 1939 року, після розгрому Польщі гітлерівською Німеччиною, в наш край з “визвольною місією” прийшли радянські війська. Жителі Саджавки стали громадянами Радянського Союзу.
Із встановленням радянської влади у селі заборонено діяльність усіх національних товариств, обидві читальні “Просвіти” перетворено на клуби.
У 1940 р. падають перші жертви сталінських репресій. Заарештовано члена ОУН Якова Михасюка, який гине в надвірнянській тюрмі. Органами НКВС схоплено молодого науковця і письменника Івана Давидяка, обставини смерті якого невідомі до цих пір. Репресовано і вивезено в Сибір голову Товариства “Каменяр” Онуфрія Томащука та кооперативних діячів Степана Мельника й Федора Якубяка.
Та початок радянсько-німецької війни в червні 1941 року перекреслив ворожі плани. Протягом 1941 – 1944 років Саджавка була окупована Німеччиною. Понад 500 саджавчан за цей період вивезено на каторжні роботи до Великого Рейху.
Незважаючи на терор нових окупантів у Саджавці організовується під керівництвом ОУН відділ охорони села. Одночасно створюється спільно з сусідніми селами Самооборонний Кущовий Відділ (СКВ). Восени 1943 року загони СКВ з участю саджавської боївки ОУН здобули без жодного пострілу місто Делятин.
Багато юнаків із Саджавки поповнили військово-вишкільні курси в таборах УПА. 12 добровольців з нашого села у складі дивізії “Галичина” брали участь у боях під Бродами (1944 р.).
28 липня 1944 року німецька окупація Саджавки закінчилася, у селі вдруге встановлено радянську владу. 280 саджавчан було мобілізовано до Червоної армії, з яких 65 чоловік загинуло на фронтах Другої світової війни.
У Саджавці й навколишніх селах розгортається затяжна збройна боротьба Української Повстанської Армії проти московсько-більшовицького засилля, яка тривала до початку 1950-их років.
Ольга Кобилянська в Саджавці
Чарівні Карпати та швидкоплинний Прут зачарували гірську орлицю – Ольгу Юліанівну Кобилянську.
Документально встановлено, що вона бувала у селі Саджавка в 1918, 1928 і 1929 роках. Тут проживала з 1905 до 1941 р. її добра знайома, товаришка юних літ Марія Бобикевич (1859-1942 рр.) – дружина священика Сидора Бобикевича.
У листі від 25 липня 1928 р. О.Кобилянська писала:
„Від вчера, то є 24-го, я в Саджавці, тут дуже добрий воздух і мені мило й добре”.
Донька Марії Бобикевич Клавдія згадувала:
„Теплі літні вечори переживалися спільно на ганку. Під шум Прута, що блистів у світлі місяця, велися цікаві балачки про мистецтво, музику...”
Будинок, де зупинялася письменниця, і зараз стоїть у Саджавці на тихій вулиці, названій її іменем. До 125-річчя з дня народження О.Кобилянської на цьому будинку встановлено меморіальну дошку (4 грудня 1988 року).
1991 - Відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченку біля школи.
Освячення символічної могили борцям за волю України.
Християнське перепоховання односельчан – жертв сталінських репресій у братській могилі в Ланчині.
1992 - Освячення пам’ятного хреста за р. Прутом в честь воїнів УПА, що загинули від рук більшовиків.
Відзначення 500-річчя перших історичних згадок про Саджавку.
1994 - Збудовано і освячено капличку в Березині на місці загибелі легендарного „Сича”.
Утворення сільського хору „Гомін”.
1998 - Ліквідація колективного господарства та розпаювання колгоспної землі.
1999 - Введено в дію новий корпус початкової школи.
2000 - Освячення нової греко-католицької церкви Святої Покрови.
2002 - Урочисте відзначення 60-річчя УПА.
2003 - Відкриття музею історії села Саджавка.
Австрійський період
Відповідно до реформи народної школи, проведеної в Австрії 1777 року, по всій Галичині почали виникати церковнопарафіяльні школи, якими займалась місцева церковна парафія.
У 19 столітті така школа існувала і в Саджавці. Тут діти навчалися читати, писати і рахувати. Старе приміщення школи, яке збереглося до наших днів, стоїть неподалік від того місця, де р. Саджавочка перетинає центральну вулицю села.
На початку 20 ст. в Саджавці діяла двокласна державна школа. Відомо, що в 1900 році в селі було 2 вчителі, які навчали українською мовою 45 учнів.
Довголітнім управителем школи був свідомий громадянин села Іван Зубаль. Він брав активну участь у діяльності Надвірнянського окружного відділу Товариства взаємної допомоги українського учительства, створеного в 1905 р. для захисту прав українських педагогів.
У 1912 р. із 29 шкіл Надвірнянщини було лише дві шестикласові (в Надвірній), дві чотирикласні (Ланчин, Делятин) та дві двокласні (Саджавка і Добротів).
Польський період
У 1924 р. польський уряд затвердив закон, відповідно до якого основним типом школи в Галичині ставала двомовна (утраквістична) школа. В ній обов’язково вивчалися польська мова, польська історія і наука про Польщу. Така двомовна школа діяла і в Саджавці.
З приходом поляків Іван Зубаль був усунений від керівництва школою. На його місце було призначено спольщеного німця Мар’яна Лянгенвірца.
Як згадує старожил Андрійчук Михайло Петрович, перед початком навчального року треба було подати десь біля 30 декларацій (заяв) від батьків, аби дозволили вивчати в школі українську мову.
У 1929 р. сільські патріоти з Товариства „Рідна школа”, відстоюючи право навчати дітей рідною мовою, відкрили в Саджавці приватну школу, яка проіснувала чотири роки. В 1933 р. польська влада її закрила.
З ініціативи саджавського „Союзу Українок” був організований також дитячий садок під назвою „Рідна школа”, де вихователькою була Юстина Данилюк.
У 1938 р. в Саджавській шестикласовій школі працювало 6 вчителів і навчалося 112 учнів. Протягом 1930-их років директорами школи були Яворський, Бриндзей.
З приходом у 1939 р. влади Рад проведено облік усіх дітей шкільного віку. У школі запроваджується вивчення російської мови.
У період німецької окупації 1941-1944 рр. школа в Саджавці продовжувала працювати. Мовою навчання була українська. Директором школи у важкі воєнні роки були жителька Саджавки Данилюк Юстина Іванівна.
Радянський період
Після війни, із встановленням радянської влади, у школі почалося загальнообов’язкове навчання як дітей шкільного віку, так і переростків. У 1953 році запроваджено обов’язкове семирічне навчання, а з 1959 р. школа стає восьмирічною.
У 1963 р. в Саджавській школі навчалося 402 учні, працювало 25 учителів. Діяла також вечірня школа сільської молоді, де навчалося 62 учні.
У 1965 р. завершено будівництво нової двоповерхової школи.
З 1985 р. Саджавську восьмирічну школу реорганізовано в середню.
Директорами школи у радянський період працювали Мікова Юстина Іванівна (1946-1949), Хандосенко Тетяна Тимофіївна (1949-1950), Зеленський Олександр Юхимович (1950-1953), Бугаєнко Павло Тихонович (1953-1958), Кузів Григорій Михайлович (1958-1965, 1978-1987), Мосіяш Василь Лазарович (1965-1978), Винник Михайло Васильович (1988-1994).
Період незалежності
У роки незалежності оновлено навчально-виховний процес, він набув національного забарвлення. Діти отримали змогу прилучатися до національних та гуманістичних загальнолюдських цінностей.
У 1999 р. введено в експлуатацію новий корпус початкової школи на вісім класних кімнат.
У 2002-2003 навчальному році в Саджавській загальноосвітній школі працювало 25 класів, в них навчалося 589 учнів. Педагогічний колектив нараховує 60 вчителів.
Навчально-виховний процес у школі проходить під керівництвом директора школи Христана Володимира Яромировича, заступників директора з навчально-виховної роботи Христан Марії Василівни, Мельник Оксани Григорівни, заступника з виховної роботи Мацько Марії Михайлівни.
У 2003 р. в школі відкрито історико-краєзнавчий музей.
Легендарним ватажком саджавських повстанців був Василь Дмитрович Пеньківський (“Сич”).
Народився Сич в Саджавці
Над Прутом рікою.
У хатині селянина
Над Ділом горою.
Понад життя любив вожак
Неньку-Україну
І визволяв долю й волю
Герой до загину.
У роки воєнного лихоліття В.Пеньківський зумів організувати усіх тих парубків, кому не байдужа була доля України і майже сто молодих і дужих хлопців привів у сотню Спартана. Самі ж ті хлопці і вибрали його своїм референтом. А що добре орієнтувався вночі, то взяв собі псевдо “Сич”.
З 1944 по 1947 рр. “Сич” водив своїх вояків у запеклі бої і завжди отримував перемогу в боях з ворогами-енкаведистами.. Любили і поважали його односельці.
Однак начальнику Ланчинського НКВС Єрофєєву з допомогою зрадника вдалося вистежити “Сича” та його побратимів. Восени 1947 р. на п’ятьох повстанців напали двадцять озброєних до зубів енкаведистів.
“Сича” поранили в ноги і він впав на сиру землю. Щоб не попасти ворогам до рук, в одну мить направив цівку автомата в голову і вистрілив.
І вже через кілька днів на селі зазвучала пісня про цей останній бій боївки Сича. З плином часу на місці бою хтось встановив дубового хреста.
А 1994 році з ініціативи лісничого Василя Струка на цьому місці було зведено і освячено капличку.
За матеріалами нарису В.Джигринюка “Я тебе нікому не віддам!”
„СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ”
(видана в Коломиї 2002 року)
“Дмитро Ягнич – “Тур” (1921-1945 рр.) вирішив стати українським партизаном. Ще за німців, у 1943-му, зголосився до прославленої сотні легендарного командира Михайла Москалюка “Спартана”...
26 грудня 1945 року у потоці неподалік рідного села повстанський схрон оточила густа лава москалів. Разом з “Туром” там перебували ще Микола Тороус “Сагайдачний” та Микола Щербатюк “Богун”. Щоб не потрапити в руки катів живими, після запеклого кількагодинного бою “Тур” та “Сагайдачний” пострілялися, а пораненого “Богуна” чекісти захопили в полон і згодом засудили до 25 років концтаборів”.
Ìàð³ÿ ßãíè÷
(Îë³éíèê)
Народилася 23 листопада 1923 р. в національно свідомій українській родині Івана та Ганни Ягничів. Закінчила на відмінно 6 класів сільської школи.
У 1943 р. стала учасницею підпільної юнацької націоналістичної організації, створеної в Саджавці під керівництвом Станичної Ганни Максим’юк.
Ризикуючи життям, багато разів переводила загони УПА, була їхнім кур’єром, забезпечувала зв’язок. Через рік була призначена станичною Саджавки. Під її керівництвом дівчата роздобували повстанцям харчі, збирали серед людей одяг і відносили у Чорний Потік та Білі Ослави, де був таємний партизанський склад.
У 1947 р., після загибелі її брата-повстанця “Тура” – була вивезена разом із сім’єю в Сибір. У 1956 р. повернулася на рідну землю.
Народна пісня
„У Саджавці, в березині”
У Саджавці, в березині
Стрільці спочивали.
Приздрів зрадник України -
Ми про те не знали.
Бо дав зрадник України
До району знати,
Щоби прийшли більшовики
Стрільців обкружати.
Так як ішли дорогою
Та й так говорили:
“Ой, коби ми провідника
Живого зловили.
Ми би з нього паси дерли
Тай сіллю солили”.
Провідника Сича вбили,
Малину зранили.
Став Милина утікати,
Рятунку шукати,
Дав дівчині молоденькій
Рани завивати.
А в’на рани завивала,
Поклала лежати.
Сіла саме коло стола
Штефану писати.
Сама сіла коло стола
Штефану писати,
Щоб Малину молодого
На зв’язок віддати.
Поглядала у віконце,
Чи вже сонце низько.
Промовила до Малини:
“Більшовики близько”
Взяв Малина молоденький
Письмо в праву руку,
Тай добився вірний стрілець,
Щоб не йти на муку.
1947 р.
ХРОНІКА ЗВИТЯГИ
“Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху...”
Таку присягу давав кожен воїн Української Повстанської Армії. 142 жителі Саджавки були учасниками кривавих визвольних змагань середини 20 століття.
На території Саджавки діяли сотні “Спартана” (Михайла Москалюка) та “Вихора” (прізвище невідоме), що входили до збройних сил УПА “Захід”.
У 1946 р. поліг у бою з каральним загоном НКВС біля нашого села десятник УПА Іван Андрійчук (“Галайда”).
8 квітня 1947 р. за рікою Прут, в Обочі, був оточений бункер, в якому переховувалися повстанці. Мужньо загинули, але не здалися ворогу, ройовий Микола Михасюк (“Іскра”), Михайло Тороус (“Сірий”), Іван Давидюк “Ворон”), Іван Півторак (“Бігун”) ,Олекса Максим’юк („Зимний”), Микола Максим’юк („Вівчар”), Максим Федорчук („Дубок”).
Багато повстанців було вивезено в сибірські концтабори. У період з 1944 по 1950 роки загинуло в боротьбі з більшовицькими окупантами біля 60 членів УПА із Саджавки.
Репресовані родини саджавських повстанців УПА, які були вивезені у Сибір і там загинули.
1. Михасюк Михайло з жінкою і дитиною – родина “Молота”.
2. Ягничі Іван та Ганна з дітьми – родина “Тура”.
3. Бідащук Софія – мама “Чумака”.
4. Пеньківський Дмитро з жінкою – родина “Сича”.
5. Тороус Василь з жінкою – родина “Сірого”.
6. Півторак Іван – тато “Їжака”.
7. Максим’юк Марія – мама “Веселого”.
8. Максим’юк Яків – тато “Зимного”
9. Андрушко Марія – мама “Клевчика”.
У 1939 р. вивезена у Сибір родина лісника Куцика – всі пропали без вісти.
Історія репресованої сім’ї Ягничів.
У національно свідомій родині Івана та Ганни Ягничів було шестеро дітей. Після загибелі їхнього сина Дмитра, українського повстанця під псевдонімом “Тур, родину було репресовано більшовицькою владою.
Жовтневої злощасної ночі 1947 року до хати несподівано набилося повно москалів, які заявили, що родина за півгодини мусить бути готова до вивозу в Сибір. 64-річна Ганна Ягнич просилася, щоб залишили її вдома, бо дуже хвора, але зайди були незворушні.
Нещасних вигнанців з власної хати – Ганну та Івана Ягничів, їхніх дітей Марію і Миколу разом з багатьма іншими саджавськими родинами відпровадили через засніжені поля до Надвірної. Там їх загнали в телячий, з маленькими віконцями, без лавок і вбиральні вагон. У вагон набили 90 людей.
Вщент наповнений горем і розпачем ешелон з невільниками зрушив з місця і направився в інші далекі світи. Люди хворіли, божеволіли, а померлих складали в останньому вагоні з тим, щоб потім викинути в придорожні снігові бурі. Десь там, в Московії, навічно залишилася і старенька Ганна Ягнич.
Нарешті – Омськ. А далі – 500 кілометрів відкритими автомобілями на 40-градусному морозі через тайгу до хутора Піхтового. Добиралися сюди чотири доби.
За спробу втечі з місця поселення в 1948 р. Марія Ягнич на три роки відправлена в тюрму міста Ігарки Красноярського краю. З тюрми була звільнена в 1951 р. Повернулася до Піхтового, де застала брата Миколу з хворим батьком. У липні 1954-го батько помер. Десь там на його могилі донині кряче ворон.
Там же, у далекому Піхтовому, Марія Ягнич знайшла свою долю. Вона одружилася із засудженим повстанцем Іваном Олійником, родом із села Камінного Надвірнянського району.
У 1955 р. в них народилася донечка Оксана, а у вересні 1956 р. сім’я повернулася на рідну землю і поселилася в Саджавці.
(Із нарису “Їх поєднала неволя” у книзі М. Томащука “Смертю смерть подолав”, виданій в Коломиї 2002 р.).
САДЖАВКА В 1950-1960 РОКАХ
У березні 1949 р. в селі розпочалась примусова колективізація, яка здійснювалась активістами Ланчинського району Станіславської області репресивними методами. Спочатку до колгоспу вступило лише 50 сімей. Першим головою саджавського колгоспу імені Будьонного обрано Василя Мельничука. На початковому етапі колгоспна неволя була страшною і не одному жителеві села довелося лишати там своє здоров’я.
У 1952 р. колгосп Саджавки об’єднали з колгоспом села Кубаївка і назвали іменем Тараса Шевченка.
ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ:
Із рукописного нарису “Історія села Саджавка Коломийського району Івано-Франківської області” за 1963 рік.
“Станом на 1 січня 1963 року у колгоспі було 1953 чоловік, з них працездатних 1481 чоловік. Крім пшениці і жита колгосп вирощує кукурудзу, льон і бобові. Якщо врожайність зернових у 1953 р. становила по 4,4 цнт. з гектара, то в1962 р. колгосп зібрав по 9,3 цнт. зернових з гектара.
У колгоспі є великі тваринницькі ферми, де нараховується 182 корови, 160 овець, 217 свиней.
Зараз колгосп має 5 вантажних автомашин, 5 тракторів, 2 комбайни. У колгоспі є колгоспна електростанція, що дало можливість електрифікувати село і багато виробничих процесів колгоспу. Зараз у селі проводиться високовольтна електролінія.
Значно покращився добробут населення. З старих хат, де була тільки одна кімната, що служила і за кухню, і за спальню, колгоспники переходять у нові багатокімнатні будинки. Тільки за десять років, з 1953 по 1963 рік у Саджавці справили новосілля 460 сімей. Це більше, як половина родин, що проживають у селі.
У селі побудовано колгоспний родильний будинок на 8 ліжок, будується восьмирічна школа. Працюють два медпункти, клуб, хата-читальня і дві бібліотеки.
До 1939 року в селі було 2 велосипеди, а зараз їх понад 500. У селі є радіоприймачі, радіоли, мотоцикли, моторолери, і не одиниці, а десятки і сотні”.
(Матеріал збирали вчителі Саджавської школи Кузів Г.М., Федорчук О.Й., Христан П.О.)
Коли ви вмирали, вам сурми не грали...
МАРТИРОЛОГ
стрільців УПА із Саджавки, які загинули в боях з окупантами
Список склав житель с. Саджавка Михайло Грицюк.
²ç ñïîãàä³â ñòàíè÷íîãî
Ìèõàéëà Àíäð³é÷óêà
“Високо під вершиною гори Діл, за Прутом, був повстанський бункер. Тут весною 1947 року загинула група повстанців, оточена підрозділами НКВС.
Було це 8 квітня, на Вербну неділю. Люди почули постріли, побачили дим. Криївка горіла. Хлопцям пропонували здатися живими. Двоє з них хворіли на тиф: Максим’юк Олексій (“Зимний”) і Федорчук Максим (“Дубок”). За хворими доглядав Максим’юк Микола (“Вівчар”). Напередодні їх провідував районний провідник “Сич” (Пеньківський Василь).
Хлопці без вагань вирішили: живими в руки ворога не здаватись, краще смерть. Але спочатку знищили книги та документи, щоб не дістались ворогові. Михайлу Палійчуку якимось чудом вдалося втекти...
Мертвих, обгорілих повстанців по землі волокли до човна (серед них були “Іскра”, “Сірий”, “Ворон”, “Бігун”, “Зимний”, “Дубок”, “Вівчар”, “Малий”, “Смішний”). А потім повезли в Ланчин в НКВС.
Людей зігнали впізнати мертвих, та ніхто не видав. Пізніше односельчани прийшли на місце трагедії і знайшли обгорілу книгу П. Куліша “Чорна рада” і ще сторінки невідомих книг.
На цьому місці зараз встановлено пам’ятний хрест”.
(Записали краєзнавці 6-А класу Саджавської ЗОШ у 2002 році).
1Штефан – Степан Бандера
(Із книги Г.Христан “Я вернуся” - Надвірна, 2002 р.)