Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
І. Проблема походження мови
В античні часи (V-—IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники школи Платона вважали, що
назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови. Представники школи Демокріта стверджували, що назви
зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її. Назви предметів потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлюються за умовною домовленістю. У XVII—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження
мови:
Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт; Інколи подібні за звучанням звуконаслідувальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко,
по-румунськи кук, по-болгаоськи кукавіиа. по-словацьки40 Загальні питання мовознавства
кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах не збігаються. Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом і Платоном її підтримував Вільям Уїзні. Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею
мова виникла випадково. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже мало. А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, голова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо) не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням.
Вона є близькою до звуконаслідувальної Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, о цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Ще давній мислитель Аврелій Августин говорив, що слово теї "мед" приємне для слуху, а асег "гострий" — неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі
вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц В. Гумбольдт, Якоб Грімм, Гейман Штейнталь український мовознавець Олександр Потебня , швейцарський мовознавець Шарль Баллі. Лейбніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все обмеженішою.
Суть її в тому , що предмети навколишнього світу викликал и в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, як і й стали першими словами. Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо і Д.М. Кудрявський.
Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко. Та й, зрештою, не слід зводити мову
лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до того ж важливіші функції.
Її основоположником вважають Діодора Сицилійського. Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв (назви за домовленістю). Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже ма-
ти мову.
5. ГІПОТЕЗА ТРУДОВИХ ВИГУКІВ.
Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре підтримував Карл Блюхер. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Первісна мова була набором дієслівних коренів. ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні мунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'язаний із працею, — факт біологічний, а не соціальний.
6.ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ
Її відстоював російський учений Микола Якович Марр. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час. Справді, мову жестів використовують багато племен. Австралійське плем'я аранда, має 450 жестів. Жести застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести були і є допоміжним засобом спілкування, властивим усім народам.
7. ГІПОТЕЗА ПОХОДЖЕННЯ МОВИ Ф. ЕНГЕЛЬСА
Набула широкого розповсюдження у країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології. Послідовник Ч. Дарвіна Ф. Енгельс свою гіпотезу виклав у дослідженні "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину". За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп — австралопітеки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність
спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася гортань. Праця, мова і думка формувалися одночасно і в єдності. Людина походить від людини, а не від мавпи. Жодну мавпу навчити мови неможливо.
Нині чимало вчених повертаються до біблійного пояснення походження мови. Бог створив людину і дав їй мову. Бог дав людині гнучкий механізм мови, який має здатність розвива-
тися, пристосовуючись до змінних потреб людини. Рацію мав Григорій Нісський , який писав: "Бог дав людині дар мови, але не відкрив їй назви предметів". Очевидно, саме цим зумовлений той факт, що Паризьке лінгвістичне товариство, американський мовознавець Е. Сепір, французький мовознавець Ж. Вандрієс вважали що теорія походження мови не становить справжнього інтересу для лінгвістичної науки. Гіпотезу божественного походження мови підтверджує і теорія моногенезу мов, до якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.
8. ТЕОРІЯ МОНОГЕНЕЗУ
(ВІД гр. monos "один" і genesis "народження, походження") — вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх об'єднання в макросім'ї. Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у макросім'ї, як, наприклад, ностратична макросім'я, до якої входять індоєвропейські, картвельські, уральські,
дравідські й алтайські мови. Генетична спорідненість ностратичних мов доведена наявністю в них великої кількості споріднених морфем.
9. ТЕОРІЯ ПОЛІГЕНЕЗУ
(ВІД гр. poly "багато" і genesis "народження, походження") — протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов.
ІІ. Закономірності розвитку мов
Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна і синтаксична системи. Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі зміни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.
До зовнішніх причин належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різних історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо. Від них залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ — носій цієї мови. Так, на початку II тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на території сучасного Іраку). Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер, дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ та предметів. До зовнішніх причин відносять і контактування мов — один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.
Внутрішньомовні причини закладені в самій мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це — суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами спілкування і мовними мжливостями.
Зовнішні і внутрішні причини взаємопов'язані , тому мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників. Так, наприклад, зовнішні причини зумовили появу в нашій мові слів, однак ці слова створені мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд слова не залежить від зовнішніх чинників. В історії розвитку конкретних мов відомі два процесл — диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ — процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї мови, люди внаслідок поступового розходження цих варіантів з часом стають важко розуміти одні одних, і ці варіанти починають сприйматися як різні мови.
Так, колись була одна слов'янська (праслов'янська) мова. У результаті її диференціації виникли всі сучасні слов'янські мови.
ІНТЕГРАЦІЯ — протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова. результат контактування мов. Залежно від характеру контактування (форма, сила і тривалість контактування) виникають різні явища: від звичайних запозичень слів, звуків, граматичних категорій до появи спрощених мов для тимчасового спілкування між різномовними прошарками населення, створення креольських мов та мовної асиміляції.
Прикладом дуже спрощених мов, які використовуються для спілкування між редставниками різних етносів, є піджини (від Pidgin English, де pidgin спотворене англ. business "справа, діло, діловий")- Pidgin English вживався при спілкуванні китайців і європейців на півдні Китаю. Піджини, як правило, недовговічні. Однак трапляються випадки, коли така мова закріплюється надовго, стає єдиною (рідною) мовою для певного колективу її носіїв. Таку
мову називають креольською (від ісп. criollo "креол, тобто людина мішаного походження від батьків двох рас — білої і кольорової"). Для креольських мов характерне масове, але
не повне засвоєння колонізаторської мови. За активного і тривалого контактування може відбутися схрещення мов, внаслідок чого виникає нова мова. В основі такої мови — одна з контактуючих мов (мова переможниця). Інша (переможена) мова залишає "сліди" в новоутвореній мові, які називають субстратом і суперстратом.
СУБСТРАТ - елементи переможеної мови автохтонного народу переможниці прийшлого народу – завойовника. Як приклад можна навести кельтський субстрат в англійській мові і галльський у французькій. У V—VI ст. з континенту в Британію переселилися германські племена англів, саксів і ютів.
СУПЕРСТРАТ - елементи переможеної прийшлої мови народу-завойовника в мові-переможниці місцевого населення.
Прикладом суперстрату є тюркські (булгарські) елементи в слов'янській болгарській мові і германські (франкські) елементи в романській французькій мові, а також французькі (норманські) елементи в англійській мові.
Схрещення (субстрат і суперстрат) — це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніх законів розвитку мови. Тому в жодному разі не можна факти лексичного запозичення тлумачити як явище
схрещення.
ІІІ. Розвиток різних мовних рівнів мови.
Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати що словниковий склад мови змінюється щодня. Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце. Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія.
Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми — аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість
мові забезпечує її системний характер.
IV.Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи.
Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Зародження класового суспільства пов'язане з виникненням рабовласницьких держав.
У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших — за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад, арамейська мова для Близького Сходу в Піст, до н.е.).
За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводить до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. У феодальному суспільстві виникла необхідність наддіалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалася якась мертва писемна мова. У країнах Сходу — арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі — латинська мова.
З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. natio "плем'я, народ") — стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури та побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні нації є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова. Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Аліг'єрі Данте (1265—1321), який уперше став використовувати в своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови). Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.
Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII —початку XIX ст. — французька мова, у другій половині XIX ст. — англійська, в першій половині XX ст. — німецька. По-друге, виникають допоміжні мови — піджини, як, скажімо, Broken English у Африці, Pidgin English у китайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, сабір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. німецький мовознавець И.-М. Шлейєр створив першу штучну мову волапюк (vola
від англ. world "світ" і ptik від англ. speak "говорити", звідки volapuk "світова мова"). У 1887 р. польський лікар Л.-Л. Заменгоф створив штучну мову есперанто (лат. Esperi "сподіватися"), яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє тепер) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. У ній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література.
V. Письмо як особлива знакова система.
ПИСЬМО — штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.
Справді, звукова мова, яка є одним із найгеніальніших винаходів людства, обмежена в Просторі й часі. За допомогою звукової мови неможливо передати інформацію на великі відстані, як і неможливо передати її безпосередньо майбутнім поколінням. Тому цілком природно, що людство шукало допоміжний засіб передачі інформації, який би усунув названі перешкоди. Таким засобом виникло письмо. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. . Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури та й загалом усієї цивілізації. Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними, зникла необхідність відкривати уже відкрите, а все це позначи-
лося на інтенсифікації мислення й на науково-технічному й культурному прогресі загалом.
Зросла й об'єднувальна роль мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя, виробництва, торгівлі. Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література згуртовували й етнос, який користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.
Письмо виникло приблизно шість тисяч років тому. Правда, перші примітивні спроби графічної передачі інформації, віднайдені в печерах на півночі Іспанії, належать до значно ранішого періоду — 20 тис. років до н.е., однак достатніх підстав назвати це письмом немає.
Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань інформації способами, які мало нагадували графічне письмо. Йдеться про
так зване "предметне письмо", або протописьмо, — оптичні мнемонічні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка при-
ймає повідомлення. Такі засоби інформації практикували різні племена вже в епоху неоліту (VIII—III тисячоліття до н.е.). Мнемонічним і символічним знаком міг бути предмет
чи декілька предметів і ритуальні дії з ними. В Україні символічні знаки використовували в обряді сватання. Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за хлопця, що сватався, то
пов'язувала сватів рушниками, а руку нареченого хусткою, коли ж ні, то вручала хлопцеві гарбуз, звідки й пішли вислови гарбуза дістати, гарбуза з'їсти, які означають "відмову тієї, до кого сватаєшся; зазнати невдачі". До предметів-символів можна віднести "хліб і сіль", певні квіти (в подарунок), а до мнемонічних — пов'язаний на пам'ять вузлик на хустині. Рудиментами "предметного письма" можна вважати виставлені на вітрині хлібної крамниці хлібо-булочні вироби, підвішений чобіт біля входу у взуттєву майстерню тощо. "Предметним письмом" можна передати лише дуже прості, елементарні повідомлення (вказівки, сигнали лих — землетрус, наступ ворогів тощо). Пошуки форм і способів передачі складніших повідомлень зумовили появу графічного письма.
Виникнення та існування письма має надзвичайне значення: письмо допомогло людям подолати простір і час, зберегти людський досвід, передаючи його від покоління до покоління, від народу до народу. Завдячуючи письму, кожна людина спирається на досвід людства, використовуючи та примножуючи його. До винайдення радіо, звукозапису і телебачення тільки писемність давала змогу передавати витвори людської думки на відстань і зберігати їх протягом сторіч. Писемність донесла до нас відомості про життя Стародавнього Єгипту, шумерів і хеттів, аборигенів американського континенту тощо.
VI. Історичні типи письма.
Власне письмо — графічне. Воно пов'язане з використанням графічних знаків — малюнків, значків, букв, цифр. Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку.
1. Піктографія - відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків (малюнкове письмо). Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту. Давні піктографії до цього часу збереглися на стінах печер, на скелях, камінні, рогах та кіст-
ках тварин. В індіанців Америки, аборигенів Африки, Австралії та Сибіру піктографія була поширена аж до XX ст. Піктографічне повідомлення може складатися з одного складного знака-повідомлення, в якому "прочитуються" його складові елементи, і послідовності простих знаків-піктограм, розгорнутих у просторі у вигляді окремих "кадрів". За піктограмою не закріплена конкретна одиниця мои. Вона може бути "прочитана" як слово, синонім цього слова, словосполучення, речення, декілька речень. У сучасних культурах піктографію використовують як допоміжний засіб спілкування в дорожній сигналізації (діти, бензоколонка, виделка і ложка як вказівка на місцезнаходження їдальні тощо), а також як покажчики чого-небудь, розраховані на іноземців (зображення прибиральниці та офіціантки в готелях, піктографічні знаки міжнародного телефонного зв'язку тощо). Особливо
вагомою є роль піктографії в умовах багатомовності й безграмотності.
2. Ідеографія (від гр. idea "поняття" іgrapho "пишу") - письмо графічними знаками, що позначають поняття. Основною одиницею ідеографії є ідеограма, або логограма, — писемний знак, який, на відміну від букв, позначає не звук чи склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь слова. Ці знаки — своєрідні схематичні малюнки, якими можна передавати поняття конкретних істот і предметів. Перехід від піктографії до ідеографії пов'язаний із по-
требою графічно передати те, що не має наочності й не піддається малюнковому зображенню. Позначувачами на перших етапах ідеографічного письма залишалися ті самі малюнки, але позначуване змінюється. Якщо в піктографії зображення ока позначало
око, то в ідеографії воно крім ока позначало й зіркість. Згодом знаки схематизувалися. Так, в єгипетському письмі поняття "вода" передавалося хвилястою лінією. На відміну від піктографії, в ідеографії можна говорити про систему письма. Система письма характеризується постійним складом знаків. Потреба прискорити розвиток письма і можливість передавати складніші за змістом і довші за розміром тексти зумовили схематизацію малюнків, перетворення їх на умовні знаки — ієрогліфи (від гр. hieroglyphoi "священні письмена") — ідеографічні знаки, в зображенні яких зберігається деяка символічна подібність із зображуваним предметом .
З утвердженням ієрогліфічного письма виникла проблема алфавіту і навчання письму та читанню. Щоб прочитати ієрогліфічне письмо, необхідно знати значення знаків, що оформились у середовищі, яке виробило їх і певний час користувалося ними. До ідеографічного письма належить шумерське,еламське, єгипетське, хетське, китайське, майя ацтецьке, ще не розшифровані пам'ятки острова Пасхи. Так, зокрема, в китайській писемності 60 тис. ієрогліфів (у широкому вжитку — 5 тис). Омоніми передаються
різними ієрогліфами, хоч морфологічний склад і звучання в них однакове.
Закономірно виникає запитання, як таке письмо так довго протрималося у Китаї і нині не здає своїх позицій. Цьому сприяли й тепер сприяють два чинники. По-перше, умовах Китаю, де кожна провінція говорить своєю власною мовою або діалектом, який відрізняється від інших діалектів більше, ніж деякі різні мови між собою, ієрогліфічна писемність виявилася дуже зручним засобом міждіалектного і навіть міжнаціонального спілкування. Так, скажімо, ієрогліф p j існує в китайській, японській та корейській писемностях і означає одне й те саме — "гора", хоча читається він по-китайськи шань, по-японськи яма, по-корейськи сан. Другим чинником є структура китайської мови, де слова, як правило, є односкладовими, складаються
тільки з кореня, не мають морфем — префіксів, суфіксів, закінчень, для яких потрібно було б вводити якісь додаткові знаки. Все це сприяло тому, що китайська писемність є єдиним у світі послідовним ідеографічним письмом, ефективно діючим і нині.
3. Фонографічний.
Фонографія (від гр. phone "звук" і grapho "пишу") — різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки. Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі іеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення нестандартизо-
ваного алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних. У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо.
Складове, або силабічне (гр. syllabikos "той, що стосується складу слова, складовий" від syllabe "склад"), письмо — це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.
Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові. Грецьке письмо — велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного), що виник у IX ст. До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма — глаголиці. Повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, кирилиця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця
була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі.
VII. Графіка. Основи сім’ї алфавітів.
Графіка (rp. graphike від grapho "пишу, креслю, малюю") - 1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків); 2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками. Букви певної мови складають її алфавіт. Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньогрецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку. Майже 75 відсотків населення Землі користується буквено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (ЗО відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: ЗО європейських,
20 азіатських і 20 африканських. Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук — мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюєтся тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). . Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосни-
ми я, ю, є, і, які йдуть після них.
VIII. Орфографія. Принципи орфографії.
Орфографія (ВІД гр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання. Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила. Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.
ФОНЕТИЧНИЙ ПРИНЦИП. Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вмовляють.
За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити).
МОРФОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. ДЛЯ НЬОГО характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бород'ба], [с'м'ііец'а], [брац'киі], [п'іс'н'а], [агёнство].
ІСТОРИКО-ТРАДИЦІЙНИЙ ПРИНЦИП. Він полягає в тому, що зберігаються такі нписання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі. Рекордзаісторико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад, слово sambradh "літо" читається як [saura].
ІДЕОГРАФІЧНИЙ, або символічний, ПРИНЦИП (його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смисловівідмінності подібних написань. Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно
виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на прак-
тичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.
Офографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями
культури мовлення.