Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

і Він був представником демократичного напряму в літературі й мистецтві метою якого було служіння народові

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 2.11.2024

22. Розвиток української драматургії і театрального мистецтва.

Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Формування естетичних поглядів М.Л.Кропивницького відбувалося під впливом критичних статей М.Добролюбова та творчості О.Островського. Добре знаючи життя трудящих, Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народної творчості. Він був представником демократичного напряму в літературі й мистецтві, метою якого було служіння народові, сприяння його визволенню. 1

Вже у першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» поряд з побутовими, етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі, протиріччя поміж біднотою та багатіями.

Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.2

Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.1

Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). Знедолені, ображені, безправні, вони мають багато спільного з образами жінок у поемах Т.Г.Шевченка та п’єсах М.Островського.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Драматургія демократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70 роки з рядом п’єс виступив Ю.Федькович. Краща з них – комедія «Запечатаний двірник» відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.1

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 року зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-1862 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, любляче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л.І.Глібов, О.В.Маркович, О.М.Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І.Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В.Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський, О.О.Русов, О.І.Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М.Л.Кропивницький та І.К.Карпенко-Карий.

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, А.Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893; 1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Їхню основу складало сузір’я відомих нам акторів. З’явилися й нові талановиті сили – Ф.Левицький, Г.Борисоглібська, І.Загорський, Д.Гайдамака, В.Марченко, І.Мар’яненко та ін.

Розвивалося в Україні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи. Серед них глибоким, творчим підходом до постановки вистав у 80-ті роки виділялась трупа М.М.Синельникова у Харкові. Багаточисленні російські мандруючі трупи гастролювали у невеликих містах та містечках (Н.Х.Рибакова, І.П.Киселевського, М.Т.Іванова-Козельського та ін.). 3

1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів (М.П.Рощин-Інсаров, Є.Я.Нєдєлін, О.А.Пасхалова та ін.). Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.4

У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко. У своїх статтях і театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який би сприяв розвиткові освіти трудящих, став би «школою життя». Іван Франко різко критикував «неостроумные комедии и псевдоисторические драмы».

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності. 2

23. Модерн в українській архітектурі та живописі.

Українське художнє мистецтво кінця XIX - початку XX ст. формувалося та існувало на межі перетину впливів російського академічного та реалістичного живопису, новітніх течій в європейському та світовому мистецтві, а також під впливом народних традицій художньої творчості. Український живопис та графіка стали життєдайним полем співіснування двох провідних стилів епохи - реалізму і модерну.

В Україні в цей період сформувалися три центри живопису. Перший центр виникає у Харкові, завдяки зусиллям М.Раєвської-Іванової, яка вчилась в Дрездені і стала першою жінкою-маляр кою України. Другий відомий художній центр постає в Одесі на чолі з Киріяком Костанді. Третій виникає в Києві, де за підтримки українських цукрових магнатів і меценатів Терешенків була заснована малювальна школа Миколи Мурашка.

Модернізм починається з імпресіонізму, який виник у Франції в середині 70-х pp. XIX ст. Імпресіоністи передавали на своїх полотнах безпосереднє враження від предмета, навколишнього середовища. Намагаючись спіймати і відтворити враження, створити ілюзію світла і повітря, вони не змішували фарби на палітрі та орієнтувалися на природне сприймання ока, яке на відстані зливає окремі мазки в єдиний оптичний образ.

В Україні здобуває поширення одна з наступних фаз модернізму - абстракціонізм, який позбавляв живопис соціальної заангажованості та прагматизму. В українському мистецтві виникли крайні форми авангарду - супрематизм та кубофутуризм - течії абстракціонізму, які заперечують цінність зображення предмета (безпредметництво).

Засновником супрематизму виступав український художник Казимир Малевич. Супрематизм виникає внаслідок поєднання імпресіоністської та геометричної течій в абстракціонізмі, тобто сполучення комбінацій кольорів та геометричних фігур. Своє розуміння абстракціонізму К.Малевич обґрунтував у розвідці "Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм". Класичною роботою К.Малевича є його картина "Чорний квадрат" (1913), який класифікували як нову відправну точку мистецтва.

Чималу популярність в середовищі українських митців здобув кубофутуризм, що був поєднанням двох протилежних напрямів авангардного живопису - кубізму (одним з засновників якого виступав П.Пікассо), який "розчленовував" предмети та фігури, тяжів до конструктивності, плекав ідею будівництва, та футуризму, що оспівував "красу швидкості", відображав динаміку тектонічних змін епохи індустріалізму, виступаючи проти старого і пророкуючи смерть культури минулого. В Україні виросла ціла плеяда послідовників кубофутуризму: О.Богомазов, О.Екстер, Г.Нарбут, Н.Редько, Г.Собко-Шостак, В.Хвостенко-Хвостов, К.Піскорський, А.Пет-рицький. Теоретиком і лідером українського кубофутуризму виступав професор Київського художнього інституту О.Богомазов. 1914 р. він написав своєрідний маніфест українського авангарду "Живопис і елементи", де пропагував нові художні ідеї та прийоми.

Видатним представником українського кубофутуризму був скульптор Олександр Архипенко. Це був митець світового рівня, який мав суттєвий вплив на розвиток авангардного мистецтва. Джерелом його творчості був "космічний динамізм", при цьому скульптор свідомо уникав національних рис, ознак етнографізму. Як представник авангарду він уникав "предметності", для нього першочерговим було передати не предмети, річ, подію, а ідею, почуття, думку.

Творчість художників-авангардистів, масштаб та особливості їх художнього мислення мали вплив на мистецтво України в подальшому.

В українському малярстві на зламі XIX-XX ст. виникає ще один художній напрям - національний. Український стиль в живописі сформувався під впливом національних культурних традицій, народної творчості, зразків народного декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури і новітніх тенденцій модернізму - імпресіонізму, абстракціонізму, а також традицій класичного мистецтва, зокрема реалістичного напряму в живописі. Виникнення українського стилю в художній культурі кінця XIX - початку XX ст. - прямий результат національного відродження України. Український стиль був представлений різними жанрами (пейзаж, портрет, історичні сюжети, батальні сцени) та мистецтвами (графіка, архітектура, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво).

Одним із фундаторів українського стилю в живописі вважається С.Васильківський. Він закінчив Петербурзьку академію мистецтв, де формувався під впливом таких знаних митців, як М.Клодт та В.Орловський. Васильківський був визнаним майстром пейзажу: "Ранок (Отара в степу)", "По Дінцю", "Дніпрові плавні*', "Ранок на Дніпрі". Пейзаж у творчості С.Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з козацької минувшини: "Козачий пікет", "Запорожець у розвідці", "Козаки в степу", "Бій запорожців з татарами", "Козачий табір", "Козача левада". Художником були підготовлені два художні альбоми з культурної української спадщини "З української старовини"(1900) та "Мотиви українського орнаменту"(1910).

Одним із засновників українського стилю в малярстві, архітектурі, графіці був О.Сластіон. В Петербурзькій академії мистецтв вчився у І.Крамського та П.Чистякова. Проектував земські школи, будинки кредитно-кооперативних товариств, лікувальних закладів. Найвідоміший його проект - водолікарня Миргородського курорту (1912-1916). Як маляр звертався до побутового жанру, пейзажу, історії: "Цегельний завод", "На жнивах", "Весна", "Волинь", "Миргород". Як графік ілюстрував поему Т.Шевченка "Гайдамаки".

М.Самокиш - засновник батального живопису в Україні. Протягом 1901 - 1908 рр. разом з С.Васильківським писав монументальні панно для інтер'єру будинку Полтавського земства - "Обрання полковником Мартина Пушкаря", "Козак Голота", "Чумацький Ромоданівський шлях". У 1910 р. ними була створена картина "Дума про трьох братів".

Василь Кричевський - типовий модерніст, для нього характерний широкий діапазон інтересів - живопис, графіка, архітектура, сценографія, кінематограф, ужиткове мистецтво, колекціонування старожитностей. Став засновником нового українського стилю в архітектурі, поєднавши народні традиції з принципами модернізму. В живописі виступав прибічником імпресіоністської течії. Його живописну манеру відрізняють самобутній колорит та національні мотиви: "Гребля Квітки-Основ'яненка", "На Дніпрі", "Крим", "Ярмарок". В.Кричевський був одним із засновників нової книжкової графіки в Україні. З 1903 р. створив понад 70 обкладинок до українських видань. Свій слід В.Кричевський залишив у килимарстві та кераміці. Відомий як педагог, професор архітектурного факультету Київського художнього інституту. У співавторстві з П.Костирко В. Кричевський у 1936-1938 рр. збудував будинок Канівського музею-заповідника "Могила Т.Г.Шевченка".

Федір Кричевський був відомим портретистом, створив цілу галерею образів діячів української культури - портрети Т.Шевченка, І.Франка, В.Вернадського, Лесі Українки, М Лисенка, І.Котляревського. Вважається одним із засновників українського стилю, що спирався на традиції народного мистецтва. Йому належить ескіз цікавої композиції "Збори Кирило-Мефодіївського товариства", де зображені 12 братчиків на зразок апостолів.

Для західноукраїнського живопису характерним було звернення до національних мотивів. У Галичині до народної тематики звертався К.Устиянович ("Бойківська пора", "Гуцулка біля джерела"). В портретному жанрі писав львівський художник Т.Копистинський: "Гуцул з Липовиці", "Далматинка", "Гуцулка". Майстром реалістичного пейзажу був Т.Романчук, який доповнював пейзаж жанровими сценами: "На водопої", "Узлісся", "З дороги". Його пензлю належить портрет Ю.Федьковича. Портрети Ю.Федьковича та С.Воробкевича створив буковинський художник Ю.Пігуляк. Відомі його жанрові полотна - "Гуцули", "Любов і вірність". На історичні сюжети писав буковинський художник М.Івасюк, зокрема "Богун під Берестечком". У 1899 р. він створив першу на Буковині малярську школу.

Яскравим представником імпресіонізму в західноукраїнському мистецтві був Іван Труш. Художник працював у різних жанрах - пейзажу ("Самітна сосна", "В обіймах снігу", "Квіти"), побутовому ("Гуцулка з дитиною", "Трембіта"), портрета (створив галерею образів відомих діячів української культури І.Франка, В.Стефаника, Лесі Українки, М Лисенка). Ініціював створення перших мистецьких об'єднань в Галичині. В 1905 р. за його ініціативою у Львові відкрилася перша Всеукраїнська художня виставка.

Засновником українського монументального мистецтва став Михайло Бойчук. Митець вдало поєднував елементи примітивізму, народного фольклору та монументалізм візантійського стилю, спрадавна популярного в Україні. Багато чого М.Бойчук запозичив із традиційних східних культур (ассирійської, єгипетської та греко-римської). Під час перебування в Італії вивчав техніку митців ренесансу, особливо Джотто, і в майстернях реставраторів опанував складну й напівзабуту техніку фрескового живопису. Осягав М.Бойчук символи та архетипи української культури. На відміну від авангардистів Бойчук і його школа додержувалися естетики пропорцій, гармонії та симетрії.

У 1917 р. М.Бойчук стає одним із фундаторів новоутвореної Української академії мистецтв, очоливши в ній школу-майстерню монументального мистецтва. В Києві підготував нову генерацію своєї школи (Т. Бойчук, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, К.Гвоздик, О.Павленко та ін.). Великий вплив М.Бойчук мав на свого молодшого брата Тимофія Бойчука, якого називали "українським Піросмані" ("Дві жінки з насінням", "Коні на пасовищі", "Автопортрет", "Біля яблуні").

Український модерн по праву зайняв особливе місце в світовому мистецтві, незважаючи на драматичні долі і тернистий шлях його послідовників в Україні і поза її межами.

24.Українська культура першої половини ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи

Освіта

Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністерство народної освіти вирішило провести реформу системи освіти і у 1803 (передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.) У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4-6  місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри. Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників. гімназії- середні  школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. - 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук,математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 р., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання "закону божого", "священної й церковної історії", грецької мови. У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні - два. Це були університети: Московський (1755 р.), Петербурзький (1819 р.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 р.), Віденський (1803 р., закритий після польського повстання 1830-1831 рр.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 р., була підготовка "юнацтва для вступу у різні звання державної служби", тобто підготовка державних чиновників.У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В.Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811 рр.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. - 346, у 1855 р. - 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. - 808.

Наука

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін.

Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І.Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842-1854 рр.

У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793-1871), а в галузі геології - Никифор Дмитрович Борисяк (1817- 1882).

Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і економіки України

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була "Історія Малоросії" М.Маркевича (1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.

"Історія Малоросії" була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором "Історії Русів", Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.

Усна народна творчість

Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині XIX ст. у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників. У цей час, зокрема, з'явилося кілька пісень про участь українського народу у боротьбі проти військ Наполеона ("Пише король листи, а король французький", "Пісня про Матвія Платова", "Полно братці тоскувати - лучше  пісню заспівати"). Про вигнання Наполеона співалося:

У першій половині XIX ст. серед освічених людей посилювався інтерес до усної народної творчості, розгорнулося збирання й публікація її пам'яток. У 1819 р. у Петербурзі М.Цертелєв видав збірник "Опыт собрания старинних малороссийских песней". Три збірки українських народних пісень - "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народные песни" (1834) і

"Сборник народних украинских песен" (1,849) - підготував і опублікував М. Максимович. У 1836 р. у Петербурзі вийшов збірник П.Лукашевича "Малороссийские й червонорусские думу й песни". У 1833-1838 рр. І. Срезневський видав у Харкові 6 випусків фольклорно-історичної збірки "Запорожская старина".

Друкарство. Журналістика

Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета "Харьковский еженедельник" (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети "Харьковские известия", заснованої журналістом А.Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети "Губернские ведомости". У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал "Харьковский демократ". У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал "Украинский вестник", а в 1824-1825 рр. - "Украинский журнал".

Протягом ЗО - 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: "Украинский альманах" (у Харкові, 1831 р.), дві книги альманаху "Утренняя звезда" (у Харкові, 1833 р.), альманах "Ластівка" Є.Гребінки (у Петербурзі, 1841 р.), альманах "Сніп" О.Корсуна (у Харкові, 1841 р.), чотири випуски альманаху "Молодик" І.Бецького (3 - в Харкові, 1 - у Петербурзі, 1843-1844 рр.), "Южный русский сборних" А.Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника "Киевлянин" М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.).

Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема "Вінок русинам на обжинки" (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета "Зоря Галицька", як орган Головної руської ради (до 1851 р.).

Зародження професінного театру. Музика

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім - у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним артистом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, коміка А.Мартинова та ін.).

На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори ("Українська симфонія" й Симфонія сольмінор (з "Козачком") невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності ("Віють вітри", "Сонце низенько" та ін.)

Великий російський композитор М.Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с.Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В.Забіли написав пісні "Гуде вітер вельми в полі" і "Не щебечи, соловейку". Він також почав писати симфонію "Тарас Бульба". Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О.Аляб'єв і М.Маркевич.

Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл ). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській ду-ховній семінарії, його спів почув М.Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.), де й керував його навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював солістом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент "Українське весілля" (1851), музику до воде-віля "Ніч напередодні Івановогодня" (1852), пісні "Стоїть явір над водою" (з присвятою Т.Шевченкові), "Спать мені не хочеться" (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм".

Образотворче мистецтво й архітектура

Багато російських художників (В.Тропінін, М.Іванов, О.Кунавін, М. Сажин, В.Штернберг та ін.) працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тематику, вносячи в українське образотворче мистецтво нові, передові прийоми зображення дійсності. У той же час чимало вихідців з України (художники-живописці Д.Левицький, В. Боровиковський, А.Мокрицький, І.Сошенко, скульптор І.Мартоста ін.) Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах.

Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Новгородської губернії. Будучи кріпаком графа І.Моркова, він був вивезений паном у маєток - село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків - "Дівчина з Поділля", портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети "Українець", "Хлопчик з сопілкою" та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини "Весілля в Кукавці", композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.

Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: "Водяний млин на Україні", "Качанівка", "Вітряки в степу", "Ярмарок в Ічні", "Переправа через Дніпро під Києвом" та ін.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. (Це і автопортрети, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і "Катерина", і серія офортів "Живописна Україна", до якої ввійшли шість офортів: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Судня рада", "Старости", "Казка", "Дари в Чигрині 1649 року". Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії "Кам'яні хрести в Суботові", "Чигиринський дівочий монастир", акварелі "Мотрин монастир", "Богданові руїни в Суботові", "Чигирин з Суботівського шляху" та ін. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць ("Форт Кара-Бутак", "Укріплення Іргиз-Кала", "Укріплення Кос-Арал взимку", "Місячна ніч на Кос-Аралі" та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу ("Т.Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою", "Байгуші" та ін.). У серії малюнків "Притча про блудного сина" ("Програвся в карти", "У шинку", "У хліві", "На кладовищі", "Серед розбійників", "Кара колодкою", "Кара шпіцрутенами", "У в'язниці") Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію "блудних синів". Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним із найвидатніших був виходець з України, родом з містечка Ічні, Іван Петрович Мартос (1754-1835), що працював у петербурзькій Академії мистецтв професором (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творіннями Мартоса є пам'ятник Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (1818), пам'ятник Рішельє в Одесі (1823-1828), а також деякі пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804-1805).

До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф.Щедріна і М.Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.

У Києві за проектами відомого академіка архітектури В.Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.

У 1811 р. в Катеренославі російський архітектор В.Стасов збудував "Присутствені місця".

25.Українська культура другої половини ХІХ ст. Архітектурне мистецтво України: класицизм, ампір, псевдовізантійський стиль. Класицизм в українській скульптурі.

Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859-62 рр. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті, їхнє відновлення сталося пізніше. 1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) прогімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів.У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним факультетами. У 1878-89 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років - уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувалася кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чимало талановитих математиків, фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо.

Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені. Глибокі дослідження хвильових процесів і земного магнетизму здійснив у Новоросійському університеті М. О. Умов. Із 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. П. Авенаріус-основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл із молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних понять термодинаміки зробив М. М. Шіллер, який очолював створену вперше на Україні кафедру теоретичної фізики. В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 р. у Харкові працював М. Д. Пильчиков - один із піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Визначну роль у розвитку астрономічних досліджень відіграв М. Ф. Хандриков, під керівництвом якого було видано чотири томи «Анналов Киевской обсерватории». Астрофізичні дослідження в Одесі проводив О. К. Кононович.

Великий вплив на розвиток хімії зробили праці М. М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті. Його класичні роботи лягли в основу нової наукової галузі - металотермії. Учений стояв у витоків ще однієї нової науки-фізичної хімії. Серед хіміків Київського університету ряд оригінальних гіпотез висунули М. М. Каяндер, Я. І. Михайленко, М. А. Бунге. Основоположник першої наукової школи в галузі органічної хімії П. П. Алексєєв видав багато цінних праць, у тому числі підручників і посібників. Дальшому розвиткові колоїдної хімії сприяли дослідження І. Г. Борщова та Ф. Н. Шведова.

Піднесення геологічної науки на Україні пов'язано з іменем завідуючого кафедрою Київського університету К. М. Феофілактова-талановитого й різнобічного вченого. Із заснованої ним київської школи геологів вийшли такі відомі науковці, як П. Я. Армашевський, В. Ю.Тарасенко, П. А. Тутковський. Цікаві праці з палеонтології та стратиграфії залишив Г. О. Радкевич. Одним із засновників палеоботаніки на Україні був І. Ф. Шмальгаузен. Для збагачення геологічних знань багато зробили вчені Харківського університету Н. Д. Борисяк та І. Ф. Леваковський.

Великого поштовху розвитку української літератури надав журнал «Основа», (1861-62). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західноукраїнських землях - «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Значним фактором збагачення літературного процесу були особисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі представляла видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад, із великою любов'ю змалювала образи простих людей. У пізніших українських і російських оповіданнях, повістях, романах («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.) письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти поміщицького гніту, іноземних загарбників, викрила духовну ницість провінціального панства, створила живі постаті виразників інтересів гнобленого люду.

У демократичному руслі протікала творчість видатного українського байкаря Л. І. Глібова (1827-93). В алегоричній формі він зображував безправне становище селянства, свавілля поміщиків, капіталістичний визиск трудящих, паразитизм чиновників, лицемірство і прислужництво («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Лев на облаві» та ін.), картав користолюбство, обмеженість панівних класів, з теплотою відгукувався про високі моральні якості простих людей («Хазяйка й Челядники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). Популярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

Талановитий письменник-різночинець А. П. Свидницький (1834-71) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя - «Люборацькі», в якому показано занепад старосвітської родини сільського священика у трьох поколіннях. Цей твір засвідчив прямування української реалістичної прози до показу широких епічних картин життя суспільства, до аналізу складних відносин пореформеного часу. Революційним пафосом були пройняті вірші молодого Свидницького «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвітилося ім'я поета-демократа С. В. Руданського (1834-73). Широкої популярності зажили його мелодійні ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.), написані в народнопісенному дусі. Ряд його віршів громадянського звучання («Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та іп.) змальовували долю селян-кріпаків, закликали до боротьби в ім'я світлого майбутнього. Славу поетові принесли також його гумористично-сатиричні вірші - так звані співомовки.

У 70-90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда високоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання. Реалістично письменник відтворив життя, побут та психологію селян, заробітчан, бурлак («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум'яках»). Письменник звертався й до історичної тематики («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

На революційно-демократичних засадах базувалася творчість Панаса Мирного (1848-1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей з народного життя, він підніс українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори - це велика художня епопея, що відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо після реформи 1861 р. Автор нещадно викрив кріпацтво та його пережитки, весь тогочасний гнобительський лад, створив образи борців за соціальне визволення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свою творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський (1864-1902). Розглядаючи літературу як «живу творчу силу громадського руху», він створив на засланні пристрасні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»). У них поет вилив усі свої палкі почуття до експлуатованих і гноблених, проголосив непохитну віру в революційне перетворення світу.

Співцем трудових низів, виразником їхніх надій та прагнень був поет-демократ І. І. Манжура (1851-1893). У багатьох поезіях (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») він талановито змалював гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлак, заробітчан, оспівував героїчне минуле українського народу.

У 90-х роках розпочалася творча діяльність М. М. Коцюбинського (1864-1913). У цей час він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій та утверджувався на революційно-демократичних позиціях. У ранніх творах («П'ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) письменник показав благородство простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності, їхні прагнення до волі. Громадянські мотиви дзвінко зазвучали уже в ранніх поезіях Лесі Українки (Л. П. Косач-Квітка; 1871-1913) - «Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця» та ін.

У 1880-90-х роках велику культурну й громадську діяльність розгорнув Б.Д. Грінченко (1863-1910), погляди якого в основі були демократичними, хоч і відзначалися суперечливістю. У поезіях (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), оповіданнях і повістях («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) він правдиво відобразив життя селянської бідноти, робітників, шахтарів, учителів тощо. Своєрідним явищем в українській літературі була поетична творчість Я. І. Щоголєва (1823-1898) -збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з'явилися перші поезії В. І. Самійленка (1864-1925). Найповніше його талант розкрився у сатиричних і гумористичних віршах («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

У гострих ідеологічних колізіях розвивалася література на західноукраїнських землях. Становлення її демократичного напряму відбувалося під впливом передової східноукраїнської та російської літератури. Чимало самобутніх творів належить письменникові-демократу Ю. А. Федьковичу (1834-1888) - поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В день скопу батька нашого Тараса...», оповідання й повісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання» та ін. У них він яскраво відтворив побут, звичаї, психологію, надії та прагнення гуцулів, кликав до боротьби за соціальне і національне визволення, висловив свою глибоку любов до рідного краю.

У 1870-90-х роках у Східній Галичині розцвів могутній талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча революційно-демократичного напряму І. Я. Франка (1856-1916). Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із. днів журби» та ін.), змалював величні образи революціонерів, оспівував соціалістичний ідеал («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.).

Серед прозових творів Франка особливе місце посів бориславський цикл (оповідання «Ріпник», «На роботі», повість «Борислав сміється» та ін.), у якому яскравими художніми фарбами відтворено криваву історію первісного капіталістичного нагромадження, жорстоку експлуатацію робітників підприємцями, перші виступу робітничого класу. Поряд з І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців - М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С. М. Ковалів, Т. Г. Бордуляк, Є. І. Ярошинська та ін.

Драматургія і театр. Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840-1910) - це понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був талант письменника і драматурга М. Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія - «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників - «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.

Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І. К. Карпенко-Карий (1845-1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу.

У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля»; «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя»,- говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум'яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби - все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр».

Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «зольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-62 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, кохаюче рідну мову».

Активну участь у його організації брали Л. І. Глібов, О. В. Маркевич, О. М. Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І. Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В. Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. 1. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80-90-х роках.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».

Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

Музика. Завдяки зусиллям передових діячів культури в галузі музичного мистецтва відбулися великі зрушення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських концертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані музичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Києві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики.

Великим надбанням українського мистецтва є творчість багатьох композиторів. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С. Гулак-Артемовський (1813-1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського (1332-1896). Центральна частина її-знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853-1909) «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П. П. Сокальського (1832-1387) - опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Полтава»), «Майська ніч», «Облога Дубна» (обидві за М. В. Гоголем), фантазії «Українські вечори», «На берегах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця «Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строєнии мелодическом и ритмическом», в якій проводилася думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М. М. Калачевський (1851-1910) написав відому «Українську симфонію», в основу якої ліг народнопісенний матеріал («Віють вітри», «Дівка в сінях стояла», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Ой, джиґуне, джиґуне» та ін.). Переважаючий настрій симфонії - світла лірика, лагідний гумор.

Значним досягненням стала Симфонія соль-мінор В. І. Сокальського (1863-1919). Композиторові належить також кілька оркестрових творів, фортепіанні мініатюри, багато романсів, дитяча опера «Ріпка» та ін. Понад ЗО творів на слова Т. Г. Шевченка («Така її доля», «Утоптала стежечку» , «Якби мені черевички» та ін.), низку романсів (серед них «Дивлюсь я на небо» на слова М. Петренка) і аранжувань створив В. І. Заремба (1833-1902).

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка (1842-1912) - великого українського композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70-90-ті роки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне. («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Тарас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструментальну музику. Він е автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез №1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка заклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом української музичної культури.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій.

Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького (1815-1870). йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І. А. Лавровський (1822-1873) - автор багатьох хорів («Козак до торбана», «Осінь», «Руська річка», «Заспівай ми, соловію» та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича (1863-1903). Серед його хорових творів - композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю.Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

В. Г. Матюк (1852-1912) працював здебільшого у вокальних жанрах. Відомі його хори («Руська пісня», «Болеслав Кривоустий під Галичем»), пісні («Веснівка» на слова М. Шашкевича). Центральне місце серед музикально-драматичних творів А. К. Вахнянина (1841-1908) належить опері «Купало». Мелодія його хору «По морю, по морю» пізніше стала основою революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати». Глибиною почуттів відзначалися хори і романси Д. В. Січинського (1865-1909) - «Даремне, пісне», «Пісне моя», «Із сліз моїх» та ін. Основу творчості О. Й. Нижанківського (1862-1919) також становили хорові твори («З окрушків», «Гуляли», «Вечірня пісня»). Популярними були його дуети «Люблю дивитись», «До ластівки». Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті, видавали підручники з музики тощо.

Образотворче мистецтво й архітектура. Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники продовжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи ((згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку всієї культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети і міцніше пов'язується зі суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності.

Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, що набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма із них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шевченка - Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828-1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та кулі/тури. Він створив проникливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і в пам'ять шевченківського названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мистецьких здібностей І. І. Соколова (1823-1918), про якого Шевченко відгукувався як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на вінках».

До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. О. Трутовського (1826-1893). Митець з глибоким знанням предмета відтворював побут та звичаї українського і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

У дусі ідейних настанов передвижників творив живописець і графік П. Д. Мартинович (1856-1933). Йому належать картини «У канцелярії волосного писаря», «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

Художник-передвижник М. Д. Кузнецов (1850-1929) у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято» з теплотою зобразив сцени повсякденного життя народу, підкреслив глибокі соціальні контрасти («Об'їзд володінь», «Мировий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. Людина з її переживаннями була в центрі полотен й іншого вдумливого художника, проникливого психолога, тонкого колориста К. К. Костанді (1852- 1921) - «В люди», «Біля хворого товариша», «Рання весна», «Старенькі» та ін.

Визначним майстром побутового жанру був академії М. К. Пимоненко (1862-1912). Переважна більшість його творів, написаних на теми селянського життя, відзначають" ся щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Серед них - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс» та ін.

У 80-90-х роках у побутовому жанрі з'явилася міська тематика. З'явився і новий герой, найчастіше з найбідніших верств населення - «Відпочинок», «На бульварі» П. О. Нілуса, «Міг бути людиною», «Ранок у холодній» С. Я. Кишинівського. У картині Г. О. Ладиженського «Вивантаження граніту в Одеському порту» вперше в українському живопису зроблено спробу змалювати образи робітників.

Українська тема посідала чільне місце в творчості російських художників О. Д. Ківшенка, В. Д. Орловського, А. І. Куїнджі, братів Маковських. Проте особливе місце тут належить І. Ю. Рєпіну. Визначним явищем російського та українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яке надовго визначило шляхи подальших шукань українських митців.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорізьких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

Видатним українським художником-реалістом був С. І. Васильківський (1854-1917). Найцінніше у його доробку - твори, присвячені рідній природі,- «Козача левада», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок» та ін. Своєрідністю бачення природи відзначалися картин» І. П. Похитонова (1850-1923) - «Зимові сутінки на Україні», «Сіножать», «Отара на тирлі». Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К. Я. Крижицький (1858-1911)- «Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лісові далі», «Косарі на Україні», «Жнива». Цінним надбанням української художньої культури є твори П. О. Левченка (1856-1917) та М. С. Ткаченка (1860-1916), які репрезентували ліричний струмінь у розвитку реалістичного пейзажу.

У творчості західноукраїнських художників, які здобували освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразним був вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все більш демократичного характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович (1839-1903) - «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» - та Т. Копистинський (1844-1916) - «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. І. Труш (1869-1941).

На Буковині у 80-90-х роках працював Ю. Г. Пігуляк (1845-1919), відомий своїми жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М. І. Івасюка (1865-1930). Це картини, гри-свячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрі портрету помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюсти М. Є, Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Й. Мікешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм - суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, Першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова, оперного театру (арх. В. О. Шреттер), Володимирського собору (арх. І. В. Штром, П. І. Спарро, О. В. Беретті). У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Й. Бернардацці).

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові - будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), оперного театру (арх. З. Горголевський), у Чернівцях-будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті - мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України часів капіталізму разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

28.Творчість О. Мурашка

Мурашко був і лишається представником здорового, чистого мистецтва, мистецтва радісного, бадьорого і глибокого, як саме життя.

М.Бурачек

Один з найвизначніших українських живописців кінця XIX — початку ХХ століття Олександр Олександрович Мурашко народився 26 серпня 1875 року в Києві, у сім’ї іконописця Олександра Івановича Мурашка. Дядько його, Микола Мурашко, був відомим діячем культури, засновником Київської рисувальної школи. Дитинство художника пройшло в містечку Борзні на Чернігівщині. Згодом родина переїхала до Києва, де батько відкрив іконописну майстерню. Працюючи в батьковій майстерні й опановуючи малярство в іконописця Науменка, Олександр Мурашко закінчив Київське духовне училище. Наприкінці 80-х років професор Андріан Прахов залучив Олександра Івановича Мурашка до роботи з оздоблення інтер’єру Володимирського собору у Києві. Знайомство з Праховим та російськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Котарбінським, що працювали над розписами собору, спонукало юнака серйозно навчатися живопису. Зустрівши опір батька, який хотів, щоб його син здобув духовну освіту або став комерсантом, Олександр Мурашко залишає домівку, тривалий час працює вантажником на Дніпрі, живе серед бродяг, зазнає поневірянь, злиднів, проте не полишає улюблене заняття, малює колоритні типи київського простолюду. Потім за порадою Андріана Прахова вступає до рисувальної школи Миколи Івановича Мурашка. У роки навчання знайомиться з творчістю художників-передвижників на виставках, що відбувалися у Києві. У ті роки взяв участь у виставці кращих творів учнів художніх шкіл, на якій його натюрморт був нагороджений премією. Влітку 1894 року готується до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв, малює етюди, замальовки та ескізи, які дали підставу А.Прахову та В. Васнецову рекомендувати О.Мурашка до Академії. Восени того ж року він їде в Петербург, складає вступні іспити і стає вільним слухачем Академії. Живе в нестатках, хоч перед від’їздом помирився з батьком, який дав йому якусь суму грошей. 1896 року Мурашко стає учнем професора І.Рєпіна, який справив на нього великий вплив, особливо у портретній творчості. 1897 року експонований на академічній виставці «Портрет дівчини», виконаний О.Мурашком, Рада Академії придбала для академічного музею. 1898 року «Портрет юнака, який читає книгу» експонується на виставці московського Товариства любителів мистецтва і одержує премію. У майстерні Рєпіна художник брав участь у створенні колективної картини «Постановка натури у майстерні Рєпіна» разом зі своїми співучнями Б.Кустодієвим, Ф.Малявіним. Мурашкові випало завдання написати портрет І.Рєпіна. Під час канікул Мурашко їздить у Київ, цікавиться під впливом І.Рєпіна українською історією, збирає матеріал для дипломної картини «Похорон кошового». Для центральної постаті композиції, кошового Івана Сірка, йому позує Михайло Старицький. 1900 року О.Мурашко одержує за картину «Похорон кошового» звання художника з правом пенсіонерської подорожі за кордон. З початку 1901 року О.Мурашко перебуває в Німеччині, Італії, де виконує ряд робіт, які відсилає в Академію як звіт за пенсіонерське відрядження. В лютому 1902 року Академія продовжує термін відрядження й надає можливість Мурашкові стажуватися в Парижі, де він створює ряд блискучих полотен, зокрема «Портрет дівчини у червоному капелюсі», створений під впливом популярної тоді в Європі імпресіоністичної манери. 1904 року Мурашко повертається у Петербург, бере участь у діяльності «Нового товариства художників». У квітні 1907 року О.Мурашко повертається до Києва й оселяється в батьківському будинку. 1908 року його картину «Карусель» відзначено золотою медаллю на міжнародній виставці в Мюнхені. 1910 року О.Мурашко бере участь у міжнародній виставці у Венеції картинами «Недільний день» та «На терасі», які нині знаходяться в Нью-Йорку та у Двірцевій галереї в Бухаресті. З 1911 року Мурашко стає членом Мюнхенського сецесіону, щорічної виставки. 1913 року створено славетну картину «Селянська родина». У 1910-х роках Мурашко викладає у Київському художньому училищі як професор, 1913 року разом з А.Крюгер-Праховою відкриває приватну студію, що існувала до 1917 року. Після Лютневої революції художник брав активну участь у створенні Української Академії мистецтв. 1919 року О.Мурашко загинув від рук бандита.

У другій половині XIX cтоліття в Україні активізувався національно-визвольний рух, що покликав до життя могутні творчі сили народу. Київ, Одеса, Харків перетворюються на великі центри культури, в яких розгорнули діяльність організації української творчої інтелігенції Громади, відкриваються народні школи, музеї, засновуються художні товариства. Велике значення для розвитку мистецького життя в Україні відігравала діяльність Товариства пересувних художніх виставок, в якому брало участь багато українських художників. Велику роль в активізації художнього життя в Україні відіграли художні школи: М.Мурашка у Києві, М.Раєвської-Іванової у Харкові, Одеське художнє училище, де протягом тривалого часу працював видатний український художник К.Костанді. У Львові гуртувало навколо себе художників Товариство для розвою руської штуки, в діяльності якого активну участь брав І.Труш.

Велика група українських художників вийшла з Київської рисувальної школи М. Мурашка (1844-1909), який був відомим художнім критиком, автором популярної в свій час книги «Спогади старого вчителя», видатним педагогом, майстром літографії, який вперше в українській графіці звернувся до ілюстрування дитячої книги і створив ілюстрації до казок Андерсена. У школі Миколи Мурашка, яка з 1875 до 1901 року була центром художнього життя Києва, здобували художню освіту К.Крижицький, М.Пимоненко, Г.Дядченко, С.Костенко, І.Їжакевич, Г.Cвітлицький, Ф.Красицький, В.Сєров, К.Малевич. Школу відвідували й надавали їй допомогу І.Рєпін, М.Ге, М.Врубель, польський живописець Ян Станіславський. Під впливом дедалі ширшої активізації діяльності наукових товариств, зокрема Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім. Т.Шевченка, культурницьких закладів Київської та провінційних Громад, Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в якому брали участь В.Антонович, М.Лисенко, П.Чубинський, Ф.Вовк, у народі посилюється інтерес до свого історичного минулого, до народного мистецтва. В образотворчому мистецтві того часу особливо інтенсивно розвиваються побутовий та історичний жанри, які дають змогу відобразити найважливіші явища та події сучасного і минулого. Особливо багато художників звернулися до історичного жанру, в якому реалізовували свої національно-патріотичні почуття.

Активізації культурного життя сприяла також виставкова діяльність різноманітних товариств та об’єднань, зокрема найбільшого на той час у Росії Товариства пересувних художніх виставок, і творчість видатних майстрів російського живопису І.Рєпіна, М.Ге, І.Крамського, В.Маковського, М.Ярошенка, які створювали картини на українські теми і всіляко підтримували розвиток національного мистецтва, сприяли зростанню багатьох українських митців, допомагаючи їм матеріально під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв. Саме в такій атмосфері загального піднесення, що панувало всупереч заборонам царської влади української культури, формувалася творчість Олександра Мурашка. Безперечно, великий вплив на світогляд і творчість його мав дядько, Микола Мурашко, проте вирішальну роль у його становленні як українського митця відіграв славетний живописець Ілля Рєпін, картина якого «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» була дороговказом у національному скеруванні творчості багатьох учнів Академії — вихідців з України. Про вплив Рєпіна на Мурашка свідчить уже те, що під дією Рєпінових «Запорожців» він виконав конкурсний дипломний твір «Похорон кошового». У майстерні Рєпіна Олександр Мурашко зблизився з багатьма українськими художниками, серед яких були П.Мартинович, О.Сластьон, С.Васильківський. В основу великої монументальної картини покладено сюжет з життя Запорозької Січі. Художник з великою майстерністю змалював почуття січовиків-запорожців, які урочисто проводжають в останню путь свого отамана. Як і Рєпін у «Запорожцях», Мурашко серед центральних персонажів зобразив славетного кошового Івана Сірка.

Водночас творчість Рєпіна-портретиста, який, подолавши академічну умовність, був сміливим новатором у розкритті внутрішнього світу портретованих, орієнтувався на кращі психологічні взірці європейського живопису, визначила й творчі пошуки Олександра Мурашка. Вже перша значна робота його як портретиста — «Портрет дівчини» — свідчить про відчутний вплив рєпінської енергійної манери письма, поетичність у розкритті образу. Водночас на творчу манеру Мурашка-портретиста мала помітний вплив творчість В.Сєрова, якому притаманні витонченість художнього смаку, артистичне відтворення найглибших нюансів людських переживань засобами витонченого живопису.

Пенсіонерське відрядження за кордон дало змогу Мурашкові поринути у вир бурхливого мистецького життя головних європейських художніх центрів—Парижа та Мюнхена, де він перебуває до 1907 року. Різноманітні, нерідко кардинально протилежні за своїми скеруванням мистецькі напрями і течії не залишилися осторонь творчих пошуків майстра в царині кольору та форми. Але найбільше до душі були йому досягнення французьких імпресіоністів, завдяки яким його палітра стає яснішою, декоративнішою, емоційно наснаженішою, соковитішою, а характер розкриття образів у портретах — експресивнішим. Саме в Парижі Мурашко створив один з найефектніших своїх творів «Дівчина у червоному капелюсі» (1902—1903), який є одним з кращих досягнень українського портрета ХХ століття. За кордоном Мурашко створив також серію картин, у яких відобразив життя Парижа та парижан («Парижанка», «У кафе», «Паризьке кафе», «Біля кафе»), вдало поєднав колористичні здобутки імпре-сіонізму з тонким психологізмом, композиційною виразністю.

Важливою рисою Мурашка як митця й громадянина була його активна участь у розбудові української школи мистецтва. Свій досвід, перейнятий від І.Рєпіна та М.Мурашка, він плідно використовував як викладач Київської рисувальної школи, пізніше у Київському художньому училищі та власній студії, відкритій ним разом з художницею А.Крюгер-Праховою у Києві 1913 року. У своїй системі викладання Мурашко відмовився від механічного копіювання гіпсів і мертвої натури. Він, як і французькі імпресіоністи, навчав молодих художників праці тільки на живій природі, постійно радив спостерігати і фіксувати життя в усіх його проявах, розвивав в учнів тонке відчуття кольору, схиляв їх бути в цьому старанними учнями природи. Його концепція розвивалася в річищі загального розвитку української культури, яка прагнула після століть духовного поневолення відродити давні традиції, й зокрема української школи живопису. Мурашко брав активну участь своєю творчістю і педагогічною діяльністю в нацiональному відродженні часів Української Держави.

Разом з М.Бойчуком, Г.Нарбутом, Ф.Кричевським створили Українську Академiю мистецтв. Кращі твори Мурашка — «Портрет дівчини у червоному капелюсі» та «Селянська родина» — піднесли український живопис до рівня найкращих світових досягнень початку ХХ століття.

Мурашко загинув від рук бандита в розквіті свого творчого життя. Обставини його смерті й донині не розкриті й залишаються загадковими, як і нагла й загадкова смерть у ті самі роки подвижників української культури Івана Стешенка, Миколи Леонтовича, Олександри Єфименко, Федора Вовка, Георгія Нарбута.

29.Г. Нарбут та його учні.

Георгій Нарбут народився 9 березня 1886 р. Дитинство його пройшло на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова (нині село Червоне Глухівського району Сумської області), успадкованому від предків-козаків. Оздоблені простими й виразними орнаментами побутові речі та хатні оздоби змалку надихали його на власну творчість. За допомогою ножиць синій папір, у який зазвичай загортали цукор, легко перетворювався в Георгієвих руках на витинанки. Фарби й олівці він опанував набагато пізніше, вже у Глухівській гімназії, де його однокласником був Федір Ернст — згодом відомий мистецтвознавець, а також збирач і дослідник творчої спадщини свого шкільного товариша. Тоді Нарбут старанно вимальовував на папері траву, метеликів і квіти. Копіював візерунки й літери з "Остромирового Євангелія". "Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов'янської мови, як то в старину писались від руки книги, — згадував художник, — і я, знайшовши зразок шрифту "Остромирова Євангелія", заходився вчитися писати стародавнім робом. Спочатку переписав "Поученіє Володимира Мономаха до своїх дітей", а потім "Євангеліє від Матвія", "Пісню про Роланда" (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробування в графіці".

Глухів — колишня гетьманська столиця — у подекуди вцілілих старовинних архітектурних спорудах зберігав пам'ять про широко знану колись співочо-музичну школу, Максима Березовського і Антона Лосенка. Нарбут разом із друзями обходив давні будівлі, розкопував козацький вал. Тоді ж зацікавився архівами й гербами. Глухівський лікар Петро Дорошенко давав йому літературу із власної книгозбірні, й серед неї — журнал "Мир искусства", на сторінках якого можна було знайти відомості про своєрідне японське мистецтво, твори античності, доби Відродження, репродукції творів Володимира Боровиковського і Дмитра Левицького, Івана Білібіна, Віктора Васнецова й Олександра Бенуа. Чи міг тоді гімназист Нарбут уявити, що через кілька років Бенуа стане йому другом, а Білібін — більш ніж учителем?

Від 1906 до 1917 р. Георгій Нарбут жив, навчався і працював у Петербурзі. Білібін, відразу розгледівши в 20-річному юнакові талант митця, запропонував йому кімнату у своєму будинку, а коли сідав працювати над ілюстраціями, то кликав і Георгія. Отож вони малювали за одним столом. Білібін навіть передав Нарбутові деякі свої замовлення. Упродовж кількох років молодий художник, бувши в захопленні від творчої манери Білібіна, малював у його стилі, хоча вчитель радив йому шукати власний творчий шлях. Нарбут глибоко вивчав китайське, італійське, німецьке мистецтво. Мав феноменальну зорову пам'ять. Майже не працював із натури й не робив ескізів до своїх творів. Варто було йому хвилин десять подивитися на предмет, як він назавжди запам'ятовував його в деталях.

Нарбут швидко став "своїм" у колі "Мира искусства", спілкувався з Миколою Реріхом, Євгеном Лансере, Мстиславом Добужинським. Художники цього кола цікавилися Україною, особливо козацтвом. Так, Лансере створив скульптури "Запорожець після бою", "Українець-плугатар", "Селянський віз", "Прощання козака з козачкою". Реріх добре знав українське мистецтво, музику й театр; на українському вечорі під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв за ескізами М. Микешина він ставив "живі картини" з Шевченкового "Кобзаря". А в церкві села Пархомівка, що на Київщині, за ескізами Реріха в 1903—1906 pp. було виконано мозаїки.

1909 р. Нарбут за порадою Івана Білібіна і Мстислава Добужинського здійснив поїздку до Мюнхена, з метою повчитися у студії Ф .Холлоші. Хоча задуму втілити не вдалося, часу в Німеччині не змарнував: знайомився з колекціями музеїв, відвідував приватні художні галереї, вивчав мистецьку спадщину улюбленого художника — Альбрехта Дюрера. У Мюнхені захопився іграшками й, повернувшись до Петербурга, зібрав власну колекцію забавок, навіть сам виготовляв їх. У результаті — з'явилася відома книжка "Іграшки": Нарбут намалював ілюстрації, а Б. Дікс написав віршований текст.

Георгій Нарбут ілюстрував українські й російські книги. Перші проілюстровані дитячі видання — "Горшеня", "Снігуронька", "Кощій Безсмертний" — створив під враженням від творчої манери Івана Білібіна. Через кілька років нові проілюстровані книги засвідчили власний унікальний стиль уже цілком зрілого митця. Визнання художнику принесли проілюстровані ним видання байок Івана Крилова.

Нарбут любив малювати заставки, віньєтки. Робив це вправно і швидко, в найрізноманітніших стилях. Був залюблений у гербах та емблемах, виконував ілюстрації до журналу "Гербовед", де значився членом редколегії. Був не тільки виконавцем, а й дослідником геральдики. Створив і власний герб для "іронічного юрналу "Гербовед", під яким поставив напис: "Мазепинец, полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинский сын и гербов и амблемат живописец". Малював також плакати, етикетки, малюнки шпалер, поштові марки, екслібриси, орнаменти для ситцевої вибійки. Створював моделі одягу, проектував меблі. Вірив у виховне значення мистецтва.

Цікавою сторінкою книги творчості Нарбута є його силуетні портрети: сімейні, де зображені сам художник із дружиною та дітьми, а також академіка Дмитра Багалія, Вадима Модзалевського, мистецтвознавців Степана Таранушенка та Данила Щербаківського, інших видатних осіб.

Нарбута справедливо вважають реформатором книжкової справи світового рівня. Адже він чи не вперше почав вирішувати проблеми комплексного оформлення книжки, її "архітектури", звертаючи увагу на кожен елемент — від шрифтів і заставок до обкладинки. Митець сам виконував буквиці й витворював шрифти, визначав формат і площу тексту й полів, підбирав папір і визначав спосіб друку. Співпрацював із фахівцями найкращих друкарень.

Багато уваги приділяв шрифтам. Мав надзвичайно глибокі знання про культуру різних епох і народів, у графіці літер вчував ту чи іншу епоху. І навпаки, духовний світ доби міг вдихнути у шрифт, і тоді навіть текст промовляв до читача глибиною мистецького образу. На основі старовинних шрифтів, що зустрічались у староукраїнських літописах та стародруках, митець створив новий український шрифт, який сучасники назвали "нарбутівським".

Працював і в жанрі архітектурної фантазії. Захопившись творами Дж. Піранезі, С. Серліо, Дж. Віньйоли, П. Гонзаго, Нарбут вдається до мотиву руїн, виконує композиції, складні з погляду побудови перспективи і сповнені глибокого філософського змісту. Митець пройшов короткий курс архітектури у Г. Лукомського, ще з більшим зацікавленням вивчав пам'ятки стародавньої архітектури, захопився проектуванням. "Перспектива його ніколи не бентежила, найважчі ракурси, відстані, тіні у перспективі, віддзеркалення нагромаджених споруд у застиглій воді його не утруднювали, навпаки, він, здавалося, любив ці труднощі, легко долав їх, як досвідчений математик вирішує найскладнішу задачу", — писав про Нарбута Г. Лукомський.

Нарбут не любив війни — вона заважала йому творити. Але мусив відбувати військову службу в Царському Селі під Петербургом, де офіційно був зарахований до штату шпиталю, але працював як художник-геральдист. Там мав нагоду спостерігати "культуру і моральність" військової верхівки та царського двору: постійні нічні пиятики, а вдень — безцільне снування палацом. У ці роки художник часто звертається до теми руйнації культури. Створює "Алегорії війни", насичені геральдичними мотивами. Держави, які воюють, художник зображує у вигляді тварин і птахів: Францію — як півня, Німеччину — як орла, Росію — як двоголового орла, які чубляться між собою і виглядають доволі кумедно. Найяскравішою нарбутівською працею цього періоду є титульна сторінка журналу "Аполлон": над руїнами мчить квадрига бога сонця й мистецтва як символ перемоги світла над темрявою.

Захоплено і з любов'ю Георгій Нарбут працював над ілюстраціями до книг на українську тематику, які видавалися в Петербурзі. Це книги Г. Лукомського "Давня архітектура Галичини" (1915) та "Старовинні садиби Харківської губернії" (1916), обкладинка й малюнки до "Малоросійського гербовника" (1914—1916), "Гербы гетманов Малороссии" (1915).

Щороку влітку й на Різдвяні свята Нарбут приїздив із Петербурга в Україну. Відвідуючи рідну Нарбутівку, записував там пісні, прислів'я. Подорожував старовинними містами, оглядав маєтки й монастирі. Зі своїми колегами й товаришами Тройницьким та Добужинським багато подорожував Україною. У селі Линовиці гостювали в маєтку де Бальмена, де бував Шевченко. З Тройницьким відвідали Чернігів, де на той час мешкав Вадим Модзалевський (згодом, уже в Києві, Нарбут із Модзалевським житимуть в одному будинку й навіть вигадають спільного кумедного героя смішних малюнків та оповідок Лупу Грабуздова, чиє ім'я складатиметься з зашифрованих прізвищ обох друзів). Побував на руїнах Острозького замку, оглядав Батуринський палац і фортецю в Кам'янці-Подільському.

У Лубнах Нарбут вивчав славнозвісну колекцію української старовини К. Скаржинської, у Чернігові бував у музеї українських старожитностей Василя Тарновського. Тарновський проживав у родовому маєтку в Качанівці і з вісімнадцяти років збирав предмети української старовини; незадовго до смерті колекціонер подарував своє зібрання Чернігову. Формуючи колекцію, Тарновський надавав особливої ваги речам відомих історичних діячів. Збирав переважно ті пам'ятки, які стосувалися козацької старшини, прагнув відтворити у своєму музеї розкіш і багатство українства. Тут можна було побачити старовинні портрети гетьманів і полковників, їхні особисті речі, приміром, торбан ("панську" бандуру) гетьмана Івана Мазепи. У Тарновського гостювали Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Марко Вовчок. Ілля Рєпін вивчав тут козацькі старожитності, працюючи над славнозвісною картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Нарбута в музеї особливо причарували козацькі жупани. Повернувшись до Петербурга, він пошив собі такий жупан старовинного крою і вдягнув його в день народження сина.

Художник був зачарований козацтвом — звичаями, гумором, мистецтвом не тільки образотворчим, а й повсякденного побуту — як гри, як іскрометного водограю самобутності. Сам себе називав Нарбутякою, О. Шарлеманя — Шарлемонюкою. У Петербурзі влаштовував веселі вечірки, на яких перевдягався в козака й іншим також давав перебратися в козацькі шати.

Справжній "переворот" у свідомості митця вчинила виставка "Ломоносов і єлизаветинські часи", яку влаштувала Імператорська академія наук у Петербурзі 1912 р. Нарбутові запропонували виконати настінні розписи до залу "Малоросія". Нарбут завжди цікавився українською культурою і знав про неї багато, але — переважно з книжок. А тут, на виставці вперше побачив розмаїття стародруків і рукописних книг, архівні документи, шедеври українського золотарства та срібні вироби, фото архітектурних шедеврів, зображення запорожців на старовинних портретах, печатках, чарках, порохівницях. А ще — гравюри Левицького й Козачковського. Згодом Федір Ернст писав про цю важливу для митця подію: "Така праця над першоджерелами привела художника до природнього, єдино можливого висновку: царська Росія, знищивши автономію України, стерла, виснажила стару українську культуру. І звідси ненависть до тих представників українського народу, що з охотою проміняли волю України на царедворський каптан".

1917 р. на повен голос зазвучала правдива назва Нарбутової Батьківщини — Україна. Малопольща й Малоросія відходили в минуле, і українська мова поволі, але впевнено набувала рівних прав із мовами сусідніх країн. Ще в Петербурзі, 1917 р. Нарбут розпочав працю над "Українською абеткою", створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві, вже 1919 р. художник продовжив роботу над абеткою, точніше почав її переосмислювати по-новому — виразніше, веселіше, повнокровніше. Сум і відчуття спустошеності змінилися духом будівництва вимріяного щастя для рідної країни. Вважав "Абетку" своїм найкращим, найулюбленішим творінням. Проте до смерті встиг зробити лише три аркуші нової книги. Найвідомішим є аркуш із літерою "В": відьма мчить на мітлі, ведмедик пританцьовує з виноградним "коромислом", виноградні грона ледве вміщаються в кошику, а вітрячок застиг, ніби чекає подуву.

Після лютневої революції 1917 р. Нарбут повернувся в Україну. У Петербурзі Микола Реріх, Іван Білібін, Олександр Бенуа, Костянтин Петров-Водкін, Федір Шаляпін і, звичайно ж, Георгій Нарбут створили об'єднання, яке поставило за мету охорону пам'яток мистецтва. Нарбута відрядили до Києва — описувати і впорядковувати мистецькі пам'ятки Маріїнського палацу.

У Києві митець поринув в українське життя. На замовлення Центральної Ради Георгій Нарбут 1918 р. працював над державною символікою України. Виконав зображення герба Української Народної Республіки, де на блакитному восьмикутникові — постать козака в обрамленні орнаменту і з тризубом угорі. Створив проект державної печатки за зразком давньоукраїнської, гетьманської — із зображенням козака з рушницею. Проектував печатку Державного секретарства, поштові марки, розробив зображення для перших грошових знаків української держави.

Мешкав у будинку під номером 11 на Георгіївському провулку, де знімав п'ять кімнат. Нарбут був людиною надзвичайно товариською й гостинною, любив працювати в оточенні друзів і дітей, щоб довкола нього не вгавав гамір і сміх. Мав тонкий гумор і веселу вдачу. Незадовго до смерті, вже виснажений і зболений, писав своєму давньому другові Модзалевському, жартівливо змішуючи українську й російську мови: "Високоповажний Вадиме Львовичу! Як ні жаль, но у мене немножко тиф".

На квартирі в Нарбута частенько збиралася творча еліта Києва: художники, історики, видавці, актори. Бували там поети — Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Маяковський, поет, перекладач і літературний критик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, літературознавець Сергій Єфремов, мистецтвознавець Данило Щербаківський... Композитор Пилип Козицький створив музичний портрет Нарбута.

У довгих бесідах із Миколою Біляшівським вимальовувалися концепція і структура майбутньої Української академії мистецтв у Києві. Планувалося, що академія буде не лише навчальним закладом, а й центром науково-дослідної праці з вивчення українського національного мистецтва. 5 грудня 1917 р. академію було відкрито. Першим ректором закладу став Федір Кричевський. Професорами — Олександр Мурашко, Василь Кричевський, Микола Бурачек, Михайло Бойчук. Георгій Нарбут очолив у академії майстерню графіки. Учнями й послідовниками Нарбута стали Л. Лозовський, П. Ковжун, Р. Лісовський, А. Середа, М. Кірнарський.

Роки були надзвичайно складні — упродовж місяця влада в Києві могла змінюватися по кілька разів. 1919 р. Федір Кричевський переїхав на Полтавщину, і ректором Академії мистецтв став Нарбут. Коли в навчального закладу відібрали приміщення, професор збирав студентів у себе вдома. Так само чинив і Михайло Бойчук. Нарбут, до того ж, виступав іще й у ролі адміністратора, завгоспа та бухгалтера.

В останні роки життя Нарбут багато зусиль віддавав громадській діяльності. Був начальником відділу мистецтв при Наркомосі УСРР, головою секції художньої промисловості відділу мистецтв Народного комісаріату освіти, головою комісії з організації музею на основі зібрання Богдана та Варвари Ханенків, членом правління міської профспілки художників.

У 1919—1920 pp. Нарбут продовжував ілюструвати журнали, зокрема, "Мистецтво", що видавалося стараннями поета Михайля Семенка й художника Анатоля Петрицького. Заставки та обкладинки роботи Нарбута витворили самобутнє обличчя цього видання, яке відразу вгадується серед сотень інших. У творчості Нарбута з'явилися нові образи, зокрема — пов'язані з ідеєю світлого майбутнього. Прикладом може бути обкладинка того ж таки журналу "Мистецтво", де пегас перестрибує через руїни й символи минулого у світ життя з пуп'янками та квітами. Образи минулого митець бачить уже не як ідеал, а як матеріал для творення нового. Художник, постійно вивчаючи зразки народної творчості, переосмислював роль національного мистецтва й методи його творення, поступово приходячи до простоти, ясності й монолітності, на яких базується традиційна народна спадщина.

Останній свій задум — ілюстрування "Енеїди" Івана Котляревського — художнику не вдалося здійснити через передчасну смерть. Він устиг виконати лише одну ілюстрацію із запланованих дванадцяти.

Георгій Нарбут захоплено творив фундамент національного мистецтва. Творив нову, відповідну часові художню мову, базовану на традиційному українському мистецтві, а також на досягненнях візантійських і барокових. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення й вибійок у творчій праці Нарбута виявлялися в цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного досвіду трансформувалося через серце й руки майстра в національне українське мистецтво. Мистецтвознавець Степан Таранушенко писав: "В особі Нарбута... українське мистецтво здобуло першорядного майстра європейської виучки й діапазону творчості, одночасно з тим Україна дала світовій культурі блискучого, яскраво національного графіка".

30. Модернізм та художня культура в Україні. Витоки українського модернізму: М.Башкирцева. К.Малевич − засновник супрематизму. Кубофутуризм − течія українського авангарду.

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На початку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові засоби мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення митців старої генерації етнічно-побутовими жанрами, деталізацією, сільською тематикою та “патріотичними вигуками” і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Карманський, О.Луцький, В.Пачовський ), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм та ін.

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка, О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левинський, якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі є будинок полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук, якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Г.Дядченка, А.Куїнджі, Ф.Красицького, а особливо О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини “Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів є галичанин М.Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г.Нарбут. Він широко використовував українську тематику, узагальнив і трансформував її через кращі досягнення української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 р., він став засновником, першим ректором і професором Української Академії мистецтв – першої вищої художньої школи України. У цілому в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символи, метафора.

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, Музичне товариство ім. М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставитись опери й оперети.

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв’язки із зарубіжними художніми центрами. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР. ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-1920 рр., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років.

2. Радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.).

Цей період включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління ”розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шістдесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населення. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов‘язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорганізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр – 30. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці. В цей час розвивались також медична та біологічна науки. Д. Заболотний О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те, що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму.

У 30-ті роки незважаючи на надзвичайно тяжкі умови розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931-1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми; група вчених 1932 р. у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась у Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки зв'язки Товариства з Києвом припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адміністративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Возняк – історик літератури, І. Зелінський – мовознавець, Я. Пастернак – археолог, І. Витанович – економіст, Ф. Колесса – музикознавець, В. Левицький – математик, В. Кубійович і Ю. Полянський – географи, В. Старосельський – правознавець, М. Панчишин – медик та інші продовжували працювати.

Водночас у цей час науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії “комуністичного будівництва”, яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають “діалектичний матеріалізм” з властивим йому “класовим підходом” до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду “мода”, спрямована на певну “популяризацію” наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Модерністичний напрям у літературі репрезентували неокласики Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), “ланківці” В. Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка,  радикальна за ідейним спрямуванням група панфутуристів М. Семенка. Проте радянська влада найбільш приязно ставилася до письменницьких об’єднань типу “Пролеткульту”, “Гарту”, “Плугу”, які виконували її ідеологічне замовлення.

 У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним з кращих хорових колективів країни стала капела “Думка” (створена у 1920 р.). На Західній Україні одним з найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім.М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930).

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім.Т.Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім.М.Заньковецької) та “Молодий театр” (з 1922 р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 р. в Україні налічувалося вже 45, а в 1940 р. – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з‘явилися і цілком нові за духом і формою драматичні твори: “Фея гіркого мегдалю” І.Кочерги; “До третіх півнів” Я.Мамонтова; “97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната” та інші драми М.Куліша. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім.І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Лесем Курбасом. З зросла ціла плеяда талановитих акторів: А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, П.Нятко та ін.

В цей час відбувається становлення українського кіномистецтва. З 1922р. почалося виробництво художніх фільмів. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов‘язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм “Земля” було включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930), а серед художніх – “Фронт” О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

В образотворчому мистецтві плідно працювали представники традиційного напряму: майстер батального жанру М.Самокиш (“В‘їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким”), М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлиць кий (“Місячна ніч”).

Представниками нового мистецького напряму – кубофутуризму – були О. Богомазов, К.Малевич, О.Екстер, А.Петрицький. Художник О. Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення – вже у 1913-1914 рр. створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких можна помітити подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму (“Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”).Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості: кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де збереглася близькість до таємничих стихій життя. Тут не було прямих стилізацій, проте була ясна, ритмічна мова кольорів, які звучали дзвінко, локально, були наділені силою.

Яскравою художньою особистістю був К.Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовне буття, на його переконання, художник мав відмовитися від земних “орієнтирів” і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах К. Малевича зникло уявлення про земні “верх” і “низ”, “ліве” і “праве” - всі напрямки були рівноправними, як у Всесвіті, де не було земного тяжіння.

Багато хто з цих художників у 20-х роках також плідно працював у театрально-декораційному живописі (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу певної історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізованої вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панувала не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова – О.Екстер. Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких показала протистояння трагічних нерозв’язаних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепет перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил. Протистояння у її картинах підкреслено кольором: горизонтальна система - червона, вертикальні арки - чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів, жодна з тем не була другорядною. Великої емоційної сили її творам надає часте поєднання чорного і червоного - традиційне для української кольорової гами, яке, за В.Кандинським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.

Мав пряме відношення до сценографії і художник А. Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні декорації для курбасівського “Молодого театру”, для Музичної драми. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився А. Петрицький і картинами, а головне – портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів. Ця портретна галерея української інтелігенції позначена артистизмом, динамічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу. У всіх портретах – обов’язковий метафорично-асоціативний ключ до образу.

Школа монументального українського мистецтва у 20-ті роки була представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів. Вона надихалася формами візантійських ікон, релігійного ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих епох. В основі естетики тогочасного монументального живопису була вимога уникнення зайвих деталей, випадкових, нехарактерних ракурсів; схематизація, простота, сила і велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Твори “бойчукістів” в 20-30 роки, зокрема розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру, Київського кооперативного інституту – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У цих розписах багато плакатності, помітні сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу. До наших часів залишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною його було репресовано за “іконописний” формалізм і “буржуазний націоналізм”.

Український живописний авангард, як кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з елементами середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також з колоритом київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

В 30-ті роки в українське образотворче мистецтво прийшли молоді митці, випускники Академії мистецтв та художніх інститутів, особливо популярною була тематична картина. Її героями були сучасники художників. Найпомітнішими стали полотна "Переможці Врангеля" Ф. Кричевського, "Кадри Дніпробуду" К. Трохименка, "Будівництво домни № З" О. Шовкуненка, "Дорога в колгосп" М. Бурачека та ін. Багато зробили художники України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це графічні твори В. Касіяна ("Шевченко на Україні", "Шевченко серед селян"), М. Дерегуса ("Катерина" і серія "Дорогами України"). Цикл ілюстрацій до ювілейного видання "Кобзаря" створив І. Їжакевич.

Період 30-х – час особливо жорстокого тоталітаризму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури розстріляно або ув’язнено до таборів. “Диктатура пролетаріату “вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський бюрократичний апарат з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Тих, хто не вірив більше гаслам, бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошували “ворогом народу”, такі люди нерідко закінчували життя самогубством (М.Хвильовий, М.Скрипник).

Примусова колективізація і пов‘язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв‘язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

У цей час тих митців, вчених, освітян, літераторів, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму, почали переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна.  Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п‘єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об‘єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками об‘єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

У 1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов‘язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв‘язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества. Серед них Михайлівський Золотоверхий монастир (вціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви), Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощі та багато ін. Натомість зводилися інші будівлі, що помітно відрізнялися і від характерних для 20-х рр. Тепер формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше користуються терміном “радянський псевдокласицизм”. Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених з використанням традицій багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні. Однією з перших і найбільш показових у цьому ряду споруд є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1935-1936 рр.

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлерівськими. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Однак в цей час радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюються події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З‘являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (М.Рильського “Слово про рідну матір”, П.Тичини “Голос матері”, В.Сосюри “Любіть Україну”).

Глибокого патріотизму було сповнене кіномистецтво. Найкращими художніми фільмами цього періоду були “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М. Донськогою. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм “Райдуга” М. Донського за сценарієм Ванди Василевської. В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян (“У фашистській неволі “, “Українська боротьба”, “Відомсти!”).

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” було піддано роботи істориків України “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце.

У біологічній науці поширилася “лисенківщина” (за ім‘ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців.

Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.

Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові, ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з‘являється блискуче сузір‘я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Здобутки мало і кіномистецтво України.

У часи “відлиги” Київська студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Це час становлення українського поетичного кіно: Ю.Іллєнко, Л.Осика, М. Мащенко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна “Визволення Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Суттєві зміни сталися в освітній сфері. У 1953 р. здійснено перехід до обов‘язкової семирічної освіти. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов‘язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав також право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично його було використано для русифікації українського шкільництва. Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук В.О.Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

У наукові сфері в цей час розширилася мережа науково-дослідних установ (з 267 у 1945 р. до 462 у 1950 р.). Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на інститут кібернетики. Його досягнення пов‘язані з іменем В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Серед піонерів космонавтики був Ю. В. Кондратюк. Його ідеї було покладено в основу проекту польоту людини на місяць. Проте роботу Ю. В. Кондратюка не було визнано в країні. Його кілька разів заарештовували, він лише дивом не потрапив під суд, все життя переховувався під чужим іменем. В цей час у науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась у новоствореному 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. У 1949 р. було розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів 1. Котляревського, підготовлено 5-томне видання творів Лесі Українки. Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію в 17 томах, яка незважаючи на певну низку ідеологем, вміщувала значну кількість виваженої інформації.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

В часи правління Л.І. Брежнєва (з 1964 р.) почався поворот до неосталінізму, він супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обгрунтувалося теорією “зближення націй” і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972-1989 рр.). Вивчення російської мови стало обов‘язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2%. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Хоча з 1966 р. почалося впровадження загальнообов‘язкової десятирічної освіти, розширювалася мережа вузів, у цей же час посилювалася ідеологізація школи, характерними рисами освіти в Україні стали уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами,  скільки політичними категоріями. Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), присвячений темі збереження національної духовної спадщини. До початку перебудовчих процесів цей роман було вилучено з літературного процесу. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні, відверто змальовано причини і наслідки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штучних “морів”, засилля бездумного кар‘єризму та волюнтаризму,

У 1962-1963 рр. митців-шістдесятників піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати. У 1965 р. прокотилася перша хвиля арештів українських шістдесятників, зокрема було заарештовано С.Параджанова, В.Чорновіла, братів М. та О. Горинів, у 1972 р. – друга хвиля (заарештовано В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка). Сміливо кинув виклик тоталітарний системі критик І.Дзюба своєю книгою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”(1972). Фактично ці процеси були реанімацією “жданівщини”, боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. – В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, В.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова.

Репресій зазнали і представники образотворчого мистецтва, зокрема фундатори фольклорного напрямку в українському малярстві А.Горська, В.Зарецький, О.Заливаха, Л.Семикіна, композитори М.Скорик та В.Івасюк.

Після приходу до влади М.С.Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов‘язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в  усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень.

Таким чином, радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

3. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України (1991-і до нашого часу).

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Незважаючи на економічну ризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу ( з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в “Листах до братів – хліборобів” змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.




1. Вопросы по разделу- Управленческий учет
2. Екологія України. Проблеми. Географія. Шляхи рішення
3. АНАЛІЗ СТАНУ СУЧАСНИХ АЛГОРИТМІВ ХЕШУВАННЯ ДАНИХ
4. Продуктивність і ефективність праці
5. Бытие как смысл существования
6. Основні етапи господарського розвитку первісного суспільства
7. 1 Психологические аспекты половой идентификации в подростковом и старшем школьном возрасте
8. Тема 4. Технология цепочки создания стоимости Вопросы лекции- Концепция цепочки создания стоимости
9. это способ исследования или достижения определенной цели решения конкретной задачи
10. Курсовая работа на тему- Инжиниринг
11. тема Б. Корень побег цветок плод с семенами В Корневище Г.
12. етнос Розкрийте зміст понять
13. законы войны Каким образом они применимы к конфликту в Косово Ответ- К законам войны относятся те законы.
14. Классификация средств вычислительной техники
15. КОММУНАРОВСКАЯ СОШ Утверждаю.html
16. толерантность означает уважение принятие и правильное понимание богатого многообразия культур нашего мир
17. і Статутний капітал на державному підприємстві являє собою державні кошти виділені у постійне користуван
18. 1 Домашние хозяйства как субъект экономических отношений 5 1.html
19. дзайбацу В то же время она принесла новые бедствия растущую нищету народным массам
20. плясун на канате