Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 11. ЦЕРКОВНЕ ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ПРАВО
11.1. Поняття шлюбу і його мети
Нерідко канонічне право, і шлюбне зокрема, розглядаються як перешкоди до відновлення єдності католицької та православної церкви. Однак нові юридичні норми католицької церкви ставлять під сумнів такого роду погляди. Напроти, у новому шлюбному праві зроблено значні кроки вред. їх можна об'єднати навколо двох центральних пунктів: перший стосується заяви про релігійну волю; другий — визнання некатолицьких релігійних об'єднань Церквами та церковними громадами.
До цих нововведень релігійна воля зовсім не дотримувалася принципу лояльності в області змішаних шлюбів. Католицька церква завжди вимагала, шоб усі діти, народжені в шлюбі подружжя, що належать до різних хри стиянським конфесій, були хрещені і виховані католицькою церквою. Ця норма не рахувалася з обов'язком, який має місце також і у випадку де один з подружжя є некатоликом: передати дітям власну віру. Цей метод розгляду питань був змінений ІІ-им Ватиканським Собором, особливо в Декларації про релігійну волю, де говориться: «Ватиканський Собор заявляє, що людська особистість має право на релігійну волю. Зміст подібної волі полягає в тому, що всі людські істоти повинні бути вільними від примусу з боку окремих осіб, соціальних груп і якої б то не було людської влади, щоб у релігійних питаннях ніхто не був змушений чинити проти своєї СОВІСТІ і шоб нікому не перешкоджали чинити відповідно неї у приватному чи громадському житті, в індивідуальній чи колективній формі». Якщо людину не можна змусити вчинити проти її совісті і перешкоджати їй діяти згідно з нею, то люди, що укладають змішаний шлюб, зобов'язані знайти спосіб виховання дітей, що відповідатиме їхній совісті, і не зачіпатиме совість іншої людини.
У тому, шо стосується визнання некатолицьких релігійних громад, аж до ІІ-го Ватиканського Собору церква дотримувалася принципу, що має виняткове право над усіма хрещеними. Переведений у терміни канонічного права, цей принцип дорівнювався твердження про те, що католицька церква одна має юрисдикцію над шлюбами всіх хрещених. Ця концепція була змінена ІІ-им Ватиканським Собором. У Догматичній Конституції «Світло народам» і в Декреті про екуменізм «Відношення єдності» усі релігійні некатолицькі співтовариства визнаються «церквами» чи «церковними громадами». Цей погляд до речі був прийнятий і новим Католицьким канонічним правом. Канон 11 у найширшому змісті заявляє, що християни, похрещені в некатолицькій церкві чи в іншому церковному світотоваристві, не підкоряються юридичним установленням католицької церкви. Канон 1059 застосовує цей принцип в області шлюбного права: тільки шлюб католиків підлягає тепер нормам канонічного права.
Шлюб між двома хрещеними особами, одна з яких охрестилася в католицькій церкві чи була прийнята у її лоно після водохрешення і не відреклася формальним актом; а інша, наприклад, належить до Церкви чи церковної громади, шо не знаходься в повному спілкуванні з католицькою церквою забороняється без наявності чіткого дозволу компетентної влади.
І.Область дії канону. Ця заборона стосується шлюбу між католиком і хрешеним некатоликом.
а) Під «католиком» тут розуміється особа, похрещена в католицькій церкві чи прийнята в її лоно і не відокремлена від неї формальним актом
в) Хрещений некатолик визначається як людина, що належить до церкви чи церковної громади, що не знаходиться в повному спілкуванні і католицькою церквою. Тут і в інших місцях використовується відмінність між «церквою» і «церковними громадами». Під першим терміном маються на увазі православні Церкви, а під другим — протестантські громади.
2. Природа заборони. Зрозуміло, що стосовно сформульованої заборони, навіть у нашому випадку, мова має йти про заборони божественного права — у тій мірі, у якій існує небезпека для віри людини католика і дітей. Ця заборона втрачає силу, якщо така небезпека цілком усунута, коли за обставинами чи завдяки передбачливості стається так, що віруючий може ризикувати там. де в наявності розмірна і поважна причина. Заборона, сформульована церквою в чинному каноні, стосується області канонічного права і має нагадувати віруючим про їхню відповідальність за рішення, яке вони приймуть.
Такого роду дозвіл може дати місцевий ординарій, якщо на те буде поважна і розумна причина; але він не дає такого дозволу, якщо не дотримане наступність умов: католицька сторона зобов'язана заявити про готовність усунути небезпеку зречення від віри і щиро пообіцяти, що вона зробить усе. шо в її силах, аби все потомство було хрещено і виховано в католицькій церкві: про ці обіцянки, що повинні пролунати з католицької сторони, потрібно вчасно сповістити іншу сторону, щоб не залишалося сумнівів у тому, шо вона знає про обіцянки і зобов'язання католицької сторони; обидві сторони варто проінформувати про цілі й істотні властивості шлюбу, заперечувати які не може жодна особа, що бере шлюб.
Цей канон затверджує, що особою, здатною дати диспенсацію від перешкоди змішаної релігії є місцевий ординарій. У деяких країнах (наприклад у Німеччині) по розумних мотивах зроблені подальші поступки у тому, шо всі служителі, наділені генеральним повноваженням асистування при шлюбі, можуть давати диспенсацію від перешкоди, що виникає розходженням у віросповіданні.
За конференцією Єпископів залишається право встановлювати спосіб, яким роблять ці незмінно необхідні заяви й обіцянки, так і визначати способи, за допомогою яких ці заяви й обіцянки повинні ставати відомими в області зовнішньої підсудності і доводиться до відома некатолицької сторони.
Кожна людина має дослухатися своєї совісті і тому має право, за Декларацією про релігійну волю, робити це і приватно і привселюдно навіть і в тому випадку, якщо її совість об’єктивно помиляється та не стає причиною певного непорозуміння між особами різним о віросповідання.
Цілком ймовірно, шо обидві людини почуваються зобов’язаними втілювати різні цілі й ідеали.
11.3. Шлюбне законодавство
З історії можна дізнатися, шо у різних народів законодавство про шлюбний союз складалось під впливом звичаїв, релігії і держави. У єврейського народу основи існування шлюбного союзу викладені в релігійному вченні, але це вчення не в усій повноті показує організацію шлюбного союзу. Житії ві звичаї регулювали різні сторони шлюбного союзу, тобто мали сильний вплив на організацію шлюбного союзу.
В давній Греції організація шлюбу знаходилась під впливом релігійних поглядів і в деякій мірі залежала від державної влади. В Римі в стародавні часи вона залежала від звичаїв, які перебували в тісному зв'язку з релігійним правом.
Таким чином, в той час релігійний компонент був переважним. Але на італійському півострові ще за часів республіки, а на думку деяких вчених і раніше з'являється інша форма укладання шлюбу, який встановлювався вже державним законодавством. Через послаблення моральних понять укладання шлюбу обмежувалося тільки колом певних патриціанських родин а в період імператорства обмежувався колом жерців. В силу ускладнення форми посилюється форма укладання шлюбу за допомогою вільної згоди. Вона може бути виражена в 2-х формах:
1) в формі заручин, а потім вінчання;
2) якщо чоловік проживає з дружиною протягом року безперервно.
Коли християнська віра поширилася і була визнана панівною в імперії, то виникла необхідність відродження шлюбного союзу та сім'ї. Імператори зрозуміли. шо з падінням моральних принципів занепадає сім'я, від якої залежить міцність держави, і тому намагалися відродити її значення. Християнська віра сприяла впровадженню в життя нових ідей. В той час, коли держава ставилась до неї ворожо, церква діяла незалежно від держави. Зрозумівши позитивне значення церкви, імператори віддали їй спочатку перевагу, а потім і виключне право регулювати шлюбне та сімейне життя. Церква, яка намагалася якомога більше поширити свій вплив на організацію шлюбного союзу. В східній церкві збереглося розуміння, що держава має переважне право видавати закони щодо шлюбу. Західна церква дотримується протилежної думки. У східній церві з часів Юстиніана і до Олексія Комнена церква приймала всі закони держави як обов’язкові. В західній церкві всі зщакони набували значення лише тоді, коли держава, коли держава не протирічя церкви переробила їх у свою особливу форму. До часів Реформації не було і сумніву про те, що тільки церква мала право відповідати за шлюбні справи. Вперше цей сумнів виник за часів Реформації, коли римо-католицька церква у VI ст. на Триденському Соборі, визнала, що шлюб - це інститут виключно церковний, навіть по відношенню до осіб не католицького віросповідання. Інколи церква стала використовувати це у своїх цілях, що завдало збитків суспільству і державі, а також шкодило розвитку державного законодавства реформація стала протестувати проти римо-католицьких поглядів і стверджувала, шо законодавство про шлюб підпорядковується державі І вона справді взяла на себе обов’язок видавати закони про шлюб.
В Росії початково шлюб визначався законодавством, яке було церковним. Церква дотримувалася тих вказівок про шлюб, які існували в Грецькій імперії у ІІІ ст. За часів Петра І, коли вже існували різні релігійні спільноти в межах Росії, держава визначала у своєму законодавстві і положення щодо змішаних шлюбів, тобто виступила зі своїм законодавством перш за все стосовно змішаних шлюбів, тобто тих, де чоловік та дружина належали до різних віросповідань. Державне законодавство XVIII ст. видавало лише окремі закони, церква приймала їх і провадила в життя своєю практикою. У XIX ст., при складанні Святого закону держава переглянула законодавство про шлюб, внесла в нього свої поправки і, таким чином, визнала себе компетентною у шлюбних справах. Але законотворчі при складанні Святого закону поклали в основу шлюбного права законодавство церкви, яке прийшло з Греції. Розуміння шлюбного союзу було запозичено з Катехизису, тобто було дуже обмеженим. Виключно релігійне розуміння шлюбу відбилося на самому законодавстві і продовжувало існувати до кінця XIX ст.
Досвід історії вказує на наявність трьох систем законодавства про шлюб:
В сучасних християнських державах переважає остання система. Але і вона поділяється на 3 види:
11.5. Вимоги, що випереджають укладення шлюбу і перешкоди до шлюбу
Вимоги, що випереджають висновок шлюбу. Вимоги пастирського характеру. Приймаючи до уваги рівень, що одержує шлюб таїнства. Кодекс встановлює обов'язок душ пастирів подбати відповідно до вказівок місцевого Ординарія і використовуючи найбільш доречні засоби катехізису, роз'яснювати віруючим важливість християнського шлюбу й обов'язок християн як подружжя і батьків. '
Утім, канон наказує, щоб католики, що ще не прийняли таїнство конфірмації прилучилися до нього перш, ніж вони будуть допущені до одруження, якщо можна зробити це без серйозних ускладнень. У зазначеній нормі. вінчающимся також рекомендується прийняти таїнства покаяння й Евхрастії, щоб таїнство шлюбу було плідним.
Вимоги юридичного характеру: шлюбне оголошення За основним принципом, підтвердженим каноном, «укласти шлюб можуть всі особи, яким це не заборонено правом». Тому необхідно попередньо упевнитися в тому, шо ніщо не заважає дійсному і законному укладанню шлюбу і немає, жодної перешкоди передбаченої церковним законодавством.
Це відбувається на основі нормативів, затверджених місцевими Конференціями Єпископів, за допомогою:
а) ретельного опитування тих, хто вінчається;
в) постійне розлучення, що, навпроти, перериває співжиття стабільним образом.
В обох випадках шлюбні узи, однак же, зберігаються, тому подружжя навіть якщо вони вже не живуть спільно, не можуть вступити в інший шлюб, поки попередній залишається в силі.
Розірвання шлюбних уз (диспенсація) по незавершеності шлюбу.
Незавершений шлюб між хрещеними чи між хрещеною і нехрещеною сторонами може бути розірваний Римським Первосвящеником при наявності поважної причини на прохання обох чи однієї сторони, навіть якщо він буде проти.
Для розірвання потрібно щоб шлюб не був завершеним. Корисно згадати про те, що згідно канону 1061, шлюб вважається завершеним, поки не буде доведено зворотнього, якщо після вінчання подружжя жило спільно; була наявна поважна причина. У Кодексі не дається ніяких визначень чи прикладів подібної причини. На практиці поважними вважаються, наприклад: хвороба, що робить спільне життя людей нестерпним, сварка між ними без надії на примирення, віддаленість одного з подружжя, шлюб, що було укладено за дорученням, тощо.
Розірвання шлюбних уз по привілеї апостола Павла. За привілеєм апостола Павла (названого так тому, що він походить від послання св. Павла, де говориться, якщо брат має дружину невіруючу і вона згодна жити з ним, то він не повинний залишати її, та якщо ж невіруючий хоче розлучитися. нехай розводиться: брат чи сестра в таких випадках не зв’язані...) законні шлюби розриваються за принципом сприяння вірі, у сумнівних випадках він переважає над принципом сприяння шлюбу — коли один з подружжя, що одружилися, будучи нехрещеними, згодом приймає водохрещення, а інший відмовляється продовжувати спільне життя, не наносячи образи Творцю.
У цьому випадку хрещений чоловік, якщо він призивав іншу сторону також прийняти водохрещення чи принаймні мирно жити спільно, не домігшись позитивного результату, одержує право укласти новий шлюб з іншим католиком, а можливо по вагомій причині і за згодою місцевого ординарія навіть і з некатоликом, хрещеним чи нехрещеним.
Маючи на увазі можливі ситуації полігамії і поліандрії, даний привілей установлює, шо якщо нехрещений, що має одночасно кілька нехрещених дружин, прийняв водохрещення, і якшо йому важко залишатися з першого з них, він може залишитися з будь-якою, обвінчавшись з нею згідно до норм церковного права, і видалити інших, потурбувавшись попередньо про їхні нестатки відповідно до місцевих звичаїв, що співпадають з нормами права, християнській любові і природньої справедливості (за цим потрібне простежити також місцевому ординарію). Те ж саме стосується до нехрещеної жінки, шо має одночасно кілька нехрешених чоловіків.
Розлучення зі збереженням шлюбних уз. Подружжя мають право і зобов’язані дотримуватись шлюбного співіснування, якщо вони не будуть звільнені від цього по якійсь законній причині.
Постійне розлучення
У разі перелюбу (справжнього, зробленого і навмисного) невинна сторона, тобто та, котра не дала на це згоди чи приводу і сама, не зробила того ж, має право припинити шлюб, і навіть назавжди, якщо вона відкрито чи мовчки не вибачить сторону, що зробила перелюб.
У цих обставинах прошення може бути:
Невинна сторона за своєю ініціативою, перервавши шлюбне співжиття має право протягом 6 місяців почати судовий процес про розлучення.
Тимчасове розлучення.
Його мета – уникнути майбутнього зла, що полягає в серйозній небезпеці фізичному здоров’ю членів родини, а саме: нежартівливі погрози, дурне звернення, важке заразне захворювання, розумова хвороба. Також серйозні небезпеки духовному здоров’ю, як – то: образи, сварки та інші прояви жорстокості в зверненнях, що роблять спільне життя надзвичайно важким.
Тільки но причина розлучення зникає, шлюбне співжиття повинне бути відновлене, якщо не буде іншої вказівки церковної влади.
Якщо було здійснено тимчасове чи постійне розлучення, колишнім чоловікам завжди необхідно вчасно подбати про утримання і виховання дітей.
Невинна сторона завжди може знову допустити іншого до шлюбного співжиття, у цьому випадку вона відмовляється від права на розлучення.
Причини до припинення шлюбу у Православній церкві. Головною та єдиною причиною для припинення шлюбу є смерть одного з подружжя, що відкриває іншому можливість вступити у новий шлюб. Звичайно, якшо немає інших перепон. Але за аналогією з природною смертю у східній Православній церкві деякі зміни у житті подружжя визнаються достатніми для припинення шлюбу: вступ обох за взаємною згодою до монастиря та посвята священника у єпископський сан Римо-католицька церква також визнає ці підґрунтя. Але протестанська церква та державне законодавство не визнають чернецьких орденів та відхиляють припинення шлюбу на цих підставах. Крім припинення допускаються інші види переривання (юридичного) шлюбу. Ці види мають різні назви:
1 .Шлюб може бути визнаним недійсним.
2.Він може бути розірваний.
Недійсним називається шлюб, який відбувся при існуванні перепон х шлюбу. За нашим законодавством недійсними шлюбами визнаються:
а) насильницькі шлюби, або здійснені в божевіллі одного чи обох з подружжя.
б) шлюб осіб, які знаходилися у близькому кровному родстві (в таких ступенях родства, за якими їм не дозволяється церковне вінчання);
в) шлюби осіб, які вже одружені і не розлучені законом;
г) шлюби осіб, яким після розірвання шлюбу заборонено знову одружуватись, наприклад, звинуваченим у перелюбі або тим, хто виявився незданим до статевого шлюбного життя;
д) шлюби осіб, які не досягли віку для вступу до шлюбу чи мають 80 років, а також тих, хто одружився вчетверте.
е) шлюби ченців, або осіб, які знаходяться у священницькому сані;
Ці постанови з подробицями чи без перейшли до Росії та слугували джерелом права розлучення до Петра Великого. Починаючи з Петра І кількість причин для розторгнення шлюбу зменшилася. Тобто за Петра І судова практика і законодавство були спрямовані до найбільшого обмеження причин для розторгнення шлюбу. Зараз православною церквою визнається 4 причини для розторгнення шлюбу, а саме:
- Фіктична нездатність одного з подружжя виконувати статевий подружній обов'язок. Нездатність може слугувати причиною для розлучення лише тільки через 3 роки після заключення шлюбу. Доказом слугує медицинський висновок і як наслідок відсутність дітей.
- Перелюб одного з подружжя. Перелюб є причиною розторгнення шлюбу бо ним порушується святість і чистота шлюбу, ганьбиться право невинного і порушуються обов'язки до нього з боку винного. Але цей злочин не обов'язково тягне за собою розлучення. Він може слугувати лише причиною з боку ображеного до подання позову на розлучення.
- Безвісна довготривала відсутність одного з подружжя (протягом п’яти років, а для осіб військових, які перебували у полоні, — 10 років) Початок цього строку суворо не визначається: або він вважається з часу відсутності на місці проживання, або з часу останньої звістки від нього. Безвісна відсутність одного з подружжя може слугувати причиною для розлучення лише внаслідок позову іншого.