Фінансова база муніципалітетів

Работа добавлена на сайт samzan.net:

91.Фінансова база муніципалітетів.

Для муніципальних утворень є, як правило, два види джерел доходів. Перший – це місцеві джерела: податки, компенсації та мита, штрафні санкції й прибутки від муніципальних підприємств; основну частку платежів дають податки на нерухоме майно, доходи з капіталу, на прибуток, плата за комунальні послуги. Муніципалітети встановлюють непрямі податки на товари широкого вжитку, як виняток – прибутковий податок.

Другий – центральне джерело: субсидії з муніципальних фондів, що виділяються центральним урядом або його структурами (міністерствами); як загальні субсидії, що йдуть на підтримку муніципалітетів, так і спеціальні, що мають цільове призначення й спрямовані на освіту, соціальний добробут, житлове будівництво тощо.

92.Відносини органів місцевого самоврядування з центральною владою

 

Загальними юридичними принципами відносин муніципальних органів із центральною владою є законодавче регулювання організації й діяльності муніципалітетів у поєднанні з судовим і адміністративним контролем за законністю їхніх дій.

За будь-якого рівня розвитку демократії місцеве самоврядування перебуває під контролем державної влади, що здійснюється з боку центральних органів і уповноважених посадових осіб на місцях.

У централізованих державах цей контроль здійснюється центральним урядом. Так, у Франції й Італії муніципальними органами відають міністерства внутрішніх справ, у Японії – міністерство у справах місцевого самоврядування. Певні наглядові функції стосовно муніципалітетів виконують й інші міністерства та центральні відомства, насамперед міністерства фінансів.

У федеративних державах муніципалітетами відають, як правило, уряди суб'єктів федерації. Так, у США контроль здійснюють у відповідних галузях департаменти та інші адміністративні органи штатів, у ФРН – урядовий апарат земель.

У низці держав, наприклад, в Італії, Японії, нагляд за муніципальними органами в межах великих адміністративно-територіальних одиниць покладається на спеціальних агентів центрального уряду, які займають ключові позиції в місцевому управлінні. Вони спостерігають за всією діяльністю муніципальних органів, нерідко підмінюють їх, можуть застосовувати до муніципалітетів каральні санкції, відають питаннями місцевого керування, вилученими з компетенції муніципальних органів.

У деяких країнах, наприклад, у Скандинавських, Великобританії та ін., контроль за законністю фінансової та іншої діяльності органів місцевого самоврядування здійснюють спеціальні, відносно незалежні контролери – омбудсмани, що порушують питання про відповідальність посадових осіб муніципалітетів за неправильне здійснення фінансово-бюджетних та інших повноважень.

Є дві основних форми адміністративного контролю центральних органів влади над місцевими органами.

Історично перша така форма – це адміністративна опіка. За неї рішення органів місцевого самоврядування не можуть набирати чинності, поки не одержать схвалення місцевого адміністратора, призначеного або уповноваженого зверху (префекта, губернатора, та ін.). У схваленні в цьому випадку може бути відмовлено з мотивів як незаконності, так і недоцільності рішення. За такої системи контролю адміністратор візує кожний акт органів місцевого самоврядування, без чого рішення ради не набирає чинності. Така система збереглася в більшості держав Азії й Африки, у деяких країнах Європи, наприклад у Польщі.

На сучасному етапі переважає метод адміністративного нагляду, що обмежується перевіркою тільки законності рішення органів місцевого самоврядування.

Зазвичай адміністратор для перевірки рішення дає невеликий строк, після закінчення якого, якщо не надійшло заперечень, рішення набирає чинності.

 

Нова тенденція полягає в тому, що адміністратор може заперечити рішення тільки в судовому порядку. У свою чергу, органи місцевого самоврядування можуть у судовому порядку захищати свою автономію не тільки від місцевих адміністраторів, а й навіть від парламентів, президентів і урядів.

Прийнято розрізняти власне контроль (перевірку представниками держави, судами законності актів місцевого самоврядування) і адміністративне втручання (агенти центру затверджують або не затверджують муніципальних службовців на ключові пости, наприклад, на пости начальника муніципальної поліції, припиняють діяльність ради, відстороняють мера від посади).

Існує твердий фінансовий контроль, особливо щодо дотацій центру, навіть за англо-американської системи організації місцевої влади.

Загальними юридичними принципами відносин муніципальних органів із центральною владою є законодавче регулювання організації й діяльності муніципалітетів у поєднанні із судовим і адміністративним контролем за законністю їхніх дій'.

Основними напрямами втручання уряду в справи муніципалітету є:

а) пряме регулювання муніципальної діяльності;

б) контроль за роботою муніципальних органів;

в) забезпечення фінансової залежності муніципального управління уряду.

Адміністративне регулювання діяльності муніципальних органів виявляється у двох формах. По-перше, воно полягає у виданні урядом і окремими міністерствами нормативних актів з питань організації й діяльності муніципалітетів, різні галузі муніципального керування піддаються докладній регламентації. Таким чином, порушується принцип підпорядкування муніципалітетів виключно законодавчій владі парламенту. Щоб обійти цей принцип, використовується, зокрема, інститут делегованого законодавства.

Інша форма адміністративного регулювання полягає в тому, що певні акти й заходи муніципальної влади можливі лише у разі затвердження, схвалення або попереднього дозволу урядових органів чи їхніх повноважних агентів на місцях. До таких питань належать головним чином фінансові й загально-нормативні акти муніципалітетів, угоди з муніципальним майном, найважливіші організаційні справи. Так, у Великобританії затвердженню міністрів підлягають акти муніципалітетів, що містять загальнообов'язкові приписи, акти про місцеві податки й про одержання позик тощо. В Японії схваленню міністерства у справах місцевого самоврядування разом із фінансовими органами підлягають муніципальні акти про місцеві податки й з деяких інших фінансових питань, а створення деяких адміністративних органів і призначення на керівні муніципальні посади в префектурах (наприклад, у галузі освіти, соціального забезпечення) провадиться зі схвалення або за прямою участю відповідних міністерств.

Будь-які вказівки урядових органів з питань, що розглядаються як делеговані муніципалітетам справи загальнодержавного значення, для муніципальної влади обов'язкові. Однак втручання центру поширюється й на суто місцеві справи. Одним зі способів такого втручання є надання муніципалітетам рекомендацій, які зазвичай приймаються муніципальною владою без заперечень.

Формами контролю центральних органів є доповіді муніципальної влади, ревізії галузей муніципального керування, проведені спеціальними інспекторами міністерств та інших адміністративних органів, подання муніципалітетами статистичної інформації.

Часто центральні органи створюють на місцях так звані публічні корпорації, яким передається обслуговування певних сфер (транспорт, водопостачання, енергія та ін.), що обмежує роль місцевого самоврядування.

На місцях створюються місцеві відділення міністерств, частина з яких може бути навіть підлегла в деяких питаннях муніципальним органам, але насправді тиск міністерств набагато сильніший.

Залежність муніципалітетів від урядового апарату забезпечується й системою державних дотацій виборному місцевому самоврядуванню. У США ці дотації становлять приблизно одну чверть муніципальних доходів, у Англії сума дотацій перевищує розміри надходжень від місцевих податків.

Найжорсткіший адміністративний контроль над місцевими органами самоврядування існує в тих країнах, де муніципальними органами відають урядові агенти на місцях – префекти, губернатори (Франція, Японія).

Так у Франції тепер префект представляє в департаменті уряд і міністерства, наглядає за дотриманням законів і громадського порядку. Найважливіші рішення комунальних рад і генеральної ради департаменту направляються префектові, який, виявивши порушення законів, пропонує раді усунути їх. У разі незгоди ради префект передає такий акт на розгляд адміністративного трибуналу. У певних випадках адміністративний трибунал ще до винесення рішення може на прохання префекта призупинити виконання акта. У разі виявлення порушень у місцевому бюджеті, наприклад, його незбалансованості, ігнорування витрат, які за законом є для місцевої влади обов'язковими, префект звертається в орган фінансового контролю – регіональну рахункову палату. Якщо палата погодиться з думкою префекта, до бюджету вносять поправки.

У Японії до обов'язків губернатора входять виконання функцій управління, доручених йому центральним урядом, і нагляд за всіма муніципальними органами в префектурі. Губернатор має право скасовувати рішення ради префектури, призначати й зміщувати деяких чиновників префектуральної адміністрації, накладати стягнення на мерів і сільських старост. Особливість полягає в тому, що губернатори в Японії обираються населенням на чотири роки, причому він може й не бути членом муніципальної ради префектури. Однак обрані губернатори залежать від центрального уряду, тому що можуть бути зміщені розпорядженням прем'єр-міністра.

У певних країнах призначені зверху представники державної влади можуть звертатися до глави держави або до уряду з пропозицією про розпуск виборної ради й проведення нових виборів у зв'язку із систематичним порушенням радою законодавства або її непрацездатністю.

Підпорядкування муніципальних органів уряду і його агентам на місцях забезпечується погрозою застосування проти муніципальних рад їхніх членів і службовців адміністративних санкцій.

Такими санкціями є розпуск муніципалітетів, примусова відставка муніципальних рад, передача тих або інших повноважень муніципалітету урядовим агентам, відсторонення мерів і муніципальних службовців від посади, накладення на них різних стягнень, скасування актів муніципальних органів.

Так, можливість розпуску муніципальних рад передбачена в законодавстві Франції, Італії, Японії. У Великобританії і Японії центральний уряд, а в США уряди штатів можуть вилучати з відання муніципалітетів і доручати своїм чиновникам керівництво справами місцевого самоврядування, з якими муніципалітет, на думку вищестоящої влади, не справляється.

У низці держав, насамперед у Великобританії, істотним доповненням до адміністративного нагляду є судовий контроль за відповідністю рішення муніципальної влади актам центральних органів.

Проте місцеві органи самоврядування володіють у демократичних країнах значними повноваженнями й обмеження їхніх повноважень в одному аспекті зазвичай компенсується розширенням в іншому.

З викладеного вище ясно, що в місцевих територіальних одиницях може здійснюватись як місцеве управління, так і місцеве самоврядування.

У багатьох країнах відбувається об'єднання в національному масштабі представників як усіх органів місцевого самоврядування країни, так і окремих їхніх ланок, наприклад, союзів міст. Це дає змогу домагатися прийняття необхідного місцевому самоврядуванню загальнодержавного законодавства, прийняття загальнодержавних програм розвитку окремих сфер місцевого життя, обмінюватися досвідом і забезпечувати задоволення деяких інших загальних проблем.

У діяльності місцевого самоврядування в демократичних країнах велике значення мають різного роду громадські ініціативи: колективні виступи жителів з метою рішення місцевих проблем, самодіяльне їх вирішення тощо.

Органи місцевого управління й самоврядування стали нині однією з найбільших ланок державної організації розвинутих зарубіжних держав.

93.Принципи американського конституціоналізму

Загальні відомості про країну.

США – держава в Північній Америці. За площею – четверта у світі, після Російської Федерації, Китаю і Канади (територія країни – 9363,2 тис. кв. км). Сьогодні США е найрозвинутішою економічно державою, в якій повністю склалося постіндустріальне суспільство. З політичного погляду США вважаються провідною країною світу, їм належить роль єдиної "наддержави". Система права в США часто розглядається як зразкова, їй приписується наявність основних рис правової держави.

Адміністративно США поділені на 50 штатів і федеральний округ Колумбія, мають ряд володінь: Пуерто-Рико, Віргінські острови, Східне Самоа, острів Гуам.

Характеристика американської Конституції.

Конституцію США прийнято 1787 p.; це одна з найстаріших конституцій у світі. Вона належить до так званих жорстких конституцій. Документ складається із власне Конституції, перших десяти поправок (Білль про права) і другого циклу поправок. Конституція США, як і сама держава, створювалася в часи гострої боротьби. Першим конституційним документом, який діяв під час Війни за незалежність, були Статті Конфедерації. У травні 1787 р. за рішенням Континентального конгресу було скликано Конституційний конвент, який розпочав свою роботу у Філадельфії. У своїй діяльності цей орган привласнив засновницькі повноваження. У результаті конституцію країни було прийнято і підписано 39 делегатами з 50.

Нова Конституція мала три джерела: по-перше, ідеї французького просвітництва ХVІІІст., передусім Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'е; по-друге, британські традиції парламентаризму, верховенства закону, свободи особистості, що набули свого "оформлення" в теоріях Т. Гоббса і Дж. Локка; по-третє, власний історичний досвід молодих американських колоній і штатів, відображений в ідеях Т. Джефферсона, Дж. Медісона, А. Гамільтона та інших "батьків-засновників".

Маючи таку солідну теоретичну базу, Конституція не стала "сухим" документом, зрозумілим лише політикам. Навпаки, вона свідомо написана простою і доступною мовою, адже, на думку и творців, Конституція існує перш за все для народу, а вже потім – для уряду, виконавця волі останнього.

Конституція США має логічну і точну побудову, вирізняється лаконізмом, не має зайвої деталізації. Вона складається з 7 статей, які, у свою чергу, мають частини (розділи).

Перші три статті встановлюють форми влади: законодавчу (Конгрес, що складається із Сенату і Палати представників), виконавчу (президент) і судову (Верховний суд).

Стаття 4 визначає відносини між штатами, а також між штатами і федеральним урядом.

Стаття 6 за змістом є близькою до четвертої, оскільки характеризує природу і роль Конституції як "вищого закону країни".

Стаття 5 передбачає порядок доповнення і внесення змін до Конституції, а стаття 7 – порядок набрання Конституцією чинності після її ратифікації 9 штатами, тобто – від 12 штатів (за винятком Род-Айленду, що відмовився брати участь у Конвенті). У1791 р. Конституцію доповнив "Білль про права" (поправки 1–10), який гарантує демократичні права та свободи людини.

Аналіз змісту Конституції дає можливість виокремити принципи, що визначають політичний устрій і систему державної влади США:

– верховенство влади народу і закону;

– гарантії прав і свобод людини;

– поділ влади, система заборон і противаг;

– федералізм;

– механізм змін і доповнень Конституції шляхом внесення поправок.

Сполучені Штати спочатку сформувались як конфедерація 13 колишніх англійських колоній зі слабким центральним урядом. "Вічний союз" у конфедеративному варіанті та без президентського поста, проіснувавши лише декілька років, показав свою повну нежиттєздатність. Зокрема, конфедерація призвела до фактичного розвалу фінансової системи і, як наслідок, до невдоволення й озброєних виступів соціальних низів. Конституція 1787 р. закріпила федеральний устрій союзної держави з набагато сильнішим урядом, системою поділу влади по горизонталі (законодавча, виконавча і судова) і вертикалі (федерація – штати), а також з постом президента, який наділявся всією повнотою виконавчої влади.

94.Білль про права.

 

Це порівняно короткий документ. Він включає перелік 29 прав. Поправка 1 містить перелік основних свобод: віросповідання, слова, друку, зборів, звернень із петиціями до уряду. У розділі 9 статті 1 міститься положення, яке не допускає якого-небудь припинення дії Habeas corpus – правила, запозиченого з англійської практики, згідно з яким людина може бути арештована лише із санкції суду.

В інших поправках містяться основні правила недоторканності, захисту від злочинності та притягнення до відповідальності, а також здійснення судового процесу. Цікаво, що ці гарантії прав і свобод спрямовано перш за все на захист від свавілля влади, а вже потім – від інших посягань. Історія показала, що це вельми мудро. Як приклад можна згадати заходи, які одержали назву "маккартизм" і проводилися в США в епоху "холодної війни".

95.Основи конституційного ладу.

Початковий принцип американської конституційної побудови полягає в тому, що саме народ – єдине джерело державності і влади, і саме народ є фундатором Конституції. Верховенство влади народу – фундаментальний принцип демократії, що означає, що держава повинна служити народу, а не народ державі. Влада народу виявляється у формі як безпосередньої демократії (зборів виборців, самоврядування, політичної ініціативи, референдуму, анкетування й опитувань виборців), так і представницької демократії, шляхом передання владних повноважень державним органам і особам, що обираються. Разом із місцевими американці прямим голосуванням обирають і вищих посадовців – президента, губернаторів, мерів, а також членів муніципалітетів, радників, директорів, суддів та ін. Так, на 1990 р. у США налічувалося понад 500 тис. виборних посадовців.

Американська держава базується на республіканській формі правління. У Конституції США, а саме в статті 4 затверджується: "Сполучені Штати гарантують кожному штату в справжньому Союзі республіканську форму правління". Республіканська форма правління в США реалізувалася у вигляді президентської республіки: президент республіки – глава держави й уряду; уряд не несе відповідальності перед Конгресом; президент не володіє правом розпускати палати Конгресу.

 

Згідно з Конституцією США, федералізм є подвійною формою державного устрою, із функціональним і територіальним поділом влади. Федералізм є, так би мовити, компромісом між двома іншими формами політичного устрою: унітарною і конфедеративною. В унітарній державі всю повноту влади зосереджено в руках центрального уряду. В альтернативній формі (конфедерації) загальний центральний орган – Рада конфедерації – обговорює лише питання загальної політики і виконує швидше рекомендаційну роль стосовно до своїх суверенних членів, а всю повноту влади сконцентровано в них. За федералізму між центральним і місцевими урядами існує встановлений Конституцією і законами поділ владних повноважень і функцій.

Укладачі Конституції США чітко розподілили повноваження, якими був наділений федеральний уряд, а всі "інші" (без деталізації і переліку) віддали у відання влади штатів. Таким чином, центральному уряду належить виключне право здійснення зовнішньої та оборонної політики, надання громадянства США іммігрантам, емісії грошей і контролю грошового обігу, забезпечення внутрішньої безпеки, визначення національних пріоритетів та ін.

До компетенції штатів належать такі сфери, як цивільне і кримінальне законодавство, організація народної освіти, охорона здоров'я, забезпечення громадського порядку, будівництво і підтримання доріг і комунікацій, контроль над використанням землі і природних ресурсів тощо. Деякі функції, наприклад оподаткування або екологічна безпека, належать і центру, і штатам. Узагалі система розподілу державних доходів і витрат між центром і штатами є досить чіткою і послідовною: певні рівні влади мають певні джерела надходження до бюджету, тим самим уникаючи конфліктного розподілу.

Важливо, що навіть за наявності у штатів усіх атрибутів суверенітету (герб, прапор тощо) стаття 4 Конституції недвозначно встановлює повний та істинний суверенітет тільки на федеральному рівні, усі федеральні закони і договори союзу повинні виконуватися на всій території США в будь-якому штаті. Спочатку це викликало жорсткі розбіжності і навіть призвело до Громадянської війни 1861–1865 pp., що була найбільш кровопролитною з тих, які коли-небудь проходили на території Америки, і посіяла найбільший за всю історію розбрат між громадянами країни. Проте з тих пір цей пункт неминуче виконувався штатами. Зазначене положення розглядається як наріжний камінь існування і функціонування американської федерації.

За основу побудови системи державної влади було взято принцип розподілу влади, який в американських умовах трансформувався в так звану систему заборон і противаг. У Конституції було проведено організаційний поділ між трьома гілками влади – Конгресом, президентом і Верховним судом, кожній з яких було надано можливість діяти самостійно в конституційних рамках. Встановлені відносини між названими органами мали (і мають) на меті запобігти посиленню одного з них за рахунок іншого і перешкодити одній із частин цієї системи діяти в напрямі, протилежному напрямам інших органів. Фактичні відносини між трьома основними органами влади – Конгресом, президентом (він іменується не президентом республіки, а президентом США) і Верховним судом – постійно змінюються, але сам принцип поділу влади залишається непорушним.

"Усі встановлені тут повноваження законодавчої влади належать Конгресу Сполучених Штатів, який складатиметься із Сенату і Палати представників". Але Конституція говорить не про законодавчу владу взагалі, а лише про повноваження законодавчої влади, вказані в самій Конституції. Отже, Конгрес має обмежені законодавчі повноваження. Це зумовлено тим, що в США є ще 60 законодавчих зборів штатів, які законодавствують відповідно до своїх повноважень.

"Виконавча влада здійснюється президентом...", його повноваження є достатньо об'ємними. У його безпосередньому підпорядкуванні – весь державний апарат управління (міністри, глави численних відомств), він безпосередньо керує величезним виконавчим апаратом. Президент республіки і виконавчий державний апарат утворюють у США президентську владу. Президент формує уряд – адміністрацію, виконавчі правління. Цей орган має лише консультативні повноваження, президент не зобов'язаний дотримуватися його порад, адміністрація не приймає жодних урядових актів.

97.Вибори Президента.

Президент США обирається непрямим шляхом строком на 4 роки. Одна і та сама особа може обиратися президентом не більше двох разів. Кампанія виборів президента розпочинається задовго до того, як виборці прийдуть на виборчі дільниці, щоб проголосувати. Президентські вибори у Сполучених Штатах є двоступеневими. Спочатку населення обирає членів колегії виборщиків, які у свою чергу обирають президента та віце-президента держави. У перших числах листопада виборці голосують у штатах. У кожному штаті обирається стільки виборщиків, скільки обрано представників і сенаторів від штату в Конгрес. Для цього встановлюються багатомандатні виборчі округи (один штат – один округ) і застосовується мажоритарна система відносної більшості. За цієї системи список виборщиків від однієї партії, який одержав відносно більше голосів, ніж інші списки, завойовує всі місця від цього штату в колегії вибірників.

Коли стає відомою кількість виборщиків, обраних від кожної партії, фактично визначається, хто з кандидатів стане президентом. Це пов'язано з тим, що в американській практиці виборщик розглядається не як делегат виборців, який може вільно виявити свою волю, а як агент партії, зобов'язаний голосувати за кандидата тієї партії, від якої він обраний.

У середині грудня виборщики збираються в столицях штатів і голосують бюлетенями за президента і віце-президента. Результати голосування у штатах направляють голові сенату. У присутності членів Конгресу результати підсумовуються й офіційно повідомляються. Обраним президентом визнається кандидат, що одержав абсолютну більшість голосів виборщиків.

Обраний у середині грудня президент вступає на посаду 20 січня наступного за виборами року. Такий тривалий термін необхідний, щоб президент міг сформувати президентську адміністрацію або виконавче правління. Перед вступом на посаду президент складає таку присягу: "Я урочисто присягаюся, що сумлінно виконуватиму обов'язки Президента Сполучених Штатів і всіма своїми силами підтримуватиму, охоронятиму і захищатиму Конституцію Сполучених Штатів".

Якщо жоден претендент не набере абсолютної більшості голосів, застосовується екстраординарна процедура призначення президента і віце-президента. Обрання президента з числа трьох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, здійснює Палата представників. В аналогічній ситуації віце-президента з числа двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів, обирає Сенат.

Важливим елементом американської виборчої системи є дво-партійність, що склалася історично. Постійне суперництво і протиборство партій веде до їх взаємоконтролю на всіх рівнях влади і, з іншого боку, не дає розпорошення і не викликає подиву виборців, який створює багатопартійна система. Партія меншості в США контролює урядову більшість, обидві фракції Конгресу – президента і виконавчу владу.

Нерідко (наприклад, за президентів Р. Рейгана і Дж. Буша) більшість у Конгресі належала опозиційній до президента партії. В аналогічному становищі опинилася в 1995 р. адміністрація президента-демократа Клінтона.

99.Повноваження президента США.

 

Конституція США надає президенту широкі повноваження виконавчої влади. Він "забезпечує точне дотримання законів і визначає повноваження всіх посадовців Сполучених Штатів". Подібна загальна формула конституційної компетенції дає можливість президенту розширювати її шляхом делегування повноважень з боку Конгресу ("надзвичайні повноваження"), а також на основі так званих "повноважень, що маються на увазі", які відповідають духу Конституції, випливають із практики її застосування.

Прерогативи президента США як глави президентської республіки є більш значними, ніж президентів у парламентських республіках. Як вищий посадовець він представляє державу у відносинах з іншими державами ("за порадою і за згодою сенату"), призначає дипломатичних представників та відкликає їх. Президент має право провадити переговори з іноземними державами і укладати міжнародні договори (деякі з них належать до угод виконавчої влади і не підлягають ратифікації сенатом). Він є головнокомандувачем збройних сил і національної гвардії; причому ця правомочність існує не номінально, а реально. Він наділений правом помилування і відстрочення виконання вироків, нагороджує медалями. Президент США як глава держави призначає міністрів ("за порадою і за згодою сенату"), які несуть відповідальність перед ним і можуть за його волевиявленням бути звільнені з поста в будь-який час. Він призначає членів Верховного суду і багатьох інших посадовців "за порадою і за згодою сенату". Нижчі посадовці призначаються президентом одноосібно, без "поради і згоди" сенату.

Президент республіки направляє Конгресу послання, в яких повідомляються відомості про становище в країні й обґрунтовується прийняття Конгресом необхідних законів. Конституційне положення: "Президент... рекомендує до його розгляду такі заходи, які він визнає необхідними і доцільними..." фактично закріплює за ним право законодавчої ініціативи. Президент США має право скликати Конгрес на надзвичайні сесії. Президент промульгує закони, прийняті Конгресом. При цьому йому надано право у разі незгоди із законом повертати його на повторний розгляд у Конгрес (відкладальне вето). У разі подолання вето президента палати Конгресу повинні повторно схвалити вказаний закон 2/3 голосів. В умовах США жодна з партійних фракцій не володіє 2/3 голосів, а тому відкладальне вето є вельми ефективним засобом "заборони" президентом законодавчої діяльності Конгресу. Багаторічна практика свідчить, що Конгрес долає не більше 7–11 % вето президента. Президентське вето може бути застосоване до будь-якого закону, окрім поправок до Конституції. Президент зобов'язаний затвердити закон протягом 10 днів; якщо у вказаний термін він цього не зробить, закон вважається затвердженим.

Іншою важливою функцією президента є законодавча. За Конституцією президент не наділений у чіткій формі правом законодавчої ініціативи, проте в післявоєнний період його законодавча роль значно посилилася. До обов'язків президента увійшли розробка і внесення проекту федерального бюджету на розгляд Конгресом. Розробку проекту бюджету здійснює адміністративно-бюджетне управління.

Звернення президента до Конгресу з бюджетним посланням транслюється на всю країну і виконує важливу роль у формуванні підтримки виборцями президентської програми і здійснення тиску на Конгрес знизу. Цю тактику успішно використовував Р. Рейган на початку 80-х років, коли швидко домігся затвердження Конгресом своєї новаторської на ті часи програми, що одержала назву "рейганоміка". Ця програма, спрямована серед іншого на значне скорочення соціальних програм федерального уряду, тобто на звуження влади згадуваних "потрійних союзів" у внутрішньополітичній сфері, не могла не викликати сильної протидії з їх боку.

Президент одержує за свою роботу платню (200 тис. дол. на рік), яка, за Конституцією, протягом його чотирилітнього перебування на посту не може бути ні збільшена, ні зменшена. Крім того, президенту виділяється 50 тис. дол. на додаткові витрати, які оподатковуються, і 100 тис. дол. (не оподатковуваних) – на транспортні витрати. Після залишення поста президента йому виплачується довічна пенсія у розмірі 63 тис. дол. на рік, надаються і деякі інші пільги.

Президент США не несе політичної відповідальності перед Конгресом. Як записано в Конституції, президент може бути усунений з посади, лише якщо він буде засуджений у порядку імпічменту, у разі визнання винним "у зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах".

Імпічмент – особлива процедура притягнення президента до відповідальності, а також деяких інших вищих цивільних посадовців (міністрів, послів, федеральних суддів). Фактично імпічмент представляє квазісудові повноваження Конгресу. За цією процедурою палата представників приймає резолюцію про порушення імпічменту і формулює обвинувальні статті імпічменту. Рішення ухвалюється простою більшістю голосів депутатів. Потім затверджені "статті імпічменту" передаються в сенат, який зобов'язаний прийняти справу до розгляду і винести ухвалу по суті справи. У разі порушення справи про звинувачення президента в сенаті головує не віце-президент, а голова Верховного суду. Якщо особа визнається винною, то вона усувається від посади і позбавляється права посідати будь-яку посаду у федеральному державному апараті. Особа, засуджена у порядку імпічменту, може притягатися до кримінальної відповідальності на загальних підставах.

В історії США процедура імпічменту стосовно президента застосовувалася лише двічі. У 1868 р. до відповідальності притягався Е. Джонсон. Він обвинувачувався в протизаконній спробі звільнити військового міністра. Для визнання його винним не вистачило лише одного голосу. Тривалий час застосовувався не імпічмент, а лише загроза його здійснення. Так, саме готовність Конгресу почати процедуру імпічменту була поштовхом до відставки президента Річарда Ніксона після "уотергейтського скандалу" в 1974 р.

Другий раз імпічмент було розпочато проти президента Вілла Клінтона. Основним звинуваченням проти нього було те, що він увів в оману суд, який розслідував справу про його скандальні стосунки з практиканткою Білого дому Монікою Левінські. Проте сенат не затвердив усунення Вілла Клінтона, оскільки для цього не вистачило двох голосів.

100.Законодавча влада в США

Конгрес.

Конгрес США складається з двох палат – Палати представників і Сенату, він обирається на основі загальних рівних і прямих виборів таємним голосуванням.

Палата представників є органом загальнонаціонального представництва. Палата представників у складі 435 депутатів обирається строком на два роки в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного парного року в одномандатних округах. Між штатами депутатські місця розподіляються пропорційно до чисельності населення. Перерозподіл місць здійснюється раз на десять років за підсумками перепису населення. Виборчі округи у виборах до Палати представників повинні мати рівну, по можливості, кількість населення.

Нині квота представництва становить 520 тис. осіб. Найбільше представництво мають штати Каліфорнія (45), Нью-Йорк (34), Техас (27), Пенсільванія (23) та Іллінойс (22). Ряд штатів – Аляска, Вермонт, Вайомінг, Делавер, Південна і Північна Дакота – мають по одному представнику. Це мінімальна норма представництва за Конституцією.

Крім повноправних членів до палати обираються по одному делегату від Федерального округу Колумбія, о-ва Гуам, Віргінських о-вів, Східного Самоа і Пуерто-Рико. Вони мають право брати участь у роботі палати та п комітетів, але позбавлені права голосу.

Депутатом може бути обрана особа, що є громадянином США не менше семи років, досягла 25 років і проживає в штаті, де знаходиться її виборчий округ.

Сенат є органом представництва штатів і складається зі 100 сенаторів: кожен штат обирає по два сенатори строком на 6 років одночасно з палатою представників. Проте сенат оновлюється на 1/3 кожні два роки. Сенатором може бути вибрана особа, що є громадянином США не менше дев'яти років, досягла ЗО років і проживає в штаті, від якого обирається.

Структура Конгресу.

Кожна палата Конгресу має внутрішню розгалужену систему допоміжних органів, які покликані сприяти виконанню конституційних повноважень: голови палат, комітети, партійні фракції, адміністративно-технічні служби.

Головою палати представників є спікер, формально обраний палатою. Його обрання визначене заздалегідь, оскільки він є представником партійної фракції більшості в палаті. Спікер палати представників – "третя" посадова особа в державі. Він займає пост президента республіки вслід за віце-президентом у разі вакансії. У сенаті головує за посадовим становищем віце-президент. У разі його відсутності обирається тимчасовий голова від партійної фракції більшості.

Важливу роль у діяльності Конгресу виконують комітети: об'єднані, комітети всієї палати, спеціальні, погоджувальні, постійні. Об'єднані комітети включають членів обох палат Конгресу (економічний, з оподаткування, з бібліотеки Конгресу) і координують діяльність палат Конгресу в певній сфері. Комітет усієї палати – це засідання палати у повному складі, що виступає як комітет, щоб прискорити проходження якого-не-будь законопроекту. При цьому обговорення питання проходить за регламентною процедурою комітету. Спеціальні комітети мають тимчасовий характер. Вони створюються для вирішення конкретного питання. Погоджувальні комітети фундуються обома палатами у разі виникнення розбіжностей між ними з певного питання.

 

Вирішальна роль у законодавчій діяльності Конгресу належить постійним комітетам палат. У палаті представників створено 22 постійні комітети. У сенаті працює 16 постійних комітетів. Постійні комітети визначають долю кожного законопроекту. Практика свідчить, що 90 % законопроектів, схзалених постійними комітетами, приймається палатами без поправок.

Компетенцію Конгресу США встановлено Конституцією в розділах 8 і 9 ст. 1, а також визначено поправкою 16.

Вони можуть бути представлені дещо спрощеною схемою: 1) прийняття законодавства; 2) бюджет і фінанси; 3) формування апарату виконавчої і судової влади; 4) контроль за діяльністю урядового апарату; б) здійснення квазісудових функцій;

6) регулювання міжурядових відносин. До цього переліку слід додати функції, які не відображені в Конституції, але багато в чому визначають роль Конгресу. До таких неконституційних функцій можуть бути віднесені представництво партій, соціальних прошарків і груп, громадських і професійних організацій; участь у формуванні громадської думки; визначення політичної лівії розвитку тощо.

Законодавчі акти Конгресу США називаються біллі. Білль – законопроект, прийнятий в однаковій редакції обома палатами, після схвалення президентом або подолання його вето білль стає законом (актом, статутом). Прийняття в США нормативних актів вищої юридичної сили у вигляді біллів є своєрідною даниною англійській традиції. Ці документи поділяються на публічні й приватні. Перші є актами загальної дії, другі – актами індивідуального застосування або локальної дії.

Слід зазначити, що в рамках американської моделі системи поділу влади законодавчий процес жорстко залежить від президента. Глава держави тією або іншою мірою ініціює близько ЗО % законопроектів, щорічні послання президента визначають принципові напрями законотворчості.

Фінансові повноваження Конгресу полягають у праві встановлювати і стягувати податки, мита, податі й акцизні збори однаково на всій території США, сплачувати борги, робити позики, карбувати монету, регулювати вартість валюти США, встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів і монет. Разом із тим підготовку проекту бюджету повністю зосереджено в руках виконавчої влади. Проте, розглядаючи бюджет у палатах, конгресмени мають право значно коригувати запрошувані суми асигнувань.

У Сполучених Штатах існує оригінальний інститут імпаундмент. Він полягає у відмові президента витрачати гроші, виділені згідно із законом Конгресом. Законодавче регулювання подібної ситуації було визначене лише 1974 р. Відповідно до закону президент у разі бюджетного конфлікту зобов'язаний звернутися до Конгресу зі спеціальним посланням, у якому Дається пояснення причин, що викликали відмову від використання або припинення витрачання асигнованих коштів. Подолати "саботаж" президента Конгрес може, прийнявши білль, який санкціонує асигнування.

Повноваження в галузі економіки і торгівлі включають прерогативи приймати одноманітні закони з питань про банкрутство, регулювати торгівлю з іноземними державами і між окремими штатами.

Військові повноваження означають право оголошувати війну, формувати і забезпечувати армію, створювати й утримувати військово-морський флот. Президенти упродовж усієї американської історії багато разів (близько 200) використовували збройні сили за кордоном без оголошення Конгресом війни. Навіть якщо такі акції означали грубе нехтування міжнародного права і прав людини, але обіцяли або створювали високу підтримку громадськості усередині країни, вони без коливань вдавалися до військової сили, ігноруючи світову громадську думку, і виправдовували такі дії національними інтересами. Так було у В'єтнамі, коли заявила про себе ніксонівська "мовчазна більшість", і в результаті президент затягнув американську участь у війні ще на декілька років; так було на Гренаді та під час бомбардування Лівії, так було в Панамі.

Крім того, Конгресу належать повноваження, що стосуються регулювання порядку набуття громадянства США, установи федеральних судів.

Цей перелік не є вичерпним. Адже, визначивши повноваження, творці Конституції записали, що "Конгрес має право... видавати всі закони, які будуть необхідні і доречні" для реалізації цих повноважень. Зазначене конституційне положення дає можливість конгресу розширювати свою компетенцію.

Разом із тим Конституція встановила для Конгресу низку заборон: не присвоювати дворянські титули, не порушувати процесуальних прав громадян, не обкладати податком або митом товари, що вивозяться зі штату, не видавати грошей з казначейства інакше, як на основі закону.

Донедавна Конгрес володів так званим "законодавчим вето". За допомогою його Конгрес міг анулювати або припинити дії актів виконавчої влади, приймаючи як резолюції обох або однієї з палат. Проте в 1983 р. Верховний суд США визнав його застосування неконституційним, нуліфікувавши (тобто анулювавши) положення майже 200 законодавчих актів Конгресу і позбавивши останнього дієвої форми контролю.

Компетенція палат Конгресу не є однаковою. Лише до палати представників можуть вноситися фінансові законопроекти. Вона формулює також звинувачення у порядку імпічменту стосовно президента та інших вищих посадовців, обирає президента у випадку, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Верхня палата також наділена виключними повноваженнями. Лише сенату належить право ратифікувати міжнародні договори, затверджувати призначення на вищі посади в державі, здійснювані президентом, вирішувати питання про винність посадовця у порядку імпічменту, обирати віце-президента, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Сенат розглядається як орган, що представляє інтереси штатів і забезпечує спадкоємність державної влади, для цього сенат обновляється частинами.

Конгрес реалізує свої повноваження шляхом прийняття законів і резолюцій. Законодавчий процес у Конгресі США реалізується, як і в багатьох інших державах, у таких стадіях: внесення законопроекту, обговорення і прийняття. Право внесення законопроекту мають лише члени палат. Причому законопроекти, як правило, вносяться одночасно представниками і сенаторами. Практично законодавча ініціатива членів Конгресу багато в чому визначається посланнями президента республіки, в яких прямо вказується, які закони слід прийняти. Обговорення проходить у трьох читаннях. Перше читання є формальним: законопроект реєструється, інформуються члени палат, і законопроект направляється в постійні комітети. Під час другого читання вносяться поправки. У третьому читанні відбувається обговорення законопроекту з внесеними поправками, внесення поправок (окрім редакційних) у третьому читанні не допускається. Після цього законопроект ставиться на голосування. Третя стадія – прийняття законопроекту. Після прийняття закону в кожній палаті він направляється на затвердження президенту.

У разі виникнення розбіжностей між палатами за яким-не-будь законопроектом із членів обох палат на паритетних засадах створюється погоджувальний комітет. Текст законопроекту, схвалений погоджувальним комітетом, палати змінити не

можуть. Проте якщо палати знову виявлять незгоду, то створюється новий погоджувальний комітет або законопроект вважатиметься знехтуваним.

Палати американського Конгресу є рівноправними у законотворчості: усі закони приймаються за згодою обох палат.

101.Загальна характеристика Конституції 1958 р.

"Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною Республікою". Так визначила основні принципи П'ятої республіки Конституція Франції 1958 р. Відповідно до цього документа у Франції діє республіканська форма правління, що має змішаний характер, оскільки їй притаманні риси президентської республіки (глава держави обирається без участі парламенту, уряд призначається ним же) і парламентарної республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту).

Головна риса Конституції 1958 р. – концентрація політичної влади в руках виконавчих органів. Зосередження влади в руках глави держави й уряду – один із проявів конституційно закріпленої авторитарної тенденції у французькому політичному режимі. Президент займає вершину ієрархії органів державної влади. Стаття б Конституції закріплює за ним обов'язок забезпечувати "своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадкоємність держави". У цій самій статті проголошується, що президент є "гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод Співтовариства і договорів". Президент має широкі прерогативи в галузі законодавства. Він наділений правом законодавчої ініціативи. Стосовно парламенту президент має повноваження розпускати нижню палату.

Законодавчий орган Республіки – парламент – відіграє відносно незначну роль у політичному житті країни. Парламент складається з двох палат – Національних зборів і Сенату. Основна функція парламенту – прийняття законів – сильно обмежена Конституцією. Конституція точно визначає коло питань, з яких парламент має право видавати закони. Вирішення питань, не включених у цей список, віднесено до відання уряду. Права парламенту обмежено й у фінансовій сфері. Конституція встановлює певний термін прийняття парламентом фінансових законопроектів. Парламент має право контролювати діяльність уряду.

Уряд Франції – Рада міністрів, згідно зі ст. 20 Конституції, "визначає і провадить політику нації". До складу уряду входять прем'єр-міністр – глава уряду, міністри, що очолюють міністерства, і державні секретарі, що керують підрозділами окремих міністерств. Уряд відповідальний перед Національними зборами. У разі прийняття резолюції осуду абсолютною більшістю Національних зборів уряд повинен подати у відставку. У Конституції спеціально визначено повноваження прем'єр-міністра. На нього покладено відповідальність за національну оборону, він повинен забезпечувати виконання законів, здійснювати нормотворчу діяльність.

Конституційна рада – особливий орган, який контролює дотримання Конституції. Усі закони до промульгації їх президентом і регламенти палат до їх прийняття повинні надходити на розгляд Конституційної ради, яка дає висновок про те, чи відповідають вони Конституції. Якщо Конституційна рада вирішить, що той або інший акт суперечить Конституції, вона має право його скасувати. Також до повноважень Конституційної ради входить спостереження за ходом президентських виборів, проведенням референдумів.

Процес концентрації політичної влади в руках виконавчих органів спричинив зміну статусу парламенту. Урядовій владі надано широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках – для дій і "через його голову".

102.Характеристика конституційного регулювання у Великобританії

Історичні особливості розвитку держави зумовили нестандартний характер британської Конституції. Великобританія не знає одноразово створеного акта, який мав би значення Конституції у формальному розумінні. Особливості Конституції є формальними, але не стосуються її змісту або суті. Британська конституція має комбіновану, несистематизовану форму; вона складається з двох частин – писаної і неписаної. Такий характер мають усі галузі англійського права, тому конституційне законодавство вдається не дуже чітким і визначеним. Британську Конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була "записана" в єдиному акті. Писана і неписана її частини мають, у свою чергу, різні джерела.

 

Писана частина включає статутне право, тобто прийняті в рівні роки (у тому числі в умовах парламентаризму) акти, які регулюють питання конституційного характеру. При цьому жоден із цих законів не є Основним законом. Крім того, до писаної частини належать присуди (прецеденти), що мають своїм предметом питання того ж конституційного характеру. Хоча присуди об'єктивно є писаними, тобто зафіксованими на папері, проте доктрина відносить їх до неписаної частини права. Вислів "писаний закон" означає закон, формально прийнятий парламентом, не важливо, чи зафіксований він на папері, а термін "неписаний закон" уживається для позначення закону, який не пройшов парламентської процедури. Присуди утворюють систему "загального права"; вони стосуються головним чином прав і свобод громадян, а також відносин між різними державними органами. Судові прецеденти численні; найбільше значення з них мають рішення вищих судових інстанцій, особливо палати лордів – верховної судової інстанції країни. її рішення є обов'язковими для всіх судів.

До власне неписаної частини належать конституційні угоди, які ніде юридично не зафіксовані, але регулюють, як правило, найважливіші питання державного життя. Ці угоди, або система звичайного права, розглядаються у Великобританії як основа конституційного права. Звичай представляють правила, що склалися на практиці й не користуються судовим захистом. Королівські прерогативи, наприклад, є частиною звичайного права. Вони включають норми, які регулюють призначення міністрів, колективну відповідальність Кабінету міністрів, розпуск парламенту, укладення міжнародних договорів, оголошення війни тощо. На практиці ці прерогативи належать короні (монарху) після схвалення урядом. Суверенітет парламенту – фундаментальний принцип британського конституційного права – також є принципом звичайного права. Він неодноразово визнавався судами; зокрема в 1840 р. суд підтвердив право парламенту судити своїх членів за порушення своїх прав і привілеїв, у 1884 р. суд підтвердив повне право парламенту розпоряджатися своїми внутрішніми справами.

Історично конституційні угоди мають різне походження. Вони виникають у результаті міжпартійної боротьби; відіграє роль і повільна еволюція існуючої практики, пристосування її до змінних умов. Ніхто не може примусити дотримуватися конституційного звичаю; для цього немає якого-небудь спеціального органу. Парламент – теоретичний охоронець суверенітету – у будь-який момент може запропонувати нове правило, скасувавши попередній звичай. Немає точного списку конституційних угод. Практично вони діють у всіх елементах британської політичної системи.

Статутне право має фрагментарний характер; парламентських актів з конституційних питань налічується близько 4 тис, і це число постійно збільшується. Деякі акти парламенту можуть розглядатись як суто конституційні, цілком присвячені якому-небудь питанню конституційного регулювання. До них, зокрема, належить декілька законів про склад, взаємовідносини і повноваження палат парламенту (закони про парламент 1911 і 1949 pp., Акт про перів 1963 p.), закони про правове становище особи, наприклад Хабеас корпус акт 1679 p., Білль про права 1689 р. (правда, ці акти тепер мають швидше історичний характер, оскільки поступово майже повністю були замінені пізнішими законами у галузі кримінального і кримінально-процесуального права), закони про виборче право (акти про народне представництво 1949,1969,1974 pp. та ін.); закони про місцеве управління (акти про місцеве управління 1972 11985 pp.). Конституційні норми містяться і в законах, у яких регулювання подібних норм є частиною акта нарівні з іншими питаннями. Наприклад, в Акті про міністрів корони 1975 р. нарівні з питаннями конституційного характеру є багато положень адміністративного права. Конституційні норми можуть міститися і в актах делегованого законодавства.

Своєрідна система англійського конституційного права в цілому, безумовно, охоплює всі аспекти цього регулювання, але жоден із компонентів цього права – присуд, закон або який-небудь звичай – не претендує на роль загальних принципів; усі вони, як правило, зобов'язані своїм походженням окремим випадкам, окремим потребам, що викликали необхідність у доповненні, пристосуванні існуючого порядку вирішення тих або інших питань до нових обставин.

Названі джерела Конституції, проте, поступово еволюціонують: помітно слабшає роль прецедентного права, казуїстичний партикуляризм якого перешкоджає створенню одноманітних правових норм. Водночас така перевага судових прецедентів, як гнучкість, пояснює зацікавленість правлячих кіл у збереженні загального права. Без сумніву, британська Конституція за формою дуже відрізняється від інших конституцій капіталістичних країн, хоч і не є абсолютно унікальною. Подібну форму має новозеландська Конституція. Основний закон Канади 1982 р. з виданням Акта про Канаду набрав систематизованого характеру, включивши 25 актів, які починаючи з 1867 р. регулюють як конституційні, так і неконституційні питання, і залишивши за своїми межами деякі норми суто конституційного характеру (наприклад, ті, що стосуються виборчого права).

Особливості британської Конституції пояснюються умовами політичного розвитку країни. Вона формувалася під впливом боротьби між буржуазією, яку представляв парламент (точніше, його нижня палата – палата громад), і дворянством, інтереси якого виражав монарх. У Новий час на формуванні конституції позначаються політична боротьба і рух народних мас з метою захисту своїх прав й інтересів. Унаслідок цього Конституція Великобританії містить цілу низку демократичних положень.

Своєрідна форма британської Конституції має низку наслідків; перш за все її компоненти передбачають певний особливий порядок їх прийняття, зміни або скасування. Іншими словами, Конституція належить До гнучких, тобто змінюваних ів дотриманням звичайної процедури в парламенті або в умовах звичайного судочинства. Наступна особливість – відсутність органів конституційного контролю, оскільки неможливо зіставляти акти, що видаються, ухвалювані судові рішення з уже існуючими парламентськими законами і чинними присудами, якщо ці закони і рішення не наділені підвищеною юридичною силою. Тим більше не можна визначити, чи відповідає акт, що видається, конституційним угодам, ніде юридично не зафіксованими.

З характеру конституції випливає і те, що праці учених-юристів визнаються джерелом конституційного права, оскільки вони містять необхідні узагальнення, аналіз писаних і неписаних норм конституції. Тлумачення законів, прецедентів і звичаїв є не первинним, а похідним джерелом права. Роль юристів підтверджується судовою практикою. Так, Палата лордів у 1920 р. у справі Attorney-General v. De Keyser v. Royal Hotel Ltd. прямо сприйняла запропоноване видатним англійським державознавцем кінця минулого століття А.В. Дайсі визначення королівської прерогативи.

103.Інститут монархії.

Будучи конституційною монархією, Великобританія формально управляється монархом, який юридично наділений широкими повноваженнями. Таємна рада при монархові, згідно з Конституцією, допомагає йому управляти країною. Усі законодавчі, виконавчі і судові органи формально одержують свою владу від монарха. Фактично країною управляє уряд, а точніше прем'єр-міністр, у підпорядкуванні якого перебуває і парламент. Таємна рада існує дотепер, але монарх не є "господарем" навіть цього органу; його склад формується без урахування монаршої волі.

Монархія – найстародавніший політичний інститут Великобританії. Спадковий король або королева – глава держави, і в цій ролі вони персоніфікують державу. Теоретично монарх є главою виконавчої, складовою законодавчої і главою судової влади, командувачем збройних сил і світським главою англіканської церкви. На практиці в результаті тривалої еволюції під впливом політичної боротьби величезну владу монарха було сильно обмежено, і нині свої прерогативи монарх має лише номінально; фактично повноваження монарха здійснюються урядом, а випадки, коли монархи втручалися в прийняття рішень, нечисленні.

Негативні наслідки збереження монархії є очевидними і визнаються навіть англійськими авторами (пряме вторгнення в політичне життя у виборі прем'єр-міністра, коли в палаті громад яка-небудь партія не створила більшості; непряма дія монархії як уособлення консервативності, відсутності прогресу, небажання змінювати багатовікові традиції). Однак вигоди від збереження монархії для правлячих кругів є більшими, ніж наслідки їх недоліків.

 

Уряд Великобританії має складну структуру; на чолі його – прем'єр-міністр, що формально призначається монархом, а фактично ним завжди стає лідер політичної партії, що одержала на виборах більшість місць у палаті громад. Займаючи виняткове місце в системі державних органів, прем'єр-міністр наділений широкою компетенцією, що дає йому можливість впливати на всі складові політичного життя країни. Прем'єр-міністр (є одночасно першим лордом казначейства і міністром у справах цивільної служби) має у своєму розпорядженні широкі повноваження у призначенні вищих посадовців у державі: підбирає членів кабінету міністрів, які затверджуються монархом з урахуванням наданих прем'єром характеристик, дає рекомендації, а фактично самостійно формує вищий склад англіканської церкви, висуває вищих судових осіб, вищих урядовців цивільної адміністрації. На відміну від інших західних країн, у Великобританії існує особливе поняття уряду. Воно охоплює два органи: сам уряд, що включає всіх міністрів (у такому складі ніколи не збирається повністю), і кабінет, до якого входить близько 20 членів уряду, пов'язаних із процесом управління окремими галузями народного господарства, так і таких, що не мають до цього жодного стосунку. Названа структура уряду склалася з історичних причин. Особливості структури ніскільки не впливають на розвиток сталої тенденції, спрямованої на згортання колегіальних форм у діяльності уряду на користь однієї особи – прем'єр-міністра і вдосконалення державного апарату, що відображає організаційну консолідацію.

Законодавча влада, згідно з британською Конституцією, належить парламенту, що складається з монарха, палати лордів і палати громад. Формалізм притаманний і цій гілці державної влада. Родоначальник усіх буржуазних парламентів – британський парламент у цілому і палата громад як найважливіша його частина – втратили свою колишню залежність у вирішенні державних справ; більшість його повноважень здійснюється під керівництвом Кабінету міністрів через механізм партійного контролю.

Британський парламент може справити враження малорухливого, Консервативного органу, хранителя середньовічних традицій, проте насправді він постійно пристосовується до мінливих умов. Це твердження, зокрема, стосується його внутрішньої структури. У 1967 р. було введено посаду парламентського комісара з контролю над діяльністю адміністрації (різновид омбудсмана), на якого покладено функції розглядати скарги на "погане" управління, коли того вимагають члени палати громад. Розслідування стосуються дій центральних органів управління країни, але не політичних питань (юридично останні підконтрольні парламенту). 1979 р. палата громад провела кардинальну реформу своїх комітетів. Майже всі існуючі, комітети було скасовано, за винятком декількох (наприклад, з привілеїв, юридичної документації), і було створено 12 нових комітетів, що відповідали основним напрямам діяльності міністерств.

Верхня палата парламенту – палата лордів – один із найяскравіших пережитків Середньовіччя, фактично виконує функцію гальма у питаннях законопроектів, прийнятих палатою громад. Ще в Акті про парламент 1911 р. йшлося про намір "замінити палату лордів... іншою палатою, яка ґрунтується на народному представництві і не спадковою у майбутньому".

З тих пір ситуація майже не змінилася. У 80-х роках палата продовжувала відігравати помітну роль у державному механізмі. Хоча зареєстровано порівняно небагато випадків, коли палата лордів відкрито виступала проти нижньої палати (у 1900–1979 pp. – всього 21, причому після Другої світової війни тільки 9, а останній випадок стався 22 листопада 1976 p.), проте палата безперечно діє на законодавчий процес, не лише затримуючи його, а й впливаючи по суті на ці законопроекти. Процес реформування британського парламенту отримав нового імпульсу на межі XX та XXI ст. Заплановані зміни мають на меті поступове скасування суто феодального принципу формування верхньої палати, а також скорочення депутатського корпусу, адже у Великобританії 1100 парламентаріїв.

На початку XX ст. обидві палати парламенту мали рівні повноваження; з того часу, однак, верхня палата неодноразово реформувалася. Для цього видавалися закони щодо складу палати та її повноважень (акти про парламент 1911, 1949 pp., Акт про довічне перство 1958 р., Акт про перів 1963 р.) або вживалися інші заходи стосовно цієї палати.

Політичні партії мають різні погляди на долю палати лордів. Комуністи, наприклад, традиційно закликають до її ліквідації. Передостанні у часі й досить рішучі зміни були внесені лейбористською партією на конференції 1977 p., коли вона зажадала "невідкладного" скасування верхньої палати і реформи парламенту до однопалатного законодавчого органу. І незважаючи на те, що саме лейбористи у той час мали владу, вони не здійснили своєї погрози. Основна причина, що заважає скасувати парламентську структуру, – зацікавленість правлячих партій в існуванні палати лордів. Основна позиція Консервативної партії завжди була однією і тією самою: захист цього недемократичного елементу в системі державної влади країни. Пропозиції консерваторів завжди зводилися до мінімальних реформ, які не загрожували існуванню палати. Проте наприкінці XX ст. в англійському парламентаризмі все-таки відбулася істотна зміна. Так, 27жовтня 1999 р. було скасовано спадковий характер членства в палаті лордів. Слід зазначити, що на початок 1999 р. до палати лордів входило більше 1200 осіб, серед яких спадкові та довічні пери, лорди-судді з апеляції, "духовні лорди" (два архієпископи і 24 єпископи англіканської церкви). У результаті реформи, за яку проголосувала сама верхня палата, її повинні залишити 759 графів, герцогів і баронів.

Панування двопартійної системи приводить до того, що одна з партій – Консервативна або Лейбористська – має більшість місць у палаті громад. Уряд, який контролює цю більшість, фактично здійснює повноваження парламенту. Практично лише уряд володіє законодавчою ініціативою, і жоден законопроект, який висувається депутатами, не може бути прийнятий, якщо він не користується урядовою підтримкою. Делеговане законодавство, що приймається в широких масштабах, майже не схильне до парламентського контролю, безсилля парламенту у фінансовій і бюджетній галузях, як і у сфері контролю діяльності уряду – усе це говорить про занепад британського парламенту, "матері парламентів", якому відомі кращі часи

104.Характеристика Основного закону ФРН 1949 р.

Загальні відомості про країну.

Федеративна Республіка Німеччина – держава в Західній Європі. За формою державного устрою – федерація, що складається із 16 земель (10 з них – так звані старі землі, тобто ті, які входили до складу Західної Німеччини; 6 земель утворено на території колишньої НДР: Берлін, Мекленбург – Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Ангальт, Тюрінгія). Межі земель з деякими змінами збігаються з кордонами князівств та історичних областей, що склалися в період раннього Середньовіччя. З урахуванням цього, а також практично мононаціонального характеру держави, федерація будується за територіальною ознакою, без яких-небудь національних підстав. Водночас кожна земля має власну конституцію, виборний законодавчий орган – однопалатний ландтаг (лише в Баварії існує двопалатний представницький орган) і уряд на чолі з прем'єр-міністром.

Конституцію Федеральної Республіки Німеччини було прийнято Парламентською радою 8 травня 1949 р. і затверджено військовими губернаторами США, Франції, Великобританії. Терміни "Засновницькі (установчі) збори" і "конституція" були знято з ужитку на вимогу німецьких представників як такі, що "мають на увазі явний сепаратизм". Встановлений Основним законом конституційний порядок повинен був мати "тимчасовий характер". Фактично після схвалення його всіма землями Західної Німеччини (крім Баварії, що підтвердила, проте, свою належність до ФРН) наприкінці травня 1949 р. він набрав чинності як постійна Конституція ФРН. 23 травня 1949 р. вважається днем утворення держави ФРН. Інститут військових губернаторів було перетворено на інститут "військових комісарів" західних держав у Німеччині. 14 серпня 1949 р. відбулися перші вибори в бундестаг, а 12 вересня 1949 р. створено бундесрат, через три дні вибрано президента і федерального канцлера. Але і після виборів ФРН, навіть формально, не здобула повного суверенітету, оскільки сфери зовнішніх відносин, зовнішньої торгівлі та ін. залишалися прерогативою верховних комісарів.

За формою державного правління ФРН – парламентська республіка. Найвищими органами держави є федеральний президент, бундестаг і бундесрат, Федеральний уряд і Федеральний конституційний суд.

Договір про єдність Німеччини було підписано 31 серпня 1990 р. у Берліні, в палаці "Унтер ден Лінден". Договір є об'ємним і змістовним документом, який регулює всі правові аспекти створення єдиної Німецької держави, а також дає тлумачення окремих статей і положень у протоколі та численних додатках.

Преамбула договору формулює мотиви об'єднання, а суть договору визначається в першій статті: "Із вступом Німецької Демократичної Республіки у Федеральну згідно зі статтею 23 Основного закону..."

Конституція 1949 р.

 

Конституцію (Основний закон) Німеччини, як уже йшлося вище, було прийнято 1949 р. У цьому документі, що починається короткою преамбулою і розділом про основні права громадян, детально регулюються питання взаємовідносин федерації і всіх 16 земель – суб'єктів федерації, а також визначається система органів влади, управління і правосуддя. У сфері законодавства вирішальна роль належить федерації, а землі вирішують питання освіти і культури, діяльності місцевих органів влади, управління, поліції. Згідно зі ст. 73 Основного закону федерація має виключну компетенцію з найважливіших питань, зокрема у сфері зовнішніх відносин, оборони, грошового обігу, громадянства, взаємодії федерації і земель. У ст. 74 визначено конкуруючу компетенцію федерації і земель, водночас питання, що належать до виключної компетенції земель, в Основному законі юридично не зафіксовані.

Конституція 1949 р. визначила Німеччину як демократичну і соціальну федеральну державу (ч. 1 ст. 20 Конституції).

Свій перший розділ Конституція 1949 р. присвячує правам людини, визнаючи тим самим їх пріоритет перед усіма іншими положеннями. Цей розділ більше, ніж інші, несе на собі навантаження щодо заперечення порядків "Третього рейху", проголошуючи "непорушність людської гідності", "недоторканність" і "невідчужуваність" прав людини (ст. 1), серед яких право на життя і особисту недоторканність, рівність усіх перед законом. Тут прямо звучить засудження минулого, коли фізично знищувалися тисячі "расово неповноцінних" і "нежиттєздатних" німців, проводилася примусова стерилізація тощо. Серед інших прав, не так детально представлених в Основному законі, як у Веймарській конституції 1919 p., – свобода віросповідання і совісті (ст. 4), свобода висловлювання думок, зборів (ст. 8), союзів і товариств, у тому числі "для охорони і поліпшення умов праці й економічних умов" (ст. 9), свобода пересування (ст. 11), вибору професії (ст. 12), таємниця листування (ст. 10), недоторканність житла (ст. 13), основні права у сфері правосуддя, наприклад на "законного суддю" та ін. У цьому переліку особливе місце займає право на петиції (скарги) до органів державної влади окремих осіб і їх об'єднань, які розглядаються у ФРН не лише як гарантія захисту прав людини, а і як одна з форм безпосереднього впливу громадян на процеси прийняття політичних і правових рішень.

Перелік цих прав доповнюється гарантіями, закріпленими в самій Конституції або в поточному законодавстві. Так, надання свободи совісті супроводжується правом на відмову від військової служби, якщо остання суперечить совісті, відповідно до якого в 1973 р. було прийнято Закон про цивільну службу для осіб, що відмовляються від військової служби. Стаття 5 Конституції про свободу думок супроводжується положенням про свободу інформації, що є основою формування громадської думки, а також про заборону цензури. Відповідно до Закону 1975 р. (пункт "с" ст. 45 Основного закону) був створений спеціальний Комітет з петицій, який може заслуховувати подавців скарг, запитувати відповідну інформацію, маючи доступ до всіх установ, та ін. У бундестагу щомісячно заслуховують доповіді про розглянуті Комітетом петиції.

Захисту соціальних прав в Основному законі не було відведено значного місця, повніше він закріплений у конституціях окремих земель, збагачений судовою практикою, зокрема Федерального конституційного суду (ФКС), і безпосередньо чинними у ФРН міжнародними нормами про права людини. Наприклад, закріплене в Конституції право на життя і особисту гідність трактується ФКС як визнання того, що держава в будь-якому разі повинна гарантувати кожній людині необхідний мінімум матеріального добробуту для гідного життя.

Соціальні права закріплюються і самим фактом проголошення ФРН соціальною державою. У цьому контексті трактується і право власності, що повторює відповідні положення Веймарської конституції: "Власність зобов'язує. Володіння нею є служіння загальному благу", а також положення Основного закону про можливість держави на підставі закону примусово відчужувати власність, зокрема усуспільнювати землі, суспільні ресурси і засоби виробництва "для загального блага" (ст. 15). У розділі II Основного закону (ст. 20) дається загальне визначення держави ФРН як демократичної, соціальної і федеральної. Разом із демократичними правами і свободами до основоположних конституційних принципів віднесено народний суверенітет і реалізацію на практиці доктрини поділу влади або здійснення влади народу через "спеціальні органи законодавчої, виконавчої влади і правосуддя" (ч. 2 ст. 20). Розмежувавши органи трьох гілок влади, Основний закон забороняв поєднання їх функцій, втручання в справи одна одної тощо. Принцип невтручання особливо суворо дотримується щодо органів правосуддя.

Демократичний характер держави ФРН розглядається Основним законом в єдності з його соціальним і правовим змістом. Соціальна держава розуміється при цьому як держава, що здійснює політику соціальної справедливості, ослаблення соціальної нерівності, захищаючи соціально-економічні права громадян у тому розумінні, як їх проголошено у Загальній декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримання свого здоров'я і добробуту, а також своєї сім'ї, і право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності".

Можливість здійснення цих прав, що здавалася недосяжним післявоєнним ідеалом, забезпечується нині у ФРН високим рівнем економічного розвитку, який дає змогу 50 % бюджету країни витрачати на стимулювання економіки та соціальне забезпечення, підвищення життєвого рівня своїх громадян.

Основи правової системи ФРН було закладено після об'єднання 1867 р. кількох держав під верховенством Пруссїї в Північнонімецький союз, що став потім у 1871 р. Німецькою імперією. Багато з кодексів та інших законів, прийнятих у 1867-1918 pp., продовжує діяти у ФРН – з урахуванням змін і доповнень, внесених у них за часів буржуазно-демократичної Веймарської республіки (1919–1983 pp.) і після утворення в 1949 р. Федеративної Республіки Німеччини. Зберігають силу і деякі із законодавчих актів періоду нацистської диктатури (1в83–1945 pp.), оскільки їх не було скасовано ні відповідними ухвалами Союзної контрольної ради, якій належала вся повнота влади в Німеччині в 1945–1949 pp., ні законодавчими органами або органами конституційного нагляду ФРН.

Разом з нормативно-правовими актами важливими джерелами права в Німеччині визнаються ухвали федерального уряду, міністрів або урядів земель, які, проте, можуть видаватися лише на підставі закону. Таким чином, іншим підзаконним актам відведена значно менша роль. Судова практика традиційно не визнається джерелом права.

Разом із тим нині рішення Федерального конституційного суду та інших вищих судових установ можуть розглядатись як джерело права. Цю роль присуду вони відіграють у разі застосування права і у випадках прогалин у законодавстві або його неточності.

У1958–1963 pp. було опубліковано "Зібрання федерального права" – досить об'ємний збірник чинного законодавства ФРН, під час підготовки якого систематизовано нормативно-правові акти за дев'ятьма галузями права, що визнаються "головними". До таких галузей у Німеччині прийнято відносити державне і конституційне право, управління, правосуддя, цивільне і кримінальне право, оборону, фінанси, господарське право, трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення жертв війни, зв'язок, шляхи сполучення.

В Основному законі, як уже наголошувалося, соціальну і правову характеристики держави ФРН суміщено, основоположний принцип правової держави проголошено в ст. 20: "Законодавство зв'язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя – законом і правом". Цей принцип деталізується багатьма статтями Конституції, зокрема розділу IX "Правосуддя".

Закріплення принципів федералізму спрямоване в Німеччині на те, щоб нейтралізувати негативні наслідки приходу до влади на рівні федерації або в конкретній землі радикальної партії будь-якого забарвлення, не дати прийняти деструктивні або антидемократичні рішення. Спроби такого роду партії провести "перетворення", що відповідають її політичним установкам, у межах усієї країни можуть бути зупинені і скориговані таким федеральним конституційним інститутом, як двопалатний парламент країни. Земельні уряди на основі своїх конституцій також мають у своєму розпорядженні дієві правові важелі, що дають можливість запобігти радикалізації політики окремих земель.

Досвід федералізму у ФРН показує, що питання поділу політичної влади, взаємовідносин між федерацією і землями, зняття суперечностей між різними державними інститутами можуть вирішуватися суто конституційно-правовими методами врегулювання. Ефективна взаємодія федерації і земель забезпечує цілісність країни і стабільність у суспільстві, оберігає конституційно-демократичний лад від рецидивів тоталітарного минулого, гарантує виборцю на федеральному, земельному і комунальному рівнях право на активну участь у процесі прийняття державних рішень на благо окремого громадянина і всього суспільства..

105.Відомості про країну. Характеристика Конституції 1946 р.

Японія – острівна держава, розташована в західній частині Тихого океану. Архіпелаг включає великі острови Хоккайдо, Хонсю, Кюсю, Сикоку і декілька тисяч дрібних. Понад 90 % населення – японці. Отже, Японія є унітарною державою. Площа країни – 372,2 тис. кв. км, країна має один із найвищих у світі показників густоти населення.

Японія в Другій світовій війні виступала як агресор. У результаті країна пережила атомне бомбардування і зазнала нищівної поразки. Після війни економіка й інфраструктура були повністю зруйновані, Японія опинилась під американською окупацією. Саме окупаційна влада нав'язала японцям існуючий конституційний лад. Слід зазначити, що проведені під тиском переможців перетворення благотворно позначилися на Японії: уже в 50-х роках XX ст. світ захоплювався японським "економічним дивом".

Чинна Конституція Японії є другою в історії країни. Перша конституція (прийнята в результаті буржуазної революції1 у 1889 р.) зумовила високий вплив керівництва армії і флоту в політичному житті. Режим, що склався до кінця Першої світової війни, у вітчизняній літературі одержав назву мілітаристського. Його крах у результаті Другої світової війни мав наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі Японії. До демократичних ознак Конституції 1946 р. належать положення про "непорушність" основних прав людини, повагу особи, рівність усіх перед законом, свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, друку. Значним прогресивним моментом цієї Конституції стало введення в Японії формальної рівності подружжя. Адже Торговий кодекс визнавав жінок недієздатними в цивільному плані, позбавляв вдів права спадкоємства. Конституція також надала громадянам низку важливих кримінально-процесуальних прав, відомих європейській юриспруденції. Так, було заборонено тортури, застосування покарань, що не містяться в законі, практику неправомірних арештів і обшуків. Уперше в історії юридично зафіксовано права на правосуддя, справедливий і неупереджений розгляд справи, на захист, на безкоштовну юридичну допомогу.

Ця група прав, тісно пов'язана з процесуальним законодавством, набула розвитку у серії так званих післяконституційних реформ 1947–1948 pp., що стосувалися судової системи. Адже аж до того часу в Японії діяло неписане правило феодальної епохи, за яким особисте зізнання вважалося основним і головним доказом у кримінальній справі.

В Японії формою правління є парламентська монархія. Конституція 1946 р. ввела цю форму правління замість дуалістичної монархії. Порівняно з Конституцією 1889 р. новий Основний закон Японії став значним кроком уперед на шляху демократизації політичної системи країни. Повноваження імператора були не лише різко скорочені, а й фактично зведені до суто номінального рівня: "Імператор здійснює лише такі дії, що стосуються справ держави, передбачені цією Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов'язаними зі здійсненням державної влади".

Як у законодавчій, так і у виконавчій сфері імператор позбавлений самостійних повноважень і за жодних обставин не може діяти без санкції Кабінету: "Усі дії Імператора, що стосуються справ держави, можуть бути вчинені не інакше, як з поради і за умови схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність".

Японська Конституція, таким чином, зберігала монархічну форму правління, перетворила імператора на суто символічну фігуру, наділену лише церемоніальними повноваженнями, які жорстко обмежені самим Основним законом. Він позбавлений будь-яких "сплячих" (прихованих) прерогатив або повноважень, що маються на увазі.

У японській Конституції зафіксовано: "Парламент є найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави". Особлива увага приділяється структурі цього органу: "Парламент складається з двох палат: палати представників і палати радників".

Найвищий орган виконавчої влади в країні – уряд Японії, Кабінет міністрів. Як зазначається в Конституції країни, "виконавча влада здійснюється Кабінетом". Повноваження уряду є досить широкими. Він впроваджує в життя закони, здійснює керівництво державними справами, зовнішньою політикою. Кабінет несе колективну відповідальність перед парламентом.

106.Імператор

 

Як уже зазначалося, Японія за формою правління – парламентарна монархія. Конституція країни проголошує: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада". Крім того, підкреслюється: "Імператорський трон є династичним і успадковується відповідно до Закону про імператорську фамілію, прийнятого Парламентом".

Імператорський трон в Японії передається у порядку спадкоємства члену імператорської сім'ї. Перевага віддається старшому сину імператора. Особи жіночої статі успадковувати трон не можуть.

Статус імператора має особливості. Імператор не наділений повноваженнями, пов'язаними зі здійсненням державної влади. Усі його дії, що стосуються справ держави, можуть здійснюватися не інакше, як з поради і за умови схвалення Кабінетом міністрів, і Кабінет несе за них відповідальність. За поданням парламенту він призначає прем'єр-міністра, а за рекомендацією прем'єр-міністра – членів Кабінету; за поданням Кабінету призначає головного суддю Верховного суду.

За поради і у разі схвалення Кабінетом міністрів від імені народу імператор здійснює такі дії, які стосуються справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів, скликання парламенту, розпуск палати представників і оголошення загальних виборів до парламенту, підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадовців, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланників; підтвердження амністій, пом'якшення покарань, відновлення в правах, прийом іноземних послів, здійснення церемоніалу.

Після прийняття Конституції 1946 р. повноваження імператора як самостійного глави держави було фактично скасовано. Імператор позбавлений навіть такого традиційного для глави держави права, як право вето на призначення прем'єр-міністра, оскільки імператор лише затверджує кандидатуру, обрану парламентом. Імператор є символом єдності народу, у повсякденному житті виконує церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру. Монарх також присутній на різних національних святах і офіційних урочистостях.

Як зазначають деякі японські юристи і політичні діячі, у зв'язку з тим, що в Конституції немає чіткого розмежування понять "державні справи" і "державна політика", немає статей, що забороняють імператору затягувати виконання рішень представницького органу, а також немає чітко сформульованої процедури розпуску палати представників, імператор може впливати на вирішення цих питань. Таке твердження не безперечне, оскільки за конституційним звичаєм імператор не бере активної участі у вирішенні окреслених питань. Слід також додати, що життя імператора і його сім'ї оповите таємничістю, і приставлені до нього урядовці постійно захищають його від контактів із зовнішнім світом, але ореол таємничості, як правило, має далекі стратегічні цілі, сприяє підтриманню авторитету монарха. Не будучи задіяним у вирішенні поточних справ, він зберігає високий авторитет і вплив, що за певних умов є важливішим за формальні повноваження.

. Парламент

 

Парламент Японії, відповідно до ст. 41 Конституції країни, є "найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави". Парламент складається з двох палат: палати представників і палати радників. Депутати обох палат обираються на основі загального .виборчого права.

Право бути обраним до палати представників надається з 25 років, а до палати радників – з 30 років. Кандидати в члени палати представників повинні внести виборчу заставу у розмірі З млн єн. Застава не повертається, якщо кандидат не набрав 1/5 частини голосів від квоти в цьому окрузі, яка вианачається розподілом дійсних в окрузі голосів на кількість місць у ньому. Кандидати в члени палати радників повинні внести 2 млн єн; сума подвоюється, якщо кандидати висунуті списком.

Палата представників обирається на 4 роки в кількості 512 осіб. Такий склад останній раз було обрано 18 липня 1993 р. У січні 1994 р. було прийнято закон, згідно з яким чисельність членів нижньої палати зменшилась до 500 осіб. Це правило мало діяти з наступних виборів.

Для обрання палати представників Японія поділяється на 129 виборчих округів. Кількість членів від округу варіюється від 3 до 5; є один одномандатний округ. Кожен виборець голосує тільки за одного з кандидатів у своєму окрузі. Мандати надаються кандидатам, що одержали найбільше число голосів, причому ця кількість повинна щонайменше становити 1/4 частину від квоти, одержувану від розподілу дійсних голосів в окрузі на кількість місць, що належать йому. Палата представників може бути достроково розпущена на вимогу уряду.

Верхня палата – палата радників обирається в кількості 252 депутатів строком на 6 років, причому через кожні три роки 1/2 складу радників переобирається. 152 радники обираються від округів на базі префектур і в столиці за тією самою системою, яка застосовується для виборів до нижньої палати з тією лише відмінністю, що кандидат повинен набрати кількість голосів, що дорівнює або більша за кількість, одержувану від розподілу дійсних голосів в окрузі на кількість місць, що належать цьому округу. Решта 100 радників обираються за системою пропорційного представництва за партійними списками в загальнонаціональному виборчому окрузі.

Іншими словами, уся палата представників і значна частина палати радників формуються за так званою системою єдиного непередаваного голосу, що зобов'язує політичні партії бути дуже уважними до чисельності кандидатів, які висуваються в округах.

Кожна з палат може самостійно обирати голову і посадовців, встановлювати свої правила засідань, процедури і внутрішньої Дисципліни. Закон про парламент до посадовців, що обираються на весь термін повноважень палати, відносить голову, віце-голів, тимчасового голову, голів комітетів і генерального секретаря палати. З них тільки генеральний секретар обирається не в депутатів парламенту. Традиційно заступники голови палати належать до депутатів від опозиційних партій.

Кожна палата формує два види комісій – постійні та спеціальні. Нині палата представників має 18 спеціальних комісій. 12 із них більше або менше безпосередньо пов'язані з роботою відповідних міністерств. У палаті радників 16 постійних комісій. Спеціальні комітети мають право вносити власні законопроекти з питань своєї компетенції, контролювати "свої" міністерства. Комісії формуються за партійною ознакою пропорційно представництву політичних партій у парламенті. При цьому кожен депутат повинен бути членом не менше 1–2 комісій. Голови обираються самими членами з депутатів партії, що має найбільше представництво.

Сьогодні в Японії, як і в інших розвинутих державах, парламентські комісії є основним місцем підготовки і розгляду переважної більшості законопроектів.

107.Загальні відомості про країну і її правову систему Індії

Республіка Індія (синонім офіційної назви – Бхарат) – держава на півдні Азії, сьома за територією (8,3 млн кв. км) і друга за чисельністю населення (за оцінкою на 1999 р. – 1019,9 млн осіб більш ніж 100 національностей) країна світу. Велика частина держави розташована на півострові Індостан. Столиця – місто Делі (Нью-Делі). Адміністративно-територіально Індія поділена на 22 штати, б союзних територій і столичну територію. Штати поділяються на райони. Державною є мова найчисленнішої нації (хіндустанців) – хінді, тимчасово роль державної мови виконує і мова колишньої метрополії – англійська. Індія входить до Співдружності, очолюваної Великобританією. Грошова одиниця – індійська рупія. Головне національне свято – День Республіки, що припадає на 26 січня і відзначається на честь набрання чинності Конституцією країни (1950).

Індія – одна з найдавніших країн світу. На її території існувало декілька великих імперій. У 1526 р. мусульманський правитель Бабур створив на півночі Індії Імперію Великих Моголів. Унаслідок цього на правову систему Індії великий вплив справило мусульманське право, в країні до сьогодні проживає значна кількість прихильників ісламу. У доколоніальний період і в епоху англійського владарювання саме мусульманам належали ключові пости в апараті місцевого управління, на ісламську меншину спиралася колоніальна адміністрація, князі феодальних володінь, що штучно зберігалися, були мусульманами. Це спричинило гострий конфлікт між основним (індуїстським) населенням і мусульманами. Англійці скористалися цією ситуацією і домоглися поділу своєї найба-гатшої колонії на дві частини. У 1947 р. на їх території утворилися дві держави – Індія і Пакистан. Сутички між представниками релігійних общин тривають дотепер, конфлікт став основою індопакистанського протистояння. Формально суперечка двох держав включає взаємні територіальні претензії з приводу належності історичної провінції Кашмір. У 70-ті роки це призвело до озброєної сутички. Наприкінці 90-х років XX ст. обидві країни зуміли створити атомну зброю, і кожна претендує на роль регіонального лідера в Південній Азії.

 

З часу встановлення британського колоніального панування в Індії (XVIII ст.) починається історія розвитку індійського права. У той час колоніальні суди, які вирішували цивільні справи, належали не англійській короні, а Ост-Індській компанії. Тільки в 1856 р. управління Індією перейшло до англійської корони. У цей період індійське і мусульманське право не мали достатнього застосування в тих місцях, де використовувалося англійське колоніальне право. Тоді були досить широкі сфери, де домінували індійське і мусульманське право і практично не застосовувалися норми колоніального права. Розглядаючи колізійні випадки, суди керувалися принципами справедливості й моралі.

Таке становище викликало необхідність спеціальних робіт з кодифікації для Індії. З цією метою при генерал-губернаторові була створена юридична комісія, яка намагалася розробити і прийняти документ, що систематизує чинні в країні норми мусульманського права, зведення індуського права і кодекс територіального права, який би містив норми, вживані у випадках колізій між положеннями мусульманського і індуїстського права. Крім того, комісія планувала розробити для Індії кримінальний кодекс.

Діяльність цієї комісії не була успішною, але спроби кодифікувати право для Індії тривали в другій половині XIX ст. У результаті на території Британської Ти дії почали діяти Цивільно-процесуальний кодекс (1859), Закон про спадок (1865; у 1925 р. замінений новим законом), Закон про договори (1872), Закон про докази (1872), Закон про реальне виконання зобов'язань (1872), Закон про цінні папери (1881), Закон про довірчу власність (1882). Наведені закони регулювали важливе коло цивільно-правових відносин, не відомих індійському праву в доколоніальний період. При цьому в розробці нового нормативного матеріалу в основному брали участь юристи з метрополії. Це дало мотив багатьом дослідникам говорити про рецепцію англійського права Індією в другій половині XIX ст.

Боротьба Індії за незалежність проходила під керівництвом двох суспільних рухів, які згодом стали політичними партіями – Індійського національного конгресу і Мусульманської

ліги. Перше суспільне об'єднання перетворилося на найвпливовішу силу Індії, воно зберігає свою провідну роль у політичній системі країни дотепер. Основою ідеології Індійського національного конгресу є гандизм – світогляд, політична програма і державне вчення, вироблене Махатмою Ганді (1869– 1948). Доктрина гандизму поєднує положення традиційних релігій Індії – індуїзму і буддизму, виходить із проповіді морального самовдосконалення, аскетизму, всепрощенчества, справедливості. Основний політичний принцип – ненасильницькі дії, бездіяння. Відповідно до нього основним практичним прийомом була "наполегливість в істині", що включає бойкот державних установ, навчальних закладів, відмову від посад, нагород, від звернень у суди. Вона доповнювалася практикою "харталів" – припиненням економічної діяльності, відмовою сплачувати податки. Вожді індійців учили диференційованому погляду на існуючі закони і порядки: дотримуватися можна лише тих, які корисні для добробуту народу. Лідери ІНК взяли найактивнішу участь у розробці Конституції Індії.

108.Загальні відомості про країну та її правову систему

КНР

Китайська Народна Республіка – держава в Східній Азії. Територія.– 9,6 млн кв. км. Таким чином, за площею КНР займає друге місце у світі, поступаючись лише Росії. Водночас Китай – найбільша у світі за чисельністю населення країна з більш ніж мільярдом жителів. При цьому представники некитайської національності становлять лише трохи більше 8 % населення. За формою територіального устрою КНР – унітарна держава, побудована на принципах адміністративної автономії, її суть полягає в наданні народам, які компактно проживають, права створювати автономії різного масштабу – автономні райони, округи і повіти. Серед таких народів уйгури, тибетці, чжуани, хуей, манчжури, монголи. Як правило, це ті нації Китаю, які займають велику територію, але їх чисельність є набагато меншою, ніж у корінної нації – китайців (вони також називаються ханьцями). Таким чином, у КНР б автономних районів – Внутрішня Монголія, Синьцзян-Уй-гурський, Нінся-Хуейський, Тибет, Гуансі-Чжуанський. Автономних округів у Китаї ЗО, повітів – 124.

Після Другої світової війни Китай входить до "великих держав", КНР – член Ради Безпеки ООН. Роль Китаю на міжнародній арені визначається не лише його величиною, населенням і сучасним економічним потенціалом, за деякими оцінками КНР володіє третім У світі (після Росії і США) запасом ядерної зброї.

Китай належить до країн із дуже стародавніми традиціями державності. Правова система за тисячі років набула низки унікальних рис, поєднавши правові традиції старовини і сучасного соціалістичного законодавства, що грунтується на всебічному врахуванні "китайської специфіки". Слід зазначити, що спрадавна китайський народ усвідомлював себе таким, що живе в так званій "серединній імперії", межі якої ототожнювалися з рубежами цивілізованого світу. Справді, Китай відокремлений від інших регіонів на заході найвищими у світі гірськими системами Гімалаїв, Тибету, Паміру і Гіндукушу, а на сході – Тихим океаном. У стародавні часи на північ від нього лежав Великий Степ, населений варварами, а на південь – тропічні джунглі, де мешкали не менш дикі, з погляду китайців, народи. Природні умови сформували в національному менталітеті думку про перевагу китайців і всього китайського, про те, що саме Китай є світочем культури не лише у своєму регіоні, а й у світі. Наприкінці XX от., спостерігаючи за політичним і економічним розвитком інших країн і народів, китайці переконалися, що тільки впровадження "китайської специфіки" у всі сфери життя зможе уберегти від помилок, дасть додатковий імпульс позитивним перетворенням.

 

Слід також враховувати, що для Китаю характерне традиційне переважання норм моралі над нормами права в регулюванні будь-яких правовідносин, включаючи конституційні. Цей принцип логічно випливає з конфуціанського вчення, яке аж до Синьхайської революції 1911 р. було ядром державної ідеології й основою правосвідомості. Праці Конфуція в Китайській імперії були обов'язкові для вивчення в усіх навчальних закладах, без їх знання неможливе було службове просування урядовців. Непрямий вплив конфуціанства можна простежувати навіть в ідеології періоду маоїстської диктатури. Це привело до того, що китайська юриспруденція скептично розглядає європейську модель права, яка ґрунтується на ідеях строгості й абстрактності.

Основою китайської правової системи можна вважати прагнення гармонійної, "правильної" поведінки. Вирішення можливих суперечностей у судовому порядку полягає в спокійному обговоренні, під час якого сторони не повинні наполягати на своїх правах і, тим більше, не апелювати до судді. До того ж юристів, які б мали державні посади, в Китаї впродовж століть не було. Аж до початку XX ст. в країні домінувала концепція так званого "суспільства без права".

У період між Першою і Другою світовими війнами відбулася певна вестернізація права Китаю: було розроблено і прийнято Цивільний кодекс (1929–1931), Цивільно-процесуальний кодекс (1932), Земельний кодекс (1930). Результатом цих заходів була формальна трансформація правової системи країни, яка набула ознак, подібних до країн романо-германської правової сім'ї. Проте це був лише поверховий процес, що зачепив тільки зовнішні атрибути права і не торкнувся його суті. І в той період, і тепер кодекси і закони в Китаї набирають чинності тільки у випадку, якщо вони відповідають народному відчуттю справедливості і моральному критерію "пристойності".

У результаті перемоги комуністичної партії, очолюваної Мао Цзедуном, у громадянській війні (1925–1949) Китай з 1 жовтня 1949 р. став народною республікою. Того ж 1949 р. було скасовано всі раніше видані закони і декрети, ліквідовано суди. Почалася рецепція соціалістичного права. Органічні закони 1949 p., які передбачали відтворення знищеної тривалою війною та іноземною окупацією правової системи, запозичувалися з радянської моделі держави і права. У період 1952–1953 pp. було піддано критиці основні принципи права. Такими, що не відповідають цілям соціалістичної держави, було проголошено законність, незалежність суддів, юридичний формалізм, принцип ненадання закону зворотної сили, давність, принцип неможливості покарання без закону. Проте керівництво країни не відмовлялося від радянської системи, і під час розробки Конституції КНР 1954 р. за зразок було взято Конституцію СРСР 1936 р. ("Велика Сталінська Конституція").

На межі 50–60-х pp. розпадається радянсько-китайський політичний альянс. Обидві країни почали претендувати на неподільну гегемонію у світовому робітничому і комуністичному русі та соціалістичному таборі. КНР пред'являє до сусідів, перш за все до СРСР, територіальні претензії. З погляду лідера КНР і КПК – Мао Цзедуна – вирішенням проблем Китаю могла б бути ядерна війна між Радянським Союзом і США.

Результатом цього конфлікту для правової системи Китаю стало оголошення радянського зразка державності ревізіоністським. Основними принципами конституціоналізму з того часу стають робітниче самоврядування, відмова від оплати за працю, спроби скасувати товарно-грошові відносини. "Культурна революція", що розгорнулася в Китаї під керівництвом Мао Цзедуна в 1964–1973 pp., супроводжувалася воєнними діями, масовими репресіями і погромами хунвейбінів. У ці роки було проголошено швидкий перехід до комунізму. На практиці це означало дезорганізацію системи правопорядку, оскільки перестало застосовуватися законодавство.

Після смерті Мао Цзедуна в 1978 р. у Китаї починається період глибоких реформ у сфері економіки і політики. При цьому формальної відмови від принципів соціалізму не відбулося, в країні зберігається влада комуністичної партії, керівництво якої стало ініціатором перетворень. У минуле пішли ідея про загострення класової боротьби, прагнення одержавлення економіки. Навпаки, господарське життя почало будуватися на основі широкого залучення приватного капіталу, іноземних інвестицій, створення вільних економічних зон. У сільському господарстві селяни одержали право розпоряджатися власною продукцією, їм стали більше платити за поставки державі. Це дало мінімальне забезпечення мільярдної країни продовольством (у роки "культурної революції" в Китаї панував голод), бурхливе промислове зростання, залучення до сучасних технологій. При цьому реформування економіки практично не стосувалося політичної сфери. Тут перетворення відбуваються поволі, поступово, обережно. У праві це привело до формування системи законодавства, що поєднує як марксистські принципи радянського права, так і деякі засади європейського права (як правило, континентального). Характерною для соціалістичного права є відсутність системи чіткої ієрархії нормативно-правових документів, що призводить до великої ролі власної думки адміністративних працівників.

109.Розробка і прийняття Конституції РФ.

Процес розробки проекту Конституції Російської Федерації був вельми тривалим і складним. Нескінченні парламентські дебати на початку 90-х pp. минулого століття завели конституційну реформу у безвихідь. Формально головою Конституційної комісії був президент Російської Федерації Б.М. Єльцин, саме він виступив з ініціативою скликати 5–16 червня 1993 р. в Москві Конституційну нараду, якій запропонував новий (президентський) варіант проекту Конституції Російської Федерації.

12 травня 1993 р. президент РФ видав Указ "Про заходи щодо завершення підготовки нової Конституції Російської Федерації", № 660 згідно з яким для завершення підготовки проекту Конституції 5 червня в Москві скликалася Конституційна нарада.

Конституційна нарада була задумана як широкий форум, що поєднує представництво всіх найвищих органів державної влади, а також громадськості. Він таким фактично і був, хоча ряд запрошених членів Конституційної комісії, народних депутатів, а також політичних партій участі в його роботі не взяли. 24 червня 1998 р. Верховна Рада відмовилася співробітничати з Конституційною нарадою під приводом причетності до справ про корупцію деяких її координаторів і учасників.

У результаті тривалої роботи Конституційної наради – з червня по жовтень 1993 р. – було розглянуто проект Конституції РФ, внесений президентом Російської Федерації, а також проект Конституції, підготовлений створеною З'їздом народних депутатів Російської Федерації Конституційною комісією.

Внутрішньополітична криза в країні в результаті відкритого протистояння гілок влади змусила президента своїм Указом від 21 вересня 1993 р. розпустити З'їзд народних депутатів і Верховну Раду РФ.

Ці заходи були викликані тим, що Верховна Рада РФ і З'їзд народних депутатів систематично, упродовж усього 1993 p., робили спроби узурпувати у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. До того ж конституційна реформа в Російській Федерації була фактично згорнута, оскільки Верховна рада РФ заблокувала рішення З'їздів народних депутатів Російської Федерації про ухвалення нової Конституції.

З'їзд народних депутатів відмовився скласти свої повноваження. У своїй ухвалі "Про політичне становище в Російській Федерації у зв'язку з державним переворотом" від 24 вересня 1993 р. він кваліфікував дії президента як нехтування Конституції, здійснення державного перевороту і встановлення режиму особистої влади. При цьому з'їзд заявив, що дії громадян щодо захисту конституційних органів влади, подолання наслідків державного перевороту розцінюються як виконання громадського і державного обов'язку.

 

Конституційна криза фактично переросла в конституційну війну. Того ж дня Президія Верховної ради, посилаючись на ст. 121-6 Конституції, оголосила про негайне припинення повноважень президента РФ Б.М. Єльцина та і їх передачу віцепрезиденту О.В. Руцькому. Верховна рада РФ оцінила дії президента як державний переворот.

Щоб забезпечити вихід з політичної кризи, Голова Конституційного суду РФ В. Зорькін запропонував ухвалити рішення про одночасні перевибори президента і парламенту і закон про вибори і повноваження федеральних органів влади на перехідний період з припиненням виконання Указу президента РФ від 21 вересня "Про поетапну конституційну реформу в РФ" і базованих на ньому подальших актів президента.

Конституційний суд, визнавши Указ президента РФ № 1400 неконституційним, висловився за звільнення президента від посади. Було звільнено старих і призначено нових керівників "силових" міністерств, а до Кримінального кодексу введено статтю, що передбачала кримінальну відповідальність (аж до смертної кари) за антиконституційну діяльність, невиконання рішень найвищого органу державної влади і перешкоджання його діяльності.

Регіональними органами представницької влади РФ також був зроблений ряд кроків, спрямованих на те, щоб примусити протиборчі сторони ухвалити компромісне політичне рішення. 24 вересня представники рад двох республік, трьох округів і 24 областей прийняли заяву, в якій висунули вимоги на адресу федеральних органів влади: до президента Б.М. Єльцина – скасувати Указ № 1400 від 21 вересня та інші нормативні акти, що ґрунтувалися на ньому; відновити в країні в повному обсязі конституційну законність за станом на 21 вересня 1903 p.; до З'їзду народних депутатів РФ – негайно призначити одночасні всенародні вибори президента і Верховної ради на 12 грудня 1993 р., для чого забезпечити у двотижневий термін прийняття необхідних законодавчих актів; до уряду РФ – скасувати цензуру в ЗМІ, відновити випуск закритих газет і журналів, припинити блокування об'єктивної інформації про становище в країні на радіо і телебаченні, надати ефір представникам суб'єктів федерації для викладення позицій їх органів влади і Верховної ради.

Після кривавих подій 3–4 жовтня 1993 р. і стабілізації внутрішньополітичного становища в країні президент видав Указ "Про правове регулювання в період поетапної конституційної реформи в Російській Федерації" від 7 жовтня 1993 p., який підтвердив дію на всій території Росії законів і рішень, прийнятих Верховною радою та З'їздом народних депутатів до 21 вересня 1993 р. Було встановлено, що до початку роботи Федеральних зборів правове регулювання з питань, віднесених до компетенції З'їзду і Верховної ради, здійснюється указами президента. Також 7 жовтня 1993 р. було видано Указ "Про Конституційний суд Російської Федерації", в якому констатувалася неможливість його діяльності, у зв'язку з чим припинялося скликання його засідань до прийняття нової Конституції.

Крім того, після жовтневих подій 1993 р. в Москві був прийнятий Указ президента РФ "Про реформу представницьких органів влади і органів місцевого самоврядування в Російській Федерації", унаслідок чого було припинено повноваження рад народних депутатів і затверджено основні положення про вибори до представницьких органів державної влади в регіонах. Це означало юридичну ліквідацію радянської влади в країні.

Конституційна криза, що розвивалася впродовж усього року, так і не знайшла свого конституційного вирішення. Це була не лише конституційна, а й політична криза, в якій відбилася різка поляризація інтересів різних сил з основних питань розвитку Росії. Вона серйозно розхитала основи російського федералізму і державності в цілому. Трагічне завершення кризи примусило громадян і владу всіх рівнів ще гостріше усвідомити неможливість будівництва нового суспільства в рамках старої державності. Прийняття нової Конституції стало не просто бажаним, але конче необхідним.

Для вирішення питання про конституційну реформу на 12 грудня 1993 р. було призначено всенародне голосування (референдум) за проектом нової Конституції РФ, яка набирала чинності у разі її схвалення з моменту публікації результатів голосування.

Розробка Конституції Російської Федерації мала вельми специфічний характер і здійснювалася не на рівні законодавчих органів держави, а з ініціативи і за сприяння президента РФ.

Іншою особливістю Конституції Російської Федерації є порядок її прийняття. За її проектом було проведено всенародне голосування. Причому рішення про його проведення було оформлене Указом президента від 16 жовтня 1998 р. І це зрозуміло, бо законодавчі органи були розпущені, а нові ще не сформовані, їх створення на тому етапі вважалося передчасним, оскільки не було ще прийнято Конституції, яка передбачала утворення абсолютно нового представницького і законодавчого органу Російської Федерації – двопалатних Федеральних зборів.

Відповідно до Указу президента від 12 грудня 1993 р. відбулося всенародне голосування за проектом Конституції Російської Федерації. Голосування проводилося на основі Положення про всенародне голосування, що містить принципи, порядок проведення референдуму, методику підрахунку голосів і визначення результатів всенародного голосування.

До особливостей Конституції Російської Федерації слід віднести і те, що вона приймалася одночасно з виборами депутатів Ради Федерації і Державної думи – палат Федеральних зборів. Причому їх обирали не на основі Конституції, бо її ще не було, а відповідно до Указу президента від 1 жовтня 1993 р. що затвердив "Положення про вибори депутатів Державної Думи в 1993 році", і на основі його ж Указу від 11 жовтня 1993 р. "Про вибори в Раду Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації".

Отже, прийняття Конституції Російської Федерації 1993 р. мало на меті подолати смугу політичної кризи і протистояння всіх гілок державної влади. Логіка побудови нової Конституції РФ відповідає принципу поділу влади, прийнятому в країнах як із класичною президентською, так і з парламентарною системою правління. Згідно зі ст. 10 Конституції державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи всіх гілок влади є самостійними. При цьому поділ влади не тільки не виключне, але, навпаки, передбачає координацію зусиль різних гілок влади і їх взаємодію у встановлених Конституцією РФ межах і формах. Основна роль у забезпеченні взаємодії влад покладена Конституцією на президента, який відповідно до ч. 2 ст. 80 Конституції забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади.

При цьому конституційна модель президентської республіки в Російській Федерації і принципи взаємодії влад виглядають так, що шляхом "заборон" і "противаг" забезпечується те, що перешкодить перетворенню інституту президента в режим особистої влади, не підконтрольної народу або здатної ігнорувати інші гілки державної влади Росії. Проблема полягає в тому, щоб наповнити цю модель реальним соціальним змістом і юридично та фактично убезпечити суспільство від авторитаризму. У Конституції закладено необхідні для цього правові умови.

За Конституцією 1993 р. Росія є республікою змішаного типу з посиленою президентською владою. За устроєм Російська Федерація – суверенна, цілісна, федеральна держава, що складається з рівноправних суб'єктів. їх декілька видів: республіки, краї, області, міста федерального значення, автономна область, автономні округи. Федеральний устрій Російської держави, її склад закріплено Конституцією РФ.

Федеральний устрій Росії грунтується на принципах, закріплених Конституцією РФ (ч. З ст. 5) серед основ конституційного ладу.

Першим Конституція РФ називає державну цілісність, яка лежить в основі устрою Російської Федерації. Державна цілісність означає, що Російська Федерація – цільна, єдина і неподільна, хоч і федеральна, держава, що включає інші держави і державні утворення. Вони не мають права виходу зі складу федерації, що відповідає міжнародним стандартам і світовому досвіду федерального будівництва. Цілісність – природна межа незалежних держав.

У Російській державі декілька видів суб'єктів федерації, це її специфічна особливість адміністративно-територіального устрою. Загальне число суб'єктів – 89: 21 республіка, 6 країв, 2 міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), автономна область, 10 автономних округів, решта суб'єктів мають статус областей. Конституція РФ допускає можливість прийняття до Російської Федерації і утворення в її складі нового суб'єкта. Це робиться в порядку, встановленому федеральним конституційним законом.

Сучасна Російська Федерація – державне за природою об'єднання всіх суб'єктів федерації, а не аморфний, слабкий їх союз, не конфедерація. Російська держава виникла і розвивалась як єдина централізована, що має багатовікову історію. Тривалий час вона була багатонаціональною. Автономні утворення у складі Російської Федерації (тоді РРФСР) в основному створювалися центральною владою, найвищими органами держави. РФ виникла не як договірна федерація, не в результаті об'єднання своїх суб'єктів. Навпаки, вони були утворені нею самою у складі єдиної держави.

Для конституційного статусу суб'єктів федерації характерна наявність декількох елементів: статуту; власного законодавства; системи органів державної влади відповідного суб'єкта федерації, яка самостійно ним самим встановлюється відповідно до основ конституційного ладу РФ і загальних принципів організації представницьких і виконавчих органів державної влади, визначених федеральним законом; території, межі якої можуть бути змінені лише за взаємної згоди органів влади суміжних суб'єктів РФ.

У преамбулі чинної Конституції РФ підкреслюється, що багатонаціональний народ Російської Федерації зберігає державну єдність, що історично склалася. Російська Федерація має всі ознаки держави, виступає суб'єктом міжнародного права. Вона має загальну, єдину територію, що охоплює території всіх суб'єктів, здійснює, будучи суверенною державою, територіальне верховенство, забезпечує свою недоторканність. У Російській Федерації єдина правова система, в ній гарантуються єдність економічного простору, вільне переміщення людей, товарів, послуг і фінансових коштів; вона сама встановлює правові основи єдиного ринку. У Конституції РФ передбачено гарантії державної цілісності РФ. Велику роль тут відіграє президент РФ, на якого покладено обов'язок вживати заходів для охорони суверенітету Російської Федерації, її незалежності і державної цілісності.

Єдність системи державної влади, тісно пов'язана з державною цілісністю і нею обумовлена. Цілісна, хоч і федеральна, державна організація передбачає єдину систему влади. Вона виявляється в суверенітеті РФ, наявності загальнофедеральних органів державної влади, чиї повноваження поширюються на всю її територію, у верховенстві федеральних Конституції і законів. Структура державної влади є багатоскладовою. Суб'єкти федерації користуються значною самостійністю у здійсненні державної влади. Поза межами компетенції Російської Федерації ці суб'єкти володіють всією повнотою державної влади. Проте вони повинні визнавати конституційне розмежування компетенції між ними і федерацією в цілому, верховенство федеральних Конституції і законів і виконувати їх.

Система державних органів суб'єктів федерації встановлюється ними самостійно, але відповідно до основ конституційного ладу РФ і загальних принципів організації представницьких і виконавчих органів державної влади, в узгодженні з федеральним законом. Це спрямовано на забезпечення єдності системи органів Російської держави в цілому. Особливо велике значення для єдності системи державної влади має те, що федеральні органи виконавчої влади і органи виконавчої влади суб'єктів федерації утворюють єдину систему виконавчої влади у всій країні в межах відання Російської Федерації і повноважень РФ щодо предметів сумісного відання федерації та її суб'єктів. Для реалізації компетенції Російської Федерації (а отже, єдиного державного керівництва в цих межах на території всієї країни) федеральні органи виконавчої влади можуть створювати свої територіальні органи і призначати відповідних посадовців. Серйозна гарантія єдності системи державної влади, прав федерації полягає в тому, що президент і уряд РФ забезпечують здійснення повноважень федеральної державної влади на всій території країни.

110.Розмежування предметів відання і повноважень між федерацією та її суб'єктами.

 

Російська Федерація, реалізуючи суверенітет, має і здійснює всі права незалежної держави. Водночас суб'єкти федерації також мають свою компетенцію. Конституція РФ, Федеральний договір, законодавство наділяють федерацію в особі федеральних органів державної влади широкою, багатогранною компетенцією, залишаючи, проте, широкі права її суб'єктам.

Предмети відання РФ. Проблема визначення компетенції федеральних органів влади є головною і найскладнішою в будь-якій федеральній державі. Федерація не може володіти необмеженими повноваженнями щодо управління країною, вона зобов'язана ділитися цими повноваженнями із суб'єктами Федерації, без чого державна влада не може мати демократичного характеру. Суб'єкти Федерації зацікавлені в сильній федеральній владі, наділеній широкими повноваженнями для захисту і забезпечення загальних інтересів. Але водночас вони не хочуть втратити свою самостійність, мати право вирішувати лише другорядні питання життя свого населення. Це – об'єктивна суперечність будь-якої федерації, що примушує владу ретельно й оптимально розмежовувати компетенцію державних органів федерації та її суб'єктів.

Світова практика виробила формулу вирішення цієї проблеми, яка полягає у встановленні:

а) виключної компетенції федеральних органів влади;

б) сумісної компетенції органів влади федерації та її суб'єктів;

в) виключної компетенції суб'єктів федерації.

Так вирішується проблема в США, ФРН, Австралії та інших федераціях.

Російська Федерація йде цим випробуваним шляхом: ст. 71 Конституції містить перелік питань, що перебувають у віданні федерації; ст. 72 – перелік питань місцевого відання федерації та її суб'єктів; а в ст. 73 закріплено (без переліку питань) всю залишкову (тобто за межами відання перших двох) компетенцію суб'єктів федерації.

Розмежування предметів відання і повноважень між органами державної влади Федерації та п суб'єктами можливе лише на основі Конституції, Федерального договору та інших договорів з цих питань. Це положення включено до основ конституційного ладу (ч. 8 ст. 11 Конституції), воно покликане перешкодити вирішенню проблеми розмежування в неправових формах або хоча б шляхом прийняття законів, а також ухвал виконавчої влади. У цьому полягає найвідчутніший аспект федералізму й одночасно запорука стабільності влади на всій території федерації.

 

Віднесення Конституцією тих або інших питань до предметів відання федерацїї означає встановлення виключної компетенції федеральних органів (президента РФ, Федеральних зборів, уряду РФ). Ці і лише ці органи мають право видавати із зазначених питань властиві їм правові акти (укази, закони, ухвали), здійснюючи нормативне регулювання і поточне управління. Предметами відання, таким чином, є і сфери повноважень федеральних органів державної влади, в які не мають права втручатися органи державної влади суб'єктів федерації.

Предмети відання і повноваження органів федерації, закріплені у 18 пунктах ст. 71 Конституції РФ, можна умовно поділити на декілька груп:

1) питання державного будівництва;

2) питання регулювання економіки і соціального розвитку;

3) питання зовнішньої політики і зовнішньоекономічної діяльності;

4) питання оборони та охорони кордонів;

5) питання створення правоохоронних органів і правової системи;

6) питання метеорології, статистичної звітності та ін.;

7) державні нагороди і почесні звання Російської Федерації.

З цього переліку питань, що становлять предмети відання

Російської Федерації, можна зробити кілька важливих висновків стосовно конституційних прерогатив федерації, зокрема:

а) лише на федеральному рівні можна змінювати Конституцію, приймати закони про громадянство тощо;

б) на території суб'єктів Федерації можуть розташовувати ся об'єкти федеральної власності;

в) лише на федеральному рівні розв'язуються питання ядерної енергетики, розвитку шляхів сполучення і діяльності в космосі;

г) лише федеральні органи влади мають право здійснювати зовнішню політику, оголошувати війну і укладати мир;

д) збройні сили є єдиними для всієї країни, жоден суб'єкт федерації не має права створювати власні збройні формування;

є) судовий устрій і прокуратура є єдиними для всієї країни, тільки на федеральному рівні можна оголошувати амністію і помилування тощо.

Виключні повноваження федеральних органів зачіпають далеко не всі сфери діяльності громадян і суспільного життя. Але саме в цих сферах виявляються суверенітет і територіальне верховенство Російської Федерації, її призначення забезпечувати загальні інтереси багатонаціонального населення країни.

Предмети сумісного відання федерації та її суб'єктів.

Під сумісним віданням розуміється віднесення певних питань до компетенції рівною мірою як федерації, так і її суб'єктів. З цих питань, отже, можуть видаватися федеральні закони і закони суб'єктів Федерації, укази президента РФ і акти президентів і глав адміністрацій суб'єктів федерації, рішення уряду РФ й акти виконавчої влади суб'єктів федерації. Питання сумісного відання не вимагають жорсткої централізації, а лише регулювання в певній частині з боку федеральних органів державної влади. Але на практиці це питання залишається дуже складним.

Предмети відання і повноваження органів федерації, закріплені в 14 пунктах ст. 72, можна умовно поділити на декілька груп:

1) питання державного будівництва і захисту прав і свобод;

2) питання регулювання економіки і соціального розвитку;

3) питання діяльності правоохоронних органів і правової системи;

4) координація міжнародних і зовнішньоекономічних зв'язків

суб'єктів федерації, виконання міжнародних договорів РФ.

З цього переліку питань випливає, що певна частина галузей права (адміністративне, трудове та ін.) регулюється федерацією та її суб'єктами спільно, тоді як інші (цивільне, кримінальне та ін.) – лише федерацією. Федерація разом з її суб'єктами регулює таку величезну сферу суспільного життя, як соціальна сфера. Стосовно створення системи органів державної влади і місцевого самоврядування федерація претендує лише на спільне встановлення загальних принципів.

1. Видеоролик как двигатель патриотизма
2. Андрогенез у рыб или Только из мужского семени
3. деструктивную роль и причины традиционного характера специфичные для каждой страны но исторически ока.html
4. в домашних условиях
5. Г.И. Челпанов Учебник логики
6. записка Я торопливо сковырнул печать и прочитал- Сегодня я был свидетелем того как Опалённые пытались с то
7.  1204 1341 Перевод под редакциею бакалавра П
8. Онтогенез Кафедра биологи МГМСУ Т
9. Компьютерные методы расчета Этап Выполняемые действия
10. 14 Мировое экономическое развитие в XXначале XXI вв
11. Отношениями с иностранным элементом в международном частном праве называются отношения в которых участву
12. ТЕМА- Показатели вариации АВТОР- ВРЕМЯ- 2 часа.html
13. Лабораторная работа ’7а.html
14. Шпаргалка- Комплексные системы КНАУФ.html
15. ТЕМА ЦІННОСТЕЙ- СОЦІАЛЬНОФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ 09
16. 13001303 E03 Замятие бумаги При отсутствии застрявшей бума
17. Личность как объект и субъект культуры
18. Индивидуализация поведения животных
19. Одежда и дополнительный инструмент сварщика
20. географических факторов водосборов; построения зависимостей между годичными стоковыми характеристиками

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе