Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Філософія: поняття, предмет, структура та функції
Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.
Термін “філософія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає любов до мудрості (філео –люблю, софія – мудрість), себто до глибоких теоретичних міркувань. Українські філософи XVIII – XIX ст., і передусім Г.Сковорода, позначали філософію словом “любомудріє”.
Вперше термін “філософ” з явився в ужитку давньогрецького мислителя й математика Піфагора (біля 580-500 рр. до н.е.), використаний ним стосовно визначення людей, які прагнуть інтелектуального знання та правильного образу життя. “Мудрість” же – це якість, що притаманна лише богам, тоді як люди можуть лише прагнути до неї, поважати і любити.
Подальше тлумачення й закріплення в європейській культурі терміну “філософія” пов язано з іменем Платона, давньогрецького філософа (429-347р. до н.е.). Початкове поняття “філософія” використовувалося у більш широкому значенні, означаючи сукупність теоретичних знань, накопичених людством. При цьому, треба зазначити, що знання, які називали філософією, охоплювали не лише практичні спостереження й висновки, зачатки науки, але й міркування людей про світ, і про себе, про сенс і цілі людського існування. Тобто охоплювали увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Цінність мудрості вбачалась у тому, що вона дозволяла виносити практичні рішення, керувала людською поведінкою, образом життя. Як бачимо, виникнення філософії означало появу особливої духовної настанови – пошуку гармонії знання про світ з життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами, надіями.
Чим є філософія?
Соціальність людини означає, що індивідуальні життєві проблеми різних людей перехрещуються, створюючи загальне поле життєвих проблем суспільства. Життєві проблеми вміщують в собі момент філософічності й мають таку структуру: людина, яка діє; обставини та світ, на який вона впливає; дія людини – роздуми чи метод; випадок, диво, тобто надприродне. Філософські проблеми є ракурсом життєвих проблем – в них приймають участь образи людини, світу, бога та дії, що пов язує три перші образи. Й лише потім народжуються поняття й концепції, тобто проблеми вербалізуються. Філософія осягається серцем – і затуманюється словами. І, в той же час, туман слів може кристалізуватися в нові образи, він якби змушує нас серцем пробиватися крізь слова, щоби осягнути образи.
Філософські проблеми як і життєві поділяються на : проблеми-образи, проблеми-дії та вербальні проблеми.
1. Філософські проблеми-образи присутні в будь-яких життєвих проблемах (Купити хліб – їжа заради збереження життя, проблема страждання, проблема“хліба насущного” і т.д.), а акцентування на них уваги свідчить про філософський склад розуму , про любов до мудрості, яка полягає в спрямуванні до аналогічного, корелятивного бачення ситуації. Філософська проблема – це насичене бачення без втрати будь-якого змісту.
2. Проблеми-дії – це цілепокладаюча діяльність. Напр., в концепції Карлоса Кастанеди навчання в “європейському” значенні відкидається як нікчемний струс повітря. Учні під впливом екстравагантного й шокуючого впливу вчителя руйнують своє уявлення про реалії й можливості людини, створюючи замість нього нове, до речі, невимовне ловами.. Так філософія вбачає своє завдання у “перевертанні світу того, хто навчається”, змушуючи його змінитись, і головне, почати діяти. по-новому.
Власне філософські проблеми-дії є якби схемами діяльності, які наперед задають чергу й сам набір допустимих дій. Так народжується концептуальна, “філософська” послідовність у всіх вчинках, тяга до пророчого слова (слова, що потрясає готову дійсність). Це філософи не за освітою, а за вчинками.
Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найбільш проблемних для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у ХХ ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).
Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, напр. математики також історично змінювався. Якщо виходити з загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір-час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких “конструюється” світ, і є предметом філософії.
Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.
Походження.
Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII – Viст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Основні школи: ортодоксальні – веданта, міманса ньяя, йога. Основою світі є Брахман – безособове начало та Атман – носій принципу індивідуальності. Мета людського життя – подолати низку нескінченних перевтілень(колесо сансари, породжена кармою, відплатою за попереднє життя) і злитися з космічним брахманом.
Неортодоксальні – буддизм, джайнізм. Буддизм вважає, що життя – це страждання. “Чотири благородні істини” Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчатий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, пр. прагнення, пр. думка, пр. мова, пр. дія, пр. спосіб життя, пр. зусилля, пр. зосередженість. Це і є засіб опанування бажаннями. На цьому шляху досягається ніпвана – стан незворушності й спокою, який перериває сансару –безкінечність народжень.
Давня китайська філософія. Припадає на VI – III ст. до н.е., золотий вік кит. філос., коли сформувалися провідні філос. школи: даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філос., були сформульовані традиційні для китайськ. філос. проблеми, поняття і категорії.
Давньокитайстка філософія також сформувалася в лоні міфології, а для переходу до філософії необхідні певні соціальні умови чи зрештою соціальні сили, яким була потрібна філософія. Мислителі Китаю цікавилися в основному соц.політ та етичною проблематикою: питання управління державою, відносинами між різними соц. прошарками, між людьми, батьками і дітьми.
Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соц.-політ. і моральною проблематикою, інші (даосизм) переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.
Конфуціанство – філос. вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Це вчення є духовною оновою китайського суспільства.
Основою конфуціанської моралі є вчення про жень – людинолюбство. Це варіант нової моралі, який мав регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але їх інтереси стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.
Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім ї до тебе не будуть ставитися вороже”. Пізніше цю моральну вимогу повторює Христос, а Кант підносить до рівня основної моральної вимоги.
Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття “лі” (правило, норма, ритуал, церемоніал). “Лі” треба дотримуватись неухильно, без нього не може існувати держава. Якщо не існує “лі”, то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами й низами, літніми й молодими.
Вчення це є консервативним – пошанування традицій та підміна права мораллю - у світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним.
Даосизм – філос. вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.
Засновник даосизму – Лао-цзи, автор трактату “Дао де цзін”. Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, безтілесне, перебуває у безперервному русі. Дао існує і окремо і невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, “хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі”.
Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до не-діяння. Однак, не-діяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням.
За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао.
Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.
2.Основні духовні джерела філософії: міфологія, релігія
Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського, до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл. А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежовувати їх буває важко.
Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним тлом, на якому складалась філософія. Справді, міфологія та релігія є первинними культуротворчими чинниками, серцевиною культури. Світогляд грека гомерівських часів, його мораль, право, мистецтво грунтувалися на міфологічних засадах. І хоча філософія, на відміну від міфології та релігії, не так міцно укорінена в міф, однак первісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з філософії.
Філософія тільки підносила до рівня понять те, що давній грек відчував серцем. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, витвореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів атеїстів, укорінені в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розвиток філософії є неоціненним.
На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прийнято називати натурфілософією, філософією природи. Особливе значення мала математика, її поняття та логічна побудова часто слугували взірцем для філософії. Перші філософи, Фалес (625- 545 до н.е.) і Піфагор (580-500 до н.е.) були й відомими математиками. Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії.
Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед моральні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвинута система загальних понять у мові, певний рівень усвідомлення світоглядних позицій (правда і кривда, добро і зло). Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духовному грунті вона не проросте.
3. Засоби і форми буття філософії (філософський напрямок,
філософські – течія, школи, вчення, ідеї)
Вивчаючи історію філософії, ми звертаємо увагу на різноманітність філософських вчень, шкіл, течій, напрямків.
Первинною, висхідною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення – це система певних, логічно між собою пов язаних поглядів того чи іншого мислителя. Оскільки вчення, створене окремим філософом, знаходить своїх послідовників, то формуються філос. школи. Послідовники Платона – платоніки, Августина – августинці, Канта – кантіанці і т.д.
Філософські школи – це сукупність філос. вчень, об єднаних певними базовими ідейними принципами.
Сукупність різноманітних модифікацій одних і тих же ідейних принципів, які розвиваються різними, нерідко конкуруючими школами. прийнято називати течіями. Напр., у сучасній філософії такою течією є позитивізм, персоналізм. і т.д.
Найбільш великі і значні утворення в історико-філософському процесі називаються філос. напрямками.. Вони являють собою сукупність філософських течій (а значить вчень і шкіл), які навіть розходячись одне з одним, відстоюють деякі спільні, такі, що мають принципове значення, положення. Філос. напрямки , як правило, існують протягом тривалого історичного періоду, протягом декількох епох.. Як приклад можна назвати матеріалізм та ідеалізм, емпіризм та раціоналізм, радикалізм та іраціоналізм.
Екзистенційно-персоналістський напрямок.
Якщо в марксизмі філософія розглядається як одна з форм суспільної свідомості, то представники цього напрямку виступають проти тлумачення філософії як виразу будь-яких сторін абсолютної ідеї чи суспільного буття. Філософія, на їх думку, специфічна не своїм предметом, а способом ставлення людини до буття. Отже, сутність філософії створює не якийсь особливий предмет розгляду, а саме філос. мислення, філософування. Філософування – це відображення буття у формі проблеми, а філософія перетворює наявну дійсність у проблему: проблематизація дійсності й одночасно спроба її депроблематизації, тобто вирішення цієї проблеми в міркуванні.
В екзистенційно-персоналістичній інтерпретації підкреслюється, що філософія – це не наука, а духовно-практична форма освоєння дійсності. На відміну від науки, вона являє собою не просто теоретичне знання, інтелектуальну конструкцію, я є виразом основних переконань людини, його моральної позиції.. Філософування – це духовний акт, в якому діє не лише інтелект, але уся сукупність духовних сил людини. Це означає, що в основі філософії лежить досвід людського існування у всій його повноті.
Представники цього напрямку настоюють на особистому, суб єктивному характері філософії, на присутності особистості філософа у всьому його вченні. Філософія – це спрямованість особистості встановити згоду з самим собою й з оточуючим світом, це форма реалізації його власної сутності. Кожна особистість створює свою філос. систему. Скільки особистостей, стільки ж може бути й філос. систем. Тому й необхідно навчитися вести філософський дискурс, себто вміти слухати один одного.
Філософія є світоглядом, але особливим – теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення грунтуються на пізнанні. Релігія, напр., не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. ЇЇ вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як невідоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певного часу нерозв язаними. На цій підставі можна стверджувати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.
1. Філософія і наука – їх споріднює пізнавальний пафос, оскільки обидві засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви; й є загальними теоретичними знаннями. Тобто побудовані на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.
Однак, між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціон. і в мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття “причина”, “матерія”, “ідеал”. не мають фактичних відповідників. По-четверте, надзагальний характер філос. понять надає їм ще одну особливість – В їх інтерпретації виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджувати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ – це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Це і є ціннісне ставлення до світу. Наукове ж знання – об єктивне, воно не залежить від переконань та ідеалів вченого, а філософське пройняте суб єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоплює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка сповідує певні цінності.
Нестрогість, надзагальний характер філософських понять, їх незводимість до фактів становлять сутність філософського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й переваги. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив язане до фактів природничо-наукове. Ця “вільність” змісту філос. понять дає змогу їм бути теоретичною базою, до якої звертається і наука при переосмисленні своїх термінів
2. У ХХ ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, напр., однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях.
Ідеологія у вузькому значенні – сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соц. спільнот – націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соц. сил. В такій ситуації – це фактично світська релігія де віра домінує над розумом. Філософія не має нічого спільного з такою ідеологією. Проте ідеї філософії можуть використовуються в політ. боротьбі – марксистська філософія в СРСР, що призвело до виродження філософії як такої.
Ідеологія у широкому розуміння – дух епохи, нації, залежність ідей від соц. буття, тобто залежність, яка складається об єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філософії. Вона не зводиться до неї також. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про китайську чи українську філософію. Вони визначаються і етапами розвитку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологічний аспекти філос. світогляду однозначно передбачають соц. залежність, а отже, ідеологічність. У пізнавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеологічний характер. Філос. розуміння простору, часу, логіки мислення не є відтворенням соц. відносин даного суспільства - апеляція до наукового пізнання виводить її за межі ідеології.
Ця свобода дала можливість митцям першими відчути екологічну кризу - в певному одиничному несприятливому факті “побачити” загальне – чорну перспективу людства. Після виявлення деяких закономірностей – за проблему взялися філософи, і лише тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна вивчати емпірично – вона стала предметом наукового дослідження.
Отже, специфіка філос. знання полягає у тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науки, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва – грунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.
Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу, ця схема визначається філософським розумінням історії. У процесі вироблення розуміння історичного розвитку філософії сформувалось немало концепцій філософії історії.
Найпоширеніша - марксистська конц. філос. історії (однолінійна) – розглядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій до вищих – від первісного до технічно розвинутого ладу.
У ХХ ст. нім. мислитель Освальд Шпенглер (“занепад Європи”) висунув конц. історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шляху розвитку немає. Існують окремі ізольовані культури – єгипетська, китайська тощо, кожна з яких подібно до організму, проходить певні стадії розвитку – дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія – це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.
2.Онтологія. Вчення про першооснови буття. Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо. За основу світу різні течії беруть: матеріальне, або є ідеальне (ідея, дух, Бог).
3. Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини.
Тілесність, інтереси, цілі, цінності, час, темпоральність. Сучасна проблема “тиранії моменту”.
Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (міркування, роздумування на філос. тем), як вміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філос. думок, хоч це важливо, а у виробленні вмінь підніматись до філос. узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філос. творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філос. методи мислення.
Метод – сукупність правил дії (напр., набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв язанню теоретичних чи практичних проблем.
Метод грунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення. Отже, філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смислові горизонти загальних понять, дають їм особливу інтерпретацію
Філософи ще з часів Фр.Бекона (1561-1626) і Рене Декарта (1596-1650) намагалися досліджувати проблему методів наукового пізнання – індукцію, дедукцію., аналіз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали методами самої філософії. Однак багато х них розробляли особливі філос. методи, відмінні від методів конкретних наук : діалектика (Платон, Гегель, Маркс), метод трансцендентального аналізу(Кант, неокантіанці), Феноменологія (Гуссерль), герменевтика (Дільтей, М.Гайдегер).
1.Діалектика – це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Цей термін походить від грецького – діалектик – мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог, оскільки греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним закріплюється значення філос. методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. (Тезис-антитезис-синтез).
Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що “необхідність – це не випадковість”, “живе – не мертве”, “прогрес – не регрес”, “добро є запереченням зла”. Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що \в необхідному є випадкове, в живому – мертве, у прогресі – регрес, у добрі – зло, розкривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського.
Однак цьому методу властиві й деякі вади, так як він з ясовує зміст лише найзагальніших понять (простір – час, кількість –якість, явище – сутність, одиничне – загальне), реальна дійсність не береться нею до уваги.
2.Феноменологічний метод. Формування понять відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Цей метод дає можливість побачити як конституюється світ у нашій свідомості.
“Взяти світ у дужки”, феноменологічна редукція (зведення) – за дужки виносимо матеріальний світ, логічні структури, інших не як суб єкти, як духовний світ. В дужках має залишитись дещо незмінне(моя свідомість) – це і є істинна сутність, чи феномен, чиста структура сприйняття, яку можна знайти тільки у свідомості, на трансцендентальному рівні. Трансцендентальне – це умова можливості досвіду взагалі, оскільки весь світ існує в нашій свідомості. як онтологічна структура.
А свідомість – це завжди свідомість про щось... Далі працює ноеза ( акт сприйняття свідомості на трансцендентальному рівні) і ноема –те, на що спрямована наша інтенціональна діяльність. Це безпосередній акт сприйняття – бачимо лише фасад будинку, але це репрезентує нам будинок у цілому. Це відбувається на трансцендентальному рівні.
3. Герменевтика. Як здатність трактування екзегез. Шлейермахер конгеніальність, Гадамер – злиття двох горизонтів: горизонт питання та горизонт відповіді, має значення культурний контекст.
Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій.
Суспільні функції філософії:
Іноді філософія претендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимізм Гегеля: “Сова Мінерви вилітає в сутінки” – Мінерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) – символ мудрості – приходить тоді, коли день уже минув, події здійснились, - це націлює філософію на пасивну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось.
Маркс же замислив свою філософію як теорію революційного перетворення світу: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити.(11 теза про Фейербаха). Насправді ж філософія не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб єктом філософії є не маси, не політ. партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії.
Тема 2.
Філософія Стародавнього світу
План
Кожному народу, його культурі притаманний свій особливий спосіб сприйняття світу і саме цим зумовлена відмінність однієї національної філософії від іншої. Наприклад українська філософія та німецька філософія.
Однак, уся європейська філософська думка у своїй основі має спільні корені – це давньогрецька філософія. Й том у вона, у цілому, суттєво відрізняється від східної парадигми мислення, від індійсько та китайської філософії.
Відмінності:
1 – нечітке розмежування між міфологією та філософією, релігією та філософією. Індійська філософія починається з міфології, поступово переплітаючись із релігійними течіями. У Китаї ж , напр., даосизм та конфуціанство, виникнувши як філософські системи, трансформуються у релігійні течії.
Європейська ж філософія, будучи тісно пов’язаною з релігією, навіть у середні віки не розчиняється в ній. А Давньогрецька філософія була відокремлена від міфології. Що до науки, якщо європейська філософська традиція тісно пов’язана із наукою, то Сход ніколи не знав теоретичної науки.
2 – домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, тоді як європейська філософія звертається до цієї проблематики лише на окремих етапах свого розвитку, але домінує – онтологія та гносеологія.
3 – відмінність суб’єктів філософування. Греція та Рим – це особа(мислитель), яка посідає значне місце у суспільстві, тоді як для Індії та Китаю – особа значення не має.
Тому характерна риса східної філософії – це наявність шкіл, тоді як Європа апелює до поглядів значних особистостей і мислителів. Школи подекуди існують, але вони займаються не просто коментуванням поглядів учителів, а розвивають їх, змінюючи певні ідеї.
Отже, західний тип мислення можна назвати, по-перше, - парадигмальним, спрямованим у русло певної ідеї чи методу мислення, який ї визначає розвиток філософії та науки на певний період; по-друге – екстравертним – націленим на оволодіння зовнішнім світом. Звідси і виникає зв’язок: філософія-наука-техніка. Саме техніка й є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на освоєння світу.
Східна культура – інтровертна, спрямована на оволодіння внутрішнім світом. Тому вона насичена медитаціями, практиками моральног самовдосконалення тощо.
Чим зумовлена така специфіка? – Соціально-економічним ладом.
Про це говорять К.Маркс та М.Вебер.
1 – слабкий розвиток товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусові громадські роботи.
2 – особлива роль бюрократії (міста були адміністративно-бюрокр., а не торгово-економ. як у Греції). Такі риси азіатської деспотії притаманні й царській Росії, а пізніше СРСР.
Звідси – консерватизм суспільного розвитку, коли одні й ті ж соціальні структури існують протягом століть, коли ігнорується потреба у розвитку особистостейта її ролі у суспільному житті. Такими ж незмінними залишаються і філософські системи( лише коментарі), і розвиток природознавства – здобутки у медицині та техніці без теоретичної науки мало на що здатні.
Єдність двох типів філософування:
дослідників дивує духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у зах. та східн. філософіях та релігійних течіях. Дивина полягає у тому, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували.
Карл Ясперс(1888-1969), досліджуючи цю єдність дійшов висновку, що період між 800 і 200 р.до н.е. є “вісьовим часом історії”, часом, який повертає хід історії людства.. Себто у цей час у різних кутках Землі, у розвинених цивілізаціях відбувається процес осмислення людиною самої себе та навколишнього світу, що дає їй можливість поставити перед собою вищі цілі. Це тяжіння до раціонального пояснення світоглядних проблем, а керуючись розумом, людина здатна змінювати традиційний світогляд, ставлячи власні питання.
Існує сфера філософського знання, де істина не пов’язана із науково-технічним поступом. Це – сфера моралі. Морально-етичні концепції, які є основою східної культури, сьогодні, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві, так засновані вони на реальному житті давніх людей.
Давньоіндійське суспільство виникло у ІІ тис. до н.е. і було кастовим (брахмани, кшатрії, вайшії та шудри). Основа світогляду – міфологія (брахманізм), що викладена у Ведах, які освячують кастовий поділ.
У І тис. до н.е. домінуюче становище займають кшатрії, і це зумовлює ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, і як результат – виникають такі течії як джайнізм та буддизм.
Зміна соціальних відносин – це формування основних шкіл індійської філософії. Їх два типи: ортодоксальні, класичні (даршан) - веданта, міманса, вайшешика, санкхья, ньяя, йога, які визнають безумовний авторитет Вед та неортодоксальні (настіка) – буддизм, джайнізм, які запозичуючи з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.
Ведична література – це тексти, переважно релігійного змісту, які складалися протягом приблизно 9-ти ст.(1500-600р. до.н.е.). Традиційно ведична література розділяється на декілька груп текстів:
а) – Веди (буквально: відання – звідси й назва всього періоду) – їх три:
У деяких гімнах Рігведи є перші проблески сумніву стосовно необхідності жертви, в силі богів та їх існування. Напр.: “Хто такий Індра?” “Про нього говорять, що він не існує? Хто його бачив? Кому ми приносимо жертву?” “Що це було за дерево, що це був за стовбур, з якого витесали небо і землю?”
Важливим є гімн про першоістоту Пурушу, яку боги принесли у жертву і з частин якої виникають земля, небо, Сонце, Місяць, рослини, тварини, люди, соціальні прошарки та самі гімни. Пуруша – це космічний гігант який є “усім – минулим і майбутнім”. Пізніше (післяведичний період) образ пуруші втрачає антропоморфні риси і стає абстрактним символом первинних субстанцій.
І лише в одному з пізніших гімнів на питання “Кому приносити жертву?” звучить відповідь: Праджапаті – символ первинної сили творіння.
Брахмани – більш пізні ведичні тексти, в них йдеться про походження та виникнення світу. Це і старі положення про воду як першосубстанцію, на основі якої виникають окремі стихії, боги та світ у цілому.
У брахманах зустрічаються також положення про різні форми дихання (прана) як первинні прояви буття. це уявлення про дихання як один з основних проявів життя перенесений на абстрактний рівень.
б) – Брахманський період індуїзму – Упанішади (буквально: “сидіти біля” вчителя, щоби слухати його викладення змісту даних текстів) – завершують ведичну літературу. Упанішад біля 300 (виникли біля VIIІ - VІ ст до н.е.). Упанішади не дають цілісної системи уявлень про світ – це лише різні погляди.
Наприклад: “Людина – істота роздумів. Над чим вона міркує у цьому житті, тим вона і стає у наступному” (Упанішади.Кн.1. – с.162).
Головне місце в них займає нове тлумачення явищ світу, згідно якому в якості першооснови буття виступає універсальний абстрактний принцип – безособова істота (брахма), яка ототожнюється з духовною істотою кожного індивіда (атман).
Констатація ідентичності різних форм буття – атмана з брахманом – вияснення тотожності буття кожного індивіда з універсальною сутністю оточуючого світу є ядром вчення упанішад. Це звільнення від певної парадигми, яка, втративши свою плодотворність, перетворюється в ланцюги духовної свободи. Упанішади так констатують цей стан: “Розривається вузол серця, вирішуються усі сумніви, і її справи розсіюються”(Т.1., с.387).
Центральна ідея Упанішад полягає у проголошенні тотожності цієї духовної сутності в людині і природі. “Тат твам асі” – “Ти – одне з тим”.
Матеріальний світ – його процеси постійно змінні, кінцеві й тому мають неістинний характер. Вони є лише проявом духовного абсолюта й розрізняються тільки за формою та іменем. Чакра (колесо, що вічно рухається) є символом цикл14 -ічності буття реальної дійсності, яка врешті-решт знищується, розчиняється в Брахмані-атмані.
Тут Брахман слугує об’єктивним аспектом кінцевої реальності (бог, усепроникний дух), атман – суб ‘єктивний її аспект (душа). Починаючи з Упанішад, Брахман і атман стають центральними поняттями всієї індійської філософії, особливо веданти.
Концепція дхарми.
Принцип закономірності світу висловлено в концепції дхарми, яка на відміну від ведичної концепції ріти – універсального космічного світопорядку, набуває більш суб’єктивного, морально-етичного забарвлення.
Дхарма є аналогом поняття “раціо” в європейській філософії. Слово “дхарма” (dharma) має корінь “dhr”, що означає “тримати”, “утримувати” (Міф. слів – с.201). Уже в більш пізніх ведичних творах – Упанішадах – значення цього поняття розширюється.
У “Бхагавад-Гіті” термін “дхарма” набуває не лише морального змісту, але й явно релігійної спрямованості. Воно ідентичне поняттям: віра, праведність, релігія та релігійні принципи. Але зберігаються і смисли “дхарми”, визначені в Упанішадах : закон, моральний обов’язок, кастові обов’язки: «Собственный долг, даже самый скромный, лучше хорошо исполненного чужого долга. Лучше умереть, исполняя свою собств. дхарму (свадхармо), чужая дхарма полна опасности»
Аналіз психічних та душевних явищ займає значиме місце в Упанішадах. У них визнається складна структура людської психіки та її компоненти: свідомість, воля, пам ять, дихання, почуття та ін) та їх співвідношення та взаємодія. Мислителі описують також різні стани свідомості: бодрствування, легкий сон, глибокий сон, чиста свідомість.
Центральне питання Упанішад – розрізнення знання: нище та вище.
Низьке знання: це знання емпіричної дійсності, яке вважається фрагментарним і тому неістинним. І тому в них немає обговорення суто логічних проблем та мудреці володіли такими прийомами як аналогія, цілеспрямований експеримент, розкладання явища на протилежні елементи.
Високе знання: це знання духовного абсолюту, яке розглядається як сприйняття буття в його цілісності і головним засобом його набуття є містична інтуїція – йогічна практика. Саме таке знання дає владу над світом.
Етика Упанішад.
Це проповідь пасивно-споглядального ставлення до світу: вищим щастям є позбавлення душі від мирських спокус. Та є й заклики до активної участі у житті.
Проводиться різниця між матеріальними та духовними цінностями, між благом як станом спокою та низькими перегонами за чуттєвими насолодами.
Концепція самсари та карми – вперше відіграє значну роль в Упанішадах.Тут поряд з релігійно-ідеалістичним змістом є й раціональні моменти: спроба встановити причинно-наслідковий зв’язок у шерезі людських вчинків, залежність діяльності від свідомості та волі, від суспільного статусу людини. Поведінка людини визначається моральним законом дхарми, який вимагає виконувати обов’язки, встановлені для кожної варни.
Концепція сансари (коловорот життя) – одна з головних тез упанішад та карми(закон воздаяння). Людське життя це нескінченний шерег перероджень – це спроба інтерпретації циклічних природних явищ. Закон карми вимагає постійної включеності у коловорот перероджень, детермінуючи майбутнє народження, яке є результатом усіх діянь минулих життів. Це спроба пояснення соціальної нерівності, як наслідку етичного результату діяльності індивідів.
І щоби пізнати Брахмана Атман має починати з самопізнання, самовдосконалення, що є вищою формою знання, джерелом щастя.
Отже, ведична література дає можливість простежити як увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку та мислення. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії – брахманізм та індуїзм.
Упанішади відіграли значну роль в історії індійської філософії: від давнини до наших днів. У них були проголошені головні світоглядні ідеї та концепції, які отримали більш детальний розвиток пізніше вони загальний фундамент.
Епічний період – поема “Махабхарата”, що складається з 18 кн, які розповідають про боротьбу за владу між двома родами – Пандавамі й Кауравамі, про філософські концепції (“Бхагавад-Гіта”, “Мокшадхарма”, “Анугіта”).
“Махабхарата” продовжує та розвиває погляди, що панували в Упанішадах: погляди на Брахман-атман чи пурушу як духовний абсолют та його осягнення як засіб спасіння та позбавлення від ланцюгів карми та самсари. Та якщо в Упанішадах це були розрізнені погляди, то в “М” – це вже вільні філософські концепції, які дають єдине тлумачення основних світоглядних проблем з фіксованим понятійним апаратом. Це, перш за все, вчення сакхья, тісно пов язане з йогою. (згадки були ще в Упанішадах). Головні положення про: пракриті чи прадхану (матерія, природа) як джерело усього наявного буття – людської психіки й свідомості також та пурушу – чистий дух, Брахман, атман, які незалежні від матерії.
Ототожнення індивідуального атману з вищим Атманом є кінцевою релігійною цінністю, ідеалом релігійного “звільнення” (мокша). Реалізація ідеалу мокші – це переструктурування індивідуальної свідомості чи психокосм. У такому стані адепт осягає “істинне знання”, пізнаючи себе в якості вищого атману за допомогою “правильного опису” речей, послідовно підносячи їх до абстракції семи референтів: субстанція, якість, дія, загальне, окреме, внутрішня присутність і відсутність. Це метапсихологія.
Реалізація ідеалу мокші як процес стадіальної зміни станів свідомості передбачала включення в систему елементу індивідуального духовного діяння. Це був не лише процес виконання ритуалів, а й являв собою практику ментальної якості, а саме практику йоги як специфічно орієнтовану сукупність прийомів саморегуляції свідомості.
Неортодоксальні, некласичні філософські школи.
Буддизм – це світова релігія зі значними філософськими вкрапленнями. Основою буддійського віровчення є його анімістична концепція – вчення про бога й душу. Та тут є деякі суперечності –Будда – не Бог, він не творив світ і не керує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали.
Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою – нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви – святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є загальна схема буддійського анімізму.
Вчення про Бога є недосконалим, так як Бог розуміється як безмежне буття, найвище начало, з якого все виходить і в яке все повертається. Цим зумовлено твердження про “велике мовчання Будди”, що дало привід навіть оголосити буддизм “атеїстичною релігією”.
Недосконалість вчення про Бога компенсується тим, що усі аспекти буддійського віровчення звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню. Буддизм уточнив концепцію душі, запозичену в брахманізмі. Душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала дхарму, карму, джамму (це синоніми терміну “закон”, правила високоморального життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпанованої композиції дхарм.
У процесі перевтілення Бог не має жодної ролі. Все відбувається за законами карми.
Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану – заспокоєння, стан, за якого віруючий звільняється від відчуттів. уявлень, свідомості, пристрастей, страждань. Так розривається ланцюг перетворень, зникає життя, настає небуття.
Феномен нірвани.
В чому ж полягає стан Нірвани?
Стан Нірвани виходить за межі земних радощів і страждань. Це відчуття позбавлення від безнадійної тяжкої хвороби, рабства, перебування у тюрьмі. Пояснення стану Нірвани недосконалій людині можна порівняти з поясненням глухому – що таке музика.
Роль особистості. Особа – це конкретна комбінація дхарм, себто певних якостей і можливостей. І від людини залежить як вони будуть реалізовані. Та людина скута надприродною Надособою – Божественним буттям, Бог народжує з себе світ і знову вбирає його в себе. Людина при цьому – ніщо. Перевтілюється Божественне, та це не принижує людини, оскільки вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини у тому, що вона не знає цього.
Ця концепція відмінна від християнської, згідно з якою, душа – творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог створив її подібною до себе. Спасіння її – не в розчиненні в богові, а в приєднанні до нього.
У буддизмі чітко визначена мета людського існування: самовдосконаленням домогтися зупинення перевтілень, вирватися із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові церемонії.
Проблема особи зведена до проблеми удосконалення душі через перевтілення. Прогрес особистості полягає у тому, що одвічною сутністю є не душа, а потік психофізичного існування як поступове накопичення духовних заслуг через низку прогресивних існувань.
Душа як сума скандх (частин) душі (чуттєве буття, емоції, діяльність думки, переживання, вольові імпульси, діяльність душі у сфері моралі, свідомість людини) – смертна, оскільки смерть розриває зв язок між скандхами.
Душа безсмертна, так як продовжує існувати нова комбінація скандх, наслідуючи добро і зло з попередніх утворень.
Основа вчення про людину, обгрунтування доктрини про спасіння людини –це – “Чотири благородні істини”, виголошені Буддою у першій проповіді у Бенаресі.
Будда вважав, що немає сенсу відповідати на питання, які, з точки зору етики, невизначені й некорисні, так як для їх вирішення та відповідей немає достатніх можливостей; це такі питання, як: чи вічний світ? чи він не вічний? чи світ скінчений? чи він нескінченний? чи відрізняється душа від тіла? чи вона тотожна з тілом? чи безсмертний той, хто пізнав істину? чи він смертний? чи може той, хто пізнав істину бути смертним і безсмертним одночасно? чи буде він ні смертним, ні безсмертним?
Це так звані 10-ть питань, які вирішити неможливо, чи Саньюта Накая.
Будда сказав: “ Лише подібні до дітей намагаються узнати, чи світ вічний, чи ні, обмежений чи нескінченний; вони ж – якщо вони не браміни, стурбовані добробутом алтарів – говорять про природу Брахми, якого вони ніколи не бачили. Єдине, що має значення, це боротьба зі стражданням, пошук шляху, який веде до звільнення від страждання, перебування на шляху з вісьмома розгалуженнями. Все інше – розумове споглядання, гра розуму, розумова забава (тевіта сутта)».
Будда ж, замість того, щоби займатися розглядом метафізичних проблем, які недоступні пізнанню й абсолютно нічого не означають для морального удосконалення, завжди намагався просвіщати людей з важливих для них питань, які торкаються: страждань людини, їх походження, їх припинення, Шляхи, які ведуть до припинення страждань. Це Чотири Благородні Істини.
Поняття страждання – має не лише фізичний та психологічний смисл. Він має філософське значення: страждання – це схильність до циклу виникнення й руйнування (самсара); схильність до володіння і й утрати; схильність до непостійності.
1 – існує страждання – це життя, старість, хвороба, смерть. Страждання – це не стан, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, з ним пов язані: страх, неспокій, напруженість. Усі ці емоції мають соціальне походження.
2 – страждання має причину, це – жадоба буття. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину – жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише у нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров я, бо воно породжує страждання.
3 – оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття – зникають усі бажання. Та смерть – це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, а породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
1,2,3 істини – це суб єктивний стан людини, її переживання.
Отже, буддизм зводить у абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Власне життя, існування у будь-якій формі завжди є стражданням та злом. Цим буддизм відрізняється від інших релігій, які були до й існують після нього. В усіх релігіях чуттєвому світу протиставляється “світ небесний” він звеличується, утверджується як “істинне буття”. Отже, земне життя – це підготовка до “життя” у світі “небесному”, яке є винагородою за земні страждання.
Однак буддизм вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Він полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, вічного блаженства у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою – нірвани. Цей шлях сформульовано у “третій святій істині”.
4 істина це – спосіб спасіння – “Восьмискладовий шлях спасіння” – вісім настанов для віруючого у практичному житті:
2) праведні бажання – готовність жити відповідно до в. Будди, спрямованість до нірвани;
3) праведне слово – не брехати, не лжесвідчити, не грубіянити;
4) праведна поведінка – не шкодити, не вбивати;
5) праведний спосіб життя – працювати чесно, дотримуватися законів;
6) праведне устремління – послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках і діях;
7) праведне мислення – не відступати від засвоєних буддійських положень;
8) праведне самозаглиблення – відмова від усього земного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досягти глибокого медитативного трансу.
“Восьмискладовий шлях спасіння” фіксує елементарні норми моралі, без яких неможливе існування суспільства. Захист загальнолюдських норм моралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.
До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері, ігноруючи матеріальний бік людського життя. Він заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголошував загальне братерство людей, позбавлених права приватної власності. Він вірив, що людство рухатиметься до самовдосконалення, незалежно від віри у Бога.
Буддизм – це цілісна моральна система, але без догматичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм(тому нехтування культових проблем). Визнаються протилежні моральні підходи, напр., засуджуючи вбивство, навіть комахи, дозволяє споживання м яса.
Людина має жити й діяти у соціумі, але має й акцентувати увагу на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні та моралізуванні.
запахів, квітів – розбещує зір, пристрасть до м якого ложа, користолюбство.
Отже, новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінностей, скільки у практичних рекомендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість – надання особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопринесення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.
Китайський буддизм отримав назву чань-буддизм. Слово “чань” (японський варіант “дзен” походить від індійського “дхьяна” – зосередження, споглядання,медитація).
Засновником цього напрямку, який останні 30 років став предметом широкого інтересу у США та Зах. Європі, вважається індійський монах Бордхідхарма (528рр). Він заснував “езотеричну” (особливу), призначену лише для вузького кола посвячених школу буддизму.
Чань-буддизм певною мірою співзвучний даосизму. Їх поєднує розуміння головної цілі релігійного життя як внутрішнього злиття людини зі світом, формою реалізації якого є не-діяння. Так реалізується істинна природа людини.
Медитація ж мислиться як внутрішня зосередженість, занурення у світ власного “Я”. “Якщо ви не шукаєте Будду в самих собі, а шукаєте зовні, то це означає, що ви подібні до людей, які заблукали. Якщо всередині вашої природи ви звільнитесь від пристрастей, то відразу ж побачите власну природу, а це й є істинний Будда”- Хуан-Нень.
Отже, з точки зору чань-буддизма, просвітлення – це воз єднання з первинною і всеосяжною природою Будди, а для цього не треба довга сидяча медитація чи нескінченне повторення священних текстів. Чань-буддизм говорить: якщо Будда вже є всередині нас, тоді не треба спеціальних зусиль чи Будди в нас немає і тоді будь-які зусилля даремні. Тому основною формою знайдення Будди є недіяння.
Ще одна важлива особливість чань-буддизму полягає у тому, що його послідовники не розглядають у якості кінцевої цілі релігійного життя досягнення нірвани в тому сенсі, як це має на увазі Сіддхартха Гаутама та його послідовники – прихильники хінаяни (мала колісниця, вузький шлях спасіння). Для них спасіння настане лише для тих, хто цілком віддався релігії, служить їй, тобто лише для ченців. Для чань-буддиста це кінечна стадія релігійного життя, той ідеал, до якого він прямує.
Просвітлення – це шлях внутрішньої самозміни людини, у процесі якої відбувається перебудова не лише інтелектуальної цілі, але й усієї глибини її психічного й духовного “Я”. Просвітлення дає людині внутрішнє звільнення від влади обставин і пробуджує повноту творчої інтуїції. Свідомість просвітленої людини як би зливається з усім світом, починає працювати в його ритмі. Свідомий контроль поступається місцем несвідомій регуляції поведінки людини й необхідний результат досягається як би без зусиль, у ході здійснення людиною своєї внутрішньої сутності.
Чань-буддизм наприкінці 50-х років ХХ ст. охопив широкі кола інтелігенції та студенство Зах. Європи. Вони пов язували з чань-буддизмом надії на духовне оновлення, на отримання повноти буття, безпосередньої волі. Різноманітні течії хіппі вбачали в ньому ідейне виправдання морального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов язків. Добропорядні обивателі намагалися в цій модній течії знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск “безглуздого світу”, а також як альтернативу кризи європейської культури. І нарешті, свою роль відіграла реклама, яка подавала чань-буддизм як панацею від усіх хвороб сучасного світу.
3. Давньокитайська філософія.
Період VI-ІІІ ст. до н.е.(епоха “боротьби царств” – себто це сприятлива ситуація для реалізації особи й розквіту культури. Вона завершилася наприкінці ІІІст. до н.е.) вважається золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, коли були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.
Основна проблематика: соціально-пролітична та морально-етична – конфуціанство, моїзм, легізм (управління державою, відносини між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками та дітьми).
Даосизм же переймався більше ставленням людини до природи, виводив моральну поведінку із законів природи.
Конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.
Конфуціанство має специфічну духовну орієнтацію, себто має прагматичний соціально-моральний характер і відповідає еталону доброчесності, значимого для китайця V- Ivст до н.е.- жити заради життя, а не в ім я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань. Така спрямованість соціальної політики й адміністрації – підпорядкування релігійно-етичних норм, склалася в Китаї ще до Конфуція і, таким чином підготувала підгрунтя для “конфуціанства”.
Конфуцій (Кун Фуцзи) – 551-479р. до н.е.. Вчення Конфуція “Лунь-юй” (“Бесіди та судження”) продовжив його послідовник Мен-цзи, розглянувши питання про “справедливого господаря” таким чином, що народ має право змінити правителя (це поглиблення вчення Конфуція).
Це були часи смути і війн і суспільство потребувало морально-релігійної опори. Конфуцій, виступивши з критикою своєї епохи, високо оцінює минуле – Культ Неба і Культ Предків. На основі цього протиставлення та реанімації давніх культів, він створює власний ідеал удосконаленої людини – Цзюн-цзи.
Високоморальний Цзюн-цзи – це еталон для наслідування для пересічної людини, котра має знайти своє місце у світовій гармонії, а значить має постійно удосконалюватися. Мудрець чи “благородний муж” наділений двома гідностями: гуманністю і почуттям обов язку. Поняття “гуманність” (жень) включає в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Жень – це майже недосяжний ідеал, яким володіє сам Конфуцій та його улюблений учень, що рано помер.
Обов язок – це моральне зобов язання, яке гуманна людина накладає на себе сама й воно зумовлене вищим принципами та знанням, а не розрахунком.
Мудрецю Конфуцій протиставляє простолюдина, який позбавлений цих якостей і тому думає лишу про те, як би краще прилаштуватися й отримати користь. Перший – вимогливий до себе, другий – до інших; перший живе у згоді з людьми, але не йде за ними, другий – слідує за іншими, але не живе з ними у згоді.
Вчення про жень - це варіант нової моралі – посилення внутрішнього самоконтролю людини, яка покликана регулювати стосунки людей у державі, інтереси котрих стикаються.
Головна настанова – “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже”.
Цю моральну вимогу майже дослівно повторив Христос. А Кант у XVIIIст. підніс до рангу основної моральної вимоги. ЇЇ суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце.
Головну моральну вимогу Конфуцій обгрунтував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність.
Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (напр. в Ізраїлі) спиралися на божественні заповіді й повеління.
Ідеї Конфуція були спрямовані проти несправедливості, існуючої навколо. Та як часто буває, коли його вчення стало офіційною догмою, головною стала не суть, а зовнішня форма, що проявлялася у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. Поступово в середньовічному Китаї, згідно з соціально-чиновницькою ієрархією, склалися певні норми й стереотипи поведінки людей.
Правила поведінки чи конфуціанські норми були відображені у церемоніал-трактаті Лин-зи, який мав силу понад два тисячоліття. Себто, на будь-який момент людського життя (життя, смерть, влаштування на працю) існували строго фіксовані правила поведінки. Суть така – у світі хаосу й мішанини усі мають знати свої місця, права та обов язки, робити те, що їм належить.
Вчення про Сяо – це видозмінений культ предків. Сяо є основою гуманності, що притаманна кожній людині, а особливо людині, котра прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо – служити батькам за правилами обов язку Лі, поховати їх за правилами обов язку Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани – Лі, став загальною нормою життя у Китаї. Така позиція сприяла розквіту культу сім’ї та клану. Конфуцій говорив: “держава – це велика сім’я, а сім’я – це мала держава”.
Конфуціанство не можна назвати релігією у повному значенні цього слова, поскільки це і політика й адміністративні система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа китайського способу життя, квінтесенція китайської цивілізації. Саме дякуючи цьому, китайська держава проіснувала 2 тис. років у майже незмінному вигляді, набравши масу консервативної інерції. Як і будь-яка релігія, конфуціанство впливало на мислення, побут і спосіб життя китайців. Для того, щоби вийти зі середовища простолюдина, необхідно було підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній, оскільки без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті.
Та чи можна протягом усього життя керуватися цими офіційними догмами конфуціанства, які виключали зі сфери своїх інтересів усе, що було непідконтрольним розуму? Мабуть, що жити без почуттів неможливо.
Даосизм. Роль духовно-ідеологічної віддушини відігравав у Китаї даосизм – релігійний синкретизм, що сформувався паралельно з конфуціанством у др. пол І тис. до н.е). Його засновником є давньокитайський філософ Лао-цзи. Трактат “Дао де цзин”
Це філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.
Дао є центром доктрини, загальним Законом, Абсолютом, який вносить порядок в хаос речей, пануючи всюди необмежено в усьому. Дао має об’єктивний характер, його ніхто не створив, але все походить від нього.
Дао означає шлях досягнення законів природи, її закономірностей. У даоській космології Дао виступає як першопричина та джерело творіння. У цьому значенні Дао можна тлумачити як абсолютну категорію, яку описати неможливо, як одвічний вселенський принцип.
Про Дао говориться як про “початок та матерію десяти тисяч речей”, себто сутнісну основу буття. Прояви Дао спонтанні і здійснюються без зусиль. Породжуючи життя, Дао не володіє об’єктами творення. Воно саме втілення природнього процесу, який нічим не обмежений, але створює безперервний шерег заурядних, обмежених за своєю сутністю речей. Часто Дао порівнюють з водою. Вода ніжна та текуча, але містить у собі потенційну силу, яка крапля за краплею руйнує каміння. Слідувати Дао, означає природно і без супротиву віддаватися потоку річки життя.
Дао не є буття чи небуття. Воно універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. Дао – це не божество, а дещо близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно невидиме, недосяжне для органів чуттів, постійне і невичерпне, безіменне і безформне, але дає початок, ім’я і форму всьому на світі. З нього все починається і ним все закінчується. Виявляється Дао через свою еманацію – через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує. Зміст, мета і щастя життя полягає у пізнанні Дао, злитті з ним. Та Дао не є чимось підвладним інтелектуальному осмисленню. Людина здатна усвідомити лише смисл, який не можливо вербалізувати.
Говорити можна лише про де. Це поняття демонструє Дао в дії, проявляє його потенційну енергію в об’єктах творіння. Якщо людина слідує Дао, себто діє природньо, її наповнює енергія – де. Та це сила, яка не спричиняє насильницьких дій – це суперечить самій суті вчення, це сила природня, яка повністю проявляє природній потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, сила течії якого представляє де.
Для даосизму важливим є необхідність зосереджуватися лише на моменті теперішнього часу. Світ такий, який він є, і якщо існує досконалість, вона навколо нас, а не в нашій уяві. Виходячи з цього, будь-яка спроба змінити світ є замахом на його досконалість, знайти ж її можна лише знаходячись у стані природного спокою. Повернення до досконалості – це рух від неприродності до природного.
Інь та Ян – це зразок наївної діалектики Теоретична основа цього вчення розглянута в “І-цзин” (Книга перемен). Інь - це темне, жіноче, ян – світле чоловіче начало. Вони втілюють два типи сил всесвіту, втілених у п яти елементах, які у свою чергу складають суть світу.
Про місце протилежностей у цьому світі – “коли всі дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного..”.
Це базова концепція даосизму: збалансований підхід до всіх явищ природи та корекція у випадку порушення природної рівноваги. Цю концепцію виражає символ великої межі – тайцзи.
Пізнання Дао по силам мислителям, які будучи “вільними від пристрастей, бачать чудесну таїну дао”, розкривають його сутність людям, щоби ті жили відповідно до його вимог. Це важливо і людям, і державі. Ті ж хто має пристрасть – бачить дао лише у його конечній формі.
Внаслідок пізнання Дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Усі порушення нормального існування речей у природі (посуха, повені тощо) є порушенням її гармонії. Несправедливість – порушення суспільної гармонії. Потрібна дія Дао, щоб усунути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу “недіяння”, пасивного життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.
Однак, даоси вважають не-діяння найбільшим діянням, завдяки якому можливо досягнути більшого, ніж діянням.
Себто, даосизм як філософська концепція, відображає всезагальний зв’язок явищ і предметів об єктивного світу, наближається до розуміння причинності.
За своєю соціальною базою воно спрямоване проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Лише з подоланням вченості народ буде щасливим – це відгуки ранньокласових патріархальних відносин, руйнування яких, на думку даосів, призвело до погіршення суспільства.
Подальший розвиток китайської філософії – це примноження різноманітностей , а не вихід на новий вищий рівень, що зумовлено консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком із наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.
Тема №3.
Філософія Стародавнього світу
План.
3. Антична натурфілософія: Фалес, Анаксимен, Анаксимандр (Мілетська
школа).
4.Піфагор. Геракліт.
5. Атомістичне вчення Демокріта.
1.Особливості античної (давньогрецької) філософії. Основні періоди
Грецька антична філософія сформувалася в VII – VI ст до н.е.. Своїм характером і спрямованістю змісту, особливо методом філософування, вона відрізнялась від давніх східних філософських систем і є, власне, першою в історії спробою раціонального осягнення оточуючого світу.
На сході також існували зачатки знань про природу, але без теоретичного та логічного їх обгрунтування. Давні ж греки уже в космологічних та фізичних побудовах 5ст. до н.е., проявляють дивну схильність до обгрунтування – алгебра й геометрія це вже не тези, як у єгиптян, а теореми, що доводяться.
Особливість античної філософії полягає в тому, що всередині нерозчленованої єдності начатків філософських понять і понять наукових, погляди, які стосуються природи, відіграють вирішальну роль: перші грецькі філософи були натурфілософами, себто вони через наукові уявлення про світ визначали постановку та вирішення питань філософських.
Так як при розробці гіпотези думка йде від дії до її причини, а одна й та ж дія може бути викликана різними причинами, то в умовах неможливості проведення експерименту різні мислителі висувають різні гіпотези про одні й ті ж явища природи. Така багатоманітність гіпотез продукувала й багатоманітність типів філософського пояснення світу. Наприклад, після того, як у 5 ст. до н.е. елейці обгрунтували думку про вічність істинно сущого буття, яке не може ні виникати, ні зникати, з’явилися космогонічні й фізичні гіпотези Емпедокла, Анаксагора, атомістів Левкіпа та Демокріта, в яких по-різному пояснювалося походження світів, і в яких висувалися різні здогадки про природу і властивості матеріальних часточок, які створюють усі речі.
Особливий вплив на давньогрецьку філософію мала полісна демократія, яка підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб’єкта філософського мислення.
Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формування основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, - проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати у тісному зв’язку з ним.
Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального і одиничного, полісу й громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.
Різноманітність типів філософських вчень, які виникли у Давній Греції, зробила античну філософію школою філософського мислення для усіх наступних часів.
2. Основні етапи розвитку грецької класики:
1. Рання (натурфілософія – Геракліт, Парменід, Демокріт) – VI-Vст до н.е.. Смислом натурфілософії є фюсис – античний логос. Це “суще як самосуще”, оскільки воно ні від кого не залежить. Це розумна природа, всередині якої є логос, який і треба слухати. Це розгортання і природи, і суспільства. Себто, вогонь Геракліта – розумний. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.
Намічається певна рівновага інтересу до загального й одиничного. Якщо софісти заперечують загальне, то Платон та Аристотель відновлюють його права.
Сутність знаходиться за межами чуттєвого світу. До неї можна перейти одним поворотом думки – людської свідомості, яка трансцендентна, яка знає буття, сутність, а це означає, що я можу довести все що завгодно.
Софісти: Протагор, Горгій, Гіпій (про них говорить Платон) – це перші соціологи, етнографи, які багато дали для розвитку науки й філософії.
Протагор: “Человек есть мера всех вещей, существующих не существуя, и не существующих существуя»
Горгий: «Ничто не существует, а если существует, то не вполне познаваемо, а если познаваемо, то не вполне выразимо”.
Тобто, мова йде про те, що суще чи одиничне не зовсім повно виражає сутність. Та у той же час, софісти полюбляли сперечатися, й могли довести що завгодно. Це говорить про їхню теоретичну безпринципність.
3. Висока класика – це єдність натурфілософії та свідомості. Це Платон і Арістотель, для яких людська свідомість є об’єктивною реальністю, набутком Космосу. Але, з іншого боку, Космос для них існує як породжуюче лоно, - це ідея.
4.Пізня класика. Неоплатоніки – це явище римської імперії, платонізм, якій вібрав в себе Арістотеля, християнство. Засновник – Плотін, Прокл, Ямвліх. Вони розгорнули систему еманації Єдиного, в результаті якої виникає наш світ. Себто, це можливість сходження нашої душі. Філософія – це стан душі. Коли “бог тримає свою длань над тобою” – Я.Беме. Це містичне, сакральне вчення, це відкритість душі Богу.
Єдиний * Нус * Світова душа* втілюється в Космос і реалізується в нашому чуттєвому світі.
ІІІст до н.е.- Vст. н.е. – це епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя – занепад держав-полісів,а у філософії цього часу відбувається замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.
Натурфілософія – система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.
Це перша історична форма філософії, коли ще не існує протиставлення людини світу. Якщо Індія та Китай починають свої шукання з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, а Києво-Руська філософська думка – з проблеми людини, то Греція, яка була торгово-ремісничою державою, починає зі знання про світ, об’єднуючи, тим самим, філософію та науку.
Основні проблеми натурфілософів:
- пошук основи(субстанції) світу, її співвідношення з конкретними речами (співвідн. одиничного та загального, єдиного та множинного).
- як пояснити зникнення та виникнення речей, якщо субстанція незнищувана:
Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обгрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити чи відкинути фундаторам науки Нового часу. Це, перш за все, логічна аргументація, якої не знала східна філософія, що перебувала у лоні міфології.
Фалес з Мілету (640-562 до н.е.) цікавився астрономією, геометрією й арифметикою. Традиція віщує, що Фалес передбачив затемнення Сонця, яке сталося у травні 585 до н.е. До цих пір відома так звана формула Фалеса: “Усі кути над гіпотенузою (у випадку вписаного в коло трикутника, гіпотенуза якого проходить через центр коло) є прямими”.
Різносторонні інтереси Фалеса мали певний вплив на розвиток його філософського мислення. Так, геометрія у той час була настільки розвинутою наукою, що була певною основою наукової абстракції. Саме це і вплинуло на погляди Фалеса, спрямовані на осягнення сутності світу.
Основою всього сущого Фалес вважав воду. Всі речі – це перетворення води. У праоснові Фалеса, в “нескінченній воді”, міститься і потенція подальшого розвитку. Все інше виникає шляхом “згущення” чи “розрідження” цього первісня. В цьому розумінні розвитку можна побачити певний потяг до діалектичної інтерпретації дійсності. Це – наївний матеріалізм.
Це твердження, за своєю суттю, на той час було революційним: воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Модель Фалеса пояснює як одиничне виводиться через загальне.
Себто, різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Його думка рухалася від загального – правил, формул, принципів – до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) – це заклало одну з основних засад європейської науки.
А, наприклад, у Вавілоні мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками.
Традицію Фалеса продовжили: Анаксимандр (основа світу – апейрон- безкінечне) і Анаксімен – повітря.
Анаксимандр (611-546 до н.е.) Був учнем Фалеса й також вивчав природу. Як і Фалес, він ставив питання про початок світу, стверджуючи, що “первіснем і основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як будь-що інше. Він учив, що частини змінюються, ціле ж залишається незмінним”.
Якщо Фалес відносить усю матеріальну різноманітність світу до води, то Анаксимандр відходить від матеріальної визначеності. Його апейрон – дещо безмежне, невизначене. Він першим проголошує безмежне началом і основним елементом сущого, вперше вводячи ім’я “начало”.
Анаксимен - згущення й розрідження розуміються тут як головні, взаємно протилежні процеси, які приймають участь в утворенні різних станів матерії.
Анаксимен вперше вводить поняття взаємного відношення праматерії й руху. Повітря як праматерія, згідно до його поглядів, “постійно коливається, бо якби не рухалось, то не змінювалось би настільки, наскільки воно змінюється”.
Анаксимен є останнім представником натурфілософії мілетської школи, яка намагалась матеріалістично пояснити світ, його окремі явища, його загальний принцип чи основу.
4. Піфагор. Геракліт.
Піфагореїзм – напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор (580-500) та його послідовники вбачали основу світу в числах , в кількісних пропорціях. У всьому – в русі планет, архітектурі, звучанні струни – вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа воно мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального(числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.
Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження сущого), зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Ідея квантифікації переходить від піфагорейців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.
Геракліт (544-483) вважав, що первіснем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос не створений ніким із богів і ніким із людей, він зажди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає.
Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. “Війну”, себто боротьбу, він проголошує батьком і матір ю всього. “Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу”. Йому належить ідея логосу – космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі. Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності.
5. Атомістичне вчення Левкіпа - Демокріта.
1. Левкіп (біля 500-440) – може з Мілету, може з Абдер. Був учнем Парменіда чи Ксенофана, а також Зенона. Йому приписують дві книги: “Великий діакосмос” та “Про розум”. Він був учителем Демокріта, а можливо і Протагора.
Левкіп висунув основні принципи атомістичної філософії: “існують нескінченні, посійно рухомі елементи – атоми, які мають нескінченну множину форм, так як в речах є постійне виникнення та зміна”. “Суще не більше ніж не-суще і вони є рівною причиною виникнення речей. Атоми – це суще, що рухається в пустоті. Отже, атоми мають величину, форму, порядок і положення.
Атоми є причиною речей, які виникають та гинуть, дякуючи з єднанню та роз єднанню атомів. Тут Левкіп поєднує незмінне суще елеатів з постійною змінністю Геракліта.
Отже, Левкіп першим допускає існування пустоти (не-сущого), що робить можливим рух атомів (що було проблемою для минулої філософії).
2. Демокріт: атомістична картина світу.
Творча спадщина Демокріта загинула. Залишилися лише фрагменті, які цитують давні автори, полемізуючи з ним, що іноді спотворює оригінальну думку автора. Його головні твори: “Большой мирострой» (Megas diakosmos), “Малый мирострой» та 9-ть книг “Причин”.
Атомістична теорія Левкіпа-Демокріта була закономірним результатом розвитку філософської думки, що їм передувала. В їх системі можна віднайти фрагменти основних матеріалістичних систем Давньої Греції й Давнього Сходу: принцип збереження буття, принцип тяжіння подібного до подібного, саме розуміння фізичного світу, який виник із поєднання первнів, зачатки етичного вчення. Однак, це не були готові ідеї, це було вчення, яке виникло як відповідь на питання, поставлені елейцями (Парменід, Зенон), як вирішенн протиріччя між реальністю, що сприймається чуттєво та умосяжною реальністю, що яскраво виражено в “апоріях” Зенона.
Метод Зенона – “доведення від зворотного” . Напр. , він приймає тезу іншого, що: можна мислити рух чи мислити простір як пустоту.Треба розуміти, що він не заперечує існування руху чи пустоти, а заперечує лише можливість їх мислити, поскільки при цьому ми впадає у протиріччя.
Аргумент “Стріла, що летить” – Припущення – стріла летить, себто рухається у просторі. Але про неї, у той же час, необхідно стверджувати. що вона у кожну мить польоту займає простір, що рівний її власній довжині, себто перебуває у межах цієї частини простору, а це “означає”, що вона у ньому нерухома. Отже, виходить, що стріла і рухається, і не рухається.
1. Всесвіт, на думку Демокріта, - матерія, що рухається і складається з атомів (буття) та пустоти (не-буття), яка є такою ж реальністю як і буття. Атоми рухаються вічно, а, з’єднуючись, створюють усі речі, тоді як їх роз єднання призводить до руйнування та смерті речей.
2. Категорія не-буття – пустоти мала глибоке філософське значення. Вона дала можливість пояснити виникнення та зміну речей. У Демокріта буття та не-буття співіснують поряд, але роздільно. Якщо атоми – носії множинності, то пустота – втілення єдності (метафізичність) та просторової нескінченності, де постійно кількісно з’єднуються та роз’єднуються “цеглинки” буття.
3. Перетворення - це якісний план буття. Цілі світи перетворюються в інші. Перетворюються й окремі речі, так як вічні атоми не можуть зникати без слідно, вони дають початок новим речам.
Перетворення відбувається у результаті руйнування старого цілого, роз єднання атомів, які потім знову складають нове ціле. Атоми (атомос – неділимий) – неподільні, вони не мають фізичних частин, але в тілах вони існують так, що між ними залишається мінімальна кількість пустоти, від якої і залежить консистенція тіл.
4. Поняття “межа” – кожен атом скінченний, обмежений певною поверхнею і має незмінну геометричну форму, тоді як пустота – як “нескінченне”, нічим не обмежена і не має форми. Чуттєво атоми не сприймаються (не мають запаху, кольору, смаку) – вони як пилинки, що літають у повітрі й стають видимими лише у промінні сонця. Та атоми є менші за них і тому їх існування може віднайти лише розум.
5. Відмінність атомів.
а) порядок і положення. Порядком і положенням (поворотом) можуть відрізнятися складні тіла чи групи атомів в одному тілі. Такі групи атомів можуть бути розташовані вверх , вниз, а також у різному порядку (як букви НА, АН), що й змінює тіло, робить його іншим. І хоча Демокріт не міг передбачити законів сучасної біохімії, але саме з цієї науки ми знаємо, що, дійсно, несхожість двох однакових за складом органічних речовин, напр. двох полісахаридів, залежить від порядку, в якому розташовані їх молекули.. Величезне багатоманіття білкових речовин залежить від порядку розташування в їх молекулах амінокислот, причому можливих комбінацій практично нескінченне.
Фундаментальні частки матерії, існування яких передбачав Демокріт, до деякої міри, поєднували у собі властивості атому, мікрочастки, хімічного елементу та деяких більш складних елементів.
б) величина. За нею атоми також відрізнялися, так як Демокріт визнавав відносну вагу атомів, які в залежності від розмірів бувають легші чи важчі. Найлегшими є найменші та гладенькі кулеподібні атоми вогню, з яких складається повітря, а також душа людини.
Душа – найменші атоми вогню. Вона рухає й оживляє людину, лише будучи у зв’язку з її тілом та тому, що тіло здатне утримувати ці рухомі атоми в порах організму, де вони чергуються з іншими атомами тіла. Особливо атоми душі концентруються в пустотах мозку, і тому саме в ньому є центр розуму (може у серці як ще одному центрі розуму, чи погляд Д. змінювався). Нерозумна ж частина душі розсіяна по всьому організмі. Джерелом поповнення атомів душі є вогненні атоми повітря. Людина живе, поки вона дихає, що й забезпечує їй рівновагу у кількості вогненних атомів. Душі гинуть разом із тілом.
Отже, окремої безсмертної душі (поза тілом)не існує – це розрив з тогочасною міфологією.
6. Амери чи “математичний атомізм” Демокріта. Д. вважав, що атоми мають різний розмір та форму фігури (вигнуті, подібні до крючка і т.д.), що покращувало зчеплення. Він вважав, що атоми неділимі фізично, але, мислячи, в них можна виділити частини, тоді як ділити до нескінченності, навіть мисленно, неможливо, – точки, які, звичайно, не мають ваги, але вони також є протяжними. Це не нульова, а мінімальна величина, далі неділима, мислима частина атома – “амера” (без частин). Амер – 7: верх, низ ліве, праве, переднє, заднє, середина.
Напр. теорема про об’єм конуса. Конус складається з тонких кіл (площин), які чуттєво не сприймаються, вони паралельні основі. Об’єм конуса рівний 1 \3 об’єму циліндра з такою ж основою і рівною висотою. Таким же чином він визначив ї об’єм піраміди. Пізніше це обгрунтував Архімед.
Отже, первинний рух атомів – це природний рух, їм притаманний, він не потребує дії зовні. Лише далі атоми з’єднуються у складні тіла у результаті ударів, зіткнення та сили тяжіння подібного до подібного.
Вихор виникає постійно, тому що відбувається хаотичний рух атомів у просторі. З вихорів виникають нескінченні світи, які народжуються і гинуть, але Всесвіт нескінченний і безначальний.. Він не має творця, в ньому немає цілі, усе відбувається за законом необхідності. Множина світів існує у просторі одночасно: вони різні і подібні, знаходяться на різній відстані та на різних стадіях розвитку. Кожен з них народжується, розвивається, гине. Їх зіткнення може викликати космічну катастрофу (вважається, що йдеться про промені, які можуть мати негативні наслідки). Отже, ідея нескінченних світів Всесвіту належить не Дж.Бруно (16ст.), а Демокріту.
Соціальна філософія, теорія відчуття, питання психології – усе це насичено пошуком причинного пояснення. Часто це зроблено за аналогією та пояснює явища природними причинами, тому так багато блискучих здогадок.
Християнські письменники вважали його філософію “шкідливою”, “небезпечною”, та як вона заперечувала існування Божого промислу., що робило творцем світу випадковість. В дійсності ж Демокріт вважав будь-які випадкові події лише суб’єктивною ілюзією, породженою незнанням істинних причин події. Знання ж перетворює будь-яку випадковість у необхідність.
Та він не був фаталістом наперед визначено долі (Мойри), він шукав для кожного явища специфічну причину, а кожна людина має свою власну свободу волю.
3.Вчення про пізнання. Людина для Демокріта – це не лише біологічна істота з тіла та душі (психіки та свідомості). Людина – це мікрокосм, “те, що ми знаємо” ззовні, з її вигляду, але треба пояснити те, що в ній неясно – її матеріальна сутність та питання про пізнання людиною світу.
Д. визнає різницю та протилежність чуттєвого та розумного мислення. В його вченні про пізнання була немала доля скептицизму, що й веде до засновника скептицизму Пірона та С.Емпірика, який часто цитує Демокрита.
Та у Демокріта це був пропедевтичний скептицизм, який вів до поглибленого пізнання, служить постановці питання, яке має бути вирішеним. він не відриває реальне від мислимого, він не констатує протиріччя, він шукає вирішення цього протиріччя, вбачаючи у цьому сенс життя філософа
Процес пізнання складається як із відчуттів, так із розумного пізнання. Особливо він цінує розум, яким можна дійти до осягнення атомів та пустоти.
Демокрит логічно спростовує тезу про те, що все є істинним. Якщо хтось вважає, що не все істинно, то і ця теза буде істинною, а отже положення про те, що все істинно – хибна. Так і тезу про те, що все хибне, якщо все хибне, то хибне і те, що все хибне.
Чуттєве пізнання – “темне”, затемнене оманою відчуттів, індивідуальними особливостями суб’єкта, що пізнає; розумне пізнання – теоретичне мислення – “світле”, глибоко проникає у суть речей, здатне відкривати існування атомів і пустоти. Чуття і розум – мають тілесний характер, у цьому їх тотожність. Протилежні вони в в їх ролі та значенні для пізнання. Це два рівні пізнання, які доповнюють одне одного. Істина знаходиться “у глибині”, “на дні глибокого колодязя”, тому шлях до істини такий складний
Вчення Демокріта про співвідношення розуму і відчуттів у процесі пізнання є великим відкриттям античної філософії. Це співвідношення розумілося як єдність протилежностей. Література:
Тема 4.
Філософія Стародавнього світу.
Сократ представник середньої класики, який здійснив антропологічний поворот, наповнивши античність новим подихом – свідомістю одиничної людини. Його інтерес це свідомість. Проблема співвідношення життя одиничного з Благом (своєю сутністю). Відкрити себе – це зусилля, це зміна суспільства. Піднятися думкою до всезагального – це план за яким можна жити.
Це дало поштовх до виникнення європейського раціоналізму. Але не кожен може піднятися до загального – необхідно навчити свідомість мислити.
Істина – це моя думка про суще: - міркування про всезагальне; - шліфовка моєї свідомості, щоби вона оперувала поняттями, а не гадками(мнение).
Послідовники Сократа – сократики: мегарська школа, киренаїки, кініки.
Вони не змогли утримати напругу думки Сократа.
Мегарська шк. (Евклід) – визнають існування всезагального, але воно відірване від чуттєвого світу, себто пізнання неможливе, його зв язок зі світом розірваний.
Киренаїки – їх цікавить принцип життя. Аристіп – людина має жити для свого задоволення. Якщо моя свідомість може пізнавати, то вона божественна і їй можна довіряти. Задоволення – це розумне людське задоволенн.
Кініки – Антисфен (собача школа). Визнають загальне, яке є в людині, але воно затемнено одиничними уявленнями, від яких треба позбавитися, і тоді залишиться її самість. Але тоді може залишитися – безнравственность.
Сократ же не відкидав життя, а пропонував його змінити. Баланс логічного закону й чуттєвого життя.
Переміщення центру тяжіння філософських інтересів, про що говорилося у зв язку з софістами, було обумовлено саме інтенсивністю політичного життя Афін (конфлікт між Афінами та Спартою). Якщо софісти переносять спрямованість філософських інтересів зі сфери пізнання природи й оточуючого світу на людину, то Сократ іде ще далі. Він заперечує натурфілософію, як “лишню для людини”. В центр своїх філософських інтересів він ставить проблему суб єкта – людини.
Він був ідеологом афінської аристократії і тому, коли до влади прийшла демократична партія, його звинувачують у тому, що він “не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества і винен у тому, що розтліває молодь”. Він також звинувачується у тому, що критикує деякі суттєві сторони афінської демократії, а саме практику вибору держ. чиновників шляхом жеребування. Сократа засудили до страти і, навіть маючи можливість цього уникнути, він добровільно приймає цикуту.
Його погляди змогли реконструювати лише дякуючи роботам його учнів (діалоги Платона). Вислів Сократа: “знаю, що нічого не знаю” – говорить про необхідність більш глибокого пізнання самого себе. Своїм найважливішим покликанням він вважав “виховання людей”, сенс якого він вбачав у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні будь-якої сфери знання. Тому він і не залишив жодних трактатів.
У бесідах та дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання суті доброчинності. Для нього знання суті доброчинності вже було передумовою моральності людини. Себто для нього мораль та знання мають зливатися. Але доброчинність, як і знання, є привілеями “непрацюючих”.
Головні доброчинності: стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчинності людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Доброчинності, як і моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.
Сократ робить також першу спробу класифікації форм держави: монархія, тиранія, аристократія, плутократія, демократія. Правильна - аристократія.
Метод Сократа сформувався у бесідах і дискусіях, які давали можливість знайти протиріччя в твердженнях противника. Задаючи правильно підібрані питання Сократ знаходив слабкі місця в знаннях противника. Це і є його іронія. Та іронія не була самоціллю, а бажанням допомогти людям, щоби вони знайшли “себе самих”. Тому з іронією (сумнів) тісно пов язана маєвтика (повивальне мистецтво).
Головною метою методу Сократа було знайти моральну основу окремих випадків людської поведінки. досягненню цієї цілі служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки досягти того спільного, яке можна було б вважати загальною (моральною) основою людської поведінки взагалі. Процес закінчувався дефініцією.
Ціль дефініції – понятійна фіксація загального, отриманого за допомогою індукції. Дефініцію, за Сократом, треба піддати новій іронії, а якщо загальне мало протиріччя, сформувати через майєвтику й індукцію нову дефініцію. Дефініція служить понятійним упорядкуванням досягнутого знання, встановленням його видів і родів та їх взаємних відносин.
Тенденція постійно знаходити протиріччя в твердженнях, зіштовхувати їх і приходити таким чином до нового знання стає джерелом розвитку понятійної (суб єктивної) діалектики.
Діалектика Сократа
Будучи сучасником та свідком руху софістів (публічність викладання, використання форми бесіди чи суперечки, деякий скепсис), Сократ (зрілий) відкидає питання, які займали тогочасну філософію: про першопричини, про число та природу, про виникнення та будову всесвіту. Це, на його думку, призвело до протиріч, в який заплуталися філософи, і які доводять, що вирішення цих протиріч недоступно пізнанню.
Філософія – це, за Сократом, учення про як треба жити, а не умоглядний розгляд природи. Сутність знання полягає у розгляді загального для цілого шерегу речей. Себто, знання – поняття про предмет, яке досягається через визначення поняття. Для цього Сократ використовує метод діалектики, який став великим досягненням Сократа. Цей метод використовує Платон, неоплатоніки. Викладає він свій метод лише усно – бесіди, суперечки. Відтворюють ці бесіди його учні – Ксенофонт («Воспоминания о Сократе», де він намагається довести, що С. мав позитивний вплив на молодь, був учителем доброчинності, всупереч звинуваченню) і Платон, у формі діалогів (питання-відповідь учня-відповідь Сократа).
Діалоги Платона – в них Сократ постійно діюча особа, як глашатай думок самого Платона. Він тут повчає, спростовує, пропонує взірці своєї діалектики.
1. Формування методу.
а). визначення етичних категорій. Діалог “Лахес” – про мужність. М. – це окремий вид доброчинності, а тому йому має передувати загальне визначення доброчинності - інакше ми не зможемо комусь порадити як її придбати.
Лахес – “мужній той, хто не втікає від ворога”.
Сократ – має бути дещо спільне для усіх випадків: на війні, у хворобі, у державних справах. Це те, що охвачує усі окремі види мужності.
Сократ висуває в якості умови судження та мислення свободу думки від протиріччя. Закони логіки у той час ще не були сформульовані – а Сократ у діалогах Платона їх уже використовує. Така умова – це однозначне розуміння термінів та суджень, що єдине має доказову силу.
Отже, доброчинність – це мужність, володіння собою, справедливість і т.д. Та чи ми погоджуємося з цим, Лахес?
“Лахес” – не дає остаточного рішення, але чітко розділяється родове поняття на складові види, видові поняття.
б). діалектика Сократа. Диалог “Гиппий Больший” – тут більш досконало, аніж у “Лахесі” підкреслюється, що ціль діалектичного дослідження – визначення прекрасного як сутності досліджуваного, загальної для всіх її окремих випадків.
Гіппій: прекрасна дівчина
Сократ: не що прекрасне, а що таке прекрасне саме по собі, дякуючи якому усе інше стає прекрасним: камінь, дерево, людину, бога.
Тут формулюється думка про те, що визначення поняття – це визначення сутності предмету, що розглядається, а сама сутність розуміється як тотожність у багатоманітності, що змінюється.
Платон у діалозі “Бенкет” дає характеристику поняття “прекрасного”, яке є трансцендентним перебуванням “ідеї2 прекрасного поза предметним світом, у якому воно проявляється.
в) перша книга “Держави” Платона це пояснення поняття про “справедливість”.
Кефал: говорити правду і віддавати те, що взяв
Сократ – іноді це справедливо, іноді ні.
: справедливий є корисним для друзів і шкідливий для ворогів.
Але кого можна вважати друзями, а кого ворогами?
Сократ дав поштовх до розвитку вчення про загальне поняття. Сократ не пройшов шлях до вияснення діалектичної функції загального поняття тому, що він був зосереджений на області етики.
Сократ ставить питання так, що вони приводять відповіді супротивників до явного протиріччя. Тоді Сократ направляє думки противника так, щоби підвести його до того, що Платон називає “бачити єдине у множині чи множину в єдиному”.
Це подвійний шлях діалектичного процесу у Платона й Аристотеля. У цілому ж це позитивна діалектика з елементами негативної діалектики.
Остання проявляється у тому, що Сократ, після того як противник дає відповідь на поставлене питання, задає йому нові питання з таким розрахунком, щоби нові відповіді увійшли в логічне протиріччя з відповіддю на перше питання. Помітивши це, супротивник поправляє себе. Та Сократ піддає цю поправку новому випробуванню – «обличению» - і знову виникає протиріччя між минулим визначенням та новою відповіддю. Як результат – істинне визначення не досягається, але спростовується цілий шерег хибних думок.
Висновок: у бесіді досягається психологічний ефект:інтелектуальний страх та збентеження; діалектичний результат – щоби досягти істини, треба пройти через ворота пртиріччя.
Себто, протиріччя не є виразом істини, а лише необхідна умова наближення до неї через усунення помилки. Протиріччя – стимул для подальшого дослідження.
Предметом знання – має бути те, що доступне доцільній діяльності людини (її душа). Тоді головне завдання пізнання – самопізнання. Незнання – це погана дія, досконале знання – мудрість.
Ціль філософського вчення Сократа – допомогти людям, щоби вони знайшли “самих себе”. Тому з іронією тісно пов язана маєвтика, яка має допомогти слухачам отримати нове знання як основу істинної доброчинності.
Ціль методу Сократа – знайти моральну основу окремих випадків людської поведінки. Цьому допомагала специфічна індукція. Яка, виявляючи загальних рис різних випадків людської поведінки, мала досягти того загального, яке можна було би вважати загальною моральною основою людської поведінки взагалі.
Увесь процес закінчувався дефініцією – визначенням, яке понятійно фіксувало загальне, отримане за допомогою індукції. Цю дефініцію, за Сократом, необхідно піддати новій іронії, а якщо загальне знову буде мати певні протиріччя – сформувати , таким же шляхом, нову дефініцію.
Таке знання стає джерелом суб єктивної (понятійної) діалектики, тому воно й отримало подальший розвиток у послідовного ідеаліста античності Платона та представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.
Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений ідеалістичним філософом античності Платоном і високо оцінений представником ідеалістичної діалектичної філософії Нового часу Гегелем.
2. Вчення Платона про ідеї, суспільство та державу.
Творчість Платона (427-347 до н.е.) має три етапи. Початком першого є смерть Сократа – Платон створює перші діалоги й трактат “Апологія Сократа”. В діалогах завжди присутня особа Сократа, який говорить з ким-небудь із афінських громадян. В діалогах Сократ “не повчає”, а, як правило, задає питання тому, хто вважається знавцем предмету. Доцільними питаннями Сократ змушує свого партнера однозначно формулювати свої думки. У той же час, ми бачимо, що у відповідях партнера міститься багато “протиріч” і дурниць. Сократ же послідовно, зважуючи усі “за” і “проти”, робить певний висновок. Діалоги першого періоду творчості Платона, який закінчується приблизно зі заснуванням Академії, як правило, не виходять за межі філософських поглядів Сократа. Це говорить про те, що він лише після смерті вчителя глибоко проникає у смисл вчення Сократа.
Другий період – це зміна способу філософування Платона. Він відходить від власного сократичного “етичного ідеалізму” й закладає основи об єктивного ідеалізму. У цей період Платон дає цілісний позитивний виклад своєї системи. Краще за все це представлено у роботі “Закон”, де його філософські, політичні, етичні й естетичні погляди об єднуються в єдине ціле.
Велику увагу у цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін “діалектика”, прирівнюючи цей метод до тертя дерева об дерево, яке врешті решт призводить до виникнення іскри пізнання.
Третій період – це діалог “Парменід”, в якому Платон переоцінює своє розуміння ідеї, раціоналізує його, надаючи характер спільності.
Вчення про ідеї. Матеріальний світ, що нас оточує і який ми пізнаємо своїми відчуттями, є лише “тінню” і є похідним від світу ідей. Усі явища і предмети матеріального світу виникають, гинуть , змінюються (тому не можуть бути істинно сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. Себто, вони - це істинне, дійсне буття, і єдиний предмет істинного пізнання.
Платон пояснює, напр., подібність усіх столів, існуючих в матеріальному світі, наявністю ідеї столу у світі ідей. Усі існуючі столи – лише тінь, відблиск вічної й незмінної ідеї столу.
Ідеї – істинні сутності, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього, об єктивні, матеріальний світ їм підкорюється. У цьому – ядро об єктивного ідеалізму Платона.
Ієрархія ідей – найвищою є ідея краси і добра. Пізнання чи досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідоцтвує про повноцінне життя. Найбільш повно вчення про ідеї розроблено в роботах 2-го періоду: “Бенкет”, “Закон”, “Федон” і “Федр”.
Вчення про суспільство та державу. Це діалог “Закон” (“Політея”) 2-го періоду та “Закони” 3-го періоду. Держава виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити виконання своїх головних потреб. Та Платон не вивчає реальний суспільний процес, а конституює теорію ідеальної держави, як наслідок свого об єктивного ідеалізму.
Ідеальна держава це суспільство трьох соціальних груп: правителі – філософи, стратеги – воїни, виробники – ремісники і землероби. Ці три прошарки відповідають ієрархії душі: вища частина – розум, середня – воля і благородні бажання, нижча частина – чуттєвість та потяги.
Трьом прошаркам відповідають також три основні благочинності:
Етика Платона побудована, виходячи з ідеалістичного розуміння душі. Її основою є усвідомлення вроджених доброчинностей, характерних для окремих суспільних прошарків. Виконання цих чеснот веде до справедливості. Окрім цього Платон підкреслює значення набожності й поваги до богів. Місце, яке займає релігія в соціальних концепціях Платона. визначено вже в його ієрархії ідей, так як ідея набожності стоїть дуже близько до ідеї добра і краси.
Форми державного устрою: 1 група – прогресивні форми (ідеальна держава, аристократична республіка); 2 група – регресивні форми: ( а) - тимократія- влада деяких особистостей, заснована на військовій силі, себто на доброчинностях середнього прошарку; б) – олігархія – влада кількох особистостей, що спирається на торгівлю, яка тісно пов язана з низькою, чуттєвою частиною душі; в) – демократія – влада натовпу, неблагородного демосу; г) – тиранія – диктатура, спрямована проти аристократії.
Соціальний смисл утопії Платона. Досліджуючи негативні типи держав, Платон дійшов висновку, що головною причиною псування людських суспільств – влада матеріальних інтересів, їх вплив на поведінку людей.
Платон приділяє багато уваги воїнам та філософам, оскільки вони зайняті управлінням та військовою справою, вони володарюють, вимагаючи покори й не змішуються з тими, ким управляють. Філософи вимагають від стражів, щоби ті, як собаки допомагали їм пасти “стадо”, але не стали вовками, що нападають на овець.
Воїни не тільки захищають державу (це їх особлива функція), вони мають здатність підніматися на більш високу сходинку моральної чесноти.. Деякі з них можуть після необхідного перевиховання та стажування стати правителями-філософами. Та для цього замало самого виховання – треба мати відповідний твердо встановлений устрій життя, який можуть визначити лише правителі-філософи. Себто, сам устрій житла та права на матеріальні блага не повинні стати перешкодою для високого морального життя воїнів, їх ставлення до людей свого та ін.класів. Вони не мають права на власне житло та речі – лише те, що мінімально необхідне для життя та виконання своїх функцій у державі.
Жінки також можуть бути воїнами, оскільки природа чоловіків і жінок одна. Вони ж і найкращі жінки для воїнів. Їх об єднання можливе лише для народження дітей, який забирають у матерів, віддаючи на розсуд правителів: слабких залишають помирати, а сильних віддають годувальницям. Пізніші матері також їх годують, але не знають чиї це діти. Усі чоловіки вважаються батьками усіх дітей, а жінки - спільними жінками стражів.
Така спільність – це постулат для досягнення вищої форми єдності у державі (як і спільність матеріальна), оскільки будь-яка різність почуттів руйнує єдність держави (одні говорять “це –моє”, а інші “це – не моє”). В ідеальній державі більшість людей говорить стосовно одного і того ж однаково: “це-моє” чи “це- не моє”.
Виховання виконує соціальну функцію в ідеальній державі й спрямоване на стражів та правителів. Це: гімнастика – тілесне виховання; навчання письму, читанню; вивчення арифметики, геометрії, астрономії та теорії музики.
Тим же стане правителем, необхідно вивчати філософію, особливо діалектику.
3. Вчення Аристотеля про державу, та суспільство. Сутність пізнання. Етика.
Аристотель народився у 384 р. до н.е. у м. Стагіра. Його батько був придворним лікарем, тому син отримав глибокі знання й у 17 р. йде з дому в Афіни, де стає учнем Платона. В Академії він розвиває свої творчі здібності протягом 20 років, поступово “самовизначаючись” і займаючи критичну позицію відносно основних положень Академії й Афіни.
Після 30 р. подорожувань він повертається в Афіни й засновує власну школу в афінській Лікеї. Тут під час прогулянок він викладає своїм учням проблеми філософії, питання природничих та суспільних наук. Тому школу Аристотеля називають перипатетичною (перипатео – прогулююсь).
Аристотель є творцем найбільш об ємної наукової системи античності, яка спиралася на емпіричний матеріал як сфери природознавства, так і сфери суспільних наук, який систематично накопичували його учні. Він створив нові наукові напрямки, разом із учнями систематизував науки, визначив предмет і методи окремих наук. Написав більше 150 наукових праць і трактатів.
Велику групу представляють роботи, присвячені проблематиці суспільствознавства. Сюди відносяться етичні, політичні, естетичні трактати – “Політика”, “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Риторика”, “Поетика”.
Позиція Арстотеля стосовно розвитку й організації суспільства, вчення про державу виходить із пізнання існуючої дійсності (політичного устрою шерегу грецьких полісів).
Основою його соціальних поглядів була характеристика людини як суспільної істоти. Життя у державі, яку він розуміє як спільноту общин, а общину як розвинуту родину, є природною сутністю людини. Себто, він переносить устрій родини на державу. Рабовласництво він вважає природним станом суспільства, поскільки вважає, що деякі істоти з самого народження мають тенденцію бути у підкоренні іншим, останні ж – володарі.
Суспільство вільних людей складається, за Аристотелем, із трьох основних класів громадян. 1 – дуже багаті, 2- їх протилежність дуже бідні, 3- знаходяться поміж ними. Вкрай бідні, себто вільні ремісники, які працюють за плату, є громадянами “другої” категорії. Велике багатство він вважав результатом “протиприродного способу” набуття достатку. Цей спосіб “гидкий людському розуму й державному устрою”. Для позитивний стан держави особливий вплив має середній прошарок. Ці прошарки дійсно були опорою грецьких рабовласницьких держав в епоху найбільшого розквіту.
Поняття “держава” і “суспільство” Аристотель ототожнює. Сутність держави Аристотель вбачає у політичність спільності людей, які об єдналися для досягнення певного блага. Досягнення ж щастя індивіда можливе тільки через державу. Аристотель розрізнює три хороші й три дурні форми держави, які виникають як деформація хороших. Хороші – це монархія, аристократія, політея. Погані – тиранія(виникає як деформація монархії), олігархія (деформація аристократії), демократія (деформація політеї).
Основними завданнями держави Аристотель вважав запобігання завеликого накопичення багатства громадян, надмірного зростання політичної влади особистості й утримання рабів у покорі. Він відкидав спекулятивну “ідеальну державу” Платона. Ідеальним він вважав державу, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості рабовласників. Рабів і вільну бідноту він вважав політично безправними. Інші вільні громадяни (імущі) зобов язані приймати участь у справах держави.
Ідеал держави, за Аристотелем, - суспільство, яке спирається на приватну власність, на знаряддя праці, землю й рабів. Тут, власне, йдеться про ідеалізацію афінської держави часів Перикла.
Етика. Розумінні Аристотелем державного устрою тісно пов язане з його поглядами на мораль. Тут він близький до Платона й Сократа. Та на відміну від Платона він обгрунтовує свої моральні принципи положенням людини у реальному суспільстві і його відношенням до держави. Держава вимагає від громадянина певних доброчинностей, без яких неможливо досягнути позитивного стану суспільства.
Доброчинності Аристотель поділяє на дві групи: 1 – діаноетичні (розумні) доброчинності. Вони відносять перш за все до інтелектуальної та розумової діяльності. 2 – вміщує етичні доброчинності, які відносяться до характеру людини. Доброчинності першої групи виникають шляхом навчання, другої – є результатом звички. Якщо йдеться про поведінку людини, то Аристотель бачить гарантію доброчинного життя в ухиленні від крайнощів. Він відкидає надмірне збагачення, надмірну владу, надмірну розкіш. І у той же час відкидає й ідеал надмірності бідності, й відречення від матеріальних благ. Основу благополуччя й урівноваженого життя він вбачає в поміркованості.
Через усю етику та політику Аристотеля проходить принцип активної діяльності людини. При цьому Аристотель відкидає зусилля, спрямовані на отримання влади та насолод. Життя, в якому переважають такі цілі, він називає паразитичним і характеризує його як “тваринне”, що свідчить про “рабське мислення”. Життям, прийнятним для вільного громадянина він вважає практичне життя, себто наповнене політичною діяльністю чи теоретичною, наповненою пізнавальною діяльністю й міркуваннями. Недостатньо знати, що є доброчинність, слід діяти й жити згідно з нею. Лише це забезпечує задоволення й благо.
Боротьба Сократа, Платона й Аристотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона визначилася на розв’язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму й реалізму.
4. Філософія елліністичного та римського періодів.
Це період кризи рабовласництва, ІІІ період давньогрецької філософії. Злам IV-ІІІ ст. до н.е. – це період, коли досягає кульмінації криза вільних грецьких полісів. Поразка у Ламійській війні стала кінцем вільного політичного життя у континентальній Греції. Поступово міста потрапляють під владу Македонії, а пізніше Риму – у 146р.до н.е. створено римську провінцію Ахея.
Занепад економічного та політичного життя відбивається у грецькій філософії. Зусилля, спрямовані на пізнання об’єктивного світу (Арістотель), активна участь у політичному житті, які були притаманні грецьким філософам, поступово заміщуються індивідуалізмом, етизуванням та моралізуванням, або ж скепсисом та агностицизмом. Якщо у Сократа це соціальна етика (бо людина існує всередині полісу), то еліни – це відхід від політики та громадянських справ, що стає передумовою доброчесного життя. А для стоїків основною є етична проблематика, проповідь незворушності, відстороненості від бід і радощів життя. Із часом цікавість до філософського мислення різко спадає, а на зміну приходить період містики, релігійно-філософського синкретизму, християнської філософії. Це замикання особи (одиничного) на себе, етико-релігійна проблематика (щастя – сенс життя).
Його засновник Епікур (342-271ст. до н.е.) – послідовник Демокріта, який доповний та розвинув його вчення.
Він визняє, як і Демокріт, існування пустоти- як простору для руху атомів. Але, на відміну від Демокріта, який виходить із принципу детермінізму (атоми рухаються лише прямолінійно), Епікур припускає і визнає існування певного відхилення від прямолінійного руху(паренклітичний рух).
Якщо для Демокріта – випадковість є необхідністю, що призводить до фаталізму, то Епікур визнає об’єктивне існування випадковості. Себто, атоми можуть рухатися, відхиляючись від заданої траєкторії. Цей фізичний атомізм він переносить на суспільство, що призводить до виділення проблеми взаємозв’ язку свободи та необхідності. Тому людині відкривається можливість вільного (не визначеного природною необхідністю) вибору.
Етика та теорія пізнання Епікура - сенсуаліст у теорії пізнання, так як вважав, що в основі будь-якого пізнання лежать відчуття, які виникають, коли відділяються відблиски від предметів, що існують об’єктивно, та проникають у наші органи чуттів. Природознавство для нього існує для того, щоби розвіяти страхи й марновірство, які мішають людині насолоджуватися життям. Себто, знання – це знання про те, що боги, якщо існують, то не втручаються в долі людей. Отже, головною передумовою будь-якого пізнання є існування об’єктивної реальності та її пізнаваність за допомогою відчуттів.
“Якщо ти відкидаєш усі відчуття до єдиного, тобі не буде на що посилатися, навіть, коли ти вважаєш, що деякі з них неістинні”.
В етиці Епікур виходить із індивідуалістичних позицій. Людина для нього це істота, яка відчуває й її відчуття складають головну суть критерію моралі.
Вище благо – насолода (гедонізм). Полягає воно в задоволені природних потреб людини та досягненні певної душевної рівноваги – спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонії).
“Для плоти пределы наслаждения бесконечны, и время для такого наслаждения нужно бесконечное. А мысль, постигнув пределы и конечную цель плоти и рассеяв страхи перед вечностью, этим самым уже приводит к совершенной жизни и в бесконечном времени не нуждается. При этом мысль ни наслаждений не чуждается, ни при исходе из жизни не ведет себя так, будто ей чего-то еще не хватило для счастья». (Діоген Лаертс.с439).
Принцип насолоди має вплив і на соціальні погляди Епікура. Він вважає, що суспільство є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, що не будуть заважати одне одному. Справедливість – це дотримання цього закону.. Епікур, певною мірою, випереджає теорію суспільної угоди .
Мудрій людині Епікур радить відійти від політичного та суспільного життя, замкнутися у приватному житті – це типовий прояв індивідуалізму епохи еллінізму як втеча від складних проблем сучасного їм життя.
Основа конц. – утримання від судження (епохе), заперечення догматів усіх шкіл, будь-яких доказів та пізнання. Основою щастя тут є стан спокою чи атараксія.
Римська філософія.
Це занепад, руйнація соціуму. Загальний занепад моралі, це руйнація розумності життя, й тому мудрець прагне звільнення від влади зовнішнього світу через гальмування чуттєвих бажань та пристрастей.
Р.Ф. – формується під впливом грецької: три напрямки (стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм).
1. Стоїцизм. Сенека (4 до н.е.-65 н.е.) та імператор М.Аврелій (121-180). Сенека виходить із того, що все у світі та всесвіті підкорюється владі строгої необхідності. Бог – іманентна, правляча сила, володарює над розумом. Центром його вчення є принцип згоди з природою та принцип підкорення людини долі.
Він відкидає тяжіння до накопичення багатства, почестей та посад, але сам мав усе це. Аргументи Сенеки проти закидів ворогів – “Трактат про щасливе життя”: “... все философы говорят не о том, как живут сами, но о том, как должно жить. Говорю о добродетели, но не о себе и воюю против грехов, а это значит и против своих собственных: когда их одолею, буду жить как надо».
Ідеал мудреця: свобода від пристрастей (апатія). Ідея самоцінності особи – соціальний стан та походження важать мало, головне – мудрість людини. Вона єдина поділяє людей на мудрих та дурнів. Цю ідею сприйняло християнство.
Як і Епікур, Кар вважає, що суспільство виникає як взаємна згода людей.
Виступає проти віри в Бога, так як виникнення світу спричинене природними причинами. Віра в богів – це природній страх та незнання причин.
Етика – засіб досягнення щастя пізнання. А щастя – це епікурейські принципи спокійного та щасливого життя.
Зникає епікуреїзм, який був вершиною матеріалістичних тенденцій у римській філософії, після офіційного прийняття християнства. Але він став ланцюгом між матеріалізмом давньогрецьких стоїків та матеріалістичними течіями філософії Нового часу.
Це крах античності й прихід християнства, яке допомогло достойно померти соціальному організму античності та подарувало їй дві принципові ідеї:
Християнство через варварів, які зруйнували Римську імперію, потрапило до європейської цивілізації й запліднило її.
Тема 5. Середньовічна філософія.
План
2. Патристика. Схоластика.
3. Філософія Августина і П.Абеляра.
4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму. Номіналізм та реалізм.
Середньовічна філософія являє собою тривалий відрізок в історії європейської філософії, який безпосередньо пов язаний з християнською релігією. Саме цим і визначається зміст і спрямованість середньовічної філософії, яка відрізняється від античної та наступної філософії Ренесансу.
Усі спроби змінити тогочасні суспільні умови терпіли поразку, залишалося лише вірити й надіятися на диво, на допомогу “божого спасителя” та його надприродні сили. Цю віру принесла нова релігія – християнство, яка окрім усього звернулася ще й до усіх людей без їх національних відмінностей та суспільних прошарків, як рівних перед Богом. Християнство було визнано офіційною державною релігією Римської імперії на Халкидонському соборі у 451 році, а визнано за часів правління Костянтина Великого (306-337).
Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального суспільства, який не визнає особи. Перейнявши від античності культуру в цілому як і християнство, європейський феодалізм отримав релігію, зорієнтовану на самостійність особи, наділеної свободою волі. Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджувалася як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.
Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного Бога. Боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог є істинним буттям, він створив світ з нічого, тому природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність і стає символом божественної премудрості. Бог – єдиний, незмінний, неподільний, тоді як природа – множинна, подільна, рухома й існує завдяки Богу.
Себто, релігія задавала проблематику й загальну модель вирішення проблем, тим самим звужуючи межі філософування. До того ж середньовіччя ще не мало особи, яка би потребувала філософського світогляду. Тому розвиток у лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення. Він відбивав внутрішні складності та протиріччя соціального та духовного процесів того часу.
Особливості християнської філософії полягають у тому, що вступивши у дискусію з античною філософією, вона мала відповідати аргументами на аргументи. І , таким чином, шляхом “заперечення” в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Отже, у цей час ще не існувало світської філософії, носіями ж філософії були служителі церкви, які проповідували догматизм, авторитаризм та традиціоналізм.
2. Патристика. Схоластика.
Патристика – (лат. pater – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) ІІ – VIIст.
У період розпаду Римської імперії розум був безсилий що-небудь змінити. І тому система раціонального доведення відступає назад, надаючи перевагу релігії та містиці, щоби прийняти нові християнські цінності засновані на вірі.
У цей період формуються три основні тенденції:
1- повністю відкидається антична освіченість та філософія, надаючи місце божественному одкровенню (істинне виходить з нього). Це, наприклад, Тертуліан, філософ, юрист, теософ: “Вірую, бо це абсурдно”, що є одним із основних принципів патристики – примат віри над розумом. Себто, це теза про несумісність філософії та релігійної віри, яка виражає зміст і сенс його вчення, в якому істинність віри є абсолютно іншою, ніж істинність розуму, ніж істинність матеріального світу.
2 – антична філософія приймається позитивно як інструмент пізнання бога, напр., гностицизм, який предтечею зародження середньовічної християнської філософії. Особлива його риса – дуалістичне пояснення світу, боротьба світла і темряви, добра і зла, що має універсальне, космічне значення. Зло походить від матерії, добро – від бога. Інша суттєва риса – містика, несвідоме, екстатичне злиття з богом та іншими надприродними силами та явищами.
3 – посередині між цими крайностями знаходяться прибічники гармонійного співробітництва поміж “божественною” та “філософською” мудрістю у процесі визнання первинності божественного принципу (Августин, Псевдо-Діонісій).
Схоластика це період розвитку середньовічної філософії з XIIІ – XVст. Термін походить від лат, scholastikos – учений, шкільний. Це філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.
У цей період філософія викладалася в монастирях і була шкільною мудрістю, звідси і назва – “схола”. Пізніше слово набуло негативного значення – відірваність мудрості від життя. У схоластичній філософії мова йде не про знаходження істини, яка вже дана в одкровенні, а про те, щоби викласти і довести цю істину за допомогою розуму, себто філософії. Звідси витікає три цілі: 1 – проникнення в істини віри розумом й наближення їх змісту до мислячого духу людини; 2 – за допомогою філософських методів надати систематичної форми релігійній та теологічній істині; 3 – застосовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин.
Схоластика, особливо її розвинута форма – томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум, оскільки знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православя, які розійшлися у ХІІ ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ ї домінує патристика. Цим зумовлено те, що наука сформувалась саме у Західній Європі.
3.Філософія Августина (апогей патристики). П.Абеляр.
На думку Августина, котрий пристосовує платонізм для розбудови християнської теології, світ ідей Платона не що інше як думки Бога, що передують акту створення світу. Якщо у Бога ідеї передують речам, то в людині вони слідують за речами, себто, пізнаючи речі, людина проникає у думки Бога.
Що до історії, то Августин розвиває лінійну концепцію ( греко-римська культура – це циклічне уявлення про історію): історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). Це есхатологічна концепція , оскільки визнається кінець історії. Дякуючи Августину, в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне у минуле.
Спадщина Августина – це скарбниця думок, що стала не лише перехідною ланкою поміж античністю та середньовіччям, але продовжила свій вплив на філософську рефлексію наступних епох, зокрема на філософсько-антропологічну проблематику. Августин вперше вводить у християнську теологію термін “особистість” як три іпостасі чи “смислові прояви” Особистості Бога (Пам’ять, Інтелект та Воля). Саме суб єктивні прояви Духу в душі, у процесі складного внутрішнього діалогу поміж людиною та її Творцем, забезпечують пам ять, інтуїцію та передчуття.
Греки ще не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного – для них особа виявляла себе через дію. І лише християнство не тільки відкрило, але й розбудувало цю духовну особу.
У “Сповіді” Августина вперше зазвучало проблема людини не як абстрактної сутності, а як особистості з її конкретними станами душі, здатної вірити, переживати та пізнавати; вести внутрішній діалог з Богом. Усвідомлення знімає протиріччя між людською та божественною волею, у результаті чого особистість реалізується тою мірою, якою у ній проявляється сакральне, що удосконалює людську самість. Особистість Августина – це стан душі, переповненої сумнівами та сподіваннями, це боротьба, що відбувається у свідомості автора.
Віра стає для Августина способом розуміння – філософування у вірі. Оскільки віра це прерогатива конкретного розуму, конкретної особистості, яка прагне істини, вона стає реальним зв язком поміж істиною(Богом) та людиною. Фундаментальну роль у конституюванні особистості відіграє час, який Августин ототожнює з думкою, і який є трансцендентальною структурою у переживанні особистості, поскільки він є представником сакральної вічності, що відкривається людині через присутність в її душі божественного першообразу. А думка відносить час до вічності, вписуючи людську душу в сакральний вимір.
Августин аналізує час, виходячи із структури внутрішніх, суб єктивних, переживань, говорячи про те, що час існує лише у духовному світі людини і структурно пов язаний із: чеканням, спрямованим у майбутнє, увагою, пов язаною з сучасним та пам яттю, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам, душа “конституює” час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі.
Щодо можливості існування минулого, якого вже немає, та майбутнього, якого ще немає, то Августин стверджує: “якби ніщо не проминало, то не було б і минулого часу; якби ніщо не наставало, то не було б і майбутнього часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього”. А сам час теперішній, “якби був завжди теперішнім і не пропадав у минувшину, то не був би вже часом, а був би вічністю”, оскільки вічність завжди теперішня.
Вимірюємо ж ми не звуки, а враження, які залишаються від них у нашій душі (пригадування, споглядання та очікування). Тоді минуле й майбутнє наявні у теперішньому як образи, що завжди присутні у нашій душі, як напр., наші спогади про дитинство.
“Сповідь” Августина – це звернення душі до Бога, це пошук основи власної особистості через підтримку та погодження своїх думок із вищою Особистістю.
Ідея “конституювання” часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських концепціях ХХ ст. – феноменології та екзистенціалізмі.
П’єр Абеляр (праці з теології, етики, логіки та “История моих бедствий») – найбільш видатний представник філософії ХІІ ст. Його називали “Неведомым склоном средневековья – средневековья нехоженых троп, спорщиком и новатором». В замкнених і нерухомих традиційних схемах він намагався здійснити пролом (брешь), щоби розвинути новий гуманістичний напрямок у філософських дослідженнях.
Абеляр відкриває свою школу на горбі святої Женев єви у Парижі. У 1114-1118 рр. він очолює кафедру школи Нотр-Дам, з якої народжується вільний Французький університет, центр світської та духовної культури, до якого стікається мисляча молодь із усієї Європи. До цього ж періоду відноситься й історія його драматичного кохання до молодої Елоїзи, сумний фінал якого закінчився монашеством та її постригом. І лише через 20-ть років Елоїза була похована в одній могилі з тим, з ким її розлучила доля.
Абеляр створює загальні критико-екзегетичні норми наукового дослідження, наголошуючи на тому, що ми завжди маємо, не відхиляючись від критичної точки зору, пам ятати і визнавати межі нашого розуму, залишаючи місце для авторитету традиції, безумовність якої непорушна.
Сумнів – є стимулом, який пробуджує науковий пошук, дослідження яке веде до істини. Та він не абсолютизує сумнів, говорячи лише про методичний сумнів, постійний критичний конт роль, перевірку тексту (будь-якого).
Правила – робота “Так і Ні”:
1 – необхідно піддавати текст аналізу, виявляючи сенс термінів в усіх їх історико-лінгвістичних відтінках, оскільки терміни можуть бути використані незвичним чином (варіативність термінів). Отже, треба пояснити таку варіативність, розглянувши обставини виникнення тексту, який є “мовною власністю” автора.
2 – чітке встановлення аутентичності тексту, як стосовно автора, так і випадкових інтерполяцій (неавторські вставки).
3 – перевірка сумнівних текстів шляхом звірення з оригінальними текстами в межах цілого корпусу творів автора. При цьому важливо не змішувати привнесені думки з особистою точкою зору автора.
Роль “раціо” в теології. Абеляр визнає діалектику незамінним інструментом у ситуації диспуту, тим самим культивуючи раціо. Раціо – це критичне осмислення тез, тверджень та їх прийняття не силою авторитету, що їх висуває, а виключно на основі внутрішнього змісту свідомості та її аргументації. Діалектичний розум – це розум, який знаходиться у постійному пошуці. Розум, на думку Абеляра, не зменшує авторитету святого Писання. Між розумом людським і божественним Логосом є місце для критичного раціо. Елоїза писала, що без цього раціо Біблія – все рівно що дзеркало перед сліпим. Отже, ціль розуму – стати подібним божественному Логосу. Розум не поглинає віру – віра включає в себе розум.
Фундаментальні принципи етики. Трактат “Пізнай самого себе”, де Абеляр не приховує своїх сократичних симпатій. Себто, центром дій та намірів людини є її свідомість. Неможливо називати гріхом саму волю чи саме бажання, гріх народжується з узгодження свідомості з волею чи бажанням. Тобто, інстинктивний план людського життя має бути відділеним від свідомого та раціонального. Моральною є ініціатива суб єкта, його наміри та прожекти.
“Не гріх бажати жінку, але гріховно потакати інстинктам; сексуальне бажання не гріх, але гідна осудження згода, дана хтивості (вожделение)”.
Абеляр говорить про те, що наше тіло не є осередком зла і тому не треба презирливо ставитися до земного життя. Саме людина відповідальна за свою ініціативу й дію. Та це не суб єктивна етика, поскільки вона розглядається на фоні Божественного закону: якщо актуально моральність вчинку визначена зсередини, то правило й міра його адекватності – божественним джерелом.
4.Тома Аквінський про єдність віри і розуму.
Номіналізм та реалізм.
Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами та реалістами, яка тривала у схоластиці протягом кількох століть. Центральна її проблема – природа загальних понять.
Реалізм (суттєвий, дійсний) – філос. напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.
Крайні реалісти додержувалися платонівського вчення про ідеї, де загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей (ante res) і поза ними. Себто, ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність.
Помірковані реалісти виходять з аристотелевського вчення про загальні роди, згідно якого загальне реально існує в речах (in rebus), але в жодному разі не поза ними.
Реалісти – Ансельм Кентенберійський, Тома Аквінський вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.
Номіналізм(від лат nomen –ім я) – філософське вчення, що заперечеє онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.
Вільям Оккам, Жан Буридан (1300-1350) – вважали, що речі одиничні не приховують ніяких універсалій. загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони – творіння людського розуму. Номіналісти щодо розуміння Бога схилялися до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. Й тому речі не є втіленням ідей, як у реалістів, вони створені Богом за власною його волею.
Отже світ не має ієрархічної побудови як у реалістів: ідея, що існує у Бога – сутність речі – ідея в розумі людини.
Обидві концепції по-різному інтерпретують пізнання. Для реалістів пізнання – осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання – є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напрямку у філософії Нового часу.
Тома Аквінський (1221-1274)Головні праці: “Сума теології”, “Сума проти язичників” _ Чому? Полемізуючи з євреями, можна спиратися на Старий Заповіт. У боротьбі з єретиками – на Біблію. Але на що спиратися у дискусіях з язичниками, як не на розум?
Ницість і маячня (ничтожность, суета) всього мирського, у тому числі й його роботи, відкрилась Аквінату перед смертю, її неосяжною таїною й очікуванням зустрічі з Богом. Відповідь лікарю: “Не могу прекратить работу, потому что все, что я написал, кажется мне трухой, с точки зрения того, что я видел и что мне было открыто».
Говорити значимо про людину і світ можна лише у контексті одкровення. Себто, розум і філософія є преамбулою віри. Філософію необхідно інтегрувати в область сакрального. І філософія, і Теологія говорять про Бога, людину та світ, але перша – це знання недосконале стосовно того, про що теологія здатна говорити більш зрозуміло, ведучи до вічного спасіння.
Отже, віра удосконалює розум, а теологія філософію, не виштовхуючи останню з власної ніші, не підміняючи собою: віра орієнтує розум, без його елімінації. Тому необхідна коректна філософія, так як це уможливлює дієву теологію. Філософія має безумовну свободу, оскільки її інструменти та методи не асимілюються теологічними методами та інструментами. філософія має служити вірі, теології тим, що тлумачить релігійні істини в категоріях розуму та тим, що спростовує неістинні аргументи проти віри. Цією роллю вона й обмежується.
Світ – це система, порядок, згідно якому все розділено на декілька ієрархічно обумовлених сходинок. 1- найбільш широка, це нежива природа, 2 – світ рослин і тварин над нею; 3 – вищий щабель- світ людей, який виростає з 2-го і є переходом до надприродної, духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною, першою абсолютною причиною , смислом і ціллю всього сущого є Бог.
Етика Аквіната. Призначення людини – розуміти й діяти розуміючи. Це положення лежить в основі його етики й політики. Природі людини притаманно досягати цілі, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок, завершенням якого є вище Благо – Бог. Якби людський інтелект міг володіти блаженством божественного бачення, воля людини не могла б бажати нічого іншого. Та у земному вимірі розум знає добро і зло в речах та діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти дещо з земних цінностей. Це й складає суть вільної розумної волі: ratio causa libertalis, розум – причина свободи.
Саме у свободі Аквінат і шукає корінь зла, не зменшуючи тим самим передзнання Бога про все те, що буде по людській свободі. Людина вільна в тому сенсі, що, йдучи до цілі, сама себе веде. Вона не стріла, випущена лучником, не інструмент, на якому грають. У людині є природний порядок – схильність до розуміння благих цілей і начал дії. Та розуміти – не означає діяти. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися і забувати універсальні закони, які відкриває розум, і одкровення божества.
Три типи законів: вічний, природній, людський. Окрім і поверх цього є одкровення – божественний закон.
Вічний закон – це раціональний план Бога, універсальний порядок речей, які через цей порядок ідуть до призначеної мети. Цей план відомий Богу і Святим. Однак, людина, як істота раціональна, частково бере участь у цьому плані.
Така участь – це закон природний. Він вимагає від людини “робити добро і не чинити зла”.
Благо для людини – слідувати власній природі: союз чол. та жінки, виховання дітей.
Отже, передумова моральності – свобода волі.
До чотирьох традиційних грецьких доброчинностей – мудрості, відваги, поміркованості та справедливості, Аквінат додає ще три християнські – віру, надію, любов.
Центральна ідея вчення про доброчинності заснована на передумові про те, що людська природа – це розум, хто проти розуму, той і проти людини. Розум піднімається над волею і нею керує.
Сенс життя – пізнання та споглядання Бога. Пізнання є вищою функцією людини, бог – невичерпний предмет пізнання. Кінцева ціль людини полягає у пізнані. спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї цілі тернистий, розум же веде людини до доброчинного порядку, який висловлює божественний закон; розум показує, як треба вести себе, щоби прийти до вічного блаженства і щастя.
Тема 6. Епоха Відродження
План
1. Особливості епохи Відродження.
Термін “Гуманізм”. “Humanitas” для латинянина Цицерона означав те ж, що елліни висловлювали терміном “paideia”, тобто виховання і освіта людини. Вважалося, що в становленні духовної освіти головна роль належить словесності: поезії, риториці, історії й філософії. Дійсно, ці дисципліни вивчають людину з точки зору його загальних особливостей, не звертаючись до якихось прагматичних можливостей, і тому виявляються найбільш придатними не лише у тому, щоби дати людині спеціальні знання, але й сприяє його загальному розвитку, розвитку духовної природи людини.
У другій половині XV ст та протягом наступних двох віків зростала тенденція надавати вивченню гуманістичної літератури найбільшого значення і вважати класичну латинську та грецьку давнину єдиним прикладом і взірцем для всього, що торкається духовної та культурної діяльності. Вони стають істинними вчителями людства.
Отже, гуманізм – це загальна тенденція, що має прецеденти ще в середніх віках та все ж починається з Франческа Петрарки, котрий підняв на належну висоту значення слова, що є найважливішим для гуманіста: “Хорош Сократ, который увидев красивого подростка в молчании сказал: «Говори, чтобы я тебя видел». Через слово человеческое лицо становится прекрасным».
Колюччо Салютати утверджує перевагу активного життя над спогляданням: “Ты пребываешь в созерцании, чтобы я, напротив, мог обогащаться. Медитируй в свое удовольствие. Всякое ж мое деяние будет полезным и мне и семейству, и послужит на пользу родине, а возможно станет примером и человеческому обществу».
Еудженіо Гарен пише: “Гуманісти відкривають класику тому, що відділяють, не змішуючи, своє власне від латинського. Вони повертають Вергілія чи Аристотеля їх часу і їх світу, пояснюючи Аристотеля в межах проблем і знань Афін IV ст до н.е. Відкрити давній світ як такий – означає співвіднести себе з ним, і відділити, і встановити відносини з ним” . Себто, це вже певна історична свідомість.
Відродження це – орієнтація не на природно-космічне життя античності, не на релігійне життя середньовіччя – “спасіння”, а на світське життя, діяльність людини на благо цього світу. Філософія стає наукою, яка зобов язана допомогти людині знайти своє місце у житті це – антропоцентризм. Людина – центр всього світу.
Ренесанс – це звернення на внутрішню, земну “божественність” людини, відмові від зовнішньої “інституціональної” істини божої. Це життєва активність людини, ствердження віри людини у саму себе (для верхніх прошарків населення).
Ренесанс та Реформація: мають загальну антифеодальну спрямованість (головними є міські прошарки населення). Але, якщо Ренесанс висуває вимогу зміни суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація – залишається в межах середньовічного світу думок людини і саме в цих межах пропонує йому новий, спрощений шлях до Бога. Реформація мобілізує середні та нижчі верстви населення.
Якщо головною темою Середніх віків було прославлення царства Божого, яке володарювало над світом у вигляді законів, що були незрозумілими для людського відчуття, та зв’язувало ними індивідів. То Ренесанс – це протилежний напрямок, який прославляє людину, її велич, її славу. Це культ людської індивідуальності, її генія, її сили, її невимірної природної свободи.
Якщо існували колись віки, які вірили у людський розум, універсальний геній, людську могутність та магію, й які народили духовно сильних особистостей, випробувавши їх та обожнюючи людське начало у природі, державі та мистецтві, то це саме Ренесанс. Отже, в центрі уваги Ренесансу стоїть обдарована та сильна людина. Це ї є гуманізм епохи Ренесансу.
3. Реформація.
1) Франческо Петрарка (1304-1374) – “батько гуманізму”. Його програма полягала у визначенні причин “безбожності” сучасного світу.
Причини це: агресивний 2натуралізм” та панування діалектики та логіки.
Протиотрута: не поверхневе знайомство з природою, а повернення до себе, до власної душі, перевага гуманітарних наук.
Метод Петрарки: істинна мудрість – це знання шляху (методу) її досягнення, який полягає у мистецтві бути вільним. “Яка користь знати природу тварини, але не знати чи не турбуватися про знання природи людини (хто ми, звідки, куди ми йдемо).
Данте Алігьєрі: зоря Ренесансу - представник влади поетів, істориків та ораторів, які єдині могли підносити та принижувати, звеличувати та знищувати заслуги й славу людини. Данте у своїй “Божественній комедії” оспівує Ад, повновласно населяючи його як поетичний суддя світу.
Якщо Середні віки вшановують святих, та Ренесанс – великих та знаних, видатних своїми духовними поглядами людей. Ренесанс схиляється перед їх могилами: “Место, где покоится хороший человек, - священно; сто лет спустя его слова и подвиги напоминают о себе его внуку». Це така глибока зміна людського самовідчуття, що вона викликала до життя “сучасну людину”, змінила розвиток науки та досліджень, які все підкорюють через свій розум.
Отже, філософія Ренесансу створює умови переходу від Середніх віків до нової філософії.
2). М.Монтень – “скетпицизм як основа мудрості”.
«Опыты» (1533-1592). Філософська програма Монтеня – “людина, пізнай саму себе”, вислів висічений на Дельфійському храмі. Ціль його “Досвіду” – досягнення щастя. Істинною ж мірою філософії є мудрість, яка визначає, як треба жити для того, щоби бути щасливим.
Як же досягнути цих цілей, якщо йдеться про скептичне питання Монтеня, звернене до всього і кожного: “Що я знаю?”
Скептики вирішували проблему щастя, відмовляючись пізнавати істину. Секст Емпірик дає такий приклад: художник Апелес, коли не зміг намалювати необхідним чином піну на губах коня, кинув брудну губку, яка і залишила безформну пляму, яка й нагадувала піну. Себто, відмовою досягнено цілі, як напр., призупиняючи судження, можна знайти спокій.
Скепсис Монтеня інший. Людина нещаслива? Ну так піймаємо сенс нещастя. Обмежена? Знайдемо значення обмеженості. Вона посередність? схопимо сенс цієї посередності. Але якщо ми зрозуміємо це, зрозуміємо і те, що велич людини і полягає саме в її посередності.
Світ – це вічна гойдалка ... Навіть рівновага – ослаблене й уповільнене коливання. Я не маю сили закріпити цей предмет. він бреде навздогад, хитаючись, хмільний від народження, бо ж таким створений природою. Я беру його таким, яким він є переді мною у ту мить, коли цікавить мене.” Предмет рухається, змінюється, так як змінюється і автор опису, навіть іноді породжуючи протиріччя стосовно самого себе, але істині автор не суперечить ніколи.
Принцип Монтеня: говорити життю “Так” за будь-яких обставин. Мудрець має відхиляти будь-які аргументи проти життя і повинен говорити безумовне “Так” життю і всьому тому, що складає життя – скорботи, хвороби і смерть. Зокрема, що є вмирання, як не останній акт життя, і, тому вміти помирати – це частина життя.. Уміти жити означає не відчувати нестатку ні в чому, окрім як в акті наявності життя. Мудрець живе в теперішньому, і воно для нього – тотальність часу. “Мудрець сам себе пов язує обіцянкою ніколи не проклинати життя, і він живе так, щоби додержуватися клятви. Мудрець – той, хто послідовний, він уміє жити, не суперечачи своєму рішенню жити”.
3) Натурфілософія М.Кузанського. “Об ученом незнании”
М.Кузанський є однією з найбільш значимих особистостей 15ст. , яка була обдарована могутнім спекулятивним інтелектом. Він використовує оригінальний метод, взятий із математики, хоча у ньому відсутня власне математична цінність. Це скоріше аналого-аллюзивна функція математики. Тип пізнання, пов’язаний із цим методом називається філософом “ученим незнанням”. У чому ж його сутність?
Вчене незнання це – той випадок, коли причина нашого незнання – відсутність пропорцій, які притаманні речам кінцевим. Усвідомлення такої структурної диспропорції поміж розумом людським (кінцевим) і нескінченністю, в яку він включений і до якої він прямує, та дослідження, в межах такої критичної установки, - це і є вчене незнання.
Як істина можна вимірюватися лише істиною, так коло – колом. Людський же розум, не будучи істиною, “відноситься до істини як багатокутник до кола: будучи вписаним у коло, він тим більше його подібний, чим більше кутів має, але навіть при збільшенні кутів до нескінченності, він ніколи не стане рівним колу, якщо не завершиться тотожністю з ним”.
Отже, шлях до істини – збіжність (совпадение) протилежностей (деяні символічні відносини чи алюзія нескінченності).Бог є нескінченним, а отже усі відмінності тварного світу в ньому збігаються.
Кузанський розгортає це у концепції “максимуму”. Бог є межовим “абсолютним”, у ньому протилежні “максимуми” й “мінімуми” є одним і тим же. І, дійсно, помислимо “кількість” max велику і max малу. Відволікаємося в розумі від “кількості”. Вилучити кількість, означає абстрагування від понять “велике” та “мале”. Що ж тоді залишається? Залишається збіжність “max” і “min”, оскільки “максимум вищою мірою є мінімумом”.
“Протилежності, різною мірою, притаманні лише речам, Абсолютний мах вони не притаманні, він вище будь-якої протилежності. І так як мах є абсолютною актуальністю всього того, що може бути без протилежного, мах співвідноситься з мінімумом, і він вище будь-якого твердження та заперечення”.
“Бог є і мах світло, і мін. світло”.
Прикладом збіжності протилежностей може бути геометрія. Якщо поступово продовжувати сторону трикутника у нескінченність, трикутник буде прямувати до прямої. Як вписати квадрат у коло?
Так як Бог є абсолютом, то він впливає в дійсності на все можливе, не відчуваючи сам ніякого обмеження, але все обмежує сам. Бог вміщує в собі все у тому сенсі, що все в ньому, він є розвитком всього в тому, що сам є у всьому. Якщо розглядати Бога без речей, то виходить, що він існує, а речі ні. Але Бог без творінь – небуття, ніщо. Ідея Кузанця про збіжність центру та кола, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму – присутність Бога у єстві самої природи, розчинення його у природі. А значить і реабілітація природи, яку вважали гріховною.
Ідеї Кузанського готували підгрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність у ньому центру, а отже для переходу від геоцентризму до геліоцентризму.
Людина як мікрокосм. Оскільки людина володіє розумом і свідомістю, то з пізнавальної точки зору включає в себе образи усіх речей, ніщо у світі не уникає людської потенції. Отже, людина є Бог, але не абсолютно, так як вона людина, вона – людський Бог. Людина є світ, але не конкретно усі речі, раз вона людина, вона – мікрокосм, або людський світ.
Пізнання: має три сходинки:
1 – чуттєве сприйняття (або стверджує, або заперечує);
2 – раціональне (стверджує одне, заперечуючи інше);
3 – інтелектуальне (вище раціо, воно схоплює принцип збіжності протилежностей в інтуїції, яка є пізнавальним актом більш високого рівня.
Дж.Бруно, Г.Галілей – засновники емпіричного природознавства
У другій половині XVI ст. і на початку XVIIст. на сцену виходить специфічна філософська сфера – філософія природи, підготовлена усім попереднім розвитком гуманістичної філософії і культури Ренесансу. Батьківщиною філософії Ренесансу була Італія, а найбільш знаним представником – Джордано Бруно.
У цей поворотний період людина відкриває для себе нові горизонти, починаючи вірити у власні творчі можливості, у своє закріплення у цьому світі, у те, що може пізнати природний характер світу і самого себе. Ідеали свободи і цінності людини стають тим духовним кліматом, у якому народжується нова філософія природи.
Повністю відкидається схоластичне вчення про природу, яке по суті ніколи не виходило за межі теоретичних спекуляцій і на перший план висувається досвід, дослідження природи, експериментальний метод досліджень. Значиме місце завойовує математика, принцип математизації науки відповідає головним прогресивним тенденціям розвитку науки, наукового та філософського мислення ( Леонардо да Вінчі, Микола Копернік, Іоган Кеплер, Галілео Галілей).
Полем бою між новим та старим світом, між релігією та наукою стала астрономія. Середньовічне релігійне вчення було засноване на уявленні про Землю як богом вибрану планету та особливий стан людини у всесвіті. Давно була відкинута геніальна ідея грека Аристарха із Саморса (ІІІст до н.е.), який виступив проти геоцентричного вчення, протиставивши йому, перше в історії європейської астрономії геліоцентричне вчення. За що був звинувачений у безбожжі.
Микола Копернік створив геліоцентричну теорію, яка побачила світ після його смерті (“О круговых движениях небесных тел»). Це був перший виклик церковному авторитету у питаннях природи.
Йоган Кеплер - це теорія про закономірності руху планет, доведена ним математично.
Галілео Галілей - геніальний фізик і астроном шляхом експериментальних досліджень здійснив шерег відкриттів, формулюючи наукові закони. Він сам змайстрував телескоп, виявивши, що поверхня Місяця і Сонця не гладка, що Молочний Шлях є складною системою зірок, відкрив чотири супутники Юпітера, фази Венери і т.д. Він наглядно підтвердив правильність геліоцентричного підходу Коперника у поясненні світу. Все це мало значимі філософські, світоглядні, космологічні наслідки, але мало й негативні наслідки для самого автора. Його переслідувала церква, звинувачуючи у єресі, засудила і під загрозою катувань він мав відректися від своїх поглядів.
Творчість Галілея – це відхід від старих схоластичних традицій. Він говорить що книга природи закрита від нас, і щоби її прочитати, необхідна математика, так як ця книга написана мовою математики. Він розвиває нову методологію науки, яка грунтується на експериментах та математиці. На відміну від старого схоластичного, якісного методу, який грунтувався на вченні про властивості та сутність речей та на доведенні ієрархічно незмінного буття, для Галілео найважливішим є кількісний метод. Природні процесі можуть вимірюватися, звідси витікає можливість встановити їх закони, як і закони часових та просторових відношень, точними методами. Цим самим Галілео відкриває можливість осягнення гармонії світу під іншим кутом: відкрити й вирахувати універсальну динамічність руху математичним та геометричним способами. Це передбачає необхідність розкласти все на прості елементи і потім знову раціональним математичним способом реконструювати. Із експериментально доведеної єдності індукції та дедукції Галілей виводить обгрунтування механіки.
Вся творчість Галілео пронизана механістично-матеріалітичними тенденціями, що мало вплив на природознавство Нового часу та його філософську методологію.
Пантеїстична філософія Джордано Бруно (1548-1600) є вершиною філософської думки Ренесансу (вчення про присутність Бога у єстві самої природи, розчинення Бога у природі, ототожнення з нею). Він вступає у непримиримий конфлікт із тогочасним християнським, католицьким та протестантським світом, із схоластичною філософією та універсальною наукою. З церквою стосовно деяких католицьких дагматів, напр., про непорочне зачаття. Він багато мандрує, потім знову повертається до Італії, де його інквізиція арештовує й заточує, перевозячи до Риму. Його спалили 17 лютого 1600 року.
Головні трактати: «О причине, принципе и едином», «О бесконечносты, вселенной и мирах».
Праосновою світу виступає Єдине, матерія, яка є нерозгорнутою причиною усього існуючого, субстанційною можливістю всього розгорнутого, конкретного. В Єдиному міститься внутрішня здатність матерії бути всезагальною формою всесвіту, формою усіх форм. Ця внутрішня здатність, що утримує світ в єдності і у той же час в різноманітності, Бруно називає “душою світу”, яка не лише існує всередині матерії, але й володарює над нею. Ця світова душа являє собою всезагальний розум, є внутрішньою дією матерії, формує її зсередини.
Головна сила світової душі (універсальної форми) – це універсальний розум, універсальна дієва причина у природі.
Якщо для схоластичного підходу матерія – це деяка “чиста” можливість, то для нього - це активний творчий принцип.
Космологія Бруно виходить з геніального відкриття Коперніка. Нескінченність всесвіту не можна зрозуміти з точки зору пересічної людської свідомості, яка формується на снові досвіду стосовно кінечних речей. Нескінченність не можна зрозуміти за допомогою уявлень про те, що менше, а що більше. Тут необхідний філософський розум. Світ однорідний у всіх своїх частинах, жодне тіло не має привілейованого положення, не існує ніякого, розміщеного у центрі зовнішнього джерела руху(першодвигуна). Наслідком фізичної єдності всесвіту у Бруно є гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах.
У питаннях релігії він виступає більш безкомпромісно, аніж Ф.Бекон та Декарт. Він відкидає догматичне авторитарне втручання релігії у питання філософії та науки, у проблеми суспільних відносин та моральності. Однак, допускає, що релігія може мати виключний вплив на примітивні народи. У майбутньому місце релігії одкровення має зайняти “релігія розуму”.
Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Наступний розвиток філософії пов язаний з розвитком природознавства на експериментальних та математичних основах, що обумовило нові способи філософського відображення світу.
4) Політичний Ренесанс. Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі (1469-1527).
З Н.Макіавеллі починається нова епоха політичного мислення, яке намагається відокремитися від спекулятивного мислення, етики й релігії. Себто, предметом автономного вивчення стає політика. Такий різкий поворот від гуманізму пояснюється тим, що в Італії склалася нова політична ситуація. Криза моральних цінностей призвела до розриву між тим, що “є”(речами як вони реально існують) і тим, що “має бути” (згідно з моральними цінностями). Це була основа нового бачення фактів політики.
Макіавеллі шукає ті причини, які зробили італійців нещасними. це протиріччя між Ренесансною церквою, яка відсторонилася від земного світу, піднявшись до потойбічного.
1-е зло – люди стали чужими державі, що зменшило її політичну силу;
2-е зло - папство та церковна ієрархія несумісні з політичною реформацією Італії. Це – корінь зла. Папство згубило і церкву, і державу. Церкву воно зробило лицемірною, а державу – ницьою (ничтожной).
Головна ціль Макіавеллі – знищити Римську церкву, а на її місце поставити давньоримську, на місце церкви – державу, а на місце релігії – патріотизм. Це обожнення держави, в якій має розчинитися людина.
Головні позиції Макіавеллі:
1- політичний реалізм, який тісно пов язаний з антропологічним песимізмом.
У главі XV ”Государя” тематизується принцип “правди стосовно речей як вони є” і залишається без уваги те, що “має бути”. Макіавеллі вибирає правду не уявну про держави, яких у дійсності не було і не буде, а дійсну. “Так як відстань між тим як люди живуть і як мають жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради уявного, діє, скоріше, шкідливо для себе, так як він неминуче загине, зустрічаючи багато людей, які чужі добру”.
Отже, государь може опинитися в таких умовах, що змушений буде використовувати методи вкрай жорсткі і нелюдські. Крайнє зло вимагає крайніх заходів, тому треба уникати компромісів, які нікому не послугують, а навпаки будуть вкрай шкідливими. Песимізм Макіавеллі полягає у тому, що людина сама по собі ні погана, ні хороша, але, скоріше, схильна до того, щоби бути поганою. Отже, політик не може покладатися на позитивне в людині, але має приймати перевагу негативного і діяти відповідно до цього. Тому не треба боятися бути страхітливим, слід прийняти необхідні міри, щоби підтримувати в людині страх. Звичайно, ідеальний володар має бути одночасно і обожнюваним і вселяти страх. Це складно сумістити, тому володар має вибирати самий ефективний спосіб управління державою
2.- нова концепція “доброчинності” володаря, котрий ефективно керує державою і зі знанням справи протистоїть “долі”. Політична доброчиність Макіавеллі це не християнська доброчинність, оскільки він виводить з неї крайні наслідки: “Добродетель это сила и здоровье, хитрость и энергия, возможность предвидеть, планировать, принуждать; она есть сильнейшая воля, ставящая плотину полному разливу событий, которая дает правило – увы! всегда частичное, как древний хаос, который строит с неодолимым напором порядок в пределах мира, но ведет к обвалу и распаду. Людьми управляют малодушие, неверность, алчность, безумие; непостоянство в намерениях; невыдержанность, необязательность, неумение страдать ради достижения цели; едва только палка или плеть выпадают из руки повелителя, тотчас же порядок нарушается, подданные его бросают, отворачиваются, предают. В духе традиции средневековой христианской политики грешный человек, в массе своей презирающий все святое, целиком отдан в распоряжение гражданских властей, меча и суровой наказующей длани монарха».
Доктрину Макіавеллі часто зводять до формули “ціль виправдовує засоби”, хоча вона не справедлива стосовно автора “Князя”. Вона є певний уроком для сучасної епохи.
5). Концепції утопічного соціалізму Т.Мора та Т.Кампанели.
Це останні представники епохи Відродження.
58