Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Курсова робота
З ДИСЦИПЛІНИ: «Теорія держави та права»
НА ТЕМУ: “Функції права ”
План
Вступ
1. Загальне поняття права: ознаки, специфічні риси, особливості
2. Основні функції права
3. Функції права у його різних проявах
Висновок
Список літератури
Вступ
З терміном «право» і без спеціального вивчення юридичних дисциплін неодноразово стикається кожна людина. Найчастіше даний термін уживається в двох значеннях, як можливість скоювати визначені, юридично значущі дії (наприклад, право особистої власності на автомашину, право на отримання вищої освіти і т, д.), це так зване суб'єктивне право, тобто право, що належить конкретній особі, і як законодавство якої-небудь країни (наприклад «цивільне право України», «кримінальне право Республіки Білорусь» і т. д ) - що так зване об'єктивне право, вивченням якого в основному і займаються всі юридичні дисципліни.
Вплив права здійснюється через свідому належну або можливу поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків. Функції права безпосередньо спрямовані на виконання завдань, що стоять перед суспільством. Існують економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.
Вказана проблематика висвітлюється у вітчизняній та російській літературі, зокрема, у працях С.С. Алєксєєва, Б.К. Бабаєва, А.Б. Венгерова, С.А. Комарова, В.В. Лазарєва, А.В. Малько, Г.Н. Манова, М.Н. Марченка, Р.Т. Мухаєва, В.С. Нерсесянца, В.Д. Перевалова, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, В.Д. Ткаченка, А.Ф. Черданцева, М.В. Цвіка та ін.
Таким чином, право являється досить частим явищем не лише в житті юриста, але й інших людей. Саме тому, актуальності даної теми є незаперечною, це питання дуже цікаве та потребує неодноразового дослідження.
1. Загальне поняття права: ознаки, специфічні риси, особливості
Соціальне призначення держави полягає в регулюванні відносин в суспільстві. Яким же чином це відбувається? Держава регулює суспільні відносини за допомогою права, видаючи нормативні акти, в яких містяться правила поведінки загального характеру. Офіційні нормативні документи відомі з найдавніших часів, найстаріший з них – закони Шумерського царя Ур-Намму (3 тис. років до н. э.). В курсі історії держави і права вивчаються такі стародавні пам'ятники права, як закони Хаммурапі, Ману, 12 таблиць, Російська правда.
Визначень має рацію, що розрізняються як окремими нюансами в сучасній юридичній науці запропонована велика кількість. Наприклад, «Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених юридичних норм, встановлюваних і забезпечуваних державою, і направлених на врегулювання суспільних відносин».
«Право – це система загальнообов'язкових, формально визначених норм, забезпечуваних державою і направлених на регулювання поведінки людей відповідно до прийнятих в даному суспільстві засад соціально-економічного, політичного і духовного життя» [3,c.43].
«Право – це система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлюваних або санкціонуються компетентними державними органами або приймаються шляхом референдуму в цілях регулювання суспільних відносин, що виражають волю певних класів, верств населення, а у міру демократизації суспільства, більшості народу з урахуванням інтересів меншинств, реалізація яких забезпечується державою».
Право – це система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до суспільних, групових і індивідуальних інтересів населення країни, забезпечуються всіма заходами легальної державної дії аж до примусу.
Право – це явище не тільки політико-юридичне, але і соціально-етичне. Правове життя цивільною суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму, справедливості, совісті і честі, добра і людської гідності, свободи і відповідальності. Органічний зв'язок етичних ідеалів і принципів, що утілюються в реальні правові зв'язки і відносини, - свідоцтво підвищення моральної цінності права. Етичне вимірювання право - невід'ємна умова його подальшого розвитку і вдосконалення, умова його особової гуманістичної орієнтації. Зростання етичних початків права - один з проявів соціального духовного прогресу, який неможливий без спрощення етичних аспектів суспільних відносин [5,c.212].
Докладніше характеризуючи таке явище як право, зупинимося на наступних моментах.
Одна з основних властивостей права – нормативність.
Право складається з норм-правил поведінки загального характеру, регулюючих суспільні відносини. «Норма» в перекладі з латинського означає зразок; а нормативне регулювання суспільних відносин є встановленням загальних правил для певної групи конкретних випадків. Право як регулятивна система складається з відділів («можна»), заборон («не можна») і зобов’язань («повинен»), які визначають загальний масштаб поведінки суб'єкта. Право має не персоніфікований, неконкретний, загальний характер. Тут немає індивідуального адресата, оскільки право регулює не конкретну ситуацію, а ряд схожих ситуацій; воно поширює свою дію на всіх, хто опинився в певних умовах, в певній якості; характеризується неодноразовою і тривалістю дії.
Право встановлюється державними органами. Кожен державний орган в межах своєї компетенції видає нормативні акти, в яких містяться норми права.
Право – система формально визначених, тобто таких норм, зміст яких виражений в тексті нормативного акту. З найдавніших часів держава прагнула до запису, до чіткого зовнішнього виразу своїх офіційних велінь і, як правило - до ознайомлення з ними населення .
Зміст права в цілому визначається матеріальними умовами життя суспільства. Такий висновок був зроблений з опорою на праці К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема, на «Критику Готської програми» «Право не може бути вищим, ніж економічний лад і обумовлений їм культурний розвиток суспільства».
Право виражає волю економічно пануючого класу. Це питання – в чиїх інтересах право регулює суспільні відносини - є традиційним для марксистсько-ленінської теорії держави і має рацію, яка говорила про те, що «право по своїй суті є зведеною в закон волею економічно пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя» [4,c.78].
Вирішальним постулатом, що визначає сам феномен права, залишається втілення в правовій матерії, у всіх його підрозділах вимога справедливості, рівної міри і рівного юридичного підходу, яке в юридичній області трансформується в найважливіше правове начало - необхідність рівноваги, рівності всіх перед законом і судом, а звідси справедливого права і справедливого його торжества в практичних справах і конфліктах - правосуддя.
Найважливішим засобом організації суспільних відносин є соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, регулюючі поведінку людей в суспільстві, вони надзвичайно різноманітні, оскільки різноманітні і регульовані ними суспільні відносини, до них відносяться норми права, норми моралі, норми, звичаї (традиції, обряди, ритуали, ділові звичаї), корпоративні норми (норми організацій).
Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться з соціальними як частина з цілим, оскільки вони - важлива, але не єдина форма регулювання суспільних відносин.
Норма права – це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових і індивідуальних інтересів (волею) населення країни, забезпечується всіма заходами державної дії, аж до примусу.
Правова норма носить загальний характер. На відміну від команд, велінь, розпоряджень з конкретних питань, норма адресована не окремій особі, а коло, визначуваних типовими ознаками осіб. Вона розрахована на регулювання не одиничного, окремого відношення, а виду суспільних відносин; дія правової норми розрахована на необмежену кількість випадків; вона продовжує діяти після реалізації в індивідуальних відносинах і в поведінці конкретних людей [7,c.156].
Норма права є абстрактною моделлю суспільних відносин і поведінки людей. Цим вона відрізняється від рішень державних органів по конкретних справах, індивідуальних розпоряджень, договорів, регулюючих відносини між точно позначеними суб'єктами права.
Норма права адресована коло, визначених видовими ознаками (громадяни, батьки, подружжя, податкова інспекція, і ін.). Дана норма не вичерпується виконанням осіб. Вона звернена в майбутнє - розрахована не тільки на даний випадок, але і на вигляд, невизначене число визначених в загальній формі випадків і відносин (укладення договору, передача майна, вступ до шлюбу, народження дитини і т д.) і реалізується кожного разу, коли виникають передбачені нею обставини і ситуації.
Іноді до числа ознак норми відносять тривалість дії; проте деякі рішення по конкретних справах діють і реалізуються тривалий час (наказ про призначення на посаду, реєстрація шлюбу, рішення про призначення пенсії, вирок про позбавлення права управління транспортними засобами і т.п.) і навпаки норма права може діяти відносно нетривалий час (норми, що визначають порядок і умови прийому у вузи в поточному році). Загальнообов'язковість, яку також називають в числі ознак правової норми, їм властива, але вона властива також і актам застосування права (наприклад, вирокам, що вступили в законну силу, рішенням, визначенням і ухвалам суду) [5,c.167].
Значущою якістю норм права є їх зв'язок з державою.
Норми права встановлюються або санкціонуються компетентними органами держави. Правотворча діяльність держави найбільш очевидна при переважанні таких джерел права, як закони і інші нормативні акти, видавані державою. Але держава залишається силою, що творить право, і при санкціонуванні не ним створених норм (звичаїв, релігійних правил, правових доктрин), які стають правом тільки в результаті додавання їм загальнообов'язкової сили. Не менш важлива роль держави і його органів в реалізації ряду правових норм і в охороні всіх норм права від порушень.
Охорона державним примусом - специфічна ознака правових норм, відрізняє їх від норм моралі, норм суспільних організацій і інших соціальних норм, а також від державних органів заклику та звернення, що містяться в деяких актах. Норма завжди розрахована на життєві обставини, при яких існує вибір різних ліній поведінки. Позбавлена значення норма, яку неможливо порушити; норми завжди наказують учасникам суспільних відносин, які можуть вчинити по-різному, необхідний, належний варіант. Цей варіант держава наказує у формі правової норми, під загрозою державного примусу, вживаного для відновлення порушених прав і для покарання порушника. Все значення існування права – підтримка певного порядку, попередження і рішення індивідуальних і соціальних конфліктів і суперечок, впорядкування самого процесу державного примусу, вживаного в цих цілях.
Правова норма, як і право в цілому, розрахована на регулювання поведінки людей за допомогою відносин, зв'язок учасників яких полягає у взаємних правах (забезпечена державою можливість певної поведінки) і обов'язках (необхідність певної поведінки, порушення якого тягне до застосування заходів державного примушення).
Важливою якістю правових норм є їх формальна визначеність, тобто точне (безперечне) позначення обставин, що породжують правові наслідки, визначення самих наслідків, якостей, властивих учасникам правовідносин, і ін. право нормативність обов'язковість дозвіл
Важливою ознакою для виділення норми права є можливість самостійного застосування правового встановлення, вираженого в пропозиції, його окремій частині або групі пропозицій нормативного акту, для регулювання дій суб'єктів. Якщо правова пропозиція, узята окремо, у відриві від інших рядом пропозицій, що стоять, виражає правило, причому виражає в самому достатньому вигляді для регулювань дій осіб, значить, ми маємо справу з нормою права. Самостійність в даному випадку означає граматичну і логічну завершеність правового встановлення [7,c.90].
Доречно в зв'язку з цим привести вислів Р.Ф. Шершеневича, справедливість якого непорушна за минуле сторіччя: «Всякий закон, в яку б граматичну форму ні був він вдягнеться, завжди є нормою або правилом поведінки. Навіть такі законні визначення, як, наприклад, «заповіт є законне оголошення власника про його майно на випадок його смерті»... є не чим іншим, як нормами».
Норма права покликана виражати загальнообов'язкове встановлення у вигляді вислову, щодо якого можна затверджувати:
1. Воно містить деяке загальнообов'язкове правило поведінки, розраховане на ситуації, що неодноразово повторюються, типові.
2. Вказане правило представлене в ньому як пропозиція, окрема частина складної пропозиції або декілька взаємозв'язаних пропозицій, що дозволяють застосовувати дане правило. Зв'язки окремих пропозицій, які створюють правову норму, можуть виглядати по-різному, як це має місце в або в бланкетних нормах відсилань, але тільки не по єдиній схемі «якщо - то інакше».
Особливу роль норми права виконують в регулюванні конфліктів. Право, яке регламентує функціонування всіх основних сфер суспільного життя на основах загальної свободи є могутнім чинником запобігання соціальним конфліктам. У цьому дія найважливішої його функції, як здійснення соціального контролю, направленого на підпорядкування поведінки індивідів соціальним очікуванням і вимогам. Правові норми, які виникають на основі обліку досвіду рішення конфліктних ситуацій, містять найрозумніші способи рішення типових соціальних конфліктів, які максимально відповідають інтересам всіх учасників правового суспільства. Система правових норм, яка визначає правила поведінки в різноманітних сферах суспільного життя, підказує, а часто і прямо пропонує людям безконфліктний спосіб такої поведінки.
Право вже самим фактом свого існування позбавляє суспільство від конфліктної ситуації свавілля і насильства, якій властива «боротьба всіх проти всіх», і підказує людям найсприятливіші для всіх (тобто найбільш безконфліктні) моделі поведінки. У цьому і представляється функція права як системи норм, направлених на запобігання соціальним конфліктам.
Право володіє достатньо ефективними способами і процедурами, необхідними для регулювання і рішення конфліктів. Саме йому належить ключова роль в системі вироблених з цією метою суспільством соціальних інститутів [2,c.102].
Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також виведення інших найважливіших його ознак.
Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вили І специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.
Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не і чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права під життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту [5,c.113].
Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «задає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільного компромісу.
Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.
Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права складеться з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта прана від тієї чи іншої поведінки.
Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мовчазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загальнообов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу [6,c.56].
Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов'язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напрямок правової політики на залякування громадян, на репресії, масове застосування державного примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов'язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб'єктам права, які недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.
Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов'язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосуванні! тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.
Щодо забезпечення належної реалізації права, то вона залежить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких добровільно виконує правові вимоги, а також рівня виховної, заохочувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб'єктів права наявність погрози застосування державного примусу має стимулюючий попереджувальний характер [3,c.134].
Однією з найважливіших властивостей права є його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права становить зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може відбуватися в кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі суспільні відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором [ [5,c.231].
2. Основні функції права
З регулятивними можливостями права пов'язані його функції.
Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціальним призначенням права.
Вплив права здійснюється через свідому належну або можливу поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.
Функції права безпосередньо спрямовані на виконання завдань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.
Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політичних інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, таким чином, вводяться правом у певні рамки. Функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків поведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов'язків (наприклад, регулювання договірних відносин). Нині в Україні це набуває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути загальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначених суб'єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру податку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка конкретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти застосування права [7,c.155].
Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється заради охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою встановлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів виконання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін. Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регулюються. В обох випадках йдеться про перетворення нормативності права на урегульованість суспільних відносин. Різними лишаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регулятивної і правоохоронної функцій.
Здатність права бути регулятором суспільних відносин — головна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має величезну інструментальну цінність — воно є необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі ст. З Конституції України, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держав [9]. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи 1 суспільства в цілому. Цінність діючого в суспільстві права багато в чому залежить від його розвиненості, системності, узгодженості, стабільності і динамічності, без чого не може існувати розвинута система права. Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство організованість, виступає знаряддям організації державного управління, здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії тисяч і мільйонів людей в одному напрямку, перетворюючи їх фактично на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальний характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.
Але цінність права не обмежується його здатністю регулювати суспільні відносини. Право має власну, незалежну від притаманних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілення основоположного принципу справедливості. Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість. Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епохи суттєво змінювались. Оцінюючи, наприклад, міру справедливості феодального права, ми не повинні виходити з сучасних уявлень про справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності. Авторитет права завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки членами суспільства його вимоги сприймаються як справедливі, як такі, що відповідають їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає і сприймається як антипод свавілля, а несправедливі закони суперечать його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його верховенства (ст. 8 Конституції України) [9]. З цього принципу, зокрема, випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, обмеженість і пов'язаність правом всіх державних органів, які зобов'язані діяти відповідно до вимог права і у формах, встановлених правовими нормами. Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на основі права. Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на забезпечення пріоритету прав людини, її свободи, всезагальної рівності, концентрованому виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює і встановленням державного захисту перетворює на загальнообов'язкові найважливіші норми і принципи моралі. Цінність прана полягає і в тому, що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його культури [3,c.142].
Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати незалежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.
Отже, право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб'єктивними явищами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.
Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього вираження цих правил і відносин. Право як система правил поведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.
Головними формами існування права є писане право (законодавство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право (законодавстві) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної системи правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичаєве право —перша історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих державою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосування якого стає обов'язковим при вирішенні всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах так званої англо-американ-ської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб'єктами, є обов'язковими для них і має юридичне значення і для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. (Більш детально про форми права див. розділ XX.) [8,c. 99]
З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим етатичний погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою. Внаслідок цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, оточити будь-який закон правовим ореолом.
Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.
Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості. Поява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного визнання державою певної поведінки обов'язковою і її зобов'язання охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону [2,c.106].
Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий закон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспільному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і державні акти, які повинні за своїм змістом бути відповідними власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавільний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини, принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту «в» Статуту Міжнародного військового трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство»).
З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості і не відповідають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недостатніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність наукової обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій нормативних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша не чинною, тобто не правового, і т. ін [7,c.344].
3. Функції права у його різних проявах
Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що воно є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і сучасний стан правової науки. Формулювання поняття права ускладнюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об'єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об'єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.
Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і захищаються судами та іншими державними органами. На подальшому етапі відбувається поглиблення основ права, деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право складається і самореалізується, а державою лише закріплюється, конкретизується і деталізується.
Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються судами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і деталізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку [3,c.211].
Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріплюються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Прагнення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формальне вираження ,в. законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.
Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на поведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практика викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Стародавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.
Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.
Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передоплати за товар, початок роботи парламенту нового складу з виступу і головування старшого за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо) [5,c.155].
Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо закріплюються.
Складовою провідною частиною права є природні права людини, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересування, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої людини, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплюються в конституціях і в міжнародних актах.
Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні принципи, не можна собі уявити без застосування державними службовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил поведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу права (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).
Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може: діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).
У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшлося, кожен з них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш конкретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються державою і встановлення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних відносин [6,c.176].
Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають абсолютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна поступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встановити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожного суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і встановлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання залежить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин.
Обмеження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліматичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обмеження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим станом і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але водночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловживанню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обмежується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.
Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи права започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні.
Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий принцип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчужена.
Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існування. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення [8,c.389].
Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.
Висновок
Однією з найважливіших властивостей права є його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права становить зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може відбуватися в кількох напрямках.
З регулятивними можливостями права пов'язані його функції. Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціальним призначенням права. Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політичних інститутів, що існують у суспільстві
Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється заради охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою встановлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів виконання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін.
Здатність права бути регулятором суспільних відносин — головна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має величезну інструментальну цінність — воно є необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя.
Список літератури
1. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски решения.- М., 2001.- 236 с.
2. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – М.: Омега-Л, 2004. – 608с.
3. Горбаток П.А., Кучинский В.А. Общая теория права. Основные понятия и логические схемы.- М., 1996.- 190 с.
4. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. - К., 1979.
5. Нерсесянц В.С. Право и закон: их различие и соотношение// Во-просьі философии. - 1988. - № 3;
6. Теорія государства и права: Учебник для юрид. вузов/ Под общей ред. докт. юрид. наук, профессора А.С. Пиголкина. М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2003. – 544с.
7. Теория государства и права. Учебник для вузов. Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. М. 1997.
8. Теория права. Р.З. Лившиц. Инфра-М. М. 1999.
9. Конституція України від 28 червня 1996 року. – 55с.