Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Тема 1 Предмет методи та завдання дисципліни

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 23.11.2024

Регіональна економіка

Модуль І. Теоретичні засади регіональної економіки

Тема 1. Предмет, методи та завдання дисципліни.

Лекція 1 Предмет, методи та завдання дисципліни

План

Предмет і об’єкт вивчення науки “Регіональна економіка”.
Методологічні основи курсу.
Мета та завдання науки “Регіональна економіка".

1 питання

Однією з галузей знання, яка знаходиться на межі економічних та географічних наук, є наука “Регіональна економіка”. Саме це і зумовило специфіку її предмету та структури, вплинуло на формування методологічної бази.

Офіційне оформлення регіональної економіки як окремої наукової гілки припадає на початок 19 століття. Цей період знаменував закінчення буржуазних революцій в найрозвинутіших країнах Європи, що потягнуло загострення боротьби за поділ світу, поглиблення інтенсифікації виробництва, освоєння нових територій. З’ясувалось, що властивості економічного простору не однакові в різних країнах та регіонах. Саме тоді виникла проблема “ціни місцеположення”, яка привела до зародження науки “Регіональна економіка” (РЕ).

Об’єктом вивчення РЕ є економічна система регіонального рівня, мезоекономіка або регіональна економіка. Предметом вивчення дисципліни є закономірності функціонування суб’єктів господарювання в терторіаль-ному вимірі.

З політекономічної (класичної) точки зору

Регіональна економічна – це система суспільних відносин, що історично
система склались в межах областей держави

З конкретно-економічної точки зору дана категорія розглядається у вузькому та широкому аспекті.

У вузькому значенні регіональна економічна система – це комплекс галузей по виробництву товарів і послуг, який склався на даній території.

У широкому значенні це не лише система виробництва, але й сукупність соціально-економічних, організаційно-управлінських, демографічних зв’язків, які склались в межах регіону.

Конкретно-економічний підхід розглядає категорію “регіональна економічна система” як аналог супільно-географічного терміну “територіально-виробничий комплекс” (або територіальна соціально-економічна система).

Зупиняючись на змісті об’єкту вивчення РЕ, розглянемо структуру регіональної економічної системи. Її склад включає.

1. Продуктивні сили.

Продуктивні сили – це система речових та особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До них відносять:

І. Людину як носія робочої сили;

ІІ. Засоби виробництва, що включають:

а) предмети праці;

б) засоби праці.

Предмети праці – це всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

предмети, надані природою (природні ресурси);
предмети праці, створені людьми (штучна сировина);
вторинні ресурси.

Засоби праці – ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. Вони включають:

знаряддя праці (машини, верстати, автомати);
“безмашинну” техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);
“судинну” систему виробництва (трубопроводи, під’їзні шляхи тощо);
виробничі будівлі, споруди.

ІІІ. Крім вище зазначених складових, слід віднести науку та інформацію до продуктивних сил, оскільки вони впливають на розвиток всіх структурних елементів. Цей вплив визначає:

а) зміну ролі людини (витіснення важкої фізичної праці, що дає можливість збільшити зайнятість у сфері послуг, інтелектуальних видах діяльності);

б) зміну технологій, що обумовлює підвищення продуктивності праці, раціональне використання природних ресурсів (наприклад, в 1991 році в машинобудуванні України у відходи було спрямовано 24,9 % чорних металів. Водночас розрахунки показують, що зниження матеріальних затрат на 1% з кожного карбованця суспільного продукту дало б можливість одержати майже 3 млд. крб. національного доходу).

в) зміну предметів праці (створення нових конструкційних матеріалів, використання нових джерел енергії).

ІV. Природно-ресурсний потенціал.

2. Виробничі відносини

Виробничі відносини – це суспільно-економічні стосунки, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання благ.

Вони бувають соціально-економічні (розподільчі, трудові відносини, відносини власності) та організаційно-економічні (відносини в сфері обігу, фінансів, управління тощо).

3. Господарський механізм

Господарський механізм – це система конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких здійснюється організація функціонування та регулювання господарства країни чи регіону.

Суб’єкти регіональної економіки виділяються за галузевим або територіальним принципом (галузь; міжгалузевий комплекс; кластерне утворення; економіка міста, району, області, суспільно-географічного району – ТВК різних рівнів).

Діяльність зазначених суб’єктів може розглядатись на 4 рівнях:

дослідження взаємодії окремих економічних агентів (підприємств або фізичних осіб) на даній території;
дослідження взаємодії груп економічних агентів (груп підприємств, галузей або об’єднань фізичних осіб) на даній території;)
дослідження взаємодії між всіма економічними агентами на обмеженій території;
дослідження взаємодії між окремими економічними суб’єктами різних територій.

Особливості функціонування регіональної економічної системи:

комплексність соціально-економічного і екологічного розвитку;
територіальна спільність виробництва;
відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
цілісність системи соціальної інфраструктури;
єдність процесів природокористування та охорони навколишнього природного середовища;
поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Оскільки мезоекономіка – явище багатоаспектне, то окремі її складові вивчають різні науки. Так, загальна економічна теорія досліджує економічну систему з точки зору законів, які визначають особливості її функціонування. Економічна історія вивчає розвиток продуктивних сил в часі. Кількісні показники можна отримати за допомогою статистики. Дослідженням демографічної складової мезоекономіки займаються соціологічні науки. Особливості функціонування окремих сфер народногосподарського комплексу вивчають галузеві економіки.

Наука “Регіональна економіка” – це галузь знання, яка вивчає загальні закономірності територіальної організації виробництва і механізм її дії; досліджує економічні явища та процеси, пов’язані з розвитком господарства окремих регіонів.

2 питання

Регіональна економіка досліджує соціально-економічні процеси, що відбуваються в межах певної території, враховуючи вплив численних факторів на її господарський розвиток. Не дивлячись на практичну спрямованість дана наука тісно пов’язана з наступними блоками дисциплін.

Загальна економічна теорія (політекономія, мікро- та макроекономіка).
Конкретно-економічні науки (економіка галузей, економіка підприємства, економіка країн).
Економіка особливих економічних форм та організацій (фінанси, кредит, маркетинг, економіка природокористування).
Історико-економічні науки (історія економічної думки, економічна історія).
Інформаційно-аналітичні науки (економічна статистика, економетрія, аналіз господарської діяльності).
Географічні науки (географія господарства, географія природних умов і ресурсів, географія населення).

Зв’язок включає.

1.Використання спільної теоретичної бази.

Схема 1. Теоретичні витоки регіональної економіки

2.Взаємне збагачення накопиченою інформацією.

3.Використання спільного методологічного апарату (набору категорій, методів досліджень).

Для вивчення певного об’єкту, вирішення тієї чи іншої проблеми з певною метою є якийсь оптимальний набір методів дослідження. Сукупність методів утворює методику. Сам метод розглядається як певна послідовність підходів та операцій, котрі треба виконати для досягнення поставленої мети при вивченні явища та процесу. Наука, що займається розробкою принципів та методів дослідження, отримала назву методології.

Наука РЕ використовує як загальні, так і спеціальні методи. До загальних відносять системний аналіз та синтез, наукову систематизацію, історичний, діалектичний методи (табл. 1.1).

Останній включає наступні елементи. По-перше, найпростішим елементом діалектичного методу виступає абстракція. Це означає відмову від несуттєвих сторін явища з метою розкриття його істотних внутрішніх зв’язків. Розглянемо приклад. Нас цікавить спеціалізація району або районів. Для цього нам не варто розглядати всі підприємства, які є на території, ми звертаємо увагу на показники спеціалізованих галузей. Досліджуючи особливості формування територіально – виробничих комплексів на певній території, нам необов’язково вивчати всі природні об’єкти. Вони цікавлять лише в тій мірі, в якій вони виступають ресурсом або умовою для виробництва в складі ТВК.

По-друге, складовою вище згаданого методу є сходження від абстрактного до конкретного.

По-третє, діалектичний метод включає принцип суперечності. Він передбачає знаходження суперечностей в кожному явищі та процесі, подолання цих суперечностей є джерелом їх еволюції. За ступенем спільності можна виділити три групи суперечностей в розміщенні продуктивних сил.

Найзагальніші. Вони безпосередньо відбивають між природою, суспільством, територією. До найзагальніших суперечностей відносяться суперечності між природою і суспільством та між галузями господарства і простором (територією). Перша визначається постійно зростаючою потребою суспільного виробництва у природних ресурсах і прогресуючим погіршенням умов життєдіяльності людини. Друга полягає в тому, що діалектика взаємодії галузей і території є внутрішнім джерелом функціонування та розвитку різних типів регіональних утворень, в т.ч. економічних районів, що відрізняються певною спільністю, цілісністю, а також природним, соціальним, демографічним, економічним потенціалом.
Загальні – пов’язані з незбіганням функцій, інтересів елементів всередині кожної складової (суспільство, природа, територія).
Специфічні внутрішні – відбуваються і відтворюються в межах конкретного регіону, будь-якої територіально-економічної системи, в складовій будь-якого процесу. До них відносять суперечність між рівнем продуктивних сил і конкретними формами виробничих відносин, суперечність між територією і галуззю, суперечність між містом і селом, суперечність між територіальною концентрацією і територіальною дилатацією (повномірним розміщенням), суперечність між територіальною спеціалізацією і комплексністю, суперечність між територіальним кооперуванням і комбінуванням, суперечність між територіальною диференціацією і інтеграцією, суперечність між центральним управлінням та регіональним регулюванням, суперечність між суспільними класами, соціальними верствами і групами населення, суперечність між інтернаціональними і національними, колективними та індивідуальними інтересами.

Оскільки динаміка розміщення продуктивних сил – це єдиний процес, ці групи суперечностей тісно взаємопов’язані і взаємозалежні.

До спеціальних методів, якими користується наука “Регіональна економіка”, слід віднести наступні групи:

економіко-статистичні ;
балансові;
методи техніко-економічних розрахунків ефективності;
методи районного планування;
метод економіко-математичного моделювання;
картографічний метод.

Суть деяких методів подана в таблиці 1.1

Таблиця 1.1

Методи науки РЕ

Назва методу	Зміст методу
Системний аналіз	Всі об’єкти матеріального світу і соціально-економічні утворення розглядаються у вигляді систем, досліджуються їх складові, а потім знання про окреме органічно об’єднується в знання про ціле. Застосовують у програмуванні, терито-ріальному плануванні, проектуванні і реконструкції міст, окремих районів.
Наукова систематизація	На основі проведеного аналізу досліджені об’єкти групують за певними ознаками (однією або кількома). Дає можливість простежити в явищах певний порядок, підсумувати знання про їх подібність і відмінності. Основними видами систематизації є класифікація, типологія і групування.
Історичний метод	Вивчення всіх складових регіональної економічної системи в різних історичних періодах, дослідження факторів, що вплинули на їх виникнення та функціонування в минулому.
Балансовий метод	Аналіз відповідності між запасами та вико-ристанням природних, трудових, фінансових ресурсів в розрізі окремих районів, цілих держав на основі складання матриці та коефіцієнту прямих витрат.
Економіко-математичне моделювання	Здійснення математичного опису економічного процесу або об’єкта за допомогою системи рівнянь з метою їх дослідження та управління. Моделі бувають балансові та оптимізаційні. Приклад: , де n- кількість видів виробів, a- нормативи витрат по кожному виробу; x- кількість виробів кожного виду; і =1,…,n.
Картографічний метод	Фіксація соціально-економічних об’єктів і передача просторових та часових процесів за допомогою картографічних засобів. В поєднанні з іншими методами дає можливість здійснювати регіональний та локальний аналіз.
Економіко-статистичні методи	Аналіз територіальної організації господарства за допомогою статистичної інформації шляхом обчислення індексів (спеціалізації), середніх величин, коефіцієнтів кореляції тощо.
Метод техніко-еконо-мічних розрахунків	Застосовується на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств шляхом порівняння поточних або одноразових витрат на створення та функціонування виробництва. Основні показники вартості: валова і товарна продукція, вартість ос-новних фондів, капвкладення, матеріальні витрати.

3 питання

Метою науки “Регіональна економіка” є обґрунтування, розробка та практичне застосування певних моделей розміщення продуктивних сил, елементів виробництва, а також інфраструктури.

Завдання науки РЕ.

Дослідження закономірностей розміщення всіх елементів продуктивних сил.
Дослідження принципів розміщення продуктивних сил.
Дослідження факторів розміщення та територіальної структури виробництва.
Вивчення економіки регіонів та міжрегіональних зв’язків.
Вивчення екологічної складової території в контексті розвитку виробництва в даному регіоні.
Дослідження регіонального відтворювального процесу через фази суспільного виробництва.
Визначення змін відносин власності, системи вертикальних та горизонтальних зв’язків на території.
Оцінка ефективності функціонування суб’єктів господарювання в регіоні та розробка шляхів її підвищення.
Розробка положень державної регіональної соціально-економічної політики.
Обґрунтування методів та організаційних засобів дослідження регіональної економіки.

Тема 2. Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил.

Лекція 2 Закономірності та принципи розміщення продуктивних сил.

План

Закономірності розміщення продуктивних сил.
Принципи розміщення продуктивних сил.

1 питання

Розвиток і розміщення продуктивних сил тісно пов’язане з дотриманням певних закономірностей.

Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний істотний зв’язок явищ.

В розміщенні продуктивних сил розрізняють декілька закономірностей:

1. Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. Визначають ефективність за формулою: ,

де E – ефективність

E- ефект, що визначається як:

а) валовий обсяг товарів чи послуг;

б) прибуток;

в) національний дохід (для країни).

В – витрати

2. Закономірність територіального поділу праці. Вона передбачає формування такої територіально-галузевої структури господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним і соціальним умовам.

3. Закономірність регіональної інтеграції господарства. Всі господарські об’єкти, що розміщуються в межах районів об’єднуються під дією внутрірайонної інтеграції в єдиний комплекс. В той же час між окремими районами виникає необхідність налагодити зв’язки: обмін продукцією, сировиною тощо. Це стає передумовою формування міжрайонних зв’язків, на вищому рівні – державних. Територіальний поділ праці, з одного боку визначає спеціалізацію та унікальність господарства окремих територій, а, з іншого, - сам є причиною посилення зв’язків та економічної інтеграції.

4. Закономірність територіальної цілісності та комплексності господарства регіону

На певній території внаслідок територіального поділу праці формується регіональне господарство (району, країни, світу). Воно являє собою економічну систему певного рангу, яка охоплює продуктивні сили і відносини, що виникають в процесі економічної діяльності регіону. Кожен регіон постає цілісною і унікальною системою, для якої характерна комплексність та цілісність.

Комплексність – взаємопов’язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх в ТВК (територіально-виробничий комплекс).

В вузькому розумінні ТВК – частина господарського комплексу країни в межах регіону, яка визначається тісним взаємозв’язком та взаємообумовленим розвитком різних галузей. В широкому розумінні ТВК включає наступні елементи:

виробництво
інфраструктуру
трудові ресурси
локальні природні ресурси

Між складовими комплексу виникають зв’язки, що впливають на його розвиток. Зміна хоча б одного елемента призводить до зміни решти. В цьому полягає цілісність.

5. Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил.

Полягає в зосередженні виробництва і населення у найзручніших місцях. Виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Так, унікальне поєднання природних ресурсів стало причиною концентрації на території Донбасу і Придніпров’я виробництва чорних металів. Сприятливі природні умови стали причиною концентрації населення вздовж долин річок (Ніл, Ганг, Янцзи тощо). Історичні і політичні події зумовили швидке економічне зростання і зосередження виробництва та населення на сході США, Південної Америки, Африки, Австралії, в пониззі річок Шельди та Маасу. Таким чином, на концентрацію продуктивних сил впливають:

природно-екологічні причини;
соціально-економічні причини;
історико-політичні причини.

6. Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку.

Дана закономірність передбачає, що нормальний розвиток економіки країни можливий за умови рівномірного розвитку всіх регіонів. Традиційно, соціально-економічний рівень визначається за величиною ВВП (валового внутрішнього продукту), ВНП (валового національного продукту) або національного доходу на душу населення. Не всі держави світу, частини окремих держав, райони в межах країни мають однаковий рівень соціально-економічного розвитку. Вважається, що між окремими районами країни розбіжності цього показника не повинні перевищувати 20 %. В межах України розбіжність за цим показником в межах окремих областей складає 3-4 рази.

Приклад: якщо середній рівень соціально-економічний розвиток по Україні прийняти за 100%, то в 1989 році спостерігався найбільший розрив між Закарпатською та Вінницькою областями (по 45%) і Дніпропетровською областю (165%). За даними на 2001 рік розрив скоротився, але залишається суттєвим (дивись тему 7).

Сьогодні частіше використовують рейтингові оцінки для визначення соціально-економічного рівня, набір критеріїв якої залежить від мети досліджень (наприклад, рівень доходів на душу населення, рівень освіти, тривалість життя).

З 2002 року Україна теж перейшла на рейтингові оцінки.

2 питання

З закономірностями тісно пов’язані принципи розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення – головні ідеї та вихідні положення, що формують першооснову їх територіальної організації, це правила, яких слід дотримуватись при розміщенні продуктивних сил.

До них відносять наступні:

1. Принцип раціонального розміщення виробництва:

а) наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

б) наближення виробництва до природних та людських ресурсів у відповідності з факторами розміщення;

в) ліквідація зустрічних перевезень однотипної продукції;

г) обмеження надмірної концентрації виробництва;

д) охорона природи і науково обґрунтоване природокористування.

2. Принцип комплексного розміщення передбачає:

а) комплексне використання ресурсів і відходів (якщо взяти мінеральні ресурси, які використовує світове співтовариство, то лише 3-5% перетворюється на кінцевий продукт, а решта відходи);

б) встановлення ефективних виробничих зв’язків. При компактному розміщенні економиться 10% території – 20% протяжність комунікацій, на 15-20% капвкладення між підприємствами;

в) створення єдиної інфраструктури для всіх підприємств.

3. Принцип збалансованості та пропорційності.

Передбачає дотримання балансів між різними видами ресурсів та їх використанням, а також встановлення пропорцій в розвитку різних галузей виробництва на даній території у відповідності до зазначених балансів (між виробничою та невиробничою сферою, між різними групами галузей та міжгалузевими комплексами).

4. Принцип врахування внутрідержавного та міжнародного поділу праці.

При плануванні створення виробництва на даній території необхідно проаналізувати існуючу спеціалізацію господарства, яка склалась об’єктивно.

Приклад. В межах колишнього СРСР республіки орієнтувались на випуск певних видів продукції. Відповідно до цього існувала структура господарства. Для України, Балтії, Білорусі була характерна висока питома вага обробної промисловості. Водночас в Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках високу частку займала кольорова металургія. Важке машинобудування зосереджувалось насамперед в Росії та на Україні. Монопольним виробником мікроавтобусів була Латвія, бавовнозбиральних комбайнів – Узбекистан тощо.

5. Принцип збереження екологічної рівноваги.

Передбачає таке розміщення виробництва, за якого природне середовище може зберігати здатність до самовідновлення.

6. Принцип обмеженого централізму.

Цей принцип лежить в основі розробки державної регіональної політики і полягає в органічному поєднанні інтересів держави з інтересами окремих районів, підприємців, населення загалом.

Лекція 3 Фактори розміщення виробництва

План

Техніко-економічні особливості виробництва.
Фактори розміщення виробництва. Вплив НТР на розміщення.

1 питання

Утворення ТВК тісно пов’язане з процесом розміщення виробництва, який перебуває під впливом цілої низки факторів.

Фактори розміщення – певні причини, що впливають на розташування виробництва, та визначають його ефективність в територіальному аспекті.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізують техніко-економічні особливості різних галузей виробництва. Вони визначають вплив різних факторів на розташування підприємств.

Працемісткість: Пм = ,

де Пм – працемісткість;

П – вироблена продукція;

Р – затрати праці в людино-годинах.

Цей показник можна визначити:

1) шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості (не точний, оскільки співвідношення цін на фактори виробництва різне для різних виробництв);

2) методом натуральних показників (люд.- год);

3) шляхом розрахунку маси продукції, яка припадає на 1 робітника (не точний, оскільки окремі види продукції мають різну ступінь складності, розміри тощо);

4) комбінованим методом, що поєднує 2) і 3) підходи.

Фондомісткість: Фм = ,

де Ф – вартість основних фондів;

П – вироблена продукція.

Енергомісткість: Ем = Зе / П ,

де Зе – затрати енергії (кВт * год);

П – вироблена продукція.

високоенергомістні виробництва (витрати на електроенергію складають 30-45% собівартості)
середньоенергомісткі виробництва (15-30%)
неенергомімткі виробництва (менше 15%)

Водомісткість: Вм = Зв / П,

де Зв - витрати води (л, м3);

П – вироблена продукція.

Матеріаломісткість: Мм = Зм / П,

де Зм – витрати матеріалів, що визначаються в грошовому або натуральному вигляді;

П – вироблена продукція.

висока матеріаломісткість (Мм значно більше 1);
середня матеріаломісткість (Мм = 1);
низька матеріаломісткість (Мм  1).

Наукоємність визначається часткою витрат в собівартості продукції, які йдуть на утримання науково-дослідної бази підприємства (лабораторій, проектних інститутів, бібліотеки та ін.) та підготовку кваліфікованих кадрів. Якщо ця частка більша за 20 %, то виробництво вважається наукоємним.

Транспортабельність продукції.

З кількісної точки зору вона визначається за формулою:

Тп = Зт / П,

де Зт – транспортні витрати на перевезення продукції (гр. од.);

П – вироблена продукція.

З якісної точки зору вона визначається особливостями продукту, який перевозиться (габаритність, хімічна активність, швидкість псування тощо).

2 питання

Виділяють наступні фактори розміщення виробництва.

Сировинний (визначається матеріаломісткістю продукції при великій частці сировини у собівартості готової продукції та орієнтує розміщення виробництва такої продукції на джерела сировини). Так, співвідношення затрат сировини до готової продукції в окремих галузях складає

Цукрова промисловість 7:1

Отримання волокна 7:1

Маслоробна 15:1

Мідь 7,5:1

На цей фактор орієнтуються видобувні галузі, виробництво консервів, масла, лляних та бавовняних тканин, підприємства чорної та кольорової металургії.

Паливно-енергетичний (визначає розміщення виробництв з великою електро- або паливо місткістю поблизу джерел енергії та палива).

Приклад: витрати на електроенергію складають 3,4 тис. КВт *год. на виробництво тони каучуку; 60 тис. кВт*год. на виробництво тони титану; 20 тис. КВт *год. на виробництво тони магнію; 12,6 тис. КВт *год. на виробництво тони віскозний шовк.

На цей фактор орієнтуються підприємства чорної та кольорової металургії, хімічної, целюлозно-паперової промисловості, виробництво червоної цегли тощо.

Фактор науково-технічного прогресу (наукоємкі галузі промисловості розміщуються там, де зосередженні науково-дослідні інститути і кваліфіковані кадри).

На цей фактор орієнтується виробництво ЕОМ, ракет, літаків, автомобілів, ліків.

Фактор робочої сили (враховується при розміщенні виробництв з великими витратами людино-днів на одиницю продукції).

На цей фактор орієнтуються галузі сільського господарства, особливо зрошувальне землеробство, овочівництво, плодівництво; легкої промисловості, сфери послуг, збірне машинобудування.

Водний чинник (враховується при розміщенні водомістких виробництв). Великі потреби у воді в окремих галузях хімічної промисловості, кольоровій, чорній металургії, целюлозно-паперовій промисловості, зрошувальному землеробстві.

Приклад: виготовлення 1т хімічних волокон вимагає 3-5 тони води, 1т алюмінію – 1,5 тони води.

Транспортний чинник (враховується з метою наближення до споживачів продукції, здешевлення транспортних витрат). Він підсилює решту факторів.

Приклад: у продукції видобутку і збагачення вугілля транспортні затрати досягають 45% собівартості, нафтопереробки – понад 65%, цементу – понад 55%.

Екологічний фактор (націлює на розташування виробництва так, щоб воно якнайменше шкодило природі і здоров’ю людини).
Споживчий фактор. Передбачає наближення виробництв до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає в наступних випадках:
1. коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібні вироби, борошно, кислоти, енергія ТЕЦ);
2. коли продукт порівняно дешевий ніж транспортні витрати (будівельні матеріали);
3. коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах (продукція легкої промисловості, побутова техніка, меблі, папір).

Приклад: радіус транспортування хліба не повинен перевищувати 10 км, молока – 25-30 км, енергії ТЕЦ – 30 км.

Фактор ринкової кон’юнктури (при розміщенні підприємств враховують особливості ринкової кон’юнктури ).

Ринкова кон’юнктура – конкретні умови реалізації товарів та послуг, що враховують співвідношення попиту і пропозиції, рух цін, рівень доходів, смаки, вподобання, сезонність, тощо.

Стійкий попит на деякі товари може протягом років визначати спеціалізацію регіонів або країн: для Єгипту, наприклад, це бавовник, для Куби – цукор, для країн Центральної Америки – тропічні культури, тощо.

Вплив окремих чинників показаний в таблиці 2.

В епоху науково-технічної революції змінюється пріоритетність окремих факторів розміщення. Вплив НТР на територіальну структуру господарства:

переорієнтація матеріаломістких галузей на транспортний чинник і споживача;
відбувається концентрація виробництва і населення у межах агломерацій і мегалополісів;
у зв’язку з високими вимогами до екологічної якості виробництва шкідливі підприємства та працемісткі виробництва (легкої промисловості, збірного машинобудування) переносять у країни, що розвиваються;
інтеграція науки і виробництва, формування технополісів (20 в Японії, США- “Силіконова долина”, включає науковий парк Стендфордського університету і понад 2 тис. фірм; технополіс Бостону включає наукові парки Гарвардського та Масачуссетського технологічного інституту);
переорієнтація на інші види сировини (в 18 столітті центр чорної металургії Росії знаходився на Уралі, в 19 столітті лідером стає Донбас, оскільки було винайдено технологію, що дозволяла в якості палива використовувати кам’яне вугілля).

Таким чином, на сьогоднішній день визначальними факторами в розміщенні виробництва є фактор НТП, фактор ринкової кон’юнктури, споживчий та екологічний.

Таблиця 2.

Ступінь впливу основних фондів на розміщення промислового виробництва

Галузі промисловості	Сировинні ресурси	Паливно-енергетичні ресурси	Трудові ресурси	Райони спожи-вання
Електроенергетика	+ +	-	-	+ +
Чорна металургія	+ +	+ +	-	+
Кольорова металургія	+ + +	+ +	-	-
Машинобудування В тому числі важке	+ + + + +	- -	+ + +	+ + +
Хімічна, нафтохімія	+ +	+ +	+ +	+ +
Промисловість будівельних матеріалів	+ +	-	-	+ +
Лісова промисловість	+ + +	-	-	+ +
Легка промисловість	+	-	+ +	+ + +
Харчова промисловість	+ +	-	-	+ +

Умовні позначення:

+ + + вирішальне значення

+ + сильний вплив

+ слабкий вплив

- відсутність впливу

Тема 6. Населення і трудові ресурси України

Лекція 8 Населення і трудові ресурси України

План

Народонаселення та його роль в господарстві країни.
Кількість населення та фактори, що на неї впливають.
Система розселення. Агломерації.
Трудові ресурси.

1 питання

Народонаселення – сукупність людей, які живуть на всій Землі або в межах конкретної території, континенту, країни.

Як вже зазначилось, людина виступає частиною продуктивних сил:

Вона є носієм знань і трудових навичок.
В той же час, людина стає об’єктом, на який спрямовуються результат праці.
Людина зумовлює формування (краще сказати, об’єктивне існування) таких факторів розміщення виробництва як чинник трудових ресурсів і споживчий фактор. Опосередковано людина вплинула на функціонування чинника науково-технічного прогресу.
Врахування демографічної структури населення і трудових ресурсів дозволяє оптимізувати галузевий склад промислових комплексів, визначати доцільність будівництва таких виробництв, які забезпечували б раціональну зайнятість чоловічої і жіночої праці. Демографічна ситуація завжди має регіональні відміни. Це призводить до територіальної диференціації трудових ресурсів і забезпеченості галузей робочою силою. Територіальна стабілізація кадрів є однією з найбільш складних проблем територіальної організації виробництва.

Приклад: починаючи з 60-их років в межах СРСР відбувалось скорочення трудових ресурсів. Не вистачало їх в таких районах як Сибір, Далекій Схід. Негативно впливають міграції. В свій час це призвело до відтоку сільського населення в міста. Якщо вести розмову про міжнародні міграції, то, наприклад, у Єгипті знизилась продуктивність праці в будівництві через еміграцію будівельників в країни Перської затоки.

2 питання

За даними на 1.01.2002 рік численність населення в Україні складає 48 млн.416 тис. чоловік. На 1 березня 2010 р. чисельність населення склала 46,1 млн. Чоловік. На кількість населення України вплинули наступні фактори:

1) природний приріст;

2) механічний приріст (міграції).

Розглянемо детальніше прояв цих чинників.

І Природній приріст

Це зміна чисельності населення під впливом природніх причин (народжуваності та смертності). Визначається за коефіцієнтом природнього приросту (Кпр). Це різниця між народженими та померлими на 1000 жителів. Вимірюється цей коефіцієнт в проміле (%0 ) і пов’язаний з коефіцієнтами народжуваності та смертності.

n = (N / T*S )×1000 m = (M / T*S )×1000

Kпр = n-m = ((N-M) / T*S )×1000

n – коефіцієнт народжуваності;

m – коефіцієнт смертності;

N – кількість народжених;

M – кількість померлих;

T – період часу;

S – середня кількість мешканців території за період часу Т.

З-поміж республік колишнього СРСР Україна за цим показником посідала останнє місце. Особливо він знижувався після 1965, а з 1991 р. набув від’ємних величин.

Фактори, що впливають на величину природного приросту:

1. Різке зниження життєвого рівня населення. Половина населення живе за межею бідності. Прожитковий мінімум, встановлений державою вдвічі нижчий за реальні потреби. Тому переважають однодітні і бездітні сім’ї. Кожна десята сім’я не має дітей. У селах сумарна народжуваність 1,9 дитини. До 2015 року очікується 2,4 дитини.

2. Деформована статево - вікова структура. За шкалою ООН у країні, в якій особи у віці 65 років і старші становлять 7% від загальної кількості, населення вважається старим. У нас цей показник складає 14 %. Саме тому в Житомирський, Кіровоградській, Вінницькій, Черкаський, Чернігівській, Сумській, Хмельницькій областях від’ємний приріст почав фіксуватись ще з 1979 року. В структурі переважають жінки – 54%, чоловіки – 46%.

3. Висока смертність і низька тривалість життя. Середня тривалість життя жінок – 73 роки, середня тривалість життя чоловіків – 62 роки. Серед причин смертності виділяють хвороби серцево судинної системи, новоутворення, нещасні випадки, самогубства.

4. Невисока якість навколишнього природного середовища, яка особливо гостро проявляє в високо індустріальних областях, великих містах, зоні радіоактивного забруднення.

5. Кількість шлюбів та розлучень. Шлюбна структура нестабільна. Більше половини пар розлучається, що не сприяє високій народжуваності.

ІІ Механічний приріст

Це зміна чисельності населення під впливом міграцій.

Міграції – переміщення населення, яке може супроводжуватися або не супроводжуватися зміною постійного місця проживання.

Причиною міграцій можуть бути такі фактори:

1) історико-політичні (війни, етнічні та релігійні конфлікти, історія освоєння території);

2) соціально-економічні (пошук роботи, переїзд на навчання тощо);

3) географічні (екологічні). Міграції через виникнення стихійних лих, екологічні катастрофи.

Міграції бувають зовнішні (переміщення за межі країни) і внутрішні (переміщення в межах країни).

Щодо внутрішніх міграцій, слід відмітити потужні переміщення населення України в межах колишнього СРСР. Потоки трудящих в райони Сибіру і Далекого Сходу були викликані освоєнням паливно-енергетичних і сировинних ресурсів, на базі яких формувались регіональні промислові комплекси.

Основні потоки мігрантів в межах нашої держави здійснювались у Донбас, Придніпров’є, Причорномор’є. Лише в Дніпропетровську область за період 1979-1988 рр. прибуло 100000 чоловік. Значний приплив мали Донецька, Запорізька область і Крим.

Потужні переміщення мали місце із сільської місцевості в промислові центри (особливо 1960-1970 роки).

Особливості сучасних міграцій в Україні.

Від’ємне сальдо міграцій, особливо в східних регіонах.

Посилення зовнішніх міграцій.

Посилення маятникових міграцій.

Маятникові міграції – це періодичні, повторювані переміщення населення, які не супроводжуються зміною постійного місця проживання.

Порівняльний аналіз демографічних процесів свідчить, що за характером динаміки чисельності населення, природного та механічного руху сформувались в Україні наступні демографічні регіони:

1. Столичний (Київська область)

Високий показник механічного приросту. Молода вікова структура населення. Більш-менш сприятливе соціально-економічне становище. Демографічні показники вищі за середні.

2. Східний (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області). Гіперурбанізований ареал (міське населення складає до 90%) з постійним високим забрудненням навколишнього середовища. Один з найнижчих показників природного приросту. Довгий час район формувався за рахунок механічного приросту.

3. Південний (АРК, Одеська, Херсонська, Миколаївська області). Показники на рівні середнього по Україні. Але більш старіша вікова структура населення. Довгий час значним був механічний приріст.

4. Центральний (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області). Зростаюча депопуляція, невисокий показник механічного приросту в містах, та значний відплив населення з сільської місцевості. Стара вікова структура населення.

5. Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області). Найсприятливіша демографічна ситуація. Наймолодше населення, приріст близько 0 в Закарпатській та Рівненській областях. Відсутність значних міграцій в минулому через низьку мобільність населення.

3 питання

Система розселення – сукупність усіх поселень з їх взаємозв’язками.

Територіальна система розселення України характеризується значною густотою і включає:

1) міста (448 одиниць);

2) селища міського типу (894 одиниць);

3) села (близько 29 тисяч).

Мережа населених пунктів рівномірна, але населення розміщено нерівномірно. Середня густота населення в 2010 році склала 76,1 чол. на 1 км2. Територія України заселена нерівномірно. Найбільша густота населення спостерігається в Донецькій області (168,6 ч/км2), Львівській області (117 ч/км2), Найменша – відмічена в Херсонській, Чернігівській областях (38,4 та 34,8 ч/км2 відповідно).

Міське населення становить 67,2 % жителів України (сільське населення переважає у Вінницькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій областях).

За кількістю жителів міста поділяються на групи:

малі – до 50 тисяч чоловік

середні 50-100 тисяч

дуже великі 500 тисяч-1млн.

міста-мільйонери – понад 1 млн.

Останні включають Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса (останні два з 2005року вже не мільйонери).

Найбільші міста в 60-70 рр. формувались за рахунок механічного приросту. Далі їх ріст уповільнився. У багатьох з них загострилася екологічна ситуація, житлові і транспортні проблеми, поглибилась незбалансованість між галузями матеріального та нематеріального виробництва. В той же час у багатьох середніх та малих містах за попередні десятиліття зміцнила виробнича база і невиробнича сфера. Збільшилась людність, поліпшилась роль цих міст як функціональних центрів районних систем розселення. Але за період з 1990 року цей позитив втрачено. Малі і середні міста України частково втратили свої функції як промислові центри адміністративних районів.

Сучасні негативні риси розвитку великих міст:

а) зниження соціально-економічного потенціалу;

б) зменшення населення;

в) загострення екологічної ситуації;

г) неузгоджений розвиток транспортної та інженерної системи, неупорядкована забудова.

Тому проблема активізації розвитку малих і середніх міст як організаційно-господарських центрів виробничої діяльності залишається актуальною із економічної, і з соціальної точки зору.

З 1979 по 1989 рр. збільшилась кількість малих сіл і зменшилась – великих і середніх. Споживацьке ставлення до села призвело до того, що умови життя в ньому різко відрізняються від умов життя в місті. Більшість сіл не мають водопроводів, не газифіковані, вулиці не заасфальтовані. Частина сіл не має під’їзних шляхів з твердим покриттям. Політика неперспективних сіл спричинила зникнення особливо невеликих поселень, населення яких або вимерло, або переселилось у міста та селища міського типу.

У процесі еволюції форм розселення на зміну місту прийшли так звані групові форми, серед яких найрозвинутіша агломерація (від латинського agglomero – приєдную, нагромаджую). Це територіальне утворення, що:

1) виникає на базі великого міста і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

2) вирізняється високим ступенем територіальної концентрації виробництва (промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових і навчальних закладів), а також високою густотою населення;

3) високий рівень комплексності господарства;

4) справляє вирішальний перетворювальний вплив на довколишнє середовище і соціальні аспекти життя населення.

В Україні налічується 19 міських агломерацій, з них 6 найбільших (Київська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Львівська, Одеська). У розвитку агломерацій спостерігаються негативні тенденції: зростання кількості населених пунктів. Вони разом з транспортними та інженерними (спорудами) системами розвиваються не узгоджено, що призводить до неупорядкованої забудови території, втрати сільськогосподарських угідь, погіршення природного середовища.

4 питання

Трудові ресурси – частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними і духовними здібностями, загальноосвітніми і професійними знаннями для роботи в господарстві.

До складу трудових ресурсів належать працездатні люди в працездатному віці, працюючі підлітки і працюючі пенсіонери. У світовій практиці частіше вживають термін “економічно активне населення”, до якого належать ті, хто зайняті суспільно корисною працею, що приносить їм доход. До цієї категорії відносять фактичних працівників та безробітних, що шукають роботу.

В Україні трудові ресурси складають 22 млн. осіб. Робоча сила реалізується на ринку праці.

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення трудової сили до економічної системи.

Він характеризує форми і методи регулювання інтересів безпосередніх працедавців та тих, хто наймається. Для оцінки національного ринку праці використовують наступні показники.

І. Працездатне населення.

ІІ. Пропозиція праці – частина населення, готова працювати на умовах постійної зайнятості.

ІІІ. Зайняті за наймом. Структура зайнятості населення за сферами застосуван-ня віддзеркалює структуру народного господарства і рівень розвитку окремих галузей. Усі зайняті розподіляються за різними видами діяльності:

1. Зайняті в матеріальному виробництві (найбільше їх в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях).

2. Зайняті в невиробничій сфері (більше ніж 6 млн. чоловік). Найбільше зайнятих у Криму, Закарпатті, Львівській, Одеській, Чернівецькій області.

3. Зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві

4. Зайняті на навчанні з відривом від виробництва

5. Зайняті в неекономічній сфері (адміністративний апарат, військові, міліція)

ІV Безробітні. Одним з головних чинників безробіття є невідповідність між попитом на робочу силу та її пропонуванням. Особливості безробіття в Україні.

1) висока доля прихованого безробіття (воно складає майже 40%);

2) переважання серед безробітних службовців та інженерно-технічних працівників з вищою і середньої спеціальної освітою (вони складають 70%);

3) переважання серед безробітних жінок;

4) зростання безробіття серед молоді;

5) високий рівень безробіття в аграрних областях.

V. Потенційний запас найманої праці – особи, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери, особи, зайняті творчою діяльністю тощо);

VІ. Незайняті – не працюють і не зареєстровані як безробітні.

Регіональні особливості в розподілі резервів трудових ресурсів:

Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька області – незайняті складають 17-25 % трудових ресурсів.

Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська, Херсонська області – 25-30 %.

Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, АРК- більше ніж 30 %

В умовах конкуренції знайти роботу складно, з цією метою створено районні і міські центри зайнятості. Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” громадянам, які шукають роботу і зареєстровані в службі зайнятості, гарантується право на безплатну підготовку і перепідготовку. Крім того, створення ринку праці передбачає формування інфраструктури (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи).

Тема 4. Природно – ресурсний потенціал та його економічна оцінка

Лекція 7 Природно – ресурсний потенціал та його економічна оцінка

План

Поняття про природно - ресурсний потенціал та його структуру.

Економічна та технологічна оцінка природних умов та ресурсів.

Забезпеченість України окремими видами ресурсів.

1 питання

Виникнення і розвиток продуктивних сил тісно пов’язані з природним середовищем.

Природні ресурси – це тіла і сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил вивченості можна використати для задоволення потреб суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.

Вони можуть виступати як:

засіб праці (земля);

предмети праці (мінеральна, рослинна сировина);

предмети споживання (вода, гриби, ягоди).

Крім цього розрізняють природні ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одно - та багатоцільового призначення.

Природні ресурси певної території формують природно-ресурсний потенціал (ПРП)

ПРП – це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, виражена в їхній суспільній споживній вартості.

За системним вченням, ПРП території (акваторії) – цілісна система складно організованих об’єктів. Тому найважливішою властивістю його є те, що ПРП становить природний комплекс, в якому всі компоненти пов’язані. Зміни в одному з них викликають зміни в іншому (так осушення збільшує продуктивність заболочених земель, але через пониження ґрунтових вод зменшує врожайність на суміжних територіях).

Для ПРП території (акваторії) характерна наявність:

компонентної структури

функціональної структури

територіальної структури

організаційної структури

1. Компонентна. В межах ПРП виділяють такі групи ресурсів:

мінеральні (паливно-енергетичні, металеві, неметалеві);

водні (поверхневий стік, підземні води);

земельні (землі сільськогосподарського призначення, ґрунтовий покрив);

лісові (щорічний приріст деревини);

фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси);

природно – рекреаційні.

Функціональна відображає класифікацію природних ресурсів за здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

Територіальна характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів. Так, мінеральні ресурси мають територіальну структуру, що включає зони, макрорайони, райони, макрокущі, кущі (Донецька зона, Закарпатський макрорайон, Одеський район, Овруцький кущ).

Організаційна розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, ефективності експлуатації, охорони і відтворення.

2 питання

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошовий вираз господарської цінності природних благ, який вимірюється ефективністю їх використання.

Використання у виробництві природних факторів вимагає відповідної оцінки. Згідно трудової теорії вартості природні ресурси мають неекономічне походження вартості, бо виникли не в результаті діяльності людини. Тому оцінюють їх непрямим шляхом.

Методичні підходи до економічної оцінки:

витратний;

рентний.

– оцінка здійснюється на підставі затрат на господарське освоєння та експлуатацію природних ресурсів;

– природний ресурс може оцінюватися двома способами:

за ефектом (прибутком), який дає природний ресурс;

за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку в разі вилучення ресурсу.

Таблиця

Критерії економічної оцінки природних ресурсів

Вид ресурсу	Критерій
Земельні	Розмір річної ренти з даної ділянки землі
Мінеральна сировина	Максимально можлива вартість виробленої річної продукції (включаючи всі воднораз видобуті компоненти)
Лісові ресурси	Вартісний вихід ділової деревини з даної ділянки лісу
Водні ресурси	Ефект від використання одиниці водних ресурсів або додаткові витрати на водозабезпечення при оптимальному його рівні
Рекреаційні ресурси	Ефект від використання ресурсу для відпочинку й лікування та затрати на досягнення ефекту

Крім економічної оцінки існує технологічна. Вона виявляє ступінь придатності тіл або явищ природи для різних видів діяльності з урахуванням сучасної перспективної технології їх використання. Розглядаючи, на приклад, мінеральні ресурси, слід вказати до якої категорії за ступенем геологічної розвіданості відносяться дані корисні копалини.

Поділ на категорії

А – докладно вивчені запаси, які активно використовуються.

В і С1 – менш детально вивчені, використовуються частково.

С2 – запаси оцінені попередньо.

Затверджені запаси, ті що відповідають промисловим кондиціям і гірничо - технічним умовам експлуатації, називають балансовими.

Позабалансові – ті, що можуть бути використані надалі (вони вивчені).

Крім кількості, використовують якісні показники родовищ:

склад корисних компонентів;

умови і глибина залягання;

потужність пластів тощо.

Приклад: руди повинні містити не менше ніж 25-27% заліза, 20-25% марганцю, 40% хрому, 5-7 кг на 1т – золота.

3 питання

Природно-ресурсний потенціал України має наступні особливості.

1. Середня забезпеченість на душу населення.

2. Нерівномірність забезпечення територій окремими видами ресурсів.

3. Екстенсивний тип використання і освоєння.

4. Значне забруднення та погіршення якості ресурсів.

Структура ПРП:

Земельні ресурси – 44,4%.

Мінеральні ресурси – 28,3%.

Водні ресурси – 13,1%.

Рекреаційні ресурси – 9,5%.

Лісові та фауністичні ресурси – 4,7%.

Таблиця

Забезпеченість України ресурсами

Вид ресурсу	Запаси
	світові	Україна
Земельний фонд	134 млн км2	60,4 млн га
(сільськогосподарські землі)	45,6 млн км2	41, млн га
Водні ресурси	4500 тис км3	210 км3
Лісові ресурси	40 млн км2	8,62 млн га
Гідроенергетичні ресурси	32,9·1012кВт · рік	44,7·109кВт · рік

І. Земельні ресурси.

Близько 70% площі країни займають сільськогосподарські угіддя, 55% складають орні землі. 2/3 орних земель становлять різновиди чорноземів. Найкраща якість ґрунтів в Лісостепу, найгірша – в Степовому Криму, Поліссі. Обмежує потенціал земельних ресурсів:

1) перезволоження та радіаційне забруднення в Поліссі;

2) посушливість клімату і засолення в Криму;

3) низька культура сільськогосподарського природокористування.

ІІ. Мінеральні ресурси.

За розвіданими запасами корисних копалин частка України в державах СНД становить:

марганцевої руди –до 75% (66% світових континентальних запасів)

залізні руди –31%

титанові руди –40%

кам’яне вугілля –28%

самородна сірка –80%

каолін –60%

графіт –50%

В Україні зосереджено 60% європейського запасу облицювального каменю.

Нині потенційна вартість розвіданих мінерально-сировинних запасів в Україні – 7 трн дол. Відкрито та оцінено 7500 родовищ, майже 90 видів мінеральної сировини. Прогнозовано відкриті родовища золота, кольорових і рідкісних металів (літію, ніобію, танталу), самоцвітів (програма “Мінерально-сировинна база України на період до 2005р.”)

ІІІ. Водні ресурси.

Запаси прісних вод – 1 тис. м3 на одного жителя, це в 10 разів нижче середньосвітового показника. Розміщені ресурси нерівномірно (найкраще захід і північ України, найгірше – південний схід). 2/3 площ України – вододефіцитні. Найбільші річки – Дніпро з притоками, Дністер з притоками, Південний і Західний Буг, Сіверський Донець. Гідроенергетичні ресурси – обмежені і практично вичерпані.

ІV. Рекреаційні ресурси.

Розміщені більш-менш рівномірно, однак їх найбільша концентрація спостерігається в наступних рекреаційних регіонах.

1. Карпатський.

2. Кримський.

3. Дніпровсько-Дністровський.

4. Азово-Чорноморський.

V. Лісові ресурси.

Україна недостатньо забезпечена ними, потреби в деревині забезпечуються на 25-30 %. Лісистість складає 14 %, оптимальною для нашого клімату має бути 20%. Найкраще забезпечені лісами:

1. Карпати – 39 % лісистість складає;

2. Кримські гори – 31 %;

3. Полісся – 27 %.

Тема 7. Cутнicть, мета і завдання державної регіональної політики

Лекція 9 Cутнicть, мета і завдання державної регіональної політики

План

Поняття про державну регіональну політику. Принципи проведення.
Види і завдання державної регіональної політики.

1 питання

Територіальна організація розміщення продуктивних сил тісно пов’язана з регіональною системою господарювання, яка знаходить своє відображення в державній регіональній політиці (д.р.п.)

Д.р.п. – це сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних процесів на окремих територіях.

Як показує досвід країн Європи, єдиної універсальної моделі регіональної економічної політики, прийнятної для будь-яких умов господарювання, не існує. Кожний регіон в своєму соціально-економічному розвитку залежить від значної кількості факторів, які різняться між собою виходячи із територіальних особливостей. Вiдмiнностi між існуючими моделями зумовлені відмінностями в ідеях, якi покладені в основу політики держави.

Класична теорія регіональної політики спирається на принципи, обгpунтованi Дж. Кейсом ще у 30 роках минулого століття. Biн вважав, що утримувати piвнoвaгy без втручання держав и просто неможливо. Сформульована ним концепція регіонального розвитку одержала назву «захисної», оскільки вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у piвнi розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий спектр економічних засобів впливу - фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування, oкpeмi пільги тощо. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка депресивних територій, що характеризуються загостренням проблем структурного безробіття, різким зниженням рівня життя населення.

Американський економіст А. Фрiдман запропонував модель регіонального розвитку, яка ґрунтується на засадах iдеї неокласичної теорії економічного розвитку. За його моделлю, втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання регіональної політики полягає не в подоланні регіональних диспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в мipy нагромадження необхідних коштів внаслідок підвищення ефективності функціонування комплексів інших територій.

Світова практика підтверджує цей тезис i доводить, що зростання соцiально-економiчно відсталих територій не повинне відбуватись за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвинутих регіонах.

У зв'язку з посиленням процесів глобалізації та регіональної інтеграції виникла необхідність у розробці нової концепції державної регіональної політики України. Необхідно зазначити, що регіональну політику треба розглядати крізь призму конкретизації iнтepeciв, якi вона реалізує. Наскільки специфічними є інтереси регіонів, що відображають історичні, етнічні, природні, економічні, соціальні, культурні особливості території, настільки конкретно диференційованими є інтереси держави по відношенню до них.

Враховуючи, що Укpaїнa інтегрується в Європу i бере активну участь у європейському регіональному спiвробiтництвi, спираючись на норми європейського міжнародного права, їй нео6хiдно здійснити реформу адмiнiстрaтивно-територiального устрою держави. В ній треба чітко визначити статус регіонів, механізму взаємодії інститутів на місцевому та регіональному рівнях.

Серед науковців немає одностайної думки щодо однозначного визначення суб'єкта i об’єкта державної регіональної політики. На думку більшості, домінує погляд, згідно з яким провідним суб’єктом цiєї політики визнається держава, а об’єктами – соцiально-економiчнi процеси, що протікають на певній території, соціальні верстви населення, територіальні чи галузеві пропорцiї господарства. У законодавчому плані суб’єктами державної регіональної економічної політики визнаються центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов’язані з соціально-економічним розвитком регіонів. До об’єктів державної регіональної політики відносять територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління і місцеве самоврядування.

Об’єктами проведення такої політики виступають:

звичайні територіальні утворення, закріплені адміністративно-територіальним поділом (місто, район, область, штат);
спеціально визначені території (особливі території, цей термін вперше було введено у Великобританії в 1934р.)

Приклад: до проблемних регіонів можна віднести зону забруднення ЧАЕС, Аральське море і прилеглі території, лінійні ПР вздовж кордону США і Мексики тощо.

Cуб’єкти проведення д.р.п. – це ті інституції, які проводять д.р.п.:

державні органи влади;

міжнародні організації;

місцеві органи влади;

добровільні громадські організації.

Принципи проведення ДРП

Забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та регіону.
Правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими виконавчими органами та органами місцевого самоврядування.
Дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств.
Досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок використання переваг ТПП, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональ-них зв’язків.
Принцип субсидіарності. Полягає в тому, що вищі суспільні одиниці повинні розв’язувати лише ті проблеми, які непідвладні для вирішення нижчими структурними підрозділами.
Принцип пріоритетності. Передбачає ранжування цілей і завдань д.р.п. відповідно до нагальності проблем території.
Принцип варіантності. Передбачає альтернативність шляхів вирішення пароблем регіону.
Принцип гласності. Передбачає прозорість інформації щодо змісту заходів державної регіональної політики та контроль з боку місцевої громади за їх реалізацією.

2 питання

Кожна територія або проблемний регіон виступає як регіональна система, що складається з п’яти підсистем: економічна, соціальна, екологічна, технологічна, інформаційна. Відповідно до цього будується структура д.р.п., яка включає наступні складові: економічну, соціальну, демографічну, екологічну, науково-технічну (рис. 1).

Економічна політика полягає в необхідності пом’якшення регіональних економічних диспропорцій та досягненні економічної рівноваги.

Соціальна політика займається проблемами організації життя людей та суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту, відпочинку людини та розвитку особистості загалом. Оскільки межі в суспільстві умовні, процеси та об’єкти, що мають відношення до регіональної соціальної політики, вимагають інтегрального підходу, що включає економічну, демографічну, екологічну оцінку умов життєдіяльності людини.

Демографічна політика означає активне втручання держави за допомогою економічних, адміністративно-правових та пропагандистсько-профілактичних заходів в природній та механічний рух населення з метою досягнення специфічних цілей для регіонів.

Екістична (поселенська) політика пов’язана з проблемами ефективного використання території регіону шляхом оптимального розміщення виробництв, комунікацій, місць розселення. При цьому враховуються природні, економічні, архітектурно-будівельні фактори і умови.

Екологічна політика спрямована на перебудову відносин у системі “людина-суспільство-навколишнє середовище” з метою підтримання та створення сприятливих екологічних умов для проживання населення, забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Науково-технічна політика спрямована на покращення науково-технічного розвитку регіону на основі дослідження умов і факторів розміщення наукових центрів, територіальних форм поєднання науки і виробництва (технопарки, технополіси, інноваційні центри), регіональних переміщень наукових кадрів.

Тема 8. Механізми реалізації державної регіональної політики.

Лекція 10 Механізми реалізації державної регіональної політики.

План

Сутність механізму реалізації державної регіональної політики та методи його реалізації.
Форми реалізації державної регіональної політики

1 питання

Вирішення проблем регіону можна втілити через відповідні заходи. За допомогою механізму реалізації державної регіональної політики забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється стpyктypa їx господарського комплексу. Будь-яка держава впливає на регіональний розвиток за допомогою передбачених законодавством адміністративних та економічних важелів. Пошуки і вибір системи фінансово-економічних, соціальних та організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її peгіонax. Результати механізму державного впливу на регіональний розвиток великою мірою залежать від дієздатності самої системи управління. Система важелів, яка може бути використана, повинна забезпечити необхідну piвновагy між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Економічні важелі повинні врахувати специфіку i особливості кожної галузі peгioнy. Таким чином, формується досить складна ієрархічна система узгодження між собою економічних регуляторів впливу на peгioнальний економічний розвиток.

Механізм реалізації ДРП – це система конкретних економічних важелів, організаційно - економічних засобів та форм, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства.

Механізм державної регіональної економічної політики базується на законах i законодавчих актах. Biн визначає взаємовідносини держави i регіонів та вiдповiднi органiзацiйнi структури i системи управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку, в ринкових умовах господарювання, через законодавчу базу держава здійснює політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас держава координує діяльність місцевих органів влади на основi визначення співвідношень державного і місцевого бюджетів розвитку інфраструктурних об'єктiв місцевого та загальнодержавного призначення, Формування централізованих i регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм як інструмент державної регіональної економічної політики поєднує в собі систему методів прямого i опосередкованого впливу на соцiально-економiчнi процеси. За своїм характером ця система методів має бути заохочувальною та обмежувальною, активною та пасивною. Таке їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному piвнi. Широко використовуються тaкi методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, конкретна пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

Державні органи управління можуть впливати на регіональний соціально-економічний розвиток через таю заходи протекціонізму:

надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв;
створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва;
надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону;
працевлаштування вивільнених працівників та їx переквалiфiкацiя;
поліпшення екологічної ситуації навколишнього середовища тощо.

Дуже важливим i принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Сьогодні, в основному, більше 80 % надходження коштів до бюджету централізується. З метою розширення прав місцевого самоврядування доцільно, щоб 75-80 % місцевого бюджету формувалося на мiсцi. Це сприятиме зацікавленості місцевих органів самоврядування більш активно впливати на економічний роз виток peгioнy, разом з тим підвищиться вiдповiдальнicть щодо фінансового самозабезпечення. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків i видатків у внутрішньому валовому продукті. Їх висока питома вага підтверджує сильний вплив держави на eкономiкy.

Для виготовлення конкурентоспроможної продукції важливу роль треба відвести економічному стимулюванню, наданню відповідних пільг при виготовленні нових видів продукції i розміщенні нових виробництв, оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Це, в першу чергу, стосується розвитку малого та середнього пiдприємництва, оскільки малий бiзнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями.

Як уже відомо, у зв'язку із форс-мажорними ситуаціями та історичними факторами oкpeмi регіони є депресивними в економічному розвитку. Тому необхідно на це звернути особливу увагу, в першу чергу передбачити збільшення фінансових коштів та матеріальних pecypciв для їx розвитку.

Державна фінансова підтримка повинна бути спрямована на:

стимулювання розвитку територій депресивних регіонів, відновлення їх економічного потенціалу;
активізацію соціальної мобiлъностi населення з залученням його до суспiльно-корисної праці i підвищення рівня життя;
створення економічних та iнституцiйниx умов для заохочення загального розвитку території регіонів.

Таким чином, механізм реалізації державної регіональної політики реалізується за допомогою наступних методів:

1) бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку:

державні субсидії та субвенції місцевим органам влади, приватним компаніям для стимулювання ділової активності, підприємствам;
регіонально орієнтовані державні інвестиції у виробничу, соціальну й екологічну інфраструктури;
державні замовлення на продукцію й послуги приватних фірм.

2) законодавчо - нормативна регулювання:

податкова політика;
дозволи, заборони, ліцензії, сертифікати та інші засоби контролю будівництва виробничих об’єктів;
законодавче регулювання строків амортизації основних фондів;
правові норми в галузі землекористування та охорони навколишнього середовища.

Основними напрямами вдосконалення механізму посилення ролі державної регіональної політики повинні бути такi:

розроблення новітньої сучасної стратегії державної регіональної економічної політики, яка б сприяла прискоренню економічних перетворень в державі, забезпечила успішне входження суб’єктів господарювання в систему ринкової економіки;
в зв’язку з посиленням в світовій практиці процесів глобалізації та регiоналiзацiї економiки необхідно визначити нові перспективні напрями державної регіональної економічної політики, спрямованої на загальне піднесення економічного розвитку i виробництва конкурентоспроможної продукції на світовому ринку;
формування ефективного регіонального господарського механізму управління з широким використанням сучасної системи програмно-цільових методів.

2 питання

Формами реалізації д.р.п. є наступні.

Створення вільних (спеціальних) економічних зон (ВЕЗ або СЕЗ).

ВЕЗ – територія, де створені сприятливі умови для національного та міжнаціонального підприємництва.

Приклад: в США прийнята така постанова: якщо підприємство, розташовано в ВЕЗ, створює 200 нових або зберігає 1000 робочих місць, воно звільняється від сплати за газ та електроенергію, 5% податку на продаж.

В світі нараховується 650 ВЕЗ. Для України перспективними в цьому відношенні є: Одеський, Придунайський район, республіка Крим, Миколаївський район, зона підприємництва в Херсонської області. До 2005 року в Україні функціонували наступні СЕЗ: ”Сиваш”(1995 рік – перша СЕЗ), “Закарпаття”, “Азов'є”, “Славутич”, “Жовква”, “Яворів”, “Донецьк”, “Порто-Франко”, “Порт “Крим”, “Миколаїв”, “Інтерпорт “Ковель”, “Курортополіс Трускавець”, “Рені”.

Створення євро регіонів.

Єврорегіон – це міждержавна транскордонна регіональна асоціація, що охоплює прикордонні області, які розвиваються за погодженими планами та проектами.

На кордоні держав при невеликій відстані підприємств і організацій – суб’єктів зовнішньо-економічних зв’язків та етнічний близькості населення формуються транскордонні регіони. Прикладом таких регіонів є “Альпи-Адріатика” (Італія, Австрія, Німеччина, Югославія), “Регіо” (Франція, Німеччина., Швейцарія), “Дрейландерек” (Німеччина, Чехія, Польща) та інші. Завданням створення є економічний, науковий та економічний, освітній, культурний розвиток. Ці території мають економічну самостійність.

Приклад: “Карпатський Єврорегіон” має власний бюджет, що формується з коштів місцевих органів влади, Фонду братів Рокфеллерів та американського інституту “Схід-Захід”.

В Україні створені такі євро регіони: Карпатський, “Слобожанщина”, “Буг”, “Дніпро”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”. Але займаючи вигідне географічне положення в Європі, наша держава не повною мірою використовує цей фактор у розв’язані своїх соціально-економічних проблем (в тому числі і у формуванні субрегіональних транскордонних об’єднань).

Створення регіональних технопарків та технополісів.

Регіональні технопарки – це утворення, які формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених підприємств та організацій з метою впровадження високих технологій. Їх в Україні 16, з них реально працюють два (в Харкові, Києві).

Технополіс – місто, в економіці якого вагому роль відіграють дослідницькі центри та підприємства, що використовують новітні технології.

Мета їх діяльності:

Зближення науки та виробництва;
Сприяння структурній перебудові економіки регіону;
Підготовка кадрів для наукоємких виробництв;
Допомога підприємцям-початківцям (створення бізнес-інкубаторів).
Створення цільових програм загальнонаціонального, регіонального та місцевого рівня. Державна регіональна політика – це лише загальні положення, що визначають стратегію розвитку тих чи інших територій. Конкретніше завдання і заходи розробляються при створені планів та програм. Протягом 1992-1997 такі програми було розроблено для Донбасу, Карпатського, Подільського, Поліського регіону, Українського Причорномор’я. Однак вони не мали правового статусу державних, не були підкріплені централізованим фінансуванням і тому з багатьох запланованих завдань не стали результативними.

Лекції 5 та 6

Тема 3. Регіон в системі територіального поділу праці

План

Поняття про територіальний поділ праці.
Територіальна організація виробництва.
Форми територіальної організації виробництва.
Сутність і структура регіону.

1 питання

Територіальний поділ праці (ТПП) – об’єктивний процес спеціалізації країн або окремих частин країни на виробництві певних видів товарів чи послуг і обмін ними.

У процесі ТПП формуються функції окремих територій, населених пунктів, підприємств. Об’єктивною передумовою та базою для розвитку ТПП є диференціація географічного середовища (особливості диференціації виступають факторами ТПП): неоднакова наділеність окремих територій природними благами (так, наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості), відмінності між людьми за історично сформованими трудовими навичками, відмінність економіко-географічного положення та історія освоєння. З другої половини XX століття ТПП перебуває під впливом науково-технічного прогресу. Напрями впливу включають:

1) зменшення залежності територіального поділу праці від ресурсного потенціалу (це демонструє спеціалізація економіки Японії, Південної Кореї, Тайваня, Сінгапуру, Гонконгу);

2) концентрація зусиль на створені спеціалізованих галузей виробництва. Внаслідок подібних відмінностей виготовлення одного і того же товару на різних територіях буде вимагати різних затрат. Зосередити виробництво продукції слід там, де витрати будуть найменші, відмовившись від виготовлення товарів, виробництво яких ефективніше десь-інде. Це положення базується на “теорії абсолютних переваг”, що її створив Адам Сміт. Згодом англійський економіст Давид Рікардо показав, що навіть у тому випадку, коли країна виготовляє всі товари ефективніше за інших країн, їй вигідно зосередити свої зусилля на виробництві тільки тих товарів, де її переваги особливо великі (де відносні вартості є найменшими). Ця теорія має назву “теорія відносних переваг”. Приклад: за даними на 1990 рік продуктивність праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83% від американських. США мали перевагу у виробництві продуктів харчування, а Японія – у виробництві автомобілів, автообладнання та комплектуючих, побутової електроніки, сталі та металовиробах.

В теоріях класиків політекономії головним фактором, що визначав раціональну структуру виробництва і обміну, були трудові витрати. В 1930-і роки шведські економісти Е. Хекшер та Б. Олін розвили теорію ТПП, в основу якої поклали співвідношення взаємозалежних факторів виробництва. Положення теорії Хекшера-Оліна:

країни (регіони) повинні вивозити продукти інтенсивного використання надлишкових факторів виробництва та ввозити продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;
1. в міжнародній (міжрегіональній) торгівлі за відповідних умов здійснюється вирівнювання факторних цін;
2. вивіз та ввіз товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Територіальний поділ праці має наступні види (класифікація Ю. Саушкіна – радянського економіко-географа):

генеральний – ТПП між країнами та великими економічними районами;
1. внутрішньорайонний – ТПП між економічними районами внутрі країни або між адміністративними одиницями внутрі району;
2. ТПП навколо економічного центру (це може бути місто або підприємство, яке має свої філії в інших невеликих населених пунктах). З центрального підприємства до інших територій йдуть комплектуючі, інвестиції тощо. З приміських територій надходить сільськогосподарська продукція в місто;
3. постадійний ТПП – території спеціалізуються на різних стадіях виробництва;
4. фазовий ТПП – одна й та сама продукція надходить з різних місць до одного центру протягом року;
5. епізодичний ТПП – райони або країни обмінюються якимись товарами час від часу, не постійно.

2 питання

Територіальна організація виробництва (ТОВ) – науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних територіальних поєднань виробництва (галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів). Це упорядкований, урегульований процес розміщення господарства в межах країни або регіону.

Стадії формування ТОВ Радянського Союзу (за О. Топчієвим).

1. Поодиноке розміщення виробництв (перші п’ятирічки, 1930-і роки). Ста-вилась мета отримати потрібну кількість продукції з мінімальними витратами.

2. Перехід до агломерованого (групового) розміщення підприємств на незначній відстані одне від одного, що мають спільну інфраструктуру (1945-1960-і роки).

3. Встановлення зв’язків між підприємствами різних територій на основі завершених стадій виробництва, формування ТВК (1970-і роки).

Види структур ТОВ.

1. Галузева структура. Це склад, співвідношення між окремими галузями та виробництвами на даній території, що відображає внутрішньо районний поділ праці.

2. Функціонально-управлінська структура. Характеризує ієрархічно впоряд-ковану систему устрою і підпорядкування виробничих об’єктів.

3. Просторова (територіальна) структура. Це співвідношення окремих форм територіального зосередження виробництва на основі стійких зв’язків.

Елементи територіальної структури.

І Просторові елементи (економічні райони; підрайони; області).

ІІ Локальні виробничі утворення у вигляді вузлів, центрів, пунктів.

Промисловий пункт – промислове підприємство з поселенням, яке виникло біля нього (наприклад, шахтарське поселення).

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а частіше – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення та обслуговуються спільною інфраструктурою (наприклад, райцентри).

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднується тісними виробничими та виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень (обласні центри).

В Україні налічується близько 70 вузлів, більшість яких знаходиться у Донбасі та Придніпров’ї.

Промислова агломерація поєднує попередні утворення.

3 питання

Суспільний та територіальний поділ праці крім того, що формує спеціалізацію окремих виробників територій, стає передумовою для інтеграції підприємств, налагодження сталих зв’язків між ними. Процес цей знаходить свій прояв в утворенні форм територіальної організації виробництва. Форми суспільної організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, диверсифікація. Розглянемо детальніше кожну з них.

Концентрація – будь-яке виробниче укрупнення, яке виявляється або в рості виробничих потужностей одиничних підприємств, або в централізації виробництв.

Вона характеризується зростанням кількості великих підприємств, зосередженням на них великої кількості засобів виробництва, працюючих, а отже і об’єму випуску продукції.

Переваги: 1) комплексне виготовлення кінцевого продукту;

2) повне використання сировини і матеріалів;

3) забезпечення повного циклу “наука → технічні розробки → інвестиції → виробництво → збут”

Недоліки даної форми:

1) невисока мобільність підприємств;

2) громіздка структура управління;

3) надмірне навантаження на природне середовище;

4) ціни продукції через звертання радіусу перевезень.

Подібна форма ефективна для електроенергетики, металургії, нафтохімії, ВПК, машинобудування.

Результатом концентрації виробництва стають наступні тенденції:

Радикальна зміна географії видобувної промисловості, освоєння в місцях зосередження обробної промисловості не тільки кращих та середніх, але й гірших природних ресурсів;
1. Наближення первинної переробки до місця видобутку сировини та палива, виробництва електроенергії, посилення просторового розриву між видобувними та обробними галузями;
2. Збільшення залежності працемістких галузей виробництва від розміщення трудових ресурсів;
3. Зростання взаємообумовленності концентрації промислового виробництва та інших галузей господарства: транспорту, будівництва, сільського господарства, нематеріальної сфери.

В результаті концентрації формуються так звані економічні ядра – основа регіональ-них соціально-економічних систем.

Спеціалізація – орієнтація на виробництві продукції або її складових, яке відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах.

Підприємства виробляють один продукт, його окремі вузли і деталі. Відповідно існує:

а) предметна спеціалізація (випускається завершена продукція: енергетичне, частково транспортне машинобудування);

б) подетальна та повузлова спеціалізація (на окремих підприємствах випускаються частини, вузли готової продукції: автомобілебудування, тракторо- та комбайно-будування, виробництво підшипників);

в) технологічне (здійснюється випуск напівфабрикатів та заготовок виробництво литва, ковальсько-пресового устаткування).

Приклад: Полтавський автоагрегатний завод виготовляє гальмову апаратуру для автопідприємств України.

Кооперування – організація виробничих зв’язків між самостійними підприємствами у виготовленні певної продукції. Існує:

1) внутрішньо районне,

2) міжрайонне,

3) міжнародне кооперування.

Приклад: КРАЗ отримував продукцію від 135 підприємств для збирання автомобілів.

4. Комбінування – технологічне та адміністративне поєднання на одному підприємстві кількох виробництв різних галузей в умовах безперервності і постійності технологічних процесів.

Форми комбінування:

- на основі послідовної обробки сировини (чорна металургія: чавун – сталь – прокат);

- на основі комплексної переробки сировини (кольорова металургія, молочно- та мясопереробна промисловість);

- на основі відходів основного виробництва (розвиток гідролізно-дріжжьової промисловості на базі відходів переробки льону, отримання сірчаної кислоти з відходів коксування)

Переваги комбінування:

1. Економія на транспортних витратах.

2. Можливість комплексно використовувати сировину.

3. Оперативність управління.

Поширена ця форма в металургії, харчовій, текстильній, лісопереробній промисловості.

4 питання

Одиницею районування виступає економічний район (соціально-економічний, суспільний район).

Економічний район – це територія, що вирізняється всередині країни спеціалізацією та структурою виробництва, природними та людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням.

Районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем, що проходить незалежно від його пізнання.

Процес районоутворення відбувається під впливом багатьох факторів.

Територіальний поділ праці і сформовані на його основі територіально-виробничі комплекси.
Виробнича матеріально-технічна база. Основні фонди підтримують існуючу спеціалізацію району навіть тоді, коли вичерпано умови, що визначили будівництво великих промислових об’єктів. Діючі підприємства продовжують працювати, закріплюючи створену спеціалізацію.
Вплив великих міст. Кожне місто як великий економічний центр вливає на навколишню тяжіючи до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.
Економіко-географічне положення. Воно визначає спеціалізацію господарства, можливості для встановлення міжнародних економічних зв’язків, обумовлює особливості територіальної структури продуктивних сил. Так, наприклад, вихід Причорноморського економічного району до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, риболов-ства, рибопереробки. При цьому формується фронтально-приморський тип територіальної структури продуктивних сил.

Економічні райони бувають двох типів (див. схему 1)

1) галузеві (спеціальні),

2) інтегральні (загальні).

Вони формуються під впливом різних чинників (дивись схему 1).

Районний господарський комплекс складається з наступних груп галузей:

спеціалізовані. Вони посідають велику частку в господарстві району, міжрайонному обміні продукції. Ними можуть бути галузі промисловості та сільського господарства;
допоміжні. Формуються як супутні до спеціалізованих. Забезпечують профілюючі виробництва необхідними матеріалами, устаткуванням; зайняті переробкою відходів основних виробництв, будівництвом і ремонтом.
обслуговуючі. Задовольняють місцеве населення промисловими та продовольчими товарами.

Схема 1. Типологія економічних районів

При визначенні спеціалізації господарства використовують ряд показників:

1. Коефіцієнт спеціалізації

Кс= ·100%, де

i – вартість товарної продукції і –тої галузі господарства n –го району;

І – вартість товарної продукції господарства n –го району

Замість вартості товарної продукції в якості критерію можна використовувати:

а) частку основних та оборотних фондів;

б) частку зайнятих працівників.

2. Коефіцієнт локалізації галузі на території району

=:, де - частка і –тої галузі в господарстві n –го району;

- частка і –тої галузі в господарстві країни

Галузь вважається спеціалізованою, якщо >1

3. Коефіцієнт міжрайонної товарності

ʆіn=- , де - вивіз продукції і –тої галузі із n –го району;

- ввіз продукції і –тої галузі в n-ний район;

- обсяги виробництва і –тої галузі в n –ному районі.

4. Коефіцієнт виробництва на душу населення

= : , де - населення в n-ному районі;

Н – населення в країні.

Тема 7. Економічне районування та територіальна організація господарства

План

Сутність економічного районування.
Типи і функції економічного районування.
Сучасне районування України.

1 питання

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.

М.М. Паламарчук виділяє кілька принципів, яких треба дотримуватись під час районування.

Змістовність. Район є не статистичною одиницею за якоюсь ознакою, а економічною єдністю всіх складових території.
Перспективність. Районування може реконструювати минуле, передавати сучасне і прогнозувати майбутні тенденції. Останнє вказує на те, що мережа районів має зберегти значення у майбутньому.
Проблемність. Націленість його на виділення і вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах. Він передбачає, що області, які об’єднуються в один район, повинні мати спільні проблеми розвитку.
Принцип відповідності соціально-економічного районування адміністра-тивно-територіальному поділу та устрою держави.

Приклад: сьогодні на Україні пропонують ввести федеративний устрій. Але більшість науковців вважає, що в найближчі 12-20 років наша держава має бути унітарною. Інакше можливе соціально – економічне розбалансування та посилення сепаратистських тенденцій.

2 питання

Економічні районування буває двох типів:

1) галузеве;

2) інтегральне.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, демографічне, агропромислове, промислове).

Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість виділення загальних економічних районів.

Інтегральне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс (це, власне, і є економічне районування, результатом якого є виділення економічних районів).

Функції районування

Створення економічної основи територіального управління господарством регіонів.
Вдосконалення територіальної структури господарства.
Створення основи для формування та реалізації державної регіональної політики.
Обґрунтування вибору варіантів розміщення елементів продуктивних сил.
Обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів.
Підвищення ефективності використання природного, трудового, виробничого та науково-технічного потенціалу.
Сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку.

3 питання

Під час існування СРСР в межах України виділяли три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західній, Південний. Останніми роками з’явились численні спроби нового економічного районування України. За період з 1990 по 1996 варіанти схем районування опублікували О.М.Маринич (1990р.), В.А.Поповкін (1993р.), Ф.Д.Заставний (1994р.), М.М.Паламарчук (1994р.), О.І.Шаблій (1995р.), В.М.Гурєєв (1996р.), С.І.Дорогунцов, Л.М.Федорищева, Масляк Л.О., Шищенко П.Г., Сімоненко В.К. (1996р.).

Різні автори виділяють від 6 до 10 районів. При цьому враховують більше ніж 50 показників, які можна об’єднати в наступні групи:

спільність рис географічного положення;
спільність природно-ресурсного потенціалу (компонентна структура, рівень забезпеченості, ефективність використання);
демографічні особливості (структура етнічна, вікова, зайнятість; соціальні проблеми);
загальні особливості господарського розвитку (історія, галузева структура, ефективність функціонування: доходи, продуктивність праці тощо);
рівень забруднення та захворювання населення.

Спільним є для всіх варіантів районування – виділення району, що охоплює Донецьку та Луганську області (Донецький, Донбас, Східний); Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька області); Причорноморський район (Одеська, Миколаївська, Херсонська); Карпатський, Центральний райони (але склад останнього не співпадає у різних авторів). Найбільш поширені схеми районування представлені в підручнику Є.Качана “Розміщення продуктивних сил України” (стор.222) та підручнику Ковалевського, Михайлюк, Семенова “Розміщення продуктивних сил” (стор. 85-88).

Розробки з економічного районування завершились в 1998 році внесенням в проект Закону України “Про Концепцію державної регіональної політики” наступного варіанту:

Донецький район (Донецька та Луганська області);
Придніпровський район (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
Центральний (Київська, Черкаська);
Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області);
Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);
Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області).

Але Україна не має декретно визначених районів. Тому жодна схема не виступає головною. Немало вчених піддають сумніву раціональність поділу України на області. Експерти Міжнародного інституту порівняльного аналізу вважають, що в державі має бути не більше 10 областей, які територіально збігались би з крупними територіально-виробничими комплексами. А в якості одиниці адміністративного поділу повинен бути економічний район. Однак реалізувати ці пропозиції не можливо без змін до Конституції та перебудови вертикалі всіх гілок влади.

Модуль ІІ. Територіальна організація продуктивних сил України

Тема 1. Господарський комплекс України

Лекції 11, 12

План

Економіка країни як єдиний господарський комплекс. Галузева структура господарства.
Функціональна структура господарства.
Виробничий потенціал господарства.
Науково-технічний потенціал України.

1 питання

Господарство – система виробництва, розподілу і споживання, яка склалась в межах країни.

Структура суспільного виробництва включає наступні пропорції:

Відтворювальні – це співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання, а також пропорції у використанні ВВП на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання та накопичення;
Територіальні – це співвідношення між різними територіальними утвореннями: промислові пункти, центри, вузли, агломерації, загальні та галузеві райони;
Зовнішньоекономічні – це співвідношення між експортом та імпортом продукції різних галузей;
Галузеві – це співвідношення між різними галузями економіки.

Галузь – це сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, які виробляють подібну продукцію.

Ознаки галузі.

Єдність економічного призначення виробленої продукції.
Однорідність перероблюваної сировини і основних матеріалів.
Спільність технологічного процесу і виробничо-технічної бази.
Професійний склад кадрів і специфічні умови праці тощо.

Матеріальна (виробнича) сфера:

галузі, що створюють матеріальні блага (промисловість, будівництво, с/г); виробничого та невиробничого призначення. Ще їх називають група галузей А та В.
виробнича інфраструктура;
транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних).

Нематеріальна (невиробнича) сфера:

1) соціальна інфраструктура, що надає послуги нематеріального характеру суспільству і населенню:

освіта, наука;
охорона здоров’я і спорт;
житлово-комунальне господарство;
культура і мистецтво;
транспорт і зв’язок;
побутові обслуговування;
галузі органів управління і оборони.

2 питання

Однак структуру виробництва можна представити і в генералізованому вигляді за допомогою міжгалузевих комплексів.

Галузі поєднуються в міжгалузеві комплекси. Їх виділяють:

за цільовим підходом;
за технологічним підходом;
за відтворювальним підходом.

Згідно першого підходу, під міжгалузевим комплексом розуміють групу галузей господарства або окремих виробництв, які поєднані однією програмою і єдиною метою розвитку (наприклад, соціальний комплекс, військово-промисловий комплекс). Недолік даного підходу полягає в непостійності та в нестійкості галузевого складу через вузьку спеціалізацію та різночасову реалізацію господарських цілей.

Згідно другого підходу, під міжгалузевим комплексом розуміють групу галузей, які пов’язані між собою послідовністю переробки та використання сировини і однаковим призначенням продукції. Комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл, однак без виробничих стадій. Даний підхід базується на методі енерго-виробничих циклів. Це поняття ввів радянський вчений М. Колосовський в 1947 році.

Енерговиробничий цикл (ЕВЦ) – сукупність технологічно-пов’язаних виробництв, які формуються навколо провідного виробничого процесу на основі певного виду сировини та енергії. Ознаки ЕВЦ:

розвиток відбувається згідно з специфікою економіко-соціальних та природних умов території. Так, пірометалургійні цикли (вони лежать в основі чорної та кольорової металургії), гірничо-хімічні орієнтуються на сировину; аграрно-індустріальний та рибопромисловий – на природні умови і ресурси; текстильно-промисловий – на споживача та трудові ресурси.
поява нових циклів обумовлена науково-технічним прогресом та залученням ресурсів, які раніше не використовувались. Так, формування нафто- та газоенергетичних циклів відбувалось в першій чверті 20-го століття, коли активно почало розвиватись автомобілебудування, а в структурі паливно-енергетичного балансу нафта і газ почали витісняти вулілля.
типові сполучення виробництв та виробничих процесів мають модифікації, викликані місцевою економіко-географічною специфікою. Це може викликати формування усічених згори або знизу ЕВЦ, в яких відсутні відповідно або початкові, або кінцеві стадії виробництва.

Якщо комплекс включає кілька виробничих циклів – це міжгалузевий комплекс. В Україні виділяють наступні комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, будівельний, хімічний, машинобудівний, агропромисловий, лісовиробничий, транспортний, соціальний міжгалузеві комплекси. На основі одного виробничого циклу формується комплексна галузь. До них відносять галузі паливної, металургійної, легкої промисловості тощо (див. схему 1).

Схема 1 Структура промисловості

В складі промисловості виділяють 18 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетична, паливна, хімічна, нафтохімічна, легка, харчова і т.д.

Згідно третього підходу, при об’єднанні галузей в міжгалузевий комплекс враховують цільову спрямованість виробництв та технологічну послідовність переробки сировини.

Міжгалузеві комплекси бувають наступних типів:

мінерально-промислової орієнтації (гірничопромислові);
аграрно-промислової орієнтації (агропромислові);
лісової та лісопромислової орієнтації (лісопромислові);
морепромислової орієнтації (морепромислові).

Аналізуючи сучасну галузеву структуру господарства України, можна виділити наступні особливості.

Індустріально-аграрна спеціалізація господарства, хоча зростає роль сфери послуг. В Україні провідну роль відігравала і відіграє матеріальна сфера. Саме в ній була зайнята більшість працездатного населення і вироблялась основна частина ВВП. Значне місце займала країна в світі за виробництвом мінеральних добрив, хімічних волокон і ниток, сталі, тракторів. Але відставала за виготовлянням автомобілів, паперу, цементу, тканин.
Переважаючий розвиток групи галузей А. На неї припадало 60,5 % виробленої продукції в 2001 році (для порівняння в1992 - 66,6%).
Переорієнтація на ті галузі сільського господарства, які є найбільш рентабельними. За часів існування СРСР була відсутня глибинна спеціалізація сільського господарства та часто ігнорувався розподіл агрокліматичних ресурсів. Практично всі області України займались товарним виробництвом пшениці, жита, соняшнику, кукурудзи, картоплі, цукрового буряку.
Зберігається значна диференціація в рівнях виробництва на окремих територіях.

За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділить наступні типи виробничих спеціалізацій областей (таблиця 1).

Таблиця 1

Типи виробничих спеціалізацій областей

Тип	Області
П-С-Т-Р	АРК
П-С-Т	Івано-франківська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська
П-С	Хмельницька
П-Т	Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська
П-Т-С	Київська, Харківська
С-П-Т	Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська
С-Т-П	Закарпатська, Кіровоградська, Херсонська
Т-П-С	Одеська
Т-С-П	Черкаська

П – промисловість; С – сільське господарство; Т – транспорт;

Р – рекреаційне господарство

3 питання

Виробничий потенціал – це сукупність основних фондів, які пов’язані в процесі виробництва благ та визначають його ефективність.

Основні фонди виступають матеріальною основою виробництва і створюються в процесі функціонування машинобудівного та будівельного комплексів. Склад цих фондів включає:

обладнання та устаткування;
1. будівлі і споруди;
  1. передаточні механізми;
  2. офісну техніку;
  3. транспортні засоби, тощо

Особливості виробничого потенціалу України.

Концентрація різних груп основних фондів залежить від специфіки виробництва. Як правило, в районах обробної промисловості зосереджена найбільша кількість виробничого устаткування і будівель, в районах видобутку – споруд і передаточних механізмів. Наявність виробничих основних фондів – це та база, на основі якої розвиваються міжгалузеві промислові комплекси. В свою чергу, промислові комплекси впливають на територіальну організацію господарства, оскільки розміщення промисловості передбачає приуроченість виробничих об’єктів до певних джерел сировини, палива, місць концентрації трудових ресурсів і споживання готової продукції. А це характеризує розподіл продуктивних сил на території району відповідно до умов: природних, соціальних, економічних.
Структура основних фондів відповідає галузевій структурі виробництва. На промисловість припадає приблизно половина вартості основних фондів господарства. Світовий досвід показує, що вартість промислових виробничих фондів у господарстві розвинутих країн постійно зростає, особливо в електроенергетиці, машинобудуванні і хімії. За структурою основних фондів різні галузі промисловості різняться між собою.
Зростає зношеність основних фондів. Недостатнє їх оновлення та реконструкція.

Приклад: в Україні у 1990 році знос фондів у промисловості склав 48,7%, найбільші показники спостерігались у вугільній (65,5), металургійний (61,4), хімічний та нафтохімічний промисловості (55%).

Нерівномірність розміщення промислового виробничого потенціалу. На шість таких областей як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Київська, Харківська припадало понад 50 % промислового потенціалу. В той же час, недостатнім був розвиток промисловості в західних та поліських областях.

4 питання

Науково-технічний потенціал – сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

Науково–технічний потенціал будь-якої країни має велике значення для розвитку економіки (таблиця 2).

Приклад: за даними ЮНЕСКО кількість наукових співробітників за останні 50 років зросла майже в 4 рази швидше, ніж загальна кількість населення. Прогнозують, що у 21 столітті науково-дослідною роботою будуть займатись ≈20% працездатного населення.

Таблиця 2

Прогнозні зведені показники впливу НТП на галузі господарства України

Галузь	Питома вага
	продукції виробленої за новими технологіями	нових видів продукції
Машинобудування	26,5 %	12,7 %
Хімічна промисловість	20,0 %	24,0 %
Енергетика	4,2 %	–
Легка промисловість	54,0 %	72,0 %
Деревообробна	66,0 %	83,5 %

Склад НТП

Матеріально-технічна база.
Кадри наукової системи.
Інформаційна система, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (прогнози, банк даних, ліцензії).
Організаційно - управлінська підсистема (планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, фінансування).

Особливості науково-технічного потенціалу України.

Переважний розвиток фундаментальних наук.
Наша держава входить до другого типу країн за рівнем розвитку та впровадженням наукових розробок. Залежно від рівня розвитку науки і техніки та міри впровадження їх у практику виділяється 4 типи країн. Другий тип охоплює країни з розвиненими наукою та технікою, але повільним впровадженням наукових відкриттів і технічних винаходів.

Приклад: прогресивний метод безперервного розливання сталі було розроблено і випробувано на заводах Придніпров’я, його давно використовують провідні країни світу. За цим методом вироблялось 90% металу, а в колишньому СРСР та в сучасній Україні – незначна частина.

На спеціалізацію наукових підрозділів впливає характер розвитку та розміщення продуктивних сил. Тому НТП має регіональні відмінності. Наукові центри Національної академії наук України:
Донецький (проблеми вугледобувної, хімічної, металургійної промисловості);
Придніпровський (ракетобудування, космічної техніки, металургії);
Північно-східний (фізика, електроніка, машинобудування);
Північно-західний (гуманітарні, природничі науки, механіка, кібернетика, АПК);
Південний (морського транспорту, виноградництва);
Західний (суспільні і природничі науки, системотехніка і фізика).

Крім Києва основними центрами вузівської науки виступають Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Сімферополь, Одеса, Львів (підкреслені можливі технополіси).

Тема 9. Концепція сталого розвитку продуктивних сил

Лекції 13, 14

План

1. Сутність концепції сталого розвитку.

2. Необхідність переходу України до стратегії сталого розвитку.

3. Реалізація концепції сталого розвитку в Україні.

1 питання

Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які виникли в 1970-1980 роки поряд з нарощуванням матеріального виробництва, а саме:

обмеженість природних ресурсів;
несприятлива демографічна ситуація;
катастрофічно швидке руйнування природного середовища;
зростаюча загроза здоров’ю та життю самої людини.

Сталий розвиток – дотримання паритетності відносин у тріаді "людина – господарство – природа", що забезпечує задоволення необхідних потреб ycix членів суспільства за умови збереження та поетапного відтворення цiлiсностi навколишнього природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом i вимогами людей.

Охорона довкілля та раціональне використання природних pecypciв є невід’ємною складовою сталого розвитку, а отже, процесу суспільного розвитку держави, здоров'я та добробуту населення i мусить стати необхідною складовою регіональної політики. 3абезпечити сталий розвиток може тільки збалансоване, без шкоди для природи, використання просторово-економiчного, природно-ресурсного, еколого-економiчного, соціально-економічного потенціа-лів peгioнів.

Концепція сталого розвитку повинна ґрунтуватися на оцінці еколого-економiчного потенціалу з урахуванням екологічної ємності території - чисельності населення, яку територія здатна підтримувати своїми природними екологічними ресурсами без шкоди для власного функціонування i екологічного потенціалу.

Сталий розвиток розуміють у загальнокультурному аспекті як альтернативу духовній, екологічній, демографічній i економічній кризі сучасної цивiлiзацiї, в економічному аспекті аналізується взаємозв’язок сталого розвитку з економічним зростанням, його сумісність з ринковою економікою, також він розглядається з позиції національної безпеки, розробляють кiлькiснi i якісні параметри сталості.

Поняття «сталий розвиток» розуміють у вузькому i широкому ceнci. У вузькому розумінні увага зосереджується переважно на його екологічній складовій, що пов’язується з оптимізацією діяльності стосовно біосфери. Отже, сталий розвиток - це задоволення основних потреб існуючих i майбутніх поколінь при збереженні традиційного природно-ресурсного потенціалу біосфери. Реалізація стратегії бiосферосумiсностi діяльності передбачає дотримання таких умов:

темпи i масштаби споживання природно-ресурсного потенціалу не повинні перевищувати природної регенерації екосистем;
обсяги відходів виробничо-господарської i соціокультурної діяльності не можуть перевищувати асимілятивних можливостей біосфери;
утилізація невiдновлювальних pecypciв можлива лише в таких обсягах i масштабах, якi компенсуються відповідним зростанням поновлювального природно-ресурсного потенціалу;
у процесі прийняття виробничо-господарських рішень слід враховувати не тільки можливий економічний ефект, а й соцiально-екологiчнi наслідки;
при виборі оптимiзацiйної стратегії стосовно діяльності в біосфері варто виходити з інтересів як нинішніх, так i майбутніх поколінь.

У широкому розумінні стійкий розвиток трактується як новий тип функціонування цивiлiзацiї. Постає завдання оптимального управління не тільки природно-ресурсними потенціалом, а й усією сукупністю природного соціокультурного багатства, яке експлуатує цивілізація на конкретному етапі світового історичного розвитку.

Сталий розвиток – це модель бажаного розвитку суспільства, що базується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища.

Визначають глобальний, регіональний, локальний piвнi сталого розвитку, а з огляду на це - вузьке або широке його тлумачення.

Існує поширений підхід, за якого сталий розвиток поділяють на такі складові:

сталий соціальний розвиток. За такого розвитку використання pecypciв повинно спрямовуватися на забезпечення рівноправності людей i соціальної справедливості. Його завданням е встановлення пріоритету якісного удосконалення порівняно з кількісним зростанням, цінова політика, що передбачає повне покриття витрат на виробництво продукції, включаючи соціальні. Досягнення сталого соціального розвитку можливе тільки за умов соціального партнерства. Найважливішою формою соціального капіталу повинно вважатися соціальне благополуччя, морально-культурний роз виток тощо. Цей соціальний капітал має відновлюватися i служити культурною спадщиною;
сталий економічний розвиток. Biн полягає у підтримці створеного людиною капіталу (матеріального), людського (у т. ч. інформаційного i культурного) i природного. При цьому необхідний відхід від екстерналiзацiї витрат на охорону навколишнього середовища (як нав'язаних ззовні), натомість – їх iнтернацiоналiзацiя – формування витрат, внутрішньо властивих економічний системі;
сталий екологічний розвиток. Розвиток, за якого благополуччя людей забезпечується збереженням джерел сировини i захистом навколишнього середовища від забруднень. Рівень викидів не повинен перевищувати асиміляційну здатність природи, а швидкість використання невiдновлювальних pecypciв повинна відповідати їх відшкодуванню за рахунок заміни відновлювальними компонентами.

Російські вченi-екологи В. Данилов-Данильян, Е. Лосєв відзначають, що поняття сталого розвитку з'явилося в сфері екології i пов'язане з поняттям «господарська місткість біосфери».

Господарська місткість біосфери – гранично допустимий антропогенний вплив на біосферу, перевищення якого приводить її в агресивний стан i згодом викликає в ній незворотні деградацiйнi процеси.

Поширюваний за експонентою вплив цивiлiзацiї на біосферу загрожує екологічною катастрофою. Біосфера деградуватиме доти, поки не зникне причина деградації – цивiлiзацiя, яка не зуміла нормалізувати свій вплив на навколишнє середовище.

Сталий розвиток узагальнює процес виживання i відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав i свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі.

Україна може забезпечити перехід до сталого розвитку виключно шляхом ефективного використання вcix видів pecypciв, cтруктурнo-технологiчної модернізації виробництва, використання творчого потенціалу суспільства. Визначення шляхів забезпечення сталого розвитку держави повинне ґрунтуватися на формуванні стратегічних цілей державотворення з урахуванням реалій сьогодення, тенденцій розвитку cвітового співтовариства, місця i ролі України в Європі та cвітi.

Оцінюючи соціально-економічний потенціал сталого розвитку регіону, необхідно скоригувати його величину на узагальнюючий показник екологічного потенціалу території, що розглядається як потенціал майбутнього розвитку нації. При з’ясуванні еколого-економiчного потенціалу території необхідно визначити основні економічні i соціальні функції, пов’язані з бiорiзноманiттям i природними ресурсами:

регулювання газового складу атмосфери (підтримка балансу вуглекислого газу i кисню, озону);
регулювання клімату території;
боротьба з ерозією i збереження осадових відкладень (запобігання ерозії ґрунтів під впливом вітру тощо);
регулювання водних pecypciв (забезпечення водних pecypciв підземними i поверхневими резервуарами, акваторіями);
ґрунтоутворення;
функціонування бiогеотехнiчних циклів поживних речовин;
перероблення відходів (асиміляція відходів екосистеми, детоксифiкацiя);
полiнацiя (запилення) для відтворення рослин;
регулювання біологічних процесів в природному середовищі;
захист тваринного світу;
виробництво продуктів харчування, продовольства;
забезпечення сировиною виробничої діяльності;
забезпечення генетичних pecypciв;
рекреація;
духовні i культурні функції.

Використання цих функцій у різних peгioнax нepiвнoмipнe. Недостатні зусилля щодо їx реалізації е однією з основ них причин антропогенного руйнування peгioнів.

2 питання

Перед Україною постала необхідність переходу до сталого розвитку, що визначається наступними обставинами.

І. Існування проблем в розвитку і розміщенні господарства.

Основні проблеми:

Екстенсивний шлях розвитку.
Існування виробництва за ради виробництва.
Переважання матеріаломістких та енергомістких виробництв.
Нерівномірність розміщення промислового виробництва. На шість таких областей як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Київська, Харківська припадало понад 50 % промислового потенціалу. В той же час, недостатнім був розвиток промисловості в західних та поліських областях.
Невідповідність між природними та трудовими ресурсами, з одного боку та рівнем розвитку господарства і просторової його організації, з іншого боку. Це стосується, насамперед, Подільського, Причорноморського, Карпат-ського районів. Так, в областях відносно добре забезпечених трудовими ресурсами сформувались найвищі рівні безробіття в результаті недостатнього розвитку різних видів виробництв.
Недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, що зумовлює неповне включення регіонів та окремих промислових центрів до загальнодержавного поділу праці. В Україні спостерігаються розбіжності майже в 2 рази за густотою автошляхів. Найменша вона в Херсонській, Миколаївській, Луганській області. Явно виділяються за розвитком залізничної мережі Донбас і Західна Україна.
Складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її рішень.
Недостатня дієвість державної регіональної економічної політики. Це пов’язано з тим, що в Україні ще не створена достатня правова база, необхідна для досягнення регіонами оптимальної економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади з питань управління соціально-економічним розвитком регіонів. Слабкою є фінансова база багатьох адміністративно-територіальних одиниць.
Ізольованість господарчого комплексу відносно світового господарства, слабка включеність в міжнародний поділ праці.

ІІ. Існування проблем в розвитку соціальної сфери.

Основні проблеми:

Кризовий стан відтворення населення.
Погіршення здоров’я людей.
Висока частка бідного населення. Несформований середній клас.
Незбалансований розвиток соціальної інфраструктури.

ІІІ. Існування проблем в сфері природокористування.

Основні проблеми:

Нераціональна структура природокористування, яка є наслідком функ-ціонування переважно сировинних галузей промисловості та ресурсних технологій. За роки незалежності в структурі матеріального виробництва частка металургійного, хімічного та паливно-енергетичного комплекса зросла в три рази.
Невідповідність галузевої структури господарства існуючим природним ресурсам (зокрема, водомісткість виробництва в кілька разів вища ніж в Європі, а забезпеченість – одна з найменших).
Зростаюча забрудненість території. Відходи і викиди в атмосферу складають 85 кг/душу населення, що в кілька разів більше ніж в Європі. 3/4 населення споживає воду, яка має високий рівень забруднення.

3 питання

Керуючись основними ідеями та принципами, задекларованими на конференції ООН з навколишнього середовища i розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), Українa заявила про перехід до сталого розвитку, забезпечення збалансованого розв'язання соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля i природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього i майбутнього поколінь. Подальший розвиток національної економіки повинен поєднати політику економічної стабiлiзацiї i зростання з екологічною політикою, тобто реалізувати концепцію сталого розвитку.

Мета сталого розвитку України – забезпечення досягнення високої якості життя нинішнього і майбутніх поколінь на основі збалансованого розв’язання проблем соціально-економічного та екологічного розвитку.

За критеріями ООН Україна ще не досягла того мінімального рівня, який би свідчив про перехід до сталого розвитку через наступні причини:

відсутність соціально-економічної стабільності;
нерозвиненість ринкових механізмів;
проблеми в розвитку і розміщенні продуктивних сил;
недосконалість правової бази;
відсутність національної стратегії переходу до сталого розвитку;
недостатнє усвідомлення керівників різних рівнів управління у необхідності використання стратегії переходу до сталого розвитку;
відсутність ефективної системи інституційного забезпечення впровадження стратегії сталого розвитку.

Виконання цієї мети повинне реалізовуватись в наступних напрямках:

зменшення техногенного навантаження на природу, забезпечення екологічної рівноваги;
подолання бідності та підвищення рівня життя громадян;
забезпечення ресурсозберігаючого економічного зростання;
створення конкурентоспроможної ринкової економіки;
поліпшення структури національної економіки на основі інноваційної моделі розвитку.

Реалізація зазначених напрямків передбачає здійснення наступних заходів:

Стабілізація фінансів і грошової системи. Удосконалення місцевих бюджетів.
Структурна перебудова економіки, її демілітаризація. Скорочення енерго-матеріало- та працемістких виробництв, досягнення відповідних змін в галузевій та територіальній структурі господарства.
Розвантаження великих промислових центрів, зменшення екологічної напруженості в них шляхом перенесення філіалів підприємств в середні та малі міста.
Налагодження виробничих зв’язків, створення завершених виробничих циклів.
Створення конкурентного ринкового середовища в регіонах.
Проведення активної регіональної соціальної політики.
Ввести методики, стандарти та регламенти діяльності у відповідності до вимог сталого розвитку.
Проведення професійної підготовки та атестації управлінського персоналу на всіх рівнях управління для реалізації стратегії сталого розвитку.

1. Правильний вигляд в МS Ехсеl має формула- формула 2
2. Властивості і якості особистості
3. рамбическая большая часть авлетики и кифаристики1 все это во обще говоря искусства подражательные; р
4. тема РФ Доходы и расходы государственного бюджетастр
5. Монополия- сущность характерные черты и виды
6. Тема 1. АВТОРСЬКЕ ПРАВО ТА СУМІЖНІ ПРАВА Питання до теми 1.html
7. Понятие и цели наказания
8. Статья 106 Понятие времени отдыха Время отдыха время в течение которого работник свободен от исполнения тр
9. Контрольная работа Взаимосвязь социальной политики и социальной защиты населения
10. ТЕМА 8- Злочини у сфері господарської діяльностіrdquo; оглядова лекція Базове джерело для опрацювання т
11. I. ВИТОКИ Буддизм виник на території Індостану в YI в
12. Реферат- Нивелирование трассы
13. аискусственное поддержание кровообращения в необратимоповрежденном теле; биспользование трупных орган
14. Внешняя политика СССР в 30-е годы XX век
15. Подготовка дела к судебному разбирательству в арбитражном суде
16. тематической логике точнее на исчислении предикатов первого порядка реляционное исчисление
17. Языковое многообразие народов Африки Классификация В генетическом отношении языки Африки делятся на 7 и
18. Контрольная работа по английскому языку в I семестре Choose the correct vrint
19. Задание 1 Угадайте о каком растении идет речь
20. От крещения русского народа до нашествия монголов и усиления северо-восточной Руси

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе