Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31
ЛЕКЦІЯ 2
ТЕМА: Основи конституційного ПРАВА УКРАЇНИ
ЗМІСТ
Виклад:
В системі права України конституційне право є галуззю, яка закріплює та регулює повновладдя народу, правовий статус людини і громадянина, організацію і діяльність органів державної влади та держави в цілому, засади місцевого самоврядування.
Специфіка конституційного права полягає, по-перше, в тому, що воно містить фундаментальні положення для інших галузей права, по-друге, в тому, що воно має особливий предмет правового регулювання – суспільні відносини, що виникають між людиною і державою з приводу організації державної влади та державного устрою в цілому. Такі відносини називають конституційно-правовими.
Конституційно-правові відносинам дають змогу визначити, чи відповідає Конституція України реаліям сьогодення та як втілюються нормативні положення Основного Закону в реальне життя. Як і будь-які інші правовідносини, конституційно-правові відносини виникають на підставі юридичних фактів, а до їх структури входять: об'єкт, суб'єкт та зміст правовідносин. Об'єктами конституційно-правових відносин виступають різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають до правовідносин.
Змістом конституційно-правових відносин виступають суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників цих відносин. Суб'єкти конституційно-правових відносин: народ держави, окремі фізичні особи, об'єднання громадян і трудові колективи, юридичні особи, державні органи, держава в цілому, інші держави, їхні фізичні та юридичні особи.
2. Джерела та норми конституційного права
Конституція – це основний установчий юридичний акт країни. У сучасному світі конституція офіційно або неофіційно розглядається як основний закон держави і суспільства.
Конституція як джерело права має наступні специфічні юридичні властивості:
1) найвища юридична чинність – закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі конституції і повинні їй відповідати;
2) основа правової системи – конституція є фундаментом національної правової системи, оскільки вона містить принципові положення всіх інших галузей права;
3) стабільність – конституція приймається з перспективою застосування її протягом довгого строку. Незмінність її положень забезпечується ускладненим порядком внесення змін (найстабільнішою конституцією у світі є Конституція США, до якої протягом майже 220 років внесено лише 27 поправок);
4) пряма дія норм – кожний може звернутися із позовом до суду для захисту своїх прав і свобод безпосередньо на підставі норм конституції;
5) особливий порядок захисту – певні організаційні та правові заходи для забезпечення дотримання положень конституції не тільки громадянами, але й державними органами. В більшості країн світу існують органи конституційного контролю у вигляді конституційного суду (трибуналу, ради), який має стежити за тим, що створення нових законів та підзаконних актів не суперечило конституції.
Види конституцій:
1) за формою викладення конституції поділяються на: а) писані – єдиний акт або декілька правових актів конституційного характеру, перелік яких чітко визначений. Більшість конституцій у світі – писані; б) неписані – конституції, що складаються з сукупності правових актів, судових прецедентів та усних конституційних звичаїв. Приклад такої конституції – конституція Великої Британії;
2) за способом прийняття конституції поділяються на: а) народні – приймаються народом безпосередньо (референдумом) або представницьким органом (парламентом); б) октройовані – даровані монархами народові для того, щоб запобігти революції та зберегти владу у своїх руках;
3) за порядком внесення змін конституції поділяються на: а) гнучкі – зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайних законів (наприклад, так змінюється Конституція Індії); б) жорсткі – зміни до конституції вносяться в особливому (ускладненому) порядку (наприклад, такою є Конституція США); в) змішані – частина положень конституції змінюється гнучким шляхом, частина – жорстким;
4) за терміном дії конституції поділяються на: а) постійні – не мають обмежень у строках дії; б) тимчасові – приймаються на певний строк, як правило, у революційні періоди;
5) за формою політичного режиму держави конституції поділяються на: а) демократичні; б) авторитарні; в) тоталітарні;
6) за формою правління держави конституції поділяються на: а) республіканські; б) монархічні;
7) за формою територіального устрою держави конституції поділяються на: а) унітарні; б) федеративні.
Крім Конституції України, джерелами конституційного права України є:
- закони, серед яких виділяють звичайні (регулюють певні питання), конституційні (вносять зміни до Конституції);
- підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України);
- міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України;
- акти органів місцевого самоврядування.
Особливим джерелом конституційного права є рішення Конституційного Суду України, які містять офіційне тлумачення Конституції України або висновки щодо відповідності Конституції законів та підзаконних актів.
Не тільки конституція як джерело права, має специфічні юридичні властивості, але й норми конституційного права значною мірою відрізняються від норм інших галузей права.
3. Конституційний лад україни
Декларація про державний суверенітет україни і акт проголошення незалежності україни
Багатогранність суверенітету України була закріплена Декларацією про державний суверенітет України, схваленою 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР. Декларація - це політична заява від імені держави, уряду, народу, партії чи інших суб’єктів політичної діяльності. На відміну від закону вона містить не правові норми, а найзагальніші, принципові положення з певного питання.
Державний суверенітет України - це верховенство державної влади всередині держави і незалежність її в зовнішніх відносинах.
Декларація про державний суверенітет України закріпила такі прояви (компоненти) державного суверенітету:
1) верховенство Конституції і законів Республіки на своїй території;
2) громадянство України;
3) недоторканність території України;
4) економічну самостійність України;
5) самостійність України в організації охорони природи і використанні її природних ресурсів;
6) самостійність у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації і всіх національностей, що проживають на її території;
7) право України на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки.
Варто враховувати, що в сучасному світі державний суверенітет у всіх його проявах не є абсолютним. У будь-якої держави, в тому числі й в України, є зовнішньополітичні зв’язки і зобов’язання, що певною мірою обмежують її суверенітет. Визнання верховенства міжнародного права (особливо в галузі прав людини) також формує визначені рамки суверенітету.
Народний суверенітет - це право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами.
Сутність народного суверенітету закріплена ІІ розділом Декларації про державний суверенітет України, який говорить: «Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних у Верховну Раду і місцеві Ради Української РСР».
Національний суверенітет - це право нації визначати свою долю.
Право націй на самовизначення передбачено Статутом ООН, Міжнародним пактом про громадські та політичні права 1966 р. Це право проголошене І розділом Декларації про державний суверенітет України.
Реалізацією права на самовизначення української нації став Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Акт проголошення незалежності України був підтверджений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. і став основою для становлення незалежної Української держави.
Конституція україни - основний закон держави і суспільства
Конституція - це основний установчий юридичний акт країни. У сучасному світі конституція офіційно чи неофіційно розглядається як основний закон держави і суспільства. Зокрема, преамбула Конституції України визначає її як Основний Закон нашої країни. Конституція України закріплює основні засади життя суспільства, конституційний статус особи, правову основу держави, головні характеристики державного ладу.
Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Вона складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.
Структура Конституції України:
Розділ І. Загальні засади.
Розділ ІІ. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
Розділ ІІІ. Вибори. Референдум.
Розділ ІV. Верховна Рада України.
Розділ V. Президент України.
Розділ VІ. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.
Розділ VІІ. Прокуратура.
Розділ VІІІ. Правосуддя.
Розділ ІХ. Територіальний устрій України.
Розділ Х. Автономна Республіка Крим.
Розділ ХІ. Місцеве самоврядування.
Розділ ХІІ. Конституційний Суд України.
Розділ ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.
Розділ ХІV. Прикінцеві положення.
Розділ ХV. Перехідні положення (утратив силу в зв’язку з виконанням).
Конституція України - це закон, але закон особливий, що має тільки йому властиві ознаки (юридичні властивості):
1) верховенство в системі нормативно-правових актів. Конституція України має особливу найвищу юридичну чинність. Усі закони і підзаконні акти повинні відповідати її положенням;
2) особливий порядок прийняття. Конституція України була прийнята кваліфікованою більшістю голосів Верховної Ради. За неї проголосувало 312 народних депутатів (понад 2/3 від конституційного складу Верховної Ради);
3) особлива форма викладання правових приписів. Норми Конституції України мають узагальнений характер. На основі практично кожної зі статей Конституції може бути створено самостійний нормативно-правовий акт. Наприклад, з метою конкретизації ст. 40 Конституції України, яка закріплює право петицій, прийнято Закон України «Про звернення громадян»;
4) особливий порядок внесення змін. Зміни в Конституцію України вносяться в ускладненому порядку. Законопроект про внесення змін в усі розділи Конституції України, крім І, ІІІ, ХІІІ, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш ніж дві третини від конституційного складу Верховної Ради (подвійний вотум). Законопроект про внесення змін в розділи І, ІІІ, ХІІІ має бути схвалений не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і затверджений всеукраїнським референдумом. Ускладнений порядок перегляду Конституції України покликаний забезпечити її підвищену стабільність;
5) особливий зміст і особливий предмет правового регулювання. Конституція України є не тільки нормативно-правовим, але і політичним документом. Вона формулює стратегічні цілі українського суспільства, визначає основи політичної системи України, регулює відносини між громадянами і їхніми об’єднаннями, з одного боку, і державою - з іншого;
6) особливий характер захисту. Верховенство Конституції України в системі законодавства забезпечується за допомогою особливого державного органу - Конституційного Суду. Конституційний Суд має право ухвалити рішення про визнання будь-якого нормативно-правового акта таким, що суперечить Конституції (неконституційним);
7) особливий характер Конституції України як законодавчого акта визначає й особливий характер її функцій. Як і всім іншим нормативно-правовим актам, Конституції України притаманні регулятивна й охоронна функції.
Таким чином, Конституція України становить правову основу існування українського суспільства і держави. Її дотримання і виконання є конституційним обов’язком кожної людини і громадянина, держави та її органів.
Конституційний лад україни, його принципи
Конституційний лад - це порядок, при якому дотримуються права і свободи людини і громадянина, а держава діє в суворій відповідності до конституції.
Принципи (фундаментальні засади) конституційного ладу закріплені в розділі І Конституції України. До принципів конституційного ладу України належать:
1) суверенність. Україна є незалежною державою, повноправним суб’єктом міжнародного права і міжнародних відносин. Влада Української держави поширюється на всю її територію;
2) демократизм. Демократія - це правління, що створене і діє за волею народу. Народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування;
3) гуманізм. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, розвитку всіх корінних народів і національних меншин;
4) соціальність. Конституція проголошує Україну соціальною державою. Сутність цього принципу полягає в тому, що держава допомагає тим групам населення, які не можуть самостійно підтримувати гідний людини рівень існування: інвалідам, сиротам, безробітнім тощо;
5) верховенство права. Сутність цього принципу полягає, по-перше, у визнанні пріоритету права перед іншими соціальними нормами; по-друге, у визнанні пріоритету прав людини перед державою; по-третє, у підкоренні держави загальновизнаним нормам міжнародного права. Складовим елементом принципу верховенства права є затвердження верховенства Конституції України в системі нормативно-правових актів;
6) плюралізм. Суспільне життя в Україні ґрунтується на принципах політичного, економічного й ідеологічного різноманіття. Сутність цього принципу полягає в тому, що, по-перше, в Україні можуть існувати різні форми власності й різні види підприємництва. По-друге, в Україні існує багатопартійність. По-третє, існує можливість розробки будь-яких ідей і теорій. Держава гарантує рівність усіх суб’єктів права власності та господарювання, свободу ідеологічного вибору і політичної діяльності;
7) розподіл влади. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи державної влади зобов’язані діяти в суворій відповідності до Конституції і законів України;
8) республіканізм. Конституція закріплює республіканську форму правління в Україні, що відповідає історичним традиціям української державності та принципу демократизму;
9) унітаризм. Конституція закріплює унітарну форму державного ладу України;
10) розмежування держави і місцевого самоврядування. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Територіальні громади й органи місцевого самоврядування мають право самостійно, незалежно від держави вирішувати питання місцевого значення.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Цей інститут конституційного права має особливий рівень захисту: внесення змін у розділ І Конституції України можливе тільки в разі схвалення їх на всеукраїнському референдумі.
4. Конституційна форма правління, державного устрою і державного режиму в україні
Форма держави - це організація та устрій державної влади, що має три компоненти: форму правління, форму державного устрою, форму державного режиму.
Конституція України закріпила в нашій країні республіканську форму правління. Взаємини між органами законодавчої і виконавчої влади і главою держави такі, що можна визначити Україну як змішану (парламентсько-президентську) республіку. Інакше кажучи, форма державного правління в Україні поєднує риси парламентської і президентської республік.
Так, главою держави є Президент України, який обирається всенародним голосуванням на п’ятирічний строк (порядок заміщення президентської посади відповідає президентській республіці). У той же час Президент України не очолює виконавчу владу. Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Глава уряду – Прем’єр-міністр, а також Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України – призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України. Інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.
Кабінет Міністрів є відповідальним перед Президентом І Верховною Радою України, є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді. Ці риси державного ладу України наближають її до парламентарної республіки.
Так, главою держави є Президент України, який обирається всенародним голосуванням на п’ятирічний строк (порядок заміщення президентської посади відповідає президентській республіці). У той же час Президент України не очолює виконавчу владу. Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Глава уряду - Прем’єр-міністр - призначається Президентом України за згодою Верховної Ради. Кабінет Міністрів є відповідальним перед Президентом, але є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді. Ці риси державного ладу України подібні до парламентської республіки.
Відповідно до Конституції, Україна є унітарною державою, до складу якої входить автономне утворення - Автономна Республіка Крим.
Територіальний устрій України ґрунтується на принципах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади.
Принцип єдності державної території означає єдність статусу складових частин держави, наявність єдиної системи органів влади та єдиної системи права в Україні.
Принцип цілісності державної території означає неприпустимість відокремлення будь-яких частин України, перетворення їх на об’єкт військової окупації та експансії інших держав.
Принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади виявляється в такому. Глави місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) призначаються і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Однак деякі аспекти діяльності місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним органам місцевого самоврядування (районним і обласним радам). Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації. Крім того, одна складова частина держави - Автономна Республіка Крим - має власну систему органів влади.
Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області (їх в Україні – 24), райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Зокрема, особливий статус Києва закріплений Законом України «Про столицю - місто-герой Київ» (15 січня 1999 р.).
Складніше визначити форму державного режиму в Україні. Конституційно вона закріплена як демократична, але справжньої, реальної демократії українське суспільство і держава ще не досягли. Існують лише окремі риси демократичного режиму, такі, як багатопартійність, регулярні вибори, наявність недержавних засобів масової інформації та деякі інші.
5. Конституційний статус особи ТА ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА В уКРАЇНІ
Єдність і відмінності понять «людина», «особистість», «громадянин»
Зазвичай, у повсякденній мові поняття «людина», «особистість», «громадянин» вживаються як рівнозначні поняття. І це не випадково, адже характеристики «особистість» і «громадянин» застосовуються лише до людини. В юридичній мові всі ці терміни вживаються в різних значеннях.
Поняття «людина» означає насамперед біологічну характеристику суб’єкта. Людина - це жива істота, що володіє даром мислення і мови, здатністю до праці. Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України, виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу, безпеку, прагнення до щастя, на опір гнобленню.
Поняття «особистість» вживається в сенсі соціальної характеристики суб’єкта. Особа - це індивідуально визначена сукупність соціально значущих властивостей людини. Людина стає особистістю під впливом суспільства.
Законодавчо встановлені права, свободи й обов’язки особи складають її правовий статус.
Поняття «громадянин» вживається стосовно людини, що має правовий зв’язок з якою-небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»).
Люди, що перебувають на території України, за своїм правовим статусом належать до однієї з трьох категорій: громадяни України, іноземні громадяни чи піддані, особи без громадянства (апатриди).
Громадянство України передбачає стійкий правовий зв’язок особи і держави, що створює їх взаємні права й обов’язки.
Іноземні громадяни або піддані мають такий правовий зв’язок з іноземною державою, апатриди не зв’язані правовими зв’язками з жодною державою.
Інститут громадянства україни
Громадянство України - це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та Українською державою, який знаходить свій прояв у їх взаємних правах і обов’язках.
Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом «Про громадянство України» (18 січня 2001 р.).
Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:
1) єдиного громадянства. В Україні виключена можливість існування громадянства адміністративно-територіальної одиниці (наприклад, громадянства Автономної Республіки Крим або громадянства Закарпатської області). Якщо громадянин України набув іноземного громадянства або ж, навпаки, іноземець - українського громадянства, то у своїх стосунках з Україною вони визнаються тільки громадянами України. Такі особи мають всі права й несуть всі обов’язки українських громадян;
2) запобігання безгромадянству. Відповідно до норм міжнародного права Україна докладає зусиль, щоб жодна людина не залишалася за межами громадянства чи підданства будь-якої держави. Справа в тому, що апатрид слабкіше захищений, ніж громадянин або підданий. Не пов’язаний правовим зв’язком з жодною державою, апатрид не може розраховувати на повноцінну підтримку з боку держави;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. В Україні немає покарань, що існували в СРСР - позбавлення громадянства, виселення громадян за межі держави. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства в жодному, навіть екстремальному випадку;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства. Громадянин України самостійно визначає, мати йому громадянство України або змінити громадянство;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладання шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок розірвання шлюбу або припинення громадянства України іншим із подружжя. Інакше кажучи, укладання чи розірвання шлюбу не впливає на правовий стан особи;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Громадянин України має право проживати в будь-якій країні, зберігаючи при цьому правовий зв’язок з Українською державою.
Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов’язки. Наприклад, громадянин України має право обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування. У той же час він зобов’язаний нести військову службу відповідно до законів України. Українська держава має право притягти громадянина до юридичної відповідальності за невиконання конституційних обов’язків. У той же час вона зобов’язана захищати своїх громадян. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Для захисту прав українських громадян, які проживають за кордоном, створюються консульські установи.
Підтвердженням належності до українського громадянства є паспорт громадянина України (а також паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний і службовий паспорти), свідоцтво про належність до громадянства України, проїзний документ дитини (для осіб молодше 16 років) та деякі інші документи.
Набуття громадянства україни
Після проголошення незалежності України був обраний найбільш демократичний і гуманний шлях самовизначення громадян колишнього СРСР - так званий нульовий варіант. Його суть полягає в тому, що громадянство України набули всі, хто проживав на її території на час набуття чинності Законом «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) і не був громадянином інших держав. Чинний Закон (18 січня 2001 р.) зберіг цю норму.
Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави (юридичні факти) набуття українського громадянства:
1) за народженням. Під дію цієї норми закону підпадає кілька категорій осіб. Громадянство України здобуває особа:
- батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України;
- народжена від апатридів, які постійно проживають на території України;
- народжена на території України від постійно проживаючих в Україні іноземців, якщо вона не набула громадянства батьків;
- народжена на території України від батьків, одному з яких надано статус біженця або надано притулок в Україні, якщо вона не набула громадянства батьків або набула громадянство того з батьків, якому надано статус біженця чи надано притулок;
- народжена на території України від іноземця та апатрида, які постійно проживають на території України, якщо вона не набула громадянства батька-іноземця;
- народжена на території України від невідомих батьків (найда);
2) за територіальним походженням. Такий спосіб набуття громадянства України можуть обрати кілька категорій осіб:
- іноземець чи апатрид, який сам або хоч би один з його батьків, дід або бабка, повнорідні брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території сучасної Української держави (або на території інших українських держав, що існували у ХХ ст.);
- дитина-апатрид, що народилася або постійно проживала на території УРСР (або хоч би один з її батьків, дід або бабка народилися або постійно проживали на території однієї з українських держав ХХ ст.);
- дитина-іноземець, що народилася на території України, іноземне громадянство якої потім було припинено;
3) внаслідок прийняття до громадянства України. Таким шляхом набути громадянство України можуть іноземні громадяни чи піддані, апатриди. Прийняття в громадянство здійснюється за клопотанням зацікавленої особи за наявності певних умов:
- визнання і дотримання Конституції України і законів України;
- зобов’язання припинити іноземне громадянство або відсутність перебування в іноземному громадянстві;
- безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширюється на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України строком понад два роки. Для осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні, цей строк складає три роки;
- одержання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, що мають у паспорті позначку про прописку на території України, і на осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні;
- володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб з деякими фізичними недоліками (сліпі, глухі, німі);
- наявність законних джерел існування (заробітна плата, пенсія, стипендія, доходи від акцій і т.ін.). Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні.
Деякі категорії осіб не можуть бути прийняті в громадянство України навіть за наявності цих умов. Не приймаються до українського громадянства особи:
- які скоїли злочин проти людства або вчинили геноцид;
- засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
- які вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано українським законодавством тяжким злочином;
4) внаслідок відновлення в громадянстві України. У такий спосіб можуть набути громадянство колишні громадяни України;
5) внаслідок усиновлення. Дитина-іноземець/апатрид, усиновлений громадянами України (або подружжям, один з яких - громадянин України), набуває громадянство України з часу набрання чинності рішенням про усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки або піклування. Дитина-іноземець /апатрид, щодо якої встановлені опіка або піклування громадян України чи яка виховується в державній дитячій установі України (дитячому будинку сімейного типу, де хоч би один з батьків-вихователів - громадянин України), стає громадянином України з моменту встановлення опіки, піклування або влаштування до такої установи;
7) внаслідок встановлення над недієздатною особою опіки. Іноземець/апатрид, що проживає в Україні, над яким встановлена опіка громадянина України, набуває громадянство України з часу набрання чинності судовим рішенням про встановлення опіки;
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини. Можливі випадки, коли з якихось причин дитина та її батьки опинились в різних правових станах. Дитина-іноземець/апатрид набуває громадянство України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України;
9) внаслідок встановлення батьківства. Якщо матір’ю дитини є іноземка/апатрид, а батьком у судовому порядку визнаний громадянин України, то дитина визнається громадянином України.
Набуття громадянства України дітьми у віці від 15 до 18 років може відбуватися тільки за їхньою згодою;
10) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України.
Рішення про оформлення набуття громадянства України (за винятком прийняття до громадянства) приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства. Рішення про надання громадянства України приймає Президент України.
Припинення громадянства україни
Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави припинення українського громадянства:
1) внаслідок виходу з громадянства України. Він здійснюється за клопотанням особи, що виїхала на постійне проживання за кордон. Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула іноземне громадянство або одержала гарантії про прийняття в іноземне громадянство. Не дозволяється вихід із громадянства особи, притягнутої в якості обвинуваченої у кримінальній справі;
2) внаслідок втрати громадянства. Громадянство України втрачається, якщо:
- повнолітній громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;
- іноземець набув громадянство України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
- іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, що надала або поклала на нього іноземна держава;
- особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
- громадянин України без згоди державних органів України вступив на державну службу або на службу в органи місцевого самоврядування іншої держави;
3) з підстав, передбачених міжнародними договорами України.
Рішення про припинення громадянства України приймається Президентом України.
6. Права людини і права громадянина в україні
Права людини - це права, нерозривно пов’язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гнобленню.
Ці права невід’ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не може від них відмовитися, тому що без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду незалежно від перебування у громадянстві тієї чи іншої країни, расової чи національної належності. Кожна людина є носієм природних, створених самою природою людини, прав.
Визнання і захист прав людини - головний обов’язок держави. Держава ніякою мірою не наділяє індивіда правами, вона лише має визнати їх існування. Прийнявши Конституцію, Українська держава визнала і взяла під свій захист невід’ємні, невідчужувані права людини.
Права громадянина - це права члена державно організованого громадянського суспільства.
Під правами громадянина розуміють, насамперед, можливість брати участь в управлінні громадськими і державними справами: право на об’єднання в партії і громадські організації, право обирати і бути обраним в органи державної влади України. Право на соціальний захист також, головним чином, належить громадянам України. Не викликає сумнівів, що Українська держава має в першу чергу дбати про своїх громадян.
Важливо усвідомити, що всі права людини і громадянина рівноцінні та взаємозалежні й тому однаково мають захищатися державою. Неприпустима зневага одними правами під приводом реалізації інших прав. У Радянському Союзі на перше місце традиційно висувалися соціальні права, при цьому особисті повсюдно порушувалися. До певного моменту в західних країнах не надавалося значення соціальним правам під приводом того, що держава всіляко гарантує дотримання особистих прав громадян. Історія ХХ століття виявила хибність обох цих підходів до прав людини і громадянина. Права людини і громадянина або визнаються і захищаються державою як нерозривно існуючий комплекс, або вони порушуються - цілком чи частково. Цілісність інституту прав людини і громадянина гранично точно висловлена у Віденській декларації Всесвітньої конференції з прав людини 1993 р.: «Усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство має ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою».
Таким чином, усі права людини і права громадянина мають захищатися державою. З цією метою в Україні створені певні державні інститути. Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України. Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина
Права і свободи людини і громадянина є ядром правового статусу особистості в Україні. Інститут конституційних прав і свобод базується на таких принципах:
1) невід’ємність і непорушність прав і свобод людини. Права і свободи людини не повинні бути об’єктом посягання з боку інших людей або держави;
2) невичерпність прав і свобод людини і громадянина. Сутність цього принципу полягає в тому, що розвиток людини і суспільства приведуть до появи і закріплення правом нових граней свободи;
3) неприпустимість скасування або звуження обсягу і змісту прав і свобод. При прийнятті нових законів або зміні чинних законів не допускається скасування чи перекручування закріплених Конституцією України прав і свобод;
4) рівність. Конституція України не допускає привілеїв чи обмежень (дискримінації) за ознаками раси, кольору шкіри, переконань, полу, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
5) взаємозв’язок прав і обов’язків. Володіння правами покладає на людину і громадянина обов’язки перед іншими людьми і перед суспільством.
Конституційні права людини і громадянина поділяються на такі групи:
1) громадянські (особисті) права. По-іншому цю групу прав називають природними правами, підкреслюючи при цьому їхній природжений, споконвічно властивий людині характер. До громадянських прав належать права на життя, на повагу людської гідності, на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла і кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, свободу пересування, свободу совісті й світогляду, свободу друку;
2) політичні права. До них належать активне і пасивне виборче право, право на організацію й участь у політичних партіях, громадських організаціях і рухах, право на звернення до влади (право петиції), право зборів, мітингів і демонстрацій;
3) соціальні права. У широкому розумінні соціальні права - це права на одержання певних позитивних послуг з боку держави. До них належать права на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на гідний рівень існування, на охорону здоров’я;
4) економічні права. Ця група прав людини і громадянина пов’язана з економічними, насамперед, майновими відносинами. До неї належать право власності, право на підприємницьку діяльність;
5) екологічні права - це права на безпечні для життя і здоров’я умови існування людини;
6) культурні права. У широкому розумінні - це право на доступ до скарбів світової культури, у тому числі за допомогою системи освіти, і право на творчість (наукову, художню, технічну).
Система конституційних прав людини і громадянина в Україні відповідає міжнародним стандартам прав людини.
Особисті (громадянські) права і свободи людини в україні
Особисті (громадянські) права і свободи людини - це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини.
Особистими правами володіють всі індивіди, які проживають на території України незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни і піддані, апатриди).
Конституція України містить такий перелік особистих (громадянських) прав людини:
1) право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право сама визначати свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей. Але, зрозуміло, при цьому вона не повинна порушувати прав інших людей;
2) право на життя. Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони свавільного (незаконного) позбавлення життя. Верховна Рада України скасувала кримінальне покарання у вигляді смертної кари. Ніхто не може бути позбавлений життя навіть за рішенням державного органу. Другий важливий компонент закріплення права на життя - право людини на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров’я;
3) право на повагу людської гідності. Це особисте право теж забезпечується встановленням заборон на протиправні дії, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське, таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові дослідження на людині;
4) право на свободу і особисту недоторканність. Сутність права на свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої залежності, а саме - рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала і т.ін.). Недоторканність особи є важливою гарантією свободи людини, насамперед свободи від свавільних дій посадових осіб держави. Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити правоохоронні органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість цього тимчасового запобіжного заходу протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом;
5) недоторканність житла. Житло - є продовженням людської особистості, важлива гарантія її свободи і недоторканності. Недарма склалася приказка: «Мій будинок - моя фортеця». Конституція України зазначає, що проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна (наприклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у скоєнні злочину;
6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції. Ця норма Конституції України теж є однією з гарантій свободи особи. Винятки (тобто ознайомлення з кореспонденцією посадових осіб держави) можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо;
7) невтручання в особисте і сімейне життя. Таємниця особистого і сімейного життя - ще одна грань свободи особи. Конституція України забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини;
8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в’їзд в Україну і виїзд з України. Це особисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України, може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до України. У той же час громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України;
9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань. Свобода думки в принципі не може бути нічим обмежена - адже контролювати і регулювати людське мислення неможливо. Свобода ж слова і друку в Україні, як і в будь-якій іншій демократичній країні, має певні межі;
10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.
7. Право на інформацію
Сучасне суспільство і державу нерідко називають інформаційними, підкреслюючи тим значення інформації для всіх галузей людської діяльності. У зв’язку з цим право на інформацію, закріплене ст.ст. 32 і 34 Конституції України, конкретизується Законами України «Про інформацію» (2 жовтня 1992 р.) і «Про державну таємницю» (21 січня 1994 р.).
Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі.
Право на інформацію має два головних компоненти. По-перше, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Це право поширюється і на юридичних осіб. По-друге, кожен громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, життєво важливі інтереси України. Внаслідок цього заборонені:
1) поширення конфіденційної інформації без згоди особи, якої ця інформація стосується;
2) використання інформації для закликів до повалення конституційного ладу України, порушення її територіальної цілісності;
3) пропаганда війни, расової, національної чи релігійної ворожнечі;
4) розголошення інформації, яка містить державну, службову, комерційну чи лікарську таємницю; відомості про грошові внески, доходи від підприємницької діяльності; відомості про усиновлення (удочеріння); відомості про переписування, телефонні розмови і телеграфні повідомлення. Винятки з цього правила допускаються тільки у випадках, прямо передбачених законом.
Закон України «Про державну таємницю» містить вичерпний перелік відомостей в галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної безпеки й охорони правопорядку, що належать до державної таємниці та підлягають засекречуванню й охороні.
Не належить до державної таємниці й не підлягає засекречуванню інформація:
1) про стихійне лихо, катастрофу чи іншу надзвичайну подію, що загрожує безпеці громадян;
2) про стан довкілля, здоров’я населення, його життєвий рівень, соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
3) про неправомірні дії державних органів, органів місцевого самоврядування і посадових осіб.
Особи, винні в недотриманні державної таємниці або, навпаки, в безпідставному засекречуванні інформації, несуть юридичну відповідальність аж до кримінальної.
Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване статтями 32 і 34 Конституції України, а саме, право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Закріплене Конституцією України право на інформацію передбачено, насамперед, Законами України "Про звернення громадян", "Про інформацію", "Про доступ до публічної інформації" (в ред. 2012 р.) та іншими нормативно-правовими актами.
Закон України "Про інформацію" (далі – Закон) встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Під інформацією Закон розуміє будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Закон закріплює основні принципи інформаційних відносин, а саме: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
Відповідно до Закону право на інформацію охороняється законом та держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.
Також ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.
Розглядаючи питання щодо реалізації права на доступ до інформації, слід відмітити Закон України "Про звернення громадян" та Закон України "Про доступ до публічної інформації".
Закон України "Про звернення громадян" передбачає, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
Під публічною інформацією мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Зауважуємо, що особливістю цього Закону є те, що він не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
Насамперед варто відзначити, що право на звернення та право на доступ до публічної інформації тісно пов’язані між собою. Право на звернення – це викладені в письмовій або усній формі пропозизиції (зауваження), заява (клопотання) і скарги (ст. 3 Закону України "Про звернення громадян"), до суб'єктів владних повноважень, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації.
Під запитом на інформацію розуміється прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації").
Проте дуже часто виникають проблеми щодо розмежування звернення громадянина та запиту на інформацію.
Отримавши лист від громадянина, суб’єкту владних повноважень, об’єднанням громадян, підприємствам, установам необхідно звернути увагу в першу чергу, які питання порушуються у листі.
Наприклад, звернення стосується відстоювання прав і законних інтересів громадянина та пропозицій до діяльності суб’єктів владних повноважень, викриття їх недоліків (зауваження) в роботі.
А в запитах на інформацію мова йде про надання публічної інформації, якою володіє або повинен володіти її розпорядник.
Крім того, між зверненням і запитом є відмінності, а саме порядок оформлення, процедура реєстрації та обліку, а також порядок отримання інформації тощо.
Закон України "Про звернення громадян" передбачає право на звернення громадянина через подання звернень, у якому має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.
Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.
Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).
Відповідно до цього Закону громадяни мають право, зокрема, особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.
Щодо доступу до публічної інформації, то запитувачами публічної інформації відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" є фізичні, юридичні особи та об’єднання громадян без статусу юридичної особи.
Громадянин має право звернутися до розпорядника інформації із запитом індивідуальним або коллективним незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Водночас, запит може подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі та повинен містити: ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст підпис і дату за умови подання письмового запиту.
При цьому, для спрощення процедури оформлення письмових запитів особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на його офіційному веб-сайті.
Якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа, обов'язково зазначивши в запиті своє ім'я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала.
Інший важливий момент, те що вказаний Закон зобов'язав розпорядників інформації визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації, а також мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу до інформації.
Також Закон України "Про доступ до публічної інформації" встановлює право кожної особи: знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом; доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається; вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону; на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів; на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.
Слід відмітити, що для забезпечення збереження та доступу до публічної інформації документи, що знаходяться у суб'єктів владних повноважень, підлягають обов'язковій реєстрації в системі обліку.
Діловодство щодо звернень громадян ведеться в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348.
Усі звернення реєструються у день їх надходження на реєстраційно-контрольних картах, придатних для оброблення персональними комп'ютерами або в журналах. Облік особистого прийому громадян ведеться на картках, у журналах або за допомогою електронно-обчислювальної техніки.
Певні особливості та відмінності при розгляді звернень громадян та запитів на інформацію мають і строки їх розгляду.
Відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь не пізніше 5 робочих днів з дня отримання запиту.
Разом з цим, строк розгляду запиту розпорядник інформації може продовжити до 20 робочих днів у разі, якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.
Водночас, відповідно до статті 20 Закону України "Про звернення громадян" звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
На обгрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну.
Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.
Слід відзначити, що звернення розглядаються органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян, посадовими особами безоплатно.
Розгляд запитів на інформацію здійснюється безкоштовно.
Однак, якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк в розмірі, визначеному розпорядником в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. Якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно. Проте, при наданні особі інформації про себе та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується.
Також, слід звернути увагу на те, що як на звернення, так і на запит особи може бути надана відмова у наданні інформації.
Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.
Рішення про відмову в розгляді звернення доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон України "Про звернення громадян" і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Однак, в Законі України "Про доступ до публічної інформації" передбачені виключні випадки відмови в задоволенні запиту розпорядниками інформації: коли він не володіє інформацією і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит, або коли інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом, або особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друком, а також у разі недотримання вимог до запиту на інформацію.
У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд інформаційного запиту, дату відмови, мотивовану підставу відмови, порядок оскарження відмови та підпис. Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовий формі.
Водночас, Законом України "Про доступ до публічної інформації" передбачається, що відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.
Підсумовуючи наведене, слід відмітити, що із прийняттям Законів України "Про доступ до публічної інформації" та "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (нова редакція) вбачається гарантованість кожній особі у відкритості, доступності інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, шляхом вільного її отримання (через звернення чи через запит на інформацію) для забезпечення своїх потреб і законних інтересів.
8. Конституційні обов’язки людини і громадянина в україні
Конституційні обов’язки - це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України.
Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов’язків. Тому поряд з різноманітними за характером правами людини і громадянина Конституція України фіксує ряд конституційних обов’язків. До них належать:
1) захист Батьківщини, незалежності й територіальної цілісності України. Відповідно до цього встановлено також обов’язок нести військову службу. Цей обов’язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом виконання цього конституційного обов’язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та службу в збройних силах;
2) повага до державних символів України, а саме - Державних Прапора, Герба, Гімну;
3) охорона природи і культурної спадщини. Кожен (тобто, громадянин України, іноземний громадянин чи підданий, особа без громадянства) зобов’язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки;
4) сплата податків і зборів. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов’язок включає також щорічне надання до податкової інспекції за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік;
5) дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов’язаний неухильно дотримуватись Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності;
6) одержання повної середньої загальної освіти. Цей обов’язок адресований кожній людині;
7) взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
9. Безпосередня і представницька демократія в україні
Сутність народного суверенітету закріплена ст.5 Конституції України, що говорить: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Народ України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Наприклад, такі найважливіші ознаки Української держави, як форма правління і форма державного устрою, можуть бути змінені тільки внаслідок всеукраїнського референдуму.
Народний суверенітет здійснюється в таких формах:
1) через недержавну владу. Таким видом влади є місцеве самоврядування;
2) через державну владу. Державна влада реалізується народом безпосередньо (вибори, референдум) і через представницькі органи державної влади.
Демократія - давньогрецьке слово, що перекладається як «правління народу». Таким чином, «демократія» і «народний суверенітет» схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному розумінні слова демократія - це одночасно система і процес колективного управління суспільством.
Розрізняють безпосередню і представницьку демократію.
Безпосередня демократія - це пряма (без будь-яких органів-посередників) участь громадян в управлінні суспільними і державними справами.
Конституція України закріпила як основні форми безпосередньої демократії вибори і референдум, не виключаючи при цьому й інші форми. Наприклад, у діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян.
Представницька демократія - це вирішення суспільних і державних питань виборними представниками громадян.
Органами представницької демократії в Україні є:
1) Верховна Рада України;
2) Президент України;
3) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
4) органи місцевого самоврядування.
Як і в інших країнах, в Україні представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування вирішують переважну більшість питань загальнодержавного та місцевого значення. Адже приймати закони, інші рішення за допомогою референдуму технічно складно і накладно для державного бюджету.
10. Органи державної влади в україні
Система органів державної влади україни
Функції Української держави реалізуються через діяльність державних органів.
Система органів державної влади України побудована за принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Єдиним законодавчим органом Української держави є Верховна Рада України.
Верховна Рада України - представницький орган (парламент), що є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Верховна Рада України формується шляхом виборів. Конституційний склад Верховної Ради - 450 депутатів, які обираються строком на 5 років. У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.
Головні функції Верховної Ради України:
1) представницька функція проявляється в тому, що Верховна Рада формується народом України шляхом виборів, а тому виражає його інтереси та волю;
2) законодавча функція є найважливішою у діяльності національного парламенту і полягає в тому, що Верховна Рада України в межах своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання. Реалізуючи цю функцію, Верховна Рада України формує національну правову систему та забезпечує регулювання суспільних відносин;
3) установча функція Верховної Ради полягає в тому, що вона визначає правові основи функціонування органів державної влади та бере участь у їх формуванні;
4) функція парламентського контролю полягає в тому, що Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю органів інших державної влади. Зокрема, парламент України контролює діяльність Кабінету Міністрів України, здійснює контроль за додержанням конституційних прав і свобод, виконує бюджетно-фінансовий контроль, може направити парламентський запит до Президента України.
Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління. Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:
1) у законодавчій сфері - внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;
2) у зовнішньополітичній сфері - оголошення за поданням Президента України стану війни та укладання миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів;
3) участь формуванні органів виконавчої влади. Верховна Рада України призначає за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України та Голову Служби безпеки України. Крім того, за поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада призначає інших членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України. Вона також звільняє зазначених осіб з посад;
4) участь у формуванні органів судової влади. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів судів загальної юрисдикції;
5) здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів. Верховна Рада управі вирішити питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Формою парламентського контролю є також діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Верховна Рада щорічно заслуховує його доповідь про стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні;
6) усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).
Виконавчі органи Української держави - Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі.
Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Конкретно це виявляється в тому, що Верховна Рада приймає рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, регулярно заслуховує звіт про її виконання. Верховна Рада має право розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри йому.
До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем’єр-міністр України; Перший віце-прем’єр-міністр; віце-прем’єр-міністри; міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.
Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.
Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Повноваження Кабінету Міністрів України:
1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вжиття заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності;
6) розробка проекту закону про Державний бюджет України і виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;
7) здійснення заходів із забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організація і здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) керівництво і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) утворення, реорганізація та ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
11) призначення на посади та звільнення з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.
Юридичною формою рішень Кабінету Міністрів є обов’язкові для виконання постанови і розпорядження, які підписує Прем’єр-міністр України.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві й Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Функціонування місцевих органів виконавчої влади визначається Конституцією України і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (9 квітня 1999 р.).
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Зокрема, це виявляється в тому, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції і законодавству України, можуть бути скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Склад місцевих державних адміністрацій формують їхні голови. Місцеві державні адміністрації також підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Обласна чи районна рада має право висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації. На підставі резолюції недовіри Президент України приймає рішення (про відставку голови адміністрації або продовження його повноважень) і дає обґрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові державної адміністрації висловили дві третини депутатів відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Крім того, повноваження голови місцевої адміністрації можуть бути припинені з деяких інших підстав, наприклад, за власною ініціативою Президента України.
На відповідній території місцеві державні адміністрації забезпечують:
1) виконання Конституції і законодавства України;
2) законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин;
4) підготовку і виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Повноваження місцевих державних адміністрацій конкретизовані Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (9 квітня 1999 р.). Зокрема, до них належать: керівництво об’єктами державної власності; здійснення державного контролю за збереженням і раціональним використанням державного майна, станом фінансової дисципліни, використанням і охороною природних ресурсів, охороною пам’ятників історії і культури, дотриманням різних стандартів, санітарних і ветеринарних правил, охороною праці та ін.
Великими є також галузеві повноваження цих органів державної влади: у галузі соціально-економічного розвитку, бюджету, фінансів тощо.
Судові органи Української держави - Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції.
Судова система України - це сукупність всіх взаємодіючих між собою судових установ України.
Кожна з ланок судової системи представляє собою сукупність судів однакової компетенції.
Суд - орган державної влади, який розглядає цивільні, кримінальні та інші справи на основі чинного законодавства та у відповідності з установленими процесуальними нормами.
Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.
Систему судів загальної юрисдикції складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
Створення надзвичайних та особливих судів, не передбачених Конституцією та законами України, не припускається.
Суди загальної юрисдикції створюються та ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, узгодженим з Головою Верховного суду України та головами вищих спеціалізованих судів.
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Особливе місце в системі органів влади займає Президент України, що є главою держави і має повноваження в різних галузях державного управління. Так, Президент України є учасником законодавчого процесу й у той же час приймає важливі рішення у сфері виконавчої влади.
Правовий статус Президента визначається Розділом V Конституції України. Президент України є главою держави і виступає від імені держави. Він - гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України не належить до жодної із закріплених Конституцією гілок влади, що цілком узгоджується з принципом розподілу влади. Президент України виконує інтегруючу функцію, тобто забезпечує баланс і взаємодію між органами державної влади.
Президент України обирається громадянами строком на п’ять років. Повноваження Президента України починаються з моменту складання ним присяги на урочистому засіданні Верховної Ради. Президент України виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного Президента України. Повноваження Президента України припиняються достроково в разі: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.
Діяльність Президента України, не пов’язана з виконанням ним своїх повноважень, обмежується. Він не має права мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади чи в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю.
Повноваження Президента України зачіпають всі галузі влади і функції держави, що пояснюється його інтегруючою роллю в державному апараті:
1) у сфері забезпечення державного суверенітету України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки й оборони України, вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України;
2) у сфері зовнішньої політики. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах. Конкретний прояв цієї функції - керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів, вирішення питання про визнання іноземних держав, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
3) у сфері внутрішньої політики. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;
4) Президент України має повноваження щодо формування складу органів державної влади. Зокрема, за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України він вносить подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України; вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, за поданням Кабінету Міністрів України призначає голів місцевих державних адміністрацій; за згодою Верховної Ради України призначає Генерального прокурора України і ряд інших керівників центральних органів державної влади; призначає третину складу Конституційного Суду; здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років;
5) у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України і припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування;
6) крім того, Президент України має низку повноважень, що традиційно належать до прерогатив глави держави, а саме: присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги й інші вищі спеціальні звання і класні чини; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки і нагороджує ними.
Рішення, прийняті Президентом України, оформлюються підзаконними актами (указами і розпорядженнями).
В особливу групу органів контрольної влади відокремлюють Прокуратуру України, головним завданням якої є нагляд за дотриманням законів.
11. Система правоохоронних органів україни
Поняття І система правоохоронних органів україни
Правоохоронні органи - це державні та недержавні органи, головним завданням і функцією яких є охорона правопорядку, захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, держави.
До державних правоохоронних органів належать:
1) прокуратура;
2) органи й установи юстиції (Міністерство юстиції, Вища рада юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актів громадянського стану);
3) органи внутрішніх справ, у тому числі - міліція;
4) Служба безпеки України;
5) органи державної податкової служби;
6) митні органи.
До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, приватний нотаріат, приватні охоронні організації.
Таким чином, в Україні правоохоронні органи складають декілька самостійних, але в той же час взаємодіючих підсистем.
Система органів ТА ФУНКЦІЇ прокуратури україни
Нормальне функціонування державного механізму і забезпечення прав і свобод людини і громадянина неможливі без інститутів контрольної влади. Історично склалося так, що контролюючу роль в Україні відігравали органи прокуратури. Правовий статус прокуратури України визначається Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» (5 листопада 1991 р.) зі змінами, внесеними Законом України від 12 липня 2001 р.
Прокуратура України - це єдина система державних органів, що здійснюють прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів.
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, що призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що тягне його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України - 5 років.
Прокуратура України складає єдину систему, до якої входять (табл.7):
1) Генеральна прокуратура України;
2) прокуратура Автономної Республіки Крим;
3) прокуратури областей;
4) прокуратури міст Києва і Севастополя (на правах обласних);
5) військові прокуратури регіонів, Військово-Морських Сил (на правах обласних);
6) міські, районні та міжрайонні прокуратури, військові прокуратури гарнізонів;
7) спеціалізовані прокуратури (військові, екологічні, транспортні).
Як і органи виконавчої влади, органи прокуратури побудовані за ієрархічним принципом. Усі прокурори нижчого рівня підпорядковані вищим і всі прокурори - Генеральному прокурору.
Відповідно до Конституції та законів України на прокуратуру України покладені такі функції (повноваження):
1) підтримання державного обвинувачення в суді. Завдання прокурора - в обвинувальній промові обґрунтувати застосування до підсудного кримінального закону;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його нездатність з поважних причин самостійно захистити свої порушені права, чи оскаржувані права, а держави - наявність порушення або загрози порушення державних інтересів;
3) нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (до них належать: міліція, податкова міліція, органи безпеки України, митні органи, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної охорони і деякі інші);
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Прокуратура зобов’язана здійснювати нагляд за дотриманням законів у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання, установах з виконання кримінальних покарань, психіатричних лікарнях з суворим і посиленим наглядом;
5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
До створення системи державних органів, на які будуть покладені функції досудового слідства, органи прокуратури здійснюють також розслідування ряду злочинів, як правило, тяжких та особливо тяжких.
Крім того, Генеральний прокурор та підлеглі йому прокурори координують діяльність по боротьбі зі злочинністю всіх правоохоронних органів.
Вища рада юстиції україни
В Україні діє Вища рада юстиції, статус і повноваження якої визначаються Конституцією України і Законом України «Про Вищу раду юстиції» (15 січня 1998 р.). Вища рада юстиції - колегіальний, незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу. До її відання належать:
1) внесення подань про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посади;
2) прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів;
4) розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів.
Порядок її формування:
1) Верховна Рада, Президент, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вузів і наукових установ призначають по три члени до Вищої ради юстиції;
2) всеукраїнська конференція працівників прокуратури призначає двох членів Вищої ради юстиції;
3) Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України входять до Вищої ради юстиції за посадою.
На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років і не старший шістдесяти, який проживає в Україні не менш ніж десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш ніж десять років. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, що входять до неї за посадою, складає 6 років.
Організує роботу Вищої ради юстиції та головує на її засіданнях Голова Вищої ради юстиції. Він обирається з членів Вищої ради строком на три роки, без права переобрання, таємним голосуванням. Головою не може обиратися член Вищої ради юстиції, що входить до неї за посадою. Рішення Вищої ради юстиції вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більш ніж половина конституційного складу цього органу.
Правовий статус міліції україни
Міліція України - це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Правовий статус міліції України визначається Законом України «Про міліцію» (20 грудня 1990 р.).
Основні завдання міліції:
1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів;
2) запобігання правопорушенням та їх припинення;
3) охорона і забезпечення громадського порядку;
4) виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх вчинили;
5) забезпечення безпеки дорожнього руху;
6) захист власності від злочинних посягань;
7) виконання адміністративних стягнень;
8) участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.
Таким чином, завдання міліції досить різноманітні. Для їх виконання у структурі міліції створені наступні структурні підрозділи:
1) кримінальна міліція. Головне її завдання - виявлення і викриття злочинів;
2) міліція громадської безпеки. Завдання цього підрозділу - припинення і профілактика правопорушень, охорона громадського порядку;
3) транспортна міліція має функції, аналогічні кримінальній міліції;
4) державна автомобільна інспекція покликана забезпечити безпеку дорожнього руху;
5) міліція охорони здійснює функцію охорони власності від злочинних посягань;
6) спеціальна міліція зайнята охороною спеціальних об’єктів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. створена також кримінальна міліція у справах неповнолітніх.
Як і інші органи виконавчої влади, міліція має строго ієрархічну структуру. Загальне керівництво міліцією здійснює міністр внутрішніх справ України. В Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі й деяких великих містах функціонують управління внутрішніх справ. У районах (містах) створені підлеглі управлінням відділи внутрішніх справ.
Міліція відповідно до своїх завдань зобов'язана:
- забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;
- виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини;
- припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах про них;
- виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень; брати участь у правовому вихованні населення;
- проводити профілактику злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;
- виконувати в межах своєї компетенції кримінальні покарання та адміністративні стягнення;
- розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, пропали безвісти;
- проводити криміналістичні дослідження;
- забезпечувати безпеку дорожнього руху, здійснювати реєстрацію та облік автомототранспортних засобів;
- давати відповідно до законодавства дозвіл на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин;
- контролювати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи та міграційного законодавства;
- охороняти на договірних засадах майно громадян, колективне і державне майно;
- забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру на кошти організацій або осіб, які їх проводять;
- виконувати інші обов’язки.
Для виконання покладених на міліцію завдань працівники міліції мають право:
1) вимагати припинення правопорушень;
2) перевіряти документи у підозрілих осіб;
3) затримувати підозрюваних у вчиненні злочинів, обвинувачених, що переховуються від дізнання, засуджених, що ухиляються від відбування покарання, і ряд інших категорій осіб;
4) складати протоколи про правопорушення;
5) проводити дізнання і розслідування злочинів;
6) здійснювати оперативно-розшукову діяльність;
7) перевіряти технічний стан автотранспортних засобів;
8) застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Застосування цих засобів строго визначено й обмежено законом.
Міліція України формується на контрактній основі. На службу в міліцію приймаються громадяни України, за своїми моральними, діловими якостями, рівнем освіти і фізичної підготовки здатні виконувати обов’язки, покладені законом на працівників міліції.
Правовий статус служби безпеки україни
Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України.
Діяльність СБУ регламентована Законом України «Про Службу безпеки України» (25 березня 1992 р.).
Завдання Служби безпеки України:
1) захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб всередині країни;
2) попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки.
Таким чином, СБУ протистоїть протиправним діям, що загрожують життєво важливим інтересам України.
Служба безпеки України здійснює розвідувальну й інформаційно-аналітичну роботу в інтересах внутрішньої і зовнішньої політики держави.
З метою охорони державних інтересів у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності, а також безпеки громадян України за кордоном СБУ вживає контррозвідувальні заходи.
Крім того, до компетенції Служби безпеки України належить розслідування деяких злочинів і розшук осіб, що їх вчинили.
Система Служби безпеки України включає:
1) Центральне управління СБУ;
2) Головне управління Служби безпеки в Автономній Республіці Крим;
3) регіональні органи Служби безпеки;
4) органи військової контррозвідки;
5) військові формування;
6) навчальні, науково-дослідні й інші установи СБУ.
Розташування і територіальна компетенція органів Служби безпеки України може не збігатися з адміністративно-територіальним розподілом України. В інтересах державної безпеки органи і підрозділи СБУ можуть створюватися на окремих стратегічних об’єктах і територіях, у військових формуваннях.
Керівництво роботою Служби безпеки України здійснює Голова СБУ, що входить до складу Ради національної безпеки й оборони України.
Адвокатура україни
Адвокатура України - це добровільне професійне громадське об’єднання. Адвокатура покликана сприяти захисту прав і свобод людини і громадянина, представляти законні інтереси фізичних і юридичних осіб, надавати їм правову допомогу. Діяльність адвокатури регламентується Законом України «Про адвокатуру» (19 грудня 1992 р.).
Відповідно до законодавства України адвокатом може бути громадянин України, що:
- має вищу юридичну освіту;
- стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менш ніж 2 роки;
- склав кваліфікаційні іспити;
- одержав свідоцтво про право на адвокатську діяльність і ліцензію на заняття адвокатською діяльністю;
- прийняв Присягу адвоката України.
Адвокатом не може бути особа, що має судимість. Адвокат не має права працювати в суді, прокуратурі, органах внутрішніх справ, СБУ, органах виконавчої влади держави.
Види адвокатської діяльності:
1) захист громадян у процесі дізнання, попереднього слідства і розгляду справи в суді;
2) надання консультацій, довідок і роз’яснень з юридичних питань;
3) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;
4) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у суді й інших державних органах;
5) правове забезпечення підприємницької діяльності.
Права адвоката:
1) представляти та захищати інтереси фізичних та юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах та організаціях та перед фізичними особами;
2) збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази;
3) знайомитись з необхідними документами та матеріалами;
4) отримувати письмові висновки спеціалістів з питань, які вимагають спеціальних знань;
5) бути присутнім при розгляді своїх скарг та клопотань та давати пояснення за їх суттю.
Адвокат не має права: використовувати свої повноваження на шкоду особи, в інтересах якої він прийняв доручення; відмовитись від взятого на себе захисту особи; приймати доручення про надання юридичної допомоги, якщо по даній справі він вже виступав як адвокат протилежної сторони, як слідчий, прокурор, суддя, експерт, свідок або інший учасник процесу, а також тоді, коли він перебуває в родинному зв’язку з посадовою особою, яка бере участь в розгляді справи.
Обов’язки адвоката:
1) дотримуватись вимог законодавства України;
2) застосовувати всі передбачені законом засоби захисту особи;
3) зберігати адвокатську таємницю.
Професійні права, честь, гідність адвоката захищаються законом, внаслідок чого заборонене втручання до адвокатської діяльності. Зокрема, заборонено вимагати від адвоката розкриття адвокатської таємниці, допитувати його у справі в якості свідка.
Нотаріат в україні
Нотаріат - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, і виконувати інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлений Законом України «Про нотаріат» (2 вересня 1993 р.).
Нотаріальні дії здійснюють державні й приватні нотаріуси. У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії виконуються уповноваженими на те посадовими особами виконкомів місцевих рад. За кордоном здійснення нотаріальних дій покладено на консульські та дипломатичні представництва України.
Нотаріусом може бути громадянин України, що має вищу юридичну освіту, пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит і одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Повноваження нотаріусів:
1) посвідчення заповітів і угод (договори, доручення, шлюбні контракти та ін.);
2) видача свідоцтв про право власності, про право на спадщину та ін.;
3) посвідчення дійсності підпису на документі, вірності копій документів, вірності перекладу документа з однієї мови на іншу;
4) передача заяв фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам;
5) прийом на збереження документів, у депозит - цінних паперів і грошей;
6) вчинення протестів векселів і морських протестів і деякі інші дії.
Повноваження приватних нотаріусів дещо вужче, ніж повноваження державних нотаріусів. Зокрема, вони не мають права накладати і знімати заборону на відчуження нерухомого майна, видавати свідоцтва про право на спадщину та ін.