Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Неоінституціоналізм.
Назва цієї теорії породжує помилкове уявлення про її зв'язок зі "старим" інституціоналізмом Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гелбрейта. Вона виникла внаслідок незадоволення традиційною економічною теорією, яка надто багато приділяла уваги інституціональному середовищу, в якому діють економічні агенти. Проте коріння її сягає неокласицизму, а збіг тут, скоріше, суто термінологічний (наприклад, поняття "угода" є вихідною одиницею аналізу як для Дж. Коммонса, так і для "нових'' інституціоналістів).
В економічній літературі теорія неоінституціоналізму відома під кількома назвами: неоінституціоналізм (тобто течія, яка оперує поняттям "інститут" із нових, відмінних від "старого" інституціоналізму позицій); трансакційна економіка (тобто наука, яка вивчає трансакції (угоди) і пов'язані з ними витрати); економічна теорія права власності (оскільки право власності є найважливішим і надто специфічним поняттям цієї теорії); контрактний підхід (оскільки будь-які організації, від фірми до держави, вважаються складною сіткою явних і неявних контрактів).
Початок розвитку цього напряму поклала праця Р. Коуза "Порядок фірми" (1937).
Основою неоінституціоналізму стали дві загальні установки: 1) соціальні інститути мають значення; 2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. На межі 50-60-х років економісти-неокласики почали застосовувати методи мікроекономіки для вивчення таких по-заринкових явищ, як дискримінація, освіта, шлюб, злочинність і т. ін. Це проникнення у суміжні та соціальні дисципліни стали називати "економічним імперіалізмом".
Одним із найяскравіших проявів цієї тенденції став неоінституціопалізм. Нова теорія взяла за базову модель раціонального вибору в умовах заданого набору обмежень (ядро неокласичної теорії), відкинувши цілий ряд допоміжних припущень та збагативши її новим змістом.
Неоінституціоналісти критикують традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу "методологічного індивідуалізму", який передбачає, що реально дійовими "акторами" соціального процесу е не групи або організації, а індивіди. Ніякі колективні спільноти (наприклад, фірми чи держава) не тільки не можуть самостійно виживати окремо одна від одної, а й належним чином скеровувати цілеспрямовану поведінку індивідуальних агентів.
На відміну від неокласичної теорії, яка знала тільки два види обмежень - рідкісні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, які відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів, неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень - трансакційні витрати. Останні обумовлені інституціональною структурою суспільства, а також існуванням полів індивідуального вибору. Економічні агенти діють у сфері не досить чітко визначених прав власності й надійності контрактів, ризику і невизначеності, що вимагає істотних трансакційних витрат.
Неоінституціональний підхід передбачає реалістичніше описання самого процесу прийняття рішень. Це набуває втілення у двох його найважливіших поведінкових передумовах - обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки. Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. Тому агенти економіки змушені зупинятися не на оптимальних рішеннях, а на тих, що здаються їм найбільш прийнятними відповідно до наявної у них обмеженої інформації. їх раціональність буде виражатися в намаганні економити не тільки на матеріальних витратах, а й на своїх інтелектуальних зусиллях. За інших рівних умов вони будуть віддавати перевагу рішенням, які ставлять менше вимог до їх передвіщення, розрахункових можливостей.
Нова інституціональна школа по-іншому формулює завдання нормативного аналізу. При оцінці економічних механізмів, що реально діють, ортодоксальна неокласична теорія приймала модель досконалої конкуренції. Відхилення від оптимальних ознак цієї моделі вважалося "провалами ринку", а надії на їх ліквідацію покладалися на державу. Припускалося, що вона володіє інформацією в повному обсязі і на відміну від індивідуальних агентів діє без непорозумінь.
Відкидаючи подібний підхід, неоінституціоналісти вважають, що оцінка діючих інститутів має проводитись із зіставлень не з якимись уявними конструкціями, а з альтернативними, реалізованими на практиці. Нормативний аналіз має проводитись у порівняльно-інституціональній перспективі. Така зміна точки відліку неминуче веде до переоцінки багатьох традиційних форм державного втручання в економіку.
Долаючи багато обмежень неокласичної моделі, теорія неоінституціоналізму одночасно поширювала принципи мікро-економічного аналізу на сфери, які раніше вважалися прерогативою марксизму і "старого" інституціоналізму. Тому окремі дослідники визначають її як узагальнену неокласичну теорію. Інші провідні теоретики неоінституціоналізму (Р. Коуз, О. Вільямсон та ін.) бачать у ній конкуруючу теоретичну систему, повністю несумісну з неокласичною ортодоксією і здатну у перспективі замінити її. Яка з позицій стане в майбутньому пріоритетною, нині сказати важко. Але з упевненістю можна стверджувати, що теоретичне самовизначення нового напряму ще не завершено.Сьогодні неоінституціоналізм - це ціле сімейство підходів, об'єднаних кількома загальними ідеями.
Для неокласичної доктрини, на думку провідного теоретика неоінституціоналізму О. Вільямсона, характерна не контрактна, а переважно технологічна орієнтація. Передбачається, що обмін здійснюється миттєво і без втрат, укладені угоди чітко виконуються, а межі економічної організації (фірми) задаються характером технології, яка використовується. На відміну від цього, теорія неоінституціоналізму виходить із організацій ноконтрактної перспективи. Первинне значення мають не технологічні фактори, а витрати, які супроводжують взаємодію економічних агентів.
Предметом вивчення для низки концепцій, які належать до цього теоретичного сімейства, є інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, у рамках яких відбуваються процеси виробництва й обміну (до таких основних правил належать: конституційне право, виборче право, майнове право, право угоди та ін.); правила, які регулюють відносини у приватній сфері - теорія прав власності (серед її засновників Р. Коуз, А. Алчіан2, Г. Демсец8). Такі концепції мають не тільки різні предмети вивчення, а й загальну теоретичну спрямованість. Якщо у першій акцент робиться на втратах, які породжуються діяльністю політичних інститутів, то у другій - на виграші в добробуті, який забезпечують інститути права.
У центрі другої групи є організаційні об'єднання, які в рамках чинних загальних правил створюються економічними агентами на контрактній основі. Взаємодії "принципал - агент" присвячена теорія відносин між агентами. У центрі однієї з її версій - теорії механізмів стимулювання. її представники досліджують, як організаційні схеми можуть забезпечити оптимальний розподіл ризику між принципалом і агентом. Інша, так звана "позитивна", теорія відносин між агентами звертається до проблеми "відокремлення власності та контролю", яку сформулювали У. Берл і Г. Мінз ще у 30-х роках XX ст. Серед провідних представників цієї концепції - У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фа-ма. Центром її уваги є питання: які заходи необхідні, щоб поведінка агентів (найманих менеджерів) найменше відхилялася від інтересів принципалів (власників)? Діючи раціонально, принципали будуть намагатись ураховувати загрозу ухилень від укладення контрактів, вводячи заходи захисту в узгоджені умови4.
Транс акційний підхід до вивчення економічних організацій спирається на ідеї Р. Коуза. З позицій цього підходу організації є засобом скорочення трансакційних витрат. Акцент робиться не на стадії укладення, які є центром уваги теорії відносин між агентами, а на стадії виконання контрактів. 6 одній із гілок цього підходу головною пояснювальною категорією є витрати виміру кількості та якості товарів і послуг, які передаються в угоді. Тут можна назвати праці С. Чена, Й. Барцеля і Д. Нор-та6. У центрі уваги школи, яку очолює О. Вільямсон, є проблема "регуляційних структур" - механізмів для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вирішення виниклих суперечок, адаптації до неочікуваних змін, застосування санкцій до порушників. Кожній угоді, на думку О. Вільямсона, відповідає свій тип регуляційних структур, які краще за інших забезпечують її виконання6.
Перелічені підходи в рамках нової школи є показниками її впливу і поширення в останнє десятиріччя, що свідчить про утвердження неоінституціональної теорії як "законної" частини основного корпусу сучасної економічної науки.
Важливим аспектом дослідження неоінституціоналізму є аналіз окремих питань, які стосуються взаємодії, з одного боку, структури і функціонування інститутів ринкової економіки, а з іншого - політики, яка проводиться в їх рамках, і ефективності її інститутів з акцентом на наслідках для довгострокової динаміки виробництва. Світовий досвід розвитку економіки показав, що на визначеному рівні зрілості економічні механізми роблять довгострокове економічне зростання неминучим. Основна причина самопідтримуючого характеру зростання - об'єктивне бажання виробників максимізувати прибуток, а споживачів - краще жити. У довгостроковому плані цих цілей неможливо досягти шляхом перерозподілу національного доходу, який залишається на одному рівні. Розвиток вимагає зростання виробництва.
Політичні сили, які приходять до влади, мають активно сприяти зростанню, а інакше у демократичних країнах через конституційно встановлений період часу шляхом демократичних виборів утратять свої позиції. Це ж стосується і недемократичних країн, де владу можна зберегти довше і втратити її під сильним політичним тиском вуличних протестів (Україна кінця 2004 початку 2005 p.), але тим глибшою буде в кінцевому підсумку криза політичного керівництва, при цьому країна може бути втягнута в пучину хаосу з негативними наслідками для населення й економіки. Разом із тим не можна виключати того, що уряд може проводити ефективну політику, спрямовану на досягнення цієї мети.
Економічна політика (бюджетно-податкова, грошово-кредитна, промислова або торговельна), яка проводиться урядом або незалежним центральним банком, може бути свідомо орієнтована на досягнення інших пріоритетних цілей на шкоду економічній динаміці, яка розглядається як другорядне питання. Інколи така політика виправдана, особливо коли йдеться про відновлення фінансової й економічної рівноваги. Але в інших випадках, як це було продемонстровано в Україні в 1990-х роках, це означає змішування інструментів економічної політики з її цілями7.
Із суто економічного погляду очевидно, що метою є забезпечення соціально-економічного розвитку, який включає і економічне зростання per se. Такі категорії і процеси, як бюджет.
інфляція, приватизація, обмінний курс, відсоткові ставки, податки і т. ін., є просто інструментами, які сприяють досягненню цієї високої мети. їх змішання в економічній політиці, як переконує досвід України, може коштувати дорого. У більш широкому контексті (враховуючи, що свобода і демократія - це незалежні цінності) виникає дилема того, що чому має підкорятися. На думку А. Сена, "свобода - не тільки головна мета розвитку, а й один із найважливіших його інструментів"8. Це правильний підхід, оскільки він робить акцент на позитивному зворотному зв'язку між свободою і розвитком. Але проблема полягає в тому, що така синергетика виявляється лише в довгостроковій перспективі.
Разом із тим окремі країни (Китай, В'єтнам, Лаос) демонструють розумну політику розвитку в умовах досить обмеженої демократії, забезпечуючи ефективну економічну політику і швидке зростання виробництва, яка дає важливий результат - підвищення життєвого рівня людей. Водночас цього не можна сказати, наприклад, про Узбекистан і Туркменістан, в яких згадана політика не проводиться. А можливо, краще розвивати свободу і демократію, навіть якщо вони не сприяють реалізації ефективної політики, спрямованій на підтримку економічного зростання? Подібна ситуація спостерігається в Україні, де інституціональна слабкість молодої політичної демократії і громадянського суспільства заважає проведенню розумної, орієнтованої на забезпечення економічного зростання, політики і негативно відображається на функціонуванні з так важко створюваних інститутів ринкової економіки.
У виборі ефективної економічної політики слід ураховувати регіональний аспект створення і розподілу доходів, оскільки політика (перерозподілу ВВП у часі і просторі, скоріше, може викликати незадоволення, ніж сама динаміка виробництва. Інколи в період відносно різкого зростання виникає більша кількість соціально-економічних проблем, що зумовлено прагненнями перерозподіл ьчих процесів. Слід ураховувати, що незадоволення, на перший погляд, несправедливим розподілом плодів зростання може бути сильнішим, може мати негативні наслідки у довгостроковому періоді. Несправедливий розподіл доходу (або, точніше, його реального приросту), завдає шкоди не тільки із соціального погляду, а й суто прагматичних причин, оскільки стримує підвищення ефективності економічного зростання, повертається через певний період проти тих, хто від нього виграв на початку.
Отже, проведення ефективної економічної політики за будь* яких структурних, інституціональних і культурних умов стає можливим, якщо вона їм відповідає. З цієї ж причини, як показав досвід України, вона може бути і неефективною. Найважливішою причиною була неадекватність пропонованих політичних інструментів наявним інститутам. Оцінювати політику завжди потрібно відповідно до конкретних умов і тільки з урахуванням її ефективності.
Зовнішні умови мають розглядатися як об'єктивно дані для політики тільки у короткостроковому періоді. У довгостроковій перспективі структурні, інституціональні й культурні умови зростання і розвитку створюються, формуються і змінюються самою політикою. Будучи об'єктом політики, вони у свою чергу впливають на її ефективність. Тобто якщо наша короткострокова політика обмежена інституціональними умовами, у довгостроковій перспективі ми можемо перетворити їх на фактор, який стимулює зростання виробництва і темпів соціально-економічного розвитку. Але для успішного проведення подібної політики необхідні новіші знання і навички, ніж для коригування податків і відсоткових ставок із метою збільшення інвестицій, використання механізмів обмінних курсів і обов'язкових резервів для підтримання динамічної грошової рівноваги або бюджетних асигнувань для поліпшення економічного клімату.
Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Суперечка про граничні витрати» (1946), «Проблеми соціальних витрат» (1960).
Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової междисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.
Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ та послуг і споживачами. Координацію цього зв'язку, тобто прийняття рішення, що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, можна здійснювати двома способами: спонтанним, або стихійним, і ієрархічним.
Спонтанний порядок — це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. Іншим способом одержання інформації є ієрархія, тобто система, коли з одного центру спрямовується низка наказів і доручень. Ієрархічна система має місце в будь-якій фірмі, на чолі ієрархії може бути й держава. У цьому разі виробники не шукають інформації, вони одержують наказ, що забезпечує скорочення трансакційних витрат. Проте це стосується не кожного централізованого керівництва.
Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв'язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначив, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод.
У чому ж суть економічної теорії прав власності? Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використання як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав (принаймні часткою такого права) на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.
Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об'єктом купівлі і продажу. їх у кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. Слід звернути увагу на ще один важливий висновок Коуза. Для успішного функціонування ринку, наголошував він, важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо транса-кційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб'єкти господарювання — ринок здатний до саморегулювання.