Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція №
Тема: РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ 20-30 РОКІВ
План
Як в усьому літературному процесі, так і в українській поезії на рубежі ХІХ-ХХ ст. очевидною стала криза реалізму, насамперед натуралістичного... Ситуація в укр. поезії цієї доби склалася досить своєрідно. Очевидним було її відставання від європейської у формальних пошуках шляхів відображення суспільної дійсності та й за ступенем суб’єктивізації світу. Потім була затримка розвитку, викликана війною, а далі вибухове піднесення в революційні роки.
Все це зумовило співіснування цілої групи поетичних напрямків та естетичних теорій, які в російській та європейській поезіях розвивалися триваліше, виростаючи один з одного, або заперечуючи одне одного. Окремі поети поєднали в своїй творчості риси багатьох напрямків. Початок нового стилю ознаменований в укр. поезії появою модернізму, або принаймі модерністських маніфестів. Укр. модернізм був перехідним явищем між раннім неоромантизмом і символізмом. В 1901 р. М.Вороний звертається до укр. письменників з відкритим листом, що набув значення своєрідного маніфесту укр. модернізму. В ньому він закликав до „європізму”, пошуків нових шляхів у поезії, до написання творів, „де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю”.
Модерні стичні ідеї М.Вороного мали поміркований характер. Йшлося про відмову від народницького шаблону, грубої тенденційності, про подолання естетичної глухоти. Особливу увагу приділяє М.Вороний естетичному оновленню поезії та її тематичному розкріпаченню.
У цей період відбувається становлення ранніх стадій укр. символізму ( в 20-х рр. він стане основною стильовою течією). Символізм (від грецьк. sуmbо1оn - знак, символ, ознака або франц. symbolisme - знак, символ) - одна із стильових течій модернізму, що виникла в останній третині XIX ст. у Франції - спочатку в поезії, а згодом поширилась на живопис і театр, вплинувши на європейську й американську літературу XX ст. Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивіду альний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірра ціональний світ, прагнучи розкрити таємницю людського «Я» за допомогою метафор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, спроможним відтворити прихований внутрішній світ. Основоположником символізму в Франції був Стефан Малларме. До символістів належали поляк Боле слав Лесьмян, австрієць Райнер Марія Рільке, бельгієць Моріс Метерлінк. Український символізм репрезентували Микола Вороний, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Петро Карманський, Микола Філянський, Богдан Лепкий, Павло Тичина, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Володимир Кобилянський, Дмитро Загул та інші.
У 1903 р. розпочинає творчий шлях О.Олесь. Завдяки творам першого періоду творчості він увійшов в укр. літературу як витончений лірик, поет любові і „пораненого серця”. О.Олесь реформував укр. поезію, він не тільки розвинув її неоромантичні та символістичні тенденції - він, головне, вдихнув в укр. поезію дух невичерпної індивідуалізації внутрішнього життя, вніс ліричний психологізм, задушевність і завдяки цій інтимізації спрямував укр. поезію в ріку сучасної йому європейської поезії.
У становленні раннього українського символізму значну роль відіграла поезія М.Філянського (збірки „Лірика” 1906, „Calendarium” 1911), який принципово ухилявся від декламування громадських почуттів та взагалі душевних станів, шукав семантичних „знаків” для вираження невловимих індивідуальних переживань.
Ще однією відомою постаттю раннього укр. символізму був Г.Чупринка. У передреволюційні роки він здобув велику популярність і вважався найяскравішим поетом національного відродження. Його вірші вражали винахідливістю, мінливістю ритміки, звуковим багатством й водночас спонтанною емоційністю. З-поміж ранніх символістів Г.Чупринка був найбільш політично заангажований поет, співець „народного Храму” та „великих мук борців народних” . Він - учасник революції 1905 р., причетний і до подій громадян ської війни в Україні. Передчасна нагла смерть у 1921 році не дала повністю розкритися його таланту.
А от в Західній Україні умов для такого розвитку не було. Зате тут діяли інші імпульси, зумовлені близь кістю до європейських мистецьких центрів, традиційною орієнтацією на європейське культурне життя і безпосеред нім зв'язком з ним, що почасти компенсувало провінційність суспільно-політичного життя в Галичині. Чимало га лицької молоді навчалося в університетах Західної Європи. Серед літераторів багато хто з перших рук знав європей ські літератури, оскільки володіння мовами було в цих ко лах річчю звичайною. Особливо безпосереднім був зв'язок з центральноєвропейськими осередками - Віднем, Прагою, Варшавою, Краковом. Власне, під впливом краківської «Молодої Польщі», яка протиставилася соціально-побуто вому реалізмові в його зрутинілих формах і демонстратив но орієнтувалася на західноєвропейських модерністів (пор. також «Молоду Бельгію», раніше «Молоду Німеччину»), хоча фактично серед її джерел були і традиції національ ного романтизму початку XIX ст., - і виникла на Галичині „Молода муза”.
У першому числі молодомузівського двотижневика „Світ” від 24 лютого 1906 р. був уміщений своєрідний мані фест „Наше слово”, де так визначалася місія нової групи: „У відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до вас - і вказуємо в хвилях борби при забуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси. [...] Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на соняшні левади, запашні ниви — в світ ясних, злотих зір!”
Але повністю розкрити свої творчі потенції „Молода муза” не змогла. Через фінансові, матеріально-організаційні труднощі, за умов байдужості значної час тини громадянства до національної культури вона проіс нувала недовго. Власне, видавництво припинило своє існу вання вже в 1909 р. Звичайно, творчість молодомузівців на цьому не урвалася. Дехто з них активно працював у лі тературі й далі, творчо зростав, здобув авторитет і визнання поважної величини в національній культурі. Насамперед це стосується Б. Лепкого, П. Норманського, М. Яцківа, В. Пачовського.
У поезії Богдана Лепкого виразно простежується фольклорний струмінь, який він прагнув поєднати з ду ховними тривогами інтелігента початку XX ст. та з інди відуалістськими мотивами. Та найуспішніше витримали випро бування часом соціально-гуманістичні та національно-па тріотичні поезії Б. Лепкого. Модерністичні тенденції були біль ше виражені в поезії Василя Пачовського. Його можна вважати одним із перших символістів в українській поезії, вплинув він і на розвій символізму в творчості по етів Наддніпрянської України. Мож на сказати, що він підніс на вищий рівень техніку україн ського вірша. Почасти оновив він і тематику української поезії. Зокрема, широко ввів у неї еротичні мотиви, мотиви великоміської богеми тощо.
Прихильниками „Молодої музи” в Наддніпрянській Ук раїні були літератори, що гуртувалися навколо київської „Української хати” (1909—1914), яку редагували П. Богацький і М. Шаповал і на сторінках якої критики М. Сріблянський (псевдонім М. Шаповала), М. Євшан, О. Грицай боронили й пропагували те, що їм здавалося модерністсь кими тенденціями української літератури - в них вони вбачали її майбутнє. „Чиста краса” у „хатян” трохи несподіваним чином поєднувалася з національною ідеєю. Поезія в журналі була репрезентована творами О. Олеся, Г. Чу принки, М. Вороного, Г. Журби, а також М. Рильського, П. Тичини, М. Семенка та інших тогочасних початківців. (З прозаїків і драматургів у ній друкувалися О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Черкасенко та ін.)
2. Розвиток стильових напрямків в укр. поезії в 20-30-х рр.
Небувалим піднесенням позначене культурно-мистецьке життя України в добу державно-національного визволення - 1917-1922 рр. Воно обумовлене сподіваннями народу на національне визволення і відродження України після повалення царського режиму в 1917 році. Починаючи від Центральної Ради, уряди Української Народної Республіки (Гетьманщина, Директорія) дбали про розвиток національної культури, незважаючи на обмеженість матеріальних коштів і загрозливу ситуацію громадянської, війни на українських теренах
Українська лірика 20-х років ди вує багатством талантів, розмаїттям стильових течій і форм поетичного моделювання світу думок і почуттів людини. З перебігом революційно-визвольних змагань літературне життя відроджується, стає активним і розмаїтим - в українську літературу приходить багато молодих яскравих постатей. Дійсно, на терені української поезії з'явилися такі яскраві постаті, як П.Тичина, М.Рильський, Т.Осьмачка, Є.Плужник, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, М.Бажан, М.Йогансен, М.Семенко, В.Поліщук, В.Сосюра, В.Чумак, О.Влизько, Д.Фальківський, В.Свідзинський та інші. Вони орієнтуються на європейські модерні літературні тенденції, відповідно модифікуючи їх на національному грунті. Паралельно й у складному поєднанні розвиваються імпре сіонізм (Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий), символізм (Микола Філянський, Яків Савченко, Павло Савченко, Дмитро Загул, Володимир Ярошенко, Ми кола Терещенко, Андрій Головко), експресіонізм (Тодось Ось-мачка), неоромантизм (Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Олекса Близько), неокласицизм, конструк тивізм (Валер'ян Поліщук), футуризм та інші модерні течії. Поезія естетично освоювала всі багатства світу, його супереч ності, трагізм буття людини в складному вирі подій. Завдя ки своїй мобільності вона обіймає чільне місце в українській літературі.
Відбувався інтенсивний процес тематичного оновлення лірики і її жанрових форм. Передусім поети зосереджують увагу на героїко-романтичному оспівуванні української національної революції, на внутрішніх процесах народження нової особистості, свідомого українця, захисника незалежної вітчизни. Неповторний образно-емоційний сплав переживань людини в добу революції й громадянської війни відтворили Іван Кулик («Мої коломийки», 1921), Майк Йогансен («Д'гори», 1921), Микола Бажан («17-й патруль», 1926), Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші.
Можна виділити декілька тенденцій у розвитку поезії. На самперед це лірика, яка поглиблено аналізує складні процеси внутрішнього світу особистості, породжені бурхливими подіями часу (Павло Тичина, Володимир Сосюра, Євген Плужник, Микола Бажан, Володимир Свідзинський, Максим Рильський). Виокремлюється лірика громадянського пафосу, виразно політичного спрямування, що культивувалась проле тарськими поетами. Вони створювали абстрактно-символічний образ класу, звісно — робітничого, зосереджуючи увагу на психології маси (сумнозвісне «Ми»). Пролеткультівці взагалі закликали до знищення лірики. Василь Еллан-Блакитний пропонував створити мистецтво «масового героїзму», «масово го героя». Внаслідок таких уявлень, за словами Олександра Білецького, замість яскравих героїв постає «багатоголовий герой-протагоніст: спаяний єдиною психологією, прагнення ми, волею - колектив, група».
Спираючись на традиції української та європейської поезії, Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Тодось Осьмачка, неокласики звернулись до філософського осмислення буття людини. Тому розвивається жанр сонета, медитації, вірша-рефлексії, вірша-пейзажу, вірша-портрета, елегії. У 20-х роках ця лірика тяжіла до філософського трак тування тих життєвих проблем, що мали вирішальне значення в історичній долі українського народу. Зокрема, порушуються вічні теми свободи й неволі, життя і смерті, людини і всесвіту, особи й колективу, й розв'язуються вони по-сучасному.
Інтенсивно розвивається урбаністична поезія, яка в XIX ст. майже не культивувалась в українській поезії, її плекають передусім футуристи. Митцями оспівується індус тріалізація України.
Навіть пейзажна лірика, така традиційна для української поезії, зазнає оновлення, осмислюючи тему «людина і приро да». Вона наповнюється натурфілософськими (лат. philosophia naturalis - філософія природи) й космічними мотива ми у творах Тичини, Плужника, Зерова, Филиповича та іших.
Розвивається мариністична лірика, в якій тема моря не просто символізує долю людини у складних хвилях часу, як це було в романтиків першої половини XIX ст., а стає образом світобудови, лоном усьому живому. У 20-ті роки до теми моря зверталися Рильський, Плужник, Драй-Хмара, Поліщук, Влизько. Звеличуючи морську стихію, вони і ми ну ються морем, і по-філософськи осмислюють світ людини й моря, їх конфронтацію й гармонію.
Особливого розквіту на ґрунті української поезії досягає верлібр (франц. vers libre — вільний вірш) у творчості Михайля Семенка, Валер'яна Поліщука, Гео Шкурупія, Олекси Влизька. Майже кожен поет 20-х років звертався до цієї фор ми, надзвичайно тоді популярної в Європі.
Виникає новий жанровий різновид - лірична поема. Сюжет у ній розгортається як потік суперечливих роздумів і переживань ліричного героя: «В електричний вік», «Поема моєї сестри» Миколи Хвильового, «Галілей», «Канів» Євгена Плужника.
Поеми 20-х років увібрали в себе тривожні ритми часу, лексику й фразеологію революційного міста, народну пісню, революційні гімни й марсельєзи; у них відкрито взаємодіють конкретно-реальний, умовний і романтично-символічний плани змалювання героя й часу. Великий вплив на характер шукань українських поетів мала поема «Золотий гомін» (1917) Павла Тичини, яка увібрала велич і трагізм української національної революції, утвердження державності України як прояву споконвічних прагнень її народу. Цю лінію про довжив у ліро-епічній поемі «Червона зима» (1921) Володи мир Сосюра. Дослідники відзначають "мінливість, текучість, несталість напрямів, течій, настроїв, угрупувань, навіть засобів творчості. Дуже легко виникають нові напрями, але так само легко й зникають...."
У 20 роках провідною стильовою течією стає символізм, він переважав у тодішній поезії і в прозі. На думку окремих дослідників на Україні символізм виник ще раніше, ніж у Росії. Символісти вбачали своє естетичне завдання в подоланні натуралізму й побутовізму, у заглибленні в першооснову буття, недоступній логіці, - звідси потяг до асоціативних значень слова – образу, поетично повторюваних символів і містифікація змісту. Майже всі талановиті поети тієї доби – Д.Загул, В.Бобинський, В.Чумак, В.Блакитний, М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра та ін. – зазнали впливу символізму.
Символізм збагатив насамперед зображальний арсенал і стилістику поезії. Він відрізнявся від європейського і російського. У ньому було менше екзотизму, окультності й містицизму, і було більше відгуків на життя; він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форм „національного містицизму”, або „містики національної ідеї”.
Найталановитішим представником символізму був П.Тичина. Його перша збірка "Сонячні кларнети", поема "Золотий гомін", що з'явилися у цей період, дали підстави С.Єфремову так характеризувати автора та його стиль: "Замислений мрійник з м'якою, чулою душею, заслуханою в звуки наокружної природи, в одгомін космічних з'явищ, у світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії й який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем. Тичина, за Єфремовим, - це поет, формою глибоко національний, бо використав у своїй творчості, "все багате попередніх поколінь надбання".
Збірки П.Тичини "Замість сонетів і октав", "Плуг", "Вітер з України", які вийшли у 20-30-х роках, свідчили про світоглядну еволюцію митця, що відбилася й на проблемно-стильовій системі поетичного доробку.
Серед поетів, що зазнали впливу символізму та особливо виявили себе в поетиці експресіонізму, виділяється постать Тодося Осьмачки. Із творів його першої збірки "Круча" прозирають, за визначенням С.Єфремова, "суворої, справді біблійної простоти дух..., якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум з суто народними способами..."
Як і в першій, у наступних збірках Т.Осьмачки "Скитські вогні" та "Клекіт", що були відгуком на суспільно-політичні події в Україні, домінують настрої тривоги, сумнівів, страху, передчуття біди. Символіка образів, кольорів, семантичних рядів поетичних творів „проектується на реальні переживання поета, на те, що тривожить його сумління, змушує замислюватися, куди ж прямує цей несамовитий, розжарений революційною енергією до сліпучого палахкотіння експрес".
У Києві 1918 року символісти заснували школу «Біла студія», видали збірник «Літературно-критичний альманах», спрямований проти народницьких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет - грецький епітет покровителя муз Аполлона) й видали однойменний альманах. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив», у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: «Творчий інди відуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчу ває з ним свою національну спорідненість. Це типово мо дерністська концепція мистецтва.
Проте, невдовзі після революції стало очевидним, що для осмислення величних суспільно-історичних зрушень потрібна інша світоглядна концепція (в ці роки насаджувався тільки марксизм-ленінізм), а для естетичного висвітлення цієї доби потрібна інша психоемоційна та образно-лексична структура, ніж та, з якої виростав символізм.
На зміну світоглядності, індивідуалізмові, містиці, витонченій химерійності як панівне світопочування виступали цілеспрямований соціальний активізм, колективістський ентузіазм, динаміка масових почувань і мова мітингуючої вулиці. Таким тоді уявлялося нове революційне мистецтво. Самоліквідуються символістська група „Біла Студія”, його наступниця „Музагет” теж проіснує недовго, з часом припиняється випуск журналів символістів.
І коли ще в 1919 р. в одному із символістських маніфестів декларовано незалежність індивідуму від колективу, то вже 1920 р. багато символістів беруть участь в альманасі „Гроно”, який проголошував постулат гармонійного поєднання індивідума і колективу, а далі відбулося цілковите підкорення останньому. Символісти групи «Гроно» видали альманахи «Гроно» (1920), «Вир революції» (1922). Місце символізму в історії укр. літератури, зокрема поезії, ще не достатньо вивчено.
Цей період у розвитку української літератури позначеній і активізацією авангардних течій. Авангардистський напрям в Україні представлений футуризмом (М.Семенко. Гео Шкурупій, О.Слісаренко, В.Яровий та ін), конструктивним динамізмом – група, споріднена з футуризмом (В.Поліщук, Г.Коляда, О.Левада, Я.Троянкер та ін.), імажинізмом (В.Сосюра, Б.Ігор-Антонич), експресіонізмом (Т.Осьмачка, М.Бажан, І.Крушельницький та ін.).
Футуризм (лат. futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його представники заявляли, що тво рять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміща-нення людини та доби. Ця течія в мистецтві зародилася в пер шому десятилітті в Італії. В українську літературу футуризм прийшов від італійця Марінетті та російського поета Маяковського.
Маніфест футуристів написав поет Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті «Фігаро» 1909 року. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців поривати з традиціями, стверджуючи, що нова доба вимагає створення нового типу людини, позбавленої моральних страждань, ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз Гійом Аполлінер, росіянин Володимир Маяковський, українець Михаиль Семенко та інші. Футуристи інтенсивно розробляли тему індустріального пейзажу та урбаністичні мотиви, складали гімни моторові, ракеті, автомобілеві, куле метові й авіаційній бомбі. У своєму маніфесті українські футуристи декларували інтернаціоналізм, пролетарське мистецтво і взагалі авангардизм у літературі в усіх ділянках культурного життя. Футуристи вбачали своє завдання у руйнуванні традиційної естетики, розриві зв'язків з усталеними нормами.
Засновником українського футуризму вважають М.Семенка, який у 1919 році створив першу українську футуристичну організацію «Фламінго». До неї увійшли Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Володимир Ярошенко, художник Анатолій Петрицький та інші.
Футуристи перетягнули на свій бік не одного з колишніх символістів. Вони пропагували модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видавали «Універсальний журнал», «Мистецтво». Символами футуристів були жовта лілія та жовта блуза, яку згодом замінили синьою, що мало вказувати на їхнє пролетарське по ходження. 1921 року Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Комкосмос» (Комуністичний космос), через рік пере йменовану на «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, від грец. пан — всеохоплюючий). Активними членами були Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Гео Коляда, Андрій Чужий та ін. Українські панфутуристи засуджували салонну буржуазну культуру, проголосили руй нування мистецтва, пропонуючи створити нове «метамис-тецтво», яке синтезувало б різні галузі культури й спорту. Оскільки футуристи засудили індивідуалізм як міщанство, вони відкинули і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає розвитку драми, що й зумовило появу авангард ного театру, неперевершеним творцем якого був Лесь Курбас. Футуристи оголосили динамізм художнім стилем нового ми стецтва. 1927 року Михайль Семенко утворив організацію «Нова генерація» й видавав до 1930 року під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі. Свій „панфутуризм” М.Семенко проголошував „ленінізмом у мистецтві”, закликав до „комуністичної деструкції” всіх минулих мистецьких форм і запевняв, що комунізм замість „мистецтва як емоціонального культу”, поставить „конструктивні і математичні методи організації, зрештою просто наукову організацію праці і побуту”, що і є програмою максимум мистецтва. Це були досить сміливі, але суперечливі погляди.
Найяскравішим представником футуризму в Україні був М.Семенко (збірки "Ргеludе", "Дерзання", "П'єро кохає", "П'єро здається", "В садах безрозних", "Дев'ять поем", "П'єро мертвопетлює", "Вlоспоtеs"', „Проміння погроз", "Кобзар" та ін.). Окрім М.Семенка в „Аспанфуті” (Асоціація панфутуристів), а потім „Комункульті” брали участь Я.Совченко, О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярменко, М.Терещенко, М.Бажан, О.Дорошкевич.
Доводиться жалкувати про те, що естетична самосвідомість цього та інших літературних напрямків виражена в деклараціях і платформах, теоретичних розробках, критичних публікаціях і перестала існувати для наступних поколінь, досі ще не видано жодного збірника по цей темі.
Не дуже пощастило футуристам із видавництвом їхніх поетичних текстів. Перевидано лише М.Семенка – найяскравішого, найдіяльнішого з футуристів, саме завдяки його енергії та організаційним і ідеологічним хитрощам ця течія під різними назвами та в різних формах проіснувала аж до 1930 р. Останній журнал футуристів „Нова генерація” (1930). Можливо футуристам на цьому етапі сприяло ще те, що вони виступали як войовничі провідники нового соціалістичного мистецтва і люто нападали на „ваплітян” і „неокласиків” за їх літературні ідеї та принципи (орієнтація на літ Європу та ін.).
Ще одним із тогочасних мистецьких напрямків був авангардизм. До нього, як загального-мистецького руху належала література організація „Авангард” (1928-1929), що була заснована В.Поліщуком ("Сонячна міць", "Вибухи сили", "Радіо в житах" та ін.), який у цінніших її зразках поповнив українську літературу "науковою" поезією, творами, де предметом художнього осмислення виступають світ техніки разом із явищами природи та людської культури.
Свій напрям В.Поліщук називав „конструктивним динамізмом” або „спіріалізмом” (маючи на увазі розвиток мистецтва по спіралі) і подібно до футуристів проголошував „лінію боротьби проти відсталості всілякої неокласики, академізму, декаденщини, українізованої пільняківщини (М.Хвильовий), імпресіонізму”. До авангардистів належали Л.Чернов, О.Сорока, Р.Троянкер, М.Майський та ін.
Потужною групою талановитих поетів були неокласики. Книжка перекладів „Антологія римської поезії” та оригінальна збірка "Камена" М.Зерова, збірки П.Филиповича "Земля і вітер", М.Драй-Хмари "Проростень", твори М.Рильського, Ю.Клена репрезентували в українській ліриці високорозвинений естетичний смак, багату ерудицію, високу майстерність поетичного слова
Назва групи досить випадкова. Чи приводом була широка гуманітарна освіта М.Зерова та М.Рильського, чи розуміння термінодавцями орієнтації цієї творчої групи на високу естетичну міру вічних зразків – але це не було самоназвою.
М.Рильський писав: „Треба прямо сказати, що досить невиразний термін „неокласики” прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які групувались спочатку навколо журналу „Книгар” (1918-1920), а пізніше навколо видавництва „Слово”. Неокласики чи не єдині в тогочасному літературному процесі, хто обійшовся без маніфестів, універсалів і програм, не створили вони і своєї організації; певно, що їх об’єднували не чистолюбива енергія єдності, не войовничий догматизм, а якийсь глибший і тонкий культурний настрій, хай і соціально та історично зумовлений, але не жорстоко конкретизований у суспільних проявах. І персональний склад групи визначався не організаційним членством, а естетичними симпатіями й культурним тяжінням.
Спочатку до неокласиків відносили тільки трьох - М.Зерова, М.Рильського та П.Филиповича, пізніше до них приєдналися М.Драй-Хмара і О.Бургард (Ю.Клен). Риси неокласицизму відчутні також в творчості прозаїка і критика М.Могилянського, поетів Т.Осьмачки, Є.Плужника, М.Йогансена, прозаїка В.Підмогильного.
Неокласики орієнтувалися на неминучі традиції, високий мистецький рівень, на професійну роботу. Вони нікому нічого не закидали і займали більше оборонну позицію. Прагнули зберегти право на власний моральний та естетичний кодекс, виходячи із свого уявлення про загальнолюдські цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від буденності життя, про класичні форму в найзагальнішому розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до „вічних” начал людської душі і відповідний абсолют худ. правди.
Риси неокласицизму:
Наймолодший із „неокласиків” літами, але чи не найстарший, за висловом М.Зерова", літературним стажем, був М.Рильський, "досить витончений і складний поет".
Через творчий набуток М.Рильського цих років - від першої книжки "На білих островах" (1910) і до п'ятої - "Крізь бурю й сніг" (через "Під осінніми зорями" – два видання „Синю далечінь”) простежується еволюція стилю від тенденцій символізму, зокрема символістичної техніки, що проявляється в "непереможній владі звуків, що один одного підказують, нанизують один на одного, утворюючи цілі узори внутрішніх рим, анафор і інших "повторів"... до класичного стилю, "з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі".
Сучасні М.Рильському критики часто зауважували, що поезія митця далека від настроїв сьогодення, соціально відірвана від темпів революційної дійсності. Та це було не зовсім так. Схильний до філософії епікуреїзму поет був „зовсім не чужий болінням і мукам сучасності, свідченням чого є поеми "Крізь бурю й сніг", "Ганнуся", вірші "Мамо, сива мамо", "Вікна говорять". І живе він, як зазначав М.Зеров, разом з своїм часом, напружено і уважно в навколишне життя вдивляється, уміє помічати останній вираз його обличчя ("Хлопчик на фастівськім вокзалі", "Посуха"). Уміє пізнавати в його глибині струю вічнолюдського, близького всім часам і народам . Він уміє по-людськи співчувати прибитим і малим, він радіє життю новому. Не вміє тільки, як те і личить правдивому поетові, писати на замовлення і дотримувати шаблону. Співає він що хоче і як хоче...
Весь чар поезії Рильського і лежить саме в широті його мистецького співчуття і розмаїтості його поетичних перевтілень". Переломним у житті та світогляді поета був період кінця 20 - поч. 30 рр., що й засвідчила збірка "Знак терезів" (1932).
Близьким до неокласиків за своїми світоглядними позиціями були представники групи "Ланка" (пізніше "Марс") і, зокрема, Є.Плужник, за визначенням Ю.Коваліва "типовий реаліст". Щоправда, Є.Плужнику імпонувала поетика імпресіонізму, прагнення витончено, через художні деталі відтворити суб'єктивні враження, їх мінливі нюанси. У віршах прижиттєвих збірок "Дні", "Рання осінь" та пізніше виданої "Рівноваги" поет намагався осмислити пекучі питання про суть людського життя, його самоцінність і неповторність. Він відтворив велику і жорстоку правду про трагічну й буремну епоху, поставивши на вершину найвищих цінностей людське життя. Саме з цих гуманістичних позицій осмислював поет сучасне і майбутнє.
Соціальна активність, колективістичний ентузіазм породили і нове революційне мистецтво. Революційні романтики пожовтневої доби (В.Еллан-Блакитний - "Удари молота і серця", В.Чумак - "Заспів", М.Йогансен, М.Бажан, В.Сосюра, О.Влизько, Д.Фальківський та ін.) "взяли на себе" від імені всієї літератури зображати грандіозні революційні перетворення". При цьому визначальним принципом побудови поетичною образу стала гіпербола, крізь призму якої сприймався довколишній світ. У поезіях О.Влизька підносилася єдність поколінь, утверджувалася єдність особистого і громадського (М.Йогансен). У поезіях В.Сосюри наголошувалося на гіперболічному „ми”, але, як свідчать твори поета (зб. "Червона зима", "Осінні зорі", "Сьогодні", "Золоті шуліки", "Коли зацвітуть акації та ін.), при цьому визнавалася й підносилася цінність кожної окремої долі, що зливалася з народною, а не губилася в ній безслідно.
Пафосом романтизму, енергією авангардизму пройнята творчість М.Бажана ("17 патруль", "Різьблена тінь", "Будівлі"; поеми "Розмова сердець", "Гофманова ніч", "Смерть Гамлета", "Трилогія пристрасті" та ін.). Вона засвідчує еволюцію світоглядних засад митця, який через подолання вузькокласових принципів приходить до усвідомлення ваги загальнолюдських цінностей. Шлях його творчих пошуків - від футуризму до ВАПЛIТЕ, через "сонетну" школу до інтелектуальних поем.
Революційні романтики, ввібравши в свою стильову систему елементи поетичної культури символізму, імпресіонізму, футуризму, акмеїзму, інших модерністських течій та поєднавши їх із національними культурними традиціями, творили соціально-революційну поезію. Щоправда, були серед них і такі, що за революційно-романтичним піднесенням бачили й розуміли трагізм подій. Наприклад, Д.Фальківський (Левчук), колишній чекіст, що сам був учасником громадянської війни, "вважав неприпустимим бодай найменший прояв версифікаційної легковажності, прикритої романтичним серпанком. Фальшиві інтонації ультрареволюційних фраз видавалися йому наругою над історичною правдою".
Для світогляду Д.Фальківського, як і В.Сосюри, було властивим прагнення поєднати в собі людину і комуніста, українця й комуніста.
На думку Ю.Коваліва, пошуки моральних підвалин революції підносили таких поетів, як Д.Фальківський, В.Сосюра, Є.Плужник, П.Тичина на висоти усвідомлення загальнолюдських цінностей, збагачували їхню лірику гуманістичним змістом.
Особливим і досить широким „сектором” укр. поезії був „плужанський”. Плужачи, приносячи в поезію розмаїті і часто безпосередні, живі враження сільського життя, здебільшого підпорядковували їх – згідно з ідеологією своєї організації – висвітленню класової боротьби, викриттю куркульства, оспівування соц. перебудови села та радості колективної праці. Але найталановитіші з них знайшлися і на свій власний голос. Особливо Степан Бен (зб. поезій „Солодкий світ”), А.Панів („Вечірні тіні” (1927), „Без меж” (1933)), В.Алешко („Громодар” (1920), „Степи цвітуть” (1928).
Зовсім по-іншому розвивалася література в 20-30-ті роки на землях Західної України. Політика більшовиків привела до чергової еміграції української інтелігенції. В тому числі і літературної. Це привело до створення антирадянських літературних груп із вихідців з Східної України, пізніше до них приєднались місцеві письменники. Найбільшими з низ були празька і варшавська школи.
Пражська школа: О.Олесь, Ю.Дараган, Л.Мосендз, О.Стефанович, О.Лятуринська, О.Ольжич, О.Теліга, М.Грива, М.Чирський, С.Масляк.
Варшавська школа: Ю.Липа, Б.Ігор-Антонич (1909-1937), С.Гординський, Н.Лівицька-Холодна, Є.Маланюк.
Отже, українська поезія 20-поч.30-х років відзначалася розмаїттям жанрово-стильових тенденцій, багатством віршових форм, розширенням тематичного діапазону, зображально-виражальних засобів. Її активний розвиток припинився у зв'язку з масовими репресіями митців
МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ ВОРОНИЙ
(1871-1938)
Краще зовсім на світі не жить,
Ніж рабами довічними жити!
М. Вороний. Марусі Вітровій
Життєвий і творчий шлях письменника
Доля патріота, правдошукача, трибуна, людини з чистим серцем - завжди тяжка. І кожен несе свій хрест совісті й таланту по-сво єму. Коли після 30-ної перерви (1959) вийшли з друку вибрані поезії М.Вороного, академік О.Білецький писав: „Ім’я М.Вороного міцно вписане в історію нової укр. літ. – звідси його, що з пісні слова не викинеш. Визначний майстер поетичного слова, талановитий перекладач „Інтернаціоналу”, „Червоного прапора”, „Марсельєзи” – творів прогресивних рос. і західноєвропейських письменників, він своєю плідною діяльністю сприяв розширенню горизонтів укр. літ., виробленню нею нових форм, налагодженню зв’язків з іншими літ-ми світу”.
Життєвий шлях Миколи Кіндратовича Воро ного став типовим для української інтелігенції, що заявила про себе на повний голос наприкінці XIX століття. Він народився 7 грудня (24 листопада за ст. ст.) 1871 року на Катеринославщині в заможній родині ремісника. Народився в один рік з Лесею Українкою, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем - митцями, які склали красу й гордість вітчизняного письменства, які вивели його на світові обшири та довели, що українська література - не „для хатнього вжитку”. Микола Вороний обстоював необхідність інтеграції у світовий літературний контекст, був одним із за чинателів вітчизняного модернізму.
Дитинство пройшло на Слобожанщині, куди через пів року від його народження переїхала родина. Проживали на околиці Харкова (Гончарівка, Холодна гора). Читати і писати навчився у матері, потім була початкова школа. Значно пізніше, 1928 р., вже відомий і шанований поет опише своє життя в листі до одного із засновників української літера турознавчої науки академіка О. І. Білецького. З цієї автобіографії відомо, що батько митця похо див із селян, був нащадком кріпака-гайдамаки. Мати належала до роду відомих українських діячів, серед яких вирізняється П. Калачинський - ректор Києво-Могилянської академії 1697- 1702 рр.
Подальшу освіту М. Вороний здобував у Харківському та Ростовському реальних училищах, пізніше - в гімназії в Ростові-на-Дону. У Ростові зближається з народовцями, читає політичну літературу. Разом з драгоманівцем С. Єрастовим організовує „Українську громаду”. ”. На 1893 р. припадає літературний дебют письменника-початківця поезією „Не журись, дівчино” („Дівчино”) в журналі „Зоря”. Вірш було присвячено Людмилі Старицькій.
Не журись, дівчино, в тугу не вдавайся,
На свою недолю ти не нарікай;
В серці май надію, з нею сподівайся,
Що на землю прийде той жаданий рай.
Що, втомившись, люди в боротьбі кривавій
Здіймуть очі в гору за пролиту кров,
Кинуть чвари, заздрість і думки лукаві,
В світі запанують правда і любов.
Жінка, що в знесиллі тихою ходою
Рівності і волі мала добувать,
Наче янгол божий, чистою рукою
Серцем чоловіцтва буде керувать!
Годі ж, не журися, кинь свої вагання,
Стань в пригоді людям бідним і сліпим
І на людське лихо, сльози і страждання
Озовись серденьком чулим і живим.
І під стогін вітру, бурі і негоди
В лютій колотнечі завжди пам’ятай,
Що, втомившись, люди забажають згоди
І на землю прийде той жаданий рай.
Народ ницькі настрої юнака спричинили виключення йо го з 7 класу гімназії із досить суворим приписом - забороною вступу у ВНЗ в Росії імперії. Проте це не зупи нило молодого поета. За власними словами, його „манила Європа” і, насамперед, могутня постать М. Драгоманова, властителя дум тогочасної пере дової інтелігенції. У письменника виникає думка виїхати до Болгарії, вступити до Софіївського університету й зустрітись з Михайлом Драгомановим. „Але не судилось. У день мого приїзду до Львова , увечері, наспіла телеграма, що Драгоманов помер”. Це було 1895 року. М.Вороний навчається спочатку у Віденському університеті, але тут його ніщо не приваблювало. Згодом навчається у Львівському університеті. На цей час припадає його знайомство з І. Франком, яке незабаром переросло в щиру дружбу. В листі-біографії М.Вороний зауважував: „Вплив його могутньої особи на мене колосальний. І тепер скажу: це був велетень, таких людей в житті я більше не стрічав”.
З часом у Львові Вороний стає членом редко легії часопису „Життє і слово”, режисером театру „Руська бесіда”. Літературні захоплення поєднувалися в серці Вороного з палкою любов'ю до театру. З 1897 по 1901 рік він виступає як актор труп Миколи Кропивницького, Панаса Саксаганського, О. Васильєва. Гаст рольні подорожі значно розширили кругозір мо лодого літератора, збагатили його цінним життєвим і мистецьким досвідом.
Весною 1903 р. поет знайомиться з Вірою Ми колаївною Вербицькою, дочкою співробітника журналу „Основа”. Вороний остаточно залишає сцену, мріє про тихе й спокійне сімейне щастя. Але цим мріям не судилось здійснитися. Не дивлячись на народження 5 березня 1904 року сина Марка, сім'я розпалася. Поет болісно переживав руйнування кохання як втрату сенсу життя, що засвідчили збірки „За брамою раю” і „Разок намиста”.
З 1910 р. Вороний оселяється в Києві, де поба чили світ його збірки „Ліричні поезії” (1911) та „В сяйві мрій” (1913). Їх схвально зустріла крити ка: Спиридон Черкасенко захоплено відзначав „витончену грацію блискучого вірша, артистичне сполучення слів, що часом звучать, як справжня музика”; Софія Русова вказувала на „європейсь кий” стиль письменника, на його прагнення „свіжих шляхів у шуканні краси”.
Демократичні симпатії М. Вороного зумовили його захоплене ставлення до лютневих подій 1917 року. З ними він пов'язував надію на здійснення одвічної мрії українців про соціальне й націо нальне визволення. Вірш „За Україну!”, покладе ний на музику Я. Ярославенком, давно став на родним гімном:
За Україну, За її долю,
За честь і волю, За народ!
Вперед же, браття!
Наш прапор має
І сонце сяє Нам в очах
Дружній тиск, Зброї блиск
В серці гнів
І з ним свобод ний спів:
За Україну, За її долю,
За честь і волю, За народ!
У 1917 році М.Вороний – директор і режисер Національного театру. Але щасливе піднесення тривало недовго. З жовтня 1917 року почалася трагічна частина життя поета. Захоплюючі мрії дуже швидко змінилися на гірке розчарування: голод і кровопролиття громадянської війни, жорстокість і сліпа ненависть між людьми не могли не відвер нути серце Вороного, не викликати обурення. Це й спричинило від'їзд письменника у 1920 році за кордон у Варшаву. Але перед цим, у 1919 році, відбулося святкування 25-річчя творчої діяльності письменника. На творчому вечері, що відбувся у „Молодому театрі” по вулиці Прорізній були присутні голова Директорії УНР В.Винниченко, головний отаман Українського війська С.Петлюра, А.Ніковський, Д. Дорошенко та ін. Збереглися чисельні письмові привітання письменника від шанувальників його таланту з усіх кінців України.
У 1921 році виходить збірка „За Україну”. Проте довго залишатися відірваним від бать ківщини він не міг. Тож весною 1926 р. поет по вертається на Україну. Він продовжує письменницьку, педа гогічну й театральну роботу, але доля колиш нього емігранта була вже визначена. Незважаючи нате, що у 1928 р. ще пишно відзначалося 35-річчя його літературної діяльності, що Вороний ство рив високохудожні переклади „Марсельєзи”, „Варшав'янки” й „Інтернаціоналу”, все ж таки проти поета розпочалася ворожа кампанія. Да і світоглядна позиція письменника не вкладалася в рамки ідеології радянської влади. Так, коли Микола Вороний прочитав у 1929 році один зі скоропостижних віршиків П.Тичини „Нехай Європа кумкає”, то з сумом зробив висновок: „Ну, що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка”.
28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ДПУ УРСР Єкимов виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К. Вороного. Поета було звинувачено в шпигунстві на користь польської розвідки, у святкуванні 25-річчя літературної праці разом з Петлюрою тощо. Збереглися власноручні „свідчення” проти письменника Івана Ле, Петра Колесника, Аркадія Добро вольського, Любомира Дмитренка. Іван Ле: „... Вороний у минулому білоемігрант. Святкував при Петлюрі свій ювілей і випивав з Петлюрою, „гетьман української поезії” з „гетьманом української армії”.... На похоронах Васильченка М.Вороний у промові сказав таку контрреволюційну фразу: „За життя небіжчик любив українське сало й перед смертю його бажав, та, на жаль, - не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українського сала”...”. З свідченнями інших допитуваних можна познайомитись у матеріалах газети „Літературна Україна” за 11 березня 1991 року (І.Ільєнко „Боже! За віщо? Судний день Миколи Вороного”). Під час допитів М.Вороний рішуче відкидав висунуті звинувачення, вказуючи, що „...повернувся з-за кордону з твердим і чесним наміром працювати для добра Радянського Союзу, для пролетарської культури, для будівництва соціалізму”.
31 березня 1934 року, Особлива нарада ухвалила: „Вороного М.К. ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк...”. Не маючи надії на повну свободу, важкохворий поет пише чисельні листи до керівництва ДПУ УРСР з проханням визначити місце заслання десь ближче. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано змилувалася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях.
У слідчих справах жодних документів про життя Вороного під час висилки немає. З листів сина Марка до матері Віри Миколаївни в Чернігів видно, що спочатку письменник жив у Воронежі, а пізніше у Бєжиці. З цих же листів Марка також бачимо, що батько щомісяця надсилав йому по 50 карбованців, хоча, певно, й сам бідував.
Улітку 1937 року М.Вороний проживатиме в селі Глиняне Піщано-Бродського району Одеської області, а восени переїхав до Ново-Українки. Маховик сталінських репресій наби рав обертів. Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі № 3945, яка зберігається в УКДБ по Кіро воградській області. Ця справа була групова („Дело № 66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др. (всего 13 чел). Начато 14 апреля 1938 г.”). Того ж дня арештували і М. Во роного, як і всіх – „за участь у контрреволю цінній військово-повстанській організації” (дарма, що ні в кого не було вилучено зброї і ніхто й уявлення не мав, звідки її їм постачили б). Усі 12 - міс цеві селяни (в тому числі з Гли няного). Як сказано в постанові по цій справі, „контрреволюційна військово-повстанська націоналістнчна організація стави ла собі за мету повалення Ра дянської влади шляхом збройного повстання, відторгнення України від СРСР і встановлення на Україні фашистського ладу за типом Німеччини”. Саме таку „грандіозну” акцію намагалися вчинити 12 селюків із глухого степового ра йону і 67-річний поет, включений до списку як давній ворог, а, отже, й перший підбурювач.
Миколу Вороного роз стріляли як „ворога народу” 7 червня. 1938 року. На Соловках у табо рах ГУЛАГу загинув і єдиний син поета Марко.
До початку 1990-х років точно не було відомо, де і коли обірвалося трагічне життя талановитого поета, патріота Миколи Вороного. Роком смерті називали і 1937, і 1940, і 1942. Він був реабіліто ваний двічі. Перший раз - 10 листопада 1957 року, під час хрущовської „відлиги”, Президія Кіровоградського об ласного суду постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квіт ня 1938 року стосовно 13 означених осіб скасувала, а справу на них припинила „за недове деністю обвинувачення”. Мабуть, тоді наші правники ще не дуже відважувалися давати ін ший мотив – „за відсутністю злочину”. Але мученикам, хоч і посмертно, було повернуто чесні імена. Другий раз – висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року „Про додаткові заходи про відновлення справедливості стосовно жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років”).
Літературна спадщина митця невелика за об сягом, проте має значну естетичну цінність. Після дебюту в 1893 році його вірші друкувалися в періодичних виданнях. Лише 1911 року побачила світ перша збірка „Ліричні поезії”. Далі вийшли збірка „В сяйві мрій” (1913), поема „Євшан-зілля” (1917), збірка „Поезії” (1920), закордоном виходить збірка „За Україну” ( 1921). Останнє прижиттєве видання датоване 1929 р.
Біографічна довідка:
Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім'ї поета М. К Вороного. Писати почав у 16 років, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київ ського музично - драматичного інституту імені М. Лисенка та Київського інституту народної ос віти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок вір шів для дітей «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збір ки поезій «Форвард» (1932).
Успішно виступав у жанрі соне та, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вра жає своєю глибиною й прозірли вістю. Кращі вірші цієї тематики «Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна».
Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі у рукописному Відділі Інституту, лі тератури імені Т. Г, Шевченка АН УРСР.
Восени 1933 року, коли посили лися репресії проти українських письменників, М. Вороний зму шений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения».
Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороно го, фігурували М. Зеров, А. Ле бідь, Л. Митькевич, Пилипенко і П. Филиповйч, Усіх їх звинувачували в належності до контр революційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівни ків.
З цієї групи до реабілітації до жив лише Л. Митькевич, який 1957 року заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістич ної законності.
Як з'ясовано перевіркою війсь кової прокуратури, колишній спів робітник НКВС УРСР Овчинкиков, який брав участь у розслі дуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної закон ності був засуджений, а його ко лега Літман звільнений з орга нів державної безпеки за фальси фікацію матеріалів слідства.
Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнан ня, які втягували в той чорний вир понад два десятки літерато рів і журналістів, з якими він спілкувався. 10 квітня 1935 р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що нале жав до контрреволюційної органі зації, мета якої «повалення Радянської влади і створення само стійної буржуазно-націоналіс тичної України».
Військовий трибунал Київсько го військового округу на закри тому судовому засіданні 1-4 лю того 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у випраяно-трудовому таборі.Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебу ваючи в ув'язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу.
9 жовтня 1937 р. трійкою НКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 лис топада 1937 р. У липні 1956 року 76 - літня ма ти поета Віра Миколаївна звер нулася до військової прокурату ри з проханням з'ясувати долю сина, про якого від вересня 1937. го нічого не знала, хоч неоднора зово зверталася в різні інстанції, аж на ім'я Сталіна.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М скасо вано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
Естетичні погляди М. Вороного
У листі-автобіографії поета, адресованому О. І. Білецькому, чітко виявляються естетичні принципи митця. Він сформувався під впливом французьких „парнасців”, російських поетів есте тичного спрямування (О. Фета, Ф. Тютчева) та російських символістів. Тож не дивно, що Воро ний прагнув наблизитися до Краси - сутності по етичного мистецтва, зобразити найтонші нюанси людських переживань. Український митець, як і ро мантики попереднього покоління, болісно страж дав від розриву між ідеалом і дійсністю. Причому він не обмежувався лише абстрактно-етичними категоріями. На відміну від аполітичних французь ких символістів, Вороний гаряче прагнув соціаль ного й національного визволення рідного народу.
Маніфестом українського модернізму вва жається передмова М. Вороного до альманаху „З-над хмар і долин” (1901). Він викладає тут вимоги, що втілюють його власні погляди на мис тецтво: твори повинні бути оригінальними, висо кохудожніми, „ хоч з малою ціхою оригінальності, незалежною свобідною ідеєю, з су часним змістом... де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю”.
Своїм альманахом поет прагнув „хоч почасти” наблизитися „до новітніх течій у напрямі євро пейської літератури”, взявши епіграф із творчості Шарля Бодлера: „Предмет поезії є тільки вона сама, а не дійсність”. Вимогу незаангажованості мистец тва частина письменників сприйняла негативно. А вуль гарно-соціологічні дослідники схильні вважати, що тут Во роний проголошував „гасло чистого мистецтва, його вуста ми говорить інтелігент буржуазного типу, що хоче втекти від реального життя, від боротьби в світ містики і фан тазії”.
Володар дум покоління 1880-90-х років І. Я. Франко докоряв молодого поета за відхід від боротьби. У присвяті до поеми „Лісова ідилія” він назвав Вороного „ідеалістом непоправним”, який вимагає від ав торів:
Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних покликів до бою...
У відповідь М. Вороний відгукнувся програмовим віршем „Іванові Франкові” (1902), в якому ще раз здекларував власні погляди на поезію і завдання поета, сформулював власне естетичне кредо: „Моя девіза - йти за віком / І бути цілим чоловіком!”, тобто перебувати в гущі сучасних подій і проблем, бути голосом своєї епо хи й народу й водночас зберегти власне неповтор не „Я”. Молодий поет наголошує, що життя - складна річ: „Душа бажає скинуть пута, / Що в їх здавен вона закута, / Бажає ширшого простору / Схопитись і злетіти вгору, / Життя брудне, жит тя нікчемне / Забути і пізнать надземне, / Все не осяжне - охопити, / Незрозуміле - зрозуміти!”
Митець не відмовляється від боротьби, але праг не злетіти духом вище, сягнути філософських ви сот життя. Поезія - це торжество духу, свободи, краси, вона знаходиться над буденністю і кличе людину злетіти:
О ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях, до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі...
Справжній поет, на думку М. Вороного, не має права стояти осторонь жорстокої дійсності. Його „душа бажає скинути пута”, „бажає ширшого простору”, шукає відради й забуття. „Життя брудне, життя нікчемне забути і впі знать надземне”. Тільки слова високої поезії, яка народжу’ється за незалежними законами творчості, „тягар життя скидають і душу раєм надихають”, не лишають людину байдужою. Не кликав М. Вороний тікати від реального життя в світ містики, не проповідував безідейності в мистецтві. Ніколи він не був прихильником „чистого мистецт ва”:
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії -
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Поет творить за законами краси: «А як поет — без пе репони Я стежу творчості закони». Поезія - то «свобідний творчий дух», який живиться, наповнюється реальним жит тям, який нікому не закувати в кайдани. Такі вимоги ставив упорядник альманаху до авторів. Крім того, в усіх літературно-критичних і мистецтвознавчих стат тях, розвідках про український театр і драму Вороний виступає прихильником справжнього великого мистецтва з орієнтацією на світові зразки. «Штуки чистої без ідеї не може бути - вона з нею складає одне ціле,- недвозначно зазначає М. Вороний. -Тенденція без штуки буває, зви чайно, і з нею разом укупі не може бути. Між ідеєю і тен денцією (передвзятість) лежить величезна різниця. От про ти псевдоштуки, чи штуки тенденційної, проти римованої прози я й виголосив свою девізу».
Звичайно, серед творів М. Вороного трапляються й такі, що своїм спрямуванням були начебто далекі від реальної Дійсності. Але ж людина не зіткана з одних осяйних вогнів, мажорних звуків; їй властиві і смуток, і туга, і навіть роз пач. А коли це витончена душа поета, то й народжує вона в такі хвилини рядки, повні смутку й скорботи: «Нудьга гнітить... Недуже серце скніє...», «Знемігся я...», «Морозом лиходійним моє життя прибито на цвіту...».
Характерним з цього погляду є вірш „Vae Victis” («Горе переможеним»), в якому поет скаржиться на свою долю: «Я знемігся, згорів...», «Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга». Хоч він іще молодий, але вже знемігся й не має сили продовжувати боротьбу («Я боровся, шукав ідеала»), «мрії згасли», «вломились напружені крила».
Та не боїться справжній поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли «буяє творчість духа». Хоч поруч стають до битви й фарисеї, що «паперовими мечами Вимахують над головами», які, мов торговці, і тут шукають вигоди. Безперечно, немає жодних підстав звинувачувати поета в тому, що він нібито закликав творити бездумне мистецтво, уникати тривожних, буденних подій, ховатися у вимріяних світах. Поет має відгукуватися на всі порухи людської душі. Але ж боротьба не вічна, бо коли «повсякчас битись, то серце може озлобитись». Душа інко ли прагне відпочинку, простору, легкого лету, щоб підня тись угору. Від постійної боротьби людина може не лише озлобитись, а й знесилитись. Потрібна віра в той омріяний рай, де людина житиме вільно, розкуто, щасливо. Отож і про це має співати поезія. Велична поезія! Ось таким бачить митець завдання поета, роль його слова в житті народу.
М. Рильський до 35-річчя М.Вороного склав акровірш, у якому підкреслює значення життєво го подвигу старшого сучасника:
Вітаю Вороного нині!
Одважно линучи з-над хмар,
Рабів будив ти у долині,
Огонь злюбивши, як Ікар!
Не відаючи супокою,
Оспалих кликав громадян.
Минуло! Це ж перед тобою
У тебе вкрадений євшан!
Мотиви творчості поета
Тематика творчості поета різноманітна, зокрема: громадська, інтимна лірика, роздуми про місце поета в поезії та житті народу, звернення до героїчної історії предків, оспівування величі материнської любові, краси природи, протест проти національного і соціального гноблення, сатира і твори для дітей.
Уже з перших віршів М. Вороного постає уярмлений край, духовно і фізично окутий український народ:
Люду мій бідний, окрадений люду!
Що у твоїх я побачив очах,
То вже й довіку свого не забуду,
Де б я не був, всюди бачити буду –
Голод і жах!
(«Краю мій рідний»)
Протест проти національного й соціального гноблення звучить також у багатьох інших поезіях М. Вороного, зокрема у вірші «Серце музики», присвяченому пам'яті великого компози тора М. В. Лисенка. Тут поет славить співця, який «вічно буде жити» в серцях народу, бо творив для рідного краю; в постійних умовах цькувань і переслідування «серце лю било до нестерпнучого болю», «тяжко боліло за Україну, за волю...». Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб «жити в пам'яті юрби як лицар, як кобзар!».
Вороний уславлював самовідданих борців за свободу, мужніх, відважних людей, таких як українська революціо нерка, Маруся Вітрова, що спалила себе в тюрмі, як Левко Мацієвич („Ікар”), перший український пілот, що трагічно загинув у 1910 р. під час повітряної катастрофи.
Думки про завдання митця М. Вороний висловив у багатьох творах, зокрема у віршах, присвячених І. Франку, I Лесі Українці, Т. Шевченку, М. Лисенку («Пам'яті Миколи Лисенка», «Пам'яті Івана Франка», «Гей, хто має міць», «На Тарасовій горі» тощо). Цій проблемі присвячений і вірш «До моря» (1901), в якому Вороний ще раз торкається теми - поет і суспільство. Тут він проводить паралелі: море і поет, що їх єднає? Або ще точніше: море і душа поета: що в них спільного?
Гостро проблематичний зміст громадянської лірики поета відчувається також у віршах “Хмари”, “Соловейко”, “Сонце заходить”, “Горе переможеним”. “Vaueictis”. Так, через усю творчість поета проходить образ рідної зем лі, страдницький образ підневільної України. І його єдине прагнення - бачити народ вільним і щасливим. Це й ряту вало його від абсолютного песимізму та нігілізму, хоч ін коли він відчував себе безсилим перед невблаганною ре альністю життя:
Розкішний край мій у ярмі,
Мій люд - невільники німі,
На їх устах печать.
Що бачу я, що чую я,
Те пісня й відає моя:
Умію я... ридать.
(„Соловейко”)
Зневажає і висміює поет лжепатріотів, безбатченків, запроданців. Скільки уїдливих, дошкульних слів кидає «молодим патріотам», які «просторікують в шинках виключно по-українськи», не минає і тих заскорузлих «хлопоманів», які почувають себе «чужинцями у ріднім краю» (“Молодий патріот”, “Старим патріотам”, “Мерці”).З дошкульною іронією, що переходить у сарказм, висміює тих, що вміють, коли треба, «шпарко вчистить гопака», хвацько вихилити чарку, заспівати українську пісню, прочитати «весь Шевченків «Заповіт», навіть другу половину»:
Рідну мову любить - страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи. «Молодим патріотам».
Сатиричних і гумористичних віршів у М. Вороного не багато. Але його глибокополітичну сатиру можна сміливо ставити поряд з мистецькими витворами І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка.
Темам героїчної історії народу, величі материнської любові, краси одвічної природи та сили справжнього кохання присвячені поема “Євшан-зілля” та вірші “Поезії до моря”, “Легенда”, “Найдорожчий скарб”.
Мотиви інтимної лірики звучать в поезіях „На скелі”, „Хвиля”, „Нічого, нічого!...”, „Зрада”, „О, не питай!” „Твої уста”, „Ти не любиш мене”, „Ні, не забув...”, „Finale”. Перша зустріч, перше велике захоплення, світле почут тя переповнює душу героя:
В серці любе почування Пишним цвітом розцвітає,
І душа моя співає
Гімн щасливого кохання.
(«На скелі»)
І те почуття то «виграє хвилею», «сміється до сонця», то викликає у спогадах «тихомрійний любий образ, то зраджує: «Зрада! Зрада!.. Вона, ця потвора страшна», «в'ється, б'ється, сичить і зе леними світить очима».
Розпач, розпука, благання і надія («Ти не любиш ме не...», «О, не питай!..») вириваються з душі ліричного ге роя:
Ти не любиш мене, ти не любиш мене —
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне...
Чи то ж правда, мій Боже! Благаю! («Ти не любиш мене...»)
Сподівання, мрія, світлий спогад («Чи пам'ятаєш?», «Ні, не забув», «Чорне доміно») виринають із пітьми:
Так рік минув, та не минули муки.
Бодай би вже востаннє спалахнув
І згас огонь кохання та розпуки...
Так рік минув, та не минули муки,
Так рік минув... («Ні, не забув...»)
Та попри всі болі, страждання і муки ліричний герой лишає ться вірним своєму почуттю, своїй коханій:
Зорій же ти, мій образе пречистий!
В тобі я власну мрію покохав...
Благословен той час великий, урочистий
Як ти постав!
Є в творчому доробку поета і твори для дітей (“Хмарка”, “Привітання”, “Знову ранок”, “На озері”, “Німфа” та ін.).
Творчість М. Вороного слід роз глядати загалом на тлі тогочасної дійсності, в контексті лі тературного процесу. Тільки тоді відчуємо, що вона була взірцем і громадянськості, й людяності, і мистецької до вершеності.
Поема „Євшан-зілля”
Цей ліро-епічний твір був завершений у Пол таві 11 травня 1899 року. Поема присвячена його побратимові по „Братерству тарасівців”, видатному діячеві української політики, лікарю і письменникові Іванові Липі, з яким М.Вороного пов’язували тісні і людські, й творчі, і громадські стосунки та обов’язки.
Основу поеми склада ють літописні оповіді про хлопчика, сина поло вецького хана, взятого в полон князем Володими ром Мономахом. Цей сюжет служив джерелом натхнення і для А. Майкова, й для І. Франка. Хо ча полоненого оточили турботами й розкошами, терпкий запах рідного полину розбудив у юнакові любов до батьківщини. Молодий половець тікає в степи. Вороний наслідує головну ідею літопис них джерел, що найдорожче й найсвятіше для лю дини - рідна земля. Про це сказано в пролозі поеми: «В давніх літописах наших / Єсть одно оповідання, / Що зворушує у серці / Найсвятіші почування». У тому ж пролозі висловлено й по вчання нащадкам, і докір тим, хто не шанує батьківщини.
Будова твору споріднює «Євшан-зілля» з ро мантичними баладами XIX століття і народними думами. Після традиційного для цих жанрів зачи ну представлена експозиція, в якій розповідається про історію полону половецького юнака й про йо го щасливе життя на чужині. Зав'язкою поеми стає прагнення невтішного хана повернути сина. Він наказує гудцеві вирушити в «землю Руську» й розповісти про горе батька, проспівати пісні батьківщини, а якщо й це не допоможе, дати хлопцеві євшан-зілля, «щоб, понюхавши, згадав він / Степу рідного привілля».
Розвиток дії охоп лює шлях посланця до князівських палат, вико нання ним ханського наказу. Кульмінаційним мо ментом поеми стає етичний конфлікт у душі юна ка між ситим і спокійним життям бранця та спов неним тривог, але вільним життям удома. Пахощі полину, євшан-зілля, поданого співцем Ором, до помагають йому зробити єдино правильний вибір - повернутися в рідні степи:
Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!» — Так він скрикнув, і в дорогу В нічку темну і пригожу Подались вони обоє, Обминаючи сторожу.
Отже, розв'язка поеми яскраво виражає патріотичну ідею вірності батьківщині. Відсут ність власного імені юнака підкреслює узагальне ний характер сюжету. Стилізація під літописну та фольклорну традиції цим не обмежується. Розпо вівши давню легенду, автор додає до твору після мову, де кидає гіркий докір сучасникам, що не пе реймаються болями і стражданнями вітчизни:
А проте тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги! Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, Що на певний шлях направить,
- Шлях у край свій повороту?!
Таким чином, пряме звертання до співвітчиз ників на початку (до тих, «котрі край свій рідний / Зацурали, занедбали») і пристрасне слово на прикінці поеми утворюють своєрідне композиційне кільце. Традиційно вважається, що коло - це символ вічності, тобто вічною й незнищенною залишиться відданість батьківщині. Рито ричне запитання, поставлене автором наприкінці поеми, мимоволі викликає у нас асоціації з болісними роздумами нашого сучасника Ч. Айтматова в романі «І довше віку триває день». Манкурт тут теж полонений, але який забув власне ім'я, рід,
батьківщину, він перестає бути особистістю й перетворюється на раба. Таким чином, пам'ять, усвідомлення людиною свого роду-племені проголошуються обома письменниками необхідними умовами збереження людського „Я”.
Художні особливості поеми :
а) притаманна фольклорним творам трикратність (три дні і ночі прямував гудець Ор до князівських палат);
б) повторення синонімічних слів («зажурився, засмутився», «ні утіхи, ні поради», «улещає, на мовляє»); вживання стійких, традиційних епітетів «Рідний степ — широкий, вільний, / Пишнобарвний і квітчастий»);
в) порівняння зі стихійними силами: «Мов скажена хуртовина, / Мов страшні Перуна громи, / Так ревли-стогнали струни / І той спів гудця-сіроми!»; вживання складних слів (іменників, дієслів);
г) звертання хана до гудця нагадує стиль «Сло ва о полку Ігоревім» («Слухай, старче, ти шугаєш / Ясним соколом у хмарах, / Сірим вовком в поліскачеш...»);
д) звертання («Воля, воленька кохана!», «Укра їно! Мамо люба!»);
е) риторичні звертання й оклики;
є) поема написана 4-стопним хореєм з пірихієм - одним із найпоширеніших віршованих розмірів, що надає творові динамічності та енергійності.
МИКОЛА КОСТЕВИЧ ЗЕРОВ
(1890 - 1937)
Про М.Зерова написано чимало, найбільше на Заході. Завдяки архівним документам та спогадам можна скласти більш-менш цілісне уявлення про трагічну долю видатного поета й літературознавця. М.Зеров видатний літературознавець пореволюційної України і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої „неокласиками”, першорядний майстер сонетної античної поезії.
Народився М.Зеров 26 (14 – за ст.с.) квітня 1890 р. у м. Зіньків на Полтавщині. Його батько, селянський син Костянтин Іраклійович Зеров, родом з Великого Тополя Новозибківського р-ну спершу закінчив Глухівський учительський інститут і кілька десятиліть учителював у різних навчальних закладах, зокрема в Охтирці, де був завідувачем міської школи. У 1905 р. був призначений інспектором народних училищ 9-го району Чернігівської губернії з центром у Кролевці.
Завдяки сумлінній праці удостоївся кількох орденів та чину «коллежского советника». Кость Іларіонович мав неабиякий педагогічний хист, добре знав астрономію, за свідченням дружини Миколи Зерова, знав багато квітів і трав, тішився довгими прогулянками, полюбляв рибалити, мав друзів серед кролевчан.
Його дружина Марія Яківна походила з роду вільних козаків, які ніколи не були в кріпацтві. У їхньому родинному хуторі Яреськи існував домашній театр. За словами Марини Зерової, «значною мірою своєю любов'ю до України та її культури діти Марії Яківни та Костянтина Іраклійовича Зерових завдячували саме родині Яреськів. Марія Яківна була освіченою людиною. Знала дуже багато пісень, як старих козацьких, так і весільних, жартівливих». І всі її діти пішли в матір - кожен мав і голос, і слух..
Дітей у родині Зерових народилося аж одинадцятеро. Однак тільки семеро досягагли дорослого віку. Найстарший - Микола, на п'ять років молодший за нього Дмитро, якого (це просто дивно!) не зачепили каральні органи, хоч він у ті чорні роки щоночі чекав, що за ним приїде «чорний ворон»; Дмитро прожив до 1971 року, створивши українську школу ботаніків-систематиків та флористів, і виховав ціле покоління вчених.
У 1899 році народився Костянтин, який також став ученим - біологом. Був старшим науковим співробітником в Інституті гідробіології АН УРСР, читав спецкурси у вищих навчальних закладах. Його перу належать кількадесят наукових робіт.
На два роки молодший за нього Михайло (Орест), якого слідом за Миколою поманила філологія та поезія. (Цікавий збіг: два біологи і два філологи.).
Ще в родині був син Георгій, інженер, знавець кількох мов, який через сухоти помер у сорок вісім років, та доньки Олена і Валерія.
Олена стала лікарем. Валерія - провізором. Як бачимо, усі семеро дітей Зерових здобули вищу освіту.
Навчався Микола у двокласній Зіньківській школі, де його однокласником був Павло Губенко, який згодом став великим сміхотворцем України Остапом Вишнею. Згодом М.З. вчиться в Охтирській гімназії (1900-1903). Батьківські захоплення природою передалися всій сім’ї, діти пронесуть його через усе життя. Можливо тому, так яскраво спливає слобожанська природа і у спогадах Миколи:
Верхами сосен шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги...”
/Суниці/
Ще з дитинства він любив наш край.
„І я, малий, з-під будки оглядаю
Небесну мапу, зоряну, безкраю,
І в золотих розсипинах тону”.
У Кролевці того часу дуже сильними були українофільські настрої серед інтелігенції, викликані творчістю Т.Г.Шевченка. Це вплинуло на формування світогляду майбутнього вченого і поета.
У 1903 р. Микола був зарахований до першої Київської гімназії. Товариші по гімназії відгукувалися як про нього як мовчазного, серйозного, задумливого хлопчика, тому його поетичні вправи для багатьох були несподіванкою.
Дмитро Зеров (брат М.З.) про цей час писав так: „Цікавими були, здавалося б, несерйозні вирази Миколи в родинній поезії, коли він складав вірші на всякі дрібні події родинного життя. Брат писав їх від мого імені”.
Зламався зуб
Прощай навік, прощай, моє кохання!
Позбувся зуба я ... Щербатий і сумний
Я понесу в могилу сподівання
На усміх твій рожево-золотий.
Проклятий сир! І добрий, і твердий
Зламав він зуб пломбірований мій,
І я шепчу, шепчу на розставання
Сумні слова безмовного прощання.
Зламався зуб. Широкі і знадні
Дороги в рай заказані мені,
Тепер Сергієві і радість, і привілля
Твоя рука, і серце, і весілля...
Тобі – щасливі й безтурботні дні,
Мені ж духовна смерть, одчай і божевілля...
Цей талант гумориста хоч завадив Миколі отримати медаль після закінчення школи, проте сприяв народженню своєрідного бурлескного підходу до класичної літератури, що згодом, після вдосконалення мовних, віршотворних навичок переросте у високий поетичний і перекладацький хист.
З 1908-1914 рр. – М.Зеров навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира. На канікули М.Зеров приїжджав до батьків у Кролевець.
Саме тут, у Кролевці, Зеров знайде вірного друга, з котрим проведе юнацькі роки, зазнає впливу укр. настроїв і почне писати укр. мовою свої перші переклади і вірші.
Петро Горецький відомий сьогодні як дослідник укр. літер. мови, лексикограф-редактор І тому тлумачного укр.-рос. словника, фахівець з історії, мови та діалектології, вступивши разом з Зеровим до Київського університету /пізніше КІНО/, стане членом „трійці”, Кролевецького братства /до якого пізніше приєднається О.Романовський/. Їх єднало безліч пригод. Виручаючи брата Горецького – Захара з-під арешту в Конотопі, Петро із Миколою пішки ходили в Київ. Перші віршовані спроби поета припадають на цей час. Вони жартівливі, наслідувальні, проте вражають відчуттям стилю і ритму. Глухівчанину Романовському Микола Зеров подарував власноруч написану і оздоблену книжечку „Життя, геройські діла і смерть В.Романовського, передбачення” при ближчому знайомстві з ними не можна згодитися з поглядами деяких критиків, що твори цього періоду слабкі.
Часи перебування в Кролевці стали для майбутнього літературознавця часом перших прозових спроб. Був, за свідченням П.Горецького, написаний великий епічний твір „Запорожці ХХ ст.”, що відбивав справжні події з культурного життя молоді: Юнаки за проводом „трійці” з студентської громади Києва та парубки з оточуючих сіл організували біля села Камінь Сеймову січ, що стала для коші і налічувала до 100 козаків.
Січ мала реєстри, правила, свій літопис, автор яких в основному Микола. Володіння Січі охоплювали землю від с.Камінь, де р.Сейм розгалужується на багато рукавів, утворюючи численні рукави і затоки, до безлюдного сеймового урочища Остриж /10 км від с.Каменя/. Головний осередок січі – дачна місцевість Новосілля на східному березі Сейму за 3 км від Мутина. Повість було написано у 1911-1912 рр.
У 1914 р. Горецький взяв її незакінчену, приблизно 50-55 великих аркушів на зберігання і вона лежала в його столі в Кролевці до кінця 1918 р. А коли Горецький у грудні 1918 р. виїхав із Кролевця в Київ, письмовий стіл, де лежав рукопис, був реквізований для якоїсь установи і „Запорожці ХХ століття” десь безслідно зникли.
Життя М.Зерова з Кролевеччиною пов’язано до 1918 р., поки він остаточно не перебрався жити до м.т Києва.
Часто Микола їздив у Глухів до Романовського. У 1914 р. під час великодніх свят, перебуваючи у гостях у Романовського Миколою був написаний вірш:
„Вь Глуховь заграно вь дзвоны”
(Із літопису Величка)
Вгорі над башнями собора
Пливе в повітрі вогкий дзвін,
І ніч весни глядить прозора,
На штукатурку білих стін...
А там, де світиться ограда,
Ждуть великоднього обряда
Ряди розставлених пасок...
І ти, кохана Ліселіє,
Олита сяйвом ліхтаря,
До світлої Анастасії*
Ідеш прозора і струнка,
Ще ніч – і обрій не біліє,
Ти йдеш, як ранішня зоря..
І вітер стих... Війнуть не сміє
На жодний огник ліхтаря...
Ідеш, і в очах дивування,
Побожний і святий мотив,
Ти вся – якесь передчування
Весняних і щасливих днів
* (церква у Глухові). У цьому вірші М.Зеров звертається до глухівчанки Лєни Мусієнко, студентки Київських жіночих курсів. Вчився М.З. блискуче. Пише курсову роботу „Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка”.
З 1912 р. друкується в українському педагогічному журналі „Світло”, виступає з доповідями, бере активну участь в обговоренні літ. і політичних проблем. В цьому ж році як представник студентської громади зустрічається з М.Коцюбинським.
Протягом 1911-1914 рр. поетичні вправи М.З. досягли значної твердості і технічної досконалості. З його ініціативи у Києві зароджується так зване Кролевецьке братство, що переростає у своєрідну студентську громаду.
У1914 р. захищає дипломну роботу. Йшла мова про можливість праці в університеті, але їде в найдальший куточок Київської губернії, у найвіддаленіше містечко Златопіль Чигиринського повіту, де на нього чекала посада учителя латинської мови та історії у чоловічій гімназії.
Три роки попрацював М.З. у Златопільській гімназії. Тут він сформувався як педагог, тут „зміцнів його дух”. Воєнні дії першої Світової війни у ці роки знаходилися за кілька сот кілометрів від міста, проте подих їх швидко докотився до Златопілля. Частину приміщення чоловічої гімназії було віддано під військовий госпіталь. Заняття стали проводитися в дві зміни, тому майже весь день М.З. доводилося бути в гімназії.
У ці часи М.З. бере активну участь у громадському житті гімназії. Він організовує ряд благодійних заходів із зборами коштів у різноманітні фонди, що їх щедро плодила війна, а також концерти для поранених бійців.
У цей час молодий викладач займається й поезією. У 1915 р. він пише вірші з циклу „В степу”. Дослідники вважають, що М.З. не зазнав впливу якихось літ. течій, а відразу постав як неокласик. Хоча ранні його поезії, зокрема „Про схід сонця”, „То була тиха ніч чарівниця” та інші, позначені символізмом.
У 1917 р. М.З. бере участь у 2 всеукраїнських учительськихз’їздах. З цього року почав працювати в 2-й Київській гімназії, очолює секретаріат педагогічної ради. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917 р., зокрема виступає як поетичний рецензент в журналі „Книгар”, пише вірші, не маючи ніякого наміру друкувати їх.
У 1919 р. М.З. був призначений редактором журналу „Книгар”. Викладає в Київському архітектурному інституті історію української культури. Саме в ці роки М.З. входить до гуртка укр. вчених та митців, які групувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута.
У 1920 р. одружується з Софією Лободою, пізніше у них народжується син Костя. З жовтня 1920 по 1923 рр. М.З. живе і учителює в Баришівці у соціально-економічній школі. Ці роки були найпліднішими в житті М.Зеров. Виходить його збірка „Антологія римської поезії”. У 1922 р. укладає збірку „Сонети і елегії” з присвятою С.Єфремову.
У цей час Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик і оригінальний історик літератури.
З 1 жовтня 1923 р. М.З. дістає посаду професора укр. літератури у Київському інституті народної освіти, упродовж 20-х рр. був співробітником академії Наук, редактором багатьох книжкових видань. 1923 р. був схожий на трамплін, з якого „неокласики” почали свій літературний процес. Саме цього року вони познайомилися, влаштували цілу серію літературних вечорів, з яких випливала їх позиція в літературі. Головні зусилля спрямовувалися на згуртування здорових мистецьких сил.
3 січня 1924 р. М.З. виступає з доповіддю „Українська література у 1923 р.” В цьому ж році виходить його збірка „Камена”, нарис „Нове українське письменство”, монографія „Леся Українка”. Тільки журнал „Життя і революція” надрукував 17 його творів різних жанрів.
Проте уже з 1924 р. на Зерова посипалися звинувачення, його примусили обмежити свою працю в галузі поетичної творчості і діяльності критика.
Нездари, грамофони й початківці, відчуваючи свою творчу слабкість, слушно використовували політичну ситуацію, щоб зберегти за собою монополію і не пустити до літератури поетів, які здавалися їм небезпечними конкурентами. Саме в цій атмосфері й розгорнулася „літературна дискусія”.
17 вересня 1925 р. на одному з поетичних вечорів розгорнулася полеміка про шляхи розвитку тогочасної укр. літератури.
М.З.: „Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника, і не убога суперечка на теоретичні теми, - а жива й серйозна літ. студія (праця); не письменницький кар’єризм „человека из организации”, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе”. Така позиція викликала зливу заперечень, а згодом і обвинувачень. Особливо дратувала опонентів М.З. вимога замість гурткового кар’єризму та протекціоналізму запровадити здорову літературну конкуренцію.
Починаючи з 1926 р. він виступає тільки як літературний критик. Основні зусилля зосереджує на перекладах та історико-культурній роботі. У 1926 р. друкує збірник літературознавчих праць „До джерел”. Удосконалює курс лекцій з історії укр. письменства „До часів Основи”. Разом із С.Єфремовим та П.Филиповичем працює над упорядкуванням „Збірника з теорії та історії письменства”, перший випуск якого відбувся у 1928 р. під назвою „Література”.
У 1929 р. М.З. викликають свідком у справі СВУ, участь у якій приписують його колезі, товаришу і однодумцю С.Єфремову. В цьому ж році встигає вийти його книжка „Від Куліша до Винниченка”. Працює над антологією французької поезії.
Але приходить осінь 1934 р. Зерова потягло до Баришівки. Йому захотілося одвідати давні місця, де минути три творчі зими, де написані були сонети „Камени”. Це недобра ознака, коли людину тягне на старі місця. І тоді прийшов кінець. Як завжди, він прийшов якось несподівано, раптом. Він прийшов з гулом оплесків, з враженням успіху. Зі зборів в університеті Зеров повернувся додому радісно збуджений, з піднесеним настроєм, сповнений сподівань, що може, успіх його виступу означатиме зрештою поворот у ставленні до нього. Але надто важко пізнати в несподіваному успіхові ознаки близької загибелі. За кілька днів в „Пролетарській правді” з’явилася замітка з приводу згаданих зборів в університеті. Мова йшла про виступ „матерого контрреволюціонера” Зерова і „притуплення класової пильності” з боку університетських партійців.
Зерова оголошено „місцевим націоналістом” і знімають з посади професора в університеті. 1 вересня його було усунуто від викладання у Київському університеті, але ще залишають на кафедральній науковій роботі.
У середині жовтня, захворівши на скарлатину, помер син Зерова Костик, а 1 листопада 1934 р. Зерова без пояснень остаточно звільнено з університету.
У середині грудня 1934р. було проголошено вирок 28 діячам укр. культури, яких звинуватили у тероризмі. Більшість із них були знайомі М.З. Всі знали, що це неправда, але вдіяти нічого не могли. 26 грудня М.З. зайшов до М.Рильського, під час розмови був присутній молодий письменник С.Жигалко. Згадали про Г.Косинку, О.Влизька, О.Фальківського та інших. Пом’янули невинні душі. Зеров прочитав кілька поезій „Учись у них” О.Фета, „Минуло літо” Я.Щоголева, „До кобзи” П.Куліша.
З-під ніг Зерова було вибито духовний спокій і матеріальну базу. Тому він шукає порятунку у Москві, оселяється під Москвою, шукає яких-небудь заробітків. Проте грозові хмари уже давно гриміли над головою поета.
Ще 8 січня С.Жигалка було заарештовано, допити тривали мало не щодня. 25 квітня він „показав” на поминальне читання у Максима Рильського і додав, що мабуть М.З. якийсь інший зміст вкладав у слова із вірша П.Куліша „До кобзи”:
Гей, хто на сум благородний багатий
Сходьтеся мовчки до рідної хати.
Та посідаймо на голих лавах
Та посумуймо по мертвих братах
Темно на дворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний од півночі віє
Квилять вовки по степах-облогах.
Цього було досить для арешту поета. М.Зеров був заарештований 28 квітня 1935 року і звинувачений в терористичній діяльності. Ще на передодні арешту він закінчив переклад Пушкінського „Бориса Годунова”, але переклад не зміг вийти під його прізвищем. Його опублікував під своїм прізвищем Леонід Пахаревський, який наважився на цей, зрештою, небезпечний крок після арешту М.Зерова.
Допити слідчого Ліхтмана тривали що через день. Спочатку поет від усього відмовлявся. Тільки 9 липня М.Зеров „визнав” себе винним у тому, що готував замах на Постишева і Косіора. З травня 1936 р. М.З. перебував у пересильній тюрмі в Ленінграді. У червні 1936 р. уже Соловецький табір. В умовах жорсткого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею він не зламався, а продовжував писати сонети та займатися перекладом. У ці роки З. весь час працює над перекладом Вергілієвої „Енеїди”, не зважаючи ні на слідство, а потім і на заслання в легендарно-страхітливий концтабір на Соловки.
Останній лист 19 вересня 1937 р. Дата смерті довгий час залишалася невідомою. Тепер стало відомо, що 9 жовтня 1937 р. М.Зерову, П.Филиповичу, Марку Вороному та іншим була винесена вища міра покарання – розстріл. Розстріляли – 3 листопада 1937 р.
27 жовтня 1997 р. в Карелії, в урочищі Сандромах (поблизу м. Медвежегорськ), була проведена акція „Покаяння” за ініціативою уряду Карелії. Були присутні Е.Сверстюк та І.Драч. Була влаштована пам’ять розстріляного в листопаді 1937 р. професора літератури, письменника М.Зерова та його товаришів.
А у вересні 1998 р. відбулося символічне переховання праху М.Зерова на Байковому цвинтарі разом з могилою свого сина Костика. Возз’єднання батька з улюбленим сином Костиком на українській землі освятив архімандрит УАПЦ Володимир.
Творчість
За життя М.Зеров (47 р) вийшла друком одна збірка його віршів – „Камена” (1924 р.). Камена – у давньоримській міфології богиня, покровителька наук і мистецтва. Це невелика частка творів, з часом М.З. доповнив і розширив її, але видати вже не зміг. До збірки ввійшло 19 оригінальних та переклади Вергілія, Горація, Овідія.
Збірка складається з трьох розділів: І Самотній мед (сонети); ІІ Medlia in barbaria (лат. “Серед варварів”) олександрійські вірші; ІІІ Римляни (преклади з римських поетів).
І – античні мотиви. Найбільш відомі сонети: „Соломея”, „Хірон” (Кентавр), „Олександрія”, „Тесей” (легенда про мінотавра), „Аріадна” (Богиня Афродіта подарувала шлюбний вінець, що став сузір’ям), залишив астрономічні сонети, або цикл „Зодіак”.
Перед велінням Бога безпорадний.
Закоханий у панцир свій і спис,
Енеїв син у жертву їм приніс
Свою любов і серце Аріадни.
Та до кінця повитих горем днів
Не міг забути він прозорих снів
Егейських вод і золотої Крити.
Сонет не спрямований на викриття зрадництва, не є закликом до помсти. Автор звертається до людського серця, поетизуючи відмову від кохання і особистого щастя заради „геройського кличу”.
Астрономічні сонети, або цикл „Зодіак”: 4 твори „Скорпіон”, „Близнята”, „Діва”, „Водник” („Водолій”), сюди ж можна віднести „Космос”, „Ворожіння”.
Олександрійські вірші: присвячені в більшості вічним темам мистецтва („Аристарх”, „Овідій”, „Елій Ламія”) і природи („Возовиця”, „Вечір”, „В степу”). Олександрійський вірш - своєрідна форма, започаткована у старофранцузькій поезії. Назва походить від поеми про О.Македонського ХІІ ст. У літературі ХХ ст. рідне явище А.Свидницького, П.Куліша, В.Винниченка, П.Тичини, В.Е.-Блакитного, М.Коцюбинського, Лесі Українки.
"Камена" одразу віднайшла свого читача в насиченій атмосфері 20-х р. і ви кликала гучну, хоч і неоднозначну, реакцію. Книжка побачила світ навесні 1924 р., а вже із червня почали з'являтися рецензії. Це і захоплене вітання М.Рильського, і схвально-обережна оцінка О.Білецького, і футуристсько-"гермо-копідські" присуди В.Поліщука та "більшовицького" Д.Б. тощо. Відповідно до ча су, критика ще була "плюралістичною". Відзначали "дух класичного стилю, ви соку майстерність вірша, добірну, мову, і все це без всякої манірності, навпаки — надихане прекрасною простотою"'. "Ці сонети, ці скупі на слова елегії [.,.], - пи сав М.Рильський, — це, може, недорівнянні в поезії нашій зразки вирізьбленої мови, витонченого вірша". В унісон йому О.Білецький наголошував: "З техніч ного боку "Камена" містить в собі найкращі українські вірші, які нам доводилося читати останніми часами", а зеровські переклади — це справжні "щедеври", у яких "точність сполучається [...] з вишуканістю". І далі: збірка стала "блискучим практичним потвердженням" того, як необхідно "удосконалювати, розробляти, культивувати наше "степове, пахуче", але дике ще слово" (М.Рильський), "збага чуючи й саму літературу", і "виднокруг українського читача" (О.Білецький); від неї віє "живим життям", "веселим в його розмаїтості, інтересним в безмежному розвитку" (М.Рильський).
Але поруч - упереджене, нищівне політичне визначення: "Ця "чиста" пое зія, виключно словесна робота, не бувши потрібною ніколи, особливо непотрібна, до обурення зайва тепер, коли під напором епохальне важливих, негайних до розв'язання проблем, поезія, як така, взята "на мушку"...<...> Коротко, збірка ніяк не може бути пришита до потреб біжучого часу. Це просто незламна, "класична" упертість в образі нікому не цікавих, далеких від життя класичних позицій з їх глиняними, китайськими батареями індивідуально-естетичної філо софії. Це... "їхня" збірка"', - мовби натискуючи на курок, виконуючи ідеологіч не замовлення, виголошував вульгарно-соціологічний критик, сховавшися за криптонімом.
Таким чином, "Камена" виявилася ніби "розірваною навпіл": з одного бо ку - її формальна довершеність, з другого - "неприйнятний", "реакційний" зміст.: Ця непродуктивна градація абсолютно знищувала класичне уявлення про красу як цілісність - "єдність багатоманітного" (Г.В.Лейбніц) - гармонійне по єднання "думки, порядку, вираження" (А.Г.Баумгартен), що є особливо актуаль ним для Зерова - "неокласика". В його естетичній аксіології нероздільно мисли-лися краса як "чуттєве пізнання досконалого" і краса як "досконале чуттєве пі знання", творення досконалого і досконале творення, де немає диспропорції між ідеєю та образом, вони — єдина мета мистецтва (відповідно до античного ідеалу).
"Світова зорієнтованість" "Камени" не була шкідливою і для національного розвитку. Попри вже сказане — культивування національної мови, інтелекту альне збагачення читача, вона виконувала ще й іншу функцію — своєрідного "катарсису", що підкреслював М.Рильський у названій вище рецензії: "Рожевий сплеск" такої поезії випростує людську душу. В цім її прекрасна місія"; "по про читанні її почуваєш себе свіжіше, бадьоріше, ясніше". Навіть більше — "Камена" виповнювала духовну сферу суспільства, пропонуючи ті її якості, яких саме не вистачало: свободу, гуманізм, гармонію, красу, відкритість, а воднораз — самоорганізуючий порядок, розумну волю, громадську мужність; вона витворю вала інший, альтернативний спосіб буття (естетичний - соціальний), не стільки закликаючи ним ескапічно втішатися, скільки акцентуючи сутнісну антитезу су часності й апелюючи до розуму. "Камена" внесла у суспільну свідомість українс тва потужний струмінь феноменології, "філософії життя", філософії культури, що за інших обставин спричинило б гуманітарний вибух, проте в ситуації Украї ни-провінції, яку дедалі активніше втискували у "прокрустове ложе" посередно сті, вульгарного соціологізму, справа не пішла далі нетривалих дискусій, у яких, до того ж, естетичні, філософські питання, на відміну од політичних, незабаром були "перетрансформовані" на маргінес.
Тож художньо-тематичне "розчленування" "Камени" критикою мало цілком конкретне — класове — завдання: розпорошити цілісне враження від неї, не до пустити повномірної рецепції, мінімізувати вплив на читача.
Рукописна збірка сонетів близько 100. 23 червня 1921 р. у Баришівці створено сонет „Чистий четвер”. Він дає нам можливість чітко побачити і зрозуміти ставлення М.Зерова до тогочасних укр. подій.
Свічки і теплий чад. З високих гор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас – кати і пустодії
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде орхиєрійський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ ПЛУЖНИК
(1898 - 1936)
Є.Плужника визнано сьогодні одним з найзначніших укр. поетів ХХ ст. він – поет широкого гуманістичного болю і суму над долею безневинних жертв, незрівнянний майстер ліричного вірша – таким він увійшов у духовний світ естетично чутливого читача.Його життя було недовге й небагате на зовнішні події.
Народився Є.Плужник 26 (14) грудня 1898 р. в населеній українцями степовій слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії (тепер с.м.т. Воронезької обл.) у родині торгівця-гуртовика. У сім’ї було восьмеро дітей, Євген – наймолодший. Батько українець, з полтавських селян, завдяки своїй кмітливості та енергії „вибився в люди”, торгуючи сукном, збіжжям, вовною. Намагався всім дітям дати освіту. Мати – росіянка, померла від сухот, коли Євгенові було 7 років. Дитинство хлопчика було безбідним Навчався у кількох гімназіях у Богучарі, Ростові, Боброві. Проте затримувався в них не довго, бо літературу і історію любив і знав, а про математику і фізику слухати не хотів. Досить рано проявив літературні здібності, але ті твори не збереглися.
У 1918 р. сім’я переїздить на Полтавщину. У криваві роки громадянської війни Євген учителював, заробляючи таким чином на життя. Саме враження цього періоду і ляжуть в основу першої поетичної збірки „Дні”.
У 1921 р. Є.Плужник приїхав до Києва, де проживала сестра. Тут спочатку стає студентом ветеринарно-зоотехнічного інституту, який згодом кидає, щоб вступити до Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Відомий викладач Володимир Сладкопєвцев помітив акторське обдаровання Євгена, проте захоплення поетичною творчістю перемогло - і невдовзі хлопець обрав шлях літе ратора, ставши професійним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, мовознавцем.
„Фатумом” майже всіх молодих членів родини Плужників був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію це обмежило можливість життєвої активності. Лікувався у Криму, на Кавказі. Проте, не дивлячись на це, велика, одна на все життя любов, що долає будь-які перешкоди, прийшла до Плужника, коли він учився акторської майстерності. Леонід Череватенко описує початок Євгенового кохання так: „У тому ж Музично-драматичному інституті ім. Миколи Лисенка одночасно з ним осягала таєм ниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина Коваленко. У 1921 р. вона занчила історичний факультет Київського університету (КІНО), працю вала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло себе спробувати ще й на актор ському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди обступали її зусібіч поклонники - з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є.Плужника не було шансів. Тіль ки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шап кою волосся, та з чорними промовистими очима”.
Він проводжав її у гурті молоді, приходив се ред інших гостей до кімнатки, де мешкала з ро дичкою, сидів мовчки у кріслі, коли всі танцювали й жартували, іноді тільки кидав щось дошкульне на адресу запопадливого залицяльника. Коли ж з'явився зовсім уже недосяжний претендент на руку і серце Галини - Іван Рудницький з Відня, який кликав дівчину в блискучу європейську сто лицю, Євген, прощаючись, на очах у всіх неспо дівано обняв і поцілував її. Наступного дня при йшов і пожартував: "Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино!" І жодних коментарів чи освідчень. А далі пропав на кілька місяців: виїхав учителювати до Миргорода - і жодного листа. Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос обурювалась, а потайки металася: "Що за людина? Як до нього ставитись?" Вагалась, вага лась - і закохалась.
У жовтні 1923 р. вони побра лися. Рідні відмовляли дівчину: "Що ти робиш? У нього ж туберкульоз, у відкритій формі!" Вона відповіла: "А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати - значить помирати, будемо разом по мирати". Він мучився: чи має право одружуватися і піддавати смертельній загрозі кохану? Проте, це була Любов, безрозсудна володарка доль.
Вони берегли свою Любов, раділи їй. Саме Гали на таємно віддала зошит з віршами чоловіка відо мому критикові Юрію Меженкові, який відразу побачив, що автор - оригінальний, талановитий поет, і допоміг йому повірити в себе та почати дру куватися. Євген Плужник став відомим і шанова ним письменником, його твори були високомис тецькі, філософічні, духовно багаті й неповторні: надзвичайну експресію почуттів поет виражав у коротких, наче висічених на камені, рядках.
Перші його вірші були опубліковані у1923 р. в київському журналі „Глобус” під псевдонімом „Кантимирянин”. Їх щиро привітали Зеров і Пилипович. Пізніший вірш на смерть Леніна „Він” Плужник уже підписав своїм прізвищем.
З 1924 року твори Плужника регулярно друкуються в часописах „Нова громада”, „Життя і революція”, „Червоний шлях”. Саме вони у 1926 р. склали його першу збірку „Дні”. В ній Є.П. виклав свій глибоко вистражданий погляд, на болісну проблему людського життя. Плужникові поезії представляють собою ліричні драми, де майже в кожному сюжеті – безвинна смерть (селянина і офіцера). Що до тих, хто вбиває, то „соціальне” розрізнення їх для автора, річ другорядна, - йому болить трагізм людської загибелі, обурює моральна не людяність, протиправність і жорстокість подібних розправ над безневинними і беззахисними людьми. Важливо пам’ятати, що акт поетичного правосуддя Плужник вчиняє не тільки над „генералами” та „офіцерами”, а й над представниками протилежного табору, які діяли начебто в ім’я „світлого майбутнього”, - і над цими частіше. З надзвичайною силою сказано про це в коротенькому вірші:
Притулив до стінки людину
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлаха, з-за тину,-
Гра бездоганна!
Потім їли яєчню з салом,
До синців тисли Мотрі груди
О минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!
Таких „васалів” минулого з їхньою радісною готовністю вбивати й нищити, гнітити й принижувати людину (в ім’я ідеалів соціалістичної справедливості) було багато не тільки за часів Плужника, а й після.
Серед друзів - Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, інші письменники організації "Ланка", потім перейменованої в МАРС, до неї входитиме і сам псьменник.
Улітку 1926 р. Євген раптом захлинувся кро в'ю. Хвороба загострилася, кров, не зупиняю чись, ішла горлом 12 днів. Лікарі не приховували від Галини правди: "На одужання не має жодної надії. Але, щоб хво рий не думав, що його не лікують, перевезіть у санаторій, до Ворзеля". Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка і В. Підмогильний несли хворого това риша на ношах до залізничного вокзалу, бо везти його київською бруківкою було смертельно не безпечно. У Ворзелі поет мав дожидати кінця.
Як пише Л.Череватенко, щовечора після роботи дружина їхала до коханого. Знала, що він, зачувши паровозний гудок, повертає голову в бік залізниці. Одного разу вона, як завжди, швидко простувала стежкою до знайомої сосни, де на розкладайці лежав чоловік, нерухомо, спиною до неї. "Все. Кінець", - майнула думка. Проте, добіг ши, побачила очі не конаючої, а життєздатної людини. Євген посміхався, він так задивився на вивірку, яка стрибала з гілки на гілку, що не чув кроків. А коли звірятко зникло, подивився воскреслими очима і промовив: „Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна й не вмер ти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружи на, ти моя наречена, бо життя починається вдруге”.
Євген Плужник продовжував жити, писати, любити. Писав сміливо і мудро, жив відкрито і чесно, кохав так само талановито й сильно, як і творив. Їм з Галиною судилося прожити в парі ще 8 років.
У 1927 р. виходить друга і остання його прижиттєва поетична книжка „Рання осінь”. У 1928-1929 роках видавництво „Сяйво” двічі видає його роман „Недуга” (1928 – 2500 прим., 1929 – 3150 прим.). На кінець 20-х – початок 30-х років припадає написання „Незавершеної поеми”. Цей твір письменник дійсно не встиг дописати, тому він і залишився під такою назвою. У доробку митця є також поеми «Галілей» (У поемі «Галілей» порушується проблема вибору людиною місця в житті. Герой твору замислюється над тим, ми потрібно інтелігентові втручатися в складні суперечності доби, а чи краще перечекати, обрати тактику невтручання; чи має право гуманіст пройти повз зло? Ліричний герой по еми Плужника - це новітній Галілей, тому й займає актив ну позицію, утверджуючи добро як діяння. Поема будується як ліричний монолог, сповнений іронії й сарказму, гірких роздумів над сучасністю. Герой вступає у бій з кривдою й антигуманним світом) , «Канів», комедія „У дворі на передмісті”, віршова трагікомедія, „Змова у Києві”. Писав сценарії для кіностудій.
Авторитет Плужника, як поета, в цей час високий. Він входить до літературного угруповання „МАРС”, члени якого прагнули синтезувати традиції класичної літератури з вимогами нового життя. Для поетичної манери Плужника характерними були точність, лаконізм вислову, правдивість, суворість, антиліричність у зображенні дійсності. Улюблена форма - короткий, але внутрішньо просторий вірш.
Наприкінці 20-х років політична обстановка в Україні різко змінюється: від нетривалого періоду укра їнізації влада переходить до терору й геноциду щодо української інтелігенції. Після інспірованої за вказівкою згори так званої «Справи СВУ» прогриміли постріли Миколи Хвильового та Миколи Скрипника. Потім був страшний голодомор 1932-1933 років.
Того ж таки 1933 року почалися масові арешти письменників. 11 грудня 1934 р. подружжя Плужників мало переїхати у свою першу квартиру. 1 грудня в Ленінграді вбили радянського діяча Кірова (як твердять історики, злочин скоїли самі ж сталін ські поплічники), і у відповідь почалися масові арешти "недобитків класового ворога". Для радянської влади, як і для попередньої царської, найпершим ворогом був український інтелігент - розмовляв українською, знав історію та євро пейські гуманістичні цінності, пам'ятав більшо вицькі обіцянки про самовизначення націй. В цей період були розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський, Крушельницькі (батько й сини) та цілий ряд інших представників української інтелігенції (28).
Невдовзі (у грудні того ж 1934 року) настав чорний час і для Євгена Плужника та його товаришів - В.Підмогильного, В.Вражливого, В.Поліщука, М.Ірчана, О.Ковіньки та ін. Євген Павлович після повідомлення про вбивство Кірова склав вузлик для в'язниці. 4 грудня, коли о пів на другу ночі у дворі зупи нилося авто, - він сказав: "Це за мною". Обшук, прощання, останні хвилини в кімнаті, де були щасливими... Б.Антоненко-Давидович скаже, що Євген Плужник ніби був присутнім на виносі власного тіла, адже знав, що не повернеться.
Суд звинуватив їх у терорі та орга нізації замахів на високих державних діячів і засудив спочатку до страти. День суду став радісним, бо очікуваний і навіть оголошений смертний вирок тут же було замінено на 10 років каторги - це відродило химерну віру в те, що вони з дру жиною знову будуть разом і щастя повернеться.
У Соловецькому таборі особливого призначення хворий на сухоти Плужник пробув недовго. Перед смертю він попросив санітара-українця принести йому холодної води, сказавши: „Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру”. Так і сталося. Помер Євген Павлович Плужник 2 лютого 1936 (у день народження товариша – В.Підмогильного) від сухот у тюремній лікарні на Соловках.
Остання книга віршів „Рівновага” була укладена у 1933 р., проте вийшла аж у 1966 році, коли поета було реабілітовано за відсутністю складу злочину.
Творчість. Тема смерті в ліриці Євгена Плужника
Лірика Євгена Плужника дає підстави для глибокого аналізу смерті як художньо-філософського об разу. І це не випадково: поета вразило кровопролиття 1917—1920 років, він тяжко переживав голодомори в Україні, спадковою хворобою, як і Леся Українка, був приречений на ранню смерть, зазнав сталінських репре сій і трагічно закінчив свій шлях у таборі на Соловках. Смерть здавна є однією з основних тем філософсь ких роздумів мудрих людей.
Існує багато філософських пояснень феномена смерті, ті з них, що тут наведено, є близькими до софістсько-образного тлумачення смерті в ліриці Євгена Плужника. Так сталося, що літературні хрестоматії, яки ми нині користуються вчителі й одинадцятикласники - «Українське слово» (К., 1994), «Українська література» (Львів, 1994), «Атом серця» (К., 1993) - містять Плужникові вірші переважно саме цієї болючої теми. Прав да, їх у поета таки чимало. Укладачі названих хресто матій віддали перевагу поезіям так званого «розстрільного циклу», що в збірці «Дні», хоча тема смерті хви лювала автора протягом усього творчого життя, зокре ма по-новому розкрилася в ліричних збірках «Рання осінь» та «Рівновага».
У першій поетичній книжці «Дні» Плужник зображує і смерть насильницьку, яка завдається в найжорстокіший, каральний спосіб. Ідеться про революційно-воєнне ли холіття 1917—20-х років. Розстрілюють узятих у полон українських селян-повстанців карателі. Це або такі самі українці («з-під однакових стріх»), або загарбники («офіцери»). Поет не проголошує ніяких політичних гасел — він змальовує трагедію особистості, життя якої нагло обривається, і нації, що самознищується чи роз стрілюється чужинцями. Вирішальний, убивчий постріл, як звичайно, не описується, залишаючись за крапками (крапки в поета навдивовиж багатомовні: за ними хова ються найважливіші події, найнапруженіший перебіг почуттів, найрізкіші антитези в полеміці, історичні алюзії, таємничість).
Ще в полон не брали тоді...
Приліпили його до стовпа...
На землі, від крові рудій,
Кривава ропа...
Автор уникає слова «смерть», заміняє його периф разом, евфемізмом, емблемою. Убивства кояться в Україні, зде більшого на селі («За байраком село палало»), інколи в місті («Невеличке на розі тіло»). Простір сакральний — батьківщина, земля-годувальниця. Убиті селяни на завжди лягають там, де ними ж посіяно жито. У пара доксальну суперечність вступають образи: «життя — жито», «смерть — кривава ропа», відбувається профа нація сакрального простору: хлібороби вбивають один одного, втрачають життя і єдність нації, українська людина губить у собі батьківщину – стає „загубленою”.
Образ смертника створено поетом завдяки «співчуттю», «співпереживанню». Даються пор третні деталі, уривки думок, останні спостереження і емоції людей, приречених до страти. Смерть малюється «оголеною», натуралістичною, навмисне позбавленою автором романтичних шат, як-от: громадянського под вигу, впевненості в безсмерті власних справ та ідей то що. Ця «оголеність» досягається широким використан ням прозаїзмів, побутовізмів, іронії, розмовної інтона ції. Вважається, що саме таке зображення відповідає поетиці натуралістичного імпресіонізму. Плужник не естетизує смерть.
Поет підкреслює, по-перше, що страчені не є ані професійними військовими, ані політиками, по-друге, що неприродно-трагічно закінчує життя особистість, об ривається унікальне людське існування. Простота порт ретних деталей увиразнює підтекстовий гуманістичний пафос віршів: «На неголенім обличчі гострі волоски»; «Передній, мабуть, ходив - так човгав: Черевики скри вив»; «А він молодий-молодий... Неголений пух на об личчі». Такими ж земними, уривчастими, індивідуальни ми є останні думки й почуття приречених перед вирі шальним пострілом: «Подивилися - поле! Ромен з тра ви...»; «Тільки й згадав: у жінки Грошей нема на ра нок»; «...А там десь солома дахів... А там десь Шевчен ко і мати...».
Плужник неповторно передає особистісне, гостре переживання часу перед убивчим «плі». Звичне відчут тя людиною плину днів, годин, хвилин втрачається («хвилина текла, не текла»), минуле і сучасне, що ось-ось обірвуться, переплітаються з майбутнім, яке не нас тане. Так, у поезії «А він молодий-молодий...» Плужник пише:
Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один - розстріляти!
А там десь солома дахів...
А там десь Шевченко і мати...
Долоню на чоло поклав,
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...
А втретє... І сонячний сміх
На драні упав черевики...
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки!
Спробуйте уявити цю картину потрійного очікування смерті. Збірка «Дні» — це образ існування, екзистенції в ліриці по ета. Останні миті «днів» людина переживає дивно, бо близька смерть накладає на неї свій відбиток . Біль є емоційною домінантою збірки. Боляче йти з життя від злої кулі («Ах, цей хлопчик лагідний і тихий, Що над степом ранній біль простер!»), боляче чекати на розстріл («Зціпив зуби. Блідий-блідий!»), бо ляче мучитися розстріляному, але не добитому («Ма буть, дуже йому боліло: Все облизував губи. Потім за тих»). Автор застосовує театральний ефект «відчужен ня»: він то «розчиняється» у вмираючому, то стає осторонь зі своїм власним відгуком-болем. «Біль є постійно біль! — »; «О, тихше! — Біль не вщух!» — саме в цьо му для Плужника головна правда революцій, війн, пов стань.
Серце ліричного героя глибоко ранить і смерть лю дини, і байдужість до неї сучасників та нащадків. Для карателів убивство — звичне, як ремесло: «Потім їли яєшню з салом. До синців тисли Мотрі груди...» Знелюднення тих, хто вбиває, показано автором і через їх знеособлення: «Уночі його вели на розстріл», «А хтось далеко десь генералу: — Усі!». Дітлахи тих жорстоких років дивляться на розстріл, як на звичну виставу. Май бутні ж, на думку поета, не зможуть зрозуміти біль кри вавого минулого: «Якийсь дідок нудний напише, — Вій на і робітничий рух...» Певно, саме поетові судилося відчути чужий біль як власний і донести його до нащад ків, аби закликати їх до людяності.
Ліричний герой збірки «Дні» хворий на смерть. Так, у поезії «Питалась ласкаво…» химерно зображено «проростання» закарбованої в серці пам'яті: хтось «замінив» ліричному героєві очі – і він бачить не материну оселю, в якій перебуває, а мертвих по всій рідній землі: «А бачу – Безкрая скривавлена путь ...і трупи! І трупи …». Євген Плужник створив оригінальний образ-пережи вання власної смерті. У розглянутих віршах розстрілю вали іншого, поет був ніби свідком, «уживався», «увідчувався» в смертника, а в поезії «Це снилось?..» роз стрілюють його самого, ліричний герой «розчиняється» в полоненому.
Це снилось?.. На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!
О ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?
Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
О, правдо моя невесела!
Ліричний ге рой гостро переживає тяглість і конечність свого часу, прощається з життям - п'янким і прекрасним, усвідом лює, що через мить стане самим собою - смерть від кине усі роблені маски з його обличчя. Сон обриваєть ся, проте грань між реальним та ірреальним настільки розмита, що вони зливаються. Пережите в уяві залишає справжні карби на серці, спостереження чужих смертей забирають власну вітальну енергію - і в цьому «неве села правда».
У збірці «Рання осінь» акцент переноситься із зоб раження загибелі на образ смерті як природного і не минучого кінця. З якими думками й емоціями, з яким станом душі підійти до останньої межі — ось що хви лює поета. Від вірша до вірша відстань до смерті в ліричного героя «Ранньої осені» невблаганно скорочуєть ся. У поезії «Все більше спогадів і менше сподівань...» він ледве відчуває, «як непомітно ближчає та грань, Що жде за нею прикінцевий спокій!». У цьому творі думка про смерть ле тюча, рефлексія на неї суто інтелектуальна, у поезії ж «Цілий день якийсь непевний настрій...» замежовий хо лод фізично відчувається чолом і серцем, проймає на мить усю істоту героя. Містичним «містком» від смерті до людини стають «дві морозом знівечені айстри»: «Я відчув, як, протікавши звідти, Смертний холод перебіг по жилах!»
Поет створює емблеми смерті (надмогильна плита, череп), сумно іронізує над її невідворотністю і забуттям живими мертвих. Він виводить найправдивішу універса-лію — «Це закон: замруть червоножили...»; невесело жартує — «Як у друзів не заробиш згадки — Може, не забудуть вороги!..»; у жанрі притчі розповідає про дядька-селянина, який відкидає ногою чийсь череп, що заважає косити. За Плужником, наближення смерті за гострює відчуття життя. Поет уявляє свою передсмерт ну мить як зупинку на шляху до останньої межі, перед чуває сплеск емоцій, виражених лапідарним: «Я жив!»
Остання Плужникова поетична збірка «Рівновага» підносить образ смерті. Автор створює психологічні пейзажі, передає відчуття і межові емо ційні стани. Смерть малюється не тільки кінцем життя, а й частиною іншого світу - «безформного» і «безвиразного». Містичний зв'язок з цим світом мають ніч - «смерті ложе» - і снігова пус теля, яка дедалі частіше ввижається ліричному героєві збірки. Він мужньо зустрічає холодне дихання смерті, стоїчно приймає безнадію і знесилля як фінальну час тину своїх «днів», яку треба пройти гідно. Поетове ліричне «Я» дуже привабливе тим, що, по-перше, є щирим, не одягає жодної маски перед читачем; по-друге, має всі людські слабкості - гостро переживає біль, виснаженість, невідворотність розлуки з коханою; по-третє, долає власним високим духом ці слабкості; по-четверте, ховає в собі якусь нерозгадану таїну, яка притягує.
Плужник зображує смерть і як вільний вибір люди ни. Його герой не самогубець - християнське «не убий!» звернене поетом до всіх і до самого себе. У поезії «Знесилений, німий, бездушний май же...» створено завершальну картину лицарського дво бою. Змагалися герой і його відчай. Відчай переміг, він, за законами честі, мусить виконати останнє прохання подоланого. Герой просить не пощади, а смерті, бо смерть змиває ганьбу і перетворює поразку на славу.
Знесилений, німий, бездушний майже,
Я впав тобі до ніг... Збагни і тям!
Ти переміг! Ти подолав! Так дай же
Уславити поразку небуттям!
Вірші Євгена Плужника про смерть викликають щи рі відгуки в душі читача і наводять на думку про необ хідність шанування людського життя як святині та усві домлення вбивства як трагедії особистості й нації — і завжди як своєї трагедії. Вони відхиляють завісу таєм ниці смерті — закону існування, викликають широку га му почуттів: від болю, страху і відчаю до спокою, ра дості земної миті, прагнення самореалізації. Плужнико ва лірика відкриває нам художній світ людини, залюбленої в життя і карбованої смертю.
Я- як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!
От! І не треба ніяких слів! —
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!
Ось і не треба газетних фраз!
***
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята.
- Агов!
Якийсь дідок нудний напише,
- Війна і робітничий рух...
О, тихше!
- Біль не вщух!
***
Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.
На неголенім обличчі гострі
Волоски...
Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки тлів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке — плі!
Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь! -
Зійде кров, немов всесвітня Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!
***
Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, — якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! —
З-під однакових стріх.
Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися, — поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив, — так човгав:
Черевики скривив.
Сховалось сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
- Усі.
***
Впало — ставай до стінки! —
Сперся плечем на ґанок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.
І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.
Тільки й думок - на ранок
Хліба нема у жінки...
Ґанок.
Труп біля стінки.
***
А він молодий-молодий...
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив...
Ще, мабуть, кохати не вивчив...
Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один — розстріляти!
...А там десь солома дахів...
...А там десь Шевченко і мати…
Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...
Особливості інтимної лірики Євгена Плужника
Щось містичне є в цій історії кохання на тлі безжальної реальності часу. Надвелике кохання виходить за межі реального. Дружина Плужника Галина прожила 91 рік, перенесла багато горя і злигоднів, у війну, рятуючись від репресій, еміг рувала, дуже скромно мешкала в Америці. Увесь цей час коханий ніби оберігав її, розпростерши крила над милою голівкою. . З листа, написаного після суду:
Галча моє! <...> Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, то сповнює мені груди велике почуття радості, - разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені 6 тільки хотілося пригор нути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м'язах, і в серці, і в думках.
В іншому листі до коханої він пише: „Все юнацтво моє було сподіванням тебе, єдина моя; потім життя моє було сповнене коханням до тебе, любов'ю твоєю було воно прекрасне - дякую тобі, рідна; тепер знову чекатиму того часу, коли матиму право бути з тобою. І я здобуду це право, я зароблю його, я його матиму, право повернутися до життя, отже, право бути з тобою!..”. Він мав це право, та в нього силоміць забрали щастя, а тоді й життя.
Коли Євген був ув'язнений у будинку НКВС в Києві, то чув, як кричав, ідучи на розстріл, його товариш Григорій Косинка. Дружина Г.Косинки теж прожила довге життя. М.Жулинський, який зустрівся з Гали ною Коваленко-Плужник в Америці, зазначив: „...обірвано передчасно життя поетів, а їхнім дружинам життя дароване довге чи не для того, щоб донесли вони до нас емоційні жаринки їхнього непогасимого палахкотіння”.
Може, найяскравішим спалахом у вічній Плужниковій ватрі є його інтимна лірика - невелика обсягом, як і його життєвий шлях, проте вражаюча, неповторна, чуттєва і водночас духов на. Адже саме таким і є справжнє кохання.
Поет переважно зображує один неповторний момент в історії кохання: закоханий ліричний герой проник у мікрокосм душі жінки, його співучасть у її інтимному житті не переривається ні часовими, ні просторовими відстанями - розлука тільки загострює відчуття світу коханої. Ліричний герой переймається емоційним станом обраниці й відгукується на нього суголосною емоцією і, хоч насміхається із себе, не може цього ні пояснити, ні подолати.
Так, у поезії "Я вас, Галю, згадував сьогодні" герой відчуває, що дів-на, яка десь далеко, плаче. Сентименталь ність руйнується само іронією: "Смішно це..." Смішним йому видає ться бажання розмовля ти з дівчиною про май бутнє, "Дивитися, як день квітневий точиться, а може, й плакати". Єдина метафора „день квітневий точиться” говорить про весну, але поряд з’являється образ плачу - тож можна визначити жанр твору як "весняна елегія".
Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.
Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися, як день квітневий точиться,
А може, й плакати.
Закоханий Плужників герой "бачить" дівчину через сотні кілометрів, "чує" звуки фортепіано з-під її пальців.
Сентиментальний тихий полонез,-
І раптом вся приникла до роялю...
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду - життям ця необхідність зветься.
Піду в далекі тихі хутори...
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що єсть серця якісь близькі і рідні!
Поезія "Сентиментальний тихий полонез", яка продовжує мотив вірша "Я вас, Галю, о згадував сьогодні" (у Плужника не раз таким т чином складаються диптихи), звучить стислим я філософським монологом, який, проте, завдяки питальним і спонукальним реченням зберігає ознаки діалогу: "Не треба сліз...", "Чи ви згадаєте мене у Відні?", "Ніхто, ніхто мені не говори..."
В інтимній ліриці поета немає виняткових ситуацій, надзвичайних почуттів, натомість є неповторність миті й унікальність особистості. Ці якості в поєднанні з мистецькою оригінальністю вірша роблять нечисленні любовні поезії Плужника літературними перлинами.
Плакала вона... Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам'ятав єдину:
- Годі, не плач.
Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти 6 серце своє - й об підлогу!-Ах!
Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б верстви моїх шляхів...
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
З цих рядків поезії "Плакала вона..." постає банальна, знайома кожній парі картина: жінка на щось образилась, у чомусь звинуватила чоловіка. Експресію вносить друга строфа: ліричний герой уявляє, як він розіб'є своє серце об підлогу. Візія є надреальною, бо саме вона виражає справжній стан його душі, а не банальна дійсність. Жінка побачила б серце - і зрозуміла б коханого.
Узагальнювальна сентенція "Ой, яке мертве я усе в словах!" є показовою для Плужника: як поет інтуїтивного осягнення світу, він вважав, що поняття не визначають найголовнішого в я людині. Певно, тому часто використовував еліпсис - найсуттєвіше залишав у підтексті, графічно - за крапками. Або, як у цьому разі, застосовував прийом пуанта - завершував строфу коротким експресивним рядком, іноді вигуком з одного-двох звуків. Пейзаж, що обрамлює поезію, містить ще один улюблений образ поета - втоми.
Кохання у Плужника - це спалах життя поряд зі смертю. Інтимна лірика Плужника написана тим, хто хиливсь додолу, приреченим є і його ліричний герой.
Долі моєї ціна - У повітовому місті осінь...
Такий початок вірша "Долі моєї ціна...". Факт біографії поета стає метафорою. Кохання вривається в тихе згасання ліричного героя. Раптове щастя взаємності викликає в нього не радість, а співчуття до коханої, на яку відтепер „упала тінь”, бо її доля поєдналася з його осінньою долею. Твір завершується риторичним звертанням-оксюмороном "Весно моя осіння!" Поєднання непоєднуваного, щастя і неможливості щастя, розпал у час згасання - такою є любов у ліриці Євгена Плужника.
Долі моєї ціна -
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, - на!
- Неціловане й досі!
От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
- Сили!
А коли ж сила уся –
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!
Ліричний герой певен, що жінка в розлуці ікож відчуває його настрій і, незважаючи на дстань, розуміє в ньому те, чого він сам не може зрозуміти. Частина інтимних поезій Плужника складена у формі ненаписаних листів. У них за прозаїчними побутовими деталями або пейзажем - зізнання-саморозкриття, надія на суголосний відгук і розуміння. Вірш "Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі" - про самотність, журбу, біль; у поезії "Надходить дощ, шумлять бліді берези"- крізь біль проглядається надія; герой поезії "Вчора над містом летіли гуси" - стривожений осіннім летом птахів; „Четвертий день гарячий суховій” також сповнений незрозумілого болю, викликаного хворобливим станом ліричного героя.
Тільки тобі скажу, тобі одній:
Болить мені, коли жнива минули!
Незгладимий у пам'яті спогад про побачення і незмінний у своїй мовчазній спустошеності осінній пейзаж дарують ліричному героєві ду шевний спокій ("Річний пісок слідок ноги твоєї").
Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще - для мене! - не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...
Не заблукають з хуторів лелеки,-
Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!
Спокій тлумачиться поетом як зупинка часового плину. Точкою перерваності часу є момент, який переживається заново в усій повноті.
Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе...
Наочною є деталь - листок, що ніби навіки прикипів до хвилі. Після цієї картини природ ним є казкове порівняння, що розширює межі часопростору: "Немов ласкаві вересневі феї спи нили час, - і всесвіт не тече..." Повертається пер-шовраження, що його викликав слідок жіночої ноги, проте вже з угамованою експресією і погамованою тугою. Ліричний герой перекону ється в безсиллі часу перед вічним коханням:
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий - такий великий,
Що я тобі й сказати не зумів!
Іноді мотив кохання в Плужниковій ліриці ледве вгадується в поезіях про інше. Тоді він створює додатковий, щемкий психологічний підтекст, в якому - дороге серцеві переживання. Наприклад, пройнятий передчуттям смерті твір "Цілий день якийсь непевний настрій" містить образ жінки, яка принесла героєві останні осінні квіти, - тому "почуття утрати чи розлуки", що гнітить його, прочитується передусім як почуття втрати любові, розлуки з коханою.
Євген Плужник писав вірші-гімни, в яких славив жінку, кохання, молодість, красу чуттів поза контролем розуму. Як не дивно, герой Плужникової лірики відчуває повноту життя частіше у стані смертельної загрози, а не в радісний мент щастя. Поезія "Ах, флейти голос над рікою" передає настрій закоханості й захоплення: душа чоловіка блаженствує, око не сприймає жодних деталей природи, зовнішності коханої жінки, а лише всотує в себе світло, яке ллється від неї. В іншому Плужниковому гімні коханню при страсть зображено як ріку, що має два береги.
По той бік пристрасті народжується ніжність.
О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!
Воістину прекрасен їх приділ –
По той бік пристрасті навіювати ніжність.
Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!
Розкрий обійми, наче помах крил, -
Лети й лети! Це ж те, що статись мало...
По той бік пристрасті - байдужості приділ.
Поет не створює ідеального, іконописного об разу жінки. Дні змінюють героїню або відкрива ють нову грань її особистості. Любов у Плужни ка - не застигле в ідеальних високостях почуття, а постійне відкриття нового в жінці, а отже, й нових відгуків у собі на ці відкриття. Вірш "Не чуючи, перебирала ти" складається з двох строф, у яких два враження, два різні сприйман ня жінки ліричним Я - вчорашньої і сьогодніш ньої, хоча зображено одну мить.
Не чуючи, перебирала ти
Пожовклі клавіші,
задумана й тривожна;
Здавалося, гукни тобі: - Лети!
-І повернути вже не можна!
Та з того, як здригалася рука,
Як інколи стеналась вся ти,
Я зрозумів, що, скільки не гукай,-
Ти розучилася літати!
Показ незбагненності жінки складає психоло гічну інтригу Плужникової інтимної лірики, надає його віршеві загадковості, викликає мно жинність тлумачень. Кохання "стирає" знайомі риси обличчя і раптом являє героєві незнайомку. Поезія "Обутріло. В неяснім сірім світлі" при свячена саме такій метаморфозі коханої після ночі любові. Ні, абсолютне єднання особистос тей - ілюзія, ніби сам себе спростовує поет.
Обутріло. В неяснім сірім світлі
Твоє обличчя - дивне і чуже...
Цей профіль ніжний, щоки ці
поблідлі –
Твої невже?
Гаряча пристрасть, втома й сон
глибокий,-
Вони мов стерли з рис твоїх всі ті,
Що я пізнав крізь зустрічі і роки
У повсякденній суєті!
І ось тепер я наче вперше бачу
Усю тебе - незнану і чужу...
...Так чий же сон і усмішку дитячу
Я біля ліжка цього стережу?
Не всі інтимні поезії Плужника співвідносяться з його історією кохання до Галини Ковалеко. Йдеться не про інші поетові захоплення, а про художнє узагальнення краси і таїни жіночності. Жінка як міф – такий мотив поезії "Вона зійшла до моря...". Загадку "хто вона?" автор не хоче розгадувати і самій жінці це байдуже, коли вона наодинці близькою їй стихією. Поезія позначена еротичними мотивами, вона містить навмисне уповільнений, замиловано-картинний опис жінки, яка роздягається для купанням, оголюючи прекрасний (до речі, е античною, розкішною красою) стан.
Вона зійшла до моря. Хто вона –
Навіть самій їй байдуже віднині...
...Хіба не всі ми - єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух - і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик - кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка –
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
Алюзія міфу про народження Афродіти з морської піни виникає з першого рядка. Її увиразнює дивне і природне єднання моря й жінки, яка пливе і пальцями рожевої ноги "вгамовує безодню бірюзову". Велич вод "відкрива обійми їй свої". Причина уявного повернення Афродіти "у шум, що породив її", суто філософська.
Інтимній ліриці Євгена Плужника притаманні поєднання емоційності з філософським розмис лом. Емоції зображено на найвищих регістрах - біль, щастя-нещастя, утома, спокій, відчай, при страсть, ніжність, байдужість. Поетів філософ ський роздум завжди поєднує протилежності - духу і пориву, миттєвого і вічного, загадки і розгадки, єдності і відчуженості, життя і смерті. Містичність ("відчування" обраниці через час і простір, прозирання в її душу) оригінальне сполучається із самоіронією, а щира спонтанність вислову з лаконізмом, з художньою вагомістю кожної деталі, з версифікаційною вишуканістю і самобутністю. Банальність ситуації і розкрита в ній психологічна глибина, безперервний рух у надра особистості - своєї і обраниці ліричного героя, діалогізація монологу і драматизація миттєвого стану душі - ось далеко не всі ознаки написаної Плужником історії кохання.
Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати,-
Дві морозом знівечені айстри
Ти з садка принесла до кімнати...
І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку положила,
Я відчув, як, протікавши звідти,
Смертний холод перебіг по жилах!
І весь день гнітить мене сьогодні
Почуття утрати чи розлуки...
І чогось думки такі холодні...
І чогось такі холодні руки...
***
Ах, флейти голос над рікою –
Цей синій день, і даль, і ти!
З тобою, світлою такою,
Як голос флейти над рікою,
Так легко навмання пливти.
Пускай же човна за водою
В роздолля синявого дня!
Це ж захват - бути молодою;
Це ж спокій - плисти за водою;
Це ж безум - жити навмання!
***
Вчора над містом летіли гуси.
Над камінним містом, вночі...
Стиснути серце мусив,-
Мовчи, безглузде, мовчи!
Досить усяких і мрій, і болів...
Адже знають про все книжки.
Чуєш,- тополі голі:
- Нишкни...
Дівчинко тиха, на мрії хвора!
Надвечірня мрія моя!
Гуси над містом летіли вчора...
А я?
***
Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще - для мене! - не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...
Не заблукають з хуторів лелеки,
-Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!
Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе...
Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час,- і всесвіт не тече...
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей...
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий - такий великий,
Що я тобі й сказати не зумів!
***
По той бік пристрасті народжується ніжність.
О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!
Воістину прекрасен їх приділ –
По той бік пристрасті навіювати ніжність.
Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!
Розкрий обійми, наче помах крил, -
Лети й лети! Це ж те, що статись мало...
По той бік пристрасті - байдужості приділ.
***
Мовчи! Я знаю. За всіма словами –
Холодний смерк, спустошені сади...
Це наша пристрасть стала поміж нами,
Нас розділяючи назавсігди!
Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!..
Що розпач той?! Річ марна і пуста!
...Як пізно ми серця свої спинили.
...Як роз'єднали рано ми вуста.
О друже мій! Останні трачу сили,
В країні тій уявній живучи,
Де образ твій, утрачений і милий,
Де голос твій... Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
***
Ваш, такий наївний погляд
І широкий сукні викот
Так настроїли поета
На високий лад ліричний,
Що я міг би дуже довго
(І півголосом, звичайно)
Говорити про велику
Душ спорідненість прекрасну,
Про Любов і про Страждання
(Все з великих літер, прошу),
Тут, до речі, натякнувши
На цинізм часів останніх!
Ах, я міг би дуже щиро
Говорити про ці речі,
Коли б нудно не було нам
Вже затверджене твердити!
Тим-то, з виглядом чекання,
Тільки мовчки я дивився
У наївні ваші очі,
На широкий сукні викот...
БОГДАН - ІГОР АНТОНИЧ
(1909 - 1937)
Його життєвий і творчій шлях був дуже короткий. Всього 8 років тривало його літ. життя, а творчість досить пізно стала об’єктом дослідження в укр. літературознавстві, бо ніяк не вкладалася у рамки нормативної системи поглядів (радянської).
Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 р. на Лемківщині, яка тоді ще була реальною історичною етнічною культурою. Він був єдиним сином сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на "Антонич". П’ять перших років малий Богдан виростав у селі Новиця в Горлицькому повіті, на парафії в тата. З вибухом Першої світової війни 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. А 1919 р. Богдан з мамою (батька польська влада заарештувала) переїхали на Пряшівіцину до материного брата О.Волошиновича, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна у цей час переживає історичний момент. На початку 1919 року об'єдналися дві молоді держави: УНР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка), утворивши країну українців у кордонах, подібних до сучасних. І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. "Галичани" у Польщі, "східняки" у складі УРСР. "закарпатці" в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще нема на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров’ї малого хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на цілу Лемківщину польській гімназії (українських тоді в околиці не було взагалі) дві години на тиждень відводили українській мові. Основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку мову і
латину. У незакінченому романі "На другому березі" Антонич згадував: "У школі перший раз відчули ми глибоко й зрозуміли вагу національної приналежності. Половина відділу була іншої народності і дивилася на нас зашморгом. Зиркала спідлоба, мов на відмінні від них створіння. Найгостріше виступала прірва в часі молитви. Коли прийшлося нам повторити "Отче наш...", вони сливе душилися від стримуваного реготу. Тоді зазнавали ми дошкульного, в'їдливого, майже фізичного болю. Мовби хтось пхав нам голки під нігті".
Однак Антоничеві, не зважаючи на зверхність однокласників-поляків, пощастило з учителями української мови. Перший - Володимир Чайківський – займався зі здібними учнями додатково, давав їм книжки зі своєї бібліотеки, провадив удома мовний гурток. Під його впливом Антонич перечитав увесь "золотий фонд" україн ської і польської класики та всіх Нобелівських лауреатів. У 1923-25 рр. почав писати сам. Два останні роки Антонича вчив Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонича і мав на учня глибокий вплив. Уже навчаючись в університеті і по закінченні його, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх "з нестримним захопленням".
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як "музичне дерево". Виступав на шкільних концертах і навіть сам компонував мелодії. Друзі згадують, що один з його маршів справді вдався, і його співала уся гімназія. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
1928 р. Антонич закінчив Сяноцьку гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов’янська філологія). Слід пам'ятати, що університет цей між двома світовими війнами минулого століття теж був польським. Таємний університет у Львові, створений українськими професорами в 1921 -25 рр., через репресії уряду припинив свою діяльність. Тож Антонич, на жаль, не мав вибору. Батьки не могли відіслати його на науку до якогось кращого європейського університету. Остаточним аргументом на користь Львова стало те, що тут жила тітка Антонича, в якої він і замешкав.
Під час навчання Антонича у Львівському університеті не було жодного викладача українця. Проте існувало товариство студентів-україністів, що було секцією більшої "Студентської громади". Тут Богдан-Ігор познайомився з Романом Савицьким, Ярославом Рудницьким, Теоктистом Пачовським, Романом Завадовичем. Тут вперше читав свої вірші на людях. Тут знайшла його перша любов.
У 1931 р. Антонич почав друкуватися в періодиці. Саме тоді у бібліотеці журналу "Дажбог" з'явилася його перша збірка "Привітання життя". Дослідники вважають її дещо учнівською. У збірці поет співає гімн життю, красі і водночас прагне заглушити в собі тугу за нездісненими, недосягненими мріями.
Закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії у 1933 р., Антонич став вільним літератором. Державної праці не шукав, бо українцеві отримати її було майже неможливо. Крім того, діяв з переконанням, що має багато чого зробити в поезії.
Від 1934 р. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах "Вогні", "Дзвони", "Назустріч", "Ми". Тоді ж заходами Богдана Кравціва видав другу збірку "Три перстені", за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки він готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. 1936 року видає свою найбільшу прижиттєву збірку "Книга Лева". Колеги і вчителі не раз звертали увагу на неймовірну працездатність і посидючість Антонича. Та навіть зваживши на це, помітно, що він ніби поспішав висловитись, пишучи багато, тяжко й екстатичне.
1937 року видужування після операції ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало перевтоми і високої температури. 6 липня перед полуднем Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Після смерті поета у 1938 році вийшло ще дві поетичні збірки „Зелена Євангелія” та „Ротації”.
ВАСИЛЬ ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ
(1894 – 1925)
Василь Еллан - Блакитний – поет, журналіст, політичний і державний діяч, редактор урядової газети „Вісті ВУЦВК” та деяких інших видань. За визнанням М.Зерова, був „сильною вольовою постаттю” на літ. полі. Він написав небагато і рано пішов із життя. Але твори його не забулися, а ті, хто знав його особисто, зберегли про нього світлий і теплий спогад.
Народився 12 січня 1894 р. в с.Козел (тепер – Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Батько помер, коли Василю було 4 роки. Скрута. Чернігівська бурса, духовна семінарія (1914). Навчаючись з Павлом Тичиною в Чернігівській духовній семінари, Василь Еллан-Блакитний відвідував знамениті суботи у Михайла Ко цюбинського, на яких читав свої поезії: «В житті горю... Жит тя люблю —
/І лоскіт сміху й терпкі сльози,
/ І кожну радо-щинку п'ю,
/ Як сонце п'є ранкові роси».
Саме тут поет навчився тонко через ритмомелодику передавати мінливі душевні стани, поєднувати в цілісність образи-символи й звукопис вірша. Далі – економічне відділення Київського комерційного інституту, але не закінчив (1917).
Від гуртків та організацій Василь Еллан – Блакитний пиходить до партії лівих есерів, стає її активістом, а незабаром – головою її Чернігівського губернського комітету.
У 1918 р. значна частина членів партії на чолі з Блакитним пориває з есерами і створюють партію укр. лівих есерів. За назвою свого центрального органу газети „Боротьба”, редактор якої був Василь Еллан - Блакитний, її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше – укр. комуністами - боротьбистами. То бу ла партія виразного національного спрямування.
За часів Центральної Ради В.Е.-Блакитний потрапив до Лук’янівської тюрми. Брав участь у підпільній організації в Одесі, у повстання проти гетьмана Скоропадського в Полтаві, білогвардійців Денікіна.
У 1919-1920 рр. вони спільно з більшовиками входили до складу рад. урядів на Україні. Вони вели полеміку з більшовиками, цілком слушно закидаючи їм недооцінку національного питання та небажання визнати широкий спектр суверенних прав України. У 1920 р. відбулося об’єднання боротьбистів з більшовиками.
У мирні роки Блакитний займав досить високе становлення в державних органах. З його іменем пов’язано створення тижневика „Література. Наука. Мистецтво”. „Червоний перець”, літературної організації „Гарт” . Він врятував у цей час від репресій О.Вишню, В.Сосюру, О.Довженка.
За висловленнями сучасників Блакитний не жив, а горів життям. Це і привело до хвороби серця. Помер Василь Еллан - Блакитний 4 грудня 1925. Його ім’я було приречене на забуття 1956 р.
У 1923 р. друкує поезію „Ранок”, яку можна назвати поетичним заповітом. Закликав зробити укр. мову - „мовою Жовтня”. Ранні вірші Блакитного датовані 1912 р., вважається, що він продовжив поетичну естафету Василя Чумака. У 1917–1920 рр. друкує цілий ряд поезій, зокрема „Україні”, „Вперед” та ін. В українську лірику доби він увійшов невеличкою збіркою «Удари молота і серця» (1920), куди ввійшло 9 творів ( „Пісня Крейцевої сонати”, „Червоні зорі”, „Удари молота”, „На чатах”, „В розгулі” та ін).
Після революції лірику Еллана-Блакитного переповнюють мотиви боротьби, дії, життєствердження: «Ні слова про спокій! Ні слова про втому! / Хай марші лунають бадьорі й гучні...» Вірш «Вперед» будується на поетиці окличних речень, риторичних питань, що підсилює дію й розкриває рішучість ліричного героя змінити старий світ: «Вмремо,— а здобудем ключі від життя». В збірці «Удари молота і серця» ліричний герой окреслюється як полум'яний революціонер, максималіст, колективіст, що промовляє за всіх пролетарів, поєднаних «плечем до плеча», чиї «очі горять, як вістря меча». Герой гостро відчуває закостенілість мислення понево леної людини, рутинність міщанської психології, які заважа ють скинути кайдани неволі. Його мовлення схвильоване, внутрішньо полемічне і будується як серія ударів по ворогові
Метафора «удари молота» історії в такт з «ударами серця» передає світорозуміння революціонера: «Муром затято обрій. / Вдарте з розгону: р-раз... / Ми — тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас» («Удари молота»). Правда, у поезії Еллана-Блакитного непо вторний духовний світ індивіда розчинено в масі, замість особи — соціальні типи. Це зумовило художні прорахунки у створенні образу окремого творця революції: знеособленість, спрощення духов ного багатства людини.
Поет пише поезії-марші, поезії-марсельєзи, поезії-гімни революції, в яких риторично й декларативно, але з афо ристичним напруженням відбито дух доби, соціальне й національне пробудження мас («Після «Крейцерової сонати», «Бастилія», «Канонада»). На очах ліричного героя розі грується велике дійство революції. Його душа озивається го лосом сурми, барабанним боєм, багатоголосими хоралами. В автобіографічній поезії «До берегів» (1918) органічно сплели ся неоромантика й імпресіонізм, традиційний образ човна й чайки. Поезія будується на антитезі: затишкові, спокою протиставляється безупинне поривання героя вперед, неми нучість боротьби. Як крещендо, звучить заключний рядок вірша: «Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила». По етові імпонує імпресіоністична стилістика, що передбачає безпосереднє відтворення хвилинних вражень, коротка, «рубана» фраза, ритмомелодика, що базується на мінливості темпу, прийомі умовчування, застосуванні пауз, щоб у такий спосіб відтворити душевний стан ліричного героя. Цій же меті служить зіткнення барв, світла, звуків, мозаїчне, фрагментарне відбиття «скалок» життя й емоцій героя.
Мотив подвигу і самопожертви відбито і в поезії «Повстан ня» (1918—1919), присвяченій письменнику-боротьбистові Андрію Заливчому. Триптих звучить як героїчний реквієм полеглим борцям за свободу. Використовуючи імпресіо ністичну поетику, митець змальовує бій, героїчний подвиг бійця і його загибель, які особливо виразно відтінюють елегійна картина засніженого надвечір'я, «заломлені у смер тельній тузі руки» матері й коханої дівчини, жалібні звуки музики Шопена: «А надвечір — все укрив туман. / Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...) / На заціплений в руках наган, / На
червоно-чорну рану». Ідейний пафос твору виражено у таких рядках: «За життя розплата тільки кров'ю, / Тільки смертю переможеш смерть», які відтворюють суворий дух доби.
Еллан-Блакитний був палким патріотом. «Тобі, Україно юя, і перший мій подих, і подих останній тобі!», — натхнен-ю писав він у поезії в прозі «Україна» (1919).
Василь Еллан - Блакитний часто виступав і як сатирик під псевдонімом „Валера Проноза”. У 1924-25 рр. публікує три книжки віршованої газетної сатири „Нотатка олівцем.”, „Радянська гірчиця”, „Державний розум”. Під псевдонімом „Маркіз Попелястий” пише веселі пародії на укр. поетів. Пробував себе і в жанрах новели та етюду („Лист без адреси”, „Наші дні”, „Фабрична”).
Василь Еллан - Блакитний – яскрава й характерна постать письменника й державного діяча, фаланги перше хоробрих, талановитого поета і публіциста, в революційній романтиці якого злилися безсумнівна правда свого часу і його складні історичні ілюзії.
ВОЛОДИМИР ЄВТИМОВИЧ СВІДЗИНСЬКИЙ
(1885-1941)
Дослідники, пробуючи окреслити життє вий шлях Володимира Свідзинського, неод мінно застерігають, що матеріалів обмаль. Як зазначав А. Чернишов в опублікова ній «Прапором» (1985, № 10) статті «Поет неповторний, своєрідний, тонкий», «наявні друковані довідки про поета надто скупі й не вільні від помилок... І які це було роки - можемо встановити лише приблизно, бо знайти анкету чи автобіографію поетову досі не вдалося». За браком матеріалів не створено навіть хронологічної канви його життєпису.
Та чи ж і справді такі бідні архівні сховища на документальні свідчення про В. Свідзинського? Завдяки посиленому роз шуку сьогодні вдалося долучити до знайденої раніше особової справи В. Свідзинського, студента Київсь кого комерційного інституту (зберігається в Державному архіві м. Києва), кілька не відомих раніше документів (серед них дві анкети), виявлених у ЦДАЖР УРСР, дер жавних архівах Житомирської, Хмельниць кої областей. Центральному державному архіві літератури і мистецтва СРСР та ін. Сукупність цих документальних джерел дає змогу значною мірою заповнити прога лини в біографії поета, уточнити хронологію, перевірити вірогідність відомостей, що наво дяться в різних публікаціях.
Архівні документи відбивають переважно зовнішній бік життя В. Свідзинського. Та, як цілком слушно зазначає Валерій Шевчук у згадуваній статті, «все має значення: не тільки результати, а й спонуки творчості, не тільки громадське, а й особисте в житті - все це допомагає нам сприймати не лише поетичний мікросвіт, коли йдеться про поета, а й самого творця». Тому навіть деталі (часто прозаїчні), що містяться в документах про навчання, роботу в різних галузях, мають свою вагу в створенні повного життєпису поета.
Що ж засвідчують ці документи? Володимир Євтимович Свідзинський наро дився 26 вересня (8 жовтня) 1885 року в с. Маянів. Як зазначається в метричній виписці, «родители его - с. Маянова Винницкого уезда Подольской губернии свя щенник Евфимий Свидзинский й его закон ная жена Наталия Прохоровна...» Своє ім'я по батькові В. Свідзинський у документах українською мовою писав у формі, вживаній і в сучасній мовній практиці,- Євтимович.
Закінчивши у 1899 р. початкову науку в Тиврівському духовному училищі, вступає до Подільської духовної семінарії (у м. Кам'янці-Подільському), де навчається до серпня 1904 р. Тут В. Свідзинський, крім суто богословських, прослухав курси ро сійської словесності, історії російської літе ратури, всесвітньої і російської історії, алгебри, геометрії, логіки, грецької, латинсь кої і французької мов (згодом серед інозем них мов, якими володіє, він назве грецьку, латинську і польську). Видане 7 жовтня 1904 р. правлінням семінарії свідоцтво стверджує, що вихованця було звільнено з четвертого класу на прохання батька, переміщеного на той час до Лянцкоруня.
З 1906 р.- так зазначав в анкетах сам В. Свідзинський (за іншими документами - з 1907 р.) - він вступає вільним слухачем («посторонним слушателем») на економіч ний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих через два роки в Комерційний інститут, ректором якого був історик М. Довнар-Запольський. В інституті викладали такі спеціалісти, як К. Воблий, В. Косинський, О. Русов, Є. Сташевський та ін. У них В. Свідзинський вивчав політичну еконо мію, історію господарського устрою Росії та Західної Європи, статистику, комерційну арифметику, воднотранспортну справу, іно земні мови... На період навчання в Києві припадає й публікація його вірша «Давно, давно тебе я жду...» в місячнику «Ук раїнська хата» (1912, № 1).
26 січня 1913 р. В. Свідзинський завершив свої студії в інституті, який на той час дістав права вищого навчального закладу. Та оскільки державних іспитів не складав, диплома про закінчену вищу освіту він не здобув. Повернувся на Поділля, до батька в село Бабчинці, куди наприкінці квітня 1913 р. й було вислано його свідоцтво про навчання в інституті.
У цей час Подільська земська управа, готуючись до участі в Другій Всеросійській кустарній виставці у Петербурзі й Третьому Всеросійському з'їзді діячів кустарної про мисловості, організувала широке вивчення народних промислів краю — гончарства, ткацтва, килимарства, вишивання, чоботар ства, каменярства тощо. Вивчення провади лося анкетуванням та експедиційним обсте женням. Відвідуючи найбільші осередки кустарного виробництва, обстежувачі з'ясо вували стан промислів, складали економічні й технічні описи. Для наочності фіксували на фотознімках окремі виробничі операції, знаряддя праці, вироби кустарів. Під час експедицій збиралися також матеріали та вироби для кустарного музею Подільського губернського земства.
На запрошення управи В. Свідзинський береться за обстеження ткацького промислу. З 1 червня до 15 вересня 1913 р. він об'їхав 16 населених пунктів Могилівського, Гайсинського, Балтського, Проскурівського, Ямпільського. Ольгопільського, Летичівського та Літинського повітів, зібравши відомості про 1607 господарств, що займалися ткац твом.
Анкети й експедиційні матеріали обробля лися протягом 1913—1914 рр. Написані відповідно до запропонованої земством про грами нариси склали книгу «Кустарні промисли Подільської губернії». Видання її через воєнні обставини затрималося. Друко вана в типолітографії С. Кульженка в Києві, книга вийшла в світ 1916 року.
Вміщений у ній нарис В. Свідзинського «Ткацький промисел» є економічним і етно графічним описом кустарного ткацького ви робництва. Автор докладно розповідає про поширення й характер, історію цього про мислу на Поділлі, дає його економічну характеристику, зокрема спиняється на пи таннях праці, капіталу, збуту виробів тощо. Найбільший розділ нарису присвячений техніці виробництва, причому особливу увагу дослідник звертає на українську на родну термінологію ткацтва, рясно наводячи лексичний матеріал, записаний з уст по дільських ремісників і селян.
Переїхавши у березні 1915 р. до Житоми ра, В. Свідзинський спочатку працює за наймом у Волинській контрольній палаті, а з 3 червня 1915 р. стає в ній на державну службу — канцелярським служителем, далі (з жовтня) тимчасово виконує обов'язки облікового урядовця. Контрольна палата була місцевою установою державного кон тролю. її службовці наглядали за схорон ністю казенних сум, законністю й правиль ністю надходження прибутків і витрачання коштів у губернії.
Точилася війна, і В. Свідзинського мобілізовують до армії. У воєнний час при діючій армії створювався польовий контроль, на який покладався нагляд за господарськими розпорядженнями, перевірка наявності й ви трачання капіталів, грошових видач тощо. Наказом по управлінню головного польового контролера армій Південно-Західного фронту від 23 березня 1916 р. В. Свідзинсь кого призначають «помічником контролера VII класу» в управління польового кон тролю при штабі 7-ї армії. У 1916 р. 7-а ар мія воювала на терені Галичини (Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав), наступ ного року — переважно на території По дільської губернії. З осені 1917 р. до весни 1918 р. штаб 7-ї армії перебував у м. Барі. На жаль, через незначний обсяг фонду по льового контролю 7-ї армії, що зберігається в Центральному державному військово-істо ричному архіві СРСР, немає змоги до кладніше простежити воєнні дороги В. Свідзинського.
З 14 березня (за новим стилем) 1918 р. В. Свідзинського, на його клопотан ня, відчислено з армії «на місце мирної служби у Волинську контрольну палату», але й до Житомира він не поїхав. Незва жаючи на бурхливий час, у палаті й далі пунктуально велося діловодство. Тож цей факт дістав відображення в наказі від 10 червня 1918 р., яким керівництво уста нови звільняло зі служби свого «канцелярсь кого служителя».
В. Свідзинський знов у Кам'янці-По дільському. Вважаючи роботу літпраців-ника за свій основний фах, у пізніших анкетах він зазначатиме, що почалася вона з жовтня 1918 р. на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. З відновлен ням 1920 року Радянської влади в місті його редакторська праця триває у видавничому відділі наросвіти повітвиконкому.
Ще влітку 1918 р., перебуваючи в «однім наддністрянськім селі Ямпільського повіту», В. Свідзинський записав кілька новочасних народних пісень. Наступного року він опуб лікував і проаналізував їх у статті «Народні українські пісні про останню світову війну» в кам'янецькому часописі «Освіта» (1919, № 3). У місцевій пресі з'являються й нові поетичні твори В. Свідзинського: під крип тонімом Вол. С-кий у літературно-науковому додатку до газети «Наш шлях» (1920, ч. 7) було надруковано поему «Сон-озеро» (1 чер вня 1988 р. її опублікувала газета «Молода гвардія»), у літературно-науковому журналі «Нова думка» (1920, № 3) — вірші «Знову в душі моїй...» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста...»).
В той час у Кам'янці-Подільському діяло видавниче товариство «Дністер», що спе ціалізувалося на випуску художніх творів (книги Марка Вовчка, С. Руданського, В. Стефаника, Е. По та ін.), а також еконо мічної, кооперативної літератури, підручни ків. 1920 року тут у серії книжок для самоосвіти було видано перекладений В. Свідзинським культурно-історичний на рис І. Іванова «Халдеї». Видавнича реклама сповіщала, що до друку готується інша робота перекладача — «Життя рослин» К. Тімірязєва. У документах є згадка й про його переклад оповідань В. Короленка.
У січні 1921 р., очевидно, у зв'язку із згортанням видавничої діяльності внаслідок господарської руїни, В. Свідзинський пере ходить працювати архіваріусом до Кам'я-нецького українського університету, не вдовзі перейменованого в Інститут народної освіти (ІНО). Місто мало цінні архіви різних установ дореволюційного періоду — губер наторський, губерніального правління, ок ружного суду, дворянського зібрання, фінан сової палати, консисторії та ін. Проте події громадянської війни, часті зміни влади дуже несприятливо відбилися на стані більшості з них — багато документів було вивезено, знищено. Деякі з архівів, не забезпечені належною охороною, і далі зазнавали втрат. Тому документи перевозили до ІНО, де архіваріус розбирав їх і впорядковував.
Збереженням архівів Кам'янеччини опіку вався в цей час повітовий комітет охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи, який тісно співпрацював з ІНО. Очолював комітет професор-історик П. Клименко, його співробітниками були викладачі інституту археолог Є. Сіцінський, історик Є. Сташевський, мистецтвознавець і художник В. Гаген-мейстер. Завідуючим архівами в листопаді 1921 р. став В. Свідзинський. Проте діяль ність комітету тривала недовго. Восени наступного року його було ліквідовано, а на основі архівної секції створено повітове архівне управління.
З Інститутом народної освіти та іншими навчальними закладами Кам'янця-По-дільського, з редакцією газети були пов'я зані місцеві літературні кола. В ІНО викла дали літературознавці М. Драй-Хмара, С. Гаєвський, К. Копержинський, Р. Зак-линський, повітову газету редагував І. Кулик, студентами були В. Поліщук, І. Дніп ровський, Т. Масенко. Певний час діяла Кам'янецька асоціація пролетарських пись менників «Гарт». У березні 1924 р. заходами прибулого до міста С. Божка й Т. Масенка утворилася місцева організація «Плуга». 1922 року в Кам'янецькій філії Державного видавництва України вийшла перша книжка В. Свідзинського «Ліричні поезії».
Тим часом 25 грудня 1922 р. В. Свідзинсь кого призначають архіваріусом, 10 січня 1923 р. - секретарем новоствореного архів ного управління, а приблизно з літа того ж року він виконує обов'язки завідуючого. Збереглися численні ділові листи, доповідні записки, «справоздання», складені або під писані рукою В. Свідзинського-архівіста. У цей час його основні зусилля (після кількох скорочень у штаті управління, крім завідуючого, лишився тільки сторож) були спрямовані на дальше збирання й зосе редження архівів дореволюційних установ, на охорону їх від розкрадання тощо. Водно час він працює над документами і як дослідник.
Науково-дослідна кафедра історії та еко номіки Поділля при ІНО в 1922 р. залучила В. Свідзинського до виявлення в кам'янецьких архівах і музеях графічного матеріалу подільських уніатських метрик, рукописних книг та стародруків. Йому вдалося за реєструвати 337 метрик, з них 150 мали високохудожні заставки, літери, орнаменти, малюнки. Було вирішено опублікувати цей важливий для вивчення історії українського мистецтва матеріал. Крім наукового, публі катори розуміли і його практичне значення для розвитку мистецьких традицій, зокрема орнаментики, наголошуючи, що «архітект, декоратор, художник-графік знайдуть тут і форму, і зміст для своїх праць». Кілька випусків видання «Метрики XVIII в.» літо графувалися в майстерні Кам'янець-Подільського художньо-промислового техні куму ім. Сковороди під керівництвом В. Гагенмейстера.
З початку 1923 до липня 1925 р. В. Свідзинський був аспірантом кафедри (підсекція соціальної історії). Грунтуючись на архівних джерелах, він працює над темами «Селяни приватновласницьких маєт ків Поділля в першій половині XIX ст.» і «Аграрні рухи на Поділлі в XX ст.». На засіданнях кафедри було заслухано його доповіді про зловживання посесора Берез-нянського староства щодо селян в першій половині XIX ст., про аграрний рух на Поділлі в 1905—1907 рр. Він пише розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», готує доповідь «Бо ротьба подільських селян з польськими легіонерами в 1918 р.», разом з іншими співробітниками кафедри бере участь у комплексному — соціально-економічному, географічному, лінгвістичному, мистецтво знавчому обстеженні с. Панівців поблизу Кам'янця-Подільського.
1925 року в місті постав ще один науковий осередок — Кам'янець-Подільське наукове при Українській академії наук товариство, яке гуртувало широке коло дослідників. Починаючи з літа, товариство влаштовувало наукові зібрання. На одному з них, як повідомляв двомісячник «Україна» (1926, № 1),В. Свідзинський виступив з доповіддю «Події на селах подільських у 1917—1918 рр.»
Діяльність В. Свідзинського-архівіста й дослідника, а водночас і подільський період його життя закінчилися того ж таки 1925 ро ку. У зв'язку з реорганізацією Кам'янець-кого окружного архівного управління 29 серпня він здає справи новопризначеному завідувачеві, потім ще певний час лишається там на посаді інспектора. Не справдились і його сподівання продовжити вивчення історії подільського селянства на науково-дослідній кафедрі.
У жовтні В. Свідзинський переїздить до Харкова, де працює літературним редакто ром - спочатку в місячнику «Червоний шлях», а з листопада 1930 р.- в газеті політуправління Українського військового округу «Червона Армія». На січень-ве ресень 1932 р. припадає його робота в Техвидаві, потім він знову повертається до редак ції «Червоного шляху» (з 1936 року — «Лі тературний журнал»).
З Харковом було пов'язане і творче життя В. Свідзинського аж до його загибелі 1941 року у вирі війни. Тут вийшла друга поетова збірка - «Вересень» (1927). Час од часу його нові твори з'являлися в журналах («Нова громада», «Червоний шлях»). У 1940 р. цілу низку поезій В. Свідзинського під заголовком «З книги «Медобір» вмістив «Літературний журнал». Частина їх увійшла до останньої прижиттєвої книги «Поезії», яку тоді випустило київське видав ництво «Радянський письменник» (книга друкувалася у Львові). До цього часу нале жать і першодруки деяких поезій - «Ту ман» («Падає місто в імлисте море...»), «Над медовим ручаєм...», що в сучасних публіка ціях фігурують як друковані вперше.
У харківський період В. Свідзинсь кий багато перекладає, передусім з російської. Окремими виданнями в його тлумаченні вийшли «Русалка» О. С. Пуш кіна, «Повість про те, як один мужик двоє генералів прогодував» М. Є. Салтикова-Щедріна, «Дворянське гніздо», «На передодні» І. С. Тургенєва, «Вибране» Б. А. Лавреньова, «Цариця» В. Т. Юрезанського, у періодиці було опубліковано «Знов я завітав» О. С. Пушкіна, «Дубовий листок», «Сосна», «Заповіт» М. Ю. Лєрмонтова, тво ри тогочасних поетів тощо. В. Свідзинський переклав також «Слово про похід Ігорів», фрагменти з «Давида Сасунського», окремі твори А. Міцкевича, Мате Залки, Я. Купали, А. Церетелі, К. Чи-чинадзе, І. Хрустальова та багатьох інших. Велике культурне значення мали його пере клади з давньогрецької - поеми «Роботи і дні» Гесіода (фрагменти в хрестоматії «Антична література», 1938), комедій Арістофана (1939).
Михайло Драй-Хмара (1889—1939)
Якравим діячем доби «Розстріляного Відродження» був Михайло Драй-Хмара (1889-1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач творів Верлена, Малларме, Метерлінка, Пушкіна та інших видатних поетів. Це була людина чіткої духовної й національно-державотворчої орієнтації.
Народився Михайло Драй-Хмара 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці (нині - Чорнобаївський район Черкаської обл.) в козацькій родині. Закінчив Черкаську гімназію, 1906 року вступив до знаменитої Колегії Павла Галагана в Києві. 1915 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де й почав працювати на кафедрі слов'янознавства. У 1918-1923 роках викладав слов'янську філологію в Кам'янець-Подільському університеті, що його заснував уряд УНР. У 1923-1933 роках жив у Києві, був професором української мови і літератури та співробітником Всеукраїнської академії наук.
Увійшов в українську поезію як автор збірки « Проростень» (1926), у якій поет порушував кілька тем: мистецтво та його роль у сучасному суспільстві, національне відродження України в XX ст., буття людини, проблеми її самотності, ви бору, боротьби. Естетична природа поезії Драй-Хмари склад на. Спочатку його художні шукання пов'язувались із поети кою символізму (Малларме, Верлен), з художнім світом Тичини. Далі він яскраво продемонстрував схильність до класицистичного карбування форми й образу, картинної , гнучкості, багатої кольорової палітри, суворої симетрії та гармонії. Своє естетичне кредо митець висловив у поезії «Я світ увесь сприймаю оком», в якій продекларував неокласич ну любов до лінії та кольору, до «мистецтва рівноваги» (Зеров) і гнучкості образу:
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повно-дзвонні,
як мед пахучі та п'янкі, слова,
що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Великий громадський резонанс мав сонет Драй-Хмари «Лебеді» (1928), присвячений поетам-неокласикам. У тодішній пресі почалася організована компартією кампанія цькування неокласиків, а тому твір прозвучав як сміливий протест проти переслідувань митців. Поет захищав незалежність творчої особистості від кон'юнктурних запитів часу, вірив у правоту естетичної позиції, обраної по братимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. В сонеті в алегоричних образах лебедів відтворено долю неокласиків. Це «гроно п'ятірне нездоланих співців» - Зеров, Рильський, Филипович, Бургардт і сам автор сонета. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, заст рашеному середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани» озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й роз пач, тобто рвуть пута духовної й національної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними. Особливо вибуховими, емоційно вираз ними є останні терцети сонета, в яких звучить рішучий опір національно-свідомої інтелігенції регламентації більшовика ми ідейно-філософських, естетичних засад творчості:
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
Ортодоксальна критика злісно витлумачила сонет Драй-Хмари. 1933 року він залишився без роботи, його було зааре штовано, але тодішньому слідству забракло доказів, і його випустили з Лук'янівської в'язниці. Вдруге його було ув'яз нено у вересні 1935 року, засуджено й вислано в табори на Колиму. У квітні 1939 року Драй-Хмара під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі став на місце смертника, врятувавши самопожертвою молоду людину.
Розлютувався лютий надаремно Розлютувався лютий надаремно:
Скоро з стріх закапає вода,
Вийде в поле віл під'ярмлений,
І я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) -
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
З серця в серце наллю я пісень, -
Хай в них блакитніє новий,
Осяйний, безсмертний день!
Під блакиттю весняною …
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, -
та із нурт, із темноводих,
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольничий ясир!
Вітер, вітер, з хмарних кубків…
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
Проростень 1922
Прощання з Поділлям
Прощайте, товтри круглогруді,
І ти, гніздо Кармелюка,
Де й досі бойові погуди -
Мов червенциі чумака,
І ви, якри крутоберегі,
Де стільки раз лилася кров…
Прощайте скомпії, береки:
Побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
І висхне Збруч, мутна ріка -
І тільки пісня не померкне,
Як гнів і ніж Кармелюка.
"Проростень" 1923 p.
Долі своєї я не кляну…
Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів -
Гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня - посестра, степ - побратим, -
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
Втретє ми стрілись на чужині,
Як запалали перші огні,
І положив святий зарік -
Не розлучатись навік.
Брате мій, сетро, любі мої,
Вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер - наш друг, -
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ -
Ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, -
Долі своєї я не кляну.
1925 p.
Я світ увесь сприймаю оком
Я світ увесь сприймаю оком,
Бо лінію і цвіт люблю,
Бо рала промінні глибоко
Урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
Як мед, пахучі та п'янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки.
Епітет серед них - як напасть:
Уродиться, де й не чекав,
І тільки ямби та анапест
Потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
Де смуток мій - немов рубін,
У перстень вправлений; ще й досі
Не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
Співає струмінь битія,
І віриться, що скоро-скоро
Так само заспіваю я.
1925 p.
Я полюбив тебе на п'яту
Я полюбив тебе на п'яту
Голодну весну… Всю до дна.
Благословив і путь прокляту,
Залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
Ти добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
І рану посеред чола…
І знов горбатіла Голгота
Там, де всміхалися лани,
Вилазив ворог на ворота,
Кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
Пили ми з повного відра
І, мовчки поєднавши руки,
Були як брат і як сестра.
1925 p.
I знов обвугленими сiрниками…
І знов обвугленими сiрниками
на сiрих мурах сiрi днi значу,
i без кiнця топчу тюремний камiнь,
i туги напиваюсь досхочу.
Напившись запрягаю конi в шори
i доганяю молодi лiта,
лечу в далекi голубi простори,
де розцвiтала юнiсть золота.
- Вернiтеся, благаю, хоч у гостi!
- Не веремось, - гукнули з даленi.
Я на калиновiм заплакав мостi
i знов побачив мури цi сумнi,
i клаптик неба, розп'ятий на ґратах,
i нездрiманне око у "вовчку":
Нi, нi, на вороних уже не грати:
я - в кам'янiм, у кам'янiм мiшку.
1937
Павло Филипович
(1891—1937)
У плеяді неокласиків видатним діячем національного відродження був Павло Филипович (1891—1937), знавець української та західно європейської літератур, обдарований перекладач з французької та латин ської мов, педагог, блискучий літе ратурознавець, талановитий поет. У творчості він органічно синтезував класичне й модерне. З класичної
спадщини митець вичленовував ряд філософських ідей, міфо-логем, які наповнював новим поетичним змістом.
За життя встиг оприлюднити дві поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Для його світобачення ха рактерним є універсалізм. Митець мав нахил до космічних візій і диких стихій, захоплювався безмежним українським степом. У його поезії степова сила символізувала невгамовну енергію народу, який прагне визволитися з-під віковічного ярма. Його концепція світу типово неокласична: у ній світ постає як естетично організований за законами класичної краси життєвий простір. Поет своїм поглядом сягає минуло го й сучасного, щоб прозріти майбутнє, по-філософськи ося гаючи буття («Єдина воля світом», «Спартак», «З античних барельєфів», «Мономах», «Кампанеллове місто сонця»). Пер ша книжка позначена символістськими й неоромантичними стильовими шуканнями: образи високих могил, чорних воронів, усіляких потвор, символістська експресивність епітетів, милозвучність вірша. Але ці традиційні образи відбивають похмурі картини подій в Україні, охопленій громадянською війною (сонет «Дививсь, дививсь, безмежні перелоги»). Символічними є образи шаленого вітру, «крива вих днів» тощо. Але Филипович як поет утверджувався саме як неокласик.
Митець прославляв буття як діяння; життєдайні сили природи у нього персоніфіковані. На природу й людину він дивиться крізь призму ідеалів досконалості, краси. Звідси — його залюбленість мистецтвом, словом. Поетичне кредо митець висловив у поезії «Я — робітник в майстерні власних сил» (1922), що характеризує естетику усіх київських неокласиків з їхнім шанобливим ставленням до слова і творення:
Натхнення втіху чую я тоді,
Коли учусь у давнього митця,
Але, безжурні, горді, молоді,
Лише майбутнім дихають серця.
З старої бронзи зброю владних слів
Переливаю радо на вогні.
Під невгамовним подихом вітрів
Безмежна праця, переможні дні!
Отже, поезія 20-х років XX ст. характеризується модерни ми художніми стильовими течіями й напрямами, новаторсь кими засобами змалювання духовного світу людини. Онови лася проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовуються як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що синтезувалися в неперехідні явища культури. На жаль, модерні художні пошуки та есте тичні відкриття з наступом культу особи Сталіна були жор стоко перервані, а твори митців українського відродження заборонені й оголошені «шкідливими, класово ворожими».
PAGE 93