Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
39
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМЕНІ І.Ф. КУРАСА
Калакура Олег Ярославович
УДК 323.1(477)
ПОЛЯКИ В ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ У ХХ СТОЛІТТІ
Спеціальність –23.00.05 –етнополітологія та етнодержавознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Київ –
Дисертацією є монографія
Науковий консультант –
доктор історичних наук, професор ПАНЧУК Май Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу національних меншин
Офіційні опоненти:
доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України ЄВТУХ Володимир Борисович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, проректор з інноваційної діяльності та науково-навчальних студій, директор Інституту соціології, психології та управління
доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України НАУЛКО Всеволод Іванович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, головний науковий співробітник відділу пам’яток культури
доктор політичних наук, професор КАРТУНОВ Олексій Васильович, Університет економіки та права “КРОК”, завідувач кафедри суспільних наук
Захист відбудеться “27“ травня 2008 р. о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, кім. 202.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.
Автореферат розіслано “25“ квітня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат політичних наук Г.І. Зеленько
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Жодна з класичних наук сьогодні не в змозі самостійно дати відповіді на гострі питання етнополітичного розвитку, зумовлені процесами глобалізації, докорінними цивілізаційними змінами, загостренням конфліктів на міжнаціональному ґрунті. Тому й з’явилися нові, інтегративні галузі знань, зокрема, етнополітологія, етнодержавознавство та ін., які відкривають можливість для якісного осмислення етнополітичних процесів, міжнаціональних відносин, життєдіяльності етнічних груп, у тому числі й однієї з великих національних меншин в Україні –польської. Актуальність її дослідження з позицій етнополітології зумовлюється низкою факторів.
По-перше, поляки належать до однієї з найдавніших і кількісно великих етнічних меншин України. Хоч їхня загальна чисельність упродовж ХХ ст. зменшилася майже в десять разів і на кінець 2001 р. становила 144,1 тис. осіб, вони відіграють важливу роль в українському соціумі, благотворно впливають на трансформацію суспільства, сприяють порозумінню і взаємозближенню українського та польського народів, налагодженню міждержавного партнерства. Етнополітологічний аналіз їхньої життєдіяльності за сто років дає змогу вийти на нові теоретичні узагальнення та практичні рекомендації щодо національної політики Української держави, гармонізації міжетнічних відносин.
По-друге, польська громада в Україні є частиною польського етносу з яскраво вираженими етнічними рисами (унікальність мови, культури, релігії, історії), характеризується прагненням зберігати свою самобутність, традиції, і водночас брати участь у політичному житті, захищати фактичну рівність з більшістю населення держави. Порівняно з іншими польська меншина має низку особливостей, зумовлених історією її формування, розселення, ментально-етнічними характеристиками. Зміст і специфіка політики різних державних утворень щодо української полонії досі не отримали ґрунтовного і цілісного висвітлення в етнополітології.
По-третє, з утвердженням державної незалежності України сформовано принципово нове правове і політичне поле етнонаціональних відносин. Триває процес вироблення адекватної державної етнонаціональної політики, її цільової спрямованості стосовно кожного об’єкта і суб’єкта етнічної сфери суспільного життя. Дослідження етнополітичного розвитку польської меншини відкриває додаткові можливості для опрацювання науково обґрунтованих пропозицій щодо оптимізації цієї політики.
По-четверте, динамізм поступу в умовах глобалізації, інформатизації та універсалізації суспільного розвитку не тільки не послабив роль етнічного чинника, а, навпаки, посилив його, загострив увагу до збереження і самопізнання, захисту ідентичності кожної етнічної спільноти, незалежно від чисельності та території проживання.
По-п’яте, доля етнічних поляків в Україні перебуває у полі зору як вітчизняних, так і польських дослідників, стала предметом спільних польсько-українських наукових проектів, що позитивно впливає на вироблення й узгодження підходів в оцінках і визначенні перспектив українсько-польських взаємин. Однак суто етнополітичні проблеми польської групи, великий повчальний потенціал українсько-польських взаємин все ще залишаються малодослідженими.
Ступінь розроблення теми та джерельна база дослідження з’ясовані у підрозділах 1.2., 1.3. у контексті історіографії проблеми та характеристики джерел. Аналіз наявної літератури та джерельного комплексу з цієї проблематики засвідчив недостатність і фрагментарність вивчення польської етнічної меншини, а також прогалини в джерельному забезпеченні, що додатково актуалізує представлене дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною комплексних науково-дослідних програм „Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”, „Національна інтеграція в полікультурному суспільстві” (НДР № 0100U004974), „Українсько-польські відносини: спадщина історії і суспільна свідомість” (Постанова № 251 Президії НАН України), які виконуються в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.
Мета дослідження полягала в тому, щоб комплексно та системно з’ясувати політичні аспекти формування і розвитку польської національної меншини, доктринальні засади, зміст, специфіку і трансформацію державної політики щодо неї, виявити чинники збереження й розмивання етнічної ідентичності поляків у ХХ ст.
Поставлена мета досягалася розв’язанням таких дослідницьких завдань:
Об’єктом дослідження виступає польська складова етнополітичного розвитку України у ХХ столітті.
Предметом дослідження є етнополітичні аспекти життєдіяльності польської меншини, її демографічна, соціально-економічна та культурно-духовна динаміка, форми політичної участі.
Хронологічні рамки охоплюють ХХ ст. як оптимальний період для порівняльного аналізу і наукового осмислення тенденцій та особливостей етнополітичних процесів на землях України, демографічних, національно-культурних і духовних зрушень у життєдіяльності польської меншини.
Географічні межі дослідження зумовлені його об’єктом і ґрунтуються на сучасному трактуванні поняття „землі України”, що не є тотожним з поняттям „українські етнічні землі” (за М. Дністрянським). Першим позначається територія сучасної Української держави. У дослідженні враховувалися адміністративно-територіальні особливості регіонів України, коли вони входили до складу різних держав. Перевага надавалася землям, на яких традиційно мешкали поляки.
Методологічною основою дисертації є загальна теорія пізнання, опрацьовані та перевірені науковою практикою принципи дослідження, адаптовані до специфіки етнополітології. Зокрема, принципи об’єктивності, наступності, всебічності, наукового плюралізму, які орієнтували на спадкоємність розвитку польської меншини і виявлення його провідних тенденцій, а також на з’ясування спільних і відмінних рис політики державних утворень щодо поляків, на неупереджену оцінку етнополітичних процесів.
Дотриманню цих принципів сприяло застосування комплексу дослідницьких методів, зокрема, політологічного та етнополітологічного аналізу і синтезу, порівняльного методу з етнополітологічним спрямуванням. Використовувалися три види порівнянь: а) типологічне –для аналізу етнополітичних процесів, виявлення спільних і відмінних ознак; б) дифузійне –для з’ясування запозичень поляками політичних і культурних надбань і окремих звичаїв у корінного населення та іноетнічних груп у процесі тривалого спільного проживання; в) генетичне –для відслідковування успадкованої від предків ментальності та її проявів у політичному житті.
Застосовано й інші методи: хронологічний, структурно-функціональний, інституційний, кількісно-статистичний, періодизації, класифікації та типології, ретроспективи та перспективи. Застосовувалися також конкретно-історичний, системний та міждисциплінарний підходи, які дали змогу дослідити, по-перше, підстави формування польської етнічної меншини, етапи її розвитку, по-друге, особливості державної політики щодо неї. Було залучено емпіричні методи, зокрема проводились польові дослідження і спостереження у процесі відвідання деяких польських поселень на Житомирщині та Хмельниччині. Використано інформаційний потенціал спілкування з керівниками та активістами Федерації польських організацій та Спілки поляків України, з польськими фахівцями у Варшаві та Кракові.
Наукова новизна здобутих результатів:
Наукова новизна результатів дослідження визначає його теоретичне і практичне значення. Представлені у дисертації цілісне бачення місця і ролі польської меншини в етнополітичних процесах на землях України впродовж ХХ ст., аналітичний зріз політики різних режимів щодо поляків, узагальнення емпіричного досвіду, обґрунтування повчальних уроків, етнополітичні оцінки українського соціуму, сформульовані висновки та рекомендації можуть бути використані в подальшій науково-пошуковій і прогностичній роботі щодо стратегічних і тактичних питань етнонаціональної політики Української держави, вдосконалення нормативно-правової бази міжнаціональних відносин, їх гармонізації. Одержані результати доцільно застосувати у практичній діяльності громадських об’єднань, національно-культурних товариств, а також при підготовці узагальнюючих праць і навчальних посібників з етнополітології та етнології, викладанні відповідних курсів.
Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом обговорення її основних положень на засіданні відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, а також на великих наукових зібраннях. Серед них 5 міжнародних („Стан вивчення історії етнічних спільнот України” –листопада 2004 р., Київ; „Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології” –-18 лютого 2006 р., Київ; „Над Дніпром, Віслою і Рейном. Німеччина, Польща і Україна в системі міжнародних та міжнаціональних відносин Центральної і Східної Європи” –-23 вересня 2006 р., Чернігів; „Українська освіта у світовому часо-просторі” –-26 жовтня 2007 р., Київ; „Україна-Білорусь-Польща і Литва: від колізій минулого до спільних європейських цінностей та перспективи співпраці” - 17-18 квітня 2008 р., Чернівці), 5 всеукраїнських („Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи” –березня 2001 р., Київ; „Міжнаціональна злагода: спільне минуле –спільне майбутнє (проблеми вшанування пам’яті жертв трагедій етносів України)” –січня 2002 р., Київ; „Конституція України і проблеми національних меншин” –грудня 2006 р., Київ) та 7 регіональних конгресів, конференцій, семінарів і круглих столів, 2 курасівських читань.
Результати дослідження оприлюднені в одній індивідуальній, двох колективних монографіях, у 39 наукових статтях, з яких 23 опубліковані у фахових виданнях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, семи розділів, 26 підрозділів, висновків, 12 додатків, у т.ч. 3 картосхеми, 9 таблиць та діаграм, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг роботи 508 с., список джерел і літератури 39 с. (1129 позицій).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
Вступ містить постановку наукової проблеми, обґрунтування її актуальності, об’єкта і предмета дослідження, його мети, завдань і структури, визначення наукової новизни, теоретичного та практичного значення дослідження, відомості про апробацію результатів.
Перший розділ „Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичним, методологічним, історіографічним та джерелознавчим аспектам дисертації.
У підрозділі 1.1. „Принципи, методи та понятійний апарат дослідження” розглянута специфіка дослідження життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України як міждисциплінарної, теоретико-прикладної проблеми, вирішення якої вимагає застосування наукової теорії націй і етнонаціональних відносин, сучасного трактування національної політики, її теоретичного осмислення з урахуванням історичного досвіду і нових етнонаціональних явищ та процесів. За визначенням І.Ф. Кураса, до кола завдань етнополітології відноситься дослідження теоретичних і практичних проблем етнополітики, питань життєдіяльності національних меншин, передовсім їхнього політичного, етнокультурного і духовного розвитку та взаємодії з політичними і громадськими інститутами держави, з іншими етнополітичними суб’єктами. З’ясовуються мотиви політизації етнічності, посилення ролі поляків у суспільно-політичному і громадському житті. До основних об’єктів дослідження віднесено їх політичну та національну свідомість, політичну діяльність держави в етнонаціональній сфері (за О.В. Картуновим).
Підкреслена роль у теоретичному опрацюванні етнополітичних проблем та розробленні науково-практичних рекомендацій вчених науково-дослідних установ НАН України, зокрема Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М.Т. Рильського, Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, Інституту філософії, Інституту соціології та ін., а також кафедр політології та етнології провідних українських університетів. Автор поділяє думку одного з розробників концепції етнополітичних досліджень В.Б. Євтуха, який ще у 1992 р. звернув увагу на різницю між термінами „етнополітика” та „національна політика” і дійшов висновку, що етнополітика української держави має включати збалансовану програму щодо: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного організму; б) етнічних меншин як складових елементів цього організму; в) представників українського етносу, які мешкають за межами українського етнополітичного простору, але пов’язані з Україною.
Комплекс дослідницьких завдань реалізується з урахуванням найважливіших функцій етнополітології та етнополітичної історії, а також відповідного понятійно-категоріального апарату. Дається визначення польської національної меншини (української полонії) як частини польського етносу-нації, що сформувалася в процесі тривалого проживання на землях України, є одним із компонентів етнонаціональної структури суспільства, зберігає свої національні та етнокультурні особливості, підтримує форми організованої спільноти, прагне зберегти етнічну і духовну самобутність.
У підрозділі розкрито зміст таких понять як етнополітика, етнополітична ситуація, етнічна ідентичність поляків, етнічна культура, етнічна ментальність, етнічна самосвідомість, етнічний характер та ін., які мають важливе теоретико-методологічне і практичне значення для етнополітологічного пізнання польської меншини як компонента етнонаціональної структури українського суспільства, об’єкта і суб’єкта етнонаціональної політики.
Підрозділ 1.2. „Історіографія етнополітичного розвитку польської меншини в Україні” містить аналіз трьох груп досліджень: теоретико-етнополітологічних, етнологічних та історичних, опублікованих упродовж ХХ–початку ХХІ ст. в СРСР, Україні, Польщі, Росії та інших країнах. За авторськими підрахунками, в Україні лише за період 1991–2006 рр. було опубліковано близько тисячі книг, брошур, статей, захищено понад двадцять дисертацій, які прямо або опосередковано стосуються польської проблематики. Критично-порівняльний аналіз цих праць і хронологічний підхід до них дали змогу простежити основні періоди дослідження проблеми, встановити стан і повноту її висвітлення, виявити вузькі місця і прогалини, окреслити перспективи подальшого вивчення. До уваги брався ряд історіографічних праць, зокрема монографія О. Рафальського, студії І. Ващенка, Л. Зашкільняка, Л. Якубової, а також низка досліджень польських авторів
Ш. Ашканазі, Е. Коко, М. Сивіцького, С. Стомповського, Р. Тожецького та ін.
Виділено чотири історіографічних періоди розвиту знань про поляків на українських землях. Початок першого з них пов’язаний з подіями в Росії, Україні та Польщі у 1917–1920 рр., із заснуванням національних академій наук, створенням історико-етнографічних осередків. Радянська влада впродовж 1920-х рр. заохочувала проведення історичних та етнологічних досліджень, у тому числі й польської меншини, але на „марксистській основі”. Тогочасні науково-популярні, а також пропагандистські публікації містять деякі відомості й про життя поляків. До середини 1930-х рр. діяльність науково-етнографічних установ, які вивчали історію та етнографію національних меншин, була припинена. Більшість професійних дослідників за звинуваченням у „контрреволюції та націоналізмі” позбавлялися роботи, піддавалися репресіям. Низку праць про долю поляків УСРР у міжвоєнний період було опубліковано в Польщі, де діяв Інститут досліджень національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościowych), який чимало уваги приділяв польській діаспорі в СРСР.
Другий період історіографії проблеми, який охоплює середину 1930 –першу половину 1950-х рр., майже не позначений приростом нових знань щодо польської людності на землях України, якщо не брати до уваги ряд критичних публікацій у Польщі, а також деяких праць повоєнних років, присвячених участі поляків у революційному та антифашистському рухах.
Друга половина 1950 –перша половина 1980-х рр. розглядається як третій період історіографії польської меншини, у межах якого в часи хрущовської „відлиги” розширився доступ до архівів, активізувалася робота Інституту історії та Інституту етнографії, фольклору і мистецтвознавства АН УРСР, але проблеми національних меншин й далі залишалися поза увагою дослідників. Своєрідним проривом у дусі шістдесятництва, виявом громадянського протесту проти імперської національної політики та насильницької русифікації стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Горбачовська перебудова, політичні події 1989–рр.: повалення тоталітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, проголошення суверенітету і державної незалежності України заклали ґрунт для четвертого, сучасного періоду історіографії проблеми. Утвердженню нового етнополітологічного мислення сприяли демократичні перетворення в суспільстві, методологічний плюралізм, „реабілітація” етнології, виокремлення політології, етнодержавознавства та інституціоналізація етнополітології, міжнародне співробітництво українських суспільствознавців. Відновилися студії історико-етнологічних проблем національних меншин, включаючи й польську, були оприлюднені досить вагомі історичні, етнологічні та етнополітологічні праці, автори яких (Ю. Бромлей, В. Борисенко, В. Євтух, С. Макарчук, В. Наулко, М. Панчук,
А. Пономарьов, Ю. Римаренко та ін.) повернули до вжитку термін „національні меншини”, розкрили деякі теоретичні та практичні проблеми національної політики, запропонували нові підходи до вивчення етнонаціональних процесів. Як альтернатива замовчуванню тематики національних меншин актуалізувалися студії політики „коренізації” 1920-х рр. Торкаючись сталінських репресій, голодомору 1932–рр., дослідники не обминули деформацій національної політики, обмеження прав українців і національних меншин.
Початок новітньої історіографії польської меншини пов’язаний з працями
Ю. Войцехівського, С. Діброви, Т. Зарецької (Т. Єременко), А. Кондрацького,
Ю. Котляра, І. Лісевича, В. Наулка, В. Палієнка, Г. Стронського, Б. Чирка,
Н. Щербак, Л. Якубової та ін. Деякі особливості репресій щодо польської меншини відзначили І. Білас, Д. Вєдєнєєв, С. Кокін, О. Рубльов та ін. Ґрунтовно висвітлені політичні технології контролю за діяльністю Римо-католицької церкви в УРСР у працях В. Войналовича, Н. Рубльової. Значне місце в історіографії польської меншини на західноукраїнських землях займають дослідження З. Барана, Б. Гудя,
В. Голубка, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, О. Кондратюка, О. Красівського,
М. Кугутяка, М. Кучерепи, М. Литвина, С. Макарчука, В. Марчука, Ю. Сливки,
І. Цепенди, М. Швагуляка та ін. Окремі аспекти проблеми, зокрема про участь поляків у антигітлерівському русі, про польсько-український конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни (Волинська трагедія) розкриті в студіях
І. Ільюшина, В. Кучера, В. Сергійчука та ін. Нагромаджено великий пласт знань про так званий „обмін населенням” між СРСР і Польщею (О. Буцько).
Вузлові питання долі поляків на землях України були й залишаються в полі підвищеного інтересу польської історіографії. Вийшов ряд праць, автори яких
(А. Айненкель, К. Зеленко, П. Ебергардт, М. Іванов, Г.Куб’як, Я. Купчак, В. Лізак, С. Цісельський та ін.) помітно змінили акценти у підходах до зарубіжної польщизни, у тому числі й української. Однак навіть в умовах демократизації польського суспільства частина істориків і публіцистів так і не звільнилася від антиукраїнських стереотипів, зокрема, міфу про „втрату східних кресів”.
Важливим стимулом активізації дослідження польської діаспори в Україні та української в Польщі є співпраця українських і польських дослідників, спільні наукові конференції, узгодження підходів до найбільш дискусійних проблем в українсько-польських взаєминах. За матеріалами українсько-польських наукових семінарів, проведених Волинським державним університетом імені Лесі Українки та Військовим історичним інститутом у Варшаві, опубліковано серію наукових збірників „Україна–Польща: важкі питання”, за українсько-польським науково-дослідним проектом „Nad Wisłą i Dnieprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej –przeszłość i teraźniejszość” оприлюднено п’ять наукових збірників та ін. Плідно досліджують долю поляків в Україні, польсько-українські взаємини вчені Інституту історії Польської Академії Наук, Варшавського, Краківського, Люблінського та інших університетів, Польського інституту національної пам’яті, варшавського осередку „Карта”.
Благотворний вплив на дослідження польської меншини справило піднесення етнологічної та становлення етнополітологічної науки в Україні, поява ґрунтовних наукових праць та навчальних посібників з етнології В. Борисенко, Т. Кожелянка,
С. Макарчука, П. Надолішнього, О. Нельги, І. Онищенко, М. Степика, М. Тиводара, М. Юрія та ін., які збагатили знання про закономірності етногенезу, розвитку етносів, націй, етнонаціональних груп, узагальнили важливі відомості про етнічні групи в Україні, у тому числі й поляків.
Як рубіжна подія в українському суспільствознавстві 1990-х рр. розглядається виокремлення етнополітології як інтегральної галузі знань про етнічну політику і політичне життя етносів. Праці О. Антонюка, В. Арбеніної, І. Варзаря,
В. Войналовича, Б. Євтуха, О. Картунова, Г. Касьянова, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, Ю. Левенця, О. Майбороди, М. Михальченка, Л. Нагорної, В. Нікітюка,
М. Обушного, М. Панчука, С. Римаренка, Ю. Римаренка, Т. Рудницької, Л. Шкляра, М. Шульги та ін. довели закономірність інституціоналізації етнополітології, окреслили її предмет, об’єкти, завдання та функції, визначили поле етнополітологічного дослідження етносів та етнічних груп, екстраполювали теоретичні засади етнополітології на міжетнічні відносини в Україні. Важливе значення мав вихід у світ колективної монографії „Національні меншини України
у ХХ ст.: політико-правовий аспект” (керівн. автор. кол. М. Панчук).
Отже, життєдіяльність української полонії, окремі аспекти державної політики щодо неї у ХХ ст. вже дістали висвітлення в історичній та етнологічній науці, визначилося етнополітологічне бачення цієї проблеми. Водночас, лишається багато малодосліджених питань, зокрема, загальні тенденції та особливості політики різних режимів і владних структур стосовно поляків, наслідки політичних репресій, депортацій, голодоморів, насильницької асиміляції, зміни етнополітичного статусу польської групи на землях України, відстоювання нею своїх політичних прав і свобод, її вплив на українсько-польські міжетнічні та міждержавні відносини.
У підрозділі 1.3. „Структура, інформативний потенціал та достовірність джерельного комплексу” показано специфіку джерельної бази дослідження, виділено дві основні групи джерел: опубліковані та неопубліковані (переважно архівні), які за видовою ознакою класифіковані на п’ять підгруп: документальні джерела –актові, законодавчі, нормативні, діловодні, судово-слідчі та ін.; документи і матеріали органів державної влади і управління, політичних партій і громадських об’єднань; вербальні (оповідні) джерела –твори політичної, наукової, навчальної та ін. літератури, публіцистика; масові джерела –матеріали газет, журналів, листівки, прокламації тощо; джерела особового походження –спогади, мемуари, щоденники, автобіографії, листи та ін.; статистичні та довідкові видання, матеріали етнологічних та етнографічних експедицій, конкретно-соціологічних досліджень та спостережень.
Документальні джерела представлені рядом збірників, у тому числі „Національні відносини в Україні у ХХ столітті”, „Національні процеси в Україні. Історія і сучасність”, „Етнополітика в Україні”, до яких увійшли документи і матеріали державних органів, політичних партій і громадських об’єднань з питань національної політики і міжнаціональних відносин. Важливі відомості про драматичну долю поляків у часи колективізації та голодоморів подають документи і матеріали збірників „Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, „Колективізація і голод на Україні”, „Голодомор 1932–1933 років в Україні” та ін.
Цінну інформацію про участь поляків в антигітлерівському русі залучено із збірників, присвячених міжвоєнному періоду та Другій світовій війні. У 1994 р. започатковано видання науково-документального журналу „З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ”, декілька чисел якого прямо або опосередковано присвячені польській меншині. Видано чотири двомовні книги багатотомного проекту „Польща та Україна у тридцятих –сорокових роках ХХ століття”. Джерельну цінність має тритомний збірник документів про депортації із західних областей України кінця 1930–-х рр. У дослідженні використані документальні праці І. Біласа,
Т. Гунчака, І. Ільюшина, В. Панібудласки, О. Рубльова, В. Сергійчука, Ю. Сливки, Ю. Шаповала та ін.
Вагомим є внесок польських наукових і архівних інституцій в оприлюднення джерельних свідчень щодо поляків України та польсько-українських взаємин у ХХ ст., зокрема п’ятитомний збірник документів, підготовлений Південно-східним науковим інститутом в Перемишлі за редакцією С. Стемпєня і О. Рубльова „Polacy na Ukrainie. Zbiór dokumentów cz.1: lata 1917–”.
Статистично-довідковий потенціал дослідження базується на офіційних матеріалах переписів населення в Російській імперії 1897 р., в Австро-Угорській імперії 1900 р., УСРР 1923 р., 1926 р., СРСР і УРСР 1939 р., 1959 р., 1970 р., 1979 р., 1989 р., перепису населення України 2001 р., а також статистичних щорічників.
Основний масив документальних пам’яток почерпнуто з фондів архівів України, Польщі та Росії. В Центральному державному історичному архіві України в Києві (ЦДІАК) опрацьовані документи фондів: 442 –Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів, 274 –Київського губернського жандармського управління, 295 –Київського тимчасового комітету у справах преси, 707 –Управління Київським навчальним округом та ін. З матеріалів Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ) використані фонди 360, 681. З документальних свідчень Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ) опрацьовано матеріали фондів: 1 –Президії Верховної Ради УРСР (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет); 166 –Народного комісаріату освіти УРСР; 423 –Центральної комісії національних меншостей ВУЦВК; 582 –Центрального статистичного управління УРСР; 1071 –Української Держави, 1072 –Директорії УНР, 1065 –Ради народних комісарів УНР, 4959 –Генерального уповноваженого уряду Польської Республіки по репатріації польського населення з УРСР та Головного уповноваженого уряду УРСР по евакуації українського населення з території Польщі в період 1944–рр. та ін. Велику інформативну цінність мають залучені документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО), зокрема ф. 1 –ЦК КП України; 263 –Архівно-слідчі справи колишніх репресованих жителів України (передані з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБ).
Важливі відомості щодо багатьох замовчуваних або спотворених питань політики стосовно польської людності за умов тоталітаризму вдалося отримати завдяки документам ГДА СБ. У фондах 5, 6, 13, 16 відклалися інформаційно-довідкові та аналітичні матеріали про діяльність в Україні осередків деяких польських політичних партій, а також проаналізовані справи репресованих поляків у 1920–-х рр., зокрема тих, котрі звинувачувались у причетності до Польської організації військової (ПОВ), її Вінницького, Волинського, Житомирського та Київського центрів, про так звану „контрреволюційну діяльність польських ксьондзів”.
Чимало відомостей про життя польської людності в регіонах України виявлено у фондах Державного архіву міста Києва (Р-1 –Київська міська рада;
Ф-920 –Польський педагогічний інститут, Ф-807 –Польський педагогічний технікум); Державних архівів Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Луганської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької та інших областей. Долучалися також окремі матеріали архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, поточних архівів Міністерства у справах національностей, міграції та культів (нині Державного комітету в справах національностей та релігій), Ради керівників всеукраїнських організацій національних меншин при згаданому Державному комітеті, Асоціації за міжнаціональний мир і злагоду в Україні, Федерації польських організацій в Україні, Спілки поляків України, Київського товариства ім. А. Міцкевича та ін.
До дослідження залучені документальні матеріали польських архівів, зокрема „Archiwum Akt Nowych” (Архів І. Падеревського, акти В. Грабського, міністерства закордонних справ, матеріали східного відділу посольства ПР в Харкові 1923–1933 рр. та ін.), Державного архіву РФ, інформаційний потенціал громадсько-політичних журналів та газет, зокрема польськомовної періодики: „Kultura”, „Przeglad komunistyczny”, „Bolszewik Olewszczyzny”, „Dziennik Kijowski”, „Dziennik Ludowe”, „Dzitnnir urzedowy KOSW”, „Gaseta Lwówska”, „Gaseta Wyborcza”, „Glos radziecki”, „Kurier Lwówski”, „Kolektywista Pogranicza”, „Marchlewszczyzna radziecka”, „Sierp”, „Sprawy Narodowościowe”, „Szturm bolszewicki”, „Szturm socialistyczny”, „Trybuna Radziecka”, „Wolyń radziecki” та ін.
Автор звертався також до джерел особового походження, зокрема до листів поляків, які відбували покарання або були депортовані чи виселені з місць постійного проживання, спогадів, щоденників, автобіографій політичних діячів, працівників спецслужб, а також осіб польського походження, які фігурували на судово-слідчих процесах 1920–-х рр. Нарешті, до етнополітологічного аналізу життя поляків залучено матеріали соціологічних досліджень, етнографічних і етнологічних експедицій.
Другий розділ „Формування польської меншини на землях України та основні етапи її життєдіяльності” складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів.
Перший з них „Витоки польської меншини в Україні” містить огляд родоводу і найважливіших етапів поселення поляків на українських землях та формування польської етнічної групи, починаючи з княжого середньовіччя і завершуючи рубежем ХХ–ХХІ ст., аналіз змін у статусі української полонії, зумовлених геополітичними та адміністративно-територіальними чинниками.
У межах ХХ ст. виділено шість періодів спільної історії та життєдіяльності поляків на землях України: від революційних подій початку століття, Першої світової війни, відновлення національних держав, насадження більшовицького тоталітаризму, важких випробувань Другої світової війни і завершуючи розпадом СРСР та проголошенням державної незалежності України. Для кожного з них визначені характерні загальні та специфічні ознаки.
У процесі етнополітичного розвитку формувалися і видозмінювалися організація і спосіб життя української полонії, її ментальність. Ці питання відображені в другому підрозділі „Ментально-етнографічний портрет українських поляків”, який засвідчує, що, не зважаючи на зменшення чисельності поляків, втрату частиною з них деяких ознак національної ідентичності, стирання багатьох етнічних особливостей і відмінностей в організації побуту, українська полонія продовжує утримувати класичні ознаки історично сформованої національної меншини як сталої громади. Спираючись на національні традиції в історичній Польщі, на давнє коріння в Україні, місцеві поляки самоідентифікують себе, насамперед, за духовними елементами традиційно-побутової культури та ідеї окремого народу.
У підрозділі 2.3. „Поляки на українських землях в імперську добу” досліджено політику Російської та Австро-Угорської імперій щодо поляків, які проживали на землях України в період з 1900 до 1917 р., залишаючись у лещатах імперського курсу на національне гноблення та асиміляцію. Це штовхало їх, з одного боку, до різних форм опору монархічним режимам, а з іншого, до масової еміграції з обох імперій до країн західної Європи, Америки та Канади. І все ж, якщо в Австро-Угорщині вони мали певні політичні, громадянські та релігійні свободи, своє шкільництво і пресу, користувалися преференціями в порівнянні з українцями, то в Російській імперії на них були поширені різноманітні заборони і обмеження як на „інородців”. Незважаючи на репресії, утиски і переслідування, польське населення підтримувало почуття національної ідентичності, чинило спротив імперським режимам і боролося за відновлення своєї держави. У цій боротьбі кристалізувалися контури українсько-польської солідарності. Однак порозумінню та спільним діям сусідніх народів перешкоджала як великодержавна політика імперій, так і геополітичні амбіції частини провідників польського руху, їхні претензії на українські землі.
Розділ третій „Поляки в Українській революції та державотворчих процесах 1917–рр.” представлений чотирма підрозділами, перший з яких „Ставлення поляків України до відновлення української та польської держав” відбиває новий етап етнополітичного життя польської людності України, пов’язаний з періодом Української революції як поворотним рубежем в історії не тільки українців, але й поляків. Розпад Російської, а відтак й Австро-Угорської імперій був результатом потужного національно-визвольного руху, в тому числі українського і польського, він відкрив реальний шанс обом народам самовизначитись і відновити національні держави. Тестом для польських політичних партій і лідерів польського руху на теренах України стало їх ставлення до української справи, пріоритетне місце в якій набула національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині та в Галичині, Буковині і Закарпатті за відновлення української державності. Частина польського проводу розуміла, що український державницький рух сприяє спільній меті –поваленню імперій і відродженню незалежних держав. З’ясовано, що перешкодою для порозуміння та об’єднання польського та українського рухів були успадковані від минулого ідеологічні стереотипи і різне бачення їх лідерами геополітичних контурів і адміністративних кордонів відновлюваних держав. Успіх української справи на цьому рубіжному етапі історії значною мірою залежав від позиції етнонаціональних громад України, в тому числі й від поляків. Дослідження цієї проблеми, аналіз політики і ставлення різних українських державних утворень, політичних партій до польської етнічної спільноти і навпаки, її відношення до українського державотворчого процесу засвідчили, що поляки, котрі мешкали на українських землях, мали різне бачення перспектив українського і польського державотворчих процесів. Більшість польського населення „підросійської” України усвідомлювала, що відновлення незалежної Польщі неможливе без унезалежнення України, і це відкривало шанс до взаєморозуміння і спільних дій. Натомість більшість поляків Галичини і Західної Волині розглядали ці землі як „східні креси” майбутньої Польської держави, а тому не допускали навіть думки про можливість створення держави українського народу в межах його етнічної території. Ці розбіжності в поглядах на українську справу вміло підігрівалися третіми силами і використовувалися для унеможливлення польсько-української єдності.
У підрозділі 3.2. „Політика урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії щодо польської меншини” доведено, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини схвально сприйняли відновлення державності України і долучилися до суспільно-політичного та національно-культурного життя. Уряди українських державних утворень у період 1917–рр., насамперед Українська Центральна Рада та Директорія УНР, надавали важливого значення життєдіяльності польської меншини, розвитку її національно-культурних товариств на основі закону „Про персонально-національну автономію” і Конституції УНР. Суперечливий вплив на настрої та орієнтири поляків українських земель справили гетьманський переворот, відновлення в листопаді 1918 р. Польської держави з претензією на включення до її складу західноукраїнських земель. Проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки сприйняли як виклик і замах на їхні національні інтереси, що й спровокувало польсько-український збройний конфлікт.
Підрозділ 3.3. „Польсько-українська конфронтація в часи ЗУНР та її злуки з УНР” містить аналіз мотивів і причин польсько-української конфронтації 1918–рр., яка залишила глибокий слід у пам’яті обох народів. Вона була зумовлена процесом національного самовизначення і творення самостійних держав, але в її епіцентрі опинився конфлікт навколо державної належності території Східної Галичини і Західної Волині. Поляки і українці, відновивши свої держави, не зуміли порозумітися щодо територіальних претензій, вдалися до силового їх розв’язання, що й призвело до великих втрат з обох боків. Утворення ЗУНР, об’єднання її з УНР на основі Акту Злуки були негативно сприйняті польськими керівними колами і більшістю місцевих поляків, які не могли пересилити історичні стереотипи на кшталт „українського замаху” на польські землі, „польськості Львова”, „одвічності східних кресів” Польщі та ін. Як засвідчив історичний досвід, воєнна перемога Польщі не мала перспективи, вона ще більше віддалила польське суспільство від розуміння прав і прагнень українського народу до самовизначення і створення національної держави, посилила шовіністичні настрої в середовищі поляків і викликала адекватний протест українців. Дослідники сходяться на тому, що головною причиною польсько-українського конфлікту 1918–рр., жертвами якого стали близько 25 тис. поляків і українців, була відсутність доброї волі сторін та їх згоди на встановлення справедливих кордонів та налагодження рівноправних взаємин.
У підрозділі 3.4. „Польсько-українське порозуміння” наголошується, що перед реальною загрозою агресії з боку більшовиків, прагнень А. Денікіна відновити „Велику і неподільну Росію” політичні провідники Польщі й України дійшли усвідомлення необхідності спільних дій для захисту національних держав, укладення міждержавного договору і підписання у квітні 1920 р. військової конвенції. Наведені факти свідчать, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини активно підтримували створення спільного антибільшовицького фронту, а звільнення Києва і повернення уряду УНР оцінювали як важливу умову польсько-української дружби. Однак ці потуги не були належно підтримані українськими повстанцями, деякими політичними силами Польщі та не знайшли розуміння з боку західних країн, що й призвело до відступу об’єднаних сил, укладання Ризького договору, а відтак до падіння УНР. Події 1917–рр. засвідчили пріоритетне значення національно-етнічного чинника в державотворчих процесах України і Польщі, доцільність встановлення рівноправних і взаємовигідних міждержавних відносин, захисту інтересів і потреб національних меншин.
Четвертий розділ „Поляки на українських землях у міжвоєнний період” складається з п’яти підрозділів, присвячених суперечливим та драматичним процесам етнополітичного розвитку поляків в УСРР та в Західній Україні в період 1919–рр.
У підрозділі 4.1. „Політика радянської влади щодо поляків” показано становлення нової етнополітичної ситуації в умовах утвердження більшовицького режиму та утворення УСРР. Особливо драматичною виявилася доля поляків після її включення до Союзу РСР. Утворені спеціальні органи, зокрема Польське бюро ЦК КП(б)У, польський відділ Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, польське бюро Ради нацменшостей Наркомату освіти, їхні структури на місцях намагалися залучити польське населення до соціалістичних перетворень, діяльності комнезамів, кооперативного руху, сприяли створенню умов для часткового задоволення культурно-національних і соціальних потреб.
Конституція УСРР 1929 р., задекларувавши рівноправність громадян незалежно від національного походження, узаконила право вищих органів влади створювати окремі адміністративно-територіальні національні одиниці для забезпечення інтересів національних меншин, але, як показало життя, це був лише один з тактичних маневрів, спрямованих на їхню радянізацію. Проаналізовані документи партійних і державних органів, матеріали статистично-демографічного характеру дали змогу стверджувати, що виділення польських сільрад, кількість яких зросла з 15 в 1925 р. до 170 в 1934 р., як і польського Мархлевського району, не були продиктовані потребами самих поляків, а носили штучний, волюнтаристський характер і мали політико-ідеологічні та пропагандистські цілі. На їх прикладі радянські власті намагалися демонструвати „справедливе” вирішення національного питання в СРСР, його переваги порівняно з західними державами, особливо з Польщею. Коли плани радянізації провалилися, що переконливо засвідчив опір поляків колективізації, політика „коренізації” була оголошена вичерпаною, а створення національних шкіл, адміністративних одиниць помилковим.
Підрозділ 4.2. „Польська меншина в умовах політики „нового курсу” та соціально-економічних експериментів” містить незаперечні докази того, що українська полонія в 1929–pp. опинилася у фокусі всіх політичних, соціально-економічних експериментів радянської влади. Її політика стосовно поляків зумовлювалася двома обставинами: специфічними підходами більшовиків до України, боротьбою з проявами українського полонофільства, а також політико-ідеологічною метою радянізації поляків. Польська людність була досить неоднорідною як за видами господарської діяльності, так і за соціальним складом, рівнем національної самосвідомості, ставленням до соціалістичних ідей. Простежено відмінності польських етнічних поселень в різних регіонах УСРР, підкреслено, що найбільшу групу полонії становили селяни, далі йшли робітники, ремісники, кустарі, торгівці. В місцях компактного проживання поляки характеризувалися більшою національною самосвідомістю, повніше зберігали етнічні традиції господарської діяльності, але в міру згасання нової економічної політики, розгортання індустріалізації країни, колективізації сільського господарства відбувалося їхнє розсіювання, на зміну національній самобутності приходила уніфікація суспільного життя.
Політика більшовиків щодо польської меншини у сфері державного і соціально-економічного будівництва носила класово-диференційований характер і була спрямована на нищення найбільш свідомої частини її національної еліти, заможних верств, особливо на селі, на перетворення поляків у так званих „радянських громадян”.
У підрозділі 4.3. „Ідеологізація культурно-освітнього й атеїзація духовного життя поляків УРСР” простежено, як у ході утвердження радянської влади в Україні розгорнулася заміна „старої” польської культури новою, „пролетарською”, соціалістичною за змістом і польською за формою. Поляки, особливо інтелігенція, стали жертвою політичних маніпуляцій в контексті політики „коренізації”. З одного боку, відкривалися польські школи, видавалися польською мовою газети, книги, журнали, розгорнулася цільова підготовка кадрів, а з іншого боку, діяльність культурно-освітніх і наукових установ грубо адмініструвалася, йшов пошук ворогів, з шкіл виганялися колишні учителі, з програм і підручників вилучалися патріотичні твори польської класики, закривалися костьоли, арештовувалися ксьондзи і діячі національної культури, загальнодержавного характеру набирала антипольська пропаганда. З середини 1930-х рр. режим перейшов від заохочування національно-культурного відродження до його згортання та нищення пам’яток культури. На чільне місце в культурно-освітній роботі було поставлено боротьбу проти костьолу, яка супроводжувалася атеїзацією культурно-освітньої сфери і побуту. Провідники і активісти польського культурницького руху були звинувачені у націонал-ухильництві, буржуазному націоналізмі, в співробітництві з німецькими і польськими фашистами, їхніми спецслужбами, а відтак репресовані.
Підрозділ 4.4. „Сталінські репресії щодо поляків” ґрунтується на аналізі репресивної природи радянського тоталітаризму. Зміна національної політики збіглася з новим політичним курсом Сталіна і супроводжувалася розгортанням масових репресій, депортацій, голодомору, фабрикацією гучних судових процесів, згортанням мережі польських шкіл, видавничої діяльності, ліквідацією у 1935 р. Мархлевського польського району, а згодом і сільрад. Польська національна меншина поспіль за німецькою була віднесена до „шкідницьких націй”. Дорогою ціною заплатили поляки за своє бажання зберегти рідну мову, церкву, культуру, самобутність. У період голодомору, виселень, депортацій, масових репресій і зловісного великого терору польська людність зазнала непоправних втрат. Лише в 1936–рр. було репресовано 44 тис. поляків. Якщо за переписом 1926 р. в УСРР проживало 476,4 тис. поляків, то навіть за заниженими даними сфальсифікованого перепису 1939 р. їхня кількість зменшилася на 118,7 тис. і становила 357,7 тис. осіб. Реальні ж втрати польського населення України сягають не менше 200 тис. осіб.
Підрозділ 4.5. „Польсько-українське протистояння на західноукраїнських землях у міжвоєнні роки” побудований на матеріалах, що віддзеркалюють причини і масштаби польсько-української конфронтації після інкорпорації Польщею Галичини і Західної Волині, докорінні зміни у статусі польської людності, яка долучилися до титульної нації, перетворення українців у меншину Другої Речіпосполитої. Це загострило міжетнічне польсько-українське протистояння, яке мало історичний та геополітичний контекст, пов’язаний з різним сприйняттям поляками та українцями реалій, породжених наслідками Першої світової війни та розпадом імперій. Наукове осмислення етнополітичного життя поляків західноукраїнських земель, аналіз причин і наслідків польсько-українських конфліктів засвідчує, що їх можна було уникнути шляхом порозуміння та пошуку компромісів, вирішення спірних питань на засадах права та взаємоповаги. Відсутність міжнаціональної злагоди, синдром шовінізму і великодержавності в свідомості та діях провідної частини польської політичної еліти, недолугість міжнародної політики спричинили відчуження, насилля і взаємопоборення представників сусідніх етносів.
Отже, міжвоєнний період у житті поляків українських земель виявився суперечливим і неоднозначним. На теренах УСРР за інерцією демократичних починань Української революції 1917–рр. вони дістали статус національної меншини і в умовах НЕПу та політики „коренізації” долучилися до політичного і господарського життя та національно-культурного відродження, але по мірі насадження тоталітаризму національна політика більшовиків була підпорядкована асиміляції та злиттю націй. По-іншому складалося життя поляків на західноукраїнських землях, зокрема в Східній Галичині та Західній Волині, де вони представляли титульну націю Другої Речіпосполитої.
У п’ятому розділі „Українські поляки в роки Другої світової війни і повоєнних лихоліть” проаналізовано трагічні події у долі поляків України, їх етнополітичному житті, зумовлені війною та її наслідками.
Перший підрозділ „Польсько-українські відносини в геополітиці Гітлера та Сталіна“ містить з’ясування великодержавницьких планів Гітлера і Сталіна в польському та українському питаннях напередодні та на початку світової війни. Вказано, що вона мала багато спільних ознак, була просякнута духом імперського гегемонізму та шовінізму, що зближувало обох диктаторів і знайшло втілення у таємних протоколах до пакту Ріббентропа–Молотова. Ця політика загострила польсько-українське протистояння в Галичині та західній Волині, в основі якого було відстоювання Польщею ідеї мононаціональності і повне ігнорування національних прав і свобод українців. Курс на „зміцнення польськості” в цьому краї переріс у офіційну доктрину правлячого табору і був перерваний нападом гітлерівської Німеччини на Польщу, а відтак вступом Червоної армії на терени Західної України.
Підрозділ 5.2. „Новий статус поляків Західної України після її інкорпорації до складу СРСР та УРСР” містить аналітику етнополітичних процесів з осені 1939-го до червня 1941 р. Польща разом зі східною Галичиною і Західною Волинню була першою державою, котра зазнала віроломного нападу гітлерівської Німеччини, запровадження „нового порядку”, політики геноциду щодо „неповноцінних рас” і масштабних людських втрат. Уже на початку війни десятки тисяч поляків опинилися в статусі біженців на теренах інших країн, насамперед СРСР (УРСР), а наприкінці вересня 1939 р. більшість західноукраїнських земель були зайняті Червоною армією і невдовзі включені до складу СРСР (УРСР). Близько двох мільйонів поляків цих земель долучилися до польської меншини в УРСР і впродовж кількох років відчували на собі, з одного боку, весь спектр сталінських експериментів під промовистою назвою „соціалістичні перетворення”, а відтак тягар нацистської окупації. Поляки України брали активну участь в антигітлерівському та антирадянському русі опору, зазнали колосальних людських, моральних і матеріальних втрат.
У підрозділі 5.3. „Поляки в русі опору гітлерівським окупантам та інспірація польсько-українського конфлікту на завершальному етапі війни” висвітлюється участь поляків України в підпільному Союзі збройної боротьби, в партизанських загонах, Армії Крайовій та Армії Людовій, показано переорієнтацію частини формацій на боротьбу з українським самостійницьким рухом. У роботі з’ясовується надзвичайно складне і контроверсійне питання про втягування в 1943–1944 рр. значної частини польського населення західноукраїнських земель до інспірованого третіми силами польсько-українського збройного конфлікту, Волинської трагедії, наслідком яких стали не лише численні людські жертви з обох боків, але й повоєнний „обмін” населенням між СРСР та Польщею.
Підрозділ 5.4. „Етнополітичні наслідки Люблінської угоди 1944 р. та „обміну” населенням” містить аналіз етнополітичних мотивів виселення поляків із західноукраїнських земель на підставі радянсько-польських домовленостей. У ході цієї акції, яка за офіційною версією була „добровільним” обміном населенням, частина поляків виїхала на історичну батьківщину, вважаючи польську владу, хоч і прокомуністичну, меншим злом, ніж радянський режим. Однак, більшість поляків були фактично примусово депортовані до Польщі, зазнали великих кривд, а чимало з них опинилися в сталінських концтаборах за так звану „контрреволюційну та антирадянську діяльність”. На долі українських поляків трагічно відбилися голод 1946–рр., труднощі відбудовного періоду, збройна боротьба на західних землях, ідеологічні репресії. Суспільно-політичне і наукове осмислення драматичних сторінок воєнної та повоєнної історії поляків і українців, винесення уроків з польсько-українських міжетнічних взаємин застерігає від повторення помилок, доводить неперехідне значення порозуміння і співпраці обох народів.
У шостому розділі „Поляки України в добу хрущовської “відлиги”, наростання авторитаризму та його кризи” виділено чотири підрозділи, присвячених долі української полонії в другій половині 1950–1980-х рр. Підрозділ 6.1. „Амністії та реабілітація поляків –жертв політичних репресій” віддзеркалює одну з найболючіших гуманітарних проблем української полонії –зняття з неї ярлика „ворожої нації” та вибіркову амністію і реабілітацію окремих жертв політичних репресій. Під реабілітацію, здебільшого посмертно, потрапили лише одиниці репресованих поляків, до того ж у жодному партійному документі не засуджувався тоталітарний режим.
Поляки позитивно сприйняли критику культу особи Й. Сталіна, кроки щодо подолання негативних його наслідків, спроби М. Хрущова частково лібералізувати суспільне життя і національну політику, надати більше прав союзним республікам. Хрущовські реформи викликали деяке пожвавлення громадської активності і культурного життя поляків, легітимували польський національно-культурний рух.
У 1958 р. було створено Українське відділення Товариства радянсько-польської дружби, проте життя поляків УРСР, їх проблеми практично залишалися поза полем його діяльності. Польська інтелігенція підтримала зародження в Україні руху шістдесятників, а згодом дисидентів і правозахисників. Намагання окремих поляків під різним приводом виїхати з СРСР на історичну батьківщину наштовхувались на відмови властей.
У підрозділі 6.2. „Асиміляційні процеси серед польського населення за умов тотальної русифікації й атеїзації” проаналізовано негативні наслідки для поляків України наростання авторитаризму, реалізації брежнєвської політики „інтернаціоналізації” суспільного життя, поглиблення асиміляційних та денаціоналізаційних процесів. Їхня чисельність продовжувала зменшуватись: якщо в 1959 р. проживало 363, 3 тис. осіб, які пов’язували себе з полонією, то станом на січень 1989 р. – 219,2 тис., тобто скоротилася на 144,1 тис. осіб. Кількість поляків, котрі визнавали рідною мовою польську, зменшилася за цей період з 18,5% до 12,5%.
В умовах авторитаризму змінювалися акценти в національній політиці КПРС. Українські поляки разом з іншими неросійськими групами зазнали великодержавницької дискримінації, ігнорування їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Було згорнуто польське шкільництво, видання польськомовних преси і літератури, розгорнулося переслідування дисидентів і правозахисників, у боротьбі з ними влада вдавалася до психіатрії та звинувачень у кримінальних злочинах. Помітний вплив на рух опору в УРСР мали події в Польщі, посилення антирадянських настроїв, вихід з-під компартійного контролю робітничого, профспілкового і молодіжного рухів. Окремі поляки України виступили ретранслятором цих процесів в українському суспільстві.
Підрозділ 6.3. „Поляки в українському опозиційному та правозахисному рухах 1970–1980 рр.” висвітлює основні напрями опозиційного руху в Україні в часи „брежнєвщини” та кризи авторитаризму, участі в ньому представників польської меншини. Осмислення зрушень у системі етнополітологічних координат радянського суспільства і долі поляків УРСР в другій половині 1950–1980-х рр. дало підстави для висновку, що, навіть часткові зміни, пов’язані з дозованою критикою культу особи Сталіна, вибірковою реабілітацією жертв політичних репресій, з проведенням реформ, відкривали шанс до національного пробудження і руху за задоволення національно-культурних потреб українців і поляків. Аналізується вплив на свідомість польської громади опозиційного руху в Польщі, діяльності Комітету захисту робітників, профспілкового об’єднання „Солідарність”, долучення поляків до українського самвидаву, Української Гельсінської групи. В українській полонії утверджувалось розуміння необхідності спільних дій з місцевими дисидентами і правозахисниками як однієї з умов поборення тоталітарних режимів Україні і в Польщі.
У підрозділі 6.4. „Пробудження національно-культурного життя української полонії на тлі горбачовської перебудови та руху за суверенітет України“ показано взаємозв’язок перемін у радянському суспільстві, започаткованих курсом М.Горбачова на перебудову і гласність, та етнонаціональної мобілізації польської громади в Україні. У суспільній свідомості поляків часткова лібералізація національної політики, повернення кримських татар на історичну батьківщину сприймалися через призму власної трагедії й оцінювалися як пролог до реабілітації репресованих народів. Національне пробудження поляків супроводжувалось їхнею підтримкою українського національно-демократичного руху за правдиву історію України, за її суверенітет і започаткувало відродження національно-культурного життя польської меншини. Плекаючи ознаки етнонаціональної самобутності, українські поляки взялися за створення культурних та національних товариств, стали долучатися через них до перемін у суспільно-політичному розвитку України, до загальноукраїнського руху за її державну незалежність. Поляки західних областей України активно підтримали усунення від влади комуністів, що знайшло продовження в „протипартноменклатурних революціях” у Житомирі, Черкасах, Чернігові та інших містах, у виборах представників Народного Руху України депутатами місцевих і Верховної Ради.
Сьомий розділ „Поляки в незалежній Україні” стосується нової доби життєдіяльності польської меншини, зумовленої проголошенням суверенітету і державної незалежності України. У ньому виокремлено три підрозділи, перший з яких „Українсько-польський діалог на тлі відновлення незалежності України й етнічної мобілізації поляків” пронизаний положенням про те, що унезалежнення України і повалення тоталітарного режиму в Польщі стали поворотним рубежем у житті народів обох держав загалом і української полонії, зокрема. Тестом для українських поляків стала участь у Всеукраїнському референдумі на підтримку незалежності України. Розпочалося вироблення і реалізація принципово нової національної політики Української держави, а на її основі розгорнулося національно-культурне і духовне відродження польської меншини, зросла її роль у трансформації України на шляхах розвитку ринкової економіки, утвердження демократії, становлення громадянського суспільства, правової держави, її інтеграції в європейські та трансатлантичні структури.
Аналізуються різні рівні українсько-польського діалогу щодо подолання наслідків тоталітаризму і створення сприятливих умов для життєдіяльності полонії: між громадськими об’єднаннями поляків та органами центральної і місцевої влади; між польською громадою і новоствореними політичними партіями; між польськими релігійними та владними структурами, а також іншими конфесіями; між урядовими чинниками, політичними та інтелектуальними елітами України і Польщі як у центрі, так і на місцях. Все це сприяло українсько-польському порозумінню, відродженню національної самосвідомості поляків, дедалі повнішому залученню їх до суспільно-політичного життя.
Підрозділ 7.2. „Правовий статус і національно-культурне життя українських поляків у 1990-х роках” присвячений аналізу юридично-правових засад національно-культурного відродження польської меншини. Знаковими подіями в її житті стало статуювання польських національно-культурних товариств, участь їхніх представників у формуванні демократичних органів влади, в опрацюванні закону України „Про національні меншини в Україні”, інших законів та нової Конституції України. Спілка поляків України (С. Костецький), Федерація польських організацій України (Є. Хмельова), їх численні осередки на місцях, спираючись на законодавчу базу та підтримку органів державної влади і управління, розгорнули масштабну діяльність щодо національно-культурного відродження, розвитку польського шкільництва, аматорського мистецтва, релігійного життя.
У підрозділі 7.3. „Українсько-польське міждержавне партнерство як чинник гармонізації життєдіяльності польської меншини в Україні” показано благотворний вплив добросусідських і партнерських відносин між Україною та Польщею на українську полонію, яка в нових умовах виступає не тільки їх суб’єктом, але й об’єктом. Польська меншина, перебуваючи під опікою і захистом української держави, відчуває дедалі більше уваги до себе з боку польських властей. Йдеться про розширення можливостей для польських підлітків і молоді здобути освіту на історичній батьківщині, опанувати рідну мову, про прикомандирування з Польщі учителів, викладачів, служителів культу, надсилання навчальної і художньої літератури, періодики тощо. Показано вплив польських національно-культурних товариств і обєднань на подолання негативних стереотипів минулого в суспільній свідомості тієї частини „радянських поляків”, які асимілювалися, втратили національне „Я”, не знають своєї історії, мови, культури. Вказано на слабкість полонізаційної роботи серед українських поляків, на брак згуртованості, духовної та організаційної єдності, недостатню координацію діяльності між Спілкою поляків та Федерацією польських організацій, їх місцевими осередками. Названо низку проблем, які, на жаль, не вирішуються і не знаходять належного розуміння ані з української, ані з польської сторін, що може стимулювати окремих громадян скористатися „Картою поляка”. Українське суспільство, дипломатичні служби Польщі в Україні покликані активніше допомагати польській спільноті в національно-культурному відродженні, в задоволенні її потреб, сприяти подальшому укоріненню поляків в українському соціумі.
У висновках підведені загальні підсумки дослідження, викладені основні результати, сформульовані теоретичні положення та рекомендації, що виносяться на захист.
Польська меншина належить до числа найменш конфліктогенних спільнот, вона займає важливе місце і відіграє дедалі активнішу роль в українському соціумі, виступає дієвим чинником українсько-польського співробітництва і партнерства. Поляки однозначно зорієнтовані на європейський і трансатлантичний вибір України, активно підтримують і беруть участь у його реалізації.
На основі аналізу життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України у ХХ ст., узагальнення досвіду виокремлено низку важливих і повчальних уроків для сучасної етнополітики Української держави.
По-перше, будь-які проблеми національних меншин, у т.ч. й польської, можуть вирішуватися лише на засадах права і демократії, за участю інститутів громадянського суспільства та юридичних гарантій з боку держави щодо захисту прав, свобод й інтересів усіх етносів, всебічного сприяння розвитку їхніх мов, традицій, релігій, цілеспрямованого виховання толерантності і культури міжнаціональних відносин.
По-друге, регулятором міжнаціональних відносин, гарантом прав і свобод національних меншин виступає правова, демократична держава, яка через систему представницької, виконавчої та судової влади на основі Конституції та відповідних законодавчих актів, з урахуванням міжнародних зобов’язань виробляє і реалізує таку національну політику, що забезпечує персональну і колективну культурно-національну автономію громадян, участь у політичному і громадському житті, гармонізацію, оптимізацію та гуманізацію міжнаціональних взаємин.
По-третє, ключовою передумовою створення сприятливої атмосфери для життєдіяльності національних меншин є встановлення відносин довір’я, партнерства, взаємоповаги і співпраці з державами –їхніми історичними батьківщинами. Однак домінантою виступає внутрішній клімат, повага і захист інтересів меншин, що, в свою чергу, благотворно впливає на міждержавні стосунки, рівень співробітництва. Світовий досвід навчає, що підтримка співвітчизників не повинна набувати силових форм, різного роду погроз і ультиматумів, втручання у внутрішні справи, вона має носити цивілізований, гуманістичний характер, провадитися на основі міждержавних договорів з країнами, в яких вони живуть. Головним методом вирішення конфліктних проблем є переговорний процес на засадах рівності і взаємоповаги.
По-четверте, ефективним засобом уникнення кризових явищ і недопущення міжнаціональних конфліктів є постійний діалог щодо цивілізаційного вибору суспільства, орієнтація на таку модель його розвитку, яка забезпечила б консолідацію української нації в органічній єдності із збереженням самобутності всіх етнічних спільнот на засадах українського громадянства. При цьому недопустимі будь-які прояви рудиментів антисемітизму, ксенофобії, вульгарного інтернаціоналізму, ідеології „старшого” брата. Попередженню конфліктних ситуацій мають служити постійний моніторинг національних меншин, конкретно-соціологічні дослідження, вивчення й аналіз громадської думки, настроїв кожної з етнічних груп, своєчасне інформування про це вищі органи державної влади для відповідного реагування.
По-п’яте, етнонаціональна політика держави, забезпечуючи рівне ставлення до всіх національних груп на основі Конституції України, законів про громадянство і національні меншини, може бути дієвою лише в тому разі, коли вона не нівелює національні відмінності, не допускає зіткнень етнічних інтересів, а упереджує їх, зважує на історичні, ментальні, психологічні, культурні, релігійні та інші особливості кожної з них. Це має важливе значення в роботі з польською меншиною, оскільки українсько-польські відносини переобтяжені успадкованими від минулого стереотипами взаємних претензій і кривд. Водночас, історія і культура польського та українського народів сповнені багатьма сторінками добросусідства, взаємодопомоги, тісної співпраці і солідарності, спільної боротьби проти поневолювачів, а сучасна Польща є стратегічним партнером України.
Наукове осмислення історичного досвіду життєдіяльності української полонії (позитивного і негативного) та критичний аналіз уроків минулого дозволили висловити низку пропозицій, рекомендацій і побажань, які охоплюють три основні напрями:
1. Подальша наукова розробка етнополітологічних проблем життєдіяльності української полонії.
Назріла потреба і є сприятливі умови для підготовки зусиллями українських і польських учених узагальнюючих досліджень етнонаціонального розвитку української полонії з найдавніших часів до наших днів, а також для розширення спільних етнополітологічних студій шляхів модернізації національної політики з урахуванням сучасних глобалізаційних та інформаційних процесів, правового регулювання міжнаціональних відносин у контексті нової європейської архітектури. Слід активізувати реалізацію домовленостей, викладених у Спільному комюніке зустрічі польських і українських дослідників (червень 1994 р., Подкова Лесна) щодо подальшого узгодження принципових оцінок найважливіших подій українсько-польських взаємин, підготовки мартирологу втрат з числа польського населення України 1920–-х рр.
Спираючись на вже наявні праці та досвід, доцільно повніше висвітлювати етнополітичні процеси на землях України, особливості розвитку українського народу та етнонаціональних спільнот у навчальних курсах, в експозиціях музеїв, насамперед у регіонах з поліетнічним складом населення.
Враховуючи, що джерельна база з історії української полонії розпорошена в різних державних і відомчих архівах, у фондах музеїв, бібліотек, у приватних колекціях, а значна частина документів і матеріалів знаходиться за рубежем, зокрема в Росії, Польщі, Австрії, Німеччині, США, необхідно продовжити пошук і видання корпусу документів „Українська полонія в документах, матеріалах і спогадах”, укласти і видати „Книгу пам’яті репресованих поляків України”.
2. Подальше вдосконалення політико-правових засад міжнаціональних відносин в Україні.
На тлі сучасного конституційного процесу, впровадження на практиці європейських стандартів забезпечення прав меншин і демократичних принципів управління етнополітичною сферою актуалізується вдосконалення законодавчо-нормативної бази регулювання прав національних меншин. Потребує уточнення низка статей Конституції України, зокрема ст. 11 стосовно корінних народів, ряд положень ст. 3 Закону „Про національні меншини в Україні” щодо визначення національних меншин. Існуюча її редакція нівелює все неукраїнське етнічне населення. Необхідно усунути розбіжності між цим законом та законами про мови, про об’єднання громадян, основами законодавства про освіту, культуру та ін., привести національне законодавство у відповідність до міжнародних норм, до Європейської рамкової угоди про захист національних меншин, створити своєрідний кодекс національних прав і свобод. Суспільство очікує уточненого перекладу Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України.
Видається необхідним опрацювати механізми реалізації ряду положень Закону „Про національні меншини в Україні” шляхом внесення змін, підготовки й прийняття відповідних нормативних актів про діяльність дорадчих і виконавчих органів влади, зокрема, про Раду представників громадських об’єднань національних меншин при Державному комітеті у справах національностей та релігій. Доцільно передбачити створення дорадчого органу Комітету Верховної Ради з питань національних меншин у формі консультативної групи з представників усіх національних меншин, яка б ініціювала розгляд назрілих питань правового захисту їхніх інтересів. Нормативного забезпечення потребує і ст. 16 про виділення у державному бюджеті спеціальних асигнувань для розвитку національних меншин.
Негативно відбиваються на роботі з національними меншинами постійні функціональні реорганізації та зміни статусу спеціального державного органу управління цією ділянкою, змінювання його назви, неукомплектованість місцевих служб. Висловлено сподівання, що затверджене постановою Кабінету Міністрів нове Положення про Державний комітет у справах національностей та релігій (лютий 2007 р.) сприятиме підвищенню ролі цієї інституції у виробленні та реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин і гармонійного поєднання їх інтересів.
3. Доопрацювання, узаконення і реалізація Концепції державної етнополітики та управління міжнаціональними відносинами в Україні.
Подальшому національно-культурному розвитку національних меншин могли б сприяти доопрацьована і схвалена Верховною Радою України Концепція державної політики і управління міжнаціональними відносинами, а також урядова цільова програма її реалізації, проекти яких підготовлені науковими установами, у т.ч. Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за участю автора, управлінських структур та національно-культурних товариств.
Для української полонії пріоритетне значення має відродження національної мови, розвиток освіти, розширення підготовки і перепідготовки вчителів та викладачів. Видається доцільним заснування на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка навчально-методичного і дослідницького осередку наукових студій етнічних проблем та цільової підготовки кадрів з поміж осіб, які представляють національні меншини.
До вузьких місць національно-культурного розвитку української полонії належить недостатня координація діяльності Федерації польських організацій, Спілки поляків України та інших об’єднань. Її основою могла б стати спільно опрацьована Комплексна програма національно-культурного відродження поляків України з наданням їй статусу міждержавної, з максимальним залученням інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів Республіки Польща та паралельне опрацювання адекватної Програми життєдіяльності українців у Польщі. З огляду на це необхідно активізувати діяльність Комісії у справах національних меншин у складі Консультативного комітету Президентів України та Республіки Польща.
Отже, своїми висновками, винесеними уроками, висловленими пропозиціями і рекомендаціями дослідження націлене на критичне і творче врахування досвіду минулого в сучасних умовах національно-державного будівництва в Україні, уникнення етноконфліктності, вироблення раціональної і ефективної національної політики на перспективу, поглиблення українсько-польського співробітництва.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Індивідуальна монографія
1. Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті. –К.: Знання України, 2007. –с.
(Рецензії: Гусєв В.І. Історія української полонії очима етнополітолога // Історичний журнал. –. –№ 2. –С. 110–; Капелюшний В.П. ХХ століття в долі поляків України // Українознавство. –. –№ 1. –С. 302–; Klapczuk S. Tragedie i wzloty ukraińskiej Polonii // Dziennik Kijowski. –, marzes. –№ 6 (325). – S. 6; Нełej S. Gruntowne badanie na temat Polaków Ukrainy // Kurier Galicyjski. –
2008. –№ 6 (58). –S. 15.)
Колективні монографії:
2. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. –К.: ІПіЕНД, 2000. –с. (автор. текст –С. 5–, 296–, 341–, співавтори:
М.І. Панчук, О.О. Рафальський).
3. Крим в етнополітичному вимірі. –К.: Світогляд, 2005. –с. (автор. текст –розд. VІ, §4, с. 476–).
Статті у фахових виданнях:
4. Калакура О. Польська меншина в Україні на тлі політики войовничого атеїзму 20–-х рр. ХХ ст. // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 1997. –Вип. 2. –С. 64–.
5. Калакура О. Акт Злуки в контексті українсько-польських відносин // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. –К.: ІПіЕНД, 1999. –С. 264–.
. Калакура О. Польський чинник у діяльності Центральної Ради // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 1999. –Вип. 8. –С.103–.
. Калакура О., Рафальський О. Питання національних меншин в процесі міжнародного визнання України // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 1999. –Вип. 9. –С. 261–.
. Калакура О. Правовий статус етнічних меншин України // Етнічна історія народів Європи. –К., 2000. –Вип. 4. –С. 109–.
9. Калакура О. Польська етнічна група в процесі становлення громадянського суспільства в Україні // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2000. –Вип. 14. –С. 175–.
. Калакура О. Українська полонія в контексті українсько-польських відносин очима сучасної центральної та місцевої преси // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2001. –Вип. 15. –С. 250–.
. Калакура О.Я. Новітня історіографія української полонії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. –. –Вип. 54. –С. 48–.
. Калакура О., Панчук М. Національні меншини як об‘єкт етнополітичних досліджень // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? –К.: ІПіЕНД, 2002. –С. 239–.
13. Калакура О. Етнокультурне життя регіонів України: тенденції розвитку // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2002. –Вип. 19. –С. 140–.
14. Калакура О.Я. Сучасна етнокультурна та освітня ситуація в АРК як об’єкт наукового дослідження // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2003. –Вип. 23. –С. 203–.
15. Калакура О., Гуцало Л. Історіографія національно-адміністративного районування України 20–-х років ХХ ст. // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2003. –Вип. 23. –С. 277–.
. Калакура О. Поляки України у повоєнний період (друга половина 40-х років ХХ ст.) // Історичний журнал. –. –№ 6–. –С. 32–.
. Калакура О. Поляки УРСР у добу хрущовської „відлиги” // Наукові записки. –К.: Національний університет „Києво-Могилянська академія”, 2004. –Том 27. –С. 46–.
. Калакура О. Інспірація польсько-українського міжетнічного конфлікту на завершальному етапі Другої світової війни // Над Дніпром і Віслою. Україна і Польща в європейському вимірі –минуле і сучасність. –Київ–Торунь, 2003–. –№ 2–. –С. 280–.
19. Калакура О. Поляки –жертви асиміляційних процесів доби брежнєвщини (друга половина 60-х –перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. –Харків, 2004. –Вип. 7. –С. 137–.
20. Калакура О.Я. Українсько-польська дипломатія ХХ століття // Україна дипломатична. –К., 2005. –Вип. 5. –С. 684–.
. Калакура О. Новий статус поляків західноукраїнських земель після їх включення до УРСР (1939–рр.) // Історичний журнал. –. –№ 5. –С. 36–.
. Калакура О. Гармонізація життєдіяльності польської меншини в Україні як чинник українсько-польського партнерства // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2006. –Вип. 29. –С. 288–.
. Калакура О. Люблінська угода 1944 р. та її етнополітичні наслідки // Наук. вісн. Дипломатичної академії України. –. –Вип. 11. –С. 158–.
. Калакура О. Поляки на землях України: ментально-етнографічний портрет ХХ століття // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2006. –Вип. 30, кн. 1. –С. 173–.
. Калакура О. Теоретико-методологічні засади історико-етнополітологічного дослідження польської меншини в Україні ХХ століття // Етнічна історія народів Європи. –К., 2006. –Вип. 21. –С. 59–.
. Калакура О. Польсько-українське порозуміння на тлі небезпеки більшовизму (1919–рр.) // Україна дипломатична. –К., 2006. –Вип. 7. –С. 443–.
27. Калакура О. Мовно-культурний розвиток сучасної польської меншини в Україні // Наукові записки. –К.: ІПіЕНД, 2007. –Вип. 34. –С. 238–.
Статті в інших наукових виданнях
28. Калакура О.Я. Культурно-духовне відродження поляків України: історичні паралелі 20-х і 90-х років ХХ ст. // Україна: ретроспектива і перспектива. –К., 1999. –С. 111–.
. Калакура О.Я., Рафальський О.О. Етнополітичні проблеми Автономної Республіки Крим // Исторический опыт межнационального и межконфессионального согласия в Крыму. –Симферополь, 1999. –С. 83–.
. Калакура О.Я. Німецька етнічна група в Україні на порозі ХХІ століття // Наук. праці Кам’янець-Подільського державно-педагогічного університету. –Кам’янець-Подільський, 1999. –Т. 3 (5). –С. 358–.
31. Калакура О. До етнополітичної ситуації в місті Києві напередодні президентських виборів // Молодь і вибори Президента України. –К., 1999. –С. 21–.
32. Калакура О.Я. Ставлення польської меншини до УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. –К., 1999. –Вип. 5. –С. 126–.
. Калакура О.Я. Архівні матеріали як джерело дослідження української полонії в 1917–роках // Спеціальні галузі історичної науки: –К., 1999. –С. 175–.
34. Калакура О., Гуцало Л. Російська автономія в Україні: перший історичний досвід // Діалог. Історія, політика, економіка. –. –№ 3. – С. 170–.
35. Калакура О. Польський фактор у репресіях радянського тоталітаризму 20–-х років ХХ століття // Міжнаціональна злагода: спільне минуле –спільне майбутнє. –К., 2002. –С. 84–.
. Калакура О.Я. Поляки України в антигітлерівському русі опору (1941– рр.) // Вісн. Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. –. –№ 3. –C. 152–.
37. Калакура О. Поляки –сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях // Українознавство. –. –№ 3. –C. 80–.
38. Калакура О. Польсько-українська конфронтація в умовах утворення ЗУНР та її злуки з УНР (1918–) // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. –К., 2006. –Вип. 3.–С. 131–.
. Калакура О.Поляки на землях України в лещатах імперій (1900–рр.) // Пам’ять століть. –. –№ 5. –С. 129–.
. Калакура О.Я. Політика Центральної ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР щодо польської меншини (1917–рр.) // Збірн. наук. праць Науково-дослідного інституту українознавства. –К., 2007. –Том ХVІ. –С. 383–.
. Калакура О. Польська меншина УРСР під пресом політики тотальної русифікації та атеїзації (друга половина 60-х –перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Nad Wisłą i Dnieprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej –przeszłość i teraźniejszość. –Тоruń –Кijów, 2007. –№ 4–. –S. 183–.
. Калакура О. Відродження польського руху в Україні в умовах її унезалежнення // Університет. –. –№ 2. –С. 23–.
АНОТАЦІЯ
Калакура О.Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ ст. –Монографія. –с.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 –етнополітологія та етнодержавознавство. –Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. –Київ, 2008.
У дисертації з урахуванням надбань української і польської історіографій, на широкій і репрезентативній джерельній базі викладено результати етнополітологічного дослідження політичних, етнічних, культурних, духовних, історичних, соціально-економічних і міжнародних аспектів життєдіяльності польської меншини в Україні впродовж ХХ століття. Висвітлено основні етапи формування української полонії, демографічні і соціальні зміни в її складі, катастрофічні наслідки для неї політичних репресій сталінського режиму, асиміляційних процесів доби „брежнєвщини”, відтворено участь поляків у русі опору, виявлено спільні та відміні риси національної політики різних режимів, реконструйовано її етнополітичні наслідки для польської людності, зокрема, російського царизму, радянських експериментів, сталінських репресій, масових депортацій, переселень, голодоморів, войовничої атеїзації, насильницької асиміляції.
Досліджено зміст і правові засади сучасної національної політики Української держави, виокремлено позиції політичних партій стосовно національно-культурного і духовного відродження української полонії, розкрито діяльність її культурних товариств та форми зв’язку з історичною батьківщиною. Велика увага приділена українсько-польським міжнаціональним відносинам, проаналізовано причини міжетнічних конфліктів, їхні наслідки та уроки. З’ясовано теоретико-методологічні засади етнополітологічного дослідження польської меншини в контексті історичного та етнічного розвитку України, її відносин з Польщею. Обґрунтовано науково-практичні рекомендації та пропозиції щодо подальшого вивчення культурно-національного розвитку польської людності в Україні, задоволення її життєвих потреб і підвищення ролі українських поляків у зміцненні добросусідства та партнерства України і Польщі.
Ключові слова: етнополітологія, польська національна меншина, землі України, етнополітика, історія етнічна, етнічна ідентичність поляків, етнічна свідомість, етнічна ментальність, етнічна культура, польсько-українські відносини.
Калакура О.Я. Поляки в этнополитических процессах на землях Украины в ХХ столетии. –Монография. –с.
Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 –этнополитология и этногосударствоведение. – Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф. Кураса НАН Украины. –Киев, 2008.
В диссертации с учетом достижений украинской и польской историографий, на основе обширной и репрезентативной источниковой базы изложены результаты етнополитологического исследования политических, этнических, культурных, духовных, исторических, социально-экономических и международных аспектов жизнедеяльности польского меньшинства в Украине на протяжении ХХ столетия. Освещены основные этапы этнополитической истории формирования украинской полонии, демографические и социальные изменения в ее составе, структуре, катастрофические последствия политических репрессий сталинского режима, ассимиляционных процессов во времена „брежневщины”. Большое внимание уделено украинско-польським межнациональным отношениям, проанализированы причины межэтнических конфликтов, их последствия и уроки. Раскрыты теоретико-методологические основы этнополитологического исследования польского этнического меньшинства в контексте исторического и этнического развития Украины, ее отношений с Польшей.
Обоснованы научно-практические рекомендации и предложения по дальнейшему изучению культурно-национального развития польской общины в Украине, удовлетворении ее жизненных потребностей и повышении роли украинских поляков в укреплении добрососедства и партнерства Украины и Польши.
Ключевые слова: этнополитология, польское национальное меньшинство, земли Украины, этнополитика, история этническая, этническая идентичность поляков, этническое сознание, этническая ментальность, этническая культура, польско-украинские отношения.
ANNOTATION
Kalakura O.Y. Poles’Role in Ethnopolitical Processes in Ukrainian Land in the XX Century. –Kyiv, 2007. –Monograph. –p.
A thesis for a doctoral degree in political science, speciality 23.00.05 –Ethnopolitology and Ethno-Public Studies. I.F. Kuras Institute of Political and Ethno-National Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. –Kyiv, 2008.
This dissertation provides an all-inclusive ethnopolitical analysis of the Polish minority life in Ukrainian territory throughout the XX century. This minority has come an unique, if hard and controversial, way – from imperial era through the tragedy of the World War I, optimism of national awakening during revolutions and rebirth of national state, through severe trials under Stalin totalitarianism, turmoil of the World War II and postwar decades to the national and cultural revival in independent Ukraine. The Polish diaspora in Ukraine, despite all catastrophic losses it suffered during the past century, succeeded in preserving its originality and ethnical identity, its national and intellectual values, i.e. language, culture, church, traditions, national mentality, and made a significant contribution to the development of productive forces and intellectual potential of Ukraine, and what is more, played an important role in harmonization of relations between Ukraine and Poland.
This dissertation shows that the Polish minority, on the one hand, has been and remains the most deep-rooted community in the Ukrainian socio-cultural strata maximally integrated into the Ukrainian society and, on the other hand, regards itself a particular and distinctive ethnic group, being a part of neighboring Slavonic people, that is Polish political nation, which makes it capable of building a bridge for Polish-Ukrainian mutual understanding and partnership. The analysis of the Polish community ethnopolitical development in Ukraine corroborates the essential theoretical propositions as to common laws of life of national groups in alien ethnical environment, dependence thereof on state structure, political and legal principles, democratic nature of national policy, the extent of its orientation to harmonization of interethnic relations and protection of liberties and rights of national minorities.
In spite of relentless persecution and brutal regime, the most Ukrainian Poles neither surrendered nor submitted to the violent policy of the state but resisted and upheld their national dignity. In the years of famine, eviction, deportations, mass purges and the Great Terror the Polish community suffered irreparable losses. In 1936–1938 only, 44 thousand Poles were subjected to repressions. According to 1926 census, 476.4 thousand Poles lived in Ukraine, while according to understated data of 1939 census as fabricated on Stalin’s order, their number decreased by 118.7 thousand and constituted 357.7 thousand people. Taking into account that by estimate of Central Statistical Department, in 1920–30s the average annual increase of Polish population in Ukrainian rural areas was 1.8%, total loss can be estimated at 200 thousand people at the least. . Many Poles participated in the anti-fascist resistance, or resisted the Stalin regime, or became hostage of the third force who provoked the Polish-Ukrainian armed conflict at the final stage of the World War II. Great injustice, physical, moral and material loss befell the Polish populace in the course of so-called „exchange” of population in 1944–1946.
On the basis of the analysis of the Soviet national and migration policy, and its assimilative nature, this monograph traces the dynamics of quantitative and qualitative change and settling characteristics relating to the Polish minority of the Ukrainian SSR in the period of 1960–1980, in so doing, it became possible to find out the reason of its decrease by almost one third, which was due, in particular, to a drop in the birthrate among ethnic Poles, intensification of de-culturization and assimilation processes. At the same time, the Polish community remains one of the most integrated into the Ukrainian cultural environment. According to the 1989 census, about 85% of ethnic Poles recognized the Ukrainian as a native language, first of all, in the traditional settlement areas. In terms of general education indices, the Poles ranked sixth among the largest ethnic communities (following Jews, Russians, Byelorussians and Bulgarians). Educational level and employment rate of the Poles were also relatively high.
Thus, the historical and political analysis of the Polish minority life in the context of ethno-political processes that took place in Ukraine in the XX century, allows to summarize valuable experience (both positive and negative), to learn a number of important and instructive lessons for promotion of cooperation between Ukraine and Poland, and to support practical propositions and recommendations aimed at improvement of state policy regarding national minorities.
Key words: ethnopolitologia, national minorities Poles, ethnopolitics (policy), ethnic identite Poles, ethnic consciousness, ethnic history, ethnic culture, ethnic mentality, the land of Ukraine, the Polish and Ukraine interaction.