У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

ПОДІЛЬСЬКИЙ ТЕХНОЛОГОЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ ВІННИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-06-20

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 4.4.2025

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ТЕХНОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

ВІННИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

           

                                                               

2010

Автор: Ґудзь Н. О. - викладач вищої категорії Могилів-Подільського   

    технолого-економічного коледжу  ВНАУ

Рецензент: Соляр А.П. - старший викладач Могилів-Подільського     

                   технолого-економічного коледжу  ВНАУ

          

                             

Навчальний посібник містить опорні конспекти, які є короткими за змістом, доступними за формою викладення  і направлені на те, щоб допомогти студентам швидко відновити і систематизувати теоретичний матеріал

аудиторного та самостійного вивчення. Рекомендовано для студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації дистанційної (заочної) і денної форми навчання.

                            

                                                                                                                                                     

                                                                           Розглянуто і схвалено на

засіданні циклової комісії

гуманітарних дисциплін

Протокол № ___від__________2010

                                                                            Голова комісії  

 

                                                                ________________     І.С.Войцехівська   

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................................4

        Розділ І. Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософії

Тема 1. Вступ. Філософія як специфічний тип знання…………………………....6

Тема 2. Філософія Стародавнього світу…………………………………………..15

Тема 3. Філософія європейського середньовіччя та епохи Відродження……....26

Тема 4. Філософія Нового часу…………………………………………………....34

Тема 5. Філософія ХІХ - ХХ століть……………………………………………...46

Тема 6. Філософська думка в Україні…………………………………………….58

       Розділ ІІ. Онтологія і гносеологія

Тема 7. Проблема буття у філософії……………………………………………....68

Тема 8. Духовний вимір людського буття………………………………………..76

Тема 9. Основи філософського вчення про розвиток…………………………....84

Тема 10. Основний зміст пізнавальної діяльності……………… ………………94

       Розділ ІІІ. Соціальна філософія

Тема 11. Філософський аналіз суспільства……………………………………...103

Тема 12. Філософська концепція людини……………………………………….117

Тема 13. Цінності в житті людини і суспільства………………………………..124

Література ..............................................................................................................130

Рецензія

ВСТУП

 Динамічні  процеси  сучасного  суперечливого  світу  ставлять  кожну  людину  в  складні  умови  соціального життя. А практичнi потреби сучасної людини пiдштовхують її до вирiшення питань, якi можуть бути реалiзованi лише на науковiй основi. Засвоєння будь-якої галузi знань має не лише утилiтарно-практичне значення, а й пiдiймає людину над сьогоднiшнiм рiвнем розвитку. Нові знання розширюють ерудицiю, змiнюють рiвень освiченостi, впливають на формування духовності, світогляду.

Формуючи свiй свiтогляд, людина формує Власну фiлософiю життя, яку потрібно постiйно  "тренувати", розвивати, доповнювати.

Фiлософiя - це власне бачення Людиною себе в складному спiввiдношеннi мiж минулим та майбутнiм і є тією самою наукою, яка вивчає, аналiзує, узагальнює, певним чином витлумачує свiтогляднi проблеми. Саме вона, на рiвнi науки, включається у формування орiєнтацiї в бурхливому морi життя.                                                                                                          

Однак фiлософiя - не лише наука, що вивчає закони розвитку свiтогляду та iнтерпретує свiтогляднi проблеми. Фiлософiя - це ще й спосiб мислення, спосiб освоєння свiту людиною.

         Завдання філософії, як науки i як предмету, що вивчається у вищому навчальному закладi - не стiльки озброєння студентiв знаннями рiзних філософських теорiй, скiльки формування на основi цих знань фiлософського способу мислення, фiлософського методу орiєнтацiї в свiтоглядових проблемах, у формуванні власної системи поглядiв, свiтогляду на базi певного рiвня фiлософської культури. Суть проблеми в фiлософськiй освiтi - не стiльки в засвоїннi фiлософiї як науки, скiльки в навчаннi фiлософствувати. Важливо навчити вирiшувати фiлософськi проблеми на науковому рiвнi.

          Отже, сучасна  філософія  є  узагальненою  філософською  думкою  людства,  що  ґрунтується   на  теоретичних  надбаннях, здобутих  у  лоні  кожної  національної  філософії. Вивчення філософії дозволяє озброїти студентів знаннями сучасних фактів, понять, теорій; формувати узагальнення картини світу, виробити найбільш складні вміння світоглядного характеру; розвивати вміння аналізувати навколишні події суцільного життя; сприяти формуванню ціннісних орієнтацій і життєвої позиції.

За структурою  опорні  конспекти  являють  собою  логічно  пов’язані  між  собою  тематичні  блоки, які направлені на  активізацію  пізнавальної  діяльності  студентів і включають в себе:  план  лекцій, опорний  конспект,  висновки та питання  самоконтролю.      В  розроблених  опорних  конспектах  систематизуються  і  в  логічній  послідовності  розкриваються  основні  теоретичні  положення філософії, що  дає  можливість  самостійно  дослідити  і  вивчити  суть  світоглядних  процесів  у  суспільстві.

Запропоновані опорні  конспекти  дають  можливість відновити,  поглибити  і систематизувати   програмовий  матеріал  з дисципліни  “Основи філософських знань”.

Навчальний посібник рекомендовано для  студентів вищих  навчальних закладів  І-ІІ  рівнів  акредитації.      

Тема 1. ФІЛОСОФІЯ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП ЗНАННЯ

1. Філософія і її місце в самопізнанні людини.

2. Основні джерела філософії.

3. Світогляд як духовно практичне  засвоєння світу.  

4. Предмет і функції філософії.

5. Філософія в системі культури.

                 

“Філософія найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання істини – першопричин, сутнісного і вічного. Всі інші науки необхідні..., але кращої за неї немає жодної”  (Арістотель)

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ФІЛОСОФІЯ І ЇЇ МІСЦЕ В САМОПІЗНАННІ ЛЮДИНИ

Філософія одна з найдавніших наук, яка існує понад 2500 років. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Вперше термін « філософія» вжив старогрецький мислитель, математик Піфагор (від грец. phileo» - люблю і «sophia» - мудрість - "любов     до мудрості") , який вважав, що «мудрість» - це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її.

Платон: філософія - це пізнання сущого;                                                                 Арістотель: філософія  - це дослідження причин і принципів речей;                        Епікур:  філософія є шлях для досягнення щастя шляхом розуму.

              ФІЛОСОФІЯ - теоретична форма світогляду, вчення, яке прагне осягнути  всезагальне в світі, в  людині і суспільстві.

Філософія, як особлива галузь людського знання,  в центр в вчення ставить питання про людину та її становища у світі, що зумовлено:

  •  філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою;
  •  ми завжди маємо справу із людиною (через природу, творчість, науку…)

Людина своєю активністю створює світ в якому живе, про який знає і який їй відкривається через діяльність, працю, пізнання, експерименти, фантазію тощо.

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВИЩА ЛЮДИНИ В СВІТІ

  •  Людина є розумною - здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує.
  •  Біологічна неспеціалізованість - в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.
  •  Людина є вільною, має свободу. (Ж.-П.Сартр - «Доля людини покладена на неї саму»).
  •  Універсальність людини. Вона може оволодівати всіма можливими видами діяльності.
  •   Людина, як істота розумна, є єдиною хто усвідомлює свою смертність.

 Отже, цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики, поступу у майбутнє.

     Фундаментальні завдання філософії сформульовані мудрим Сократом:

 

«Пізнай самого себе…»

«Я знаю, що я нічого не знаю…»

 

      Звідси, основним завданням філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Філософія сьогодні визначає шлях розвитку суспільства, основні тенденції духовно - практичного освоєння світу.

Основні передумови виникнення філософії

Психологічні

спроба зрозуміти, що відбувається із свідомістю в той час, коли вона трансформується у філософський і її якісні особливості: здивування, сумнів, спосіб поведінки, рефлексія.

Духовні

пов’язані із емпіричними (досвідними) знаннями і міфологія.

Моделі походження філософії:

Перша модель - гносеологічна (доісторичного пізнавального досвіду)

Друга модель - міфогенна (яка виходить із традиційної міфології)

«…любов до мудрості не виникає миттєво, а    виробляється поступово, походження її - тривалий процес, в якому філософія починається раніше, ніж закінчується міфологія»   (Арістотель)

СВІТОГЛЯД ЯК ДУХОВНО ПРАКТИЧНЕ  ЗАСВОЄННЯ СВІТУ

   Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Центральна проблема світогляду - відношення людини до світу.

Світогляд:

це форма суспільної відомості;                                                                         

це форма самоусвідомлення особистості;                                       

це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі;

це система принципів діяльності людини;                                                      

це погляд людини на світ як ціле;

світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу.

           Отже, СВІТОГЛЯД – це система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. 

Типи виявів відношення людини до світу:

пізнавальне відношення  

охоплює найбільш загальні знання про світ, історію людства і окрему людину;

оцінювальне відношення

включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ;

практичне відношення

передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так або інакше.

                         Спільність філософії і світогляду:

             1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно практичного освоєння світу;

        2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”;

        3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;

        4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

                            Відмінність філософії і світогляду:

               ФІЛОСОФІЯ

          СВІТОГЛЯД

Теоретична форма світогляду, вчення, яке прагне  осягнути  всезагальне в світі, в  людині і суспільстві.

Поняття світогляд є більш ширшим за обсягом ніж поняття “філософія” і  включає різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

Для характеристики філософії найважливішими є “світорозуміння”.

Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо.

Структура філософії  включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п.

В структуру світогляду включаються: досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо.

Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку.

Світогляд, як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою, і може ґрунтуватися на не наукових засадах.

Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна.

Світогляд не має такої функції.


       Вперше термін світогляд вжив німецький філософ І. Кант, який сформулював основні світоглядні питання філософії:

     - Що я можу знати?

     - Що я маю робити?

     - На що я можу сподіватися?

     - Що таке людина?

Типологізація  світогляду

За формою

цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий

За ступенем сприйняття дійсності

реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності

За ставленням до існування вищих сутностей

релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний

За способом існування (за носіями)

індивідуальний, груповий, суспільний

За рівнем світобачення та усвідомлення

усвідомлений, неусвідомлений, науковий, буденний, філософський і т.д.

За морально - ціннісними орієнтирами

гуманістичний, егоїстичний, цинічний альтруїстський, антигуманний, шовіністичний

За історичними епохами

архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світовий ХХ ст.

За ступенем та чіткістю самосвідомості

життєво-практичний, теоретичний

   За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана:
                          інтегрувати людину у світ;
                          надати їй найперших життєвих орієнтирів;
                          подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Рівні світогляду

світовідчуття, світосприйняття,

світорозуміння

Світогляд – постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства.

                                 Історичні типи світогляду:

  •  наївний реалізм - вийшовши з тваринного стану, людина, як і тварини, пізнавала світ  органами відчуття. Людина того часу осягала світ таким, яким вона його бачила, чула, їла тощо. "Наївним" - тому що по-дитячому, наївно, сприймає за дійсність світ, який йому ввижається; "Реалізм" – тому, що наші почуття ще у тваринному світі пройшли перевірку практикою і виявилися ефективними, правдивими.
  •  міфологічний світогляд - розповіді або сказання про богів і боротьбу між ними,  про втручання богів в історичні події й особисте життя греків, першопредків, про створення світу тощо. Це світогляд родового і нерозвинутого класового суспільства. «Міф є мудрість у поетичній формі юного людства»;
  •  релігійний світогляд  - віра в існування надприродних - персоніфікованих  сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, духів,  Абсолюту, Космосу і т.п.) впливати на Всесвіт та на долю людей і заснований на вірі;
  •  філософський світогляд - спрямований на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню  достовірності              та надійності таких вирішень;   це усвідомлений світогляд.

ПРЕДМЕТ І ФУНКЦІЇ ФІЛОСОФІЇ

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини:

    її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини

   уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості

    філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої та ідентифікації.

Предметом будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку є  відношення “людина – світ” і виходячи із відповідей на дане питання філософи поділились на два основних напрямки: матеріалізм і ідеалізм.

 НАПРЯМКИ ФІЛОСОФІЇ

МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. materialis – речовинний) –  філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними.

ІДЕАЛІЗМ (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія – вторинними.

Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”).

Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”.

                                

                                      Функції філософії

Функція (від лат. – виконання, звершення) – спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий спрямований на досягнення певного результату

світоглядна

філософія допомагає людині знайти і обґрунтувати свої життєві орієнтири, з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей

пізнавальна

філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності

логічна

філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції

соціально-адаптивна

філософія допомагає зорієнтуватися у складних проявах суспільного життя і виробляти власну життєву позицію

критична

роявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу

виховна

філософія сприяє розвитку самоповаги, самовдосконаленню, пошуку життєвих сенсів

загально-методологічна

її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ

 

     

Гуманістичний потенціал філософії проявляється:

- по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина включається в предмет філософії в контексті співвідношення “людина-світ”;

- по-друге, філософія утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського, зокрема;

- по-третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень, розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості.

      

                              Філософські методи мислення:

діалектичний метод - будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого - взаємодія (боротьба) протилежностей;

 феноменологічний метод - головне завдання - це формування понять, якими оперує філософія;

трансцендентальний метод - визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення);

 метод герменевтики - передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з’ясування їх місця і функції в культурі.                                               

Риси філософського мислення

має гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття;                                                                                                                                    постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору;                                                                                                  окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути;                                                                                                                                             є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність;                                                                                                                        постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;                                                                                                                                 прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття

Структура філософії

Відповідно до сфер діяльності виділяють

філософія природи, світу і космосу

 онтологія, натурфілософія,  космологія

філософія суспільства та суспільної історії

соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія

філософія самої людини з її особливостями, здібностями і властивостями

 філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія

філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів

 логіка, гносеологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії, ноологія

Спільне філософії і науки:

 філософія і наука є формами суспільної свідомості;

філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків;                                                                                           

філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду;

філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).               

Відмінності філософії і науки:

у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;

філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва;                              

закони і пoнятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;

філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;                                 

філософія включається в теoретичне обґрунтування будь-якого світогляду.

ВИСНОВКИ  

  Філософія — специфічний вид знання, що має свій предмет пізнання, свої проблеми, які не звидяться до окремих наук, а також має свою специфічну мову, методи  і  засоби дослідження.                                                                             Філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюючи особливих проявів людського духу та  практики  життєдіяльності людини і  суспільства.                                                Саме філософське знання забезпечує осмислення і обґрунтування категоріального і  методологічного   апарату наук.                                                        Філософія, як теоретичний світогляд, поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом —одне з видатних надбань людської цивілізації та культури.                         Філософія — не тільки візитна картка цивілізації і культури, а й їхня основа та  животворний фермент.                                                                                                Центральне місце у філософствуванні займає людина як суб'єкт діяльності, її  походження, сутність, призначення і сенс  її  буття.                                                          Прагнучи з'ясувати граничні основи буття, філософія, на відміну від релігії і міфології,   спирається   на знання.                                                                                     Філософія прагне вивести людину зі сфери повсякденності, надати її життю істинний зміст, привабити високими ідеалами, обґрунтувати шлях до загальнолюдських цінностей.

Філософія є спробою органічно відобразити науково-теоретичні і практично-духовні аспекти життя людини й зрозуміти світ, як цілісний та єдиний організм.                                                                                                                                        Філософія, як наука, має всі  структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість   адекватно  відображати     oб’єктивну дійсність.                                                                                                                                                          Філосoфія, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом  духовно -  практичного  освоєння світу.                                                                                                    Філософія, як і світогляд, – це життєва потреба людини, суспільства і людства.

Питання самоконтролю

1. Що означає термін «філософія»?                                                                                                                                   2. Де, коли і чому виникла філософія?                                                                                                                    3. Що таке  "світогляд" ?                                                                                                                                                            4. Що спільного і відмінного між філософією і світоглядом?                                                                        5. Назвіть основні етапи  розвитку  світогляду.                                                                                        6. Які особливості  світогляду наївного реалізму?                                                                        7.  Які особливості міфологічного світогляду?                                                                   8.  Які особливості релігійного світогляду?                                                                         9.  Які особливості філософського світогляду?                                                                                     10. Що таке філософія?                                                                                                              11. Які основні функції виконує філософія у життєдіяльності особистості і суспільства?                                                                                                                      12. Розкрийте риси філософського мислення                                                                                   13. Що такий науковий світогляд?                                                                                               14. Яка мета і задачі вивчення курсу філософії?

Тема 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

1. Стародавня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії.

2. Філософії Стародавньої Індії.

3. Проблеми філософії Стародавнього Китаю.

4. Антична філософія

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

 СТАРОДАВНЯ ФІЛОСОФІЯ ЯК ЗАРОДОК І КОЛИСКА ВСІХ НАСТУПНИХ ТИПІВ   ФІЛОСОФІЇ

           

                               Передумови виникнення філософії:

1. Стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. Поява товарно-грошових відносин;

3. Виникнення держави;

4. Зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. Розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов’язані із використанням води в зрошувальному землеробстві в Єгипті у ІІІ-ІІ ст.  до н.е.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ:

 Давня філософія (VІІ ст. до н.е. - V ст.) вона представлена:                           давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вайшешика, санкх’я, йога, буддизм  і т.д.);                                                                                                               давньокитайська філософія (Лао-цзи, Конфуцій, Ян Чжу,  Ван Чун);                                                  давньогредська  філософія (Фалес, Піфагор. Сократ, Платон, Аристотель та інші ).                                                                                                                                  

 Середньовічна філософія  (VІ ст.  - ХV ст.). Представлена такими видатними мислителями, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

  Філософія Нового часу (ХVІ ст. - перша половина ХІХ ст.)  В якій виділяють:

 добу Відродження (М.Кузанський, М.Коперник, Дж. Бруно та ін.);                           Просвітництво і бароко (Ф.Бекон, Т.Гобс, Дж.Локк, Р.Декарт, Б.Спіноза та ін)

 німецьку класичну філософію (І.Кант, Й.Фіхте, Г.-В.-Ф.Гегель, Л.Фейєрбах).

    

 Сучасна філософія   (друга половина ХІХ -ХХ ст..). Вона представлена такими філософськими течіями:

 позитивізм (непозитивізм, постпозитивізм - О.Конт, Г.Спенсер, К.Поппер та ін);

 екзистенціоналізм (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр. А.Камю та ін.);                    

 філософія життя (З.Фрейд, Ф.Ніцше, А.Бергсон та ін.);

 філософія науки -  (Т.Кун, І.Лакатос,  та ін.);                                                                    

 філософська антропологія (М.Шелер, Г.Плесснер, А.Гелен);

 неотомізм (Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський та ін.);                                                 

 феноменологія (Е.Гуссерль, Ф.Брентано, П.Рікер та їн.);

 герменевтика  (Ф.Шлегель, Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей та ін.);                                                

 структуралізм   (К.Леві-Строс, М.П.Фуко);

 прагматизм (Ч.Пірс, В.Джемс, Дж.Дьюї).                                             

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

      

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 - 2000 рр. до н.е.) і відображені у Ведах, Брахманах, Упанішадах.

     «Веди» - це збірник текстів на честь богів написані віршами і прозою.

     «Брахмани» - це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

     «Упанішади» - завершальний етап у  розвитку Вед.

                          ШКОЛИ ІНДІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ:

         Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи:                         міманса,  ваданта вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, субстанцію.

міманса,  ваданта: сходинки, які ведуть до осягнення брахмана - медитація, долання безкінечності перевтілень - сансара, яка породжена кармою - відплатою за попереднє життя;

вайшешика: школа своєрідного атомізму; визнає дев’ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум;

 санкх’я: основою світу є матерія і атман-принцип індивідуальності і духовності;

ньяя: приділяла увагу теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми;

йога: сформулювала сукупність правил регулювання фізіологічних і психічних процесів.

             Неортодоксальні, некласичні  філософські школи:  буддизм, джайнізм, чарвака-локаята.

  буддизм — його засновником  вважають індійського принца Сідхарху Гаутаму (563-483рр. до Р.Х.), який отримав  ім'я Будди — Просвітленого.     Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край.

«Чотири благородні істини» проголошені  Буддою учням:

- життя - це страждання ( народження, хвороба, старість і т.д.);

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її;

- шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження).

        Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану «нірвани» -  абсолютного спокою, звільнення від пристрастей і бажань

  Джайнізм - вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям;

 Чарвака-локаята - основою світу вважає п’ять елементів - воду, вогонь, землю, повітря, ефір.

Основні риси староіндійської філософії:

 Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

  Зосередженість на морально-етичних проблемах.

  Своєрідність ставлення до Вед.

 Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

  Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

  Народження логіки.

 Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

 

ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

      Становлення філософської думки у стародавньому Китаї припадає на VI-ІІІ  ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів «Пятикнижжя» («У-цзінь»): «Ші-цзінь» (Книга пісень або віршів), "І-цзін" ("Книга перемін"), "Чунь-цю» (Книга літописів), "Шу-цзін" ("Книга історії"), «Лі-шу» (Книга ритуалів).

  Провідні філософські школи Стародавнього Китаю:                                                       даосизм («Дао-де-цзи»);                                                                                            конфуціанство («Жу-цзи»);                                                                                                                            моїзм («Мо-цзи»);                                                                                                                    легізм («Фа-цзя»);                                                                                                                    натурфілософія («Інь-Янь-цзя»).

         Лао-цзи (VI ст. до н.е.) -  питання "дао". "Дао" – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова, нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності.

Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

ДАОСИЗМ - філософське вчення, згідно з яким природа і життя людини   підпорядковані загальному божественному законові дао.

         Конфуцій (Кон-Фу-цзи)  (VI ст. до н.е.)                                                                       Принципи етики:                                                                                                                               1) людяність, людинолюбство (жень);                                                                                            2) справедливість і обов'язок (і);                                                                                                             3) ритуальність (лі);                                                                                                                  4) знання (чжи);                                                                                                                             5) довіра (сінь).                                                                                                                 

Центральним принципом моралі є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" означає:

любити не стільки себе, скільки інших;

на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром;

вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Правитель має божественну сутність. Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у його соціальній філософії.  

КОНФУЦІАНСТВО -  філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

         Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.) - доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Людина має керуватися законами природного реального життя.

         Ван Чун (27-97 р. н.е.. - розглядає небо як природну частину безмежного Всесвіту, небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження началом яких є субстанція "ці".  Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.       

Основні риси старокитайської філософії:

Давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття;                                                                      Переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням;                                                                      Зосередженість на соціально-етичних проблемах.                                                                                Вчення про подібність людського тіла і Всесвіту стало базою, основою (теоретично) відомої китайської медицини, особливо вплинувши на розвиток голкотерапії, фармакології.                                                                                               Сюжети і образи, що виросли з культу безсмертних, знайшли широке відображення в китайському мистецтві, особливо в літературі.

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

                Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

       географічно-кліматичні - розміщення Балканського півострова, де починається розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів, сприятливий клімат, наявність різних кліматичних зон ( гори, ріки, затоки)    

      культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати;

        соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності, існування полісної форми організації життя, демократичний устрій, інтенсивні контакти між містами-державами

       vвідносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини - талановитість, активність та рухливість стародавніх греків

                         Періодизація античної філософії:

1. Натуралістичний період (досократики)

з його проблемами фізіса і космоса, між VІ і V ст.. до н.е. (іонійці, піфагорійці, еліати, плюралісти, фізики, еклектики).                                                                                                                               

2. Гуманістичний період

герої якого софісти, і особливо Сократ, який перший намагався пояснити (визначити)  суть людини.                                                                 

3. Період великого синтезу Платона і Аристотеля

характеризується відкриттям надчуттєвого і органічною формуліровкою основних філософських проблем.                                                                                                                                

4. Період елістичних шкіл

епохи завоювань Олександра Македонського і до кінця язичеської ери - кінізм,  епікурізм, стоїцизм, скептицизм, і, на кінець, еклектизм.                                                                                                                          

5. Релігійний період

античної язичеської думки - відродження неоплатонізму і його модифікацій.                                                                                                     

6. Християнська думка

зародження і формування позицій нової релігії в світі категорій грецької філософії.

                                Особливості античної філософії

 набула автономного характеру розвитку, завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву;                                                                                                                         постала відкритою та доступною: всі громадяни крім жінок, мали право займатися філософією;                                                                                                           терпимо ставилась до різних ідей та позицій (крім атеїзму);                                               була здатна набувати різних форм та виявлень;                                                                                     була динамічною у своєму розвитку.

                                  Досократики як філософи «фізіса» (натурфілософія)

 НАТУРФІЛОСОФІЯ - це система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

         Фалес Мілетський (624-526 до н.е.)  - з нього починається грецька і європейська філософія.  Це філософ, учений , благорозумний  політик. Будучи ініціатором «фізіса» вважав першоосновою – воду. Його вода, «фізіс», – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи. Вода співвідноситься з його божественним початком «Бог, - говорив він, - є саме стародавнє, так як ніким ненароджений», тому він - основа всього.

     
         Анаксімандр (610-546 до н.е.) – першоосновою вважає безкінечність. Вводить термін  «апейрон» - дещо, що немає кордонів як внутрішніх так і зовнішніх. Бог - першопричина. Якщо безкінечна першооснова то світи безкінечні. Поряд з нашим світом існують інші світи. Земля -  у формі циліндра, знаходиться у підвішеному стані.

         Анаксімен (585-525 до н.е..) - першопочаток - безкінечність, а це повітря. «Зовсім як наша душа повітря підтримує все і управляє всім: дихання і повітря обнімають весь космос».                       

                                                                                       

         Геракліт (прибл.544/540-прибл.483 до н.е.)  – творець античної діалектики. Фундаментальні положення його філософії:

- Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємо- переходу( “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку”).

- Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу. Гармонія Геракліта «єдність протилежностей». «Бог є день - ніч, зима - літо, війна і мир, ситість і голод.»

- Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

         Піфагор (580-500 до н.е.)                                                                                                             – в основі всього лежить математична регулярність тобто числова, а першоеле- ментом є число;                                                                                                             -  Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Основою всіх чисел піфагорій- ці вважали одиницю, яку вони обожнювали.                                                                                                          - Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх природних явищ.

ПІФАГОРЕЇЗМ - напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

         Ксенофан  – родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) –  бог є безособовим началом і тотожній усій природі. Бог -начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум, свідомість.

         Парменід (540-450 рр. до н.е.) - світ – нерухомий, незмінний, постійний. Єдиним, що заслуговує на увагу, є “буття”. Все – буття, небуття немає. “Буття” не змінне і стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно просто є.

         Зенон - один з перших тлумачив діалектику як спосіб поєднання протилежних поглядів з метою знаходження істини. Арістотель назвав його “винахідником діалектики”.

         Демокріт  (прибл.460-прибл.371 до н.е.) – видатний матеріаліст античності, “перший енциклопедичний розум серед греків”, вершина давньогрецької науки, один з засновників атомістики.                                                    Разом з Левкідом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії -  всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів (з гр.. те, що неділиться) які є вічними і незмінними.  “Атоми... носяться у всесвіті, крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля”. - Атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження.

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності”.                                                                                                         

 Гуманістичний період - поворот від зовнішнього світу до людини, до питань теорії пізнання.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - (грец. Antropos - людина,  centrum - центр)- філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

         СОФІСТИ ( з грец. «мудреці» - людину проголосили «мірилом всіх речей» Основним завданням філософії вважали виховання людей та навчання їх жити.          

         Сократ  (469-399 до н.е.) –  родоначальник об’єктивного ідеалізму.                                                   Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії. Бог - це розум.

Характерні рисами його філософії: відмова від дослідження природи; віра в світовий дух, світовий розум; концентрація зусиль лише на самопізнанні; абсолютизація етичних проблем.

         Платон (427-327 до н.е.) – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

- філософське вчення - це  вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними;                                                                                                                                                - речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди;                                          -з ’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує.      

                                        

         Арістотель  (384-322 до н.е.) – найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей” - “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак  святий обов’язок наказує  віддати    перевагу істині”.
-  визнавав об’єктивне   існування   матеріального світу;                                                                   - одним з найбільш цінних надбань  є його вчення про різні види (форми) руху матерії ( виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення).

Він є творцем: формальної логіки, її важливих принципів (законів); принципу недопустимості суперечностей; принципу виключення третього;         - розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція.                                                                                                                           Погляди на  соціальні проблеми:                                                                                                   - держава є  продуктом  земного походження;                                                                            - найліпшою формою державного устрою    вважав “політію”;                                                  - в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей.

                  Провідні філософські школи епохи еллінізму:

СТОЇЦИЗМ - напрям давньогрецької філософії, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. (Зенон, Луцій Сенека, Марк Аврелій, Епікур)

- пізнання необхідне тільки для практичного життя;                                                           - слід мужньо переносити удари долі,  брати нічого близько до серця;                                     - ідеал мудреця - свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія);                                   - соціальний стан походження важить мало, головне - мудрість людини.

СКЕПТИЦИЗМ  (з гр.-  той, що розглядає, досліджує) - філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів (Пірон, Секст-Емпірик)          

- систематизували аргументи проти пізнаваності світу з вимогою «утримуватись від суджень»;         

-   в етиці пропонували стан незворушності і не затьмареності душі

НЕОПЛАТОНІЗМ - напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. (Плотін, Порфірій, Прокл)

-  Плотін: - вищими субстанціями є Благо, Розум, Душа

Основні риси античної філософії:                                          

Антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;

завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки і філософії;

Наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

Антична філософія була органічно зв’язана з наукою;

Для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

Помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку;

Створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).  

ВИСНОВКИ

Філософія країн Стародавнього  Сходу  являє собою своєрідне культурно-історичне утворення.

У філософській думці Стародавнього ходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття.

В центрі філософських поглядів є проблема людини, самовизначення людської думки.

 Хоча давньосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, але східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення.

Представниками філософської думки Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю  були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин у суспільстві.               Антична філософія  є початком європейської філософії, яка вперше окреслила основні напрямки філософської проблематики і навіки визначила людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки.

 Антична філософія -  це школа людського мислення                                                                                                             

 Питання самоконтролю                                              

1. Охарактеризуйте умови виникнення філософії.                                                                     2. Що є основою визначення історичних етапів розвитку філософії?                           3. В чому полягає відмінність давньоіндійської філософії від тодішніх релігійних систем.                                                                                                                      4.  Розкрийте сутність гуманізму давньокитайської філософії.                                           5. Які основні особливості виникнення античної філософії?                                               6.В чому заклечається “сократичний метод” Сократа?                                                  7. В чому проявляються особливості філософії Платона?                                                8. Розкрийте сутність філософії Аристотеля.                                                                            9. Охарактеризуйте періодизацію античної філософії.

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Загальна характеристика  доби Середньовіччя.

2. Роль християнства у формуванні середньовічної філософії.

3. Філософія Відродження. Проблеми людської особистості.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V – XV ст.)

Філософська думка і культура доби Середньовіччя характеризувалась:

- традиціями  греко-римської культури, філософії, що занепадали;  

- варварством;

-християнством.                                                                                                                       Філософія  стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.


     НАПРЯМКИ В РОЗВИТКУ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ:   

              СХОЛАСТИКА (від грец. – школа) –  вчення відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду;

                    МІСТИКА - стверджували що, в пошуках шляхів  наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення    

    

                    БОРОТЬБА НОМІНАЛІСТІВ І РЕАЛІСТІВ з приводу природи загальних понять, так званих универсалій.        

РОЛЬ ХРИСТИЯНСТВА У ФОРМУВАННІ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

 Поява і утвердження християнства в Європі призвели до духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Філософська проблематика даного періоду підпорядковувалась вірі, а науковий інтерес - релігії.               Звідси її функціональне визначення, яке сформулював у середні віки Фама Аквінський: «Філософія - наймичка богослів’я ».

                                       Філософські погляди

                     ДУАЛІЗМ - матерія є вічна субстанція із якої Бог створив світ, подібно архітектору і будівельнику.  Матерія існувала одночасно з Творцем і ніяк від нього не залежить.    

                                                                                                                     

                     ПАНТЕЇЗМ - ототожнюють Бога з навколишнім середовищем, світом, який стає єдиносущим Божеству.

Різновидності пантеїзму:

→ антропоцентризм - обожнювання живих людей (імператорів, полководців,   релігійних діячів…);

→ анимизм - обожнювання духів померлих предків;

→ фетишизм -  обожнювання матеріальних предметів і речей.     

                                                               

                     ПАТРИСТИКА - визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви" (лат. «pater»- ,батько) .                                                                                                                                

         Аврелій (Августин) Блаженний (354-430) - представник патристики:       

- філософія поза богослов’ям ніщо;                                                                                                   - Бог є сукупність усіх можливих досконалостей;                                                                            - Бог є вічним та завершенним Буттям;                                                                                              - Бог творить світ із нічого;                                                                                                         - Можливості Бога у творінні невичерпні;                                                                   - Світ перебуває в повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить;                       - Земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування;                                                                                               - Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

         Фома (Тома) Аквінський(1225/26-1274 )- представник середньовічної схоластики і  основоположник  - томізму. Його філософія була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви,  волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Його вчення часто характеризують як  концепцію  «симфонії (співзвучності) розуму та віри», а саме:                                                                                                

- існують істини, які можна осягнути  природним розумом;

- існують істини, які перевищують людські можливості;

- існують істини, що їх можуть розуміти як із допомогою розуму, так і з допомогою віри.

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам. Виходячи з цих міркувань Тома поділяв усі знання і науки на:

- теологію об’явлення;                                                                                                                     - природну теологію;                                                                                                        - філософію.

У 1879 р. вчення Томи Аквінського проголошено офіційною філософською доктриною  Католицької Церкви під назвою «неотомізм».

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між реалістами і номіналістами по питанню природи загальних понять.

ОСОБЛИВОСТІ                                                                                                         ФІЛОСОФІЇ, ТЕОЛОГІЇ ТА РЕЛІГІЇ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Філософія

Теологія

Релігія

- розробляла інтелектуальний інструментарій

- вчила християн розмовляти «філософською» мовою

- раціоналізовувала релігійні догмати

- осягала абсолютну істину засобами людського розуміння

- сприяла

  •  філософізації релігії
  •  сакралізації філософії
  •  підпорядкування розуму вірі

- вимагала приймати свої догмати на віру

- ініціювала нову філософську проблематику

- верифікувала істини філософії

- приписувала людині як діяти, жити

               Провідні напрями середньовічного філософствування - схоластика і містика - як варіанти релігійної філософії. Для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між ними полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання.

слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання;                                                                                                найкращим засобом діяльності розуму є логіка.

розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри;

шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення

РЕАЛІЗМ (лат. realis - суттєвий, дійсний) - філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Представники: Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський - вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму; пізнання - осягнення розумом сутності. Розкриття її через умоспоглядання.

 НОМІНАЛІЗМ (лат nomen - ім’я )- філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

 Представники: Вільям Оккам, Жан Вурідан вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони - творіння розуму; пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей.

                                Основні риси філософії Середньовіччя

 По рівню розвитку філософії, культури вона була кроком назад у порівнянні з античністю;

В межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося  нагромадження знань та ідей які сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки і освіти;

 Виникнення християнства, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн;
  Засилля в усіх сферах життя релігії;
  Схоластика як спосіб філософствування;
  Теоцентризм;
  Геоцентризм;
  Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;
  Слабкі паростки матеріалізму.

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

                                                                       

               В  XІV – XVI століттях у  філософії відбуваються зміни у її предметності - в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей період прийнято називати епохою Відродження.

      ВІДРОДЖЕННЯ (РЕНЕСАНС ) - це епоха розквіту художньої  культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Світобачення в епоху Відродження:

Природа і земне життя людини мають реальну цінність;                                                                Світ і природа являють собою  єдине, до того ж розумне творіння;                                            Найвище творіння Бога - людина;

Людина здатна  осягати процес  творіння

                               

Провідні напрями ренесансного філософствування

   гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XІV – середина XVст. (Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374Джонаццо Манатті (1396-1459)та ін.));

               Гуманістична антропологія була спрямована на:

- обґрунтування особливого центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

- піднесення гідності людини;

- при рівняння її в чомусь до Бога.

   платонічний  (онтологічний та пантеїстичний)період: середина XV - перша третина ХVІ ст.. (М.Кузанський )

Микола Кузанський (1401-14863)

- стверджував, що світ нескінченний, Земля є одним з багатьох небесних тіл;                                                                  - істина досягається в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ;

-  питання діалектики - доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей”;
- вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі.

   натурфілософський період: (друга половина ХНІ - початок ХVІІ ст..

         Леонардо да Вінчі (1452-1519):  

- світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника;

-завдання людини полягає у пізнанні природи;                                                                                                                                                  - природа є вічна і нескінченна, природні явища плинні і біжучі;                                                                                                                                             - явища природи ґрунтуються на об’єктивних законах природи;                                            - процес пізнання -  “Все наше пізнання починається з відчуттів”.                                             Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є  надбанням світової культури.

         Микола Копернік (1473-1543):      

творець геліоцентричного вчення телеології (“геліос” – грец. сонце). В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що Земля це одна із планет, що обертається навколо  Сонця.

                  

ТЕЛЕОЛОГІЯ  (грец. telos - ціль і logos слово, вчення) - вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527)

- головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість;

-  ідеал держави - Римська республіка, вважаючи її найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.

На основі його розуміння суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі.                                                     

 Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи.

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ ПІЗНЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ

         П’єр Анжело Мандзоллі

- світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога;

- світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю;

- необхідність пронизує всю світобудову, визначає природу речей;

- всюди в світі присутня душа, що його животворить;

- Бог творить світ не для нас, а для себе;

- найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань.


         Джордано Бруно (1548-1600) – прихильник стихійної діалектики:                                                                                                    

- всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний;                                                                - Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики;                                                                             - основа всього існуючого – матеріальне начало;

- почуття розпочинається із відчуття, що дають нам речі і образи.

                     Основні риси філософії епохи Відродження

 Гуманізм;
  Геліоцентризм;
  Критика схоластики;
  Відродження античної діалектики;
  Пантеїзм;
  Повернення до матеріалізму;

Філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями;
  Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

                                               ВИСНОВКИ

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів.

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому була зосереджена на осмисленні духовних сутностей (невидимих, позачуттєвих і нескінченних).

У межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей які сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Філософи і мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.

У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи, як вирішального виміру людського існування.

Найсуттєвішою особливістю епох Відродження є те, що філософія і наука  виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

                               Питання самоконтролю

1. Розкрийте основні ознаки середньовічної філософії.

2. Яку роль відіграло християнство у становленні середньовічної філософії?

3.  Що слід розуміти під висловом Фами Аквінського: «Філософія - наймичка богослів’я »?

4. Основні світоглядні погляди Августина Блаженного.

5. В чому проявляється гуманізм і драма філософії Відродження?

6. Погляди Нікколо Макіавеллі на державу.
7. Який вклад внесли у філософську думку мислителі пізнього Відродження?

8. Які характерні риси розкривають філософію епохи Відродження?

      

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII – XVIII ст.)


1. Філософія епохи ранніх буржуазних революцій.
2. Новий філософський ідеал у філософії Просвітництва.                                      3. Німецька класична філософія       

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ РАННІХ БУРЖУАЗНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

  НОВИМ ЧАСОМ називають епоху, яка  розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст.).  

Ідеологія Нового часу: протестантизм, Просвітництво.

Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи:

                                                                                                                     

Соціально-економічні зміни:

Соціально-політичні зміни:

Природно-наукові відкриття:

Зміни в державній сфері суспільства

* розпад феодальних відносин;              * зростання

- міжнародного виробництва;

- зв’язків  між країнами та інтенсивної торгівлі;

-  економічних і культурних зв’язків;

* розвиток економічних буржуазних відносин

* буржуазна революція в Нідерландах (XVIст.-поч. XVIIст.);
* буржуазна революція в Англії (сер. XVIIст. );

* становище і розвиток капіталістичних відносин;
* зміни в соціальній структурі суспільства;
* зміни в політичній системі суспільства

* механіка небесних і земних тіл;
* астрономія;
* теорія опору матеріалів;
* фізика: вивчення електричних і магнітних явищ;
* хімія

* розвиток ідей гуманізму епохи Відродження;
* відмова від натурфілософії;
* формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення

Проблематику філософії Нового часу визначали  такі чинники:

 наукова  революція             формування буржуазного громадянського             суспільства.                                                                                                                                                                                                                          

               Особливості епохи наукової революції    

Відмежування наукового знання від релігії, та філософських вчень минулого.

Піднесення досвіду до рангу експерименту.

Проголошення математики мовою науки.                                                                     

Відокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання.                                  

Філософія знаходиться в пошуку способу бачення світу відмінного від наукового. Цей пошук призвів до формування метафізики. / Метафізика (грец. meta-після, через і phesike-природа) - умоглядне вчення про найзагальніші види буття - світ, Бога й душу. Основним поняттям метафізики ХVІІ ст. є субстанція (те, що існує само із себе)/.

Гносеологія  почала перейматися науковим пізнанням.

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання

         Френсіс Бекон (1561-1626)- родоначальник англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу.

- На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень які він назвав “примарами” ( примари роду, примари печери, примари майдану і примари театру) - які затьмарюють розум і стримують науковий прогрес.
- Методом, здатним забезпечити істинне знання, вважав послідовно проведену індукцію.                                                                                                                         - Предметом філософії є Бог, природа і людина.

- Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

- Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.
      Започаткував течію емпіризм.

ЕМПІРИЗМ (грец. empreiria - досвід) - філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.


          Рене Декарт (1596-1650)

- кінцева мета знання людини – панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини;                                      - основний вид пізнання  – раціональне пізнання, інструментом якого є розум;
- в теорії пізнання є автором нового наукового методу пізнання – дедукції Правила наукової дедукції:

    – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву (“cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”);
    – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання;
    – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти до не доведеного;
   – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається.
   Є родоначальником філософського  раціоналізму.

РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis - розумний ) - філософський напрям, який визнає центральну роль у пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення)

         Томас Гоббс (1588-1679)

- визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання;                                                   - засновник семіотики - науки про знаки. Звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків;

-  основні властивості тіл зводив до їх об’єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру (протяжність, форми);

- один із творців договірної концепції походження держави, при якій люди відчужують частину своїх прав на користь правителя: «Вона є чудовиськом, але краще з нею ніж без неї».   

         Вільгельм-Готфрід Лейбніц (1646-1716)

-  вважав, що джерелом необхідності і всезагальності знання може бути тільки розум;                                                                                                                                            - творець вчення про монади (одиниця, неділима). Монади – це прості вічні неподільні духовні першоелементи, з яких складається Всесвіт. Монади як субстанції не залежать одна від одної, не можуть вживати одна одну. Число монад є нескінчене і кожна з них володіє здатністю сприйняття і прагнення, тобто руху. Сам світ регулюється наперед уставленою гармонією, котра була встановлена між манадами, вищою монадою в особі Бога.

         

Бенедикт Спіноза (1632-1667)

Пізнання світу йде не через пізнання Бога , а через пізнання природи.
У своїй раціональній теорії виділяє 3 ступені:

1. Найвищий ступінь пізнання – істина, яка досягається безпосередньо розумом, вона видима інтуїтивно і не залежить від не від якого досвіду.            2. Середній ступінь пізнання – розмірковування розуму (потребує доведення).
3. Знання, що отримані за допомогою органів чуття, вони неповні, поверхневі та недостовірні.

Світ - нескінчена природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незліченна, їй властива ідея збереження. Бог – виявлення самого природного буття.

          Джон Локк (1632-1704)                                                                                                               -  всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини;                                                              - єдиним джерелом усіх ідей є відчуття людини.                                                                       - людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти;                                                                                            - автор сенсуалістичної теорії пізнання.  

СЕНСУАЛІЗМ (від лат. sensus – відчуття)– філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.


                Вчення про первинні та вторинні якості речей.

Первинні якості  є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо).

Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття (холод, тепло тощо).

Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Вчення про державу, державну владу і право:

- Держава -  природного, а не божественного походження, так само як і влада короля.

- Людина  має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею.

- Мета держави – збереження свободи і власності.

-  вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади

         Джордж Берклі  (1684-1753)

- тільки чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існуванні будь-чого («Esse est percipi» - «Бути - значить бути сприйнятим»);

-  визнавав існування у  трьох випадках:

1) коли цей світ сприймає «я»;                                 

       2) коли його сприймає хтось;

       3) коли він існує у розумі Бога як сукупність ідей, що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

                     

        

НОВИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ІДЕАЛ У ФІЛОСОФІЇ ПРОСВІТНИЦТВА

ПРОСВІТНИЦТВО - це ідейний рух XVIIІ ст. основу якого становила віра в розум як джерело знання і як засобу побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в технічний та  соціальний прогрес, критика релігії та визнання природних прав людини.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи - розум сприймає буття в перспективі його перетворення.

         Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778)

- боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї”;

- головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода;

- Основний девіз  його творчості: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”;

-  Бог - творець і упорядник Всесвіту;

- доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що Бог є, але  згодом  він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій природі” (перейшов на позиції пантеїзму).

         Жюльєн-Офре де Ламетрі (1709-1751)

– пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів;                                                                          

- у Всесвіті існує лише одна субстанція і людина виступає найдосконалішим її проявом.

 
         Жан Жак Руссо (1712 – 1778)

Визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог.                                                       

- проблеми людини її соціального становища у суспільстві;

- проблеми походження і сутності соціальної нерівності і соціального гніту вбачав у  приватній власності;

- проблема договірної теорії суспільства і держави (обґрунтував  три фундаментальні тези:

    1) народ – суверен;

    2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний;

    3) законодавча влада належить тільки народу);                                                        - проблема виховання громадян - єдиний шлях подолання соціального поневолення – це просвітництво;

- критикував християнство, але в питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події;                                                  - Всесвітом управляє мудра і могутня сила, котра є благий Бог.


         Дені Дідро (1713 – 1784)

За своїми філософськими переконаннями  – матеріаліст:

- в теорії пізнання  стояв на позиціях сенсуалізму,  вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три методи дослідження: спостереження природи, розміркування і експеримент;

- відстоював ідеї про єдину, вічну і нестворену матерію, яка виступає єдиною субстанцією, існуючою поза і незалежно від людської свідомості;                                    

-  переконаний атеїст.

Головною справою життя Дідро було видання “Енциклопедії або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” - 35 томів.

      Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ століття.

                                                                

         Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771)

Стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка:

- природа існує об’єктивно, незалежно від людини;                                                                      

- особливу увагу приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані вихованню”;
- моральність, справжня доброчесність людині залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів;

- все суспільне життя цілком залежить від законодавства, а останнє повинно враховувати думку людей;

- у своїй знаменитій праці “Про розум”  піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів протиставляючи їй “земну”, людську моральність.

         Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789)

- Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона – вічна, ніким не створена.                                                             

-  Основою природи є матерія і рух. Природа – це сукупність різних рушійних сил матерії, за якими постійно знаходяться у русі.

-  В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває.                            

-  Джерелом пізнання є природа.

- Критика релігії і ідеалістичної філософії. “Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”.

- Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта, просвітництво.  Вирішальна роль в історії належить законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони.

- Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.

                Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

 Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії.                                                                                                      Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу.                                                                                                                       Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження.                                                                                                                  Перетворення світу на об’єкт пізнання діалектично пов’язане з перетворенням людини на суб’єкт пізнання.                                                                  Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
  Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу.
  Розробка вчення про людину і її невід’ємні права.                                                           Просвітництво.                                                                                                         Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.                                                                                                                             Даний  період характеризується виникненням національної філософії, формуються нові напрямки філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.


НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (ХVІІІ – ХІХ ст.)

У другій половині ХVІІІ ст. центр європейської філософської думки із Англії та Франції переміщається в Німеччину.  Філософська думка направлена: - на дослідження направляється від об’єкта до суб’єкта;

- в онтологічному аспекті - від природи до історії і культури.

         Іммануїл Кант (1724 – 1804) - родоначальник німецької класичної  філософії.                                                                                                                          Внесок у розвиток філософської думки:

подолав суперечність емпіризму на раціоналізму;

теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації.

 – “докритичний” період (до 1770 р.)   

- визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи);

- наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів;

- діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування;

- визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
 “Критичний період”  

- визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія має відповісти на такі питання: «Що я можу знати», «Що я маю робити», «На що я можу сподіватись»;

- проблеми гносеології: знання є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість (судження можуть бути аналітичними і синтетичними);

- концепція трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку, розуму;

- дуалістичний поділ дійсності на два світи - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі і часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості;

-  Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності;

- при розгляді так званих антиномій “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення;

- уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами;                                                                                                                                            - моральний закон  про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою.

Основною рисою філософії Канта є її двоїстість - заперечуючи Бога, як архітектора Всесвіту, він стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи.

         Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814)

- його філософія - це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я», як творчого начала;

- історія - це діалектична і активна взаємодія абсолютного «Я» (свідомості людства) та індивідуального «Я» окремої людини;                                                                           

- досліджував проблему можливості наукового знання;

- людська воля і розум неподільні;

- діяльність людини є її першим і основним визначенням: «Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо»;

- держава є гарантом реалізації права.

  Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854)

- Натурфілософія - природа є  творчим началом. Природа - це процес самотворчості, самореалізації, Абсолюту розуму , космічний організм, що володіє «світовою душею»;

- Трансцендентальний ідеалізм - вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює:     (споглядання, діяльність, породження, свобода);

- Філософія тотожності-затверджував тотожність духу і природи. Вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й об'єктивне нерозрізнені;

- Філософія мистецтва - художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука;

- Розум, мислення існують тільки в бутті (реальному) і через буття.


        

         Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) - об’єктивний ідеаліст.

- За основу усіх явищ природи і суспільства  приймав духовне першоначало (“світовий дух”, “абсолютна ідея”, “світовий розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого не залежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
      Філософська система:

переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку;

вихідний пункт філософської системи є тотожність і мислення;

основою буття є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості.

Абсолютна ідея це:

   єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

    єдиний універсальний чинник, усіх форм буття (суб’єкт);

   єдине рефлексивне поле, світовий дух або розум.

Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Схематично це можна відобразити таким чином:

“абсолютна ідея”             природа               абсолютне знання (філософія).    

Принципи філософії:

принцип тотожності мислення і буття (все, що породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

принцип всезагального зв’язку (все пов’язане з усім);

принцип розвитку.

- обґрунтував  створені ним  основні закони діалектики:

□ закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;      

□ закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія тощо.                                                                    

-  геніальна здогадка про  закон заперечення заперечення.

- великою заслугою є розробка діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення;                                                                                                                                        - змістовна розробка категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей (форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п.                                                     -  Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.
      Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

         

         Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872)        

   Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки;

   Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
   Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”;

   Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії;
   Релігія є заблудженням людини. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”;

   Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на  місце неба–Землю, на  місце   Христа–людину.
Намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

       Гуманізм Фейєрбаха -  поставив людину в центр своєї філософії.

         
                                 Основні риси німецької класичної філософії

          
 Грунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

Змістовна критика традиційної метафізики;

Перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

Теоретичне обґрунтування агностицизму;

Змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння;

Постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес;

Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

          

                                                   ВИСНОВКИ

 Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання.

 Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання,  в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини і суспільних процесів.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність і особистість.

Вся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням» якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві

Філософія Нового часу залишається школою європейської філософської культури.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії і являє концентрацію проблем, ідей та надбань найвищого типу досягнень класичного типу філософствування

Питання самоконтролю

1. В чому особливість епохи Нового часу?
3. Що було характерним для гносеологічної орієнтації в епоху Нового часу?
4. Що таке раціоналізм?
5. Дайте визначення поняттю “сенсуалізм”?
6. 9. В чому особливість філософії французьких матеріалістів?

7. В чому полягає проблема методу у філософії Ф. Бекона?                                             8. Розкрийте характерні риси і сутність пантеїзму Б. Спінози.                                          9. В чому полягає вчення про субстанцію у філософії Спінози?

10. В чому полягає суперечність філософських систем Д.Локка і Р.Декарта?

11. Визначте ключові моменти французької філософії ХVІІІ ст..

12. Назвіть вихідні принципи етики І.Канта.

13. Визначте і обґрунтуйте сутність діалектики Г.Гегеля.

15. В чому полягає антропологізм і гуманізм філософії Л.Фейєрбаха?

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ ст.

1. Своєрідність російської філософії

2. Філософія Маркса і Енгельса    

3. Сучасна світова  філософія

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ


                             СВОЄРІДНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ                                                                         

     Серед видатних російських філософів, які розробляли ідею осягнення людського буття, особливе місце займає Сергій Михайлович Булгаков (1871-1944 рр.):   

- не має завершеної філософської системи, але відзначається цільністю та єдністю, її основний мотив - виправдання світу: буття і матеріального космосу, тобто виправдання матерії з позицій Бога;

- визначає матерію як основу буття (бування) - речей; матерія - не оформлена і невизначена першоматерія: буття-небуття, у дусі міфологічної та біблійної традиції наділяє матерію, що породжується: матерія -це Земля і Мати, що мають в собі породжуючу силу, плодотворність та плодоносність;

- ідеальний первообраз світу є не що інше, як премудрість Божа, Софія.  Софія - символ «Єдине і все» є жива і живуща істота. І людина мусить пізнати їх софійність;

- особливу увагу   надає поняттю часу;

- людині відводить активну роль;

- Церква діє в історії як творча сила.

Для богословської філософії історії Сергія Булгакова характерні дві особливості: по-перше, різке заперечення історичного прогресу і, по-друге, вчення про спасіння всіх.

          Олексій Федорович Лосєв (1893 -1988 рр.)

- основою діалектичного методу вважав логіку суперечностей, антиномію.

З позицій діалектики, проаналізував міф як особистісну форму буття, показав, що діалектика міфу неможлива без соціології міфу;

-  розкрив знакову природу символу та його структуру;

-  в питанні філософської антропології - що таке людина та її життя - механізм, гвинтик, якого завжди можна викинути і замінити, чи цілісний організм, який історично природно склався, що є життя і доля, життя і мудрість, життя і знання, життя і смерть...

         Лев Платонович Карсавін (1882-1952 рр.)        

- у вченні про буття вважає світ результатом самообмеження Бога, створеним буттям з нічого. Поза Богом і без Бога немає мене, абсолютно немає.

- відкриває триєдність як ознаку Всеєдності: Триєдність Бога -істина, любов і всеблагість; у любові - самоутвердження (руйнівна любов), самопожертвування (жертовна любов), і воскресіння в любові.

-  найвища мета історичного мислення - в осмисленні всього Космосу, всього сотвореного, усієї Всеєдності як єдиного суб'єкта, що розвивається.

- всякий історичний індивідуум (особа, сім'я, нація) - всеєдине ціле.

- історичний процес є божественно людським. Держава мусить підкорятися церкві. Культурні нації та людство - гармонійні особи.

         Іван Олександрович Ільїн (1882-1954 рр.)

- розглядає абсолютну ідею як всезагальний конкретний принцип і пояснює цю її особливість характером буття, яке за своєю природою -конкретно-ідеальне;

-  вбачає сенс філософії в пізнанні Бога і божественної основи світу, а саме - істини, добра і краси;

- розробляє правову теологію, теоретично відновлюючи самодержавну монархію як тотальну  державу;

- осмислення питання про непротивлення злу силою: ніхто не має права дозволяти злодіям кривдити слабих, розбещувати дітей, оскверняти храми і нищити рідних;

- створює оригінальну концепцію правової держави. Суттю держави є становище людської душі і людського духу.

ФІЛОСОФІЯ К.МАРКСА І Ф.ЕНГЕЛЬСА

Марксизм, який виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Карл Маркс(1813-1883) і  Фрідріх Енгельс (1820-1896).

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ МАРКСИЗМУ

Конкретно-історичні

Теоретичні

Наукові

- утвердження буржуазних суспільних відносин;                                                             - формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену;                                         - потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

- англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт);                                                              - німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах);                                                          - соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).

- відкриття  законів збереження енергії і речовини(Майер,Гельмгольц, Джоуль);                                                                                                                                     - відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов);                        - відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

            К.Маркс підняв на вищий щабель матеріалізм:

- джерелом розвитку матерії постають внутрішні її суперечності;

- на основі практики відкрив нові перспективи для матеріалістичного тлумачення проблем історії та культури, особи та свободи, практичної діяльності і пізнання;

- процес пізнання є суспільним явищем;                                                                           

- проголошували діалектику філософським методом, який розглядає все суще в розвитку;

- відкриття матеріалістичного розуміння історії - хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей;

- концепція базису і надбудови в соціальній філософії;

- сутність людини - це сукупність суспільних відносин;

- відкриття закону додаткової вартості;

- виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.

Основні риси марксистської філософії

Марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату.

Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
 Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство    Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

     Трагедія їх  в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.


                                       СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

Загальна характеристика ХХ ст. і  її вплив на філософію:

людство пережило дві світові війни;                                                                                                      вперше вийшли за межі земного простору;                                                                                  проникли в світ мікропроцесорів;                                                                                                        винайшли небувалі засоби оперування інформацією;                                          

навчилися трансплантувати органи людського тіла;                                                                          дешифровано генетичний код людини і т.д.

ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ ХХ ст.

вийшла далеко за межі академічних аудиторій;

мова філософії звернена до широкого загалу і почала говорити зрозумілою кожній людині мовою;

змінилися її змістові та предметні орієнтації, не існує заборонених тем або зон;                                                                                                                                            їй властива велика різноманітність, насиченість різновидами та варіантами;

вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а навпаки, актуалізує всю попередню філософію;

відбулася радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей;

поступово почали розмежовуватися грані іж філософськими працями та працями і жанрами.

Основними течіями філософської думки ХХ століття, є:      

екзистенціальна     неотомістська        неопозитивістська філософії.

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

       Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).


ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії.

      ІРРАЦІОНАЛЬНИЙ (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.


- предметом філософії  є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
- основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо.                                                               - поняття існування ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало;

- проблема свободи, її тлумачення. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр);
- свобода людини  обмежена законом, гарантується законом. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”  – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдегер);
- протиставлення людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність;                                                                                                          

- ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання.

                Принципи екзистенціальної філософії:

1-й  - “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається” (набуває своєї сутності). - Сартр.

2-й  – суб’єктивність людини - все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, граничними ситуаціями і т.п.

      Неотомістська філософія заснована на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінського (1225 –1274).


НЕОТОМІЗМ (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму.

   

Основний томістський принцип - це: “філософія – служниця богослів’я”.                                                 У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;                      
      2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Початок рухові дав Бог;

     3) на основі випадковості усіх конечних речей світу;

     4)  є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є Бог;

     5) існуючу доцільність порядку, що існує у Всесвіті може створити лише Бог.
        Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

1) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді, бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

2) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

3) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).

       Предметом філософії неотомізму є Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

       В гносеології  обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому.  Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом.
       Неотомістська філософія – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

       Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.


 ПОЗИТИВІЗМ (від лат. positivus – позитивний - умовний   позитивний, побудований на думці) - філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні ідеї та настанови:

справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного;                   наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню;                          суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія;                                                                                                                                 розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

      Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства.

         Огюст Конт (1798 – 1957 рр.) французький мислитель, засновник позитивізму:
→  закон трьох стадій:
1 - теологічна, або фактична, коли за явищами шукають надприродні сили - божества тощо;                                                                                                                                    2 - метафізична або абстрактна, коли за явищами вбачають абстрактні сутності і сили - субстанції тощо;                                                                                                                 3- наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони;

→  заснував соціологію, як окрему конкретну науку про суспільство;                                         → здійснив класифікацію наук за принципом сходження від простого до складного.

 Функції філософії: систематизація знань, пояснення мови науки; дослідження логіки науки.

 Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”.

         Герберт Спенсер (1820-1903 рр.)

- існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого;

- розумом не можна збагнути створення світу з нічого;

- творець концепції еволюції, яка включає в себе такі моменти:                              1. перехід від відокремленого стану елементів до зв’язаного (інтеграція, або концентрація);                                                                                                                        2. диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного;                        3. зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.

Махізм і емпіріокритицизм

Друга історична форма позитивізму. Емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположники: швейцарський філософ Ріхард Авенаріус і австрійський філософ Ернст Мах.

         Ернст Мах (1838 – 1916 рр.)

- філософію зводив до методології наукового пізнання, відірваної від реальної дійсності;                                                                                                                                                 - основою наукового знання є не факти, а відчуття;

- критикував класичну механіку Ньютона;

- проголосив відчуття елементами світу;

- наукове пізнання розглядав під кутом зору «економії мислення»;

- не прийняв теорії відносності та ідеї атомізму.

   

         Ріхард Авенаріус (1843 – 1896 рр.)

- висунув концепцію «принципової кординації», згідно якої об’єкт не існує без суб’єкта.

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму (логічний позитивізм) (Морик Шлік (1882-1936), Філіп Франк (1884-1966) та інші).

НЕОПОЗИТИВІЗМ (грец. neos - новий і  лат. positivus - умовний позитивний) - один з основних напрямків філософії ХХ ст.., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах.

-  порушили проблему чіткості і недвозначності мови науки і вилучення з неї позбавлених сенсу висловів;

- проблема значення наукових висловів;

-  заперечували  сучасну  філософію  як науку і  абсолютизували  науково-природничі знання, недооцінювали суспільні науки.             

Науково-пізнавальні принципи неопозитивізму:

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – логічний прийом у пізнанні, що здійснює зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх.                                                          Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність.          Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”.  

 Представники  неопозитивізму  намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем   наукового знання.

Заслуги:                                                                                                                                                        зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma справа, дія)- філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності (американські вченні і філософи: Чарльз Пірс, Вільям Джемс, Джон Дьюї.

         Чарльз Пірс (1839-1914 рр.)

- розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності;                                       - людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, які ґрунтуються на вірі;

- методи переходу від сумніву до віри: сліпої впертості, авторитету, апріорний, науковий;

- порушує проблему наукових понять і висловів;

- істинне знання-те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

         В. Джемс (1842- 1910 рр.)

- істина - не просто практичність, а насамперед корисність ідей.

         Джон Дьюї (1859-1852 рр.)

- розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища;

- ідеї - це проекти рішень в проблемній ситуації.

«ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ» - напрям у класичній філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічних формах) основним предметом філософії  (Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон).                     

         Ф. Ніцше (1844-1900 рр.)

- воля оцінює вище ніж розум;

- життя є єдністю радості і болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії»;

- центральним поняттям його філософії є «життя», як перша і єдина реальність, виявами якого є «становлення» і «воля»;

- людину розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом;

- процес пізнання це не пошук істини, а «схематизація». Спрощення світу, що забезпечує практичні дії;

- здійснив переоцінку християнських цінностей - любові до ближнього і співчуття. Заперечував моральну цінність - добра;

- мораль повинна бути спрямована на культування сильної людини, яка вирішує, що таке добро і зло - ідея надлюдини;

- демократія і соціалізм - прояв волі до влади посередності;

- зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою;

- вбачав за вчинками людей і явищами культури волю до вади окремої людини чи групи людей;

- майбутнє Європи пов’язував не зі свободною особою в  громадянському житті, а з міфічною надлюдиною.

         Зиґмунд Фрейд (1856-1939рр.) - основоположник психоаналізу

ПСИХОАНАЛІЗ (грец. psyche-душа і analysis-розкладання )- один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини

- психіка людини роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме;                                       - прихованими чинниками в поведінці людей є несвідоме, насамперед статеві потяги;                                                                                                                   

- людину трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру - як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини;

-  причини неврозів (психологічних зривів) кореняться у сфері підсвідомого, а шлях подолання неврозу - усвідомлення підсвідомого;

- зробив підсвідоме центром  свого аналізу; завдяки його вченню про психоаналіз є популярною професія психоаналітика - «цілителя душ», що ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури;

- релігійне пояснення світу і норм культури, суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту;

- виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо);

- головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний;

- історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону; (Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство). Буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Таінатосом)

Культурологічні та історіософські напрями

         О. Шпенглера (1880-1936)

- історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур;             

- кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який її творить;

- усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний «профеномен», тобто, перше формоутворення;                                    

- «профеномен», якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури;                                                               

- культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсам буття;                                  

- кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму.   

А. Тойнбі (1889-1975)

- історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій;

- цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується і на перший план виходить ділова еліта;

- цивілізації перебувають у тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування, а й у вигляді історичного наслідування.

Основні риси сучасної світової філософії

 Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії.

 Наприкінці ХХ ст. певного поширення набув філософський постмодерн, який постає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту.

 Входження філософії у ХХІ ст.. супроводжується певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання в болючі проблеми людського самовизначення.

 Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п..

 Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду.
 Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”.

Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них.

 Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій.
 Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

 Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності.

                                                ВИСНОВКИ

У ХІХ ст.  відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов’язана  із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та поза раціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики.

 Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії ХХ ст.

 Філософія ХХ ст.. характеризується певними особливостями, такими, як її надзвичайна строкатість, переплетіння в ній різних напрямів та традицій, наближення до повсякденних реалій людського життя, переважна некласичність.

Питання самоконтролю

1. Чому свій  світогляд  Булгаков називає релігійним матеріалізмом?

2. Вклад О.Лосєва в російську і світову філософську культуру.

3. Які вихідні принципи філософії марксизму?

4. В чому полягає сутність матеріалістичної діалектики?

5. Назвіть визначальні риси матеріалістичного розуміння історії.

6. Визначте основні риси марксистської філософії.

7. Що сприяло появі «філософії життя», та які її характерні риси?

8. Що лежить в основі істинності ідей, теорій прогматизму?

9. Як розуміють гуманізм філософи - екзистенціоналісти та що таке «екзистенція»?

10. В чому суть психоаналізу?

11. Що лежить в основі культурологічних і історіософських концепцій?

12. Охарактеризуйте основні риси сучасної світової філософської думки.

Тема 6. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

1. Джерела української філософської культури.

2.  Г.Сковорода - родоначальник української класичної філософії.

3. Українська  філософія ХІХ - початку ХХ ст.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

        Основні особливості українського національного характеру:

емоційність,

естетизм,

сентиментальність,

психічна рухливість,  

шанування індивідуальної свободи,

релігійність,

своєрідний культ Землі,

відчуття близькості із природою


          З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать висока трипільська культура. (Середина 4 – 3-го тисячоліття до н.е.), а також видатна пам’ятка українського народу V – ІХ ст. – "Велесова Книга". В якій показано, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії,  в основі яких є свобода та непохитна віра у свої власні сили та здібності. "Ми відважні, коли боремося за життя..."                 

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

постає переважно внутрішнім явищем української культури;

українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов;

вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;

переважно позитивно ставилася до релігії;

до шанування вищих духовних цінностей;

досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі українського народу, так і слов’янства в цілому;

досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування

                                         Філософія Київської Русі

Особливості функціонування філософських ідей

в Київській Русі

від самого початку християнства мудрість в Київській Русі постала у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека;

філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури - «філософствування у Хресті»; вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так. що життя повинно було давати найперші смислові засади життя;

на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною для морального повчання та життєвої настанови.

Культурно-історичні джерела української філософії:

- «Повість минулих літ» містять як історичні відомості так і опис звичаїв та світоглядні людські уявлення;  знаходимо терміни «філософ», «філософствувати» (мається на увазі «промова філософа перед князем Володимиром»);                                                                                                  

- "Ізборник Святослава" (1073 р.) - дається визначення філософії: "Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".

     У подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія";

-"Слово про закон і благодать" Іларіона.

      Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.


          Климент Смолятич (серед. ХІІ ст.)

- істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину;

- справедливого життєвого шляху людини є осягнення нею заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання;                                                                             

- найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство.


          Кирило Туровський  (нар.1130 р.)

-  у вченні про буття  виходить з протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого;

-  аналіз протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього"; висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом;

-  Бог  є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові;

- Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом;

- обґрунтовує позицію християнського антропогентризму - кожна людина є предметом Божої уваги.

“Києво-Печерський патерик  - проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

 

Українська філософія ХІV – ХVІ століття

Українська філософія ХІV – ХVІ ст., представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.
Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного віровчення.

Гуманістичний напрямок:  (Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріховський (1513 – 1566) та інші.) - антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Просвітники Острозької академії (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський)

Світоглядні орієнтири Острозьких просвітників:

відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;

порушували питання про громадські права і особисті права громадян;

обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;

орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії.

Світоглядні позиції та погляди І.Вишенського

«внутрішнє спасіння» людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення;

рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд;

вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра;

закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.

        Братські школи - сприяли становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

                Філософія Києво-Могилянської академії

Представники: І.Гізель (бл. 1600 – 1683), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.

Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності;                                                                                                                        Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;

Визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”;

Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному;

Простір є невід’ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;

Пріоритетне значення має розум, який здійснює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом;                                                                                              

Вирішальне значення для успіху пізнання має науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;                                                                                                                                            Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро, а щастя - це поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.


         Ф. Прокопович  

-    “Повне визначення природи збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає;

- “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог на початку світу...»

                                                                                

         Й. Кононович-Горбацький

-  “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” - “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях”. І.Гізель, –  “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої”;

-  матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший;

- вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “ С.Яворський      

-    “Будь-яке пізнання залежить від відчуттів”.  

                       

         Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

                        ФІЛОСОФІЯ Г.С. СКОВОРОДИ

         Г.С. Сковорода (1722 – 1794 рр.)

                Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”.  Філософія,  в творчості Г. С. Сковороди, означається  як “Любомудріє”.

       Створив власну, цілісну і багато в чому оригінальну філософську концепцію, сповнену духовних прагнень, а, головне - відроджуючи традиції давньоруського філософствування, спрямованого на органічне поєднання життя та філософської мудрості.

                 Провідні ідеї філософії Г.Сковороди:

- Вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;                              - «Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук»;                                                   - Принцип філософської системи є вчення про двонатурність світу: все суще складається з двох натур - видимої (матеріальної),  і невидимої (божественної);                                                                    - Вчення про три світи, які складають все існуюче:

перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм;

другий світ – це мікрокосм людини;

третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”;

-    Ідея подвійної  природи   трьох  світів;
- “Філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

- Етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи.  

- Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій брамі.

- Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

Життєве кредо - «Світ ловив мене, та не впіймав»

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Представники: О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та ін.

         С. Гогоцький 

- вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857);                                                    

- розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання           

                                                                                                                                      

         О. Новицький

- завдання філософії - пізнання дійсності на рівні свідомості у формі ідей;                         - у філософії людська свідомість вперше звертається до себе самої а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності;                                                                                                                                          - кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частина цілісного процесу;                                                                                                                                       - філософська думка розвивається від заглиблень у природу - через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини у сфері само усвідомленої думки та втілення її у практику;                                                   - національна філософія повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, будуючи її на власних засадах - на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та життя;

- стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе” ;  - “віра завжди вища знання, релігія вище філософії.

         Т. Г. Шевченко - провісник філософії українського духу.

Світоглядні ідеї:

- ідея глибинної спорідненості людини з природою;                                                                         - ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі;  

- ідея соборності України, єдності усіх її земель;

- ідея віри у справедливого Бога;

- ідея насильницької народної революції; думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти;                                                     - своєрідний культ жінки - матері;

- уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.

         М. Костомаров

–  український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виділяють  його серед  інших народів, зокрема російського.
             

      

          П. Юркевич

– розробник самобутньої концепції “філософії серця” - філософії кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі);

- в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування;                                                                                                                                       - розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

      Система доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини:

– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;
– серце є центром духовного життя людини, осереддям волі  та її бажань;
– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

   Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах.

         П. Куліш

- будучи людиною глибоко релігійною дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності;

- у поглядах на Україну романтизував її минуле;

- звинувачував урбанізацію в руйнуванні первинної моральності народу;

- розвивав так звану «хуторянську філософію», закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.


         М. Драгоманов 

- переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ;

- проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

- відстоював пріоритет громадянських прав та вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами;

- шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;                                                                                                                                     - вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму: всяка істина повинна визначатись в межах логічного Закону тотожності;

- був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму; - використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії;
- “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу, а її добробут і щастя - важливою метою поступу.


         

         І.Я. Франко (1856 – 1916)

Основою світогляду  є філософський матеріалізм.

- в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця, властивістю якої є рух, зміна, плинність;

- свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії,  природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота;
- доводив безмежність пізнання, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей;

- в теорії пізнання віддавав перевагу її чуттєвому етапу;

- практику розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах;
- виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики, вимагав розглядати явища в їх розвитку. Причина розвитку лежить в самих речах і явищах;

- рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки;
- виступи проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису філософського світогляду І.Франка;

- розуміння ролі народних мас в історичному процесі;

- в естетиці -  боротьба за реалізм, народність мистецтва;

- закликав український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення.

         Леся Українка (1871-1913)

- виступала проти спрощених інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій;

- закликала до усвідомлення суперечності та безмірної складності людського ставлення людини до світу;

- засуджувала песимістично-безнадійливі настрої;

- не погоджувалась із життєвою позицією без міри покірливих і терплячих людей;                                                                                                                                               - проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

- вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

- вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвічувати шляхи у прийдешнє».

        

         Д. Донцов (1883-1973)

Основні положення   політичної філософії - інтегрального націоналізму:

- вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії»;

- стремління до боротьби та свідомість її конечності;

- піднесення «загального» над «поодиноким»;

- нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї;

- самовизначитися зможе лише та нація, геній якого здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство;

- трактування справи провідної верстви національної еліти - «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважливішого чинника історії»;

- дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохоплюючою»;

- боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.    

         В. Липинський (1882-1931)

- головним державотворчим чинником можуть бути і були елітарні аристократичні кола які зобов’язані сприяти розв’язанню суспільних проблем;

- три джерела влади у суспільстві: міліарна сила, економічна і інтелектуальна;

- ставить знак рівності між державою і національною приналежністю «Дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї»;

- оптимальною формою державного устрою для України є монархія, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва;

- високо цінив духовний потенціал селянства як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

                             Основні риси української філософії                          

формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання  усіх    руських земель;
 переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики   співзвучної    з    християнськими цінностями;
 дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

“філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;
 захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;
 глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

ВИСНОВКИ

 Українська філософія є філософією  українського духу.
 З глибин самосвідомості народного духу, з морального досвіду поколінь українська філoсофія сформувала виснoвки: що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насилля, приниження гідності особистості, відсутність свободи недопустимі.

Українська філософія, постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру а світосприйняття українців, їх одвічних прагнень та ціннісних орієнтацій.

 В мовах незалежності перед українською філософією вперше відкрились перспективи культування оригінальної, самородної духовності.

Питання самоконтролю

1. Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

3. Сформулюйте принципи філософії «братських шкіл».

4. Філософські ідеї у Києво-Могилянській академії.

5. Новітній характер філософії Г.Сковороди.

6. Гуманізм філософії Т.Шевченка.

7. Сутність філософії І.Франка.

8. Що таке філософія українського духу?

9. Визначте основні етапи історико філософського процесу в Україні.

                  

Тема 7. ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ

1. Фундаментальне значення проблеми буття у філософії. Поняття  «онтологія», «буття».                                                                                                                         2. Єдність матерії, руху, простору і часу.                                                                                         3. Людська діяльність, як особливий спосіб саморуху об’єктивної і суб’єктивної реальності

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ. ПОНЯТТЯ «ОНТОЛОГІЯ», «БУТТЯ».                                                                                                                                             

                 ОНТОЛОГІЯ - це вчення про буття, розділ   філософії у якому з’ясовуються   фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. 

               Під онтологією розуміють:                                                                                                  - ту частину філософії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного (“онтологія” -  грец. означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто – суще, сутнісне, логія – вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
- у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух,  розвиток,  його  об’єктивні закони і т.п.)
- у західній філософії в поняття “онтологія” включають найзагальніші принци-пи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції.

Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття “буття”.

 Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються в світі, є оманою.                                                                                                                                 Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.

                    БУТТЯ – філософська категорія, що означає:                                                 все  те,  що ми бачимо,   що   реально існує;                                                               все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);                все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні  образи);                                                                                                                   реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони);                                                                                                                             загальний спосіб існування людини, суспільства.

Значення проблеми буття:

 це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого;                                                                                                                                    ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності;                                                   від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики;                                                                                                    постаючи гранично можливим орієнтиром для людського  саме здійснення та філософствування проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом  людських цінностей;                                                                                                                             проблема буття концентрує найважливіші аспекти і чинники людського самоутвердження та регулювання людської життєдіяльності.

Буття у сучасній науковій картині світу є:

                                               динамічним                                                                                                           

  системно - ієрархічним                                            багаторівневим                                                                        

еволюційно-демонстративним.

       

Основними формами буття є:

 неорганічні процеси - нежива природа механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні елементи;

         * органічні процеси - жива природа (клітини, організми, популяції, види, біосфера та ін.)

         * світ людського буття (географічне середовище, техніка, матеріальне виробництво, суспільство з його підструктурами, буття особистості, світ духовності - суспільні та індивідуальні свідомості).

 буття речового, матеріального;

 буття суб’єктивного ідеального;

 буття біологічного (живого); 

 буття соціального (суспільного).

Структура буття за К. Попером

          «перший світ» - світ фізики, хімії, біології, тобто, світ живої і неживої природи;

 «другий світ» - психологічний світ почуттів, суб’єктивного досвіду з його підсвідомими проявами, стани свідомості;

«третій світ» - світ витворів людського розуму (ідеї науки, моральні цінності тощо)

                         Філософські позиції

монізм

розуміння буття як єдиного у своїй основі

матеріалізм

субстанцією світу є вічна та нескінченна матерія

ідеалізм

субстанцією світу є дух, ідея

дуалізм

визнання двох коренів буття - матеріального та духовного які взаємодіють між собою                                                                                                           

плюралізм

розуміння буття як абстракції вір реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ                                                                                                

субстанціалізм

визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність

реїзм

позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами

організм (або організмизм)

позиція, згідно з якою будова світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов’язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення

механіцизм

позиція, згідно з якою елементи світобудови пов’язані суто зовнішньо, тобто, механічно

динамізм

коли світ постає рухливим

статичність

світ у своїй основі незмінний

                                 Матеріальне та ідеальне.

                  МАТЕРІАЛЬНЕ – філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (напр.. природа, космос, закони розвитку тощо).

                  ІДЕАЛЬНЕ – це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного нематеріального відображення дійсності у людській свідомості.

                     Категорія “ідеальне” має такі значення у філософії:       

ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори  тощо);                                                                     ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал,ідеальна форма);                                                                                                                           ідеальне як результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності.                                ідеальне як об’єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості (“абсолютний розум”, “абсолютна ідея” у Гегеля, “вічні ідеї” у Платона тощо).

                             ЄДНІСТЬ МАТЕРІЇ, РУХУ, ПРОСТОРУ І ЧАСУ

     Для позначення того, що є об’єктивним, незалежним від свідомості людини у філософії вироблено уявлення про матерію.

     - Аристотель: “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень”.
    - Френсіс Бекон: “Матерія позбавлена будь-яких (конкретних якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму...”

Логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме:

             МАТЕРІЯ - це філософська категорія для             позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.

                                Класифікація видів       матерії:                                                                                                       речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре склада-ється з елементарних частинок, які мають масу спокою;
 неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів  свободи;
 антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипро-тони і антинейтрони.

                           Структурні рівні матерії:                                                                                                                           неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. –надвеликий,  величезний);
 органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганіз-мів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, напр.. як, озеро тощо);
 соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, плем’я, народність, нація, соціальна група, суспільство.

      Спосіб існування матерії - рух. Матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно.         Все існуюче знаходиться у русі.  

                   Основні форми руху матерії:

      механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування  тощо);
      фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія антисиметрія);
      хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
      біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
      соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

                           Простір і час як форми існування матерії.

Простір і час як філософські категорії

Простір і час як природничо - наукові поняття

найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття

змінні, відносні, нестабільні і змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти

              
                          ПРОСТІР – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією.

                                    ЧАС –  форма існування матерії, яка відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни.

                       Основні спільні властивості простору і часу:

 Об’єктивність простору і часу, їх незалежність від людини;                                       Нескінченність і невичерпність простору і часу;                                                              Невід’ємність простору і часу  від матерії, яка рухається;                                                  Пізнаванні (є об’єктами вивчення)

        Будучи  об’єктивними за своєю природою простір і час не позбавлені і суб’єктивних моментів, а саме:                                                                                                               протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі;

час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

                                     Відмінності простору і часу

                    Простір

                  Час

Протяжність тіл, їх розміщення і рух відносно один одного - форма прояву об’єктивності простору

Тривалість, послідовність подій, які відбулися - форма прояву об’єктивності часу

Трьохмірність простору - наявність у нього трьох вимірів: довжини, висоти, ширини

Одномірність часу - наявність у нього одного виміру

Оборотність простору - змога руху в прямому і оборотному направленні

Необоротність часу - рух його від минулого через теперішнє до майбутнього

ЛЮДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, ЯК ОСОБЛИВИЙ СПОСІБ САМОРУХУ ОБ’ЄКТИВНОЇ І СУБ’ЄКТИВНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

  ДІЯЛЬНІСТЬ -  особливий, специфічний прояв    людської активності, спосіб буття людини.

                      Особливість людської діяльності:                                                                                         вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у  реальні, фізичні речі   та процеси;                                                                              постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі -   із її    особливим    духовним універсамом;                                                                            залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому - не власне людською;                                                                                                                            спрямована на свій розвиток та вдосконалення.

Основні види людської діяльності

  Матеріальна (практична)                    перетворення природи, подолання опору матеріалу, дія з об’єктами;

  Духовно - практична                  створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво);

  Виховна                усвідомлення, знання, мислення, створення понять і ідей.

                 Основні характеристики діяльності

людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина,  створюючи   культуру,  змінює природу;                                                            людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована);                                        людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту  діяльності   та людського пізнання;                                                                                 людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитна карточка» людства певного рівня розвитку;                                                                                                                                          людська діяльність соціально організована, тобто передбачає людські об’єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;                                                людська діяльність свідома, тобто  духовно зумовлена;                                                          людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність.

                   

Людська діяльність пов’язана з:          

потребами, інтересами, мотивами, цілями, засобами, процесом діяльності і її наслідками.

Сутнісні сили людини це ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом

Людські почуття, по-перше, осягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін., по-друге, є здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження.

Людське мислення (інколи - розуміння) підносить людину над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності.

Нарешті, воля (воління), наділяє людину унікальними у світі живого здат-ностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті,

                                     

                                          ВИСНОВКИ

Поняття буття є вихідним для філософії, оскільки знаменує собою гранично можливий ступінь узагальнення дійсності.                                                                                                               Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики.                                                                                                                   Набуває виразних людських вимірів і постає для людини  найпершою цінністю та мірою її життєвої відповідальності.                                                                                                                     Поняття буття виконує у філософії сенсоутворуючу функцію.                                       Людське буття пов’язане з діяльністю людини і спрямоване на створення сфери соціокультурних процесів.

                                Питання самоконтролю

1. Як формуються уявлення про світ?

2. Які теоретичні моделі світу?

3. Що таке онтологія?

4. Які форми має людське буття?

5. Розкрийте філософський зміст понять «матерія», «рух», «простір», «час».

6. Охарактеризуйте спільні і відмінні риси філософських категорій «простір» і «час.»

7.  Які існують проблеми створення цілісної картини світу?

8. В чому проявляються особливості людської діяльності?

Тема 8. ДУХОВНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

1. Проблема свідомості у  філософії.

2. Походження, розвиток і сутність свідомості.

3. Структура і функції свідомості. Суспільна свідомість і її форми.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

                               ПРОБЛЕМА СВІДОМОСТІ У  ФІЛОСОФІЇ

    Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки:

 

   Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;
   Свідомість – вища форма відображення дійсності;
   Свідомості передують більш прості форми відображення;
   Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
   Свідомість детермінована біологічно, генетично;
   Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.

                                       Прояви свідомості:

особливий небіологічний тип поведінки;

       використання предметів культури за їх призначенням;  

оперування не наданим наявно (предметним) змістом реальності;  

продукування того, що не існує (творчість);  

мова (мовлення);   

цілеспрямування дій та думок людини.                       

                  Підходи щодо розгляду проблем свідомості:

    Гегель - феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини.

   Гуссерль - свідомість є унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища.

   Тейяр де Шарден - людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом.

                         Сучасні концепції походження свідомості:

Релігійна

Свідомість з проявом «Іскри Божої», вкладеної у людину Богом при творінні світу

Єдиного

інформаційного поля

Свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля

Еволюційна

Свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності

Дуалістична

В основі всіх світових процесів лежать два начала матеріальне та духовне. Свідомість є виявленням духовного начала буття

В наслідок розвитку праці

Людина і свідомість формуються в результаті суспільної праці

Активно-діяльного само - породження людини

На основі природно - космічних передумов

                    Чинники виникнення та функціонування свідомості

  загальнокосмічний

  трансцендентальний

  інформаційний

  природно-біологічний

  психологічний

  соціально-діяльний

  культурно-історичний

         антропологічний

  індивідуально - особистісний

            ПОХОДЖЕННЯ, РОЗВИТОК І СУТНІСТЬ СВІДОМОСТІ

  Генезис (зародження), та розвитку форм відображення на різних рівнях розвитку матерії:


           НЕОРГАНІЧНИЙ РІВЕНЬ: носій відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати.                                 Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати “відбиток”, що фіксує особливості відображуваного предмету.

Характер відображення – відображення пасивне, дзеркальне.

           ОРГАНІЧНИЙ РІВЕНЬ: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми).                                                                                                                                                    Форма відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності.                                                                             Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.

                                                               

           СОЦІАЛЬНИЙ РІВЕНЬ: носій відображення – людина як суспільна істота.                    

Форма відображення – психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова.                                                                                                      Характер відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний – постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).


        Передумови виникнення і розвитку свідомості як вищої форми             відображення дійсності:

  біологічні - виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як біологічного виду;

 соціальні - соціалізацію людини, визначається сукупністю всіх суспільних відносин .

                            СВІДОМІСТЬ І ПСИХІКА                                                                                      Людина відображає об’єктивну дійсність не лише на рівні свідомості, але і на рівні психічної (від грець. psyche — душа) активності.

                     Сторони активності:          

 *зовнішня                     (в рухах, жестах, міміці);  

 *внутрішня         (сприйняття, увага, уява, фантазія, пам'ять,  темперамент, мислення тощо).

Свідомість і психіка – це не тотожні поняття. Свідомість є психічним процесом, але психіка не завжди є усвідомленою. Вищі тварини мають психіку, але вони не мають свідомості, котра притаманна лише людині.

              Для психічного відображення найбільше значення має центральна  нервова система — головний мозок. Саме функціонування мозку є фізіологічною основою психіки.

              Психіка для живої істоти має біологічну цінність, бо вона забезпечує краще пристосування до середовища, динамічніше й точніше реагування; завдяки психіці поведінка набуває цілісного, координованого, інтегрованого та цілеспрямованого характеру.

СВІДОМІСТЬ І МИСЛЕННЯ

                       

Свідомість і мислення – не тотожні поняття.     

 

СВІДОМІСТЬ

МИСЛЕННЯ

                             

це вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається

                              

це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях.

  

Вищим рівнем мислення є розум.  

     

МИСЛЕННЯ І МОВА

Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний , органічний зв’язок.   Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.), однак універсальним засобом мислення є мова.

                                       Функції мови:
 позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;                                                                                                                                                      є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;                                              об’єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість;                                                  є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;                  зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвитку;                                                                                              є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.

                        

                                    Рівні свідомості

 САМОСВІДОМІСТЬ -  це здатність людини усвідомлювати саму себе. 

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне як в предметній діяльності так і в спілкуванні з іншими людьми Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики.

                               Функції самосвідомості:

    самопізнання - охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла і т.д.);

    самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

    самооцінки - самопочуття, оцінка себе відповідно певних життєвих еталонів;

    саморегуляції - передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Засобом закріплення і розвитку самосвідомості є пам'ять.

  НЕСВІДОМЕ -  це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання ( інтуїція, передчуття, творче натхнення, спогади, сновидіння, гіпнотичних станах і т.д.).                   Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.


         ПІДСВІДОМЕ – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо).                                                                                        За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Підсвідоме – важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки.


                Структура свідомості

психічне (несвідоме, підсвідоме);                                                                                  самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль);                                                             мислення (абстрагування, пізнання, мова);

цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).

                                          Класифікаційна структура свідомості:

за рівнями

самосвідомість, свідомість, несвідомість  (підсвідоме)

за складовими

мислення, емоції, почуття, воля

за носіями

індивідуальна, групова, суспільна

        На кожному рівні формуються, розвиваються і функціонують знання, цінності, норми.

Єдність компонентної та рівневої структур

Рівні

Компоненти

Знання (когнітив-на сфера)

Цінності (мотива-ційна сфера)

Норми (норматив-на сфера)

Підсвідомість

Підсвідома інформація про світ

Підсвідомі ціннісні орієнтації

Підсвідомі («неформальні» настанови)

Усвідомлення

Виразні знання

Усвідомлені цінності

Усвідомлені норми

Самосвідомість

Рефлексія пізнання

Рефлексія цінностей

Рефлексія норм

Ознаки (властивості) свідомості

        Ідеальність -  найзагальніша форма існування свідомості як суб’єктивної реальності;

        Опосередкованість мовою - як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі  свого вираження - мові;

        Інтенціональність (лат. інтенто - прагнення) - свідомість завжди є усвідомленням чогось. (типи інтенції свідомості: первинний - спрямований на світ явищ, і вторинний - спрямований на духовний, божественний світ);

        Здатність творити і відтворювати ідеї - свідомість виробляє осмислений стан поведінки людини як в світі природи, так і в суспільстві;

        Компонентний - охоплює складові, необхідні для діяльності людини:

                 знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, судження тощо);

                 цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність);

                 програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості.

        Рівнева структура свідомості - охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється.

                                     ФУНКЦІЇ СВІДОМОСТІ

                 Інформативна

забезпечення людини інформацією про стан та процеси  дійсності;                        

                Пізнавальна

отримання знань у вигляді предметних характеристик дійсності

                Творча

перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії

               Оціночна

визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня  значущості тих чи інших явищ

              Цілепокладання

формування образу, результату діяльності

              Сенсотворча

формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами;

             Організаційно-вольова

зосередження духовних та фізичних сил у напрямі  досягнення мети

             Контрольно-регулятивна

свідоме спостереження за діями людини та її  корегування

             Самовиховна

свідоме прагнення організувати життя людини згідно з вищими духовними цінностями

                             Отже, СВІДОМІСТЬ – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

             Свідомість завжди є певним знанням.  

                          ЗНАННЯ — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація.

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ І ЇЇ  ФОРМИ

  СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - це сукупністю    ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість виступає в 5-ти основних формах: політична, правова, моральна, релігійна, естетична, а також можна виділити і економічну, екологічну тощо.

Політична свідомість

є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів.  

Правова свідомість

сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві

Моральна свідомість

сукупність, система норм, правил поведінки людей в суспільстві

Естетична свідомість

відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів.

Релігійна свідомість

охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію

    

           Виступаючи найважливішим елементом духовного виробництва дані форми суспільної свідомості здійснюють суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери життя суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства взагалі, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи, масштаби участі свідомості, духовності у перетворенні дійсності.

                                 

ВИСНОВКИ

Свідомість є складним і багатофункціональним феноменом.

Унікальні характеристики людської свідомості породжують цілу низку концепцій, що по-різному тлумачать її походження.

Свідомість пов’язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї.

Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.

Свідомість визначає специфічний стан людини в світі, її особливий онтологічний статус.

Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства взагалі.

   

                         Питання самоконтролю


1. Що таке свідомість?
2. В чому полягає структура свідомості?
3. Що таке “несвідоме”?
4. З’ясуйте сутність поняття “психічне”.
5. Чим відрізняється свідомість від мислення?
6. Розкрийте основні ознаки свідомості
7. Що означає духовне, психіка, свідомість?

8. Які функції виконує свідомість?

9. Розкрийте сутність форм суспільної свідомості.

10. Яка теорія походження свідомості, на вашу думку, відповідає дійсності?


Тема 9. ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК

1. Діалектика як вчення про розвиток і універсальні зв’язки.                                    2. Принципи, категорії і закони діалектики.                                                                    3. Антиподи діалектики: софістика, метафізика.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ


                     ДІАЛЕКТИКА ЯК ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК І      УНІВЕРСАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ

          Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, саморозвитку.

                Поняття “діалектика” в історико-філософському аспекті:                                                                  в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів.                                                                        під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;                                                                                                діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля);                                                                                                                                          діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі;                           діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;                 діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства   і пізнання;                                                                                                           діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини.

     ДІАЛЕКТИКА є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. 

Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.

  РОЗВИТОК – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів.  

  Розвиток:              - загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

                                    - це  зміна, рух.        

     Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється.

      Діалектика, як філософська теорія розвитку, спирається на такі фундаментальні поняття:                                                                                                               зв’язок;                                                                                                                                         взаємодія;                                                                                                                                     відношення.

   Для розуміння діалектики, як теорії розвитку, важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер.

Поняття закону

ЗАКОН – це передусім, об’єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості.                                               

            Ознаки закону:                                                                                                          відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами;                                                                                                необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища.

           Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є:                                        об’єктивним;                                                                                                                                необхідним;                                                                                                                      загальним;                                                                                                                                             внутрішнім;                                                                                                                          суттєвим;                                                                                                                             повторювальним.

                   Можна виділити  три групи  законів:                                                                                            окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);
 особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);
 загальні, універсальні закони (закони діалектики).

    Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей.                                                  Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі.                                                                                                                     Розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

       ЗАКОНИ РОЗВИТКУ – це закони, які діють протягом усієї історії людства і  характерні для соціальної форми руху матерії (закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо). Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі.

       ЗАКОНИ ФУНКЦІОНУВАННЯ – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії.

ПРИНЦИПИ, КАТЕГОРІЇ І ЗАКОНИ ДІАЛЕКТИКИ

        ПРИНЦИП (від лат. principium) – начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, якими вона користується у своєму житті.

  У філософії - поняття “принцип” це фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвіша основа певної концепції, теорії (загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення). Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.                                     

        КАТЕГОРІЇ – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності;                                                               - найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності ( зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо).

Особливою рисою співвідносних категорій  -  їх взаємозв’язок і  здатність переходити  одна в одну;                                                                                                                      Об’єктивною основою таких взаємозв’язків є матеріальна єдність світу.

Основні функції філософських категорій : світоглядна й методологічна.

                                          Категорії:

- за статусом             - за своїм змістом                  - за формою  

всезагальні                  об’єктивні                          суб’єктивні.

       Основні категорії діалектики: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

                          

 

Види категорій діалектики:

                                

          

   субстанційні (“матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” і т.д. )  

   співвідносні (суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо).

    

                      Категорії діалектики:   

                                                                                                                                       універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;                                             в них сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства;                                                                                                      без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим.

Особливості  категорій діалектики :                                                                         

                         об’єктивність,                                            

                                                                     всезагальність,

                                  зв’язок з практикою,

історичність,

                                     рухливість.

Методи наукового пізнання ґрунтуються на категоріях як певних типах (моделях, стандартах) відношень між речами і в своїй основі мають характеристики (категорії) самих речей, а тому знаходяться у взаємозв’язку.

Категорії

Методи

кількість і якість

кількісний і якісний аналіз

одиничне і загальне

індукція - дедукція

частина - ціле

аналіз - синтез

форма - зміст

формалізація - інтерпретація

явище - сутність

опис - пояснення

тотожність - відмінність

ототожнення - розрізнення (порівняння, аналогія, моделювання)

простір і час

      структурний і історичний метод

елемент - система

     елементарний і системний аналіз

випадковість - необхідність

строго детерміністичні і     статистичні методи

закон взаємного переходу кількісних змін у якісні                                                              закон єдності та боротьби протилежностей;                                                                                  закон заперечення заперечення.

Вони є: основними,  універсальними тому що:                                                                                  по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспіль-стві та пізнанні;                                                                                                               по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
                                                                                                                                                                                                                                                          Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні -  відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей.                                                                                                                    Характеризується  такими категоріями, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

     Якість – це тотожна буттю визначеність.

Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо.                                                                                                                     Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни

    Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей.

    Стрибок - означає перехід від старої якості до нової.

       Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.


              Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ.                                                                        Згідно з ним, найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність.                                                                                                             Суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку, а джерело – це суперечність, внутрішній імпульс, збуджувач, причина “саморуху”, “саморозвитку”.

Взаємодія  протилежностей і є вираженням самої суперечності і одночасно  їх єдність.

Категорія "боротьба протилежностей" (дисгармонійний їх стан), яка відображає джерело розвитку, може бути застосована до всіх форм руху матерії.                                                                                                                                  Всі предмети, процеси і явища потрібно розглядати в їх саморусі, а тому необхідно:                                                                                                                                   розкривати їх в усій складності й суперечливості (єдності протилежно діючих сил і тенденцій);                                                                                                                                                                   досліджувати всі етапи розвитку суперечностей, їх розгортання (перехід від етапу до етапу), накреслювати шляхи та методи їх розв’язання;                                                                                     уміти вирізняти типи суперечностей, що дасть змогу глибше дослідити специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи й методи їх розв’язання.

Категорії, що його конкретизують.                                                                   Тотожність – це рівність предмета самому собі.

Розрізняють два види тотожності:

1) тотожність одного предмета;             2) тотожність багатьох предметів

                                                                    (процесів, явищ тощо).                                                                    

         Всезагальний характер суперечностей у природі, суспільстві та пізнанні:                                                                                            суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення;                                                                                                                              суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше).    

         Специфічний характер суперечностей.                                                                               суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії;                суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище;               суперечності розв’язуються різними методами.


               Закон заперечення заперечення - вказує на напрям і форми розвитку, на єдність сталості й змінності, на виникнення нового на основі певних моментів старого.                                                                                                     Основою діалектичного заперечення є суперечність. 

Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.
           Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо.

              Структура цього закону розкриває:                                                                                                            - по-перше, безперервність процесу розвитку;                                                                                                  -   по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, ніби поновлюється на новому, вищому ступені.

                  Закон заперечення заперечення має велике методологічне значення, оскільки дає змогу з’ясувати внутрішню логіку й загальний напрям розвитку.

             Отже, закони діалектики виражають найсуттєвіші зв’язки й відношення об’єктивного світу. Діючи в єдності та взаємозв’язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об’єктивної реальності. Так, процес переходу кількісних змін у якісні і навпаки включає в себе і суперечливість, і діалектичне заперечення. Єдність і боротьба протилежностей, безумовно, включає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення заперечення, в процесі заперечення єдине роздвоюється на старе й нове, між ними відбувається боротьба, перехід кількісних змін у якісні.

                        

Зв’язки діалектики

Діалектика виступає як вчення про загальні зв’язки і розвиток, як спосіб світорозуміння, що ґрунтується на принципах діалектики.                                          Зв’язки завжди перебувають в єдності з рухом, взаємодією, розвитком.

 Вони проявляються:                                                                                                                         між формами існування матерії;                                                                                                  між формами руху матерії;                                                                                                   між структурними рівнями матерії;                                                                                                      між предметами і явищами в межах однієї форми руху.

Форми зв’язків в залежності від характеру відношень між об’єктами:                                                                                                                          внутрішні й зовнішні;                                                                                                                   прямі й непрямі;                                                                                                                             суттєві й несуттєві;                                                                                                                      стійкі й нестійкі;                                                                                                                             безпосередні й опосередковані;                                                                                             необхідні і випадкові;                                                                                                                        одиничні й загальні тощо.

       За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв’язки можуть бути: механічними;                                                                                                                 фізичними;                                                                                                                    хімічними;                                                                                                                         біологічними;                                                                                                                      соціальними.

                                    АЛЬТЕРНАТИВИ ДІАЛЕКТИКИ

        МЕТАФІЗИКА:                                                                                                                        Термін “метафізика” означає - “мета” (з грецької – між, після, через, “фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу.                                                                                                                         Метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо.

      Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті:                                                 метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу);                                                                                                   метафізика – це синонім філософії;                                                                                   метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;                                                               метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних  наук;                                                            метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці.

          Альтернативність метафізики і діалектики виявляється:

в розумінні  зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє.                                                                                                             в розумінні джерела розвитку, руху, зміни.                                                                       в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості.                                                                                                                                     в розумінні спрямованості розвитку.                                                                                        в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності.                                                           в розумінні суті істинного знання.                                                                                                                 в розумінні і самої суті пізнання.                                                                                             в побудові наукової картини світу.

                СОФІСТИКА (з грецьк. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) -  ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо.                                                                                    - софістика, як спосіб мислення, має виключно суб’єктивістський характер.             Вона не є світоглядом.

       ЕКЛЕКТИКА (з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо.

Спільність софістики і еклектики полягає в тому, що вони  за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

        ДОГМАТИЗМ (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.
   Відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність  до саморуху.
Зворотним боком догматизму є релятивізм.

        РЕЛЯТИВІЗМ (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання.

ВИСНОВКИ

Діалектика, як загальна теорія розвитку, дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності.                                                                                              Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів.                                                                                      Закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями  і принципами самої  теорії пізнання.                                                           Діалектика, як логіка мислення,  є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і та ін.                                                                                                                 Закони діалектики виражають найсуттєвіші зв’язки й відношення об’єктивного світу.                                                                                                                                 Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Закони діалектики, закони пізнання і закони мислення  є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.                                                                                          Сучасна діалектика, її теорія і методологія, є видатним надбанням філософії  ХХ-го століття. Без її знання філософська освіта буде частковою і неповноцінною.

                             Питання самоконтролю

1. Розкрийте сутність основних категорій, що характеризують діалектику як теорію розвитку.                                                                                                                  2. Розкрийте поняття закону.                                                                                               3. В чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні.                                                                                                                               4. Що відображає закон єдності і боротьби протилежностей?                                        5. Розкрийте сутність діалектичного заперечення.                                                              6. Назвіть основні принципи діалектики.                                                                          7. Категорії діалектики та їх особливості.                                                                               8. Розкрийте сутність альтернативних теорій діалектики.

Тема 10. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


1. Проблема пізнання у філософії.
2. Проблема істини. Практика як критерій істини.

3. Методологія. Метод як усвідомлений спосіб пізнавальної діяльності.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ


                                   ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ

 Теорія пізнання (або гносеологія, від грецьк. – gnosis – знання ) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

ПІЗНАННЯ – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини

                   - прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини

                  - це бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості.

       Аспекти пізнання : інформаційний, активістський, вольовий, смисловий.

Види пізнання: життєво-досвідне, мистецьке, наукове, релігійно-містичне, екстрасенсивне.

      

       Процес пізнання  здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта.

Суб’єкт пізнання – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована.                                                                                                         Об’єкт пізнання – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини.

                                          Принципи пізнання:

Принцип об’єктивності

ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини

Принцип пізнаванності

світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку

Принцип відображення

знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини

Принцип практики

визнання за практикою ролі основного критерію істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела

Принцип конкретної істини

істина завжди конкретна, її можна точно визначити

Принцип історизму

розгляд предметів, явищ, процесів в їх розвитку, змінах, саморусі

Принцип єдності теорії

пізнання і діалектики

застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів діалектики


                              Основні  моменти  пізнання:

     ЧУТТЄВЕ ПІЗНАННЯ – (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття - слуху, дотику, зору, смаку, нюху які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії). - чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами.

                    Форми чуттєвого пізнання:

   ВІДЧУТТЯ - відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи відчуття.   

   СПРИЙНЯТТЯ - цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всі його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

   УЯВЛЕННЯ - узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

      РАЦІОНАЛЬНЕ ПІЗНАННЯ (від латин. – rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності.

                          

                         

Форми раціонального пізнання:

  ПОНЯТТЯ – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів.

  СУДЖЕННЯ – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується.

 УМОВИВІД – форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень.

                              Рівні та форми пізнання

Рівень пізнання

Об’єкт пізнання

Форми пізнання

Результат пізнання

Чуттєвий

Окремі властиво-сті та ознаки речей

Відчуття

Сприйняття

Уявлення

Створення образу реальності

Раціонально-логічний

Зв’язки, функції, відношення речей

Поняття

Судження

Умовиводи

Створення понять, учень, теорій, концепцій

Синтезувальний

Синтез абстрактного мислення та научного даного

Експеримент

Досвід

Практика

Підвищення рівня достовірності знання. Вихід на нові обрії пізнання та діяльності

                        Рівні наукового пізнання :

  Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів).

  Теоретичний рівень наукового пізнання – включає такі форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.
                    
                                     Проблема істини

    Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини.  
                       

            ІСТИНА – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях,  поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.

Основні концепції істини:

відповідності знань та уявлень дійсності;

конвенціальна;

прагматична,

регулятивна.


                                       Види істини:


          Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин.
Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:
                Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати.

        Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю.
                Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”.

  Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період.

                             

                            Однобічні підходи до істини

позиція догматизму - перебільшення значення  сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;                              позиція релятивізму - перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;                                                                                         позиція утилітаризму - зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і  корисними;                                                                           позиція нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її  отримання, а лише рух до неї.   

    

                          Критерії істинності наукових знань:

підтвердження фактами;                                                                                         підтвердження експериментами, перевірками;                                                     узгодженість із принципами наукової теорії;                                                       коректність і точність застосування термінології;                                                  логічна та концептуальна несуперечливість.

                  Отже, ПІЗНАННЯ ІСТИНИ – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

         Істині у процесі пізнання протистоїть заблудження.

 

                 ЗАБЛУДЖЕННЯ – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту

.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки.

         ПОМИЛКА – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем

ПРАКТИКА ЯК КРИТЕРІЙ ІСТИНИ

 

       Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) - цілісна система діяльності людини, досвід всього людства.

         ПРАКТИКА – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності люди

        Практика виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.


                                       Структура практики

праця

доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб

предмет пізнання

речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини

мета

ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії

мотив

усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкту

засоби пізнання

сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності)

результат пізнання

сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання

            

Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.


              Абсолютність і відносність практики як критерію істини                                   Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці.

    Абсолютність практики, як критерію істини: практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність.

   Відносність практики як критерію істини - не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах.        

Особливості практики:  

є основою людського пізнання;

є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок,  вольових якостей;                                                               в процесі пізнання виступає рушійною силою, джерелом;

є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом.     

                                 Функції практики:

критерій істини;

основа процесу пізнання на різних його етапах і рівнях;

        рушійна сила, джерело пізнання;

мета пізнання.

    МЕТОД ЯК УСВІДОМЛЕНИЙ СПОСІБ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Метод (грецьк. métodos)  — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній.

Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки  і обговорювалася і обговорюється в різних філософських напрямах: філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм, постструктуралізм, постпозитивізм тощо.

                            МЕТОД - це система принципів, вимог, які            орієнтують суб’єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності.

                       Метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності.                                                                                                                   Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.

                          МЕТОДОЛОГІЯ (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структуру-ється саме методологічне знання.                                                                                   Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія.                                                                                     Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання.                                                                                                                        Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання.                                                                                                                       Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.

                                             ФОРМИ ЗНАННЯ
         Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення.

Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів.

Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки.

Вимоги до гіпотези:
                1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;
                2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;
                3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;
                4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження.

 

            НАУКОВА ТЕОРІЯ – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів.

                      Наукова теорія виконує дві основні функції:

систематизації знань;                         

       відкриття шляхів для пошуку нових знань.

                       МЕТОДИ ДОСЯГНЕННЯ ІСТИНИ

Аналіз                                                          (від грец. – розкладання, розчленування

прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень

Синтез                                                    (від грец. – з’єднання, складання, сполучення)

  з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему

Індукція                                                (лат. inductio – наведення)

логічний прийом, метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду

Дедукція                                            (лат. deductio – виведення)

метод наукового дослідження і тип умови-воду, коли в результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне)

Метод абстрагування                     (лат. abstractio – відхиляння)

логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях

Історичний метод

це дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкту, його періодів, – конкретних різноманітних проявів

Логічний метод

є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об’єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв’язках і відношеннях

Ідеалізація                                    (франц. ideal – зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень)

спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом

Формалізація                                      (від лат. forma – зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета)

  метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків

Моделювання

(від лат. modelus – зразок, еталон, стандарт)

метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструюваних об’єктів

                                               ВИСНОВКИ

Філосoфія, є не лише формою суспільної свідомості, світоглядом, а й певним способом духовно-практичного освоєння світу.                                                                        Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засoбами людської предметної діяльності – практикою, як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментальнo-наукової, чуттєво-спoглядальної діяльності людини.

Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія.

Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання.

                               Питання самоконтролю

1. В чому полягають суперечності пізнавального процесу?
2. Що таке істина?
3. Яка діалектика абсолютної і відносної істин?
4. Як ви розумієте термін “істина конкретна”?
5. Що таке практика?
6. Які функції практики?
7. В чому полягає абсолютність і відносність практики як критерію істини?
8. Назвіть основні форми і методи наукового пізнання.
9. Що являють собою “конкретне” і “абстрактне” на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання?

Тема 11. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА

1. Поняття суспільства у філософії.                                                                                      2. Сутність і структура духовного життя суспільства.                                                            3. Рушійні сили історичного розвитку

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА У ФІЛОСОФІЇ

Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема.

Ст.Греція: ідея держави - гармонія і справедливість усіх її громадян.                      Епікур: суспільство - це результат свідомої угоди між окремими людьми про устрій їх суспільного життя. Що має полегшити стосунки між ними і створити  взаємну безпеку.                                                                                                                                 Епоха Середньовіччя: суспільство ототожнювалось з «тілом Христа»                Дж.Локк: «суспільство - втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, які входять у державу чи створюють її».                                                                                                                                       Е.Дюркгейм: суспільство - це здійснювана солідарність, композиція різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних), що реалізуються завдяки посередництву індивідів.

                           СУСПІЛЬСТВО-                                                                                                               –  та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”)
– суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне,інформативне).
–   сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

                    Основні елементи суспільного життя:                                                  сфера духовного життя;                                                                                                           сфера ідеології;                                                                                                                          сфера соціальних відносин;                                                                                                 сфера політичного життя;                                                                                                            сфера побуту та сімейних відносин;                                                                                              економічна діяльність;                                                                                                              матеріально-виробнича діяльність.

Сфера суспільного життя відображає різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні.                                                                                                                           Сфера - це реальний процес людської життєдіяльності.

                         Сфери суспільного життя:

Матеріальна

охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили  й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію

Соціально-політична

включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві - національні, групові, міждержавні тощо.   В ній існують функціонують такі соціальні інститути, як держава, партії, суспільні організації.

Духовна

це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної),  трансформації її від однієї до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини.

Культурно-побутова

охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

                         Характеристики соціальної системи:

існує значне багатоманіття соціальних систем /планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інш/;
 головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;
 людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
 соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).                 
      

Соціальні інститути  - певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності  до   цих норм.
     

 Соціальні норми (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) -загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей; регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.


   Між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність 

Існують і суттєві відмінності між ними:

         Закони природи

    Закони суспільства

довговічність або ж вічність

недовговічність законів

діють стихійно, незалежно від людей

проявляються у свідомій діяльності людей

пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.

ЧИННИКИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

 Географічно - природний чинник - кожна нація має географічні параметри свого буття, географічне середовище (від грец. reo - Земля і qrafo - описую, пишу) «життєву територію» (вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ тощо), які залучені до виробничого процесу і використовується у матеріальному    житті суспільства;                                                                               Демографічний чинник - безперервно відтворююча себе сукупність людей, основна спільнота демографічної структури (загальна кількість населення, його густота, темпи зростання, статевовікова структура, стан психофізичного здоров’я, міграційна мобільність  тощо);                                                                                                   Антропологічно-етнічний чинник - кожна нація має свою біоетнічну основу (зовнішньо виявлені біологічні властивості - колір волосся, очей, пігментація шкіри, обсяг черепної коробки тощо; етнічна самосвідомість; рідна мова);                                                                                                                                          Культурний чинник - нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист (мова, релігія, філософія, мистецтво тощо);                                                                                                                       Історичний чинник - спільність історичних переживань творить духовні цінності нації (національна історія, матеріальна культура минулого, легенди, стародавня писемність тощо);                                                                                                         Морально-психологічний чинник - спільність природно-кліматичних умов проживання, характер виробничої діяльності етносу, історичний шлях розвитку, етнічно-духовні цінності тощо.                                                                              Економічний чинник - спільність виробничих зв’язків універсального рівня, спільність економічних інтересів у творінні матеріальних цінностей об’єднують людей і сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

                                          МАТЕРІАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО - процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб.           

                          Структура матеріального виробництва:  

технологічний спосіб виробництва;    економічний спосіб виробницта.

     Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.

  ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА - є складною,   взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада.

Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей –політикою.
                       ПОЛІТИКА – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів.                                                                                                                           Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає: державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.

Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що:                                                                                                                                                 по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства  апаратом;                                                                                                                              по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет;                                                                                                                               по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.

Особливості соціально-політичного механізму політичної системи:

володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;                                                                                           визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;                                                                                                      забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;                                                                                                                                     сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;                                                               формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля;                                                                                                                                 має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.  
                                     Структура політичної системи:

політичні інститути    й політичні організації

Відносяться: держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.

політичні відносини

Відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики; це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних сил

політичні принципи і правові норми

Формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів політичної системи

політична свідомість

Є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу

політична культура

Система політичних знань, орієнтацій і настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення

                   Функції політичної системи:
   інтегруюча – об’єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи підко-ряючи їх політичним, суспільним цілям;
  регулятивна – направляє політичну волю соціальних груп на створення політичних механізмів регулювання життя суспільства;
   мотивуюча – формує мотиви політичної діяльності;
  соціального контролю – забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання законності;
  об’єднуюча (консолідуюча) – забезпечує політичну та юридичну участь у формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;
  легітимізуюча – спрямовану на узгодження політичної системи;
  політичної соціалізації – забезпечує включення людини в політичну діяль-ність та ін.

                                            ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО це-                                                                                                            — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх об’єднань;                                                                                       - сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

           Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона.                                                             Термін «громадянське суспільство» пов’язаний із латинським словом  civis  - громадянин, член римської громадянської общини (civitas). Звідси - й близькість понять «громадянин» (civis) і «громадянський» (civitas).

Структура громадянського суспільства:

- комплекс соціальних груп, приватні особи, їх асоціації та інститути (сім’я, школа, церква, добровільні об’єднання, клуби, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Важливою стороною розвитку функціонування суспільства є духовне життя.

            Елементи духовного життя суспільства:                                                                                      духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей;                                                                                                                         духовне виробництво;                                                                                                             споживання духовних цінностей;                                                                                         міжособистісне духовне спілкування.

Результати духовної діяльності: певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.

              Стани  духовного  життя суспільства:                                                                  активний стан - (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм);                                                           акцентований стан - (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності);                                                                                                                          пасивний стан -(суспільної апатії або скептису);                                                                  збалансований стан - (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого).

            Види духовних відносин:                                                                                                    пізнавальні;                                                                                                                      моральні;                                                                                                                  естетичні;                                                                                                                       релігійні та інші.

  КУЛЬТУРА - системний спосіб людського буття, що відображає весь спектр практичної і духовної діяльності людини, ставлення її до навколишнього світу і самої себе.

         Культура:                                                                                                                                      це певна сфера суспільства, що отримала інституційне закріплення;                                це сукупність духовних цінностей, що притаманні великій соціальній групі;                      виражає високий рівень якісного розвитку духовних досягнень тощо.

           ЗРОСТАННЯ КІЛЬКОСТІ ДЕФІНІЦІЙ ПОНЯТТЯ «КУЛЬТУРА»

К.Кларкхон, А.Кребер

1952 р.

>164

Л.Є.Кертман

1964 р.

> 257

Л.Є.Кертман

сьогодні

> у 2 рази

                                            Ознаки культури:                                                                                                             те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність («друга природа», створена людиною);                                                                                                                      способи, технології, методи творення культурних явищ, які вводять людину у так званий  технологічний аспект культури;                                                                                           сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей;                                 те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились  максимально повно, досконало та виразно;                                                                 способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей.

                             Класифікаційні ознаки культури:

За діяльністю людини

матеріальна і духовна

За культурними епохами

антична культура, культура Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу, Просвітництва, сучасна тощо

За формами

політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.

За своєрідними культурними пластами чи підрозділами

національна,  офіційна масова, елітарна, молодіжна тощо.

                     Змістовні елементи кожної національної культури:

 загальнолюдський елемент - те, що може бути цікавим і зрозумілим кожній розумній людині;                                                                                                                 національний елемент - те, що може являти інтерес та бути зрозумілим лише тим, хто заглиблений у дану культуру;                                                                                                        елемент, що слугує грунтом для діалогу та культурної дискусії, те, що синтезує два попередні елементи.

Функції культури:

Пізнавальна

культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство

Суспільно-перетворююча

культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини (з використанням засобів праці, наукових досліджень та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини)

Виховна

формуванні певного типу особистості

Нормативна

регулювання поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства

Комунікативна

передача історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо)

Ціннісно-орієнтаційна

  реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства

Інтегративна

  проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності у світову цивілізацію

                         Рушійні сили та суб'єкти суспільного розвитку

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо.

Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.                                                                                                                                  Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.                                                                                                                    Будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

              Суб'єкти суспільного розвитку:

НАРОД — це все населення тієї чи іншої країни. В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.   

            Народ  як   справжній   суб'єкт історії:                                                                             народ  є творцем історії - народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною  силою суспільства;                                                                                народ - це вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення;                                                                                            народ — творець   усіх    духовних цінностей;                                                                  народ створює блага суспільства, саме його діяльність є основою існування та      розвитку  суспільства;                                                                                                 Саме народ є тим ґрунтом на якому і з якого зростають майбутні лідери, тобто особистості є частиною народу, його невід’ємною складовою.                                       

Роль  особистості в суспільному розвитку залежить:

Роль особистості, лідера зумовлена самим фактом існування людської спільноти і залежить:

 від здібностей,   таланту чи геніальності;                                                                                       від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі);                                        від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша (і роль,  прогресивна    чи консервативна);                                                                           від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє);                                                                                                                          від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу.

Історична особистість, її роль є своєрідним результатом таких складових:                                                                                                                                      соціальних умов;                                                                                                               суспільних потреб і якостей конкретної особистості

    Тільки особистості здатні вести за собою передові частини народу, вказуючи шлях в майбутнє і від їхній внутрішніх якостей залежить наслідки розвитку.  Особистості представляють народ на історичній арені, з їхньою допомогою енергія народу спрямовується на здійснення тих чи інших перетворень суспільного життя, перехід до нових типів суспільних відношень, поява яких зумовлена викликами часу та внутрішніми інтересами соціуму.

          КЛАСИ:                                                                                                               існування класів пов'язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвініст-ський  апрямок — С.Дарлінгтон,   Д.Хаксклі     та  інші);                                               класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);                                                                                                                                                класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);                                                                                                                         як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками:                                                                                                               місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку.    

       Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найгрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи.

Класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Вона вичерпала себе, і досвід XX ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький — це лише історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві.

                  Опорним, при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства, є поняття соціальної групи.                              

                                                Розрізняють:                                                                                                                                       МАЛІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки /сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо/.                                                                                   СЕРЕДНІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ - є більш чисельними об'єднаннями людей /мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо/.                                       ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ - етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей.

Нові теорії соціальної структури суспільства:

 Соціальної стратифікації: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт" (від латин, стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному -4, 5, б, 7, 8 і більше.                                                                                                             Існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища (економіка, політика, армія,  наука, шлюб).

 Соціальної мобільності - зміни індивідом чи групою соціального статусу, місця в соціальній структурі суспільства. За критерієм соціального спрямування розрізняють:                                                                                горизонтальну мобільність - перехід з одного місця роботи на інше без суттєвих змін   соціально-економічного становища;                                                               вертикальну мобільність - просування на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар’єри тощо).

 "Концепції маси" в західній соціальній філософії                        Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на   зміну феодальній чи   буржуазній еліті.                                                             Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ледерер) виникла у 30-і роки ХХ ст.. - стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займає аморфна і безлика маса, що   сліпо йдуть    за "вождем".                                                                      Концепція відображення внутрішньої суперечливості культури (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.)  вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу.

Історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.    "Естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.                                         

 Спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний "внесок" у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.                                                                                                                     Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. 

                              ФОРМАЦІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

                                 Два виміри формації:

  як філософська категорія      

слугує для відображення конкретно -історичного типу суспільства, який характеризується певним способом виробництва, надбудовою і  формами суспільної свідомості

як історичний тип суспільства

суспільство, що характеризується  певним способом виробництва, відповідною надбудовою та  формами суспільної свідомості

Поняття формації стає базовим тоді, коли ми говоримо про соціально-економічний і політичний розвиток суспільства. Змінюваність формацій, обумовлена розвитком продуктивних сил, зміною природних умов, появою нових матеріальних можливостей для людської діяльності  тощо.

                                                                                ЦИВІЛІЗАЦІЯ це -                                                                                                      - певна велика епоха  історичного розвитку, яка йшла за епохами дикості і варварства  (Л.Морган)                                                                                                                                 - певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки тощо.

         Ознаки цивілізації за Л.Морганом:                                                               виникнення та розвиток міст;                                                                                                   оброблення та використання металів;                                                                                        виникнення письма;                                                                                                                                    поява держави та публічних органів влади.

Поняття цивілізації пов'язане зі спадковістю в житті суспільства, наявністю культурних традицій у широкому розумінні — як мистецтва, так і навичок виробництва предметів утилітарного призначення.

І формація, і цивілізація являють собою особливий зріз розвитку суспільства:                                                                                                                                        формація — соціоекономічна категорія,                                                                                цивілізація — соціокультурна категорія.

 Але обидві вони пов'язані з поняттям соціуму і включаються в опис законів його розвитку. І формація, і цивілізація можуть перекривати одна одну в часі, можуть бути віддаленими за рівнем на значній відстані.

          В рамках однієї формації можуть існувати кілька цивілізацій з різними характерними рисами, і навпаки цивілізація може зберігати стійкість і прикметні ознаки,   характерні    саме для неї.                                                                                     У кожен певний момент часу на нашій планеті можуть співіснувати безліч цивілізацій у рамках земної цивілізації.

Цивілізація і формація як різні зрізи в розвитку суспільства

 Теорія формацій цікавиться структурою суспільства на кожному етапі розвитку    й закономірностями     його існування.                                                                                      Теорія цивілізації займається аналізом тих механізмів, що забезпечують існування самої цивілізації, не дозволяючи суспільству знову повернутися до первісного стану

ВИСНОВКИ

  Суспільство -  це    єдина  цілісна система.                                                                     Людина - суб’єкт і головна дійова особа суспільства.                                              Людство розвивається не як єдине ціле, а як система з відносною свободою елементів.                                                                                                                              Цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдності і незаперечної основи - людини як самоцілі суспільно - історичного розвитку.                Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.                                                                                                             Все, що відбувається в історії, постає результатом людських дій та вчинків.      Основними  елементами суспільства, як системи, є матеріальне та духовне виробництво які в свою чергу впливають на суспільні процеси.

                              Питання самоконтролю

1. Що таке суспільство?

2. Яка структура суспільства як соціальної спільноти?

3. Які основні методологічні принципи розуміння суспільного життя?

4. Охарактеризуйте основні закономірності розвитку сучасного суспільства?

5. Визначте найважливіші етапи у взаємовідносинах між суспільством і природою.

6. З’ясуйте зміст понять “природа”, “географічне середовище”.
7. Місце сім’ї у житті особистості.

8. Що є предметом філософії історії?

9. Які основні напрями формування філософського осмислення історії?

10. Який зміст вкладається у поняття “соціальна група”?
11. Яка роль еліти і видатних особливостей в історичному розвитку?

12. Як спадковість поколінь впливає на  розвиток суспільства?

Тема 12.  ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ

1. Філософська концепція людини - основа наук про людину.                                       2. Філософський зміст понять «індивід», «індивідуальність», «особистість».                   3. Роль особистості в історії.                                                                                                4. Сенс життя людини.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ - ОСНОВА НАУК ПРО ЛЮДИНУ.

      Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини.

                            КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ:

 Натуралістичні (біологізаторські) - домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками                      / соціобіології, соціал-дарвінізму, євгеніки, теорія   Мальтуса   та   неомальту-зіанство,   фрейдизм,   ідеї расово-антропологічної школи тощо.    

 Концепція космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі.

Природне в людині містить в собі і нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.             

 Трудова теорія походження людини(марксистська) аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне на основі такого способу життєдіяльності як соціальна практика.

                   Наукова картина поетапного становлення людини:

1. Стадія австралопітеків - мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь  (5-2,5 млн. до н. е.).

2. Стадія хабілісів, здатних до трудової діяльності на умовнорефлектовній основі (2,5-1,5 млн. років до н.е.).

3. Стадія полікантропів і санатронів, здатних до використання мови як регулятора зачаткових виробничих відносин (1,5млн.-200 тис. років до н.е.).

4. Стадія австралопітеків. Їм властивий розвиток мови як засобу обміну інформацією, формування логіко-понятійної форми відображення дійсності (від 200 тис. до 40 тис. років до н.е.).

5. Початок стадії людини сучасного виду, пов’язаної з розвитком предметної свідомості, родової спільності, привласнюю чого господарства

На кожному етапі розвитку людської історії проблема походження людини набуває  нових форм і міри  глибини, що свідчить про рух пізнання  розгляду феномену людини і її сутності.

                                            Сутність людини

  по-перше, людина є живою істотою, проте їй притаманний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини — сутність першого порядку);

  по-друге, людина є там, де є її діяльність (це сутність другого порядку;

         по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин — це сутність третього порядку, тобто йдеться про суспільність людини;

  по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність четвертого порядку);

  по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа. Отже, це сутність найглибшого порядку.

  по-шосте, людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема.

Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Риси, що характеризують сутність, особливості людини та  специфіку людського буття:   

 здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної трудової діяльності;                                                                                                                                            наявність свідомості й розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування  за допомогою    розбірливої мови;                                                                                                       вольова активність, самовизначення, самоконтроль;                                                                     формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх задоволення;                                                                                                                                                 прояв усього розмаїття людських  почуттів;                                                                                    свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої праці як у матеріальній, так і  в     духовній сферах;                                                                                                                                  забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення й підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.

ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ ПОНЯТЬ «ІНДИВІД», «ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ», «ОСОБИСТІСТЬ»

        ЛЮДИНА:                                                                                                                            - це біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати;                                                                                                                     - це соціальна істота.

        ІНДИВІД:  - окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості;

      ОСОБА:                                                                                                                       - це суб’єкт і об’єкт    соціальних стосунків;                                                                                        - це індивід, що пройшов процес соціалізації - засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві.

Кожна особа займає в соціальній системі певні статуси.

Соціальний статус

  •  Приписаний  - нав’язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особистості (етнічне походження, місце народження, сім’я тощо);
  •  Набутий або досягнутий  - визначається зусиллями самої людини (письменник, художник, відомий актор тощо);
  •  Природний  - передбачає суттєві і відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість тощо);
  •  Професійно-посадовий - базисний статус особи (банкір, директор тощо)

     ОСОБИСТІСТЬ - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.  

На особистість  впливають такі фактори:                                                                    → економічні;                                                                                                             → політичні;                                                                                                                              → культурні;                                                                                                                                  → національні тощо.                                                                                                                   При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин.

                                                                                                                                                               

Особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю (наприклад, Манглі, Тарзан).

    ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ - неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. 

            На активність життєвої позиції людини впливають:                                                                           політичні відносини - наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя;                                                                                                                    культурні відносини - переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо.  Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

СЕНС ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

        Сенс людського життя має історичний характер. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція -  «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ,  щоб насолоджуватися самим життям,  отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті.  

Зі зміною історичних уявлень про сутність людини відповідно змінюються і уявлення про сенс її життя.

Питання про сенс життя є питанням про призначення людини.    

Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності.                                                                                                                                                                     

                           Головні  підходи  до даної проблеми:                                                                                                                          сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку (даному підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу;                                                               сенс життя за межами життя (підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справедливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Прогрес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і минулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське покоління, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети — досконалості, могутності та блаженства  майбутнього людства);                                                                                     сенс життя створюється самою людиною (ми самі свідомо чи стихійно, навмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність).

                                      Слід відмітити:

                                                                               

 завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Це залежить від розуміння життя людиною, вона сама визначає сенс свого життя;

 сенс життя усвідомлюється і формується на певних світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських чи наукових) засадах;

сенс життя  залежить значною мірою і від наших особистих задатків, нахилів, здібностей, нашого покликання.

        Отже, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання — з іншого, — те головне, чим зумовлений і в реалізації чого полягає сенс нашого життя.

Визначення сенсу життя пов'язане з розумінням:    

 мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності;

 вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом "як всі"...);

 життєвої позиції, що виявляється у практичних діях — оцінках, прагненнях тощо.

Характеристикою життєвої позиції людини є:

  рівень  активності.

  спосіб життя,

 Однак людина сама визначає спосіб свого життя. І це рішення не завжди залежить тільки від того, в якому суспільстві вона живе. Отже, вислів: "Людина — творець своєї долі" — очевидно, має право на існування.

    Отже, спосіб життя характеризується не тільки тим, для чого або задля чого людина живе, а й тим, як вона живе.

        Важливими ціннісними вимірами людського життя є почуття й усвідомлення смерті та безсмертя.

"Життя є опір смерті"... У цьому вислові міститься глибокий зміст: життя намагається подолати смерть уже на долюдському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках.

Очевидно, що в цьому якраз і криється сенс життя.

Уявлення  посмертя у різних світоглядних системах:

Атеїзм  - по смерті нас чекає ніщо, яке надзвичайно важко описати, адже це відсутність свідомості, почуттів, відчуттів. Вогник життя згасає, а з ним назавжди згасає наше "Я". Тобто нас немає. Ніде.

Християнство - після смерті нас чекає Божий суд і вічне блаженство або вічні муки нашої безсмертної душі разом із воскреслим вічним тілом.

Буддизм - обіцяє нові багаторазові народження з усіма земними муками та проблемами, що супроводжують життя (ми отримуємо лише кармічний тягар і змушені знову й знову платити фактично за чужими рахунками). Тому треба думати лише про нірвану (вищий стан блаженства людської душі).

 Безсмертя - це мрія, ідеал людини. Безсмертя, з цієї точки зору, є вищим благом.

  Усі людські поривання, пристрасті пов'язані з проблемами, породженими смертністю. Саме вона робить життя трагічним, важким, проте осмисленим, в якому є задля чого страждати, боротися, ризикувати.

 

          Сучасна наука стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов'язаних з таємницями життя і смерті. Можливо, в майбутньому наші уявлення про життя і смерть докорінно зміняться, адже сенс нашого життя незбагненно для нас пов'язаний зі спільною долею людства: зі зміною численних поколінь, їхньою долею.

ВИСНОВКИ

Людина – єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості.                                                                                                                         Людина характеризується біологічною неспеціалізованістю, а отже універсальністю, внаслідок чого вона постає суб’єктом історичного процесу.                                                                                                              Людська діяльність спрямована на ствердження сфери соціокультурних процесів.                                                                                                                                 В процесі діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.                                                                                                                  Уся складність людини та різноманітність її можливих проявів розкривається через співвідношення понять «людина - індивід - особа -особистість -індивідуальність».                                                                                         Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдосконаленні.                                                                                                                     Формування особистості, індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання смерті, безсмертя та сенс життя.                                                                                                                         В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження велику роль грають ціннісні орієнтації людини.                                                                                Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції.                                                                        Людина — це суб’єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки.                                                                                                                                 Формування й розвиток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Питання самоконтролю

1. В чому сутність людини?

2. В чому суть філософських поглядів на людину?

3. Як праця і мова вплинули на становлення людини?

4. Розкрийте філософські поняття «людина», «особистість», «індивід».

5. В чому проявляється діалектична взаємозалежність людини і суспільства?

6. Яку роль відіграє особистість в історії?

7. В чому сенс життя людини?

8. В чому заклечається проблема безсмертя?

         

Тема 13. ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ  І СУСПІЛЬСТВА

1. Цінності як визначальні характеристики людського буття.

2. Базові цінності людського буття. Вищі духовні цінності.

3. Глобальні проблеми людства і людина.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ЦІННОСТІ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ.

           Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст.

         І. Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності.
        У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення і склала такий розділ як «аксеологія».                          Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIXст.

   АКСІОЛОГІЯ - (грец. axios-цінність, logos - вчення) - філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей.

                                               ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Види цінностей

           Цінності

Антиподи цінностей

Природні

Чисте повітря, вода, ліси корисні копалини, родючі грунти, багаті на рибу ріки і моря

Брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі, торнадо тощо

Біологічні

Здоровий стан організму

Хвороба

Психологічні

Відчуття комфорту, піднесення, закоханості, радості, щастя і т.п.

Переживання, смуток, нещастя, горе

Соціальні

Злагода в суспільстві, мир, порядок, демократія, зайнятість населення

Соціальні катаклізми, антагонізми, безробіття, війни.

Духовні

Добро, свобода, прекрасне, справедливість, святість,  мистецтво, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії

Зло, потворне, несправедливість, гріховність тощо

                        ЦІННОСТІ -

              - це ідеї, норми, процеси, відносини матеріального і духовного порядку, які мають об`єктивну позитивну значимість і здатні задовольняти певні потреби людей

              - феномен, який об’єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

Система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків. 

                                       Концепції цінностей

Об’єктивістські концепції - джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). (Об’єктивний ідеалізм, неотомізм, концепція природних прав людини, історизму).

Суб’єктивістські концепції - в основі є  суб’єкта, свідомість (психологізму, трансцендентальної свідомості, концепція цінностей неокантіанців, феноменологічна)

       

                                           Класифікація цінностей

          

      Види цінностей

                    Прояви цінностей

матеріальні

цінності, які існують у формі речей (одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина)

духовні

моральні, релігійні, художні, політичні та ін

психічні

переживання радості, щастя, душевного комфорту

соціальні

соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, партія тощо.

                                            Відповідно до ролі цінностей:

 цінності - цілі - найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування і мають значення самі по собі і які людина сприймає на віру, так як вони є очевидними для неї (життя, щастя, кохання, істина, добро, прекрасне);

цінності-засоби - втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобом досягнення інших, значиміших цілей (кохання, кар’єра, слава, багатство тощо)

                                         Функції цінностей

 конституювання сенсу життя  цінності в єдності із свободою констатують сенс життя людини;

 орієнтаційна  в житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності;

 нормативна  передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей;

    НОРМИ - це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінностей.

         Цінності:

гносеологічні (наприклад, істина);                                                                                        реальні (норми, принципи);                                                                                                           естетичні (краса) та ін.

БАЗОВІ ЦІННОСТІ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ. ВИЩІ ДУХОВНІ ЦІННОСТІ

                                                     ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ — найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань    (політичні, світоглядні, моральні переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні принципи поведінки).

           Типи ціннісних орієнтацій: 

виділення пріоритетних цінностей;

розгляд їхнього змісту;

характеристика способу їх обґрунтування.

           У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина.        Людина, народжуючись, отримує безцінний дар — життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства — найвищою цінністю.

            Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. Цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.
    Світ цінностей — це світ саме практичної діяльності.

Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності.

Ціннісний світ людини складається з ціннісних елементів. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.


                         Цінність — явище соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною.
      Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс:

цінність

 це характеристика оцінюваного

оцінка

 процес встановлення наявності чи відсутності цінності.

      

                               Типи ціннісних орієнтацій:

          Етизм (етико-релігійний)— це система, що найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст і будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей.

          Естетизм (образно-естетична) -  орієнтація на естетичні цінності в житті людини.  Естетизм може бути аморальним, спрямованим проти етичних основ життя суспільства.

          Ціннісній орієнтації утилітаризму характерне домінування господарського, прагматичного підходу до всіх цінностей. Ця орієнтація вимірює всі цінності користю, тобто знецінює їх, зводячи навіть людину до її вартості.
             

          Базові загальнолюдські цінності                      цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.

             Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо.

          Вищі цінності — це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини (цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності).    

                                                                                                                                         Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей.
    Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індиві-дуального існування.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА І ЛЮДИНА

                                               ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА (від лат. «глобус» - земля, земна куля) -  позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому.

   П Р О Б Л Е М И :

    збереження миру;

   подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Заходу і країнами, що розвиваються;

   охорона  навколишнього  середовища і подолання  екологічної  кризи;

   забезпечення населення  продовольством;

   енергетично-сировинна;

  стримування міжнародного тероризму й екстремізму, поширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;                                                                                                                   

   боротьба з масовими хворобами (СНІД);

   перспективи  розвитку  людського  суспільства та ін.

                     ПРИЧИНИ  ЗАГОСТРЕННЯ  ГЛОБАЛЬНИХ  ПРОБЛЕМ

 Різке зростання  народонаселення (у період неоліту населення Землі становило усього близько 25 млн. осіб, на початку нашої ери - біля 250 млн., на початку XIX сторіччя - 1 млрд., на початку ХХ ст. - 1 млрд. 348 млн., в 2000 р. - 6 млрд., а зараз - біля 7 млрд. осіб),  що вимагає нарощувати виробництво промислової і сільськогосподарської продукції, збільшувати обсяг видобування корисних копалин тощо  Внаслідок  цього  поступово  вичерпуються природні  ресурси, підвищується середня температура  на  Землі, забруднюється навколишне середовище та інші.

                   

ШЛЯХИ  РОЗВ'ЯЗАННЯ  ГЛОБАЛЬНИХ  ПРОБЛЕМ

   раціональне використання невідновлювальних видів енергії - нафти, газу, вугілля;

   швидкий розвиток альтернативних джерел енергії. Використання сонячної енергії, енергії вітру, річок, океанічних припливів і відливів тощо;

   проведення природоохоронних  заходів, дотримання встановлених екологічних стандартів;

   ефективне використання земельних ресурсів підвищення врожайності сільськогосподарських культур шляхом застосування передової агротехніки, елітних культур, добрив та засобів захисту рослин тощо;

   запровадження жорсткого державного контролю за використанням поливних і сировинних ресурсів;

   застосування енерго- та ресурсозберігаючих технологій при  виробництві продукції, особливо у постсоціалістичних  країнах та країнах  "третього  світу";

   формування у громадян екологічного світогляду, обговорення і вирішення природоохоронних проблем на різних рівнях ( як в межах кожної країни, так і на міжнародному рівні);

   масове роз’яснення значення та масштабів глобальних проблем;

   міжнародна співпраця у справі розв’язання глобальних проблем на різних рівнях;

   міжнародне запровадження економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв’язання глобальних проблем;

ВИСНОВКИ

  Цінності відіграють важливу роль в житті людини і суспільства.

  Цінності є невід’ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.

  Суттєві ознаки цінностей дають можливість розуміти їх як накопичення зразків людських історичних самовиявлень, а тому цінності, створені людиною постають своєрідною умовою збереження людськості в ході історичного процесу.

  Розвиток сучасної цивілізації спричинив виявлення цілої низки глобальних проблем, тобто таких проблем, що стосуються усе людство.

  Глобальні проблеми вимагають взаємодії різних держав та народів і, зокрема, змушують вважати збереження культурних досягнень людства, цінностей однією із таких глобальних проблем.

      Сьогодні , коли інтереси людства потребують планетарного підходу до розв’язання світових проблем, філософія має інтегрувати основні досягнення й цінності людської культури. Це може здійснюватися лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети.

Питання самоконтролю

1. Що таке «аксіологія»?

2. Що ми розуміємо під цінностями у філософії?  

3. Які принципи поведінки включають в себе ціннісні орієнтації?

4. Що включає в себе ціннісний світ людини, суспільства?

5. Що таке глобальні проблеми сучасної цивілізації?

6. Назвіть і охарактеризуйте глобальні проблеми людства.

7. Чи здатне людство вирішити глобальні проблеми?

                                             ЛІТЕРАТУРА

  1.  Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії. К., Тандем, 2000

  1.  Бичко І.В. Філософія. Курс лекцій. – К., Либідь, 2003

  1.  Горлач М.І Філософія: підручник. – Харків, 2000

  1.  Надольний І.Ф. Філософія: посібник. – К., ВІКАР 2004

  1.  Причепій Є.М.,Черній А.М., Чекаль Л.А.Філософія. Підручник. – К., Академвидав, 2009

  1.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник – Новий світ, 2003

  1.  Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002

    8. Філософія: Підручник/ За заг. ред. В.Г.Кремня, М.І.Горлача. Харків: Прапор, 2004

     9. Філософія: Світ людини: Курс лекцій: Навч. посіб.. для студ. вищ. навч. зак./ Авт. В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов та ін.- К.: Либідь, 2004

    10.  Ящук Т. І. Філософія історії: Курс лекцій.- К.: Либідь, 2004

РЕЦЕНЗІЯ

на навчальний посібник з дисципліни

«Основи філософських знань»

        Навчальний посібник з дисципліни «Основи філософських знань»

розроблений викладачем вищої категорії Могилів-Подільського технолого-економічного коледжу Вінницького національного аграрного університету Гудзь Н.О.

        Навчальний посібник  охоплює програмовий матеріал з дисципліни  «Основи філософських знань» в обсязі 54 години, включає такі розділи: «Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку історії», «Онтологія і гносеологія», «Соціальна філософія».

         Посібник містить опорні конспекти, в яких систематизовано навчальний матеріал, в логічній послідовності розкрито основні теоретичні положення філософії. Короткий за змістом, доступний за формою викладення і спрямований на те, щоб допомогти студентам швидко відновити і систематизувати програмовий матеріал аудиторного і самостійного вивчення.

         Коло проблем теми визначає план лекцій, який допомагає орієнтуватись в рамках даної дисципліни, далі йде опорний конспект лекції, де наочно і в компактній формі розкривається навчальний матеріал.

          Кожна тема завершується висновками і питаннями для самоконтролю.

          Навчальний посібник спрямований на активізацію пізнавальної діяльності студентів, розвиток фiлософського  способу мислення, формування сучасного свiтогляду на базi певного рiвня фiлософської культури.

             Навчальний посібник рекомендовано для студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації дистанційної (заочної) і денної форми навчання.

                            

                                    Рецензент:                                            А.П.Соляр

            

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Загальна характеристика  доби Середньовіччя.

2. Роль християнства у формуванні середньовічної філософії.

3. Філософія Відродження. Проблеми людської особистості.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V – XV ст.)

Філософська думка і культура доби Середньовіччя характеризувалась:

- традиціями  греко-римської культури, філософії, що занепадали;  

- варварством;

-християнством.                                                                                                                       Філософія  стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.


     НАПРЯМКИ В РОЗВИТКУ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ:   

              СХОЛАСТИКА (від грец. – школа) –  вчення відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду;

                    МІСТИКА - стверджували що, в пошуках шляхів  наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення    

    

                    БОРОТЬБА НОМІНАЛІСТІВ І РЕАЛІСТІВ з приводу природи загальних понять, так званих универсалій.      

 

РОЛЬ ХРИСТИЯНСТВА У ФОРМУВАННІ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

 Поява і утвердження християнства в Європі призвели до духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Філософська проблематика даного періоду підпорядковувалась вірі, а науковий інтерес - релігії.               Звідси її функціональне визначення, яке сформулював у середні віки Фама Аквінський: «Філософія - наймичка богослів’я ».

                                       Філософські погляди

                     ДУАЛІЗМ - матерія є вічна субстанція із якої Бог створив світ, подібно архітектору і будівельнику.  Матерія існувала одночасно з Творцем і ніяк від нього не залежить.    

                                                                                                                     

                     ПАНТЕЇЗМ - ототожнюють Бога з навколишнім середовищем, світом, який стає єдиносущим Божеству.

Різновидності пантеїзму:

→ антропоцентризм - обожнювання живих людей (імператорів, полководців,   релігійних діячів…);

→ анимизм - обожнювання духів померлих предків;

→ фетишизм -  обожнювання матеріальних предметів і речей.     

                                                               

                     ПАТРИСТИКА - визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви" (лат. «pater»- ,батько) .                                                                                                                                

         Аврелій (Августин) Блаженний (354-430) - представник патристики:       

- філософія поза богослов’ям ніщо;                                                                                                   - Бог є сукупність усіх можливих досконалостей;                                                                            - Бог є вічним та завершенним Буттям;                                                                                              - Бог творить світ із нічого;                                                                                                         - Можливості Бога у творінні невичерпні;                                                                   - Світ перебуває в повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить;                       - Земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування;                                                                                               - Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

         Фома (Тома) Аквінський(1225/26-1274 )- представник середньовічної схоластики і  основоположник  - томізму. Його філософія була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви,  волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Його вчення часто характеризують як  концепцію  «симфонії (співзвучності) розуму та віри», а саме:                                                                                                

- існують істини, які можна осягнути  природним розумом;

- існують істини, які перевищують людські можливості;

- існують істини, що їх можуть розуміти як із допомогою розуму, так і з допомогою віри.

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам. Виходячи з цих міркувань Тома поділяв усі знання і науки на:

- теологію об’явлення;                                                                                                                     - природну теологію;                                                                                                        - філософію.

У 1879 р. вчення Томи Аквінського проголошено офіційною філософською доктриною  Католицької Церкви під назвою «неотомізм».

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між реалістами і номіналістами по питанню природи загальних понять.

ОСОБЛИВОСТІ                                                                                                         ФІЛОСОФІЇ, ТЕОЛОГІЇ ТА РЕЛІГІЇ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Філософія

Теологія

Релігія

- розробляла інтелектуальний інструментарій

- вчила християн розмовляти «філософською» мовою

- раціоналізовувала релігійні догмати

- осягала абсолютну істину засобами людського розуміння

- сприяла

  •  філософізації релігії
  •  сакралізації філософії
  •  підпорядкування розуму вірі

- вимагала приймати свої догмати на віру

- ініціювала нову філософську проблематику

- верифікувала істини філософії

- приписувала людині як діяти, жити

               Провідні напрями середньовічного філософствування - схоластика і містика - як варіанти релігійної філософії. Для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між ними полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання.

слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання;                                                                                                найкращим засобом діяльності розуму є логіка.

розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри;

шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення

РЕАЛІЗМ (лат. realis - суттєвий, дійсний) - філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Представники: Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський - вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму; пізнання - осягнення розумом сутності. Розкриття її через умоспоглядання.

 НОМІНАЛІЗМ (лат nomen - ім’я )- філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

 Представники: Вільям Оккам, Жан Вурідан вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони - творіння розуму; пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей.

                                Основні риси філософії Середньовіччя

 По рівню розвитку філософії, культури вона була кроком назад у порівнянні з античністю;

В межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося  нагромадження знань та ідей які сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки і освіти;

 Виникнення християнства, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн;
  Засилля в усіх сферах життя релігії;
  Схоластика як спосіб філософствування;
  Теоцентризм;
  Геоцентризм;
  Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;
  Слабкі паростки матеріалізму.

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

                                                                     

               В  XІV – XVI століттях у  філософії відбуваються зміни у її предметності - в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей період прийнято називати епохою Відродження.

      ВІДРОДЖЕННЯ (РЕНЕСАНС ) - це епоха розквіту художньої  культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Світобачення в епоху Відродження:

Природа і земне життя людини мають реальну цінність;                                                                Світ і природа являють собою  єдине, до того ж розумне творіння;                                            Найвище творіння Бога - людина;

Людина здатна  осягати процес  творіння

                               

Провідні напрями ренесансного філософствування

   гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XІV – середина XVст. (Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374Джонаццо Манатті (1396-1459)та ін.));

               Гуманістична антропологія була спрямована на:

- обґрунтування особливого центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

- піднесення гідності людини;

- при рівняння її в чомусь до Бога.

   платонічний  (онтологічний та пантеїстичний)період: середина XV - перша третина ХVІ ст.. (М.Кузанський )

Микола Кузанський (1401-14863)

- стверджував, що світ нескінченний, Земля є одним з багатьох небесних тіл;                                                                  - істина досягається в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ;

-  питання діалектики - доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей”;
- вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі.

   натурфілософський період: (друга половина ХНІ - початок ХVІІ ст..

         Леонардо да Вінчі (1452-1519):  

- світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника;

-завдання людини полягає у пізнанні природи;                                                                                                                                                  - природа є вічна і нескінченна, природні явища плинні і біжучі;                                                                                                                                             - явища природи ґрунтуються на об’єктивних законах природи;                                            - процес пізнання -  “Все наше пізнання починається з відчуттів”.                                             Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є  надбанням світової культури.

         Микола Копернік (1473-1543):      

творець геліоцентричного вчення телеології (“геліос” – грец. сонце). В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що Земля це одна із планет, що обертається навколо  Сонця.

                  

ТЕЛЕОЛОГІЯ  (грец. telos - ціль і logos слово, вчення) - вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527)

- головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість;

-  ідеал держави - Римська республіка, вважаючи її найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.

На основі його розуміння суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі.                                                     

 Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи.

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ ПІЗНЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ

         П’єр Анжело Мандзоллі

- світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога;

- світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю;

- необхідність пронизує всю світобудову, визначає природу речей;

- всюди в світі присутня душа, що його животворить;

- Бог творить світ не для нас, а для себе;

- найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань.


         Джордано Бруно (1548-1600) – прихильник стихійної діалектики:                                                                                                    

- всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний;                                                                - Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики;                                                                             - основа всього існуючого – матеріальне начало;

- почуття розпочинається із відчуття, що дають нам речі і образи.

                     Основні риси філософії епохи Відродження

 Гуманізм;
  Геліоцентризм;
  Критика схоластики;
  Відродження античної діалектики;
  Пантеїзм;
  Повернення до матеріалізму;

Філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями;
  Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

                                               ВИСНОВКИ

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів.

Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому була зосереджена на осмисленні духовних сутностей (невидимих, позачуттєвих і нескінченних).

У межах середньовічного християнського філософствування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей які сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Філософи і мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.

У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи, як вирішального виміру людського існування.

Найсуттєвішою особливістю епох Відродження є те, що філософія і наука  виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

                               Питання самоконтролю

1. Розкрийте основні ознаки середньовічної філософії.

2. Яку роль відіграло християнство у становленні середньовічної філософії?

3.  Що слід розуміти під висловом Фами Аквінського: «Філософія - наймичка богослів’я »?

4. Основні світоглядні погляди Августина Блаженного.

5. В чому проявляється гуманізм і драма філософії Відродження?

6. Погляди Нікколо Макіавеллі на державу.
7. Який вклад внесли у філософську думку мислителі пізнього Відродження?

8. Які характерні риси розкривають філософію епохи Відродження?

      

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII – XVIII ст.)


1. Філософія епохи ранніх буржуазних революцій.
2. Новий філософський ідеал у філософії Просвітництва.                                      3. Німецька класична філософія       

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ РАННІХ БУРЖУАЗНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

  НОВИМ ЧАСОМ називають епоху, яка  розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст.).  

Ідеологія Нового часу: протестантизм, Просвітництво.

Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи:

                                                                                                                     

Соціально-економічні зміни:

Соціально-політичні зміни:

Природно-наукові відкриття:

Зміни в державній сфері суспільства

* розпад феодальних відносин;              * зростання

- міжнародного виробництва;

- зв’язків  між країнами та інтенсивної торгівлі;

-  економічних і культурних зв’язків;

* розвиток економічних буржуазних відносин

* буржуазна революція в Нідерландах (XVIст.-поч. XVIIст.);
* буржуазна революція в Англії (сер. XVIIст. );

* становище і розвиток капіталістичних відносин;
* зміни в соціальній структурі суспільства;
* зміни в політичній системі суспільства

* механіка небесних і земних тіл;
* астрономія;
* теорія опору матеріалів;
* фізика: вивчення електричних і магнітних явищ;
* хімія

* розвиток ідей гуманізму епохи Відродження;
* відмова від натурфілософії;
* формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення

Проблематику філософії Нового часу визначали  такі чинники:

 наукова  революція             формування буржуазного громадянського             суспільства.                                                                                                                                                                                                                          

               Особливості епохи наукової революції    

Відмежування наукового знання від релігії, та філософських вчень минулого.

Піднесення досвіду до рангу експерименту.

Проголошення математики мовою науки.                                                                     

Відокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання.                                  

Філософія знаходиться в пошуку способу бачення світу відмінного від наукового. Цей пошук призвів до формування метафізики. / Метафізика (грец. meta-після, через і phesike-природа) - умоглядне вчення про найзагальніші види буття - світ, Бога й душу. Основним поняттям метафізики ХVІІ ст. є субстанція (те, що існує само із себе)/.

Гносеологія  почала перейматися науковим пізнанням.

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання

         Френсіс Бекон (1561-1626)- родоначальник англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу.

- На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень які він назвав “примарами” ( примари роду, примари печери, примари майдану і примари театру) - які затьмарюють розум і стримують науковий прогрес.
- Методом, здатним забезпечити істинне знання, вважав послідовно проведену індукцію.                                                                                                                         - Предметом філософії є Бог, природа і людина.

- Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

- Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.
      Започаткував течію емпіризм.

ЕМПІРИЗМ (грец. empreiria - досвід) - філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.


          Рене Декарт (1596-1650)

- кінцева мета знання людини – панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини;                                      - основний вид пізнання  – раціональне пізнання, інструментом якого є розум;
- в теорії пізнання є автором нового наукового методу пізнання – дедукції Правила наукової дедукції:

    – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву (“cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”);
    – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання;
    – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти до не доведеного;
   – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається.
   Є родоначальником філософського  раціоналізму.

РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis - розумний ) - філософський напрям, який визнає центральну роль у пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення)

         Томас Гоббс (1588-1679)

- визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання;                                                   - засновник семіотики - науки про знаки. Звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків;

-  основні властивості тіл зводив до їх об’єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру (протяжність, форми);

- один із творців договірної концепції походження держави, при якій люди відчужують частину своїх прав на користь правителя: «Вона є чудовиськом, але краще з нею ніж без неї».   

         Вільгельм-Готфрід Лейбніц (1646-1716)

-  вважав, що джерелом необхідності і всезагальності знання може бути тільки розум;                                                                                                                                            - творець вчення про монади (одиниця, неділима). Монади – це прості вічні неподільні духовні першоелементи, з яких складається Всесвіт. Монади як субстанції не залежать одна від одної, не можуть вживати одна одну. Число монад є нескінчене і кожна з них володіє здатністю сприйняття і прагнення, тобто руху. Сам світ регулюється наперед уставленою гармонією, котра була встановлена між манадами, вищою монадою в особі Бога.

         

Бенедикт Спіноза (1632-1667)

Пізнання світу йде не через пізнання Бога , а через пізнання природи.
У своїй раціональній теорії виділяє 3 ступені:

1. Найвищий ступінь пізнання – істина, яка досягається безпосередньо розумом, вона видима інтуїтивно і не залежить від не від якого досвіду.            2. Середній ступінь пізнання – розмірковування розуму (потребує доведення).
3. Знання, що отримані за допомогою органів чуття, вони неповні, поверхневі та недостовірні.

Світ - нескінчена природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незліченна, їй властива ідея збереження. Бог – виявлення самого природного буття.

          Джон Локк (1632-1704)                                                                                                               -  всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини;                                                              - єдиним джерелом усіх ідей є відчуття людини.                                                                       - людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти;                                                                                            - автор сенсуалістичної теорії пізнання.  

СЕНСУАЛІЗМ (від лат. sensus – відчуття)– філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.


                Вчення про первинні та вторинні якості речей.

Первинні якості  є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо).

Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття (холод, тепло тощо).

Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Вчення про державу, державну владу і право:

- Держава -  природного, а не божественного походження, так само як і влада короля.

- Людина  має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею.

- Мета держави – збереження свободи і власності.

-  вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади

         Джордж Берклі  (1684-1753)

- тільки чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існуванні будь-чого («Esse est percipi» - «Бути - значить бути сприйнятим»);

-  визнавав існування у  трьох випадках:

1) коли цей світ сприймає «я»;                                 

       2) коли його сприймає хтось;

       3) коли він існує у розумі Бога як сукупність ідей, що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

                     

        

НОВИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ІДЕАЛ У ФІЛОСОФІЇ ПРОСВІТНИЦТВА

ПРОСВІТНИЦТВО - це ідейний рух XVIIІ ст. основу якого становила віра в розум як джерело знання і як засобу побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в технічний та  соціальний прогрес, критика релігії та визнання природних прав людини.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи - розум сприймає буття в перспективі його перетворення.

         Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778)

- боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї”;

- головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода;

- Основний девіз  його творчості: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”;

-  Бог - творець і упорядник Всесвіту;

- доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що Бог є, але  згодом  він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій природі” (перейшов на позиції пантеїзму).

         Жюльєн-Офре де Ламетрі (1709-1751)

– пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів;                                                                          

- у Всесвіті існує лише одна субстанція і людина виступає найдосконалішим її проявом.

 
         Жан Жак Руссо (1712 – 1778)

Визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог.                                                       

- проблеми людини її соціального становища у суспільстві;

- проблеми походження і сутності соціальної нерівності і соціального гніту вбачав у  приватній власності;

- проблема договірної теорії суспільства і держави (обґрунтував  три фундаментальні тези:

    1) народ – суверен;

    2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний;

    3) законодавча влада належить тільки народу);                                                        - проблема виховання громадян - єдиний шлях подолання соціального поневолення – це просвітництво;

- критикував християнство, але в питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події;                                                  - Всесвітом управляє мудра і могутня сила, котра є благий Бог.


         Дені Дідро (1713 – 1784)

За своїми філософськими переконаннями  – матеріаліст:

- в теорії пізнання  стояв на позиціях сенсуалізму,  вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три методи дослідження: спостереження природи, розміркування і експеримент;

- відстоював ідеї про єдину, вічну і нестворену матерію, яка виступає єдиною субстанцією, існуючою поза і незалежно від людської свідомості;                                    

-  переконаний атеїст.

Головною справою життя Дідро було видання “Енциклопедії або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” - 35 томів.

      Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ століття.

                                                                

         Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771)

Стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка:

- природа існує об’єктивно, незалежно від людини;                                                                      

- особливу увагу приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані вихованню”;
- моральність, справжня доброчесність людині залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів;

- все суспільне життя цілком залежить від законодавства, а останнє повинно враховувати думку людей;

- у своїй знаменитій праці “Про розум”  піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів протиставляючи їй “земну”, людську моральність.

         Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789)

- Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона – вічна, ніким не створена.                                                             

-  Основою природи є матерія і рух. Природа – це сукупність різних рушійних сил матерії, за якими постійно знаходяться у русі.

-  В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває.                            

-  Джерелом пізнання є природа.

- Критика релігії і ідеалістичної філософії. “Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”.

- Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта, просвітництво.  Вирішальна роль в історії належить законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони.

- Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.

                Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

 Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії.                                                                                                      Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу.                                                                                                                       Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження.                                                                                                                  Перетворення світу на об’єкт пізнання діалектично пов’язане з перетворенням людини на суб’єкт пізнання.                                                                  Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
  Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу.
  Розробка вчення про людину і її невід’ємні права.                                                           Просвітництво.                                                                                                         Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.                                                                                                                             Даний  період характеризується виникненням національної філософії, формуються нові напрямки філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.


НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (ХVІІІ – ХІХ ст.)

У другій половині ХVІІІ ст. центр європейської філософської думки із Англії та Франції переміщається в Німеччину.  Філософська думка направлена: - на дослідження направляється від об’єкта до суб’єкта;

- в онтологічному аспекті - від природи до історії і культури.

         Іммануїл Кант (1724 – 1804) - родоначальник німецької класичної  філософії.                                                                                                                          Внесок у розвиток філософської думки:

подолав суперечність емпіризму на раціоналізму;

теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації.

 – “докритичний” період (до 1770 р.)   

- визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи);

- наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів;

- діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування;

- визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
 “Критичний період”  

- визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія має відповісти на такі питання: «Що я можу знати», «Що я маю робити», «На що я можу сподіватись»;

- проблеми гносеології: знання є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість (судження можуть бути аналітичними і синтетичними);

- концепція трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку, розуму;

- дуалістичний поділ дійсності на два світи - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі і часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості;

-  Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності;

- при розгляді так званих антиномій “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення;

- уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами;                                                                                                                                            - моральний закон  про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою.

Основною рисою філософії Канта є її двоїстість - заперечуючи Бога, як архітектора Всесвіту, він стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи.

         Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814)

- його філософія - це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я», як творчого начала;

- історія - це діалектична і активна взаємодія абсолютного «Я» (свідомості людства) та індивідуального «Я» окремої людини;                                                                           

- досліджував проблему можливості наукового знання;

- людська воля і розум неподільні;

- діяльність людини є її першим і основним визначенням: «Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо»;

- держава є гарантом реалізації права.

  Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854)

- Натурфілософія - природа є  творчим началом. Природа - це процес самотворчості, самореалізації, Абсолюту розуму , космічний організм, що володіє «світовою душею»;

- Трансцендентальний ідеалізм - вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює:     (споглядання, діяльність, породження, свобода);

- Філософія тотожності-затверджував тотожність духу і природи. Вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й об'єктивне нерозрізнені;

- Філософія мистецтва - художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука;

- Розум, мислення існують тільки в бутті (реальному) і через буття.


        

         Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) - об’єктивний ідеаліст.

- За основу усіх явищ природи і суспільства  приймав духовне першоначало (“світовий дух”, “абсолютна ідея”, “світовий розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого не залежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
      Філософська система:

переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку;

вихідний пункт філософської системи є тотожність і мислення;

основою буття є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості.

Абсолютна ідея це:

   єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

    єдиний універсальний чинник, усіх форм буття (суб’єкт);

   єдине рефлексивне поле, світовий дух або розум.

Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Схематично це можна відобразити таким чином:

“абсолютна ідея”             природа               абсолютне знання (філософія).    

Принципи філософії:

принцип тотожності мислення і буття (все, що породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

принцип всезагального зв’язку (все пов’язане з усім);

принцип розвитку.

- обґрунтував  створені ним  основні закони діалектики:

□ закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;      

□ закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія тощо.                                                                    

-  геніальна здогадка про  закон заперечення заперечення.

- великою заслугою є розробка діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення;                                                                                                                                        - змістовна розробка категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей (форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п.                                                     -  Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.
      Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.

         

         Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872)        

   Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки;

   Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
   Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”;

   Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії;
   Релігія є заблудженням людини. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”;

   Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на  місце неба–Землю, на  місце   Христа–людину.
Намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

       Гуманізм Фейєрбаха -  поставив людину в центр своєї філософії.

         
                                 Основні риси німецької класичної філософії

          
 Грунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

Змістовна критика традиційної метафізики;

Перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

Теоретичне обґрунтування агностицизму;

Змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння;

Постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес;

Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

          

                                                   ВИСНОВКИ

 Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання.

 Філософія Нового часу досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання,  в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини і суспільних процесів.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність і особистість.

Вся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням» якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві

Філософія Нового часу залишається школою європейської філософської культури.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії і являє концентрацію проблем, ідей та надбань найвищого типу досягнень класичного типу філософствування

Питання самоконтролю

1. В чому особливість епохи Нового часу?
3. Що було характерним для гносеологічної орієнтації в епоху Нового часу?
4. Що таке раціоналізм?
5. Дайте визначення поняттю “сенсуалізм”?
6. 9. В чому особливість філософії французьких матеріалістів?

7. В чому полягає проблема методу у філософії Ф. Бекона?                                             8. Розкрийте характерні риси і сутність пантеїзму Б. Спінози.                                          9. В чому полягає вчення про субстанцію у філософії Спінози?

10. В чому полягає суперечність філософських систем Д.Локка і Р.Декарта?

11. Визначте ключові моменти французької філософії ХVІІІ ст..

12. Назвіть вихідні принципи етики І.Канта.

13. Визначте і обґрунтуйте сутність діалектики Г.Гегеля.

15. В чому полягає антропологізм і гуманізм філософії Л.Фейєрбаха?

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ ст.

1. Своєрідність російської філософії

2. Філософія Маркса і Енгельса    

3. Сучасна світова  філософія

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

                             СВОЄРІДНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ                                                                         

     Серед видатних російських філософів, які розробляли ідею осягнення людського буття, особливе місце займає Сергій Михайлович Булгаков (1871-1944 рр.):   

- не має завершеної філософської системи, але відзначається цільністю та єдністю, її основний мотив - виправдання світу: буття і матеріального космосу, тобто виправдання матерії з позицій Бога;

- визначає матерію як основу буття (бування) - речей; матерія - не оформлена і невизначена першоматерія: буття-небуття, у дусі міфологічної та біблійної традиції наділяє матерію, що породжується: матерія -це Земля і Мати, що мають в собі породжуючу силу, плодотворність та плодоносність;

- ідеальний первообраз світу є не що інше, як премудрість Божа, Софія.  Софія - символ «Єдине і все» є жива і живуща істота. І людина мусить пізнати їх софійність;

- особливу увагу   надає поняттю часу;

- людині відводить активну роль;

- Церква діє в історії як творча сила.

Для богословської філософії історії Сергія Булгакова характерні дві особливості: по-перше, різке заперечення історичного прогресу і, по-друге, вчення про спасіння всіх.

          Олексій Федорович Лосєв (1893 -1988 рр.)

- основою діалектичного методу вважав логіку суперечностей, антиномію.

З позицій діалектики, проаналізував міф як особистісну форму буття, показав, що діалектика міфу неможлива без соціології міфу;

-  розкрив знакову природу символу та його структуру;

-  в питанні філософської антропології - що таке людина та її життя - механізм, гвинтик, якого завжди можна викинути і замінити, чи цілісний організм, який історично природно склався, що є життя і доля, життя і мудрість, життя і знання, життя і смерть...

         Лев Платонович Карсавін (1882-1952 рр.)        

- у вченні про буття вважає світ результатом самообмеження Бога, створеним буттям з нічого. Поза Богом і без Бога немає мене, абсолютно немає.

- відкриває триєдність як ознаку Всеєдності: Триєдність Бога -істина, любов і всеблагість; у любові - самоутвердження (руйнівна любов), самопожертвування (жертовна любов), і воскресіння в любові.

-  найвища мета історичного мислення - в осмисленні всього Космосу, всього сотвореного, усієї Всеєдності як єдиного суб'єкта, що розвивається.

- всякий історичний індивідуум (особа, сім'я, нація) - всеєдине ціле.

- історичний процес є божественно людським. Держава мусить підкорятися церкві. Культурні нації та людство - гармонійні особи.

         Іван Олександрович Ільїн (1882-1954 рр.)

- розглядає абсолютну ідею як всезагальний конкретний принцип і пояснює цю її особливість характером буття, яке за своєю природою -конкретно-ідеальне;

-  вбачає сенс філософії в пізнанні Бога і божественної основи світу, а саме - істини, добра і краси;

- розробляє правову теологію, теоретично відновлюючи самодержавну монархію як тотальну  державу;

- осмислення питання про непротивлення злу силою: ніхто не має права дозволяти злодіям кривдити слабих, розбещувати дітей, оскверняти храми і нищити рідних;

- створює оригінальну концепцію правової держави. Суттю держави є становище людської душі і людського духу.

ФІЛОСОФІЯ К.МАРКСА І Ф.ЕНГЕЛЬСА

Марксизм, який виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Карл Маркс(1813-1883) і  Фрідріх Енгельс (1820-1896).

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ МАРКСИЗМУ

Конкретно-історичні

Теоретичні

Наукові

- утвердження буржуазних суспільних відносин;                                                             - формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену;                                         - потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

- англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт);                                                              - німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах);                                                          - соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).

- відкриття  законів збереження енергії і речовини(Майер,Гельмгольц, Джоуль);                                                                                                                                     - відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов);                        - відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

            К.Маркс підняв на вищий щабель матеріалізм:

- джерелом розвитку матерії постають внутрішні її суперечності;

- на основі практики відкрив нові перспективи для матеріалістичного тлумачення проблем історії та культури, особи та свободи, практичної діяльності і пізнання;

- процес пізнання є суспільним явищем;                                                                           

- проголошували діалектику філософським методом, який розглядає все суще в розвитку;

- відкриття матеріалістичного розуміння історії - хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей;

- концепція базису і надбудови в соціальній філософії;

- сутність людини - це сукупність суспільних відносин;

- відкриття закону додаткової вартості;

- виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.

Основні риси марксистської філософії

Марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату.

Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
 Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство    Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

     Трагедія їх  в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.


                                       СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

Загальна характеристика ХХ ст. і  її вплив на філософію:

людство пережило дві світові війни;                                                                                                      вперше вийшли за межі земного простору;                                                                                  проникли в світ мікропроцесорів;                                                                                                        винайшли небувалі засоби оперування інформацією;                                          

навчилися трансплантувати органи людського тіла;                                                                          дешифровано генетичний код людини і т.д.

ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ ХХ ст.

вийшла далеко за межі академічних аудиторій;

мова філософії звернена до широкого загалу і почала говорити зрозумілою кожній людині мовою;

змінилися її змістові та предметні орієнтації, не існує заборонених тем або зон;                                                                                                                                            їй властива велика різноманітність, насиченість різновидами та варіантами;

вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а навпаки, актуалізує всю попередню філософію;

відбулася радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей;

поступово почали розмежовуватися грані іж філософськими працями та працями і жанрами.

Основними течіями філософської думки ХХ століття, є:      

екзистенціальна     неотомістська        неопозитивістська філософії.

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

       Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).


ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії.

      ІРРАЦІОНАЛЬНИЙ (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.


- предметом філософії  є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
- основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо.                                                               - поняття існування ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало;

- проблема свободи, її тлумачення. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр);
- свобода людини  обмежена законом, гарантується законом. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”  – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдегер);
- протиставлення людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність;                                                                                                          

- ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання.

                Принципи екзистенціальної філософії:

1-й  - “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається” (набуває своєї сутності). - Сартр.

2-й  – суб’єктивність людини - все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, граничними ситуаціями і т.п.

      Неотомістська філософія заснована на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінського (1225 –1274).


НЕОТОМІЗМ (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму.

   

Основний томістський принцип - це: “філософія – служниця богослів’я”.                                                 У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;                      
      2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Початок рухові дав Бог;

     3) на основі випадковості усіх конечних речей світу;

     4)  є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є Бог;

     5) існуючу доцільність порядку, що існує у Всесвіті може створити лише Бог.
        Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

1) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді, бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

2) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

3) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).

       Предметом філософії неотомізму є Бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

       В гносеології  обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому.  Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом.
       Неотомістська філософія – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

       Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.


 ПОЗИТИВІЗМ (від лат. positivus – позитивний - умовний   позитивний, побудований на думці) - філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні ідеї та настанови:

справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного;                   наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню;                          суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія;                                                                                                                                 розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

      Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства.

         Огюст Конт (1798 – 1957 рр.) французький мислитель, засновник позитивізму:
→  закон трьох стадій:
1 - теологічна, або фактична, коли за явищами шукають надприродні сили - божества тощо;                                                                                                                                    2 - метафізична або абстрактна, коли за явищами вбачають абстрактні сутності і сили - субстанції тощо;                                                                                                                 3- наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони;

→  заснував соціологію, як окрему конкретну науку про суспільство;                                         → здійснив класифікацію наук за принципом сходження від простого до складного.

 Функції філософії: систематизація знань, пояснення мови науки; дослідження логіки науки.

 Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”.

         Герберт Спенсер (1820-1903 рр.)

- існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого;

- розумом не можна збагнути створення світу з нічого;

- творець концепції еволюції, яка включає в себе такі моменти:                              1. перехід від відокремленого стану елементів до зв’язаного (інтеграція, або концентрація);                                                                                                                        2. диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного;                        3. зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.

Махізм і емпіріокритицизм

Друга історична форма позитивізму. Емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположники: швейцарський філософ Ріхард Авенаріус і австрійський філософ Ернст Мах.

         Ернст Мах (1838 – 1916 рр.)

- філософію зводив до методології наукового пізнання, відірваної від реальної дійсності;                                                                                                                                                 - основою наукового знання є не факти, а відчуття;

- критикував класичну механіку Ньютона;

- проголосив відчуття елементами світу;

- наукове пізнання розглядав під кутом зору «економії мислення»;

- не прийняв теорії відносності та ідеї атомізму.

   

         Ріхард Авенаріус (1843 – 1896 рр.)

- висунув концепцію «принципової кординації», згідно якої об’єкт не існує без суб’єкта.

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму (логічний позитивізм) (Морик Шлік (1882-1936), Філіп Франк (1884-1966) та інші).

НЕОПОЗИТИВІЗМ (грец. neos - новий і  лат. positivus - умовний позитивний) - один з основних напрямків філософії ХХ ст.., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах.

-  порушили проблему чіткості і недвозначності мови науки і вилучення з неї позбавлених сенсу висловів;

- проблема значення наукових висловів;

-  заперечували  сучасну  філософію  як науку і  абсолютизували  науково-природничі знання, недооцінювали суспільні науки.             

Науково-пізнавальні принципи неопозитивізму:

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – логічний прийом у пізнанні, що здійснює зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх.                                                          Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність.          Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”.  

 Представники  неопозитивізму  намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем   наукового знання.

Заслуги:                                                                                                                                                        зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma справа, дія)- філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності (американські вченні і філософи: Чарльз Пірс, Вільям Джемс, Джон Дьюї.

         Чарльз Пірс (1839-1914 рр.)

- розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності;                                       - людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, які ґрунтуються на вірі;

- методи переходу від сумніву до віри: сліпої впертості, авторитету, апріорний, науковий;

- порушує проблему наукових понять і висловів;

- істинне знання-те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.

         В. Джемс (1842- 1910 рр.)

- істина - не просто практичність, а насамперед корисність ідей.

         Джон Дьюї (1859-1852 рр.)

- розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища;

- ідеї - це проекти рішень в проблемній ситуації.

«ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ» - напрям у класичній філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічних формах) основним предметом філософії  (Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон).                     

         Ф. Ніцше (1844-1900 рр.)

- воля оцінює вище ніж розум;

- життя є єдністю радості і болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії»;

- центральним поняттям його філософії є «життя», як перша і єдина реальність, виявами якого є «становлення» і «воля»;

- людину розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом;

- процес пізнання це не пошук істини, а «схематизація». Спрощення світу, що забезпечує практичні дії;

- здійснив переоцінку християнських цінностей - любові до ближнього і співчуття. Заперечував моральну цінність - добра;

- мораль повинна бути спрямована на культування сильної людини, яка вирішує, що таке добро і зло - ідея надлюдини;

- демократія і соціалізм - прояв волі до влади посередності;

- зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою;

- вбачав за вчинками людей і явищами культури волю до вади окремої людини чи групи людей;

- майбутнє Європи пов’язував не зі свободною особою в  громадянському житті, а з міфічною надлюдиною.

         Зиґмунд Фрейд (1856-1939рр.) - основоположник психоаналізу

ПСИХОАНАЛІЗ (грец. psyche-душа і analysis-розкладання )- один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини

- психіка людини роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме;                                       - прихованими чинниками в поведінці людей є несвідоме, насамперед статеві потяги;                                                                                                                   

- людину трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру - як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини;

-  причини неврозів (психологічних зривів) кореняться у сфері підсвідомого, а шлях подолання неврозу - усвідомлення підсвідомого;

- зробив підсвідоме центром  свого аналізу; завдяки його вченню про психоаналіз є популярною професія психоаналітика - «цілителя душ», що ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури;

- релігійне пояснення світу і норм культури, суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту;

- виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо);

- головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний;

- історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону; (Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство). Буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Таінатосом)

Культурологічні та історіософські напрями

         О. Шпенглера (1880-1936)

- історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур;             

- кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який її творить;

- усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний «профеномен», тобто, перше формоутворення;                                    

- «профеномен», якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури;                                                               

- культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсам буття;                                  

- кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму.   

А. Тойнбі (1889-1975)

- історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій;

- цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується і на перший план виходить ділова еліта;

- цивілізації перебувають у тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування, а й у вигляді історичного наслідування.

Основні риси сучасної світової філософії

 Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії.

 Наприкінці ХХ ст. певного поширення набув філософський постмодерн, який постає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту.

 Входження філософії у ХХІ ст.. супроводжується певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання в болючі проблеми людського самовизначення.

 Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п..

 Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду.
 Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”.

Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них.

 Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій.
 Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

 Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності.

                                                ВИСНОВКИ

У ХІХ ст.  відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов’язана  із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та поза раціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики.

 Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії ХХ ст.

 Філософія ХХ ст.. характеризується певними особливостями, такими, як її надзвичайна строкатість, переплетіння в ній різних напрямів та традицій, наближення до повсякденних реалій людського життя, переважна некласичність.

Питання самоконтролю

1. Чому свій  світогляд  Булгаков називає релігійним матеріалізмом?

2. Вклад О.Лосєва в російську і світову філософську культуру.

3. Які вихідні принципи філософії марксизму?

4. В чому полягає сутність матеріалістичної діалектики?

5. Назвіть визначальні риси матеріалістичного розуміння історії.

6. Визначте основні риси марксистської філософії.

7. Що сприяло появі «філософії життя», та які її характерні риси?

8. Що лежить в основі істинності ідей, теорій прогматизму?

9. Як розуміють гуманізм філософи - екзистенціоналісти та що таке «екзистенція»?

10. В чому суть психоаналізу?

11. Що лежить в основі культурологічних і історіософських концепцій?

12. Охарактеризуйте основні риси сучасної світової філософської думки.

Тема 6. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ

1. Джерела української філософської культури.

2.  Г.Сковорода - родоначальник української класичної філософії.

3. Українська  філософія ХІХ - початку ХХ ст.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

        Основні особливості українського національного характеру:

емоційність,

естетизм,

сентиментальність,

психічна рухливість,  

шанування індивідуальної свободи,

релігійність,

своєрідний культ Землі,

відчуття близькості із природою


          З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать висока трипільська культура. (Середина 4 – 3-го тисячоліття до н.е.), а також видатна пам’ятка українського народу V – ІХ ст. – "Велесова Книга". В якій показано, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії,  в основі яких є свобода та непохитна віра у свої власні сили та здібності. "Ми відважні, коли боремося за життя..."                 

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

постає переважно внутрішнім явищем української культури;

українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов;

вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;

переважно позитивно ставилася до релігії;

до шанування вищих духовних цінностей;

досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі українського народу, так і слов’янства в цілому;

досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування

                                         Філософія Київської Русі

Особливості функціонування філософських ідей

в Київській Русі

від самого початку християнства мудрість в Київській Русі постала у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека;

філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури - «філософствування у Хресті»; вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так. що життя повинно було давати найперші смислові засади життя;

на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною для морального повчання та життєвої настанови.

Культурно-історичні джерела української філософії:

- «Повість минулих літ» містять як історичні відомості так і опис звичаїв та світоглядні людські уявлення;  знаходимо терміни «філософ», «філософствувати» (мається на увазі «промова філософа перед князем Володимиром»);                                                                                                  

- "Ізборник Святослава" (1073 р.) - дається визначення філософії: "Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".

     У подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія";

-"Слово про закон і благодать" Іларіона.

      Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.


          Климент Смолятич (серед. ХІІ ст.)

- істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину;

- справедливого життєвого шляху людини є осягнення нею заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання;                                                                             

- найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство.


          Кирило Туровський  (нар.1130 р.)

-  у вченні про буття  виходить з протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого;

-  аналіз протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього"; висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом;

-  Бог  є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові;

- Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом;

- обґрунтовує позицію християнського антропогентризму - кожна людина є предметом Божої уваги.

“Києво-Печерський патерик  - проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

 

Українська філософія ХІV – ХVІ століття

Українська філософія ХІV – ХVІ ст., представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.
Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного віровчення.

Гуманістичний напрямок:  (Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріховський (1513 – 1566) та інші.) - антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Просвітники Острозької академії (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський)

Світоглядні орієнтири Острозьких просвітників:

відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;

порушували питання про громадські права і особисті права громадян;

обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;

орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії.

Світоглядні позиції та погляди І.Вишенського

«внутрішнє спасіння» людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення;

рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд;

вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра;

закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.

        Братські школи - сприяли становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

                Філософія Києво-Могилянської академії

Представники: І.Гізель (бл. 1600 – 1683), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.

Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності;                                                                                                                        Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;

Визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”;

Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному;

Простір є невід’ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;

Пріоритетне значення має розум, який здійснює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом;                                                                                              

Вирішальне значення для успіху пізнання має науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;                                                                                                                                            Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро, а щастя - це поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.


         Ф. Прокопович  

-    “Повне визначення природи збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає;

- “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог на початку світу...»

                                                                                

         Й. Кононович-Горбацький

-  “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” - “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях”. І.Гізель, –  “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої”;

-  матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший;

- вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “ С.Яворський      

-    “Будь-яке пізнання залежить від відчуттів”.  

                       

         Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

                        ФІЛОСОФІЯ Г.С. СКОВОРОДИ

         Г.С. Сковорода (1722 – 1794 рр.)

                Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”.  Філософія,  в творчості Г. С. Сковороди, означається  як “Любомудріє”.

       Створив власну, цілісну і багато в чому оригінальну філософську концепцію, сповнену духовних прагнень, а, головне - відроджуючи традиції давньоруського філософствування, спрямованого на органічне поєднання життя та філософської мудрості.

                 Провідні ідеї філософії Г.Сковороди:

- Вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;                              - «Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук»;                                                   - Принцип філософської системи є вчення про двонатурність світу: все суще складається з двох натур - видимої (матеріальної),  і невидимої (божественної);                                                                    - Вчення про три світи, які складають все існуюче:

перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм;

другий світ – це мікрокосм людини;

третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”;

-    Ідея подвійної  природи   трьох  світів;
- “Філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

- Етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи.  

- Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій брамі.

- Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

Життєве кредо - «Світ ловив мене, та не впіймав»

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Представники: О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та ін.

         С. Гогоцький 

- вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857);                                                    

- розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання           

                                                                                                                                      

         О. Новицький

- завдання філософії - пізнання дійсності на рівні свідомості у формі ідей;                         - у філософії людська свідомість вперше звертається до себе самої а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності;                                                                                                                                          - кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частина цілісного процесу;                                                                                                                                       - філософська думка розвивається від заглиблень у природу - через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини у сфері само усвідомленої думки та втілення її у практику;                                                   - національна філософія повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, будуючи її на власних засадах - на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та життя;

- стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе” ;  - “віра завжди вища знання, релігія вище філософії.

         Т. Г. Шевченко - провісник філософії українського духу.

Світоглядні ідеї:

- ідея глибинної спорідненості людини з природою;                                                                         - ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі;  

- ідея соборності України, єдності усіх її земель;

- ідея віри у справедливого Бога;

- ідея насильницької народної революції; думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти;                                                     - своєрідний культ жінки - матері;

- уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.

         М. Костомаров

–  український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виділяють  його серед  інших народів, зокрема російського.
             

      

          П. Юркевич

– розробник самобутньої концепції “філософії серця” - філософії кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі);

- в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування;                                                                                                                                       - розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

      Система доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини:

– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;
– серце є центром духовного життя людини, осереддям волі  та її бажань;
– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

   Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах.

         П. Куліш

- будучи людиною глибоко релігійною дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності;

- у поглядах на Україну романтизував її минуле;

- звинувачував урбанізацію в руйнуванні первинної моральності народу;

- розвивав так звану «хуторянську філософію», закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.


         М. Драгоманов 

- переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ;

- проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

- відстоював пріоритет громадянських прав та вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами;

- шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;                                                                                                                                     - вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму: всяка істина повинна визначатись в межах логічного Закону тотожності;

- був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму; - використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії;
- “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу, а її добробут і щастя - важливою метою поступу.


         

         І.Я. Франко (1856 – 1916)

Основою світогляду  є філософський матеріалізм.

- в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця, властивістю якої є рух, зміна, плинність;

- свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії,  природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота;
- доводив безмежність пізнання, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей;

- в теорії пізнання віддавав перевагу її чуттєвому етапу;

- практику розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах;
- виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики, вимагав розглядати явища в їх розвитку. Причина розвитку лежить в самих речах і явищах;

- рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки;
- виступи проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису філософського світогляду І.Франка;

- розуміння ролі народних мас в історичному процесі;

- в естетиці -  боротьба за реалізм, народність мистецтва;

- закликав український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення.

         Леся Українка (1871-1913)

- виступала проти спрощених інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій;

- закликала до усвідомлення суперечності та безмірної складності людського ставлення людини до світу;

- засуджувала песимістично-безнадійливі настрої;

- не погоджувалась із життєвою позицією без міри покірливих і терплячих людей;                                                                                                                                               - проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

- вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

- вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвічувати шляхи у прийдешнє».

        

         Д. Донцов (1883-1973)

Основні положення   політичної філософії - інтегрального націоналізму:

- вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії»;

- стремління до боротьби та свідомість її конечності;

- піднесення «загального» над «поодиноким»;

- нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї;

- самовизначитися зможе лише та нація, геній якого здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство;

- трактування справи провідної верстви національної еліти - «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважливішого чинника історії»;

- дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохоплюючою»;

- боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.    

         В. Липинський (1882-1931)

- головним державотворчим чинником можуть бути і були елітарні аристократичні кола які зобов’язані сприяти розв’язанню суспільних проблем;

- три джерела влади у суспільстві: міліарна сила, економічна і інтелектуальна;

- ставить знак рівності між державою і національною приналежністю «Дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї»;

- оптимальною формою державного устрою для України є монархія, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва;

- високо цінив духовний потенціал селянства як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

                             Основні риси української філософії                          

формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання  усіх    руських земель;
 переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики   співзвучної    з    християнськими цінностями;
 дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

“філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;
 захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;
 глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

ВИСНОВКИ

 Українська філософія є філософією  українського духу.
 З глибин самосвідомості народного духу, з морального досвіду поколінь українська філoсофія сформувала виснoвки: що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насилля, приниження гідності особистості, відсутність свободи недопустимі.

Українська філософія, постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру а світосприйняття українців, їх одвічних прагнень та ціннісних орієнтацій.

 В мовах незалежності перед українською філософією вперше відкрились перспективи культування оригінальної, самородної духовності.

Питання самоконтролю

1. Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

3. Сформулюйте принципи філософії «братських шкіл».

4. Філософські ідеї у Києво-Могилянській академії.

5. Новітній характер філософії Г.Сковороди.

6. Гуманізм філософії Т.Шевченка.

7. Сутність філософії І.Франка.

8. Що таке філософія українського духу?

9. Визначте основні етапи історико філософського процесу в Україні.

                  

                                                                                                                                                      

Схоластика

Людина розвивається чи деградує?

Містика

Містика




1. Политехник ЗМС 19 1983 00-17-11 в-к I 2 Меренцов Сергей СФУ МС 32 1979 0
2. Бухгалтерский учет и исследование расчетов с работниками по оплате труда
3. Тема- Культура і духовне житя України у 19561964 рр
4. Национальные интересы России в пограничной сфере
5. Сущность и методы мотивации
6. Типы взаимодействия молекул Химическая связь ~ это совокупность сил между атомами образующая устойч
7. Неравенство доходов и проблема их выравнивания в рыночной экономике
8. Модуль І 2 рівень З названих країн які є засновниками ЄС- @ Естонія; Велика Британія; Німеччина; І
9. Реферат- Изучение информации как объекта коммерческой деятельности
10. Задание- Раскрыть содержание следующих терминов в письменном виде 1

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе