Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 1. Філософія менеджменту і бізнесу
1.1. Предмет філософії менеджменту і бізнесу
Філософія — одна із найдавніших сфер духовного життя суспільства. Сам термін "філософія" старо-давньогрецького походження і у перекладі на українську мову означає "любов до мудрості". У давні часи любов розглядалася як підстава світобуття, це загальний зв'язок, взаємодія, внаслідок чого існує світ як ціле. Цілісний характер набутого досвіду життя і знання давали можливість людям діяти безпомилково у різних обставинах буття, постійно збагачуватися новими відкриттями та знанням — все це з сивої давнини мало назву мудрості або "софійності". Мудрість у давні часи полягала в умінні на підставі здобутого знання спрямовувати власну діяльність на досягнення певної мети.
Філософія має довгу історію свого розвитку, вона існує на терені Європи майже три тисячоліття. Тому з першого погляду на визначення її головних проблем здається, що вони давно вже в повній мірі вивчені. Проте майже кожне нове покоління людства намагається по-своєму зрозуміти сутність феномена філософи. Це відбувається, насамперед, тому, що в історії розвитку наукового знання і філософії давно вирішені, на перший погляд, питання в якісно нові історичні періоди неодмінно переосмислюються. На цей факт у свій час звертав увагу відомий німецький філософ Г.Гегель (1770-1831 pp.). У передумові до своєї праці "Феноменологія духу" він доводив, що "відоме взагалі — від того, що воно відоме, ще не пізнане", але досить часто ми вважаємо, що це відоме вже з'ясоване нами.
Філософію не варто прямолінійно зараховувати до статусу вузько визначеної науки, наприклад, як теоретичної підстави природознавства, або ж кваліфікувати її у вигляді "теоретизованого мистецтва". Філософія в широкому її розумінні користується не лише теоретично-раціональними засобами пізнання, але й так званими нераціональними засобами, зокрема інтуїцією, волею, релігійною вірою і т. д. Знаменитий російський письменник Ф.М. Достоєвський стверджував, що філософія — це та сама поезія, тільки вищий її градус. Із поезією порівнювали філософію німецький мислитель XX століття К. Ясперс та відомий вітчизняний мислитель, філософ В.І. Вернадський. Філософію порівнюють і з іншими видами мистецтва. Так, вчений П.Л.Капіца доводив зв'язок філософії з музикою. Проте філософія досить близька не лише до мистецтва, але й до інших галузей духовної культури людства — політики, моралі, релігії. Як методологія, вона лежить в основі управлінських процесів, вирішення проблем в царині підприємництва.
Відомий англійський мислитель XX століття Б. Рассел вважав, що філософія як форма суспільної свідомості — це щось проміжне між наукою і релігією. Подібно до релігії, у філософії не можна досягти точного наукового знання, проте, подібно до науки, вона "апелює скоріше до людського розуму, ніж до авторитету". Але, на думку Рассела, між наукою і релігією нібито знаходиться "нейтральна" чи "нічия" територія, на яку "провадяться наскоки з обох боків; оця "нічия" Земля і є філософія". Таким чином, в історії розвитку філософії існує розмаїття її розумінь. Загальна стратегія засад філософії лишається тією ж, як її пояснював стародавньогрецький мислитель Сократ ще у V столітті до нашої ери, котрий вважав, що ці засади повинні озброювати людей умінням безпомилково діяти, не боятися труднощів на шляху пізнання істини, справедливості, добра та краси, бо, тільки разом взяті, вони утворюють мудрість, а остання є запорукою діяльності людини на арені природи і в суспільному середовищі.
Із політикою та ідеологією споріднює філософію загострене відчуття соціально-політичних процесів,— не випадково філософи займають одне із перших місць по кількості покараних та безвинно репресованих. їх насильно позбавляють життя через отруєння (Сократ), спалювання (Д. Бруно), розстрілюють (П.О. Флоренський), доводять до самогубства (М. Хвильовий, Е.В. Ільєнков), висилають (О.І. Герцен, М.О. Бердяев), оголошують з'їхавшими з глузду (П.Я. Чаадаев).
Із мораллю філософію споріднює вивчення сенсу життя, проблема відношення добра і зла, щастя та свободи волі людини, ціннісних орієнтирів. Отже, філософія, з одного боку, є наукова дисципліна, оскільки до неї можна застосувати характерні наукові ознаки. Філософія має безпосереднє відношення до пізнання істини, їй притаманний системний характер, вона має власний предмет дослідження, специфічні засоби та форми пізнання. Тому заперечувати науковий характер філософії неможливо, з точки зору наукознавства зовсім некоректно. Але, з другого боку, філософія безумовно є феномен духовної культури людства, і це твердження є також справедливим.
Філософія — особлива світоглядно-методологічна наукова дисципліна. Вона обґрунтовує розвиток природничих та соціально-гуманітарних наук.
Діяльність людини в суспільстві обумовлена певними філософськими засадами. Особливо виразно це прослідко-вується у таких сферах буття, як управління соціальними процесами, підприємницькою діяльністю бізнесових структур. Управлінець, бізнесмен у своїх діях, як правило, опираються на певні філософські засади. При цьому іноді людина навіть не помічає цього. Як свідчить практика управлінського процесу і підприємництва, успішною діяльністю суб'єкта економічної сфери є та діяльність, яка усвідомлена менеджером і бізнесменом з філософських позицій. Філософія в її загальному плані вивчає відношення "людина — світ", тоді як предметом філософії менеджменту і бізнесу є вивчення методологічних та світоглядних засад організаційних процесів суспільства та творчих, філософських підходів у вирішенні конкретних проблем управління виробничою і невиробничою сферами діяльності людини.
1.2. Розвиток предмета філософії менеджменту і бізнесу в процесі історичного генезису
Прєдмет філософії менеджменту і бізнесу змінювався в процесі історичного поступу людства. Відомо, що свідомість первісної людини визначалася перевагою чуттєво-емоційного над інтелектуально-розумовим. У первісній добі розвитку людства міфологія та пізніше релігія займали провідне місце. В цей історичний час ілюзорно-фантастичні образи та релігійна віра передували у пізнанні, а позитивно-наукові знання лише появлялися, становили окремі, не пов'язані між собою положення. На думку німецького філософа XX століття К.Ясперса, міфологічна епоха існувала в період між VIII та II тисячоліттям до нашої ери. Заміна міфології філософією пояснюється ним, насамперед, змінами в людському бутті, всебічним його одухотворенням. Ясперс пише: "першопочаткові тверді устої життя починають розхитуватися, спокій полярностей змінюється неспокоєм протиріч і антиномій. Людина вже не замкнута в собі. Вона не впевнена в тому, що знає саму себе і тому відкрита для нових безмежних можливостей. Разом із відчуттям світу та самої себе людина розпочинає відчувати буття".
Це буття визначається як світ природи, речей, так і суспільства — феноменів, які мають місце в ньому. І одним з них є усвідомлення людиною самої себе стосовно інших, свого місця в організації суспільства, її діяльнісних парадигм.
Відповіді на нові запити людини щодо буття у всіх його складниках вперше дають мудреці — мислителі Китаю, аскети Індії, пророки Ізраїлю, філософи Греції. їх відповіді та вчення досить близькі за своєю суттю, змістом та внутрішньою структурою. "Людина може зараз внутрішньо протиставити себе усьому світу,— зауважує Ясперс,— вона відкрила у собі витоки, що дозволяють їй піднятися над світом і над самою собою. В спекулятивному мисленні вона підноситься до самого буття, яке осягається без роздвоєння, у зникненні суб'єкта і об'єкта, в злитті протиріч".
На цьому етапі історичного розвитку криза міфотворчої свідомості і поява спекулятивного, абстрактного мислення відображується в уявленнях тотожності та одночасно протиріччя людини як малого світу, "мікрокосмосу", з природою як величезного світу — "макрокосмосу".
Біля витоків європейської філософії стояли "сім мудреців". Це античні мислителі Фалес, Солон, Періандр, Ферекід, Пісістрат, Епіменід та Біон. Суть їх мудрування проявлялася у лаконізмах, афористичних відповідях на складні життєві питання. Першим запропонував термін "філософія" Піфагор, а у широке вживання його увів знаменитий стародавньогрецький філософ Платон. Піфагор доводив, що доступний людям світ має приховану від безпосереднього споглядання і вивчення особливу душу-мудрість, що керує усім світовим ладом. Людина зі своїм розумом не здатна охопити та пізнати мудрість, котра зосереджена у світі, проте вона може пізнавати світ і бути, таким чином, любителем мудрості, тобто філософом.
Пізніше Сократ, а за ним і Платон завдання філософії вбачають не тільки у тому, щоб долучитися до незбагненної світової мудрості-душі, а у тому, щоб зрозуміти світ людського буття, засади організації людського суспільства, державного управління, зв'язки між окремими людьми в процесі матеріальної і духовної діяльності. Знання про такі зв'язки вони визначають як благо або загальну мудрість. Учень Платона і знаменитий критик його вчення Арісто-тель вважав, що філософія управління вивчає причини і форми морально-етичної поведінки та найкращої організації суспільного життя людей. Отже, філософія менеджменту і бізнесу, як сфера духовно-теоретичної діяльності, із самого початку вбачала свою мету в тому, щоб дослідити й зрозуміти світ діяльності людини як цілісність, визначити її вихідні положення, встановити місце людини в оточуючому світі, допомогти обрати їй надійну "лінію життя". Античні філософи були одночасно вчителями та вихователями молоді, заснували школи: "Стоя" Зенона, Посідонія, "Академія" Платона, "Лікей" Арістотеля.
В середньовічній філософії основна проблематика дослідження зводилася до вияснення питання співвідношення "людина-Бог". Людина — це результат божого творіння, визначальним у ній є душа, ідеальний початок, а її тіло протилежне душі — гріховне. Філософія середньовіччя спиралася на християнський світогляд, проблеми віри були домінуючими по відношенню до розумового та чуттєво-емпіричного пізнання. Проте вже в ті часи виділяються в філософській думці дві протилежні за змістом тенденції — номіналізм, що визнає за першопочат-кове одиничні сутності, та реалізм, представники якого вважають первинним загальні, універсальні поняття. Між ними точиться безкомпромісна боротьба.
Починаючи з періоду Відродження (XIV-XV століття), коли філософія започатковується як наукова дисципліна визначення предмету філософії управління і підприємництва наближається до розуміння дослідного і теоретичного природознавства. Таке її розуміння характерне для англійських філософів XVI-XVIII століть — Ф.Бекона, Д.Локка, Т.Гоббса та філософів-раціоналістів Нового часу Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца. Прагнення до створення цілісних, надійно обгрунтованих філософських систем, які б визначали основи управління суспільством і підприємництвом, зберігається у представників німецької класичної філософії кінця XVIII — початку XIX століття, зокрема у творчості І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля.
У той же час, із середини XIX століття наростає розмаїття в розумінні філософії, яке зберігається і зараз. Як наслідок, деякі філософські школи навіть відмовляються від вживання самого терміну "філософія", що призвело до розмивання філософських основ менеджменту і бізнесу. Наприклад, один із засновників сучасного екзистенціалізму А.Камю підкреслював, що екзистенціалізм — це не філософія, а скоріше світосприйняття, у центрі якого стоїть буття людських одиничностей, які лише умовно замикаються в системі "керівник — підлеглий". Марксистсько-ленінська філософія, навпаки, розуміє філософію не тільки як теоретичне обгрунтування світогляду, а, насамперед, як науку про загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. В українській філософській думці І.Я. Франко при розкритті суті філософських течій та їх взаємовпливів пропонує виходити із принципу історичного поступу. Головним для нього є поліцентричність, плюралізм у визначенні філософського процесу, існування різноголосся концепцій, напрямків та шкіл. Світоглядний зміст поступу при вивченні філософії полягає у тому, що він дає можливість зрозуміти неабияку складність, досить часто суперечливість, неоднолінійність та нерівномірність істо-рико-філософського процесу.
Таким чином, виходячи з короткого екскурсу в історію предмета філософії менеджменту і бізнесу, можна зробити загальний висновок, що переважає розмаїття, плюралізм у розумінні її сутності, з притаманним їй постійним збагаченням змісту.
1.3. Структура та основні проблеми філософського знання
Структура філософії перш за все визначається наявністю трьох основних її компонентів. Це онтологія, або метафізика,— вчення про закономірності розвитку буття та його невід'ємних атрибутів — природної субстанції і загальної духовності, Бога, людської свідомості. По-друге, це гносеологія, або епістемологія,— теорія пізнання, яка досліджує відношення знання до реальності, з'ясовує всезагальні передумови досягнення істини в процесі пізнання. Третьою складовою філософії звичайно називають праксеологію — вчення про основні характеристики людської діяльності; її також іменують філософською антропологією.
Філософія в онтологічному аспекті наближається до загальних проблем природничих наук, оскільки, як і природознавство, вона вивчає певні характеристики об'єктивного світу. Тому загальні категоріальні визначення філософії та природничих наук багато в чому співпадають. Це такі категорії, як рух, простір, час, матерія, причина, наслідок, елементи, система та інші.
В гносеології, що розуміється як логіка і методологія наукового пізнання, філософія найбільш виразно наближається до технічних та математичних наук, оскільки тут йде мова про техніко-математичні засоби і форми правильного осягнення наукової істини. Саме в цьому розділі філософського знання застосовується більше всього технічних виразів: формул, схем, графіків, таблиць. Показовим є й те, що методологію пізнання нерідко ототожнюють із технологією мислення.
Праксеологія, або філософська антропологія, присвячується вивченню проблем людського буття, сутності та існуванню особистості, розкриттю сенсу, призначення та ціннісних орієнтирів життя індивіда. У цьому розумінні філософія становить собою чисто гуманітарну науку, тому раніше класична гуманітарна освіта з необхідністю включала в себе філософію. Ця добра традиція на новому підґрунті відроджується та набуває якісно нового змісту зараз — є актуальною на часі.
Таким чином, однією із специфічних особливостей філософії є її властивість бути одночасно в певній мірі природничою, техніко-математичною та гуманітарною наукою, що і дає їй, і лише їй, можливість бути "своєю" для кожної із двох тисяч існуючих у наш час наукових дисциплін, у тому числі філософською основою системи управління і бізнесу.
Серед найважливіших філософських проблем менеджменту і бізнесу можна виділити місце управління в організаційній системі суспільства, проблеми творчої активної діяльності людини, причини відчуження людини від управлінського процесу у різні історичні епохи та передумови його подолання, здійснення свободи волі людини тощо. Визначальними питаннями філософських основ менеджменту і бізнесу є ті, до яких зводиться увесь зміст філософської думки в певну історичну добу, у певному регіоні та в певному напрямку філософування. Із таких проблем, що проходять через усю історію філософії, є взаємодоповнення і взаємовиключення матеріалізму та ідеалізму, раціоналізму та емпіризму, ірраціоналізму та, знову ж таки, раціоналізму.
Окрім названих загальних філософських питань, які пов'язані з менеджментом і бізнесом, існує велика кількість особливих, окремих питань, що характерні для певних історичних епох, географічних регіонів, наукових шкіл. Так, для давньогрецьких філософів основним питанням було вияснення загального у співвідношенні особи і суспільства (Сократ), для німецького філософа І.Канта головним є питання дослідження пізнавальних можливостей людського розуму, та можливості побудувати філософію у вигляді єдиної, несуперечливої наукової системи. В сучасному екзистенціалізмі визначальним стає проблема сенсу життя окремої людини. Так, на думку А. Камю в "Міфі про Сізіфа", головне філософське питання зводиться до відповіді: чи варте саме життя труднощів його існування, подолання небезпечних, постійно виникаючих перешкод? В українській та російській філософській традиції маємо стільки питань глобального масштабу, скільки є відомих філософських імен, оскільки кожна школа, течія досить відмінні одна від одної, своєрідні та неповторні — це "філософія серця", всеєдності, космізму, персоналізму та інші.
Однією із проблем людської діяльності є вчення про суспільно-історичну практику, яка ставить людину в центр Всесвіту, дає підстави стверджувати її рівною цьому світу. За допомогою практики людина реалізує можливості подолання реального відчуження в процесі управлінської та підприємницької діяльності, вказує шлях до досягнення свободи дії у сфері управління і бізнесу.
Філософія менеджменту і бізнесу має свій специфічний предмет дослідження, котрий формувався на протязі довгого періоду історичного розвитку, набував якісних змін у своєму змісті, постійно збагачувався, підґрунтям для якого був певний рівень розвитку суспільно-історичної практики та стан природничого, гуманітарного, технічно-математичного наукового знання. Предмет філософії менеджменту і бізнесу має певні особливі принципи його розуміння: насамперед, це відношення людини до оточуючого світу, закономірності становлення суб'єктно-об'єктних відносин, поєднання активних функцій суб'єкта пізнання із споглядальністю відображення об'єкта та місце людини в ньому. Вона становить теоретичну опору для світогляду людини, її діяльності в конкретно-історичних умовах суспільного буття.
Лекція 2. Місце проблеми управління суспільством в античній філософії
2.1. Управління як особлива форма діяльності людини в античній філософії докласичного періоду
Наука управління суспільством виникла одночасно з формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Вже в Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497 pp. до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади. В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і підкорення. Це явище може мати зовнішній характер, коли воно сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній — на рівні відчуття зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку, зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому. В основі науки управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне покликання до керівництва з раціональним його обгрунтуванням. Люди, вчив Піфагор, не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті. хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу.
Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї — батькам.
Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим, що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому так важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання.
Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість наполегливе навчання музиці, гімнастикування, оволодівання природничими науками. Правда, після смерті Піфагора його школа розкололась на два напрямки — "акузматиків", які сконцентрували всю увагу виключно на релігійно-містичних питаннях, та "математиків", які займались, в основному, вирішенням природничо-наукових проблем, але питання управління державою, суспільством були підхоплені пізніше Герак-літом, Сократом, Платоном і Арістотелем
Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, а саме: доблесть, інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. У піфогорійців це право. Природне іноді завуальовувалось. Вони, стверджував Геракліт, мають до цього як природне, так і суспільне — тому, що вони з походження аристократи, суспільне — тому, що вони з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт,— це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління. Аристократи — вже готові управлінці, інших ще потрібно довго вчити науці керування. "Для мене,— заявляв Геракліт,— один вартий десяти тисяч, якщо він кращий". "Кращими" для старогрецького мислителя були представники давніх аристократичних родів.
Незадовго до Пелопоннеської війни в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа. Від цього мислителя в історії філософії датується перехід від "фізики" до антропології — від філософування про природу і її явища до вивчення людини і її діяльності. Для
Сократа змістовним було те, що можна підвести під загальне. Як зазначав Арістотель, Сократ у багатоманітності явищ, процесів, подій і т. д. шукав загальне і перший з філософів античності намагався визначити його зміст.
Сократ нічого не писав. Про його погляди ми знаємо від його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: "Я знаю, що нічого не знаю". Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення.
Для Сократа важливим було не стільки відкриття законів буття, а перш за все вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити доброчесно. Жити по-людському, вважав він,— це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і, разом з тим, це цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Людина повинна знати, що мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство. Слід мати на увазі, зазначав Сократ, що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. Тож коли ми здійснюємо певну акцію — в торгівлі, на виробництві і т. д., слід спочатку ретельно визначити, як і наскільки дана акція співпадає безпосередньо з інтересами моєї організації, моєї групи, а інтерес останніх — з інтересами суспільства в цілому.
Сократ вчив, що корінь зла — у невігластві людей. Він був переконаний, що якби всі були освічені, виховані, зла було б значно менше. Адже той, хто досягає успіху нечесними шляхами сьогодні, повинен знати, що це рано чи пізно буде виявлено і він понесе за це кару в сфері права чи моралі.
Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах: 1. Благом для людини є чеснота. На відміну від софістів, які вважали, що розуміння чесноти є одне у жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в молодої. Він вважав, що справедливість, відвага, панування над своїми пристрастями і т. д. є, поза всяким сумнівом, характерним для всіх людей незалежно від віку, статі, освіти.
2. Чеснота тісно пов'язана зі щастям і вигодою. Але вигоду Сократ розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому.
3. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом неусвідомлених дій, незнання суті справи. Неосвічений управлінець більше приносить зла, ніж користі. Його дії непередбачені, думки хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.
Управління людьми, вчив Сократ, є "царське мистецтво". До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу.
2.2. Класифікація форм державного управління в філософії Платона
Спираючись на принцип загального в управлінському процесі, учень Сократа Платон вперше в історії філософії зробив спробу здійснити класифікацію форм державного управління. Праці Платона —-35 діалогів і 36 листів — дійшли до нас повністю, що дає нам майже вичерпну інформацію про всі сфери його філософії.
Коли Платону було 20 років, він близько познайомився з Сократом, став його учнем. Тож не випадково сократівське бачення суспільного буття пронизує майже всі його діалоги.
В своїх працях, а особливо, в "Державі" і "Законах", Платон створює образ ідеальної держави. Управління, вважав він, є доменою людей освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, знають причини поведінки людей в господарчому і політичному житті полісу, на основі знань вміють передбачити майбутнє.
Люди неосвічені, демос, не здатні оцінити ні себе, ні своїх близьких, відсутність необхідних знань не дозволяє їм зробити погляд в майбутнє. Представники демосу — оратори-демагоги витісняють з управлінських структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливі чини юрбою.
Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани: філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою можуть філософи. Саме вони володіють всіма знаннями, політ їх думки відповідає широті і багатоманітності в управлінському процесі. Життя свідчить, писав Платон, що кожна людина найкраще заангажована в певному виді діяльності. І вона повинна робити свою справу, а не братись за всі роботи. Землероб, говорив він, не буде братись за виготовлення плуга, для цього є коваль, який це зробить значно краще. Це ж саме стосується і будівничого, і шевця, і ткача тощо. Але вміння майстерно зробити плуг, мотику, лопату, збудувати будинок і т. д., писав Платон, ще не означає, що людина зможе з таким же самим успіхом управляти суспільними процесами. Майстерність ремісника — це майстерність людини фізичної праці, тоді як управління державою, суспільними процесами вимагає активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Платон рішуче стверджував, що хоч ремісники і землероби є вільними людьми, але вони є суб'єктами фізичної праці і тому не можуть управляти ніякими структурами в суспільстві і державі.
Воїни, в ідеальній державі Платона, повинні бути звільнені від всяких інших обов'язків, окрім захисту держави. В працях мислителя воїни — це загартовані, добре навчені військової справи люди, які виховані в умовах строгої дисципліни. Жити вони повинні громадою, спільно харчуватись і мати спільних дружин.
Землероби і ремісники, згідно з Платоном, повинні сумлінно працювати в сфері матеріального виробництва.
Найкращим засобом встановлення однодумності, вважав Платон, є колективна власність певних груп вільних людей (ремісників, купців, торгівців і т.д.) на землю, будинки і т. д. Тільки приватна власність колективу однодумців може протистояти силі рабів.
Приватну власність філософів і воїнів, писав Платон, слід ліквідувати: філософів вона буде відволікати від філософування і управління, а воїнів — від служби. Якщо воїни стануть приватними власниками, тоді вони із сторожових псів, які захищають місто-поліс, перетворяться на ненаситних вовків. Все, що їм необхідне, вони повинні отримувати від держави в достатку. Приймати золото або срібло і навіть доторкатись до благородних металів їм слід категорично заборонити, щоб їм навіть думка не прийшла в голову придбати ці цінності.
Важливою рисою платонівської ідеальної держави є виховання громадян. Програма виховання повинна розроблятись таким чином, вважав він, щоб вона була однаковою для всіх виховних закладів.
Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що такою може бути та держава, де при владі аристократія. Це мудрі, добрі, шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тімократія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди честі, відваги і сили. Для них багатство є предметом зневаги. Нижчою формою управління державою стосовно тімократії є олігархія. Це влада багатих людей. Вона не є тривкою, тому що "багаті спочатку придумують собі витрати, порушують закони, яким не підкоряються ні вони, ні їх дружини...". (В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей.
Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран спирається, як правило, на рабів і "найгірших людей". Він "...в перші дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх...
В праці "Закони", яка написана Платоном пізніше "Держави", проект ідеальної держави дещо модифікований. Як і в "Державі", мислитель великого значення надає приватній власності, але вона повинна бути обмежена державою. Земля є власністю держави. Щоб у ній не було перенаселення, "зайвих людей" слід відправляти в далекі грецькі колонії, обживати нові землі. Всі будинки теж повинні бути у власності держави, і надає вона їх тим, хто їх потребує. Ті, хто працює фізично, знову, як і в "Державі", наголошує Платон, не повинні допускатись до керівництва. На чолі держави в "Законах" вже не мудреці-філософи, а старійшини. З старійшин вибирається правитель держави, для якого слід встановити віковий ценз — 50 років. В "Законах" вже немає спільного харчування воїнів і спільних дружин. Від змісту "Законів" віє суворістю, регламентацією всіх сторін життя громадян ідеальної держави.
Найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворі кари. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві — боротись зі всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти, виховувати у людей почуття самопожертви в ім'я держави, що є вищим проявом їх самовдосконалення.
Правда, самопожертва в ім'я держави була необхідна для її правителів і воїнів. Для ремісників такі ригористичні норми були зняті, адже ж цей стан і не був зобов'язаний до духовного самовдосконалення. З грона цих людей керівники не набирались, тож і вимоги до них були відповідно занижені.
Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів — мужність, ремісників — панування над собою. Коли кожен з станів сумлінно виконує свої обов'язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні.
Ідеальна держава Платона, зазначає В.Татаркієвич, спиралась на прекрасний принцип: індивіди підпорядковуються державі, а держава керується загальнолюдськими, загальноприйнятими нормами, але заклик до реалізації цього принципу був доктринерський, жорстокий. Ідеальна держава Платона була прообразом тоталітаризму сьогодні.
2.3. Методологічні основи управління в філософії Арістотеля
Наука управління людьми була тією цариною, якої дотикались різні філософські школи античності. Практично немає ні одного з філософів стародавньої Греції і Риму, який би не висловив свою думку стосовно управління в економічній і, особливо, в політичній сферах. Але з стародавніх греків лише Сократ, Платон і Арістотель, а з римлян Ціцерон, більш-менш чітко визначили засади управління.
Згідно з арістотелівським вченням про форму і зміст, матерія — це те, з чого створюється "щось", тоді як форма — це сприйняття цього "щось" в певних кількісних вимірах, це те, що індивідуалізує матерію. Все, що матеріальне, не має ніякої цінності і абсурдне без форми, вважав грецький мислитель. Тож і людина стає собою, коли вона, як і їй подібні, організована в якусь спільноту (форму). "...Людина,— писав він в "Політиці",— по природі своїй — істота політична...
А "держава виникає заради потреб життя, але існує вона заради досягнення загального добра". Це така ж організація, стверджував Арістотель, як і сім'я, сільська спільнота тощо, проте держава, як більш загальне, стоїть попереду сім'ї, сільської спільноти. Людина, писав Арістотель, може жити тільки в певній організації і, зокрема, в такій великій, як держава, де чітко визначені місця кожному.
Управління людьми, вважав він, має різні рівні, але, згідно свого змісту і форми, писав Арістотель, воно є тим, що ми називаємо управлінням. Різниця тільки в об'ємі даної форми і змісту. "Влада пана над рабом є свого роду наука, однорідна з наукою організації сім'ї, державою і царською владою...". Як і Сократ, Арістотель вважав, що керування людьми на різних рівнях є мистецтвом. Це мистецтво набувається роками. Але до управління людьми здатні не всі. "Вже з моменту свого народження, деякі... відрізняються тим, що одні з них призначені до підпорядкування, інші до керування."(Там же). Чим вищий інтелект підлеглих, зазначав Арістотель, тим більшого вміння управляти вимагається від керів-ника. Особливо це важливо в управлінні вільними людьми. Керівник, поставлений зверху або вибраний членами організації, повинен якби уособлювати в собі вміння, інтелект, справедливість кожної конкретно взятої людини. Наука управління вільною людиною, зазначав Арістотель, є набагато складнішою і багатограннішою, ніж, наприклад, роботою рабів, "які в певній мірі є одухотвореною частиною власності... як, наприклад, знаряддя, яке стоїть перед інструментом", але раб є не більше, ніж той самий інструмент чи тварина. "Між іншим, користь, яку ми маємо від домашніх тварин, мало чим відрізняється від користі, яку приносять раби; і перші і другі своїми фізичними силами надають нам допомогу в задоволенні наших потреб"
"Керування" інструментом, як і рабом, вимагає тільки зовнішніх навичок, стверджував Арістотель. Людині тут не потрібно включати психологічні зусилля чи інтелект. Інша справа, коли управління здійснюється на рівні вільних громадян, тим паче держави чи її підрозділами.
Як Сократ та Платон, Арістотель вважав, що тут тільки одного формального призначення на посаду є замало. Людина повинна бути освіченою, добре вихованою, мати хист до керівництва.
Велика увага в філософії Арістотеля надається формам управління державою. Ці форми, вважав мислитель, можуть бути "правильними" і "неправильними". Правильними є: монархія — коли при владі одна людина, яка управляє, виходячи із загального блага, дбаючи про добро всіх підлеглих; аристократія — управління, яке здійснюється небагатьма, знову ж таки в інтересах загалу, і, нарешті, політія — коли управлінцями є представники більшості населення міста-поліса. "Правильним" формам відповідають "неправильні". "Неправильними" вони є тому, що в них, з різних об'єктивних причин, відбувається "відхилення". Відхиленою від монархічної форми управління є тиранія, від аристократичної — олігархія, від політії — демократія. По своїй природі тиранія, зазначав Арістотель,— це та ж сама монархічна влада, яка однак використовується в особистих інтересах правителя; "олігархія дотримується інтересів заможних класів, демократія — інтересів неімущих класів; загального ж блага ні одна з цих відхилених форм державного устрою не має."(Антология мировой философии. Найгіршою серед "відхилених" форм управління Арістотель вважав тиранію.
Форми управління державою, згідно з Арістотелем, визначаються рівнем впливу в суспільстві багатих і бідних. В тому суспільстві, де громадянську думку визначають багаті — управляє олігархія, а там, де ініціатива формування поглядів належить біднякам — демократія.
Фізична праця — це справа рабів і ремісників. Фізичними навантаженнями громадяни можуть себе обтяжувати тільки в години гімнастикування, спортивних змагань тощо.
Дещо осторонь від економічних проблем, в поглядах Арістотеля, стоїть питання суб'єктів управління, яких вибирають на посади за їх чесноти. Це аристократи. Вони чесні, шляхетні, розумні, але управління людьми завжди дає блага людині, навіть у тому випадку, коли управлінець від них намагається триматись осторонь. Та в певний момент, з накопиченням цих благ, зовні непомітно навіть для себе, представники аристократії "відхиляються" і переходять в стан олігархії.
Кожна форма управління, вважав Арістотель, спирається на принципи, якими керуються в своїй діяльності управлінці. Так, наприклад, коли при владі аристократія — її принципом діяльності є утвердження доброчесності, олігархія — багатства, демократія — свободи. Тільки принцип, яким керується аристократія, стверджував Арістотель, є благом для суспільства. Олігархічне управління перетворює суспільство у ринок, де ніхто ні про що не думає, окрім гонитви за грошима. Принцип свободи в демократії розглядається як потенційне безладдя, тому демос не знає межі конечного і безконечного.
В основу системи управління, вважав Арістотель, слід покласти принцип "середини". Кожна людина, писав Арістотель, має душевні пориви. Вони троякого виду: афекти, здатності, набуті властивості. "Афектами,— писав він,— я називаю гнів, пристрасть, страх, відвагу, заздрість, радість, дружбу, ненависть, бажання, співчуття — одним словом, все те, що сприяє задоволенню чи стражданню. Під здатностями я розумію те, що містить в собі причину, завдяки якій ми маємо ці афекти, наприклад, завдяки чому ми здатні відчути гнів або смуток, жаль.
Набутими властивостями душі я називаю ті, яким чином ми ставимося до афектів, наприклад до гніву: якщо ми піддаємося йому повністю, або мало, то ми чинимо погано; якщо ж ми дотримуємося середини, то це є добре..."
Дотримання принципу середини повинно бути в усіх сферах людської діяльності, зазначав Арістотель в праці, написаній для сина, яку він назвав "Етика Нікомаха".
Принцип середини в стосунках з людьми дозволяє суб'єкту завжди виглядати витриманим, в міру вимогливим і поблажливим до оточуючих, керувати своїми афектами, непомітно для оточуючих.
Через призму "середини", Арістотель розглядає управління на рівні держави. Такою "серединою", поєднанням олігархії і демократії є політія. Саме така форма управління, вважав мислитель, найбільше сприяє спокою в суспільстві. Ні монархія, ні олігархія, ні демократія "... не є тривкими, сталими. Тому найкращою формою управління є саме політія, яка "...базується на пануванні середнього елемента, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії".
Політія має найбільшу безпеку". Безпека і спокій громадян у суспільстві, повторював слідом за Платоном Арістотель, є найбільшим благом для всіх людей, незалежно від того, до якого стану вони належать.
Якщо людині нічого не загрожує, її дії виважені, вона з задоволенням спілкується з іншими людьми, не боїться за наслідки необачних, ненавмисних чинів, хоч їх допускає значно менше, ніж в умовах невпевненості, страху. Завдяки "середині", стверджував мислитель, більш дієвими є закони, людянішими — моральні норми.
Стародавній Рим не сформулював якихось оригінальних філософських поглядів стосовно науки управління. Найбільш відомі на той час такі римські мислителі, як: Ціцерон (106-43 pp. до н. є.), Лукрецій Кар (біля 99-55рр. до н. є.), Саллюстій (86-34 рр до н. є.), Сенека (біля 4 р. до н. е.-65 р. н. є.), Марк Аврелій (121-180 pp. н.е.) та ін., не займались розробкою, філософських принципів, які могли б стати світоглядною і методологічною основою науки управління. Вони, коли вирішували якісь проблеми, пов'язані з управлінням суспільства та його структурами, користувались, як правило, тими положеннями, які були сформульовані представниками грецької філософії.
Лекція 3. Обгрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків та Відродження
3.1. Теологізація системи управління суспільством в умовах середньовіччя
Римська імперія впала під натиском варварів, її руїнах виникло ряд держав. Разом з їх появою розширювався і вплив християнської релігії. В 496 р. прийняли християнство франки, ще раніше, в 300 р. наступила християнізація Британії. Християнство не тільки розширювалось, але і розвивалось внутрішньо, формувало нові погляди на світ. І коли на початку III с грецько-римська цивілізація ще розквітала в лоні язичництва, то в кінці історії Римської імперії філософія, поєднана з християнською теологією, знайшла свій розквіт в творах Августина Аврелія (Блаженного).
Після падіння стародавньої культури Греції і Риму пройшло декілька століть, аж поки не з'явились більш-менш значні філософські школи. Особливістю середньовічної філософії було те, що хоч і ділилась вона на цілий ряд напрямків, але розвивалась виключно в руслі християнства, вийти з якого було неможливо, мало того — небезпечно.
Доцільно зазначити, що на тогочасні християнські доктрини істотного впливу не мали ні релятивістські погляди (згідно з християнським вченням Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне), ні матеріалістичні погляди (Бог не може бути матеріальною субстанцією), ні моністичні позахристиянські концепції (Бог є буттям іншого виду, ніж його творіння), ні сенсуалістичні погляди (Бога і душу у всій величі почуттям пізнати неможливо) і т.п.
Як і антична, середньовічна філософія теж закінчилась поділом на величезну кількість шкіл, але, на відміну від античності, ці школи не збагатили філософію новими думками, концепціями. Середньовіччя сформувало новий тип культури, нове бачення світу взагалі і суспільства зокрема. Доктрини середньовіччя в цілому не відкидали філософської спадщини античності, вони були їх продовженням, але саме настільки, наскільки цього вимагала феодальна дійсність.
Могутність середньовічної церкви спричиняла залежність від неї сфер тогочасного суспільства. Засада першості релігійних сфер життя стосовно світських визначала напрямок духовного життя епохи, захист феодальних суспільних структур; формувала теологічне розуміння місця індивіда в суспільстві, впливала на створення релігійно-філософських основ науки управління.
В VII ст. ці основи спробував сформулювати єпископ з Севільї Ісидор. В своїх працях він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки управління античності, для потреб католицизму. Ісидор вважав, що управлінець всіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованою на основі строгої ієрархії: а) закони божі; б) загальні закони; в) людські закониЛюдина, вчив він, с істотою земною, вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені вищою владою, але і керівник, і підвладний повинні постійно мати на увазі, що все, що є на землі і на небі, підлягає волі божих законів. На землі ці закони репре-зентують папа римський і духовенство.
Праця управлінця, писав Ісидор,— це постійний контакт з людьми. З одними він домовляється про поставки сільськогосподарських продуктів, з іншими вирішує торговельні проблеми, ще з кимсь визначає напрямки духовної діяльності населення певного селища чи міста. Управління може здійснюватись, зазначав Ісидор, безпосередньо власником підпорядкованого йому селища чи міста і через спеціально навчених і визначених для цього людей — управителів.
Людина, яка безпосередньо управляє власним маєтком, керується в своїй діяльності, як правило, загальними законами, час від часу звіряючи їх зміст з законами божими.
Слідування людським законам визначається рівнем християнських етичних засад власника. Коли суб'єктом управління є людина, визначена даним власником, їй слід керуватись не тільки божими і загальними законами, але і людськими. Власник маєтку, судна, торговельного дому і т.д., визначаючи людину, яка повинна управляти його майном і людьми, повинен мати на увазі, що управитель мусить на основі людських законів знайти спільну мову з працюючими, одночасно не порушуючи божих і загальних законів.
Відомо, що в середньовіччі безпосереднє управління маєтками дворяни здійснювали рідко — всі справи вів управитель. І це не було примхою часу чи власника. Суспільне життя середньовіччя чітко регламентувалося релігійно-філософськими принципами, сформованими отцями церкви та їх послідовниками. Теолог з Ліону єпископ Асцелін проголошував: "Божий дім є єдиним, одночасно поділеним на три частини, де одні моляться, другі воюють, а треті працюють"
Єпископ витлумачував, що ті, що моляться, це — духовенство. Воно на вершині суспільства. На нижчому щаблі дворянство і, нарешті,— третій стан.
Розвиток науки управління в середньовіччі йшов в руслі загальнотеоретичних положень теології і охоплював, в основному, "верхні" поверхи управлінння. Це було викликано тим, що до XII століття в країнах Європи мало місце суперництво між світськими і церковними владиками. Якщо в Київській Русі князь, посилаючись на візантійську традицію, з самого початку впровадження християнства на Русі зайняв домінуюче становище стосовно Церкви, то зовсім інша ситуація була в Центральній і Західній Європі, де світські монархи намагались доести, що саме вони, а не папа, повинні бути беззастережними володарями в своїх країнах.
В другій половині XIII папство через чисельне духовенство та офіційні документи з Риму наполегливо доводило до широких мас думку про те, що папа може управляти не тільки релігійним життям, але і світським. Згідно папських документів, світським владикам відводилась роль "адміністраторів, але з милості апостольської столиці".
Папа Бонафатій VIII взагалі оголосив, що імператори і королі є високопоставленими, але, з висоти папського престолу, звичайними собі виконавцями влади папи. В дискусії з французьким королем Філіппом Красивим папа доводив, що, полемізуючи з святим престолом, король тим самим вже ініціює полеміку між собою і його васалами. А це вже небезпечно не тільки для монарха особисто, але і для цілісності держави. "Я є папою, я є і імператором",— стверджував Боніфацій VIII.
Позиція папи постійно зміцнювалась. І неабияку роль в цьому зіграло вчення середньовічного схоласта, видатного релігійного філософа XIII століття Фоми Аквінського. В працях "Сума теології"', "Сума істини католицької віри проти язичників", в незакінченому політичному трактаті "Про владу монарха", а також в коментаріях до арістотелівської "Політики" Фома намагався теоретично обгрунтувати те, що папи оголошували в своїх посланнях з Риму.
Фома Аквінський, учень відомого пропагандиста арістотелізму домініканського схоласта Альберта фон Больштедта (народ, між 1193-1207 pp.. помер 1280 р.), в молоді роки був свідком гострого конфлікту між папою Інокентієм III і Фрідріхом II Роджером. З великими труднощами папа тоді переміг, але цей конфлікт навіяв Фому на думку, що ідею верховенства папи над світськими владиками слід проводити еластично, теоретично обгрунтовано.
Спираючись на вчення Арістотеля про людину як істоту суспільно-політичну, Фома приходить до висновку, що як людина є результатом дій суспільства, так і державна влада є результатом опосередкованих божих діянь. Завдання державних владик — робити все можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок окрім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною структурою суспільства, яке Фома Аквінський уявляв в формі велетенського, пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга,— а в мислителя — це суспільні стани,— більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє кільце в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога.
В суспільстві, писав Фома Аквінський, кожен нижчий стан є якісно гірший від вищого, тому з представників дворянства не можна формувати управління для духовенства, а з купців, торгівців, ремісників і т. д.— для дворянства. Поділ на вищих і нижчих, стверджував Фома, має всезагальний характер, навіть ангели на небесах не є рівні. Вслід за Платоном і Арістотелем, які вважали, що люди фізичної праці не можуть допускатись до управління на всіх рівнях організації суспільства, Фома Аквінський стверджував, що селяни, а також городяни, які зайняті в ремісництві, дрібній торгівлі і т. д., не мають права до виконання управлінських функцій поза сферою своєї професії. Тільки там, де є цеховий поділ, вони можуть займати тимчасові управлінські посади. Вихідці з верхівки третього стану можуть посідати керівні посади, але при умові, якщо вони відрізняються від інших розумом, освітою, вихованням.
Всупереч традиційній думці, яка впродовж століть культивувалась серед духовенства і дворянства, що весь третій стан — це "гірші" люди, Фома стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути "гіршими". Багатство само не падає з неба, його потрібно створити. Ті, хто його має і примножує,— люди розумні, кмітливі. Управління суспільством, вважав Фома Аквінський,— це мистецтво, і тому ті, хто легітимно отримує прибутки, мають неабиякий хист спілкування. Саме такі люди якнайкраще підходять на посади управлінців в середовищі третього стану і, як особливий виняток, їх можна допускати на керівні посади до вищих станів. Цей виняток, навіть як виняток, може видаватись суперечливим стосовно пірамідальної будови суспільства, але слід мати на увазі, що Фома Аквінський був твердо переконаний, що цінність людини визначається не тільки її походженнями, але і освітою та вихованням. Він бачив, що багато людей з третього стану, особливо тих, хто походив з заможних родин, мали можливість навіть у ті часи отримати освіту і виховання не гіршу, а навіть кращу від тих, хто походив з бідних дворянських родин.
Найкращою формою управління державою, вважав Фома Аквінський, є монархія. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства стосовно прав і обов'язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані мають право відмовити йому в покорі, якщо другу,— то тут слід звернутись до вердикту церкви. Чому саме до церкви? А тому, пояснював Фома, що тиранія — то є кара божа за гріхи підданих. Тільки церква в змозі визначити, наскільки великим є зло тирана.
Дисципліна в суспільстві і його структурах повинна триматись не на страхові перед світською владою, а перед Богом. Справжнім управлінцем є та людина, вчив Фома Аквінський, яка в своїх чинах керується релігійними нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою церквою.
Вчення Фоми Аквінського про науку управління є свідченням майстерного поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми "управлінець-керова-ний" в епоху середньовіччя, обгрунтованням необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.
3.2. Секуляризація управлінських функцій в філософських поглядах мислителів Відродження
Філософія Відродження охоплює період від XIV до XVII ст. Ця філософія була новою стосовно середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження є перехідною епохою, і цим пояснюється багато її специфічних рис. І насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово гуманізм.
Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких погано корелює зі змістом теологічних доктрин. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе Письмо, віру в Бога, але якщо в схоластів середньовіччя центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження — Бог і людина.
Слід зазначити, що грунт для філософських концепцій Відродження, які стосувались науки управління, був підготовлений ще в кінці XIII — на початку XIV ст. Серед мислителів цього періоду особливо виділяються такі постаті, як ректор Паризького університету Марселій Падунський, поет і філософ Данте Аліг'єрі та філософ-номіналіст Вільям Оккам. Вони рішуче виступили проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою, проголошених Фомою Аквінським та іншими теологами середньовіччя.
Система управління, стверджував Марселій Падунський, не може будуватись лише на релігійних нормах і принципах, як це намагався довести Фома Аквінський. Управління має дві засади — релігійну і світську. Там, де мова йде про формування загальних теологічних норм управління, внутрішнього світу людини — це сфера релігії і церкви як її інституту. Теологи і церква в цій сфері можуть багато сказати цінного, але там, де проявляється вміння людини організувати маси, повести їх за собою при вирішенні господарчих, військових, політичних та ін. проблем — останнє слово повинно належати світським установам.
В умовах, коли всі сторони життя суспільства спирались на релігійні норми, погляди Марселія Падунського звучали різким дисонансом стосовно позиції католицької церкви і, зокрема, її апологета Фоми Аквінського. В теоретичному плані мислитель відкривав дорогу для розвитку секуляризації суспільного життя.
Рішучими противниками філософських засад томізму в сфері управління суспільством виступили Вільям Оккам і Данте Аліг'єрі. Люди народжуються вільними і рівними перед Богом, писав Оккам, тож і тих, хто повинен ними керувати, вони можуть вибирати самі. "Кожна спільнота,— писав В.Оккам,— може собі сама кого хоче поставити на чолі".
Ще рішучіше проти релігійно-філософських засад в управлінні виступив великий поет і громадянин Флоренції Данте Аліг'єрі. В працях "Божественна комедія" і "Про монархію" він стверджував, що світом керують дурні і мерзотники. Серед них одні не знають, що таке наука управління людьми, інші добре її вивчили і все роблять для того, щоб максимально використати керівні посади тільки для вирішення особистих справ.
Той, хто керує людьми, повинен знати, що найдорожчим для них є мир і спокій в суспільстві. Люди є найвищою цінністю. Діяльність управлінця повинна бути спрямована на забезпечення їх потреб. Він, незалежно від посади, є слугою тих, ким керує. Це стосується і монарха, тому що найвищим благом для всіх є держава. Імператор, король є просто найвищими посадовими особами держави. Вони при державі, а не вона при них.
Гуманістичні погляди Марселія, Данте, Оккама та інших мислителів впали на благодатний грунт суспільних відносин, які народжувались в глибинах феодалізму. Гуманізм був новою, відмінною від установок середньовіччя перспективою розвитку людини. Філософія середньовіччя в центрі уваги ставила Бога, релігійні догмати, норми католицької церкви і через них розглядала мозаїку людських стосунків в управлінських процесах. Філософія Відродження поряд з Богом ставила людину-борця, люди-ну-підприємця.
В XVI столітті ця людина ще знаходилась в міцних обіймах католицької церкви, теологія всіма силами намагається нав'язати їй свої теоретичні орієнтири, але з плином часу вона поступово усвідомлює свою велич. Вона вже не є пасивним інструментом в "божому плані звільнення світу" , а вільним громадянином, творцем суспільних структур, в яких живе. Прославляючи людину, її свободу і велич, мислителі Відродження разом з тим з іронією, а часто і з сарказмом розкривали і її негативні риси. Це знайшло своє відображення в художній літературі, памфлетах, але особливої гостроти воно набрало в працях Нікколо Макіавеллі "Розмірковуючи про перші десять книг Тіта Лівія", "Князь".
В своїх філософсько-політичних роботах Макіавеллі багато місця відводить управлінню суспільства. Згідно його поглядам, керівництво людьми повинно виключати сентиментальність. Щиро вболіваючи за людей, ратуючи за їх звільнення від духовних кайданів середньовіччя, Макіавеллі разом з тим стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха. Моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких розчарувань. Люди по своїй природі злі, але необхідність спільних дій сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи. І тому не завжди добре ставлення до людини ушляхетнює її природу. Керівник повинен знати сутність людської природи, в якій більше злого, ніж доброго.
Люди, писав в праці "Князь" Макіавеллі, жадібні, жорстокі, "і швидше переживуть смерть батька, ніж втрату спадщини по ньому". Для ушляхетнення людини їй необхідно влаштувати випробування: голод вчить людей працьовитості, а закони — добрим вчинкам. Навіть добре навчений управлінець і кмітливий підприємець втратить все, коли в своїй діяльності не буде враховувати особливості людської природи. Таке реальне життя епохи, але коли брати масштаби суспільства, людства в цілому, зазначав Макіавеллі, то лише добро є позитивним рушієм суспільних процесів. Воно, а не зло, сприяє творчому поступу.
Аналізуючи діяльність людини, Макіавеллі приходить до висновку, що в ній закладені дві частини. Одна частина — це її доля, фортуна, а інша — здатність до самоорганізації, активності, енергійності, підприємництва. Коли людина цілком покладається на фортуну, вона ніколи не досягне значних успіхів. Фортуна — це потенційний успіх, який слід розвивати, реалізовувати активною діяльністю. Життя сприяє сміливим, настійливим, впевненим в собі.
Макіавеллі вважав, що політична діяльність людини не може бути моральною. В філософсько-етичній літературі такі погляди отримали назву макіавеллізм, тобто безприн-ципові, облудні дії. спрямовані на отримання успіху всякою ціною. Довгий час Макіавеллі розглядали як речника аморальних вчинків в політиці, що є далеко від правди. Цей видатний мислитель і політик епохи Відродження в своїх політичних виступах і працях сміливо називав речі своїми іменами: злочин — злочином, насильство — насильством, зраду — зрадою. Коли він говорив про аморальний характер політики, то мав на увазі ту політику, яка творилась в Італії. З болем мислитель спостерігав, як нащадки гордих римлян топчуть свою гідність, дозволяють поводитись з собою як з худобою, перетворились на боягузливих, безхребетних істот.
Безжалісно критикуючи "природу" людини, мислитель у першу чергу розвінчував облудність, дріб'язковість, лакейство, соціальну сплячку тогочасного суспільства, в якому жив і творив. Філософією справжньої людини, вважав Макіавеллі, повинна бути впевненість в собі, ініціатива, ризик, підприємництво, тобто активна, але легітимна, діяльність.
Поряд з мислителями типу Макіавеллі, епоха Відродження висунула цілу плеяду філософів, які, критикуючи, наскільки це було можливо, систему управління тогочасного суспільства, презентують його у "виправленому" вигляді. До таких належав правознавець і один з найближчих радників англійського короля Генріха VIII Томас Мор (1478-1535).
В 1516 р. з'явилась і набула широкої популярності серед освіченої частини населення Англії книга Мора "Золота книга, наскільки ж кумедна про найкращий успіх держави і про новий острів Утопію". Книга більш відома під назвою "Утопія". її текст побудований в формі діалогу, в якому приймають участь Петро Егідей, приятель Мора, а також Рафаїл Гітлогей, португалець за походженням, який, будучи в експедиції Амеріго Веспуччі проник на один з островів, який називався Утопія, і там провів 5 років життя.
На острові Утопія немає приватної власності. Жителі щасливі і живуть в гармонії з природою та між собою. Устрій Утопії — демократичний. Кожні ЗО сімей щорічно вибирають своїх управлінців, а ті зі свого середовища ще кількох — вищих за рангом. Очолює державу Утопію князь, якого вибирають серед чотирьох висунутих народом кандидатів на зборах управлінців вищого і нижчого рангів. Князь вибирається і керує державою до смерті, але якщо він проявить схильність до тиранії, то негайно буде усунутий від влади на зборах тих же управлінців.
"Утопія" Т.Мора з'явилась під впливом ідеальної держави Платона, хоч зміст її мав суттєві відмінності.
Думки, висловлені Мором в "Утопії"", дали поштовх до появи подібних поглядів в різних країнах Європи. Наука управління в ідеалізованій формі розкривалась в утопії "Місто сонця" Томмазо Кампанелли (1565-1639 pp.), а в Нові часи — в "Новій Атлантиді" Френсіса Бекона.
Лекція 6. Проблема свободи діяльності людини у філософи
6.1. Поняття свободи, її онтологічні, гносеологічні та соціальні виміри
Однією із найважливіших підстав практичної діяльності людини є свобода. Філософське осмислення категорії свободи привертало постійну увагу мислителів на протязі всієї історії розвитку світової філософської думки. Суттєвими проблемами в її вивченні завжди були і лишаються по цей час питання про співвідношення свободи волі людини та її пізнавальної діяльності.
В досить широкому розумінні свобода — це специфічна характеристика людської діяльності, яка проявляється в творчих здібностях особистості перетворювати природні, соціальні процеси в певні форми суб'єктивно-духовного освоєння на підставі наукового знання, досвіду, певних цінностей та вільного вибору об'єктивних можливостей пізнання світу. На протязі історії розвитку людства філософське визначення свободи традиційно зводилося до виразу: чи властива людині свобода волі, інакше кажучи, чи має індивід свободу вибору, чи, навпаки, всі його дії, наміри обумовлені зовнішніми обставинами, завжди детерміновані.
В сучасній літературі з менеджменту і бізнесу підкреслюється, що філософське розуміння свободи тісно пов'язане з економічними відносинами. Адже саме свобода відкриває можливість людині мислити і діяти в економіці самостійно, спираючись на свої вміння, винахідливість, совість і силу переконань. Вже сьогодні ми є свідками того, як зникають штучно вимальовані авторитети, авторитарні і необгрунтовані рішення, із грона пасивних виконавців, якими ми були ще так недавно, формується верства активних людей, підприємців. Різний їх соціальний і майновий рівень, але це вже не "гвинтики" у велетенській машині. Вони вільно вибирають свою долю. Зміст поняття "свобода" для них не є формальністю, оскільки вона пов'язана з політичним, економічним і т.д. вибором. Еріх Фромм зазначав, що людина може бути вільною у тому випадку, коли має три види свободи: а) економічну — право на вибір різновиду праці, заняття; б) інтелектуальну — право на знання, на інформацію; в) моральну — право бути вільною від орієнтації на того чи іншого ідола. І, звичайно, як само собою зрозуміле, Е.Фромм вважав, що всі попередні види свободи не можуть бути реалізовані без свободи політичної.
В філософській літературі свобода вибору ототожнюється з категорією свободи волі. Свободу волі можна пояснити, грунтуючись на самовизначенні людини у своїх діях. Реальна свобода — творча і конструктивна сторона людського буття, вона втілює усвідомлену волю. А воля виявляється в тому, що людина свідомо протиставляє .себе об'єктивним, чужим обставинам буття. Завдяки свободі волі ці "природні" обставини сприймаються, осмислюються і перетворюються у внутрішні підстави життєдіяльності. Свобода волі людини має характерні онтологічні виміри, тісно пов'язана з певними формами буття, як з зовнішньою відчуженою природою, так з внутрішнім, духовно-екзистенщиним станом окремого індивіда.
Свобода волі людини в процесі її пізнання набрала форми антиномії: з одного боку, визнавалася її обумовленість, тобто вона визначалася на підставі детермінізму, точніше — заперечувалася; а з другого боку, щоб допустити свободу волі, признавалося, що діяльність людини не має ніяких зовнішніх обгрунтувань, тобто проблема розкривалася з позицій індетермінізму, що по суті також приводило до заперечення існування свобода волі, або ж до так званої "свободи байдужості", негації волі людини. Проблема виразу свободи волі, співвідношення свободи та пізнання вперше в стародавньогрецькій філософії постає у вченні Сократа. На його думку, свобода волі людини визначається не чуттєвістю та природністю, а саме вільним вибором універсального розуму. Дійсна свобода, вважає Сократ, полягає у свідомому підпорядкуванні волі людини загальному розуму, що є гарантом істинного пізнання; таким чином, перехід від нижчого щабля необхідності — чуттєво-природного до вищого ступеця пізнання — розуму, обумовлює існування свободи людини, котра передбачає досягнення істинного знання. Питання морально-етичного вибору теж зводилося до розумового пізнання: моральне зло можливе на чуттєвому, нерозумовому рівні, а доброчинність Сократвбачав у формах розуму. Як пише в своєму дослідженні відомий російський філософ другої половини XIX століття B.C. Соловйов, "в сократівському Розумі теоретична сторона і моральна були злиті між собою; Арістотель рішуче розрізняє їх, доводячи, що для моральної дії, окрім — і більше розумового пізнання, потрібна тверда і постійна воля. Вона діє через попередній вибір предметів і засобів діяльності". Таким чином, у Арістотеля, окрім розумових, раціональних чинників, які обумовлюють пізнання свободи, з'являється надраціональний, вольовий підхід до з'ясування сутності свободи людини. Розум сам по собі, вважав систематизатор древньогрецької філософської думки, не здатний визначити предмет свободи волі, її обумовленість чуттєвістю чи розумом людини доводить не переваги, а лише недосконалість людської природи.
Відомим прибічником принципу свободи волі людини в античній філософії потрібно визнати Епікура і його древньоримського учня Лукреція Кара. Розглядаючи людину як головну цінність, Епікур вивільнює її з-під панування безмежної долі, фаталістичного існування, проголошуючи самовизначеність людського буття та заперечує впливи і залежність його від нерозумної природної стихії. Індивід здатний проявляти свою волю, насолоджуючись чуттєвими радощами життя. Таким чином, Епікур стверджує індетермінізм, самодіяльність, індивідуальний прояв свободи волі. Протилежну позицію у визначенні свободи волі людини займали стоїки. Виходячи з того, що загальна єдність світу полягає в розумі, вони відстоюють сократівсько-платонівський підхід до розуміння свободи волі. Оскільки всесвітній розум вміщує у собі всі особливості пізнання, то й універсальна причинно-наслід-кова обумовленість входить до його складу, не заперечуючи при цьому внутрішньої свободи людини. Свобода волі всебічно пояснюється з допомогою існування світового розуму-душі, що виконує роль божого провидіння. В античній філософії чітко фіксується антиномічність, протилежність розуміння свободи волі людини, від необхідної її детермінації як природними обставинами, так і засобами пізнавальної діяльності, насамперед, розумом, до самовизначеної творчо-незалежної свободи людської волі, котра перевершує певні обставини буття та можливості пізнання. Загальним у поясненні свободи волі в діяльності людини залишається її буттєво-пізнавальний вимір, за межі якого вона не сягає.
Якісно новою підставою для рішення проблем людської свободи волі стає християнська ідея єдності Бога і людини, в якій людина знаходить повне втілення своїх намірів, пошуків, прагнень, а Бог одержує завершення своєї могутньої діяльності лише в поєднанні з його живим образом — людиною. В цьому разі необхідність перестає бути неволею, а свобода перестає проявлятися у вигляді свавілля. Головним у середньовічній філософії є факт релігійної віри, що зводиться до вирішення питання: чи вся діяльність людини в повній мірі визначається Божою волею, чи існує моральна самовизначеність окремої людини, в певній мірі незалежна від Божого промислу? Ця антиномія складає підставу для вияснення співвідношення людської свободи волі і Божого необхідного існування, детермінованості людських вчинків і дій. Вона проходить скрізь усю середньовічну філософську думку.
Так, один із засновників християнської філософії Августин розуміє взаємозалежність людського вільного вибору та Божої необхідної благодаті. Людська воля завжди противиться благодаті і повинна бути нею перевершена. Августин заявляє: "коли захищаєш свободу волі, то стає ймовірним, що заперечуєш благодать Божу, а коли стверджуєш благодать, то нібито втрачаєш свободу". Фундатор філософії середніх віківФома Аквшський надає свободі волі людини здебільшого негативних характеристик. Свобода волі, на його думку, має негативне підґрунтя, що знаходиться в недосконалості нашого знання. Представники протестантизму вважали, що свобода волі людини є вигадка або ж пуста назва. Таким чином, у християнській філософії по-новому ставиться і набуває вирішення проблема співвідношення свободи волі людини і загально-детермінованого процесу Божого буття. Проте свобода знову ж таки визначається онтологічними аспектами існування Богатворця та пізнавальними можливостями надраціональної віри і всезагального розуму, повне втілення свободи волі здійснюється за умов поєднання людини з Богом, у Боголюдському процесі становлення.
В філософії Нового часу питання свободи волі людини наповнюється новим змістом, природничонауковим знанням, емпірико-раціональними засобами пізнання. Свобода діяльності людини набуває особливого значення у філософських вченнях Спінози та Лейбніца. Спіноза формулює тезу про те, що свобода — це пізнана необхідність, і прагне за допомогою раціональних, по суті формальних, "геометричних" методів пізнання пояснити сутність свободи. Вся діяльність людини з необхідністю витікає з природної залежності, котра в свою чергу є модифікацією єдиної абсолютної субстанції. Це прояв механістичного детермінізму.
Лейбніц на противагу Спінозі стверджує, що врешті-врешт все залежить від волі Божої в силу моральної необхідності. Проте він знаходить і місце прояву свободи, котра пов'язується з існуванням та діяльністю окремих індивідуальних істот — монад, наділених душею. Свобода діяльності зводиться філософом до власної життєдіяль-ності, потягу до дій, здійсненню намірів волі окремих індивідуумів. Таким чином, свобода діяльності людини у Лейб-ніца лишається залежною від кінцевих її причин. Ця діяльність, згідно з ним, обмежена рівнем логіко^георетичного пізнання. Характерним для філософії Нового часу є визначеність свободи волі людини на підставі опанування закономірностями розвитку як природи, так і самого розуму.
З філософії І.Канта розпочинається новий підхід до з'ясування сутності свободи діяльності людини, обумовленої, насамперед, її розумінням відокремленості від світу природи, її особливих, специфічних якостей. Кант вважає, що опанувати свободу можливо не на теоретичних шляхах дослідження можливостей людського розуму, а лише в процесі осягнення сутності практичного розуму, вирішення проблем моралі суспільства. Філософ прагне довести, що свобода — невід'ємна характеристика практичної діяльності людини, але її визначення у Канта залишається формальним і дещо схематичним. На думку засновника німецького ідеалізму, ми розпочинаємо діяти, проявляти свою волю в силу апріорно-морального імперативу або ж із поваги до безумовного послуху. Проте у Канта вперше в історії філософії свобода одержує суспільно-моральний характер, стає соціальним виміром людської діяльності, тобто онтологічний, гносеологічний та соціальний аспе ги її прояву прагнуть до певного поєднання, до цілісно х виразу.
Подальшу спробу об'єднати, пов'язати прикметні риси існування свободи діяльності людини ми бачимо у науковченні Й.Фіхте та в філософській системі Гегеля. Так, Фіхте, а за ним — завершувач німецького класичного ідеалізму Гегель вбачають свободу в діалектичних актах самодіючого, самостверджуючого абсолютного суб'єкта, "Я", або ж у постійних проявах розвитку абсолютної ідеї. Головним для них є визначення свободи волі як дійової творчої сили, а не втиснення людської волі в рамки кантівського формального морального принципу суспільного буття.
6.2. Проблема розуміння свободи в сучасній західній філософії
Поруч із раціональними підходами до визначення сутності свободи, характерними для античної, середньовічної та нової європейської філософії, із середини XIX століття набуває розвитку ірраціональний підхід до її пояснення. Це широко пропонується у філософських концепціях А.Шопенгауера, С.К'єркегора, представників "філософії життя", персоналізму та екзистенціалізму. Тут свобода діяльності людини отримує нові своєрідні визначення. Відомо з сивої давнини, що поруч із раціональним пізнанням світу існує протилежне йому за змістом ірраціональне тлумачення проблем існування людини, сенсу її життя. Між ними немає непрохідної межі, вони завжди взаємодоповнюють процес пізнання, проте мають докорінні відмінності. Наявність ірраціонального в соціальній практиці та пізнанні демонструє, наскільки обмежена для кожної історичної доби певна міра раціонального осягнення світу та людини. В певні історичні періоди ірраціональне прагне стати вище раціонального — надра-ціональним з допомогою таких засобів, як воля, віра, інтуїція, несвідоме, екзистенція тощо.
Так, аналізуючи співвідношення проблем пізнання та свободи волі людини, німецький філософ кінця XIX століття Ф. Ніцше стверджує, що справжня свобода полягає у творчості, в тому, що знаходиться "по той бік добра і зла", а попередній вибір між добром і злом приводить не до істинного прояву свободи, а до гіршого чи кращого пристосування до наявного буття, власне до необхідності. Щоб діяльність підприємця була успішною, йому потрібен творчий комбінаційний талант, реальна фантазія, здібності координатора і величезний заряд енергії. Здібності ж свої він може використати або виключно в індивідуалістичних цілях, або в дусі соціальної відповідальності.
Іншу думку на сутність свободи проводить філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер, який вважає, що дійсна свобода проявляється у звільненні від необхідності життя, тобто у саму мить смерті людини. Взагалі, з погляду екзистенційної філософії, свобода має місце у "задушевній" сфері, позасвідомій, яка й визначає вчинки людей. Тому свобода — це міф, ніщо, вияв абсурдності людського буття. Французький філософ XX століття А.Камю на прикладі Великої французької революції 1789-1794 pp. показує, що раціоналістичне розуміння свободи завершується в кінці рабством, терором і деспотизмом.
В сучасних філософських течіях є різні погляди на свободу діяльності людини, але вони сходяться на розумінні того, що свобода — це здійснення волі, тобто є специфікою людської діяльності, що випливає із внутрішніх потреб людського буття. Тому свобода можлива там, де людина усвідомлює суть своєї волі і наслідки її реалізації.
В реаліях сьогодення добро і зло поряд з аксіологічним значенням набули і онтологічного звучання. Як зазначає український вчений і підприємець А.Солоп, в поняття "бізнесмен" можна включити: рвач, злодій, лакей світового капіталу, ловкач, діловар, махінатор і т.д., але на бізнесмена можна глянути і з іншої сторони: ділова людина, господар, ризиковий хлопець, працьовитий, комерсант.
Даючи оцінку бізнесмену, ми вже з самого початку мусимо визначити, яку функцію виконує людина, котру ми називаємо бізнесменом,— функцію добра чи зла? Визначення підприємництва як добра іноді суперечить нашим раніше усталеним оцінкам. Ще якихось 10-15 років тому цей термін викликав у більшості наших співвітчизників якщо не зневагу, то в кращому разі злу іронію. В уяві людей бізнесова діяльність аж ніяк не ідентифікувалася з "дорогою до Бога", чесністю, працелюбством. Спроба окремих людей зробити свій вибір на користь підприємництва негайно засуджувалася. Потрібна була неабияка воля людини, щоб перебороти не тільки суспільні стереотипи, але і самого себе. Свобода вибору рішень бізнесмена гальмувалася політично, соціально, психологічно. Це гальмування активності людини на бізнесовому полі має свої вагомі важелі ще і сьогодні.
В розв'язанні питання свободи діяльності людини в бізнесових структурах в сучасній філософській думці маємо величезну розмаїтість поглядів, котрі врешті-решт зводились до двох основних — до розуміння свободи як визначеного вибору і як можливої діяльності у відповідності до знання необхідності.
Людина усвідомлює свою свободу в тому випадку, коли вона її має. Відсутність в минулом> ринкового господарювання не викликало потреби у вільному підприємництві. Свобода є джерелом людської гідності. Розуміння цього формується впродовж десятиліть і століть. Якщо в силу якихось причин процес пролонгації свободи переривається, людина часто стає безпорадною, отримавши цей дар волелюбства. Система свободи у всіх сферах життя відпрацьовувалася і вдосконалювалася у більшості розвинених країн світу впродовж багатьох століть. Нашій державі, щоб увійти в коло високорозвинених країн, слід пройти цей процес за історично короткий термін. Від несподіваного зіткнення з початками свободи, як зазначають наші дослідники, буденна свідомість народу, що довгий час жив зовсім в іншій системі економічних координат, нині знаходиться в стані своєрідного "шоку".
Одні люди не вміють, та й не можуть використовувати нові можливості економічної свободи, інші — розуміють її як вседозволеність.
Особливо важлива свобода в підприємництві. Навіть якщо свобода тільки декларується, не виходить за межі політичних лозунгів, а економічне життя обплутане законодавчими ланцюгами, ні про яке підприємництво не може бути і мови. Намагаючись вижити за всяку ціну, підприємець обдурює державні органи, створює криміногенну ситуацію в бізнесовому світі. Борсаючись в нереально витвореному законодавчому просторі, бізнесмен приймає часто такі рішення, які суперечать нормам і правилам, сформованим у ринковому суспільстві. Відповідно до етичних категорій добра і зла, його свобода волі є вибором саме зла. Але коли ми говоримо про свободу волі в підприємницькій діяльності, то вибір між добром і злом корелює з тим же добром і злом, але вже на рівні суспільства.
Дуже важко, а часом і неможливо дотримуватися певних правил гри, коли в суспільстві вони деформовані. Як справедливо зауважують українські вчені, рівень забезпечення свободи в підприємництві нині дуже низький, можливостей досягти економічних цілей "чесним шляхом" не побільшало. Причини цього вони вбачають не тільки в бюрократичних перешкодах, але і в мафіозно-корумпованих структурах. Відомо, що справжній підприємець — це людина високих чеснот, морально-етичних критеріїв. Адже підприємництво — це не тільки сфера кількості виробів, прибутку і обігу. Теорія і практика підприємницької діяльності передбачає соціально відповідальні дії в сфері етичних цінностей, які формувалися впродовж всієї історії ринкового господарювання. Звичайно, в практичній діяльності не завжди кожному підприємцю вдається втриматися на висоті етики ринку. Нерідко між економічними чинниками і морально-етичними нормами виникають кардинальні протиріччя. Отут і проявляється свобода волі людини зробити вибір між добром і злом. Але зміст категорії свободи волі зовсім не визначається максималізмом, крайностями між добром і злом. Цей зміст передбачає ряд перехідних, пом'якшених переходів, сторін. Особливо це характерно для тіньової економіки. Слід зазначити, що майже у всіх країнах, як зазначає Верхан X. Петер, в тій чи іншій мірі існує так звана тіньова економіка, тобто чорний ринок. Це є економічна діяльність, яка діє в країні поза рамками законності. Причиною цього майже завжди є нерозумно високі податки, які гальмують виробництво,— підприємці ховають свої доходи.
В сучасній зарубіжній та українській філософії проводиться специфічний погляд на свободу діяльності людини. Не заперечуючи того, що свобода є засіб реалізації волі, стверджується думка, що свобода полягає у створенні принципово нових цінностей, поступі культури людства до того, щоб перевершити наявні форми світосприйняття і створити ідеали, певні орієнтири-зразки історичного розвитку людського буття.
Лекція 7. Раціоналізм і інтуїтивізм — філософська основа сучасного менеджменту і бізнесу
7.1. Причини раціоналізації менеджменту і бізнесу в умовах сьогодення
Перш ніж перейти до визначення причин рацюналізації менеджменту і бізнесу, коротко розглянемо, в чому суть раціонального управління суспільством.
Раціональне управління — це така система керівництва людьми, коли в його процесі досягається максимально високий ефект у вирішенні певних завдань в економічній, політичній та культурологічній сферах. Динаміка управлінського процесу виражається в здатності управлінця гнучко і ефективно впливати на діяльність людей, сприяти успіху в досягненні поставленої мети у виробничій сфері, політичній діяльності тощо.
Раціональне, успішне виконання поставленої мети вимагає від управлінця чіткого окреслення кожного з членів організації, але, як зазначає японський філософ Сінго Сібата, керівник повинен скурпульозно визначити для себе кількісну сторону цих обов'язків.
Сінго Сібата також вважає раціональна організація праці передбачає і науково обгрунтований кількісний склад виконавців певних акцій. Так, наприклад, в наукових організаціях кількість наукових працівників і рівень освіти, яку вони можуть забезпечити, повинні триматись на оптимальному рівні. Сінго Сібата наводить приклад спеціальних досліджень Г. М. Доброва, згідно з якими продуктивність однієї дослідницької організації, яка складалась з 15 вчених, була більш високою, ніж продуктивність 5 груп, кожна з яких складала по 3 члени, а також дослідницької організації з 40-50 дослідників. Добров прийшов також і до такого висновку: оптимальним співвідношенням між науковими працівниками і допоміжним персоналом в науковому дослідженні є співвідношення 1:1, в соціальних і 1:3.5 у фізичних і технічних науках.
Становлення менеджменту і цивілізованого бізнесу датується економічною наукою початком 20 ст. Це був час, коли всі країни Європи знаходились в стані високорозвинених ринкових відносин. Менталітет "дикого капіталізму" поступово відходив в історію. Перед економікою, політикою, культурою життя поставило нові вимоги, виконання яких потребувало і нових філософських основ — раціоналізму і інтуїтивізму. Не були вони відкриттям 20 ст. І раціоналізм і інтуїтивізм зароджувались ще в глибинах античної філософії, пройшовши своє, як було вже фрагментарно подано в попередніх лекціях, формування в умовах Середньовіччя, Нового часу і, особливо, впродовж всього 19 ст.
Виключення складав марксизм в особі його засновників К. Маркса та Ф. Енгельса і їх послідовників. Тож перейшовши в історично нові умови 20 ст., управлінці настійливо шукали філософської парадигми, на основі якої можна було б формувати управлінські рішення.
Таку парадигму запропонував німецький соціолог Макс Вебер.
Аналізуючи сучасне йому суспільство, він прийшов до висновку, що саме раціональність є тією філософською основою, на якій успішно може функціонувати ринкове господарство. Ідеальним виразом раціоналізації суспільства в умовах ринкових відносин, вважав Вебер, є особливості бюрократичного апарату в організаціях різного типу управління. Такими особливостями є:
а) дотримання членами управлінських груп певної, визначеної ними поведінки;
б) строгий розподіл обов'язків і компетенції відповідно до спеціалізації;
в) ієрархія у керівничому гроні тієї чи іншої організації;
г) професіоналізм;
д)можливість отримати посаду відповідно до рівня компетенції;
є) ротація керівних кадрів.
Бюрократи, очолюючи організації, писав Вебер, у всіх своїх діях керуються перш за все засадами раціональності. На основі цих засад вони постійно шліфують свою управлінську майстерність.
З багатої теоретичної спадщини Макса Вебера можна зробити висновок, що основними причинами раціоналізації діяльності структур капіталістичного суспільства в умовах розвиненої ринкової економіки є:
1. Раціональний характер розвитку економіки, політики, культури. 2. Другою причиною раціоналізації сфери управління була капіталістична система організації праці.
3. Третьою важливою причиною раціоналізації управління системи розвинених ринкових відносин була демократизація суспільства в усіх його сферах.
4. І, нарешті, саме на грунті філософського розуміння раціональності сфер життя суспільства змогли отримати теоретичне обгрунтування різного роду управлінські інститути.
Звичайно, світ менеджера і бізнесмена 20-30-х років 20 ст. змінився порівняно з кінцем 20 ст., але філософія раціональності продовжує бути світоглядною і теоретичною основою для науково-практичних рішень управлінців сьогодення. Свідченням цього є багаточисельна література з менеджменту і бізнесу як США, так і європейських країн, включаючи і праці наших українських вчених, заангажованих в цій царині.
7.2. Інтуїтивне мислення в діяльності менеджера і бізнесмена
В сучасній науці з менеджменту і бізнесу наводиться безліч прикладів, коли рішення, здійснені на основі інтуїції, приводили до успіху. Вперше роль інтуїзму в прийнятті вірних рішень обгрунтував французький мислитель Анрі Бергсон . Він порівнював інтуїцію зі згаслим світильником, "який оживає час від часу на декілька миттєвостей, але оживає там, де входить в гру живий інтерес. Це світло мерехтливе і слабеньке, але його цілком достатньо для того, щоб пробити морок ночі, в якій нас залишив розум."
І в дослідженнях діяльності менеджерів вищої ланки 80% опитаних керівників заявили, що вони виявили в собі наявність конкретної серйозної проблеми лише завдяки "неформальному об'єму інформацією і інтуїцією".
Деякі американські менеджери взагалі заявляють, що їх рішення майже завжди мали інтуїтивну природу, а ті рішення, які були прийняті всупереч їй,— привели до невдач.
Згідно з Бергсоном, інтуїтивне мислення лежить в основі прийняття людиною особливо важливих рішень. Кожен, стверджував він, відчув її творчий вплив, а саме:
а) на шляху пошуків неординарних вирішень проблем;
б) в часи катастроф та інших лих, коли людина змушена знаходити миттєвий вихід з ситуації;
в) в інтуїтивному передбаченні подій, фактів, результатів і т. д.
Людина впевнена, що її дії правильні, але не знає чому (і в цьому апріоризм). Звичайно, це не означає, "що інтуїція є безпомилковою — очевидність теж має чисто суб'єктивні виміри".
Коли управлінець інтуїтивно відчуває необхідність прийняття певного рішення і, ще не здійснивши його, логічно вибудовує шляхи реалізації, одночасно надаючи їм емоційного забарвлення — рішення може набрати помилкового характеру. Емоції, стверджує Е. Ненцка, часто перешкоджують об'єктивній оцінці подій. Менеджер, бізнесмен, які спираються на чисто" раціональний або "чисто" інтуїтивний способи, як правило, допускають прорахунки, помилки в своїх діях, але причина їх різна. Рішення, сформовані на "чисто" раціональній основі іноді не досягають мети через нерівномірне обгрунтування всіх ланок виконавчого процесу, прорахунки на певних його етапах. "Чисто" інтуїтивне рішення, як вже зазначалось, "обтяжене" емоційними впливами, теж може мати хибну реалізацію.
7.3. Сутність раціонально-інтуїтивних дій менеджера і бізнесмена
Раціональна діяльність менеджера і бізнесмена характеризуєгься не тільки доцільністю, але і цілеспрямованістю. Вона є результатом усвідомленої мети і засобів її здійснення. Тому не тільки діяльність менеджера і бізнесмена,'яка спрямована на реалізацію мети, є розумною, доцільно-цілеспрямованою по своїй суті, але і її результат в певних межах є розумним, раціональним. Хоч, правда, "сама по собі цілеспрямована діяльність, якщо її розглядати абстрактно, не завжди відповідає тому, що прийнято вважати розумним".
Дії менеджера, бізнесмена спрямовані на вирішення вузькоутилітарних проблем, які стоять перед конкретною організацією, фірмою, асоціацією і т. д., можуть виглядати цілком виправданими і раціональними з боку членів цієї організації, фірми і т. д., але нераціональними з позиції генеральних інтересів суспільства, держави тощо. Ця особливість розумної дії на рівні конкретної організації, яка приводить до нерозумних результатів на рівні суспільства, була розкрита ще Максом Вебером, який зазначав, що проблема співпадіння раціональної діяльності організації в межах певного мікросередовища і діяльності на рівні суспільства формує проблему, яка вимагає теоретичного вирішення — яким чином узгодити діяльність менеджера на мікрорівні з потребами, завданнями суспільства на макрорівні.
Розкриваючи зв'язок раціонального і інтуїтивного, слід мати на увазі, що інтелектуальна робота, здійснена суб'єктом, з гносеологічної сторони є результатом узагальнення попередніх актів мислення. Інтуїтивний висновок є діалектичним стрибком, який передбачає накопичення знань, уявлень, що при наявності настійливого дослідницького пошуку і творчої уяви приводить до якісно нового інтуїтивного пошуку. В літературі з менеджменту наводиться безліч прикладів про рішення, які були прийняті на основі інтуїції. Проте не можна абсолютизувати її ролі, як це робив Анрі Бергсон, який протиставляв інтуїцію розумові як щось цілком несумісне з ним.
Ще у 18 столітті філософи-раціоналісти Декарт, Спіноза, Лейбніц прийшли до висновку, що в складі інтелектуальної діяльності є істини, які розум виявляє не на основі логічних доведень, а шляхом відповідного безпосереднього бачення. Декарт доводив, що в певних випадках людина, повинна довіритись інтуїції, в основі якої лежать "спресовані", незатребувані раніше знання. В певний час, вони несподівано для людини дають ключ до вирішення проблем.
Інтуїція не суперечить раціональному, а є істотним доповненням творчості. Відбуваючись підсвідомо і не вкладаючись в певні стандарти, вона приводить до створення нових еталонів і норм, які, теоретично обґрунтовані.
Вчені вже давно намагаються знайти шляхи стимуляції творчої активності людини. В науковій літературі описані приклади шляхів активізації творчого процесу. Так, наприклад, час від часу Шіллер клав у шухляду стола яблука і їх запах сприятливо впливав на активізацію його творчості, Гельмгольц у певні періоди роботи над вирішенням тієї чи іншої проблеми здійснював прогулянки по лісі перед заходом сонця і т. д.
Робота менеджера є особливий вид мистецтва, який важко вкладається у визначені канони. Це обумовлено її багатовекторним вибором ролей. І вибирає менеджер ту, яка допомагає йому вирішувати проблему саме тепер, саме так, завдяки раціональному і інтуїтивному способам мислення.