Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МОДЕРНІЗАЦІЯ СФЕРИ КУЛЬТУРИ
Широко тлумачена культура — це і релігія, і мораль, і цінності, і ідеали, і звичаї, і знання та погляди, й ідеї та традиції. Культура — це стиль життя. Модернізацією в культурному сенсі слова, є зміна парадигми культури, яка має розв’язати суспільству руки. Під парадигмою слід розуміти всю систему цінностей спільноти, яка визначає траєкторію розвитку суспільства.
Розвиток країни блокують культурні обмеження. Міністерство культури і туризму України (МКТ) займається мистецтвами та охороною якоїсь частини історичного спадку і не виконує функцію модернізації культури.
Ми повинні визначитися, що таке українська культура? Це одне з найскладніших запитань, яке викличе найбільше дискусій і політичних скандалів. Ми маємо усвідомити, які національні цінності не дають українській спільноті бути ефективною і динамічно розвиватися? Від яких національних цінностей ми можемо і готові відмовитися, а які прийняти, залишаючись українською спільнотою.
Працю над модернізацією культури слід розпочати зі SWOT-аналізу культурних ресурсів України. Особливу увагу слід приділити росту соціального капіталу. Прийняття нових цінностей синхронізоване з приходом нової генерації. Плоди модернізації ми отримаємо у видимій перспективі.
Тому головні кроки у реалізації культурної політики в Україні є такі. Відмовлення від дотаційно-розподільчої системи організації культури. Переформовування у структуру, адекватну новим умовам функціонування суспільства, економіки, держави та культури. Підтримка високого мистецтва та академічних шкіл, створення сприятливих рамкових умов для культурних індустрій. Заохочення приватного підприємництва до стратегічних інвестицій у сферу культурних індустрій.
Конкретні заходи для модернізації культурної політики в Україні мають включати:
розширення поняття культури до комплексного тлумачення культури як процесу, зорієнтованого на виробництво культурного продукту; розширення поняття «національний спадок» не лише до матеріальних і нематеріальних об’єктів культури, але й до явищ, процесів та природних і антропогенних цінностей; переформатування структури Міністерства культури та туризму України (МКТУ) під різке збільшення законодавчих ініціатив у сфері культури; створення в межах МКТУ спеціального підрозділу, незалежного від зміни урядів, який працюватиме над модернізацією всієї країни і культури, зокрема, вирішуючи проблему модернізації культурних стратегій; різке підвищення співпраці МКТ з іншими міністерствами економічного блоку з метою заохочення інвестицій у сферу культурних індустрій; розширення функції та повноваження МКТУ, щоб воно перейшло від підтримки мистецтв до стимулювання культури, культурних індустрій; перехід від дотаційно-розподільчої політики в сфері фінансування культури до ефективної політики «позитивної дискримінації».
А також:
проведення SWOT-аналізу культурних ресурсів, конкурентоспрможності культурної парадигми України; переосмислюючи завдання культурної політики, обмежитися такими основними цілями: збереження української ідентичності через культуру;
збереження культурної різноманітності; консолідація політичної нації; розвиток культурних індустрій; промоція України у світі; здійснювати культурну політику в опорі на:державні органи; органи самоврядування; персоніфіковане спонсорство; бізнес у сфері культури.
Здійснювати культурну політику, розподіливши сфери компетенцій усіх цих учасників ринку створення культурного продукту, залишивши державі регулювання ринку культурних пропозицій та підтримку вкрай унікальних культурних явищ, а також освіту у сфері культури.
ЖУРНАЛІСТИКА — ОСНОВА ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА
Сьогодні українські ЗМІ досить умовно можна назвати незалежними та професійними. Тому є кілька істотних причин.
На 19-му році незалежності в країні все ще зберігається достатньо велика кількість державних та комунальних ЗМІ. Держава в особі конкретних посадових осіб досі не може позбутися тоталітарної звички контролювати їхню редакційну політику.
У цілому за майже два десятиліття медіа так і не стали в Україні самодостатнім бізнесом, а розглядаються власниками-олігархами як інструменти політичного впливу.
Загрозливих обсягів набула так звана джинса — прихована реклама. Крім того, що бюджет не отримує мільйонів гривень в якості податків з реклами, громадськість вводиться в оману по суті рекламними, а по формі журналістськими матеріалами. Бездіяльність Національної ради з питань телебачення у цьому питанні та цинічно-відверте небажання правоохоронних органів розслідувати такі факти розбещують медіавласників і менеджерів та спотворюють призначення медіа в очах журналістів.
Відсутність потужних некомерційних ЗМІ — перш за все суспільного телерадіомовлення — які б демонстрували зразки якісної та соціально відповідальної журналістики, змушували б комерційні медіа та журналістів, що в них працюють, конкурувати з продуктом високого ґатунку, боротися за увагу привабливої для рекламодавців добре освіченої та платоспроможної аудиторії.
Багато українських журналістів фактично ними не є. Вони не мають достатньої освіти, життєвого досвіду, розуміння місії професії та бажання і навички опиратися тиску. Через це на них легко впливати.
Всі ці фактори у сукупності унеможливлюють становлення вільних ЗМІ в Україні.
З огляду на вищевикладені проблеми сучасного стану вітчизняних ЗМІ та журналістики, на наш погляд, найбільш необхідними кроками влади після президентських виборів-2010 є:
Прояв реальної політичної волі новообраного президента держави до завершення процесу створення системи суспільного мовлення в державі.
Консолідація зусиль уряду і парламенту у пошуку та втіленні привабливих форм зменшення кількості державних та муніципальних ЗМІ.
Прояв політичної волі на рішучі кроки проти корупції у ЗМІ у всіх її проявах.
Спонукання членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення до належного виконання ними повноважень: а) у сфері розподілу частот на різні види мовлення — з урахуванням потреб суспільства; б) у сфері здійснення контролю за дотриманням мовниками ліцензійних вимог та умов ліцензій, рекламного законодавства і закону про вибори.
Приведення у відповідність із рекомендаціями Ради Європи та практикою Європейського суду з прав людини положень Закону «Про захист суспільної моралі» і змісту та напряму діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі.
Відмова від спроби державного регулювання медіасфери в тих питаннях, в яких світовою практикою доведена доцільність та ефективність саморегулювання галузі. Введення обов’язкового письмового погодження змін у законодавстві, яке регулює діяльність ЗМІ, з профільними об’єднаннями — такими як УАВПП, ІТК, НАМ тощо.
Забезпечення дотримання різними гілками влади рекомендацій Ради Європи щодо заходів стосовно роботи ЗМІ під час виборчих кампаній, а саме — прояв поваги до ролі медіа і розуміння їх суспільної місії.
Сприяння підвищенню рівня освіти та виховання журналістів, здатних дотримуватися етичних засад журналістики. Для цього держава має реформувати систему журналістської освіти, беручи за приклад діючі у світі ефективні зразки.
Сприяння — через державні програми на конкурсних засадах — створенню інформаційних продуктів, спрямованих на вирішення найгостріших суспільних проблем. Сприяння поширенню використання української мови, заохочення видавництва книжок та друкованих ЗМІ українською мовою.
Започаткування — спочатку в експериментальному режимі — системи вивчення основ медіаграмотності у середній школі.
ОСВІТА — УМОВА МОДЕРНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
Проблеми освіти в Україні пов’язані як із загальною соціально-економічною ситуацією, структурою державної влади і управління, культурним рівнем влади і суспільства, так і з «галузевою специфікою». Це — ставлення до освіти як до другорядного порівняно з економікою сектору, як до витратної (а не інвестиційної) частини державного бюджету; катастрофічний занепад матеріально-технічної бази, старіння і неадекватне відтворення педагогічних кадрів; низька заробітна плата учителів; застаріла і неефективна система управління і фінансування; нерівність доступу до якісної освіти; заплутаність і недосконалість освітнього законодавства; надмірна і безсоромна комерціалізація освітніх послуг і корупція; неухильне зниження якості освіти і падіння рівня знань учнів, застарілі методи і методики навчання, повільне і безсистемне оновлення змісту освіти, падіння якості педагогічних кадрів і криза педагогічної освіти, брак ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти, занепад якості навчальної літератури та критичний брак передових технологій в освітньому секторі; імітація реформ замість реальних змін.
Освітня система України перебуває в інституційній пастці, коли відбувається процес екстенсивного самовідтворення цієї системи та її складових на тлі її прогресуючого відставання від потреб розвитку суспільства. Відтак, освітня система з засобу прогресивного розвитку цього суспільства перетворюється на гальмо, а всі спроби її «реформування» на системному рівні, запроваджені «згори», перетворюються на масштабні імітації, які лише консервують згадані проблеми. Негаразди в освіті перетворюються на проблему національної безпеки.
Подолання системної кризи в освіті можливе лише за участі відвертої публічної дискусії, яка має призвести до суспільної згоди щодо найбільш кричущих проблем в освіті і розробки, на основі цього консенсусу, стратегії змін в освіті. Для того щоб розпочати процес реальних перетворень в системі освіти потрібна негайна реалізація взаємопов’язаних заходів спрямованих, по-перше, на збереження і розвиток наявних надбань національної освіти і перетворення їх на опорні «точки розвитку»; по-друге — на докорінну реформу тих компонентів освітньої системи, які піддаються реформуванню та на ліквідацію тих, які нездатні на зміни та саморозвиток.
До цих заходів слід віднести:
Проведення інвентаризації наявних «точок зростання» в освітньому секторі: освітніх інституцій усіх рівнів (дошкільна, початкова, середня, вища освіта), які зберегли кращі традиції і надбання попередніх років і водночас продемонстрували здатність до інновацій та розвитку. Інвентаризацію провести силами експертного середовища з наступним громадським обговоренням результатів. На основі цієї інвентаризації скласти національний реєстр установ освітніх інновацій і сталого розвитку.
На рівні закону забезпечити пріоритетне державне фінансування зазначених в реєстрі установ через
адресні бюджетні проекти.
Організувати загальнонаціональне обстеження якості знань, умінь і навичок учнів (на основі репрезентативної вибірки) і провести громадське обговорення результатів дослідження. Забезпечити постійну участь України в міжнародних дослідженнях якості викладання, навчання та рівня освіченості населення (TIMSS, PISA, ICCS, IALS та інші).
Гарантувати виконання ст. 57 «Закону про освіту», заборонити ухвалення Закону про державний бюджет, якщо відповідні розділи в ньому не відповідають положенням цієї статті.
Розробити і ухвалити Освітній кодекс, у якому були б упорядковані і узгоджені закони про освіту.
На законодавчому рівні: забезпечити громадський моніторинг системи незалежного зовнішнього оцінювання, забезпечити систему податкових пільг для приватних бізнес структур, які вкладають кошти в розвиток освітньої інфраструктури та освітніх інновацій.
Законодавчо забезпечити статус державного службовця для учителів.
Розробити національну стратегію розвитку освіти до 2025 року з конкретним планом (по роках) її впровадження і системою конкретних індикаторів її виконання. Стратегія має включати наступні розділи: «Моніторинг і контроль якості», «Розвиток кадрового потенціалу», «Управління і фінансування», «Зміст освіти, методи навчання і стандарти», «Освіта дорослих», «Забезпечення рівного доступу до якісної освіти».
РЕЛІГІЯ І ДУХОВНА ЄДНІСТЬ НАРОДУ
Україна має багату духовну спадщину, в якій панівне місце посідає християнська традиція. Релiгiйне життя на українських землях від найдавніших часів урiзноманiтнювалося значною присутнiстю юдеїв і мусульман, а також менших релігійних спільнот, вірування яких закономірно вплелись у релігійний та культурний ландшафт України. Релігійна історія України містить у собі не лише сліди болісних поділів і ворожнеч, а й міжрелігійної та міжконфесійної співпраці, з досвіду якої українське суспільство може щедро черпати сьогодні.
Релігійна свобода прийнята українським суспільством як важлива цінність і належна норма. Режим релігійної свободи в Україні виявляє важливу здатність до самовідновлення завдяки приблизному паритетові сил між православ’ям, католицизмом і протестантизмом.
Духовна єдність народу не є однозначним синонімом його релігійної чи конфесійної гомогенності (уніфікованості), а релігійний чи конфесійний плюралізм не слід сприймати як безперечну ознаку духовного розколу. Релігійна та конфесійна множинність не призводить автоматично до релігійної ворожнечі. Тому для релігійно розмаїтої України цивілізаційна формула «єдність у багатоманітті» стає щораз більш привабливою та перспективною.
У нинішній Україні певні проблеми з ідентичністю мають ледь не всі релігійні спільноти. Подолання православного розколу в Україні мало б важливе загальнонаціональне значення, за умови якщо воно не буде спрямоване проти третьої сторони. Важливим елементом переформування ідентичностей є також посилення києвоцентричної орієнтації тих християнських громад, які досі були з орієнтовані на їхні закордонні духовні чи адміністративні центри.
Об’єднання українських земель та утворення незалежної Української держави стимулює об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви. Пошук такого об’єднання ведеться щонайменше у двох річищах — суто конфесійному і сопричасному (понадконфесійному). Православні Церкви України ставлять перед собою як бажану мету об’єднання в єдиній помісній Православній Церкві. Натомість Українська Греко-Католицька Церква бачить Київську Церкву як поєднавче тіло поміж православ’ям і католицизмом і пропонує розв’язати дилему єдності шляхом створення єдиного понадконфесійного, сопричасного Київського патріархату. Така модель передбачає, що жодній із Церков не треба зрікатися своїх духовних зв’язків зі своїми історичними центрами — Константинополем, Римом і Москвою.
Серед проблем, які потребують вирішення, можна виділити такі:
шукати консенсус у питанні про надання церквам та релігійним об’єднанням статусу юридичної особи; переглянути чинний механізм подвійної реєстрації релігійних організацій; знайти ефективний механізм консультацій між державою і малими або новоствореними релігійними організаціями;
переглянути процес отримання або повернення у власність земельних ділянок для релігійних організацій, надання церквам і релігійним організаціям податкових пільг, оплати комунальних послуг релігійними організаціями на рівні, передбаченому для громадських організацій; спрощення процедури розмитнення гуманітарної допомоги, що надходить на адресу релігійних організацій із-за кордону;
надати релігійним організаціям право виступати засновниками навчальних закладів (як духовних, так і загальноосвітніх) приватної форми власності.
Проблема морального релятивізму, занепаду етики праці та зростання суспільної безвідповідальності в країні набула такої ваги, що питання духовної безпеки має стати не менш пріоритетним, ніж питання енергетичної чи геополітичної безпеки. Відтак етичне виховання дітей має стати предметом широкого суспільного обговорення з участю релігійних організацій задля досягнення загального консенсусу. Позірна легкість уніфікаційних чи заборонних моделей обертається для суспільства ще більшими втратами.