Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЧАСТИНА I
СТАТУЕТКА МІКО
Фоун-ель прийшов! — скрикнуло дівча.
— Фоун-ель, Фоун-ель! — зраділи діти.
Втоптаною доріжкою, вкритою товстим шаром пилу, чвалав дідуган із довгим сивим волоссям і акуратно заплетеною борідкою. А в його уважних очах світився незгасний вогник душі, закоханість у життя.
Розкажіть нам ще про свої пригоди, -- просили діти.
Старий усміхнувся:
Давайте я почну спочатку…
Все почалося з того,що Ханк розповів мені про заступника президента, у якого був найбільший і єдиний сад рідкісних квітів — панар, найпрекрасніших на нашій планеті. Окрім як у цьому саду, квіти росли лише високо у горах, а дістати їх було вкрай важко, бо дракони — охоронці панар, не любили гостей. Ці рослини давали руни — магічні напівпрозорі бруски металу, які мали форму певного символу і важили не більше, як пір’їна. Ми вирішили, що руни були б непоганим додатком до наших вроджених можливостей. Руна могла дати такі можливості, які були поза межами людської уяви. Сила рун могла бути як зовсім непотрібною, так і дуже небезпечною. Давалася вона на час, який вимірювався силою волі людини. Найміцніші духом отримували силу на кілька днів, слабкі — лише на лічені години.
Тоді наша команда складалася з чотирьох людей: Ханк, я, Сіафа та Лунні. Лунні — худорлявий хлопець, доброзичливий і життєрадісний, на перший погляд був ботаніком. Він займався технічними питаннями і торгівлею. Наш пілот і водночас основна військова сила Ханк – повна йому протилежність, дужий, з могутніми м’язами, прекрасно розумівся на бойовому транспорті та зброї й нічого не тямив у науках та стосунках між людьми. Сіафа — вродлива, розумна, граційна й водночас недосяжна. Просто мрія. Вона була найкращою з-поміж нас у бойових мистецтвах і шпигунстві. Кучері неймовірного темно-білого кольору зав’язані у пишний хвостик та бездоганна фігура. Я— блондин із середньої довжини волоссям, середній на зріст і такої ж статури, був мозковим центром команди. Вроджені кмітливість, винахідливість та передбачливість давали мені змогу придумувати плани дій. Ми працювали на високому рівні, тільки за великі гроші й не зовсім легально. Якщо бути відвертим, команда була у всесвітньому розшуку, хоча наших облич не бачили.
Так ось, ми чекали замовлення, яке дало б нам змогу заскочити у сад і «позичити» там кілька диво-квіточок.
Місяців через п’ять такий шанс нам трапився. Завданням було викрасти золоту статуетку у дочки заступника. Жалюгідний кусень золота у формі сатира із арбалетом коштував менше, ніж нам заплатили , але мав духовну цінність для замовника. Ми вирішили, що викрадення проведемо з великим галасом і шумом, у якому не помітять зникнення квітів.
Ханк зрадів, а Лунні додалось роботи. Я ж займався розробкою плану.
Для знищення головних воріт, через які ми мали увійти, підходив хронобластер. А щоб подумали, що це напад чи повстання, ми використаємо шумові ефекти і голограми. Поки усі панікуватимуть, озброюватимуться і викликатимуть підмогу, ми зірвемо квіти і дорогою захопимо статуетку. Все просто!
І ось ми перед воротами, четверо патрульних оглушені лежать на землі. Лунні встановлював хронобластер, Ханк тримав два масивних лазери, які йому кортіло чимскоріше пустити в хід. Ми чекали на Сіафу, яка прокралася в особняк, щоб відключити детектор голограм. Однієї миті ми побачили, що десь здалека у зоряному небі до нас швидко щось наближається. За кілька секунд усміхнена Сіафа приземлилася позаду нас із дротами у руці.
— Тепер у них ще й радар відключений
Ханк з полегшенням зітхнув:
– Нарешті!
Він зробив кілька пострілів у стіну і металеві ворота. Після третього пострілу ввімкнулася тривога. Я натиснув на кнопку запуску хронобластера, який уже був націлений на ворота. Він загудів, затрусився і випустив блискучий, сріблястий промінь , який, доторкнувшись до воріт, зробив і їх такими ж. Коли ворота були знищені, ми ввійшли, зчиняючи неабиякий галас. Ханк зразу побіг по багатостраждальну, як потім виявилося, статуетку. З’явилися гвардійці, але ми вже бігли по дахах будинків до саду.Та, виявляється, гвардійців ми недооцінили. Біля скляного куба їх вишикувався цілий полк(!) Ось тоді найвеселіше й почалося. Ханк із жартівливим криком «Не здамся без бою!» голіруч побіг на гвардійців-азіатів, у яких від побаченого навіть очі матеріалізувалися.
– Бідні солдатики , – насмішкувато й трохи співчутливо мовив Лунні, коли у стрибку за кілька секунд у Ханка виросли густа зелена шерсть і величезні ікла та кігті. За дві хвилини рештки армії розбіглися, але натомість прилетів вертоліт. Спочатку військові кричали якусь дурню в мегафон, та, побачивши насмішку на наших обличчях, пустили чергу з кулемета. Цей крок наш інженер сприйняв як особисту образу і вистрелив із невеличкої зброї, яка «всмоктувала» механічну енергію. Гвинти перестали крутитися, вертоліт на кілька секунд завис у повітрі, а потім, оглушливо вибухнувши, упав на землю. Через дві хвилини, коли Лунні уже розклав свої інструменти й ламав замок у сад, щедра королівська армія виділила для Ханка ще один загін, за що він подякував уже секунд за двадцять. Коли замок нарешті здався, Ханк, приймаючи подобу людини,нарікав, що гвардійців прислали замало.
Я, передбачаючи неосяжну силу квіток, хотів зайти у сад, та Лунні, перепинивши мені шлях рукою,застеріг: "Пастки",і покотив круглий пухнастий клубок мармуровою підлогою омріяного саду. Клубок засвітився яскраво-синім "комп'ютерним" кольором і повільно покотився далі. Ханк, сидячи на землі, колупався викруткою у бластері, Лунні вже почав хвилюватися, а ми з Сіафою фантазували про силу, яку нам дадуть квіти. Аж тут клубочок визирнув з-за колони, і ми побачили, що він збільшився до розмірів людини.
- Схоже, у нас проблеми, - сказав Лунні.
- Якщо я правильно здогадуюся, цей м'ячик роздимається прямо пропорційно до кількості пасток, розставлених по місцевості? - спитала Сіафа.
- Майже. Він роздимається у разі небезпеки. Цілком можливо, що там нас чекає ціла армія.
- Ого, ціла купа боксерських груш! - втішено обізвався Ханк, ображений, що на нього не вислали елітного підрозділу.
- Сумніваюся. Вони б знищили цю пухнасту штуку, - заперечив я, зруйнувавши таким чином усі надії нашого кровожерного друга.
- Я теж так думаю, - промовила Сіафа.
- Ну і..? - запитав я.
Всі обернулися до Лунні.
- Думаю, - відповів він лаконічно. - Вогонь!
Ми недовірливо глянули на нього.
- Це єдиний вихід.
І він упав на землю біля кейса зі своїми інструментами, а на його плечах загорілися маленькі зелені вогники.
- І надовго це у нього цього разу? - поцікавилась Сіафа.
Але їй ніхто не відповів. Минулого разу, коли Лунні спробував викликати духа вогню, в такому трансі він лежав хвилин сорок. Якщо він не пркинеться через півгодини, нам й його тушею доведеться тікати без квітів.
- Може, я піду подивлюся на цю купу пасток? - з ентузіазмом запропонувала Сіафа.
- Якщо Лунні вирішив застосувати виклик духа, то пасток, яких там натицяли, не пройти без обладнання навіть тобі. Тож ти туди не підеш.
Минуло вже десять хвилин, а вогонь на плечах Лунні більшим не ставав.
- Ще п'ять хвилин, і туди піде Ханк. Починай викликати духа землі, проси у нього сплетіння. Сплетінням називався стан, у якому шкіра Ханка у нелюдській подобі обростала найміцнішим каменем.
Поглянувши туди, де секунду тому стояла людина, я побачив ту ж істоту, яка недавно розправилася з гвардійцями. На його шкірі почали з’являтися камінці, які сплющувалися і прилягали до тіла. Невдовзі перед нами стояла кам’яна скульптура, що обросла чимось схожим на мох.
Наступні двадцять хвилин минули у тьмяному світлі від вогника Лунні та під істеричні вигуки Сіафи, коли вона придумувала нову непотрібну силу від квітів, якими марила. А час повз зі швидкістю черепахи, яку осідлав слимак. Я навіть уявити не міг, що час може бути таким невблаганно повільним.
І ось я згадав, що давно не бував у світі тіней. Існує паралельний світ, у якому перебувають лиш душі людей і різні духи. Це не рай і не пекло, але й не земля. Тільки люди із вродженою силою знали про світ тіней і могли викликали звідти духів, так як Ханк – духа землі, а Лунні – вогню. Але представники мого роду могли переміщувати душу туди, створюючи тимчасове ефірне тіло. Сівши в позу лотоса і заплющивши очі, я просидів так зо дві хвилини, концентруючись. Наостанок встиг помітити, що Сіафа важко зітхнула, мабуть, помітивши, що я залишаю її. Так, без мене дівчині буде набагато нудніше.
Я опинився у погано освітленому просторі – хоч десь високо і світило сонце, та, здавалося, його промені не доходили до землі. Тут я був не у звичному темному зручному вбранні,а в білому балахоні,на якому були вишиті символи давно мертвої мови.
Чітко було видно силует Сіафи, від якого йшло різке біле світло. Вона ходила по колу. Такою захопленою, схожою на дитину, Сіафу можна було побачити рідко. Також біля неї виднівся жовтий силует Лунні.
Я пройшов крізь бар’єр, який ховав сад від сторонніх очей, і мене осліпило яскраво-біле світло, різкі промінчики кололи очі, але за хвилину я зміг підняти повіки і переконався, що світло йшло від панар - у них воно було набагато яскравіше, ніж у людей, тому що їхня енергія була значно чистішою. Я побачив трикутні вазони, у які було посаджено по три ще не повністю розкритих квітки. Зелене стебло, жовтий пух на серцевині та чотири яскраво-білі пелюстки, від яких і йшло світло. На жовтому м’якому осерді ледь виднілись нечіткі обриси якоїсь невідомої букви або цифри. Я стояв на вузькій доріжці, а з обох боків струменіло яскраво-біле світло, трохи зеленого та ще менше жовтого.
Хоча зовні приміщення здавалося величезним, зсередини воно було не більшим за вагон поїзда і таке ж прямокутне й вузьке. Метрів зо два в самому кінці приміщення не світилося, отже, квітів там не було. Пройшовши далі, я побачив більше зеленого сяйва і подумав, що воно йде від зовсім недозрілих квітів. Та сяйво йшло від мого звіруватого друга, який лежав долілиць. Хоч це й було безглуздям, я, використавши всю магічну енергію, матеріалізувався всередині куба. Тобто майже телепортував своє тіло до душі. Повернення до тіла зайняло б утричі більше часу, ніж вихід з нього. Тож я ризикнув. Ханк не раз рятував. Мене від смерті, тюрми, підступів розлючених колишніх подружок. Я обережно перевернув його, але через оту чортову каменюку ні пульс, ні серцебиття прослухати не вдалося. Тішило одне – він дихав. Хрипко, уривчасто, але все ж дихав. Я спробував дістати з кишені сувій пергаменту та медикаменти, та їх не знайшов. Адже на мені був той самий балахон, а мій одяг залишився ззовні.
Що ж, підмоги довго чекати не доведеться: побачивши, що я зник,Сіафа напевне відрахує дві хвилини і примчить сюди – це було частиною нашої загальної домовленості. Аж ось кам’яні повіки Ханка піднялись, він глянув на мене і з усмішкою промовив: «А квіточки кусаються», та за секунду скривився від болю. «Зараз Сіафа принесе ліки», - встиг сказати я, доки, Ханк приймав людську подобу.
Отже, клубок відчув ніякі не пастки, а захисну реакцію квітів…
Ззаду почулися кроки, я насторожився, але відразу згадав, що на вході залишилася Сіафа, тож сторонній не пройде.
«Що у вас тут?» - здалеку гукнула вона. Та не встиг я відповісти, як вона, зазирнувши мені через плече, тремтячим голосом запитала: «Що з ним?» - «Захисна реакція квітів. Діставай ліки».
Обробивши рану на лівому плечі Ханка, Сіафа почала швидко і багато говорити. Так уже було, коли вона вигадувала, яку силу дадуть нам квіти, або коли Лунні подарував їй ручний бластер, який все заморожував. У такі хвилюючі миті вона ставала ніби дитиною.
Та я її не слухав,, а думав, що буде далі: Лунні лежить там, у звичному світі, не знаючи, що діється тут, і хтозна-коли прокинеться. Та й гвардія уже, напевне, на підході. Ще й отрута панар якась невідома – у Ханка нема гарячки, піни з рота, навіть прискореного серцебиття, він просто лежить непритомний, і що з ним – невідомо.
Через кілька хвилин Сіафа пішла оглянути коридор і, обережно просуваючись повз квіти, зникла у яскравих променях.
II
За кілька хвилин я почав хвилюватися. Що можна робити так довго у такому маленькому закутку? Я встав і пішов туди, де зникла Сіафа. Вона перевершила сама себе: сидячи на кріслі, дівчина читала журнал із записами про властивості квітів, як пояснював напис на журналі. Підійшовши ближче, я побачив стривожений вираз її обличчя.
– Що там? – запитав у неї.
– Отрута смертельна.
Ці слова пролунали у моїй голові як грім і відлунювали дедалі гучніше. Пізніше я навіть повірити не міг, що так хвилювався. Заспокоївшись, я взяв у Сіафи журнал та, поверхово оглянувши його, запхнув у рюкзак.
– Є й гарна новина – промовила Сіафа. Вона різко відсунула ширму, яку я побачив лише коли Сіафа торкнулася її. Звідти линуло світло, набагато яскравіше за те, що йшло від панар – Тут дві однакові руни. І ще, судячи з конспектів у журналі, одна з них скоріш за все, дасть можливість змінити зовнішність.
Після цих слів у мене одразу з’явився план.
– Лише собі? – запитав я.
– Ні, будь-кому, але випадково.
– Тобто, використавши її на себе, я зможу стати низеньким, рудим і носатим дядьком?
– Ні. Лише рудим і носатим, зріст не змінюється, – насмішкувато відповіла Сіафа. – Але ти й так маленький.
– Вищий, ніж ти, – гарячково заперечив я.
– На один сантиметр – знущалася й далі Сіафа.
– Ну й нехай! Але ж вищий! – гаразд, ми ще до цієї теми повернемось. – Як використати руну?
– Просто торкнутися її, і після цього одразу зрозумієш, яка у тебе сила, і зможеш її використовувати. І ще знатимеш, на скільки вона в тебе.
– А як щодо другої руни?
– Записів нема.
– У мене є план.
– Хто б сумнівався! – усміхнулася Сіафа.
Я дістав із рюкзака маленький залізний кейс із кодовим замком. Відкривши його, із м’якої підстилки з гніздами, в яких були встромлені колби, я дістав одну зі сріблястою рідиною. Сіафа вже простягнула руку до іншої, єдиної порожньої серед усіх десяти колб. Скоса подивившись на неї, я запитав:
– Навіщо вона тобі?
Дівчина одразу посмутніла.
Діставши ще одну колбу – із зіллям темно-синього кольору, я закрив кейс і сховав його у рюкзак. Потім дістав звідти чистий сувій пергаменту і провів по уявній лінії пальцем. На папері з’явилися букви, які утворили напис: «Якщо сховаєш мною щось, тоді знайти лише тобі сховане тут».
– Так-так, – пробурмотів я, – це я вже знаю.
Накривши рюкзак пергаментом, я промовив пароль: «Туман», і рюкзак одразу зник. Провівши руками там, де він щойно лежав, переконався, що його таки немає.
– Бери руну, яка змінює зовнішність, – наказав я. Був зараз серйозним як ніколи, та й Сіафа перестала поводитися по-дитячому. Вона торкнулася руни, і та враз зникла, а по Сіафі пройшла хвиля яскравого світла – від правої руки до кінчиків волосся та пальців ніг.
– У мене двадцять вісім годин, – зраділа Сіафа. А я, підійшовши до другої руни, промовив:
– Сподіваюся, нам пощастить. Стоп. Пощастить!!! Дірява макітра, ледь не забув.
І тут я зрозумів, що говорив це все вголос, більш за те, я кричав. Сіафа дивилась на мене круглими очима і зі спантеличеним виразом обличчя.
Я підійшов до двох колб, які стояли біля того місця, де зник рюкзак, і взяв їх. Колбу зі сріблястою рідиною я підніс до губ і, глибоко вдихнувши, випив. Це була удача у рідкому стані. Алхімія – це моє хобі, тому в рюкзаку у мене завжди є кілька колб із якимось зіллям.
Я одразу відчув піднесення і нечувану легкість. Випивши друге – темно-синє – відчув, як мене переповнює сила. Це було зілля магічної енергії.
Я стрімко торкнувся руни, і по всьому тілу пройшла легка приємна вібрація, яка швидко зникла. Ну що ж, чогось такого я й очікував. І я відразу зрозумів, ніби знав це завжди, що можу телепатично зв’язатися із будь-якою людиною, знаючи її в обличчя й на ім’я. І ще те, що на це у мене сорок чотири години.
Вираз її обличчя після цих слів треба було бачити. Мені здавалося, що вона зараз або знепритомніє, або впаде в істерику. Але наступною своєю фразою вона спростувала усі мої здогади.
Ми поспішили на вулицю і побачили там щось схоже на вогняного голема. Величезний вогняний Лунні заввишки в три метри і близько метра завширшки трощив військову техніку, яка, як я припустив, не належала заступнику президента, а була військовою міццю країни.
Я крикнув Сіафі, яка стояла з відкритим ротом, оскільки такого ми ще не бачили: «Діставай сувій». Ми з Сіафою мали сувої, на яких була відміна виклику духів Ханка та Лунні. Я голосно свиснув, від чого вогняна потвора повернулася до нас. Воно дивилося на нас нелюдськими очима, очима звіра. Помітивши нас, воно оглушливо заричало і пригостило нас порцією вогню зі своєї руки. Величезна вогняна куля летіла на нас, і ми, перезирнувшись, побігли у різні боки. Куля, вдарившись об куб, розвіялась, а я крикнув Сіафі:
– Відверни його увагу, я зараз!
Я побіг до куба і, опинившись всередині, крикнув:
– Туман!
У кінці коридору я побачив свій рюкзак, який ніби нікуди і не зникав. Я дістав із нього кейс, а із кейса – зілля жовтуватого кольору. На виході з куба я крикнув:
- Зникни!
Сіафа стояла між мною і Лунні, який щойно знову випустив вогняну кулю. Але цього разу, замість того, щоб відбігти вбік, Сіафа підстрибнула угору і… зависла у повітрі. Збоку це виглядало дуже круто, але я, не здивувавшись, капнув на долоні та підошву зілля, яке щойно дістав із рюкзака, й побіг назустріч кулі. Перед зіткненням я теж підстрибнув, звісно, не так високо, як Сіафа, та все ж цього вистачило, щоб заскочити на кулю. Я відштовхнувся від кулі і кинув Сіафі зілля, яке вона ледь не випустила. Але за кілька секунд порожня колба уже лежала на землі під нею, а сама Сіафа тяжко дихала. Я помахав руками вогняному чудовиську, яке уже хотіло напасти на Сіафу, і мені знову «пощастило»: воно побігло просто на мене, обминувши Сіафу. Підбігши, розлючений вогняний дух замахнувся на мене рукою, але я промайнув між його широко розставленими ногами, він різко розвернувся і вдарив рукою горизонтально, але я перед цим присів. Він ще раз ударив прямо, і я блокував удар своїми руками, на яких було зілля супротиву вогню. Із місця зіткнення пішла пара, і я відстрибнув назад, відчувши жар. І тут чудовисько здригнулося, а звідкись з-за його спини я почув голос Сіафи:
– Тікай, зараз тут буде спекотно!
Я без зайвих роздумів розвернувся і побіг подалі від епіцентру неминучого вибуху.
Трошки побігавши у пошуках сховища, я побачив солдатів, які зацікавлено спостерігали за двобоєм людини і духа. Хвилин за п’ять після початку їхньої битви Сіафа припечатала ногою клаптик паперу до його грудей. Дух вогню закричав і упав на коліна. Язики полум’я виривались назовні й летіли врізнобіч. Навкруги нього концентрувалося все більше вогню.
Я вже сховався за одним із трьох танків, а солдати, не помічаючи мене, спостерігали за духом. Та добросерда Сіафа вирішила їх попередити й вигукнула:
– Тікайте, він зараз вибухне!
Здивовані чи то турботою Сіафи, чи то тим, що вона стояла за кілька метрів від духа, солдати запанікували. І, дослухавшись до її поради, розбіглися хто куди. Ще зо дві хвилини дух навіснів, а потім, після страхітливого рику, почулося гучне «Бабах!» Танк, під яким я сидів, перекинувся, а мене вибуховою хвилею відкинуло назад.
У голові сильно гуло, і я мало що усвідомлював. В очах двоїлося, і все здавалося розмитим. Видно було чудернацьке гілля дерев і чорне небо. Темний на тлі вогню силует наближався до мене. Він ставав дедалі чіткішим, але залишався таким же чорним. Я насторожився, але ніжний, такий знайомий і заспокійливий голос промовив:
– Агов! Чого розлігся?
– Встаю! – все ще нічого не усвідомлюючи, сказав я. Підвівшись і струсивши з себе листя та пил,я запитав:
У відповідь почулося:
Взявши мене за руку, людина з ніжним голосом потягла мене кудись. Ніби віддалік чулося її буркотіння:
Вочевидь. Ми кудись увійшли, тому що світло із вогняного стало яскраво-білим.
Я випив терпку густу рідину, і все навколо огорнула темрява.
Отямився я від легких ляпасів.
Ми взяли Ханка за обидві ноги і потягли до виходу, оскільки нести його було важкувато. Так вибрались на вулицю, яка була ледь освітлена невеликими багаттями із дерев, які догоряли де-не-де. Тепер парк більше був схожий на галявину, а Лунні лежав непритомний посеред цього хаосу. Навкруги зібралося з десяток роззяв, які, вочевидь, не встигли зайти до сховища. Сіафа побігла до Лунні, а я присів на землю біля Ханка. Через дві хвилини на новоутвореній галявині поназбирувалося різної всячини: танки, БТРи, гелікоптери, піхотинці. Усе навкруги освітили прожектори. Підсилена мегафонами, пролунала грізна тирада про те, що наш опір буде марним. Десь у перерві між словами Сіафа крикнула:
У відповідь з мегафона вирвалося гучне і здивоване: «Що?»
Вони тупо стояли, як я здогадувався, витріщивши очі.
Після моїх слів вони заметушилися як бджоли у вулику, і це було смішно. Мене пов’яі аж тоді я дозволив собі втратити свідомість.
Отямився, коли мене кинули у камеру. Там уже лежав на підлозі Лунні, А Сіафа вкладала на гамак Ханка.
Нам приносили їжу і дали відпочити перед допитом.
І ми всі, включаючи Юнну, стали обговорювати тепер вже вдосконалений план.
Десь за годину, коли все було узгоджено, нас по черзі викликали на допит. Але кожен з нас мовчав, а гуманістичні і демократичні закони не дозволяли їм нас катувати. Так нічого з нас і не витягнувши, вони вочевидь стали думати, що робити далі. А тим часом Юнна була уже на підході. Вона мала прибути уже за п’ять годин. І згідно з нашим планом Сіафа вибралась із камери та пішла шукати всілякої техніки для Лунні. Повернулась вона трохи більше як за тридцять хвилин. Принесла деякі інструменти та техніку, у якій вона нічого не тямила. За її словами, вона просто збирала в невеликий мішечок усе, з чого стирчали дроти, та те, що було схоже на чипи, які зазвичай валялися у каюті Лунні. Він присів на гамак, розклався там і попросив його не турбувати години зо дві. Не знаю, як я раніше цього не помічав, але він справжній геній! Може, тому, що нас раніше не ловили і він не мав можливості показати нам весь свій потенціал. Звичайно , бували складна ситуації у яких він гарно себе проявляв, але таке я бачив і раніше. Та те, що він зробив трохи більше як за дві години, вразило мене до глибини душі, і я став про нього набагато кращої думки.
Він навів його на підлогу в кінці камери і натиснув на синю кнопку, яка знаходилась з лівого боку хронобластера. Голограма виділила певну площу на землі, Лунні відрегулював її, зробивши розміром один метр квадратний. Також він зробив правильний кут, щоб ми, входячи туди, не полетіли вниз. Потім призначив глибину п’ять метрів. Лунні натиснув на курок, і зброя тихенько забурчала, потім випустила прозорий блискучий промінь, який охопив виділену голограмою площу і зробив її сріблястою, а за кілька секунд вона зовсім зникла - на тому місці утворилася яма. Лунні кинув у неї якусь паличку, що світилася.
Наступна година пройшла швидко, оскільки ми з Лунні робили тунель за даними карти, яку дістала Сіафа. Хоч ми і втомились, але справу було зроблено. Ледь вибравшись звідти, ми спихнули Ханка на підлогу і лягли на одому з гамаків удвох, бо на іншому солодко спала Сіафа. Проспати ми не боялися, оскільки у Лунні на диво точно був налаштований біологічний годинник. Тому, запланувавши собі годину відпочинку, ми заснули. Прокинувся Лунні рівно за годину і, потягнувшись, скинув мене з гамака, адже знав, що просто будити мене не ефективно. Вже звикнувши, що мене так будять, я спокійно підвівся і пошарпав Сіафу:
Сіафа різко піднялася і зі схвильованим обличчям простягнула ліву руку туди, де у її каюті зазвичай стояв пістолет, а ми з Лунні тим часом уже заходилися від сміху, тримаючись за животи. Вираз обличчя в неї зі схвильованого став стурбованим, а потім, все зрозумівши, вона крикнула щось нерозбірливе і склала руки на грудях, чекаючи, що ми будемо робити далі. Але, так і не дочекавшись нашої реакції, обурено сказала:
Полазивши там хвилин з десять, я повернувся.
- А що коли там понаставляти мін? Я вже й місця вибрав.
- Ха. Де ми їх візьмемо?
- Коли нас вели на допит, я помітив у кожного з охоронців кілька таких іграшок.
- Непогано.
- Значить, в мене є доповнення до плану.
Наступні сорок хвилин ми всі обговорювали зміни в плані. А коли закінчили, між Лунні та Сіафою розпалилась якась суперечка, у яку я не вникав і не ставав на чийсь бік, хоча напевне став би на бік Лунні, тільки для того щоб допекти Сіафі.