Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (лист № 1.4/18-Г-2151 від 04.12.07)
Громадянська освіта: теорія і методика навчання
Київ, 2008 Видавництво ЕТНА-1 174 стор.
Авторський колектив:
Т. Асламова, Т. Бакка, В. Бортніков, Т. Гінєтова, Л. Дух, О. Желіба, В. Кононенко,
Т. Ладиченко, О. Магдик, Т. Мелещенко, М. Михайліченко, Г. Михайлович,
Ю. Найда, О. Салата, Н. Сірик, Н. Софій, Є. Синьова,
О. Суслова, В. Терещенко, С. Терно.
Рецензенти:
В.П. Бех, доктор філософських наук, професор.
І.Г. Вєтров, кандидат історичних наук, доцент.
Н.В. Ігнатенко, кандидат педагогічних наук, доцент.
О.А. Кучер, вчитель історії і суспільствознавства, вчитель-методист.
О.М. Мовчан, кандидат філософських наук, доцент.
О.В. Овчарук, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник.
О.Г. Фідря, вчитель-методист історії, основ правознавства і громадянської освіти,
заслужений вчитель України.
Координатори: Т. Клекота, А. Тарновський
Посібник «Громадянська освіта: теорія і методика навчання» адресований студентам педагогічних університетів і слухачам курсів підвищення кваліфікації. Він складається з двох модулів - теоретичного і практичного, що дають змогу ознайомитися з метою і завданнями громадянської освіти, світовим і національним досвідом її втілення, а також оволодіти формами й методами її викладання у середній школі і сформувати потрібні вміння й навички.
Видання підготовлено і здійснено підготовлено в межах проекту «Громадянська освіта - Україна» (2005-2008), що здійснювався за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з Міністерством освіти і науки України.
Проект «Громадянська освіта - Україна» щиро вдячний методистам і викладачам ІППО та педагогічних університетів, які надавали свої коментарі, пропозиції і зауваження у процесі проведення семінарів і апробації матеріалів у практичній діяльності.
© Європейський Союз ©Alex Gromov ©Етна-1
ЗМІСТ
ДО ЧИТАЧІВ 7
( Девід Ройл)
ВСТУП ДО КУРСУ 8
(Тетяна Ладиченко)
(Тамара Бакка)
(Валерій Бортніков)
(Сергій Терно)
(Сергій Терно)
(Олександр Желіба, Валентина Терещенко)
(Оксана Салата, Ніна Сірик, Валентина Терещенко)
Місцеве самоврядування і державна влада 51
Роль засобів масової інформації у функціонуванні громадянського суспільства 53
(Оксана Салата, Людмила Дух)
(Валерій Бортніков, Ганна Михайлович)
Права і свободи людини та громадянина 65
Мораль, політика і право 69
(Валерій Кононенко)
Ґенеза ідей про державу 72
Вплив держави на особу та суспільство 75
Вплив людини та громадянина на державу 76
(Людмила Дух)
(Ганна Михайлович , Олександр Желіба)
Історія та сьогодення Європейської спільноти 88
(Олександр Желіба, Ольга Магдик, Оксана Салата)
Метод проектів 99
(Людмила Дух)
(Олександр Желіба)
(Сергій Терно)
(Микола Михайліченко, Ганна Михайлович)
Зміст громадянської компетентності для учнів початкової, основної і старшої школи 129
(Тетяна Ладиченко, Тамара Бакка, Тетяна Мелещенко)
Урок як основна форма навчання громадянської освіти 134
(Валерій Кононенко)
Форми оцінки навчальних досягнень учнів 145
(Тетяна Асламова)
ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ 154
(Юлія Найда, Наталія Софій, Тетяна Гінєтова, Євгенія Синьова)
ДОДАТОК 1. Інтернет-ресурси з громадянської освіти 165
ДОДАТОК 2. Словник з теорії громадянської освіти 167
Словник з методики громадянської освіти 171
АВТОРИ 173
ВИКЛАДАЧІ, ЯКИМ МИ ВДЯЧНІ ЗА СПІВПРАЦЮ 174
РЕЦЕНЗЕНТИ 174
6
ДО ЧИТАЧІВ
Навчальний посібник для вчителя «Громадянська освіта: теорія і методика навчання» є одним з основних результатів проекту «Громадянська освіта - Україна». Проект здійснювався з березня 2005 р. по березень 2008 р. у партнерстві з Міністерством освіти і науки України за фінансування Європейського Союзу. Безпосереднім виконавцем виступив консорціум на чолі з британською компанією Cambridge Education Ltd. (членом Mott MacDonald Group), до якого також увійшли Всеукраїнський фонд «Крок за кроком», громадянська організація «Німецько-російський обмін» (Берлін) та Центр громадянської освіти (Варшава).
Посібник адресовано студентам педагогічних університетів і слухачам курсів підвищення кваліфікації. Його було розроблено в межах напряму проекту з підготовки вчителів членами двох робочих груп у співпраці з національними і міжнародними експертами в галузі підготовки та професійного вдосконалення вчителів. Значний внесок у створення цього видання зробили й інші робочі групи, надавши напрацювання зі своїх галузей, зокрема Таблицю змісту громадянської компетентності (робоча група з розроблення навчальних планів і програм), методичні рекомендації з інклюзивної освіти (робоча група з особливих освітніх потреб), матеріали з проектної діяльності та позакласних заходів (робоча група з позакласної діяльності та громадського розвитку) і питань соціальної справедливості (робоча група із соціальної справедливості та рівних прав і можливостей). У посібнику також міститься розділ з оцінювання, в якому використано матеріали, зібрані під час семінарів у Києві та Вінниці короткотерміновим міжнародним експертом з оцінювання. У процесі розроблення матеріалів було враховано взірцевий український і європейський досвід. Остаточні рішення щодо змістового наповнення посібника приймалися членами команди напряму з підготовки вчителів, тобто робочими групами та довготерміновими й короткотерміновими національними й міжнародними експертами.
Процес створення посібника передбачав проведення низки семінарів для методистів інститутів післядипломної педагогічної освіти та викладачів педагогічних університетів, апробацію в ІППО чотирьох пілотних та інших областей, а також у педагогічних університетах. На завершення відбулися семінари зворотного зв’язку для обговорення результатів апробації та з метою подальшого вдосконалення матеріалів. Крім того, для оцінки матеріалів було запрошено незалежних наукових рецензентів. Таким чином, до створення цієї публікації долучилося багато спеціалістів, і ми надзвичайно вдячні їм за допомогу і можливість скористатися їхнім досвідом.
Команда проекту сподівається, що використання цього посібника в закладах вищої педагогічної освіти та на курсах підвищення кваліфікації сприятиме якісному викладанню громадянської освіти і, зрештою, допоможе забезпечити формування громадянських компетентностей учнів, тобто знань, умінь, навичок, ставлень і цінностей, які допоможуть їм ефективно навчатися, бути відповідальними громадянами й активними учасниками суспільного життя.
У рамках проекту готується до друку ресурсний посібник для вчителів середніх загальноосвітніх закладів. Матеріали цієї публікації також входять до компакт-диску, що додається до посібника.
Девід Ройл, міжнародний керівник команди проекту «Громадянська освіта - Україна» компанія Cambridge Education
Вступ до курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти»
Національна стратегія навчання та виховання підростаючого покоління в Україні потребує впровадження нової освітньої парадигми, мета якої полягає у всебічній підготовці молодої людини до життя в багатовимірному, полікультурному, швидкоплинному світі, що дедалі більше глобалізується. Україна є складовою цього процесу і не може відсторонити своїх громадян від загальносвітових тенденцій. Тому одним із найважливіших завдань сучасної педагогіки є адаптація молоді до реалій сьогодення, розуміння нею свого місця в цьому бурхливому житті, соціалізація особистості різноманітними засобами, зокрема засобами курсу «Громадянська освіта».
Процес становлення громадянського суспільства в Україні неможливий без оволодіння молодими громадянами знаннями про це суспільство та навичками демократичного громадянства (англ. - citizenship), необхідними для його розбудови, які вони здобудуть спочатку в середніх загальноосвітніх, а потім у вищих навчальних закладах. Це стосується не лише політичної активності молоді, а й усвідомлення нею власної ролі та значення в житті суспільства, а також поведінкової діяльності відповідно до власних переконань і цінностей.
Як ми розуміємо термін демократичне громадянство?
У концептуальному документі «Жити і вчитися демократії», ухваленому Радою Європи 1 грудня 2004 р., зазначено: «Громадянство є не тільки юридичним і політичним, а й всезагальним поняттям. З одного боку, під громадянством розуміють, що всі громадяни, як жінки, так і чоловіки, мають повною мірою користуватися правами людини й відчувати свою захищеність з боку демократичного суспільства. З другого, громадянство також означає, що кожний має прилучатися до справ, які стосуються життя суспільства, й упродовж усього життя діяти як активний та відповідальний громадянин, який поважає права інших».
Зважаючи на необхідність використання всіх чинників впливу на формування демократичного громадянства або, як прийнято говорити в сучасній педагогіці, громадянської компетентності учнівської молоді, предмет «Громадянська освіта» запроваджується у старших класах 12-річної школи як обов’язковий для всіх учнів. З метою підготовки вчителів (майбутніх і тих, які вже працюють) до викладання цього предмета доцільно ввести в навчальні плани педагогічних вищих навчальних закладів і курсів підвищення кваліфікації вчителів історії і правознавства в інститутах післядипломної педагогічної освіти окрему навчальну дисципліну - «Теорію та методику навчання громадянської освіти».
Чи існує досвід розроблення такого курсу?
Цей курс було створено внаслідок діяльності проекту «Громадянська освіта - Україна», який діє на теренах України з березня 2005 р. Найвагомішими здобутками проекту є:
Який зміст курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти»?
Громадянська освіта - це спеціалізована систематична підготовка молоді до суспільного життя в умовах демократії. Тому курс охоплює структурні характеристики сучасного суспільства, аналіз суспільних відносин і соціальних норм. У ньому розкрито сутність демократії, різноманітність уявлень про неї та еволюцію її форм. Значне місце в курсі посідають принципи та цінності громадянського суспільства. Велика увага приділяється специфіці переходу України до демократичної політико-правової системи, формуванню представницьких та інших демократичних інститутів, налагодженню розвиненої ефективної системи правосуддя, становленню та розвитку громадянського суспільства в нашій країні.
У курсі «Теорія та методика навчання громадянської освіти» по-новому, з антропоцентричної позиції, висвітлюється життєдіяльність людини за умов ринкової економіки. Чільне місце посідають питання визначення особливостей розвитку відносин між Україною та Європейським Союзом у контексті європейських інтеграційних процесів.
Під час вивчення курсу студенти ознайомляться з метою та завданнями освіти для демократичного громадянства, світовим і національним досвідом її втілення, поглиблять і систематизують власні знання про співжиття в демократичній спільноті, усвідомлять суть та різні моделі громадянського суспільства.
Водночас демократичне громадянство - категорія містка, поліпредметна, вона репрезентує багатогранну галузь знань, поєднує предмети низки навчальних дисциплін, за кожною з яких стоїть відповідна наука. Звісно, це створює певні труднощі при концептуалізації курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти». Проте, якщо виробити методологічно вмотивовану концепцію вивчення цього курсу як цілісної системи знань, то її пізнання формуватиме у студентів широту мислення та масштабність світогляду.
Які вміння опановують студенти та вчителі-курсанти?
Специфіка курсу полягає в тому, що слухачі, студенти та вчителі, крім отримання знань, набудуть або вдосконалять важливі вміння, які згодом прищеплять своїм учням (наприклад, захищати свої права та свободи; критично оцінювати відповідність власних вчинків, змінюючи власну думку в разі незаперечних аргументів свого опонента; взаємодіяти з представниками владних структур та інших установ; здатність ставити себе на місце іншої людини; вміти вести діалог - обмін думками і враженнями, добирати переконливі аргументи на захист своєї позиції, в тому числі з власного життєвого досвіду; брати відповідальність на себе; толерантно ставитися до людей з іншими поглядами, що дає змогу цивілізовано виходити з конфліктних ситуацій тощо).
Ціннісні установки курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти»
Важливим результатом запровадження курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти» може стати формування ціннісних установок особистості щодо загальнолюдських моральних норм, громадянських цінностей і ставлень, глибоке світоглядне розуміння гуманізму як первинної субстанції людських стосунків у суспільному житті, формування активної життєвої позиції, демократичного світосприйняття.
Методологічною основою формування особистості, її моральних, інтелектуальних та естетичних запитів, як зазначав відомий педагог В. О. Сухомлинський, є: цілісність, системність, урахування темпераменту кожної особистості, які завершуються діяльнісним підходом, спрямованим на самовияв і творчість.
Ціннісні установки, що сформуються в слухачів, мають знайти відображення як у повсякденному студентському житті, так і в подальшій професійній діяльності.
Методичні основи вивчення курсу
Під час вивчення курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти» значна увага приділяється сучасним інтерактивним методикам, оскільки його специфіка полягає в активній діяльності студентів у процесі опанування навчального матеріалу. Саме на заняттях з цього курсу студенти мають навчитися працювати в парах та малих групах, вислуховувати один одного, обстоювати власні погляди, поважаючи при цьому право іншого на його думку, виконувати проекти, презентувати результати своєї співпраці, аналізувати та узагальнювати набутий досвід. Автори посібника пропонують слухачам матеріал, який ознайомить їх із новими формами та методами викладання шкільного курсу «Громадянська освіта»; допоможе оволодіти вміннями формувати громадянознавчі поняття; використовувати новітні комунікативні технології; проводити оцінювання навчальних досягнень на основі найновіших наукових розробок у цій галузі.
У посібнику вміщено розділ, що розкриває демократичні засади функціонування сучасної школи, адже без створення сприятливого демократичного середовища під час навчальних занять і в позакласній діяльності, без системи шкільного самоврядування, практична значущість курсу «Громадянська освіта» буде мінімальною.
Спеціальний розділ присвячено інклюзивній освіті. В ньому йдеться про підготовку вчителів до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами в умовах звичайних загальноосвітніх закладів. Предмет «Громадянська освіта» має змінити ставлення до таких дітей як учителів, так і учнів.
Окремий розділ описує форми та методи позакласної роботи з курсу «Громадянська освіта», приділяючи головну увагу проектній діяльності. В ньому докладно висвітлено всі етапи цієї роботи: від вибору теми до підготовки презентації результатів.
Як ефективно користуватися посібником?
Навчальний посібник з курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти» складається з двох блоків: теоретичного і методичного з відповідними термінологічними словниками. Усі розділи побудовано за єдиним стандартом: на початку кожної теми визначено мету заняття та очікувані результати у формі «піраміди
Блума», у тексті вміщено запитання, в кінці - завдання та коротку бібліографію. Загальний список літератури та програма курсу з визначенням годин і форм занять (лекція або семінарсько-практичне заняття) подано в кінці посібника. Там само пропонуються корисні інтернет-ресурси.
Міжпредметний підхід у викладанні громадянської освіти
У рамках проекту «Громадянська освіта - Україна», як уже зазначалося, крім предметного, розроблено також міжпредметний підхід до вивчення в школі громадянознавчих знань. Ідеться про наповнення всіх шкільних предметів громадянським «духом», коли вчитель під час вивчення окремих тем свого курсу віднаходить можливості навести відповідні громадянознавчі приклади, сформувати або розвинути в учнів необхідні навички та вміння, спонукати їх до роздумів і громадянських дій, виховати ціннісні орієнтації. Для запровадження такого підходу вчителями-предметниками було розроблено детальні таблиці, в яких зафіксовано теми та окремі уроки з багатьох предметів, де можливо і доцільно використовувати громадянознавчий аспект. На додаток до таких таблиць створено зразки уроків із різних шкільних дисциплін із використанням громадянознавчого підходу. Отже, в загальноосвітніх закладах України створюються можливості застосування як предметного підходу (ввести шкільний предмет «Громадянська освіта», для викладання якого вже починають готувати вчителів в університетах та ІППО), так і міжпредметного, який вже має навчально-методичне забезпечення.
Отже, за допомогою досвідчених зарубіжних фахівців в Україні триває робота зі створення освіти для демократичного громадянства, важливою складовою якої на нинішньому етапі є запровадження в педагогічних університетах та ІППО курсу «Теорія та методика навчання громадянської освіти», що сприятиме формуванню в слухачів розвинених морально-інтелектуальних якостей, утвердженню гуманістичних правил і норм життя в суспільстві, цивілізованих стандартів поведінки, вкоріненню у свідомості основних засад волелюбності та самодисципліни духу, правової та політичної культури, економічного мислення, патріотизму, вироблення вмінь обстоювати свої права і свободи, потреби та інтереси в тісному поєднанні з інтересами держави, суспільства. Адже, як зазначає президент АПН України В.Г.Кремінь, «Лише демократичний за своїми діями і переконаннями вчитель може готувати людину, здатну творити і жити в демократичному суспільстві».
ТетянаЛадиченко Національний експерт з підготовки і професійного вдосконалення вчителів проекту «Громадянська освіта - Україна»
Очікувані результати:
Розвиток сучасного суспільства неможливий без високоінтелектуальної і глибоко духовної людини, яка відповідає вимогам демократичного суспільства. Формуванню саме такої особистості сприятиме громадянська освіта, зміст і структура якої відображають сучасні тенденції розвитку суспільствознавчих наук.
Концептуальні засади сучасної освіти передбачають гуманітаризацію школи на всіх її рівнях. Головну роль у цьому процесі повинні відіграти нові світоглядні дисципліни. Громадянська освіта покликана сприяти вихованню особистості, якій властиві демократична, громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи та правами людини, готовність до компетентної участі в житті суспільства. Цей курс є інтегрованим, що вигідно вирізняє його з-поміж інших суспільствознавчих дисциплін, і має за мету формування особистісних якостей та ціннісних орієнтацій, притаманних громадянинові демократичного суспільства. Сучасна демократія вимагає від особи політичної активності та усвідомлення своєї ролі і значення в житті суспільства, а також дій відповідно до власних переконань і цінностей. Саме громадянська освіта має забезпечити й реалізувати ці світоглядні завдання.
Отже, громадянська освіта - це освіта, спрямована на формування знань, умінь, навичок і громадянських компетенцій, потрібних для життя в демократичній державі. Громадянин має права, може захистити їх, знає, як працюють соціальні інститути держави. Громадянська освіта - це також «соціалізація» індивідів та політична «соціалізація», це сукупність процесів становлення політичної та громадянської свідомості й поведінки особистості, прийняття та виконання політичних ролей, виявлення активності в них, формування громадянської культури. Освічене громадянство із розвиненим почуттям власної гідності, яке знає свої права та обов’язки і вміє їх дотримуватися, є фундаментальною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства. Високий рівень громадянської со-ціалізації індивідів є передумовою поступу в розвитку суспільних відносин та запорукою їхньої стабільності.
Поміркуйте, які знання та вміння повинна мати людина, щоб вважати себе справжнім громадянином.
Громадянська освіта виховує активного громадянина своєї держави, людину національно свідому, яка поєднує в собі здобутки національної культури із загальнолюдськими. Щоб забезпечити таку мету громадянського виховання, школа має готувати підростаюче покоління до життя в громадянському суспільстві. Шкільні предмети гуманітарного циклу, такі як українська мова та література, історія, географія України, музика, образотворче мистецтво, недостатньо відображають проблеми громадянського навчання й виховання, сучасний рівень громадянської освіти, новий її зміст із пріоритетом загальнолюдських цінностей, що ґрунтується на національній основі. І тому реалізація завдань громадянської освіти потребує введення нових дисциплін і створення нового покоління підручників та навчально-методичних посібників із них. Забезпечити цілісний зміст громадянської освіти можуть такі курси середньої школи: «Права людини», «Основи правознавства», «Основи політології», «Основи економічних знань», «Соціологія» та «Громадянська освіта» як завершальний предмет суспільствознавчого циклу.
Чи можливе виховання громадянина у процесі викладання предметів природничо-математичного циклу?
Реалізація концепції громадянської освіти може бути ефективною лише за умов створення широкого культурного контексту причетності всього суспільства до утвердження демократії, надання вихованцям прикладів ефективної громадянської дії, тому до справи громадянської освіти доцільно залучити широкі кола населення, громадські організації, родини, засоби масової інформації.
I. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
Концептуальні засади громадянської освіти сформульовано й задекларовано в Концепції громадянської освіти в Україні, над якою працював авторський колектив у складі науковців Українського інноваційного центру гуманітарної освіти АПН України під керівництвом І. Г. Тараненко. Гї розроблено в межах широкомасштабного проекту «Освіта для демократії в Україні»,
який є частиною Трансатлантичної програми підтримки громадянського суспільства, що її фінансують уряди США і країн Європейського Союзу. Концепція визначила актуальність громадянської освіти в Україні, її мету і завдання, основні принципи, зміст, форми й методи, а також шляхи реалізації.
Актуальність громадянської освіти в Україні зумовлена процесами демократизації, трансформації та глобалізації, що розгорнулися у світі на зламі XXI ст. Сучасне постіндустріальне суспільство потребує відповідної форми політичної організації, яка забезпечувала б умови для розкриття творчих можливостей людини та потенціалу нових технологій, що реально здійснити лише у вільному, демократичному суспільстві, яке сповідує тріаду «вільна людина - розвинене громадянське суспільство - сильна держава». Виходячи з Концепції, основою демократичного ладу є людина, яка спроможна розкрити його потенціал і для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих і суспільних інтересів. Саме за демократії розквітає громадянське суспільство - сфера самовияву вільних індивідів та їхніх добровільних асоціацій, для якої властиві горизонтальні несанкціоновані державою зв’язки між громадянами, що мають справді колективний характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства та дії відповідно до власних переконань і цінностей.
Україна вже впродовж тривалого часу переживає суперечливі й складні трансформаційні процеси, намагаючись звільнитися від спадщини тоталітаризму в економіці, політиці та національній самосвідомості. У процесі демократизації наша країна подолала певний шлях і нині перебуває на етапі становлення політичних інститутів демократії. Проте конституційне закріплення основних інститутів і принципів демократії - лише один із кроків до демократизації. Україні вкрай необхідна консолідація демократії та зразків поведінки, властивих для демократичної політичної культури, подальше формування та вдосконалення різних демократичних структур, звикання людей до життя в демократичному суспільстві.
Однак на заваді стає спадщина тоталітаризму. Для політичного, та й громадського життя України досі характерні: войовнича політична непримиренність, чорно-біле бачення світу, звичка поділяти людей на «своїх» та «ворогів», нетолерантність, нездатність до діалогу, зневага до прав людини, вимоги одностайності з питаннь, що за своєю сутністю потребують плюралістичного підходу (форми власності, пріоритети державної політики, духовно-ціннісні вподобання). Про нерозвиненість демократичної культури в нашій країні свідчать пригніченість громадянської гідності, зневіра людей у власній спроможності змінити щонебудь у суспільному житті, схильність до протиставлення законослухняності й критичного ставлення до державної влади. І досі поширене спотворене розуміння громадянської свободи як права не дотримуватися законів, якщо вони когось не влаштовують або комусь особисто здаються недемократичними.
З огляду на сказане вище значення громадянської освіти об’єктивно зростає. Громадянська освіта - це вимога часу, тому розвиток та вдосконалення її системи є актуальним завданням для всіх демократичних країн. В умовах посткомуністичної трансформації розвиток системи громадянської освіти є важливою складовою перехідного процесу до стабільної демократичної системи. Хоча від часу проголошення незалежності процес становлення громадянської культури в Україні минув кілька важливих етапів - багатопартійність, конкурентні вибори, розвиток мережі недержавних організацій та добровільних асоціацій громадян, - сучасна система освіти слабко зорієнтована на формування в молоді демократичних цінностей, виховання громадянина демократичної держави. Навчально-виховний процес недостатньо спрямований на формування демократичного світогляду. Серйозною перешкодою на шляху громадянської освіти та виховання є розрив між теоретичними знаннями та повсякденною соціальною практикою.
У Радянському Союзі місце громадянської освіти посідав навчальний курс «Суспільствознавство». Яку мету, на вашу думку, він мав?
Громадянська освіта є важливим компонентом демократичних перетворень тому, що звертається до проблем побудови системи, яка встановлює єдині «правила гри» для організацій та індивідів. Громадяни перехідних суспільств повинні вміти оцінювати конкурентні пропозиції політиків - представників різних ідеологій. Школа як осередок громадянської освіти має сприяти розвитку демократичної політичної культури, формуванню громадянської компетентності, політико-правових знань, політичних умінь, гідності та відповідальності молодого покоління, усвідомленню й визнанню ними демократичних принципів життя та пріоритету прав людини. Отже, розбудова сучасної системи громадянської освіти набуває надзвичайної актуальності, що згідно з Конституцією зумовлена такими реаліями політичного життя України:
Поміркуйте, чи згадані реалії справді породжені «громадянською неосвіченістю» громадян.
Деякі положення Концепції вже реалізовані й потребують переосмислення та оновлення. Події останніх років в політичному та суспільному житті Україні, зокрема вибори президента 2004 р. та вибори до Верховної Ради 2006 та 2007 рр. продемонстрували результати громадянської освіченості в дії.
Наступним компонентом Концепції є визначення мети та завдань громадянської освіти.
Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.
Завдання громадянської освіти :
Громадянська освіта ґрунтується на тих загально- педагогічних і дидактичних принципах, що й освіта загалом, однак найбільш значущими для неї на нинішньому етапі є:
Зобразьте зазначені принципи за допомогою знаків-символів.
Реалізацію мети, завдань і принципів громадянської освіти покладено в основу її змісту. Зміст громадянської освіти як головний засіб цілеспрямованого навчання має будуватися на провідних ідеях демократичного суспільства. Це система інтегрованого знання, оволодіння яким створює умови для формування та розвитку демократичних цінностей і громадянських умінь особистості, становленню яких у громадянській освіті надається більше значення, ніж засвоєнню власне професійних знань та умінь.
Визначаючи зміст громадянської освіти, потрібно дотримуватися таких підходів:
I. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
а її зміст спрямовується на виховання громадянина демократичного суспільства, патріота України, який прагне до вільного вибору, будує свою діяльність на визнанні абсолютної цінності прав людини. Особистісно-зорієнтований підхід при формуванні змісту громадянської освіти передбачає врахування вікових особливостей аудиторії, розроблення змісту кожного конкретного етапу навчання за віковою вертикаллю у взаємопов’язаному контексті всього навчального змісту;
Зміст громадянської освіти має спрямовуватися на досягнення цілей навчання і виховання, а її успішність потрібно оцінювати не стільки за обсягом отриманих знань і умінь, скільки за результативністю їх трансформування у світоглядні пріоритети й ціннісні установки, формування громадянської культури та практичних компетенцій особистості.
Визначте критерій виокремлення підходів до змісту громадянської освіти.
Громадянська освіта може розглядатися як:
Громадянська освіта є складною динамічною системою, яка поєднує:
Громадянська освіта є одним із головних засобів формування громадянської культури. За сучасної геопо- літичної ситуації громадянська культура особистості має формуватися не лише на основі національної культури і національних цінностей, а й з урахуванням загальноцивілізаційної спадщини людства, плюралізму віросповідань, систем ідей, а також прагнення до універсалізації загальних правил і цінностей. Складовими громадянської культури є громадянська освіченість, компетентність, досвід громадянської участі та громадянська зрілість особистості, що визначається духовно- моральними якостями, ціннісними орієнтаціями та світоглядно-психологічними характеристиками особи.
Зміст громадянської освіти охоплює такі знання:
Подайте систему громадянознавчих знань у вигляді ілюстрованої схеми.
Усі поняття, що входять до змісту громадянської освіти, розглядаються як робочі, потрібні для оволодіння конкретними діями. Одним із першочергових завдань, поставлених перед системою громадянської освіти, є забезпечення мінімальної функціональної громадянської освіченості особи. Тому зміст освіти має спрямовуватися на здобуття досвіду громадянських дій і переживань, основних громадянських умінь, а саме:
Зміст громадянської освіти має бути зорієнтованим не лише на розвиток понять із різних галузей наукового знання, а й на формування емоційно-ціннісного компонента громадянської культури особистості, що насамперед охоплює: усвідомлення абсолютної цінності прав людини, свободи особистості й себе як громадянина і патріота, людини, спроможної впливати на ситуацію в державі; почуття власної гідності, гуманізм, толерантність, плюралізм, здатність до компромісу; лояльне і водночас вимогливе ставлення до влади, законослухняність; активну позицію щодо участі в демократичних перетвореннях; критичне сприйняття соціально-політичної інформації; розуміння можливості та цінності самостійного політичного вибору; готовність відповідати за власні рішення та їхні наслідки; усвідомлення взаємозалежності інтересів окремих людей і соціальних груп.
Оволодіння системою знань сприяє формуванню світоглядних орієнтацій особистості, виробленню власної філософії життєдіяльності, її самоідентифікації та самореалізації в кожній сфері суспільного життя.
Сучасна українська педагогіка спирається на багату спадщину, кращі традиції у вихованні громадян. Останнім часом у нашій країні зроблено низку кроків щодо впровадження системи громадянської освіти: підготовлено пробні підручники, що нині перевіряються на практиці, у загальноосвітніх школах створено декілька експериментальних майданчиків, проводяться конференції та семінари, Академією педагогічних наук України розроблено проект Концепції громадянського виховання. Питання громадянської освіти знайшли відображення у проекті концепції дванадцятирічної освіти. Незважаючи на відмінність підходів, методик і масштабу національних систем громадянської освіти, єдиною залишається їхня мета - громадянин, який цінує ідеали свободи, демократичні цінності та права людини і готовий їх обстоювати.
Які посібники з громадянської освіти використовуються в навчальному процесі сучасних українських шкіл?
Першою формою реалізації громадянської освіти є впровадження спеціальних навчальних курсів.
Найдоцільнішим є введення такого курсу в старших класах. Впровадження його саме в старшому шкільному віці має суттєві переваги. Передусім можна спиратися на ті громадянознавчі знання та навички, що їх учні отримали раніше, під час вивчення громадяно- знавчих «модулів» з інших предметів. У цьому випадку курс зможе відіграти узагальнювальну роль. Крім того, впровадження зазначеного предмета в старшій школі відповідає віковим особливостям учнів. При його викладанні потрібно якнайповніше врахувати наявні в учнів громадянознавчі знання. Визначаючи зміст курсу, слід зважати на профіль навчання, але громадянська освіта має бути складовою навчання в класах будь-якої спеціалізації. Це має бути інтегрований курс, своєрідний підсумковий тренінг із демократії на порозі самостійного життя молодого громадянина.
Другим напрямом є введення змісту громадянської освіти до інших шкільних предметів. Найбільші можливості для цього надають такі предмети інва- ріативної частини навчального плану, як історія України, всесвітня історія, основи правознавства, українська та зарубіжна література.
Окремі елементи змісту громадянської освіти доцільно запровадити у процесі опанування іноземної мови, географії тощо. Можливості надають також курси варіативної частини - «Права людини», «Людина і світ», «Основи економіки», «Ознайомлення з навколишнім світом» та ін. Вивчаючи ці предмети, учні отримують безпосередні знання про теоретичні засади демократії, історичний досвід і життя сучасних демократичних суспільств, політичну систему та конституційний устрій української держави, взаємозв’язок політичної й економічної систем, соціальну структуру та норми соціальної взаємодії, права людини і механізми їх захисту, тенденції поступу світового культурного процесу. Певні можливості розвитку громадянських чеснот, таких як саморозуміння, здатність робити вибір й відповідати за нього, формування комунікативних навичок і вмінь конструктивно розв’язувати конфлікти, толерантність дають курси «Основи психології», «Психологія спілкування», соціально-психологічні тренінги тощо. Предмети соціально-гуманітарного циклу формують базовий комплекс громадянських умінь і навичок, систему демократичних пріоритетів і цінностей особистості.
Передання знань та інформації, що сприяє утвердженню гуманістичних, громадянських ціностей, може здійснюватися під час навчання негуманітарних дисциплін (природничо-математичного циклу, технологій тощо), що розкривають цілісність світу, взаємозв’язок людини з природою, відповідальність за збереження екології та життя на планеті, сприяють розвиткові критичного мислення та аналізу.
Упровадження змісту громадянської освіти в різні предмети може відбуватися зокрема шляхом розроблення блоків-модулів для кожного уроку, де можливе і планується застосування громадянознавчого змісту. Формами громадянської освіти можуть бути також освітні або навчально-виховні творчі програми: «Я - громадянин України», «Я і економіка», «Особистість», «Лідер», «Я і моя сім’я», «Я - людина» тощо.
Навчання громадянськості, виховання громадянина не слід обмежувати тільки навчальними курсами, спеціалізованими дисциплінами або сумою окремих гуманітарних предметів і тем. Важлива роль відводиться організації позакласної та позашкільної виховної роботи, яка сприяє розвитку громадянських якостей та умінь. Це є третім напрямом реалізації громадянської освіти.
I. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
Демократичні та громадянські цінності діти засвоюють, беручи участь у повсякденному житті
школи, спільноти, громади. При цьому школа може виступати як модель світу дорослих, що є четвертим напрямом впровадження громадянської освіти. Практичною школою демократії для учнів має стати учнівське самоврядування. Воно формує навички проведення передвиборчих кампаній, участі у виборах, створення й реалізації власної політичної програми, апелювання до владних структур із метою захисту своїх прав, ефективної взаємодії з владою. Органи учнівського самоврядування повинні ініціювати розроблення кодексу поведінки учня, його демократичне обговорення і подальше чітке дотримання, здійснюючи у такий спосіб правовий тренінг учнів; вести пошук ефективних шляхів співпраці зі шкільною адміністрацією.
Який із запропонованих напрямів, на вашу думку, є пріоритетним?
Провідну роль у реалізації громадянської освіти відіграють освітньо-виховні заклади (формальної і неформальної освіти): дошкільні; загальноосвітні (І-Ш ступенів, гімназії, колегіуми, ліцеї, спеціалізовані школи); професійно-технічні; вищі І-ГУ рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища, інститути, університети); заклади післядипломної освіти та ін., позашкільні (центри, будинки, станції, установи, клуби, бібліотеки); заклади та установи культури, громадські (неурядові) організації. Причому на шкільні роки припадає ключовий період формування громадянської культури, громадянських цінностей, самоусвідомлення молодої людини, виховання національної свідомості. Важлива роль у розвитку громадянськості належить сімейному вихованню. Саме в сім’ї формуються базові цінності світогляду молодого громадянина демократичної держави. Впливають на становлення громадянської свідомості також політичні партії, громадські організації та асоціації (молодіжні, жіночі, правозахисні, екологічні тощо).
Начальний курс громадянської освіти визнає реальність прагматичного прагнення людей захистити й посилити свою владу над обставинами. Для формування характеру особистості важливо навчитися самоврядування в усіх змістовних лініях цього поняття: від самоврядування собою як особистістю, людини, громадянина, до самоврядування в різноманітних соціальних об’єднаннях, адже криза сучасного індивіда пов’язана передусім зі складною взаємодією влади й особистості. А це, як відомо, породжує в нього почуття недієвості, самотності, невдоволеності собою, що виникає через необхідність коритися рішенням і подіям, які від нього не залежать.
Громадянська освіта розкриває технології влади, що визначають поведінку індивідів, підпорядковують їх тим чи іншим системам влади (панування). З іншого боку, як твердив Алексіс де Токвілль, завданням усього життя... є стати інформованим, активним та відповідальним громадянином - тобто «навчання свободи». Свобода передбачає, писав Ф. Хайєк, щоб індивід мав змогу реалізовувати власні цілі. Індивідуальні рішення він зможе приймати завдяки чіткому визначенню в суспільстві прав приватної власності та сфер, у яких індивід самостійно розпоряджається своїми засобами. 16
Приватна власність встановлює гарантоване поле вільних дій індивіда. У правових інститутах приватної власності і права спадкування відображено свободу, без якої людина й суспільство деградують до первісного стану.
Як вважав А. Швейцер, хоча індивіди й мають служити суспільству, це не означає, що вони зобов’язані приносити себе йому в жертву. Інакше кажучи, люди не повинні дозволяти суспільству опікуватися собою в усьому. Індивідові не слід довіряти масовим ідеалам і стереотипам суспільства, які не завжди відповідають справжній гуманності.
Свобода, рівність, справедливість є тісно пов’язаними цінностями демократії і виступають системо- твірними принципами конституцій демократичного типу Кожна із зазначених цінностей передбачає іншу, вони співіснують у нерозривній єдності, взаємозабез- печуючи і водночас взаємообмежуючи одна одну.
Визначте суперечності між поняттями свободи, рівності, справедливості.
Громадянство - формально-юридичний статус особистості, який настає після досягнення людиною певного віку або внаслідок натуралізації, надається резолюцією офіційної установи і пов’язане з отриманням документа (за наявності необхідних формальних умов). Громадянська освіта розглядає ознаки громадянства у конституційній демократії і дає відповіді на такі запитання:
Іноді громадяни мають різні погляди щодо належної їм ролі. У вільному суспільстві ви можете самі вирішувати, як здійснювати свої права та обов’язки громадянина. Те, чого ви навчитеся із цього курсу та з інших джерел, допоможе вам ухвалювати самостійні рішення. Ваша поведінка як громадянина залежатиме як від ваших власних інтересів та здібностей, так і від здобутої культури громадянськості. Метою й головним завданням громадянської освіти є розвиток громадянськості, формування свідомого компетентного громадянина. Громадянськість - це громадянська компетентність.
Компетентний громадянин - це людина, яка відповідає суспільству, в якому живе, має належну освіту й досвід, щоб дати собі раду в ньому, бути здатною розв’язувати особисті та громадські проблеми, є повноправною й правомочною, відповідальною й небайдужою.
Громадянська компетентність як здатність людини до реалізації її прав та до відповідальності за них не існує від народження. Вона формується певними передумовами, політичною системою, власними зусиллями особистості та внаслідок здобуття нею громадянської освіти, яка передбачає: навчання жити за умов сучасної держави, бути громадянином демократичного суспільства, мати справу з владою, її органами та політичними інституціями, взаємодіяти з ними; формування навичок дотримання законів; набуття вміння не дозволяти владі порушувати права громадян, домагатися від неї реалізації їхніх правомірних потреб; поширення демократичних цінностей, принципів та правил суспільного життя.
Громадянську освіту називають «тренінгом з демократії», оскільки вона покликана:
Демократичні соціальні зміни в суспільстві можливі лише за умови, що громадяни мають знання, уміння й бажають їх здійснити. Такі знання, уміння, настанови й визначають громадянську компетентність. Роль громадянської освіти набагато зростає, коли в суспільстві панує некорисна й неефективна для нього влада, що потурає умовам, за яких людині невигідно бути чесною й законослухняною.
Що вирізняє громадян держав конституційної демократії від громадян країн із диктаторським чи тоталітарним режимом?
У різні історичні часи в різних країнах громадянство має неоднакове значення. Тоталітарні держави й диктатури також декларують, що ними правлять громадяни. Одначе роль громадянина в конституційній демократії засадничо відрізняється від ролі того, хто живе в умовах необмеженого чи самоправного правління. Якщо необмежені режими вимагають пасивної покори і непорушної відданості, за конституційної демократії від громадянина очікують критичного і дійового членства в політичній громаді. У конституційних демократіях громадяни повинні дотримуватися розумної відданості й коритися законові, але не на підставі беззастережної поваги до державної влади. Жодний уряд не працює ідеально і без конфліктів, не вдається і ухвалювати закони, які всіх задовольняють і нікому не шкодять. Тому критичне ставлення до уряду може породити право або навіть обов’язок опиратися законам, які ви вважаєте несправедливими - рух за громадянські права є сучасним прикладом цього.
Без вільного потоку інформації демократичний уряд неможливий. Демократії є залежними від інформованих, конструктивних обговорень. Слушно сказано, що «політична інформація для демократичної політики є те саме, що й гроші для економіки: валютою громадянства». Поінформовані громадяни є, безперечно, кращими громадянами. Вони активніше братимуть участь у політиці, матимуть чіткі, стабільні погляди на події, більш здатні знайти зв’язок між власними інтересами та поглядами і діяльніше підтримуватимуть демократичні норми і громадянські свободи. Хороша демократична освіта надає можливість отримати потрібну інформацію для того, щоб бути активними на політичній арені.
Крім надання інформації, громадянська освіта підтримує знання цінностей і принципів демократії. Це знання фундаментальне, бо воно є базою для свідомої добровільної прихильності громадянина до демократичних норм, заходів і наслідків. Громадянин, який розуміє основні догмати демократії, швидше усвідомить спільний, колективний інтерес, що інколи може суперечити його індивідуальним уподобанням чи домінувати над ними. Такий громадянин більш відданий справедливості й виявляє бажання дозволити іншим - навіть тим, із ким він рішуче не погоджується - висловити та реалізувати їхні власні інтереси.
Одне із завдань громадянської освіти - допомогти людям реалістичніше зрозуміти сучасний світ. Елементарне розуміння світу, в якому вони живуть, потребує ознайомлення з деякими базовими концепціями, зокрема з поняттями національна держава, міжнародне співтовариство, світовий ринок, міжнародне право, права людини, міжнародні норми. Крім того, громадяни мають знати основні конвенції та угоди, а також те, як національні та міжнаціональні урядові й неурядові організації впливають на їхнє життя.
Реалістичне бачення сучасного світу ґрунтується на розумінні «людини суспільної» як продукту еволюції, що доповнила потреби тварини досконалим розумом із подовженням пам’яті і програмою творчості. Розум втілився у комунікативних знаках, техніці, релігії, науці, мистецтві, політиці. Проте біологічна природа людини залишилася й постійно виявляється в імпульсивних біологічних інстинктах:
Дії людини щодо інших людей визначаються ставленням до них (симпатією чи антипатією) й залежать від зворотних зв’язків із боку опонентів: антипатія посилюється до ворожості й ненависті, а симпатії переростають у дружбу й любов.
Кожна потреба людини має два протилежні вияви: егоїзм - альтруїзм, агресивність - толерантність, лідерство - підлеглість, жадібність - доброта, замкнутість - товариськість. Переважання одного з компонентів залежить від умов, типу особистості, її виховання й освіти. Одначе протилежний компонент завжди «присутній» у підсвідомості і за зміни обставин готовий долучитися.
Чи існують потреби людей поза ротилежностями?
На щастя, поведінка людини визначається не тільки «тваринними» інстинктами, а й переконаннями (мораль, ідеологія, вірування) і громадськими почуттями. Ними свідомість перевіряє імпульсивні біологічні потреби. «Тваринну» природу людини, як намагався довести відомий український хірург і учений М. Амосов, можна змінити максимум наполовину. А в середньому ж - набагато менше. Цим і зумовлена необхідність реалістичнішого розуміння сучасної людини й сучасного світу.
а Запитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
ДьюїДж. Демократія і освіта. - Л.: Літопис, 2003. - 294 с.
Історія для громадянина: Метод. Посіб. для вчителів / В. Горбатенко, П. Вербицька, А. Ковтанюк - Л.: НВФ «Українські технології», 2003. - 136 с.
Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи // Документи про школу. / Упоряд. Н. Мурашко. - К., 2004.
Концепція громадянської освіти // Громадянська освіта: Навч. посіб. для 9-11 -х класів загальноосвітніх навч. закл. / Р. А. Арцишевський, Т. В. Бакка, І. М. Гейко та ін. - К.: Генеза, 2002.
Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Інформаційний збірник МОН України. - 2000. - № 22.
Рябов С. Громадянська освіта і її роль у демократизації українського суспільства // Директор школи. - 1999. - № 45.
Сухомлинська О. Ідеї громадянськості і школа України // Шлях освіти. - 1999. - № 4.
Очікувані результати:
Суспільство розглядають як історично обумовлену сукупність форм спільної діяльності людей, конкретно- історичний тип соціальної системи. Воно не може зводитися лише до держави або певної сукупності людей. Це складна система соціально-національних, економічних, політичних ті інших відносин, яка може розглядатися в багатьох контекстах: історичному, просторовому, цивілізаційному, структурному, функціональному і, що особливо важливо, в культурному. Історія становлення взаємовідносин громадянина і суспільства не може бути зрозумілою поза культурою, тобто поза людським змістом існування соціуму. Йдеться про соціокультурний підхід до вивчення суспільства як єдності культури і соціальності в їх конкретно-історичних формах, адже в реальному історичному житті культура і соціальність не розведені - вони сутність двох сторін нерозривної єдності. Вивчення проблеми громадянства неприпустимо відривати від вивчення соціальних умов існування індивіду, в яких відбувалися його виховання і соціалізація. Людина не народжується членом суспільства та громадянином, вона ним стає в результаті тривалої взаємодії з оточуючим світом. Як зауважив відомий історик Арон Гуревич (1924-2006), «найважливіша функція сучасних гуманітаріїв полягає в розкритті людського змісту світової історії».
Суспільство можна поділяти на чотири сфери, в яких найбільш рельєфно проявляється специфіка життєдіяльності людини та громадянина. Це: економічна, соціальна, політична та культурно-духовна.
Економічна сфера - певною мірою визначальна по відношенню до інших сфер. Вона включає промислове та сільськогосподарське виробництво, відносини людей у процесі виробництва, обміну та розподілу тощо. Залежно від характеру відносин власності формується певний господарчий механізм, який детермінує систему суспільних відноси, а відповідно і ступінь свободи індивіду. Так, у системах з централізованою командною економікою, пануванням державної форми власності, за відсутності її приватної форми (тоталітарні режими) ступінь свободи індивіду мінімальна.
Соціальна сфера включає великі й малі соціальні групи, класи, верстви, сім’ю, представників різних національностей, характеризує відносини між ними. До соціальної сфери входять також установи та організації освіти, виховання, дозвілля, соціального захисту та соцзабезпечення. Держава, яка гарантує громадянам максимальний соціальний захист і створює сприятливі умови для життя та розвитку, називається соціальною.
Політична сфера включає сукупність політичних інститутів та процесів і в цілому охоплює сферу владних відносин, забезпечує певний рівень прав та свобод громадян, їх участь у державному та суспільному житті.
Культурно-духовна сфера охоплює царину світогляду та науки, мораль, релігію, мистецтво, а також установи та організації, що спрямовують і забезпечують відповідну діяльність людей. По суті, культура - це все те, що люди, як члени суспільства, роблять, в який спосіб здійснюють зв’язок між собою та оточуючим світом, як думають, чим володіють, що залишають для прийдешніх поколінь.
У своєму розвитку суспільство пройшло довгий еволюційний шлях: від суспільства мисливців і збирачів до сучасного індустріального (постіндустріального) суспільства. За свідченням соціологів, неіндустріальні, або традиційні, цивілізації існували починаючи від 6000 р. до н. е. і до ХІХ ст. Зараз їх не залишилося зовсім. У другій половині ХХ ст. - з 1970-х років на Заході і з 1990-х у посткомуністичних країнах - починається інтенсивний перехід до суспільства нового типу, яке визначається деякими вченими як «постсучасне». Зважаючи на те, що всі країни розвиваються нерівномірно і мають суттєві відмінності у рівні економічного, соціального і суспільно-політичного розвитку, їх можна класифікувати і групувати за певними ознаками.
Перший світ. Час його існування датують з ХУШ ст. і до наших днів. Основою таких суспільств є промислове виробництво і вільна конкуренція. Більшість населення проживає в містах і мегалополісах, і лише незначний відсоток його зайнятий у сільському господарстві. Таким суспільствам притаманна значна соціальна нерівність, хоч і не така гостра, як у менш
розвинених країнах. До них відносяться держави Заходу, а також Японія, Австралія і Нова Зеландія.
Другий світ існує з 1917 р. (коли відбулася Жовтнева революція в Росії) і до початку 90-х років того ж століття. У більшості цих країн панувала марксистська ідеологія, а керували ними комуністичні партії. Відповідно економіка цих країн базувалася на централізованій плановій економіці промислового типу. Значну частку населення становили міські жителі, хоча зберігався й великий відсоток сільських мешканців. Після 1989 р. країни Другого світу - СРСР і держави Центральної та Східної Європи - під впливом соціальних і політичних чинників почали трансформуватися в системи того ж економічного типу, який превалює в суспільствах Першого світу.
Перехід до демократії в країнах Центральної та Східної Європи, а також колишнього Радянського Союзу набував специфічних ознак, які в кожному окремому випадку відрізнялися у своєму розвитку від західноєвропейських демократій, маючи водночас певні спільні наслідувані риси. Деякі закордонні дослідницькі установи, зокрема «Дім свободи» (Freedom House), серед посткомуністичних країн вирізняють консолідовані та напівконсолідовані демократії, гібридні, напів- консолідовані авторитарні і авторитарні режими. Україну, разом з Македонією, Албанією, Боснією і Герцеговиною, а також Грузією, відносять до країн з перехідним урядуванням, або гібридним режимом.
Окрему групу становлять суспільства, що розвиваються (Третій світ). Початок їх виникнення відносять до XVIII ст. (як колонії індустріальних держав Європи). Більшість населення таких країн працює в аграрному секторі, використовуючи традиційні методи виробництва. Частина сільськогосподарської продукції продається на світових ринках. Деякі з них мають планове господарство, інші живуть в умовах вільної конкуренції. До них відносяться Китай, Індія і більшість країн Африки і Південної Америки.
Нові промислові країни (НПК). Їх виникнення датується початком 1970-х років. У минулому вони належали до суспільств Третього світу. Зараз у них активно розвивається промислове виробництво в умовах вільного ринку. Більшість населення проживає в містах і мегалополісах, і лише незначний відсоток зайнятий у сільському господарстві. Велика соціальна нерівність є значнішою, а середній дохід на душу населення істотно нижчий, ніж у країнах Першого світу. До числа НПК входять Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Бразилія і Мексика.
Натовп. Народ. Маса. Найбільш загальною соціологічною категорією, яка описує багатство форм об’єднання людей, є поняття соціальна спільність -
сукупність людей, об'єднаних загальними умовами існування, які регулярно взаємодіють між собою. До соціальної спільності відносять народи (нації), натовп, аудиторію (публіку), соціальні кола, соціальні групи, соціальні організації тощо.
Поведінка натовпу давно описана в психології. Починаючи з праць Г. Ле Бона (1841-1931), Г. Тарда (1843-1904), дослідники підкреслюють, що в натовпі людина почуває себе анонімною, і це підштовхує її до дій, які можна назвати ризикованими або безвідповідальними. Спрацьовує тут стадне почуття, яке дає змогу окремим учасникам відключати свою волю, свідомість і діяти за законами натовпу. Дії політизованого натовпу визначаються вченими як крайність в умовах, коли недоступні або недостатні санкціоновані суспільством засоби для висловлювання політичних позицій або коли ці засоби не дають бажаних результатів. Однак змальовувати дії натовпу лише у негативному контексті означає віддавати данину традиційним уявленням. Натовп в умовах суспільнополітичної кризи здатний здійснювати дії достатньо сильні, щоб припинити або переломити хід подій у бажаному для нього напрямі. Для цього він здатний народжувати стихійних лідерів та керманичів, організуватися у міру можливостей, знаходити природних спільників та опонентів, намічати певний план дій.
Чи завжди натовп грає у суспільстві негативну роль?
Цікавими є роздуми видатних мислителів щодо соціальної природи народу та маси. К. Ясперс (1883-1969) наголошував на їх принциповій відмінності. Різниця полягає в тому, що народ структурований, усвідомлює себе у своїх життєвих підвалинах, у своєму мисленні, традиціях. «Народ - це дещо субстанціональне і квалітативне (якісний вимір В.Б.) <.. .> Маса, напроти, не структурована, не володіє самосвідомістю, однорідна і квантитативна (кількісний вимір В.Б.), вона позбавлена будь-яких відмінних якостей, традицій, ґрунту - вона порожня. Унаслідок цих якостей маса є об’єктом пропаганди та впливу, не знає відповідальності і перебуває на найнижчому рівні свідомості». К. Ясперс вважав, що масу слід відрізняти від публіки, яка становить першу стадію на шляху перетворення народу в масу. На думку мислителя, людина уособлює водночас народ і масу. Однак вона абсолютно порізному відчуває себе в тому та іншому стані. «Ситуація примушує її бути масою, людина ж докладає максимум зусиль, щоб зберегти зв’язок із народом».
Чим принципово відрізняється народ від маси?
Співзвучними з цього приводу є міркування видатного іспанського мислителя Х. Ортегі-і-Гасета (18831955), який виокремлював «масу» і «правдиву меншину». Він уважав, що людина і в однині може уособлювати масу. На його переконання, в істоті масу можна розглядати як психологічний феномен, не чекаючи на те, щоб одиниці з’явилися у накопиченні. У присутності однієї особи ми можемо дізнатися, чи вона належить до маси, чи ні. «Маса - це кожний, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки - доброї чи злої, а натомість почуває, що він „такий, як усі”, і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими», - підкреслював він.
Чи може одна людина уособлювати масу?
Однак в контексті громадянської активності мова має йти не про «народ» або «маси», а про громадян, бо народ - це ще не громадяни, а маси - це тільки номінально вільні люди, які фактично не керують своїми діями. На думку сучасного американського політичного теоретика Б. Барбера, ідея участі в громадському житті має, по суті, нормативний вимір - вимір, визначений громадянством. «Маси галасують, громадяни міркують; маси поводяться, громадяни діють; маси стикаються і
перетинаються, громадяни беруться до чогось, об’єднують зусилля і сприяють. Тієї миті, коли „маси” починають міркувати, діяти, об’єднувати зусилля і сприяти, вони перестають бути масами і стають громадянами», - уважав учений.
Деякі політики у своєму нестримному бажанні досягнути влади намагаються впливати на якомога більшу кількість людей, прагнучи звести їх до становища маси. Для цього здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людей за допомогою ідеологій, ідейно-політичних доктрин, ідеологізованих міфів, а також політичного маніпулювання з використанням новітніх технологій. Розпалюється релігійна та національна ворожнеча, у хід ідуть брехня та соціальна демагогія. Коли їм це вдається, настає реальна загроза демократії.
К. Манхейм (1893-1947) у відомій праці «Діагноз нашого часу» (1943) звертав увагу на цю проблему. Він наголошував на тому, що ми маємо відійти від упередження, що групова взаємодія спроможна виробляти лише масовий психоз, що групи і маси не можуть бути просвіченими і приречені бути жертвою ідеологій. Учений висловив переконання, що демократія «повинна навчитися використовувати ці сили групової взаємодії у позитивному руслі». Учений вбачав альтернативу фашистської експлуатації групових емоцій у традиціях грецьких трагедій, де був розроблений метод групового катарсису (грец. каґкатв - очищення).
Соціальні групи. Наявність у сучасному суспільстві великої кількості соціальних груп залежить від багатьох факторів: рівня цивілізаційного розвитку країни, типу її політичної системи та політичного режиму, традицій, характеру політичної культури тощо. Вирізняють два основні типи груп інтересів: зацікавлені (ті, чия діяльність обумовлена конкретною зацікавленістю членів групи) і суспільні (учасники яких сприймають свою роботу в групі головним чином як моральний обов’язок). До перших належать, зокрема, професійні союзи і асоціації, а до других - об’єднання, що намагаються допомагати соціально незахищеним прошаркам населення або ті, хто виступає на захист тварин.
За своїм характером групи бувають:
Невпорядковані - до них відносять стихійні групи, які раптом створюються, коли значна кількість індивідів аналогічно реагує на соціальні зміни, висловлюючи певні емоції.
Неасоційовані - бувають погано організовані, і їх активність має епізодичний характер. Такі групи можуть не мати формальної організаційної структури, виникаючи спонтанно, на підставі спільного статусу та різних неполітичних зв’язків. Вони відрізняються від невпорядкованих груп тим, що в їх основу закладена спільність інтересів, пов’язана з етнічною належністю, місцем проживання, віросповіданням, родом занять, а можливо, й кровними родинними зв’язками.
Асоціативні - створюються безпосередньо для того, щоб представляти інтереси якоїсь специфічної категорії громадян. До їх числа відносяться профспілки, комерційні палати і асоціації промисловців, етнічні та релігійні об’єднання. Вони мають певний штат професійних працівників, чітко визначені процедури та вимоги до влади.
Інституційовані - є формальними утвореннями, що мають спеціальних співробітників, які відповідають за представництво інтересів групи. Крім артикуляції інтересів, вони виконують інші політичні або соціальні функції, виступають, як правило, як корпоративні органи і захищають або власні інтереси, або інтереси інших груп.
Громадські ініціативи - це локальні добровільні організації, діяльність яких спрямована на проведення певних суспільно-політичних акцій на засадах прямої демократії. Вони мають нечіткі, розмиті організаційні форми, гнучкі структури, і може бути відсутнє професійне керівництво. За деякими ознаками до таких ініціатив можна віднести акцію, що відбувалася під час президентських виборів 2004 р., - «Чиста Україна».
Залежно від кількості членів і умов внутрішньогру- пової взаємодії вирізняють великі, середні та малі соціальні групи. До великих можна віднести так звані статусні групи (класи, страти, еліти, безробітні тощо); функціональні ("медики, студенти, військові, підприємці тощо); етнічні об’єднання (народність, нація, раса тощо).
Середні соціальні групи можуть складати представники виробничої або територіальної громади: працівники одного підприємства чи організації або мешканці одного населеного пункту, городяни, селяни, земляки.
Важливим інститутом, що формує характер участі, є малі (первинні) соціальні групи, члени яких знаходяться в безпосередніх особистих відносинах один з одним, наприклад сім’я, студентська група, спортивна команда тощо. Це групи, в які можуть входити один, два, три або декілька людей. Відмінною їх рисою є те, що вони розглядаються соціологією як сполучна ланка між суспільством та особистістю. Саме у такому малому колективі сполучаються дві взаємопересічні особливості людини: з одного боку - унікальна неповторність; з іншого - гомогенність та стандартність як члена соціальної групи. Звідси випливає необхідність належної уваги з боку держави та суспільства до проблем малих груп, формування в них гармонійних, демократичних відносин.
Соціальна стратифікація
Соціально-класова структура сучасного суспільства. Соціально-класова структура сучасного суспільства вирізняється великим розмаїттям. Це пов’язано як з багатством форм власності, так і складністю виробничої та соціальної інфраструктури соціуму. Для нього є характерною порівняно невелика частка робітничого класу, а також фермерства, що пояснюється, зокрема, високим рівнем технічної оснащеності виробництва. У той же час значна частина населення працює у сферах обслуговування.
Для країн з перехідною економікою, у тому числі й України, притаманна відсутність чітких кордонів між класами за професійною ознакою, тому що останні тільки формуються. У соціальній структурі таких країн є великою частка маргіналів - «напівробітників», «напівбізнесменів», «напівселян» тощо, які перебувають у стадії переходу з однієї соціальної спільноти до іншої і їм доводиться водночас «грати» різні соціальні ролі.
У науці існує багато підходів до визначення соціально-класових характеристик сучасного суспільства. В основу виміру класу, як правило, покладають рід занять, статус, а також матеріальну і соціальну нерівність. Оксфордський словник англійської мови дає наступне визначення класу: «Поділ суспільства або порядок в суспільстві відповідно до статусу; розряд, категорія суспільства». Зокрема, виділяють вищий, середній та нижчий класи (див. схему 2.1). За іншою класифікацією в основу класового поділу покладено контроль над інвестиціями, над матеріальними засобами виробництва і робочою силою. За марксистською методологією клас - це група людей, котрі знаходяться в однаковому відношенні до засобів виробництва. Найбільш поширеною є класифікація британського соціолога Дж. Голдтропа. Його схема включає одинадцять категорій, об’єднаних у три основні класові страти: «клас службовців», до якого належать професіонали, державні службовці, керівники вищого і більш низького рівня, власники великих та невеликих підприємств; «проміжний клас» включає працівників рутинної нефізичної праці, дрібних власників, самозайнятих, фермерів, техніків та керівників нижчого рівня у сфері фізичної праці; «робітничий клас»: кваліфіковані, напів- та некваліфіковані працівники фізичної праці, сільськогосподарські робітники.
Вищий
Середній
Нижчий
Схема. 2.1. Соціальна стратифікація
Проте економічні та соціальні перетворення, стрімке розшарування, що відбуваються в індустріальних суспільствах, ставлять під сумнів правомірність використання самого поняття «клас».
Чим принципово відрізняється соціально-класова структура розвинутих країн від тих, які знаходяться в стадії переходу?
Роль середнього класу. Соціальний плюралізм передбачає наявність численного і впливового середнього класу. Середній клас має внутрішню диференціацію і складається з різних груп. Загалом виокремлюють традиційний середній клас, до якого входять переважно підприємці, і новий середній клас, який включає в себе «білі комірці» - працівників інтелектуальної праці і менеджерів. Представники середнього класу є у лавах робітників, селянства, інтелігенції, підприємців, військових та інших прошарків населення. Він складається з людей, близьких за важливими стратифікаційними показниками: доходу, освіти тощо. Середній клас вирізняється високим рівнем освіти, розвитку самосвідомості, компетентністю суджень й активністю. Він досить чутливий до змін у державній політиці, оскільки його відсторонення від розподілу ресурсів загрожує неприємностями для всіх сторін життєдіяльності. Середній клас, в силу свого становища в суспільстві й одержуваних доходів, зацікавлений у політичній стабільності, схильний до компромісів, примирення політичних крайнощів.
Від позиції середнього класу значною мірою залежить доля демократії. Для переважної більшості представників середнього класу джерелом існування є приватна та інтелектуальна власність. З її втратою вони позбавляються головного - джерела існування. Власне демократія не тільки створює сприятливі умови для розвитку приватної власності, а й гарантує захист від спроб її незаконного захоплення. Тому не дивно, що представники середнього класу більше, ніж багаті чи бідні, зацікавлені у суспільстві, де панують справедливість, порядок та стабільність. В Україні частка середнього класу в соціальній структурі за різними показниками становить від 9 до 20 %.
Соціальна стратифікація. За визначенням відомого сучасного англійського соціолога Е. Гідденса соціальну стратифікацію простіше за все схарактеризувати як «структуровану нерівність між різними групами людей». Існує багато її видів, зокрема статусна і майнова.
Упродовж віків людство прагнуло добра, намагалося покращувати умови життя, підвищувати свій добробут. Це загальні цінності та аксіома суспільного життя. Водночас суспільне багатство може сприяти розвитку демократії лише в тому разі, якщо воно більш-менш рівномірно поділене між усіма членами суспільства. Поляризація суспільства на багатих і бідних породжує гострі соціальні конфлікти, тому таке суспільство є серйозною перешкодою для демократії. І справа не лише в конфліктах. Головна проблема полягає в тому, що люди з високим рівнем доходів мають більше можливостей впливати на владу, причому як прямо, брутально підкупаючи посадовців і політичних діячів, так і опосередковано - через різні канали впливу, будучи суб’єктами потужних груп інтересів.
Існує ще один поширений вид нерівності, в основу якого покладено статеві відмінності. Це так звана гендерна нерівність, яка визначається як розбіжність статусних позицій жінок і чоловіків у різних царинах життєдіяльності суспільства, зумовлену гендерним чинником. У підручнику «Основи теорії гендеру» (2004) ми знаходимо пояснення сутності цієї категорії: ґендер - це змодельована суспільством та підтримана соціальними інститутами система цінностей, норм та характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю та способу мислення. Ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації. У сучасних суспільствах ця нерівність має прояв насамперед у несправедливій оплаті праці жінок та чоловіків на користь останніх, обмеженій присутності представниць жіночої статі в органах влади і управління та ін. (див. табл. 2.1).
Які види нерівності ви знаєте?
Які фактори спонукали чоловіків надати жінкам виборче право?
Зокрема, Цілями тисячоліття ООН (Ціль 6 - Забезпечення тендерної рівності) передбачено до 2015 р. забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30
Таблиця 2.1. Надання жінкам виборчого права
|
Рік |
Країна |
Рік |
Країна |
Рік |
Країна |
|
1893 |
Нова Зеландія |
1915 |
Данія |
1932 |
Іспанія |
|
1902 |
Австралія |
1917 |
Україна, Росія, Канада |
1934 |
Бразилія Треччина |
|
1906 |
Фінляндія |
1918 |
Австрія, Велика Британія |
1937 |
Болгарія |
|
1911 |
Ісландія |
1919 |
Німеччина, Голландія, Польща, Швеція, Чехословач- чина |
Після Другої світо вої війни |
Франція, Італія, Португалія, Угорщина, Югославія, Румунія, Швейцарія, Аргентина, Японія |
|
1913 |
Норвегія |
1920 |
Бельгія, США |
до 70 % для будь-якої статі в представницьких органах влади та у вищих органах виконавчої влади, а також скорочення розриву у доходах жінок та чоловіків.
Для демократії найбільш досконалою є модель декомпозиції соціальної нерівності. Вона не допускає концентрування різних дефіцитних благ, а саме: доходу, багатства, престижу, влади, освіти тощо в однієї соціальної групи або класу, а вимагає їх розосередження в суспільстві таким чином, щоб індивід, який має низький показник в одному відношенні (наприклад, у доступі до влади), міг компенсувати це собі за рахунок володіння іншими благами, наприклад високим прибутком та освітою. Ця структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів.
Соціальна мобільність. Це поняття розробив і запровадив у науковий обіг американський учений російського походження Пітирим Сорокін (1889-1968). Соціальна мобільність відбиває зміни окремими індивідами або групами свого статусу, позиції в соціальній структурі суспільства, перехід людей з одних соціальних груп або прошарків в інші. Фактично мобільність генерується постійно відтворюваним станом нерівності і є його найближчим наслідком. Споконвіку люди прагнули до кращого життя, намагаючись створювати для себе найкомфортніші умови існування. Людину спонукає до мобільності намагання отримати якомога вищий соціальний статус у соціальної ієрархії.
Соціологи розрізняють кілька основних типів мобільності, зокрема, горизонтальну, вертикальну (висхідну та низхідну), індивідуальну, групову, міжгенераційну (міжпоколінну), внутрішньогенераційну (внутрішньо- поколінну або кар’єрну), структурну, обмінну (циркулюючу), добровільну та вимушену.
Чим горизонтальна мобільність відрізняється від вертикальної, а міжгенераційна - від внутрішньо- генераційної?
За свідченням учених, на соціальну мобільність істотно впливає належність до певного класу. Зазвичай представникам нижчих класів важко зайняти місце нагорі соціальної піраміди. Єдиним винятком виявилася Швеція, що спромоглася завдяки особливостям соціальної політики просунутися шляхом зменшення нерівності шансів для соціальної мобільності між вихідцями з різних класів.
Події кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст., коли у Центральній, Східній та Південній Європі з’явилася низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника. Якщо згадати особливості демократичних рухів, що виникли на теренах Радянського Союзу в різних національних республіках, то всі вони були водночас і рухами націоналістичними. Виявилося цілком очевидним, що демократична розбудова суспільства неможлива без розв’язання національного питання. Саме органічне поєднання боротьби за демократію і національне самовизначення призвело до перемоги демократичних революцій.
Переважно становлення незалежних держав відбувалося з великими труднощами, особливо в багатонаціональних країнах. Не стала винятком й Україна, де проблема державного будівництва збіглася в часі із становленням української нації. Зокрема, за переписом 1989 р. на території України мешкало 72,7 % українців, 21,9 % росіян, близько 1 % євреїв тощо. Зважаючи на те, що кримські татари є етнічною нацією на своїй історичній території, нашу країну, на думку вчених, можна вважати різновидом багатонаціональної держави.
Символічно, що одним з перших документів, прийнятих у незалежній Україні, була «Декларація прав національностей України» (1.11.1991), в якому йшлося про те, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці права були закріплені в Конституції України у 1996 р.
Характер суспільних відносин в багатоетнічних суспільствах значною мірою залежить від пануючої культури міжнаціональних відносин, яку характеризують два полюси: етноцентризм та етнокультурний плюралізм. Етноцентризм виявляється в уявленні про виняткову, особливу цінність власної культури і навіть в її вищості над іншими. Людина із таким світосприйняттям з підозрою або вороже ставиться до представників інших культур та націй, прагне окреслити особисте життя межами власного етнічного масиву. Така позиція соціально небезпечна - обмеженість соціального спілкування призводить до непорозуміння між людьми, створює підгрунття для культурно- національних конфліктів.
Етнокультурний плюралізм, або мультикульту- ралізм, передбачає активне утвердження культурної багатоманітності, в основі якого полягає терпляче або поважливе (толерантне) ставлення до інших культур і націй. Саме такий підхід покладено в основу діяльності міжнародних організацій, зокрема ООН, ЮНЕСКО та ін.
Одним з головних завдань багатонаціональної держави є забезпечення соціального миру та злагоди між людьми, подолання національної нетерпимості та ворожнечі. Це можливе за умови рівноправності представників титульних націй та національних меншин, справедливого розподілу матеріальних та інших ресурсів, у тому числі політичні, владні. У контексті демократичної трансформації України державу і громадянське суспільство недостатньо розглядати лише в площині інституційного та ідеологічного плюралізму; основне їх призначення полягає в тому, щоби бути певною комунікативною спільнотою, яка уможливлює прийняття політичних рішень і забезпечує формування колективної волі. Йдеться про залучення до вироблення політики широких кіл громадськості, включно національні. Водночас налагодження гармонійних стосунків у суспільстві є проблематичним за відсутності спільних цінностей та мети, при пануванні групового та індивідуального егоїзму. Саме патріотизм може стати тим об’єднуючим чинником, який сприятиме консолідації суспільства.
Е Запитання і завдання а
(див. табл. 2.2).
Таблиця 2.2. Історичні типи стратифікації
|
Типи стратифікації |
Спосіб, яким індивіди закріплюються в певній страті |
Тип суспільства (закрите чи відрите) |
Історичний приклад стратифікації |
|
Рабство |
Економічне чи юридичне закріпачення, максимально жорстке |
Закрите |
Давня Греція рабовласники; раби (повністю безправні, їх дозволено вбивати, є майном рабовласника) |
|
Касти |
Закріплення за допомогою релігії та традицій, визначається від народження, є пожиттєвим |
Закрите |
Індія брахмани (жерці); кшатрії (вояки); вайшії (заможні селяни, ремісники, купці); шудри (наймані працівники); 5 тис. неосновних каст; недоторкані |
|
Стани |
Закріплення на основі звичаїв і законів, передається по спадковості |
Закрите (але допускалися міжстанові шлюби, купівля титулів) |
Російська імперія: дворяни; духовенство; купецтво; козацтво; селянство; міщанство |
|
Класи |
Страти, що відчинені для всіх, не закріплені законом, відрізняються від інших владою, прибутком, освітою, престижем |
Відкрите |
США багаті; заможні (середній клас); бідні |
Список рекомендованої літератури
Гидденс Э. Социология / При участии К. Бердсолл: Пер. с англ. - 2-е изд. перераб. и доп. - М.: Эдиториал УРСС, 2005. - 632 с.
Гуревич А.Я. История - нескончаемый спор. - М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2005.
Ортега-і-ГасетХ. Вибрані твори / Пер. з ісп. - К.: Основи, 1994. - 420 с.
Основи теорії гендеру: Навч. посіб. - К.: «К.І.С.», 2004. - 536 с.
Структурні виміри сучасного суспільства: Навч. посіб. / За ред. С. Макеєва. - 372 с.
Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. - М.: Логос, 2005. - 664 с.
Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. - 2-е изд. - М.: Республика, 1994. - 527 с.
Очікувані результати:
Життя людини у суспільстві видається цілковито «природним»: люди народжуються, зростають, розвиваються та діють серед собі подібних, зазвичай розуміючи й передбачаючи поведінку одне одного. Прищеплення соціальних звичок починається з раннього дитинства і триває протягом усього життя, ми заучуємо правила спілкування та поводження, примушуючи один одного дотримуватися певних соціальних норм, щоб підтримувати своє соціальне середовище у стабільному, передбачуваному стані. Збудований таким чином світ відносин, взаємодій та цінностей називається суспільними відносинами.
Суспільні відносини - це різноманітні зв’язки, що виникають між людьми та соціальними спільностями (групами, націями, класами) у процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя та діяльності. Як справедливо відзначав П. Сорокін, суспільство - не лише сукупність кількох одиниць, але й передбачає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а взаємодіють між собою, тобто здійснюють одна на одну той чи інший вплив, стикаються одна з одною та мають між собою той чи інший зв’язок2.
Справді, якщо придивитися до людського життя, то ми побачимо людей, що живуть пліч-опліч, між ними виникають тисячі процесів взаємодії, причому ця взаємодія має психічний характер, а саме: відбувається обмін ідеями (релігійними, науковими, художніми образами, житейською мудрістю та ін); здійснюється обмін вольовими імпульсами (люди об’єднуються в групи з метою досягнення власних цілей - комерційних, господарчих, наукових, доброчинних тощо); має місце обмін почуттями (на основі поваги, лобові, співпереживання, ненависті та ін.).
«Людське суспільство, - як дотепно підкреслював П. Сорокін, - схоже на море, що хвилюється і в якому окремі люди, подібно хвилям, оточені собі подібними, постійно зіштовхуються одна з одною, виникають, зростають та зникають, а море - суспільство - вічно бурлить, хвилюється і не вщухає»3.
Суспільні відносини пронизують усі сфери життя суспільства: політичну, економічну, соціальну та духовну. В основу їх покладено індивідуальні, групові та громадські інтереси й потреби людей.
Суб’єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти. При цьому слід усвідомлювати подвійну природу суспільних відносин: з одного боку, будь-яка суспільна акція здійснюється людиною як індивідуальністю, що має власний розум, почуття та волю; з іншого - людина є особистістю, що займає певне становище у суспільстві й виступає представником певної соціальної групи (національної, етнічної, політичної, релігійної, класової тощо).
Тривалий час науковці сперечалися щодо характеру суспільних відносин: суспільна взаємодія - це індивідуальна справа людини чи групова? Тобто суспільні відносини - це відносини індивідів чи спільнот?
Філософи по-різному розставляли акценти: дехто наголошував на індивідуалізації суспільних відносин (Т. Парсонс), дехто їх соціологізував (К. Маркс). Сучасне розуміння характеру суспільних відносин полягає в тому, що неможливо й неправильно абсолютизувати якусь одну складову в процесі суспільної взаємодії. Отже, суспільні відносини мають індивідуально-соціальний характер. Адже, з одного боку, до якої б спільноти не належав індивід, які б суспільні обов’язки не виконував, він ніколи не перестає бути собою; з іншого боку, незалежно від сили й характеру індивідуальності людина завжди відбиває у своїй діяльності цінності й потреби того соціального оточення, в якому вона перебуває.
Існують різні підходи до класифікації суспільних відносин. Залежно від предмету суспільні відносини поділяють на матеріальні (економічні, виробничі) та ідеологічні (політичні, правові, моральні та ін.). Марксизм визначив як провідні та визначальні саме матеріальні відносини, що зумовлюються продуктивними силами суспільства. А ідеологічні вважалися похідними від матеріальних, що виникають на основі останніх.
Залежно від характеру перебігу суспільні відносини поділяють на антагоністичні та неантагоністичні. Перші характеризуються різким протистоянням одних соціальних груп іншим. Другі - гармонійним поєднанням соціальних інтересів, взаєморозумінням та певним рівнем соціальної злагоди.
Відповідно до сфери суспільного життя, в якій розгортаються суспільні відносини, їх поділяють на:
Класифікація суспільних відносин відповідно до сфер суспільного життя є найуживанішою. Однак залишається питання: які відносини є системотвірними або визначальними? Тривалий час мислителі ламали списи навколо цього питання. К. Маркс наголошував на провідній ролі економічних відносин; Г. Гегель - духовних; Е. Дюркгейм - релігійних; З. Фрейд - сексуальних. Проте тисячолітній досвід людства наштовхує на думку, що немає простої однозначної відповіді на питання про те, які відносини є визначальними. Історія свідчить, що суспільні відносини у різних сферах життя мають тісні взаємозв’язки і взаємовпливи. І зміни в одній сфері суспільного життя неминуче тягнуть за собою зміни в інших сферах. Свого часу гіперболізації виробничих відносин у забезпеченні поступу суспільства (К. Маркс) були протиставлені не менш переконливі аргументи щодо важливої ролі духовних відносин (М. Вебер).
Отже суспільні відносини є комплексним явищем, що характеризується наявністю взаємозалежних впливів. Зміни, які відбуваються в одній з частин системи суспільних відносин, впливають на інші частини системи та мають опосередковані та віддалені наслідки.
У структурі будь-яких суспільних відносин можна виділити такі компоненти:
Об’єктом є будь-яке матеріальне або духовне утворення, унаслідок якого виникають відносини власності, влади або престижу, суб’єктом - певним чином організована соціальна одиниця.
Підсумовуючи, можемо констатувати: 1) суспільні відносини - це досить сталі і самостійні зв’язки між індивідами та соціальними групами у процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя та діяльності; 2) суспільні відносини мають індивідуально-соціальний характер; 3) відповідно до сфер суспільного життя суспільні відносини поділяють на економічні, політичні, соціальні, духовні; 4) суспільні відносини є системою, що має комплексний характер, тобто в цій системі наявні взаємозалежні впливи; 5) структура суспільних відносин складається з п’яти компонентів: суб’єкти, об’єкт, потреби, інтереси, цінності.
Соціальний інститут - це форма організації та регулювання життя суспільства. За допомогою соціальних інститутів упорядковуються відносини між людьми, їхні діяльність та поведінка в суспільстві, забезпечується сталість громадського життя. Вони є певною сукупністю установ; соціальних норм і культурних зразків, що визначають сталі форми соціальної поведінки та дії; системою поведінки відповідно до цих норм. Як правило, вирізняють п’ять основних груп соціальних інститутів: 1) економічні (власність, розподіл тощо); 2) політичні (держава, армія, суд, партії);
Суспільні відносини неможливі без соціальної взаємодії. Під нею розуміють процес, що передбачає діяльність людей та здійснення соціального впливу. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що виконують ті чи інші дії, які призводять до змін у соціальній спільноті або в суспільстві загалом, вплив на інших індивідів, що є наслідком змін, і нарешті зворотну реакцію тих людей, що зазнали соціального впливу.
Соціальний вплив усюдисущий. Він здійснюється скрізь та завжди. Це, так би мовити, невід’ємна складова частина соціального світу. Якщо людина прагне досягти успіху в цьому світі, не зайвим буде навчитися використовувати соціальний вплив, розпізнавати спроби стороннього впливу і вирішувати у кожній конкретній ситуації - піддаватися йому чи відкинути запропоноване із обуренням.
Пригадайте, в яких ситуаціях ви зазнавали соціального впливу.
У процесі соціального впливу поведінка однієї людини або групи людей має на меті внесення змін у те, як інша людина або група поводить себе, почуває себе та думає про щось. Соціальний вплив здійснюється в усіх сферах життя суспільства: в економічній, політичній, соціальній та духовній. Реклама, політичні кампанії, психотерапія, спілкування з друзями та сім’єю - усе це є прикладами соціального впливу.
Загалом є два способи психічного впливу на особистість: переконування та навіювання. Переконування зазвичай ґрунтується на логіці та непохитних доказах, навіювання полягає в безпосередньому прищепленні психічних станів, тобто ідей, почуттів та відчуттів, не вимагаючи взагалі ніяких доказів та не потребуючи логіки.
Залежно від умов та кількості людей, на яких намагаються вплинути, вирізняють три види соціального впливу: 1) міжособистісний; 2) вплив в умовах спеціально створеного середовища переконування; 3) за допомогою засобів масової інформації. В умовах міжособистісного впливу один або кілька агентів впливу вступають у безпосереднє спілкування з однією або кількома «мішенями» впливу. Спеціально створене середовище переконування передбачає наявність одного агента впливу, що намагається змінити поведінку значної кількості людей. В умовах використання засобів масової інформації знеособлене, неіндивідуалізоване повідомлення поширюється за допомогою технічних засобів, у такому разі кількість об’єктів впливу може сягати мільйонів.
Методи вербування та обернення у віру, що використовують різні релігійні секти, є наочним прикладом могутньої стратегії впливу в умовах міжособистісної взаємодії. Зовнішньо привабливі вербувальники переконують молодих людей, як правило, перехідного віку, приєднатися до релігійного співтовариства й стати його повноправними членами. У релігійних співтовариствах накопичений значний потенціал технік впливу - підкріплення, формування в об’єкта впливу почуття обов’язку по відношенню до товариства, безперервність потоку переконуючих повідомлень, неослабний контроль за фінансами тощо.
Яскравим прикладом спеціально створеного середовища переконування є ефективне використання слів та риторичних прийомів відомими ораторами, яким вдалося спонукати до життя та очолити значні суспільні рухи. До таких ораторів можна віднести Мартина Лютера Кінга, Рональда Рейгана, Адольфа Гітлера та ін. Одні з них закликали до позитивних зрушень у суспільстві, інші - пропагували ідеї масової руйнації та масового самогубства. «Палкий» Мартин Лютер Кінг та «тихоня» Рональд Рейган обидва закликали до великих цілей, підкреслювали свою «однорідність» з аудиторією, промови обох були доступні за змістом та оптимістичні за духом, обидва намагалися дати відчути аудиторії свою щирість за допомогою голосу та виразу обличчя. Адольф Гітлер проповідував ідеї масової руйнації за допомогою схожих прийомів переконування, супроводжуючи свої послання інсценуваннями з великим потенціалом емоційного впливу.
Наочним прикладом впливу засобів масової інформації є значний спад тютюнокуріння в 1960-х роках, коли були оприлюднені дані про шкідливість нікотину. Ще більш яскравим прикладом є той факт, що 30 % усього дорослого населення продовжують палити, й кожного дня тисячі людей прилучаються до цієї згубної звички. Це відбувається тому, що рекламодавці створюють привабливі образи, які пов’язують тютюнокуріння із здоров’ям, сексуальністю та особистою свободою, у той же час й спонсорська підтримка тютюновими кампаніями різноманітних спортивних змагань та культурних заходів закріплює ці позитивні асоціації.
Слід усвідомлювати, що спроби впливу не обов’язково призводять до безпосередньої зміни поведінки, проте вони можуть змінити переконання та установки, тим самим готуючи ґрунт для подальших змін у поведінці. Установкою називають оцінне ставлення до того чи того об’єкта. В установочну систему входять п’ять компонентів: установка, переконання та знання, афективні реакції (почуття), поведінкові наміри й безпосередньо поведінка.
Установочні системи мають складну внутрішню організацію: зміна одного компонента (наприклад, установки) може спонукати до зміни будь-якого іншого компонента (наприклад, поведінки). Приміром, зміни в ставленні до будь-якого кандидата на державну посаду можуть призвести до зміни в намірах за нього проголосувати.
Установки є найбільш значущим компонентом установочної системи. Вони здійснюють вплив на наші думки та сприйняття, є стислими формулюваннями наших точок зору, їх легко пригадати і застосовувати під час прийняття рішень. Більше того, установки поряд з іншими факторами впливають на самосприйняття людини.
Яку роль, на вашу думку, відіграє соціальний вплив у житті суспільства: позитивну чи негативну?
Соціальний вплив не завжди є засобом експлуатації, але іноді він може використовуватися «майстрами поступливості» з метою використання інших людей у своїх егоїстичних цілях. Виникає важливе питання: як протистояти небажаному соціальному впливу та маніпуляціям суспільною свідомістю? Які здібності знадобляться громадянинові, щоб уникнути подібних махінацій? Відповідь очевидна - це уміння критично мислити.
Критичне мислення - це наукове мислення, сутність якого полягає в прийнятті ретельно обміркованих та зважених рішень стосовно довіри до будь- якого твердження: чи мусимо ми його сприйняти, чи відкинути або відкласти, а також ступінь упевненості, з якою ми це робимо.
Критичне мислення означає не негативність суджень або критику, а зважений розгляд різноманітних підходів до проблеми, щоб приймати обґрунтовані судження та рішення щодо неї. Критично мисляча людина нічого не сприймає на віру. Отже критичне мислення - це здібність й устремління оцінювати різні твердження та робити об’єктивні висновки на основі добре обґрунтованих доказів. Мета критичного мислення полягає у встановленні об’єктивної істини.
Як ви вважаєте, чи є навчання критичному мисленню нагальним у сучасних умовах?
Уміння критично мислити особливо важливо зараз, коли в ЗМІ постійно відбувається масована і витончена обробка суспільної свідомості, розгортаються підготовлені професіоналами широкомасштабні рекламні кампанії, в яких нас намагаються переконати не лише придбати «цей сир», але й обрати саме «цього кандидата» на посаду депутата, мера, Президента тощо. Сплативши сьогодні за несмачний сир, ми вільні завтра його не купувати. Але обравши на посаду Президента людину, від якої у значній мірі залежатиме наше життя в найближчі роки, ми не зможемо його завтра переобрати, та й, чесно кажучи, практично не в змозі контролювати його діяльність. Тому такий вибір має бути особливо ретельним і обґрунтованим.
Падіння моралі в суспільстві, що спостерігається останнім часом, призводить до стрімкого зростання дезінформації з метою використання інших людей у своїх егоїстичних цілях. Часто нам намагаються «підсунути» витончено упаковану неправду, що виглядає доволі правдоподібно. Отже у наш час особливої актуальності набуває необхідність відрізнити істину від підробки, й постає проблема набуття навичок критичного мислення.
Критичне мислення - це здатність ставити нові запитання, випрацьовувати різноманітні аргументи, приймати незалежні та продумані рішення.
Люди, здатні критично мислити, ставлять собі такі запитання:
Щоб навчитися критично і правильно мислити, необхідно вміти ставити продумані запитання. Гарний спосіб почати думати над проблемою - це задавати запитання. Правильно сформульоване, воно може допомогти людині зіставити факти і проаналізувати свої думки. Наведемо кілька варіантів таких запитань.
Запитання загального характеру:
Запитання для уточнення:
Запитання, що перевіряють припущення:
Запитання, що перевіряють факти:
Запитання, що перевіряють розуміння перспектив:
Запитання, що перевіряють зрозумілість задач:
До продуманих запитань слід також віднести такі: наведіть приклад; що відбулося б, якщо...; у чому полягають сильні та слабкі сторони...; яким чином впливає на...; поясніть, чому...; поясність, як...; чому важливо...; який аргумент можна навести проти...; який є кращим та чому...; чи погоджуєтеся ви із твердженням, що...; як, на вашу думку, подивився б... на проблему...? та ін.
Характеристики людей, здатних критично мислити:
Дослідницькі навички, використовувані в критичному мисленні:
Роль критичного мислення полягає у тому, щоби протистояти вірі, яка не піддається поясненню. Цей вид мислення проявляється у двох напрямах: 1) орієнтація на пошук правди; 2) розуміння різноманітності. Віра в абсолютизм та ідеї, які не підлягають поясненню, є негативними показниками критичного мислення.
Критичне мислення також включає оцінку самого розумового процесу - перебігу розмірковувань, що привели нас до висновків, або тих чинників, які ми врахували під час прийняття рішення. Критичне мислення передбачає свободу від психологічного захисту. Людині інколи дуже важко визнавати свої помилки, і не тому, що не вистачає інтелектуальних здібностей, а тому, що спрацьовує психологічний захист. Така людина дуже часто схильна відкидати або викривляти інформацію, що не сумісна з її уявленнями щодо себе або навколишнього світу. Отже нерозумна людина не та, яка не помиляється, а та, яка не бажає помічати та виправляти свої помилки.
Критичне мислення неможливо відокремити від творчого. Як тільки-но ми починаємо аналізувати проблему, то одразу будуємо гіпотези, шукаємо альтернативні способи розв’язання тощо. А все це є актами творчості. Отже точніше буде називати той тип мислення, якому слід навчитися сучасному громадянинові, критичним творчим мисленням.
Критичні запитання особливо знадобляться громадянину, коли до нього застосовуватимуть методи прямого або непрямого впливу на поведінку. Слід усвідомлювати, якщо ми дуже легко поступаємося на прохання інших, ми стаємо вразливими для маніпуляцій з боку. Незважаючи на це конформізм (зміна поведінки або переконання відповідно до думки групи) виконує й важливі особисті та суспільні функції, задовольняючи потреби у передбачуваності, порядку і навіть у перетвореннях. Отже, відчуваючи на собі вплив, слід замислитися, чи не є це спробою маніпуляції?
Не менш важливим стане у пригоді критичне мислення, коли громадянин зіткнеться з таким явищем, як підпорядкування. Підпорядкуванням називають виконання чиїхось вимог, навіть якщо людина внутрішньо не погоджується з тим, що робить. За допомогою лабораторних експериментів С. Мілграм в 60-х рр. ХХ ст. продемонстрував, що абсолютно нормальні (психічно) люди здатні завдавати іншим людям біль за командою авторитетної особи. Під виглядом проведення експерименту щодо з’ясування впливу покарання на процес навчання професор Стенфордського університету
С. Мілграм хотів з’ясувати, як багато людей будуть готові покарати так званого «поганого учня» електричним розрядом 450 В (що є занадто). Слід заспокоїти читача: насправді учень жодних розрядів току не отримував. Після проведення експерименту С. Мілграм, не повідомляючи його результатів, попросив американських психіатрів спрогнозували відносну чисельність таких «жорстоких громадян». Психіатри були переконані, що таких людей буде не більше 4 %, а насправді їх виявилося 62%.
Поміркуйте, які висновки можна зробити на підставі експериментів С. Мілграма.
Інформація, отримана Мілграмом, судячи з усього, свідчить про те, що люди готові поступитися багато чим, аби тільки не виказувати непокору офіційній особі.
На перший погляд, результати експерименту можуть видатися дивними й не досить значущими для громадського життя. Проте слід згадати, як ставляться люди на роботі до начальників. Співробітники, які отримали владу, найчастіше говорять або роблять те, що є беззаперечно помилковим, проте підлеглі не виказують великого бажання заперечувати їм. Навіть якщо дехто відважиться поставити під сумнів рішення начальства, то він, напевно, відчуватиме значне напруження та хвилювання.
Іншим експериментом, який проводився з метою з’ясувати можливості соціального впливу, був широко відомий, дехто навіть сказав би - скандально відомий експеримент Ф. Зімбардо із Стенфордського університету. Дослідник хотів визначити, чим зумовлюється дегуманізація, що доволі часто спостерігається у в’язницях. Що би сталося в тому разі, якби вдалося умовити звичайних громадян виступити в ролі в’язнів та тюремних наглядачів в експериментальній тюрмі, яка б у всьому була схожа на справжню? Якби експериментальна в’язниця не продемонструвала картини ненависті та відчуження справжньої тюрми, це дозволило б стверджувати, що головними складовими нетерплячої тамтешньої атмосфери є індивідуальні особливості наглядачів або в’язнів, або тих і тих одночасно. З іншого боку, якби в експериментальній тюрмі спостерігалася поведінка, що була б дуже схожа на ту, яка притаманна справжній в’язниці, це дало б підстави стверджувати, що визначальним чинником у створенні атмосфери нетерплячості та ворожості є тюремне оточення.
Експеримент розпочався 14 серпня 1971 р. у США (штат Каліфорнія). Одинадцять «наглядачів» та десять «ув’язнених» були відібрані з числа 75 осіб, яких оцінили як найбільш урівноважених (фізично та психічно), зрілих та найменш схильних до антисоціальної поведінки. Події, що розгорнулися в експериментальній тюрмі, виявилися настільки неприємними й потенційно небезпечними, що експеримент довелося завершити вже через шість днів після його початку. Вже за два дні у тюрмі спалахнуло насилля й піднявся бунт. «Ув’язнені» зривали із себе одяг та ідентифікаційні номери, лаялись на «наглядачів» та барикадувалися у своїх камерах. «Наглядачі» жорстоко придушили бунт із використанням вогнегасників, перетворили права «ув’язнених» на привілеї, налаштовували їх один проти одного й систематично демонстрували свою владу. Один із «в’язнів» вже через день після початку експерименту почав виявляти доволі очевидні симптоми нервового розладу (незв’язна мова, невимушені викрики та плач), його довелося відпустити.
На четвертий день ще два «ув’язнених» були відпущені на волю через наявні симптоми сильного емоційного розладу; четвертий «ув’язнений» був звільнений після того, як усе його тіло вкрилося висипкою психосоматичного характеру. Згодом деякі «наглядачі», схоже, почали отримувати велику насолоду від своєї влади. Цікавий факт, що застосування сили, демонстрація влади з боку «наглядачів» з кожним днем посилювалися, незважаючи на те, що опір «ув’язнених» послаблювався, а згодом й взагалі припинився. Протягом експерименту «наглядачі» все частіше почали опосередковано демонструвати свою владу, наприклад стукати кийком по руці або по інших предметах,
ходити перевальцем або із викликом. «Ув’язнені», навпаки, почали сутулитися й ховати очі.
На яку думку вас наштовхує експеримент Ф. Зімбардо?
Незважаючи на своє передчасне завершення, експеримент Ф. Зімбардо продемонстрував, що ситуації насилля та нетерплячості, властиві для атмосфери тюрми, можуть виникати навіть тоді, коли в ролі тюремних наглядачів та ув’язнених виступають нормальні та законослухняні громадяни. Дегуманізація стосунків, що спостерігалася в експериментальній тюрмі Стенфордсь- кого університету, навряд чи може бути приписана «злочинним нахилам» тих, хто брав у ньому участь. Найбільш відповідним поясненням у цьому разі є те, що поведінка учасників експерименту головним чином зумовлювалася умовами тюрми. За власним висловлюванням Ф. Зімбардо, його дослідження виявило «здатність соціальних інститутів примушувати добропорядних людей здійснювати погані вчинки».
З урахуванням даних експериментальних досліджень С. Мілграма та Ф. Зімбардо підкорення особам з великим авторитетом пояснюється не як слабкість характеру, а як наслідок впливу ситуаційних факторів.
Слід добре усвідомлювати, як діють ці ситуаційні фактори та що змушує людей вчиняти майже злочинні дії. Справа в тому, що авторитетним особам приписуються більша обізнаність і право віддавати розпорядження у незнайомих контекстах, що не мають жодних підказок для правильної поведінки. Більше того, «мішень впливу» може побоюватися, що буде не- прийнята або виявиться посміховиськом в очах «авторитета». Підкорення владі відбувається ще й тому, що є укоріненою звичкою, яка засвоюється упродовж соціалізації. Для того щоб уникнути пастки підкорення, ми постійно маємо ставити собі запитання: «Чому ми підкорюємося?», переосмислювати ситуацію й учитися відрізняти реальні авторитети від підроблених.
Отже соціальний вплив є невід’ємною складовою життя суспільства. Він охоплює усі сфери: економічну, політичну, соціальну та духовну. Соціальний вплив здійснюється за допомогою соціальних інститутів. У його процесі поведінка однієї людини має своїм наслідком внесення змін у те, як інша людина (люди) поводить себе, відчуває себе та думає про щось. Соціальний вплив, з одного боку, може відігравати позитивну роль у житті спільноти, роблячи життя передбачуваним і улаштованим за правилами; з іншого боку, він може стати небезпечною зброєю в руках безвідповідальних політиків та керманичів суспільного життя, призводячи до масових руйнацій та злочинних дій. Протистояти небажаному соціальному впливу допоможуть навички критичного мислення.
й Запитання і завдання й
Список рекомендованої літератури
Айзенк Г., Айзенк М. Исследования человеческой психики. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. - 480 с.
Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. - СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. - 512 с. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. - СПб.: Питер, 2001. - 448 с.
Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. - СПб.: Питер, 2000. - 336 с.
Социальная психология: ключевые идеи / Р. Бэрон, Д. Бирн, Б. Джонсон. - 4-е изд. - СПб.: Питер, 2003. - 512 с. Чалдини Р. Психология влияния. - СПб.: Питер, 2000. - 272 с.
Очікувані результати:
Соціальні норми - це зразки, правила, принципи діяльності, що визнаються соціальною організацією (системою, групою) та в тій чи іншій формі задаються для виконання її членам. Система соціальних норм забезпечує впорядкованість суспільної взаємодії індивідів і груп. Соціальні норми відрізняються за способом фіксації (формальні та неформальні), універсальності дії (специфічні привілеї та загальнозначущі права), ступенем жорсткості вимог (обов’язкові, рекомендовані, заохочувальні та ін.). Неодмінна умова дієвості соціальних норм - їх обґрунтованість з погляду відповідності прийнятим у суспільстві цінностям й ідеалам. У різних суспільствах функції нормативних інститутів виконують звичаї, право, мораль, громадська думка, смаки тощо. Такі явища, як стереотипи, забобони, конфлікти безпосередньо пов’язані з дією соціальних норм, зумовлюються й регулюються ними. На практиці це відображується в негативних санкціях (заборони, покарання, засудження) щодо тих, хто порушив соціальні норми. Найважливішими системами нормативного регулювання є мораль і право.
Наші почуття й дії стосовно інших бувають позитивними, а подекуди - негативними. Забобони, стереотипи й конфлікти можна віднести до неприємних аспектів людських стосунків. Чому ми не любимо або навіть зневажаємо одне одного? У цьому здебільшого винні забобони.
Забобон (упередження) - невиправдано негативна установка щодо групи або її окремих членів. Це засудження наперед, яке навіює упередження проти людини або категорії людей лише через її належність до певної групи. Забобон - це сукупність установок, що охоплюють афект (почуття), поведінкові наміри (схильність діяти певним чином), знання (переконання). Особі, яка перебуває під впливом забобону, не до вподоби люди, не схожі на неї, і вона схильна припускати можливість їхньої дискримінації. Забобонна особа переконана, що ці інші люди є невігласами й небезпечними суб’єктами.
Негативні оцінки, притаманні забобонам, можуть походити від емоційних асоціацій, потреби виправдати свою поведінку або з негативних переконань, які називають стереотипами. Стереотип - це усталена думка про особистісні якості групи людей. Вони можуть бути надто узагальненими, неточними й нечутливими до нової інформації. Наприклад, поширеним стереотипом серед європейців є думка, що мешканці Південної Європи (італійці, іспанці та ін.) емоційніші і менш сумлінні у роботі, ніж громадяни країн Північної Європи (німці, скандинави тощо). Справді, зерно істини у такому узагальненні є. Мешканці півдня експресивніші за жителів північних регіонів.
Стереотипи можуть бути позитивними або негативними, точними або неточними. Точні стереотипи бувають корисними. Наприклад, стереотипне приписування британцеві більшої стриманості, ніж італійцю, означає розуміння того, чого можна від нього очікувати і як забезпечити мінімальні розбіжності під час взаємодії з представниками різних культур.
Поміркуйте, в яких випадках стереотипи спричинюють непорозуміння.
Корисність стереотипів полягає в тому, що вони допомагають систематизувати уявлення про світ. Водночас вони ведуть до трьох серйозних перекручень реальності.
Надмірне випинання відмінностей між групами, а не загальних рис. Група, що оцінюється за стереотипом, здається незнайомою, небезпечною, поганою (не такі, як ми); люди поділяються на «своїх» і «ворогів», на «наших» і «не наших».
Ігнорування відмінностей усередині однієї групи. Люди часто вважають, що їхня власна група складається з гарних людей, а інша - з поганих (усі вони однакові). Скажімо, один англієць поводиться сухо - всі англійці «сухарі»; один єврей хитрує - всі євреї хитрі. Проте якщо хитрує чи виявляє сухість хтось із власної групи, такі висновки не робляться.
Вибіркове сприйняття. Люди схильні помічати лише те, що відповідає їхньому стереотипу, й відкидати інформацію, що йому суперечить.
Стереотипи не є цілком помилковими. Чимало з них певною мірою справедливі, відображають щось важливе, суттєве в групі. Невідповідність виникає тоді, коли починають вважати, що зерна істини - це вся істина, і витлумачувати свої спостереження негативно.
Проблеми зі стереотипами з’являються тоді, коли вони надто узагальнені й очевидно не відповідають дійсності. Інколи такі стереотипи навмисно нав’язують під час передвиборних кампаній. Так, громадян України полюбляють поділяти на західників (бандери) і східняків (москалі), нав’язуючи штучні та неправдиві уявлення про мешканців Заходу та Сходу. Безумовно, певні
відмінності між ними є, але вони не утворюють тієї прірви, що стоїть на заваді єдності нашої держави.
Отже, забобони ґрунтуються на негативних стереотипах і являють собою негативну установку щодо певної групи людей. Забобони породжують дискримінацію - негативну поведінку, основою якої здебільшого (але не завжди) є установки упередженості, тобто те, наскільки ми прагнемо відмежуватися від деяких людей, більше залежить від наших почуттів до них, ніж від нашої думки про них.
Витоки забобонів мають різну природу: це можуть бути соціальні умови життя, негативні емоції або недосконалість сприйняття та мислення, за допомогою яких ми усвідомлюємо навколишній світ, укладаючи його у спрощені схеми.
Який життєвий досвід, на вашу думку, спричинює виникнення забобонів?
Соціальні умови породжують та підтримують упередження. Наприклад, група, що відчуває задоволення від своїх соціальних та економічних переваг, частіше виправдовуватиме власне становище за допомогою упереджених суджень. Більш того, забобони можуть налаштовувати цю групу ставитися до інших людей так, що врешті-решт ці інші почнуть поводитися відповідно до її очікувань, і тим самим підтвердять уже наявні стереотипи.
Соціальна ідентифікація (віднесення себе до певної соціальної групи за будь-якою ознакою, наприклад, віруючий, кримчак, науковець та ін.) також може породжувати забобони. Експериментальні дослідження американських психологів (М. Білліга, Г. Таджфела та ін.) довели, що внутрішньогрупова прихильність переважно виникає лише тому, що люди поділені на групи. Забобони є доволі живучими, їх дуже нелегко подолати. Зазвичай їх живучість зумовлена прагненням людей бути прийнятими іншими людьми (тобто внаслідок конформізму). Якщо забобон є соціально прийнятним, більшість громадян діятимуть відповідно до нього. Вони вчинятимуть певні дискримінаційні дії не тому, що матимуть потребу в цьому, а тому, щоб сподобатися іншим і бути соціально сприйнятими.
Найефективнішим способом підтримки упереджень є інституційна підтримка. Школи, уряд, політики, засоби масової інформації часто формують забобони й сприяють їх поширенню. Наприклад, дійові особи президентських та парламентських виборчих кампаній в Україні активно формують і підтримують забобонне ставлення мешканців Західної та Східної України один до одного. Дуже поширеним є забобон про «годувальників та нахлібників», відповідно до якого Східна Україна годує Західну (реалії інколи суперечать цьому уявленню), або «москалів - зросійщених українців- непатріотів», згідно з яким мешканці східних областей не є патріотами України (таке уявлення теж далеке від істини).
Утворившися, упередження живе почасти внаслідок інерції конформізму, почасти - через інституційну підтримку таких соціальних структур, як засоби масової інформації.
Незважаючи на те, що коріння забобонів криється у соціальних умовах, емоційні чиннки підсилюють їх живучість. Дослідники іноді називають їх психологічними чинниками. Забобони живляться за рахунок фрустрації (блокування у досягненні мети) та агресії. Біль та фрустрація часто призводять до агресії. Коли причиною нашої агресії є переляк або невизначеність, ми нерідко переадресовуємо свою злість на так званого цапа-відбувайла. Така ситуація є доволі типовою, коли дві групи змагаються за право на отримання роботи, житла або за соціальний престиж. Тобто досягнення мети однією групою веде до фрустрації іншої. Забобони добре даються взнаки, коли дві групи змагаються за дефіцитні ресурси.
Забобони дають відчуття соціальної переваги, а також можуть забезпечувати маскування почуття власної меншовартості. В Європі та Америці забобони найпоширеніші серед людей із невисоким соціально- економічним становищем або тих, чиє становище різко погіршилося, а також серед тих, хто відчуває загрозу своєму позитивному «Я»-образу. Наприклад, проведене на північному заході США дослідження (Крокер та ін.) продемонструвало, що члени громад із низьким соціальним статусом зневажливіше ставилися до інших груп, ніж представники громад із вищим статусом. Інше дослідження (Дж. Грубе, Р. Клейнхесселінк та К. Керні) засвідчило наявність зв’язку між самооцінкою й забобонами: коли люди почувають себе більш упевнено, вони позитивніше сприймають представників іншої групи, якщо ж їхня самооцінка під загрозою, ставлення різко погіршується. Так, чоловіки-студенти Державного університету у Вашингтоні з низькою самооцінкою, переглядаючи інтерв’ю з жінками під час прийому на роботу, негативно ставилися до сильних, незалежних жінок, натомість чоловіки із високою самооцінкою сприймали їх позитивно.
Зневага до інших може слугувати й іншій меті: потребі належати до «своїх». Усвідомлення наявності спільного ворога об’єднує групу. Наприклад, почуття товариськості серед працівників організації досягає максимуму, коли вони відчувають антагонізм між собою й адміністрацією. Для того щоб Німеччина згуртувалася навколо нацистів, Гітлер використав «єврейську небезпеку». Отже, зневага до «чужих» може згуртувати групу.
Найбільш схильними до забобонів є авторитарні особистості. Авторитарна особистість має такі риси: нетерпимість до слабкості, установку на покарання та смиренне шанування своїх внутрішньогрупових авторитетів. Авторитарна особистість не почуває себе у безпеці, надто уважно ставиться до питань влади та статусу, а також має негнучке, «чорно-біле» мислення й не терпить невизначеності. Саме тому такі люди схильні коритися тим, хто має владу, й карати тих, хто нижче за статусом.
Окрім соціальних умов й емоційних чинників, не менш важливу роль у виникненні стереотипів відіграють пізнавальні процеси. Забобони, як свідчать дослідження, є побічним продуктом людського мислення - засобом спрощення складного навколишнього світу шляхом укладання його у зручні для нас схеми. Основою забобонів є реальні розбіжності, проте й на нас самих, і на джерела інформації, якими ми користуємося, діють різні феномени, що викривлюють істинний стан речей. Це надмірна узагальненість, вплив одиничних яскравих фактів, внутрішньогрупова прихильність, фундаментальна помилка атрибуції,
самодостатнє пророцтво, феномен справедливого світу та ілюзія надійності.
Надмірна узагальненість призводить до гіперболізації незначних розбіжностей між людьми різної статі, національності тощо. Особливість нашого сприйняття певних груп полягає в тому, що тільки-но людей поділили на групи, ми одразу починаємо перебільшувати однорідність усередині кожної з них та відмінності між групами. Наприклад, за даними одного дослідження, чоловіки виявилися більш упевненими та домінантними за жінок, а жінки - більш лагідними та схильними до співчуття, ніж чоловіки. Проте в переконаннях чоловіків і жінок ці характеристики різнилися вдвічі.
Вплив одиничних яскравих факторів на виникнення забобонів значно більший за вплив ширшої і точнішої, але малоемоційної інформації. Так, опис кривавого злочину, скоєного особою національності Х, сприятиме формуванню відповідного забобону сильніше, ніж статистична таблиця, яка свідчить, що більшість злочинів скоюють особи національності У.
Феномен внутрішньогрупової прихильності виявляється у виникненні симпатії та наділенні позитивними якостями членів групи, до якої належимо ми самі, й антипатії до членів інших груп. Поняття «група» в цьому випадку може застосовуватися у доволі широкому значенні - від мешканців одного будинку до громадян цілої країни.
Фундаментальна помилка атрибуції полягає в тому, що люди, пояснюючи неприємну поведінку інших, схильні переоцінювати роль внутрішніх чинників і недооцінювати зовнішні. Тобто поведінку інших людей ми часто пояснюємо їхніми внутрішніми особливостями: характером, настроєм, бажаннями та ін., незважаючи на різні зовнішні причини, зокрема на те, що їхня поведінка може бути реакцією на наші власні вчинки. Свою поведінку, на відміну від чужої, ми здебільшого пояснюємо дією зовнішніх, ситуативних чинників; винятки становлять пояснення наших досягнень та гарних вчинків.
Самодостатнє пророцтво - це феномен, дія якого полягає в тому, що забобонна людина змінює поведінку щодо «чужих», що, у свою чергу, впливає на поведінку її партнерів по спілкуванню, наближуючи її до забобону. Яскравим прикладом самодостатнього пророцтва є експеримент американських психологів, що дістав назву «Пігмаліон у класній кімнаті». Молодій учительці математики психологи надали кваліфікований висновок про високі математичні здібності чотирьох учнів її класу, які насправді показували середні результати. Яким же було здивування вчених, коли за рік по тому в цих учнів не лише підвищилася успішність з математики, а й стрімко зріс загальний інтелектуальний розвиток. Отже, віра вчителя у неіснуючі здібності привела до їх реального формування, тобто пророцтво блискуче реалізувалося завдяки діям учителів, які очікували від своїх підопічних успіху. Так само самодостатнє пророцтво діє й у зворотньому напрямі. Негативні очікування щодо інших породжують у них негативну поведінку.
Феномен справедливого світу означає неусвідом- лене переконання, що добро та зло винагороджуються відповідним чином, що з людиною відбувається те, на що вона заслуговує, що кожний може сам будувати й контролювати власну долю. Такі переконання здебільшого не відповідають дійсності, проте вони потрібні для психічного благополуччя людини, оскільки дають підставу думати, що якщо з нею стане біда, то почасти вона сама в цьому винна. Тому людина гадає, що з нею цього не трапиться, а її зусилля не будуть марними. З раннього дитинства нас вчать, що добро винагороджується, а зло карається. Наполеглива праця й чесноти приносять дивіденди, а лінощі та аморальність - ні. Звідси недалеко до висновку: той, хто процвітає, заслуговує на свою долю. Отже, люди часто нечутливі до соціальної несправедливості не тому, що це питання їх не хвилює взагалі, а тому, що її не бачать. Вони переконані, що жертви насилля, ймовірно, самі його спровокували; бідняки не заслуговують на краще; хворі несуть відповідальність за свої хвороби та ін.
Невдах не полюбляють, навіть якщо невдачі явно спричинені несприятливим збігом обставин. Усім добре відомо, що азартна гра завершується або програшем, або виграшем, й оцінювати гравця в таких випадках безглуздо. Проте ми рідко відмовляємо собі в задоволенні оцінювати людей за їхніми досягненнями, причому дуже часто ігноруючи той факт, що навіть найрозумніші рішення можуть призвести до поганих результатів. Ми схильні вважати тих, хто програв, менш компетентними і здібними. Не можна стверджувати, що талант й ініціатива не впливають на успіх, але ідея, що «цей світ справедливий», не враховує неконтрольованих чинників, які подекуди зводять нанівець найенергійніші зусилля.
Ілюзія надійності - це особливий феномен, суть якого в тому, що ми схильні відчувати впевненість у висновках, зроблених на основі недостатньої інформації. До того ж ілюзія діє, навіть якщо ми усвідомлюємо її ненадійність. Феномен ілюзії надійності тісно пов’язаний із феноменом когнітивного дисонансу. Найпоширеніший у повсякденному житті наслідок спільного вияву цих феноменів - зростання впевненості у прийнятому рішенні й підвищення привабливості вибору після того, як його зроблено, при цьому не має значення, чого стосується це рішення: покупки, голосування на виборах, працевлаштування чи одруження. Тільки-но рішення прийнято, механізм ілюзії надійності й когнітивного дисонансу починають працювати на підтвердження його правильності й заперечення будь-яких доводів на користь альтернативних варіантів.
Упередження та стереотипи мають сталий характер, і подолати їх складно. Стійкість стереотипів та забобонів зумовлена тим, що інформація, яка відповідає стереотипу, сприяє його зміцненню, а інформація, яка його спростовує, - ігноруються. Більш того, в тій самій інформації можна відшукати підтвердження протилежних стереотипів.
Завершуючи розгляд цього питання, зазначимо, що наше розуміння людей, які нас оточують, і суспільства загалом далекі від об’єктивності. Ми уявляємо їх простішими, ніж вони є (стереотипи й забобони), а світ, в якому живемо, кращим, «правильнішим», ніж насправді (феномен справедливого світу), особливо не сумніваючись у справедливості власних суджень (ілюзія надійності). Як не дивно, але саме такі уявлення допомагають нам успішно існувати в цьому непростому світі.
Отже, забобон (упередження) - це особливий тип установки, зазвичай негативне ставлення до представників певної соціальної групи тільки на підставі належності до неї. Забобон містить не лише негативну оцінку певної соціальної групи, а й деякі думки щодо її представників, що знаходить відображення в стереотипах. У свою чергу, стереотипи впливають на опрацювання соціальної інформації таким чином, що підтримують самі себе, чим зумовлюється їх стійкість і складність подолання. Стереотипи також виконують роль найкоротших ментальних шляхів, зменшуючи кількість пізнавальних дій, до яких нам доводиться вдаватися, щоб зрозуміти інших людей, скласти враження або сформувати судження про них. Виникнення стереотипів та упереджень спричинене соціальними умовами, емоційними чинниками й особливістю пізнавальних процесів.
Початок теорії конфлікту як певної системи поглядів на природу суспільства, його устрій і розвиток було покладено працями К. Маркса, який є визнаним засновником сучасної конфліктології, його ідеї багато в чому поділяє більшість конфліктологів. Суть теорії К. Маркса полягає в тому, що в суспільстві, поділеному на класи (експлуататорів та експлуатованих), класова боротьба неминуча, вона є рушійною силою історії. За Марксом, конфлікти спричинюються протилежними інтересами соціальних груп і сягають своїм корінням у відносини власності та її розподілу.
Іншим класиком, ім’я якого згадується поряд із ім’ям К. Маркса, є німецький філософ Г. Зіммель. Головна відмінність соціології конфлікту Зіммеля від ідей Маркса - віра в те, що конфлікт може сприяти соціальній інтеграції і тим самим забезпечувати соціальну солідарність. Конфлікт, за Зіммелем, не завжди й не обов’язково призводить до руйнацій; навпаки, він може виконувати важливі функції збереження соціальних відносин та соціальних систем. Зіммель розуміє конфлікт не просто як зіткнення інтересів, а й більш психологічно - як утілення властивої людям та їхнім стосункам ворожості. Потяг до ворожості цей учений розглядає як парну протилежність потреби в симпатії.
Найвідомішим сучасним соціологом конфлікту є Р. Дарендорф. За Дарендорфом, соціальний конфлікт був і буде притаманним кожному суспільству, оскільки в усякому суспільстві завжди наявні різні інтереси. Проте в постіндустріальному суспільстві, яке досліджував Дарендорф, основна суперечність соціальних систем зміщується, на його думку, з економічної площини (відносини власності) в політичну (відносини панування-підкорення), отже, й основний конфлікт пов’язаний із перерозподілом влади. Водночас динаміка виникнення конфліктів, по суті, повторює логіку К. Маркса про діалектику розвитку конфлікту: об’єктивна протилежність інтересів сторін, усвідомлення цієї протилежності, утворення соціальних організацій та ін.
Яку роль, на вашу думку, відіграють конфлікти в суспільному житті?
Сучасне розуміння конфлікту можна звести до таких основних положень:
♦ конфлікт є природним фрагментом людського життя.
Хоча конфлікт, можливо, не найкраща форма
людської взаємодії, проте він не є патологією або аномалією. Конфлікт - це нормально;
Слід пам’ятати, що безконфліктні стосунки або організації, мабуть, приречені до занепаду. Конфлікти породжують відповідальність, рішучість і небайду- жість. Якщо конфлікти вчасно розпізнати й усвідомити, вони сприятимуть оновленню й покращенню стосунків між людьми. За відсутності конфліктів люди рідко замислюються над своїми проблемами й намагаються їх вирішити. Мир - це значно більше, ніж просте придушення відкритих конфліктів, ніж напружений, тендітний, поверховий спокій. Мир - це результат творчо розв’язаного конфлікту, коли сторони долають те, що здавалося їм несумісним, і досягають справжньої згоди.
Конфлікти бувають різними. Виокремлюють психологічні (внутрішні особистісні) конфлікти, міжосо- бистісні, конфлікти між групами та усередині груп. В аспекті громадянознавчого курсу нас передусім цікавитимуть конфлікти між різними соціальними групами, а також частково - внутрішньогрупові. Проте потрібно зазначити, що конфлікти усередині групи пов’язані з утворенням різних підгруп, що дає підставу розглядати їх як конфлікти між групами.
У дослідженні конфліктів між групами є три основні підходи: мотиваційний, ситуативний та когнітивний (пізнавальний), які по-різному інтерпретують витоки конфліктів. Мотиваційні підходи грунтуються на тому, що міжгрупова ворожість, дискримінація тощо є відображенням внутрішніх проблем самої групи. Так розглядали конфлікти З. Фрейд та Л. Берковіц.
Ситуативний підхід пояснює виникнення конфлікту особливостями зовнішньої ситуації, насамперед її конкурентним характером. Експерименти М. Шерифа підтвердили правомірність подібної інтерпретації між- ґрупових конфліктів і стали основою для «реалістичної теорії конфліктів», що розглядає міжгрупові конфлікти як наслідок об’єктивної суперечності між інтересами груп. Дойч збагатив ситуаційний підхід дослідженнями груп у кооперативній та конкурентній ситуаціях. Завдяки його працям ситуативний підхід у дослідженні міжгрупових конфліктів є домінантним.
Когнітивні підходи, піддавши критиці жорстку зумовленість міжгрупових конфліктів ситуацією, доповнили наше розуміння конфліктів тим, що продемонстрували залежність конфліктної взаємодії від когнітивних установок членів груп один щодо одного. Інтерес до когнітивних складових міжгрупової взаємодії пов’язаний з ім’ям європейського психолога Г. Таджфела.
До структурних компонентів конфлікту слід віднести: 1) його сторони (учасників); 2) умови;
Як процес конфлікт проходить у своєму розвитку чотири стадії: 1) виникнення об’єктивної конфліктної (або передконфліктної) ситуації; 2) усвідомлення ситуації як конфліктної; 3) конфліктну взаємодію;
Поміркуйте, що зумовлює перетворення перед- конфліктної ситуації на конфліктну.
Сучасні дослідники наголошують на об’єктивно- суб’єктивній природі конфліктів, що передбачає не лише наявність «об’єктивних» умов виникнення конфлікту, а й суб’єктивної оцінки ситуації. Оцінка ситуації - це результат її сприйняття та інтерпретації. Згідно з теоремою У. Томаса, «якщо ситуації визначаються як реальні, то вони стають реальними за своїми наслідками». Класичним прикладом практичної реалізації теореми Томаса є крах на Нью-Йоркській біржі 1929 р., з якого почалася Велика депресія і який було названо «самодостатнім пророцтвом». Проведене дослідження показало, що банки мали достатньо готівки, але люди цьому не вірили, а оскільки вони всі водночас почали забирати свої гроші, банки один за одним збанкрутували. Отже, люди визначили несправжню ситуацію як істинну, внаслідок чого вона перетворилася на реальну. Не менш яскравою ілюстрацією цієї теореми є вже розглядуваний експеримент Ф. Зімбардо зі створення штучної в’язниці.
У результаті наперед визначеної ситуації людина вибудовує свою поведінку відповідно до власного тлумачення, і такі суб’єктивні уявлення зазвичай справляють на неї сильніший вплив, ніж об’єктивні характеристики. Людина не просто реагує на ситуацію, але «тлумачить» її, водночас «визначаючи» себе в ній, створюючи у такий спосіб фактично той соціальний світ, в якому живе. Отже, якщо людина або група людей оцінює ситуацію як конфліктну, то вона перетворюється на конфлікт, оскільки особа розпочинає конфліктну взаємодію.
Принципове значення у виникненні конфлікту має те, чи актуальна ситуація сприйматиметься як конфліктна і чи відбудеться після цього перехід до конфліктної взаємодії. Вирішальним чинником в оцінці ситуації як конфліктної, на думку фахівців, є те, наскільки людина вважає свої цілі, дії та мотиви несумісними з цілями, діями та мотивами іншої сторони. Тлумачення ситуації зумовлюється, з одного боку, зовнішньою реальністю, з іншого - суб’єктивним світом людини, проте в різних випадках внесок кожного із цих чинників може бути різним. Що очевиднішою є зовнішня ситуація, то менше вплив суб’єктивного світу і більше однотипних реакцій. За неоднозначності зовнішної ситуації роль індивідуальних особливостей учасників в її сприйнятті зростатиме.
Більшість глобальних проблем людства, що загрожують існуванню всього живого на Землі - ядерне озброєння, парниковий ефект, забруднення довкілля, перенаселеність, виснаження природних ресурсів - виникають унаслідок того, що різні групи переслідують свої вузько егоїстичні інтереси, завдаючи шкоди інтересам загальним. Кожен може міркувати приблизно так: «Очисні споруди будуть для мене надто дорогими. З іншого боку, лише мої викиди багато не зашкодять». Решта гадає так само, і як наслідок, ми маємо отруєне повітря й воду. Отже, індивідуально вигідні стратегії поведінки призводять до колективного програшу. Таким чином, постає дилема:
Як сумістити благополуччя окремих людей, включаючи їхнє право діяти у власних інтересах, та благополуччя суспільства загалом?
Соціальні психологи використовують лабораторні ігри, щоб продемонструвати, як люди з позитивним мисленням потрапляють у пастку взаємно деструктивних стратегій поведінки. Найпоширеніші приклади цього - це «дилема ув’язненого» та «трагедія общинних вигонів». Першу дилему ілюструє історія про двох підозрюваних, яких по одному допитує прокурор. Обоє вони винні, проте прокурор має докази їхньої вини лише у дрібних злочинах. Тому він пропонує кожному з підозрюваних зізнатися окремо: якщо один зізнається, а другий ні, прокурор гарантує імунітет тому, хто зізнався (а його зізнання буде використане для обвинувачення іншого в більш тяжкому злочині). Якщо зізнаються обидва, то кожний отримає поміркований термін ув’язнення. Якщо жоден не зізнається, покарання обох буде незначним. Щоб мінімізувати свій термін ув’язнення, більшість людей зізнається, незважаючи на те, що обопільне зізнання веде до суроворішого вироку, ніж обопільне заперечення. Проведені лабораторні дослідження свідчать, що ця дилема заганяє учасників у психологічну пастку, коли обоє усвідомлюють, що могли б взаємно виграти, проте, не довіряючи одне одному, відмовляються від співробітництва. У подібних дилемах неприборкане прагнення до егоїстичних цілей може спричинити загибель усіх. Приклад тому - гонка озброєнь у США та СРСР після 1945 р. Вирішення цієї дилеми видається очевидним - це співробітництво, проте реальне розв’язання проблеми, з якою постійно стикаються і керівники держав, і студенти в лабораторних умовах, ускладнюється тим, що одностороннє роззброєння робить учасника «гри» уразливим для нападу й шантажу.
Багато соціальних дилем мають більше двох учасників. Метафоричний приклад подібної дилеми навів еколог Гаррет Хардін, назвавши її «трагедія общинних вигонів». Він взяв цю назву від пасовищ, розташованих серед старовинних англійських поселень, але «общинними» можуть бути повітря, вода, кити й будь-які інші обмежені ресурси. Якщо всі користуються ними помірковано, вони відновлюються з тією самою швидкістю, з якою витрачаються. Трава виростає, кити народжуються, вода й повітря самоочищуються. Якщо виявляється непоміркованість - відбувається суспільна трагедія.
Наприклад, 100 фермерів тримають кожний по одній корові та випасають їх на общинному пасовищі, яке здатне прогодувати 100 корів. Якщо кожний пасе лише одну корову, то пасовище використовується оптимально. Але згодом хтось вирішує: «Якщо я випущу на вигін ще одну корову, то я подвою свою вигоду, а надлишкового випасу буде лише 1%». Отже, цей фермер додає ще одну корову, й так роблять усі інші. Який маємо результат? Трагедію общинних вигонів - утоптану ділянку без жодної травинки.
До цієї історії подібні чимало реальних ситуацій. Забруднення довкілля є наслідком багатьох дрібних викидів, кожний з яких приносить окремим забруднювачам значно більше вигоди, ніж вони б могли отримати, якби викиди припинилися. Отже, спільна для всіх справа (збереження природи) стає нічиєю справою. Головний висновок, який ми мусимо зробити з прикладу «трагедії общинних вигонів», такий: коли ресурси не піддаються обліку, люди часто споживають більше, ніж самі усвідомлюють. Тобто якщо на стіл, за яким сидить десятеро осіб, поставити каструлю з пюре, кожнен учасник трапези швидше за все покладе в тарілку більше, ніж одну десяту всієї страви. А якщо на стіл буде поставлено блюдо з десятьма порціонними шматками м’яса, такого не станеться.
Ігри з дилемою ув ’язненого та общинними вигонами мають спільні ознаки:
Як можна уникнути соціальних пасток та схилити людей до співпраці у подібних ситуаціях?
На підставі проведених експериментів можна виокремити п’ять основних прийомів.
Регулювання. Закони й угоди, укладені між різними суб’єктами конфліктної взаємодії, є тим важливим інструментом, який забезпечує уникнення суспільних трагедій. Наприклад, якби податки були добровільними, чи багато людей сплачували б їх у повному обсязі? Очевидно, що більшість їх не сплачувала б. Саме тому сучасне суспільство влаштоване таким чином, що не залежить від добровільних пожертвувань під час задоволення своїх потреб у соціальній та воєнній безпеці. Проте в реальному житті регулювання має високу ціну - це витрати на його розроблення та здійснення, а також обмеження індивідуальних свобод. Крім того, виникає актуальне політичне питання: в який момент ціна регулювання перевищує вигоду від нього?
Зменшення розмірів групи. В малих співтовариствах людина почуває себе відповідальнішою та ефективнішою, більшою мірою ідентифікує свій успіх з успіхом групи. Зі зростанням розміру групи людина дедалі частіше починає думати: «Все одно від мене нічого не залежить». Отже, на думку деяких соціальних психологів, суспільство доцільно поділяти на дрібні територіальні громади.
Комунікація. Обговорення дилеми підвищує групову ідентичність, що підсилює турботу про групове благополуччя. Дотепний експеримент Робіна Доуза наочно продемонстрував це. Дослідник пропонував кожному із семи незнайомих між собою людей такий вибір: ви можете або залишити в себе 6 доларів, або віддати їх іншим шести учасникам через експериментатора, знаючи, що він подвоїть суму й роздасть кожному по 2 долари. Ніхто не знатиме, що ви вирішили: віддати гроші чи залишити в себе. Отже, якщо всі сім учасників співпрацюють і віддають гроші, кожний отримує по 12 доларів. Якщо один залишить їх собі, а решта віддадуть, він матиме 18 доларів. Якщо ви віддасте, а решта залишить у себе, ви не отримаєте нічого. Очевидним є той факт, що співпраця є вигідною для всіх, але потребує самовідданості й ризику. Доуз з’ясував: без обговорення гроші віддають лише 30 % людей, а якщо воно було - 80%. Отже, комунікація зменшує недовіру, сприяючи досягненню згоди, яка забезпечує обопільну вигоду.
Зміна виграшів. Кооперація поглиблюється, якщо ввести такі правила гри, які б заохочували співпрацю та робили невигідною експлуатацію.
Заклик до альтруїстичних вчинків. Коли кооперація без сумнівів забезпечує спільне благо, можна успішно апелювати до норм соціальної справедливості. Наприклад, у боротьбі за громадянські права багато демонстрантів охоче готові страждати за інтерес значно більшої групи, терплячи напади, побої й тюремне ув’язнення.
Таким чином, ми можемо зменшити деструктивний вплив соціальних пасток, якщо: 1) установимо правила, які регулюватимуть егоїстичну
поведінку; 2) забезпечимо малий розмір групи; 3) дозволимо людям спілкуватися; 4) змінимо матрицю гри так, щоб співпраця була більш вигідною;
Коли люди конкурують за обмежені ресурси, їхні стосунки стають упередженими й ворожими. У своїх відомих експериментах Музафер Шериф з’ясував, що змагання за принципом «я виграв - ти програв» швидко перетворюють незнайомців на ворогів, породжуючи відкриту конфронтацію навіть серед нормальних чесних дітей. В одному зі своїх експериментів він поділив 22 незнайомих між собою хлопця із Оклахома-Сіті (США) на дві групи, відвіз їх до бойскаутського табору на різних автобусах і поселив у бараках, розташованих приблизно за кілометр один від одного. Перший тиждень жодна група не підозрювала про наявність іншої. Співпрацюючи в різних господарських справах (готуючи їжу, ремонтуючи споруди та ін.) кожна з них стала згуртованим колективом. Вони навіть вигадали собі назви - «Громобої» та «Орли».
Отже, в обох групах виникла групова ідентифікація, й тим самим було підготовлено ґрунт для конфлікту. Наприкінці першого тижня «Громобої» побачили «Орлів» на «своєму» футбольному полі. Тоді персонал табору запропонував влаштувати між двома групами турнір (гра в бейсбол, перетягування канату тощо). Обидві команди відреагували з ентузіазмом. Це було змагання на зразок «виграв - програв». Усі призи отримували переможці.
Який був результат? Табір поступово перетворився на арену відкритої війни. Кожна зі сторін почала обзивати іншу під час змагань, потім дійшло до спалювання прапорів, набігів на бараки та ін. Отже, конкуренція за типом «виграв - програв» породила глибокий конфлікт, негативний образ ворога й сильну внутрішньогрупову згуртованість та гордість. Усе це відбувалося за відсутності будь-яких інших розбіжностей між двома групами (культурних, фізичних або економічних). Між іншим, і «Громобої», й «Орли» належали до так званих вершків суспільства, а в експерименті Шерифа поводилися як звичайнісінька шпана. Фактично поведінка хлопців була зумовлена поганою ситуацією, й згодом Шерифу вдалося перетворити ці дві ворожі групи на друзів за допомогою успішної співпраці задля досягнення екстраординарних цілей.
Конфлікти часто виникають через несправедливість. Поміркуйте, що таке несправедливість і за яких умов вона призводить до конфліктів.
Наступною типовою причиною конфлікту є відчуття несправдливості. Однак проблема конфліктів через справедливість пов’язана з різним сприйняттям та розумінням цього поняття. Більшість людей сприймають справедливість як баланс - розподіл винагород пропорційно до індивідуальних внесків. Будь-які стосунки (робітник - роботодавець, чоловік - дружина, викладач - студент та ін.) збалансовані, якщо:
мій дохід ваш дохід
мій внесок ваш внесок
Якщо ви вкладаєте більше, а отримуєте менше, то відчуваєте себе експлуатованим та ображеним; інша сторона буде швидше за все почуватися винною. Проте, напевно, ви сприйматимете несправедливість більше за неї. Експериментальні дослідження продемонстрували, що люди рідко вимагають розподілу благ на свою користь за рахунок інших. Однак якщо вони отримують «більший шмат пирога», то охоче приймають його і з легкістю знаходять для цього виправдання й логічні пояснення. Якщо «більший шмат пирога» дістається іншій людині або групі, то це обов’язково викличе з їхнього боку обурення й осуд.
Навіть якщо ми дійшли згоди щодо принципу визначення справедливого балансу, проте можемо сперечатися щодо збалансованості наших взаємовідносин. Наприклад, двоє колег можуть по-різному розуміти поняття «внесок»: той, хто старший, вважатиме, що оплата праці має здійснюватися відповідно до маститості та заслуг, а його молодший колега поставить на перше місце продуктивність праці. Чиє визначення візьме гору? Здебільшого ті, хто мають соціальну владу, переконують себе та інших, що вони заслуговують на те, що отримують.
Це означає, що експлуататор поступово втрачатиме почуття провини, переоцінюючи або недооцінюючи внески інших, щоб виправдати наявний розподіл доходів. Експлуатовані можуть або приймати та схвалювати своє принижене становище, або вимагати компенсації, соромити й обманювати своїх гнобителів, або, якщо нічого не допомагає, - відновити справедливість шляхом помсти й розплати.
Перебіг конфлікту ускладнюється тим, що в його учасників формуються викривлені образи одне одного. Навіть способи цих викривлень передбачувані. Наприклад, в «Орлів» та «Громобоїв» справді були певні несумісні цілі, але поглиблювало суперечки їх суб’єктивне сприйняття. Упередження на свою користь змушують індивідів пишатися власними добрими вчинками й ухилятися від причетності до поганих, не надаючи таких пільг іншим людям. Завдяки фундаментальній помилці атрибуції кожна сторона розглядає ворожість іншої сторони як відображення її злісної атрибуції. Далі люди сприймають та фільтрують інформацію таким чином, щоб вона відповідала їхнім упередженням. Групи дуже часто поляризують свої тенденції до викривлень, що слугують власним інтересам та самовиправданню. Один із симптомів групового мислення - сприймати власну групу як моральну та сильну, а суперників - як зловмисних і слабких.
Зміни у сприйнятті тих, хто бере участь у конфлікті, на диво, взаємні. Обидві сторони приписують схожі чесноти собі, а вади - своїм супротивникам. Оскільки має місце суперечність у сприйнятті один одного сторонами конфлікту, то принаймні одна з них сприймає іншу неправильно. За наявності подібного викривлення у сприйнятті, зазначає Бронфенбреннер, цей психологічний феномен породжує образи ворога, що підтверджуються. Тобто якщо А очікує від Б ворожості, він може почати так ставитися до Б, що той виправдає ці очікування, замкнувши тим самим хибне коло. Негативне дзеркальне сприйняття стало перепоною на шляху до миру в багатьох випадках. Для міжнародних конфліктів також характерна ілюзія «поганий лідер - гарний народ».
Отже, конфлікт є природною складовою людського життя. Він не завжди й не обов’язково спричинює руйнації, але й містить у собі потенційні позитивні властивості. Конфлікт може бути керованим, причому таким чином, що його негативні наслідки мінімізуються, а конструктивні можливості підсилюються. До структурних компонентів конфлікту слід віднести: 1) його сторони (учасників); 2) умови; 3) предмет; 4) дії учасників; 5) результат. Як процес конфлікт проходить у своєму розвитку чотири стадії: 1) виникнення об’єктивної конфліктної (або передконфліктної) ситуації; 2) усвідомлення ситуації як конфліктної; 3) конфліктну взаємодію; 4) вирішення конфлікту. Конфлікти розпалюються через соціальні пастки, конкуренцію, відчуття несправедливості та викривлене сприйняття.
Ми проаналізували, чому розгортаються конфлікти, але не менш важливо з’ясувати, як ці конфлікти успішно долати. Соціальні психологи виокремлюють чотири основні стратегії перетворення ворогів на друзів: контакт, кооперація, комунікація та консолідація.
Поміркуйте, в який спосіб контакт, кооперація, комунікація та консолідація залагоджують конфлікти.
Контакт. Інтенсивне контактування дає групам змогу більше дізнатися одна про одну. Близькість у поєднанні із взаємодією породжує симпатію. Наприклад, у США неприязні расові установки змінювалися крок за кроком відповідно до десегрегації, підтверджуючи принцип «установки - це наслідок поведінки». Опитування майже 4000 європейців виявило, що дружба є ключем до успішних контактів: якщо у вас є друг, що належить до якоїсь меншини, ви стаєте прихильнішим до того, щоб висловлювати цій меншині свої симпатії та підтримку, навіть почнете лояльніше ставитися до процесу її імміграції. Для подолання негативних установок щодо інших контакти мають бути рівні за статусом.
Кооперація. Безумовно, контакти рівного статусу важливі для гармонізації стосунків, проте інколи їх замало. Наприклад, контакту виявилось недостатньо, коли Музафер Шериф припинив змагання між «Орлами» та «Громобоями» й об’єднав обидві групи в неконкурентних заняттях - вони разом переглядали фільми, запускали феєрверки та ін. На цей час їхня ворожість була настільки сильною, що контакт вони використовували лише як привід для глузування та випадів.
Якщо вам доводилося разом з іншими потерпати від негоди, бути покараними викладачем, зазнавати глузувань як новачкові або приниження через вашу соціальну, расову або релігійну належність, то, напевно, ви згадаєте, що відчували близькість до тих, хто зазнавав цих труднощів разом із вами. Мабуть, колишні соціальні бар’єри було зруйновано, коли ви допомагали одне одному вибратися із сніжного заносу або боротися з спільним ворогом. Мало що так зближує людей, як спільний ворог.
Наступним потужним об’єднавчим засобом є екстраординарні цілі. Саме за їх допомогою Шерифу вдалося перетворити «Орлів» та «Громобоїв» на друзів. Він створював штучні труднощі із запасом води у таборі, спонукаючи хлопців до спільних зусиль. Коли під час поїздки «зламався» автомобіль, персонал подбав про те, щоб поруч виявився канат, й одному хлопцеві спало на думку скористатися ним, щоб завести вантажівку з розгону. Коли машина завелася, дружні сплески по плечах засвідчили спільну перемогу.
Зусилля «Орлів» та «Громобоїв» завершилися успіхом. Проте чи виникла б така гармонія, якби проблеми з водопостачанням залишалися, а вантажівка не завелася? Швидше за все, ні. Експерименти Стівена Уерчела зі студентами в університеті Вірджинії (США) показали, що успішна співпраця двох груп викликає взаємну симпатію. Проте, якщо співробітництво було невдалим і обставини дозволяють звинувачувати у цьому одне одного, конфлікт може поглибитися.
Отже, кооперація мусить бути організована так, щоб забезпечувати загальний успіх. Наприклад, за кооперативного навчання школярі не лише засвоюють матеріал, а й отримують інші соціальні уроки: вони вчаться взаємодіяти. З цього приводу Гордон Олпорт зауважував: «Упередження... може бути послаблено завдяки контактам рівного статусу між групами більшості й меншості в досягненні ними спільної мети». Таким чином, найважливіше завдання, що постає перед політиками, педагогами, керівниками (тобто перед тими, хто забезпечує організацію суспільства), - це визначити й узгодити наші екстраординарні цілі й організувати спільні зусилля для їх досягнення.
Велику роль у кооперації відіграє групова та надгру- пова ідентифікація. У повсякденному житті ми часто маємо справу з прикладами подвійної ідентифікації. Спочатку ми визначаємо свою належність до підгрупи (наприклад, дитина або батько), а потім коло розширюється (ми усвідомлюємо себе сім’єю). Дослідники часто намагалися з’ясувати: чому ідентифікація зі своєю підгрупою суперечить належності до більшої групи? Річ у тім, що самооцінка людини зумовлена її належністю до певної групи. Якщо ми позитивно сприймаємо свою групу (колектив, сім’ю, расу, націю), то це підвищує нашу власну самооцінку. Відповідно позитивна етнічна самоідентифікація змушує нас краще думати й про себе. «Маргінали», які не мають ніякої (ні етнічної, ні загальнодержавної) ідентифікації, зазвичай потерпають від низької самооцінки. Отже, для багатонаціональних держав, до яких належить і Україна, дуже важливо доповнити етнічну ідентифікацію загальнонаціональними ідеалами. Проте слід зазначити, що в муль- тиетнічних країнах існує конфлікт між сепаратизмом та унітаризмом, між замкненими етнічними групами й нацією загалом, між усвідомленням культурного розмаїття і намаганням дотримуватися єдиних цінностей. Прагнення розв’язати цей конфлікт сформульовано в гаслі США: «Ех рІигіЬш ипит» («Із багатьох - єдине»).
Комунікація. Сторони, що конфліктують, можуть подолати суперечності шляхом безпосередніх переговорів або за посередництва третьої сторони, або використати арбітраж, передоручивши свої розбіжності на суд іншої особи, яка вивчить питання й віднайде рішення. Безпосередні перемовини не завжди призводять до продуктивного рішення через бажання кожної сторони зберегти власне обличчя, тому нейтральний посередник може посприяти тому, що обидві вони підуть на поступки, не втративши свого іміджу. Якщо поступка приписується вимогам посередника, який примушує іншу сторону йти на не меншу поступку, тоді ні про кого не можна сказати, що він спасував перед супротивником. Таким чином, відбувається перетворення взаємодії із «я виграв - ти програв» на «я виграв - ти виграв».
Деякі конфлікти настільки складні, а базові інтереси сторін так сильно відрізняються, що рішення, яке б задовольняло всіх, стає неможливим. Наприклад, у суперечці про опіку над дитиною після розірвання шлюбу забрати її має право лише один із батьків. В таких випадках сторони доручають право винести рішення арбітражу.
Консолідація. Інколи напруженість та підозрілість зростають настільки, що спілкування, а тим більше розв’язання конфлікту, абсолютно нереальне. Кожна із сторін може погрожувати, примушувати, мститися. Подібні дії провокують ходи у відповідь, що спричинює ескалацію конфлікту. В таких ситуаціях використовують стратегію примирення - «поступові й обопільні ініціативи з розрядки напруженості». Ця стратегія покликана розірвати спіраль конфлікту, породжуючи його обопільну деескалацію. Одна із сторін після проголошення прагнення до миру мусить провести кілька дрібних акцій розрядки. Ініціатор повідомляє про своє бажання знизити напруженість, оголошуючи про кожну акцію примирення ще до її початку, й запрошує супротивника діяти за власним прикладом. Далі він демонструє свою надійність і чесність, здійснюючи у цілковитій відповідності із заявами кілька акцій примирення, які можна перевірити, посилюючи при цьому тиск, що вимагав би взаємності.
Лабораторні експерименти підтвердили ефективність цієї стратегії, спонукуючи людей діяти за принципом «послуга за послугу». Акції примирення, що повторюються, справді породжують більше довіри й сприяють співробітництву.
Підбиваючи підсумки, маємо констатувати, що гармонізувати людські стосунки допомагають чотири основні стратегії взаємодії: контакт, кооперація, комунікація та консолідація. Контакти особливо плідні, коли люди разом намагаються подолати спільну загрозу або досягти екстраординарної мети. Учасники конфлікту також можуть вирішити свої проблеми шляхом прямих переговорів або за посередництва третьої сторони. Допомога такого посередника полягає в тому, що він підштовхне супротивників до того, щоб змінити їхню конкурентну позицію «я виграв - ти програв» на більш плідну коопераційну орієнтацію «я виграв - ти виграв». Посередник може також організувати спілкування, яке усуне викривлення у сприйнятті сторін одна одною й забезпечить взаєморозуміння та довіру. Якщо згоди не досягнуто, сторони можуть доручити винести рішення третейському судді. Інколи напруження настільки сильне, що справжня комунікація неможлива. В такому разі акції примирення з боку однієї сторони можуть спонукати на відповідні кроки іншу.
ЕЗапитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
Айзенк Г., Айзенк М. Исследования человеческой психики. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. - 480 с.
Барлас Т. Психология 4 you. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2004. - 288 с.
БерковицЛ. Агрессия: причины, последствия и контроль. - СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. - 512 с.
Гришина Н.В. Психология конфликта. - СПб.: Питер, 2002. - 464 с.
Майерс Д. Социальная психология. - 6-е изд., перераб. и доп. - СПб.: Питер, 2001. - 752 с.
Социальная психология: ключевые идеи / Р. Бэрон, Д. Бирн, Б. Джонсон. - 4-е изд. - СПб.: Питер, 2003. - 512 с.
Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія. Як допомогти собі та іншим: Курс лекцій. - К.: Наук. думка, 2000. - 190 с.
Очікувані результати:
Існування сучасного суспільства і демократія - майже аксіома суспільного життя. Переважна більшість людей у всіх куточках земної кулі своїми голосами підтримує демократичні уряди та їхніх лідерів. У чому ж полягає привабливість демократії'? Чому прибічники найширшого спектра ідейно-політичних уподобань так наполегливо демонструють прихильність до неї?
Демократія - багатогранне явище, яке не можна звести лише до форми правління, розподілу владних повноважень або процедури. По суті, це спосіб існування суспільства, який на кожному історичному етапі має свої особливості. Є три найпоширеніші уявлення про демократію: як принципу функціонування влади, як форми побудови будь-якої організації та як світогляду.
Демократія (від грец. ^токгайа: ^тов - народ, кгаО - влада, правління) - народовладдя або правління народу. Ґрунтовніше визначення демократії, що стало дуже популярним, дав американський президент Авраам Лінкольн (1809-1865): «Правління народу, вибране народом і для народу». Таке тлумачення відповідає розумінню демократії як принципу функціонування влади.
Демократія може розглядатися і як форма побудови будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті рішень більшістю. Отже, в широкому розумінні демократія пов’язана із життєдіяльністю суспільства, яке організоване так, що народ має шанси впливати на здійснення політичного управління й розподіл ресурсів.
Важливе значення має розуміння демократії як заснованого на певній системі цінностей ідеалу суспільного устрою і відповідного йому світогляду. Від людини із тоталітарним світоглядом марно чекати демократичної моделі поведінки.
Зміст демократії розглядається через її концепції, принципи та цінності (див. табл. 5.1).
Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги до всіх учасників суспільних відносин. Найголовнішими серед них є такі:
♦ принцип народного суверенітету, який визнає народ носієм верховної влади;
Таблиця 5.1. Концепції демократії
|
Концепції |
||
|
колективістські |
індивідуалістичні |
плюралістичні |
|
Пріоритет суспільних інтересів над груповими і приватними |
Пріоритет прав особи над правами держави |
Зацікавлена група - головний об’єкт політики |
|
Індивідуальна свобода як відсутність обмежень |
Суперництво і баланс інтересів - основа демократичної влади |
|
|
Підпорядкування більшості меншості |
Обмеження компетенції і сфери впливу держави, невтручання у справи громадянського суспільства |
Держава - атрибут, що забезпечує саморегулювання суспільства |
|
Поділ влад |
||
|
Поділ влади, створення системи стримань і противаг |
Множина, плюралістичність владних еліт |
Демократія ґрунтується на певних цінностях, які становлять основу суспільної свідомості населення цивілізованих країн. Цінності - загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формулювати на цій підставі суспільні орієнтири та принципи поведінки. Очевидно, що демократія так само є важливою загальновизнаною цінністю. Водночас вона вибудовується на основі групи інших цінностей, що пов’язані із суспільним життям людини:
Влада народу може здійснюватися у формі прямої, представницької або плебісцитарної демократії. Остання реалізується через участь населення в референдумах і плебісцитах. Завдяки референдуму громадяни мають можливість здійснювати вплив на процеси прийняття політичних рішень як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні, долучатися до законотворчого процесу й управління державою. Загалом у світі спостерігається тенденція до відродження та поширення цієї старовинної форми демократії. Так, якщо у 1901-1920 рр. було проведено 47 національних референ-думів, у наступне двадцятиліття: з 1921 по 1940 рр. - 98, у 1941-1960 рр. - 111, у 1961-1980 - 254, то у 1981- 2000 рр. - вже 335.
Чи може референдум мати негативні наслідки? Чому?
Залежно від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія поділяється на політичну, що передбачає насамперед формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка ґрунтується на рівності фактичних можливостей участі громадян у розподілі ресурсів та управлінні державою.
Відкидання певних принципів чи цінностей призводить до виродження демократії. Так, абсолютна свобода, якщо вона не обмежена, може перетворитися на анархію або охлократію. Неконтрольоване панування більшості може призвести до деспотії більшості, а отже, до знищення демократії. Якщо влада цілковито підкоряє суспільство та особистість і прямує до встановлення над ними суцільного (тотального) контролю, то демократія вироджується й перетворюється на тоталітаризм.
Які пастки існують для демократії?
Незадоволення демократією як основним шляхом розвитку суспільства можна трактувати як втому людей, з одного боку, від невизначеності й власної відповідальності, з іншого - від життя за умов «чужої волі більшості». Тож чи є щось краще за демократію? Чудову відповідь на це запитання дав Вінстон Черчилль, виступаючи в Британському парламенті 11 листопада 1947 р.: «Демократія - це найгірша форма врядування, за винятком усіх інших форм, які ще гірші».
Порівняно з іншими типами суспільного регулювання демократія більшою мірою здатна до саморозвитку й збереження рівноваги в державі. Це пов’язане з тим, що, по-перше, виборці своєю електоральною поведінкою, розгортанням політичних дискусій, висловленням своєї думки через ЗМІ можуть впливати на розвиток політичного процесу в потрібному для них напрямі. По-друге, демократія корисна для найпоширеніших верств населення сучасних демократичних країн - середнього класу, благополуччя якого визначається наявністю власної справи і який у своїй більшості підтримує поміркованих політиків, а не ідеологічно забарвлених фанатиків. По-третє, демократичний лад має апробовані інструменти для мирного компромісного подолання конфліктів та криз. Цей механізм сприяє соціальній стабільності й політичній рівновазі в країні, допомагає опонентам дійти суспільної згоди.
Фундаментальні засади сучасної демократії ґрунтуються на синтезі різних ідей, концепцій та форм організації. Вона поєднує традиційні ліберальні цінності з ідеями, запозиченими від античної демократії, християнського, соціалістичного та інших рухів, ураховує нові реалії інформаційного суспільства. Історичні корені демократії сягають далекого минулого, первісних засад організації суспільного життя.
Через родовий устрій та первісну демократію пройшли всі народи. Первісна демократія — це природна форма самоврядування за низького рівня виробництва, його примітивного характеру, колективної праці, спільного володіння її знаряддям і результатами, нечисленності й низької густоти населення. Общинники мали рівні права на управління справами роду й участь у судочинстві (варто зазначити, що в найдавніших суспільствах чоловіки й жінки були рівними у правах). Первісне суспільство могло існувати лише за умов первісної демократії, оскільки в ньому можна було вижити тільки завдяки спільним зусиллям групи людей; вождю влада не могла дати значних ресурсів, які потрібно було оберігати й збільшувати. Первісна демократія характеризувалася спільністю особистих і суспільних інтересів.
Поміркуйте, чому для первісної демократії була характерною спільність особистих і суспільних інтересів.
Державні форми демократії давнього, античного світу - це демократії невеликих міст-держав Греції і Давньоримської республіки. Переваги й вади античної демократії стають предметом політичних роздумів її сучасників. Для Геродота (він використав це поняття вперше), Платона, Арістотеля, Цицерона, Сенеки та інших класичних авторів демократія - це така форма організації державної влади, яка належить не одній особі (як при монархії), не групі людей (як при олігархії), а громадянам держави.
Давньогрецька демократія була безпосередньою, тобто такою, що забезпечувала внесок кожного вільного громадянина в управління державою через участь у народних зібраннях, обіймання певних державних посад, на які його могло бути обрано за конкурсом або призначено за жеребкуванням, причому кожен міг обіймати управлінську посаду тільки один раз. Народні зібрання обговорювали й вирішували всі важливі справи, а чиновники мали звітувати про свою діяльність. Афінський поліс не знав фундаментальних принципів сучасної демократії, таких як поділ влад, політичний та ідеологічний плюралізм, система представництва тощо. Афінська демократія була насамперед системою прямого правління, за якого народ як сукупність вільних громадян виступав колективним законодавцем. Сучасний політичний філософ Девід Хелд справедливо зауважує, що афінське місто-держава, яким правили правителі-громадяни, не розрізняло держави й суспільства. В античних Афінах громадяни були водночас і підданими політичної влади, й творцями суспільних законів та норм. Народ брав участь у законодавчій та судовій функціях, «афінське поняття громадянства зумовлювало його безпосередню участь у цих функціях, у „державних” справах».
Для більшості філософів Давньої Греції характерне негативне ставлення до демократії. Так, Платон зараховував її, разом із тимократією, олігархією й тиранією, до «хибних» форм держави через надмірність свободи. Для нього демократія - це влада черні, яка не зважає на жодні закони. Арістотель різко критикує демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, адже політичне правління, згідно з його тлумаченням, є правлінням закону, а не людей; закон - це «врівноважений розум». Давньогрецькому філософу належить також ідея верховенства природного права над законами держави. Він вважав, що природне право має бути основою для права умовного, яке є результатом діяльності влади та угоди між людьми. Згодом цю ідею верховенства природного права над законами держави було розвинуто в сучасній теорії прав людини і концепції правової держави.
Правопорядок був ідеалом і Стародавнього Риму. Закон мав бути вищим за людські прагнення й амбіції. Чинне законодавство не можна було змінювати на власний розсуд, усі - навіть ті, хто перебував при владі, - мали шанувати його й підкорятися йому. Цей ідеал зберігся в Європі упродовж усієї її історії.
Джерелом влади в Римській республіці був народ. Владу було поділено між різними інституціями: консули, сенатори, трибуни і цензори мали різні повноваження. Поєднання безпосереднього народовладдя з представницькими інститутами, а також одноосібним правлінням створювало стан політичної врівноваженості, яку Полібій і Цицерон вважали гарантією від державних зловживань. Римська демократія збагатила політичне життя появою інституту народного трибунату, який започаткував механізм стримувань і противаг у системі влади. Комплекс взаємовідносин між сенатом, консульською владою й народним трибунатом як політичний інститут забезпечив широку участь вільних громадян у політичному процесі.
Можна стверджувати, що саме в Римі вперше було здійснено розподіл влади як на соціальному, так і на інституційному рівні.
Певний внесок у поширення цінностей рівності і прав людини належить християнству, яке вимагало поваги до кожної людини як істоти, наділеної душею й створеної Богом за своїм образом і подобою. Божественне походження зумовлювало принципову рівність усіх людей. Християнство звертається до внутрішнього світу людини, її вільного вибору віри, життєвих орієнтирів. Воно визнає споконвічну свободу волі кожного.
Саме з античних часів ознаками демократій вважалися існування виборного представницького органу влади, надання громадянам політичних прав, оригінальна система обрання посадових осіб. Вибори стають поширеним і прийнятним способом формування суспільної влади й визнання чийогось авторитету. Проте недосконалість античної демократії полягала в обмеженому доступі до влади широких верств населення, зокрема, рабів і жінок.
За доби середньовіччя демократичні ідеї не знайшли втілення в реальних державно-правових нормах. Влада закону й держави сприймалася людиною як така, що має божественне походження, і тому основи залежності й служіння, нерівності станових прав розглядались як природні.
Незважаючи на перевагу монархічних форм правління, в середні віки існували інститути й механізми народовладдя: народні віча, станові зібрання, виборні магістратури й парламенти (англійський парламент,
іспанські кортеси, генеральні штати у Франції), громадське самоврядування - общинне, земське, міське, а також самоврядування у професійних організаціях. Церковні собори як колективні органи духовної влади також претендували на представницьке вираження інтересів народу. У цей період Марсилій Падуанський обстоює ідею чіткого розмежування законодавчої та виконавчої влади, яка делегується монарху у формі мандату, що може бути відкликаний у будь-який момент. Під впливом християнства в Європі поширюється теорія суспільного договору, яка розглядає державну владу як наслідок вільного договору народу й правителя, які повинні дотримуватися досягнутих домовленостей.
У цей період у Європі формуються станово- представницькі установи, з яких пізніше постала буржуазно-демократична парламентська політична система. Замість з’їздів феодалів у Франції було засновано постійний виборний орган - парламент. Поступово він перетворився на контролювальний та вищий судовий орган, а функції станово-представницької установи перейшли до Генеральних штатів, де були представники від духівництва, дворянства і - вперше - від так званого третього стану - верхівки міщан та заможних селян. На Британських островах парламент спочатку здійснював значний вплив на питання податкової політики, а згодом і на інші сфери політичного життя країни. Королі скликали парламенти переважно тоді, коли відчували потребу в грошах, прагнули запровадити нові податки або підтвердити старі, потребували схвалення своєї політики. Судово-адміністративні ж функції монархи залишали за собою.
Важливу роль у розвитку демократії Нового часу відігравала самоврядність місцевих громад. Найяскравіше ця форма демократії виявилася в так званому Магдебурзькому праві та самоорганізації міських цехів.
Вагомий внесок у побудову ідейних засад сучасної демократії зробили діячі епохи Відродження та Реформації. В поглядах Н. Макіавеллі, М. Лютера, Ж. Кальвіна, Т Мюнцера, Ж. Бодена, Т Мора та інших наочно відображалося неприйняття панівних політико- правових порядків феодального суспільства.
Зміна уявлень про демократію за Нового часу привела до розроблення концепції класичної ліберальної демократії, ідеологами якої були Дж. Стюарт Міль, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо,
І. Кант, А. де Токвіль та ін. Вони заклали підвалини класичного лібералізму, основу якого становили ідеї «мінімальної держави» або «держави нічного сторожа», принципів невтручання держави в економіку та суспільні справи, а також негативного права.
До характерних ознак класичної ліберальної демократії належать:
З кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли такі ліберальні цінності, як права і свободи особи, парламентаризм, конституціоналізм, законність тощо.
Водночас ідеологи класичного лібералізму не дбали про забезпечення всіх громадян рівними політичними правами й залучення їх до управління державою, а мали за мету захистити власників, а часто й аристократію від свавілля монарха, ліквідувати феодальні обмеження, які гальмували розвиток нових суспільних відносин. Із урахуванням історично зумовлених обмежень саме лібералізм як теорія та ідейно-політична течія є підґрунтям сучасного розуміння демократії.
Становлення правових держав у ХУТП-ХТХ ст. було неможливе без конституційного закріплення гарантій прав і свобод особи. Уперше ліберальну концепцію прав людини було юридично закріплено в 1776 р. у Вірджинській декларації, яка стала в основою Білля про пра-ва Конституції США. У 1789 р. природні і невід’ємні права було проголошено у французькій Декларації прав людини і громадянина.
Незважаючи на розвиток теорії і практики демократії, тільки у ХХ ст. цілком запанувала вимога дотримання прав людини, загального та рівного виборчого права. Трагічні події Другої світової війни довели, наскільки важливим є визначення елементарних і необхідних прав кожної людини, які не може скасувати жодна влада. Ці норми зафіксовано в національних законодавствах більшості країн світу та низці міжнародно-правових документів. Так, Загальна декларація прав людини наголошує, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах» і не можуть бути позбавлені цих прав та гідності ні за яких обставин. Держави, які прийняли Декларацію, взяли на себе зобов’язання дотримуватися цих прав і запровадити їх у національне законодавство.
Поняття «сучасна демократія» потребує певної конкретизації. Феномен демократії утвердився в Західній Європі, США і деяких цивілізованих країнах інших регіонів світу і був побудований на ідеалах лібералізму й політичної демократії. Для вказаних країн характерним є відносно високий рівень економічного розвитку і «переважання того, що можна назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне християнство» (С. Хантингтон).
Поширення демократії в останні десятиліття XX ст. відбувалося хвилеподібно. За визначенням сучасного американського вченого Семюеля Хантінгтона ми живемо в умовах «хвиль демократії», які почалися у 70-ті роки, з падінням авторитарних режимів у середземно-морських країнах - Греції, Португалії та Іспанії. У 80-ті роки демократична хвиля «докотилася» до Південної Америки, зокрема до Аргентини й Чилі. У 1989 р. внаслідок «третьої хвилі» впав Берлінський мур, що символізувало розпад світової системи соціалізму: комунізм зазнав поразки в країнах Центрально- Східної Європи, а згодом і в СРСР. Процес демократизації поширився і на Південну Африку, де припинив існування режим апартеїду - в 1997 р. вступила в дію нова конституція ПАР.
Загалом важливість демократії дедалі більш усвідомлюється. Цьому сприяє високий рівень освіченості населення, визнання демократичних цінностей та принципів дотримання їх у спілкуванні з іншими людьми. Водночас в умовах глобалізації демократія стикнулася з низкою викликів і загроз, пов’язаних із феноменом масової культури, можливостями нинішніх інформаційних технологій маніпулювати людською свідомістю тощо.
Цінність сучасної демократії полягає в розмаїтті її форм і механізмів самореалізації громадян, їхньої участі у здійсненні владних повноважень на всіх рівнях - від загальнодержавного до місцевого. Жодна політична система у світі не втілює в собі ідеалів демократії, а є лише однією зі сходинок на шляху до цієї мети. Тому в політичній науці триває пошук нових моделей демократії, з’являються нові її концепції: мажоритарна, консенсусна, співгромадська, елітарна, учасницька, плюралістична, інформаційна тощо. Зазначені концепції розкривають різні аспекти проблеми народовладдя, складність демократії в теоретичному і практичному виявах.
Форма демократії, за якої політичну владу, за існування певних механізмів стримувань та противаг, зосереджено в руках більшості, зветься мажоритарною. Ця модель передбачає контроль громадян за діями уряду. Гї ознаками зазвичай є: домінування виконавчої влади над законодавчою (при цьому виконавча влада формується однією партією, що перемогла на виборах), двопартійність (дві основні партії відрізняються одна від одної лише стратегією й тактикою соціально-економічних питань), диспропорційна виборча система, плюралістична система груп спеціальних інтересів. Найтиповішими представниками мажоритарної демократії є Велика Британія та Нова Зеландія.
Для консенсусної демократії, на відміну від мажоритарної, характерні рівновага виконавчої та законодавчої влади (при цьому виконавча влада формується на багатопартійній коаліційній основі), багатови- мірність партійної системи (партії в усьому різняться одна від одної), пропорційні результати виборів (як наслідок пропорційної виборчої системи); корпорати- вістська система відносин між групами спеціальних інтересів. Найбільше ідеальному типу консенсусної демократії відповідає Швейцарія.
Різновидом консенсусної демократії є співгромадсь- ка демократія, механізм дії якої розкрито Арендтом Лейпхартом. Це форма організації суспільства, «яка передбачає таку організовану взаємодію основних „одиниць” (етнічних, релігійних або культурних спільнот, що становлять політію), за якої жодна з них не опиняється протягом тривалого часу в стані, що може бути розцінений як ізоляція». Модель співгромадської демократії має практичний смисл у багатоскладових суспільствах, де політичні суперечності й соціальні «розмежування» загалом збігаються з «кордонами» суперечностей соціальних - майнових, територіальних, мовних, культурних, національних, релігійних тощо. Врегулювання конфліктів здійснюється не захопленням влади однією політичною силою з метою задоволення інтересів певної соціальної групи, а процедурним узгодженням інтересів, знаходженням взаємоприйнятних рішень, досягненням консенсусу. До країн, де успішно функціонує співгромадська демократія, вчені зараховують Бельгію, Нідерланди, Австрію, ПАР, Чехію, Словаччину, Індію.
Концепція демократії участі сформувалася під впливом молодіжного та студентського руху 60-х років ХХ ст., а також теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хейден, Ф. Фанон). Учасницька демократія - це система правління, за якої пересічні громадяни керують собою скоріше самі, ніж за допомогою обрання представників, котрі б правили від їхнього імені. Водночас цій формі демократії притаманні суттєві недоліки: можливість прийняття некомпетентних рішень як вияв непрофесійності; безвідповідальність, пов’язана з великою кількістю осіб, які приймають рішення; наявність технічних проблем забезпечення масової участі й механізмів узгодження спірних питань тощо.
Суспільний устрій, який віддає перевагу участі народу, представленого групами, дістав назву плюралістичного. Плюралізм є базовою категорією американської політології, що знаходить відображення в теорії груп, започаткованій у 1908 р. Артуром Бентлі. Основою плюралізму є припущення про первинність інтересів груп у політичному процесі. Згідно з плюралістичною моделлю, демократія - це така система, в якій багато незалежних від уряду організацій здійснюють тиск на нього і навіть протидіють йому. Як зауважують фахівці, плюралізм не потребує ґрунтовних знань громадян про політику загалом. Він передбачає лише вузькі спеціалізовані знання від груп громадян, насамперед їхніх лідерів. За багатьох переваг суспільство, побудоване на принципах плюралістичної теорії демократії, має суттєвий недолік - відсутність рівних можливостей впливу всіх груп на процеси прийняття рішень.
Виходячи з наявних розбіжностей нормативного та реально-інституційного понять демократії, сучасні дослідники Роберт Даль і Чарльз Ліндблом називали сучасні демократичні системи поліархіями (цей термін було введено ними в політичну науку в 1953 р.).
Поліархія - це історично апробована, певною мірою компромісна форма, позбавлена крайнощів і класичної ліберальної демократії, основою якої був вільний індивід, і сучасної політичної демократії, що спирається на плюралізм груп інтересів. Ідея поліархії полягає в тому, що плюралізм різних організацій і центрів прийняття рішень не заперечує свободи індивіда.
Визначте сильні і слабкі сторони концепцій демократії, що існують нині.
Кожна з окреслених вище груп теорій має свої сильні й слабкі сторони. В реальному житті більшість західних держав тяжіє до ідей елітарної демократії в питаннях функціонування вищих ешелонів влади і до демократії участі на рівні місцевого самоврядування.
Визначимо деякі основні проблеми сучасної демократії.
♦ Суперечності між мораллю та політикою. В багатьох країнах народні обранці замість розв’язання суспільних проблем вирішують особисті, сімейні, кланові. Якщо в країнах розвиненої демократії існують такі моральні бар’єри, як суспільна думка, що стає на заваді відвертому зловживанню владою, то в державах із молодою демократією важелі впливу на урядовців потрібно ще виробити.
Таблиця 5.2. Жінки-депутати у вищих представницьких органах різних країн (на листопад 2004 р.)
|
Країна |
% |
Країна |
% |
|
Руанда |
49 |
Ісландія |
30 |
|
Швеція |
45 |
Нова Зеландія |
28 |
|
ПАР |
42 |
Австрія |
28 |
|
Намібія |
42 |
Пакистан |
21 |
|
Данія |
38 |
Канада |
21 |
|
Фінляндія |
38 |
Китай |
20 |
|
Норвегія |
36 |
Велика Британія (палата громад) |
18 |
|
Іспанія |
36 |
Мавританія |
17 |
|
Нідерланди |
35 |
США |
15 |
|
Німеччина |
33 |
Японія |
7 |
Який відсоток становлять жінки в українському парламенті? Як, на вашу думку, впливає їхня присутність на діяльність парламенту?
Окрему проблему становлять суперечності між глобалізацією і демократією (див. табл. 5.3).
Водночас є думка, що глобалізація не дуже впливає на демократію. Цю тезу обґрунтовують тим, що різні уряди мають різний вплив на свої країни, а отже, й різну спроможність долати наслідки глобалізації.
Ті зміни, що відбуваються у світовій демократії, можна назвати одним із виявів інформаційного суспільства.
Вирішуючи актуальні проблеми демократизації суспільного життя в Україні, слід спиратися насамперед на національні демократичні традиції, власний досвід державотворення, історичне буття українського народу.
Витоки вітчизняної демократії сягають часів Трипільської культури, мають спадок причорноморських грецьких колоній, знайшли відображення у слов’янському народоправстві, козацькому врядуванні та міському самоврядуванні. В українських землях часів козаччини в межах військової демократії розвивалася національна демократична традиція. При цьому у Війську запорізькому часом вона була глибшою, ніж у Європі, зокрема козаки були рівними у праві обіймати виборні посади. На жаль, законодавче оформлення здобутків козацького права в конституції Пилипа Орлика не вдалося запровадити в практику.
Визначте інститути української демократії в різні періоди історії. Чи виявлялися в козацькому товаристві авторитарні тенденції?
Проблема розбудови українського суспільства на демократичних засадах постійно перебувала в центрі уваги прогресивних вітчизняних учених С. Оріховсь- кого, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського. Вони обстоювали ідею виняткової самобутності українського народу поміж інших, вбачаючи її джерело в природному демократизмі, одвічних виявах таких якостей, як волелюбність, справедливість і рівність. При цьому вони наголошували, що демократизм українців був більше потенційним, аніж фактичним. Збіг внутрішніх і зовнішніх обставин заважав, на їхню думку, практичній реалізації на українських землях норм і цінностей демократії.
Так, В. Антонович зазначав, що український народ упродовж століть залишався суцільно однорідним носієм ідеї демократизму: коли він потрапляв у сприятливі історичні обставини, йому вдавалося організувати лад на демократичних засадах. Суспільний ідеал, якого завжди прагнули українці, знайшов втілення у громадах, козацтві, церковних братствах. М. Драгоманов, розглядаючи становлення та розвиток української нації в контексті європейської демократичної традиції, наполягав на необхідності розвитку місцевого самоврядування, яке гарантувало б реалізацію особистісних і групових прав і свобод у загальній площині розвитку демократії. Програма національного відродження України, за М. Грушевським, одним із джерел своєї життєдіяльності має ідею демократичної організації України.
Особливе місце в історії прагнень українського народу до демократії займає період національно-демократичної революції 1917-1920 рр., який позначився пошуком форм і засобів становлення української державності, зусиллями, спрямованими на побудову громадянського суспільства. Створена у березні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державотворчій діяльності дотримувалася демократичних принципів і традицій. Центральна Рада сформувалася як національний протопарламент і ще тільки готувала підґрунтя для створення повноцінного українського парламенту.
Таблиця 5.3. Суперечності між глобалізацією і демократією
|
Глобалізація сприяє демократії |
Глобалізація перешкоджає демократії |
|
Розвивається ринкова економіка, що можливе лише за демократії |
Зменшується незалежність державної політики, яка стає виразником інтересів іноземних інвесторів, а не простих людей |
|
Зільшується потреба світового бізнесу в демократії, яка гарантує стабільність |
Погіршується становище більшості людей; держава не може компенсувати втрати нужденних через скорочення податкової бази |
|
Зменшуються стимули авторитарних лідерів до втримання влади, оскільки прибутки з країни вимиваються |
Поглиблюються етнічні та класові розколи, що зменшує національно-культурну основу демократії |
|
Інтенсифікуються контакти з іншими демократіями, що веде до зростання ролі міжнародних недержавних організацій |
Швидке пересування грошей між країнами призводить до частих криз платіжного балансу й нестабільності національних економік |
|
Спонукання авторитарних режимів до децентралізації влади й передання значного впливу ринковій економіці |
Держава і транснаціональні корпорації отримують змогу контролювати інформацію та маніпулювати нею |
|
Розвиваються державні інституції, які підтримують демократію, зокрема суди |
Знецінюється поняття громадянства - важлива передумова дієвої і стабільної демократії |
|
Інтенсифікується поширення демократичних ідей |
Розширюється економічна прірва між Північчю й Півднем |
Під час хрущовської відлиги на захист національної і людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти із середовища шістдесятників. У період «перебудови» кінця 80-х - початку 90-х років активно використовуються демократичні гасла, однак через обмеженість демократичних заходів як інструментарію модернізації політичної системи демократичний політичний режим реалізувати не вдалося. Однак попри всі недоліки зміни, що сталися в Україні в ці періоди, сприяли подальшому поступу країни до демократії.
Із прийняттям Декларації про державний суверенітет і створенням Верховною Радою Комісії з розроблення нової Конституції України (1990 р.) розпочався конституційний процес, який завершився в червні 1996 р. прийняттям Основного Закону країни.
Визначте у Конституції України положення про демократичний устрій нашої держави.
Перерахуйте ознаки демократичного режиму в сучасній Україні.
Серед чинників, що гальмують процес демократичних змін і визначають українську специфіку, слід назвати високий рівень політичної поляризації національної еліти, корупцію, відсутність повноцінного поділу влад (насамперед несамостійність судової гілки), законодавчого закріплення захисту прав опозиції, усунення широких народних мас на узбіччя політичного процесу, брак ефективних механізмів контролю за діями влади на всіх рівнях, вплив на політику великого бізнесу тощо.
Спонтанність, непослідовність демократичних перетворень у державі, розрив між демократичними за формою інститутами в усіх сферах суспільного життя та їхньою реальною практикою призводять до негативного сприйняття інститутів демократії, помітної ірраціональності політичної поведінки людини, її егоцентризму, емоційності у сприйнятті навколишньої дійсності, апатії та стомленості від політики. В умовах розгубленості, зневіри й зневаги до державних органів громадянська відповідальність залишається лише побажанням.
Чинниками стабільного й динамічного розвитку українського суспільства, його трансформації до консолідованої демократії є такі:
Запропонуйте свій варіант такої ідеї.
Чому цей чинник впливає на становлення демократії?
Отже, нинішній політичний режим в Україні є перехідним і його можна схарактеризувати як частково демократичний: йому притаманні не лише елементи авторитарної практики, неопатримоніальних відносин, а й панування корпоративних інтересів на шкоду розвиткові громадянської свободи та ініціативи.
Відомо: нових матеріальних цінностей, що ведуть до прогресу, демократія сама по собі не створює й не може створити. Демократія - лише механізм, за допомогою якого визначається воля більшості щодо проблем суспільного життя. Як скористатися цим механізмом - залежить від конкретних учасників демократичних перетворень.
а Запитання і завдання а
а) афінського громадянина; в) запорізького козака XVII ст.;
б) римського сенатора; г) американського конгресмена початку XIXст.
|
Принципи демократії |
Первісна демократія |
Антична демократія |
Класична ліберальна |
Сучасна демократія |
|
демократія |
примус набувають недемократичних чи антидемократичних форм?
«Демократія перед тими, хто до неї ставиться серйозно, ставить майже нездоланні проблеми, а для тих, хто її ненавидить, відчиняє майже необмежені можливості».
Вацлав Гавел
«Головна відмінність між демократичним і авторитарним режимами полягає в тому, що за останнього народ розраховується за чужі помилки, а за першого - за свої власні».
О.Н. Смолин
Список рекомендованої літератури
Визначення і вимірювання демократії. /За ред. Д. Бітема /Пер. з англ. - Львів: Літопис, 2005. - 312 с.
Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. - К.: Смолоскип, 2005. - ХХУПІ+1108 с.
Дьюї Джон. Демократія і освіта. - Львів: Літопис, 2003. - 294 с.
ЛеДюкЛ. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці / Пер. з англ.-Х.: Центр Освітніх Ініціатив, 2002.-160 с.
Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. - К.: Ай Бі, 2002. - 684 с.
Патнам Р.Д. Творення демократії. - К.: Основа, 2001. — 302 с.
Рагозін М. Вчимося демократії. Уроки громадянської освіти. - Донецьк: ООО Донбас, 2000. — 150 с.
Очікувані результати:
Упродовж тривалого часу в політичній науці поняття громадянського суспільства і держави не розрізнювали й розглядали як тотожні. Однак, починаючи із середини XVII ст. у зв’язку з диференціацією різних сфер суспільства, вивільненням їх із всеосяжної влади держави, відокремленням автономного й незалежного індивіда з його невід’ємними правами і свободами з’явилася потреба відображення у свідомості суспільства й у науці двох тенденцій соціального прогресу. Одну з них, пов’язану зі становленням автономних від держави сфер життєдіяльності людини, віддзеркалило поняття громадянське суспільство. З іншого боку, потребу в упорядкуванні, забезпеченні цілісності суспільства, узгодженні та інтеграції спрямувань індивідів і соціальних груп втілено у поняття держава.
Застосувавши термін «societas civilitas» (civil society - цивільне суспільство) на позначення нових суспільних порядків, що утверджувалися, тогочасні мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства й держави, їх трактування як автономних сфер - громадської й політичної.
Ліберальну концепцію громадянського суспільства розробили Т. Гоббс і Дж. Локк. Поняття «громадянське суспільство» було введено ними з метою відображення історичного розвитку людства, переходу людини від природного стану до цивільного.
Основоположник лібералізму Дж. Локк уперше ставив особистість вище за суспільство та державу, а свободу - вище за інші цінності. Свободу він розумів як свободу від втручання ззовні, з боку держави.
Люди як розумні істоти, на думку Локка, укладають між собою суспільну угоду, тобто створюють громадянське суспільство. Воно формує низку захисних структур, які перебувають між індивідом і державою. Підвалинами свободи індивіда, гарантією його політичної самостійності, за Локком, є приватна власність. Для нього суспільство є первинним щодо держави (сукупність владних структур), бо саме воно, переходячи з природного стану в цивільний, створює і наділяє повноваженнями уряд, а той, зі свого боку, зобов’язується служити інтересам спільноти.
Послідовники Локка (А. Сміт, А. Фергюсон) збагатили концепцію громадянського суспільства моральними ідеями. Громадянське суспільство виникло завдяки схильності людини шукати схвалення інших та її здатності формулювати моральні правила і норми справедливості.
У творах мислителів XVII ст. знаходимо ще одну важливу для теорії громадянського суспільства думку - про інтерес як основну силу, що єднає людей у громадянському суспільстві. Проблему конфлікту інтересів розробив один із батьків-засновників США Джеймс Медісон. Причини різних інтересів, уважав він, зумовлені відмінностями здібностей, талантів, володінь, потреб. Таким чином, громадянське суспільство розглядалося з позицій конфліктності інтересів і потенційних загроз, які несе в собі боротьба груп.
Основи сучасних уявлень про громадянське суспільство як самостійну сферу міжлюдських взаємин формулює у першій половині ХІХ ст. Алексіс де Токвіль. Свої міркування щодо підґрунтя і перспектив розвитку демократії він виклав у праці «Демократія в Америці». Зокрема, він започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства. Токвіль звертає увагу на те, що громадські асоціації, які існували в Америці, створюють необхідне для демократії соціальне поле.
Ґрунтовний аналіз громадянського суспільства в усій його суперечливості й багатогранності здійснив німецький філософ Г. В. Ф. Гегель - засновник етатистської концепції. У праці «Основи філософії права» він розкриває як відокремленість, так і тісний зв’язок громадянського суспільства та держави.
У суспільній системі Гегель виокремлює сфери: сім’ю, громадянське суспільство, державу. Сім’я - це
природна спілка індивідів, поділ якої привів до утворення громадянського суспільства. Громадянське суспільство є всезагальною формальною спільнотою, яка опосередковує відносини та інтереси його членів. Воно пов’язане з публічною сферою суспільного життя.
Основою громадянського суспільства Гегель, як і Локк, уважав приватну власність. Проте рушійною силою історичного прогресу, на його думку, було не громадянське суспільство, а держава.
Концепції громадянського суспільства, що розвивалися протягом XVII - першої половини ХІХ ст., були пов’язані з обґрунтуванням раннього капіталістичного суспільства, що утверджувало ліберальні свободи і підкорялося закону. Людей у ньому об’єднували спільні інтереси. Ринок надавав йому механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Ідея громадянського суспільства отримує друге народження внаслідок подій 80-х років ХХ ст. у Східній Європі, коли протистояння Сходу та Заходу завершилося крахом комуністичних режимів та переходом до демократії багатьох нових країн.
Які, на вашу думку, ознаки характерні для громадянського суспільства?
Особливістю сучасного етапу в розвитку концепції є те, що більшість політиків вбачають головну особливість громадянського суспільства в солідарності та здатності діяти в інтересах загального добра. Громадянське суспільство, на їхнє переконання, сумісне з релігією і мораллю, а також з різними формами кому- нітаризму, а держава покликана забезпечувати функціонування громадянських інститутів, гарантувати демократичне управління ними, регулювати економічні, соціальні та інші процеси.
За всього розмаїття інтерпретацій громадянського суспільства переважна більшість дослідників виходить із того, що це поняття застосовується при вивченні неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише в разі розмежування суспільства й держави. Опріч того, йому властиві певні якісні характеристики, тому його не слід плутати з людським суспільством загалом.
Громадянське суспільство - це передусім суспільство громадян. Але громадянським суспільство робить не просто сукупність окремих громадян, а така інтегральна якісна визначеність, як громадянство. Громадянство є однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства й означає наділення громадян відповідними правами й створення умов існування.
Громадянство постає у відносинах між громадянами й виражає соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності. Саме завдяки громадянству громадянське суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму загалом, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя. Проте громадянство є лише формальною характеристикою соціальної діяльності й не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб глибше зрозуміти сутність громадянського суспільства, поняття громадянства варто поставити в залежність від реальних запитів людей, їхніх потреб, інтересів та цінностей.
Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка наближається до соціальної сфери суспільного життя. В зародковому стані її елементи наявні в кожному сучасному суспільстві, однак суспільства різняться за розмірами цієї сфери та за її якістю (рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей).
У сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна й багаторівнева система невладних зв’язків і структур. Громадянське суспільство охоплює всю сукупність міжособистісних відносин, які розвиваються без втручання держави, а також розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, які вдовольняють повсякденні індивідуальні та колективні потреби.
Базові людські потреби в їжі, одязі, житлі тощо, які підтримують життєдіяльність індивідів, забезпечують виробничі відносини, що утворюють перший рівень міжособистісних стосунків. Ці потреби реалізуються через такі громадські інститути, як приватна власність, акціонерні товариства, бізнес-центри, професійні, споживчі і кредитні спілки, кооперативи та орендні підприємства.
Потреби у продовженні роду, здоров’ї, вихованні дітей, віросповіданні, інформації, комунікації тощо забезпечує комплекс соціокультурних відносин, який охоплює сімейно-статеві, релігійні, етнічні та інші взаємодії, що становлять другий рівень міжособис- тісних стосунків. Потреби цього рівня задовольняються такими інститутами, як сім’я, церква, благодійні фонди, заклади освіти, науки, культури, творчі спілки, наукові асоціації, спортивні товариства тощо.
Нарешті, третій, вищий рівень міжособистісних стосунків мають політико-культурні відносини, які сприяють реалізації потреб політичної участі, пов’язаних з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей рівень передбачає сформованість в індивіда конкретних політичних позицій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються через групи інтересів, політичні партії, громадські рухи, незалежні засоби масової інформації, громадську думку як соціальний інститут; у певному аспекті - через вибори та референдуми, коли вони слугують засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; через залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної систем.
Таким чином, громадянське суспільство - це не лише сфера, а й тип взаємодії, певна модель соціальної організації.
Якісними характеристиками громадянського суспільства є:
VI. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Громадянська культура є культурою участі й підтримки з прихильним ставленням громадян до політичної системи.
На нормативному рівні можна дати таке визначення громадянського суспільства:
Громадянське цивільне суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання й регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.
Виходячи з цього ідеалу, можна говорити: наскільки те чи інше суспільство наближене до нього, настільки в ньому розвинені структури і громадянська культура, притаманні саме громадянському суспільству.
Основні напрями діяльності інститутів громадянського суспільства та їхній вплив на суспільне життя відображено в його функціях.
Найголовнішими з них є такі:
Інститути громадянського суспільства систематизують, упорядковують, урегульовують протести й вимоги людей, які без цього могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. Ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протистоянні з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою владними структурами.
Таким чином, громадянське суспільство - це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення й захист індивідами та їхніми об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивидів із владою та рештою суспільства.
Саме функції громадянського суспільства дають змогу зрозуміти, чому його розглядають як опору демократії й вияв свободи. Що розвиненішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої права, то більшими є їхні можливості щодо само- реалізації в різних сферах суспільного життя і то меншою - небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами.
Отже, яке суспільство можна назвати громадянським?
Поділ громадянського суспільства й держави досить умовний і спрямований на те, щоб зрозуміти механізми суспільного життя, ступінь свободи та несвободи індивідів, рівень політичного розвитку.
Громадянське суспільство і держава взаємодоповнюють одне одного й залежать одне від одного. За відсутності зрілого громадянського суспільства неможлива побудова правової демократичної держави, оскільки саме свідомі вільні громадяни здатні створити найкращі раціональні форми життєдіяльності.
Становлення демократії зазвичай розпочиналося з підпорядкування держави і громадянського суспільства правовим нормам, із введення принципу розподілу влади, що привело до створення єдиної системи конституціоналізму.
Із формально-правового погляду, конституціоналізм означає наявність у суспільстві основного закону держави (конституції), який регламентує народне представництво, розподіл і обсяг повноважень різних гілок влади та гарантії прав громадян. Виконання законів є обов’язковим і для представників влади, і для громадян. Верховенство права над свавільними рішеннями владних органів забезпечує розподіл влади, високе становище законодавчої влади, її залежність (через механізм виборів) від народу, а також рівний і доступний для всіх громадян суд. Конституція як основний закон - це форма договору суспільства й держави про розподіл сфер їх діяльності. Згідно з цим договором, громадянське суспільство є цариною індивідуальних свобод і особистих інтересів, а держава - сферою публічної влади та загальних інтересів.
Чи може громадянське суспільство розвиватися поза державою?
Зворотний зв’язок у стосунках громадянського суспільства і правової держави дуже важливий. Визначаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити й потреби асоціативного громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та стежити за їх виконанням. Інакше кажучи, вона повинна забезпечити правову захищеність громадян, сформувати сприятливе правове поле для діяльності громадських інститутів.
Становлення громадянського суспільства передбачає формування такої спільноти людей, в якій досягнуто оптимального співвідношення політичних і неполітичних засад, забезпечено взаємну рівність прав, свобод і обов’язків громадянина, суспільства та держави. З огляду на це до 1917 р. у Росії, до складу якої входила більша частина України, засади громадянського суспільства не сформувалися. Підвалини дореволюційного суспільства ґрунтувалися на владних відносинах, які забезпечували погодження інтересів різних груп, організовували життєдіяльність. Фактично був відсутній розвинений інститут приватної власності на землю, ресурси та засоби виробництва. Відношення до влади слугувало також і критерієм поділу суспільства на дві нерівні групи: нечисленну панівну й інше населення. Панівному класу належала монополія на владу, водночас він був і найзаможнішим власником засобів виробництва й ресурсів. Він беззаконно правив
більшістю злиденного населення, тобто соціальна структура складалася з двох крайніх полюсів і була приречена на постійні конфлікти. Середнього класу, покликаного відігравати роль стабілізаційного чинника суспільного розвитку, майже не було.
За тоталітарного й авторитарного режимів в Україні неполітичне спілкування й солідарність не становили істотного сектора суспільства. Не існувало також незалежної, публічно висловлюваної громадської думки, на яку мусила б зважати влада. Не було вільної преси. Діяльність громадських організацій, створюваних самим комуністичним режимом, контролювалася державою й партією. За їхньою допомогою владні структури тримали під контролем усіх суспільно активних громадян.
Порушення рівноваги між громадянським суспільством і державою призвело до занепаду ініціативи та самодіяльності громадян, поширення безвідповідальності, страху.
Реформи, розпочаті 1985 р., привели до гласності, визнання соціального й політичного плюралізму, що мало вирішальне значення для активізації в Україні громадського життя. Цей період позначений швидким зростанням кількості неформальних організацій, громадських рухів, пробудженням громадської свідомості. Наступним кроком мало стати формування правового поля громадянського суспільства. В Україні розпочався конституційний процес, формувалися інститути громадянського суспільства.
Формування громадянського суспільства і сьогодні пов’язане з великими труднощами. Передусім це стійкі стереотипи, система цінностей, сформованих за часів комуністичного режиму, які відкидають більшість економічних, соціальних і культурних передумов громадянського суспільства. У значної частини населення викликають психологічний дискомфорт фундаментальні базові цінності, що становлять основу громадянського суспільства (приватна власність, економічна й соціальна нерівність, конкуренція), а також відсутність багатьох соціальних гарантій, які були раніше. Унаслідок прорахунків у проведенні реформ утілення цих універсальних цінностей у свідомість українських громадян здійснюється за умов постійного зниження рівня життя більшості населення.
Ускладнює процес кристалізації автономної особистості й те, що утвердження ринкових відносин і перехід до демократії збіглися в часі з процесом національного самовизначення і соціальної стратифікації на засадах відносин власності.
Водночас активність громадських організацій та їхній вплив на життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищеності індивідів і груп далекий від бажаного. Тиск з боку держави і могутніх приватних інтересів позбавляють свободи ЗМІ, а громадян - об’єктивної інформації. А це не сприяє неформальному функціонуванню публічної сфери, у якій формується громадська думка.
Чи є в Україні умови, достатні для формування громадянського суспільства?
За такої ситуації держава має зробити дуже багато для того, щоб стати гарантом поступального процесу формування громадянського суспільства, створити надійні правові, економічні, політичні та культурні передумови для самореалізації індивідів і груп, задоволення їхніх повсякденних потреб.
Протягом майже двохсот років існування місцевого самоврядування в світовій практиці воно було об’єктом досліджень представників різних наукових шкіл і течій. Завдяки науці місцеве самоврядування вдосконалювало свої інститути, народ оволодівав його методами і формами, підвищувалася культура місцевої (комунальної) влади.
Відповідно до Основного Закону України місцеве самоврядування - це право територіальної громади - мешканців села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища чи міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140).
Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 6) система місцевого самоврядування охоплює: територіальну громаду; сільську, селищну, міську ради; сільського, селищного міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
Важлива роль в системі місцевого самоврядування належить органам самоорганізації населення, правовий статус яких визначено Конституцією України (ст. 140) й Законом України «Про органи самоорганізації населення». Відповідно до цього закону такими органами є: будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, сільські та селищні комітети.
Територіальна громада - мешканці, які постійно проживають у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні).
До територіальної громади входять усі жителі села, селища, міста незалежно від їхнього віку, національності, соціального стану та громадянства. Членом територіальної громади людина стає за народженням у відповідному населеному пункті або в разі прибуття до нього на проживання.
Місцеве самоврядування є одним з головних елементів розвитку демократичного конституційного ладу. За своєю природою воно виступає як специфічна форма реалізації публічної влади, відмінна від державної. Воно втілює місцеві інтереси територіальних громад, тоді як держава - загальнонаціональні інтереси, а політичні партії чи громадські організації - політичні, соціальні, культурні та інші інтереси своїх членів. Місцеве самоврядування відрізняється від інших форм публічної влади своїми інститутами, формами діяльності, повноваженнями, правовим захистом і відповідальністю.
Характерними ознаками місцевого самоврядування є:
♦ демократизм, що виявляється у виборності його органів (сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів), різноманітності форм участі в ньому населення (місцеві референдуми, вибори,
VI. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
органи самоорганізації громадян та ін.), гласності й урахуванні громадської думки його органами і посадовими особами;
Які ознаки притаманні місцевому самоврядуванню?
Отже, місцеве самоврядування є пристосованою до потреб територіальних громад формою автономного здійснення публічної влади, яку держава заохочує й контролює відповідно до Конституції і законів України (див. схему 6.1).
Основу місцевого самоврядування в Україні становить адміністративно-територіальний устрій держави: області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус і є самостійними адміністративно-територіальними одиницями. За Конституцією України в Автономній Республіці Крим діє система територіальної (адміністративної) автономії в особі її Верховної Ради і Ради міністрів. Питання місцевого самоврядування належать до виключної компетенції України, але її законами Автономній Республіці можуть бути делеговані певні повноваження у цій сфері.
Адміністративно-територіальний устрій відіграє важливу роль в організації та діяльності органів місцевого самоврядування. Кожна ланка системи самоврядування має свою територіальну сферу діяльності, свої особливі місцеві інтереси, пов’язані зі специфікою його адміністративно-територіальних одиниць: історичними, економічними, екологічними, географічними і демографічними особливостями, етнічними, релігійними, культурними, національними та іншими традиціями. Будь-яка зміна адміністративно-територіального устрою певним чином може позначитися на місцевому самоврядуванні.
Дворівнева система місцевого самоврядування, закріплена Основним Законом України, вказує на те, що держава по-різному підходить до цього інституту в різних адміністративно-територіальних одиницях. Головним осередком місцевого самоврядування є села, селища й міста, де природним шляхом складаються територіальні громади.
Чинне законодавство, на жаль, недостатньо диференціює статус кожного виду адміністративно-територіальних одиниць. Так, міста поділено на міста районного, обласного, республіканського (в Автономній Республіці Крим) підпорядкування зі спеціальним статусом - Київ та Севастополь. Однак є міста за кількістю населення малі, середні й великі, що поки що законодавством не враховано.
Спеціальний статус Києва зумовлений тим, що він є столицею України, а Севастополь - велика військово- морська база в Україні.
Питання адміністративно-територіального устрою є компетенцією Верховної Ради України (ст. 92 Конституції). До її повноважень належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, надання населеним пунктам статусу міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів.
Ставлення місцевого самоврядування до громадянського суспільства в Україні є неоднозначним. Якщо міське самоврядування більш-менш реально інтегрується в громадянське суспільство, то сільське (селищне) у своїй більшості перебуває під політичним та адміністративним контролем місцевих органів виконавчої влади і тому до громадянського суспільства (його інститутів) ставиться майже негативно. Регіональний рівень місцевого самоврядування також переважно контролюється місцевими державними адміністраціями, але ступінь інтеграції в громадянське суспільство тут вищий, ніж у сільського (селищного) самоврядування.
Місцеве самоврядування має власну фінансово- економічну основу. Необхідною передумовою його ефективної діяльності є наявність достатніх матеріальних та фінансових ресурсів.
Схарактеризуйте статус селищного, міського та обласного рівня місцевого самоврядування.
Європейська хартія місцевого самоврядування, Конституція України приділяють значну увагу цьому питанню. Так, у Хартії задекларовано право територіальних громад на власні фінансові ресурси та обов’язок держави надавати фінансову допомогу слабким територіальним громадам.
За Конституцією України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування належить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, які перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Таким чином, місцеве самоврядування має характеристики трьох різнорідних суб’єктів: суб’єкта влади, суб’єкта громадянського суспільства, суб’єкта господарської діяльності. Децентралізований зміст місцевого самоврядування та деякі інші чинники зменшують його залежність від держави, але не виключають її. Водночас органи місцевого самоврядування залишаються
Конституційно-правові основи місцевого самоврядування
становлять
Конституція України
Положення Конституції України щодо:
визнання і гарантування місцевого самоврядування (са. 7)
самостійності місцевого самоврядування - його органи не входять до системи органів державної влади (ст. 5, 140)
зобов’язаності органів місцевого самоврядування діяти лише на підставі та в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законом України (ст. 19)
права громадян брати участь у місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування та на рівний доступ до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38)
права громадян користуватися для задоволення своїх потреб об’єктами права комунальної власності (ст. 41)
матеріальної фінансової основи місцевого самоврядування та його державної підтримки (ст. 142)
предметів відання та повноважень місцевого самоврядування та можливості делегування його органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади (ст. 143)
права органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймати рішення, які є обов’язковими на відповідній території (ст. 144)
підстав і порядку зупинення рішень органів місцевого самоврядування та звернення до суду з метою їх оскарження (ст. 144) та судового захисту прав місцевого самоврядування (ст. 145)
Схема 6.1. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування
важливим інститутом громадянського суспільства, надійним каналом реалізації громадянської ініціативи та творчості, прав громадян на участь у державному управлінні.
Засоби масової інформації (ЗМІ) - це форми публічного розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, держав і соціальних груп з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, окремій країні, регіоні.
Умови й напрями діяльності ЗМІ залежать від багатьох чинників: економічного розвитку суспільства, рівня демократії в ньому, політичних сил, які домінують в конкретній країні. Свобода слова, друку й інформації - це складники цілісного організму, що зветься демократією.
ЗМІ є універсальним засобом оприлюднення різноманітних суспільних інтересів. Саме використовуючи силу друкованого слова, можливості телебачення та радіо, різні суспільні групи мають змогу публічно висловлювати свої думки, погляди й оцінки, знаходити нових прихильників, об’єднувати їх і мобілізувати на спільні дії.
Звісно, цим у суспільстві опікуються не лише мас- медіа, а й політичні партії та інші громадські об’єднання, які володіють засобами партійного впливу. Проте без використання засобів масової інформації вони не здатні виявити й згуртувати своїх однодумців.
У кожній демократичній країні поряд із державними існують також і приватні ЗМІ. Недержавні ЗМІ, на відміну від державних, не повинні слугувати політичним інтересам урядів, а навпаки, мусять забезпечити незалежний від урядового погляд на внутрішню і зовнішню політику, суспільні здобутки й проблеми.
Демократія неможлива без свободи слова і вільної преси. Уряд не повинен контролювати написане й випущене в ефір, ув’язнювати журналістів за їхні переконання.
Від яких чинників залежить ефективність діяльності ЗМІ в громадянському суспільстві?
Проте свобода ЗМІ зовсім не означає, що вони можуть діяти на власний розсуд, ігноруючи право. Відповідно до Закону України «Про інформаційні агентства», цензуру інформації в нашій країні заборонено. Водночас інформаційні агентства не мають права розголошувати відомості, які становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством; закликати до насильницької зміни або повалення чинного конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки; пропагувати війну, насильство й жорстокість, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу; розповсюджувати порнографію або інші матеріали, що руйнують суспільну мораль або підбурюють до правопорушень, принижують честь і гідність людини, а також інформацію, яка обмежує законні права й інтереси громадян; давати оцінку щодо винуватості осіб у скоєнні злочину до рішення суду; публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.
Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України й відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, отримувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих ЗМІ.
При організації мас-медіа на співробітників друкованого органу чи телерадіокомпанії, інформаційної агенції тощо, окрім законодавчих меж, покладаються також певні етичні обов’язки морального ґатунку.
Відповідно до міжнародного права незалежними вважаються ті ЗМІ, які не залежать від уряду, політичного чи економічного контролю, від контролю за матеріалами та обладнанням, необхідними для виробництва і поширення інформації.
Чи є головною ознакою демократії абсолютна свобода ЗМІ?
Держава не повинна володіти будь-якою монополією на «істинну» і «доцільну» інформацію; має існувати якомога більше мас-медіа, які відображали б найшир- ший діапазон думок у суспільстві. В демократичних країнах відносини між державною і «четвертою» владою не завжди бувають гармонійними.
Довершене громадянське суспільство передбачає наявність незалежних від держави, вільних від комерційного примусу ЗМІ, які належали б усім й усіма контролювалися. Жодна політична партія, жоден уряд, жоден банк чи підприємство не повинні мати вирішального впливу на загальнонаціональні мас-медіа. Суспільство мусить законодавчо гарантувати пресі, радіо і телебаченню максимальну свободу, проте воно має право і на певне соціальне замовлення їм. Зокрема, мають друкуватися й транслюватися інформаційні матеріали, дитячі та освітні програми тощо (див.схему 6.2).
«Право народу знати», яке є наріжним каменем вільної преси, нерідко вступає в суперечність з політикою урядів. Посадовці намагаються викласти своє бачення певних подій чи навіть уникають оприлюднення офіційних версій. Журналісти ж дошукуються помилок влади і поширюють інформацію про них.
В умовах офіційно задекларованого на найвищому рівні прагнення України брати активну участь у процесах європейської інтеграції, долучитися до передових зразків європейського досвіду в основних сферах політичного, соціально-економічного та культурного життя суспільства, на стадії поглиблення відносин з Європейським Союзом особливо важливу роль відіграють питання інформування суспільства та забезпечення широкої громадської підтримки для євроінтеграційної політики України, ефективність яких великою мірою визначається діяльністю засобів масової інформації.
Головні засади державної політики України у цій галузі окреслено в Державній програмі інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 рр., яка закладає підвалини для організації інформування населення та в перспективі - для розвитку широкої суспільної дискусії з цієї тематики.
|
V |
*1 |
|
|
сз с |
і і і |
і ' і і і |
|
І А |
У |
* |
законодавча влада
■і-
громадяни
судова
влада
виконавча
влада
тг
ЗМІ
;т
Схема 6.2. Роль ЗМІ в політичному житті суспільства
а Запитання і завдання а
|
Соціальний інститут |
Три найістотніші ознаки |
|
Громадянське суспільство |
|
|
Правова держава |
Соціально справедлива держава
♦ Зіставте інститут держави з інститутом громадянського суспільства.
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. - К., 1997.
Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії «громадянське суспільство» / Пер. з нім. А. Онишко. - Л.: Літопис, 2000. - 318 с.
Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная украинская реальность: Коллективная монография / Науч. ред. И. Ф. Кононов. - Луганск: Альма матер, 2002. - 284 с.
Громадянин - Держава - Громадянське виховання: Антологія / Упоряд. М. П. Рагозін, О. В. Сухомлинська. - Донецьк: Донбас, 2001. - 262 с.
Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки. - К., 2003.
Основи демократії: Навч. посіб. для студентів вищих навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. - К.: Ай Бі, 2002. - 684 с.
Пасько І. Т., Пасько Я. І. Громадянське суспільство і національна ідея (Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси). - Донецьк: ЦГО НАН України, УКЦентр, 1999. - 184 с.
Шамайда Т. Місцеве самоврядування в Україні. Історія та сучасний стан //Узагальнення польського досвіду місцевого самоврядування та перспективні напрями розвитку самоврядування в Україні. - К., 2001.
Очікувані результати:
ГРОМАДСЬКІ
ОРГАНІЗАЦІЇ
ПОЛІТИЧНІ
ПАТІЇ
ГРОМАДСЬКИМ РУХ
Рис. 7.1. Громадські організації та рухи
Сучасне суспільство вирізняється багатством інтересів соціальних суб’єктів, що взаємодіють у суспільстві, а відповідно і складною структурою суспільно-політичних відносин. Характерною ознакою та цінністю сучасної демократії є не лише існування плюралізму як такого, а й можливість організаційного оформлення та захисту цих інтересів через певні інститути демократії, одним з яких є громадські та суспільно-політичні утворення, що мають різну організаційну форму.
Такі об’єднання є ефективним каналом громадської та політичної участі у суспільному житті, які виконують також й інші важливі функції. Згадані об’єднання є засобами соціалізації і соціально-політичної мобілізації; разом із політичними партіями вони сприяють агрегації і просуванню суспільних інтересів у структурах державного управління; доповнюють офіційне представництво, а також можуть виступати в ролі соціальних «амортизаторів», є ефективним засобом вирішення конфліктів у суспільстві. Вони можуть вести моніторинг виконання значущих суспільних програм і зобов’язань уряду чи інших органів влади, а також займатися інформуванням громадськості і роз’ясненням власної позиції, висувати на обговорення нові політичні теми, тим самим сприяти формуванню «політичної теми дня». Усе це допомагає залученню громадян до активного політичного життя і процесу формування національної політики.
1. Політичні партії та рухи у структурі громадянського суспільства
Головна риса, що відрізняє політичні партії від інших суспільно-політичних об’єднань, - це прагнення до влади. Саме через партії громадськість має можливість законним шляхом дістатися влади та ефективно впливати на неї. На думку сучасних учених, визнання якоїсь організації партією передбачає в неї відповідну широту політичних поглядів з певного кола проблем, наявність стратегічного мислення, а також намагання отримати право на формування уряду (із достатньо вагомими шансами для цього). Однак дрібні партії без реальних шансів прийти до влади можуть трактуватися лише як групи інтересів, що слідують певній публічній стратегії і мають мало спільного з політичними партіями з урядовим потенціалом.
До основних функцій політичних партій у системі представницької демократії належать наступні: висунення кандидатів на офіційні посади на виборах та їх «селекція» і структурування партійних списків; боротьба за владу з використанням конвенційних та неконвеційних форм; агрегація інтересів (діяльність, у ході якої політичні вимоги індивідів і груп формулюються і відображаються у партійних прогрАмах); висунення політичних лідерів і формування еліт; представництво суспільних інтересів; узгодження різних соціальних інтересів і запобігання виникненню конфліктів; залучення громадян до участі у політиці; забезпе- чення організованої конкуренції у боротьбі за політичну владу; координація дій політиків, наведення «мостів» між різними гілками влади для забезпечення ефективної політики; формування громадської думки щодо суспільно важливих питань; забезпечення легітимності політичної системи та ін.
Специфіка політичних партій полягає в тому, що їх масові організації є частиною громадянського суспільства. Верхівка ж партій інкорпорована в державні структури, зокрема у вигляді партійних фракцій парламентів. У цьому і полягає унікальність політичних партій як важливої сполучної ланки між громадянським суспільством і державою (див. рис. 7.1).
Бути справжньою політичною партією організація може тільки за умови, якщо вона виконуватиме свою соціальну роль. Про політичну партію можна говорити лише тоді, «коли є організації, які мають на меті постійно впливати на формування політичної волі... Відмітною ознакою політичної партії є участь у виборах, щоб таким чином отримати владу та вплив».
Правові та організаційні засади діяльності партій в Україні регламентуються Конституцією України та відповідними законами. У Законі «Про політичні партії в Україні», зокрема, визначається поняття політичної партії: Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об ’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (Стаття 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» - с. 13).
Таким чином, з набуттям чинності Закону України «Про політичні партії» (2001) вдалося певною мірою уникнути багатозначності у тлумаченні поняття «політична партія» в контексті українських реалій, більш чітко встановити її правовий статус.
Характер політичної участі значною мірою залежить від партійної системи, а також від типу партій, що реально впливають на політичний процес. За Дж. Сарторі на основі чисельного критерію можна виділити сім класів таких систем: 1) однопартійна; 2) гегемонистська;
Чим регламентуються правові та організаційні засади партій в Україні?
Політичні партії класифікуються за різними ознаками: по відношенню до соціальної дійсності - на революційні, реформістські, реакційні, консервативні. За ідеологічною спрямованістю - на соціал-демокра- тичні, комуністичні, ліберальні, консервативні, конфесіональні, профашистські та ін. За характером участі у політичній владі - на правлячі, опозиційні, легальні, напівлегальні, нелегальні. За політичним темпераментом - на праві, центристські, ліві (див. схему 7.1). Вони також різняться за характером внутрішньої організації, соціального складу та іншими ознаками. Виділяють також прагматичні, партикулярні (об’єднують вузькі соціальні, національні або релігійні групи) партії тощо. Найпоширенішим типом є так звані «народні» партії, які декларують відображення інтересів не окремих верств, а всього населення. Яскравим прикладом такої партії є Християнсько-демократичний союз (ХДС), утворений у 1945 р. у Німеччині. Своїх прибічників Союз об’єднав не стільки консервативною, або реформістською, ідеологією, скільки наголошенням християнських принципів, ідеєю про політичне та міжконфе- сійне об’єднання. На відміну від соціально та програмно чітко окреслених світоглядних партій вона не належить ані до правого, ані до лівого спектру.
Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного авторитету в суспільстві. Саме парламентська боротьба партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об’єднання депутатів у партійні групи та фракції. Такі об’єднання тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують і узгоджують позицію групи. Прагнення партії створити парламентську фракцію пов’язане з тим, що лише за цієї умови депутати від партій отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.
З якою метою політичні партії у парламенті створюють фракції?
Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів - однопартійний, коаліційний (при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коаліції). Практикується також формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Наприклад, у Великобританії в 1931-1935 рр., 19351937 рр. та з 1940 р. і до 1945 р. уряди національної єдності утворювали лейбористська, консервативна і ліберальна партії.
У процесі посткомуністичної трансформації в країнах колишнього Радянського Союзу були створені нові політичні партії, які нібито взяли на себе відповідальність за управління та поглиблення політичного розвитку. Але недостатній досвід як під час здійснення демократичних перетворень, так і при створенні, організації і практичній діяльності самих партій, егоїзм, відсутність державного мислення в її лідерів та ідеологів стають на заваді виконанню їх соціальної ролі.
Політичним партіям, що утворювалися на пострадянському просторі, притаманні певні особливості, а саме:
Схема 7.1. Класифікація політичних партій
♦ сильна залежність від великого бізнесу та політико- економічних груп (ПЕГ).
Партії, які існують лише для того, щоб унаслідок політичних маніпуляцій допомогти своєму представнику зайняти посаду, не можуть виконувати власну репрезентативну функцію суб’єкта громадянського суспільства.
Головна робота політичних партій, що дісталися влади, - це постійна парламентська діяльність. Саме через роботу в парламенті вони можуть здійснювати свою політичну волю і задовольняти потреби певних соціальних верств. Тому для підвищення ролі партій як каналів ефективної участі в процесі суспільно-політичної модернізації необхідно як мінімум намагатися створити «бодай рівновагу між президентською владою та парламентським контролем або ж навіть забезпечити невелику перевагу парламенту».
Іншим напрямом підвищення ролі партій є вдосконалення законодавства, зокрема щодо фінансування їх статутної діяльності. Нерівність фінансових можливостей політичних партій призводить до нерівності їх шансів на перемогу на виборах.
Фінансові важелі водночас можуть бути використані і як засіб, спрямований на вдосконалення тендерних відносин, що відповідає міжнародній демократичній традиції та вимогам ООН. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) не містить конкретних положень, які б зобов’язували партії дотримуватися певних квотних принципів, хоча і захищає право жінок та чоловіків бути представленими у списках виборців.
Які умови необхідні для ефективної діяльності партій?
І ще один напрям пов’язаний зі створенням ефективного механізму зворотного зв’язку між партією і масами. Існуюча практика, коли про народ згадують лише у час виборчих кампаній, не може вважатися нормальною. Створення тандему «партія - соціальна група» залежить не лише від суб’єктивної волі керівництва політичної партії, а й від цілого комплексу суспільно- економічних перетворень, результатом яких є становлення сталої соціальної структури суспільства, здатної до самоорганізації. Діяльність же партій, які відстоюють інтереси всього народу, виходить за рамки існування такого «тандему». Слід зауважити, що повноцінне функціонування партій можливе лише там, де народ сам прагне до активної участі у громадських та державних справах. (Детальніше у праці «Політологія» Юргія М.Ф., 2005).
Однією з проблем забезпечення ефективного зворотного зв’язку партії та виборців є недостатнє володіння інформацією про реальні потреби пересічних громадян. Роль посередника між партіями і масами беруть на себе ЗМІ, які здатні бути не лише простим «ретранслятором» проблем, що існують у суспільстві, а й стати надійними союзниками політичних партій і громади в їх вирішенні.
Важливою залишається проблема відповідності ролі й місця політичної партії в демократичному суспільстві. Якщо партіям життєво важливо впливати на дії парламенту та уряду, включаючи участь в їх формуванні, то подібний вплив партій на органи правосуддя та управління не припускається. Партії не повинні панувати над державою та суспільством, а мусять знаходитися під пильним суспільним контролем. Відсутність громадського та державного контролю за діяльністю партій - чи то з суб’єктивних причин або за браком дієвих механізмів - може призвести до виникнення такого антидемократичного явища, як партократія.
Ефективним каналом реалізації масової громадянської участі можуть виступати і соціальні рухи. Для них є притаманними дві характерні особливості. По-перше, вони спрямовані на особливу мету - здійснення певного виду соціальних змін. По-друге, вони розвиваються в рамках неформальних (слабо формалізованих та інсти- туціалізованих) систем. У цьому розумінні вони займають положення між колективною поведінкою і професійною діяльністю. В останній час у науковій літературі почали розрізняти «традиційні» та «нові» соціальні рухи. Якщо перші відбивали класовий конфлікт, то другі - проблеми життєвого стилю та споживання. Існують реформаторські, революційні, екологічні, жіночі, правозахисні та інші рухи, яки відбивають увесь спектр суспільних проблем: від глобальних проблем сучасності до захисту прав сексуальних меншин.
У процесі еволюції соціальні рухи або розпадаються після реалізації певної мети (виконання основних вимог), або перетворюються на більш організовані та інституалізовані структури довготривалої дії типу політичних партій, асоціацій, клубів, фракцій тощо і стають складовими політичної системи. Свій громадський та політичний потенціал з максимальною повнотою партії та соціальні рухи можуть реалізувати насамперед через вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування.
Яку роль відіграють політичні партії у громадянському суспільстві?
У боротьбі на виборах 2006 р. взяли участь 45 політичних партій і блоків, найбільша кількість за роки незалежної України. Пересічний виборець знав лише про найвідоміші, які постійно були на слуху. Про ідеологічні цінності та програмні документи виборцеві було майже не відомо, більшість політологів стверджують, що українські політичні партії персоніфіковані.
Політологи визначають декілька причин, з яких «нерейтингові партії» беруть участь у виборах:
Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність окремих партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованої в їхніх назвах і програмних документах. Прикладом може бути так звана широка коаліція у Верховній Раді 2006 року, також політологи відзначають високу персоніфіко- ваність українських політичних партій (більш детально у праці «Політичні партії в Україні» за ред. Якушина М.
В., 1998).
Що робить партію демократичною?
Лідери та прихильники політичних партій відіграють важливу роль у процесі успішного переходу до демократії. Але політичні партії самі повинні бути демократичними для того, щоб сприяти розвитку демократії у своїй країні. Якщо партії не мають практики демократії та поваги до її цінностей, то вони не матимуть їх і тоді, коли переможуть на виборах і почнуть керувати. Політичні партії, правлячі чи опозиційні, зобов’язані підтримувати та захищати демократичні цінності та права людини.
Відданість партії демократичним принципам має відображатися не тільки в статуті, але й у взаємодії між лідерами і рядовими членами. Це означає, що партія повинна на практиці дотримуватися норм демократичної поведінки.
Демократична партія:
Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки прихильників, розвиваються зокрема і шляхом об’єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів», «Наша Україна» тощо). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони утворюють різні типи партійних систем.
Якими мають бути норми демократичної поведінки партії?
Важливим каналом залучення громадян до участі у здійсненні владних та суспільно значимих повноважень є громадські організації. Вони є не лише «становим хребтом» громадянського суспільства, а й вагомим чинником демократизації суспільних відносин. Це пояснюється характером їх взаємодії з державою, де переважають дискурсивні, діалогові відносини, що є запорукою досягнення стану консолідованої демократії. Більш того, самоцінною є сама участь у таких організаціях багатьох людей, оскільки в них таким чином формуються певні громадянські чесноти.
Асоціації виховують у своїх членів почуття громадського обов’язку, солідарності та патріотизму.
Участь у громадських організаціях допомагає набувати досвіду співробітництва, а також почуття спільної відповідальності за колективні дії. Крім того, якщо люди, об’єднані в певну асоціацію, належать до різноманітних соціальних груп з різною метою, в результаті групової взаємодії та взаємовпливів вони стають набагато поміркованішими.
Діяльність громадських об’єднань прийнято відносити до так званого «третього сектору». Передбачається, що демократичне суспільство поділяється на три сектори: державний, ринковий і некомерційний. Під некомерційним сектором розуміється сукупність (система) груп населення й організацій, що не мають на меті збільшення особистого доходу безпосередньо через участь у роботі таких груп і організацій або через володіння ними.
Досить часто вдаються до термінів неурядові (НУО) чи недержавні (НДО) організації, беручи за основу класифікації ознаку недержавної природи їх утворення. Утім такий термін, на думку фахівців, не є юридично виваженим. Неурядовий чи недержавний характер організації свідчить про те, що таке об’єднання створюється не актом органу влади, а рішенням засновника, тобто має приватноправову природу походження і не управляється органом державної влади чи місцевого самоврядування.
Часто вживається і такий термін: неприбуткова (не- комерційна) організація. Знову ж таки, за основу класифікації взято лише одну з кількох ознак, а саме, неприбутковість діяльності організації. Коли ж розглянемо перелік неприбуткових організацій, то побачимо: до них реально належать усі органи державної влади, місцевого самоврядування та більшість установ, створених їхніми юридичними актами.
За роки незалежності в Україні спостерігається вибухове зростання кількості громадських організацій, що є нібито свідченням процесу активного формування та структуризації громадянського суспільства. Так, у 1991 р. в Україні, згідно з даними Звіту про гуманітарний розвиток (1996), існувало понад 5000 недержавних неприбуткових організацій. За оцінками експертів, у 1992-1997 рр. у країні було створено близько 880 нових всеукраїнських і тисячі місцевих громадських організацій. На 2004 р., за даними Міністерства юстиції України, кількість зареєстрованих громадських організацій сягнула вже понад 25 000.
Однак переважна більшість з них існують формально. За спостереженням фахівців Творчого центру «Каунтерпарт» (ТЦК), які спеціалізуються на аналізі стану розвитку вітчизняного «третього сектору», восени 2004 р. в Україні активно діяли лише близько 5000 громадських організацій. За результатами експертного опитування, серед 588 найкращих з них 44 % спрямовували свої зусилля на допомогу дітям та молоді; у галузі захисту прав людини працювали 34 % об’єднань; соціальні питання вирішував 31 % орга-нізацій; громадської освіти - 30 %; розвитку сектору недержавних неприбуткових організацій - 20 %; у сфері політики, законодавства і держави було зайнято 19 % організацій.
Які види громадських об’єднань можуть бути у демократичному суспільстві?
Слід зауважити, що політична активність не є пріоритетним напрямом діяльності громадських організацій в Україні. Однак у передвиборний період традиційно різко зростає кількість громадських об’єднань, які так чи інакше задіяні у політичній боротьбі. Активність громадських утворень спостерігається і під час гострих політичних криз, які останнім часом стали звичним явищем у суспільно-політичному житті нашої країни.
За спостереженням аналітиків, серйозним гальмом на шляху розвитку громадських організацій є недосконалість правової бази їх діяльності. Закон України «Про об’єднання громадян», прийнятий у 1992 р., багато в чому вже не відповідає реаліям сьогодення. На законодавчому рівні необхідно чіткіше визначити механізми підвищення фінансово-економічної незалежності об’єднань громадян, їхнього ширшого залучення до вироблення та обговорення суспільно важливих державних рішень, створення системи ефективного громадянського контролю за діями влади.
Як свідчить практика, громадські організації в Україні не мають істотного впливу на прийняття політичних рішень та здійснення державної політики. Це пояснюється відсутністю сталої демократичної традиції в Україні, особливостями процесів суспільно-політичної трансформації.
Який вплив мають громадські організації на прийняття політичних рішень у демократичній державі?
Переважну більшість громадських організацій можна класифікувати як групи інтересів або групи тиску. Часто поняття «групи інтересів», «групи тиску», «лобі» використовують як рівнозначні.
Групи тиску більш широка категорія. До неї (ураховуючи існування розбіжностей у трактуванні різних авторів) у цілому відносяться організації, що мають безпосередній вплив на прийняття політичних рішень. На відміну від громадських організацій і політичних партій ці групи не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Найбільш поширеними формами такого впливу на владні структури є підготовка звернень до законодавців або представників адміністрації, організація відповідних кампаній у засобах масової інформації, проведення демонстрацій, маршів, пікетувань, інших публічних акцій.
До узагальнених рис груп тиску відносяться такі:
що люди приєднуються до неї на досить тривалий термін.
У сучасних суспільствах існує безліч різноманітних груп, що залежить від багатьох факторів: рівня цивілі- заційного розвитку країни, типу її політичної системи та політичного режиму, традицій, характеру політичної культури тощо. Вирізняються два основні типи груп інтересів: зацікавлені (ті, чия діяльність обумовлена конкретною зацікавленістю членів групи) і суспільні (учасники яких сприймають свою роботу в групі головним чином як моральний обов’язок). До перших належать, зокрема, професійні союзи і асоціації, а до других - об’єднання, що намагаються допомагати соціально незахищеним прошаркам населення, або ті, хто виступає на захист тварин.
Які типи та групи громадських організацій існують у демократичних країнах?
Важливим інститутом громадянського суспільства, які захищають права і свободи громадян насамперед у галузі трудових відносин, є профспілки. Ці організації не є ані державними, ані політичними. Тому відносити профспілки до інститутів, через які здійснюється політична участь громадян, можна лише за певних застережень. Так, політичного характеру набувають дії профспілок під час співпраці з державою у форматі соціального партнерства, коли вони залучаються до формування та затвердження Державного і регіональних бюджетів, а також у рамках корпоративних угод за участю державних структур.
В умовах перехідного стану суспільства відповідним чином трансформуються і традиційні профспілки - утворюються «незалежні», «альтернативні», «вільні» та ін. організації, завданням яких є адекватне реагування на потреби суспільства.
Які функції в громадянському суспільстві виконують профспілки?
З ростом соціальної активності громадян, виникненням чисельних зацікавлених груп, громадських об’єднань та потребою у спрямуванні процесів демократизації у правове та організоване русло постала необхідність у формуванні структур, які б сприяли координації зусиль державних органів та громадськості. В їх компетенції - створення ефективних організаційних і правових умов для всебічної реалізації громадянами їх конституційного права на участь в управлінні, забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади, урахування громадської думки не лише в процесі підготовки, а й на етапі виконання їх рішень. Залишається актуальним і здійснення постійного діалогу з усіма соціальними групами громадян, надання можливостей для вільного та об’єктивного висвітлення проблем, що турбують людей, у засобах масової інформації, більш повне врахування позицій політичних партій та суспільно-політичних об’єднань, широких кіл громадськості під час вироблення регіональної політики.
У своєму Указі за № 1276/ 2005 «Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації державної політики» від 15 вересня 2005 р. Президент України В. Ющенко наголосив на необхідності забезпечення прозорості та відкритості діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, запровадження здійснення громадського контролю за їх діяльністю та участі громадян у прийнятті ними рішень; підвищення кваліфікації державних службовців, насамперед оволодіння ними навичками якісного та ефективного спілкування, організації та забезпечення консультацій з громадськістю, участі зацікавлених сторін у виробленні та прийнятті рішень; удосконалення законодавства з питань реєстрації та діяльності об’єднань громадян, зокрема забезпечення безпосередньої їх участі в процесі формування та реалізації державної політики; організації постійних соціологічних досліджень громадської думки щодо діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з визначенням на конкурсній основі виконавців таких досліджень.
Серед механізмів та процедур, спрямованих на ефективне партнерство влади та громади, можна виділити три головні напрями: робота із зверненнями громадян, інформування населення про діяльність органів влади та місцевого самоврядування і спільна робота у колективних органах (радах, колегіях, комісіях, комітетах тощо).
Важливим кроком у налагодженні співпраці держави та громадянського суспільства є прийняття в лютому 2004 р. Хартії громадських організацій України в галузі регуляторної політики. У ній, зокрема, надається велика увага створенню додаткових механізмів громадського контролю за дотриманням регуляторних процедур органами влади та забезпеченню участі громадськості в реалізації регуляторної політики у сфері господарювання.
Україна розбудовує демократію, отже проблема громадянського суспільства є головною темою сучасних соціальних та політичних досліджень. Незважаючи на те, що тема громадянського суспільства стосується безпосередньо громадян, вона, в основному, тлумачиться державними органами, іноді просто виключаючи громадян з обговорення. Унаслідок цього значна кількість громадських ініціатив, семінарів, конференцій та законопроектів мають просто «косметичний характер» і не вирішують жодних проблем. Зберігається відчуження населення від влади. Діяльність апарату управління продовжує залишатися непрозорою, недостатньо зорієнтованою на реальні потреби людей. Представницькі установи не стали місцем представництва, узгодження впливових суспільних інтересів та інструментом формування загальнонаціональної волі. Незбалансованим є розподіл повноважень, ресурсів і відповідальності владних структур по вертикалі. Прагнення центру через розподіл ресурсів і призначення керівників контролювати становище на місцях неминуче супроводжується перекладанням передусім на керівництво країни відповідальності за всі численні негаразди, вирішення яких знаходиться в компетенції місцевих органів влади.
Структури громадянського суспільства покликані забезпечувати інтереси громадян у стосунках з державою, а не навпаки. Однак громадянське суспільство не змогло б існувати за умов, коли б організовані громадяни почали домагатися тільки задоволення державою власних групових або й суто приватних інтересів. У цьому відношенні структури громадянського суспільства мають врівноважувати тиск на державу з перебиранням на себе відповідальності за формування і здійснення державної (публічної) політики. Це все призводить до критичного ставлення абсолютної більшості населення до органів державної влади і місцевого самоврядування, професійних і молодіжних об’єднань, політичних партій.
Які основні функції структур громадянського суспільства?
Становлення в Україні громадянського суспільства має вирішити двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити реальну можливість громадян через різні форми їх об’єднання здійснювати результативний вплив на державу, її органи, посадових осіб. З іншого - громадянин повинен усвідомити себе відповідальним за формування і здійснення державної політики. Відтак громадянське суспільство слід розглядати як особливу організацію суспільної життєдіяльності, яка забезпечує
результативний, диференційований і збалансований вплив громадян на державну владу через їх самоорганізацію. Основними структурами громадянського суспільства, формування і розвиток яких забезпечує вплив особи на державу, слід вважати політичні партії, групи тиску і незалежні засоби масової комунікації.
Розглянемо механізми впливу недержавних організацій на державні структури, адже саме «проштовхування» громадських інтересів коридорами влади є найбільш відповідальною частиною представлення громадських інтересів недержавними організаціями. Основними завданнями роботи є:
Процес залучення громадських організацій до політичного процесу державних структур проходить три етапи.
Перший - це допомога у визначенні найактуальніших проблем для вирішення (узгодження шляхів подолання проблеми, визначення пріоритетності завдань).
Другий - це політичне конструювання шляхів розв’язання проблеми (вибір найбільш правильного шляху з усіх можливих).
Третій - це імплементація теорії у практику (безпосереднє вирішення проблеми).
Які завдання ставлять перед собою недержавні громадські організації для представлення громадських інтересів?
Визначають також чотири можливі шляхи впливу громадських організацій на державну політику:
Зокрема в Україні існують наступні шляхи впливу недержавних організацій на державні структури:
Вплив на законодавчі органи є найбільш поширеним та ефективним механізмом, який вимагає систематичності та професійності. Так, недержавні організації беруть участь у розробці законів та законопроектів, проводять їх громадську експертизу, публікують заяви та звернення до громадян з різних питань у ЗМІ, організовують громадські дії (пікети, акції, семінари), лобіюють конкретні пропозиції в органах державної влади через депутатів та участь у виборах, проводять моніторинги здійснення рішень, опитування, аналізують досягнені результати.
Як відомо, в Україні громадські організації офіційно не мають права на здійснення законодавчої ініціативи. Тому лобіювання є єдиним шляхом представлення інтересів громадських організацій. Поняття лобізм (від англ. lobby - закрите приміщення для прогулянок, коридор, кулуари) достатньо нове для нашого суспільства.
Чи створені в Україні умови для доступності громадських організацій до прийняття політичних рішень?
Розглянемо приклад з конкретного життя. Якась громадська організація (ГО) займається проблемою реформування середньої школи. Вона розробила проект, виграла грант і, відповідно, реалізує задумане. У процесі діяльності проводяться семінари, конференції, моні- торинги, опитування серед споживачів, учнів та батьків. Результатом цієї праці стає видання збірки матеріалів, в якій зазначені найоптимальніші шляхи і способи реформування середньої школи. Дані матеріали розсилаються до законодавчих органів, комісій, урядових структур, тобто в ті установи, які займаються відповідною проблематикою, або ж можуть вплинути на вирішення питання. Окрім цього, матеріали розсилаються в усі навчальні заклади. Отже ГО стала одним з механізмів лобіювання. Адже основна суть даного механізму полягає в інформуванні законодавців і спрямуванні їх роботи в потрібне русло.
Інша модель, яка більш притаманна суспільствам з високим рівнем розвитку демократії, є так звана активна модель лобіювання ГО. Наведемо приклад. Громада певного району має потребу в дитячому садочку. Є два шляхи розв’язання проблеми: перший - «вибивати» гроші у місцевих органів влади. Другий - побудувати садочок силами самої громади. У другому варіанті передбачається створення певної ГО, яка б займалася збором коштів, наймала робітників, контролювала будівництво, виносила конкретні питання на розгляд жителів району. Після побудови садочка ця організація або розпадається, або трансформується в ГО з іншими функціями.
Другий спосіб з усіх точок зору набагато продуктивніший. Хоча він можливий у суспільствах з високим розвитком демократії і ступенем децентралізації влади.
Як у першому, так і в другому випадку, даний процес передбачає залучення механізму лобіювання, де ініціатором процесу виступає громада цього району
через посередництво створеною нею ГО.
Особливе місце в Україні посідають екологічні орг- нізації. У своїй природоохоронній діяльності вони використовують певні ресурси соціально-політичного контексту, які включають: загальну екологічну стурбованість населення; реакцію конкретних соціально- професійних груп на техногенні аварії або на загрозу безпосередньому середовищу мешкання; громадську думку, яка формується переважно під впливом мас, - медіа, наявність екологічно орієнтованих соціальних груп та окремих людей, здатних стимулювати населення до конкретних дій. Отже входження окремих активістів вищезазначеного руху до структур виконав-чої гілки влади є одним з механізмів екологічних перетворень. Такі громадські організації залучаються й у зміну законодавчої діяльності, лобіювання екополі- тики та проведення громадських екологічних експертиз.
Яку роль відіграють громадські організації у збереженні навколишнього середовища?
Поняття «громадські організації» не можна повністю зрозуміти без використання поняття держави, владних структур, державної (публічної) політики. Громадські організації всіма способами намагаються показати свою відмінність від державних структур (зокрема, термін «недержавні організації»), але, що є цілком природним, часто змушені звертатися за вирішенням суспільних проблем до владних структур. Тож недержавним організаціям дуже важливо знайти збалансовану позицію щодо державних структур.
Отже, основною метою діяльності громадських організацій у представництві інтересів громадян має бути:
ЕЗапитання і завдання Е
Список рекомендованої літератури
Загальна декларація прав людини. - Харків: ХПГ, 1998. - 14 с.
Конституція України: права і свободи громадян: Навчально-методичний посібник в запитаннях і відповідях. К.: Право, 1998. - 174 с.
Обушний М.І., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І. Обушного. - К.: Арістей, 2006. - 432 с.
Політологія: Підручник для вищих навч. закл. ЗС/ За ред. В.Ф. Смолянюка.-1-е вид. - Вінниця: Нова книга. -
Політичні партії в Україні / За ред. М.В. Якушинка. - К., 1998.- 136 с.
Політологія: кн. пер. Політика і суспільство/ А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. - 2-е вид., перероб.та доп. - К.: Ельга. Ніка-центр. - 2003. - 664 с.
Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи / В.І. Луговий, В.М. Князєв (заг. ред.), Українська Академія державного управління при Президентові України. - К.: АУДУ, 2001. 252 с.
Очікувані результати:
Що таке громадянство?
Під громадянством розуміють стійкий правовий зв’язок особи з даною державою, тобто визнання державою цієї особи як повноправного суб’єкта всіх прав і обов’язків.
Ще за первісних часів люди визнавали «своїх» і «чужих». Спочатку інстинкт самозбереження, а згодом усвідомлені дії, спрямовані на розвиток та вдосконалення суспільних відносин, спричинили створення сучасного інституту громадянства. Його виникнення сягає античності з притаманною йому полісною організацією співжиття. Повноправним громадянином грецького полісу вважали лише того, чиї батьки (батько й мати) були його повноправними громадянами. Громадянство у Стародавній Греції набувалося у 18-річному віці. Бути громадянами не лише почесно, а й корисно, оскільки вони мали певні привілеї, зокрема право на нерухомість (землю), а за участь у роботі органів влади та судах навіть отримували винагороду. Проте в умовах грецьких держав і повноправні громадяни користувалися привілеями лише всередині своєї общини - за кордонами свого поліса вони ставали безправними іноземцями.
На відміну від грецького полісу в Стародавньому Римі громадянство можна було «заробити», особливо військовою службою. Цікаво, що серед населення Риму та інших міст існував прошарок людей, які за виконання своїх громадських обов’язків так само отримували винагороду. Це так звані люмпен-пролетарі, які мали номінальне громадянство. Вони брали участь у народних зборах, виборах магістратів, ніде не працювали і перебували в патрон-клієнтських стосунках з багатими людьми. За законом Касія (73 р. до н. е.), кожному з них виділялося 5 модієв зерна на місяць (близько 1,5 кг хліба на день). У 50-40 рр. до н. е. таких нахлібників лише в Римі налічувалося 300 тис. Уже в стародавні часи римський громадянин був захищений законом від свавілля володарів. До речі, його не можна було розп’ясти на хресті, оскільки це вважалося ганьбою.
Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з Французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» знаменувала ліквідацію феодального ладу. На зміну відносин підданства, які позначали васальну залежність від держави, яку уособлював монарх, прийшли модерні відносини громадянства.
У деяких державах існує подвійне громадянство. Людина також може опинитися у статусі особи без громадянства, що має назву апатридизм. Такий стан виникає, коли особа вийшла або була виключена з громадянства (підданства) однієї держави, не отримавши громадянства іншої.
Визначте позитивні та негативні сторони інституту подвійного громадянства.
Громадянство можна набути двома основними способами: унаслідок факту народження і шляхом натуралізації. Набуття громадянства на підставі народження здійснюється автоматично. При цьому як основні принципи застосовуються «право крові» і «право ґрунту». Перший визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася від громадян даної держави (у деяких країнах достатньо, щоб громадянином був лише один з батьків). Принцип «права ґрунту» визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася на території даної держави незалежно від громадянства батьків.
Здійсніть порівняльний аналіз способів набуття громадянства.
Набуття громадянства шляхом натуралізації пов’язане із зверненням особи, що фактично проживає в країні, з проханням надання йому громадянства. Отримання його в такий спосіб пов’язане з певними труднощами, оскільки передбачає низку умов, часом суб’єктивного характеру: знання державної мови, наявність засобів до існування, доказів відсутності важких захворювань тощо. Наприклад, умовами набуття громадянства Великої Британії згідно з законом 1981 р. є, зокрема, «проживання на території країни протягом п’яти років», «достатнє знання однієї з трьох мов: англійської, шотландської або валійської», а також «хороший характер».
Умови натуралізації, які існують в українському законодавстві
Існують й особливі, історично обумовлені, шляхи отримання громадянства. Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про громадянство України», грома
дянство отримали всі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території країни.
Громадянство як антитеза аполітичності - суттєвий чин-ник функціонування демократичних держав. Адже «справжній громадянин» у демократичних суспільствах - це людина, яка свідомо ставиться до свого громадянського обов’язку, дотримується законів, регулярно голосує та сплачує податки. Нібито «нормальний», «адекватний» громадянин - це той, хто володіє мінімально достатнім обсягом знань про політику і політичне життя, про те, що відповідає його власним інтересам, а також про те, яка політична сила здатна задовольнити ці інтереси краще за інших. Однак на практиці більшість громадян не відповідають навіть цим заниженим стандартам «доброго» громадянина.
Чи згодні ви з тезою «Справжній громадянин той, хто цікавиться політикою»?
Як показують результати соціологічних опитувань, частка тих, хто активно цікавиться політикою, невелика. Це пояснюється тим, що легітимність демократії обумовлена скоріше пасивністю, ніж активним захистом її цінностей. Часто громадяни задоволені своїм урядом, тому вони не роблять нічого - ні проти, ні для нього. Однак пасивність громадян може бути спричинена й зовсім іншим, наприклад відсутністю віри в те, що їх участь у політичному процесі має будь-який сенс, тому що влада все одно робитиме так, як їй заманеться.
Громадянські права та свободи є основою конституційно-правового статусу громадянина держави, визначають можливості його участі у суспільно-політичному та культурному житті. Стаття 3 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
Протягом тисячоліть існування людства пов’язане з відповідною організацією соціуму, розподілом обов’язків між його членами, виконанням правил та норм співжиття, які забезпечували його стабільність та життєздатність. Практика колективного життя передбачала надання переваг певним категоріям населення та їх захист - за соціальною, релігійною, расовою, національною, статевою або політичною ознаками залежно від культурно-історичних умов і типу національно-державного утворення. Спочатку люди жили за правилами «звичаєвого права», згодом виникає розуміння існування і захисту «природного права» з наступною диференціацією прав людини в його сучасному розумінні.
Як це не дивно, термін «права людини» є порівняно новим. Його почали вживати лише після Другої світової війни, і пов’язане це з розгромом фашистської Німеччини та утворенням Організації Об’єднаних Націй. Цим новим терміном було замінено інші - «природні права» і «права людини», які вже адекватно не відбивали нових історичних реалій.
Розуміння громадянських прав у традиційних суспільствах асоціювалося із вільними громадянами чоловічої статі. Тільки в Новий час з подоланням релігійного догматизму та політико-економічної рабської залежності став можливим перехід у ХУІІ-ХУІІІ ст. до ліберальних уявлень про свободу та рівноправ’я, насамперед права приватної власності. Майже завершеного вигляду права та свободи людини того періоду набули в Декларації прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 р. - неперевершеного за своїм всесвітньо-історичним значенням документа Великої французької революції. Підкреслюючи, що «люди народжуються й залишаються вільними та рівними у своїх правах», Декларація визначала ці права як «Свободу, Власність, Безпеку та Опір утискам», включаючи до поняття «свобода» свободу слова, об’єднань, релігійну та свободу від свавільного арешту й тюремного ув’язнення.
Одним з найбільш вдалих з погляду розуміння еволюції концепції прав людини є поняття «трьох поколінь прав людини», запропоноване французьким правознавцем Карелом Васаком. Перше покоління прав людини відноситься до періоду англійської, американської та французької революцій ХУІІ-ХУІІІ ст. і характеризується переважно негативним розумінням права як «свободи від», а не позитивним - «права на». Для першого характерне невтручання держави у справи суспільства, дистанціювання від нього, що знайшло своє втілення у понятті «мінімальна держава», або «держава - нічний сторож». Зокрема, до цього першого покоління належать заявлені права, викладені в статтях 2-21 Загальної декларації прав людини. У політичній сфері ідея «мінімальної держави» була реалізована через впровадження принципу поділу влади, механізму стримувань та противаг, розвиток парламентаризму тощо. Розмірковуючи над сутністю демократії, слід звернути увагу на те, що демократія була б неможлива без забезпечення так званих базових прав: свободи думки, слова, преси, зборів, об’єднань тощо. Саме на цих правах була заснована ліберальна держава, яка в свою чергу породила доктрину правової держави. Звідси випливає, що ліберальна держава є не лише історичною, а й правовою передумовою демократичної держави.
Чи може бути реалізована свобода без правового захисту?
Друге покоління прав людини характеризується в більш позитивному («права на»), ніж негативному («свобода від») сенсі, вимагаючи втручання, а не невтручання держави для забезпечення рівної участі у виробництві та розподілі відповідних цінностей. Показовими у цьому плані є права, зафіксовані у статтях 22-27 Загальної Декларації прав людини. Ці права ототожнюються з поняттям «соціальна держава», політикою та практикою сучасної соціал-демократії. Основні цінності останньої - свобода, справедливість, солідарність, ідея демократичного соціалізму і соціальної держави, наголошення на загальнонародному характері держави - усе це так чи інакше співзвучне ідеям колективного і справедливого співіснування в соціумі.
Третє покоління прав людини накреслилося у статті 28 Загальної декларації прав людини, котра наголошує, що «кожний має право на суспільний та міжнародний порядок, в якому права, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю реалізовані». Третє покоління охоплює нині шість заявлених прав. Три з них відображають появу націоналізму Третього світу та його вимоги щодо перерозподілу влади, багатства й інших важливих цінностей: право на політичне, економічне, соціальне та культурне самовизначення; право на участь та отримання прибутків від «спільної спадщини людства» (спільний навколоземний простір; наукова, технічна й інша інформація та прогрес; культурні традиції, пам’ятки та пам’ятники), а також право на мир, здорове та збалансоване довкілля і право на гуманітарну допомогу у разі катастроф.
Яким може бути наступне покоління прав людини?
Поряд зі згаданими вирізняють громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні права. Інколи виокремлюють й екологічні права. До громадянських прав належать такі, що забезпечують гідне життя і свободу людини, захищають її від неправомірних втручань з боку як держави, так й інших суб’єктів суспільних відносин. В основному вони мають негативний характер: право на життя, повагу честі та гідності, безпеку, недоторканість особистості, недоторканість житла, свободу, гідне існування тощо, більшість яких ще визначають як фундаментальні, природні права людини.
Політичні права забезпечують участь громадян у суспільно-політичному житті країни. До них належать: громадянство, свобода слова, думки та переконань, свобода друку (поширення інформації), право об’єднання в політичні партії, громадські об’єднання та профспілки, право обирати та бути обраним тощо. Оскільки деякими політичними правами громадяни наділяються в певному віці, треба згадати про активне і пасивне виборче право. Активне виборче право (право обирати) громадяни України набувають у 18-річному віці; пасивне виборче право (право бути обраним) - у 21-річному віці, коли вони можуть бути обраними до Верховної Ради України, і 35-річному - Президентом України.
Центральне місце в групі економічних прав відводиться праву приватної власності, оскільки це право уможливлює певну матеріальну незалежність людини від держави, створює умови для достойного існування громадян. Наближеним до нього є право на підприємницьку діяльність, а в більш широкому сенсі - право на працю, на вибір професії та сфери діяльності, право на справедливу оплату праці тощо.
Соціальні та культурні права покликані гарантувати достойний матеріальний та духовний розвиток людини. Виокремлення соціальних прав пов’язують із виникненням концепції соціальної держави, яка притаманна більшості демократичних країн світу. До комплексу цих прав належать: право на відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров’я тощо.
Право на освіту, технічну, художню та наукову творчість, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на використання здобутків культури та мистецтва тощо є основою культурних прав людини та громадянина.
Визначте, як суспільство може допомагати реалізації прав людини.
Як зауважив відомий західний правознавець Дж. Донеллі, лише після Другої світової війни почався справжній розвиток міжнародного права: «Ставлення держав-переможців до прав людини було ганебним. Перед війною небагато було зроблено, щоб допомогти євреям, які намагалися виїхати з Німеччини у сусідні країни. Фактично ж тим, хто втекли, було відмовлено в притулку урядами держав-союзниць, включаючи Сполучені Штати. Під час війни не було зроблено жодних зусиль для припинення функціонування концтаборів. Наприклад, держави-союзниці навіть не звертали увагу на залізничні колії, якими в Аушвіц привозили на заклання сотні тисяч жертв... І лише коли війна завершувалася, громадяни й лідери держав- союзниць, які до цього були заклопотані своєю перемогою, захотіли протистояти цьому страхіттю».
Першим кроком у заповненні правового вакууму був Нюрнберзький процес над військовими злочинцями (1945-1946 рр.), на якому проти нацистських лідерів висувалися безпрецедентні на той час звинувачення в злочинах проти людства. Проблема прав людини дійсно стала об’єктом міжнародних відносин, принаймні в Організації Об’єднаних Націй (ООН). (У Пакті Ліги Націй права людини не згадуються.)
10 грудня Генеральна Асамблея ООН одностайно ухвалила Загальну декларацію прав людини, визначення якої міжнародних норм щодо прав людини навіть сьогодні є найбільш авторитетним. Слід зауважити, що оскільки Загальна декларація прав людини - це резолюція Генеральної Асамблеї ООН, а не угода, вона сама по собі не має зобов’язальної сили. Однак вона разом із Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародним пактом про громадянські та політичні права склали спільний документ Міжнародний Білль про права, що є підсумковим викладом мінімальних соціальних і політичних гарантій, визнаних міжнародною спільнотою як необхідних для гідного життя в сучасному світі.
Важливим кроком на шляху розвитку та забезпечення прав людини став великий міжнародний форум - Конференція з безпеки та співробітництва в Європі, що була скликана у Гельсінкі 3 липня 1973 р. і закінчилася 1 серпня 1975 р. На конференції були присутні представники 35 урядів - країн НАТО, держав-членів Варшавського договору, 13 нейтральних європейських країн, які належали до Руху неприєднання. Конференція закінчилася прийняттям Гельсінкського Заключного Акту, який хоча і не був зобов’язальним документом, але мав вагомий вплив на процес захисту прав людини насамперед у соціалістичних країнах. Зокрема, саме тоді на теренах Радянського Союзу виникають гель- сінкські групи правозахисників, які стали провісниками майбутніх незалежних держав.
Проблема забезпечення захисту прав людини та забезпечення їх повноцінної участі в політичному житті перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти і закріплюється відповідними правовими актами. Зокрема, це Загальна Декларація Прав Людини - Резолюція Генеральної Асамблеї 217 А (ІІІ), прийнята 10.12.1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР, № 2148- VIII (2148-08) від 19.10.73 р.; Конвенція про заборону всіх форм дискримінації жінок - Резолюція ГА 34/180, прийнята 18.12.1979 р.; Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ратифікована разом з Протоколами № 1, 2, 4, 7, 11 Законом України від 17 липня 1997 р.); Європейська хартія місцевого самоврядування; Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру Конференції з Безпеки та Співробітництва в Європі (КБСЄ); Рекомендація 1413 (1999) ПАРЄ про рівне представництво в політичному житті; Рекомендація Яес 3
До цих прав слід додати ще колективні права та права народів. Суб’єктами колективного права можуть виступати сім’я, виробничі колективи, національні та сексуальні меншини тощо. Із розпадом СРСР та світової системи соціалізму проблема реалізації права націй на самовизначення набула особливої гостроти.
Повноцінна реалізація прав і свобод громадян можлива за умови їх органічного поєднання з обов’язками перед державою, спільнотою і окремими громадянами. У кожній країні існує певне розмаїття таких обов’язків, але в цілому їм притаманні такі: захист держави та військова служба, сплачування податків та інших фінансових відрахувань, повага національної гідності та національних символів, підтримка громадського порядку і загального миру, піклування дітей про батьків тощо.
Які обов’язки громадян ви вважаєте найбільш важливими?
Процес засвоєння людиною законів і норм співжиття, правил політичної поведінки, оволодіння необхідними соціальними навичками, усвідомлення своїх прав, а також способів їх реалізації - усе це називається політичною соціалізацією. Її центральним пунктом є формування адекватних уявлень про владу та владні відносини. Процес політичної соціалізації відбувається набагато швидше, коли людина безпосередньо занурюється в політичні справи. Відповідно до класифікації М. Вебера індивід може бути залучений до політики різною мірою. У своїй відомій праці «Покликання до політики» соціолог говорить, що політиками можна бути:
Причому вчений зауважував, що існує два способи опанування політики як професії: або жити «для» політики, або жити «за рахунок» політики і «політикою». «За рахунок» політики як професії живе той, хто намагається перетворити її на постійне джерело доходу, «для» політики - той, у кого інша мета.
Відомо, що різні люди можуть брати участь у політичному житті з різною інтенсивністю: одні особи лише читають газети, інші ще й ходять на вибори, а треті ведуть активну політичну роботу. Навіть залучення до одного і того ж виду діяльності може проявлятися по- різному: наприклад, один активіст може лише інколи брати участь в політичних кампаніях на правах виконавця, а інший є їх активним організатором, один виборець може ходити на кожні вибори, а інший лише на особливо значущі для нього. Для визначення цих відмінностей існує поняття політичної активності. Під політичною активністю слід розуміти інтенсивність участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності.
У політичній науці під терміном політична поведінка розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи як організованих суб’єктів влади, так і стихійні дії натовпу. Це можуть бути акції на підтримку системи, або такі, що спрямовані проти неї. Особливим видом політичної поведінки є голосування «проти» або неявка на вибори. Зазвичай її розглядають як індивідуальну та масову, активну й пасивну, спонтанну та цілеспрямовану, лояльну і протестну, легітимну та неле- гітимну, добровільну і примусову, автономну і мобілізаційну. Характер та спрямованість політичної поведінки залежать від співвідношення об’єктивних (навколишнє соціальне середовище) і суб’єктивних (внутрішні спонуки людей) факторів. Найбільш вивченими формами політичної поведінки є лідерство, способи голосування на виборах, участь в масових заходах (мітинги, демонстрації, виборчі кампанії) і діяльність партій, а також поведінка під час здійснення різних форм політичного протесту.
Політична діяльність - це насамперед соціальна діяльність, що забезпечує життєздатність суспільства, сприяє розвиткові його потенціалу. Як свідчить історичний досвід, чим нижчий рівень всебічного цивілізованого розвитку суспільства, тим вищою є роль політичної діяльності і тим більша потреба в ній. І навпаки, чим вищий рівень цивілізованого розвитку соціуму, тим меншою є роль політичної складової в діяльності суб’єктів суспільних відносин через нижчий рівень потреб в її організуючому впливі. Похідною від політичної діяльності є політична участь, яка передбачає насамперед непрофесійну політичну діяльність.
Визначте власну політичну активність, поведінку, діяльність, участь.
Кожна політична система має певні механізми і процедури, завдяки яким громадяни та колективні суб’єкти суспільних відносин мають можливість доносити до влади свої вимоги. Цей процес, який у західній політології отримав назву артикуляції інтересів, може здійснюватися в багатьох формах — від елементарного індивідуального звернення до місцевого чиновника до колективних дій через групову політику в процесі вирішення загальнодержавних питань. При цьому дії громадян не завжди повинні мати яскраво виражений політичний характер. Так, претензії, які висловлюються певному представнику комунальних служб або установі щодо якості освітлення (покриття дороги) на окремій вулиці, можуть перерости в інших формах у політичну акцію недовіри всій місцевій владі, якщо ці явища наберуть систематичного і масового характеру. Тому вчені часто поряд з категорією «політична участь» (political participation) використовують більш широке поняття «громадянська дія» або «громадянська участь», «громадянська активність», «громадська залученість», які не виключають політичної складової у поведінці людей. Головне, що політична участь завжди соціально детермінована і визначається характером суспільних відносин та рівнем політичної культури, що панують в суспільстві.
В яких проявах політичної діяльності ви погодилися б узяти участь?
У політичній науці існують різні способи класифікації політичної поведінки і політичної участі.
Традиційна (або конвенційна, conventional participation) участь - достатньо рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для політичної системи, що домінує. До конвенційних форм участі відносять наступні: 1) регулярна участь у голосуванні на президентських виборах; 2) постійна участь у місцевих виборах; 3) активна участь у діяльності однієї організації, що опікується проблемами спільноти; 4) активна діяльність у розв’язанні деяких проблем громади; 5) спроби переконати інших у доцільності участі в голосуванні; 6) активна робота принаймні іноді на користь тих чи тих партій або кандидатів на виборах;
Нетрадиційна (неконвенційна, inconventional participation) участь - досить незвична політична поведінка, яка кидає виклик установленим інститутам і нормам, що домінують, або відкидає їх. Неконвенційні форми участі включають: 1) участь у недозволених демонстраціях; 2) участь у бойкотах; 3) відмову від сплати податків; 4) участь у захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках в їх стінах; 5) блокування дорожнього руху; 6) участь у стихійних страйках. У переломні та кризові періоди життя суспільства значного поширення набувають таки масові форми політичної участі, як мітинги, демонстрації, страйки, бойкоти, акції громадянської непокори. Їх ефективність яскраво продемонстрували події кінця 80-х - 90-х рр. ХХ ст. на всьому пострадянському просторі та в країнах Центральної і Східної Європи, а також масові виступи під час помаранчевої революції в Україні.
Увага! Неконвенційна участь залишається в рамках закону.
Демонстрація (від лат. demonstratio - показ, опис) - публічне висловлення вимог, побажань, суспільного настрою шляхом проведення ходи, мітингів та інших заходів переважно масового характеру. Демонстрації можуть набувати різних форм: маніфестацій, пікетів, бойкоту, захоплення громадських приміщень, блокад доріг та ін.
Мітинг (англ. Meeting - зустріч) - масова політична акція у формі публічного зібрання для обговорення актуальних політичних проблем, що цікавлять суспільну думку; масове зібрання з приводу злободенних питань. Проведення мітингів та демонстрацій має давню історію. Деякі дослідники пов’язують їх із християнською традицію проведення хресного ходу.
Страйк як один із ефективних засобів досягнення економічних цілей може набувати політичного забарвлення і бути могутньою зброєю у боротьбі трудящих за свої права. Достатньо згадати масові шахтарські та робітничі виступи кінця 80-х - початку 90-х років у колишньому Радянському Союзі, які були каталізатором піднесення національно-демократичних рухів у республіках та утворення незалежних держав. У країнах із сильними анархо-синдикалістськими традиціями, наприклад у Франції, Іспанії, Італії, всезагальний страйк застосовується для повалення уряду або відставки міністрів.
Політична участь може здійснюватися у формі бойкоту, сутність якого зводиться до групової дії, спрямованої проти співробітництва з іншою групою або політичним чи громадськими інститутами задля досягнення певної мети. Класичним зразком ефективного використання тактики бойкоту є факт бойкотування чорношкірим населенням міського транспорту у м. Монтгомері (штат Алабама) у 1955 р. на знак протесту проти расової сегрегації. Внаслідок акції, а також реакції суспільної думки місцева влада була вимушена скасувати рішення про сегрегацію в міському транспорті. Так народився рух за громадянські права чорношкірого населення, який очолив пастор Мартін Лютер Кінг (1929-1968). Бойкот - це такий метод, який межує із громадянською непокорою.
Специфічним засобом політичної участі громадян є громадянська непокора. Практикою політичної боротьби вона стала завдяки Махатмі Ганді (1869-1948), яку він використав спочатку у боротьбі за покращання життя індусів в Південній Африці, потім за права так званих «недоторканих» - найнижчої касти в Індії і, наприкінці, в боротьбі індійців за незалежність проти британського панування. В основу такої діяльності покладено принцип відмови від насилля, добровільного прийняття покарання та відмови від співробітництва зі злом. Його палкий послідовник Мартін Лютер Кінг ефективно використовував цю тактику в боротьбі чорношкірого населення за громадянські права.
Які причини будуть адекватними інструментам політичної участі?
Однією з крайніх форм політичної участі є політичний екстремізм, який відноситься до розряду політичного насильства. Екстремізм (лат. еxtremys - крайній) - прихильність у політиці та ідеях до крайніх поглядів і дій. Політичний екстремізм виходить з постулату про доцільність та правомірність викорис-тання насильства як засобу досягнення політичної мети. Прояви екстремізму, як правило, мають місце там, де відсутня гнучкість політичної системи (правлячої еліти) щодо вимог, в тому числі й екстремальних. Виокремлюють такі види політичного екстремізму: державний, організаційно-груповий та індивідуальний. Екстремізм часто асоціюється з тероризмом, хоча останній є лише одним з проявів першого. Тероризм народжується з крайнощів екстремізму, тому його слід розглядати як екстремальну форму політичної участі.
З якою політичною метою ви погодилися б застосувати насилля? Чому?
Політична участь може здійснюватися як в організованих, так і в стихійних формах. Політична участь вирізняється залежно від тієї ролі, яку відіграє в цьому процесі власне індивідуальний суб’єкт. За таким критерієм виокремлюється автономна і мобілізаційна участь. Автономна - це така участь, коли індивід діє, приймаючи рішення самостійно. Автономна участь заснована на можливості вибору і притаманна розвинутому громадянському суспільству, в якому існує можливість справжньої конкуренції суб’єктів політичних відносин. Мобілізаційна участь здійснюється під тиском інших суб’єктів політики або під їх впливом, що призводить до викривлення власних пріоритетів суб’єкта політичних відносин. Зокрема, тоталітарний режим намагається впровадити мобілізаційну участь у формі ритуальної дії підтримки влади максимальною часткою населення.
Двома важливими формами політичної участі є опір та протест. Опір, як правило, повною мірою здійснюється в умовах політичного тиску, у демократичних системах домінуючою формою є протест. Як форми політичного протесту можуть розглядатися електоральний абсентеїзм, тобто відмова від участі у виборах, або голосування «проти всіх».
Відомо, що жодна людська спільнота, жодне суспільство не могли існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово перетворювалися на звичаї, традиції, стійкі суспільні норми і правила. Отже, суспільство в процесі історичного розвитку виробляло особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямовування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а зміцнювала суспільний організм. Людство за час свого існування створило і збагачувало духовну культуру, важливими складовими якої є мораль право і політика.
Мораль як форма духовного життя є одним із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Вона має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Наприклад, моральні норми середньовічного суспільства принципово відрізняються від сучасних. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості.
Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до навколишнього світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів, інших людей і до самої себе. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра, справедливості, дружби, любові, свободи і відповідальності. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують особистість і суспільство на ідеали гуманізму, на протистояння злу, на розумні потреби, на самообмеження заради загального блага, причому не з примусу, а свідомо і добровільно.
Виконуючи роль регулятора суспільної та індивідуальної поведінки, мораль поділяє соціальні явища, дії та вчинки людей на «добро» і «зло», даючи людині можливість свідомо орієнтуватись у своєму моральному виборі.
Боротьба добра і зла є головним змістом морального розвитку суспільства. Протистояння злу має базуватись на морально виправданих засобах.
Поясніть цю тезу.
Мораль не має чітко встановлених (нормативних) форм виразу, здебільшого вона міститься у свідомості людей. Винятками є лише норми релігійної моралі, деяких ідейно-політичних рухів, доктрин, ідеологій, а також громадських організацій і партій. Так, за часів існування радянського режиму поведінка громадян СРСР мала відповідати моральному кодексу будівника комунізму, а, наприклад, цінностями сучасної соціал- демократії, що зафіксовані у програмних документах, є Свобода, Справедливість, Солідарність.
Сучасне українське суспільство представлене розмаїттям соціальних груп (демографічних, етнічних, професійних, територіальних спільнот), політичних партій та угруповань, різних громадських об’єднань. Особистості, що до них належать, мають власні корпоративні та особисті інтереси, які не тільки збігаються чи не збігаються, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що не просто призводить до суперечностей у соціальній практиці, а й сприяє виникненню і розвитку глибоких суспільних конфліктів. Саме в таких умовах мораль разом з іншими формами духовного життя та соціальними інститутами через свої цінності і механізми повинна знаходити шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей і розв’язання конфліктів заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, тобто сприяти гармонізації людських і суспільних відносин. Іншими словами, мораль має бути основою, фундаментом соціальної, політичної, правової стабільності в суспільстві.
Поряд з моральними нормами суспільні відносини регулюють й інші правила, які формально визначені і захищалися державою. Йдеться про право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, дотримання яких забезпечується і шляхом переконання, і державним примусом.
Мораль і право мають багато спільного: вони виступають як загальні правила поведінки людей, зорієнтовані на вільне волевиявлення людини та її відповідальність, базуються на фундаменті вікових звичаїв та традицій. У той же час між правом і мораллю існують суттєві відмінності (див. табл. 8.1).
Таблиця 8.1. Порівняльна таблиця правових і моральних норм
|
Правові норми |
Моральні норми |
|
Утверджують державні цінності |
Утверджують загальнолюдські цінності |
|
Забезпечуються системою державного примусу |
Забезпечуються суспільною думкою |
|
Обов'язкові до виконання |
Є внутрішнім переконанням людини |
|
Чітко визначають права, обов'язки і відповідальність |
Не деталізують регламентацію поведінки особистості |
|
Зафіксовані у формі законів |
Не мають усталеної форми виразу |
До відносин, що регламентуються правом, належать найбільш важливі для стабільного функціонування і розвитку певної соціальної системи: державний устрій, форма правління, права і свободи людини, громадянство, власність, система відповідальності за злочини тощо. Людина у правових відносинах виступає перш за все як громадянин держави, тому норми права є депер- соніфікованими, формально однаковими і обов’язковими для всіх. Вони окреслюють свободу зовнішньої поведінки людей, залишаючись нейтральними до її внутрішніх мотивів. Виконання норм права забезпечується застосуванням різних форм державного впливу аж до державного примусу.
Взаємозв’язок та взаємодія моралі і права є узгодженням двох найважливіших соціальних регуляторів. Уся правова система і дійсність підлягають моральній оцінці. Моральність права означає ціннісний підхід до правової реальності. Право, що нехтує моральними засадами стосунків між людьми, є аморальним.
Гуманність як стрижень моралі є однією з фундаментальних засад права і правового регулювання в демократичній, правовій, соціальній державі. Зокрема, Конституція України наголошує на тому, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність є найвищою соціальною цінністю.
Тенденцією взаємодії правової та моральної систем в умовах демократії та розбудови громадянського суспільства має стати гармонізація між цими двома найвагомішими соціальними регуляторами.
Проблема взаємозалежності і взаємовпливу моралі й політики є однією із найскладніших в історії суспільного розвитку. Залежно від конкретно-історичних умов ступінь збігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика є формами суспільного життя, сама природа яких далеко не завжди передбачає їх збіг. Мораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, політика скерована, як правило, на підпорядкування однієї волі іншій, часто із застосуванням насильства. З одного боку, на політиків покладене виконання державних завдань в інтересах всього суспільства, з іншого - в їхньому розпорядженні є особливі засоби впливу (примусу), якими можна зловживати заради особистої чи корпоративної вигоди, завдаючи шкоди іншим людям чи суспільству в цілому. Саме тому суспільство завжди зацікавлене, щоб політика з усіма її цілями, принципами і засобами відповідала вимогам моральності.
Значення моральних норм у політичній діяльності - проблема дискусійна й неоднозначна. Характер суспільства, соціокультурне середовище, вибір особистістю системи цінностей з-поміж існуючих альтернатив - усе це впливає на співвідношення політики і моралі, моральності політиків.
У політиці діють люди з різними інтересами, культурою, правами і функціями, а відповідно, з різною мірою відповідальності за свої вчинки, вони можуть по- різному тлумачити моральні норми та принципи, керуючись власними інтересами та потребами. На вибір та прийняття політичних рішень може вплинути і те, як людина чи група людей оцінює світ, своє місце в ньому і події, які відбуваються, що вважати першочерговим, а що - другочерговим у суспільному житті.
Аналіз розвитку людства свідчить, що співвідношення моралі й політики трактувалося по різному. Ідею невід’ємності політики від моралі відстоювали античні філософи: Сократ (470-399 до н. е.), Платон (428348 до н. е.), Аристотель (384-322 до н.е.). Конфуцій (551- 479 до н. е.) бачив основу гуманного політичного правління в доброчинності, він не довіряв регулюючій силі закону. Виразниками ідеї верховенства моралі над політикою були Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінг, Андрій Сахаров (1921-1989).
І навпаки, італійський мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469-1527), виносячи моральні критерії за рамки політики, підкреслював, що політичних цілей треба досягати політичними засобами, для яких загальноприйнята мораль не може бути перешкодою. Саме завдяки цьому філософу словник політичних термінів поповнився поняттям «макіавеллізм», що є синонімом безморальності в політиці.
Зв’язок між політикою і мораллю визначається також і типом політичної системи. Політика тоталітарного типу, що ґрунтується на культі лідера, тяжіє до поглинання моралі політикою, перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей та принципів. Протистояння політики та моралі в рамках правової демократичної держави є найменшим.
За умов сучасної цивілізації політика має більш орієнтуватися на моральні норми, адже протистояння суспільства і держави, держав між собою за умови існування зброї масового знищення може створити небезпеку для народів на світовому рівні.
З огляду на історичну перспективу інтеграції цивілізованої людської спільноти доцільним і закономірним є функціонування міжнародних суспільно-політичних та економічних організацій, діяльність яких сприяє порозумінню між суспільствами і державами (ООН, Європейський Союз). Соціально-політична думка шукає шляхи до узгодження моральних, правових та політичних норм суспільного життя.
Відомий французький письменник А. Моруа (18851967) відзначав, що політика - це вміння добиватися рівноваги сил у суспільстві. Ми можемо додати, що право - це вміння утримувати і узаконювати рівновагу, а мораль - це той важіль, який допомагає добиватися рівноваги й утримувати її. Інакше кажучи, народ і держава, громадянське суспільство і державні органи влади, розбудовуючи демократію, мають дотримуватись загальнолюдської тріади - гуманних моральних, правових та політичних норм, які утверджують у суспільстві стійкість державних устроїв, суспільну стабільність, динамізм економічного розвитку і соціальну справедливість.
Е Запитання і завдання а
а) усіх, хто проживає в Україні;
б) громадян України всіх національностей;
в) етнічних українців;
г) свідомих українців.
а) за державну зраду;
б) за вчинення тяжкого злочину;
в) у разі проживання за теренами України більше 5 років;
г) не може бути позбавлений громадянства?
а) поблажливе ставлення до своїх підлеглих;
б) намагання силоміць зробити всіх щасливими;
в) щирість та відвертість у процесі досягнення своєї мети;
г) дія за принципом: «мета виправдовує засоби»?
Список рекомендованої літератури
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения: Пер с нем. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с. Гаєвський Б. А. Сучасна українська політологія: Навч. посіб. - К.: МАУП, 1999. - 268 с.
Донеллі Д. Права людини у міжнародній політиці / Пер. з англ. - Л.: Кальварія, 2004. - 280 с.
Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ. Станом на 1 січня 2006 року. Офіційне видання. - К.: 2006.
Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. - М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 1999. - 832 с.
Рікер П. Етика і політика. - К.: Дух і літера, 1995. - 324 с.
Уестон Б.Г. Права людини // Права людини: Концепції, підходи, реалізація: Пер. з англ. - К.: Вид-во «Ай Бі»,
Очікувані результати:
Упродовж історичного розвитку людство пройшло складний шлях пошуку найкращих форм колективного співжиття. Від первісного стада як початкової форми організації людей до утворення власне держав минули сотні тисяч років. Долаючи сходинку за сходинкою, трансформуючись у рід, родову й сусідську громаду, плем’я, союз племен, лише близько 4 тис. років до н.е. виникли перші державні утворення (див. схему 9.1).
Держава перетворилася на політичний інститут, за допомогою якого стало можливим ефективно регулювати суспільні відносини, спираючись не тільки на примус як основний метод управління. На основі різних підходів до тлумачення сутності держави з позиції оптимальної організації взаємовідносин влади й народу розвивалось учення про цю форму людського співіснування.
Перші держави за своєю суттю були деспотичними, побудованими на необмеженій владі правителя (фараона, імператора, базилевса) та сваволі багатіїв. Навіть демократія Стародавньої Греції після нетривалого періоду розквіту занепала. За словами Гесіода (VII ст. до н. е.), псування моралі призвело до того, що «правду замінив кулак».
У середньовічних теократичних доктринах панували твердження, що держава зобов’язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять коритися їй як християни. Фома Аквінський (1226-1274) вважав, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини. Закони - це специфічні настанови (приписи), що не порушують божественного порядку.
За доби Відродження та Нового часу представники утопічного соціалізму (Т. Мор, Т. Кампанелла) у своїх творах змальовували проекти ідеальної держави, які відповідали ідеалам ранньохристианської громади й будувалися на принципах соціальної рівності, відсутності експлуатації та спільній праці всіх громадян.
Вагомий внесок у розуміння сутності держави в цей час зробив італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Держава для нього була найвищим породженням людського розуму і мала приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбереженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку. Н. Макіавеллі, якого можна вважати одним із фундаторів суто світської політичної теорії, стверджував, що в основу політичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу. На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав її як політичний стан розвитку суспільства, певним чином організовану політичну владу.
Саме цей італійський учений першим використав термін держава (від італ. 5Мо) для визначення політично організованого суспільства. Він також був першим, хто публічно піддав сумніву доцільність слідування нормам моралі у політиці. Формула «мета виправдовує засоби» дістала назву макіавеллізм і стала символом підступності у політиці.
У період ранніх буржуазних революцій (XVII ст.) феодальному корпоративному суспільству протиставлявся індивідуалізм природної людини. У цей час сформувалися теорії природного права й суспільного договору. Згідно з голландським юристом Гуго Гроцієм (1583-1645), держава - це досконала угода вільних від природи людей, укладена заради дотримання права й спільного інтересу. В такій державі публічне право - це сукупність соціальних норм, що забезпечують належний порядок у суспільстві. За Томасом Гоббсом (15881679), держава є результатом суспільного договору з метою подолання природного стану людини у формі «війни всіх проти всіх». Джон Локк (1632-1704) розробив концепцію поділу влад, що, на його думку, було необхідною умовою забезпечення свободи, тобто умов реалізації громадянами їхніх природних прав.
За часів Просвітництва (XVIII ст.) у вченнях Ф.-М. Вольтера (1694-1778), Ш.-Л. Монтеск’є (16891755), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Д. Дідро (1713-1784), К. Гельвеція (1715-1771), П.-А. Гольбаха (1723-1789) розвивається й удосконалюється теорія природного права, що вже розглядалося як діяльність держави відповідно до права для досягнення цілей суспільного договору: свободи та справедливості.
Схема 9.1. Форми співжиття людей
Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. формуються ідеї правової держави, як основної гарантії реалізації свободи індивіда та громадянського суспільства (І. Кант, 1724-1804) як опосередкованої через працю системи потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей (Г.В.Ф. Гегель, 1770-1831).
Наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. представники критичного утопічного соціалізму: К.-А. Сен-Сімон (1760-1825), Ш. Фур’є (1772-1837), Р. Оуен (1771-1858) у різний спосіб змальовували моделі досконалого суспільства, побудованого на ідеалах соціального прогресу, правди й справедливості. Разом з якобінськими ідеями революційно-утопічного комунізму (Л.-О. Бланкі, 1805-1881, Ж-П. Марат, 17431793, М. Робесп’єр, 1758-1794 та ін.) вони заклали фундамент марксистського вчення про державу і право.
Засновники марксизму К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820-1895) розглядали державу як закономірний продукт розвитку суспільних відносин, побудованих на приватній власності, поділі суспільства на класи й наростанні антагонізмів між ними. Згідно з їхньою теорією, держава є органом класового панування, засобом пригноблення одного класу іншим, «порядком», що узаконює й зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення між ними.
У другій половині ХТХ ст. на противагу комуністичній державницько-правовій ідеології починає формуватися концепція соціал-демократії (соціал-реформізм), яка відмовилася від ідеї соціалістичної революції та диктатури пролетаріату на користь філософії демократичного соціалізму.
Палким прихильником, послідовником і практиком марксизму став Ленін (В. I. Ульянов, 1870-1924), який бачив своїм ідеалом суспільство рівних, що можна збудувати лише в разі перемоги соціальної революції. У розумінні Леніна держава була не просто продуктом поділу суспільства на класи, а «машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим». Саме погляди Леніна та його послідовника Сталіна (Й. В. Джугашвілі, 1879-1953), практично втілені у Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах, спричинили у ХХ ст. зміни глобального порядку - поділ світу на дві антагоністичні системи, а також сприяли становленню авторитарних і тоталітарних політичних режимів.
На противагу марксизму й ленінізму, в другій половині ХТХ-ХХ ст. формуються інші концептуальні моделі, які уособлюють сучасну демократичну, соціальну і правову державу.
Поняття «держава» є ключовим для багатьох сучасних наук: історії, соціології, політології, правознавства та ін. У соціологічному розумінні держава - це форма організації людського суспільства, що об’єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. В політичному - політична організація суспільства, що характеризується наявністю публічної влади, яка є обов’язковою для всіх. В юридичному - це джерело права й закону, сукупність органів державної влади, що виступають від імені держави з метою регулювання суспільних процесів. У економічному - організатор використання людських, матеріальних, природних ресурсів в інтересах усього суспільства.
Відповідно до сучасних підходів держава - це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ та організацій, які управляють суспільством від імені народу.
Від інших форм організації суспільства держава відрізняється низкою характерних ознак:
Вчені виокремлюють також ознаки держави, що не є визначальними, проте притаманні цій формі організації суспільства. До них належать: наявність кордону, збройних сил, державної символіки, визнання держави світовим співтовариством тощо.
Чи можуть існувати держави без згаданих ознак? Поясніть, чому.
Місце держави зумовлене її призначенням у суспільстві. Вона виступає як: політична організація суспільства; представник усього населення певної території; носій влади; виразник спільного інтересу; інструмент реалізації загальної волі; головний суб’єкт політичного суверенітету.
За своїм призначенням держава виконує зовнішні та внутрішні функції. Функції держави - це основні напрями її діяльності з реалізації поставлених перед нею завдань і цілей. Головними внутрішніми функціями прийнято вважати: організаційно-управлінську, економічну, соціальну, інтегративну, культурно-виховну, правоохоронну тощо. Серед зовнішніх функцій слід назвати насамперед оборонну та дипломатичну.
Якими є очікування громадян від держави?
У чому відмінність між формулами стосунків держави й громадян: «держава для людини» і «людина для держави»?
Держава функціонує у певних формах, у яких виявляються її основні характеристики, що визначають організацію державної влади, а також способи та прийоми реалізації владних повноважень.
Держава має три основні елементи:
а) форму державного правління, що визначає порядок утворення й організації вищих органів влади та управління. Виокремлюють дві форми державного правління: республіка (парламентська, президентська, напівпрезидентська, або змішана, суперпрезидентська, монократична) та монархія (абсолютна, спадкова, виборна, теократична, парламентська (конституційна), дуалістична та ін.);
Чи впливає форма державного правління на добробут громадян? Чому?
б) форму державного (територіально-політичного) устрою - спосіб територіальної організації влади держави, що характеризує порядок взаємодії центральних, регіональних і місцевих влад. За територіальною організацією влади розрізняють дві основні форми територіально-політичного устрою: унітарну та федеративну;
Увага! Від федерації як форми державного устрою слід відрізняти конфедерацію як міжнародно-правове об’єднання суверенних держав.
Чи впливає форма державного устрою на само- реалізацію громадян? Чому?
в) політичний режим - сукупність способів та методів здійснення політичної влади. Політичний режим - це категорія, яка характеризує, з одного боку структуру владних відносин, а з іншого - ті методи, за допомогою яких відбувається процес володарювання в суспільстві. Поняття «політичний режим» визначається і як спосіб здійснення влади, і як політичний простір реалізації свободи індивіда, і як наслідок взаємодії держави й громадянського суспільства. Сучасна юридична та політична наука виокремлює два основні типи режимів: демократичний та недемократичний. До недемократичних передусім належать тоталітарний і авторитарний політичні режими.
Для демократичного політичного режиму характерними є вільна діяльність політичних партій і громадських організацій, обов’язкова виборність органів влади, розмежування сфер держави та громадянського суспільства, політичний та ідеологічний плюралізм. Основними типами сучасних демократичних політичних режимів вважають ліберально-демократичний, консервативно-демократичний, соціал-демократичний та ін.
До недемократичних політичних режимів відносять деспотії, тиранії, теократії, авторитарний або тоталітарний режими. Авторитарний режим можливий і за монархічної, й за республіканської форми правління. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати деякі демократичні інститути, наприклад опозиція, система виборів, незалежна преса, але основними його ознаками є переважання методу адміністрування, концентрація влади в руках виконавчих органів, звуження сфери гласності та виборності державних органів. Крайнім виявом авторитарних режимів є тоталітарні.
Для тоталітарного режиму характерна відмова від принципу поділу влад, цілковита заборона діяльності опозиційних партій та організацій, всеосяжний (тотальний) державний контроль, «одержавлення» панівної партії, загальнообов’язкова ідеологія тощо. Якщо тоталітарний режим спирається на силу, то авторитарний - здебільшого на авторитет.
Увага! Характеристики форм правління, державного устрою та різновидів політичних режимів.
Чи впливає форма політичного режиму на мораль суспільства? Чому?
У сучасних цивілізованих державах немає чітко вираженої лінії класового поділу, соціальні відмінності між класами втратили антагоністичність, чому значною мірою сприяло загальне зростання життєвого рівня населення. Зміст діяльності сучасної цивілізованої держави набув нових якостей: суспільні суперечності долаються не насильством і пануванням одного класу над іншими, а через громадський компроміс, створення умов для розвитку громадянського миру та злагоди.
Стаття 1 Конституції України наголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава». Акцентування саме на демократичності, соціальному і правовому характері Української держави не випадкове, адже саме сукупність таких типів держави є найпрогресивнішою і найсприятливішою для життя людей.
Демократична держава є досягненням сучасної цивілізації. Демократія тут виступає як спосіб і умова цивілізованого вирішення конфліктів, діалогу, мирного обговорення проблем, взаємного врахування інтересів, уподобань і переконань різних суб’єктів суспільних відносин. Вона сприяє гармонізації суспільних відносин, гарантуючи участь громадян у розподілі ресурсів та формуванні державної політики. Найповніше свою демократичну сутність держава може реалізувати, якщо вона водночас є і соціальною, й правовою.
Один з найвизначніших загальнолюдських політико- юридичних ідеалів - правова держава. Сучасна правова держава покликана суворо регламентувати вплив влади на суспільство через досконалу нормативно-правову базу, насамперед - конституцію та закони. Конституція - це своєрідна демаркаційна лінія між повноваженнями влади і свободою громадян.
Саме верховенство права є головним принципом існування правових демократичних країн у сучасному світі. Отже, правова держава - це держава, в якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом; визнаються й гарантуються права та свободи людини, в основу організації державної влади покладено принцип її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Для правової держави характерні такі ознаки:
Сучасна політична думка дедалі частіше звертається до практики «держави загального добробуту», або соціальної держави. Відповідно до позиції неолібералізму, головна суть сучасного державного регулювання полягає в подоланні соціальних проблем та класових антагонізмів створенням змішаної економіки, завдяки активній регулювальній ролі уряду і політиці соціальних послуг.
Соціальна держава визначається сукупністю рис:
Чи є в Конституції України положення про завдання держави?
Отже, сучасне розуміння поняття держави передусім ґрунтується на загальнолюдських ідеалах справедливої держави для всіх. Саме такою є демократична, соціальна, правова держава.
Держава як форма організації людського суспільства покликана виконувати складні завдання регулювання суспільних відносин. Соціальне управління як вид діяльності людини у будь-якому випадку тісно пов’язане із соціальним впливом та взаємовпливом: держави на суспільство, суспільства на державу. Їхні відносини мають суперечливий характер: з одного боку, держава завжди намагається панувати над суспільством, з іншого - вона зацікавлена у формуванні гармонійних відносин, які є запорукою стабільності й соціального миру; держава репрезентує спільний інтерес, а громадянське суспільство представляє різні інтереси. Держава уособлює свою волю за допомогою влади (політичної, державної), яка у своєму первинному розумінні тісно пов’язана із насиллям. Саме межа насилля держави й міра свободи людини були вирішальними критеріями розвитку цієї форми організації суспільства і тисячі років тому, і тепер. Вплив держави на суспільство, громадянина визначається насамперед типом політичного режиму, формою правління та низкою інших чинників.
Держава створюється людьми, і за висловом англійського філософа Дж. Локка, «головною метою об’єднання людей у держави і передачі ними себе під владу уряду є збереження їхньої власності». Під власністю філософ розумів життя, свободу й володіння. Р. Нозик у праці «Анархізм, держава, утопія» (1974) писав, що держава має обмежитись функціями захисту людини від грубої сили, обману і грабунку.
Функціонування держави в межах суспільства потребує визначення місця людини в системі суспільних відносин (див. схему 9.2).
Взаємодія держави і суспільства
Схема 9.2. Взаємодія держави і суспільства
Слід зауважити, що вплив держави на суспільство здійснюється з урахуванням того, що людина - це не лише особа, а й громадянин. Статус громадянина вона має тільки в державі, її особиста свобода і права можуть бути гарантовані лише законом.
Відносини між суспільством, громадянином і державою можна окреслити за допомогою наведеної вище схеми. Конкретний стиль поведінки цих суб’єктів відносин зумовлений низкою чинників: економічним розвитком суспільства, традиціями, рівнем правової й політичної культури населення. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує діяльністю інших суб’єктів політичної системи й спрямовує її в обсязі й мірі, необхідних для виконання найважливіших загально-суспільних завдань. Досягається це визначенням прав та обов’язків суб’єктів суспільних відносин, забезпеченням дотримання всіма вимог закону, інших правових актів.
Які зміни ви могли б запропонувати до цієї схеми?
Відносини «держава - особа» можна звести до двох теоретичних підходів:
Увага! Не слід плутати патерналістську і патріархальну держави. Це близькі, але не тотожні поняття.
Сучасна правова держава побудована на гуманістичному підході. Проте в державі завжди є низка чинників, що не сприяють розвитку демократії і навіть становлять для неї загрозу. Одна з таких загроз криється в механізмах державної влади, часто реалізованої недемократичними методами. Через те що державна влада тяжіє до абсолюту, спільнота потребує важелів і «противаг» проти неї. Саме громадянське суспільство є запорукою стримування держави, важливою складовою забезпечення балансу влад поряд із її поділом на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Громадянське суспільство якраз постає як альтернатива, контрагент державного врядування із властивим йому насиллям, формалізмом, свавіллям бюрократичного апарату. Це не структурна одиниця, а насамперед спосіб життя людей, сфера їхньої свободи, життєдіяльність особистості поза офіційною регламентацією. Питання про межі втручання держави в життя громадянського суспільства обговорювалися від часів Н. Макіавеллі, Ш.-Л. Монтеск’є, Г.В.Ф. Гегеля й залишаються предметом наукових суперечок, партійних змагань тощо.
Як відомо, рівень демократизму в кожній країні великою мірою залежить від характеру взаємовідносин між державою та громадянським суспільством. Саме держава з її великим ресурсним потенціалом здатна створити сприятливі умови для самореалізації суспільства, а може й заблокувати всі його потяги до самостійних дій. Громадянське суспільство, у свою чергу, є одним з інститутів, покликаних забезпечити ефективне функціонування держави. Тобто певною мірою вони потрібні одне одному і здатні максимально розкрити свій потенціал лише в умовах демократії.
У сучасному цивілізованому суспільстві складаються партнерські відносини між державою та громадянським суспільством, зумовлені нормами суспільного життя й «правилами гри», застосовуваними в політичній сфері. Характер домінантних відносин між громадянським суспільством і державою й визначає рівень демократизму суспільства загалом. Про це свідчить історія.
У чому полягає взаємопідтримка демократичної держави та громадянського суспільства?
Давні народи не приділяли великої уваги особистим правам людини. Громадянське суспільство, яке становить сферу особистої діяльності людини, ще не було окремим союзом - особа поглиналася державою. Тому і свобода полягала насамперед у праві участі громадян у державному управлінні. Хоча вже за стародавніх часів римський громадянин був захищений законом від свавілля володарів. Наприклад, його не можна було розіп’ясти на хресті, оскільки це вважалося ганьбою.
У середні віки, навпаки, превалювало індивідуалістичне начало. Громадянське суспільство, своєю чергою, поглинуло державу, внаслідок чого особисті права розширилися не на користь державної влади. Це призводило до зловживань, найвищим виявом яких було право приватних війн. У цей період сваволя особи розвивалася на користь сильних і призводила до пригнічення слабких. Тільки за Нового часу держава знову посіла належне їй місце в суспільному союзі, не поглинаючи, однак, громадянського суспільства, проте надавши йому відповідну самостійність. Отже, рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим чинником стабільного демократичного розвитку.
Пригадайте, які права існували в Україні часів Русі та козацтва.
У процесі історичного розвитку громадянського суспільства та взаємодії його інститутів зі структурами держави у ХХІ ст. спостерігається стійка тенденція переходу від антагоністичних, конфронтаційних форм взаємодії до дедалі більшого утвердження принципів соціального діалогу та партнерства у практиці країн, що обрали демократичний шлях.
Розглядаючи місце і роль держави в політичній системі суспільства, потрібно передусім зупинитися на проблемі співвідношення держави й суспільства (насамперед громадянського) - як суспільства громадян разом з державою розвинуті правові відносини. Визначальними у відносинах держави і громадянського суспільства є такі принципи: сприяння формуванню громадянського суспільства з боку держави; забезпечення державою рівних можливостей для всіх суб’єктів у всіх сферах суспільного життя; чітке законодавче окреслення меж можливого державного втручання у справи людини й суспільства.
Проблеми взаємозв’язку держави, суспільства та індивіда є визначальними для будь-якого соціуму. Такими вони є і для України за умов побудови демократичної, правової, соціальної держави й формування громадянського суспільства.
Людина є головним суб’єктом політики, здатним брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до влади та держави залежить від рівня її політичної та правової культури й може набувати різних форм - від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Між громадянами і державою існують такі форми відносин: компроміс, консенсус, конформізм, політичний екстремізм, політичний конфлікт. Іноді у стосунках між громадянами й державою спостерігається політичне відчуження - процес, що характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її. Важливим атрибутом сучасної держави є інститут парламентаризму. Саме через своїх представників громадяни беруть участь не тільки у формуванні органів влади, а й у прийнятті політичних та державних рішень. Ефективним каналом реалізації волі громадян, їхньої участі у виробленні державної політики є політичні партії й громадські організації.
Саме політична діяльність індивідів, через яку вони реалізують свої найрізноманітніші інтереси, є одним з найголовніших способів впливу на державу. Політична діяльність індивідів реалізується через професійну політичну діяльність (виконання обов’язків народного депутата, державного чиновника, наділеного владними повноваженнями, лідера політичної партії та ін.) і політичну участь, яка може здійснюватися в різних формах колективної та індивідуальної поведінки (вибори, референдуми, демонстрації, мітинги, акції громадянської непокори тощо). Форми політичної діяльності й участі залежать від політичного режиму, типу політичної культури громадян і рівня правосвідомості.
Найважливішою соціальною функцією держави є врахування інтересів широких верств населення. Однак уряд не зможе ефективно задовольняти колективні потреби, не знаючи їх характеру. Тому зміцнення суспільних інститутів слід розпочинати з наближення держави до людей. Це означає, що народ має брати участь у виробленні державної політики на різних рівнях і що індивідуальні споживачі повинні отримати змогу висловлюватися, так само як і організації приватного сектору та інші групи громадян - мати право голосу. Все це може відбуватися за децентралізації державної влади і рівномірного (оптимального) розподілу ресурсів між владою та суспільством.
На певному етапі розвитку державу почали розглядати як утворення, вороже громадянському суспільству. Ця тенденція особливо простежувалася у суспільній думці кінця ХХ ст. - після повалення тоталітарних режимів й розпаду Радянського Союзу. У той час панувало уявлення, що надцентралізація, притаманна тоталітарним і авторитарним режимам, має бути замінена децентралізацією.
Яким чином децентралізація держави впливає на життя її громадян?
Децентралізація має сенс, якщо вона сприяє підвищенню ефективності діяльності держави, насамперед на місцях. Проте щодо цого є певні застереження. Децентралізація надає можливість для тиску на державні структури, щоб змусити їх відтворювати суспільні послуги відповідно до вимог часу, а також сприяє підзвітності на місцях і розвитку економіки в регіонах. Але тут є приховані небезпеки. На думку фахівців, центральний уряд, що визначає стратегічний курс розвитку, може втратити контроль над макроеконо- мічною ситуацією через відсутність скоординованих рішень, прийнятих на місцевих рівнях. Може поглибитися нерівність між регіонами, що підвищить економічне й соціальне напруження. Місцеві органи влади можуть потрапити також під вплив специфічних (егоїстичних) інтересів, що часом призводить до зловживання державною владою й навіть до того, що уряд менше реагуватиме на потреби людей і звітуватиме про свої дії.
Таким чином, децентралізація без належної організації інститутів громадянського суспільства та самоврядування на місцях, забезпечення прозорості дій центральної влади не лише не сприятиме демократизації, а й навпаки, може призвести до руйнування державної структури, провокувати відцентрові тенденції, регіональний егоїзм та сепаратизм. Вектор централізації або децентралізації не має самодостатньої цінності поза конкретного історичного контексту. Тому доцільніше говорити про ефективну державу, яка мусить бути сильною й демократичною, здатною забезпечити підтримання прав і свобод індивіда, належний рівень життя, стимулювати ініціативу, позитивну активність та самоврядування громадян.
Важливим каналом залучення громадян до участі у здійсненні владних та суспільно значущих повноважень є громадські організації. Вони є не лише «становим хребтом» громадянського суспільства, а й вагомим чинником демократизації суспільних відносин. Це пояснюється характером їхньої взаємодії з державою, де переважають дискурсивні, діалогові відносини, що є запорукою досягнення стану консолідованої демократії. Об’єднуючись у громадські організації, трудові колективи, громадяни безпосередньо впливають на державу через участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів державної влади. Керівні органи громадських об’єднань можуть наділятися правом законодавчої ініціативи.
Як свідчить практика, вплив громадських організацій в Україні на прийняття політичних рішень та здійснення державної політики неоднозначний. Це пояснюється браком сталої демократичної традиції, особливостями процесів суспільно-політичної трансформації. За слабкої структуризації суспільства, відсутності стабільних організованих груп інтересів громадські об’єднання разом з політичними партіями є водночас і лобістськими організаціями, і групами тиску на владні структури, й каналами взаємодії держави та суспільства.
Які важелі впливу на державу мають громадські організації?
Більшість громадських організацій можна класифікувати як групи інтересів або групи тиску. На відміну від політичних партій ці групи не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише впливом на неї. Найпоширенішими формами такого впливу є підготовка звернень до законодавців або представників адміністрації, організація відповідних кампаній у засобах масової інформації, проведення демонстрацій, маршів, пікетувань, інших публічних акцій.
Важливим інститутом громадянського суспільства, які захищають права і свободи громадян насамперед у галузі трудових відносин, є профспілки. Ці організації не є ані державними, ані політичними. Політичного характеру їхні дії набувають під час співпраці з державою у форматі соціального партнерства, коли вони залучаються до формування та затвердження державного і регіональних бюджетів, а також у межах корпоративних угод за участю державних структур. У разі цілеспрямованого, тривалого недотримання державними органами або іншими суб’єктами трудових відносин угод і домовленостей щодо соціальних стандартів або умов праці, профспілки також залишають за собою право на проведення політичних акцій: вимог щодо відставки певних посадових осіб або органів влади, страйків, маніфестацій, блокувань державних установ та ін.
У чому полягають функції профспілок?
Усі ці інституційні об’єднання громадян не лише здатні певним чином реагувати на дії влади. Вони також сприяють наданню більшої легітимності демократії, висловленню політичних інтересів, покращенню інфор- мованості, підвищенню довіри громадян до уряду. Однак водночас демократична влада повинна мати певний ступінь автономії від зазіхань різних груп - для того, щоб ухвалювати й проводити в життя непопулярні рішення. Більш того, діяльність груп інтересів може йти на шкоду інтересам суспільства, зокрема, коли групи, що володіють значними матеріальними ресурсами і могутніми важелями впливу на процеси вироблення та прийняття політичних рішень, намагаються підмінювати державні інтереси власними.
Великий потенціал ефективної співпраці держави та суспільства у вирішенні багатьох проблем мають колективні органи, до яких входять представники владних структур та громадськості. Зі зростанням соціальної активності громадян, виникненням численних зацікавлених груп, громадських об’єднань та потребою спрямування процесів демократизації в правове та організоване річище, постала необхідність у формуванні структур, які сприяли б координації зусиль державних органів та громадськості. В їх компетенції - створення ефективних організаційних і правових умов для всебічної реалізації громадянами їхнього конституційного права на участь в управлінні, забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади, врахування громадської думки не лише у процесі підготовки рішень, а й на етапі їх виконання. Не втрачає актуальності й здійснення постійного діалогу з усіма соціальними групами громадян, надання можливостей для вільного та об’єктивного висвітлення проблем, що турбують людей, у засобах масової інформації, повніше врахування позицій політичних партій та суспільно- політичних об’єднань, широких кіл громадськості під час вироблення регіональної політики.
Серед механізмів і процедур, спрямованих на ефективне партнерство влади та громади, можна виокремити три головних напрями: робота зі зверненнями громадян, інформування населення про діяльність органів влади та місцевого самоврядування і спільна робота в колективних органах (радах, колегіях, комісіях, комітетах та ін.).
Важливим напрямом роботи державних інститутів є організація консультацій. Цей вид громадянської активності не можна стовідсотково відносити саме до політичної участі. Консультування передбачає використання механізмів (консультативні комітети, громадські та координаційні ради), які дають змогу доводити думку громади до тих, хто має право приймати рішення. Ключова особливість консультування полягає в тому, що політики не зобов’язані слідувати висловленим їм рекомендаціям: вони погоджуються слухати, але діяти відповідно до того, що почують, не повинні. Саме до такого виду участі належить діяльність громадських дорадчих комітетів.
Однак, як свідчить практика, значна частина громадських комітетів і рад існує лише формально й створююся владою з метою демонстрації нібито її демократичності, а фактично - для маніпулювання масовою свідомістю. До роботи в таких утвореннях запрошуються активісти громадських організацій, але реального впливу на політику вони часто не мають.
Як перетворити консультування у дієвий спосіб співпраці громадян та держави?
Отже, незважаючи на критику, держава залишається основною формою співжиття людей та організації суспільства. Проте упродовж історичного розвитку людство вибудовувало модель ідеальної держави та наполегливо до неї рухалось. Саме демократична, правова та соціальна держава є основним суспільним ідеалом на сучасному етапі. Це той дороговказ, у напрямі якого крокують більшість сучасних демократичних країн.
а Запитання та завдання а
|
№ |
Форма державного правління |
Зміст |
||
|
1 |
Монархія |
Абсолютна |
||
|
Конституційна |
Дуалістична |
|||
|
Парламентська |
||||
|
2 |
Республіка |
Президентська |
||
|
Парламентська |
||||
|
Парламентсько-президентська |
Список рекомендованої літератури
Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІУ. Станом на 1 січня 2006 р. Офіційне видання. - К., 2006.
Боброва А. Основні форми сучасного політичного насилля. - К.: Світ успіху, Юрінком-Інтер, 2005. - 141 с.
Давиденко В. Імперативи формування та розвитку інституту соціального діалогу // День. - 2005. - 17 груд.
Канетті Е. Маса і влада: Пер. з нім. - К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. - 416 с.
Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. - 2004. - № 1.
Кисельов С. Міра свободи індивіда в державі: (Політичні режими) // Політичний менеджмент. - 2003. - № 3.
Новохацький В. Громадянське суспільство і держава: український досвід // Трибуна. - 2003. - № 7-8.
Якубовський О., Бутирська Т. Взаємодія держави і громадянського суспільства в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 1.
Очікувані результати:
Людина, економіка і соціум становлять єдину суспільну систему. Можна стверджувати, що економіка посідає визначальне місце в суспільстві, є основою його життя. Щоб жити і функціонувати в суспільстві, людина має насамперед задовольняти власні потреби. Сучасна розвинена економіка створює матеріальну основу для досягнення нових, значно вищих соціальних та духовних стандартів життя людей, забезпечення соціальної стабільності в суспільстві. Тобто людина і соціум не можуть існувати поза економікою. Соціоекономічна рівновага суспільства - це визначена відпо-відність між економічною та соціальною сферами, узгодженість інтересів окремих індивідуумів з інтересами різних соціальних груп та верств населення, а також з інтересами держави.
У суспільстві із сучасним ринковим господарством соціоекономічна рівновага забезпечується формуванням єдиної цілісної системи економіки політики і соціуму, ознакою якої є визначена свобода економічних дій кожної окремої людини. Соціоекономічна рівновага в демократичному суспільстві має спиратися на ринкові форми організації суспільства. Національна економіка України утверджується на ринкових засадах, тому роль людини в економіці не можна розглядати поза ринковими відносинами. Цивілізовані ринкові відносини забезпечують найприйнятніші умови для реалізації економічного вибору як одного з основних прав людини.
Чому громадянам України потрібна економічна освіта?
Кожна людина повсякденно є дотичною до економічних проблем і поставлена перед вибором: як будувати бюджет сім’ї, як зробити розумний вибір при купівлі товарів та отриманні послуг, організації робочого місця тощо. Тому економічні знання потрібні не лише бізнесменам, банкірам, менеджерам, а й зокрема кожному Формування основ економічного мислення дає можливість приймати ефективні рішення як раціональним споживачам, ефективним виробникам, компетентним інвесторам, працівникам та роботодавцям, активним учасникам світової економіки, так і відповідальним громадянам.
Щоб повніше зрозуміти сутність сучасної економічної культури насамперед треба з’ясувати, яку роль відіграє економічна освіта у житті окремої людини. Не викликає заперечень, що освіта завжди була і буде найважливішим чинником управління будь-якими змінами, а сучасні знання, інтелект є найвартіснішим товаром. Саме таким товаром, потрібним людині, виробництву і державі, стали економічні знання. Економічна освіта охоплює широкий спектр економічної діяльності людини - оволодіння необхідними знаннями і формування суспільних норм економічної поведінки. Економічна освіта і культура є невід’ємною складовою освіти громадянина і необхідною умовою розбудови економічно міцної і незалежної держави. Значення економічної культури нації виявляється найперше у двох напрямах: 1) розробці принципів, що стають основами економічної політики; 2) сприянні демократизації суспільства. Економічна освіта сприяє інформованості людей, а отже, демократизації виборності органів влади, передбачаючи економічну інформованість не лише тих, хто претендує на владу, а й тих, хто обирає претендентів. Крім того, через освіту громадяни розуміють такі загальносуспільні явища, як багатство і бідність, безробіття й інфляція, бюджетний дефіцит і державний борг. Знаючи їх сутність і фактори впливу, можна прогнозувати розвиток подій, здійснювати певні заходи стимулювання або стримування, розвитку або гальмування, шукати ресурси для здійснення або змінювати форми організації.
Урядовці і політичні діячі мають знати відповідь на важливі економічні питання: чи можливе здійснення соціальних програм, що спричинило падіння курсу грошей, як доцільно змінити систему оподаткування та ін. Якщо найширші кола населення не матимуть хоча б загальних уявлень про зміст економічних явищ, то годі чекати свідомих дій під час виборчих кампаній, референдумів, інших загальнонаціональних або місцевих акцій, навпаки, вивчення базових категорій сприятиме розумінню реальних економічних процесів та пошуку свого місця ефективної участі у цих процесах.
Економічна освіта особистості дає змогу людині діяти свідомо, раціонально використовувати власні сили та інші ресурси, що є фактором умов
життєдіяльності в ринковій економіці. Наявність сучасного ринкового оточення потребує формування у громадян України системи цінностей ринкової економіки, як-то:
Розвинене суспільство, яке будує своє життя на демократичних засадах та прагне стати громадянським, має бути економічно поінформованим, а тому брати участь у процесах реформування можна лише розуміючи їх сутність.
Визначте мінімальний зміст економічної освіти українських школярів.
Найповніше активна економічна роль людини може розкритися в умовах органічного поєднання вільної праці і гарантій економічних і соціальних прав людини, поваги до приватної власності і прагнення до суспільної корисності. При цивілізованих ринкових відносинах мають установитися партнерські стосунки між громадянином і державою, працівником і роботодавцем, споживачем і виробником.
У центрі всіх економічних перетворень стоїть людина, її світогляд, моральність, культура, особистісні якості, які віддзеркалюють мотиви економічної поведінки, вона є первинним і основним суб’єктом економічної системи. У процесі розвитку ринкової економіки України зростає роль індивідуальності людини. Вона залишається не тільки виробничим ресурсом, сучасною є людина як особистість, носій інтелекту, творець і громадянин, людина економічна, її реальна поведінка, а не абстрактні виміри, що стали основою наукових, економічних, соціальних, дослідницьких і політичних програм розвитку. Якість людської особистості в сучасному житті - головна і найвища мета в системах національних інтересів розвинених країн. У суспільстві має сформуватися свідомий громадянин - відповідальний господар, енергійна людина з розвиненим прагненням успіху, який гарантуватиме відчуття свободи й незалежності. Тобто людський інтелектуальний капітал стає інтелектуальним потенціалом, який використовують у процесі економічного розвитку. В сучасних умовах наджорстокої конкурентної боротьби тільки він забезпечує конкурентоспроможність і підприємствам, і суспільству. Однак такий новий капітал, як і будь-який нематеріальний «живий» об’єкт, має свої особливості, оскільки його носієм є людина. Загальновідомо, що нова економіка змінює модель праці, яка більш схильна до стрімкого зростання нових спеціальностей і кваліфікаційних вимог. Зростання спеціалізації і швидке коригування кваліфікаційних вимог знижують взаємозамінність працівників, індивідуалізуючи процес праці й істотно змінюючи процес впливу трудового колективу на поведінку його членів. Усе це свідчить про нові тенденції на ринку праці, зміну характеру відносин, а отже, й економічної поведінки його суб’єктів.
Економічна поведінка людини визначається багатьма чинниками, зокрема особистим інтересом. Проте реалізувати свій інтерес індивід може лише тоді, коли надає послуги іншим людям, пропонуючи для обміну свою працю і продукти своєї праці. Таким чином розвивається розподіл праці, який є основою економічної солідарності, партнерства і взаємодопомоги у суспільстві.
Визначте позитивні та негативні чинники впливу особистих інтересів на економіку.
У XVIII ст. англійський економіст А. Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) вперше визначив окрему людину як основу економічної системи, її вищу цінність, та розробив прикладні основи ефективної підприємницької діяльності людини, розкривши умови і чинники економічної реалізації її активності й творчих здібностей. Він зауважував, що завданням держави є забезпечення всім індивідам рівних умов для вияву їхніх сил і талантів.
Досвід розвинених країн свідчить про те, що успіхи в реформуванні економічного життя досягаються через людську якість економіки, тобто проведення такої політики реформ, яка б створювала необхідні стимули до праці й підприємницької діяльності. Беззаперечно те, що високий рівень розвитку західних країн було досягнуто на основі реалізації економічних прав і свобод людини. У демократичному суспільстві економічні можливості людини стають надзвичайно широкими, вона здатна протистояти ринковому ризику, відповідати за своє благополуччя, успіхи й поразки. В Україні покищо ідеї гуманізації економіки, висунення на передній план людини як мети розвитку виробництва залишаються лише гаслами. Обов’язком держави є проведення економічних реформ, які були б достойні людини. На думку окремих дослідників економічних процесів в Україні, форми і шляхи розв’язання проблеми сумісності людини та економічного середовища, в якому вона живе, варто вирішувати як через трансформацію економічних відносин, так і безпосередньо через зміни в світогляді, культурі і мисленні самої людини.
У сучасній економічній системі людина може успішно діяти завдяки таким економічним якостям, як певні погляди, риси характеру, знання, вміння. Вищу цінність в економіці демократичного суспільства представляють і почуття власної гідності людини, її особистої відповідальності за власну долю, самостійний вибір, готовність забезпечити своє життя власною працею - підприємницькою або трудовою діяльністю. Серед економічних якостей людини значне місце посідає працьовитість, активна життєва позиція, толерантність.
Будь-яку людину спонукають до економічної діяльності, до активності в економічній сфері її потреби. У разі, якщо індивід не задовольняє особисті матеріальні потреби, він не може себе відчувати вільною особистістю. Людина усвідомлює власну гідність лише тоді, коли її не пригнічують матеріальні турботи, а матеріальні потреби більш-менш задоволені. Прагнення до достатнього рівня споживання - значний стимул для працівника. Динамічність у системі потреб для найактивніших соціальних груп виразно виявляється саме в умовах демократії, а за умов тоталітарного суспільства держава обмежує потреби (обмеженням інформації про життя людей в інших країнах, ідеологічно-просвітницьку роботу тощо). Безмежність потреб людей висуває складні проблеми перед економікою, адже неможливо забезпечити такий рівень виробництва товарів і послуг, який зміг би задовольнити всі потреби населення.
Чи варто обмежувати потреби людини? Чому?
Важливими в економічній діяльності людини є мотиви і стимули економічної діяльності. Чому і заради чого людина працює? Що спонукає її, наприклад, до підприємницької діяльності? Найвідомішим є твердження, що грошовий, матеріальний стимул є вирішальним для залучення людей до економічної діяльності. Однак разом із матеріальними стимулами існують позаекономічні стимули - моральні, ентузіазм, солідарність тощо. Цікавою є думка про те, що на людей, які не мають ресурсів на задоволення власних матеріальних потреб, більше впливають матеріальні стимули, а високий рівень статків знижує її залежність від грошових стимулів. Проте стимулом може бути сама економічна діяльність як процес (задоволення від праці, кар’єра, престижність праці тощо).
Який мотив праці є найбільш істотним? Як ви ставитеся до прислів’я «Грошей багато не буває»?
У чому полягає сутність економічних прав людини?
Економічні права і свободи людини відіграють важливу роль у розвитку демократичного суспільства. Зокрема, у Загальній Декларації прав людини наголошується про право людини на власність (ст. 17), на працю та вільний вибір роботи (ст. 23), на соціальне забезпечення (ст. 22), на належний життєвий рівень (ст. 25). Уперше економічні права людини знайшли повне відображення у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), в основі якої лежать філософські ідеї просвітництва, і людина розуміється вільною і рівною від природи. Держава не має права позбавляти людину її економічних прав, вона повинна гарантувати їх рівність усім громадянам. Проте сама держава вельми часто порушує економічні права своїх громадян через відсутність сформованої правової системи охорони і забезпечення економічних прав і свобод людини. Їх реалізація є основою економічної політики держави в умовах розбудови ринкової економіки. В реальних умовах сучасної Української держави людина не завжди має можливість самостійно реалізувати закріплені Конституцією економічні і соціальні права, а саме: відсутність гарантій, перепони чиновництва, надмірний податковий тиск, корумпованість.
Беззаперечним є той факт, що найбільш значущим економічним правом людини є право власності, оскільки саме власність - необхідна умова незалежності людини. Рівень демократичності суспільства визначається можливостями реалізації права власності як економічної свободи. Саме право людини на власність визначає сутність економічної свободи, його реалізація створює умови для ініціативи, діловитості, активності людини в економічному житті країни.
Чому залежна від держави безправна людина- прохач, що немає власності, не може бути свідомим громадянином ?
Кожна людина має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. У ст. 41 Конституції України зазначається, що «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Це означає, що кожна людина має право засновувати власну справу, займатися підприємницькою діяльністю, отримувати прибутки і використовувати їх на власний розсуд. Володіння власністю є сутністю природи людини як суспільної істоти. Право на власність - важлива передумова підприємницької діяльності, яка, у свою чергу, є основою ринкової економіки. За роки соціалістичного господарювання в Україні були втрачені принципи підприємницької культури, а нівелювання права власності призвело до занепаду суспільного виробництва. Принцип права власності відновлено, що закріплено Конституцією України, проте має бути розроблена ще й ефективна система стимулювання підприємницької діяльності та впроваджені законодавчі гарантії для рівноправності й незалежності всіх суб’єктів господарювання і підприємницької діяльності.
Яка мета підприємницької діяльності?
Поняття підприємницької діяльності розкриває ст. 1 Закону України «Про підприємництво», за якою підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.
Із наведеного визначення випливають певні необхідні правові вимоги до підприємницької діяльності. По- перше, це безпосередня самостійна і систематична діяльність, яка полягає в тому, що підприємець починає і проводить свою діяльність на власний розсуд, без будь- яких застережень. Підприємницька діяльність повинна носити постійний характер. По-друге, підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця. Це означає, що він приймає на себе будь-які наслідки - як позитивні, так і негативні. По-третє, метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Для цього і розпочинає свою діяльність підприємець, тобто, характерною ознакою підприємницької діяльності є її комерційний характер.
Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути фізичні та юридичні особи.
У 2000 р. було прийнято Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва», який визначає правові засади державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності «з метою якнайшвидшого виходу із економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ» в Україні. Дія цього Закону поширюється на суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності.
Кількість діючих малих і середніх підприємств (МСП) в Україні за останні сім років збільшилася в 10 разів. Про місце і значення МСП свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема частка в загальній кількості зайнятих та його частка у валовому внутрішньому продукті. Так, частка МСП у загальній кількості зайнятих становить: у США і Франції - 54 %, в Італії - 73, в Японії - 78 %. Частка малих підприємств у ВВП України у 5 разів менша, ніж у розвинених країнах, і становить лише близько 11-12 %, тобто громадяни України ще недостатньо усвідомлюють, що підприємництво має виробничі та соціально-економічні переваги, а саме: гнучкість, динамізм, значно швидшу адаптацію до місцевих умов господарювання, пристосування до мінливостей попиту, здатність оперативно створювати та впроваджувати нові технології, забезпечує соціальну стабільність, насичення ринку праці новими робочими місцями, відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки. Крім того, підприємництво має і значні соціально-психологічні переваги, в основі яких лежить специфічна мотивація до праці, що передбачає подолання елементів відчуження і залучення елементів економічного та неекономічного заохочення.
Визначте риси економічної поведінки підприємця. Доберіть наочні приклади для висвітлення питання підприємництва в Україні.
Підприємництву, особливо малому та середньому, притаманні соціальні джерела активізації колективної праці. Властивий невеликим підприємствам дух ініціативи, підприємливості та динамізму виражається в особливих людських стосунках та специфічному соціально-психологічному кліматі. У невеликих трудових колективах, пов’язаних єдиним прагненням до самостійності та виживання, зароджується почуття господаря, скорочуються до мінімуму елементи бюрократизму. Незначний чисельний склад малих підприємств дає змогу зблизити інтереси керівництва та підлеглих. Власники малих підприємств значно схильніші до заощаджень та інвестування, в них завжди високий рівень бажань у досягненні успіху, що загалом позитивно позначається на діяльності підприємства.
Підприємництво громадян здійснюється на основі таких принципів:
У взаєминах підприємця і споживача перший належить до категорії активного суб’єкта, а другому властива пасивна роль. У цих взаєминах споживач виконує роль індикатора підприємницького процесу. Це пояснюється тим, що все те, що складає предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію тільки в разі позитивної експертної оцінки споживача, тобто його готовністю придбати той або той товар. Підприємець при плануванні й організації своєї діяльності не може ігнорувати настрою, бажання, інтереси, очікування, оцінки споживача. У підприємця в умовах ринкової системи відносин немає іншого шляху впливу на споживача, крім як діяти згідно з його інтересами. Однак така ситуація зовсім не означає, що він зобов’язаний діяти тільки відповідно до вже виявлених інтересів споживача. Сам підприємець може формувати попит споживача, створювати нові купівельні потреби (приміром, хто із споживачів мав намір придбати відеомагнітофон, коли він ще не вироблявся, а тільки готувався до виробництва?). До цього якраз і зводиться положення про два способи організації підприємницької активності: на основі виявленого інтересу споживача та на основі «нав’язування» йому нового товару.
Таким чином, метою підприємця є потреба «завоювати» споживача, створити коло власних споживачів.
Чому без людини-власника неможливе становен- ня демократії і свободи? Обґрунтуйте свою думку.
Будь-яка нація і кожний її окремий представник пишається своєю причетністю до втілення якої-небудь конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм вияву суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального й духовного потенціалу суспільства, розвитку меценатства, не тільки створює сприятливе підґрунтя для практичної реалізації здібностей і талантів кожного індивіда, а й веде до єднання нації, збереження її національного духу і національної гордості.
Наскільки сприяє єдності нації засилля в країні іноземного капіталу?
Становлення ринкових відносин нерозривно пов’язане зі становленням громадянського суспільства. Однією з найістотніших рис громадянського суспільства є економічна свобода, ринкові відносини, подолання відчуження людини від засобів виробництва і результатів її трудової діяльності. Зокрема, можна виокремити такі принципи функціонування та розвитку економіки громадянського суспільства: приватна власність, особиста економічна свобода людини, відкритість економічної політики, пріоритетна роль споживача, економічна обізнаність та неухильне дотримання законів.
Плюралізм форм власності з переважанням приватної власності є економічною основою громадянського суспільства. Економіка громадянського суспільства - це ринкова економіка, де виробництво організовано зусиллями індивідів чи їхніми економічними об’єднаннями, а не державою. Значна роль відводиться споживачам, яких можна назвати справжніми господарями економіки громадянського суспільства. Система публічної економічної влади може бути ефективним механізмом масового виробництва та споживання. Держава має публічно обґрунтовувати ті чи ті економічні рішення, тому можна стверджувати, що економіка громадянського суспільства є ринковою демократією. Економіка громадянського суспільства побудована на активних діях усіх індивідів, також передбачає широку й повну інформованість людей про стан справ в економіці. Держава у громадянському суспільстві має забезпечити правову основу для розвитку економіки та спрямувати у правові рамки діяльність суб’єктів економічної діяльності.
Економічна політика сучасної Української держави полягає в становленні самостійних цивілізованих ринкових відносин, які мають бути визнані світовою спільнотою та зумовлять її вступ до Світової організації торгівлі та інших економічних організацій. Важливим є створення національної конкурентоспроможної ринкової економіки, в якій держава забезпечуватиме умови для підвищення добробуту людей. Для розвитку української економіки потрібна правова, демократична держава, яка змогла б створити новий тип чиновників, здатних працювати в умовах громадянського суспільства, а також подолати зловживання й корупцію. Децентралізація економічної влади надає можливість економічно освіченим людям брати участь у прийнятті економічних рішень, пропонувати власний економічний вибір і визначати відповідальність за наслідки такого вибору.
Великого значення для розвитку ринкових відносин в Україні набуває питання соціальної справедливості.
Чи можливо взагалі сумістити ринкову конкуренцію і соціальну справедливість?
Прагнення до справедливості завжди було для людства одним із головних орієнтирів соціального прогресу. Ідеї економічної справедливості, рівності у суспільстві беруть свій початок з давніх часів (рабовласницькі суспільства). Принцип соціальної справедливості можна розглядати як рівність у доходах, майнову рівність, зрівняльний розподіл. Однак ринок не має нічого спільного з поняттям рівності у доходах, бо за своєю сутністю він сприяє диференціації у доходах. Найчастіше економісти і соціологи під соціальною справедливістю розуміють вияв справедливості у сфері розподілу багатств, благ і доходів між членами суспільства. На думку науковців А. Задої, В. Лагутіна, С. Мочерного поняття «соціальна справедливість» варто розглядати як соціоекономічну цінність суспільства, без якої неможливо забезпечити ефективний економічний розвиток. Головною є ідея відповідності величини доходу витратам праці і капіталу. Економічна діяльність людини та її результати - основа соціальної справедливості: більше отримує доходів той, хто краще працює, ефективніше діє на ринку, має інші доходи від власності, торговельної діяльності, інвестицій та заощаджень.
Ринкова економіка змінює критерії соціальної справедливості, замість «рівності у бідності», властивої для соціалістичних ідей, на перше місце виступає проблема створення рівних можливостей для кожної людини: вибору професії, сфери діяльності тощо. У розвиненому ринковому господарстві саме завдяки принципу самоорганізації створюються можливості для забезпечення кожній людині цивілізованого життя, для постійного підвищення його рівня. Прагнення до благополуччя і досягнення його власними силами можливе лише в умовах демократії і пануванні ринкових відносин.
Звичайно, в ринкових умовах існує диференціація доходів, що є економічним стимулом. Так, Р. Рейган стверджував: «Багатство США - через багатих громадян», - тобто, чим вищі їхні доходи, тим успішніше можуть бути вирішеними соціальні проблеми економічно незахищених верств суспільства. Справді, вирівнювання доходів може бути реальним в умовах ринкового господарювання із сильними демократичними традиціями і високим економічним розвитком. Нині в Україні діють економічні обмежувачі доходів, зокрема, зниження стимулів до праці у низькооплачуваних та середньо- оплачуваних працівників (учителів, лікарів, працівників культури та ін.). Можуть мати місце і політичні обмежувачі доходів, пов’язані з можливістю загострення політичної ситуації в суспільстві, ростом незадоволень серед малозабезпечених верств населення. Громадяни з невисоким рівнем економічного забезпечення є середовищем для політичного екстремізму, тому через покращання економічного розвитку в Україні можливо досягти більшої рівності, безпеки, вищого рівня життя усіх громадян суспільства.
Що для вас є соціальна справедливість?
В умовах ринку, крім рівності можливостей, має існувати державний соціальний захист, державні гарантії для непрацездатних, малозабезпечених та безробітних громадян.
Визначте основні причини безробіття в Україні.
Безробіття - складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас це економічна категорія, яка відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення. Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості. Тобто це особи, які справді шукають роботу та здатні приступити до неї.
Як називають громадян, які не хочуть працювати взагалі? Чи потрібно на них розповсюджувати соціальний захист?
Причинами безробіття можуть бути:
Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить, що рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. Безробіття неоднаково виявлялося на різних етапах формування і функціонування ринкових відносин. Окремі його види мали місце і в період доринкової економіки.
Назвіть, які ви знаєте види безробіття.
Державне регулювання ринку праці здійснюється за такими напрямами:
Сформована в Україні модель суспільства не є соціально-ринковим господарством у загальноєвропейському розумінні, оскільки соціальна орієнтація економіки здебільшого трактується як прискорене зростання сфери обслуговування або як створення певної системи соціального захисту, окремі заходи якої мають переважно епізодичний, кон’юнктурний характер і функціонують автономно, не створюючи цілісної системи. З огляду на це в Україні має змінитися соціально орієнтована модель суспільства загалом і регулювання ринку праці та зайнятості населення зокрема.
Зважаючи на державну програму зі створення робочих місць, як скоро може бути розв’язана проблема скорочення безробіття в Україні?
В умовах трансформації економіки України - переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Становлення ринкової економіки супроводжується стрімким матеріальним і соціальним розшаруванням суспільства. Перед державою стоїть завдання забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення. Однією із функцій держави є недопущення зростання соціального напруження з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних виявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи. Система соціального захисту - сукупність заходів, які здійснюються у суспільстві для забезпечення нормальних умов матеріального і духовного життя населення. Створення системи соціального захисту вимагає особливої бюджетної політики, розвитку соціального страхування.
Розгляньте схему 10.1. До яких із соціальних станів сучасного українського суспільства потрібно застосовувати систему соціального захисту і якою мірою?
Соціальна політика держави включає:
Схема 10.1. Соціальна стратифікація сучасного українського суспільства
Основні об’єкти соціальної політики
|
< Ринок праці та зайнятість населення |
Трудові відносини |
* Оплата праці та прибутки населення |
||
|
Система соціального забезпечення населення |
Елементи соціальної інфраструктури |
Громадяни як споживачі |
Схема 10.2. Основні об’єкти соціальної політики
♦ регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
Соціальна політика через свої об’єкти виступає елементом життєздатності, стабілізації, розвитку та консолідації суспільства (див. схему 10.2).
Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перша складова дає можливість у разі відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і водночас проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.
Розглянемо два напрями соціальної політики перехідного періоду в Україні:
людині можливостей для реалізації її здібностей, отримувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту, стимулювання мотивації до трудової підприємницької діяльності, становлення середнього класу, забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці, гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності, формування ефективної системи соціального захисту населення, реформування пенсійної системи, розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді, зміцнення сім’ї та підвищення її ролі в суспільстві;
Складовими системи соціального захисту є: пенсії, допомога по безробіттю, система короткотермінових грошових допомог під час хвороби, при народженні дитини. Система соціальних допомог включає: цільові допомоги (грошові, натуральні, пільги по оплаті), соціальне забезпечення (система інтернатних установ та територіальних центрів).
Система соціального страхування і пенсійного забезпечення, що діє в Україні, включає: пенсійну систему, соціальне страхування на випадок безробіття, соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, соціальне страхування від нещасних випадків. За даними Міністерства праці і соціальної політики України і Пенсійного фонду, системою соціального страхування та пенсійного забезпечення охоплено близько 21 млн. застрахованих осіб та 14,4 млн. пенсіонерів.
Державну соціальну допомогу в Україні можна розділити відповідно до критеріїв добору тих, хто її отримує:
Який вид соціальної допомоги, на вашу думку, найсправедливіший ?
В Україні з 2000 р. діє Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», в якому зазначено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Державні соціальні гарантії - це встановлені законодавчо мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Основними соціальними гарантіями в Україні є: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсій за віком, мінімальний розмір заробітної плати робітників різної кваліфікації в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, стипендії студентам, індексація доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та їхньої купівельної спроможності під час зростання цін, забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.
Згідно з розрахунками Ради по вивченню продуктивних сил Національної академії наук України право на пільги відповідно до законодавства мають: за соціальним статусом - 31 % населення, за професійною ознакою - 13,8 % економічно активного населення. Загальний обсяг пільг потребує щороку понад 30 млрд. грн., тому в останні роки провадиться робота щодо заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню.
Від яких чинників залежить масштаб соціальної допомоги?
Держава, відіграючи активну роль у проведенні соціальної політики, не повинна перетворюватися у ринковій економіці у відділ соціального забезпечення. Організація системи соціального захисту забезпечує зворотний зв’язок між рівнем соціальних послуг та інтенсивністю й результатами праці окремого працівника, загальними економічними результатами виробництва та комерційно-фінансової діяльності господарських організацій.
Е Запитання та завдання Е
♦Назвіть відомі напрями соціальної політики держави. Якими критеріями керуються посадовці в реалізації соціальної політики?
Список рекомендованої літератури
Загальна економіка: Підручник / І.Ф.Родіонова та ін. - 3-тє вид., допов. і перероб. - Кам’янець-Подільськ.: Абетка - НОВА, 2002. - 384 с.
Задоя А.О. Мікроекономіка: Курс лекцій і вправ: Навч. посіб. - 2-ге вид., стер. - К.: Т-во «Знання» КОО, 2002. - 211 с.
Інноваційна стратегія українських реформ / А.С. Гальчинський, В.М. Геєць, А.К.Кінах та ін. - К.: Знання України, 2002 - 336 с.
Лагутін В.Д. Людина і економіка: соціоекономіка. - К.: Просвіта, 1996.-336 с.
Макроекономічне моделювання та короткострокове прогнозування / НАН України. Ін-т екон. прогнозування. - К.: Вид. центр «Академія», 2000. - 36 с.
Мочерний С. В., Устенко О. А, Чоботар С. І. Основи підприємницької діяльності. - К.: Вид. центр «Академія», 2001. - 280 с.
Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. Закон України від 5.10.2000 р., № 2017. - ІІІ // www.rada.org.ua
Очікувані результати:
Європейський Союз - одна з найпотужніших організацій на міжнародній арені і являє собою унікальний зразок співпраці різних країн Європи щодо вирішення широкого кола питань. Це унікальне наднаціональне об’єднання двадцяти п’яти європейських держав. На території Європи єдиними державними утвореннями, які за розмірами можна порівняти з ЄС, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія.
За останнє тисячоліття Європа була роздроблена й роз’єднана як політично, так і економічно, що сприяло виникненню суперечностей і конфліктів та розв’язанню воєн. Результатом цього стали величезні людські втрати, постійна відбудова зруйнованої економіки. Європейські мислителі прагнули знайти спосіб об’єднати Європу.
Ідея об’єднання Європи має давню традицію і налічує не одну сотню років. Так, ще король Карл Великий (742-814), названий «батьком Європи» (згодом імператор франків), намагався створити християнську західну імперію шляхом військових завоювань. Організацію християнської конфедеративної республіки 15 держав на чолі з Радою Європи, створеної з генеральної та 6 регіональних рад (функції арбітражу, боротьба проти турків, забезпечення свободи торгівлі), пропонував у 1638 р. Дюк де Суллі, міністр фінансів французького короля Анрі IV. Еммануїл Кант (1724-1804) у своїй праці «До вічного миру» висунув ідею укласти федеративний союз між європейськими державами на основі визнання ними національного права. Проект європейської конфедерації, заснованої на спільних інтересах і зобов’язаннях, економічній співпраці, діяльності європейського парламенту та уряду пропонував представник так званого «критичного утопічного соціалізму» Клод Анрі де Сен-Сімон (1760-1825) у праці «Про реорганізацію європейської спільноти». Віктор Гюго (1802-1885), видатний французький письменник, поет і політичний діяч, проголошував ідею Сполучених Штатів Європи: федеративної суверенної республіки з федеральним урядом, сенатом, європейською національністю і вільною торгівлею.
Не залишилися осторонь об’єднавчих прагнень і українські громадські та політичні діячі. Зокрема, ідея слов’янської федерації простежується у поглядах учасників Кирило-Мефодіївського товариства («Начерк Конституції Республіки» Григорія Андрузького).
Які інші українські діячі розвивали ідею об’єднаної Європи?
Ідея європейської єдності отримала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Уїнстон Черчілль (1874-1965). 19 вересня 1946 р. у своїй промові в Цюріхському університеті він закликав до створення Сполучених Штатів Європи, аналогічних Сполученим Штатам Америки. Практичне втілення ідеї європейської інтеграції пов’язують з ім’ям міністра закордонних справ Франції Роберта Шумана, який 9 травня 1950 р. запропонував створити ЄС. Ця дата вважається днем народження ЄС і відзначається щорічно як день Європи.
У 1949 р. було створено Раду Європи, яка існує й донині. Однак Рада була й залишається чимось на зразок регіонального еквівалента ООН, зосередивши свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в європейських країнах. Спроби створити політико- економічний союз були невдалими. Виявилося, що значна частина, якщо не більшість, політичних еліт та населення Європи не були готові хоча б частково поступитися національними суверенітетами на користь Сполучених Штатів Європи. Європейська інтеграція пройшла тернистий шлях довжиною в чотири десятиліття, перш ніж від спільного регулювання окремих галузей економіки, через створення всеосяжного «Спільного ринку» європейці дійшли консенсусу щодо можливості й необхідності створення Європейського Союзу.
Майже півстоліття ця організація об’єднувала лише 6 країн: Бельгію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Люксембург, Францію. У 1973 р. до ЄС приєдналися Данія, Ірландія та Велика Британія, у 1981 р. - Греція, у 1986 - Іспанія і Португалія, у 1995 - Австрія, Фінляндія та Швеція, у 2004 - Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина. Тепер ЄС налічує 25 країн-членів.
Що символізує прапор Європейського Союзу? Які ви знаєте інші символи Європи? Визначте за картою, які європейські країни не ввійшли до Європейського Союзу. Чому?
Своєрідним прообразом ЄС прийнято вважати Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Засноване ЄЕС 1 січня 1958 р. після підписання Паризької угоди про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі від 18 квітня 1951 р., Римських угод про створення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом), які набрали чинності 1 січня 1958 р. Організація, крім економічної функції, поступово перебрала на себе низку обов’язків у соціальній сфері, сфері захисту довкілля тощо. 1 листопада 1993 р. після ратифікації Маастрихтського договору її було перейменовано в ЄС. Держави-члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень з метою демократичного вирішення певних питань на європейському рівні.
У грудні 2002 р. у Копенгагені на засіданні Ради ЄС були розроблені критерії вступу до ЄС:
На Раді наголошувалося, наскільки важливо не лише внести відповідні зміни у національне законодавство, а й гарантувати ефективне їх втілення відповідними адміністративними та юридичними установами.
Основні завдання ЄС полягають в наступному:
Європейський Союз всіма можливими засобами намагається забезпечувати високий рівень життя громадян, надаючи їм певні переваги.
Перебування в ЄС забезпечує свободу пересування Європою: громадянин будь-якої країни-члена ЄС має змогу вільно обирати країну для проживання, роботи, навчання або просто для здійснення туристичної подорожі Європою без перешкод й перевірок на кордонах. Громадянам ЄС не потрібен закордонний паспорт для пересування Європою.
У країнах-членах ЄС велику увагу приділяють забезпеченню роботою всіх, хто бажає її мати й сумлінно виконувати.
ЄС опікується вдосконаленням засобів надання медичної допомоги, яка має бути доступною, вчасною та кваліфікованою. Важливою складовою системи заходів по забезпеченню здоров ’я своїх громадян в ЄС є поширення й пропагування здорового способу життя.
У ЄС особливу увагу приділяють забезпеченню освітою, тобто здобуттю бажаної професії громадянами ЄС. Головне гасло, якого дотримуються в ЄС, - навчатися протягом всього життя.
Країни ЄС дотримуються певних правил щодо збереження навколишнього середовища, яке належить всім, а саме: заборона забруднень та захисту дикої природи - рослин, тварин і птахів.
Євро - єдина валюта, яку запроваджено у країнах- членах ЄС, що створюють Єврозону ЄС. Цю грошову одиницю країни-члени запроваджують в обіг за бажанням для спрощення розрахунків за торговельні операції між країнами.
Які символи європейської єдності зображено на євро? Поясніть їх зміст.
Згідно з умовами Амстердамського договору від жовтня 1997 р. Шенгенськаугода про кордони є обов’язковим елементом для держав-членів Європейського Союзу. Підписання Амстердамського договору надає гарантії того, що розширення ЄС не послабить захищеність Союзу від імпорту товарів за демпінговими цінами, нелегальної міграції та організованої злочинності і сприятиме вільному пересуванню громадян у межах Шенгенської зони. Ця зона охоплює територію 15 європейських країн: Австрію, Бельгію, Німеччину, Грецію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Данію, Ісландію, Норвегію, Фінляндію та Швецію. До вказаної зони входять дві країни, які не є членами ЄС, - Ісландія та Норвегія. Шенгенська віза, видана однією з учасниць угоди, є дійсною на території всіх країн-учасниць.
Визначте значення Шенгенської угоди для громадян ЄС.
Окремі країни-члени ЄС або їхні регіони часто мають невисокі показники розвитку і потребують допомоги з боку інших країн ЄС. Для цього із щорічних бюджетів держав-членів ЄС для таких регіонів виділяють значну частину коштів.
За роки свого існування ЄС забезпечував мир серед країн-членів Союзу і процвітання громадянам цих країн, створив єдину європейську валюту, вільний від кордонів ринок, де забезпечується вільне пересування товарів, людей, послуг і капіталу. Він став провідною торговельною силою і світовим лідером у захисті довкілля, одним із головних донорів, що надають фінансову допомогу.
Успіхи ЄС пов’язані з його унікальною сутністю, оскільки він не є федерацією на зразок США чи організацією, що ґрунтується на співпраці урядів, як ООН. Держави-члени ЄС залишаються незалежними суверенними націями, які об’єднали свою суверенність, щоб набути такої сили і ваги у світі, якої поодинці вони б ніколи не досягли. Делегуючи частину своїх законотворчих повноважень відповідним органам ЄС, країни- члени ЄС отримали можливість приймати спільні рішення з питань, що є найгострішими й найболючішими у Європі і світі.
Європейський Союз створив унікальні наднаціональні структури, що керують його діяльністю і забезпечують досягнення цілей, поставлених основними документами ЄС.
Європейська Комісія представляє інтереси Союзу загалом, є наймогутнішою наднаціональною структурою, головними завданнями якої є забезпечення функціонування європейського ринку, захист інтересів співтовариства, представництво ЄС у сфері міжнародних відносин. Повноваження Європейської комісії представлені чотирма блоками:
Новий склад Комісії призначають кожні п‘ять років, через шість місяців після виборів Європейського Парламенту. Комісія політично підзвітна Парламенту, який має повноваження розпускати її, висловивши вотум недовіри. Окремі члени Комісії можуть подати у відставку за вимогою Президента, схваленою іншими комісарами.
Європейська Комісія має своє представництво в Україні.
Європейський Парламент представляє громадян ЄС і безпосередньо ними обирається. До складу Парламенту входить 732 депутати, яких обирають прямим голосуванням строком на 5 років. Основні напрями його діяльності - участь у створенні законів, обрання та формування виконавчих органів ЄС, контроль за діяльністю виконавчої влади, взаємодія в галузі освіти, прикордонна співпраця тощо.
Поясніть розташування місць депутатів у Європарламенті (див. рис. 11.1).
Основні функції парламенту такі:
Рада ЄС, більше відома як Рада міністрів, опікується політикою у сфері зайнятості, представляє країни-члени ЄС, координує економічну політику, укладає договори з третіми країнами тощо. Керівництво Ради змінюється кожні півроку.
Участь міністрів у засіданнях залежить від порядку денного. Наприклад, якщо Рада обговорює питання захисту довкілля, то в засіданні беруть участь міністри охорони навколишнього середовища від усіх країн- членів ЄС, при цьому зустріч називатиметься Рада з питань довкілля.
У Парламенті діють такі Ради:
Рис. 11.1. Приміщення Європейського Парламенту
з питань сільського господарства та рибальства; 8) Рада з питань довкілля; 9) Рада з питань освіти, молоді та культури.
Кожний міністр Ради уповноважений представляти свій уряд, тобто його підпис свідчить про зобов‘язання всього уряду. Крім того, кожний міністр Ради підзвітний своєму національному парламенту і громадянам, яких цей парламент представляє. Це забезпечує демократичну легітимність рішень Ради.
Чотири рази на рік глави держав країн-членів разом з Президентом Європейської Комісії зустрічаються на засіданнях (самітах) Європейської Ради, де визначається загальний курс політики ЄС та вирішуються питання, які не можуть бути вирішені на нижчому рівні (міністрами в рамках звичайних зустрічей Ради).
Європейський суд регулює суперечності між державами-членами ЄС, між ЄС і фізичними або юридичними особами, між інститутами ЄС. Рішення Суду обов’язкові для виконання на всій території ЄС. Суд складається із 27 суддів і 8 генеральних адвокатів, які призначаються строком на 6 років. Кожні 3 роки оновлюється половина складу суддів.
Суд виносить рішення у справах, які він розглядає. Найтиповішими є такі справи: клопотання про попереднє вирішення; позови у зв’язку з невиконанням зобов’язань; позови про визнання рішень недійсними; позови про бездіяльність.
Важливу роль у функціонуванні ЄС відіграють такі органи:
Європейський суд аудиторів - здійснює контроль за виконанням бюджету ЄС;
Комітет з економічних і соціальних питань - представляє та захищає інтереси роботодавців профспілок, фермерів, споживачів та інших груп, які разом складають «організоване громадянське суспільство»;
Комітет регіонів - представляє точку зору місцевих та регіональних адміністрацій на законодавство ЄС, подаючи свої висновки на пропозиції Комісії;
Європейський інвестиційний банк - фінансує інвестиційні проекти загальноєвропейського значення (наприклад, будівництво залізниць і доріг, аеропортів та проекти із захисту довкілля), особливо у найменш розвинених регіонах, країнах-кандидатах та в країнах, що розвиваються, надає кредити для інвестування малого бізнесу;
Європейський центральний банк - відповідає за європейську валютну політику;
Європейський Омбудсман - розглядає скарги про порушення в управлінні європейських інституцій та органів;
Генеральний інспектор з охорони даних - забезпечує конфіденційність персональних даних громадян під час їх обробки.
Підготуйте доповідь про один із наведених органів ЄС.
Крім того, існують спеціалізовані агентства, які виконують певні технічні, наукові чи управлінські функції.
Самостійно знайдіть інформацію про європейські агентства та їхні функції.
У 2005 р. була зроблена спроба прийняти Європейську конституцію, проект якої схвалено у червні 2004 р. на спеціальному саміті ЄС. 29 жовтня 2004 р. глави всіх 25 держав-членів Євросоюзу підписали в Римі європейську конституцію, яка мала сприяти формуванню загальноєвропейської самосвідомості і перетворити ЄС в особливу світову структуру. Щоб Конституція вступила в дію, її мали ратифікувати всі держави-члени ЄС. Оскільки всенародні референдуми у Франції і Нідерландах проект не прийняли, Європейська конституція не вступила в дію. Брюссельський саміт Європейського Союзу від 23 червня 2007 р. розв’язав проблему щодо спрощеного варіанту європейської конституції. Очікується, що новий, полегшений проект Конституції ЄС набере чинності 2009 р.
Чому гальмувалося підписання Європейської конституції?
Які головні положення нового основного документа Європи? Схарактеризуйте їх.
Яким ви бачите майбутнє Європи?
У політичних, культурних, торговельних питаннях історія України тісно пов’язана з європейськими сусідами. І ЄС, і Україна прагнуть тісного і взаємовигідного співробітництва, яке покладено в основу майбутнього нової Європи. Проголошення незалежності України Європейський Союз визнав головною подією у Європі. Маючи природну схильність підтримувати демократію, ЄС прийняв низку важливих документів щодо України: «Спільну позицію» (листопад 1994 р.) - про намір підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України; Угоду про партнерство та співробітництво (УПС, документ підписано в 1994 р., а набув чинності в березні 1998 р.). В угоді, зокрема, наголошується про повагу до основних спільних цінностей як основи співробітництва, забезпечуються відповідні рамки для політичного діалогу, запроваджено основні спільні цілі на основі гармонійних економічних відносин, сталого розвитку, співробітництва в деяких галузях та підтримку зусиль України в напрямі демократії, а також створення інституційної мережі для досягнення цих цілей.
У грудні 1999 р. в Гельсінкі Європейською Радою була ухвалена Спільна стратегія ЄС щодо України, з метою налагодження найтісніших зв’язках між ЄС, державами-членами та конкретними країнами-партне- рами.
21 лютого 2005 р. на засіданні Ради з питань співпраці між Україною та ЄС було офіційно схвалено План дій Україна - ЄС, який визначає такі пріоритети:
Яке значення цих пріоритетів для українського суспільства?
У вересні 1993 р. в Києві відкрито представництво Європейської Комісії. Загалом у період з 1994 р. до 2006 р. структурами Європейського Союзу прийнято близько ста документів щодо співробітництва з Україною. Головними завданнями в діяльності Представництва є сприяння політичним та економічним зв’язкам між ЄС та Україною, підвищення поінформованості про Європейський Союз, його організації та програми, контроль за виконанням Угоди про партнерство і співробітництво, впровадження програм технічної допомоги ЄС. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України ґрунтується, зокрема, і на спільному інтересі країн- членів ЄС підтримати Українську державу на шляху утвердження громадянського демократичного суспільства, ринкової економіки, створення основ для стабільності та процвітання, самодостатнього економічного і соціального росту.
Програми технічної допомоги Європейського Союзу сприяють розвитку гармонійних та успішних економічних і політичних зв’язків між ЄС та країнами-
партнерами. Метою програм є підтримка ініціатив країн-партнерів з розвитку суспільства, заснованого на політичних свободах та економічному процвітанні. ЄС здійснює цю мету шляхом надання безоплатного фінансування та передачі ноухау для підтримки процесів переходу до ринкової економіки та демократичного суспільства. Головна увага у програмах технічної допомоги ЄС спрямована на:
Одним із показників становлення громадянського суспільства в Україні є швидке зростання кількості неурядових організацій. Європейський Союз неодноразово висловлював підтримку процесу зміцнення «третього сектору» в Україні. Більше того, для місцевих неурядових організацій було створено можливості для залучення відповідного європейського досвіду в сфері діяльності НУО. Участь у проектах та програмах, які пропонує Європейський Союз для українських неурядових організацій, стимулює їх розвиток і зростання, додає необхідного досвіду та позитивно впливає на громадянське суспільство в Україні загалом.
Як ви ставитеся до твердження, що деякі політичні сили вважають підтримку ЄС неурядових організацій втручанням у внутрішні справи України? Обґрунтуйте свою думку.
Проекти, які є загальноукраїнськими або призначеними для всіх країн СНД, називаються макропроектами. Напрямки їх діяльності такі:
Знайдіть інформацію про реалізацію цих проектів. Яке їх значення в житті українського суспільства?
Більшість із мікропроектів, регіональних за змістом та невеликих за фінансуванням, зміст яких є вельми розгалуженим, виконуються неурядовими організаціями. Наприклад, мікропроекти, які здійснювалися в період з липня 2001 р. до липня 2002 р., сконцентрували свою діяльність в таких напрямах:
Проекти ЄС у сфері розвитку громадянського суспільства в Україні спрямовані на досягнення наступних цілей:
Співпраця України з європейськими структурами має для неї важливі політичні, економічні та соціальні перспективи. Україна за своїм геополітичним розташуванням знаходиться на межі двох світів - європейського і євразійського, тому для неї важлива політична стабільність. ЄС за час свого існування накопичив досвід ефективної співпраці країн Європи, створив систему розмежувань повноважень між урядами країн-членів і наднаціональними органами, забезпечив збереження національно-культурних особливостей держав, що так важливо для України.
Одна з умов вступу до ЄС - це стабільність демократії, верховенство права, забезпечення захисту прав людини і національних меншин. Зближення з ЄС є гарантією, а дотримання критеріїв вступу до ЄС - інструментом розбудови демократії і громадянського суспільства в Україні.
Важливими є й економічні перспективи України, зокрема збільшення продуктивності економіки, підвищення конкурентоспроможності українських товарів на основі використання інноваційних технологій. Запровадження європейських стандартів в економічній діяльності стимулюватиме надходження прямих інвестицій, що матиме позитивний вплив на внутрішній споживчий ринок. Якщо брати до уваги, яка величезна кількість українців нині нелегально працює в країнах ЄС, то надзвичайно важливою є проблема захисту цих людей. Вступ до ЄС узаконить їх перебування за кордоном на основі Шенгенських угод, зокрема щодо вільного пересування робочої сили в межах ЄС.
Європейська інтеграція України сприятиме вирішенню цілої низки соціальних проблем, зокрема захисту прав тих, хто працює. Хартія основних соціальних прав працівників передбачає право на вільне працевлаштування, адекватну оплату праці, покращання умов життя і праці, охорону здоров’я і безпеку праці. Співпраця у сфері охорони навколишнього середовища сприятиме запобіганню й боротьбі з локальними і регіональними забрудненнями та впровадженню в Україні європейської експертизи навколишнього середовища.
Наближення України до стандартів ЄС вимагає узгодження європейського та національного законодавства, координації внутрішньої та зовнішньої політики, дотримання бюджетного балансу, приєднання до єдиного «Простору свободи, безпеки та правосуддя» в межах ЄС. Важливою статтею бюджету ЄС є підтримка фермерських господарств, які використовують екологічно чисті технології, виробляють здорову їжу та добре ставляться до тварин.
Щоб ознайомити українців із життям та досягненнями сучасної Європи, в Україні проводяться акції під назвою «Дні Європи». Такі акції щорічно проходять у столиці, а також інших містах України. Це ще одна з нагод нагадати іншим і підтвердити, що українці - європейська нація. За час, що минув від першого Дня Європи в Україні, це свято стало настільки популярним у країні, що його без перебільшення можна назвати частиною сучасного формування національної самобутності українців.
На Дні Європи гостинно відкривається європейське містечко, де країни Європи представлені посольствами та представництвами, які подають інформацію про свої країни, а також запрошують до кварталу європейських страв посмакувати традиційні страви з різних куточків континенту. Оригінальними заходами днів є школи європейських мов і павільйони громадських дебатів, де відомі представники України та ЄС обговорюють актуальні питання сьогодення. У ці дні також проводяться різноманітні інтерактивні ігри, вікторини та багато інших захоплюючих атракціонів.
Які нові акції ви хотіли б побачити на Днях Європи?
Завдання будь-якої національної освіти полягає, з одного боку, в збереженні та розвитку національних традицій і культури, з іншого - в оновленні змісту, спрямованому на підготовку особистості до життя в динамічному, взаємозалежному світі, що постійно змінюється під впливом інтеграційних процесів. В освіті віддзеркалюються всі процеси, що відбуваються у державі. Основною стратегією розвитку України в поточному десятилітті є підвищення її економічного потенціалу, залучення до європейських структур на рівні повноправного партнера і, головне, вступ до Європейського Союзу. Для реалізації цієї мети потрібно формувати позитивну суспільну думку щодо європейського вибору України, що ставить перед освітою таке завдання, як поширення знань про європейські держави, їх культуру, історію, економіку.
Одним з найважливіших і дієвіших інструментів інтеграції України до європейської спільноти, включаючи й культурно-освітню інтеграцію, є співробітництво з Європейським Союзом в галузі освіти в межах програми ТЕМПУС, яка спрямована в Україні на підтримку процесу реформування системи вищої освіти, а саме:
Яке значення діяльності програми ТЕМПУС в Україні?
Сучасна освіта має сприяти розвиткові демократичної культури, виховувати повагу до прав людини, толерантності, вміння знаходити компроміс, формувати відповідні життєві і громадянські компетентності, вчити молодь адаптуватись до життя у Європі, бути мобільними, соціально здібними, здатними до комунікації і захисту своїх прав. Європейські країни мають певний досвід такої освіти, вона ввійшла у світову скарбницю знань під назвою «громадянська освіта». Основні підходи до змісту громадянської освіти у Європі викладені в таких документах Європейського Союзу і Ради Європи:
Головна мета громадянської освіти - формування громадянських компетентностей, які полягають насамперед у здатності громадян свідомо застосовувати набуті знання, вміти використовувати їх для розв’язання власних життєвих проблем, життя громади, держави, суспільства, орієнтуючись на цінності демократії.
У деяких країнах-членах Євросоюзу курс «Громадянська освіта» введено окремим предметом, який є обов’язковим для учнів усіх класів (Велика Британія, Чехія та ін.). Вельми розповсюдженою формою громадянської освіти є міжпредметний підхід, тобто введення громадянознавчої тематики до програм з усіх предметів, що вивчаються у школі.
У яких класах країн Євросоюзу читається громадянська освіта?
Україна має певний досвід формування системи громадянської освіти (введення громадянознавчих курсів за рахунок варіативної частини навчального плану, позакласної та позашкільної роботи). Практика суспільного життя свідчить, що цього недостатньо, громадянська освіта має бути окремим предметом освітньої галузі «Суспільствознавство» і входити до інваріантної частини базового навчального плану. Вирішуючи важливі суспільні проблеми, пов’язані з розвитком економіки, соціальною сферою (зокрема, соціальним захистом громадян), державна влада і суспільство загалом повинні пам’ятати, що громадяни з високим рівнем громадянських компетентностей є основою позитивних змін у громаді, державі, суспільстві, в Європі і світі.
а Запитання та завдання а
Список рекомендованої літератури
Довідник НАТО. - Брюссель: ОІР NATO, 2001. - 605 с.
Європейський Союз / Буклет. - К.: Представництво Європейської Комісії в Україні, Молдові та Білорусі, 2005. - 11 с.
Європейський Союз та Україна: Стратегія відносин в контексті розширення / Ін-т регіональних та євроінтеграційних дослідж. «ЄвроРегіо Україна». - К.: К.І.С., 2003. - 206 с.
На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / Є.Кім, О. Вишняков та ін. - К.: Логос, 2000. - 224 с.
Партнерство Європейського Союзу та України. Підтримка демократії та розбудова громадянського суспільства в Україні. - К.: КПФ «А-Скрін», 2006. - 12 с.
Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. - К.: Смолоскип, 2002. - 168 с.
Представництво Європейської комісії // http://www.delukr.ec.europa.eu/home_uk.html
Як працює Європейський Союз.: Довід. інституцій ЄС. - К.: КПФ «А-Скрін», 2006. - 52 с.
Очікувані результати:
Метод навчання громадянської освіти - процес двосторонньої цілеспрямованої діяльності вчителя та учнів задля вирішення дидактичних завдань з громадянської освіти.
Пригадайте, які дидактичні завдання з громадянської освіти ви знаєте.
Методична наука і практика пропонують викладачу широкий арсенал методів і прийомів навчання. Його творча діяльність полягає в тому, щоб раціонально використовувати в навчальному процесі методи, що якнайкраще забезпечують досягнення поставленої мети.
Які класифікації методів навчання ви знаєте?
Пропонуємо розглянути класифікацію методів навчання на основі вирішення дидактичних завдань. Користуючись нею, учитель може вибрати із загального набору найефективніші методи для кожного конкретного етапу навчання. Таким чином, маємо дві групи методів: а) спрямовані на первинне оволодіння знаннями (методи розвитку навчальних компетентностей нижчого рівня); б) спрямовані на набуття вмінь і навичок (методи розвитку навчальних компетентностей вищого рівня).
У практиці викладання, що традиційно склалася, значне місце посідають інформаційно-розвивальні методи (лекція, пояснення, розповідь, бесіда), в яких учитель відіграє активнішу роль, ніж студенти. Для закріплення й удосконалення знань учні особливо часто використовують репродуктивні методи (переказ - відтворення навчального матеріалу, виконання вправ за зразком, лабораторних робіт за інструкцією). Вони більш орієнтовані на запам’ятовування й розуміння навчального матеріалу, менш - на розвиток творчого мислення, активізацію самостійної пізнавальної діяльності. Домінування цих методів призводить до неправильного уявлення учнів про мету навчання - у дітей формується враження про те, що метою навчання є саме знання. Проте інформаційно-розвивальні методи відіграють важливу роль у процесі навчання - створюють інформаційний базис для формування навчальних компетентностей вищого рівня.
Одним з найефективніших інформаційно-розвиваль- них методів навчання є також пояснювально-ілюстративний метод. Інакше його можна назвати також інформаційно-рецептивним. Він відображає діяльність учителя й учня. Цей метод полягає в тому, що викладач повідомляє готову інформацію різними засобами, а учні сприймають, усвідомлюють і фіксують її в пам’яті. Повідомлення інформації педагог здійснює за допомогою усного слова (розповідь, лекція, пояснення), друкованого слова (підручник, посібник), наочних засобів (картини, схеми, відеофільми), практичного показу способів діяльності (вирішення завдання, складання плану, анотації тощо). Учні слухають, дивляться, маніпулюють предметами, використовують знання, читають, спостерігають, співвідносять нову інформацію із раніше засвоєною і запам’ятовують. Пояснювально-ілюстративний метод - один з найбільш раціональних способів передачі узагальненого і систематизованого досвіду людства.
Репродуктивний, або інструктивно-репродуктивний, метод використовується для набуття навичок і умінь через систему завдань неодноразовим відтворенням повідомлених знань і показаних способів діяльності. Викладач дає завдання, а учень їх виконує. Від того, наскільки складне завдання, від здібностей учня залежить, як довго, скільки разів і з якими проміжками часу він повинен повторювати роботу. Установлено, що засвоєння нових слів при вивченні іноземної мови вимагає, щоб ці слова зустрілися близько 20 разів упродовж певного терміну. Отже, відтворення і повторення способу діяльності за зразком є головною ознакою репродуктивного методу. Під час вивчення курсу «Громадянська освіта» це може бути повторення окремих понять, що фігурують в різних ситуаціях чи суспільних явищах.
Завдяки вищезазначеним методам учні набувають знань, навичок й умінь, навчаються виконувати основні розумові операції (аналіз, синтез, абстрагування тощо), проте це не гарантує розвитку творчих здібностей, не дає змогу планомірно і цілеспрямовано їх формувати.
Методи розвитку навчальних компетентностей нижчого рівня переважно зосереджуються в усних
монологах учителя із використанням елементів наочності. Розглянемо ці усні монологічні методи.
Лекція - логічно завершений, науково обґрунтований і систематизований виклад певного наукового або науково-методичного питання, ілюстрований у разі необхідності засобами наочності та демонстрацією дослідів. Лекція є одним з основних видів навчальних занять і водночас методів навчання у вищій школі та додатковим методом у середній школі. Вона покликана формувати у слухачів основи знань з певної наукової галузі, а також визначати напрям, основний зміст і характер усіх інших видів навчальних занять та самостійної роботи з відповідної дисципліни.
Сюжетнарозповідь учителя найчастіше вживається під час пояснення нового матеріалу в молодших і середніх класах, відрізняється вона від лекції тим, що є значно коротшою, завжди має яскравий, захоплюючий, живий і конкретний сюжет.
Стисле повідомлення має на меті повідомити учням про певний факт. У повідомленні фактично відсутні емоційність, яскравість, деталізація, вживається мінімум слів.
Наведіть приклад стислого повідомлення.
Опис - розкриття зовнішніх ознак, властивостей, функцій явищ матеріальної та духовної культури. На відміну від розповіді в описі відсутній сюжет, але є конкретний об’єкт, ознаки якого ми повідомляємо учням. Може бути опис географічного середовища, де проходили певні події, господарчих комплексів, споруд, органів влади, знарядь праці, зброї, зовнішнього вигляду й одягу людей. Опис слугує створенню чітких і точних уявлень, що збільшує міцність знань і творчу уяву школярів.
Характеристика - перелік ознак певного явища і на цій основі розкриття його суті. Вона може спиратися на попередньо повідомлений учням матеріал опису чи розповіді і слугувати висновком, зробленим на підставі аналізу і узагальнення.
Пояснення - розкриття навчального матеріалу через призму мислення: суті явищ, їх розвитку, встановлення причинно-наслідкових зв’язків і співвідношень між ними, їх оцінок, законів суспільного розвитку тощо. Пояснення завжди спирається на розповідь, опис, демонстрацію наочних засобів, адже без знання фактів пояснювати нема чого.
Роздуми - послідовний розвиток положень, доведень, що підводять учнів до висновків. Роздуми мають бути доступними, переконливими, чіткими, логічно послідовними, їх слід давати лише спираючись на виклад, аналіз і узагальнення конкретного матеріалу. Роздуми часто вживаються, коли необхідно зробити певні висновки, вивести певну закономірність.
Варто виділити наступні вимоги до усних монологічних методів:
а) розповідаючи про явища відомі дітям і легкі для розуміння, особливо коли йдеться про динамічні події (баталії, драматичні моменти з життя людей тощо), слід пам’ятати, що темп монологу має бути швидким (при такому темпі фрази повинні бути короткими і ясними);
б) коли ж учитель розповідає про якісь нові, важкі для розуміння явища, особливо коли він формулює визначення, закономірність, слід промовляти повільно, наголошуючи на кожному слові.
Методи розвитку навчальних компетентностей нижчого рівня відіграють свою важливу роль у навчальному процесі. Проте досягти навчальних компетентностей вищого рівня учні зможуть лише завдяки власним зусиллям і активності.
Навчання, орієнтоване на «середнього» учня, що спрямоване лише на засвоєння і використання знань, умінь та навичок, не може задовольняти потреби сьогодення. Люди, які вміють вчитися самостійно, здатні ставити перед собою цілі і досягати їх, шукати і знаходити необхідну інформацію для вирішення тих чи інших проблем, використовуючи для цього різноманітні джерела, більше пристосовані до життя в суспільстві. Такій людині буде набагато легше самій підвищувати свій професійний рівень, змінювати кваліфікацію, поповнювати знання. Зважаючи на це провідним стратегічним напрямом розвитку системи шкільної освіти є вирішення проблеми особистісно-орієнтованої освіти, у центрі якої знаходяться особистість та діяльність учня. Провідним чинником у вирішенні цих завдань постають освітні технології.
Слово «технологія» запозичене з латинської мови і складається з двох слів techne - мистецтво, ремесло, наука і logos - поняття. Історично поняття «технологія» виникло у зв ’язку із технічним прогресом і відповідно до словникових тлумачень є сукупністю знань про способи і засоби обробки матеріалів. Технологія включає також і мистецтво опанування процесом, внаслідок чого вона персоналізується.
Технологія навчання - обґрунтована дидактична система, яка гарантує досягнення певної навчальної мети через чітко визначену послідовність дій, спроекто
ваних на розв’язання проміжних цілей і наперед визначених кінцевих результатів. У громадянській освіті навчальні технології дають змогу учням вибудувати необхідні для громадянина громадянські уявлення та набути громадянських компетенцій.
Види технологій навчання за масштабом:
Види технологій навчання за стабільністю компонентів:
Види технологій навчання за метою:
Варто пам’ятати, що у громадянській освіті формування понять і компетенцій відбувається у тісному взаємозв’язку і взаємопроникненні. Адже закріплення понять найбільш ефективним може бути в процесі діяльності (під час формування громадянських компетенцій), а при виконанні практичних завдань виникають проблеми, вирішити які можливо лише через засвоєння нових понять.
Характерніриси педагогічних технологій:
Складові педагогічних технологій:
Наведіть приклади навчальних технологій за однією із запропонованих класифікацій.
Як співвідносяться навчальні технології з методами навчання?
Для запровадження інтерактивних технологій навчання можливе об’єднання учнів класу в пари, малі або великі групи. У парах вони можуть вирішувати практично будь-яку міні-проблему. Мала група формується із трьох - шести учнів для розв’язання нескладної навчальної проблеми. Велика група об’єднується із семидесяти учнів переважно для вирішення тривалої навчальної проблеми (яка потребує роботи кількох видів) переважно в позаурочний час. Порівняно з малими, великі групи для занять з громадянської освіти використовуються рідко.
Критерії об’єднання учнів у великі та малі групи:
Розглянемо провідні кооперативні технології навчання.
Таблиця 12.1. Традиційне та інтерактивне навчання
|
Найменуваня |
Традиційне навчання |
Інтерактивне навчання |
|
Навчальний процес |
Навчальна діяльність учителя та навчально- пізнавальна діяльність учнів |
Цілісна взаємодія, співпраця двох рівноправних її учасників (суб'єктно-суб'єктні стосунки) |
|
Мета навчання |
Засвоєння певного обсягу знань |
Розвиток особистості, різноманітних форм мислення кожного учня, формування переконань |
|
Стиль спілкування |
Переважає авторитарний стиль, ініціатива учнів гальмується |
Демократичний, ініціатива учнів підтримується |
|
Позиція і роль вчителя |
Орієнтація на предмет навчання, переважають інформаційна та контролююча функції вчителя |
Зорієнтованість учителя на особистість учня, переважають організаційні і стимулюючі функції |
|
Форми навчання |
Фронтальна перевірка знань учнів |
Індивідуальна рольова та групова форми роботи, повага та довіра дитини |
Розглянемо провідні колективно-групові технології навчання.
Технології ситуативного моделювання включають рольові ігри.
Визначте коло рольових ігор, які можна використовувати в навчанні громадянської освіти.
Розглянемо провідні технології опрацювання дискусійних питань.
Сучасні навчальні технології називають інтерактивними. Інтерактивне навчання (комунікативно-діалогове) - різновид проблемного навчання, побудований на діалозі його учасників. У широкому розумінні інтерактивним називають такий аспект спілкування, який характеризується стратегією взаємодії партнерів.
Визначимо відмінність традиційного навчання від інтерактивного (див. табл. 12.1).
Застосовування інтерактивних технологій вимагає старанної підготовки вчителя й учнів. Вони мають навчитись успішно спілкуватися, використовувати навички активного слухання, висловлювати власні думки, бути переконливими, толерантними, розуміти інших.
Сьогодні є три виміри нової парадигми освіти: глобалізація, локалізація й індивідуалізація. Пропонуємо таблицю, що ілюструє зміну парадигми викладання в напрямі глобальної освіти з індивідуальним підходом (див. табл. 12.2).
При всьому багатстві інтерактивних технологій навчання слід зважати на те, що найбільшої ефективності вони досягають лише за умови свідомої активності учнів.
Таблиця 12.2. Зміна парадигми викладання
|
№ |
Нова парадигма |
Традиційна парадигма |
|
1 |
Індивідуально зорієнтовані учитель і викладання x |
Репродуктивний учитель і спосіб викладання |
|
2 |
Учитель є організатором який сприяє учнівському навчанню |
Учитель є центром освіти |
|
3 |
Учитель з високим рівнем інтелекту |
Частково компетентний учитель (лише у своїй галузі) |
|
4 |
Індивідуальний стиль викладання |
Стандартний стиль викладання |
|
5 |
Викладання є процесом ініціювання сприяння підтримки самонавчання й самореалізації учнів |
Викладання, передача знань, тренінг та процес соціалізації |
|
6 |
Освіта - це процес навчання впродовж усього життя |
Освіта - це процес передачі й застосування знань |
Досить новим у практиці шкільної та позашкільної роботи є проектне навчання. Навчальний проект - науково-пошукова та дослідницька робота окремого учня, великої чи малої їх групи у позаурочний час. Метод проектів завжди спрямований на розв’язання деякої теоретичної або практичної проблеми, яка передбачає, з одного боку, використання різноманітних методів, засобів навчання, а з іншого - інтегрування знань, умінь із всіляких галузей науки, техніки, технології, творчих професій. Метод проектів виник на початку ХХ ст. в американській школі. У вітчизняній практиці існував у 1920-1930 рр. Останнім часом цей метод здобуває все більшого поширення у багатьох країнах світу.
Слово «проект» запозичене з латинської мови й означає «викинутий вперед», «той, що висувається», «той, хто кидається в очі». Потім це слово починають розуміти як ідею, за якою суб’єкт може і має право розпоряджатися власними думками. Сьогодні цей термін часто застосовується в менеджменті й означає будь- яку діяльність, спрямовану на визначення комплексу окремих кроків. Це трактування для нашої теми є близьким, але дещо відрізняється від того, яке склалося в широкому вжитку, де проект - задум певного нового об’єкту (машини, будівлі, механізми тощо), матеріалізований у кресленнях, схемах чи іншій документації.
Мета методу проекту :
Характерні риси методу проектів:
Проекти мають відповідати ряду вимог. Педагогічні вимоги включають актуальність тематики, обґрунтування вибору теми, відповідність практичним завданням школи. Методичні вимоги передбачають урахування принципів дидактики, специфіки предмета та відповідного понятійного апарату, самостійну (індивідуальна, парна, групова) діяльність учнів. Технічні вимоги полягають в орієнтуванні на сучасну техніку. Фізіолого- гігієнічні вимоги встановлюють рекомендації щодо умов організації проекту, які не повинні зашкодити здоров’ю дитини. На виконання проекту відводиться певний час, протягом якого має бути досягнутий конкретний, «відчутний» результат, готовий до впровадження.
Етапи і зміст проектної роботи:
Тема проекту може визначатися науковцями, які працюють у галузі освіти (у рамках затверджених навчальних програм), учителем (з урахуванням навчальної ситуації та стану викладання предмету, природних професійних інтересів, уподобань та здібностей дітей), учнями, які природно орієнтуються на власні інтереси, не лише пізнавальні, а й творчі, прикладні.
Учитель має орієнтуватися на такі критерії відбору теми проекту:
У рамках реалізації проекту учитель має дотримуватися певних правил поведінки:
Таблиця 12.3. Види проектів
|
За домінантою діяльності |
За предметно-змістовими напрямами |
За кількістю учасників і характером контактів |
За терміном виконання |
|
Дослідницькі |
Монопроекти (у рамках однієї предметної галузі) |
Індивідуальні |
Короткотермінові |
|
Інформаційні |
Групові |
||
|
Творчі |
Колективні |
||
|
Ігрові |
Міжпредметні (у рамках кількох предметних галузей) |
Шкільні |
Довготермінові |
|
Практичні |
Українські |
||
|
Ознайомчо-орієнтовані |
Міжнародні |
Разом з тим у роботі над проектом учні мають орієнтуватися на свої правила поведінки (див. табл. 12.4).
Варіанти звіту проектів можуть бути різноманітні: реферат, мультимедійний навчальний проект, комп’ютерні енциклопедії, інформаційний або тематичний веб-сайт, відеофільм, номер газети чи журналу (у тому числі електронні), соціологічне опитування, фотоесе чи альбом, вистава тощо.
Варто вирізняти особливості методу проектів за інструктивним підходом (див. табл. 12.5).
Складність проектів залежить від віку учнів (див. табл. 12.6).
Одним із напрямів формування критичного мислення на заняттях громадянської освіти є телекомунікаційний проект - спеціально організована навчальна діяльність, в якій учасники з різних регіонів міста, країни, інших країн світу співпрацюють над спільним проектом, обмінюючись за допомогою швидкодіючої мережі не тільки результатами своєї діяльності, а й методами дослідження, обговорюючи проміжні результати, спілкуючись з опонентами і однодумцями.
Розв’язання проблеми, закладеної в будь-якому проекті, завжди вимагає залучення інтегрованого знання. Але в телекомунікаційному проекті, особливо міжнародному, потрібна, як правило, більш глибока інтеграція знання, що передбачає знання не тільки власне предмета проблеми, який досліджується, але особливостей національної культури партнера, його світогляду.
Критерії застосування телекомунікаційних проектів:
Таблиця 12.4. Правила поведінки в процесі реалізації проекту
Прямувати
|
виконання команд |
самостійно спрямованої навчальної діяльності |
|
|
запам'ятовування та повторення |
відкриття, поєднання та презентації |
|
|
слухання та реагування |
до |
спілкування та прийняття відповідальності |
|
знань фактів, термінів та змісту |
розуміння процесів |
|
|
теорії |
застосування теорії |
|
|
залежності від вчителя |
озброєного знаннями учня |
Таблиця 12.5. Порівняння інструктивного підходу та навчання методом проектів
|
Приклад теми |
Інструктивний підхід |
Навчання методом проектів |
Різниця |
|
Забруднення навколишнього середовища |
Виконайте лабораторну роботу, яка відкриває наслідки різних видів забруднення навколишнього середовища. Визначте компоненти кожного виду |
Назвіть проблеми забруднення навколишнього середовища, з якими стикається ваша громада. Організуйте цільову групу для дослідження проблем та запропонуйте по кожній технічно прийнятні рішення |
Завдання, в основі яких лежить діяльність, — це окремі завдання, що не пов’язані з реальним життям. Підхід, базований на методі проектів, визначає загальну проблему та інтегрує ці завдання в значущий громадський проект. Учні можуть виконати лабораторні роботи та визначити складові кожної з них, але потому вони мають скористатися цією інформацією під час розробки рішення |
При оцінюванні учнівських проектів ураховуються такі вимоги:
Очевидно, що застосовувати методи проектів треба на тих уроках громадянської освіти, де це найдоцільніше. Перевантаження учнів даним методом може привести до збіднення їх теоретичного компоненту.
Варто пам’ятати, що інтерактивні навчальні технології наближають процес навчання до реального життя, допомагають учням засвоїти матеріал, але в інший спосіб, доповнюють процес навчання такими компонентами як співпраця, вирішення проблем, презентація та спілкування з іншими, заохочує учнів до поглиблення своїх знань, упродовж того, як їх увага усе більше привертається до окремих питань.
.* З основними ідеями та описами телекомунікаційних проектів можна познайомитися на веб-сторінці http://www.iearn.org. Створена і активно працює національна навчальна мережа цих проектів. їх описи знаходяться на веб-сторінці програми http://www.kar.net/~iearn/ .
Таблиця 12.6. Рівні складності проекту за віковою категорією учнів
|
Класи |
Мета |
Ключове запитання |
Проект |
|
Початкові |
Зрозумійте складові, функції, ролі, та етапи постановки вистави |
Чому ми ставимо п’єсу? |
Вистава. Учні виконують ролі сценаристів, акторів та постановників. Вони трансформують оповідання у п’єси та грають у них для інших учнів у своїй школі |
|
Середні |
Застосування вмінь аргументовано висловлювати свою думку та критично мислити |
Чи завжди ми кажемо те, що маємо на увазі, та маємо на увазі те, що кажемо? |
Мистецтво риторики. Учні виконують ролі учасників різних громадських груп, які публічно обговорюють місцеві проблеми спірного характеру |
|
Старші |
Розуміння різних існуючих видів забруднення навколишнього середовища |
Як забезпечити здоров’я населення? |
Мистецтво риторики. Учні виконують ролі фахівців з питань довкілля та досліджують проблему, актуальну на їх території. Учні складають доказовий текст про довкілля, а згодом розробляють презентацію щоб поінформувати інших стосовно проблеми та подати на розгляд план щодо її подолання |
а Запитання та завдання а
Список рекомендованої літератури
Баханов К.О. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі: Монографія. - Запоріжжя: Просвіта, 2000. - 160 с.: іл.
Дементієвська Н.П. Телекомунікаційні проекти як один із напрямів формування критичного мислення // http://www.e-ukraine.org/cms-service/stream/asset/?asset_id=109867.
Пометун О., Сущенко І. Молодь обирає дію: Співпрацюємо у соціальному проекті. Навчальний посібник для учнів старших класів основної та старшої школи. - К, 2001. - 55 с.
Пометун О.І. та ін. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук.-метод. посібн. / О.І. Пометун, Л.В. Пироженко. За ред. О.І. Пометун. - К.: Видавництво А.С.К., 2004. - 192 с.: іл.
Терно С.О. Технологія формування історичних понять в учнів 9-го класу загальноосвітньої школи: Посібник для вчителя. - Запоріжжя: ВСВСДГО, 2001. — 60 с.
Shelley Shott Майстер-клас за програмою Intel® Навчання для майбутнього. Київ, 4-8 жовтня 2004р. // http://iteach.com.ua/about/presentations.
102
Таблиця 12.7. Приклад схеми і критеріїв оцінювання учнівського проекту зі створення веб-сторінки
|
Максимум балів |
Основні частини |
Критерії оцінювання |
Бали |
Моя оцінка |
Оцінка батьків |
Оцінка вчителя |
||||||
|
Висвітлення проблеми |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
Висловлювання власної думки автора |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
►д н и 'Й |
Наявність серйозного та розважального матеріалу |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
9 |
а |
Влучні заголовки |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||
|
а Е |
Правдиві факти |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
& о .Пі |
Обґрунтовані висновки |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
Рекомендовані ресурси |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
Ведення діалогу |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
Контакти |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
Фон |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||||
|
в |
Навігаційні кнопки/панелі |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
6 |
X и ч 2 |
Яскраві малюнки та графіки, які ілюструють зміст |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||
|
о гАн |
Заголовки розділів |
1 |
||||||||||
|
О |
Оригінальність оформлення |
1 |
||||||||||
|
Підписи під малюнками (джерела) |
1 |
|||||||||||
|
Відповідність стилю мовлення |
1 |
|||||||||||
|
4 |
сй « |
Правильність побудови речень |
1 |
|||||||||
|
Правильність написання слів |
1 |
|||||||||||
|
Зрозумілість висловлювань |
1 |
|||||||||||
|
к |
Розподіл ролей у команді |
1 |
||||||||||
|
ч к |
Під тримка одне одного |
1 |
||||||||||
|
5 |
сй 2 о м |
Чітке виконання свого завдання кожним членом команди |
1 |
□ |
□ |
□ |
||||||
|
н о |
Виконання завдання вчасно |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
ю о Он |
Однаковий внесок кожного члена команди в реалізацію проекту |
1 |
□ |
□ |
□ |
|||||||
|
Разом |
24 |
Очікувані результати:
Входження України в світове інформаційне суспільство ставить невідкладне завдання випереджального розвитку системи середньої освіти на основі інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), створення єдиного освітнього середовища, підвищення ефективності обміну даними.
Характерною рисою сучасного етапу розвитку суспільства є швидке проникнення в усі сфери громадського життя. Інформаційно-комунікаційні технології - це сукупність методів і технічних засобів збирання, організації, зберігання, опрацювання, передачі та подання інформації, яка розширює знання людей і розвиває їхні можливості щодо керування технічними і соціальними проблемами. ІКТ відкривають кожному, хто навчається, доступ до практично необмеженого обсягу інформації, що забезпечує «безпосередню включеність» в інформаційні потоки суспільства. Функціональне призначення ІКТ - переробка інформації за допомогою комп’ютерів і вироблення нових знань, співвіднесених із метою користувачів.
Чому потрібне впровадження ІКТ у навчально- виховний процес?
Широке впровадження в навчально-виховний процес загальноосвітніх закладів ІКТ, що базується на комп’ютерній підтримці навчально-пізнавальної діяльності, включає розробку та практичне використання науково-методичного забезпечення, ефективне застосування інструментальних засобів та систем комп’ютерного навчання і контролю знань, поступове доповнення цими технологіями існуючих традиційних форм і методів організації процесу. Це відкриває перспективи щодо розширення і поглиблення теоретичної бази знань і надання результатам навчання практичної значущості; інтеграції навчальних предметів та диференціації навчання відповідно до запитів, нахилів та здібностей учнів; збільшення ваги самостійної діяльності дослідницького характеру; розкриття творчого потенціалу учнів і вчителів з урахуванням їхніх позицій та вподобань, специфіки забезпечення і перебігу навчального процесу.
Таким чином, ІКТ є універсальним засобом пізнавально-дослідницької діяльності і другим за значимістю (після традиційної писемності) способом обміну інформацією. Вони стають потужним знаряддям педагогічного впливу і мають непересічне значення для опти- мізації навчального процесу:
Також ІКТ, якщо вони використовуються педагогічно доцільно, мають величезний вплив на навчальну діяльність школярів, який виявляється:
Яке значення для освітнього процесу має інформатизація освіти?
Існують негативні наслідки масового безоглядного запровадження ІКТ, яких побоюються всі педагоги, а саме:
Інформатизація освіти розглядається сьогодні як упорядкована сукупність взаємопов’язаних організаційно-правових, соціально-економічних, навчальноме- тодичних, науково-технічних та управлінських процесів, спрямованих на задоволення освітніх інформаційних, обчислювальних телекомунікаційних потреб учасників навчально-виховного процесу. Існує кілька визначень цього поняття.
Так, інформатизація освіти у широкому розумінні - це комплекс соціально-педагогічних перетворень, пов’язаних із насиченням освітніх систем інформаційною продукцією, засобами і технологією; у вузькому - запровадження в системи освіти інформаційних засобів, що ґрунтуються на комп’ютерній техніці, а також інформаційної продукції і педагогічних технологій, які базуються на цих засобах. Інформатизацію освіти розглядають також як масове запровадження в педагогічну практику методів та засобів збору, обробки, передавання та зберігання інформації на базі комп’ютерних технологій з метою створення умов для особистісно- зорієнтованого навчання, покращання пізнавальної діяльності і посилення інтелектуального потенціалу учнів.
Можливості сучасних комп’ютерів дають змогу залучати учнів до навчання завдяки наявності таких програм, як Microsoft Office та Open Office.
Текстові редактори, зокрема Microsoft Word, дозволяють швидко і якісно створювати та редагувати документи, за допомогою панелі «Елементи управління» створювати різні види тестів. Проте Word не ефективний для опрацювання публікацій, матеріалів, готових до роботи.
Створіть у програмі Microsoft Word за допомогою панелі «Елементи управління» тест для учнів до теми «Громадянин і суспільство».
Програма Microsoft Excel дає змогу виготовляти якісні таблиці для статистичних даних та впорядкування навчального матеріалу. Досить ефективною є можливість запровадження формул обрахунку цифрового матеріалу на основі закладених початкових даних: успішність учнів, результати їх досліджень. За допомогою додаткових функцій цієї програми цифрові дані таблиць можна презентувати у вигляді графіків та діаграм.
Створіть у програмі Microsoft Excel таблицю обрахунку навчальних досягнень учнів за курс «Громадянська освіта».
Paint є найпростішою графічною програмою, що дозволяє створювати та редагувати прості графічні файли.
Створіть у програмі Paint графічний файл для презентації теми «Демократія».
Ефективним засобом презентації навчального матеріалу учителя та самостійного доробку учнів є програма Microsoft РоwеrРоіnt. Корисною рисою презентаційних програм є можливість «оживлення» тексту та графіки анімацією, вставками відеофільмів, звуковими ефектами.
Створіть у програмі РоwеrРоіnt презентацію теми «Суспільні відносини».
Microsoft Publisher, яка входить до пакета Microsoft Office, є однією з найдоступніших видавничих прикладних програм, бо вона дає можливість вводити візуальні матеріали (фотографії, плакати, ілюстрації тощо) до шаблонів веб-сторінок, макетів учнівських газет та буклетів. Автоматичний підбір великої кількості кольорових схем та шаблонів публікацій дає змогу швидко опанувати її. Особливо корисним є використання цієї програми під час підготовки електронних варіантів лабораторно-практичних робіт чи дослідницьких проектів. Microsoft Publisher може слугувати інструментом для створення дидактичних матеріалів на урок і в електронному, і в паперовому варіантах, завдяки чому можна зекономити час на занятті і у процесі підготовки до нього, використовувати матеріали з Інтернету, яких немає в підручниках. Лабораторно-практичні роботи з застосуванням Microsoft Publisher сприяють розвитку творчого мислення, формуванню власного погляду та критичного ставлення до інформації, аргументовано, на основі фактичного матеріалу обстоювати власні погляди на соціальні чи політичні проблеми, толерантно сприймати протилежні думки, виявляти розбіжності в позиціях тощо.
Створіть у програмі Microsoft Publisher макет учнівської газети «Громадянин» або веб-сторінку гуртка «Я громадянин».
Поширення застосування комп’ютерів у різних галузях людської діяльності, зростання загальної доступності їх як елементів ІКТ, навчання професійно користуватись ПК й оволодівати методами самоосвіти, роботи з ними за допомогою програмних засобів різних видів обумовлюють зміни в освіті:
Глобальною загальною проблемою сучасного навчання є створення та ефективне використання інформаційно-освітнього середовища на основі ІКТ. У дидактичному плані існує три найважливіші проблеми розробки та використання такого середовища:
Поясніть, у чому, на вашу думку, доцільність використання ІКТ у викладанні громадянської освіти.
Однією з найсуттєвіших складових інформатизації навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах є створення, запровадження та розвиток комп’ютерно-орієнтованого освітнього середовища на основі інформаційних систем, мереж, ресурсів і технологій, побудованих із застосуванням сучасної обчислювальної й телекомунікаційної техніки.
Реалізація можливостей усіх засобів навчання, що функціонують на базі інформаційно-комунікаційних технологій у сучасній педагогіці, здійснюється в рамках різних форм:
Якими формами ІКТ ви володієте?
Розвиток ІКТ, спрямованих на використання в громадянській освіті, має відбуватися за трьома напрямами:
Електронні засоби навчального призначення - це
засоби навчання, що зберігаються на електронному обладнанні (імітаційні, моделюючі, контролюючі навчальні комп’ютерні програми; бази даних та бази знань; підручники та посібники; словники, публікації в Інтер- неті тощо).
За дидактичною метою комп’ютерні програми з громадянської освіти поділяють на такі основні групи:
Прикладне програмне забезпечення слід створювати з урахуванням навчальних програм. Сьогодні на ринку України відсутні електронні навчальні програми з громадянської освіти.
Науковці і методисти шукають можливості створення електронних посібників з урахуванням вимог сучасної школи, програмного забезпечення комп’ютерних класів. Ставляться питання щодо форми і змісту цих навчальних посібників (підручників, довідників, енциклопедій тощо), яким чином їх можна використовувати вчителям і учням на уроках та самостійно. Тобто формується підґрунтя широкого застосування електронних форм навчання, зокрема в громадянській освіті. Важливими є наукові дослідження щодо систематизації засобів навчання та розробки методичних рекомендацій до них, утім таких розробок в освітній галузі «Суспільствознавство» зовсім небагато, а з громадянської освіти вони майже відсутні.
Електронні посібники з яких дисциплін вам зустрічалися? Наскільки вони ефективні?
Цікавою і сучасною є розробка благодійної організації «Вчителі за демократію і партнерство» електронного методичного посібника для вчителів «Молодь обирає дію», як підготуватися і реалізувати учнівський соціальний проект, авторами якого є О. Пометун та І. Сущенко. Запропонований педагогічний програмний засіб (ППЗ) навчання є доповненням до навчального посібника для учнів і дає можливість учителеві організувати ефективну роботу щодо організації учнівського соціального проекту. ППЗ складається з кількох компонентів: додаткова інформація для вчителя, яка поділена на невеликі блоки відповідно до етапів проекту; блок роздаткового матеріалу для різних категорій учнів, різноманітні анкети, зразки презентацій, узагальнень роботи над проектом. Важливим елементом ППЗ є блок, присвячений методиці використання інтерактивних технологій навчання, що дає змогу вчителеві широко використовувати ППЗ на уроках громадянської освіти.
Визначте сильні та слабкі сторони вищезгаданого посібника.
Створення ППЗ з громадянської освіти має на меті вирішення таких актуальних проблем:
Використання ППЗ у комплекті з традиційним підручником дозволяє:
З педагогічним програмним засобом можна працювати як у спеціалізованому комп’ютерному класі з використанням мультимедійних комплексів, так і в кабінетах, обладнаних комп’ютером та телевізором. Також передбачається робота з ППЗ у домашніх умовах за наявності комп’ютера. Програма має бути зрозуміла з першого ознайомлення і вчителям, і учням, а інформація, яка виноситься на екран, сприйматися однозначно. Керування програмою має бути максимально простим і зрозумілим. Учитель повинен мати змогу компонувати матеріал на власний розсуд.
Іншим перспективним напрямом є створення учнівських проектів за допомогою комп’ютерних інформаційних технологій. Значний внесок у розробку цього напряму в освіті зробив проект «Intel® Навчання для майбутнього». Даний проект акцентує увагу як на змісті учнівських проектів, так і на технологіях використання пакету Microsoft Office для його реалізації.
Визначте етапи реалізації учнівського проекту з використанням інформаційних технологій.
Як ефективно організувати пошук інформації в Інтернеті?
Інтернет можна уявити собі як всесвітню публічну бібліотеку. У мережі зберігається велика кількість різних електронних публікацій. До них, зокрема, належать мультимедійні видання, сайти, бази даних, електронні тексти, відео- та аудіофайли, зображення в електронній формі, оприлюднені для використання широким загалом.
Електронна публікація має таку схему опису:
Прізвище, ім’я автора (авторів). «Назва роботи». Назва веб-сайта. Дата розміщення/перегляду. Організація. Дата звернення4. <ЦЯЬ-адреса>.
Приклад: Сміт, Джон. «Міграція метеликів- данаїд». Метелик кожного сезону. 6 червня 2001. Асоціація вивчення метеликів. 28 липня 2001. www.butterflyquarterly.com/2001/edl2/article7.htm.
Веб-сайти, що пропонують багато послуг та різноманітну інформацію (сайти УаИоо! та About.com) або інформацію з певної теми чи дисципліни, називаються веб-порталами.
Форум - інструмент для спілкування на веб-сайті. Досить ефективним є обговорення на форумі проблем громадянської освіти як у рамках учнів школи, так і з залученням представників з інших шкіл, населених пунктів, держав. На форумах можна спілкуватися із запрошеними гостями: громадськими та політичними діячами, представниками місцевої територіальної громади, однолітками з інших країн.
Які форуми для спілкування про питання громадянської освіти ви знаєте?
Інтернет дозволяє дітям не лише шукати інформацію, а й ділитися нею. Сьогодні дуже активно розвивається система вікі - веб-сайт (або інша гіпертекстова збірка документів), що дає змогу користувачам самостійно змінювати зміст сторінок на ньому. Найбільш розробленою є Вікіпедія (англ. Wіkіpedіd) - відкрита багатомовна вікі-енциклопедія. Започатковано 15 січня 2001 р. як англомовний проект для створення онлайн- енциклопедії, де будь-який користувач може редагувати наявні статті та додавати власні. Сьогодні метою проекту є створення повної, нейтральної, відкритої, вільної від авторських прав енциклопедії всіма мовами Землі.
Як можна використати вікі на заняттях громадянської освіти ?
Електронна пошта належить до основних послуг Інтернету. Після реєстрації на поштовому сервері чи сервері провайдера (організації, яка надає інтернет- послуги) користувач одержує поштову скриньку. Йому надається адреса поштової скриньки, а також право читати листи, що до неї надходять. Для обміну електронними листами використовується спеціальна система адресації, схожа на стандарт адресації звичайної пошти, коли вказуються ім’я користувача та адреса його місця проживання. Електронна адреса користувача записується з використанням латинських літер, цифр і деяких інших спеціальних символів та має такий формат: Ім’я_користувача@повна_адреса_комп’ютера_користу вача
Наприклад: methist@list.ru
Повна адреса комп’ютера користувача складається з кількох слів або скорочень, що розділяється крапками. Читають цю адресу зліва направо, часто вона включає умовні позначення організації провайдера, міста та країни адресата.
Функції електронної пошти:
Електронне повідомлення може містити не лише текст. За допомогою електронного листа пересилаються зображення, звук тощо.
Як правильно оформити посилання на конкретну електронну публікацію на веб-сайті?
Для того щоб отримати доступ до інтернет-ресурсу, необхідно знати його мережеву адресу. Оскільки Інтернет постійно оновлюється і розвивається, у цій мережі нема єдиного каталогу, так само як нема єдиної світової телефонної книги.
Але в Інтернеті є різні інформаційно-пошукові системи, що допомагають користувачам знайти потрібну інформацію. Прикладами таких систем можуть бути тематичні каталоги й пошукові сервери, що здійснюють контекстний пошук, а також мета-пошукові машини та спеціалізовані пошукові служби. Усі механізми пошуку багато в чому повторюють методи і підходи, що застосовується в бібліотечній справі.
Якщо потрібна загальна інформація, яка стосується глобальної теми або певних її галузей, доцільно скористатися пошуковими тематичними каталогами. Це інформаційно-довідкові системи, які створюються вручну редакторами на основі даних, зібраних на сайтах Інтернету. Вони мають деревоподібну структуру і нагадують систему УДК (Універсальна десяткова класифікація) для друкованих видань. Усі галузі людської діяльності поділяються на групи: наука, техніка, мистецтво, економіка, політика, спорт тощо, а ті, у свою чергу, - на підрозділи. Наприклад, до мистецтва відносять літературу, театр, живопис, музику, архітектуру. Далі йде детальніша класифікація. Так, до театрального мистецтва належать опера, балет, драма, мюзикл тощо. У тематичних каталогах Інтернету не існує єдиних стандартів класифікації.
Каталоги організовуються за темами і, як правило, містять гіперпосилання для повернення на верхній рівень веб-сайта каталогу, а не на окремі сторінки цього веб-сайта. Користувачі каталогів починають пошук, вибираючи загальну тему чи відповідну тематичну категорію, а потім крок за кроком звужують область пошуку. Наприклад, користувач, який шукає загальну інформацію, що стосується навчальних учнівських проектів, має почати з категорії «Освіта», а потім послідовно переходити до категорій «Методи» і «Методи проектів».
У разі необхідності терміново знайти «типову» інформацію за тематикою, яка розглядається (якщо немає потреби враховувати певні її нюанси), доцільно звернутися до каталогів ресурсів. Швидко перейти до потрібного розділу каталогу можна скориставшись вбудованою системою автоматизованого пошуку за ключовим словом. Для цього в рядку запиту слід ввести ключове слово або словосполучення і клацнути на кнопку «Пошук». Після здійснення пошуку на екрані відобразиться повідомлення про те, чи існує відповідний розділ у каталозі системи, і буде запропоновано перейти до нього, обминаючи всі проміжні розділи.
Тематичні каталоги мають високу якість, оскільки їх вміст перевіряють люди-редактори (див. табл. 13.1).
Якщо відома конкретна назва, фраза або термін, то для отримання інформації щодо предмету пошуку слід використовувати пошукові, мета-пошукові або спеціалізовані пошукові машини.
Таблиця 13.1. Приклади тематичних каталогів
|
Українські |
Російські |
|
Каталог «Вибране»: www.favorites.com.ua/ Інтернет-портал: www.era.com.ua Український портал (каталог сайтів України): www.uanceter.com/ Каталог Silver: www.silver.kiev.ua Каталог ualist: www.ualist.com |
Каталог дитячих ресурсів Рунету: www.kinder.ru Федеральний портал «Российское образование»: www.portal.edu.ru Шкільний світ: каталог освітніх ресурсів: http://school.holm.ru Russia on the Net: /www.ru List.ru: www.list.ru Max.ru:www.max.ru Weblist.ru: www.weblist.ru Mavica NET: www.mavica.ru |
Пошук на таких машинах здійснюється за допомогою спеціально розроблених для цього програм, які постійно відвідують веб-сайти Інтернету з метою створення каталогів веб-сторінок. У більшості випадків для визначення місцезнаходження певної інформації, наприклад якогось відомого документа, зображення або фрази, а не загальної теми, найкраще застосувати саме пошукові машини.
Пошукові машини працюють з використанням автоматичних засобів. Це дає змогу порівняно швидко опрацьовувати велику кількість веб-документів і створювати великі бази даних. Але в той же час ніхто не може гарантувати, що наявність у документі певних слів, за якими здійснюється пошук, вказує на належність документа до конкретної теми. Тому точність пошуку інформації в таких базах даних залишає бажати кращого. Пошукові машини зручні для використання лише тоді, коли користувач знає ім’я автора документа, його назву або якусь цитату з нього. Разом з тим бази даних пошукових машин значно більші за обсягом, ніж бази даних тематичних каталогів, та й поновлюються вони частіше (див. табл. 13.2).
Таблиця 13.2. Найбільш відомі спеціалізовані пошукові машини
|
Українські |
Російські |
|
META: www.meta.ua Quick Search: www.Qs.kiev.ua Atlas: www.atlasua.net Avaport: www.avaport.com Bigmir: www.bigmir.net Topping: www.topping.com.ua Uaport: www.uaport.net Uaportal: www.uaportal.com Uaplus: www.Uaplus.com |
Рамблер: www.rambler.ru Яндекс: www.yandex.ru Апорт: www.aport.ru Metabot: www.metabot.ru |
Якщо для пошуку інформації потрібно переглянути кілька баз даних, доцільно використовувати мета- пошукові машини. Самостійно такі системи нічого не шукають. Вони лише «дають завдання» тематичним каталогам та пошуковим машинам, а потім збирають результати, видаляють з них повторення і повертають користувачеві узагальнений результат. Мета-пошукові машини не мають гнучкої мови запитів і, головне, не чекають надходження всіх результатів пошуку, а обмежуються лише першими знахідками.
Для пошуку спеціальної інформації доцільно використовувати спеціальні пошукові машини (див. табл. 13.3).
Систематичне використання ІКТ приводить до підвищення якісного рівня використання наочності на уроках громадянської освіти; зростання продуктивності уроків громадянської освіти; установлення міжпред- метних зв’язків; дозволяє організувати самостійну робо-ту учнів на високому рівні, підвищує ефективність проектної роботи, зокрема розробки учнями соціальних проектів; учитель, який створює або використовує ІКТ, змушений звертати велику увагу на логіку подання навчального матеріалу, що позитивно позначається на рівні знань школярів; підвищується інтерес до громадянської освіти, особливо в учнів, які захоплюються інформатикою.
Форми роботи з використанням інформаційних технологій під час вивчення курсу «Громадянська освіта» можуть бути різноманітними, найповніше їх можна використати тоді, коли учні на уроках інформатики вже оволоділи хоча б початковим рівнем комп’ютерних технологій. Як самостійні завдання, розраховані на семестр, учням можна запропонувати:
Варто пам’ятати, що центральною фігурою процесу навчання є і в майбутньому залишиться вчитель, а ІКТ відіграватимуть важливу, але допоміжну роль. Головним завданням використання мультимедіа та інших будь-яких нових технологій в освіті є надання вчителеві й учневі максимальної свободи вибору форм і методів роботи та полегшення передачі знань, формування вмінь і навичок, комп’ютер має доповнювати, а не замінювати традиційні навчальні посібники і підручники.
Таблиця 13.3. Найбільш відомі спеціалізовані пошукові машини
|
Українські |
Російські |
|
Мета: http://meta-ukraine.com/topics/asp?t=314 Каталог «Маяк»: http://mayak.net/catalog/category, phtml?id=298 Літературний Портал: http://lit.portal.rharkov.ua/catalog/grp/5.html |
Пошукова система онлайнових газет та журналів «Віртуальна бібліотека»: www.library.ru Довідково-інформаційний потрал Грамота^^ www.gramota.ru Рубрикон: www.rubricon.ru/ Прима: www.primavista.ru/dictionary/index.php Рамблер: http://top100.rambler.ru/top100/Science/index.shtml.ru Світ енциклопедій: /www.encyclopedia.ru/encyclopedias.html Словники та енциклопедії онлайн: http://dic.academic.ru/ |
а Запитання та завдання а
Список рекомендованої літератури
Intel® Навчання для майбутнього. - К.: Видавництво «Нора-прінт», 2006. - 12 мод.
Головко М.В. Використання можливостей нових інформаційних технологій у навчанні// Зб. Наукових праць К.-Подільського державного педагогічного університету: Серія пед. - Коломия: ВПТ «ВІК », 2001. - Вип.7. -
С. 15-19.
Жалдак М.І. Педагогічний потенціал інформатизації навчального процесу та проблеми його розкриття. [Online].
Інформаційні технології в навчанні. - К.: Видавнича група BHV, 2004. - 240 с.
Корнієнко М.М. Телекомунікаційні технології в навчально-виховному процесі закладів освіти // Комп’ютер у школі та сім’ї. v 2004. v №3. v С.14 - 16.
Лунячек В.Е., Дрожжина Т.В., Жабіна О.Г. Навчальні комп’ютерні програми для загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Міленіум, 2003. v 148 с.
Основи нових інформаційних технологій навчання: Посіб. для вчителів / За ред. Ю.І. Машбіца. - К.: ТЗМН, 1997. - 263 с.
Худобець О.А. Чому Інтернет потрібний вчителеві історії//Історія. - 2005. v №5-6. v С. 52-56.
Очікувані результати:
Засоби необхідні для здійснення певної дії предмета, приладу чи їх сукупності. Засоби навчання - це комплекс оснащення навчального процесу для його ефективності (див. схему 14.1).
Схема 14.1. Класифікація засобів навчання громадянської освіти
Функції засобів навчання полягають в наступному:
Існують різні класифікації засобів навчання. Для аналізу засобів навчання у громадянській освіті використовують як критерій спосіб отримання інформації. Виокремлюють три групи засобів навчання:
а) наочні; б) звукові; в) текстові.
Розглянемо схему «Класифікація засобів навчання громадянської освіти». Запропонуйте свій варіант класифікації засобів навчання громадянської освіти.
На основі дидактичної мети можна виокремити такі групи наочних засобів:
Розглянемо кожну групу окремо.
Ілюстративні наочні засоби посідають важливе місце в процесі навчання. Вони дають учням найбільш цілісне, яскраве уявлення про конкретне явище чи подію, що вивчається. Учні відчувають себе спостерігачами, свідками. Вони дізнаються що відбувається в певний час у певному місці, які люди присутні, який статус вони мають та ін. Ілюстрація дає емоційний заряд учням, допомагає відчути колорит епохи, дає матеріал для розумових операцій (аналізу, порівняння тощо).
Окремо варто розглянути фотоджерела. Алгоритм дослідження фотоджерел за навчальним посібником «Історія епохи очима людини» такий:
Рис. 14.1. Підрахунок голосів на виборах
Який матеріал найкраще сприймати через фотографії? Чому?
Використайте цей алгоритм для аналізу фото «Підрахунок голосів на виборах» (рис. 14.1). На якому уроці громадянської освіти його можна використати? Як саме?
У процесі аналізу задіюють такі прийоми роботи з фотоджерелами:
Рис. 14.2. Ти хто?
Серед наочних джерел, що оригінально подають інформацію, є карикатура. Це твір чи окремий художній образ, в якому в гумористичній або сатиричній формі перебільшено характерні осоливості (частіше негативні, а інколи й позитивні) як окремої людини, так і суспільства чи явища з метою їх висміювання чи возвеличування. Карикатурист надає нам неочікуваний, оригінальний погляд про нас самих і навколишній світ. При цьому міра жарту по-своєму відображає рівень духовної культури народу, суспільства і епохи. Карикатурист є необ’єктивним і відверто не прагне подати різні точки зору, оскільки висловлює лише власний (або замовника) погляд.
Алгоритм дослідження карикатур (за навчальним посібником «Історія епохи очима людини»):
Використайте цей алгоритм для аналізу карикатури «Ти хто?» (рис. 14.2). На якому уроці громадянської освіти можна використати подану карикатуру? Як саме?
Цікаві види робіт для учнів можна організувати з плакатами. Болгарский учений Р. Кушева пропонує такий план аналізу плакатів:
Як варіант роботи із цим видом наочності, можна запропонувати: самостійне індивідуальне чи групове виготовлення учнями плакату до тієї чи іншої теми уроку.
Спробуйте проаналізувати плакат виборчого блоку виборів до Верховної Ради 2006р. На якому уроці громадянської освіти можна використати цю карикатуру? Як саме?
На основі згаданих пам 'яток аналізу фото джерел, карикатур і плакатів запропонуйте власний план аналізу художньої пам'ятки.
Креслярські наочні засоби мають велике значення у процесі розвитку абстрактного мислення школярів: допомагають аналізувати та узагальнювати історичні явища, засвоювати їх істотні ознаки і взаємозв’язки, схему причин, наслідків, особливостей, взаємозалеж- ностей, ієрархії, тобто, відповісти на питання «як?»
Креслярську групу наочних засобів можна поділити на низку підгруп:
53000
1989 1990 1991 1992 1993 1»4 IS93 1996 1997 1998 19» 20Ю 2001 2002 2003
Рис. 14.3. Загальна чисельність населення України
На якому уроці громадянської освіти можна використати цей графік? Як саме (див. рис. 14.3)?
Які графіки можна використовувати на заняттях громадянської освіти?
2. Діаграми - показують співвідношення кількісних характеристик об’єктів чи явищ. Форма діаграми визначається змістом і цільовим призначенням того матеріалу, який потрібно ілюструвати. Нині розроблено багато різних форм діаграмування: стовпчикові діаграми, квадратні, багатокутні, кубічні, колові, кільцеві, фігурні, об’ємні тощо. Кожен вид діаграм може бути ускладненим, крім того, їх можна поєднати в одному наочному посібнику з іншою наочністю (наприклад, історичними картами), що зробить матеріал більш насиченим і привабливим.
Схема 14.3. Американський варіант соціальної стратифікації
Схеми яких політичних систем можна використовувати для теми «Людина, громадянин і держава»?
Які причинно-наслідкові схеми можна використовувати для теми «Соціальні норми»?
Які нестандартні схеми можна використовувати для теми «Європейський Союз»?
|
і |
і |
і ^ |
1 |
—ГІ1 |
||||
|
3. Логічні схеми. Їх поділяються на такі види: |
у |
г Уряд |
Верховна Рада |
|||||
|
♦ схеми перерахування - найпростіші схеми, які пока- |
Суди |
дорадчий орган, на 5 р. |
||||||
|
зують (перераховують) складові цілого, можуть |
* |
Схема 14.2. Родовід
ГЕТЬМАН на 5 р.
Універсал
Конституційний
суд
УКРАЇНСЬКИМ НАРОД
мати елементи ілюстрацій;
На якому уроці громадянської освіти можна використати схему «Родовід»? Як саме (див. схему 14.2)?
Які схеми перерахування можна використовувати для теми «Громадянське суспільство»?
Які логічні піраміди можна використовувати для теми «Громадянин і суспільство»?
За зразком наявної логічної піраміди створіть власні схеми соціальної стратифікації сучасного українського суспільства.
На якому уроці громадянської освіти можна використати цю схему?Як саме (див. схему 14.3)?
Схема 14.4. Політична система за проектом конституційної реформи «Третій гетьманат»
Які таблиці використані у цьому підручнику для висвітлення теорії громадянської освіти? Які види робіт можна з ними організувати?
Запропонуйте опорні схеми для теми «Ринкова економіка»?
Які знаки-символи можна використовувати для теми «Суспільні відносини»?
Отже, значну частину креслярських засобів становлять статистичні дані. Статистика є важливим джерелом, що дає змогу з’ясувати періодичність, тривалість явища, подає його кількісну характеристику, звертає увагу на темпи, циклічність розвитку тощо. Завдяки статистичним даним можна визначити основні суспільні тенденції певної країни у певний період і порівняти їх із подібними процесами в просторі і часі. При цьому слід пам’ятати, що статистичні дані, як і будь-яке інше джерело, можуть давати часткову, викривлену або фальшиву інформацію. Тому для об’єктивного аналізу їх потрібно розглядати в сукупності з іншими джерелами, перевіряти відповідність даних, аналізувати мету збирання інформації, час і місце збирання даних, особу укладача.
Фільми, відео і радіопередачі дають змогу створити міцне підґрунття для організації бесіди. Наприклад, це може бути первинна реакція учнів на фільм, про те, наскільки він був «життєвим», чи зображені дійові особи реалістично чи вони покликані проповідувати яку-небудь політичну або етичну проблему.
Запропонуйте відеофільм для перегляду на уроці громадянської освіти? Яка практична цінність залучення до уроку такого фільму?
Звукові посібники відіграють важливу роль у процесі викладання історії. Голос учителя у навчальному процесі є провідним засобом, але він не повинен стати самотнім джерелом звуків. Розгляньмо звукові засоби і позиції класифікації звукових посібників за характером використаних в них матеріалів:
Запропонуйте звуковий посібник для прослухову- вання на уроці громадянської освіти. Яка практична цінність введення в процес уроку цього засобу?
Текстові посібники покликані стати важливим джерелом інформації в самостійній роботі учнів. Водночас їх використовують як знаряддя формування в учнів багатьох умінь і навичок. Вирізняють такі види текстових посібників:
♦ художня література - покликана зацікавити учнів певними історичними подіями, ознайомити з ними в обробці митця.
Текстові джерела найбільш звичний вид історичного матеріалу (за посібником «Історія епохи очима людини»). Для детального аналізу історичного тексту слід відповісти на такі питання:
Залежно від відповідей на ці запитання можна визначити ступінь вірогідності інформації. Тому завжди слід намагатися проаналізувати якомога більше різноманітних джерел, беручи до уваги їхню правдивість.
Запропонуйте текстові джерела до теми уроку «Європейський Союз. Україна в контексті европейсь- ких інтеграційних процесів».
Отже, специфіка підходу при роботі з комплексом засобів підпорядкована загальній методиці викладання. Засоби комплексу мають стимулювати всебічну розумову діяльність учнів. Учитель повинен використовувати всю можливу інформацію, закладену в засоби навчання, для організації самостійної діяльності учнів, розвивати їх здібності, визначати і співставляти факти, розглядати проблеми і питання.
Громадянознавчі компетентності можна й треба розвивати не лише в рамках окремих навчальних предметів, а й через викладання передбачених навчальним планом предметів інших курсів. Варто пам’ятати, що
робота над формуванням активної громадянської позиції - це тривалий і багатогранний процес. Особливості формування й реалізації міжпредметних зв’язків зумовлені базовою наукою, структурою, змістом цього предмета, його завданням і місцем у системі освіти. Повна реалізація міжпредметних зв’язків неможлива без розуміння особливостей шкільного курсу громадянської освіти.
Як ви ставитеся до інтегрованих уроків, які ведуть два вчителя?
Встановлення міжпредматних зв’язків громадянської освіти (далі - МПЗ) це узгодженість завдань і змісту навчання основам шкільного курсу громадянської освіти та іншим дисциплінам, координоване керівництво формуванням знань учнів, розвитком їхніх пізнавальних здібностей і вмінь. Заняття практично з усіх навчальних курсів мають спиратися на засадничі громадянознавчі поняття: патріотизм, свобода, громадянська відповідальність тощо. При цьому слід брати до уваги, яке місце їм відводиться в процесі уроку, які будуть опрацьовані відповідні поняття, метод, що відповідає віковим особливостям та відповідному рівню розвитку навичок учнів.
Широкі можливості й необхідність МПЗ історії, економічної географії, права, суспільствознавства громадянської освіти пояснюються тим, що ці навчальні дисципліни присвячені вивченню явищ і процесів суспільного життя, а їх зміст містить низку загальних чи взаємопов’язаних компонентів. Має значення також спільність завдань гуманітарних предметів: синтез знань дає змогу підвести учнів на доступному для них рівні до розуміння закономірностей суспільного життя, вироблення у школярів вміння оцінювати суспільні події, факти. Водночас історія, економічна географія, громадянська освіта і суспільствознство мають свій специфічний зміст, що робить проблему їх взаємозв’язків особливо актуальною, відкриває можливості багатогранного висвітлення явищ і закономірностей.
Завдання встановлення МПЗ із громадянською освітою у навчанні інших дисциплін такі:
Існує кілька класифікцій міжпредметних зв’язків.
Розрізняють МПЗ за часом встановлення, а саме:
Розрізняють МПЗ за змістом:
Розрізняють рівні встановлення МПЗ:
Методичні умови реалізації МПЗ полягають у наступному:
б) створення таких міжпредметних завдань, що змусять учнів шукати відповіді у підручниках суміжних дисциплін; в) створення проблемних міжпредметних ситуацій, що вимагають перенесення знань з інших курсів чи суміжних предметів; г) диференційований заохочувальний підхід до учнів з різною підготовкою при оцінюванні виконання МПЗ.
а) узгодження в часі і характері пояснення загальних способів діяльності, методики їх закріплення; б) єдина система вимог до виконання однакових способів навчальної діяльності.
Методи здійснення МПЗ такі:
Розглянемо основні напрями встановлення МПЗ громадянської освіти.
Одним із провідних завдань шкільної історичної освіти є виховання громадянськості зокрема і на основі становлення громадянського суспільства в Україні та світі загалом.
перевести у площину індивідуального і суспільного значення піднятих проблем.
може зробити самостійний вибір між ціною і якістю товар.
Наскрізними вміннями, що розвивають практично всі навчальні курси, є комунікативні вміння, вміння працювати в колективі, дослідницькі вміння.
Учителям потрібно знати, що поширювати серед учнів принципи громадянської освіти зможе лише той педагог, який сам вірить у необхідність і можливість формувати активну громадянську позицію молодого покоління в школі, який є небайдужим до лицемірства, фальші, подвійної моралі й блюзнірства. При цьому слід пам’ятати про важливість навчання власним прикладом.
а Запитання та завдання а
Список рекомендованої літератури
Желіба О.В. Методика викладання історії засобами умовно-графічної наочності: Навч. посіб. - Ніжин: НДПУ ім. М. Гоголя, 2003. - 147 с.
Історія для громадянина:. Метод. посіб. для вчителів серед. загальноосвіт. навч. закл. / В. Горбатенко, П. Вербицька, А. Ковтонюк та ін. - Л.: НВФ «Українські технології», 2003. - 136 с.
Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900-1939 роках: Навч. посіб. для 10 кл. загальноосвіт.
навч. закл. / Ю.Комаров, В.Мисан, А.Осмоловський та ін. - К.: Генеза, 2004. - 256 с.
Короткова М.В. Наглядность на уроках истории: Практ. пособие для учителей. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 200. - 176 с.
Стрелова О. Ю. Новая жизнь учебных иллюстраций // http://teacher.syktsu.ru/06/liter/003.htm
Очікувані результати:
визначення
Громадянська освіта є інтегрованим курсом, який включає в себе поняття різних наук, а саме: історії, політології, філософії, правознавства та психології. Ця особливість курсу визначає багатоваріантність та різноманітність підходів щодо формування громадянознавчих понять. Не менш важливою особливістю курсу є те, що він має аксіологічний (ціннісний) вимір. Одним із головних завдань громадянської освіти є прищеплення учням певних цінностей та спонукання до поведінки згідно з цими цінностями. Таким чином, виокремлюють дві групи понять курсу: 1) наукові і 2) ціннісні.
Поміркуйте, у чому полягає відмінність цих двох груп понять.
Наукові поняття зазвичай однозначні і за змістом значно точніші. Наприклад, поняття «держава» мусить бути однаковим для всіх учнів і відбивати рівень розвитку науки в цьому питанні. Інша справа - ціннісні поняття. Наприклад, що є кращим для держави: авторитаризм чи демократія? В історії можна відшукати приклади, що свідчитимуть як на користь авторитаризму, так і на користь демократії. То, що є кращим? Це моральне питання, на яке не може бути категоричної відповіді. У всьому є свої позитивні та негативні риси, переваги й недоліки, плюси і мінуси. Тим більше, що за різних історичних умов кожний із цих політичних режимів може бути корисним і дієвим. Проте у переважній більшості випадків демократія демонструє більшу відповідність запитам людей та загальнолюдським цінностям. Формування ціннісних понять передбачає переконування учнів у необхідності прийняти ті чи ті цінності й діяти відповідно до них. Це складне завдання, виконання якого потребуватиме від учителя не просто фаховості, а й педагогічної майстерності та високих моральних якостей.
Спочатку розглянемо проблему формування наукових понять. Опанування основами будь-якої науки передусім означає засвоєння системи її понять. Наукові поняття, на відміну від уявлень і житейських понять, відбивають не чуттєві якості предметів, а їх загальні й суттєві об’єктивні відносини. Значення наукових понять розкривається тільки в системі, через відношення, що відбивають об’єктивні зв’язки речей і явищ. Ці зв’язки виявляються не сприйняттям, а в процесі діяльності. Джерелом наукового поняття є не чуттєвий досвід, а певна дія, що шляхом перетворення предметів виявляє в них нові відношення й властивості. В одних випадках вони мають значення для виконання предметами певних функцій, а в інших несуттєві для цих функцій. Наукові поняття виокремлюють і закріплюють функціональні властивості речей і явищ, тобто вони не просто виводяться з досвіду, а створюються відповідно до поставлених завдань. При цьому наявні знання вже використовуються з нової точки зору для вироблення нових класифікацій об’єктів, нових способів розв’язання задач.
Поняття - складна логічна й гносеологічна категорія. Питання про сутність поняття є надто складним. Не існує поки що єдиної думки серед філософів, психологів і логіків стосовно того, що саме представляє собою поняття. Вчені-логіки розглядають поняття як
форму мислення. В. Асмус визначає поняття як «думку
*
про предмет, що виділяє в ньому суттєві ознаки» . К. Бакрадзе вважає, що поняття - це думка, що відбиває істотні ознаки предмета**. Зрозуміти, тобто відбити у понятті ту чи іншу сферу явищ, - зазначає Е. Ільєнков, - означає поставити ці явища в належний зв’язок, прослідкувати об’єктивно необхідні їх взаємини, взаємозалежності»***.
Отже, поняття - це логічна форма мислення, вищий рівень узагальнення, характерний для словесно-логічного мислення. У понятті відбивається сутність явищ та процесів. Кожне поняття має свій зміст і об’єм. Зміст поняття - це сукупність суттєвих ознак низки однорідних предметів, відображених у цьому понятті. Відповідно об'єм поняття - це сукупність предметів, до яких це поняття може бути прикладене. Встановлення змісту поняття, тобто точна вказівка в ньому суттєвих ознак, є найважливішою логічною
операцією, що називається визначенням поняття. «Визначити поняття, - стверджує Б. Кедров, - означає розкрити його зміст, тобто вказати його суттєві ознаки»*. Операція ділення розкриває об’єм поняття, вказуючи всі види, сукупність яких становить об’єм цього поняття.
Розглянемо це на прикладі поняття «громадянин». Громадянин трактується як самостійний член цивільно- політичного співтовариства, що має права і несе моральну, правову і соціальну відповідальність. У цьому визначенні відбитий зміст поняття «громадянин», тобто сукупність загальних, суттєвих ознак, що охоплює це поняття. До них належать: членство у громадянсько- політичному співтоваристві, наявність прав та цивільна відповідальність.
Перша ознака свідчить про те, що громадянин виступає як представник (член) суспільства, умовно розділеного на неполітичну сферу (громадянське суспільство) і сферу політичну. Друга ознака вказує на природний і невідчужуваний характер прав людини, тому що громадянин не «використовує встановлені державою права», а «має» права, тобто є людиною вільною. Третя ознака наголошує, що свобода передбачає відповідальність.
Кожна із цих ознак є абстракцією, що тісно пов’язана одна з одною. Справді, членство громадянина у співтоваристві пов’язано з його громадянством. Громадянство, будучи офіційним оформленням належності людини до певного співтовариства, означає, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити людині гідні соціальні умови, охороняти і захищати її права як можливості вільного вибору і самореалізації в неполі- тичній і політичній суспільних сферах. Громадянин, у свою чергу, зобов’язується виконувати закони та інші нормативні акти держави, тобто несе правову відповідальність, а також відповідає перед самим собою, власною совістю (моральна відповідальність) і суспільством (соціальна відповідальність).
Зазначена взаємодія ознак поняття відбиває різноманітні зв’язки між громадянином та іншими соціальними явищами: громадянським суспільством, державою, політичною сферою, правом, мораллю тощо. Провідним серед них є опосередкований правом зв’язок між громадянином і державою. Для усвідомлення цього зв’язку потрібно засвоїти сукупність взаємозв’язків, втілених не лише у поняттях «громадянин» і «держава», айв інших елементах теорії ліберального права (наприклад, у принципі верховенства права в суспільстві), що передбачає значну кількість пізнавальних операцій (кроків).
Яким би складним не був зміст поняття, він розкривається за допомогою визначення (дефініції). Це надійний спосіб, що оберігає від непорозумінь під час спілкування, у процесі дослідження та дискусії. Визначити поняття - це вказати, що воно означає, виявити ознаки, які становлять його зміст. Визначення поняття виконує дві важливі функції: 1) відрізняє й відмежовує предмет від усіх інших предметів; 2) розкриває сутність предмета.
Визначення наукових понять здійснюється переважно через зазначення роду та видової відмінності.
Загальна схема визначення така:
«А є (В і С)»
А - це поняття, що підлягає визначенню; В - поняття, більш загальне щодо А (рід); С - такі ознаки, які виокремлюють предмети, що позначаються А, серед усіх предметів, що позначаються В (видова відмінність).
У розглянутому нами прикладі поняття А (поняття, що підлягає визначенню) - це «громадянин»; поняття В - «член цивільно-політичного співтовариства» - більш загальне щодо А; поняття С - це ті ознаки (має права та обов’язки), які відрізняють громадянина від усіх інших членів цивільно-політичного співтовариства, наприклад, від осіб без громадянства.
До визначень такого роду висуваються досить прості й очевидні вимоги: по-перше, поняття, що підлягає визначенню, й поняття, за допомогою якого визначають, мають бути взаємозамінними; по-друге, поняття не повинно визначатися за допомогою хибного кола, якщо воно визначається через себе або через інше поняття, яке, у свою чергу, визначається через нього; по-третє, визначення має бути чітко сформульованим, тобто мають використовуватися лише поняття, які відомі й зрозумілі тим, на кого розраховано визначення (бажано не використовувати образи, метафори, порівняння, тобто усе те, що не передбачає однозначного й чіткого тлумачення).
Чи будь-яке поняття доцільно та необхідно визначати через рід та видову відмінність?
Слід зазначити, що не всі поняття необхідно визначати через зазначення роду та видової відмінності. Такого визначення потребують тільки ті поняття, які мають високий рівень узагальнення. У разі, якщо потрібно визначити менш загальні поняття (або рівень розвитку учнів не дозволяє використовувати складні логічні конструкції) використовуються визначення- описи, визначення-перерахування; визначення-прикла- ди; стисле пояснення. Визначення-описи - це опис явищ, узагальнених у понятті; визначення-перерахування - передбачає перелік тих відомих учням понять, які утворюють нове поняття; визначення-приклади - наведення прикладу з доступного учням життєвого досвіду для роз’яснення поняття; стисле пояснення - це тлумачення терміна, який позначає відповідне поняття й передбачає коротке зазначення суттєвих ознак.
Поняття виникають внаслідок узагальнення, що являє собою з 'єднання подібних предметів за випадковими, загальними для них ознаками (генералізація). Внаслідок такого узагальнення виникають житейські або емпіричні поняття; на найвищому рівні знаходиться узагальнення, при якому людина поєднує предмети, що справді мають багато подібних ознак як основних суттєвих, так і випадкових. Результатом такого узагальнення є виникнення наукових теоретичних понять.
Узагальнення скорочує кількість інформації, замінюючи знання багатьох подібних випадків знанням одного принципу. Воно дає можливість розглядати предмет чи явище не як сугубо ізольоване, а як таке, що представляє певний клас. Узагальнення, втілене у формулу, дозволяє розв’язувати серію однорідних задач, навіть ще не сформульованих. Узагальненням у науці є відомі закони, принципи, правила та поняття. Різнома-
нітні взаємозв’язки й взаємини загального й одиничного виявляються за допомогою узагальнень. Вони розкривають сутність речей як закономірність їхнього розвитку, як таке, що визначає їхній розвиток, це, у свою чергу дає змогу встановити необхідний зв’язок одиничних явищ усередині деякого цілого, тобто відкрити закономірності його становлення.
Формування понятійного узагальнення передбачає не тільки перехід від конкретного та одиничного до абстрактного й загального, а й зворотний перехід від загального та абстрактного до одиничного й конкретного. Останній є вираженням думки від абстрактного до окремих і одиничних виявів загального, доступних чуттєвому досвіду.
Перехід від загального до одиничного, конкретного виступає як цілком самостійний процес. Оволодівши ним, учні переборюють первісно існуючий у їхній свідомості розрив між конкретним та абстрактним. Основним засобом заповнення цього розриву є збагачення чуттєвого досвіду учня. Чим абстрактніше первісне узагальнення, тим більше конкретизації вимагає його повноцінне засвоєння. Сама конкретизація здійснюється шляхом застосування поняття, під час розв’язання задач на підведення під поняття одиничних фактів або при розкритті учнями загальних положень на конкретному матеріалі. Справжнє опанування абстрактним знанням відбувається по мірі його збагачування конкретно-чуттєвим змістом. Таким чином, розвиток абстрактного залежить від накопичення уявлень і сприймань.
Оволодіти поняттям — означає оволодіти всією сукупністю знань про предмети, яких воно стосується. Чим більше ми наближаємося до цього, тим більше шансів оволодіти певним поняттям. У цьому й полягає розвиток понять, що змінюються за своїм змістом відповідно до розширення знань.
Таким чином, оскільки поняття становлять логічну форму мислення, слугують організації й регулюванню практичної діяльності, забезпечують засвоєння основ громадянознавства, вони обіймають провідне місце в громадянській освіті.
Ефективне засвоєння понять неможливе без певним чином організованої пізнавальної діяльності, яка б передбачала як узагальнення фактів, так і застосування (конкретизації) громадянознавчих понять. Особливо великого значення набуває діяльність щодо застосування громадянознавчих понять, оскільки поняття вважаються сформованими лише за умови правильного їх використання.
Оскільки неможливо й непотрібно формувати всі поняття шляхом узагальнення фактів, слід виявляти, які ідеї, поняття викладатимуться тією або іншою формою вчителем або підручником (перша група понять), а які учні здобудуть самі у процесі вивчення теми (друга група понять). До цих двох груп понять потрібно створювати дослідницькі завдання (проблемні задачі) таким чином, щоб перша група понять виступала як засіб, інструмент, об’єкт застосування, а друга виступала б наслідком розв’язання задач.
Таким чином, громадянознавчі поняття є значно вищим щаблем організації знань про суспільство, вищим рівнем узагальнення, формою мислення. Головне їх призначення - організація й регулювання практичної діяльності учнів. Отже, й робота над формуванням системи наукових та ціннісних понять в учнів повинна ґрунтуватися на засадах проблемного навчання із використанням пізнавальних задач.
Процес формування громадянознавчих понять має здійснюватись, за наступними принципами і правилами:
Які підходи, на вашу думку, варто використовувати під час формування громадянознавчих понять?
Засвоєння громадянознавчих понять може здійснюватись за допомогою різних підходів. Так, багато сучасних учених вважають системний підхід універсальним науковим методом дослідження соціальної дійсності. Цей підхід передбачає виявлення потрібної та достатньої кількості елементів, наявність яких сприяла б розумінню суспільного явища як цілісності (системи), осмислення ролі й значення різних частин цієї системи та їх взаємовплив, а також взаємодію системи з навколишнім середовищем (тобто зовнішніми до неї чинниками).
Нове бачення системного підходу ґрунтується на відмові від розгляду одного елемента системи як визначального стосовно інших. При цьому зовсім не відкидається той факт, що всі ланки системи мають бути взаємопов’язані, як мета і засоби або причини та наслідки. Йдеться про потребу розгляду кожного елемента системи як ланки автономної та самостійної, що має самоцінність і певну значущість для існування й розвитку інших елементів цілісної системи.
Оволодіння системним підходом допомагає учням сприймати й описувати об’єкти соціальної дійсності як складноупорядковані. Тим самим підвищується рівень теоретичного мислення школярів, створюється база для формування у них основ світоглядної культури, а також умінь застосовувати знання для самостійного пояснення й прогнозування суспільних явищ.
Засобом формування ціннісно-нормативного підходу в шкільному громадянознавчому курсі є використання поняття в оцінювальній функції. Громадянознавчі поняття, застосовані як критерії оцінювання суспільних явищ і процесів або групової та індивідуальної поведінки, впливають на становлення усвідомленого й самостійного ціннісного вибору учнів, формування їхньої економічної, політичної, правової та моральної культури.
При цьому потрібно пам’ятати про складну структуру оцінювання. На думку деяких учених, вона вміщує: по-перше, оцінювальне ставлення як емоційно пережите співвіднесення об’єктивних властивостей явища з духовними та матеріальними потребами суб’єкта; подруге, оцінне судження як логічну форму усвідомлення й фіксації результатів оцінювального ставлення. Отже, оцінка - це єдність оцінювального ставлення (оцінка - процес) і оцінювального судження (оцінка - результат). Головна особливість оцінювальних відносин полягає в тому, що вони містять у собі не лише належне, а й бажане, пов’язане з вільним вибором, духовним прагненням суб’єкта.
Наведемо приклади завдань, спрямованих на застосування таких понять: «права людини», «людська гідність» в оцінювальній функції та з урахуванням специфічних структурних особливостей оцінювання.
Приклад: один із ваших однолітків надіслав до редакції газети лист наступного змісту:
«Я людина незвичайна, як прийнято висловлюватися, супермен. Навчаюся в ПТУ. Я ще з дитинства поставив собі за мету стати кращим за інших. І думаю, що досяг цього. Тепер мої дані: зріст 174 см., об’єм грудей - 110 см., вага 65 кг. Я багато чого можу робити: ламати цеглини руками, ногами, головою. Добре володію своїм тілом, можу водити автомобіль, володію східними єдиноборствами. Моя мрія - служба у військах спецпризначення. Для досягнення своєї мрії я тренував не лише тіло, а й дух. З дитинства я виховував у собі жорстокість, бив однокласників, тримав у страху всю школу, а тепер і ПТУ. У мене залізне здоров’я. Куди ж мені звернутися, щоб здійснити свою мрію?»
Чи хотіли б ви бути схожими на автора цього листа і чому? Оцініть його погляди й поведінку стосовно такого морального критерію як людська гідність. Якими моральними критеріями ви керуватиметеся, оцінюючи мету «супермена» і засоби їх досягнення? Аргументуйте свою відповідь.
До відносно нових для вітчизняних соціальних наук методів пізнання належать діяльнісний та рольовий підходи. Вони орієнтують на осмислення наступних питань: навіщо я це роблю? (тобто, яка ціль моєї діяльності); що я роблю? (яку сутність має моя діяльність); як треба робити? (тобто чи відповідає моя діяльність загальнолюдським цінностям); які результати моєї діяльності? (аналізуються отримані результати); що треба ще робити? (ставляться нові завдання).
Підгрунтям для опанування цими підходами є поняття про регулятивно-практичну функцію. Оперування ними в знайомій та незнайомій ситуаціях є могутнім стимулом у розвитку інтелектуальної та поведінкової рефлексії учнів, сприяє формуванню готовності конструктивно діяти.
Прикладом застосування понять у регулятивно- практичній функції може виступати таке завдання, складене у тестовій формі.
Приклад: «Уявіть, що ви організатор мітингу. Які з наведених дій ви б здійснили?
а) сповістив би про мітинг тільки своїх політичних прихильників;
б) сповістив би про мітинг своїх політичних прихильників і супротивників;
в) надавав би слово всім бажаючим;
г) надавав би слово тільки своїм політичним прихильникам;
д) спробував би звинуватити своїх політичних опонентів, закликав би до непримиренної боротьби з ними».
Обгрунтуйте свій вибір.
Велику значущість у сучасному науковому знанні набуває психологічний метод (підхід). Він орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів, поведінки людини, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психічних процесів, психологічних мотивацій.
У педагогічному плані цей метод використовують під час оперування поняттями в діагностичній функції. Він також сприяє усвідомленню інформації про те, який «Я» та інші люди. Такий підхід позитивно позначається на самопізнанні учня, розвитку його рефлексивного досвіду, сприяє формуванню вміння оцінювати свої та чужі слабкі й сильні сторони, свідомо керувати собою і впливати на інших людей.
У межах сучасних наукових парадигм особливої актуальності набуває порівняльний метод (підхід). Він передбачає зіставлення однотипних явищ і процесів з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, знаходження найоптимальніших шляхів розв’язання задач. Найбільшу педагогічну ефективність цей метод відіграє в процесі формування конкретно-історичних понять, сприяючи значно глибшому їх засвоєнню: розвитку інтелектуальних здібностей учнів; умінню бачити за зовнішньою схожістю особливості, своєрідність, самобутність явищ; визначати підстави для класифікацій явищ; прогнозувати події, тенденції, наслідки на основі зіставлення раніше отриманої інформації з новими даними.
При формуванні понять, як відзначалося, потрібно спиратися на особистий досвід учня. Психологи вважають, що формування понять сягає своїм корінням у глибинні структури індивідуального досвіду, пов’язані, зокрема, з основними формами представлення реальності у людській свідомості - через дію, почуттєве враження, знаковий символ.
Отже, процес ознайомлення із системою грома- дянознавчих понять, має грунтуватися залежно від змісту поняття на таких підходах: системному, ціннісно- нормативному, діяльнісному, рольовому, порівняльному та психологічному.
3. Способи формування громадянознавчих понять
Поняття відображають суттєві відношення речей і явищ, що становлять значення цих понять. Наукові поняття відрізняються від житейських передусім тим, що учень не сам їх створює, а отримує від суспільства у готовому вигляді (у процесі навчання в школі).
За яких умов поняття засвоюватимуться найкраще?
Основний шлях формування наукових понять - навчання, при цьому важливу роль відіграє зміст навчання. Знання, які учень отримує, завдання, які він вирішує в процесі навчання, визначають зміст і форму понять, а також характер практичних, перцептивних (від лат. рerceptio - сприйняття) і розумових дій учня, що виявляють значущі й суттєві сторони об’єктів, що відображаються в поняттях.
Для управління процесом формування правильних понять вчителю потрібно:
Виокремлення суттєвих властивостей досягається двома шляхами: на основі цілеспрямованого моделювання, коли необхідні якості відразу зображаються за допомогою схем і символів, або на основі варіювання, коли матеріал, що подається, видозмінюється й чергується так, щоб у ньому виявилися деякі суттєві властивості. Значущість для учня досягається тим, що виокремлені суттєві властивості використовують під час вирішення певних завдань. Ці властивості стають потрібними йому як орієнтири доцільної дії.
Учитель повинен показати учням суттєві властивості об’єктів, демонструючи дії, шляхом яких ці властивості можуть бути виявлені або відтворені в процесі формування понять. Такого результату можна досягти двома шляхами. Перший - полягає в тому, що орієнтири дій встановлюються й освоюються на окремих конкретних зразках. Цей шлях починається з формування схеми, що вказує: 1) які властивості об’єкта і в якій послідовності треба виділяти; 2) які дії слід виконувати за наявності тих чи тих властивостей; 3) які результати можуть давати ці дії; 4) під яке поняття потрібно підвести об’єкт у разі отримання того або того результату. Багаторазове використання цієї схеми сприяє формуванню в учня відповідних понять.
Другий шлях полягає в тому, що в якості об’єктів учню даються не конкретні зразки, а загальні принципи й структури класу предметів (явищ), що вивчається. У цьому випадку він сам, виходячи із загальних принципів, виокремлює орієнтири дій з конкретними об’єктами.
У пізнавальному процесі знання розвиваються, збагачуються, проходячи три етапи (рівні): уявлення ^ емпіричні поняття ^ теоретичні поняття (див. схему 15.1).
Знання про світ виникають первісно у вигляді сприйняття, образів і відчуттів. Переробка чуттєвих даних у свідомості призводить до утворення уявлень і понять (див. схему 15.1). У цих двох формах знання зберігаються в пам’яті. Якими б загальними не були
уявлення й абстрактні поняття, головне їх призначення - організація й регулювання практичної діяльності.
У процесі формування наукових понять треба усвідомлювати різницю між теоретичними й емпіричними поняттями в науці, оскільки вони суттєво відрізняються за характером утворення і відповідно вимагають різних технологій формування. Теоретичні поняття виникають на основі аналізу ролі та функції певного відношення речей у середині розчленованої системи; відбивають внутрішні відношення і зв’язки, під час відтворення предмета у формі теоретичного поняття мислення виходить за межі чуттєвих уявлень. Емпіричні поняття, на противагу теоретичним: 1) створюються в процесі порівняння предметів і уявлень про них, що дає змогу виокремити в них однакові, загальні властивості; 2) відбивають лише зовнішні властивості предметів і тому повністю спираються на наочні уявлення.
Наприклад, якщо визначити поняття «забобон» як невиправдано негативну установку стосовно групи або окремих її членів, то це буде суто емпіричне поняття. В цьому понятті відбиті лише зовнішні властивості забобону. Таке визначення поняття виконує важливу функцію, а саме: допомагає відокремити забобон від інших особливостей сприйняття, наприклад, від стереотипів. Однак за межами цього поняття лишаються причини виникнення забобонів, роль і значення забобонів у житті суспільства. Таким чином, забобон виступає у свідомості учня сам собою, без аналізу й розуміння численних зв’язків з іншими явищами та процесами.
Поміркуйте, що треба додати до визначення поняття «забобон», щоб воно стало теоретичним.
Визначення поняття «забобон» на теоретичному рівні узагальнення виглядатиме так: забобон - це невиправдано негативна установка стосовно групи або окремих її членів; представляє собою сукупність установок, що включає афект (почуття), поведінкові наміри (схильність діяти певним чином), знання (переконання); витоки забобонів мають різну природу: це можуть бути соціальні умови життя, негативні емоції, або недосконалість нашого сприйняття та мислення; забобони відносять до неприємних аспектів людської взаємодії, що спричиняють конфлікти та непорозуміння. Таким чином, сформульоване визначення поняття «забобон» дає змогу не лише відокремити його від інших психічних явищ, а й розкриває сутність цього явища. Отже, теоретичне поняття не лише відокремлює предмет від інших, а й розкриває його сутність.
Щоб сформувати теоретичне поняття, недостатньо відповісти на питання, що є таке забобон, а вкрай важливо поставити перед учнями питання: чому виникають забобони, яку роль вони відіграють у спілкуванні, як подолати невиправдано негативне ставлення?
Для засвоєння поняття «забобон» слід запропонувати учням розглянути такий діалог двох людей:
Приклад:
Містер Х: Проблема з євреями полягає в тому, що вони тільки те й роблять, що піклуються про своїх співвітчизників.
Схема 15.1. Етапи (рівні) засвоєння знань у пізнавальному процесі
Містер У: Але записи казначейства нашого союзу показують, що євреї роблять значно щедріші пожертвування порівняно зі звичайними благодійними внесками неєвреїв.
Містер Х: Це показує, що вони завжди намагаються купити прихильність і втрутитися у справи християн. Вони тільки про гроші й думають, тому так багато банкірів-євреїв.
Містер У: Недавнє дослідження показує, що відсоток євреїв серед банкірів незначний, набагато менший, ніж серед неєвреїв.
Містер Х: Може, воно і так, але вони не займаються респектабельним бізнесом, а тільки шоу-бізнесом, казино і нічними клубами.
Для осмислення цієї ситуації учням треба запропонувати такі запитання: «Про що свідчить цей діалог? Чому містер Х ігнорує докази містера У?» Далі потрібно надати базову інформацію про природу забобонів. Акцентувати увагу учнів на тому, що у наведеній бесіді містер Х уперто відкидає докази містера У через наявність у нього упередження проти євреїв. Замість відповіді він лише продовжує свої обвинувачення, переходячи до наступної причини того, чому він недолюблює євреїв. Ця бесіда між двома співрозмовниками Х и У являє приклад природи забобону. Слід спрямувати розумову роботу учнів над проблемою за допомогою таких запитань: «Звідки беруться забобони? Чому вони не зникають? Які їх причини?» У ході дискусії підвести до висновку, що деякі забобони походять з особистого життєвого досвіду. Скажімо, вам довелося пережити неприємну зустріч із представником якоїсь етнічної чи іншої групи і це породило упередження щодо всієї групи. Інші упередження походять від батьківських повчань на зразок «ми не маємо нічого спільного з такими людьми». Часто кілька поколінь не контактували з представниками цієї групи, а упередження все одно існує. Чому? Коли упередження вже склалося, люди опираються тому, щоб змінити свою думку через пізнавальні, соціальні, психологічні й економічні причини. Слід запропонувати учням проаналізувати природу своїх забобонів на конкретних прикладах.
Таким чином, наукові поняття - це теоретичні поняття, які виникають на основі аналізу ролі та функції певного зв’язку між речами, відбивають внутрішні зв’язки, пояснюють явища та процеси. Теоретичні поняття за своїм змістом становлять засіб переходу від сутності до явищ, а за формою - виведення одиничного з узагальненого.
Про повноцінне засвоєння поняття можна говорити лише в тому випадку, коли учні зможуть застосувати його до нової ситуації, а також будуть здатні використовувати теоретичні, узагальнені знання для пояснення
конкретних фактів та явищ. Пояснити щось означає підвести під уже відомі закони або поняття.
На прикладі поняття «забобон» продемонстровано два принципово різні підходи щодо формування понять. Унаслідок першого підходу утворюється емпіричне поняття, внаслідок другого - теоретичне. Під час реалізації першого підходу здійснюється розвиток емпіричного мислення, яке спирається на безпосереднє сприйняття, чуттєві образи й уявлення, не виходячи за їх межі, й обмежується виокремленням загального, істотного на рівні уявлень й утворенням емпіричних понять. Основною розумовою операцією у цьому випадку виступає порівняння. Таким чином, учні усвідомлюють різницю між суспільними явищами, але за межами узагальнення (поняття) залишаються причин- но-наслідкові зв’язки, функції та наслідки явища (процесу), що узагальнюється. «Врешті-решт, - як зазначав Е. Ільєнков, - людина звикає бачити у речах лише те, що «підтверджує» слова вчителя (або власні очі - С.Т.), а на решту просто не звертає уваги... І виростає з неї недоук, який усе життя залишається у межах
заученого, а сам нічому у житті навчитися не вміє, не
*
може» .
Другий підхід сприяє розвитку теоретичного мислення, що так само спирається на чуттєво-конкретне сприйняття, але воно виходить за його межі й призводить до виявлення такого суттєвого загального, що в безпосередньому сприйнятті не дано; результатом теоретичного мислення є утворення теоретичних понять, побудова мисленнєвих моделей, гіпотез. Основними компонентами теоретичного мислення є аналіз (аналіз через синтез) як здатність виокремлення генетично вихідної основи, абстрагування від зовнішніх, неістотних особливостей; рефлексія як здатність людини до оцінювання своїх дій; планування (розумове експериментування) як здатність до пошуку й побудови системи можливих дій. Формування теоретичних понять і відповідно розвиток теоретичного мислення дає можливість підвищити якість знань: міцність (повнота, тривалість, легкість і безпомилковість відтворення, що забезпечується активною розумовою роботою над матеріалом); глибину (кількість усвідомлених суттєвих зв’язків і відношень у знаннях); системність (усвідомлення певного об’єкта загалом з усіма його елементами й відносинами).
Розглянутий спосіб формування понять отримав назву класичного способу. Він складається з таких процедур: 1) створення навчально-проблемної ситуації, формулювання пізнавального завдання як осмислення цієї ситуації; 2) забезпечення необхідною інформацією для формування поняття (розповідь, опис та ін.);
Для повноцінного засвоєння поняття «забобон» учням треба запропонувати задачі на застосування цього поняття. Наприклад: Андрій вірить, що циганська меншість у його місті відповідальна за погане економічне становище. Що це є: стереотип чи забобон? Які докази можна навести «за» та «проти».
Отже, підвищення ефективності процесу засвоєння громадянознавчих понять має відбуватися у таких напрямах: 1) уведення у зміст громадянської освіти проблемної інформації (суспільні явища та процеси мають подаватися в системі взаємозв’язків та суперечностях); 2) планування у навчальному процесі діяльності, яка передбачає засвоєння наукових теоретичних понять (аналіз, синтез, узагальнення), конкретно ця діяльність має здійснюватись під час виконання творчих завдань і вправ на засвоєння та застосування понять.
Е Запитання і завдання Е
Список рекомендованої літератури
Гальперин П.Я. К исследованию интеллектуального развития ребенка // Возрастная и педагогическая психология: Тексты // Сост. и коммент. Шуаре Марата О. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992.
ГодфруаЖ. Что такое психология.: В 2 т: Пер. с фр. - М.: Мир, 1992.Т. 1.
Рубинштейн С.Л. О мышлении и путях его исследования. - М.: Изд-во АН СССР, 1958.
Стоунс Э. Психопедагогика. Психологическая теория и практика обучения: Пер. с англ. // Под ред.
Н.Ф.Талызиной. - М.: Педагогика, 1984.
Терно С. Історичні поняття: структура і способи визначення // Історія в школах України. - 2003. - № 3. - С.36-37.
Терно С. Ознайомлення учнів із системою понять історичних курсів (Класифікації та шляхи формування понять) // Історія в школах України. - 2003. - № 4. - С. 24-26.
Терно С. Як підвищити ефективність навчання? (Науково-технологічні засади формування історичних понять) // Історія в школах України. - 2003. - № 5. - С. 21-26.
Очікувані результати:
Система освітніх компетентностей
Сучасний світ з кожним роком стає дедалі складнішим, динамічнішим, тому інтеграція в сьогоденне суспільство і знаходження свого місця в житті вимагають значних зусиль від кожної людини. Треба не просто багато знати, а й уміти постійно розширювати й оновлювати знання, відкидаючи ті, що не витримали перевірки досвідом і часом. Доводиться постійно розв’язувати численні проблеми на роботі і в особистому житті, прогнозувати свої плани і методи їх здійснення. Отже, нині тільки та людина може повноцінно діяти в сучасному світі, яка здатна прийняти самостійне рішення. Усі ці обставини зумовлюють потребу в оволодінні сучасними компетентностями, які дають особистості можливість реалізувати в житті свій пізнавальний, творчий, діяльнісний потенціал.
Нині важливим є не лише об’єм знань, а й уміння ними оперувати, бути готовим змінюватись та пристосовуватись до нових потреб ринку праці, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатись упродовж життя. Прогресивна освітня спільнота сьогодні ставить перед собою нове завдання - сформувати у школяра та дорослого вміння вчитись. І якщо на рівні ВНЗ це вміння формується в контексті приєднання системи вищої освіти України до Болонського процесу, то у старшій школі його формуванню (й покращанню майбутньої адаптації учнів до вимог вищої школи) сприяє компетентнісно-орієнто- ваний підхід до навчання.
Саме розвиток в особистості життєво важливих компетентностей може дати людині можливості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинному розвиткові ринку праці, подальшому здобутті освіти.
Поняття «компетентність» знаходиться в епіцентрі світової педагогічної думки, оскільки воно розкриває якісно нові перспективи розуміння місії школи, результати освітньої діяльності. Науковець І. Тараненко у статті «Розвиток життєвої компетентності та соціальної інтеграції: досвід європейських країн» зауважує, що в основі концепції компетентності лежить ідея становлення компетентної особистості, яка не лише має необхідні знання, професіоналізм, високі моральні та громадянські якості, а й уміє діяти адекватно у відповідних ситуаціях, застосовуючи ці знання і беручи на себе відповідальність за певну діяльність.
Незважаючи на те, що терміни «компетенція», «компетентний», «компетентність» часто зустрічаються в педагогічній літературі, існують різні визначення їх змісту. Великий тлумачний словник сучасної української мови (К., 2001), подає такі трактування:
К. Баханов у статті «Учнівські компетенції як складова програм з історії для 12-річної школи» (ІШУ -
Автори науково-методичного посібника «Життєва компетентність особистості» (К.: Богдана, 2003), аналізуючи трактування вказаних понять англомовними словниками та довідниками, зазначають, що термін «компетентність» вказує насамперед на «здатність до дії», тобто вміння застосовувати знання в практичній діяльності. На їхню думку, компетентність не зводиться ні до знань, ні до умінь, це сфера відношень, які існують між знаннями і дією в людській практиці; компетентність - це специфічна здатність, яка дає змогу ефективно розв’язувати проблеми, що виникають в реальних життєвих ситуаціях. Отже, більшість авторів під компетентністю розуміють здатність і готовність особистості до дії, що ґрунтується на знаннях і життєвому досвіді.
Поміркуйте, як змінюється визначення поняття «навчальний процес» зі зміною мети освіти від набуття знань і вмінь до набуття компетентностей.
Міжнародна комісія Ради Європи у своїх документах розглядає поняття компетентності як загальні або ключові компетентності, базові вміння, фундаментальні шляхи навчання, кроснавчальні вміння або навички, ключові уявлення, опори або опорні знання.
Експерти країн Європейського Союзу визначають поняття компетентностей як здатність застосовувати знання й уміння, що забезпечує активне використання навчальних досягнень у нових ситуаціях.
Система компетентностей в освіті України має ієрархічну структуру і складається з таких рівнів:
Ключовими компетентностями, яких має набути кожен випускник загальноосвітнього навчального закладу, на думку О. Пометун, є: навчальна, культурна, громадянська, соціальна та підприємницька компетентності.
Навчальна компетентність - це інтелектуальний розвиток особистості та здатність учитися упродовж усього життя.
Культурна компетентність - здатність жити та взаємодіяти з іншими в умовах полікультурного суспільства, керуючись національними та загальнолюдськими духовними цінностями.
Громадянська компетентність - здатність захищати та піклуватися про відповідальність, права, інтереси та потреби людини й громадянина Української держави та суспільства.
Соціальна компетентність - володіння сукупністю засобів, що дають можливість особистості взаємодіяти з різними соціальними групами та соціальними інститутами суспільства.
Підприємницька компетентність - володіння засобами, що дають особі можливість ефективно організувати власну та колективну трудову й підприємницьку діяльність.
Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа) України проголошує освіту ХХІ ст. освітою для людини. Перед суспільством, освітянами постало завдання формування у молодих українців таких якостей, як прагнення до навчання впродовж усього життя; постійний пошук найкращих шляхів розв’язування життєвих проблем; готовність своєю навчальною, а потім і фаховою працею закласти фундамент власного соціального успіху і зробити внесок у громадську, державну справу.
Виходячи із зазначених концептуальних положень, загальна середня освіта має забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо- естетичного розвитку учнів, виховання громадянина демократичного суспільства. Реалізація цієї мети вимагає осучаснення змісту освіти таким чином, щоб випускники 12-річної школи могли швидко адаптуватись у самостійному житті, цілеспрямовано використати свій потенціал для самореалізації у професійному та особистому плані, в інтересах суспільства і держави. Інакше кажучи, завдання освіти полягає насамперед у формуванні життєвих компетентностей школярів.
Принциповим в оновленні змісту загальної середньої освіти є визнання того, що в сучасному світі знання стають доступнішими для тих, хто хоче оволодіти ними, тому й переосмислюється самоцінність знань. Натомість зростає роль умінь добувати і переробляти інформацію, отриману з різних джерел. Це зумовлює зменшення питомої ваги готової інформації, зміну співвідношення між структурними елементами змісту на користь засвоєння учнями способів пізнання, набуття особистого досвіду творчої діяльності.
Чому знання в наш час стали доступнішими? Чи можна таке явище назвати позитивним?
Компетентнісний підхід передбачає визначення чіткого кола компетенцій, тобто необхідного комплексу знань, навичок, ставлень та досвіду, що дає змогу ефективно виконувати певну діяльність або певну функцію. Перелік і зміст компетенцій визначається державою. В Україні вони представлені у Державному стандарті та Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа). Відповідно до того наскільки учень здатен виконувати певну діяльність і визначається рівень його компетентності.
Місія компетентнісно спрямованої освіти полягає в тому, щоб сприяти становленню людини як суб’єкта і проектувальника життя. Навчальна діяльність має ґрунтуватися на суб’єктно-суб’єктних основах, де учень і вчитель виступають як повноправні партнери. Для компетентнісно зорієнтованої освіти важливою є риса особистісної зорієнтованості. Кожна особистість від народження має різні здібності й здатності, тому освіта, школа мають забезпечити кожній дитині можливість вибору своєї подальшої життєвої і професійної діяльності. Вводячи систему профільного навчання у старших класах 12-річної школи, держава і визначила освіту не лише компетентнісно, а й особистісно зорієнтованою.
Які компетентності мають бути в усіх громадян України?
Науково-методичний посібник «Життєва компетентність особистості» так визначає поняття «життєва компетентність особистості»: «Це знання, уміння, життєвий досвід особистості, її життєтворчі здатності, необхідні для розв’язування життєвих завдань і продуктивного здійснення життя як індивідуального життєвого проекту». Життєва компетентність передбачає свідоме й відповідальне ставлення до виконання особистістю її життєвих і соціальних завдань. Спробуймо визначити основні складові життєвої компетентності:
Відобразьте наведені компетентності за допомогою знаків-символів.
Отже, життєва компетентність є основою, фундаментом для високоякісної самореалізації особистості в суспільстві та особистому житті. Це результат, в який вкладають зусилля сім’я, освіта, соціум, сама людина. Життєва компетентність формується на основі стрижневих компетентностей (ключових). У країнах Європи по-різному визначають їх обсяг та складові. Рада Європи подає таку класифікацію компетентностей:
Проаналізувавши сутність ключових компетентностей особистості, можна виявити вельми цікаву особливість: практично усі вони несуть у собі ціннісні або діяльнісні риси, які притаманні громадянськості (готовність людини реалізувати свої права і свободи, поважати права інших, бути готовим брати на себе відповідальність тощо). Характеризуючи громадянськість як інтегровану якість особистості, що містить знання, переживання і вчинки, «Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» підводить нас до висновку про майже повну ідентичність громадянськості і громадянської компетентності.
Існує кілька визначень поняття «громадянська компетентність». Науковець О. Пометун зауважує, що це здатність людини активно, відповідально й ефективно реалізовувати громадянські права і обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства. І. Тараненко визначає громадянську компетентність як здатність бути громадянином, який володіє демократичною громадянською культурою, усвідомлює цінності свободи, прав людини, відповідальності, готовністості до компетентної участі в громадянському житті. Якщо виходити із змісту самого поняття «компетентність», то обов’язковою його складовою є знання, цінність, діяльність.
Розглянемо структурні компоненти громадянської компетентності (див. табл. 16.1).
Спробуйте показати зміст компонентів через знаки-символи.
Формування громадянських компетентностей особистості - складний і довготривалий процес. Ці компетентності (особливо соціальні та компетентності, пов’язані з цінностями) дитина набуває передусім у сімейному колі: від батьків та інших членів родини.
Чому так сталося, що родина більше не виконує функції «передавання компетентностей», що (як вважається) вона робила раніше?
Чому тягар обов'язків школи збільшується за рахунок завдань розвитку життєвих компетентностей, які мали прищеплювати дитині батьки?
До формування громадянських компетентностей мають залучатися всі інститути як держави, так і громадянського суспільства. Важко уявити собі державу, яка б не була зацікавлена в консолідації зусиль народу і влади для досягнення добробуту, суспільної солідарності. Важко уявити і громадянське суспільство, яке б не прагнуло до розбудови демократії, стабільності та взаєморозуміння. У розвитку громадянської компетентності особистості зацікавлені місцева громада, громадські організації. Особливе місце належить школі, адже саме тут людина отримує перші громадянські знання і громадянський досвід.
Тож педагоги мають використати весь освітній потенціал, власні педагогічні й життєві надбання для громадянського виховання учнівської молоді. Сучасна педагогіка дає достатній арсенал технологій для формування підвалин громадянської компетентності, а зміст навчальних дисциплін - достатню кількість громадянських знань.
Які загальні умови необхідні для формування громадянської компетентності?
Рада Європи розробила відповідний перелік умов формування громадянської компетентності на уроці, в школі, у шкільному середовищі, в місцевій громаді та для широкого кола громадян:
відносин суб’єктів навчально-виховного процесу;
Таблиця 16.1. Характеристика структурних компонентів громадянської компетентності
|
КОМПОНЕНТ |
ЗМІСТ КОМПОНЕНТА |
|
Знаннєвий |
а) знання, які стосуються правил колективного життя, демократичних умов встановлення цих правил, про взаємодію влади, суспільства і особистості, про розбудову демократії (правові, політичні, соціальні); б) знання про свою національну культуру, історію, традиції, звичаї, мову; в) знання про сучасний світ (глобалізація, міжнародні відносини); г) знання принципів і цінностей прав людини, демократичних свобод |
|
Ціннісний |
а) повага до Батьківщини, народу, держави, її символіки, традицій, мови; б) почуття власної гідності; в) повага до таких цінностей, як права людини, свобода, рівність, солідарність; г) визнання та дотримання законів, вміння орієнтуватись у проблемах сучасного суспільно- політичного життя в Україні та визначати власну позицію; д) толерантність, здатність до емпатії |
|
Діяльнісний |
а) здатність робити вибір у ситуаціях реального життя; б) здатність співпрацювати з органами державної влади та місцевого самоврядування; в) здатність до порозуміння з іншими, здатність до співпраці, роботи в команді; г) здатність розробляти і впроваджувати спільні проекти; д) уміння розв'язувати конфлікти відповідно до законів демократії |
|
Процесуально-особистісний |
а) здатність критично й незалежно мислити; б) здатність брати на себе відповідальність; в) здатність робити свідомий вибір та застосовувати демократичні технології прийняття рішень; г) здатність брати участь у дебатах, аргументувати; д) здатність поважати погляди інших людей |
Ініціатором відповідних заходів та напрямів діяльності мають бути заклади освіти.
Формування і розвиток громадянської компетентності учнівської молоді значною мірою залежить від тих освітніх технологій, які використовують педагоги в процесі навчання. Беручи до уваги те, що учень як суб’єкт навчання отримує від педагога лише певні орієнтири процесу засвоєння знань, а більшість інформації має добувати сам, основу освітнього процесу мають становити інноваційні технології, зорієнтовані не тільки і не стільки на знаннєвий компонент, скільки на діяльність й особисту творчість. Важливу роль відіграє й опертя на життєвий досвід школярів.
Розглянемо приклад розвитку громадянської компетентності при ознайомленні з поняттям «цінності». Вивчаючи у 6 класі курсі етики тему «Цінності людини в сучасному світі», учні пояснюють поняття «цінність людського життя», «моральні цінності», оцінюють ситуації та вчинки людей з позицій духовності, схаракте- ризовують відповідальність за свій вибір та результати діяльності як показник зрілості людини. В 9-11 класах до цього поняття учні звертаються на уроках з правознавства, основ філософії, вивчаючи цінності демократії. Для формування відповідної складової громадянської компетентності вчитель може використати методику проектного дослідження і визначити для старшокласників завдання: «Дослідіть, які моральні цінності та цінності демократії знайшли своє втілення в програмах українських політичних партій. Які зміни і доповнення внесли б ви особисто у ці програми, враховуючи необхідність розбудови демократії в Україні?»
Наведіть приклад розвитку громадянської компетентності при ознайомленні з поняттям «демократія» у різних класах.
Велике значення у формуванні й розвитку громадянської компетентності має комплексний підхід. Єдність навчального курсу «Громадянська освіта», по- закласної діяльності громадянського спрямування, позашкільної громадської діяльності учнів надає можливість реалізувати одне з найважливіших освітніх завдань - становлення особистості здатної до громадянської дії в умовах сучасного світу.
Аналіз існуючих нормативно-правових документів, держаних стандартів освіти та навчальних програм 12-річної школи дає змогу зробити висновок, що розви
ток громадянської компетентності учнів забезпечує формування у них таких рис особистості, як поінформованість, здатність до дослідження, активність, ініціативність, комунікативність, участь і відповідальна дія.
Це завдання вирішується як у навчальному процесі, так і позакласній та позашкільній роботі відповідно до ступенів шкільної освіти, змісту навчальних предметів та вікових особливостей учнів на кожному з них.
Особливістю завдань громадянської освіти у початковій школі (1-5 класи) є створення умов для формування елементарних знань про державу, закони, права і відповідальність людини і громадянина, основні моральні цінності і норми поведінки. На цьому ступені у дитини розвиваються такі комунікативні здібності, завдяки яким вона може інтегруватися в суспільство, формується уміння спілкуватися й розв’язувати конфліктні ситуації через діалог. Закладаються основи ціннісних орієнтацій свідомого громадянина. Повністю зміст громадянської компетентності учнів початкової школи відображено в табл. 16.2.
В основній школі (6-9 класи), водночас із поглибленням знаннєвої та морально-етичної складової громадянської компетентності, акцент має бути зроблений на соціальній складовій громадянської компетентності, яка забезпечує учнів знаннями й уміннями, що необхідні для участі в житті школи й громади (співпраця, співробітництво, комунікації, повага до інших, толерантна поведінка, права та обов’язки, плюралізм, розв’язання конфліктів, громадянське суспільство). Повний зміст громадянської компетентності учнів основної школи подано в табл. 16.3.
Визначте методи формування громадянської компетентності в основній школі.
У старшій школі (10-12 класи) треба концентрувати увагу на політологічні, правові та економічні аспекти громадянської компетентності, які передбачають розуміння сутності демократії, форм участі громадян у житті суспільства і держави, прав і обов’язків, прав і свобод людини, форм і функцій державної влади, процесів прийняття рішень та контролю за ними, сутності ринкових відносин, економічних чинників розвитку демократичного суспільства. Особливістю формування громадянських умінь на цьому рівні освіти є здатність учня свідомо застосовувати набуті знання, уміння і навички для розв’язання проблем власного життя, життя громади, держави і суспільства, орієнтуючись на цінності громадянського суспільства. Розглянемо повний зміст громадянської компетентності учнів старшої школи в табл. 16.4.
Визначте методи формування громадянської компетентності у старшій школі.
Впровадження компетентнісного підходу у старшій школі сприятиме поліпшенню якості освіти та покращанню адаптації учнів до кредитно-модульної системи, з якою вони стикнуться після вступу до вищого навчального закладу. Адже набуті під час навчання у старшій школі предметні, галузеві та ключові компетентності сприятимуть не лише кращому засвоєнню нових знань у ВНЗ, а й швидкому та ефективному опрацюванню великого обсягу матеріалу, що відводиться на самостійну роботу, використанню інформаційних та комунікаційних технологій, критичному мисленню.
Таблиця 16.2. Зміст громадянської компетентності учнів початкової школи
|
Учень знає |
Учень вміє |
Учень виявляє у поведінці та оцінках |
|
|
|
Таблиця 16.3. Зміст громадянської компетентності учнів основної школи
|
Учень знає |
Учень вміє |
Учень виявляє у поведінці та оцінках |
|
|
|
Таблиця 16.4. Зміст громадянської компетентності учнів старшої школи
|
Учень знає |
Учень вміє |
Учень виявляє у поведінці та оцінках |
|
|
|
а Запитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
Баханов К. Учнівські компетенції як складова програм з історії для 12-річної школи // Іст. в шк. України. - 2004. - № 7.
БібікН.М., ЄрмаковІ.Г., Овчарук О.В. Компетентнісна освіта - від теорії до практики. - К.: Плеяда, 2005. - 120с.
Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібл. з освітньої політики // Під заг. ред. О.В. Овчарук. - К.: К.І.С., 2004. - 112 с.
Михайличенко М.В. Використання компетенцій і компетентностей як нового типу цілепокладання та забезпечення якості підготовки педагогічних працівників // Наук. записки. - Вип. 68. - Серія: Педагогічні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - С. 137-139.
Овчарук О.В. Компетентності як ключ до оновлення змісту освіти // Стратегія реформування освіти в Україні. - К.: К.І.С., 2003. - С.68-75.
Пометун О. Компетентнісний підхід у сучасній історичній освіті // Іст. в шк. України. - 2007. - № 6. - С. 3-12.
Пометун О.І. Компетентнісний підхід - найважливіший орієнтир розвитку сучасної освіти // Рідна школа. -
Родул В.В, Кравцов В. О., Михайличенко М.В. Основи професійного становлення особистості сучасного вчителя: Навч. посіб. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 216 с.
Очікувані результати:
Форма організації навчання - це цілеспрямована, чітко організована, змістовно насичена та методично оснащена система пізнавального та виховного спілкування викладача та студентів, яка передбачає певну взаємодію учасників навчального процесу, що регулюється заздалегідь встановленим режимом та умовами роботи, завдяки яким кожна із сторін відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність.
Від того як організований процес навчання залежить якість освіти. Національна система освіти намагається зберегти кращі національні надбання в організації навчального процесу та вивчити, взяти на озброєння найкращий іноземний досвід. Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкретних форм навчання. Вибір форм організації навчання зумовлюється завданнями освіти і виховання, особливостями змісту різних предметів та їх окремих розділів, конкретним змістом.
Ефективність практики навчання має забезпечуватись не лише використанням конкретних форм організації навчального процесу, а й поєднанням їх видів.
Існують різні класифікації форм організації навчальної діяльності, а саме:
Кожна із цих форм має свої особливості, які потрібно враховувати, підбираючи ті чи інші способи організації засвоєння знань учасниками навчального процесу (методи, технології).
Які системи навчання ви знаєте з історії?
Незважаючи на всю різноманітність пропонованих сучасними дидактами форм організації навчальної діяльності учнів, основним підходом до організації системи навчання залишається класно-урочна система. Для цієї системи організації процесу навчання характерні такі елементи:
Основною формою організації навчальної роботи в школі є урок.
Урок - форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу. Урок як «розділ», певна «частина» навчального матеріалу дає можливість у навчальному процесі дотримуватись принципу послідовності та неперервності. Він є не лише важливою організаційною, а й передусім педагогічною одиницею процесу навчання і виховання. Саме урок дає можливість формувати в учнів основні складові громадянської компетентності.
Кожен урок виконує конкретне, притаманне лише йому завдання. Запровадження навчального предмета «Громадянська освіта» дає можливість здійснити тематичне планування уроків відповідно до мети та очікуваних результатів навчального курсу. З метою досягнення запланованого результату вчитель може застосовувати такі традиційні типи уроків:
(проводять після вивчення певної теми або розділу навчальної програми з метою приведення засвоєних учнями знань у систему);
Пригадайте структуру цих типів уроків.
Урок як форма організації навчання існує вже сотні років, і постійно були спроби його модернізувати, вдосконалити. Спробуймо узагальнити цей досвід та визначити загальні вимоги до уроку.
З-поміж загальних вимог, яким має відповідати сучасний урок, виділяються такі:
Таким чином класно-урочна система залишається домінуючою у національній школі. Проте на сучасному етапі вона вдосконалюється новітніми підходами до організації навчання - інтерактивними технологіями, які дають можливість вчителю зробити процес навчання цікавим, різноманітним, ефективним.
Великої ваги набула проблема активізації пізнавальної діяльності на уроках з використанням активних методів навчання, виконання учнями різних видів самостійної роботи, творчих і дослідницьких завдань. Пошуки творчих учителів покликали до життя нові види уроків, відмінні від типових.
Інтерактивні форми уроку - це форми спеціально організованого спілкування, психологічний вплив якого засновано на активних методах навчання. Слово «інтерактив» прийшло до нас з англійської від слова іп- teraсt, де Шет - взаємний і а^ - діяти. Таким чином, інтерактивний - здатний до взаємодії, діалогу, розуміється певна взаємодія вчителя та учнів, що регулюється заздалегідь встановленим режимом та умовами праці.
Інтерактивні уроки можна розглядати як одну із форм активного навчання. Це спроба підвищення ефективності навчання з використанням різних засобів і методів навчання. Такі уроки з громадянської освіти можуть стати надзвичайно корисними, оскільки вони дають можливість перейти учням до іншого психологічного стану, викликають у них нові позитивні емоції, відчуття. Для таких уроків характерні: максимальна щільність, насиченість різними видами пізнавальної діяльності, запровадження самостійної діяльності учнів, використання програмованого і проблемного навчання, здійснення міжпредметних зв’язків, усунення перевантаженості учнів.
Досвід зарубіжних та українських колег свідчить, що інтерактивні методи сприяють інтенсифікації та оптимізації навчального процесу і допомагають учням оволодіти такими навичками:
Організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації. Воно ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером дитячого колективу. Інтерактивна взаємодія виключає як домінування одного учасника навчального процесу над іншими, так і однієї думки над іншою.
Таблиця 17.1. Нетрадиційні форми навчання
|
Тип уроку |
Урок засвоєння нових знань |
Урок формування вмінь і навичок |
Урок узагальнення і систематизації знань |
Урок перевірки, оцінювання та корекції знань, умінь і навичок |
|
Форми уроків |
Уроки лекційної форми Уроки-експедиції Уроки-дослідження Уроки-інсценування Навчальні конференції Інтегровані уроки |
Практикуми Практичні роботи Уроки-діалоги і семінари Уроки рольової ділової гри |
Повторювально- узагальнювальчі диспути Ігрові КВК «Що?Де?Коли?» Поле чудес Щасливий випадок Інтегровані театралізовані уроки (урок-суд) Уроки-консультації Уроки-конкурси Уроки змагання |
Залікові вікторини Конкурси Захист творчих робіт, проектів Творчі звіти |
Такий урок дає можливість розвивати творчі можливості і особисті якості учня, оцінити роль знань і побачити застосування їх на практиці, відчути взаємозв’язок різних наук, це самостійність і зовсім інше відношення до праці. Інтерес до уроку викликається і незвичайною формою його проведення, чим знімається традиційність уроку, активізується робота учня. Для кожного типу уроку можна запропонувати широкий перелік нетрадиційних форм навчання (див. табл. 17.1).
За визначенням О. Пометун, сутність інтерактивного навчання у тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб’єктами навчання, розуміють, що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, вміють і здійснюють. Зокрема, в західній педагогіці активно використовується кооперативне навчання, або навчання в невеликих групах. В американській педагогіці під навчанням у співробітництві (cooperative learning) або кооперативним навчанням розуміється навчання учнів у невеликих групах. Воно має своїми витоками ідеї Дж. Дьюі і експериментальну практику першої чверті XX ст.
Організація інтерактивного навчання ефективно сприяє формуванню громадянознавчих навичок і вмінь: спілкуватися з іншими людьми та органами влади, критично мислити, приймати продумані рішення; обґрунтовано висловлювати точку зору, обстоювати свої права. За структурою такі заняття складаються зазвичай з п’яти елементів:
У новітніх освітніх системах використовується кілька варіантів кооперативного навчання. Усі вони доведені до рівня технології і ґрунтуються на трьох основних принципах:
Наприклад, у навчальних закладах України всіх рівнів у повсякденну практику ввійшов метод мозкового штурму, який використовується на різних етапах занять: мотивація до вступу, актуалізація опорних знань, закріплення вивченого матеріалу, узагальнення отриманих знань учнями. Ця технологія має певну структуру:
Сучасні українські педагоги, зокрема, О. Пометун, Л. Пироженко, О. Овчарук, М. Рогозін та інші, адаптуючи зарубіжний досвід, активно розробляють проблеми інтерактивного навчання та використання його у різних предметах. Вітчизняна наука, а за нею й практика вже мають значні напрацювання у використанні інтерактивних прийомів та методів.
Наприклад, вивчення теми «Громадянське суспільство» можна розпочати з цікавої мотивації: «Які ви знаєте молодіжні організації'? З якою метою вони створені? Які з них захищають права молоді, допомагають
Таблиця 17.2. Типи й форми інтегрованих уроків
|
Тип уроку |
Форма уроку |
Структура уроку |
Мета уроку |
Завдання уроку |
|
Урок формування нових знань |
Урок-подорож Урок-експедиція Урок-дослідження Урок-інсценування Мультмедіа-урок Проблемний урок |
|
Організувати роботу з формування нових громадянознавчих понять, наукових фактів, визначених навчальною програмою |
Сформувати уявлення про основні питання, що входять до сфери громадянської освіти; підвести до розуміння нових громадянознавчих понять; активізувати пізнавальну активність учнів |
|
Урок формування вмінь і навичок |
Урок-практикум Урок-діалог Урок-ділова чи рольова гра Подорож Експедиція та ін. |
|
Формування нових умінь та навичок, передбачених навчальною програмою |
Залучити до активної практичної діяльності; виробити вміння працювати в групі; сприяти формуванню громадянської компетентності; навчити володіти новими прийомами і методами роботи з додатковою літературою та джерелами інформації, проектної діяльності; готувати доповіді, виступати перед аудиторією; формувати критичне мислення, вміння аналізувати, виділяти головне, узагальнювати і робити висновки |
|
Урок застосування знань, умінь і навичок |
Рольові і ділові ігри Практикуми Уроки захисту проектів Подорожі Експедиції та ін. |
|
Застосування знань на практиці |
Навчити застосовувати отримані знання на практиці; оперувати наявним потенціалом у конкретній ситуації; закріпити навики роботи з...; навчити обстоювати власну точку зору; закріпити вміння виокремляти проблеми; удосконалювати вміння роботи з джерелами знань; удосконалювати навики аналізу, узагальнення тощо; вміння виступати і захищати власну думку; розвивати творчі комунікативні здібності |
|
Урок узагальнення і систематизації знань |
Узагальнювальний урок Диспут Гра (КВК, Щасливий випадок, Поле чудес, конкурс, вікторина) Театралізований урок (урок-суд) Урок-удосконалення Підсумкова конференція Урок-консультація Підсумкова конференція Урок-консультація Урок-аналіз контрольних робіт Оглядова лекція Оглядова конференція Урок-бесіда |
|
Глибше засвоєння знань, високий рівень узагальнення, застосування на практиці |
Сформувати уявлення про вивчений матеріал як систему знань; розвивати уміння класифікувати, виокремлювати зв’язки, формулювати висновки; розвивати комунікативні якості під час роботи в групах, розвивати пізнавальний інтерес, вміння пояснювати особливості, закономірності; аналізувати, співставляти, порівнювати тощо |
Продовження таблиці
Урок перевірки, оцінювання та корекції знань, умінь і навичок
Урок-залік Вікторина Захист творчих робіт,проектів Творчий звіт Контрольна робота Співбесіда
Усна форма контролю:
систематизації знань;
передбачає поєднання різних форм навчальної роботи
Здійснити контроль навчання, продовжити систематизацію знань, виявити рівень засвоєння матеріалу, сформованості умінь і навичок.
З’ясувати рівень оволодіння знаннями та уміннями; узагальнити матеріал, як систему знань, перевірити здібності учнів до творчого мислення і самостійної діяльності, закріпити вміння працювати з тестовими завданнями.
Сприяти формуванню відповідального відношення до навчання, готовності і мобілізації зусиль на безпомилкове виконання завдань, виявити активність у їх виконанні; виховувати культуру начальної праці, навичок самоосвіти. Розвивати логічне мислення, пам’ять, здібності до аналізу, синтезу; формувати навички самоконтролю, навички роботи в колективі.
їй у вирішенні соціальних потреб?» Учні мають пригадати відомі їм організації та поміркувати, з якою метою вони були створені та які з них справді спрямовують свою діяльність на задоволення потреб молоді. Узагальнюючи відповіді, вчитель підводить слухачів до розуміння складових громадянського суспільства, необхідності його розвитку взагалі і в Україні зокрема.
Підготовка будь-якої нетрадиційної форми уроку вимагає від вчителя затрат сил і часу, оскільки він виступає у ролі організатора. Він має володіти не лише цілою низкою особистісних якостей, а й відповідати певним вимогам:
Формування громадянських знань та компетенцій може також відбуватися через міжпредметну форму діяльності в межах освітнього процесу. Цей підхід дає можливість формувати необхідні знання та вміння не через окрему дисципліну, а через інтегровані освітні області, насамперед предмети суспільно-політичного циклу: історію, правознавство, людину і світ та ін. Міжпредметні уроки ставлять за мету поєднати споріднений матеріал кількох предметів.
Інтегроване навчання дає можливість проводити уроки з використанням міжпредметних зв’язків на усіх етапах засвоєння знань. На інтегрованих уроках матеріал кількох тем подають блоками. На цих уроках розглядають проблему інтеграції громадянських знань, оновлення методів, засобів і форм навчального процесу. Найголовніші типи і форми таких уроків наведено в таблиці 17.2.
Інтерактивні форми навчання громадянської освіти можна поділити на три групи:
Розглянемо класичні форми уроків громадянської освіти.
Урок-семінар - форма навчання, що покликана забезпечити узагальнення, поглиблення й розширення програмного матеріалу попередньо засвоєного під час уроків формування нових знань, доопрацьованого в процесі самостійної та індивідуальної роботи і колективного творчого обговорення в класі.
Плануючи роботу, вчитель заздалегідь визначає перелік тем семінарських занять, користуючись навчальною програмою. План семінарського заняття учні мають отримати за два тижні до його проведення. Організація підготовки до занять семінарського типу вимагає підготовки як з боку вчителя, так і з боку школяра.
Викладач повинен:
Організація практично-семінарських занять потребує виконання таких видів робіт, як:
Семінарсько-практичне заняття передбачає співпрацю вчителя і учня під час його проведення. Зокрема, колективне обговорення окремих вузлових питань теми за заздалегідь виробленим планом на основі аналізу додаткової літератури й джерел, підведення підсумків, систематизація та узагальнення отриманих знань.
Наслідком проведення семінарсько-практичного заняття має бути оволодіння слухачами науковими методами аналізу явищ та проблем, формування в них навичок самоосвіти.
Характерною особливістю курсу «Громадянська освіта» є можливість організації навчальної діяльності учнів через практикуми.
Практикум - форма організації навчального процесу, під час якої діяльність школярів спрямовується на вирішення практичних наукових завдань на основі раніше вивченого теоретичного матеріалу та сформованих умінь. Особливістю практикуму є те, що він передбачає використання отриманих знань і вмінь у нових навчальних ситуаціях.
Розрізняють такі види практикумів:
Наприклад, при вивченні теми «Суспільні відносини» можна провести практикум з вирішення конфліктів і застосувати методику, що має назву «дерево рішень». Учасники обговорення детально аналізують усі можливі варіанти рішень і виписують у стовпчики переваги і недоліки кожного з них, а також ті проблеми, що вони можуть за собою спричинити.
Інтегрований урок дає змогу синтезовано опанувати тему, яка вивчається: демонструються зв’язки громадянської освіти з іншими навчальними досягненнями у житті людини, повсякденному житті, житті суспільства. Не останню роль відіграє й оригінальність самої форми проведення уроків, на яких присутні кілька вчителів, що значно зацікавлює учнів.
Проблемний урок ставить за мету сприяти активному розвитку аналітичного мислення учнів, умінню об’єктивного сприйняття минулого і самостійного його оцінювання. Основою такого уроку є проблемне запитання. Чим воно відрізняється від звичайного? На звичайне запитання можна відразу дати однозначну відповідь. На проблемне запитання одразу немає однозначної відповіді (або й зовсім немає відповіді). Відповідь на запитання можна отримати лише після засвоєння й аналізу нового матеріалу. Проблемне запитання ставиться або на етапі «Активізація опорних знань», або на етапі «Повідомлення теми і мети уроку». Щоб діти постійно мали перед очима чітко сформульовану проблему, вони записують запитання в зошит, а учитель на дошку. За потреби вчитель може розділити проблемне запитання на підпитання, що допоможе у розв’язанні проблеми через вирішення легших проблем. У певні моменти уроку, коли в учнів може загальмуватись вирішення завдання, вчитель може їм допомогти підказкою у формі роздумів. Однозначний висновок часто відсутній, тому слід дати висловитися всім учням, які мають власну позицію щодо проблеми.
Урок-екскурсія проводиться у класах всіх вікових груп і ставить за мету ознайомити учнів з наочним матеріалом з певної теми чи розділу курсу. Екскурсія - форма організації навчання, яка передбачає вихід учнів на місце розташування об’єктів вивчення для безпосереднього ознайомлення з ними. Екскурсія є складною формою навчально-виховної роботи, триває 45-90 хв. Вона відкриває можливості для комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значущість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефективним засобом їхнього виховання, зокрема емоційної сфери. У курсі громадянської освіти цю форму організації навчання можна застосовувати при вивченні цілої низки тем. Зокрема, учитель може запропонувати учням екскурсії до органів державної влади та місцевого самоврядування, до правоохоронних органів, до редакцій газет, телекомпаній, громадських організацій політичних партій, де познайомить учнів зі специфікою їхньої роботи та діяльністю, що спрямована на обстоювання прав і інтересів громадян.
Урок-зустріч проводиться у класах усіх вікових груп і ставить за мету активізувати інтерес учнів до предмета шляхом залучення гостей: науковців, літераторів, очевидців подій, громадський діячів, політиків та ін.
На які теми громадянської освіти можна запросити гостей? Які вимоги повинні ставитися до гостей?
Урок-конференція ставить за мету привчити учнів до наукового дослідження, діалогу. Урок-конференція відповідає типу уроків вивчення нового матеріалу, або підсумковоузагальнювальним урокам. Оскільки в процесі організації конференції учні залучаються до роботи перед проведенням уроку, в план-конспект уроку вноситься «підготовчій етап», де описується структура підготовки уроку. Таким чином, виклад нового матеріалу на уроці відбувається у вигляді учнівських доповідей, а закріплення - у вигляді обговорень.
Запропонуйте прикладидо класичних форм уроків громадянської освіти.
Наступна група форм уроків належить до рольових ігор і вимагає від учнів прийняття конкретних рішень у проблемній ситуації в межах ролі. Кожна гра має план проведення, безпосередній сценарій кожної ролі складає сам учень і коригує під час проведення.
Урок-вистава проводиться у молодших, рідше середніх класах, має за мету відновити певну подію і викликати інтерес учнів до навчання. Ці уроки спираються на образне мислення, фантазію, уяву учнів. На відміну від рольової гри вистава має чіткий сценарій проведення. Важливу роль учні можуть відігравати при складанні сценарію. Учні, які виконують ролі, заздалегідь готують собі костюми, ближче знайомляться з особою, яку будуть представляти, її характером, поведінкою, зовнішністю. Вони вивчають потрібні слова, вчаться, як себе поводити у відповідній ситуації.
Урок-круглий стіл відтворює роботу державних чи громадських організацій та установ, наприклад, засідання ООН, «великої сімки», NATO тощо. Так учні детально вивчають певну проблему, вчаться розуміти особливості функціонування певної установи чи організації та важливість демократичного розв’язання поставлених проблем.
Урок-суд має розібрати певну типову подію у вигляді судового засідання з прокурором, суддею, адвокатом, свідками, звинуваченим, присяжними засідателями. Учні аналізують проблему та вчаться розуміти важливість судової гілки влади в існуванні громадянського суспільства в Україні.
Урок-прес-конференція проводиться у старших класах, ставить за мету допомогти учням поглянути на події та проблеми очима очевидців, розвиває активність, пошукові здібності, вміння розкривати сутність певної проблеми, стисло й коротко висвітлювати її, конкретно відповідати на поставлені запитання. Форма також має попередній етап, коли клас ділиться на діячів (учасників прес-конференції) і на журналістів (кореспондентів газет і телебачення). Потім відповідно, кожен готує загальну проблему і значно глибше свою роль. Можливим варіантом роботи для присутніх на прес-конференції «журналістів» є ведення конспектів, адже наприкінці уроку всі матеріали потрібно здати.
Урок-журналістське розслідування відтворює роботу журналістів. Учні отримують завдання описати певну подію на основі документальних даних з позиції газети певної політичної чи громадської орієнтації.
Запропонуйте до рольових форм уроків громадянської освіти приклади.
Розглянемо ігрові форми уроків громадянської освіти.
Урок-вікторина належить до низки інтелектуальних ігор і вимагає від учнів виявлення власної ерудиції, аналітичного мислення, лаконічного мовлення, швидкості реакції в обставинах, що змінюються. Вікторина складається з кількох турів, які містять окремі за змістом завдання. Кількість і зміст турів залежить від обсягу матеріалу, успішності та активності учнів.
Запропонуйте назви турів для вікторини з громадянської освіти.
Урок-гра «Що? Де?Коли?» повторює відому телевізійну гру. Група учнів заздалегідь ділиться на три команди, обираються капітани, роздаються домашні завдання, підготовлені номери команд, картки обліку з прізвищами капітанів. Для проведення уроків використовують прилади, з якими учні працювали під час вивчення розділу, таблички з формулюваннями для розмітки, кодоскоп, гонг, емблема клубу «Що? Де? Коли?».
Урок-капітал-шоу «Поле чудес» можна провести для повторення нового матеріалу, при перевірці домашнього завдання, на повторювально-узагальнювальному уроці. В грі використовують різні слова, поняття, визначення пов’язані з вивченням теми. Гра може проходити командно (три команди класу) та індивідуально - кожний учень отримує завдання. У грі використовується дзиґа і цупкий папір, на якому намальовано коло. Воно поділене на такі сектори: «Підказка теми» (якщо стрілка зупиниться у цьому секторі, то вчитель- ведучий може підказати, якої теми це слово стосується), «Пропусти хід», «Підказка букви» (у цьому випадку гравцеві пощастило, він отримує підказку на будь-яку букву навіть, якщо першу назвав неправильно). Незаповнений чистий сектор дає право учасникові назвати свою букву чи слово. При підказці замінюють слово. У цій грі можна використовувати кросворди, відгадуючи проблемні слова.
Брейн-ринг - відома телевізійна гра, де стартом є складне цікаве запитання, а фінішем - правильна відповідь. При цьому треба швидко зреагувати, адже час прийняття рішення обмежений.
Організаційні проблеми:
За результатами гри можна зробити висновок щодо рівня підготовки учнів класу з обговорюваної теми, їхнього вміння логічно мислити, швидко приймати рішення.
Урок-КВК доволі популярний серед учнів. Такий вид роботи можна використовувати на повторювально- узагальнювальних уроках або в позаурочній роботі. У процесі підготовки учні вчаться творчо мислити, “добувати” знання, швидко знаходити смішну відповідь і подавати її винахідливо. Вчаться уважно вислуховувати і розуміти своїх товаришів, допомагати їм. Варто наголосити, що за своїм змістом КВК має бути смішним, і не обов’язково правильним. Правильні знання з громадянської освіти тут використовуєть лише як тло, підґрунтя для гумору, але, очевидно, що без знаннь буде важко і створити «історичний гумор», і зрозуміти його.
Результат залежить від правильної організації і підготовки. Команди формують за один-два тижні до гри. Діти обирають капітана і розподіляють обов’язки художника, кореспондента, історика, картографа і ін. Учитель дає домашнє завдання: повторити параграфи, хронологію, теми привітання і домашнього завдання. Завдання вчителя на підготовчому етапі - залучити всіх учнів, перевірити й оцінити знання і вміння кожного. Адже одне із завдань гри - навчитися дивитися навіть на серйозні речі з гумором, розвивати вміння дітей працювати у команді.
Запропонуйте приклади до ігрових форм уроків громадянської освіти.
Ще однією формою навчання в курсі «Громадянська освіта» можуть бути факультативи - позапрограмові навчальні заняття, які добровільно обирають і відвідують учні. Їх призначення - поглиблене вивчення окремих навчальних предметів, розвиток пізнавальних інтересів, творчих здібностей та підвищення пізнавальної активності учнів. Теоретичні факультативи організовують для поглибленого вивчення окремих тем, розділів, висвітлення складних теоретичних проблем, узагальнення й систематизації знань. Практичні факультативні заняття проводять для формування пошукових навичок і вмінь у процесі розв’язування технічних завдань. Такі заняття проводять найдосвід- ченіші вчителі школи, запрошують також висококваліфікованих фахівців із вищих закладів освіти, науково-дослідних інститутів, виробництва. На відміну від інших організаційних форм навчання, факультативи мають певні особливості: спільність пізнавальних інтересів учнів, їхнє позитивне ставлення до вивчення матеріалу, допитливість (оскільки групи формуються за інтересами).
Таким чином, активні та інтерактивні форми навчання, що орієнтовані на всебічну взаємодію учня з учителем та учнів між собою, самостійне і спільне прийняття рішень, яке має бути вирішальною передумовою їхньої громадянської активності в майбутньому. Активні методи та форми навчання дають можливість розвивати та стимулювати в учнів творчість, ініціативу, самостійне та критичне мислення, тобто сприяють формуванню громадянської компетентності.
а Запитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
Громадянин - Держава - Громадянське виховання. Антологія / Упорядник М.П.Рагозін і О.В.Сухомлинська. - Донецьк: Донбас, 2001. - 262 с.
Історія для громадянина: Метод. посіб. для вчителів / В. Горбатенко, П. Вербицька, А. Ковтанюк. - Львів: НВФ “Українські технології”, 2003. - 136 с.
Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики // Під заг. ред. О.В.Овчарук. - К.: К.І.С., 2004. - 112 с.
Мокрогуз О.П. Інноваційні технології у викладанні суспільних дисциплін. - Чернігів : 2004.
Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України 2002. - №33. - 23 квіт. 2002 р.
Патешков А., Пометун О., Ремех Т. Навчання в дії. - К.: АПН, 2000.
Пометун О., Л. Пироженко Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання. - К., 2003.
Рагозін М. Громадянське виховання: методологія і організація у світлі Європейського досвіду // Шлях освіти. -
Стратегія реформування освіти в Україні: Рекомендації з освітньої політики. - К.: К.І.С., 2003.
ДОСЯГНЕНЬ УЧНІВ
Очікувані результати:
Ефективність управління будь-якою діяльністю, у тому числі педагогічною, залежить від об’єктивної інформації про перебіг процесу, ступінь досягнення мети та рівень виконання завдань. Це можливо зробити застосовуючи постійну, систематичну діагностику досягнень учнів на всіх етапах навчально-виховного процесу. Основними формами діагностики таких досягнень є оцінювання рівня засвоєння знань, умінь та навичок учнів на кожному етапі та контроль за їх діяльністю. Крім того, ефективними будуть такі форми, як спостереження за учнями під час занять, аналіз стану навчально-виховного процесу за певний період, облік успішності (фіксація результатів контролю у вигляді оцінного судження), прийняття рішень щодо вдосконалення навчально-пізнавальної діяльності учнів. Саме поняття «контроль» (франц. ^Шюіє) на сьогодні найповніше відображає діагностику навчально-виховних досягнень учнів, оскільки у дидактиці цей термін тлумачиться як нагляд, спостереження і перевірка їх успішності.
Особливістю діагностики якісних показників учнів під час вивчення курсу «Громадянська освіта» є те, що тут не завжди будуть ефективними ті форми контролю, оцінювання, що зазвичай застосовуються в загальноосвітній школі. Наприклад, за якими критеріями оцінювати їх роботу на уроках громадянознавства, де використовують різноманітні інтерактивні технології: дебати, рольові ігри, дискусії, обговорення в групі та ін. Нетрадиційні уроки саме і є такими, оскільки не завжди відповідають звичним критеріям організації навчального процесу, і, на перший погляд, сприймаються скоріше як гра, ніж серйозне навчання. Необхідність альтернативного оцінювання полягає також і в тому, що традиційні підходи у цьому разі не відповідають критеріям вимірювання багатьох результатів у сфері громадянської освіти. Саме це вимагає від учителя не тільки досконалого володіння формами та методами діагностики навчальних досягнень учнів, а й уміння визначити, які з них будуть найефективнішими на кожному з етапів навчального процесу та при застосуванні різних педагогічних технологій.
Визначте специфіку оцінювання навчальних досягнень учнів на уроках громадянської освіти.
Педагогічна діагностика вивчає передумови, умови і результати навчального процесу з метою опти- мізації чи обґрунтування його результатів для суспільства (К. Ігненкамп). Без діагностики не можливе ефективне управління навчальним процесом, адже вона розглядається як його складова частина і включає контроль, перевірку, оцінювання, накопичення статистичних даних, їх аналіз, виявлення динаміки, тенденцій, прогнозування подальшого розвитку явищ. Тобто у діагностику вкладається більш широкий зміст, ніж у традиційну перевірку знань та умінь учнів. Проте контроль та оцінювання є основними, необхідними частинами педагогічної діагностики.
Контроль як виявлення, вимір і оцінювання навчальних досягнень учнів у курсі вивчення «Громадянської освіти» має на меті з’ясувати набуття ними важливих компетенцій. Визначимо рівні компетентностей:
У громадянській освіті вирізняють чотири групи компетентностей:
Визначений еталонний рівень компетентностей включає як когнітивний аспект (наприклад, учні мають «знати про права і свободи людини і громадянина і механізми їх захисту»), так і емоційно-ціннісний аспект («виявляти... повагу до національної історії, культури, мови, традицій»).
У чому полягає специфіка діагностики цих груп компетентностей?
Контролювання та оцінювання впливають на якість та ефективність будь-якої діяльності. На сучасному етапі в педагогічному процесі вони зводяться не тільки до формального визначення якості успішності кожного учня, а й слугують показниками з’ясування позитивних і негативних сторін педагогічних методик, які застосовуються. Контроль здійснюється на всіх етапах навчання, але особливого значення набуває після вивчення певної теми або завершення ступеня навчання.
Діагностування педагогічної діяльності у курсі «Громадянська освіта» виконує певніі функції. Розглянемо їх.
Діагностична - полягає у систематичному спостереженні вчителя за навчальною діяльністю учнів при вивченні означеного курсу, виявленні успіхів і недоліків у знаннях, навичках та уміннях, з’ясовуванні їх причин і визначенні заходів щодо підвищення якості навчання, попередження та подолання неуспішності.
Контрольно-облікова - визначає: рівень засвоєння матеріалу і оцінює його за певною шкалою; систематичність роботи учня над матеріалом предмета; «плюси» та «мінуси» системи навчання, що дає можливість учителю коригувати свою роботу: усувати помилки й недоробки.
Навчаюча - забезпечує правильність знань та вмінь унаслідок виявлення помилок і неточностей, повноту знань у результаті доповнення того необхідного, що пропущено у відповіді; слабкі учні, які не зрозуміли певну частину матеріалу, повністю його осягають; сильні учні впевнюються у своїх досягненнях; у всіх учнів (хоч і різною мірою) підвищується міцність знань; вони стають глибшими в результаті розгляду різних сторін події, зв’язків з іншими подіями чи явищами; знання стають ширшими внаслідок ознайомлення з додатковим матеріалом, який учні засвоїли самостійно.
Розвиваюча - вдосконалюється усна й письмова мова, логічне мислення учнів, пізнавальні здібності, самостійне креативне мислення, уміння працювати в колективі, дискутувати, планувати роботу тощо.
Виховна - систематичний контроль досягнень учнів сприяє вихованню в них свідомої дисципліни, відповідального ставлення до роботи та формуванню таких рис, як працьовитість, наполегливість, почуття відповідальності та обов’язку.
Стимулююча - оцінювання має бути стимулюючим, спрямованим на створення ситуації успіху, а характер спілкування між вчителем і учнями на заняттях громадянської освіти - у межах позитивної психологічної атмосфери.
Як специфіка громадянської освіти впливає на реалізацію функцій перевірки?
Ефективність діагностування та контролювання успішності учнів під час засвоєння громадянознавчих понять, умінь та навичок залежить від дотримання таких найважливіших принципів:
Відповідно до Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) навчальний заклад визначає форми, зміст і способи проведення контролю якості загальноосвітньої підготовки школярів, на підставі якого оцінюються досягнення і розумовий розвиток кожного учня.
У наш час принципово змінюється система оцінювання навчальних досягнень учнів на основі надійних діагностичних методик та багатобальної шкали оцінок, розвитку самооцінки учнями власної діяльності. Відповідно до «Критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальноосвітньої середньої освіти» визначення їх компетентностей є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність і зрештою має не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетенції. Завдання сучасної діагностики знань - не тільки з’ясувати, якими знаннями, уміннями та навичками володіє учень, а й наскільки ефективно він може застосовувати їх на практиці. Компетенція - це загальна спроможність, що ґрунтується на вже набутих знаннях, досвіді, цінностях, здібностях.
В. Бондар («Дидактика») пропонує використовувати такі критерії аналізу відповідей учнів:
Які специфічні критерії аналізу відповідей учнів на заняттях громадянської освіти ви б додали?
Існує два основні типи оцінювання: формувальне і підсумкове. Перше здійснюється в процесі навчання і передусім спрямоване на покращання навчальної діяльності учня. Другий тип застосовується наприкінці етапу навчання, тобто після завершення теми, у кінці семестру чи навчального року. Основна його мета - це вимірювання і надання звіту про досягнення учня на певний момент. Учителю потрібно точно усвідомлювати, навіщо він робить оцінювання, адже від цього залежать його зміст і форма.
Таким чином, педагогічна діагностика є важливим компонентом педагогічного процесу, а контроль та оцінювання знань, умінь і навичок учнів виступають як її основні та необхідні складові.
Питання громадянської освіти знайшли відображення в концепції дванадцятирічної освіти, згідно з якою школа є осередком формування громадянськості, що має сприяти розвиткові демократичної політичної культури, формуванню громадянської компетентності, політико-правових знань, політичних умінь, гідності та відповідальності молодих людей, усвідомленню і прийняттю ними демократичних принципів життя та пріоритету прав людини.
Сучасна система освіти в Україні намагається запозичити зарубіжний досвід в організації навчального процесу при збереженні національних традицій та особливостей освіти. Інститут педагогіки АПН України здійснив нове обґрунтування критеріїв оцінювання діяльності загальноосвітніх навчальних закладів. Ним було здійснено порівняльний аналіз вітчизняного і зарубіжного досвіду з проблем формування змісту освіти, контролю успішності учнів у школах Західної Європи і США, за підсумками якого видано монографії «Тенденції розвитку змісту базової освіти у країнах Заходу», «Контроль та оцінювання успішності учнів у школах Західної Європи».
Сучасні критерії оцінювання, запроваджені 1 вересня 2000 р. разом з 12-бальною шкалою мають на меті виявити рівень засвоєння учнем знань, формування в нього умінь та практичних навичок, а не рівень його неуспішності. Організація оцінювання - одна з найскладніших проблем в освітньому процесі. Під час вивчення зазначеного курсу вона ускладнюється тим, що об’єктом оцінювання стає громадянська компетентність, а не просто знання, уміння та навички. Щоб перевірити чи володіє учень відповідною компетентністю, учитель має бачити, як діє учень, розв’язуючи загальносуспільні завдання.
Які критерії оцінювання навчальних досягнень учнів існували в радянській школі?
Завданнями курсу «Громадянської освіти» визначаються критерії оцінювання знань, умінь і навичок.
Критерії - це ті якості громадянської освіти, що відбивають її суттєві характеристики.
Російські педагоги, що вже мають певний досвід у викладанні цього курсу, пропонують оцінювати досягнення учнів у громадянській освіті за такими критеріями (лист Міністерства освіти РФ від 15 січня 2003 р. № 13-51-08/13 «Про громадянську освіту учнів загальноосвітніх закладів Російської Федерації»):
На основі критеріїв оцінювання вибудовуються рівні навчальних досягнень учнів. Н. Волкова визначає чотири рівні досягнень учнів (див. таб. 18.1):
Зазначеним рівням відповідають критерії оцінювання навчальних досягнень учнів за 12-бальною шкалою*
Чи відповідають дані критерії оцінювання специфіці курсу громадянської освіти?
Очевидно, що зміст перевірки має будуватися на основі цілей навчання. Отже, визначимо типи запитань і завдань на базі рівнів навчальних компетентностей учнів за Б. Блумом (див. табл. 18.2).
Співвіднесіть типи навчальних рівнів компетентності учнів із критеріями оцінювання громадянської освіти.
Новий підхід щодо оцінювання результатів навчально- пізнавальної діяльності учнів у системі загальної се-
Таблиця 18.1. Чотири рівні досягнень учнів (за Н. Волковою)
|
Рівні навчальних досягнень |
Бали |
Загальні критерії оцінювання навчальних досягнень учнів |
|
1 |
Учень може розрізняти об‘єкт вивчення і відтворювати його деякі елементи |
|
|
Початковий |
2 |
Учень фрагментарно відтворює незначну частину навчального матеріалу, має нечіткі уявлення про об‘єкт вивчення, здатний елементарно висловити думку |
|
3 |
Учень відтворює менше половини навчального матеріалу; за допомогою вчителя виконує елементарні завдання |
|
|
4 |
Учень знає приблизно половину навчального матеріалу, може відтворити його відповідно до тексту підручника або пояснення вчителя, повторити за зразком певну операцію |
|
|
Середній |
5 |
Учень розуміє основний навчальний матеріал, здатний з помилками й неточностями дати визначення понять, сформулювати правило |
|
6 |
Учень виявляє знання і розуміння основних положень навчального матеріалу. Відповідь його правильна, але недостатньо осмислена. За допомогою вчителя здатний аналізувати, порівнювати, узагальнювати та робити висновки. Уміє застосовувати знання під час розв‘язування задач за зразком |
|
|
7 |
Учень правильно, логічно відтворює навчальний матеріал, розуміє основоположні теорії і факти, уміє наводити окремі власні приклади на підтвердження певних думок, застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, частково контролює власні навчальні дії |
|
|
Достатній |
8 |
Знання є достатньо повними, учень вільно застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, уміє аналізувати, встановлювати найістотніші зв‘язки і залежність між явищами, фактами, робити висновки, загалом контролює власну діяльність. Відповідь його повна, логічна, обґрунтована |
|
9 |
Учень вільно володіє вивченим матеріалом, застосовує знання в дещо змінених ситуаціях, уміє аналізувати й систематизувати інформацію, використовує загальновідомі докази у власній аргументації |
|
|
10 |
Учень володіє глибокими і міцними знанням, здатний використовувати їх у нестандартних ситуаціях. Самостійно визначає окремі цілі власної діяльності, критично оцінює певні факти, явища, ідеї |
|
|
Високий |
11 |
Учень володіє узагальненими знаннями з предмета, аргументовано використовує їх у нестандартних ситуаціях, уміє знаходити джерело інформації та аналізувати її, ставити і розв‘язувати проблеми. Визначає програму особистої пізнавальної діяльності. Самостійно оцінює різноманітні життєві явища і факти, виявляючи особисту позицію щодо них |
|
12 |
Учень має системні, дієві знання, виявляє неординарні творчі здібності у навчальній діяльності, уміє ставити і розв‘язувати проблеми, самостійно здобувати і використовувати інформацію, виявляти власне ставлення до неї. Розвиває свої обдаровання і нахили |
Таблиця 18.2. Типи запитань і завдань
|
РІВЕНЬ |
ЦІЛІ НАВЧАННЯ |
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ |
|
ЗНАННЯ (відтворення чи впізнання інформації) |
Визначити, відтворити, впізнати, встановити, запам'ятати, організувати, ідентифікувати, назвати, переказати, перелічити, повторити, показати, скласти список |
Хто? Що? Чому? Коли? Де? Як? Який? Скільки? Підібрати! Описати! Вибрати! Дати визначення! Що є найкращим? Що це означає? |
|
ВИКОРИСТАННЯ (перетворення з одних умов на інші) |
Використати, вирахувати, вирішити проблему, встановити співвідношення, грати ролі, записати, застосувати, ілюструвати, інтерпретувати, класифікувати, маніпулювати, модифікувати, обрати, оперувати, продемонструвати |
Спрогнозувати! Обрати найкраще твердження для застосування! Дати оцінку ефекту! Які були б результати? Визначити як, коли, де, чому? Пояснити! Ідентифікувати результати! Підібрати! |
|
АНАЛІЗ (ідентифікувати частини та встановити співвідношення) |
Вивести (умовивід, формулу), виділити категорії, виокремити, диференціювати, експериментувати, запитати, обрати, організувати, підрахувати, покритикувати, порівняти, проаналізувати, проекзаменувати, протестувати, протиставити, розпізнати, розцінити |
Розрізнити! Розподілити! Ідентифікувати! Які припущення? Що є причиною? Які висновки? Які передумови? Які ідеї співвідносяться? Які стосунки між? Яка головна ідея, тема? Як буквально використовується? Що мається на увазі під цим твердженням? Які функції (чого?)? Ідентифікувати, що є факти, а що — інтерпретація фактів! Яке саме твердження відповідатиме?... Відповідно до, виключення до, не відповідне. На чому автор наголошує? Визначити точку зору! Встановити, які думки належать! Які ідеї впливають на оцінку висновків? У чому несумісність, оманливість? Яка переконуюча техніка використана? |
|
СИНТЕЗ (скласти частини разом, щоб сформувати єдине ціле) |
Винайти, виписати, висунути гіпотезу, встановити порядок, запропонувати, зібрати, класифікувати (змонтувати), обговорити, підтримати, планувати, порівняти, приготувати, розвинути, розробити, скласти звіт, скомпонувати, сконструювати, створити, сформувати, схематизувати, керувати |
Створити! Зробити! Виконати! Вибрати! Розвинути ідеї! Як би ви перевірили? Запропонувати альтернативу! Розв‘язати проблему! Спланувати! Зорганізувати! Утворити! Скомбінувати! Сформулювати! Яким чином ще можна зробити? Встановити правила! |
|
ОЦІНЮВАННЯ (виявити відмінності чи встановити вже відомі критерії) |
Вибрати, визначити цінність, виправдати, відстояти (думку), встановити, дати оцінку, довести цінність, довести, критикувати, обрати, оцінити, розсудити, передбачити, порівняти з критеріями, порівняти, провести оцінювання |
Оцінити! Установити! Покритикувати! Відстояти свою думку! Виправдати! Які невідповідності, суперечності, неявні ознаки з'являються? Що більше важливе, цінне, моральне, логічне, краще, відповідне, прийнятне? Знайти помилки! Порівняти! |
редньої освіти слугує гуманізації освіти, орієнтації процесу навчання на розвиток особистості учня, реалізації особистісно-орієнтованого навчання, підвищенню якості й об’єктивності оцінювання.
Оцінювання якісних досягнень учнів з курсу «Громадянська освіта» не можливо звести до тих загальних підходів, які застосовуються під час вивчення інших дисциплін. Поряд із загальновживаними усним опитуванням, письмовою перевіркою, тестуванням, перевіркою якості виконання практичних завдань у цьому курсі корисними будуть не зовсім традиційні методи оцінювання знань, умінь і навичок, наприклад методи соціологічного дослідження: інтерв’ювання, самооцінка, спостереження за учнем у навчальній ситуації та практичному житті. Сучасні методи оцінювання мають показати рівень оволодіння інтелектуальними уміннями, навичками комунікації, розв’язання складних проблем, використання правових та інших соціальних інструментів, вміння визначати свої ціннісні орієнтири. Традиційні методи оцінювання, спрямовані на перевірку знань і розумінь, тобто засвоєння інформації, часто не підходять для оцінювання наведених вище вмінь, навичок та досвіду. Якісне оцінювання можливе лише за умови оптимального поєднання різноманітних форм та методів.
Контроль як родове поняття, що включає перевірку (виявлення, вимір) і оцінювання знань, умінь учнів, використовується на різних стадіях навчального процесу і застосовується у таких формах:
Його мета - оперативне отримання інформації про рівень знань учнів та якість навчального процесу у курсі «Громадянська освіта». Дає змогу педагогу вносити корективи в організацію навчального процесу;
Ефективність запропонованих форм залежить від методів контролю, які вчитель обирає відповідно до завдань, які перед собою ставить. Педагогічна наука визначає методи контролю як способи перевірки й оцінювання навчальних досягнень учнів, які дають змогу здійснювати зворотний зв’язок у процесі навчання з метою отримання даних про успішність навчання, ефективність навчального процесу. У сучасній педагогіці вирізняють такі методи перевірки:
При викладанні курсу «Громадянська освіта» широко застосовуються нетрадиційні форми роботи: дискусії, дебати, брейн-ринги, рольові ігри тощо. Під час оцінювання результатів учнів не завжди можна ефективно скористатися запропонованими методами контролю. У цьому разі оцінювання бажано наближати до реального життя. Воно має бути засноване на життєвих ситуаціях чи «ситуаціях з контекстом». Наприклад, учні повинні вміти діяти в умовах громадянського суспільства, беручи участь у рольових іграх, навчаючись у співробітництві, аналізуючи газети, критично переглядаючи телевізійні програми тощо. Саме тому американські науковці Мак Брайд, Д. Дрейк, М. Левінські пропонують використовувати альтернативні і комбіновані методи. Учитель не може покладатися тільки на усні опитування і контрольні роботи, щоб з’ясувати, як багато матеріалу учні спроможні відтворити за певний проміжок часу.
Щоб оцінити виконання завдань, учителю доводиться використовувати різні методи. Тепер учні мають не тільки сприймати інформацію, а й розвивати навички аргументування і спілкування. Саме в цьому значенні використовується визначення «альтернативне оцінювання». Логіка така: виконання завдань розраховане не лише на оволодіння матеріалом, а й на навички більш вищого рівня - аргументування і спілкування. Це готує учнів до справжнього життя активних громадян. Традиційні усні опитування та письмові контрольні роботи не відповідають новим вимогам. Таким чином, мають бути знайдені нові форми оцінювання. До альтернативних методів оцінювання можна віднести такі:
Критеріями таких методів оцінювання можуть бути: уміння виділяти головне; робити порівняння; визначати інформацію, що стосується справи; ставити відповідні запитання (хто? що? де? коли? чому?); послідовно розповідати про проблему, відокремлювати факти від суб’єктивного судження, розрізняти хибну та істинну інформацію, виявляти причинно-наслідкові зв’язки, знаходити і наводити аргументи, робити висновки, бачити варіанти вирішення, перевіряти висновки на практиці, передбачати наслідки рішень, демонструвати логічно зумовлені судження.
О. Пометун пропонує на уроках з «Громадянської освіти» використовувати такі альтернативні методи оцінювання:
Підготуйте приклади використання зазначених методів у контексті конкретних навчальних завдань конкретного уроку.
Оцінювання альтернативної оцінної діяльності становить особливу складність для вчителів не тільки громадянознавчих, а й інших суспільних дисциплін. Для забезпечення надійного, справедливого і всеосяжного оцінювання необхідно розробити його чіткі критерії, які вимагають постійного контролю діяльності. Чіткі критерії допомагають уникнути не стосовної до справи інформації і суб’єктивної думки в оцінюванні. Нарешті, самі учні мають знати його критерії, щоб мати розуміння, чого від них очікують.
Спектр підходів до оцінювання може бути у вигляді бального оцінювання (1-12 балів), рейтингового, бальнорейтингового, оцінювання за системою «зараховано- незараховано», вербального заохочення.
Таким чином, діагностика навчальних досягнень учнів на уроках з громадянської освіти є важливою складовою процесу формування в них громадянознав- чих знань, умінь та навичок. Учитель на своїх уроках може застосовувати як традиційні форми та методи контролю, так і нетрадиційні, альтернативні, що ставлять перед собою завдання не стільки оцінити рівень громадянознавчих знань, умінь і навичок у формі числового балу, скільки проаналізувати рівень їх засвоєння учнями, внести корективи в організацію навчального процесу та сприяти застосуванню отриманих учнями знань та умінь у конкретних ситуаціях.
а Запитання і завдання а
Діагностування — це..
Контроль — це ...
Перевірка — це ...
Оцінювання — це...
Оцінка — це .
Список рекомендованої літератури
Барановська О. Сучасна модель оцінювання навчальних досягнень учнів: Переваги і недоліки // Рідна шк. -
Бондар В. Дидактика: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Либідь, 2005. - 264 с.
Загальні критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти // Освіта України. -
Подласый И. П. Педагогика. Новый курс: Учеб. для студ. пед. вузов: В 2 кн. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. - Кн.1: Общие основы. Процесс обучения. - 576 с.
Пометун О., Пироженко Л. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук.-метод. посіб. / За ред.
О. Пометун. - К.: А.С.К., 2006. - 192 с.
Уруський В. Роль учителя-предметника у системі громадянської освіти // Доба. - 2006. - № 2 (18). - С.10-13.
Фібула М. М. Педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. освіти. - К.: Вид. центр «Академія», 2002. - 528 с.
Очікувані результати:
Освіта - це консервативна система, яка доволі обережно сприймає нововведення. Однак потрібно бачити нове, розуміти його сенс і сприймати його як необхідність, зумовлену часом і новими соціокуль- турними реаліями.
Згідно з дослідженнями вчених, сучасна освіта в її широкому розумінні виконує низку соціально значущих, цивілізаційно визначених функцій, а саме:
Орієнтація сучасної освіти коливається в системі давно визначених координат, що означають два полюси людського розвитку і світорозуміння. Йдеться про два протилежні підходи до суспільного розвитку. Суспільство, в якому свобода і права людей зневажаються, в якому одні люди використовують інших як засіб (в тому числі й через освіту), з повним правом можна визначити як антигуманне. Суспільство ж, в якому свобода і права поширюються на всіх його громадян, коли кожна особистість завжди вважається метою і ніколи засобом, визначається як гуманне.
За всієї очевидної доцільності втілення другого з названих підходів, нині у світі продовжує домінувати авторитарна модель освіти, яка забезпечує відтворення людини насамперед як «засобу виробництва». Учні переважно позбавлені права на самостійність у навчальному процесі, їхня діяльність обмежена вузькими, регламентованими можливостями.
Які, на вашу думку, повинні бути межі впливу учнів на шкільні справи?
У зв’язку зі зміною епох, можна вести мову лише
про передумови становлення особистісно-орієнтованої
освіти, за якої домінуючою функцією може стати гума*
ністична .
Отже, демократія і освіта є життєво важливою складовою будь-якого суспільства. На відміну від авторитарних суспільств, які намагаються вкорінювати стан інертного схвалення, метою демократичної освіти є виховання громадян з незалежним, допитливим і аналітичним світоглядом, проте глибоко обізнаних з правилами і практикою демократії. Адже демократія - це не лише великі права, а й велика відповідальність. Цього потрібно навчитися. І має це робити школа.
Умовами ефективності шкільних громад є:
Щоб управління було ефективним, школа має стати самоврядувальною громадою учнів, батьків та вчителів.
Зміни в суспільстві вимагають і змін у школі. Перед школою стоїть непросте завдання подолання авторитарних традицій, сформованих десятиліттями. Для того, щоб школа готувала дітей до життя в демократичній правовій державі, вона має бути заснована на демократичних засадах і повазі до прав людини (див. схему 19.1).
Надзадача школи: випускати в життя нові покоління громадян, здатних зробити внесок у побудову демократичного суспільства і правової держави.
В умовах сьогодення у кожній школі є безліч питань, від вирішення яких залежить життєдіяльність учнів. Слід прагнути вирішувати більшість із них з урахуванням точки зору шкільного самоврядування.
Визначте коло питань, відрозв ’язання яких залежить життя учнів у школі.
Схема 19.1. Засади демократичної школи
Учнівське самоуправління має розглядатися насамперед не як один з елементів виховної роботи школи, а як самостійний громадський інститут, що дає можливість учням реалізувати своє право на участь в управлінні освітньою установою. Сутність питання про учнівське самоврядування полягала в зміні системи відносин суб’єктів шкільного процесу. Учнівське самоуправління - це можливість подолання ситуації, при якій в школі нічого не залежить від самих школярів.
Включення учнів у процес управління школою також відкриває можливість для активізації власної діяльності учнів заради розв’язання шкільних проблем. Школа стає об’єктом інноваційної активності учнів, а учні, у свою чергу, учасниками процесу модернізації освіти.
Проблема учнівського самоврядування має розглядатися у контексті завдань реформування школи. Учні, у межах самоуправління, включаються в діяльність по модернізації школи, сприяючи становленню системи державно-громадського управління, просуванню культури прав людини, освоєнню інноваційних способів розв’язання шкільних проблем.
Для становлення учнівського самоврядування як самостійного суспільного інституту, потрібно створити, як мінімум, такі базові умови:
Які з базових умов учнівського самоврядування характерні для української школи?
Вирізняють такі напрями діяльності органів учнівського самоврядування:
Як можна забезпечити реалізацію кожного із вищезгаданих напрямів?
Завдання самоврядування полягають у наступному:
На початковому етапі самоврядування учнів розглядається як організація дозвілля, відпочинку, розваг. По мірі розвитку самоуправління все більше місця має відводитися у змісті його діяльності суспільно корисним справам, спрямованим на організацію життя, навчання, праці учнів, участь в управлінні школою, на захист своїх прав та інтересів.
Як традиційно виставлялися пріоритети завдань учнівського самоврядування?
Для досягнення цих принципів потрібно реалізувати низку конкретних завдань, а саме:
Особливу увагу слід приділити формуванню в учнів демократичної культури, яка потрібна для саморозвитку і самовдосконалення саме в правовій державі. Навчання навичкам самоврядування, вільного вибору і відповідальності дає змогу розвинути в учнів бажання брати участь в громадському житті, реалізовувати свої права і свободи, відповідати за свої вчинки, обирати владу і свій шлях у житті.
Розвиток самоуправління є актуальним соціально- педагогічним завданням. Участь школярів в управлінні справами школи розглядається, передусім як спосіб навчання дітей демократії, підготовки їх до життя в демократичному суспільстві. Зробити процес виховання в школі справді демократичним, відкритим, гуманістичним допоможуть особливі органи самоврядування шкільного життя.
Розширювати й активізувати участь дітей у всіх областях громадського життя потрібно через органи учнівського самоуправління. Визначимо основні засади шкільного учнівського самоврядування.
Чим може завершитися підміна права самоврядування на обов ’язок?
Чому шкільне самоврядування не організація шкільного колективу?
Чому органи шкільного самоврядування не можуть приймати ніяких обов’язкових рішень для учнів, вчителів і батьків?
Органи самоврядування та шкільна адміністрація впливають на роботу одне одного і взаємодіють. Тому самоврядування має найбільше впливати на роботу директора, а не навпаки. Так, самоврядування, формулюючи від імені батьків, учнів, педагогів замовлення учасників освітнього процесу в конкретній школі, передає його директорові, яке той має виконати. Таким
СҐ
м
п
0
«
В-
6Ґ
и
о
Схема 19.2. Система співпраці адміністрації школи і шкільного самоврядування
чином, замовниками виступають батьки, учні, вчителі, які висловлюють свої думки та побажання через систему шкільного самоврядування. Директор школи - це виконавець, який має виконувати замовлення держави і самоврядування. Органи самоврядування звітуються перед тими, хто їх обрав.
Визначте механізми впливу органів шкільного самоврядування на адміністрацію школи.
Чому громадські організації, які працюють на території школи не можна вважати органами самоврядування?
Саме четверта форма оптимально узгоджує інтереси всіх учасників шкільного життя і тому вони мають повноваження приймати рішення, які стосуються всієї школи. Найпоширенішою формою загальношкільного самоврядування є Рада школи. Крім того, в школі можуть існувати форми самоврядування, які створені спільно не трьома, а двома сторонами, наприклад, батьками і учнями. В кожній школі самоврядування може бути представлене різними формами. Наприклад, в одній школі може працювати тільки учнівське самоврядування, в іншій - форми самоврядування всіх чотирьох груп.
учнівське самоврядування
батьківське І
самоврядування
педагогічне самоврядування
0
1
я
№
Яка оптимальна кількість органів самоврядування у школі?
Спробуйте визначити спільні та відмінні інтереси різних органів шкільного самоврядування.
Чому виконавчі органи самоврядування комплектуються добровільно?
Суб’єктами процесу колективного прийняття управлінських рішень є:
Для забезпечення ефективної участі всіх зазначених суб’єктів у процесі вироблення, прийняття, а також виконання рішень потрібно добирати відповідні технології організації колективної діяльності таким чином, щоб досягти очікуваних результатів. Тому керівникам школи доцільно освоїти інтерактивні технології взаємодії й комунікації та використовувати їх в управлінській діяльності, тобто методи, які застосовують для обговорення того чи того питання, вироблення чи прийняття рішення здійснюються шляхом активної взаємодії всіх суб’єктів цього процесу. В інтерактивному управлінні його учасники постійно взаємодіють одне з одним. Особливістю такого управління є діалоговий, а скоріше полілоговий характер.
Інтерактивність в управлінні розуміють як організацію іншого типу взаємодії між учнями, педагогами, адміністрацією, батьками, які перебувають у постійному режимі бесіди, діалогу, дії. Відповідно інтерактивним може бути названий метод управління, в якому той, хто управляє (суб’єкт управління), є учасником, який здійснює щось (наприклад, говорить, пише, моделює, малює тощо), тобто не виступає тільки слухачем, спостерігачем, а бере активну участь у тому, що відбувається, власне, «створюючи» управлінське рішення. Отже, така модель управління якісно змінює способи взаємодії суб’єктів управління, насамперед адміністрації з учителями, керівника з колективом, педагогічного колективу і керівника з батьками й учнями тощо; активність керівника поступається місцем іншим суб’єктам управління, а його головним завданням стає створення умов для вияву їхньої ініціативи. Керівник не повинен бути «фільтром», який пропускає через себе будь-яку інформацію, що з’являється в процесі вироблення управлінського рішення і впливає на його зміст. Він виконує функції помічника в роботі, одного з джерел інформації.
Які інтерактивні методи роботи із самоврядуванням ви можете запропонувати адміністрації школи?
Організація інтерактивного процесу прийняття управлінського рішення дає змогу передусім учителям (як і всім іншим суб’єктам управління) самостійно розв’язувати складні проблеми, відкидаючи при цьому звичну роль спостерігачів і споживачів у процесі розвитку та функціонування школи.
Інтеракція виключає домінування як будь-якого учасника процесу управління, так і будь-якої думки, точки зору над іншими. У процесі діалогового управління його учасники вчаться критично мислити, розв’язувати складні проблеми на основі аналізу обставин і відповідної інформації, зважати на альтернативні думки, приймати продумані рішення, брати участь у дискусії, спілкуватися з іншими людьми.
Інтерактивність потребує іншого способу взаємодії, форми комунікації учасників у процесі вироблення рішення. У нинішній системі освіти вельми часто основною формою комунікації виступає монолог. При цьому керівник є своєрідним полюсом, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу управління. Таким чином, на практиці реалізується модель однобічної комунікації.
Інтерактивні методи орієнтовані на організацію процесу ефективної комунікації, в якій учасники процесу взаємодії мобільніші, відкритіші й активніші. Основою інтеракції є принцип багатосторонньої комунікації, яка характеризується відсутністю полярності й мінімальною сконцентрованістю на точці зору керівника. Оптимізації процесу багатосторонньої комунікації сприяє використання відповідних технологій її організації.
В інтерактивному процесі прийняття рішення керівник виступає організатором і консультантом, який ніколи не «замикає» процес на собі. Головним у такому процесі є зв’язки між учасниками, їх взаємодія та співпраця. Результати досягаються спільними зусиллями учасників процесу, за які вони беруть на себе взаємну відповідальність.
Застосування інтерактивних технологій у процесі управління дає змогу керівникові:
Крім того, використання інтерактивних методів забезпечує реалізацію ідеї співробітництва у колективі, сприяє оздоровленню психологічного клімату, створює атмосферу доброзичливості. Проте швидкому та ефективному застосуванню таких методів усіма управлінцями заважають певні труднощі.
Більшість сучасних керівників недостатньо обізнані в тому, які існують технології інтерактивного прийняття рішень. До того ж кожна з них потребує від організатора чіткої, поетапної реалізації з обов’язковим прогнозуванням результатів. Важливість технологічного підходу до реалізації інтерактивного управління, складна структура кожного з таких методів дає змогу говорити про інтерактивні технології. При цьому кожний із застосовуваних методів виконує свою функцію, а отже, комплексний вплив на учасників може бути не до кінця передбачуваним. Саме тому однією з основних вимог до застосування інтерактивних методів є власний досвід участі керівника в групових інтерактивних вправах.
Як перевірити ефективність співпраці адміністрації школи і самоврядування?
http://podil100.com/goverment/self.htm ■№№№. сШ7еп. org.ua/ content.php?dep=4&ld=84 http://vlsnykлatp.org.ua/vlsnyk/lssue_artlcle;8;6/ http://www.school14.tim.ua:8114/samovradyvana.htm
а Запитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
Бочкарев В.И. Директору школы о самоуправлении. - М.: Владос, 2001. - 192 с.
Драйден Г., Вос Д. Революція в навчанні. - Л.: Літопис, 2005. - 542 с.
Мистецтво жити в громаді. - Л.: НВФ «Українські технології», 2005. - 160 с.
Нормативно-правове забезпечення освіти: У 4 ч. - Х.: Вид-во Гр. «Основа», 2004. - Ч.1. - 144 с.
Пометун О., Середяк Л, Сущенко І. та ін. Управління школою, що змінюється. Порадник сучасного директора. - Тернопіль: Вид-во «Астон», 2005. - 192 с.
Рожков М.И. Развитие самоуправления в детских коллективах. - М., Владос, 2002. - 160 с.
Співпраця між домом і школою: Практ. посіб. - К. 2005.
Очікувані результати:
Останніми десятиліттями у більшості країн Західної, а тепер і Центральної Європи, відбуваються докорінні зміни у законодавстві, розумінні та забезпеченні якісної освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Разом з вибором Україною незалежного та демократичного напряму розвитку суспільства, нашою державою у 1991 році визнана Конвенція ООН «Про права дитини», посилилася увага до якості й доступності освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Так, Конвенція ООН «Про права дитини» зазначає, що «.. .усі діти мають право на освіту, і, як наслідок цього, право на прогрес».
Характерно, що з розвитком демократичного суспільства, яке гарантує право кожного громадянина на активну участь у житті цього суспільства, приходить нове розуміння понять «інвалідність», «вади розвитку», «інтеграція» тощо. Нині усі згадані терміни щодо дітей поступаються новому - «діти з особливими освітніми потребами», що однаковою мірою стосується як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенем порушень. Такий підхід пояснюється тим, що явище «недостатності» або «інвалідності» передбачає втрату або дефіцит фізичної та розумової спроможності. Однак спроможність вчитися безпосередньо залежить не від стану окремих органів або ж їх фізіологічної функціональності, а, радше, від психологічної функціональності. Таким чином, акцент зсувається від внутрішніх проблем дитини до системи освіти, яка надає їй підтримку у навчанні, визнає її сильні якості та задовольняє всі її індивідуальні потреби.
♦ Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку - діти, які мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими чи набутими розладами.
Чому обдаровані діти входять до кола дітей з особливими потребами?
В основних законах України про освіту зустрічаються такі терміни: «діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку» та «особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах». Один з останніх нормативних документів - наказ Міністерства освіти і науки України «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» - використовує низку термінів: «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», а також «діти з особливими освітніми потребами».
Усі ці терміни відображають медичну модель, яка розглядає ваду здоров'я як характеристику особи, що може бути спричинена хворобою, травмою чи станом здоров'я і, відповідно, потребує медичного або ж іншого втручання з метою «корекції» проблеми. Природно, що реакцією суспільства в контексті медичної моделі є забезпечення лікування, реабілітації та соціальної допомоги, на зразок спеціальної освіти й пенсії. Іншими словами - ставиться за мету зробити життя людини з особливими потребами до певної міри «нормальним» шляхом забезпечення їй, зокрема, економічних та освітніх можливостей.
Історичний екскурс (міжнародний досвід):
Медична модель (сегрегація) - початок ХХ ст. - середина 60-х років ХХ століття. Ця модель припускає, що людина з проблемами розвитку - хвора людина, яка потребує довготривалого догляду і лікування, що найкраще може здійснюватись у спеціальних закладах.
Модель нормалізації (інтеграція) - середина 60-х років - середина 80-х років ХХ століття. Ця модель у 60-ті роки визначала політику у ставленні до дітей з особливостями психофізичного розвитку. В цей період поширився процес інтеграції дітей з особливостями розвитку в середовище звичайних однолітків. Інтеграція в цьому контексті розглядається як процес асиміляції, що передбачає прийняття людиною норм, характерних для домінуючої культури. Людина має бути «готовою» до прийняття в суспільство. В основі поняття «нормалізації» лежать наступні положення: дитина з особливостями розвитку - людина, яка розвивається, здатна освоювати різні види діяльності; суспільство має визнавати це і забезпечувати умови життя, максимально наближені до узвичаєних норм.
Соціальна модель (залучення, інклюзія) - середина 80-х років ХХ століття - теперішній час. В основі соціальної моделі лежить положення: людина не зобов’язана бути «готовою» для того, щоб брати участь у житті суспільства, вчитися у школі, працювати. Соціальна модель спрямована на зміни в суспільстві таким чином, щоб воно забезпечувало рівну участь своїх громадян у здійсненні їхніх прав і надавало їм таку можливість.
Яка із вищезгаданих моделейрозв ’язання проблем дітей з особливими потребами вам більше до вподоби?
З часу ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини дедалі більшого визнання та поширення набуває соціальна модель, більше пов'язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі, соціальна модель розглядає розлади здоров'я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості, оскільки вона (проблема) зумовлена непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами та виробничі норми, архітектурну безбар’єрність і транспорт. Термін «особливі освітні потреби» тісно пов’язаний з поняттям «інклюзивна освіта» як варіативна модель спеціальної освіти.
Інклюзія (від Inclusion - включення) - процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті. Інклюзивна освіта - це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.
До яких сфер життєдіяльності людини можна застосувати термін «інклюзія»?
Розвиток і функціонування окремої, спеціальної системи освіти, завжди вважалися виявом турботи про дітей з особливими потребами. Однак, таке бачення системи спеціальної освіти почало поступово змінюватися у більшості країн світу. Знання, досвід, обладнані приміщення досі мають велике значення, проте сегрегація учнів наразі розглядається як неприйнятна і така, що порушує право дитини на освіту. Загальне бачення цього питання полягає в тому, що переважна більшість дітей з особливими потребами мають навчатися разом зі своїми однолітками у звичайних умовах. Одним із результатів такого підходу вважається створення єдиної освітньої системи, яка охоплюватиме учнів різних категорій.
Як проміжний етап розвитку інклюзивної системи освіти можна вважати процес інтеграції. Інтеграція - зусилля, спрямовані на введення дітей з особливими освітніми потребами в регулярний освітній простір.
Інтеграція має кілька типів:
Який тип функціональної інтеграції можна розглядати як справжню освітню інтеграцію?
Останнім часом поняття інтеграції замінюється терміном «інклюзія», який має дещо ширший контекст: інтеграція відображає спробу залучити учнів з особливими потребами до загальноосвітніх шкіл, а інклюзія передбачає пристосування шкіл, їх загальної освітньої філософії та політики до потреб усіх учнів. Інклюзія потребує змін на всіх рівнях освіти, оскільки це - особлива система навчання, яка охоплює весь різноманітний контингент учнів та диференціює освітній процес, зважаючи на потреби учнів усіх груп та категорій.
Важливим рушієм поширення інклюзії є міжнародні організації, які проводять дослідження, розробляють рекомендації для урядів різних країн, сприяють розвитку інклюзивної політики. Такими організаціями, насамперед, є:
Організація Об'єднаних Націй (ООН)
Стандартні правила ООН щодо рівних можливостей для людей з інвалідністю (1993):
ЮНЕСКО
Зусиллями ЮНЕСКО було організовано кілька Всесвітніх конференцій з питань освіти для людей з особливими освітніми потребами. Остання конференція відбулася в Дакарі у 2000 р. Серед найвизначніших - конференція в місті Саламанка (Іспанія), у якій взяли участь 92 уряди та 25 міжнародних організацій (1994).
Саламанкська декларація та План Дій (1994)
Головною темою цих документів є інклюзія, що має на меті докорінні реформи в загальноосвітніх закладах - сформувати Школу для всіх.
Декларація містить Заклик до урядів усіх країн затвердити на законодавчому рівні принцип інклюзивної освіти та приймати до загальноосвітніх шкіл усіх дітей, якщо немає виняткових випадків, які унеможливлюють це. Таким чином, було запропоновано, щоб інклюзія стала загальною формою освіти, а спецшколи або спецкласи існували для виняткових ситуацій. Положення Декларації спонукають уряди до розвитку інклюзивної освіти, а саме: до докладання більших зусиль для розвитку дошкільних стратегій та професійної освіти, забезпечення організації та реалі- за ції програм підготовки педагогів та підвищення їхньої кваліфікації з огляду на принципи інклюзивної освіти.
Організація Економічної Співпраці та Розвитку (OECD) тісно співпрацює з ЮНЕСКО і EUROSTAT і є найбільшим статистичним центром Європейського Союзу. Одним з її операційних підрозділів є Центр освітніх досліджень та інновацій, який ініціює дослідження та втілення проектів, що мають на меті впровадження реформ.
Низка досліджень, які проводила ОЕСDу різних країнах забезпечила такі основні висновки:
а) концепція соціальної справедливості, яка ґрунтується на правах людини, зазначає всюди, де це можливо: діти з особливими потребами мають навчатися у загальноосвітніх, а не в окремих навчальних закладах;
б) різноманітні національні підходи до включення дітей з особливими потребами до загальноосвітніх закладів забезпечують цінний досвід для ширших дебатів про освітню різноманітність та справедливість.
Виходячи із зазначеної концепції соціальної рівності і справедливості, учні з особливими освітніми потребами мають досягти таких самих навчальних результатів, як і їхні однолітки. Це є певним викликом, який веде до питання різних рівнів або варіантів результатів навчання для учнів з особливими потребами.
Іншими словами, підхід, що ґрунтується на правах людини, має забезпечувати прогрес і, відповідно, оцінювання індивідуального прогресу упродовж засвоєння навчальної програми.
Знайдіть інші міжнародні організації, що сприяють розвитку інклюзивної освіти.
Освіта дітей з особливими потребами ґрунтується на принципах виваженої педагогіки, дієвість яких неодноразово підтверджувалась і від використання яких вигравали всі діти. Вона передбачає, що відмінності між людьми є природним явищем, і навчання відповідним чином слід адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти» під сталі погляди щодо організації та характеру освітнього процесу.
Педагогіка, спрямована на задоволення потреб дітей, корисна всьому суспільству. Досвід свідчить, що така педагогіка може забезпечити значно вищий середній рівень успішності. Педагогіка, орієнтована на потреби дітей, може допомогти уникнути безцільних витрат ресурсів і краху надій, до чого надто часто призводить низький рівень навчання та шаблонність концептуальних підходів в освіті. Крім цього, школи, які основну вагу приділяють дітям, є тренувальним майданчиком для суспільства, орієнтованого на задоволення потреб своїх громадян, в якому панує повага до відмінностей і гідності всіх людей.
Залучення та участь мають велике значення для людської гідності, а також для утвердження та реалізації прав людини. В галузі освіти це виявляється в розробці стратегій, які здатні забезпечити справжню рівність можливостей. Досвід багатьох країн свідчить, що інтеграція дітей і молоді з особливими освітніми потребами найкраще відбувається в інклюзивних школах, які приймають усіх дітей певного району чи громади. Саме в таких умовах діти з особливими освітніми потребами можуть досягти найвищих результатів в освіті та соціальній інтеграції. Інклюзивна школа - заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.
Хоча інклюзивні школи забезпечують сприятливі умови для досягнення рівних можливостей і повної участі, для їх ефективної діяльності необхідні спільні зусилля не лише вчителів і персоналу школи, а й ровесників, батьків, членів родин.
Основні принципи інклюзивної школи:
Гнучка організація демократичного суспільства, яка швидко реагує на всі потреби своїх членів, забезпечує його стабільність, єдність, ефективніше розв’язання суспільно-соціальних завдань. У сучасному українському суспільстві, яке орієнтується на демократичні цінності, така демократія може бути недосяжною, якщо не матиме загальносуспільного характеру, якщо дія демократичних інститутів для однієї частини громадян не поширюватиметься на всі верстви населення (соціальні групи, прошарки та ін.), в тому числі й осіб з особливими освітніми потребами.
Основу демократичного суспільства складають засади рівності для всіх її громадян, відсутність упередженого ставлення до національних меншин, людей з обмеженими можливостями, мовної, релігійної, ґен- дерної дискримінації. Громадянська освіта включає загальнолюдські аспекти, що полягають у формуванні в молодого покоління усвідомлення єдності та взаємозалежності світу в усіх його виявах. З огляду на це, всі діти, незалежно від того в який місцевості вони проживають, в якій школі навчаються (загальноосвітній чи спеціальній), якою мовою спілкуються, повинні мати доступ до громадянської освіти. Особливо це стосується дітей, які залишилися без батьків, навчаються і проживають в умовах інтернату або дитячого будинку, оскільки вони мають найслабші зв’язки з громадою.
Саме через громадянську освіту учнівська молодь може отримати досвід і знання, які сприяють подоланню упереджень і дискримінації, формують позитивне ставлення до тих, хто «відрізняється», забезпечивши тим самим інклюзивність суспільства в майбутньому. Водночас громадянська освіта спонукає заклади освіти створювати умови, за яких всі учні мають однаковий доступ до освіти, в тому числі й діти з особливими освітніми потребами.
Отже, забезпечення рівного доступу для всіх учнів, які різняться за своїми потребами, здібностями та місцем навчання, є одним із ключових завдань громадянської освіти. Для реалізації цього завдання використовують так званий інклюзивний підхід.
Інклюзивний підхід - створення таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, в тому числі діти з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх школах; водночас усі учні мають можливість отримати досвід, знання, які сприяють подоланню упереджень і дискримінації, формуванню позитивного ставлення до тих, хто «відрізняється».
Ключовий принцип, який лежить в основі інклюзивного підходу, полягає в тому, що школи мають бути відкритими для всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних чи інших особливостей. До їх числа належать діти з порушеннями психофізичного розвитку та обдаровані діти, безпритульні і працюючі діти, діти, які належать до мовних, етнічних чи культурних меншин. Школам потрібно знаходити шляхи, які б забезпечували успішне навчання всіх дітей, включаючи дітей, які мають фізичні чи розумові розлади.
Навчання учнів з особливим освітніми потребами накладає додаткові вимоги щодо діяльності вчителів. Особливо це стосується організації навчальної діяльності учнів з особливостями психофізичного розвитку.
Діти з особливостями психофізичного розвитку можуть мати певні труднощі у навчанні, зокрема, під час вивчення курсу громадянської освіти, пов’язані з використанням власного досвіду у громадському житті, оскільки, психофізичні порушення позначаються на загальній активності дитини, в тому числі й на громадській. Завдання громадянської освіти в розвитку дітей з особливостями психофізичного розвитку полягає в тому, що вони, так само як і звичайні діти, мають повною мірою опанувати положення громадянської демократії. Насамперед засвоїти те, що в її змістовній тріаді (людина - суспільство - держава) є найвагомішою складовою демократії. Йдеться про те, що саме людина є системоформуючою основою сус-пільства та держави. За роки навчання дитина з особли-востями психофізичного розвитку має усвідомити та реалізувати своє право на освіту та спеціальну допомогу в її отриманні. Це дасть їй можливість відчути себе частиною спільноти, яка підтримує її прагнення самореалі- зуватися, опанувати громадянську культуру, громадянські та загальнолюдські цінності.
Водночас недостатність суспільного досвіду позначається на розвиткові громадянської освіченості та компетентності дитини з особливостями психофізичного розвитку і, відповідно, на її громадянській зрілості. Тому суто теоретичне вивчення цього курсу дітьми з особливими освітніми потребами може призвести до формалізму знань, що впливає на формування духовних, моральних якостей, ціннісних орієнтацій і світоглядно-психологічних характеристик особистості.
Наприклад, недостатнє врахування особливостей дітей з порушеннями психофізичного розвитку у формуванні знань про політикоправову сферу громадянської освіти може позначитися на уявленнях про права людини та механізмі їх захисту. Це може бути пов’язане з тим, що, наприклад, дитина, яка самостійно не пересувається, лише чула (сама не брала ніякої участі) про обстоювання батьками її прав як інваліда, інші життєві ситуації, які були їй недоступні для спостереження, вона може не розуміти. Це також стосується формування у такої дитини усвідомлення себе як громадянина, а саме її активної позиції щодо необхідності брати участь у демократичних перетвореннях. У соціальній сфері це може істотно позначитися на формуванні впевненості у своїй спроможності впливати як на власне життя, так і на життя суспільства, вмотивованості громадянських вчинків; у культурній сфері - наприклад, на оволодінні культурою міжлюдських (міжгрупових і міжособистісних) стосунків; в економічній сфері - на формуванні вміння оцінити можливості самореалізації в системі ринкових відносин.
Молода людина, отримавши освіту, має бути добре підготовлена до дорослого життя, і така підготовка передбачає, зокрема, володіння знаннями і вміннями, пов’язаними з громадянським суспільством, правовою сферою, правами, а також із загальними аспектами дорослого життя, наприклад, розумінням того, як потрібно влаштовуватися на роботу.
Усі школи, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, визнають, що один з аспектів їхньої роботи передбачає підготовку учнів до дорослого життя, яке має бути максимально незалежним, зважаючи на обмежені можливості, що впливають на життя особи. Громадянська освіта цілком правомірно розглядається як складова такої підготовки, що й пояснює потребу учнів і вчителів як у практичній діяльності, пов’язаній з реальними життєвими ситуаціями, так і академічній (на основі текстової інформації).
Водночас аби засвоєння учнями з порушеннями психофізичного розвитку курсу громадянської освіти було ефективним, необхідно детальніше ознайомитися з особливими освітніми потребами кожної з категорій дітей в умовах навчання в загальноосвітній школі.
До якого розділу громадянської освіти належить тема «Інклюзія»? Чому?
Розглянемо окремі категорії дітей, які можуть навчатися в інклюзивних умовах.
У довідковій літературі обдарованість визначається комплексом задатків і здібностей, які потенційно, за сприятливих умов, дають змогу досягти значних успіхів у певному виді діяльності чи діяльностей. Дослідження свідчать, що обдарованість і винятковий інтелект є наслідком взаємодії рівня обдарованості та спеціально створеного середовища. Тому насамперед педагоги можуть сприяти активізації процесу розвитку здібностей та обдаровань у всіх дітей, створюючи сприятливі життєві та освітні зони. Саме вчитель має помітити ту особливу мить у розвитку кожної окремої дитини, збалансувати і відокремити лише їй притаманні обдаровання: інтелектуальні здібності, специфічні навчальні зацікавлення, творче продуктивне мислення, задатки лідерства, художні або надзвичайні моторно-рухові здібності.
Водночас проблем із такими дітьми виникає чимало. Складність полягає в тому, що обдаровані учні ставлять складні запитання педагогові, аби дізнатися більше, почути детальніші пояснення. Інші ж - заперечують все, що говорить вчитель або мають загалом суперечливу вдачу. Тому педагог має виявляти достатню толерантність і професіоналізм, аби не зашкодити розвитку дитячої цікавості та захоплення. Крім цього, він має виховувати в учнів розуміння порядку, сприяти виробленню цілеспрямованості та позитивних навичок у спільній діяльності.
Проте обдарованість як така ще не гарантує високих досягнень у навчанні. Труднощі можуть зумовлюватися емоційними проблемами учнів, депресією чи негативним ставленням до школи, вчителів, ровесників. Тому «білі ворони» або «не такі, як усі» є нині у кожному класі.
Головним стратегом пошуку, навчання та виховання обдарованих дітей є педагогічний колектив школи, який має реалізовувати індивідуальний підхід до кожного, без винятку, школяра як один із принципів організації навчально-виховної роботи. Якщо ми визнаємо, що обдарованій дитині притаманні особливі освітні потреби та можливості, й цим вони відрізняються від своїх ровесників, то для їхнього розвитку необхідна особлива державна увага, індивідуальна система навчання і виховання. Такий принцип має сприяти цілеспрямованому та гармонійному розвитку кожного обдарованого учня, який виховується як справжній громадянин і творча особистість.
На жаль, традиційні навчальні програми, на які орієнтується сучасна школа, не відповідають вимогам і високим можливостям обдарованих дітей. Тому розв’язання цього завдання лягає насамперед на плечі вчителя. Загальна система освіти дає безперечну можливість кожному учневі опанувати значний обсяг теоретичних знань з основ наук, а тим більше, обдарованому учневі. Однак учитель має чітко визначити, яка позиція - дослідницька чи репродуктивна - з найбільшою ймовірністю розвиватиме таку дитину.
Визначте роль співпраці батьків і школи у роботі з обдарованими дітьми.
Важливим компонентом подальшого розвитку юного обдаровання є створення індивідуальної системи (програми) роботи з ним, яка б забезпечувала формування вмінь і навичок самостійно здобувати знання і вести дослідницьку роботу, зберегла потяг до пізнання, бажання постійно вчитися та обов’язково в майбутньому зробити свій внесок у розвиток науки, культури, у вирішення соціальних, економічних, політичних та екологічних проблем, що постають перед будь-яким суспільством. Тому цих дітей, особливо з ознаками загальної або академічної обдарованості, потрібно вчити у школі не традиційно, а по-іншому.
При роботі з обдарованими дітьми вчитель має дотримуватися важливого правила: розвиток інтелекту шляхом завантаження його великим обсягом матеріалу посідає не чільне місце у цьому процесі. Знати «все» неможливо. Найважливіше - навчити активно розвивати свої розумові сили й уміння окреслювати й розв’язувати актуальні задачі. Тому програма роботи з обдарованою дитиною має містити наступні важливі елементи.
Кілька порад вчителеві:
Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими чи набутими розладами.
Навчання та виховання дітей з порушеннями психофізичного розвитку здійснюється з урахуванням особливостей їхнього розвитку, використанням специфічних заходів та організаційних форм навчальної роботи, залежно від характеру розладу. Діти з особливостями психофізичного розвитку мають як і всі інші діти певні права, серед яких і право на отримання якісної світи.
Залежно від типу порушення виокремлюють такі категорії дітей:
Існують вроджені та набуті порушення.
Чим зумовлені вроджені та набуті порушення дітей?
Діти з порушеннями опорно-рухового апарату становлять 5-7 % від загальної популяції дітей. У всіх цих дітей провідним порушенням є недорозвиток, порушення або втрата рухових функцій. Домінуючим серед таких розладів є дитячий церебральний параліч - ДЦП (близько 90 % випадків). При ДЦП страждають найважливіші для людини функції: рух, психіка та мовлення, трапляються також випадки їх поєднання з порушеннями зору та слуху. У цих дітей рухові розлади поєднуються з психічними і мовленнєвими порушеннями, тому більшість із них потребує не лише особливої організації навчальної діяльності, а й лікувальної, психолого-педагогічної та логопедичної допомоги. Для пристосування фізичного середовища для таких дітей існують спеціальні технічні засоби пересування: візки, милиці, тростини, велосипеди, пандуси (похила поверхня для переміщення візків), з’їзди на тротуарах тощо.
Особливості дітей з ДЦП:
В організації навчання дітей з дитячим церебральним паралічем (ДЦП) існує низка особливостей.
Кілька порад вчителеві:
Діти із затримкою психічного розвитку (ЗПР)
мають труднощі в опануванні знань і незрілість емоційно-вольової сфери. Відсутність концентрації та швидке відволікання уваги призводять до того, що цим дітям складно чи неможливо організувати свою діяльність у великій групі та самостійно виконувати завдання. Крім того, зайва рухливість та емоційно-вольові порушення призводять до того, що такі діти, попри їхні потенційні можливості, не досягають потрібних результатів у навчанні. Вчителеві необхідно уважно стежити за успішністю цих школярів, перевіряючи після кожного уроку усвідомлення навчального матеріалу.
Під час засвоєння курсу громадянської освіти у дітей може спостерігатися недостатнє усвідомлення себе громадянином, який має брати участь у демократичних перетвореннях країни, невпевненість у власній спроможності впливати на життя суспільства, невміння розробити стратегію вирішення проблемної ситуації, неспроможність оцінити власні можливості в системі ринкових відносин.
Кілька порад вчителеві:
Діти з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні відхилення у стані центральної нервової системи. Такі діти швидко виснажуються, втомлюються. Втома накопичується упродовж дня, тижня, що позначається на загальній поведінці. Вони дратівливі, збудливі, мають рухову розгальмованість, не можуть спокійно сидіти, щось крутять в руках, гойдають ногами тощо. Ці діти емоційно нестійкі, їхній настрій швидко змінюється.
Віднайдіть матеріал про види мовленнєвих порушень у дітей.
Особливу групу серед дітей з порушеннями мовлення становлять діти з розладами процесів читання та письма (дислексія та дисграфія). Основним симптомом у таких випадках є наявність стійких специфічних помилок, які не пов’язані ні з порушенням інтелекту, ні з порушеннями зору або слуху. Дислексія та дисгра- фія зазвичай трапляються у поєднанні. При дисграфії у письмових роботах дітей спостерігаються такі помилки: перекручення складів у слові; порушення злитності написання окремих слів у реченні - розрив слова на частини, злите написання слів у реченні; аграматизми; плутання букв за оптичною подібністю. При дислексії спостерігається розлад процесу опанування читання. Дитина робить багато помилок, що постійно повторюються: заміни, перестановки, пропуски букв та ін., що зумовлюється несформованістю психічних функцій, які забезпечують процес оволодіння читанням. Помилки при дислексії мають стійкий характер.
Кілька порад вчителеві:
Діти з порушенням слуху мають втрату слуху чи знижений слух. Глухота - стійка втрата слуху, при якій неможливе самостійне опанування словесної мови і сприймання мовлення навіть на близькій відстані від вуха. Діти зі зниженим слухом можуть самостійно накопичувати мінімальний мовленнєвий запас на основі збережених залишків слуху (хоч і певною мірою спотворений) і водночас можуть сприймати звернене мовлення на близькій відстані від вушної раковини. На відміну від глухоти, у дітей зі зниженим слухом можливе самостійне оволодіння мовою.
У масових школах частіше навчаються діти зі зниженим слухом. Вони мають значні труднощі в розумінні пояснень вчителя, роблять специфічні помилки в письмових роботах, часто не розуміють текст підручника. Абстрактні й технічні поняття, прислів’я та приказки, жарти та слова з подвійним смислом завжди складні для їхнього сприймання. До того ж такі діти не чують повністю інтонації, зміни голосу тощо. Мовлення не зажди може використовуватися ними як повноцінний інструмент для спілкування. Найкраще дитина зі зниженим слухом сприймає мовлення лише в тихому оточенні, а в шумному класі, на ігровому майданчику цей процес значно ускладнений, або ж і зовсім неможливий.
Для покращання слухового сприйняття існують різні допоміжні засоби, зокрема, індивідуальні слухові апарати, які підсилюють звуки. Кожен слуховий апарат спеціально налаштовується на певний рівень сприймання мовлення, проте апарат підсилює не лише голос, а й інші звуки довкілля (стук олівця, пересування стільців та ін.).
Кілька порад вчителеві:
Діти з порушенням зору - сліпі та зі зниженим зором. Сліпі діти не сприймають зорову інформацію. Діти зі зниженим зором при використанні оптичних приладів можуть сприймати зорову інформацію, хоча й суттєво обмежену та певною мірою викривлену.
Сліпі діти навчаються за допомогою рельєфно-крапкового шрифту Л.Брайля. Для навчання дітей зі зниженим зором використовують спеціальні підручники зі збільшеним шрифтом, зошити з лінеатурою, відповідною до їхніх зорових можливостей. У сучасних масових школах навчаються переважно діти зі зниженим зором.
Внаслідок порушення зору у дітей спостерігається відставання у пізнавальній діяльності, соціальному та емоційному розвитку. Школярі зі зниженим зором відчувають труднощі сприймання предметів, малюнків, текстів тощо. Наприклад, сприймання малюнка у них уповільнене, неточне, вони пропускають деталі зображення. У випадках, коли тексти та малюнки великого формату не сприймаються дитиною цілісно, вчителеві потрібно виробити в учня вміння оглядати малюнки поступово (наприклад, шляхом закривання окремих деталей) та навчити об’єднувати отриману в такий спосіб інформацію в ціле, надати дитині більше часу для огляду.
При читанні та письмі у школярів зі зниженим зором спостерігається уповільненість, фрагментарність, нечіткість, викривлення сприймання елементів букв, їх неправильні розширення у словах, рядках, заміни букв, пропуски зображуваних елементів. Треба пам’ятати про ці специфічні особливості дітей зі зниженим зором і використовувати в роботі з ними спеціальні зошити, збільшений і контрастний шрифти.
Кілька порад вчителеві:
Аутичні діти. Аутизм - важка аномалія психічного розвитку дитини, що характеризується переважно порушенням контакту з навколишніми, емоційною холодністю, перверсією інтересів, стереотипністю діяльності. Так, фахівцям відомо, що аутична поведінка може бути властива і дітям з іншими порушеннями (сліпим та зі зниженим зором, глухим та зі зниженим слухом, розумово відсталим). Виділяють чотири типи цього порушення:
При всіх типах порушень аутичній дитині важко відрізнити важливу інформацію від другорядної. Їй складно мислити абстрактно та розуміти образне мовлення. Тому матеріал з курсу громадянської освіти аутичній дитині буде недостатньо зрозумілим. Аутична дитина егоцентрована. Їй важко сприймати почуття та емоції інших, у спілкуванні вона може бути або занадто нав’язливою або навпаки - відстороненою. Аутична дитини з острахом сприймає світ, що зумовлює психічні проблеми. Якщо у класі є дитина з аутизмом учитель має відвести для неї спокійне місце, неподалік від себе. Такій дитині бажано на різних заняттях мати власне постійне місце. Особливу увагу слід приділити організації кожного робочого місця: стіл для письма, куточок для читання тощо. Варто обмежити кількість подразнюючих об’єктів навколо неї.
Кілька порад вчителеві:
Гіперактивність та дефіцит уваги - один з поширених розладів, притаманний за різними даними 3-5 - 8-15 % дітей та 4-5 % дорослих. Причини цього стану досі вивчаються. У таких дітей спостерігається комплекс клінічних, фізіологічних, психологічних і біохімічних змін, іноді певні мінімальні мозкові дисфункції (збірна група різних паталогічних станів, які виявляються у комбінованих порушеннях сприймання, моторики, уваги) тощо. Водночас такий стан може нагадувати низку інших порушень: неврози, затримку психічного розвитку, аутизм, деякі психічні розлади та ін. Іноді гіперактивність з дефіцитом уваги важко відмежувати від нормального розвитку з характерною для певного віку руховою активністю, від особливостей темпераменту окремих дітей. Зазвичай цей стан частіше спостерігається в хлопчиків.
Серед характерних ознак гіперактивності з дефіцитом уваги можна виділити надмірну активність, порушення уваги, імпульсивність у соціальній поведінці, проблеми у стосунках з навколишніми, порушення поведінки, труднощі у навчанні, низьку академічну успішність, низьку самооцінку тощо.
Педагог, помітивши ознаки гіперактивності з дефіцитом уваги, має залучити до команди фахівців психолога, невропатолога, терапевта, батьків. В окремих випадках може знадобитися медикаментозне лікування. У повсякденній роботі та спілкуванні з учнем усі члени команди мають дотримуватися виробленої спільно стратегії поведінки. Корисними будуть і сімейні психологічні тренінги, які знизять рівень стресу у родині, зменшать ймовірність конфліктів у соціальній взаємодії з дитиною, вироблять у батьків навички позитивного спілкування з нею.
Кілька порад вчителеві:
Загальні поради щодо роботи з дітьми з особливостями психофізичного розвитку:
Поширення практики інклюзивного підходу передбачає такі кроки:
Переважна більшість відповідних змін стосується не лише дітей з особливими освітніми потребами. Вони є частиною більш широкої реформи в галузі освіти, необхідної для покращання її якості та відповідності, а також заохочення всіх учнів досягати вищого рівня у навчанні. У Всесвітній декларації про освіту для всіх наголошується на необхідності особистісно орієнтованого підходу для забезпечення успішного навчання всіх дітей у школі. Поширення більш гнучких, адаптованих систем, здатних повною мірою враховувати різноманітні потреби дітей, сприятиме підвищенню шкільної успішності та залученню до освіти всіх дітей.
а Запитання і завдання а
Список рекомендованої літератури
Даніелс Е., Стаффорд К. Залучення дітей з особливими потребами до загальноосвітніх класів. - Л.: Т-во “Надія”, 2000. - 255 с.
Інклюзивна освіта: стан і перспективи розвитку в Україні: Наук.-метод. зб. - К.: ФО-П Придатченко П.М., 2007. - 180 с.
Липова Л. Діагностика дитячої обдарованості та психолого-педагогічні особливості обдарованих дітей // Рідна шк. - 2004. - № 5. - С. 9-11.
Синьов В.М. Кобернік Г.М. Основи дефектології: Навч. посіб. - К., 1994. - С. - 143 .
Скурідіна О. Уроки для обдарованих // Директор шк. - 2003. - № 13. - С. 4-5.
Софій Н., Сварник М., Троханіс П. Права дітей з особливими освітніми потребами на рівний доступ до якісної освіти. - К., 2006. - 64 с.
Соціально-педагогічна підтримка обдарованих дітей-інвалідів: Зб. матеріалів / За ред.: В.І.Бондаря, В.В.Засенка. - К.: Наук. світ, 2005. - 167 с.
Специальная педагогика. // Под. ред. Н.М.Назаровой. - М., 2002. - С. 390.
ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ З ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
www.gurt.org.ua - інформація від Центру розвитку громадських організацій «Гурт» (матеріали подані українською та англійською мовами).
www.ji-magazine.lviv.ua/n21texts/N21-prava.htm- 21 число незалежного культурологічного часопису «Ї» «Громадянське суспільство. Україна 2001» (публікації подано українською мовою).
www.city-adm.lviv.ua/cep/ - Центр освітньої політики м. Львова (інформацію подано українською та англійською мовами).
www.right-to-education.org - інформація про права в освітній сфері (матеріал подано англійською мовою).
www.khpg.org/osvita.html - громадянська освіта на сайті Харківської правозахисної групи.
www.polit.com.ua - інформаційний сервер «Політична Україна», створений в результаті співробітництва всеукраїнської громадської організації «Комітет виборців України» (КВУ) та компанії ІР-Телеком. Головне завдання серверу - подання інформації, пов’язаної з політич ним життям в Україні та формування каталогу політичних ресурсів. Сервер складається з двох частин: інформаційної та довідкової. На інформаційній частині сайту можна ознайомитися з низкою аналітичних матеріалів, моніторингом ЗМІ, моніторингом діяльності Верховної Ради України (інформацію подано українською мовою, проте деякі матеріали перекладено на англійську).
www.ngoukraine.kiev.ua - інформаційний сервер, створений за підтримки Британської Ради у співпраці з міжнародним товариством донорських та громадських організацій України. Головне завдання серверу - надання доступу до різноманітної інформації про неурядові організації, що діють в Україні. На інформаційній частині сайту можна знайти потужну базу даних НДО України, матеріали про грантові програми, семінари, конференції з питань розвитку громадського сектору, про міжнародний досвід розвитку громадського сектору та ін. (інформацію подано українською, російською та англійською мовами).
www.ngoukraine.kiev.ua/idc/ukr- сторінка, на якій можна знайти електронну версію всеукраїнського спеціалізованого журналу «Перехрестя» для громадських організацій і благодійних фондів в Україні, який видається Центром інновацій та розвитку www.ngoukraine.kiev.ua/idc/. Матеріали журналу мають практичну спрямованість та корисні для тих, хто вивчає діяльність або працює в громадському секторі.
www.ukrcivnet.iatp.kiev.ua - сторінка Інституту громадянської освіти Національного університету «Києво-
Могилянська Академія», яка містить корисну інформацію про дослідницькі проекти, методичні поради, літературу, посилання на Інтернет-ресурси з громадянської освіти, інформацію про семінари, конференції та ін. (інформацію подано українською та англійською мовами). На цій сторінці також розміщено інформаційний бюлетень «CIVIS» українською та англійською мовами, який видається Інститутом громадянської освіти: www.ukrcivnet.iatp.kiev.ua/civis.html
usinfo.state.gov - сторінка, яка підтримується Державним департаментом США з міжнародних інформаційних програм. На інформаційній частині сайту можна знайти інформацію про політику США у сфері міжнародних відносин, економічних питань, демократії та прав людини тощо (інформацію подано англійською, французською та іспанською мовами). На цій сторінці також розміщено кілька електронних журналів usinfo.state.gov/journals/, серед яких: «Питання демократії», «Довузівська освіта в США», «До демократичної спільноти» та ін. (журнали подано англійською, французською, іспанською, португальською та російською мовами).
www.rada.kiev.ua - сторінка Верховної Ради України, яка містить законодавство України та дає змогу здійснювати швидкий пошук необхідних документів (інформацію подано переважно українською мовою).
www.civnet.org - досить повний ресурс навчальних матеріалів з громадянської освіти, опублікованих CIVITAS International, міжнародною НУО, мета якої - сприяння громадянській освіті та розвитку громадянського суспільства. Описує нові розробки з громадянської освіти, пропонує дискусійний форум, а також бібліотеку навчальних матеріалів з громадянської освіти та навчальні курси.
www.apsanet.org/CENnet/ - сайт Американської асоціації політичних наук включає «Civic Education Network», де користувачі мають змогу знайти організації, стежити за розвитком політики, знайомитися зі статтями науковців, з корисними методичними й дослідницькими матеріалами. Сайт містить бібліотеку і дискусійний клуб.
www.ncss.org/resources/resourcesx.html - сайт Національної ради соціальних досліджень, що об’єднує понад 20 000 учителів переважно зі США, організує робочі зустрічі, публікацію новин щодо розвитку освіти. NCSS також здійснює освітні проекти в Центральній Європі, пропонує гранти для кращих практичних ініціатив, підтримує дискусійну сторінку для вчителів. Завдяки он-лайновій бібліотеці можна відвідати цікаві інститути й організації.
www.education.unesco.org/education/ecp/index.html - сайти ЮНЕСКО пропонують навчальні посібники для освіти з прав людини, широкий спектр матеріалів з громадянської освіти - від підручників, навчальних курсів до спеціальних досліджень, корисні директорії, та «путівник з толерантності». Освітяни також можуть скористатися потужною мультимедійною бібліотекою ЮНЕСКО.
www.politeia.net - сайт Politeia використовується освітянами та громадянами для організації контактів між організаціями, що сприяють політичній участі. Містить інформацію про організації, інституції та громадянські рухи з усього світу, а також новітні розробки в галузі громадянської освіти. Бюлетень новин публікується кожні три місяці.
www.wfd.org - веб-сайт Вестмінстерського Фонду за Демократію містить інформацію про різні типи проектів, які підтримує Фонд (політичні партії, законодавчі реформи, права людини, незалежні мас-медіа та ін.), а також можна побачити зразки цих проектів (інформацію подано англійською, французькою та російською мовами).
www.edu-ua.net - центр Інтернет Міністерства освіти та науки України був створений у 1996 р. на базі Інституту змісту і методів навчання.
www.ICTME.Edu-ua.Net - для координації робіт по телекомунікації. На сервері відображено сторінки бази даних вищих навчальних закладів України.
www.edu-ua.net/ukr/basehes/III-IV/ - Головне управління вищої освіти Міністерства.
www.edu-ua.net/library/ - сайт Центральної Освітянської Бібліотеки.
www.education.gov.ua/edu/ - сторінка Міністерства освіти і науки України, на якій міститься опис системи вищої освіти в Україні, в європейських країнах, база даних вищих навчальних закладів країни тощо.
www.edu.kiev.ua - сторінка Головного управління освіти Київської міської держадміністрації, на якій міститься перелік шкіл міста, в тому числі шкіл, підключених до мережі Інтернет, сайти окремих шкіл, посилання на корисні освітні сторінки в Інтернет edu.kiev.ua/links/, надається можливість прийняти участь у телеконференції з освітніх питань www.EIVists.Info.edu
ngo.org.ru/index_en.shtml - веб-сторінка Програми підтримки громадського сектору в Росії містить електронну бібліотеку для неурядових громадських організацій (матеріал подано російською та англійською мовами).
www.owl.ru/перемога/книга/dbras_who_is_who/ - унікальна база даних про дослідників гендерних питань у нових незалежних державах (подано російською мовою) «Гендерні дослідження в Росії та СНД: хто є хто».
166 www.worldbank.org/ukrainecas - форум обговорення Стратегії Всесвітнього банку в питаннях допомоги Україні. Електронний форум також має «бібліотеку документів», «базу даних корисних адрес Інтернету» та «базу даних контактних осіб».
www.mshr.redline.ru/engl/ або
www.human-rights.net/hrschool/ - веб-сторінка Московської школи з прав людини (інформацію подано англійською та російською мовами).
www.21CT.org - за цією адресою знаходиться організація 21st Century Teachers Network. Головне завдання Connecting Teachers with Technology - допомогти вчителям у вивченні, використанні та ефективній інтеграції сучасних технологій у навчальний процес для поліпшення викладання знань.
www.rotary.org - містить інформацію про навчальні програми Ротарі Центру з Міжнародного навчання миру та розв’язання конфліктів.
www.fordfound.org - містить докладну інформацію Фонду Форда, який пропонує гранти НУО для реалізації програм з миру та соціальної справедливості, з прав людини, розвитку НУО в різних регіонах світу.
www.tcafu.net - адреса Відкритого Університету з Громадянської Активності містить корисні матеріали.
www.hrw.org - адреса Human Rights Watch, міжнародної дослідницької та правозахисної організації.
hr_ukraine.tripod.com - веб-сторінка Центру Інформації Прав Людини містить інформацію з конференції по правам людини, що пройшла в Одесі. Підготовлена професорами та студентами у сфері прав людини в Україні.
www.delukr.cec.eu.int - сайт Представництва Європейської Комісії в Україні.
www.csi.org.ua - україномовний сайт Інституту громадянського суспільства в м. Києві.
www.novadoba.org.ua - веб-сторінка Всеукраїнської асоціації вчителів історії та громадянської освіти «Нова доба».
visnyk.iatp.org - веб-сторінка Вісника програм шкільних обмінів.
www.usha.org.ua - сайт Асоціації керівників шкіл України.
www.gr.org.ua - сайт Громадянської ради.
www.civiced.org.ua - веб-сайт проекту «Громадянська освіта - Україна».
www.citizen.org.ua - веб-сайт «Молодь діє» Молодіжний інформаційний портал громадянської освіти.
www.democracy.kiev.ua - сайт канадо-українського проекту «Розбудова демократії».
СЛОВНИК З ТЕОРІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
Абсолютна монархія - форма державного правління, яка визнає за монархом необмежену владу.
Авторитаризм (лат. autoritas - повна влада) - політичний режим, який характеризується значною концентрацією влади в руках однієї особи або групи, а також обмеженням та звуженням політичних прав і свобод громадян, їхніх об’єднань тощо.
Активність політична (лат. activus - діяльний) - одна із форм суспільної активності, діяльність соціальних суб’єктів, мета якої - впливати на прийняття політичних рішень, здійснення власних інтересів.
Апатриди - особи, які не мають громадянства (підданства).
Аполітичність - негативне чи байдуже ставлення до політики, політичного життя.
Влада - здатність нав’язувати власну волю іншим і спрямовувати їхні дії різними засобами, включаючи силу.
Громадянин - особа, яка ідентифікує себе з певною країною, де вона наділена відповідним юридичним статусом, що є основою для користування певними правами та для виконання обов’язків.
Громадянство - стан особи певної держави, її звання, права і обов’язки стосовно держави і суспільства.
Громадянська непокора - політичні акції непокори владі, які ґрунтуються на моральних принципах.
Громадянське суспільство - сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави.
Громадянські права - гарантовані законом політичні, соціальні та економічні права, якими володіють громадяни як члени суспільства.
Громадянські свободи - свободи, які гарантовані (реально або формально) людині для захисту її невід’ємних прав від неправомірного втручання інших суб’єктів суспільних відносин, зокрема представників влади.
Громадянськість - сукупність інтелектуальних і нормативних позицій та відповідних їм зразків поведінки, духовно-моральних цінностей, світоглядних установок людини, її самоідентифікація з певною полі- тико-культурною спільнотою, усвідомлення взаємозалежності між особистим інтересом та інтересом громади, прийняття на себе зобов’язань діяти на її користь.
Групи інтересів - об’єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших соціальних груп суспільства чи суспільства загалом, з метою підтримки, поліпшення та досягнення визначених позицій.
Групи тиску - суспільно-політичні об’єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів засобом впливу на державну владу або політичні партії.
Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.
Держава - форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ та організацій, які управляють суспільством від імені народу.
Держава загального добробуту - соціально- економічна теорія, яку втілено у політичну практику багатьох країн і яка ґрунтується на дотриманні принципу забезпеченості всіх членів суспільства матеріальними благами та послугами, необхідними для збереження себе та свого роду.
Державне регулювання соціальних процесів - вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів, інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.
Державні соціальні гарантії - встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.
Державні соціальні стандарти - встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Деспотична монархія - влада, за якої монарха обожнюють, а він сам офіційно визнається божеством.
Європейська Комісія - унікальна інституція ЄС, що не має аналогів у національних системах урядування, «двигун європейської інтеграції» з винятковим правом на законодавчу ініціативу, а також наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.
Європейська Рада - регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу відповідно до Єдиного Європейського Акту та Договору про Європейський Союз.
Європейський Парламент - одна з п’яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його майже 500-мільйонного населення.
Європейський Союз - союз держав-членів європейських спільнот, який створено згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Договір) і підписано в лютому 1992 р. (діє з листопада 1993 р.).
Забобон (упередження) - невиправдано негативна установка стосовно групи чи її окремих членів; становить сукупність установок, що включають афект (почуття), поведінкові наміри (схильність діяти певним чином), знання (переконання); витоки забобонів мають різну природу - це можуть бути соціальні умови життя, негативні емоції, або недосконалість сприйняття та мислення особистості; належать до неприємних аспектів людської взаємодії, що спричиняють конфлікти та непорозуміння.
Засоби масової інформації (ЗМІ) - форми публічного розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп та держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, окремій країні, регіоні.
Змішана форма правління - форма правління, у якій поєднуються риси парламентської та президентської республіки (парламентсько-президентська, президентсько-парламентська).
Індустріальне суспільство - стадія розвитку суспільства, заснована на широкому поділі праці і великому машинному виробництві, що є наступним за традиційним аграрним.
Компроміс - згода з ким-небудь у чомусь, що досягається взаємними поступками; поступка заради досягнення мети.
Консенсус - відсутність у сторін, що домовляються, заперечень проти пропозицій, висунутих під час переговорів.
Конституційна монархія - форма правління, за якої монарх здійснює владу у межах, встановлених конституцією.
Конфедерація (лат. confederation - спілка, об’єднання) - союз суверенних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об’єдналися для досягнення певних цілей (політичних, дипломатичних, військових тощо).
Конфлікт - зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів чи суб’єктів взаємодії. Основою конфлікту є конфліктна ситуація, що передбачає суб’єктів конфлікту та об’єкт. Проте для розвитку конфлікту потрібен інцидент, коли одна зі сторін починає діяти, утискуючи інтереси іншої. Якщо протилежна сторона відповідає тим самим, то конфлікт із потенційного переростає в актуальний і далі може розвиватися як прямий або опосередкований, конструктивний стабілізуючий чи неконструктивний.
Критичне мислення - наукове мислення, сутність якого полягає в прийнятті ретельно обміркованих та зважених рішень стосовно довіри до будь-якого твердження: чи мусимо ми його сприйняти, чи відкинути або відкласти, а також ступінь упевненості, з якою ми це робимо.
Ксенофобія - нав’язливий страх перед незнайомими особами; ненависть, нетерпимість до кого-небудь, чого-небудь чужого, незнайомого.
Ліберальна демократія - відповідальне правління, уряд, що сформований представницьким органом, який спроможний приймати рішення і несе за них відповідальність.
Макіавеллізм - синонім безморальності в політиці, дії відповідно до принципу: «Мета виправдовує засоби».
Місцеве самоврядування - політико-правовий інститут, в межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і підтримкою держави.
Мобільність вертикальна - висхідне чи низхідне переміщення індивідів чи груп в системі соціальної стратифікації суспільства.
Мобільність внутрішньогенераційна (внутрішньо-поколінна) - рух людини між різними позиціями в соціальній структурі суспільства упродовж індивідуальної життєвої кар’єри.
Мобільність горизонтальна - переміщення індивідів чи груп, що не впливає на зміну позицій у системі соціальної стратифікації суспільства.
Мобільність міжгенераційна (інтеграційна, між- поколінна) - зміна соціального статусу, стратифікаційної чи класової належності дітей порівняно з поколінням батьків.
Мобільність соціальна - рух індивідів чи груп між позиціями в соціальній структурі суспільства.
Монархія (грец. mono - один і kratos - влада) - форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) у руках однієї особи (царя, імператора, князя та ін.) і зазвичай передається у спадщину представником правлячої династії.
Мораль - етичні норми, що виникають внаслідок взаємодії суб’єктивних цінностей особи та об’єктивних цінностей і потреб суспільних інститутів.
Навіювання - спосіб психічного впливу на особистість, що діє шляхом безпосереднього щеплення психічних станів, тобто ідей, почуттів та відчуттів, не вимагаючи при цьому взагалі ніяких доказів і не потребуючи логіки.
Необмежена монархія - монархія, за якої влада монарха ніким і нічим не обмежена.
Парламент (лат. parlare - говорити, розмовляти) - найвищий законодавчий і представницький орган влади у державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.
Парламентська республіка - форма республіки, за якої в умовах розподілу державної влади керівна роль у політичному житті суспільства належить парламенту, який формує уряд та інші органи державної влади, що є відповідальними перед ним.
Партійна система - сукупність зв’язків і відношень між партіями, які претендують на володіння владою у країні.
Патерналістська держава - держава, в якій можливе встановлення «соціального миру» шляхом «соціального партнерства» і «соціального патронажу». Ідея такої держави - вкорінити у свідомості мас віру про те, що суб’єкт управління (окрема особа - правитель, господар, управитель, менеджер або соціальний інститут чи організація - держава, її органи, правляча партія, адміністрація і т. ін.) піклується не лише про свою вигоду, а й про інтереси людей забезпечує задоволення їхніх потреб.
Патріархальна держава - держава, за якої влада батька поступово перетворюється у владу монарха. Державна влада виникає внаслідок розвитку і продовження влади родоначальника, глави сімейства, яка переходить спочатку до ради старійшин, а потім - до державної влади. Монарх - батько свого народу.
Переконування - спосіб психічного впливу на особистість, що діє на іншу особу силою своєї логіки та непохитними доказами.
Плюралізм - множина рівноправно-конкуруючих течій, сил, думок, поглядів у політиці, ідеології, релігії і т. ін.
Політична культура - частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин.
Політична партія - організована група громадян, яка виражає інтереси тих чи тих соціальних верств і прагне до реалізації своїх завдань шляхом боротьби за державну владу і її використання.
Політична соціалізація - процес, завдяки якому люди долучаються до певних політичних поглядів та цінностей, «правил гри», що існують у суспільстві.
Політична участь - різноманітні форми непрофесійної політичної діяльності, яка характеризує ступінь реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень.
Політичний лідер - будь-який учасник політичного процесу, який активно впливає на нього, стимулюючи соціальну групу або суспільство загалом на досягнення певних завдань.
Політичний плюралізм (від лат. pluralie - множинний) - різноманітність поглядів і точок зору, можливість соціальних груп створювати організації для вираження своїх інтересів.
Політичний режим - сукупність способів та методів, за допомогою яких здійснюється політична влада.
Правова держава - держава, яка забезпечує панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладено принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Президентська республіка - форма державного правління, за якої президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. При цьому уряд слабко впливає на парламент, не залежить від нього (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження).
Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб’єктів демократії.
Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Рада Європейського Союзу (Council of the European Union) - інституція Європейського Союзу, головний орган, що ухвалює рішення в ЄС.
Республіка (лат. res - справа і publica - народ) - форма правління, за якої вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що формується громадянами (або їх частиною), які проживають у цій країні, на визначений час.
Референдум - всенародне голосування з приводу якогось державного законопроекту, адміністративного нормативного акта, конкретного питання загальнонаціонального значення, міжнародної угоди тощо. Процедура референдуму, його організація й проведення є подібними до голосування громадян на виборах. Через референдум правлячі кола практикують отримувати попередню згоду громадян під час ухвалення важливих загальнонаціональних або міжнародних рішень.
Соціальна база ринкового реформування - соціальні верстви і групи, які зацікавлені в проведенні реформ і сприяють їхній реалізації шляхом трудової й політичної активності.
Соціальна взаємодія - процес, що передбачає діяльність людей та здійснення соціального впливу. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи ті дії, що призводять до змін у соціальній спільноті або в суспільстві загалом, вплив на інших індивідів, що є наслідком змін, і нарешті зворотну реакцію тих людей, що зазнали соціального впливу.
Соціальна держава - держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі - однакові життєві шанси та можливості для само- реалізації особи в суспільстві.
Соціальна політика - діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні; система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру з цілями економічного зростання; соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.
Соціальна сфера - підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об’єкти, що пов’язані із забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів.
Соціальний вплив - процес соціальної взаємодії, в якому поведінка однієї людини або групи людей має на меті внесення змін в поводження, почуття і думки іншої людини або групи людей).
Соціальні інститути - історично зумовлені форми організації і регулювання суспільного життя, які забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій та включають усталений комплекс формальних і неформальних принципів, правил, настанов, зразків і норм поведінки, спеціальних установ і систему контролю.
Соціальні норми - це зразки, правила, принципи діяльності, що визнаються соціальною організацією (система, група) та в тій чи іншій формі задаються для виконання її членам. Система соціальних норм забезпечує упорядкованість суспільної взаємодії індивідів та груп. Неодмінна умова дієвості соціальних норм - їх обґрунтованість з точки зору відповідності прийнятим
у певному суспільстві цінностям та ідеалам. У різних суспільствах функції нормативних інститутів виконують звичаї, право, мораль, громадська думка, смаки тощо.
Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Стереотип - думка про особистісні якості групи людей. Він впливає на обробку соціальної інформації таким чином, що підтримує сам себе, чим зумовлюється його стійкість і трудність у подоланні. Стереотипи також виконують роль найкоротших ментальних шляхів, зменшуючи кількість пізнавальних дій, які доводиться виконувати, щоб зрозуміти інших людей та сформувати враження про них або винести судження. Виникнення стереотипів зумовлюється соціальними умовами, емоційними чинниками та особливістю пізнавальних процесів.
Стрічка часу - вид умовно-графічної наочності, який показує на стрічці за допомогою лінійної системи координат співвідношення історичних подій у часі
Суверенітет - політико-правова характеристика державної влади, що визначає її політичний характер та закріплюється шляхом прийняття конституційного закону.
Суспільні відносини - різноманітні зв’язки, що виникають між людьми та соціальними спільнотами (групами, націями, класами) в процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя та діяльності. Вони забезпечують взаємодію між людьми, а саме: обмін ідеями, вольовими імпульсами та почуттями. Ці зв’язки становлять систему, що має комплексний характер, тобто в ній наявні взаємозалежні впливи. Суспільні відносини мають індивідуально-соціальний характер та складаються з п’яти компонентів: суб’єкти, об’єкт, потреби, інтереси, цінності. Відповідно до сфер життя суспільства їх поділяють на економічні, політичні, соціальні, духовні.
Суспільно-політичний рух - добровільні самостійні організації громадян, створювані для досягнення конкретних завдань шляхом здійснення впливу на уряд.
Суспільство - історично зумовлена сукупність форм спільної діяльності людей; конкретно-історичний тип соціальної системи.
Теократична монархія - монархія, за якої політична владою належить духовенству, а глава церковної ієрархії наділений вищою духовною та світською владою.
Територіальна громада - жителі, які об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр.
Толерантність - поблажливість, терпимість до інших думок, поглядів, вірувань тощо.
Тоталітаризм - політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами суспільного життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та ін.
Унітарна держава - єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.
Федерація (лат. federation - союз, об’єднання) - єдина держава, у якій національно-державні утворення, що складають її як суб’єкти федерації, мають суверенітет, зберігають певну політичну самостійність.
Форма держави - устрій держави, в якому виявляються основні формальні характеристики держави і який забезпечує організацію державної влади, визначаючи способи та прийоми реалізації владних повноважень.
Форма державного правління - порядок утворення та організації вищих органів влади та управління.
Форма державного (територіально-політичного) устрою - спосіб територіальної організації влади держави, що характеризує порядок взаємодії центральних, регіональних та місцевих влад.
Функціїдержави - основні напрями діяльності держави по реалізації основних завдань і цілей, що стоять перед державою.
Цінності демократії - загальні ідеї, які допомагають громадянам відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формулювати на підставі цього суспільні орієнтири та принципи поведінки в суспільному житті.
СЛОВНИК З МЕТОДИКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ
Види контролю - форми організації контролю (попередній, поточний, періодичний або тематичний, підсумковий, заключний) знань, умінь і навичок учнів відповідно до цілей та завдань, які ставить перед собою вчитель.
Графік (від грец. §гарНікоя - накреслений) - креслення, яке використовують для наочного зображення залежності певної величини (наприклад, кількості) від іншої (наприклад, часу), тобто лінія, що дає наочне уявлення про характер зміни функції.
Громадянська освіта - інтегрована галузь гуманітарних знань, завдання якої - підготувати молодих громадян до життя в умовах демократії; система навчально-виховних заходів, що спрямована на формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, яка усвідомлює свої права й обов’язки щодо суспільства і держави; прилучення молоді до демократичної системи цінностей; формування індивідуального досвіду активних і відповідальних дій у демократичному суспільстві.
Дидактичний тест (тест досягнень) - набір стандартизованих завдань із визначеного матеріалу, який встановлює ступінь його засвоєння учнями.
Діаграма (від грец. Ла§;гатта - зображення, малюнок, креслення) - графічне зображення, що наочно показує співвідношення кількісних характеристик об’єктів чи явищ: порівняння величин, структури, аналізу інших кількісних показників.
Діти з особливими освітніми потребами - поняття, яке широко охоплює всіх учнів, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми. Воно стосується дітей з особливостями психофізичного розвитку, обдарованих дітей та дітей із соціально вразливих груп (наприклад, вихованців дитячих будинків та ін.).
Діти з особливостями (порушеннями) психофізичного розвитку - діти, які мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені природженими чи набутими розладами.
Електронні засоби навчального призначення (ЕЗНП) - засоби навчання, які зберігаються на електронному обладнанні.
Засоби навчання - комплекс оснащення навчального процесу для його ефективності.
Інвалідність - втрата або дефіцит фізичної чи розумової спроможності.
Інклюзія - політика й процес, що дає можливість усім дітям брати участь у будь-яких програмах.
Інклюзивна освіта - система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання; передбачає навчання дітей з особливими освітніми потребами, зокрема психофізичного розвитку, в умовах загально-освітнього закладу.
Інклюзивна школа - заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.
Інклюзивний підхід - створення таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, в тому числі діти з особливими освітніми потребами, які навчаються в загальноосвітніх школах; водночас, усі учні мають можливість отримати досвід, знання, які сприяють подоланню упереджень й дискримінації та сприяють формуванню позитивного ставлення до тих, хто «відрізняється».
Інтерактивне навчання (комунікативно-діалогове) - різновид проблемного навчання, побудований на діалозі учасників навчального процесу.
Інформатизація освіти - комплекс соціально- педагогічних перетворень, пов’язаних із насиченням освітніх систем інформаційною продукцією, засобами і технологіями.
Інформатизація суспільства - взаємопов’язана сукупність організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних і виробничих процесів, спрямованих на створення та задоволення інформаційних потреб громадян і суспільства завдяки обчислювальній техніці, інформаційним засобам і технологіям.
Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) -
сукупність методів і технічних засобів збирання, організації, збереження, опрацювання, передачі та подання інформації.
Карикатура - твір чи окремий художній образ, в якому в гумористичній чи сатиричній формі перебільшуються характерні особливості (частіше негативні, а інколи й позитивні) як окремої людини, так і суспільства чи явища з метою їх висміювання чи возвеличування.
Компетентний громадянин - людина, що відповідає суспільству, в якому вона живе, належним чином освічена й досвідчена, щоб давати собі раду в ньому; спроможна впоратися з розв’язанням особистих та громадських проблем, є повноправним і правомочним, відповідальним і небайдужим.
Контроль навчання - форма навчання, що може розглядатись у двох значеннях: 1) адміністративно- формальна процедура перевірки роботи вчителя і шкіл, функція управління, результати якої існують для прийняття управлінських рішень; 2) перевірка та оцінювання знань, умінь і навичок учнів учителем.
Лабораторне заняття - форма організації навчального процесу, якій притаманна особлива структура заняття з використанням самостійної діяльності студентів та спеціальних методів роботи.
Лекція - монологічна форма подачі викладачем матеріалу, розгорнуті послідовні теоретичні міркування, науковий аналіз та узагальнення, які спираються на конкретну наукову інформацію і формують орієнтовну основу для подальшого засвоєння студентами навчального матеріалу.
Логічна схема (від грец. schema - зовнішній вигляд, форма) - графічне зображення дійсності, де окремі частини, ознаки явища зображуються умовними знаками - геометричними фігурами, символами, написами, а співвідношення і зв’язки позначаються їх взаємним розташуванням, зв’язуються лініями чи стрілочками.
Мета громадянської освіти - формування особистості, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.
Методи контролю - способи діагностичної діяльності, які дають можливість здійснювати зворотний зв’язок у процесі навчання, ефективність навчального процесу.
Метод навчання громадянської освіти - процес двосторонньої цілеспрямованої діяльності учителя та учнів задля вирішення дидактичних завдань з громадянської освіти.
Методи педагогічного діагностування - способи перевірки й оцінювання навчальних досягнень учнів, які дають можливість здійснювати зворотний зв’язок у процесі навчання з метою отримання даних про успішність навчання, ефективність навчального процесу.
Міжпредматні зв ’язки - узгодженість завдань і змісту навчання основам шкільних курсів різних дисциплін, координоване керівництво формуванням знань учнів, розвитком їхніх пізнавальних здібностей і вмінь.
Навчальна технологія - обґрунтована дидактична система, яка гарантує досягнення певної навчальної мети через чітко визначену послідовність дій, спроектованих на розв’язання проміжних цілей і наперед визначених кінцевих результатів.
Навчальний проект - науково-пошукова та дослідницька робота окремого учня або великої чи малої групи учнів у позаурочний час для розв’язання певної теоретичної або практичної проблеми, що передбачає, з одного боку, використання різноманітних методів, засобів навчання, а, з іншого, - інтегрування знань, умінь із різних галузей науки, техніки, технології, творчих галузей.
Обдарована дитина - дитина, яка володіє комплексом задатків і здібностей, які за сприятливих умов дають змогу потенційно досягти значних успіхів у певному виді діяльності чи діяльностей.
Оцінка - 1) оцінні судження в усній та письмовій формі щодо якості певної діяльності; 2) бали - кількісні вимірники, які визначаються нормами оцінок.
Оцінювання знань, умінь і навичок - процес порівняння досягнутого учнями рівня володіння ними еталонними вимогами, описаними у навчальній програмі.
Педагогічна діагностика - процес, який визначає рівень засвоєння знань, умінь і навичок учнів, а також деяких аспектів розвитку й вихованості; обробка й аналіз отриманих знань; узагальнення та висновки про хід процесу навчання та просування учнів на наступні сходинки навчання; висновки про ефективність роботи вчителя й усього навчального закладу.
Практикум - форма організації навчального процесу, під час якої діяльність студентів спрямовується на вирішення практичних наукових завдань на основі раніше вивченого теоретичного матеріалу та сформованих умінь.
Семінарсько-практичне заняття - форма навчання студентів, що покликана забезпечити: узагальнення, поглиблення й розширення програмного матеріалу попередньо засвоєного під час лекцій, доопрацьованого в процесі самостійної та індивідуальної роботи і колективного творчого обговорення в аудиторії.
Спеціальна освіта - дошкільна, загальна середня, професійно-технічна та вища освіта, для отримання якої особам з особливостями психофізичного розвитку створюють спеціальні умови.
Спеціальні умови для отримання освіти - умови навчання, в тому числі спеціальні програми та методи освіти, індивідуальні технічні навчальні засоби, підручники, навчальні посібники, а також педагогічні, медичні, соціальні та інші послуги, без яких неможливо або ускладнено засвоєння загальноосвітніх та професійних навчальних програм особами з особливостями психофізичного розвитку.
Спеціальний навчальний заклад - навчальний заклад, створений для навчання осіб з особливостями психофізичного розвитку.
Таблиця (від лат. tabula) - перелік, згрупування якихось об’єктів чи явищ, що графічно представлені в найкращому для сприйняття порядку.
Телекомунікаційний проект - спеціально організована навчальна діяльність, в якій учасники з різних регіонів міста, країни, різних країн світу співпрацюють разом над спільним проектом, обмінюючись завдяки швидкодіючий мережі не лише результатами своєї діяльності, а й методами дослідження, обговорюючи проміжні результати, спілкуючись з опонентами й однодумцями.
Форма організації навчання - цілеспрямована, чітко організована, змістовно насичена й методично оснащена система пізнавального та виховного спілкування викладача і студентів, яка передбачає певну взаємодію учасників навчального процесу, що регулюється заздалегідь встановленим режимом та умовами роботи, завдяки яким кожна зі сторін відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність.
Форми діагностики - форми оцінювання рівня засвоєння знань, умінь і навичок учнів на всіх етапах навчального процесу та контроль за діяльністю учнів.
АВТОРИ
Тетяна Ладиченко (загальна редакція) - професор, зав. кафедри методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін Національного
Микола Михайліченко - Начальник Управління ліцензування, акредитації, нострифікації МОН України
Наталія Софій - старший науковий співробітник ЦІПО АПН України, директор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком»
Олександр Желіба - доцент кафедри права та методики викладання історико-правознавчих дисциплін Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя доцент кафедри права та методики викладання історико-правознавчих дисциплін Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя
Тамара Бакка - старший. викладач кафедри методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова
Валерій Бортніков - доцент кафедри політичних інститутів та процесів Волинського державного університету ім. Лесі Українки
Валерій Кононенко - доцент кафедри правознавства Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського
Оксана Салата - доцент кафедри методики викладання історії Київського педагогічного університету ім. Б. Грінченка
Сергій Терно - доцент кафедри історії України Запорізького національного університету
Тетяна Асламова - методист з історії Інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Херсон
Ганна Михайлович - зав. відділу суспільних дисциплін Інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Миколаїв
Ніна Сірик - методист Інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Житомир
Ольга Магдик - методист Інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Полтава
Людмила Дух - старший викладач Інституту післядипломної педагогічної освіти, м. Харків
Валентина Терещенко - зав. кафедри соціально-гуманітарних дисциплін луганського Інституту післядипломної педагогічної освіти
Євгенія Синьова - професор, зав.кафедри тифлопедагогіки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова
Юлія Найда - старший науковий співробітник Інституту спеціальної педагогіки АПН України
Тетяна Гінєтова - зав. сектором відділу роботи з обдарованою молоддю Інституту інноваційних технологій змісту освіти
Олена Суслова - координатор з ґендерніх питань Програми сприяння Парламенту
Тетяна Мелещенко - аспірантка кафедри всесвітньої історії Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова
ВИКЛАДАЧІ, ЯКИМ МИ ВДЯЧНІ ЗА СПІВПРАЦЮ
Світлана Бережна - доцент кафедри історико-правових дисциплін, декан історичного ф-ту Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди
Світлана Вовк - доцент кафедри культури та правознавства Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка
Зоя Вознаc - викладач кафедри правових та економічних дисциплін Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини
Василь Галузяк - доцент кафедри педагогіки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського
Лариса Гапоненко - професор кафедри психології і педагогічних технологій Криворізького державного педагогічного університету
Сергій Гізер - старший викладач кафедри політології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського
Оксана Бабак - доцент, зав. кафедри всесвітньої історії Кіровоградського державного педагогічного університету
Надія Задорожня - зав. кафедри теорії держави і права Херсонського державного університету
Наталія Ігнатенко - доцент кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка
Віктор Мисан - доцент кафедри всесвітньої історії та методики навчання Міжнародного економіко - гумані-тарного університету ім. С.Дем’янчука
Ольга Полякова - зав. кафедри соціальної педагогіки Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка
Євген Творін - старший викладач кафедри політології Слов’янського державного педагогічного університету
Юлія Павлишена - координатор проекту громадянської освіти Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників
Світлана Демкова - координатор проекту у Волинській області
РЕЦЕНЗЕНТИ
Ольга Бабкіна - професор, зав. кафедри політичних наук Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова.
Ігнатенко Н.В. - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.
Мовчан О. М. - кандидат філософських наук, доцент, начальник відділу соціально-гуманітарної, мистецької освіти та освіти з бізнесу і права, Інститут інноваційний технологій і змісту освіти.
Ковчина І. М. - кандидат педагогічних наук, доцент, завідувачка кафедри соціально-правового захисту Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова.
Оксана Овчарук - старший науковий співробітник , зав. інформаційно - аналітичним відділом педагогічних інновацій Інституту ІІ ТЗН АПН України.
Олег Фідря - заслужений вчитель України, директор ЗОШ № 10, м. Рівне.
Ольга Кучер - відмінник освіти, вчитель-методист, ЗОШ № 22, м. Севастополь.
* Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 46.
124
2 Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. М. ; 1992. С. 28.
3 Там само. С. 29.
4 Дата подається так: день, місяць, рік (наприклад, 10 березня 2001).
66