Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 22
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. В утвердженні ринкової економіки важливу роль відіграють комерційні банки, які є одним із інструментів її становлення у нашій державі. Комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі, є новим явищем для України, оскільки стали створюватися у той час, коли держава стала на шлях проведення економічних перетворень. У даний час вони є головною ланкою вітчизняної банківської системи. Банки істотно впливають на розвиток усіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Вони також надають споживчі кредити для громадян, обсяг яких з року в рік збільшується.
За час свого існування комерційні банки стали одним з основних компонентів ринкової економіки, головним джерелом її поступального розвитку. У ринкових умовах з банківською справою постійно стикаються майже всі члени суспільства. За цих обставин діяльність комерційних банків набула великого значення, а тому питання, які стосуються організаційно-правових засад їх діяльності, належать до найбільш актуальних.
Окремі аспекти організації й діяльності комерційних банків висвітлювались у працях українських учених – юристів, зокрема: Є.О. Алісова, Є.В. Карманова, О.О. Качана, А.О. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, А.О. Селіванова, Р.Б. Шишки, а також деяких фахівців з банківської справи, однак слід зауважити, що на даний час в Україні немає наукового дослідження, у якому в узагальненому вигляді, комплексно були б розглянуті питання, що стосуються організаційно-правових засад функціонування комерційних банків. Ось чому назріла потреба проаналізувати досвід роботи останніх, опрацювати рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності та перспектив розвитку. Саме тому розробка цієї проблеми має як наукове, так і практичне значення.
Мета й завдання дослідження. Мета магістерського дослідження полягає в комплексному розгляді теоретичних і практичних правових проблем функціонування комерційних банків.
Відповідно до поставленої мети у процесі дослідження вирішувалися такі завдання:
– охарактеризувати банківську систему України у взаємозв’язку її елементів;
– з'ясувати правове забезпечення діяльності комерційних банків і розробити пропозиції щодо його вдосконалення;
– розглянути організаційно-правові форми функціонування комерційних банків;
– дослідити внутрішню структуру комерційних банків та їх керівні органи;
– зробити аналіз і розкрити зміст принципів і функцій діяльності комерційних банків на сучасному етапі їх розвитку;
– визначити поняття й основні завдання банківського нагляду;
– узагальнити організаційно-правові засади застосування правових заходів впливу до комерційних банків та їх посадових осіб за порушення банківського законодавства.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у процесі організації й діяльності комерційних банків, їх взаємодія з державними та недержавними інституціями.
Предметом дослідження є правові й організаційні засади функціонування комерційних банків та законодавчі акти, що регламентують їх діяльність.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали діалектико-матеріалістичний метод, і спеціальні методи пізнання. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод, використання якого дало можливість розглядати відносини, що виникають у сфері банківської діяльності у їх взаємозв’язку і взаємозалежності та динаміці розвитку.
Із спеціально-галузевих методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий –для визначення основних етапів становлення й розвитку комерційних банків в Україні і правового регулювання їх діяльності, як у дореволюційний період, радянську добу, так і в даний час ; формально-логічний – для формулювання відповідних понять, як "банківська система", "комерційний банк"; формально-юридичний та порівняльно-правовий - при аналізі законодавства, що регулює організацію і діяльність комерційних банків, а також для виявлення колізій у цих актах і внесення пропозицій стосовно їх усунення; системно-структурний - при класифікації комерційних банків та визначення їх місця у банківській системі України; статистичний – для обробки статистичних даних НБУ з метою формування висновків відносно функціонування банківської системи й комерційних банків.
Теоретична і практична основа магістерського дослідження. Насамперед теоретичною базою дослідження послужили праці українських і російських учених – юристів-фахівців з банківської справи: О.Г. Братка, С.А. Голуб'єва, Н.Ю. Єрпильової, Л.Г. Єфімової, Є.В. Карманова, О.О. Качана, О.А. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.М. Олійника, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, Р.Р. Посікіри, Р.Б. Шишки, а також посадових осіб Національного банку України, зокрема: В.П. Гетьмана, В.О. Зінченка, В.В. Пасічника, В.С. Стельмаха, А.І. Степаненка, А.В. Шаповалова, В.А. Ющенка та ін.
У роботі були використані праці таких відомих вітчизняних науковців у галузі теорії права, адміністративного та фінансового права, як В.Б. Авер'янов, Є.О. Алісова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, Л.К. Воронової, О.Ю. Вікуліна, В.М. Гаращука, В.М. Горшеньова, А.М. Екмаляна, Ю.М. Козлова, М.П. Кучерявенка, Д.М. Лук'янца, П.С. Пацурківського, Л.Л. Попова, Г.А. Тосуняна та ін.
Суттєвий вплив на опрацювання теоретичних положень дослідження мали наукові роботи українських і російських економістів, у яких висвітлювались проблеми теми дослідження, зокрема, Б.П. Адамика, І.Т. Балабанова, П.Д. Біленчука, О.В. Васюренка, І.М. Вядрової, В.М. Галь, Р.А. Гриценка, Я.В. Грудзевича, О.В. Дзюбалюка, Є.Ф. Жукова, В.В. Кисельова, О.І. Кірєєва, В.І. Колеснікова, Л.П. Кроливецької, О.І. Лаврушина, В.І. Міщенка, А.М. Мороза, С.В. Науменкової, Т.П. Остапишин, К.Є. Раєвського, М.І. Савлука, В.В. Салтинського, М.П. Сенища, А.М. Тавасієва та ін.
Автор взяв до уваги й напрацювання фахівців з банківської справи дорадянського періоду – М. Аристова, О.М. Гур'єва, З.С. Канценеленбаума, Я.І. Печеріна, Л.М. Яснопольського; дослідників з країн Західної Європи – Р. Бренда, Є. Гілла, Ф. Девіда, Р. Коттера, Ж. Матука, Р.С. Патера, В.П. Поліцатто, Д.Ф. Полфремана, Є. Ріда, Г. Сміта та ін.
Нормативно-правовою й емпіричною базою дослідження є Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, а також довідкові матеріали і статистичні дані стосовно діяльності комерційних банків, опубліковані в періодичних виданнях.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що подана до захисту магістерська робота є цілісним, комплексним дослідженням організаційно-правових засад діяльності комерційних банків. У ній сформульовано низку понять, концептуальних теоретичних висновків і пропозицій щодо їх функціонування.
Найбільш істотні результати, що відбив внесок автора в розробку зазначеної проблеми такі:
– визначено етапи становлення та проаналізовано законодавство, що регламентує організацію і діяльність комерційних банків. Особлива увага звернена на нормативно-правові акти, які видає Національний банк України;
– обґрунтовано положення про необхідність кодифікації банківського законодавства, прийняття Банківського кодексу України та висловлено пропозицію щодо прийняття конкретних законодавчих актів, які повинні регулювати відносини у сфері банківської діяльності;
– запропоновано авторське визначення поняття "комерційний банк", дається розгорнута класифікація комерційних банків, досліджено організаційно-правові форми їх функціонування;
– здійснено аналіз і класифікацію організаційної побудови комерційних банків;
– зроблено аналіз правових актів, що визначають повноваження органів управління комерційного банку;
– подальше обґрунтування отримало: тлумачення принципів, на яких базується діяльність комерційних банків, розкриваються їх функції, уточняються їх поняття й система;
– дістало подальшого розвитку поняття "банківський нагляд";
– поглиблено аналіз застосування правових заходів впливу до комерційних банків та їх керівників за порушення банківського законодавства.
Структура магістерської роботи. Відповідно до мети, завдань, предмета й логіки дослідження магістерська робота складається зі вступу, шести розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи – 113 сторінок. Список використаних джерел містить – 101 найменування.
Розділ 1. Поняття комерційних банків та їх класифікація
Комерційні банки – основна ланка банківської системи України, установи, що безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних засадах.
Відродження комерційних банків в Україні (як і інших країнах СНД), розпочалось після проголошення незалежності цих держав і формування в них банківських систем. Проблемі визначення поняття "банк" приділяється в дослідженнях учених-юристів певна увага, але як зазначає А.О. Селіванов, поняття "банк" ще не дістало достатньої визначеності та чіткого розуміння в юридичній літературі1. Це і не дивно, адже комерційні банки України як і інших країн пострадянського простору існують недовгий час (з 1991 р.) Тому в спеціальній літературі поняття "банк" мало досліджене, відсутнє єдине його визначення.
В російському підручнику "Банківська справа" за редакцією В.І. Колеснікова, Л.П. Кроливецької банк трактується як організація, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності і терміновості2, а О.І Лаврушин банк розглядає не як установу, а як підприємство, що здійснює регулювання платіжного обороту в готівковій і безготівковій формах3. В той же час О.О. Качан вважає, що комерційний банк з абсолютною впевненістю можна назвати комерційною установою4.
Аналіз цих та інших наукових праць свідчить, що з цього питання науковці не мають єдиної думки. Одні визначають поняття "банк" через поняття "банківська діяльність", зосереджуючи свою увагу при цьому на операціях, які здійснюють банківські установи, інші виводять поняття "банк" через його спеціальний статус, який пов’язаний зі специфічними товаром – грошима, з якими має справу банк. Дехто розглядає банк як "підприємство", а дехто як "комерційну установу".
Немає єдиного визначення поняття "банк" і в чинному законодавстві. В Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. банк визначається як установа, функцією якої є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших операцій, передбачених цим законом5. Це визначення з правової точки зору було не зовсім вдалим, оскільки комерційний банк трактувався як установа, що виконує певний набір операцій, або надає певні послуги. Проте в законі не було окреслене коло конкретних операцій комерційного банку. Якщо йдеться про юридичний аспект визначення суті комерційного банку, то у такому разі важливого значення набуває перелік операцій, які не тільки відображають банківську діяльність, але й породжують юридично значущі дії. Саме на переліку операцій, які згідно з законодавством може виконувати банк, базується юридичне тлумачення його суті. Але юридична сутність комерційного банку у вищезгаданому законі була не зовсім ясною.
У грудні 2000 р. було прийнято Закон України "Про банки і банківську діяльність" в новій редакції, який істотно корегував поняття "банк". В цьому законі (ст. 2) зазначається, що банком визначається юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб6. У цьому визначенні, по-перше, акцент зроблено на спеціальний правовий статус банку, який одержується з ліцензією НБУ;
по-друге, виділяється специфічна ознака банку, що дозволяє відділити його від інших суб’єктів підприємницької діяльності, - а саме здійснення банківських операцій;
по-третє, указується на те, що відмітною рисою комерційного банку є не просто здійснення банківських операцій, а те, що він здійснює в сукупності такі операції, як залучення вкладів фізичних і юридичних осіб, видачу кредитів і здійснення розрахунків.
Ще одне законодавче визначення поняття "банк" дано в Господарському кодексі України (ст.334) відповідно до якого банки – це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Банки є юридичними особами. В цьому визначенні взагалі не згадано про спеціальний документ НБУ – ліцензію, а лише про операції, які має право здійснювати банківська установа.
Викладене свідчить про те, що визначення поняття "банк" є лише в законодавчих актах України, зводиться до опису видів операцій виконуваних банком, які при всій їхній важливості не проясняють повністю у чому ж полягає сутність діяльності банку. Діючий Закон України "Про банки і банківську діяльність" не дає відповіді на запитання, що слід розуміти під банком взагалі, законодавець лише вказує на те, що розуміється під банком в цьому законі. Таким чином, трактування банку в інших нормативно-правових актах може бути іншим, що не виключає казусів з цього приводу у правозастосовній практиці.
Необхідність оптимізації банківського законодавства зумовлює потребу в формуванні на науковій основі визначення поняття "банк", яке б відповідало реаліям сучасного законодавства та юридичної практики.
Визначення поняття "банк" в українській юридичній літературі вперше дав Є. Карманов. Він вважає, що банк це – особлива юридична особа, яка має спеціальну правоздатність, акумулює грошові кошти і накопичення, надає кредити, а також здійснює грошові розрахунки, емісію грошей і цінних паперів, операції з банківськими металами та інші банківські операції7.
Це визначення базується на тому, що банк це юридична особа, яка як учасник суспільних відносин є носієм особливих суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Тому банк має спеціальну правосуб’єктність. Правосуб’єктність складається із двох складових частин: по-перше, здатності володіння правами і нести обов’язки (правоздатність), по-друге, здатності до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність). Правоздатність банк набуває після державної реєстрації. Державна реєстрація являється юридичним фактом, визначальним моментом створення банку як юридичної особи. Однак для того, щоб банк мав право здійснювати банківські операції він зобов’язаний одержати ще й ліцензію Національного банку України. Зауважимо, що правоздатність і дієздатність банку не наступає одночасно, оскільки між реєстрацію комерційного банку і виданням ліцензії на здійснення банківських операцій проходить певний час. Банк може бути зареєстрованим в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, але не бути дієздатним, якщо він не одержав банківської ліцензії. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після одержання банківської ліцензії. Національний банк згідно з вищезгаданої статті закону може відмовити у надані ліцензії, якщо його умови не будуть виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Разом з тим, визначення банку Є. Кармановим, будучи правильним по суті, на наш погляд, потребує додаткової конкретизації.
Крім правосуб’єктності, у визначенні банку повинно знайти відображення те, в якій організаційно-правовій формі банк створюється, як це передбачено ст. 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Організаційно-правова форма є дуже важливим засобом при створенні юридичної особи.
Іншою характерною рисою будь-якого комерційного банку є те, що його головною метою є отримання максимального прибутку від своєї діяльності. Усі комерційні банки створюються і працюють заради цієї мети.
Крім того, визначення "банк" яке дане Є. Кармановим стосується будь-якого банку взагалі, а не "комерційного банку". На нашу думку, сучасний комерційний банк – це юридична особа яка створена у відповідній організаційно-правовій формі, має спеціальну правоздатність, акумулює грошові кошти і заощадження, надає кредити, здійснює грошові розрахунки, операції з векселями, іноземною валютою, золотом, коштовними каміннями, випускає в обіг цінні папери, надає різноманітні послуги, виконує інші банківські операції із метою отримання прибутку.
Термін "комерційний банк" має широке поширення. Він виник на ранніх етапах банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), товарообміні операції та платежі. Основними клієнтами були тоді торгівці звідси й назва "комерційний банк". Банки кредитували транспортування, зберігання та інші операції, пов’язані з товарним обміном.
З розвитком промислового виробництва виникли операції по короткостроковому кредитуванню виробничого циклу: позички поповнення оборотного капіталу, утворення запасів сировини та готових виробів, виплати заробітної плати та ін. Строки кредитування поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладення в основний капітал, цінні папери тощо. Тобто термін "комерційний" в назві банку втратив початковий зміст. Сьогодні він означає "діловий" характер банку, що зорієнтований на обслуговування усіх видів господарчих агентів незалежно від їх роду діяльності8.
Сучасні комерційні банки виступають в ролі посередників в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців. Банківський механізм розподілу і перерозподілу капіталу по сферам і галузям дозволяє розвивати господарство в залежності від об’єктивних потреб виробництва і сприяє структурній перебудові економіки.
Поряд з банками переміщенням грошових коштів на ринках здійснюють і інші фінансові установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, біржі, брокерські, дилерські фірми та тощо. Але банки як суб’єкти фінансової системи відрізняються від усіх інших фінансових посередників тим, що тільки вони згідно п.3 ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" мають виключне право здійснювати наступні банківські операції:
- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;
- розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та власний ризик;
- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Крім банків, банківські операції можуть здійснювати і інші фінансово-кредитні установи (які не мають статусу банка), але ці установи мають право здійснювати тільки окремі банківські операції, передбачені законодавством.
Для визначення суті і специфіки комерційних банків велике значення має їх класифікація. Сучасна банківська практика поділяє комерційні банки за різними ознаками. Так, згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні створюються на основі будь-якої форми власності, зокрема, як державні, колективні, кооперативні та змішані.
За станом на 1 січня 2006 р. в Україні із 165 діючих банків три мають державну форму власності. Це Державний ощадний банк України, Державний експортно-імпортний банк України і створений у 2004 р. Державний банк реконструкції і розвитку України. Вони здійснюють свою діяльність на комерційній основі. Інші мають колективну форму власності. Переважна більшість із них створена у формі акціонерного товариства, 23 комерційних банків створені зі змішаним капіталом, серед яких 9 банків зі 100-відсотковим іноземним капіталом, зареєстровані як українські суб’єкти господарювання9.
За спектром послуг, що надаються банки в Україні можуть функціонувати як універсальні чи як спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють різноманітні банківські операції та надають комплексні послуги. Сьогодні в Україні майже всі банки прагнуть стати універсальними, хоча багато з них ще не можуть надавати повний спектр банківських послуг. Спеціалізовані банки надають певні специфічні операції та обслуговують окремі галузі економіки. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними та розрахунковими. Статус спеціалізованого банку отримує у тому разі, якщо більш як 50% його активів є активами одного типу. Статус – ощадного якщо більше як 50% його пасивів – внески фізичних осіб. Закон України "Про банки і банківську діяльність" не визначає особливостей діяльності спеціалізованих банків. Нині відсутня статистична інформація щодо спеціалізації банківської системи України. Тому українські банки важко поділити за спеціалізацією, оскільки більшість із них має ліцензії на виконання практично усіх видів операцій та послуг.
Проте практика свідчить, що за набором операцій та послуг переважна більшість вітчизняних банків, відносяться до універсальних, незважаючи на офіційні назви деяких з них (наприклад, Енергобанк, Трансбанк, Укргазбанк, Агробанк, Легбанк, Земельний банк і т. п.). Постає питання: чи потрібно Україні стільки універсальних банків, котрі здійснюють широке коло операцій, не маючи достатнього рівня капіталізації. Адже у таких банків будь-коли можуть виникнути фінансові проблеми, а відтак – загроза банкротства. Це, в свою чергу, негативно позначиться на загальному стані банківської системи та підриватиме довіру населення до банків. Зазначене потребує вдосконалення структури банківської системи України. Йдеться про необхідність дотримання певної збалансованості у розвитку різних видів банків, оскільки універсальність діяльності, взята за основу при формуванні банківської системи в Україні, не завжди виправдовує себе попри усі свої позитивні моменти. З іншого боку, економіці необхідні також раціонально спеціалізовані банки й насамперед за функціональною ознакою такі як: іпотечні, лізингові, трастові, інвестиційні, факторингові тощо, які виконуватимуть вузький спектр операцій. Власне, раціоналізм такої спеціалізації полягає у спроможності банків суттєво підвищувати якість надання відповідних послуг при одночасному зниженні їхньої собівартості.
За організаційно-правовою формою в даний час, відповідно до внесених змін до ст. 6 Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційні банки в Україні створюються лише у формі відкритого акціонерного товариства10. Це зроблено для того, щоб кожний вкладник мав доступ до інформації про статутний фонд, керівництво та діяльність банку. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах, зобов’язані протягом трьох років привести свою правову форму у відповідність з вимогами цього Закону.
Акціонерні банки, створені як відкриті акціонерні товариства – це товариства, акції яких можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та куплі-продажу на біржах. Акціонерний банк, який проводить відкриту підписку на акції, зобов’язаний щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
В залежності від способу формування статутного капіталу банки бувають акціонерні та пайові. Акціонерні банки формують свій капітал шляхом об’єднання індивідуальних капіталів засновників за допомогою випуску та реалізації акцій. Пайові банки свій капітал формують за рахунок пайових вкладів засновників (пайовиків). Пайові комерційні банки не є власником свого капіталу, оскільки кожен з учасників зберігає право власності на свою частку капіталу, а не передає його банку.
В залежності від наявності в статутному капіталі комерційних банків іноземного капіталу вони поділяються на:
а) банки, статутний капітал яких повністю сформовано за рахунок депозитів (вкладів) українських юридичних та фізичних осіб;
б) банки з іноземними інвестиціями.
До банків з участю іноземних інвестицій належать банки статутний капітал яких формується за рахунок коштів резидентів – українських юридичних та фізичних осіб і нерезидентів – іноземних юридичних та фізичних осіб (спільні банки).
Банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів – іноземних юридичних та фізичних осіб (іноземні банки).
Комерційних банків в Україні з іноземним капіталом - 23, у тому числі 9 – зі 100-відсотковим іноземним капіталом. За станом на 1 січня 2006 р. частка іноземного капіталу в статутному капіталі банків України становить 19,5 відсотка11.
Однак, іноземні банки якісно відрізняються від українських високим рівнем менеджменту, професіоналізмом, досвідом роботи на фінансовому ринку. Вони також приваблюють клієнтів більшими позиками, кращим рівнем обслуговування, можливістю зв’язку клієнтів з іноземними партнерами.
Чинний Закон України "Про банки і банківську діяльність" передбачає розподіл банків на групи за мінімальним розміром статутного капіталу на момент їх реєстрації: 1) для місцевих кооперативних банків – це 1 млн. євро; 2) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. євро; 3) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, - 5 млн. євро. Проте зміни внесені в цей Закон у вересні 2006р. передбачають, що статутний капітал існуючих банків має становити не менше як 5 млн. євро, а для новостворених банків – не менше як 10 млн. євро12.
На даний час, відповідно до тих вимог НБУ, що існували раніше до статутного капіталу банків понад 65 відсотків загальної кількості банків України становлять малі і середні банки. Однією із проблем у цьому зв’язку є неоднозначне ставлення деяких науковців до малих банків. Зокрема, Ю. Заруба пропонує скорочувати їх кількість, оскільки малі банки в Україні з його огляду на незначний фінансовий потенціал навряд чи можна назвати цілком конкурентно спроможним, навіть якщо вони конкурують між собою. Вони просто не здатні зробити якісний стрибок у своєму розвитку13. Але більшість фахівців не згодні з такою точкою зору. Так, О. Кірєєв вважає, що треба припинити порожні розмови про те, скільки банків у нас малих, скільки з них треба ліквідувати тощо14.
Практика показує, що для розвитку економіки потрібні різні за розміром банківські установи, оскільки саме невеликі банки можуть успішно співпрацювати з невеликими підприємствами, а великі банки досить часто не дуже охоче обслуговують малий та середній бізнес15. А взагалі банки потрібні різні, головне, щоб вони були прибуткові. А отже, потрібні людям і державі.
Сьогоднішній стан банківської системи України свідчить про невисокий ступінь концентрації її банківського капіталу. Тут існує об’єктивна причина – фактор часу, який не дозволяє підвищити рівень капіталізації комерційних банків, а тому в даний час він залишається досить низьким. Дехто із науковців пропонує підвищити вимоги НБУ до капіталізації комерційних банків. Ця пропозиція, на нашу думку є слушною16. Але вимоги щодо збільшення комерційними банку статутного капіталу повинні мати виважений характер, щоб не породити монополістичних тенденцій у кредитній сфері, сприяючи розвитку великих багатофілійних банків при одночасному скороченні невеликих банківських установ. Це може зашкодити формуванню ефективної, збалансованої структури банківської системи. В цьому питанні, з нашого погляду, необхідно дотримуватися певної збалансованості у розвитку різних видів банків: великих, середніх, малих.
Комісія з банківського нагляду НБУ за розміром чистих активів діючі банки в Україні умовно розподілила на чотири групи: 1 група – найбільші банки (активи понад 2,5 млрд. грн.) до цієї групи входять 12 банків. 2 група – великі банки (активи понад 1,3 млрд. грн.), до цієї групи входять 15 банків. 3 група – середні банки (активи понад 0,4 млрд. грн.), до цієї групи входять 28 банків. 4 група – малі банки (активи менш як 0,4 млрд. грн.), до цієї групи входять 108 банків17.
Стан банківської системи будь-якої країни значною мірою залежить від так званих системноутворюючих банків. Ці банки так би мовити "цементують" банківську систему. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" системноутворюючий банк це банк, зобов’язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов’язань банківської системи. В Україні таких банків в даний час – 12, які входять до групи найбільших: Приват-банк, "Аваль", Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Укрсиббанк, Укрсімбанк, Ощадбанк, "Райффайзенбанк", "Надра", Брокбізнесбанк, "Фінанси та кредит", Укрпромбанк18. Серед дванадцяти найбільших банків два державні (Ощадбанк і Укрсімбанк), які одержали статус комерційних банків після проголошення незалежності України й набуття чинності Закону України "Про банки і банківську діяльність від 20 березня 1991 р. Решта банків акціонерні товариства.
Зазначені вище банки характеризуються прискореним розвитком постійним розширенням асортименту і якості послуг. Вони швидше адаптуються до економічної ситуації в країні, яка постійно змінюється. Це досить великі банки (по українським міркам), які успішно функціонують і активно обслуговують великі підприємства. Як приклад підтримки цими банками життєво важливих для України галузей економіки можна назвати кредити: Херсонському суднобудівному заводу (234 млн. грн.); Маріупольському металургійному комбінату (159 млн. грн.); Харківському державному підприємству ім. Малишева (154, млн.. грн.); ВО "Південмаш" (87 млн. грн.); СП "Донкавамет" (70 млн. грн.); "Промінвестенерго" (104 млн. грн.); "Укртелеком" (близько 30 млн. грн.) тощо19. Це тільки деякий перелік широкомасштабного кредитування банками вітчизняних виробників.
Банки цієї групи входять у першу десятку банківських рейтингів. Саме вони підтримують банківську систему за умов появи фінансових криз та максимально використовують перспективи зростання банківської діяльності при економічній стабільності у державі.
У більшості економічно розвинутих країн Європи, Америки, Азії діє по 4-5 великих банків на які припадає 60-70 відсотків банківських операцій. До такої структури прагне і банківська система України, що пов’язано з прагненням інтегруватися у західноєвропейську фінансову систему. Але українським банкам ще далеко до рівня концентрації банківського капіталу західноєвропейського банків. Тому масштаби активних операцій українських банків також дуже відрізняються. Так, на 1 січня 2006 р. сума активів всіх банків України становила 213877982 млрд. грн.,20 а активи тільки одного найбільшого банк Німеччини (Deutschebank) перевищують 800 млрд. дол. Звідси проблема підвищення капіталізації залишається однією із гострих для більшості банків України.
За територіальною ознакою українські комерційні банки поділяються на: а) регіональні; б) міжрегіональні; в) міжнародні.
Регіональні банки діють на окремій території, обслуговують, як правило, клієнтів певної області, міста, району або ж регіону. Ці банки становлять кістяк банківської системи України.
Республіканські банки здійснюють операції в багатьох регіонах нашої країни. До республіканських банків відносяться ряд комерційних банків, зокрема Ощадбанк, Промінвестбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, "Аваль", Укрсиббанк, Правекс-банк і деякі інші, які мають розгалужену мережу відділень та філій по всій території України.
Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і мають право відкривати філії та відділення за межами України. Ці банки здійснюють широке коло операцій. Але таких банків в Україні небагато: серед них – Перший український міжнародний банк (ПУМБ), заснований у Донецьку (в грудні 1991 р.), він був перший в Україні банком з іноземними інвестиціями. В Києві діє Міжнародний комерційний банк (МКБ), заснований у січні 1994 р., у Львові – АТ "Кредит Банк-Україна" створений у березні 1992 р.
Розглядаючи територіальний аспект діяльності комерційних банків слід відзначити, що розташування діючих банків по регіонам України вкрай нерівномірне. Звертає на себе увагу той факт, що за станом на 1 квітня 2004 р. в Києві зосереджено 83 банки (53% від загальної кількості банків України)21. Наступні за Києвом центри високої територіальної концентрації банків – це Харків, Дніпропетровськ (по 12 банків), Донецьк (11 банків), Одеса (10 банків), Львів (5 банків). В цих містах зосереджено близько третини банків України та їх капіталу. Водночас у 10 (Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій) областях України банків – юридичних осіб узагалі немає22. Відсутність банків – юридичних осіб у більш як третини областей свідчить про значні диспропорції у розвитку вітчизняної банківської системи в територіальному аспекті. Наведені дані свідчать, що самостійні банки функціонують тільки у великих промислових містах. Різницю у кількості банків в шести центрах країни і на периферії, можна пояснити якщо враховувати, що кожний регіон це не абстрактна адміністративна одиниця, а конкретна територія з певними природними, геополітичними, демографічними, фінансово-економічними, соціальними та іншими особливостями, які безпосередньо впливають на банківську діяльність. Територіальні відмінності пов’язані також від стану господарського комплексу, інвестиційної привабливості, чисельності населення, економічного розвитку регіону в цілому.
Територіальну нерівномірність розміщення банків в Україні певною мірою згладжує розвиток мережі філій, в тих областях, де немає жодного банку – юридичної особи. У кожній такій області діє від 30 до 40 філій великих банків України. Але ж це приводить до відпливу коштів з цих областей у центральні офіси (головним чином) столичних банків, що істотно впливає на економічний розвиток регіонів23. Аналізуючи цю ситуацію можна погодитись із твердженням Я.В. Грудзевича, висловленим на VI Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України", що відсутність або недостатня кількість у регіоні юридично самостійних банків може спричинити до його репресивності24.
Отже перед Національним банком України повинно постати завдання-усунення територіальної диспропорції, що сприятиме більш стабільному розвитку банківської системи України та посиленню її впливу на економічне піднесення в кожному регіоні.
Висновки до розділу
Виходячи з викладеного в даній частині дослідження можна зробити наступні висновки:
1. Комерційні банки створюються на основі різних форм власності, зокрема, державній, колективній, кооперативній та змішаній є основною ланкою банківської системи України. Вони безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних засадах, істотно впливають на розвиток всіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Саме банки в умовах ринкової економіки активно впливають на економічні та соціальні процеси. Від ефективного їх функціонування вирішальною мірою залежить соціально-економічний розвиток країни загалом.
2. За спектром послуг, що надаються, банки в Україні функціонують як універсальні чи як спеціалізовані. Проте банківська практика свідчить, що за набором операцій та послуг переважна більшість вітчизняних банків діють як універсальні, хоча багато з них не можуть надавати повний набір банківських послуг, оскільки не мають достатнього рівня капіталізації. У зв’язку з чим виникають фінансові проблеми, а відтак – загроза банкрутства.
Розділ 2. Організаційна структура й керівні органи комерційних банків
Комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі є новим явищем для України. Їх становлення відбувалося в складних, кризових умовах, у той час, коли Україна стала на шлях перетворень, здійснюваних в економіці і соціальній сфері. Тому проблеми, що стосуються їх функціонування є актуальними. За останні роки в Україні було видано ряд робіт, у яких висвітлюється діяльність комерційних банків (але головним чином це роботи вчених економістів, у яких банки характеризуються в економічному аспекті). Однак, у науковій юридичній літературі діяльність банків висвітлена явно недостатньо. А що стосується структури і управляння комерційним банком, то ця проблема залишається поза увагою дослідників. Але ж ефективність діяльності будь-якого банку залежить у першу чергу від ефективності управління ним. Управління комерційним банком, хоча здебільшого це не державні установи, здійснюється, як зазначає В.Л. Кротюк, на основі державного управління25. Саме воно є загальною функцією для всіх органів і установ як державних, так і недержавних. А сфера державного управління в цілому – є предметом адміністративного права26. Так, адміністративно-правовими нормами регулюється порядок створення комерційних банків і одержання ліцензій на право здійснення банківських операцій. Адміністративно-правові норми визначають компетенцію банків, порядок застосування до посадових осіб банків заходів адміністративного впливу. Адміністративне право забезпечує законні дії посадових осіб адміністрації банків, разом з тим, створює належні умови для правильного здійснення фінансових правовідносин27.
Об’єктом фінансово-правового регулювання в сфері банківської діяльності є визначення правових основ банківської системи, встановлення публічно-правових обов’язків учасників відповідних правовідносин.
Ознаки виконавчо-розпорядницької діяльності наявні як в адміністративно-правових, так і фінансово-правових відносинах, однак відрізняються вони предметом правового регулювання. Адміністративно-правові і фінансові відносини, що визначають державне управління банківською системою, у практичному житті переплітаються між собою, адже вони, як правило, виникають між тими самими суб’єктами, що діють як у полі адміністративно-правового, так і фінансово-правового регулювання.
У широкому значенні слова структура організації є сукупністю складових елементів і стійких зв’язків між ними для виконання її цілей – іншими словами, розподіл роботи на окремі задачі, виконувані організацією; утворення управлінь (відділів) і їхнього зв’язку один з одним28.
Організаційна структура банку – це його підрозділи (адміністративні, виробничі, облікові, допоміжні) та їх зв’язок між собою. Банк, як фінансово-кредитний інститут, повинен володіти обов’язковим набором ряду підрозділів, що відповідають цілям банку, його функціональному призначенню. Підрозділ банку – це структурна одиниця банку, що не має статусу юридичної особи та виконує функції, визначені банком.
Організаційна структура є важливою складовою успішного функціонування банку в цілому. Від того, як організований банк, як взаємодіють між собою його підрозділи, які відносини між керівниками і працівниками, багато в чому залежить ефективність його діяльності. Тому вибір організаційної структури, що найкраще відповідає діяльності банку, є стратегічною метою управління29.
Загалом структура банку, незалежно від того державний він чи комерційний багато в чому однотипна, хоча існують й відмінності як у системі керівних органів, так і в підпорядкованих службах та підрозділах.
Банки в ринкових умовах спеціалізуються на наданні різних видів послуг, ставлять перед собою різні цілі, і, отже, їхні організаційні структури можуть варіюватися. Організаційна структура банку покликана забезпечити роботу банківських службовців, успішне здійснення всіх функцій управління, максимальне задоволення потреб клієнтів і, у кінцевому підсумку досягнення основних стратегічних цілей, що постають перед банком30.
Структура комерційних банків, як показує практика їх діяльності, залежить від ряду факторів. Серед яких можна виділити, по-перше, розмір банку і численність його персоналу. Великий банк об’єднує значну кількість співпрацівників, працюючих в них (від 500 до 1000 чоловік). Окремі великі банки такі як: Промінінвестбанк, Приватбанк, "Аваль", Укрсоцбанк, Укрсиббанк та деякі інші мають від 3000 до 6000 тисяч співробітників. Звичайно, в таких банках кількість управлінь (відділів) досить велика. В малому банку може не бути спеціальних відділів і тим більше управлінь, що характерні для великого банку. В малому банку працює обмежена кількість працівників, що можуть бути об’єднані у декілька основних відділів (наприклад, кредитний, операційний і т. ін.).
По-друге серед факторів, що впливають на структуру банку є рівень його універсалізації або спеціалізації. Якщо банк проголошує себе універсальним банком, то він неминуче (рано чи пізно) повинен створити ряд спеціальних підрозділів, здійснюючих різноманітні види банківських послуг. Напроти, спеціалізація банку на певному виді діяльності звільнює його від виконання ряду операцій і відповідного формування окремих підрозділів апарату управління. З іншого боку, спеціалізація банку на виконанні певного виду діяльності вимагає від нього створювати ті відділи та управління, які покликані виконувати цей більш широкий круг операцій, відповідних його роду діяльності.
Структура банку обумовлюється, нарешті, завданням економії затрат, необхідністю завантаження банківського персоналу. Банк є комерційним підприємством, він працює в інтересах отримання прибутку. Він не може набирати зайвий персонал, через те, що це збільшує загальні витрати оплати праці банківських працівників. Банк повинен найняти таку кількість працівників, який було б достатньо для виконання відповідного обсягу роботи забезпечувало б необхідним їх завантаженням.
Кінцевою метою формування структури банку є зручність управління усім комплексом банківської діяльності, підвищення продуктивності праці банківських працівників, розширення спектру наданих клієнтам банківських послуг, досягнення високого прибутку.
Організаційні структури банку дещо умовно можна умовно поділити дві групи-класичні й адаптивні.
До класичних форм організаційної побудови банків відносяться: функціональні і дивізійні підрозділи і служби31.
Найбільше поширення має функціональна модель структури банку. Основним критерієм функціональної структури комерційного банку є економічний зміст та обсяг операцій, що виконує цей банк. Відповідно до цього кожний банк створює підрозділи та служби які виконують певні операції за їхнім функціональним призначенням. Це означає, що структура банку прив’язана до тієї конкретної діяльності, яку він виконує. Функціональні структури – це більш-менш відособлені підрозділи (служби), що реалізують функції відповідно до розподілу всієї діяльності банку на визначені частки чи галузі, що досить легко розмежувати змістовно.
Важлива особливість даної моделі організаційної структури полягає в тому, що вона являє собою ефективний спосіб організації постійно повторюваних однотипних завдань, що не вимагають оперативного рішення. Це найпростіша, легко керована структура функціонального типу, як правило, характерна для малих банків.
Функціонально організовані підрозділи і служби банку, що виконують масиви однотипних завдань, у свою чергу можна розділити на такі дві групи:
1.Основні (функціональні) підрозділи, що виконують завдання, констатуючи саму природу банківської діяльності, тобто безпосередньо створюють банківські продукти, що надають відповідні послуги клієнтам банку. До них можна віднести, наприклад такі підрозділи (управління, відділи): пасивних операцій; активних операцій; валютних операцій; операцій з цінними паперами; планово-аналітичне; маркетингу; бухгалтерського обліку та звітності та ін.
2.Забезпечуючі підрозділи. У технічному відношенні вони не беруть участь в основних операціях банку, виконують завдання допоміжного, обслуговуючого характеру, спрямовані на створення умов для надійного й ефективного функціонування підрозділів першої підгрупи. До них належать підрозділи (управління, відділи, служби): юридичне управління; кадрів; безпеки; інформаційного забезпечення; технічного забезпечення; господарське та ін.
Якщо обсяги завдань, розв’язуваних даними (і не названими тут) підрозділами, досить великі, то усередині них можуть створюватися додаткові, більш дрібні підрозділи. Наприклад, підрозділ активних операцій, як правило, представлено декількома, підрозділами, центральним з яких вважається кредитний, але його часто розділяють на більш дрібні підрозділи, що відповідають за коротко – і довгострокове кредитування, за кредитування юридичних і фізичних осіб і т.п.
Керівництво банку з урахуванням його стратегії, розміру, асортименту послуг, що надаються, та інших факторів повинно само обирати які підрозділи створювати для використання в роботі, а також визначити принципи й механізми взаємодії між ними.
Законодавство України про банки, не регламентує питання про те, які і скільки саме повинно бути в банках структурних підрозділів. У ст. 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність"32 лише зазначено, що статут банку повинен містити відомості про структурні управління банком, а які саме створювати структурні підрозділи це вже справа самого банку.
Функціональний тип управління банком створює необхідні умови для підтримки виправданого рівня спеціалізації підрозділів банку і підвищення якості його послуг. Разом з тим даний тип побудови організаційних структур не завжди дозволяє ефективно координувати дії підрозділів при вирішенні комплексних проблем розвитку банків, оскільки виникають труднощі при встановленні зв’язків між функціональними відділами. У подібних випадках застосовуються, так звані адаптивні структури, що на відміну від структур функціонального типу більш гнучкі та рухомі, що дозволяє їм порівняно легко пристосовуватися до нових умов роботи.
До адаптивних оргструктур належить дивізійна модель побудови внутрішньої структури банку. Її головна особливість полягає в тому, що вона заснована на поділі праці не по функціональному принципу, а відповідно до видів банківської продукції. Організуючись таким чином, банк зосереджує основну увагу на певних групах клієнтів. При такій організаційній структурі всі банківські послуги концентруються в окремих підрозділах, що обслуговують конкретні групи споживачів.
Дивізійна організаційна структура зручна тим, що кожний підрозділ банку, що працює з певною клієнтурою, надає їм повний комплекс послуг.
Адаптивними вважаються організаційні структури, створювані банками на тимчасовій чи постійній основі для рішення тих чи інших додаткових, допоміжних (на цей час) завдань, що дозволяють їм вірно реагувати на нові процеси в економіці, фінансах, пристосовуватися до умов діяльності, що змінюються.
Крім внутрішніх підрозділів банки можуть створювати і зовнішні. Зовнішніми структурами банку є філії, представництва, відділення, операційні каси, поза касовим вузлом, обмінні пункти, а також різноманітні групи й об’єднання (не тільки банківські), а й інші – за участю банків і небанківських організацій.
Створюючи зовнішні підрозділи, кожен банк повинен прагнути до максимально чіткого формування своєї політики у відношенні до них, вибираючи ті з них, і в таких сполученнях, що найбільше відповідає його намірами на ринку банківських послуг і можуть бути забезпечені фінансовими, матеріально-технічними та кадровими ресурсами. Майже всі зовнішні підрозділи можуть характеризуватися як форми конкурентної експансії банків на нові ринки, оскільки так чи інакше розраховані на освоєння фінансових ресурсів нових груп клієнтів, нових видів виробництв (галузей) і нових територій, з якими чи на яких вже працюють інші банки та інші кредитні установи.
Розглянуті моделі організаційних структур внутрішньої побудови в "чистому вигляді", рідко зустрічаються оскільки кожна з моделей має свої переваги і недоліки, які повинні враховуватися в процесі вибору оптимальної структури банку, що відповідає конкретним ринковим умовам. Як показує досвід роботи українських банків, вибір організаційної структури банка залежить від його стратегічної мети і необхідності ефективного рішення, завдань, що постають перед банком. На практиці найчастіше використовується змішаний підхід при побудові організаційної структури банку. Коливання кон’юнктури ринку змушує банки коригувати свою стратегію дій, переглядати внутрішню структуру. А взагалі ж можна говорити про те, що кожен банк має свою специфічну організаційну структуру побудови, продиктовану умовами та метою його функціонування.
Тривалий час, з моменту виникнення комерційних банків в Україні, вони перебували в постійному пошуку ефективної структури управління33, тому що те, що добре для одних банків, не завжди доцільно для інших через специфіку виконуваних послуг, місцезнаходження підрозділів чи клієнтів банку.
В даний час у процесі діяльності організаційна структура банків у значний мірі визначилась і стабілізувалася. Тому деякі вчені пропонують застосовувати в банках типову оргструктуру їхнього влаштування34. На наш погляд, з такою пропозицією певною мірою можна погодитися, оскільки в кожному банку існують структурні підрозділи, обов’язкові для всіх банків, наприклад, управління кредитування, управління бухгалтерського обліку тощо. Однак чимало банків мають свою специфіку, обумовлену різними завданнями їхнього розвитку, прийнятими в ньому принципами управління. Тому для кожного банку типова організаційна структура може бути лише орієнтиром.
Викладене дозволяє зробити висновок, що правильно обрана організаційна структура управління, своєчасна її трансформація – важлива умова реалізації банком своєї стратегії і планів, його ефективної діяльності сьогодні й у перспективі.
Від організаційної структури банку слід відрізняти керівні органи управління банком. Серед структурних підрозділів і служб комерційного банку науковці виділяють вищі органи управління банком35. Їх повноваження визначаються нормативно-правовими актами України, зокрема Цивільним кодексом (ст. 97-99)36; законами: "Про господарські товариства";37 "Про банки і банківську діяльність". Крім названих законів, кожний комерційний банк має статут відповідно з яким здійснює свою діяльність.
Незалежно від кола виконуємих операцій кожний із банків формує свої керівні органи управління. До таких органів відносяться: а) загальні збори учасників; б) спостережна рада банку; в) правління (рада директорів банку).
Відповідно з нормами вищеназваних законів вищим (керівним) органом банку є загальні збори учасників (акціонерів) які скликаються для вирішення найважливіших питань діяльності банку. Загальні збори можуть бути двох видів: щорічні (чергові) та позачергові. Чергові загальні збори акціонерів скликаються не рідше як один раз на рік. Чергові збори акціонерів згідно з ст. 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність" мають право вирішувати такі питання: визначення основних напрямків діяльності банку та затвердження звітів про виконання їх; внесення змін та доповнень до статуту банку; зміни розміру статутного капіталу банку; призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії; затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора; розподіл прибутку; припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.
Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Проте закон передбачає, що статутом банку до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Ознайомлення із статутами ряда харківських комерційних банків, зокрема, такими як: "Мегабанк", "Земельний банк", "Меркурій", "Європейський" "Базис", "Регіон-банк", "Факторіал-банк", "Золоті ворота", "Іноваційно-промисловий банк", "Грант" і деякими іншими свідчить про те, що їх статути не визначають питань, які додатково можуть розглядатися на загальних зборах акціонерів. Але, якщо виходити з того, що загальні збори є вищим органом управління банком, то на наш погляд, на зборах може розглядатися будь-яке питання, що стосується діяльності банку.
Порядок проведення загальних зборів регулюється статутом банку. Згідно з яким у загальних зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від кількості акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени правління, які не є акціонерами. Акціонери (або їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Дозволяється передача акціонерами своїх повноважень іншій особі, але це повинно бути належним чином оформлено відповідно з вимогами законодавства.
Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, та/ або Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, про що вони до початку реєстрації письмово повідомляють правління банку.
Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально письмово, або телефонограмою. Крім того, загальне повідомлення обов’язково друкується у місцевій пресі за місцезнаходженням банку і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення має бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. Загальні збори акціонерів проводяться, як правило, за місцем знаходження банку. Як свідчить практика проведення загальних зборів комерційних банків на них розглядаються переважно такі питання як: звіт правління банку про результати фінансово-господарської діяльності; звіт спостережної ради про проведену роботу; звіт ревізійної комісії банку про проведену роботу; затвердження основних напрямків діяльності та порядку розподілу прибутку банку; про зміни у складі акціонерів банку; про збільшення розміру статутного капіталу банку; про внесення змін до статуту банку; про внесення змін до положення про спостережну раду банку; про внесення змін до положення про правління банку; про відкликання та обрання членів спостережної ради банку; правління банку; ревізійної комісії банку; про затвердження зовнішнього аудитора.
Для прикладу можна привести порядок денний річних загальних зборів ВАТ "Мегабанк", що відбулися 24 березня 2005 р. в м. Харкові: звіт Спостережної ради банку за 2004 р.; звіт Правління банку про підсумки фінансово-господарської діяльності за 2004 р.; затвердження звіту Ревізійної комісії та зовнішнього аудитора про річний звіт та баланс банку за 2004 р.; затвердження річного балансу та звіту банку за 2004 р.; про порядок розподілу прибутку банку за 2004 р.; про затвердження основних напрямків діяльності банку на 2005 р.; про зміни в складі Спостережної ради товариства; про зміни в складі Правління товариства; про внесення змін до Статуту банку. Перелічені питання розглядаються на зборах у всіх комерційних банках, оскільки ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку. Іноді в порядку денного загальних зборів бувають питання, які трапляються рідко. Наприклад, такі як: про набуття банком статусу банку з іноземним капіталом; про перейменування банку, про програму фінансового оздоровлення банку. Загальні збори, на нашу думку, можуть розглядати будь-яке питання, що стосується діяльності банку, якщо цього вимагають акціонери банку.
Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік у термін не пізніше трьох місяців після отримання банком аудиторського висновку щодо його фінансово-господарської діяльності.
Закон допускає проведення позачергових зборів акціонерів, які можуть скликатися у наступних випадках: правлінням банку на письмову вимогу спостереженої ради, ревізійної комісії або акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів; в інших випадках передбачених законодавством України38.
До скликання загальних зборів акціонерам має надаватися можливість ознайомитись з документами, пов’язаними з порядком денним зборів. Загальні збори не вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного. Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту банку більш як 60 відсотків голосів. Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніше як через три робочих дні після закінчення зборів передається правлінню банку. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у ѕ голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань: внесення змін та доповнень до статуту банку; припинення діяльності банку; призначення ліквідаторів, затвердження ліквідаційного балансу. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Слід зазначити, що законодавство України, не передбачає підстав для визначення рішень загальних зборів недійсними. На наш погляд, такими підставами мають бути, зокрема такі: прийняття рішення на загальних зборах, скликаних з порушенням порядку скликання; прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів; відсутність належним чином оформленого протоколу загальних зборів; невідповідність рішення інтересам банку в цілому або інтересам його акціонерів.
Загальні збори акціонерів, як вищий орган управління банку, реалізують свої завдання й функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю їм підзвітні. Для загального керівництва роботою банку, а також для здійснення контролю за роботою правління та ревізійної комісії банку загальні збори акціонерів обирають спостережну раду банку терміном на 5 років.
Спостережена рада – постійно діючий орган, що обирається з числа акціонерів або їх представників зазвичай в кількості 10-12 чоловік, а іноді і більше, в залежності як вирішать загальні збори. Спостережна рада представляє інтереси акціонерів в перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної, статутом банку, контролює діяльність правління банку. Персональний склад спостережної ради обирається загальними зборами акціонерів банку. Зі складу членів спостережної ради загальні збори обирають голову, який керує спостережною радою банку. Члени спостережної ради банку не можуть бути членами правління та ревізійної комісії банку. Спостережна рада банку приймає рішення простою більшістю голосів, що приймають участь в засіданні. При рівній кількості голосів на засіданні спостережної ради банку голос голови є вирішальним.
Спостережна рада банку, як орган власників банку, здійснює загальне керівництво його діяльністю і при цьому має такі повноваження: призначає і звільнює голову та членів правління (рада директорів банку); контролює діяльність правління (ради директорів) банку; визначає зовнішнього аудитора; встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку; приймає рішення щодо покриття збитків; приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень; затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів спостережної ради банку та членів правління банку; готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників; здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами акціонерів банку. Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначається статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами акціонерів банку.
Іншим керівним органом комерційного банку є правління. Правління є виконавчим органом на чолі з його головою. Воно здійснює керівництво поточною діяльністю, формує фонди, необхідні для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку. Правління обирається загальними зборами учасників. Чинне банківське законодавство не визначає кількісний склад правління, а тому в кожному банку це питання вирішується на загальних зборах акціонерів. Як свідчить практика комерційних банків України правління банку обирається в кількості, як правило, 10-15 чоловік. Голова правління обирається строком на 10 років, інші члени правління на 5 років. Правління банку є колегіальним органом, тому питання, що віднесені до компетенції обговорюються колективно, а рішення приймаються більшістю голосів учасників, які приймають участь в засіданні, тобто колегіально. Але в колегіальних органах застосовується і єдиноначальність, яку відокремлює керівник цього органу39. В комерційних банках таким керівником є голова правління банку, який керує його роботою та має право представляти банк без доручення. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами акціонерів чи спостережною радою банку. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і спостережній раді банку та організує виконання їх рішень. Правління діє від імені банку в межах передбачених законодавством України і статутом банку.
Компетенцію правління банку безпосередньо не визначено в Законі України "Про банки і банківську діяльність", вона визначається в статутах банків. Як свідчить практика українських комерційних банків їх правління вирішують всі питання діяльності банку, крім тих, що належить до компетенції загальних зборів і спостережної ради банку. Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління банку. Зокрема відповідно до ст. 38 статуту ВАТ "Мегабанк" правління вирішує такі питання: виконує рішення загальних зборів і спостережної ради банку; затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання працівників банку; затверджує положення про обов’язкові фонди банку; приймає рішення про придбання банком акцій, що випускаються ним; визначає структуру банку, його філій і представництв; затверджує положення про формування і використання фондів і резервів банку, створення яких не обов’язкове згідно з законодавством України; приймає рішення з приводу добродійної і спонсорської діяльності; затверджує положення про службу внутрішнього аудиту банку.
Рішення по обговорюємим питанням на засіданні правління банку приймаються більшістю голосів присутніх в засіданні членів правління. При рівній кількості голосів голови правління є вирішальним. Голова правління банку вправі без довіреності здійснювати дії від імені банку. Інші члени правління також наділені цим правом на підставі доручень голови правління. Головою та членами правління банку можуть бути особи, які перебувають з банком у трудових відносинах. Голова правління, як керівник банку, згідно із статутом зазначеного вище банку вирішує наступні питання: видає накази, розпорядження, інструкції, інші вказівки з питань діяльності банку; організує виконання рішень загальних зборів акціонерів; затверджує штатний розклад банку; без обмежень розпоряджається майном та коштами банку згідно його повноважень, видає довіреності; приймає рішення про притягнення до матеріальної відповідальності працівників банку та їх матеріальне заохочення; укладає, змінює і розриває договори, угоди; керує діяльністю структурних підрозділів банку; розподіляє обов’язки між своїми заступниками, керівниками структурних підрозділів, затверджує посадові інструкції та інші внутрішні документи банку; визначає розміри витрат на утримання та розвиток банку; здійснює інші функції, що необхідні для забезпечення діяльності банку.
Серед структурних підрозділів банку важливе місце посідають органи, що здійснюють контроль за фінансово-господарською діяльністю банку. Відповідно до законодавства такими органами є ревізійна комісія та внутрішній аудит.
Ревізійна комісія – постійно діючий орган, що обирається загальними зборами акціонерів на 5 років. Члени ревізійної комісії обираються та відкликаються загальними зборами з числа акціонерів або їх представників. Не можуть бути членами цієї комісії особи, які є працівниками банку. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку. Повноваження ревізійної комісії банку визначаються Законом України "Про банки і банківську діяльність" і статутом банку, а порядок її роботи – положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами акціонерів банку. Відповідно з цими актами до повноважень ревізійної комісії відносяться такі питання: контролює дотримання банком законодавства України і нормативно-правових актів Національного банку України; розглядає звіт внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції для загальних зборів акціонерів; вносить на загальні збори акціонерів або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів банку40.
Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів акціонерів, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів. Ревізійна комісія доповідає про результати ревізій та перевірок спостережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не мають права затверджувати фінансовий звіт банку.
Засідання ревізійної комісії проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на рік. Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймаються більшістю голосів членів ревізійної комісії.
Комерційні банки крім ревізійної комісії, відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку. Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвердженого спостережною радою. Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту погоджується з Національним банком України. Служба внутрішнього аудиту виконує такі функції: наглядає за поточною діяльністю банку; контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку; перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку; аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку; надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок; інші функції, пов’язані з наглядом та контролем за діяльністю банку41.
Служба внутрішнього аудиту має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляду за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Служба внутрішнього аудиту уповноважена вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недоліків у роботі, несе відповідальність за обсяги та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо питань, віднесених до її компетенції. Служба внутрішнього аудиту не несе відповідальності і не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит. Працівники служби внутрішнього аудиту при призначенні на посаду дають письмове зобов’язання про нерозголошення інформації щодо діяльності банку та збереження банківської таємниці.
Охарактеризовані вищі органи управління банку вирішують найбільш важливі питання, пов’язані з управлінням і розвитком банку, керуючись при цьому чинним законодавством України, внутрішніми статутними актами, що регламентують діяльність банку, іншими рішеннями прийнятими органами управління банку, які є обов’язковими для всіх підрозділів, служб і виконавців банку.
Умовою раціональної роботи органів управління банку та прийняття ними максимально виважених рішень є своєчасний аналіз інформації. Це як зовнішня по відношенню до банку інформація (про нові закони і нормативні документи, що регламентують фінансово-господарську діяльність; відомості про тенденції розвитку вітчизняного господарського комплексу і окремих його галузей; про перспективи розвитку економіки регіонів; інформація про стан банківської справи в країні та регіоні та ін.). Так і внутрішня інформація банку (про реалізацію раніше прийнятих рішень з найбільш важливих напрямків розвитку банку і по окремим напрямкам його діяльності; про фінансово-господарський стан банку; про звітність підрозділів банку, включаючи звіти про перевірку філій і інших служб; відомості про аналіз діяльності підрозділів і служб банку з виділенням в ній позитивних і негативних тенденцій; про стан кадрової роботи і т.п.). Посадові особи органів управління повинні аналізувати усю цю інформацію, розглядати виявлені в результаті аналізу тенденції, з’ясовувати можливі їх наслідки для розвитку банку, готувати проекти відповідних рішень.
На основі цих даних затверджується концепція розвитку банку в цілому, окремих стратегічних направлень його роботи, план розвитку банку на окремі періоди (рік, квартал і ін.) і плани реалізації окремих рішень.
Висновки до розділу
За організаційно-правовою формою комерційні банки, до недавнього часу, створювалися як відкриті або закриті акціонерні товариства, а також як товариства з обмеженою відповідальністю. Однак в подальшому, згідно із змінами внесеними в Закон "Про банки і банківську діяльність" від 14.09.2006р., банки можуть створюватися лише як відкриті акціонерні товариства. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах зобов’язані протягом 3-х років привести свою форму у відповідність з вимогами цього Закону42;
Організаційна структура є важливою складовою успішного функціонування будь-якого комерційного банку, проте законодавство її не визначає. В даний час організаційна структура банків значною мірою визначилась, але вони продовжують пошук оптимальної структури, яка б могла забезпечити досягнення їх стратегічних цілей;
Ефективність діяльності комерційних банків залежить від організаційної структури управління, яка має відповідати як меті банку, так і асортименту банківських операцій та послуг, реалізуючи які банк зміг би забезпечити досягнення своїх стратегічних цілей. В даний час організаційна структура банків значною мірою уже визначилась, але вони продовжують пошук оптимальної структури, яка б відповідала змісту їх діяльності.
Розташування діючих банків по регіонах вкрай нерівномірне. У одному м. Києві, наприклад, зосереджено більше 50 відсотків від загальної кількості банків України. Водночас у десяти обласних центрах банків – юридичних осіб немає взагалі. Відсутність банків – юридичних осіб у більш як третини областей свідчить про значні диспропорції в розвитку вітчизняної банківської системи в територіальному аспекті. А тому перед НБУ постає завдання – усунення територіальної диспропорції.
Розділ 3. Принципи та функції діяльності комерційних банків
Діяльність комерційних банків будується на певних принципах, які витікають із їх правового статусу. Термін "принцип" латинського походження, перекладається як основа, начало; особливість покладена в основу створення, або здійснення чого-небудь43. А в Новому тлумачному словнику української мови зазначається, що принцип – це правило покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т.ін44. Звідси принцип комерційних банків являють собою основоположні засади, що покладені в основу їх організації і діяльності. Після того, як принципи знаходять відображення в нормах права, вони стають приписами обов’язковими для виконання. Основні принципи організації і діяльності комерційних банків закріплені в Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000р.45 та деяких інших. Аналіз зазначеного закону дає змогу принципи, що містяться в ньому поділити на організаційно-правові та принципи, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків До організаційно-правових принципів слід віднести, зокрема такі: а) законності; б) незалежності; в) колегіальності управління; г) дотримання банківської таємниці.
Серед усіх принципів діяльності комерційних банків особливе місце належить принципу законності. Цей принцип випливає із загального конституційного принципу – верховенства права (ст. 8 та ст. 19 Конституції України 1996 р.). Відповідно до нього комерційні банки повинні будувати свою роботу на основі Конституції і інших законів України, додержуватися законності безпосередньо у своїй діяльності. На основі цього принципу функціонують всі як державні так і не державні підприємства, організації, об’єднання громадян і інші суб’єкти права. В демократичному суспільстві нормальний хід його розвитку неможливий без суворого дотримання законів. Це в повній мірі відноситься і до діяльності комерційних банків. Функціонування їх в режимі законності, сприяє забезпеченню прав і законних інтересів усіх учасників правовідносин у банківській сфері (зокрема, як самих комерційних банків, так і юридичних та фізичних осіб, що виступають клієнтами банківських установ).
Відповідно до принципу законності комерційні банки виконують лише ті операції, які визначені банківським законодавством та на підставі тих правил, які визначені Національним банком України.
Важливим принципом організації і діяльності комерційних банків є принцип їх незалежності. За своїм юридичним становищем комерційні банки є незалежними суб’єктами від органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в рішеннях пов’язаних з їх оперативною діяльністю. Цей принцип одержав законодавче закріплення, зокрема, в ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", де встановлено, що органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатися у діяльність банку. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом46.
Механізм звернення комерційних банків у судові органи з приводу втручання в їх діяльність суб’єктів владних повноважень визначений Кодексом адміністративного судочинства України від 06.07.2005р. зокрема, в ст. 17 п.1. Кодексу зазначається, що до компетенції адміністративних судів відносяться спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності47. Розглядаються і вирішуються такі справи місцевими загальними або окружними адміністративними судами. Якщо предметом оскарження є рішення, дії чи бездіяльність Національного банку України, його посадової чи службової особи, то такі справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів. Разом з тим доцільно доповнити і Закон України "Про банки і банківську діяльність" нормою такого змісту: "У разі якщо органи державної влади або органи місцевого самоврядування порушують вимоги чинного законодавства, впливають на діяльність банків, та керівників чи працівників банку або втручаються у діяльність банку, банк має право звернутися до суду".
Одним з організаційно-правових принципів комерційних банків є принцип колегіальності. Органами управління комерційних банків є загальні збори, спостережна рада, правління (рада директорів банку). Основні питання в цих органах, обговорюються та вирішуються на зборах, засіданнях колективно. Для винесення рішення з обговорюємого питання необхідно мати кворум. Рішення в зазначених органах частіше за все приймаються більшістю голосів, тобто коли за нього проголосувало більше половини присутніх членів відповідного органу. Однак у статутах банків можуть встановлюватися і інші правила. Так, згідно зі ст. 31 Статуту ВАТ "Мегабанк", рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у ѕ голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Правління цього банку відповідно до ст. 37 Статуту приймає рішення простою більшістю голосів, які приймають участь в засіданні. Колегіальність дозволяє правильно вирішувати найбільш складні питання за участю фахівців, з використанням їх досвіду. Але колегіальність доповнюється єдиноначальністю керівників, які особисто несуть відповідальність за прийняті рішення.
До основних організаційних принципів відноситься принцип дотримання банківської таємниці48. Питання пов’язані з банківською таємницею регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність". Зокрема, ч.1 ст. 60 цього Закону визначає банківську таємницю як інформацію про діяльність і фінансовий стан клієнта і взаємовідносини з ним чи третьою особою при наданні послуг банка, і розголошення якої може завдати матеріальну чи моральну шкоду клієнту.
Банківська таємниця категорія багатогранна і в правовій літературі трактується в двох основних значеннях49. У вузькому розумінні банківська таємниця – це обов’язок банку зберігати таємницю щодо операцій клієнтів, захист від ознайомлення з банківськими операціями сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, таємницю по операціях, рахунках і вкладах (депозитах) своїх клієнтів і кореспондентів. У широкому розумінні вона являє собою різновид службової таємниці, тобто конфіденційну інформацію стосовно клієнта, яка стала відома службовцю банка. Згідно з зазначеним Законом отримана банками інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків які передбачені ст. 62 цього Закону. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні службових обов’язків. До недавна за незаконне розголошення та використання інформації, що становить банківську таємницю Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 164-11) була передбачена відповідальність, що тягла за собою накладення штрафу від ста до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Така санкція на практиці виявилася мало ефективною.
В умовах сучасного розвитку економіки та жорсткої конкуренції на ринку товарів та послуг розголошення банківської таємниці може призвести до значних негативних наслідків для власників такої таємниці. За ініціативою Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності 16 грудня 2004 р. парламент України ухвалив закон, який передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять банківську таємницю. Цим же Законом адміністративна відповідальність, яка існувала раніше за розголошення банківської таємниці була скасована50. Встановлення кримінальної відповідальності спрямоване на забезпечення належного захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб – клієнтів банку, попередження витоку інформації про банки та їх клієнтів, сприятиме посиленню інвестиційної привабливості України для постійних інвесторів.
До принципів, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків, науковці з банківської справи відносять наступні: а) роботи в межах реально залучених ресурсів; б) будування взаємовідносин з клієнтами на ринкових засадах; г) регулювання діяльності комерційних банків тільки економічними методами51.
Основоположним принципом роботи комерційних банків є принцип діяльності комерційних банків в межах реально залучених ресурсів. Він означає, що комерційні банки повинні забезпечувати не лише кількісну відповідність між своїми ресурсами, кредитними вкладами та іншими активами, але і досягти відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів. Перш за все, це стосується строків. Так, якщо банк залучає кошти, головним чином на короткі терміни, а вкладає їх переважно в довгострокові кредити, то його спроможність без затримок розрахуватися за своїми зобов’язаннями опиниться під загрозою.
Жорстока залежність активів банку від характеру його пасивів повинна враховуватися при визначенні економічних нормативів діяльності банків та при регулюванні їх операцій. Тому, розробляючи умови цих операцій та вимоги до банків, які можуть їх здійснювати, необхідно першочергову увагу приділяти джерелам формування відповідних пасивів, оскільки якщо банки працюють в межах реально залучених ресурсів, то зростає їх зацікавленість у залученні депозитів, розвивається справжня конкуренція за пасиви.
Другим важливим принципом на якому базується діяльність комерційних банків, виступає принцип повної економічної самостійності, маючи на увазі і економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності. Згідно із ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Економічна самостійність передбачає свободу розпорядження власними коштами банку та залученими ресурсами, вільний вибір клієнтів та вкладників, розпорядження доходами, які залишаються після сплати податків.
Зазначений Закон надає право всім комерційним банкам економічну свободу розпорядження своїми фондами та доходами. Прибуток банку залишається в його розпорядженні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів. Збори встановлюють норми і розміри відрахувань у різні фонди банку, а також розміри дивідендів по акціях.
За своїми зобов’язаннями комерційний банк відповідає всіма належними йому способами і майном, на яке відповідно до чинного законодавства може бути накладене стягнення. Весь ризик від своїх операцій комерційний банк бере на себе. Щоб нести повну відповідальність за результати своїй діяльності, банк повинен бути вільним не тільки у розпорядженні своїми ресурсами, але й у визначенні строків та умов надання позик, проведення різноманітних банківських операцій, відсотків за кредитами, депозитів тощо.
Наступний принцип це принцип будування взаємовідносин комерційних банків зі своїми клієнтами на ринковій основі. Суть його полягає в тому, що мобілізуючи тимчасово вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб, банки при наданні клієнтам позик спрямовують їх туди, де їх використання обіцяє найбільші прибутки, тобто банки при цьому виходять із ринкових критеріїв прибутковості, ризику і ліквідності.
До принципів, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків відноситься принцип регулювання їх діяльності державою тільки економічними (а не адміністративними) методами. Держава визначає "правила гри" для банків, але не може втручатися в їх оперативну діяльність. Постійний контроль за діяльністю комерційних банків з боку Національного банку України здійснюється через систему економічних нормативів, котрих повинні дотримуватися банки. Порушення установлених нормативів може привести до відклику НБУ раніше виданої ліцензії або застосування до банку відповідних санкцій.
Розгляд основних правових принципів, на яких базується діяльність комерційних банків, свідчить про те, що рушійним мотивом їх діяльності є отримання прибутку на основі переміщення капіталу. Комерційні банки мають самостійність у діях, які збігаються із вимогами ринку. Вони несуть правову й економічну відповідальність за результати цих дій не лише поточними доходами, але і своїм капіталом. Все це робить комерційні банки повноцінними суб’єктами правових відносин.
Закінчуючи розгляд даного питання слід зазначити, що принципи діяльності комерційних банків у чинному законодавстві чітко не визначені, тому доцільно в Законі "Про банки і банківську діяльність" у окремій статті вказати, які саме принципи покладені в основу діяльності банків.
Важливе значення в розкритті сутності комерційних банків має питання про його функції. У функціях банків відбивається зміст їхньої роботи. Саме функції є тими критеріями, на основі яких визначаються повноваження і вся організація діяльності досліджуваних органів. Цілком природно, що при цьому виникає питання про те, що ж розуміється під функціями комерційних банків. Термін "функція" латинського походження перекладається як "виконання", "звершення" і означає обов’язок, коло діяльності52. У довідковій юридичній літературі термін "функція" вживається у значенні "обов’язок", "діяльність", "направлення (бік) діяльності"53.
На наш погляд, під функцією комерційного банку слід розуміти одне із направлень його діяльності, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю по вирішенню поставлених перед банком завдань. Правовим вираженням функцій комерційних банків і засобом їхнього здійснення служить компетенція банків. Установлення компетенції банків є тим вихідним початком, за допомогою якого держава впливає на здійснення і розвиток їхніх функцій відповідно до завдань соціально-економічного розвитку країни. Чинним законодавством, зокрема, Законом України "Про банки і банківську діяльність" на комерційні банки покладено виконання різноманітних функції. Серед науковців немає єдиної думки щодо функцій, які банки виконують. Так, О.П. Жарковська називає три таких функції: а) посередництво у кредиті; б) стимулювання накопичення у господарстві; в) посередництво у платежах між самостійними суб’єктами і в операціях з цінними паперами54.
На думку О.А. Костюченко, їх сім; 1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал; 2) кредитування підприємств, держави і населення; 3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві; 4) випуск кредитних грошей; 5) емісійно-засновницька діяльність, пов’язана з випуском і розміщенням цінних паперів; 6) довірче управління майном клієнтів (трастових операцій) 7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації55.
На наш погляд, до основних функцій комерційних банків, які визначають їх суть, слід віднести: акумуляцію і мобілізацію грошового капіталу; посередництво у кредиті; стимулювання накопичення господарюючими суб’єктами; посередництво у платежах між окремими самостійними суб’єктами; емісійно-засновницьку діяльність, пов’язану з випуском і розміщенням цінних паперів; консультативне обслуговування клієнтів. Реалізація саме цих функцій притаманна комерційним банкам.
Серед функцій, що виконують комерційні банки, в першу чергу потрібно назвати функцію акумуляції і мобілізації грошового капіталу. Банки збирають тимчасово вільні грошові кошти для їх подальшого направлення тим господарюючим суб’єктам, які нуждаються в додаткових асигнуваннях. Акумуляція банком вільних коштів юридичних і фізичних осіб, з одного боку, приносить їхнім власникам прибуток у вигляді процента, а з іншого – створюють базу для проведення позичкових операцій. Мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал – одна із старіших функцій банків. Саме завдяки банків відбувається накопичення і направлення їх на задоволення потреб виробництва.
Важливою функцією комерційних банків є посередництвом у кредиті, яке вони здійснюють шляхом перерозподілу грошових коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств та грошових доходів фізичних осіб. Особливість посередницької функції комерційних банків полягає в тому, що головним критерієм перерозподілу ресурсів виступає прибутковість їх використання позичальником. Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обігу їх капіталів, скороченню витрат на виробництво і зростання прибутків. Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові посередники. Значення посередницької функції банків для успішного розвитку ринкової економіки полягає в тому, що вони своєю діяльністю зменшують ступінь ризику та невизначеності в економічній системі, акумулюють вільні кошти перетворюючи їх у потужний інвестиційний ресурс.
Наступна функція комерційних банків – стимулювання накопичення господарюючими суб’єктами. Здійснення структурної перебудови економіки має спиратися на використання, в першу чергу, внутрішніх накопичень держави. Саме вони, а не іноземні інвестиції, повинні складати основну частину коштів, необхідних для формування економіки. Комерційні банки, виступаючи на фінансовому ринку із попитом на кредитні ресурси, повинні не лише максимально мобілізувати наявні в економічній системі збереження, але і сформувати ефективні стимули для накопичення коштів на основі поточного споживання. Стимули для накопичення та споживання коштів формулюються на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків. Крім високих відсотків, які виплачуються за вкладами, кредиторам банку потрібні серйозні гарантії надійності розміщення накопичених ресурсів банку. Важливе значення для вкладників має доступність інформації про діяльність комерційних банків та про гарантії, які вони можуть дати. Завдання банків створити такі форми залучення коштів, які реально зацікавили б клієнтів в накопиченні ресурсів та сформувати у них звичку до збереження, яка визначає інвестиційні можливості ринкової економіки.
Наступна функція комерційних банків – посередництво у платежах між окремими суб’єктами юридичних і фізичних осіб. Через банки проходять платежі й розрахунки підприємств, організацій, бізнес-структур, населення, і в цьому розумінні банки, знаходячись між клієнтами, здійснюючи платежі за їх дорученням виконують таким чином посередницьку місію. Через банки здійснюються не тільки платежі, але й переливання грошових коштів і капіталів від одного суб’єкта до іншого, з однієї галузі в іншу. Шляхом здійснення операцій за рахунками банки роблять рух капіталів, акумулюючи їх в одному секторі економіки, перерозподіляють ресурси і капітали в інші галузі й регіони. Все це свідчить про те, що дана функція реалізується за допомогою цілої низки операції. Створення системи комерційних банків в Україні, з одного боку, призвело до великої кількості посередників у платежах (що зручно для клієнтів, оскільки швидко можна зробити розрахунки), а з другого боку, розосередження розрахунків у багатьох банках підвищує у зв’язку із цим їх ризик, який повинні брати на себе банки. За таких умов особливо важлива відповідальність банків за своєчасне та повне виконання доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів.
Комерційні банки виконують і емісійно-засновницьку функцію, здійснюючи випуск і розміщення цінних паперів. Маючи ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій, банк вправі здійснювати випуск, покупку, продаж, облік, збереження й інші операції з цінними паперами, що виконують функцію платіжного документа. При цьому банки мають можливість направляти заощадження на виробничі цілі. Ринок цінних паперів як би доповнює систему кредиту і взаємодіє з нею. Банки вправі також здійснювати довірче керування цінними паперами за договором з юридичними і фізичними особами, розміщати свої ресурси і цінні папери від свого імені. Тому всі ризики, зв'язані з таким розміщенням, усі доходи і збитки від зміни ринкової оцінки придбаних цінних паперів відносяться за рахунок акціонерів банку. Достатня економічна поінформованість дозволяє банкам здійснювати і таку функцію як консультаційне обслуговування клієнтів. Шляхом надання різноманітних консультаційних послуг - від відкриття рахунків, кредитно-розрахункового і касового обслуговування до рекомендацій по здійсненню операцій на грошових і товарних ринках.
Висновки до розділу
Суттєве значення для діяльності банків мають принципи, на підставі яких ґрунтується їх робота, оскільки вони безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, що виникають у банківській сфері. Проте в чинному законодавстві вони чітко не визначені. Тому є нагальна потреба закріпити їх у Законі України "Про банки і банківські діяльність" шляхом відповідного доповнення.
Зміст діяльності комерційних банків виявляється через функції які вони виконують. Систематичне виконання охарактеризованих функцій створює той фундамент, на якому ґрунтується робота банків. Але слід зазначити, що в Законі України "Про банки і банківську діяльність" відсутній їх перелік, а тому доцільно дати такий перелік у окремій статті названого Закону.
На наш погляд, до основних функцій комерційних банків, які визначають їх суть, слід віднести: акумуляцію і мобілізацію грошового капіталу; посередництво у кредиті; стимулювання накопичення господарюючими суб’єктами; посередництво у платежах між окремими самостійними суб’єктами; емісійно-засновницьку діяльність, пов’язану з випуском і розміщенням цінних паперів; консультативне обслуговування клієнтів. Реалізація саме цих функцій притаманна комерційним банкам.
Розділ 4. Порядок створення, реєстрації і припинення діяльності комерційних банків
Комерційні банки в Україні почали створюватися з 1988 р., ще за часів СРСР, коли банки реєструвалися в Москві і пов’язано це було з процесами перебудови економіки, які розпочалися у другій половині 80-х років минулого століття. Першим з українських банків 24 листопада 1988 р. був зареєстрований Держбанком СРСР АКБ "Таврія",56 потім 24 січня 1989 р. АК "Укрінбанк",57 22 березня 1990 р. АК "Полтава-банк"58, 26 червня того ж року АК "Добродій" (пізніше перейменований у ВАТ «Мегабанк». Упродовж 1988 – 1991 років до Всесоюзної книги реєстрації було включено близько 60 українських комерційних банків59.
Після проголошення незалежності України почався бурхливий розвиток комерційних банків і реєструвати їх став Національний банк держави. За перший рік незалежності в Україні було зареєстровано 60 комерційних банків, а на кінець 1992 р. їх налічувалось – 133. Найбільше комерційних банків було зареєстровано у 1993 р. – 8460.
Порядок створення та функціонування українських банків визначається чинним законодавством. Основними законодавчими актами з цього питання є Цивільний Кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців", "Про банки і банківську діяльність" та відповідні нормативно-правові акти НБУ. Зокрема, Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджено постановою НБУ від 31.08.2001 р. №375 із наступними змінами (далі постанова 375)61.
Відповідно до зазначеного законодавства банки в даний час можуть створюватися лише у вигляді відкритого акціонерного товариства, або кооперативного банку, за участю юридичних й фізичних осіб, резидентів та нерезидентів, а також держави в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (володіє 10 або більше відсотками статутного капіталу), об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо, чи опосередковано володітиме чи контролюватиме 10,25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку зобов’язана отримати письмовий дозвіл НБУ. Власники істотної участі банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.
Закон України "Про господарські товариства" (ст. 23 ч. 3) та ст. 3 п. 6 Закону України "Про статус народного депутата" встановлюють обмеження відносно осіб, які не можуть обіймати керівні посади в органах управління банків. До таких осіб належить посадовці органів державної влади та місцевого самоврядування, посадовці усіх правоохоронних органів, військовослужбовці, депутати місцевих рад, які працюють у цих органах на постійній основі, а також особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю та які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.
Першим кроком до створення банку є рішення кількох осіб про його заснування. Кілька осіб – не випадковий висновок, оскільки чинним законодавством України не передбачено право на існування приватного банку та й 100 відсоткова власність на капітал банку окремої юридичної особи є надто проблематичною. Рішення про створення банку, приймається письмово і йому надають форму протоколу установчих зборів. Із самого сенсу поняття "установчі збори" випливає, що це найперші збори засновників банку, тобто тих осіб, які засновують банк. В самому Законі "Про банки і банківську діяльність" не згадується про те, що повинно міститися в протоколі установчих зборів засновників. А відповідно до постанови Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р. протокол установчих зборів (зборів учасників) повинен містити таку інформацію: місце та дату проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання спостережної ради банку і ревізійної комісії, призначення голови правління (ради директорів), головного бухгалтера та членів правління банку (ради банку) та уповноваженої особи, відповідальної за реєстрацію банку інші положення відповідно до чинного законодавства. Тобто, вже приймаючи рішення про створення банку, його засновники мають чітко визначити такі питання: які особи увійдуть до складу спостережної ради, до ревізійної комісії банку, правління банку. Крім того, необхідно визначити кандидатури на посади голови правління та головного бухгалтера банку.
Основною передумовою створення комерційного банку, як звичайної юридичної особи є формування статутного капіталу - фонду коштів, що вносяться засновниками для забезпечення стабільності банку та виконання ним банківських операцій. Відповідно до чинного вітчизняного законодавства без певного розміру статутного капіталу банк створений бути не може. Наявність власного капіталу в банківських установах має велике значення, оскільки він є первинною майновою базою діяльності банку. У даний час статутний капітал існуючих банків має становити не менше як 5 млн. євро, а для новостворених банків – не менше як 10 млн. євро62.
Формування та збільшення статутного капіталу комерційного банку здійснюється шляхом грошових внесків. Грошові внески резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти – в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях. Статутний капітал не може формуватися з непідтверджених джерел. Банк має отримати від учасників банку документи й відомості, потрібні для з’ясування джерел походження коштів, що спрямовуються на формування його статутного капіталу. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо ці кошти мають інше цільове призначення, банківські метали, а також кошти, одержані в кредит та під заставу. Для формування статутного капіталу новостворюваного банку в територіальному управлінні НБУ за місцем знаходження комерційного банку відкривається накопичувальний рахунок, на який кожний учасник вносить визначену установчими документами частку статутного капіталу. Підставою для відкриття накопичувального рахунку є установчий договір учасників і заява на відкриття рахунку.
Під час формування статутного капіталу банку з іноземним капіталом кошти в іноземній валюті акумулюються іноземним учасником банку на накопичувальному рахунку, який відкривається в НБУ.
Аналіз чинного законодавства про банки свідчить, що вся діяльність зі створення комерційного банку складається із декількох послідовних етапів. Спочатку засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське товариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновники визначаються з тим, яку частку статутного капіталу вносить кожний із учасників у статутний фонд. Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, учасники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформляються усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.
Другим етапом створення банку – є державна його реєстрація. До недавнього часу це питання вирішувалось Законом України "Про банки і банківську діяльність" та вище уже згаданою постановою Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р.
Відомо, що реєстрація господарських товариств (небанківських), з того часу, як вони почали створюватися в Україні здійснюється органами місцевої виконавчої влади за місцезнаходженням господарського товариства. В той же час комерційні банки, незалежно від місця їх розташування та територіального характеру діяльності проходили реєстрацію у НБУ в Києві. Саме з моменту реєстрації банку Національним банком в Державному реєстрі банків він вважався створеним та набував статусу юридичної особи.
Але сьогодні стає актуальним знову таке, здавалось б вичерпане і вирішене питання як державна реєстрація банків. Це пов’язано з тим, що 15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємств"63. Відповідно до цього Закону в Україні запроваджується єдиний для всіх суб’єктів господарювання порядок державної реєстрації, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. Новий порядок передбачає проведення державної реєстрації виключно професійним державним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради, міста обласного значення, або районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи та обов’язкове відображення всіх даних у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Тільки після проведення державної реєстрації у порядку, передбаченому цим Законом, суб’єкт стає юридичною особою, а зміни до статуту набувають чинності.
Названий вище Закон набрав чинності з 1 липня 2004 р. А це означає, що фактично з цієї дати НБУ не здійснює державну реєстрацію банків. Передбачений законом про державну реєстрацію порядок є досить простим і свідчить про прагнення законодавця зменшити бюрократичний тиск на підприємців та зробити прозорішим сам процес реєстрації.
Але Закон України "Про банки і банківську діяльність" та постанова Правління НБУ №375, до комерційних банків як установ надзвичайної ризиковості, що працюють зі специфічним товаром – грошовим ресурсами, висувають вимоги вищого рівня щодо порядку їх створення, порівняно з іншими суб’єктами господарювання. Спеціальні вимоги при створенні банку включають наступне: попередню перевірку засновників та власників істотної участі в банку, їх фінансового стану, джерел походження коштів, професійної придатності керівників майбутньої банківської установи. Попередня перевірка новостворюваного банку, на нашу думку, є необхідністю і має бути проведена на високому фаховому рівні. А це кваліфіковано може зробити тільки НБУ. Нехтування щодо цього досвідом НБУ було б абсолютно невиправданим. Слід зважати також на те, що Національний банк є центральним органом державного управління, який забезпечує стабільність гривні та банківської системи, і відповідно має достатні важелі впливу на банківські установи. Зокрема, НБУ видає банкам ліцензії на право здійснення банківських операцій, проводить перевірки їх діяльності. Виходячи з цього новостворений банк не може бути зареєстрованим в державному органі реєстрації без попередньої перевірки первинних документів, які визначені статтями 14-17 Закону України "Про банки і банківську діяльність"
Такий підхід випливає із самого ж Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та осіб-підприємців" в п.4, 5 статті 8 в яких зазначено "У разі, коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установочних документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. ...У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.
З урахуванням цих положень до Закону України "Про банки і банківську діяльність" слід внеси зміни та запровадити механізм, відповідно до яких державній реєстрації у виконавчому комітеті передуватиме реєстрація статуту (змін до статуту) Національним банком.
Іншим шляхом урегулювання колізії є визначення Національного банку державним реєстратором у сенсі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" з наданням йому права вносити записи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Такий варіант, на наш погляд, є доцільнішим, оскільки при забезпеченні цілісності системи державної реєстрації він водночас дає банкам змогу використовувати при їх реєстрації принцип "одного віконця", тобто одержувати дозвільні документи "з одних рук".
Практика створення нових банків після того, як закон про державну реєстрацію юридичних осіб набрав чинності (з 1 липня 2004 р.) йде таким шляхом: до реєстрації відповідного банку в державному органі реєстрації його засновники готують необхідні документи і якщо вони відповідають вимогам Закону "Про банки і банківську діяльність" Національний банк дає попередню згоду на реєстрацію банка в державному органі реєстрації.
Стосовно документів, які потрібно подати, щоб банк був зареєстрований. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради попередньо подає до територіального управління НБУ за місцем створення такі документи: заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої особи або голови спостережної ради; установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізичних осіб-засновників засвідчуються в нотаріальному порядку; статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку. Одразу зауважимо, що ст. 17 Закону "Про банки і банківську діяльність" вимагає подання статуту банку для проведення його державної реєстрації, проте не містить вимог щодо його оформлення і підписання. На нашу думку, з юридичної точки зору це не відповідає належному оформленню такого важливого документа яким є статут банку. Крім того, чи правильно вимагати підписання проекту статуту головою правління майбутнього банку, якщо ст. 42 Закону твердить: "Голова правління банку... заступає на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. На наш погляд, доцільно було б надати повноваження щодо підписання першого статуту банку голові спостережної ради банку.
Крім зазначених документів подаються ще й такі: бізнес план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснити, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), який засвідчується підписами засновників банку та/або головою спостережної ради; відомості про склад спостережної ради, правління, ревізійної комісії; документи, що дають можливість зробити висновок про професійну придатність і бездоганну ділову репутацію голови, його заступників та членів правління і головного бухгалтера, його заступників; копію звіту про наслідки підписки на акції (для банку, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства), зареєстрованого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку з доданням переліку акціонерів банку; копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами – учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу.
Територіальне управління НБУ за місцем знаходження створюваного банку в місячний строк з дати отримання документів готує висновок про відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України, і направляє їх до розгляду в Генеральний департамент банківського нагляду НБУ. Генеральний департамент подає документи Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банку. Комісія приймає рішення про професійну придатність і ділову репутацію кандидатів на керівні посади в банку.
На керівні посади в банках не можуть бути призначені особи, які не мають бездоганної ділової репутації, професійні та управлінські здібності яких не відповідають вимогам Закону, у тому числі: 1) які не виконали зобов’язань з оплати боргу щодо будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної особи; 2) незаконні дії яких у минулому призвели до банкротства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи; 3) які були звільнені на вимогу Національного банку; 4) які були звільнені за статтями 40 (підпункти 2, 3, 4, 7, 8), 41 Кодексу законів про працю України.
До прийняття Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємств" рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймав НБУ не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених вище. В даний же час НБУ дає тільки попередню згоду на державну реєстрацію банку. В окремих випадках він може відмовити банку в цьому. Зокрема в разі: порушення порядку створення банку; невідповідності установчих документів, потрібних для реєстрації банку, чинному законодавству України; подання неповного пакета документів або невідповідності поданого пакету вимогам чинного законодавства України, в тому числі нормативно-правовим актам НБУ; незадовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, які мають істотну участь у банку; відсутності бездоганної ділової репутації принаймні одного із власників істотної участі в банку; професійної непридатності чи відсутності бездоганної ділової репутації голови та/або членів правління (ради директорів), головного бухгалтера банку.
Після того, як НБУ дає попередню згоду на реєстрацію банку, він повинен бути внесений у Державний реєстр. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" банки набувають статус юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому даним Законом. Державна реєстрація банку згідно з цим Законом проводиться реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням банку. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймає державний реєстратор. Строк державної реєстрації банку не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження повного пакету документів.
Реєстрацію банків в державному реєстрі можна вважати спрощеною, оскільки майже всі документи необхідні для реєстрації готуються відповідно до банківського законодавства і попередньо розглядаються в НБУ, а державний реєстратор переглядає їх на відповідність їх закону про державну реєстрацію юридичних осіб. Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Свідоцтво про державну реєстрацію банку повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженої особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації банку. З дати внесення запису в Єдиному державному реєстрі банк набуває статусу юридичної особи. Державний реєстратор не пізніше наступного дня з дати державної реєстрації банку зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації банку із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.
Відмову в проведенні державної реєстрації банку може бути, як це передбачено законом про державну реєстрацію юридичних осіб, оскаржено в суді.
Після державної реєстрації банку в територіальному управлінні НБУ за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття з накопичувального рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал.
Закон про державну реєстрацію юридичних осіб регламентує і порядок внесення змін до установчих документів юридичної особи, зокрема до статуту. Такі зміни підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим законом.
Відносно відокремлених підрозділів (філій, представництв) банків залишається чинним передбачений Законом "Про банки і банківську діяльність" порядок їх відкриття за згодою НБУ та їх реєстрації Національним банком, оскільки згідно із п.4 ст. 4 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.
Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ. Для набуття діючим банком статусу банку з іноземним капіталом його правління також має отримати попередній дозвіл НБУ.
При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом його засновники подають до територіального управління НБУ за місцем створення банку необхідні документи, що передбачені при створенні кожного вітчизняного банку, а крім того, додатково ще й такі: нотаріально засвідчену за місцем видачі копію легалізованого рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні (для юридичних осіб); нотаріально засвідчений за місцем видачі легалізований витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора (для юридичних осіб); нотаріально засвідчену за місцем видачі легалізовану копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року (для юридичних осіб). Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних Національним банком, то такий висновок має бути підтверджений українською аудиторською організацією.
У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні видану державним контролюючим органом країни. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; документи мають подаватися мовою оригіналу з перекладом на українську мову, засвідченим нотаріально.
Після одержання попередньої згоди НБУ на реєстрацію банку з іноземним капіталом, цей банк, має пройти державну реєстрацію і при цьому подати такі ж документи, як і українські банки.
Крім того, відповідно до внесених змін в Закон "Про банки і банківську діяльність" від 16 листопада 2006р., іноземним банкам надано право відкривати філії та представництва на території України 64.
Порядок їх відкриття та функціонування здійснюється відповідно до законодавства України, яке стосується до банків України.
Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпечення його необхідним обладнанням тощо. Ускладнена процедура створення банків зумовлена надзвичайною ризиковістю їх діяльності, вищим порівняно з іншими юридичними особами рівнем вимог щодо їх фінансового стану та бездоганності ділової репутації. Така процедура уявляється обґрунтованою, оскільки необдумана дія, прорахунок, чи порушення закону здатні викликати серйозні наслідки не тільки для самого банку, а й для його клієнтів – тисяч, і навіть мільйонів людей – в залежності від розміру банку.
На відміну від звичайних господарських товариств, більшість з яких можуть починати фінансово-господарську діяльність одразу після державної реєстрації, комерційні банки навіть зареєстровані в Єдиному державному реєстрі, не мають права здійснювати банківські операції без отримання відповідної ліцензії НБУ. Ліцензія – це дозвіл, що надається комерційному банку, зареєстрованому в Єдиному державному реєстрі на здійснення окремих або всіх банківських операцій, якщо умови діяльності банків відповідають чинному законодавству України і не загрожують інтересам клієнтів65.
Отже, щоб зареєстрований банк мав право здійснювати банківські операції факту державної реєстрації недостатньо. Незважаючи на те, що з моменту державної реєстрації банк признається самостійним суб’єктом цивільно-правових відносин і володіє правоздатністю, до одержання ліцензії на здійснення банківських операцій його правоздатність має характер загальної або універсальної правоздатності. Це означає, що створений банк може займатися будь-якою законною діяльністю, крім тієї, для здійснення якої необхідно одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ 17 липня 2001 р. №275 із наступними змінами66 (далі постанова №275), банківська ліцензія видається НБУ на підставі клопотання банку та представлення документів, що підтверджують: наявність оплаченого та зареєстрованого підписаного капіталу банку у розмірі, що встановлений вище зазначеним законом; забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог НБУ; наявність мінімум трьох осіб, призначених членами правління банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
НБУ може відмовити в надані ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні, НБУ приймає протягом одного місяця з дня отримання повного пакету документів, зазначених вище. Банківська ліцензія не може передаватись третім особам.
НБУ може відкликати банківську ліцензію тільки у таких випадках: якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію; якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом одного року з дня отримання банківської ліцензії; у разі порушення чинної законодавчо-нормативної бази, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку; на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідальність з вимогами даного закону та нормативно-правових актів НБУ; недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку. Банк, який одержав повідомлення про відкликання у нього банківської ліцензії, протягом трьох днів зобов’язаний повернути її НБУ. Після відкликання ліцензії банк втрачає право на здійснення будь-яких банківських операцій67.
Ліцензування комерційних банків запроваджено з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, забезпечення захисту інтересів кредиторів і вкладників. На підставі банківської ліцензії комерційні банки мають право здійснювати такі банківські операції: приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банківських кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Банк, крім перелічених вище операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: операції з валютними цінностями; емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (у тому числі андеррайтинг); надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань, які передбачають їх виконання у грошовій формі; придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); лізинг; послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних документів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з їх використанням; надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також можуть здійснювати й такі операції: здійснення інвестицій у статутні фонди інших юридичних осіб; здійснення випуску, обігу, погашення державної та іншої грошової лотереї; перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів; операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами; довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними і фізичними особами; депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Таким чином, встановлений Законом України "Про банки і банківську діяльність" та постановою Правління НБУ №275 механізм ліцензування банківської діяльності, крім класичних банківських операцій, дозволяє комерційним банкам здійснювати широкий спектр різноманітних операцій та послуг, що є необхідною умовою комплексного обслуговування клієнтів та розвитку конкуренції на фінансових ринках. Водночас на комерційні банки накладено певні обмеження щодо їх діяльності. Так, банками забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних, та інвестиційних монет) та страхування (крім виконання функцій страхового посередника).
Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капіталу банку.
Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25% капіталу банку. Це обмеження не поширюється на приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських операцій, майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави, майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що таке майно має бути відчужене банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.
Припинення діяльності банку відбувається в результаті його реорганізації або ліквідації. Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням НБУ.
Припинення діяльності будь-якої юридичної особи здійснюється відповідно до статей 104-112 Цивільного кодексу України. Порядок припинення діяльності комерційних банків (як спеціальних суб’єктів) визначений низкою Законів України, зокрема, "Про банки і банківську діяльність", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом", а також Методичними рекомендаціями про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків, які затверджені постановою Правління НБУ №395 від 9 жовтня 2000 р.68.
Реорганізація банків здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Тобто за змістом реорганізація може набувати об’єднувальних, розподільчих форм, а також мати характер перетворення. На думку деяких науковців під реструктуризацією банківської установи слід розуміти зміну структури її активів і пасивів, внутрішньої побудови, управління, тощо, які мають сприяти подоланню фінансової нестабільності цієї банківської установи та відновити її платоспроможність69.
Згідно зі ст. 26 Закону України "Про банки і банківську діяльність" злиття передбачає припинення діяльності двох (або кількох) комерційних банків як юридичних осіб та передачу всіх їхніх майнових прав і зобов’язань новоствореному банку. Приєднання – це припинення діяльності одного банку як юридичної особи з передачею всіх його майнових прав і зобов’язань іншому на правах філії чи без відкриття філії. Злиття та приєднання відносяться до об’єднувальних форм.
Поділ передбачає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу за розподільчим актом у визначених частинах усіх його майнових прав і зобов’язань кільком новоствореним банкам. Виділення полягає у створенні банку (або кількох банків), до якого (яких) за розподільчим актом у відповідних частинах переходять майнові права і обов’язки банку, що реорганізовується. З метою підвищення ефективності діяльності великих банків, а також в умовах кризової ситуації може виникнути потреба у розділенні їх капіталу й реорганізації цих банків шляхом їх поділу, а також у виділенні (за умови достатності капіталу кожного з них). Поділ та виділення відносяться до розподільчих форм.
Реорганізація банку може здійснюватися шляхом перетворення. Підставами для реорганізації банку шляхом перетворення є переорієнтація напрямів діяльності, збитковість окремих філій, необхідність зміни умов капіталізації та управління тощо. За ініціативою проведення реорганізація поділяється на примусову (обов’язкову) та за ініціативою власників банку (за рішенням загальних зборів акціонерів). Стосовно банків, що перебувають у стані фінансової скрути, передбачено примусову реорганізацію за ініціативою НБУ (у тому числі за заявою кредиторів). У разі необхідності Національний банк надсилає таким банкам лист попередження з відповідною вимогою. Якщо банк протягом визначеного періоду не відреагує належним чином, НБУ може прийняти рішення про його ліквідацію.
Технологічна схема примусової реорганізації така: надходить лист попередження від НБУ; банк протягом десяти днів із дня його отримання надсилає лист зобов’язання з поясненням причин погіршення фінансового стану і конкретні заходи щодо реорганізації та звіт про виконання вимоги НБУ щодо реорганізації. У разі невиконання вимоги щодо реорганізації НБУ приймає рішення про ліквідацію банку.
Протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку НБУ зобов’язаний повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Ліквідацію банку Національний банк і законодавство розглядають як крайній захід до проведення якого необхідно вжити заходів, що запобігають банкротству. Серед них: фінансове оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації, реорганізацію банку.
Ліквідація банку в кожному випадку має свої чинники та специфічні особливості, зокрема, у разі його неплатоспроможності. Закон України "Про банки і банківську діяльність" під неплатоспроможністю банку розуміє – неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного капіталу банку. Коли банк опиняється в такому становищі право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають кредитори банку і Національний банк України.
Кредитори банку направляють до НБУ заяву про ліквідацію банку в разі настання ознак неплатоспроможності з доданням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо продовж одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен отримати обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора. Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії. Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті "Урядовий кур’єр" чи "Голос України" за рахунок банку.
У чинному законодавстві України відносно ліквідації банків в разі їх неплатоспроможності існує багато розбіжностей, невизначеностей, що помітно ускладнює вирішення цих питань, про що свідчить практика діяльності господарських судів70. Зокрема, в Законі України "Про банки і банківську діяльність" вичерпно не врегульовані питання пов’язані із порушенням справи про визнання проблемного банку неплатоспроможним за заявою НБУ, а також питання про захист інтересів кредиторів проблемного банку у разі, коли НБУ не відкликається банківська ліцензія за наявності ознак його неплатоспроможності.
Процедура ліквідації банку має досить істотні відмінності від аналогічної процедури, передбаченої розділом III Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство). Якщо строк ліквідаційної процедури за Законом про банкрутство не може перевищувати 12 місяців і може бути продовжений судом ще на 6 місяців,71 то за Законом України "Про банки і банківську діяльність" процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше 3 років з дня відкликання ліцензії72. Право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство банку, на нашу думку, доцільно надати не лише кредиторам, а й органу банківського нагляду НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Проблема вдосконалення банківського законодавства про ліквідацію банків у зв’язку з їх неплатоспроможністю має гостру соціальну спрямованість. За даними державної та банківської статистики за більш як 15 років свого існування банківська система України втратила більше ста банків. І нині чимало банківських установ перебувають у стані ліквідації. На січень 2006 р. із 186 банків, включених до Державного реєстру, в такому стані перебували – 2073. Банкрутство банків само по собі негативне явище – воно збурює фінансовий ринок і підриває довіру населення до банківських установ. Тому особливої уваги потребує чітка правова регламентація порядку ліквідації комерційних банків та здійснення дієвого контролю НБУ за їх діяльністю.
Закон України "Про банки і банківську діяльність", прийнятий 7 грудня 2000 р. врегулював процеси реорганізації та реструктуризації банків досить чітко. Початок об’єднань банків було покладено кременчуцьким "Автокразбанком", який приєднав до себе "Універсалбанк", і банком "Столичний", який поглинув одеський банк "Арманд". Потім було приєднання "Укрнафтогазбанку" до "Укргазбанку", сумського банку "Слобожанщина" до столичного банку "Надра". В цей час відбулися і деякі й інші об’єднання банків. Але широкого поширення процес злиття та поглинення банків в Україні не набув. Хоча злиття, як і поглинення банків – досить поширене явище у сучасному світі. Тільки, наприклад, в США за післявоєнний період відбулося поглинення більш як 4 тисяч банків74. До процесів злиття чи об’єднання долучались банки Німеччини, Франції, Великобританії, Японії та інших країн. В даний час в Україні більш поширеною є тенденція до зменшення комерційних банків шляхом їх ліквідації. З 1991 по 2006 роки в Україні було ліквідовано, чи у певний спосіб реорганізовано 112 комерційних банків75. Отже, як видно з наведених даних за указані роки було ліквідовано більше сотні банків. Ці дані підтверджують тенденцію до зменшення кількості комерційних банків в результаті їх ліквідації, що обумовлено низьким рівним їх капіталізації, ліквідності та платоспроможності. Але як показує досвід банківської практики в Україні банкрутами стають не тільки малі, а й великі комерційні банки, і не лише із-за платоспроможності. Досить згадати, що такі банки як: "Градобанк", "Слов’янський", "Україна" та нещодавно банк "Алонж", "Прем’єр-банк" збанкрутили не від нестачі капіталу, а в наслідок свідомих зловживань з боку посадових осіб цих банків. Фахівці з банківської справи зазначають, що від банкрутства не застрахований жоден банк не залежно від обсягів капіталу, організаційної структури чи належності до певної сфери економіки76.
Висновки до розділу
Порядок утворення та функціонування банків визначається чинним законодавством. Рішення про створення банку приймають засновники, ними можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Функціонувати банк розпочинає лише після того, як буде зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Особливістю комерційного банку як юридичної особи є те, що його правоздатність і дієздатність не наступає одночасно, оскільки між реєстрацією банку і одержанням ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій проходить значний час.
Отже, як видно з наведених даних за указані роки було ліквідовано більше сотні банків. Ці дані підтверджують тенденцію до зменшення кількості комерційних банків в результаті їх ліквідації, що обумовлено низьким рівним їх капіталізації, ліквідності та платоспроможності. Але як показує досвід банківської практики в Україні банкрутами стають не тільки малі, а й великі комерційні банки, і не лише із-за платоспроможності. Багато банків збанкрутили не від нестачі капіталу, а в наслідок свідомих зловживань з боку посадових осіб цих банків. Фахівці з банківської справи зазначають, що від банкрутства не застрахований жоден банк не залежно від обсягів капіталу, організаційної структури чи належності до певної сфери економіки77. В цілому у подальшому можна прогнозувати посилення тенденції до злиття й поглинення серед вітчизняних банків через посилення вимог до капіталізації, рівня стабільності банківської системи, довіри, у зв’язку з об’єктивними процесами розвитку конкуренції у банківській сфері тощо.
Розділ 5. Організаційно-правові засади банківського нагляду за діяльністю комерційних банків
Банківський нагляд – один із найважливіших елементів захисту прав людини і громадянина суспільних інтересів у банківській сфері. Він спрямований на створення та зміцнення надійності банківської діяльності і значною мірою впливає на стабільність національної валюти.
Здійснення банківського нагляду покладено на Національний банк України, який згідно п.8 ст.6 Закону "Про Національний банк України" здійснює банківське регулювання та нагляд. З цього випливає, що поняття "банківське регулювання" та "банківський нагляд" взаємопов’язані між собою. Проте ні в чинному законодавстві, ні в юридичній літературі немає чіткого визначення цих понять.
Поряд з названими термінами вживається ще і термін "банківський контроль". Нерідко всі ці терміни вживаються як тотожні. А окремі автори зміщують акценти на користь того чи іншого поняття. Так, Ж. Матук узагальнює поняття "банківський контроль", включаючи до нього як видання нормативно-правових актів, так і процес відстеження діяльності банків та адміністративно-вольовий вплив на їх діяльність78. Навпаки В.П. Поляков в якості узагальнюючого бере поняття "банківське регулювання", яке визначає як систему заходів за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи79.
В.В. Пасічник розмежовує згадувані поняття і зазначає, що під банківським регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків він має на увазі цілісне й безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами80.
На нетотожн ості термінів "банківське регулювання" і "банківський нагляд" наголошує О.П. Орлюк, оскільки відносить їх до різних (хоча взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання, на її думку, включає в себе розробку й видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, що базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності і стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з чинним законодавством81.
В цьому контексті заслуговує на увагу визначення цих понять, що подані у Енциклопедії банківської справи України, а саме:
- банківське регулювання – одна із функцій держави, яка полягає у створенні системи норм, що регламентують і регулюють діяльність банків, визначають її загальні принципи, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства82.
- банківський нагляд – особливий вид відомчого контролю системи моніторингу та активних упорядкованих дій, здійснюваних державою (в особі центрального банку чи уповноважених наглядових органів) з метою забезпечення дотримання комерційними банками та іншими фінансово–кредитними установами законодавства та обов’язкових економічних нормативів83. Як бачимо з наведеного у довідково-енциклопедичній літературі ці поняття розрізняються.
Суттєве значення для розуміння поняття "банківське регулювання" та його відмежування від поняття "банківський нагляд" має їх законодавче закріплення в Законі "Про Національний банк України". Стаття 1 цього Закону визначає банківський нагляд як систему контролю та активних впорядкованих дій Національного банку, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Банківське регулювання визначається як одна з функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства84.
Разом з тим аналіз змісту Закону про Національний банк дозволяє стверджувати, що законодавець не завжди послідовний щодо свого розуміння даних понять. Так, у п.8 ст.7 Закону про Національний банк банківське регулювання та нагляд розглядаються як єдина самостійна функція Національного банку, а в ч.2 ст. 55 йдеться про те, що Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду, тобто як дві окремі функції.
Традиційно юридична наука, зокрема, наука адміністративного права виходить з того, що терміни "нагляд", "контроль" це різні поняття і розрізняються вони між собою за низкою ознак.
Насамперед необхідно зазначити, що нагляд – це здійснення спеціальними державними органами постійного спостереження за діяльністю непідпорядкованих їм органів або осіб з метою виявлення порушень законності, тоді як контроль характеризується наступним: між контролюючим і, контрольним, якщо здійснюється відомчий контроль, існують відношення підпорядкованості; об’єктами контролю є як законність, так і доцільність діяльності контролюємого; у відповідних випадках контролюючий орган вправі застосовувати заходи впливу до підконтрольного за допущені порушення85.
Юридична наука виходить з того, що різниця між вищезгаданими термінами обумовлена в основному тими заходами, котрі можуть застосовувати органи нагляду і органи контролю при виявленні порушень. Наглядові органи не вправі ні відмінити незаконний акт, ні накласти стягнення на порушника.
Завданнями нагляду є ознайомлення з діяльністю певного об’єкта, висловлення думки про неї, констатація закономірності дій чи помилок, а також виявлення умов, що сприяють їх виникненню.
Контролюючий орган у більшості випадків наділяється більш дієвими засобами впливу, і, перш за все, правом відміняти незаконні акти, саме це є характерною рисою контролю порівняно з наглядом.
Отже вважаємо, що поняття контроль і нагляд є самостійними функціями, які визначають діяльність державних органів та їх компетенцію і спрямовані на досягнення поставлених перед відповідними органами мети і виконання завдань.
Дещо відмінну позицію щодо понять, які аналізуються займав у свій час (70-роки минулого століття) В.М. Горшеньов, який об’єднував контроль і нагляд в єдину наглядову діяльність, призначення якої вважав виявлення, попередження та визначення заходів щодо усунення порушень86.
На наш погляд, для Національного банку України характерна наглядово-контрольна діяльність, оскільки він одночасно здійснює нагляд і контроль.
У спеціальній літературі деякими фахівцями вживається подібна термінологія. Так, В.Л. Кротюк один із параграфів своєї праці озаглавив так "Правові питання контрольно-наглядової діяльності НБУ"87, а О.П. Орлюк відповідно "Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ"88.
Управління комерційними банками з боку державних органів здійснюється в формах регулювання та нагляду. Банківське регулювання як одна з форм державного управління являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківській системі. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими органами нормативних актів, положень, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності.
За своїми цілями ці акти поділяються на акти так званого пруденційного (або інакше "розумного") регулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання відносять видання правових актів, метою яких є мінімізація можливих ризиків банківських установ і забезпечення стійкості та здоров'я як окремого банку, так і банківської системи в цілому89.
До економічного регулювання відносять регулювання, спрямоване на досягнення економічних цілей. З метою захисту інтересів вкладників і кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ відповідно до визначеного ним порядку встановлює для них обов’язкові економічні нормативи. Фахівці розрізняють три основних види економічних методів регулювання: податкові, нормативні та коригуючі90.
Відповідно до ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Державне регулювання діяльності банків може здійснюватися НБУ у формі адміністративного або індикативного регулювання. До першої форми можна віднести реєстрацію банків, ліцензування їх діяльності, застосування адміністративних і фінансових санкцій, нагляд та надання рекомендацій щодо діяльності банків.
Індикативне регулювання має базуватися на використанні та контролі за дотриманням обов’язкових економічних нормативів, визначення норм обов'язкових резервів, норм відрахування до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій, визначенні відсоткової політики, порядку рефінансування банків і встановлення кореспондентських відносин, контролю за певними видами банківських операцій тощо.
У правовій літературі цілком слушно підкреслюється, що державне регулювання покликане сприяти забезпеченню: стійкості роботи та зміцненню фінансового стану банківської установи; орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства; наукової організації грошового обігу в народному господарстві; створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб91.
Що стосується банківського нагляду, то в широкому розумінні – це система заходів, які використовуються державою для гарантування стабільності фінансової системи країни, її безпеку.
Необхідність банківського нагляду з боку держави визначається соціальною природою комерційних банків, які функціонують в основному як недержавні структури, метою яких є отримання прибутку. Одночасно вони виконують спектр суспільно корисних та необхідних функцій (розрахунково-касове обслуговування підприємств, бізнес-структур та населення, збереження грошових заощаджень суспільства та ін.), що й робить регулювання їх діяльності та нагляд обґрунтованим та необхідним завданням держави.
Відомі фахівці з банківської справи О.С. Любунь, К.Є. Раєвський, зазначають, що банківський нагляд на сучасному етапі – це моніторинг усіх видів ризику притаманних банківській діяльності, з метою зведення до мінімуму, насамперед, системного ризику, тобто запобігання ланцюговій реакції, за якої крах одного або кількох банків може спричинити кризу всієї банківської системи92.
До основних завдань банківського нагляду можна віднести: забезпечення стабільності та надійності банківської системи; захист інтересів вкладників, що розміщують свої вклади в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства; створення конкурентного середовища у банківському секторі; забезпечення прозорості політики діяльності банківського сектора в цілому і кожного банку окремо; забезпечення ефективної діяльності банків, підтримка необхідного рівня стандартизації та професіоналізму у банківській сфері.
В країнах зі сталою ринковою економікою банківський нагляд існує в різних формах вже більше ста років, особливого значення він набув в США і країнах Західної Європи. У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Науковці з банківської справи з інституційної точки зору виділяють три групи країн, що відрізняються способами організації побудови органів нагляду, місцем та роллю центрального банку в цих структурах93. По-перше, це країни, у яких нагляд здійснюється виключно центральними банками (Великобританія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Греція, Португалія)94. По-друге, країни, у яких нагляд здійснюється центральним банком разом з іншими органами (США, Франція, Німеччина)95. По-третє, країни, у яких нагляд здійснюється не центральним банком, а іншими органами відокремленим від центрального банку (Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Канада)96.
Таким чином, у різних країнах використовують різноманітні способи створення структур, що виконують функцію банківського нагляду. Система органів нагляду у тій чи іншій країні відображає специфічні особливості історичного та політично-економічного розвитку країни, її традиції тощо.
У процесі створення банківської системи в Україні функції банківського нагляду було покладено на Національний банк, одним із основних завдань і однією з основних функцій якого є нагляд за діяльністю комерційних банків. Запровадження банківського нагляду в Україні, як зазначає фахівець з банківської справи В.Л. Кротюк, має свою історію97. У 1992 р. В складі НБУ було організовано управління банківського нагляду, яке й розпочало роботу над створенням нормативної бази для нагляду за комерційними банками. Серед перших нормативних актів, розроблених цим управлінням, були тимчасове положення "Про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їх діяльністю, затверджене постановою Правління НБУ від 17.07.1992р.; Положення про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків, затверджене постановою Правління НБУ від 21.12.1993р. Статус, функції та завдання служби банківського нагляду НБУ було визначено Положенням "Про службу банківського нагляду НБУ", затверджене наказом Голови Правління НБУ від 12.07.1994р. Відповідно до цього Положення діяльність служби банківського нагляду була спрямована на забезпечення дотримання банками економічних нормативів, аналізу даних балансу, інспектування безпосередньо на місцях.
Діяльність комерційних банків в цей час засвідчила, що в їх роботі було чимало недоліків і зловживань. Для забезпечення більш поглибленого нагляду за їх діяльністю Правління НБУ прийняло ще низку документів. Серед них – Інструкція "Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" від 30.12.1996р98. Методичні вказівки з інспектування комерційних банків та банківських установ в Україні, затверджені постановою Правління НБУ від 30.12.1996р.
Суттєві зміни у структурі банківського нагляду відбулися у 1997р., після затвердження Правлінням НБУ Положення "Про структуру системи банківського нагляду та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків" від 17.11.1997р. Згідно з цим актом НБУ система банківського нагляду скоординована за вертикаллю і діє як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. Вона має такі рівні: відділ банківського нагляду територіального управління: Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні НБУ; відповідні департаменти банківського нагляду НБУ; заступник Голови Правління НБУ; Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ.
Найвищою інстанцією системи банківського нагляду є Правління НБУ, до компетенції якого відноситься прийняття найважливіших рішень щодо банківського нагляду, видання нормативно-правових актів, вирішення питань відносно відсторонення керівників банку, призначення тимчасової адміністрації банку та припинення його діяльності.
Важливим кроком до побудови ефективної системи банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів було прийняття 30.10.2000 р. Правлінням НБУ постанови про реорганізацію банківського нагляду. Відповідно до цієї постанови на рівні центрального апарату НБУ, структура органів банківського нагляду представлена Генеральним департаментом банківського нагляду, до якого входять: департамент реєстрації та ліцензування банків; департамент безвиїзного нагляду; департамент інспектування банків; департамент з питань роботи з проблемними банками; управління координації з питань банківського нагляду. Нова організаційна структура зорієнтована на підвищення самостійності та ефективності банківського нагляду, передбачає більш чіткий розподіл функцій, зосередження їх в одному структурному підрозділі з метою недопущення дублювання та розпорошення.
Банківський нагляд на рівні регіональних управлінь НБУ виконують відділи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків створені в цих управліннях. До основних їх напрямків діяльності відноситься: підготовка висновків щодо можливості реєстрації новостворених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення банківських операцій; надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійснення ними банківських операцій; інспектування банків і банківських установ; обробка економічної інформації; здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рейтинг "сильний" (1), "задовільний" (2) та посередній (3).
Наглядова діяльність НБУ, як передбачено ч.2 ст. 67 Закону України "Про банки і банківську діяльність", охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків та території України та закордоном, установи іноземних банків в Україні, філій та представництва іноземних банків на території України, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині здійснення банківської діяльності.
Згаданий вище Закон визначає і осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, зокрема: власник істотної участі у банку, якщо НБУ вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим цим Законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку; особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ. Об’єктом перевірки НБУ може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.
Як уже йшлося вище Україна, організуючи власну банківську систему банківського нагляду, пішла шляхом країн Західної та Східної Європи, в яких банківський нагляд здебільшого здійснюється виключно центральними банками. Від часу створення банківського нагляду в структурі НБУ, серед науковців і фахівців банківської справи йде дискусія відносно того, де нагляд повинен функціонувати: в складі НБУ чи бути відокремленим від нього.
Керівники НБУ виходять з того, що нагляд за банками повинен функціонувати як складова структура НБУ99. Зокрема, В.Л. Кротюк зазначає, що центральний банк є ядром фінансової системи і банківський нагляд є його прямою і цілком природною функцією, а тому на його погляд, в Україні нагляд має здійснювати НБУ100.
В той же час деякі науковці, зокрема В.В. Салтинський вважає, що відокремлення нагляду від НБУ сприятиме суттєвому покращенню роботи щодо банківського нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків101.
Про створення наглядового органа держави за діяльністю банків відокремленого від НБУ наголошувалося в Указі Президента України "Про заходи щодо зміцнення банківської системи та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень" від 14.07.2000 р102.
Але це питання залишається не вирішеним. З цього приводу є декілька міркувань. По-перше, як зазначає О.П. Орлюк, на сучасному етапі розвитку банківського сектора та функціонування центробанку в Україні немає наявних підстав говорити про неефективність діючої системи банківського нагляду103. По-друге, відсутні дослідження в яких би було доведено: який наглядовий орган здійснює свої повноваження краще, той що знаходиться в структурі центрального банку, чи той, що відокремлений від нього. Те що банківський нагляд може діяти ефективно, оперативно будучи в складі центрального банку (як це зараз в Україні) відомо давно, оскільки в багатьох країнах світу саме центральні банки на протязі десятків років здійснюють наглядову функцію.
Відносно цього питання заслуговує на увагу думка А.Ф. Бурдюгова, який вважає, що в тих країнах, де наглядові органи діють як відокремлені від центрального банку, то це скоріш історична особливість, а не правомірна доцільність104.
На наш погляд, незалежно від того як інституціонально організований банківський нагляд, орган, що здійснює його повинен мати всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ним завдань.
Нагляд за комерційними банками НБУ традиційно здійснює двома методами: безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд; виїзне інспектування банків. Безвиїзний нагляд – це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, що здійснюється на основі документів, які подаються самими банками.
Безвиїзний нагляд ґрунтується на аналізі звітності (балансовий звіт, звіт про прибутки (збитки та інші супутні форми)), що подаються органами банківського нагляду на регулярній основі і дає можливість постійно поновлювати інформацію про фінансовий стан банків.
Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застереження яка дозволяє виявити проблеми у діяльності комерційних банків, що дає змогу обмежити їх надмірні ризики та попередити їх банкрутство. При цьому слід зазначити, що безвиїзний нагляд може бути ефективним лише за умови, що він проводиться на основі достовірної звітності, отриманої від банків, та уразі дотримання ними певних стандартів обліку, звітності, високого рівня комп'ютеризації банківської діяльності. Дані звітності комерційних банків аналізуються і зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються різноманітні стандартні показники. Такі звіти дають змогу виявити, чи дотримуються банками економічні нормативи; досліджуються тенденції в діяльності банків за певний період; проводити порівняльний аналіз за групами банків.
На основі різних аспектів діяльності комерційного банку органи безвиїзного банківського нагляду роблять загальний висновок про фінансовий стан банку, формулюють рекомендації про необхідність здійснення відповідних заходів щодо покращення його фінансового стану.
Для оцінки фінансового стану та визначення рейтингової оцінки банківських установ НБУ використовує міжнародну стандартизовану оціночну систему CAMEL. В Україні на її основі Правління НБУ прийняло Положення про порядок визначення та застосування комплексної рейтингової оцінки комерційних банків за CAMEL від 25.06.1998 р. Рейтинг банків – це система оцінки їх діяльності, що базується на фінансових показниках роботи і даних балансу банку. Рейтинг за системою CAMEL, досить точно відображає фінансовий стан комерційного банку та визначає необхідність прийняття органами нагляду відповідних заходів щодо діяльності банку. Рейтинг здійснюється за п’ятибальною шкалою, в якій найвища оцінка – "1", а найнижча – "5". Банки, які хронічно отримують за системою CAMEL четвірку – п’ятірку, відносяться до проблемних і переводяться в режим фінансового оздоровлення. Ті, які мають "трійку", можуть бути визнані НБУ проблемними, а можуть бути залишені в загальному режимі діяльності.
Ступінь достовірності фінансової інформації, що надається органам нагляду, формування комплексної та точної уяви про стан фінансової діяльності банківської установи, професійний рівень її керівництва органи банківського нагляду можуть отримати лише шляхом виїзних інспекційних перевірок комерційних банків на місцях105. У ст. 71 Закону України "Про банки і банківську діяльність" містяться норми, які визначають мету та порядок проведення інспекційних перевірок. Зокрема, перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність та нормативно-правових актів НБУ.
Порівняно з безвиїзним наглядом виїзні інспекційні перевірки надають наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі реального фінансового стану банку.
Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими. Крім державного нагляду, що здійснює НБУ до системи наглядово-контрольної діяльності відноситься і банківський аудит. Банківський аудит існує у двох формах: внутрішній, що проводиться відповідною службою банку та зовнішній, - що проводиться незалежними аудиторськими фірмами106.
Внутрішній аудит є невід'ємною частиною діяльності комерційного банку. Він спрямований на перевірку та оцінку адекватності й ефективності системи внутрішнього контролю і якості виконання співробітниками банку своїх обов’язків107.
Організаційно внутрішній аудит це структурний підрозділ банку, який створюється за рішенням вищого органу банку і підпорядковується безпосередньо спостереженій раді банку, як це передбачено ст. 45 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Такий організаційний статус забезпечує аудиторам незалежність і дає змогу бути об’єктивними у своїх висновках. Обов’язковість внутрішніх аудиторських перевірок передбачено Положенням "Про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України", затвердженим постановою Правління НБУ від 20.03.1998 р108. Діяльність внутрішнього аудиту банку може здійснюватися як на підставі раніше складеного плану, так і на вимогу керівництва банку.
Щодо зовнішнього аудиту, то фінансова звітність банків, що подається до НБУ, має бути щорічно перевірена незалежним аудитором. Зовнішній аудит означає незалежну експертизу і аналіз фінансової звітності і фінансового стану банку в інтересах його акціонерів, вкладників і держави в цілому. Обов'язковість зовнішніх аудиторських перевірок обумовлена ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність"109.
Згідно Закону аудит є перевіркою публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансової діяльності банків з метою визначення їхньої достовірності. Повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
Крім закону про аудит в даний час діє Положення про порядок надання до НБУ аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами перевірки річної фінансової звітності банку, затверджене постановою Правління НБУ від 29.09.2003 р.110, згідно якого на банки покладено обов’язок подання до НБУ та його територіального управління за місцем знаходження банку аудиторського звіту та висновків за результатом проведення аудиту не пізніше ніж 30 квітня року наступного за ним.
Отже нагляд за банками складається з декількох видів і передбачає не тільки виконання своїх завдань центральним банком, а й обов’язкову участь у контрольному процесі аудиторів. Безумовно внутрішній та зовнішній аудит банківських установ відіграє значну роль, оскільки є необхідним доповненням до офіційного банківського нагляду. Завдяки регулярній публікації балансів, звітів про прибутки й збитки, аудиторських висновків тощо забезпечується прозорість діяльності банків, що забезпечує зростання довіри клієнтів, громадськості до банківських установ.
Треба зауважити, що модель банківського нагляду в Україні базується на міжнародних стандартах його здійснення. В останні десятиріччя у світовій практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Певною мірою ця тенденція пов’язана з діяльністю Міжнародного комітету з банківського нагляду, який часто називається Базельським (за місцем його знаходження у Швейцарії у м. Базель). Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. До комітету входять представники центральних банків і органів банківського нагляду дев'яти європейських країн, а також США, Канади та Японії. Комітет було створено в 1974 р. У зв'язку з глобалізацією світової банківської системи. Мета його діяльності - надати можливість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особливостей національної економіки.
Міжнародні стандарти банківського нагляду, сформульовані в Загальних принципах ефективного банківського нагляду і опубліковані у 1987 р. Згодом до них були внесені деякі доповнення, а у жовтні 1997 р. Міжнародний валютний фонд та Світовий банк на своїх зборах затвердили Базельські принципи і близько 150 країн світу, в тому числі Україна, заявили про готовність застосовувати їх у своїй практичній діяльності.
Об’єктивні рамки обсягу роботи не дозволяють зупинитися на характеристиці Загальних принципів ефективного банківського нагляду оскільки їх значна кількість, тільки основних – 25111. Але варто зазначити, що Закон України "Про банки і банківську діяльність" дає змогу досягти певної відповідності вітчизняного банківського нагляду Базельським принципам. В результаті їх реалізації значно ефективнішим став нагляд за банківськими установами. Передусім це стосується проведення безвиїзного та виїзного нагляду, який значно наблизився до інтеграції, удосконалено принцип збору та оцінки фінансових звітів і статистичної інформації, посилено спроможність органів нагляду оцінювати наглядову інформацію за допомогою виїзних перевірок та зовнішніх аудиторів.
Базельські принципи значну увагу приділяють тому, щоб засновники, головні акціонери та керівництво банку були "належними особами", котрі відповідали б високим критеріям чесності та порядності.
У Законі України "Про банки і банківську діяльність" в п. 13, ст. 2 замість терміну "належні особи" запроваджено термін "ділова репутація", під яким розуміють "сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок, про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону". На наш погляд, таке визначення є більш чітким ніж "належна особа" чи "професійна чесність", що дозволяє органам банківського нагляду користуватися більш ґрунтовними критеріями. Як видно із наведеного вище визначення, Закон України не просто дублює Базельський принцип, а творчо відтворює його, пристосовуючи його до українських умов.
У зв’язку з запровадженням Базильських принципів постає питання відсторонення керівників від управління банком. На нашу думку, до категорії осіб, які підлягають відстороненню, необхідно включати не лише голову правління та головного бухгалтера (як це зараз передбачено в законодавстві України), а й будь-яку посадову особу, члена ради банку, чи головного акціонера, що володіє більше ніж 10% акцій. Але для відсторонення керівників від керівництва банком повинні бути чітко визначені підстави в законі, проте й до сьогодні вони не визначені.
На нашу думку, такими підставами мають бути: факти грубих чи систематичних порушень банківського законодавства України будь-якими посадовими особами за час роботи в банківських установах або висновки аудиторських фірм за підсумками проведеної перевірки фінансової діяльності банків.
Слід наголосити, що Україна, поставила перед собою задачу входження в ЄС, намагається враховувати вимоги Базельського комітету і приводить своє законодавство про банки і банківську діяльність у відповідності з його документами. Зокрема, в даний час зазначає заступник Голови НБУ В. Кротюк, виконано – 23 Базельських принципів із – 30112.
Висновки до розділу
Важливу роль у стабільному функціонуванні банків і банківської системи України відіграє банківський нагляд, спрямований на зміцнення надійності банківської діяльності, на попередження банкрутств банків. Банки, що перебувають у стані фінансової скрути за ініціативою НБУ або за заявою кредиторів можуть бути ліквідовані. Враховуючи проблеми, що існують у цей час в діяльності банків, пріоритетними завданнями вдосконалення банківського нагляду (з урахуванням Базельських принципів банківського нагляду), на наш погляд, є такі: удосконалення критеріїв оцінки фінансового стану банків; запровадження ефективного моніторингу та системи оперативної діагностики і своєчасного реагування щодо можливих проблем у діяльності банків; забезпечення повної інтеграції процесів виїзного нагляду, безвиїзного контролю і системного аналізу з одночасним вдосконаленням методів їх здійснення; запровадження більш ефективного застосування процедур реорганізації, реструктуризації та ліквідації фінансово нестійких банків.
Підсумовуючи викладене слід зазначити, що ефективний банківський нагляд є ключовим елементом стабільного економічного середовища, в якому банківська система відіграє основну роль у здійсненні платежів, кредитуванні господарюючих суб’єктів та населення, одним із основних інструментів за допомогою яких створюється і підтримується фінансова стабільність у державі. Тому удосконалення банківського нагляду має стати одним із пріоритетних у державному будівництві банківської справи в Україні.
Розділ 6. Правові засади застосування заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства
Велике значення у підтримці та зміцненні законності у банківській сфері належить правовим заходам впливу, які можуть застосовуватися до порушників. Правові заходи впливу здійснюються в інтересах суспільства і правопорушника, оскільки сприяють запобіганню нових правопорушень. Національний банк України, з метою захисту інтересів вкладників чи інших кредиторів, здійснює систематичний нагляд за діяльністю комерційних банків, дотримання ними норм і вимог чинного банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. У разі порушення банками або іншими особами, які є об’єктом перевірки НБУ вимог банківського законодавства, Національний банк застосовує заходи впливу адекватно допущеним порушенням. Правовою підставою застосування заходів впливу до банківських установ є Закони України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства". Найбільш детальні приписи відносно застосування заходів впливу до банків містяться в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління НБУ 28.08.2001 р113.
Згідно із зазначеними правовими актами Національний банк має право застосовувати до банків заходи впливу, як відзначають науковці та фахівці двох типів: непримусові та примусові114. Непримусові заходи впливу застосовуються НБУ у разі, коли недоліки в діяльності банку не загрожують інтересам його кредиторів і вкладників, і при умові відповідального, конструктивного підходу керівників банку до усунення недоліків в його діяльності. Дані заходи впливу можуть застосовуватися головним чином на ранніх стадіях виникнення недостатків, зокрема при погіршенні показників діяльності банку, при незначному рівні підвищеного ризику його діяльності, тобто коли відсутні процеси, які загрожують фінансовому стану банку.
Примусові заходи впливу застосовуються НБУ у разі, коли це витікає із характеру допущених банком порушень або в тому випадку, коли застосування одних не примусових заходів не може забезпечити належну коректировку його діяльності.
Відповідно до Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства підставами для застосування НБУ і його територіальними управліннями заходів впливу можуть бути: результати здійснених НБУ та відповідними рівнями системи банківського нагляду інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій; результати аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; результати перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення; пропозиція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі порушення банком норм Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"; результати перевірок дотримання банками валютного законодавства, здійснених уповноваженими працівниками Національного банку, що містять виявлені порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку115.
Крім зазначених, в окремих випадках, підставою можуть бути матеріали правоохоронних органів, місцевих державних податкових адміністрацій (інспекцій) та інших органів, що характеризують дотримання банками та їх відокремленими підрозділами законодавчих актів з питань банківської діяльності.
НБУ може застосовувати заходи впливу і до банківських установ, що ведуть банківську діяльність в інших державах. При цьому Національний банк співпрацює з відповідними органами цих держав і можливе це тільки в двох випадках: коли перевіряється ліцензія установи на право ведення діяльності або коли перевіряються права на здійснення банківської діяльності.
Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства має здійснюватися з урахуванням характеру допущених банком порушень і причин, що зумовили їх виникнення, а також загального фінансового стану, рівня достатності капіталу і розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.
Органи банківського нагляду мають право застосовувати до банків та їх керівників різноманітні заходи впливу, що передбачені ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" і главою 1 п.1.2, 1.3 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства. Заходи впливу, які містяться в названих нормативних актах за змістом неоднорідні. Одні із них, як свідчить їх аналіз, носять непримусовий, другі примусовий характер. Проте в згаданих актах такий поділ заходів впливу відсутній, а він, на наш погляд, повинен мати місце.
До непримусових заходів впливу можна віднести слідуючі: письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправдених витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчудження неефективних інвестицій; скликання загальних зборів, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку; укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо.
До примусових заходів впливу відносяться розпорядження щодо: зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; встановлення для банку підвищених економічних нормативів; підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику; заборони надавати бланкові кредити; накладання штрафів: керівників банків до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду; тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбання акцій (часток/паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку; тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку; примусової реорганізації банку; призначення тимчасової адміністрації.
Якщо порушення банківського законодавства спричинило значну втрату активів або доходів і настання ознак неплатоспроможності банку, НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.
Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи – власника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог закону або нормативно-правових актів НБУ, або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, НБУ має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв). Особу, яка на підставі розпорядження НБУ було відсторонено від посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу НБУ.
Окрім зазначених заходів впливу до банків можуть застосовуватися і додаткові заходи у тому випадку, коли відносно них встановлюється особий режим контролю за їх діяльністю. Особливий режим контролю є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно з заходами впливу у разі виникнення в банку некерованої ситуації, а саме: невиконання керівниками банку вимог НБУ щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівників банків від посади.
Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймається Комісією НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступником голови Національного банку, а у виняткових випадках на строк до одного місяця – Комісією при територіальному управлінні Національного банку з питань регулювання діяльності банків116.
Вищезазначені заходи впливу свідчать, що Національний банк має досить широкі повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків. Так, протягом 2005 р. НБУ накладено на банки – 618 штрафних санкцій на загальну суму 1,3 млн. грн. Серед інших заходів впливу що застосовувалися до банків: письмове застереження – 380 одиниць; розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банками операцій з високим рівнем ризику – 43 одиниці117.
Чинне банківське законодавство про банки встановлює не тільки заходи впливу, що можуть застосовуватися до банків, а також і право їх оскаржувати рішення про застосування заходів впливу в судовому порядку. Але при цьому до прийняття відповідного рішення судом дія застосованих заходів впливу не зупиняється118.
Крім того, Положення про застосування НБУ заходів впливу передбачає, що у разі виконання банком прийнятих зобов’язань та покращення показників діяльності банку Національний банк може достроково відмінити застосовані заходи впливу (частково або зовсім).
Застосування НБУ заходів впливу до конкретних банків та їх керівників відбуваються за поданням Генерального департаменту банківського нагляду та підрозділів банківського нагляду територіальних управлінь центробанку або за погодженням з ним відповідно до Регламенту застосування заходів впливу. Виняток становить письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправдених високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій, що видаються банкам за пропозиціями самостійних структурних підрозділів центрального апарату Національного банку та інших, крім банківського нагляду, структурних управлінь НБУ.
В залежності від діяння (дії або бездіяльності), що порушує встановлений законами та іншими правовими актами порядок банківської діяльності, керівники банківських установ, або банк в цілому як юридична особа можуть бути притягненні до різних видів відповідальності: адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, чи цивільно-правової.
Залежно від змісту порушення фінансової дисципліни, наслідків для банківської системи та суспільства в цілому орган банківського нагляду вирішує питання про притягнення порушників до того чи іншого виду юридичної відповідальності.
Як свідчить практика діяльності органів банківського нагляду за порушення виявлені в банківській сфері, винні, головним чином, притягаються до адміністративної відповідальності. Зокрема, Національний банк вживає заходів щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення таких порушень: банківського законодавства; нормативно-правових актів Національного банку; у разі здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку; порядку подання фінансової звітності, ліквідаційного балансу та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації банку; створення перешкод будь-якою особою для доступу тимчасового адміністратора або ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів; вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію; порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу; неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що підлягають первинному фінансовому моніторингу спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; у разі невиконання вимог щодо зберігання документів, що стосуються ідентифікації осіб, які здійснюють фінансові операції, та документації щодо проведених ними фінансових операцій; у разі розголошення інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу або факту надання такої інформації; у разі порушення порядку видачі документа дозвільного характеру119.
Штрафи за зазначені вище правопорушення накладаються: на керівників банків, філії банку; посадових осіб банків; власника істотної участі в банку, якщо він не відповідає вимогам установленим законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку; осіб, які придбали істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ; особу, яка здійснює банківську діяльність без банківської ліцензії.
Відповідно до ч.4 ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ має право накладати штрафи на керівників банків у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а на банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу.
Від імені НБУ розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати стягнення (відповідно до ст. 234-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення120 (далі КУпАП) мають право Голова НБУ та його заступники, керівники територіальних управлінь Національного банку.
Зазначені посадові особи НБУ, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 166-5, 166-6 КУпАП, зокрема за порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників, чи інших кредиторів банку (ст. 166-5), за порушення порядку надання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6) можуть накладати стягнення у межах своїх повноважень. За результатами розгляду цих справ посадова особа виносить постанову за справою. Справа про адміністративне правопорушення (за деяким виключенням) розглядається в присутності особи, яка притягається до відповідальності. Постанову за справою про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено до вищестоящої посадової особи або до місцевого суду, рішення якого є остаточним.
Правопорушення передбачені статтями 166-7-166-10 КУпАП, зокрема ст. 166-7 (протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку, створення перешкод будь-якою особою для доступу тимчасового адміністратора або ліквідатора до банку, його активів, книг, запасів, документів); ст. 166-8 (здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії); ст. 166-9 (порушення вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію, порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу, неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, або факту неподання такої інформації); ст. 166-10 (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення дозвільним органом або адміністратором суб’єкта господарювання про прийняття рішення про відмову у видачі такого документа у срок, встановлений законом, відповідно до ст. 221 КУпАП) розглядаються судами місцевих судів на підставі протоколів, складених уповноваженими особами НБУ.
Постанова судді у справі про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 166-7 – 166-10 згідно із ст. 294 КУпАП, може бути скасована або змінена за поданням прокурора, самим суддею, а також незалежно від наявності подання прокурора – головою вищестоящого суду.
Розглядаючи питання про відповідальність банківських установ та їх керівників необхідно звернути увагу на особливості порядку застосування заходів впливу до них за порушення валютного законодавства. Основним законодавчим актом, яким установлена відповідальність за порушення валютного законодавства є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р.121 , а також нормативно-правові акти НБУ, зокрема, Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ 08.02.2000 р.122 та Положення про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України, затверджене постановою Правління НБУ 20.09.2002 р123.
Валютний контроль спрямований на додержання встановленого порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями. НБУ є головним органом валютного контролю за виконанням правил здійснення валютних операцій на території України. Функції валютного контролю покладено також на уповноважені банки, які контролюють валютні операції, що здійснюються резидентами і нерезидентами через ці банки. Порушення положень вищезгаданого Декрету і інших нормативно-правових актів валютного законодавства тягне за собою адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність.
Згідно з Положенням про валютний контроль підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями можуть бути: матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками центрального апарату та територіальних управлінь НБУ; матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних органів валютного контролю; матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних контролюючих і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю. Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій – до 10 тис. доларів США – начальники територіальних управлінь НБУ; - до 50 тис. доларів США – директор Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ; - до 100 тис. доларів США – Голова НБУ та його заступники. Сума штрафу має бути перерахована до Державного бюджету України.
Однією із особливостей відповідальності за порушення валютного законодавства є великі суми штрафів, що накладаються на порушників (еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день виявлення порушення). Але з другого боку, такі суворі штрафні санкції у цій сфері банківської діяльності є виправданими, так як стримують суб’єктів від необдуманих кроків.
Ще одним моментом, на якому варто акцентувати увагу, є те, що до порушників валютного законодавства застосовуються фінансові санкції. Однак при цьому виникає питання: мірою якого виду юридичної відповідальності є фінансові санкції, які згідно з чинним законодавством застосовує НБУ як контролюючий орган.
Загальновідомо, що сучасна правова наука традиційно визнає чотири види юридичної відповідальності: цивільну, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну, що визначено в п.22 ч.1 ст. 92 Конституції України.
Фінансова відповідальність, на думку більшості вчених, не є самостійним видом юридичної відповідальності, а належить до адміністративної або до цивільно-правової відповідальності124.
У разі застосування НБУ фінансових санкцій мають місце відносини публічно-правового характеру, оскільки однією зі сторін цих відносин є відповідний контролюючий та наглядовий державний орган, який від імені держави має право (відповідно до статей 73, 74 Закону України "Про банки і банківську діяльність") застосовувати певні заходи впливу тому їх характер можна визначити як адміністративно-правовий.
Думається цілком правий В.Л. Кротюк, коли він пише, що віднесення фінансових санкцій до цивільно-правової відповідальності не витримує ніякої критики, оскільки при цьому відсутня диспозитивність сторін, яка є обов'язковою характерною рисою норм цивільного права125.
Таким чином застосування НБУ штрафних санкцій до комерційних банків не ґрунтується на цивільно-правових відносинах і ніяким чином не пов’язане із захистом будь-яких прав власне НБУ. У цих відносинах НБУ виступає як орган, який здійснює виконавчо–розпорядчу діяльність, в процесі якої виникають управлінські відносини. Цивільно-правові ж відносини характеризуються диспозитивністю, рівністю її учасників, судовим порядком вирішення спорів, майновими санкціями, які носять еквівалентно-відновлювальний характер.
Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок про те, що за своїм змістом фінансові санкції мають місце в адміністративних відносинах, а тому вони є санкціями адміністративної відповідальності. Однак при цьому, тобто у разі визнання фінансових санкцій видом і мірою адміністративної відповідальності виникають проблеми із застосуванням норм Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо юридичних осіб, оскільки його норми стосуються лише до фізичних осіб, а відносно юридичних осіб в ньому не йде мова. Проте відсутність юридичних осіб серед суб’єктів адміністративної відповідальності, ще не свідчить про їх неможливість бути такими. У даний час така відповідальність існує, вона передбачена більш як 30 законами України. Серед юридичних осіб, на які можуть бути накладені штрафні санкції, відповідно до чинного законодавства, є і комерційні банки.
Адміністративна відповідальність юридичних осіб в наш час набула поширення у зв’язку з переходом до ринкових відносин, урівнянням правового статусу всіх форм власності. Необхідність існування адміністративної відповідальності юридичних осіб зумовлена тим, зазначає О.Т. Зима, що останні є не лише учасниками суспільних та правових відносин. Вони також виступають одним з об’єктів державного управління,126 а органи державного управління мають вчиняти на них певний вплив, застосовувати управлінські (регулятивні) методи. На цю обставину звернув увагу Конституційний Суд України127.
Хоча дехто з науковців стверджує, що юридична особа – цивільно-правова категорія і застосування її для регулювання інших суспільних відносин не виправдене ні теоретично, ні практично128. Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Отже, виходячи з цього юридична особа є потенційно деліктоздатною, тобто здатна нести відповідальність не тільки цивільно-правову, а й адміністративну. Цивільно-правова відповідальність використовує лише один напрям впливу на юридичних осіб, виключно через майно. Адміністративна ж охоплює всі можливі напрями впливу до юридичних осіб, що скоїли ті чи інші правопорушення.
Найбільш послідовно позицію щодо визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності відстоюють відомі вчені Ю.П. Битяк, Є.В. Додін та деякі інші. У проекті нового Кодексу України про адміністративні проступки передбачено адміністративну відповідальність не тільки фізичних, а і юридичних осіб. А в Російській Федерації з першого липня 2002 р. набрав чинності новий Кодекс про адміністративні правопорушення, який містить норми, що передбачають адміністративну відповідальність юридичних осіб.
Отже, питання про визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності є надзвичайно актуальним. Вирішення його сприятиме впорядкуванню господарських відносин в Україні.
Штрафні санкції, які має накладати НБУ на уповноважені банки в разі допущення ними порушень банківського законодавства є одним із важелів управління банківською системою та контролю за діяльністю банків. Банк, на який рішенням НБУ накладено штраф (відповідно до ст. 99 Закону "Про банки і банківську діяльність"), має право оскаржити його в суді. Тим самим для захисту своїх прав банки мають суттєві гарантії. Чинний порядок накладення штрафів НБУ на уповноважені банки дозволяє оперативно і досить ефективно реагувати на порушення в банківській сфері.
Розглядаючи практику діяльності управлінь НБУ щодо притягнення порушників банківського законодавства до адміністративної відповідальності необхідно зазначити, що нерідко ці управління захоплюються накладенням штрафів безпосередньо на банківські установи, а не на їх керівників, які допустили порушення. Про що свідчать матеріали перевірки прокуратури Харківської області. В січні 2003 р. ця прокуратура установила, що в результаті перевірки комерційних банків, яка проводилась управлінням НБУ в Харківській області було виявлено – 38 фактів порушень банківського законодавства, але управління ні одного разу не накладало штрафи на конкретних, винних керівників банків. Кожний раз штраф накладався на банк і відшкодування його відбувалось за рахунок відповідного банку.
Слід зазначити, що в подальшому управління НБУ в Харківській області стало застосовувати до порушників банківського законодавства різноманітні заходи впливу. Серед яких письмові застереження, письмові угоди, штрафи як на банківські установи, так і на їх посадови осіб129.
Висновки до розділу
Таким чином, як свідчить практика найбільш поширенішою відповідальністю, що застосовується за порушення виявлені в сфері банківської діяльності є адміністративна.
Крім того, за порушення в сфері банківської діяльності чинним законодавством передбачена дисциплінарна, кримінальна та цивільно-правова відповідальність. Залежно від змісту правопорушення і вирішується питання про притягнення порушників (юридичних або фізичних осіб) до того чи іншого виду відповідальності.
За роки існування банківської системи України створювалося і удосконалювалося законодавство про відповідальність банківських установ та їх керівників. В даний час діє низка законів та інших нормативно-правових актів, які передбачають застосування різноманітних заходів впливу до порушників.
Взагалі чинне банківське законодавство України відображає вимоги європейського співтовариства відносно боротьби з правопорушеннями, які допускаються у банківській сфері, воно багато в чому адаптоване до європейських стандартів.
ВИСНОВКИ
У роботі здійснена комплексна розробка теоретичних та практичних проблем організаційно-правових засад діяльності комерційних банків, результатом якого стало вироблення та обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення їх правового статусу, вирішення яких може сприяти підвищенню ефективності функціонування банківських установ.
Головними науковими і практичними результатами роботи є наступні висновки:
1. Комерційні банки створюються на основі різних форм власності, зокрема, державній, колективній, кооперативній та змішаній є основною ланкою банківської системи України. Вони безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних засадах, істотно впливають на розвиток всіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Саме банки в умовах ринкової економіки активно впливають на економічні та соціальні процеси. Від ефективного їх функціонування вирішальною мірою залежить соціально-економічний розвиток країни загалом.
2. За спектром послуг, що надаються, банки в Україні функціонують як універсальні чи як спеціалізовані. Проте банківська практика свідчить, що за набором операцій та послуг переважна більшість вітчизняних банків діють як універсальні, хоча багато з них не можуть надавати повний набір банківських послуг, оскільки не мають достатнього рівня капіталізації. У зв’язку з чим виникають фінансові проблеми, а відтак – загроза банкрутства.
3. За організаційно-правовою формою комерційні банки в Україні в даний час створюються лише у формі відкритого акціонерного товариства. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах, зобов’язані протягом трьох років привести свою форму у відповідність з чинним законодавством.
Ефективність діяльності комерційних банків залежить від організаційної структури управління, яка має відповідати як меті банку, так і асортименту банківських операцій та послуг, реалізуючи які банк зміг би забезпечити досягнення своїх стратегічних цілей. В даний час організаційна структура банків значною мірою уже визначилась, але вони продовжують пошук оптимальної структури, яка б відповідала змісту їх діяльності.
4. Розташування діючих банків по регіонах вкрай нерівномірне. У одному м. Києві, наприклад, зосереджено більше 50 відсотків від загальної кількості банків України. Водночас у десяти обласних центрах банків – юридичних осіб немає взагалі. Відсутність банків – юридичних осіб у більш як третини областей свідчить про значні диспропорції в розвитку вітчизняної банківської системи в територіальному аспекті. А тому перед НБУ постає завдання – усунення територіальної диспропорції.
5. Суттєве значення для діяльності банків мають принципи, на підставі яких ґрунтується їх робота, оскільки вони безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, що виникають у банківській сфері. Проте в чинному законодавстві вони чітко не визначені. Тому є нагальна потреба закріпити їх у Законі України "Про банки і банківські діяльність" шляхом відповідного доповнення.
6. Зміст діяльності комерційних банків виявляється через функції які вони виконують. Але у Законі України "Про банки і банківську діяльність" відсутній їх перелік, тому пропонується дати такий перелік у окремій статті цього Закону.
7. Порядок утворення та функціонування банків визначається чинним законодавством. Рішення про створення банку приймають засновники, ними можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Функціонувати банк розпочинає лише після того, як буде зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Особливістю комерційного банку як юридичної особи є те, що його правоздатність і дієздатність не наступає одночасно, оскільки між реєстрацією банку і одержанням ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій проходить значний час. Ліквідація як банкрута навіть одного банку суттєво впливає на загальну політичну ситуацію та на стан фінансового ринку країни. Це й обумовлює винятковість процедури ліквідації банків та необхідність виваженого підходу в кожному окремому випадку до їх ліквідації
8. Важливу роль у стабільному функціонуванні банків і банківської системи України відіграє банківський нагляд, спрямований на зміцнення надійності банківської діяльності, на попередження банкрутств банків. Банки, що перебувають у стані фінансової скрути за ініціативою НБУ або за заявою кредиторів можуть бути ліквідовані.
9. У підтримці та зміцненні законності у банківській сфері значна роль належить правовим заходам впливу. Відповідні державні органи, перш за все НБУ, постійно контролюють ті види діяльності банківських установ, в результаті здійснення яких можуть бути завдані збитки банківській системі, інтересам вкладників чи кредиторам банку, а також безпосередньо інтересам держави. При виявлені правопорушень до порушників (банків та їх посадових осіб) застосовуються адміністративні, дисциплінарні, кримінальні чи цивільно-правові заходи впливу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1 Банківське право України: Навч. посіб. /За заг. ред. проф. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – с.46.
2 Банковское дело: Учебник /Под ред. проф. В.И. Колесникова, Л.П. Кроливецкой. – М.: Финансы и статистика, 1999. – с.18.
3 Банковское дело: Учебник /Под ред. проф. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика. – 1999. – с.17.
4 Качан О.О. Банківське право: Навч. посібник. – К.: Юринком Інтер. – 2000. – с.48.
5 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 20 березня 1991р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. - № 25. – Ст.281.
6 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
7 Карманов Є. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України. – 2001. - №4. – с.29; Карманов Є. Банк як суб’єкт банківського права //Право України. – 2002. - №9. – с.55.
8 Усокин В.М. Современный коммерческий банк. Управление и операции. – М.: Антидор, 1998. – с. 23.
9 Основні показники діяльності банків України на 1 січня 2006р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.49.
10 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
11 Основні показники діяльності банків України на 1 січня 2006р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.49.
12 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу: Закон України від 14 вересня 2006 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. - №43. – Ст. 414.
13 Патрікац Л., Крохмалюк Д. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №1. – с.40-41.
14 Патрікац Л., Крохмалюк Д. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №1. – с. 41.
15 Яременко Ю. Чи потрібні Україні невеликі банки? //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - № 12. – с.30; Гудзевич Я., Гудзевич У. Розвиток і функціонування малих та середніх банків в Україні у контексті глобалізації євроінтеграційних процесів //Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №6. – с.35-37.
16 Другов О. Регіональні аспекти функціонування банківської системи України // Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №10. – с.42-45.
17 Структура активів банків України за станом на 01.01.2006 р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №3. – с.46-51.
18 Структура активів банків України за станом на 01.01.2006 р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №3. – с.46-51.
19 Герасименко Ю. Великим банкам – державну підтримку // Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №1. – с.4-6.
20 Структура активів банків України за станом на 01.01.2006 р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №3. – с.46-51.
21 Степаненко А. Найбільше в Україні управління //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №5. – с.36.
22 Офіційний список банків України, включених до Державного реєстру банків //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.56-67.
23 Слав'янська Н.Г., Криклій О.А. Деякі аспекти розвитку філіальної мережі комерційних банків України //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.4. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.43-47.
24 Патрікац Л., Крохмалюк Д. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №1. – с.38-43.
25 Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – с.21-22.
26 Адміністративне право: Підручник /За ред. проф. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – с.19.
27 Посікіра Р.Р. Відносини у банківській сфері як об’єкт фінансово-правового регулювання: Зб. наук. праць. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.211-213.
28 Голубович А.Д., Ситнин А.В., Хенкин Б.Л., Самоукина Н.В. Управление банком: организационные структуры, персонал и внутренние коммуникации. – М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 1995. –
29 Лобанова Н.Т. Банки: организация и персонал: Учеб. – практ. пособие. – М.: изд-во Городец, 2000. – с.28; Остапишин Т., Штейн О. Стратегічний підхід в управлінні комерційним банком //Підприємництво, господарство і право. – 2001. – с.81-84.
30 Костюченко О.А. Банківське право України: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Вид-во А.С.К., 2003. – с.99.
31 Никитина Т.В. Банковский менеджмент: Учеб. пособие. – СПб: Питер, 2001. – с.13.
32 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
33 Калина А.В., Кощеев А.А. Работа современного коммерческого банка: Учеб. – метод. пособие. – К.: МАУП, 1997. – с.13.
34 Гладких Д. Типова структура та основні функції підрозділів банківської установи // Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №11. – с.20-22.
35 Костюченко О.А. Банківське право України: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Вид-во А.С.К., 2003. – с.104-107; Банковское дело: Учебник /Под ред. проф. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика. – 1999. – с.24; Остапишин Т.П. Основи банківської справи: Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999. – с.10-11.
36 Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. //Відом. Верхов. Ради України. –2003. - № 40-44. – Ст.356 (із наступними змінами та доповненнями).
37 Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. - № 49. – Ст.682 (із наступними змінами та доповненнями).
38 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
39 Адміністративне право: Підручник /За ред. проф. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – с.64.
40 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
41 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
42 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу: Закон України від 14 вересня 2006 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. - №43. – Ст. 414.
43 Словник іншомовних слів та термінологічних сполучень: /Укладачі Л.О. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – с. 762.
44 Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах, Т.3:/Укладачі В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2000. – с.714.
45 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
46 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
47 Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.// Офіц. вісн. України. – 2005. - №32. – ст. 1918 / із наступними змінами та доповненнями/.
48 Вітченко О., Скоробагатько І. Конфіденційність: реальність та міф //Економіка, фінанси, право. – 2002. - №1.- с.25-26; Елютина Е.В. Правовая регламентация сохранения тайны //Госуд. и право. – 2002. - №8. – с.16-23; Шамрай І. Інститут банківської таємниці в Україні //Вісн. Прокуратури. – 2002. - № 5. – с.83-88; Репешко П.И. Вопросы защиты банковской тайны в законодательстве Украины и в правоменительной практике //Банковское право. – 2003. -№1. – с.59-63.
49 Карманов Є. Банківська таємниця як об’єкт цивільно-правового регулювання //Право України. 2001. - №12. – с.110-113.
50 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять банківську таємницю, та розголошення банківської таємниці: Закон України від 16 грудня 2004р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2005. - № 5. – Ст.119.
51 Банки и банковское дело: Учеб. пособ. /Под ред. проф. И.Т. Балабанова. – СПб: Питер, 2002. –с.14-15; Александров Н.Г., Александрова Н.А. Банки и банковская деятельность для клиентов. – СПб: Питер, 2002. – с.19-21.
52 Словник іншомовних слів та термінологічних сполучень: /Укладачі Л.О. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – с.957.
53 Юридичний словник /За ред. Б.М. Бабія та ін., вид. 2-ге. – К.: УРЕ, 1983. – с.846-847.
54 Жарковская Е.П. Банковское дело: Учебник. – М.: Омега-Л, 2003. – с. 106.
55 Костюченко О.А. Банківське право України: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Вид-во А.С.К., 2003. – с. 87.
56 Перші комерційні банки України //Вісн. Нац. банку України. – 2000(спецвипуск, червень). – с.38-40.
57 "Укрінбанк" – це енергія змін //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.40.
58 Скрябін Б. АК "Полтава-банк": стабільність, вивірена часом //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.41.
59 Перші комерційні банки України //Вісн. Нац. банку України. – 2000(спецвипуск, червень). – с.38-39.
60 Савлук М., Мороз А. Шлях розвитку довжиною десять років //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.22-24.
61 Про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Положення, затверджене постановою Правління НБУ 31 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 44. – Ст.1919.
62 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу: Закон України від 14 вересня 2006 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. - №43. – Ст. 414.
63 Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України від 15 травня 2003р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2003. - № 31-32. – Ст.263 (із наступними змінами та доповненнями).
64 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
65 Енциклопедія банківської справи України. - К.: Ін Юре, 2001. – с. 334-335.
66 Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 17 липня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 34. – Ст.1601.
67 Ефимова Л. Правовые последствия отзыва лицензии у коммерческого банка //Хозяйство и право. – 1995. - №7. – с.82-89.
68 Про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків: Методичні рекомендації, затверджені постановою Правління НБУ 9 жовтня 2000р. //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. Додаток до журналу "Вісн. Нац. банку України". – Вип. 11. – К., 2000.
69 Міщенко В.І., Шаповалов А.В., Салтинський В.В., Вядрова І.М. Реорганізація та реструктуризація комерційних банків: Навч. посібник. – 2002. – К.: Знання. – с. 13.
70 Джунь В.В. Стан та проблеми застосування законодавства про ліквідацію банків у зв’язку з їх неплатиспроможністю, напрями його подальшого вдосконалення // Вісн. господарського судочинства. – 2001. - №4. – с.152-158.
71 Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкротом: Закон України від 30 червня 1999р. //Відом. Верхов. Ради України. – 1999. - № 42-43. – Ст.378 (із наступними змінами та доповненнями).
72 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
73 Офіційний список банків України, включених до Державного реєстру банків //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.56-67.
74 Роуз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1995. – с. 543-544.
75 Банки, вилучені з Державного реєстру банків України (24.06.1992р.-01.01.2006р.) //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.69-70.
76 Раєвський К., Зубок М. Ліквідація банків. Організація процедури // Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №4. – с.11-14.
77 Раєвський К., Зубок М. Ліквідація банків. Організація процедури // Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №4. – с.11-14.
78 Матук Ж. Финансовые системы Франции и др. стран. – Т.1. Банки. Книга 1. – 1994. – с.283-294.
79 Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков: Зарубежный опыт. – М.: ИНФРА-М, 1996. – с. 139.
80 Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення. Банківське право: Навч. посібник /За заг. ред. проф. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – с.238.
81 Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.162.
82 Енциклопедія банківської справи України. - К.: Ін Юре, 2001. – с.454.
83 Енциклопедія банківської справи України. - К.: Ін Юре, 2001. – с.68.
84 Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999р. //Відом. Верхов. Ради України. –1999. - № 29. – Ст.238.
85 Административное право: Учебник /Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристь, 1999. – с.454-458.
86 Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1972. – с.182.
87 Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – с.128.
88 Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.193.
89 Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право: Учеб. пособ. – М.: Форум – ИНФРА-М, 1998. – с.48.
90 Конопатська Л., Горячек І. Регулювання діяльності комерційних банків //Вісн. Нац. банку України. – 1998. - №7. – с.13-15.
91 Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.162.
92 Любунь О.С., Раєвський К.Є. Банківський нагляд: Підручник. – К.: Центр навч. літер., 2005. – с. 4.
93 Полицато В.П. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональных рамок для банков. – Вашингтон, 1992. – с.4.
94 Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков: Зарубежный опыт. – М.: ИНФРА-М, 1996. – с.140.
95 Банки и банковские операции: Учебник / Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. – М.: ЮНИТИ, 1997. – с.82-87.
96 Адамик Б.П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навч. посіб. – Тернопіль, Карт-бланш, 2002. – с.175.
97 Кротюк В. Становлення і перспективи розвитку банківського нагляду в Україні //Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №7. – с.2.
98 Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків: Інструкція затверджена постановою Правління НБУ 30 грудня 1996р. Ця інструкція прийнята в новій редакції, затверджена постановою Правління НБУ 28 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 40. – Ст.1813.
99 Степаненко А., Ковальчук Т. Про деякі аспекти діяльності комерційних банків //Банківська справа. – 1995. - №1. – с.25; Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк – центр банківської системи. – К., 1997. – с.31.
100 Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – с.131.
101 Салтинський В.В. Вдосконалення банківського нагляду за діяльністю комерційного банку. //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.3. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.194.
102 Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень: Указ Президента України від 14 липня 2000р. //Офіц. вісн. України. – 2000. - № 29. – Ст.1205.
103 Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.193.
104 Бордюгов А.Ф. Особенности организации банковского надзора //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.3. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.138.
105 Зінченко В. Виїзне інспектування банків – метод поточного контролю за діяльністю банківської системи в Україні // Вісн. Нац. банку України. – 1998. - №7. – с.3-5.
106 Білокінь Г. Роль аудиту в діяльності комерційних банків //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №9. – с.60-61.
107 Бурлака Є. Правові аспекти внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту комерційного банку// Вісн. Нац. банку України. 2001. - №4. – с.51-53.
108 Про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 20 березня 1998р. //Офіц. вісн. України. – 1998. - № 21. – Ст.775.
109 Про аудиторську діяльність: Закон України від 22 квітня 1993р. //Відом. Верхов. Ради України. – 1993. - № 23. – Ст.243 (із наступними змінами та доповненнями).
110 Про порядок надання НБУ аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами річної фінансової звітності банку: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 29.03.2003р. //Офіц. вісн. України. – 2003. - № 40. – Ст.2115.
111 Біленчук П.Д., Диннік О.Г., Лютий І.О., Скороход О.В. Банківське право: українське та європейське /За ред. П.Д. Біленчука. Навч. посіб. – К.: Атіка, 1999. – с. 256-263.
112 Рудко І. Законодавство – основа стабільності фінансового сектору //Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №7. – с.33-34.
113 Про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства: Положення затверджене постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 41. – Ст.1864.
114 Банківське право України: Навч. посіб. /За заг. ред. проф. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – с.249; Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – с.138; Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.233.
115 Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб // Офіц. вісн. України. – 2001. - №41. – Ст. 1864.
116 Про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства: Положення затверджене постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 41. – Ст.1864.
117 Кірєєв І., Любунь О.С., Кравець М.П. та ін.. Внутрішній аудит в банку: Навч. посіб. – К.: Центр навч. літер., 2006. – с.8.
118 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
119 Положення про накладання адміністративних штрафів, затверджене постановою Правління НБУ від 29 грудня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2002. - №5. – Ст.199.
120 Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 18 грудня 1984р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1984, додаток до №51. – ст. 1122 (із наступними змінами та доповненнями).
121 Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Закон України від 19 лютого 1993р. //Відом. Верхов. Ради України. –1993. - № 17. – Ст.184 (із наступними змінами та доповненнями).
122 Про валютний контроль: Положення, затверджене постановою Правління НБУ 8 лютого 2000р. //Офіц. вісн. України. – 2000. - № 14. – Ст.573.
123 Про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 20 вересня 2002р. //Офіц. вісн. України. – 2002. - № 41. – Ст.1910.
124 Кротюк В., Іоффе А., Лук’янець Д. Фінансові санкції та адміністративна відповідальність //Право України. – 2000. - №5. – с.29-33.
125 Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – с.159-160.
126 Зима О.Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Х., 2001. – с.10.
127 Справа про відповідальність юридичних осіб // Вісн. Конст. Суду України. – 2001. - № 3.
128 Кравчук В. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи // Право України. – 1988. - № 4. – с. 77.
129 Качук В. Банківська система Харківської області – важлива складова економічного потенціалу регіону //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №1. – с. 9.