Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
39. Посилення антиукраїнської політики російського царизму. Ліквідація Запорізької Січі 1775 року і скасування козацької автономії.
Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд — адже Запорозька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з'явилися в російських можновладців ще в 60-х pp. XVIII ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії — палацові перевороти і зміни імператорів, Селянська війна під проводом О. Пугачева тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 pp., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.
4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.
Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала Запорозькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у земляній ямі в Соловецькому монастирі, суддя і писар жили на засланні в Тобольську
40.Гетьман К.Розумовський. Ліквідація гетьманату Катериною ІІ.
Після закінчення Північної війни була створена Малоросійська колегія для управління Україною, вперше скасована посада гетьмана.
Наступні десятиліття 18 ст. були позначені, з одного боку, подальшим прагненням російського уряду підпорядкувати собі Україну, а, з іншого, — намаганням української старшини відстояти права Гетьманщини. У цей час двічі вдавалося відновити гетьманство, повернути деякі автономні права. Але в цілому, повнота автономії Гетьманщини залежала вже не стільки від її внутрішньої сили, скільки від особистої прихильності того чи іншого російського монарха.
Під час правління дочки Петра І – Єлизавети, в 1750 р. було обрано останнього гетьмана К.Розумовського, який проводив самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність України, провів судову реформу, модернізацію українських збройних сил, виношував плани відкриття українського університету. Однак прихід до влади Катерини ІІ кардинально змінив ситуацію.
Проводячи колонізаторську політику, царський уряд поступово ліквідував автономію України. Катерина ІІ вирішила скасувати її остаточно. У відповідь на прохання козацької старшини у 1763 р дозволити створення шляхетського парламенту цариця наказала гетьманові К. Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 року, після невдалих спроб досягти компромісу, Розумовський відмовився від гетьманства
Після ліквідації гетьманства вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.
В 1775 р. з наказу Катерини ІІ Запорізьку Січ – останній оплот незалежності України, було ліквідовано. У 1781 р. – ліквідовано полкову систему та утворено намісництво за російським зразком. У 1783 році було юридично оформлено кріпацтво, крім того на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина ІІ 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно скасовано українську автономію.
Отже наступ російського царизму на українські землі у 18 ст. характеризувався обмеженням українських прав та вольностей; посиленням централізації, русифікації, розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів України.
41.Гайдамацькі рухи 1730-1760-х рр. Коліївщина, Рух опришків. О.Довбуш. Занепад та поділи Речі Посполитої. Нове політичне розчленування України Російською та Австрійською імперіями.
На території Правобережної України народним масам жилося не краще ніж на Лівобережжі. Польща посилювала свою колоніальну політику. У відповідь на жорстокий національний і соціальний гніт на Правобережжі га Західній Україні розгорнулася визвольна боротьба
Гайдамацький рух виник у першій половині 18 ст. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).
Саме в 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв постанову про зрівняння в правах православних і католиків. Це викликало негативну реакцію значної частини шляхти, яка утворила так звану Барську конфедерацію і виступила проти втручання Росії. Між конфедератами і російськими військами почалися військові дії, що було сприйнято українськими селянами як сигнал до повстання. Очолив повстання запорозький козак Максим Залізняк. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Загони Залізняка зайняли Жаботин, Смілу, Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів та інші міста.
На початку червня 1768 р. гайдамаки взяли в облогу місто Умань. На бік повсталих перейшов сотник козацької міліції Іван Гонта з цілим загоном уманського гарнізону. Місто було захоплене, після чого гайдамаки розправилися зі своїми визискувачами. З-під Умані гайдамацькі загони рушили на поділля, Волинь і Полісся. Близько 30 загонів повсталих діяли на території Правобережжя.
Катерина ІІ наказала командуючому російською армією генералові Кречетнікову придушити повстання. Російські війська підступно схопили М. Залізняка, І. Гонту та більше тисячі гайдамаків. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.
42.Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці XVII-XVIІI століттях. Визвольні повстання 1702-1704 рр. С.Палій.
На території Правобережної України народним масам жилося не краще ніж на Лівобережжі. Польща посилювала свою колоніальну політику. У відповідь на жорстокий національний і соціальний гніт на Правобережжі га Західній Україні розгорнулася визвольна боротьба.Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба перетворити козаків на кріпаків призвела до вибуху повстання під проводом С. Палія. (1702 – 1704). В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки на чолі з І. Мазепою. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушеноВідновивши свою владу над землями Правобережжя польська шляхта почала створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Це сприяло переселенню сюди селян з Волині, Полісся, Галичини. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, а також наступ уніатів на права православних, викликали значне соціальне напруження. Безпосереднім наслідком цього стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині 18 ст. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).Саме в 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв постанову про зрівняння в правах православних і католиків. Це викликало негативну реакцію значної частини шляхти, яка утворила так звану Барську конфедерацію і виступила проти втручання Росії. Між конфедератами і російськими військами почалися військові дії, що було сприйнято українськими селянами як сигнал до повстання.Очолив повстання запорозький козак Максим Залізняк. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Загони Залізняка зайняли Жаботин, Смілу, Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів та інші міста.
На початку червня 1768 р. гайдамаки взяли в облогу місто Умань. На бік повсталих перейшов сотник козацької міліції Іван Гонта з цілим загоном уманського гарнізону. Місто було захоплене, після чого гайдамаки розправилися зі своїми визискувачами. З-під Умані гайдамацькі загони рушили на поділля, Волинь і Полісся. Близько 30 загонів повсталих діяли на території Правобережжя.
Катерина ІІ наказала командуючому російською армією генералові Кречетнікову придушити повстання. Російські війська підступно схопили М. Залізняка, І. Гонту та більше тисячі гайдамаків. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.
В інших районах України у 18 ст. теж відбувалися селянські виступи. На Прикарпатті з 1738 р. до 1745 року рух опришків очолював Олекса Довбуш. Опришки нападали на польську шляхту і ділили панське майно. Після загибелі Довбуша рух опришків продовжувався. Повністю придушити його поляки не могли, оскільки опришки, спритно ховалися в Карпатах, а в разі необхідності могли переходити за кордон до Молдавії чи Угорщини. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії цей рух став поступово згасати.
Отже, посилення визвольної боротьби народних мас в другій половині 18 ст. було реакцією народу на нове утвердження в Україні феодально-кріпосницької системи.
Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що з одного боку вона бачила в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, а з іншого – не хотіла, щоб антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці 18 ст.
Визвольний рух на Правобережній Україні розхитав і значно послабив польську владу. Дався взнаки і результат горезвісних «золотих вольностей» шляхти, яка довела країну до повного краху та безладдя. Польща фактично стала некерованою і була поділеною між трьома її сусідами: Росією, Пруссією та Австрією. 1772 року відбувся перший поділ Речі Посполитої, а у 1793 р. і 1795 р. – другий і третій. Польсько-литовська держава перестала існувати.
Отже в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали знову розірваними між двома державами. І водночас відбулося їх внутрішнє сполучення під владою обох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна України, в Австрійській – Галичина Буковина й Закарпаття.
43.Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. Початок промислового перевороту. Місце України в зовнішній торгівлі Російської імперії
Визначальною особливістю господарського розвитку першої половини ХІХ ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Примусова праця селян-кріпаків ставала неефективною. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в 4 рази вищою. Розвивалися товарно-грошові відносини, поглиблювалася спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості.
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розорювало селянське господарство і викликало протидію в пригнічених народних мас. Ця протидія набуває різних форм. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797 – 1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи.
Особливо широкого розмаху селянський антикріпосницький рух на-брав на Поділлі у першій третині ХІХ ст., охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 23 роки. Мужній народний месник загинув у 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.
Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.
В Російській імперії промисловий переворот почався в 30 – 40 роки ХІХ ст. Це був якісний стрибок у розвиткові продуктивних сил, який полягав у переході від мануфактури до машинного виробництва. Машини й парові двигуни сприяли підвищенню продуктивності праці на заводах і фабриках, заклали підвалини для індустріалізації промисловості. Одночасно технічні нововведення зумовлювали нагальну заміну кріпосної робочої сили вільнонайманою. Завершився промисловий переворот на рубежі 70-х 80-х років ХІХ ст. В результаті промислового перевороту остаточно утвердився капіталізм.
Важливою складовою економічного життя України ХІХ ст.. було входження в у світовий економічний простір. Цей процес припадає на 20 – 50 рр. ХІХ ст. і пов'язаний з вивозом збіжжя. Центром експортної торгівлі стало новоутворене місто-порт Одеса. Окрім пшениці предметами вивозу були сало, ліс, канати, залізо. Зерно українських виробників через Одеський порт експортувалось до Англії, Голландії, Бельгії, Франції.
Предметами імпорту до імперії через Україну були фрукти, напої, чай, кава, тютюн, текстильні та ювелірні вироби, тканини, шовк, папір, аптекарські матеріали. В 1820 -1830 рр. вартість ввозу була набагато менша ніж вартість предметів експорту. На імпортні товари завдяки режиму порто-франко збиралося лише 1/5 мита. Близьке розташування до європейських локальних ринків , дешевші ціни на продукцію зробили Південну Україну одним з лідерів світового ринку зерна. Наприкінці ХІХ ст.. Одеса втрачає позицію лідера світового ринку зерна. Лідером стає Миколаїв. Звідси відправляли не лише зерно, а й вугілля та марганцеву руду. Ще одним конкурентом Одеси став Херсон.
У 70-ті роки ХІХ ст.. на світові ринки збуту вийшли українські цукровари пунктами призначення їх продукції стали європейські та азійські торговельні центри Лондон, Гамбург, Кельн, Марсель, Константинополь
44.Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції. Діяльність декабристів в Україні.
Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати. Фольклорні пам’ятки. Змістом другого, літературного етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.
Наприкінці 18 – початку 19 ст. в Україні помітно зріс інтерес до національної історії. Відбувається осмислення і узагальнення важливих моментів,минулого у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.
Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. Перш за все це перетворення козацької старшини на російське дворянство, особливо тоді, коли значно ускладнилося отримання дворянських рангів та доведення свого шляхетського походження. Це викликало незадоволення української шляхти й підживлювало пам'ять про втрачену автономію, сприяючи поширенню автономістичних настроїв.
Значний вплив на формування національної свідомості мала французька революція, яка породила ідеї вільнодумства свободи, соціальної рівності.
Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі й англійські романтики І. Гердер, Дж. Байрон та ін., які проголошують цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Саме романтикам належить велике відкриття, що основним багатством народу та умовою його життя є рідна мова.
Процес культурно-національного відродження на Лівобережній Україні був ініційований представниками освіченої української шляхти. На Галичині, Закарпатті та Буковині він започатковувався австрійським урядом, який розробив низку реформ, спрямованих на розвиток місцевої культури, освіти, піднесення матеріального становища та соціального статусу греко-католицького духовенства. Але згодом уже з ініціативи греко-католицької інтелігенції він розгорнувся з новою силою.
Носієм просвітницької ідеології на Слобожанщині виступив гурток дворянської інтелігенції. Гуртківці (В. Капніст, В.Каразін та ін.) захоплювалися ідеями Французької революції – свободи, рівності, братства, сповідуючи просвітницьку філософію, яка базувалась на уявленнях, що поширення освіти буде сприяти вдосконаленню суспільства.
Слобожанщина стала справжнім осередком культурно-національного відродження. Цьому сприяло відкриття на поч. ХІХ ст..Харківського університету де вдало пересіклися просвітницькі ідеали 18 ст. та нові європейські цінності, породжені ідеологією романтизму.
В першій половині ХІХ ст. з’явилися два твори, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). На початку ХІХ ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована грамматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловского. Видатний харківський славіст Срезневський у своїх працях стверджував, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике майбутнє.
Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основяненка, геніального поета Т. Шевченка.
Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.
Члени «Південного» і «Північного товариства» прагнули ліквідувати абсолютну монархію і кріпосництво, демократизувати суспільство, здійснивши це за допомогою військового повстання і перевороту. Програмним документом «Південного товариства» була «Руська правда», написана Пестелем. Нею передбачалася аграрна реформа, у тому числі – за рахунок часткової конфіскації поміщицьких земель, проголошення республіки, надання політичних прав усім чоловікам з 20 років. Свободи слова, друку, віросповідання, вільного пересування. Декабристи недооцінювали національне питання. Пестель вважав, що Росія має бути єдиною і неподільною, централізованою – для кращого проведення реформ. Україна мала стати однією з 10 областей Росії.
Декабристи зазнали поразки. Оскільки не були підтримані народом, не змогли добре організуватися, діяли нерішуче. Проте це було першим організованим виступом проти кріпосництва і самодержавства, першою спробою здійснити буржуазну революцію в Російській імперії.
45.Політико-адміністративний статус західноукраїнських земель. Народовська та москвофільська течії національно-визвольного руху
Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.
У Східній Галичині поляки не становили й третини населення але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування. На Буковині й Закарпатті основну масу населення становили українці, але австрійський уряд зберігав їхню політико-адміністративну роздробленість, що склалася у попередній період історії. Тому їх називали русинами, гуцулами, лемками, бойками, буковинцями, русаками і т.д.
Ще в 1861 р. в Австрійській імперії було встановлено конституційно-парламентський устрій, тому тут склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного руху ніж в Росії.
В 1867 р Австрія була перетворена в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Окрім того у Галичині переваги політичного характеру отримали не українці а польська еліта. Зміцнення польських позицій привело до розколу в українському таборі. Частина українських лідерів . відчуваючи себе зрадженими австрійським урядом звернула свої погляди на Росію.
У Галичині з кінця 60-хроків ХІХ ст. значний вплив серед української інтелігенції формується москвофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті «Слово» проголосили українців частиною великого російського народу.
Москвофілам протистояла інша течія – народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. «Просвіта займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін..
У 1873 р. народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке згодом, у 1892 р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.
У 1880 р. на противагу москвофільському «Слову» народовці засновують газету з промовистою назвою «Діло». Під впливом ідей М. Драгоманова його прихильники І. Франко, М. Павлик, К. Трильовський створюють першу політичну партію – Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України.
Таким чином, український національний рух в період репресій царизму в Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «українським П’ємонтом», базою для його дальшого поширення.
Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції – громади твердо продовжували відстоювали необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється до політичної боротьби і створює першу політичну партію.
46.Криза культурницьких рухів. І.Франко, М.Грушевський. зародження національно-політичного руху в Україні. Поява українських політичних партій
Наприкінці ХІХ ст. посилюється активність національного руху в Україні. У 1897 р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування цієї організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху. Її ставка на культурницьку діяльність не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді.
Активізація національно-визвольного руху в західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст.. привела до виникнення різних політичних партій та організацій. Одним із напрямів національного руху став радикальний рух, видатним діячем якого був відомий український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко.
У 1890 р. І. Франко став одним з організаторів Радикальної русько-української партії, яка проголосила своєю метою утвердження ідеалів «наукового соціалізму» і демократичних норм життя суспільства, використання науки й різноманітних засобів інформації для «підвищення почуття національної самосвідомості та солідарності в масах всього українського народу.
Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – видатнй український історик, політичний та державний діяч. Брав активну участь у діяльності київської громади. У 1898 р. вийшов І том його «Історії України Руси». Він пропагував досягнення української науки; читав курс лекцій з української історії в Парижі, Лондоні, Лейпцигу, Берліні. Займався політикою : у 1899 р. був одним із засновників Української націонал – демократичної партії. політичні погляди Грушевського формувалися під впливом федеративної ідеології Кирило-Мефодіївського товариства та українського громадівського соціалізму. У 1917 – 1918 рр. очолював Центральну Раду Української Народної Республіки. У квітні 1918 р. був обраний першим президентом України.
Зростає активність національно визвольного руху і на східноукраїнських землях. В 1900 р. група представників студентських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, М. Русов та ін.. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. Кінцевою метою своєї програми була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ, а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. Переяславською угодою.
З 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції і її фактичним керівником став М. Порш.
Від РУП відкололася група Міхновського, яка в 1902 р. заснувала Українську народну партію. Політична орієнтація партії була сформульована М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.
У 1904 р. з РУП вийшла група очолена М. Меленевським, яка виступила за зближення з РСДРП, утворила на початку 1905 р. Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Інша частина серед лідерів, якої були Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
В 1904 р. була створена Українська Демократична Партія. Її лідерами були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Вона мала ліберальну орієнтацію і ставила за мету встановлення конституційного правління. Передбачалась автономія України зі своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.
Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. швидко йде процес переходу від культурницького руху до політичного, йде організаційне згуртування та політичне самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Найрадикальніші партії висунули гасло державної незалежності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті.
47.Кирило-Мефодієвське братство. Т. Шевченко.
. У середині ХІХ ст. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847 рр.), що боролося за національне відродження України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У квітні 1846 р. до нього вступив Т. Шевченко.
Програму товариства було викладено у «Книзі буття українського народу», «Статуті слов’янського св. Кирила і Мефодія» Програма ця передбачала повалення царизму та визволення слов’янських народів, ліквідацію кріпосництва, станів, привілеїв. Вони бачили Україну незалежною (непідлеглою) державою в союзі з іншими слов’янськими народами, а перспективи визволення пов’язували з поваленням імперії. Члени товариства пропагували ідеї національного визволення, вели просвітницьку діяльність, а їхні наукові праці, поетичні й прозові твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова сприяли пробудженню й подальшому формуванню національної свідомості українського народу.
48.Участь України в зовнішньополітичних акціях Російської імперії (російсько-турецька війна 1806-1812, приєднання Бесарабії до Росії, війна з наполеонівською Францією 1812 року).
На початку ХІХ ст.. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру і навіть короткочасного союзу. Об’єднала ці постійно ворогуючі країни спільна небезпека з боку Франції.
Проте коли в 1804 р. спалахнуло повстання в Сербії, яке започаткувало національно-визвольний рух проти турецького панування на Балканах, Росія вирішила втрутитись в ці події. Порушуючи свої союзницькі зобов’язання, вона надіслала повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила у грудні 1806 р. війну Росії.
У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано понад 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Тисячі українців були вимушені воювати в складі російської армії за чужі інтереси.
Війна тривала довго, без будь яких рішучих дій з обох боків до 1812 р.,коли Росія, відчуваючи наближення війни з Францією, активізувала свої дії та завдала вирішальної поразки турецькій армії під Рущуком. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мир, внаслідок якого Росія отримала Бессарабію. Більшість її населення складали молдавани, але частину її території (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти) населяли українці.
Бухарестський мирний договір був вигідний Росії: вона вперше здобувала морські бази на кавказькому узбережжі Чорного моря;
Вивільняла свою Молдавську (Дунайську) армію для відбиття французької агресії. Договір позбавляв Францію дуже важливого і дуже небезпечного для Росії союзника, як Туреччина.
12 червня 1812 р. Наполеон напав на Росію. У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити у осередок антиросійського руху.
З метою недопущення антиросійського повстання в Україні, Олександр І видав маніфест, в якому закликав українське населення боронити свою землю. До козацьких та ополченських полків вступило майже 70 тис. чоловік. До війська вступало вільне селянське населення, селяни кріпаки. У формуванні козачого полку брав участь видатний український поет і письменник І. Котляревський. У регулярній російській армії українці становили значний відсоток. Так серед рядового складу він дорівнював 50%, серед молодшого офіцерського складу -80%, старшого офіцерського складу -20%.
У бойових діях проти наполеонівської армії брали участь 2 бузькі, 2 полтавські та 3 київські козацькі полки, ескадрон херсонських козаків та загони «лісових козаків». Особливо прославило себе українське ополчення на території Польщі під час облоги та взяття фортеці Замостя.
Вісім українських полків брали участь у так званій «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцигом. Це була ще одна нищівна поразка наполеонівської армії, завдана їй коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. Переможцям відкрився прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції . Так війну було завершено. Проте сподівання українців, що їх становище після війни покращиться, були марними.
49. Буржуазна революція 1848 року в Галичині. Скасування кріпосного права. Головна Руська Рада.
У 1848 – 1949 рр. по Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію і Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були соціальне та національне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод.
В умовах революції в Західній Україні українська громадськість вимагала від австрійського уряду поділу Галичини на Західну(польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття та Північної Буковини. Цим землям українці вимагали надати широку автономію в складі Австрії.
Щоб відстояти ці вимоги 2 травня 1848 р у Львові українське духовенство створило «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. До складу «Головної Руської Ради» входило 30 чоловік – представники переважно церковної інтелігенції. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька».
Найбільші досягнення в1848 – 1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти було засновано українську культурно-освітню організацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.
Найбільшим виступом на Буковині були дії селянського загону, який очолював депутат австрійського парламенту Л. Кобилиця (1848 -1850). селяни заволоділи лісами і пасовиськами, відмовлялися підпорядковуватись місцевій владі. Під тиском каральних загонів повстання було придушене. виступи на підтримку революції пройшли на Закарпатті – у містах Ужгороді та Мукачеві.
Одним з найважливіших результатів революції 1848 – 1849 рр. було скасування кріпосництва в Австрії – в Галичині і на Буковині в 1848, а в Закарпатті 1853. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців. Саме вході цієї революції як національний прапор українців став використовуватись синьо-жовтий двоколір.
50.Суспільно-політичний рух Галичини та Буковини.. "Руська трійця".
В Галичині, де давно було втрачено традиції державності, а панівна верства виявилася покатоличеною і спольщеною, роль лідера культурно-національного руху взяло на себе уніатське духовенство. Крім того, на відміну від Наддніпрянської України, де культурно-національне відродження було ініційовано «знизу» опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти. Аналогічні процеси на західноукраїнських землях значною мірою були спровоковані соціальними й культурно-адміністративними заходами австрійського уряду.
Австрійський уряд покращив матеріальне становище духовенства та підняв рівень народної освіти. Це відповідало ідеології просвічених монархів, згідно з якою благоденство і добробут суспільства залежать від рівня його освіченості і культури.
У 1774 р. в Австрійській державі введено закон про обов’язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. У 1784 р. у Львові був відкритий перший на українських землях світський університет, де викладання філософських та богословських дисциплін з 1787 р. велося слов’янською мовою.
Нове піднесення культурно-національного відродження Галичини починає пробиватися у 10 – 20-хрр. ХІХ ст. Ідеологами і провідниками цього руху виступають представники вищого уніатського духовенства. Іван Могильницький доклав великих зусиль для видання і поширення шкільної літератури українською мовою та пропаганди освіти в народних масах.
Наступний етап у розвитку галицького відродження пов'язаний з діяльністю «Руської трійці» - гуртка львівських романтиків, вихідців з сільського духовенства, студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького.
«Руська трійця» розгорнула велику фольклорно-збиральницьку роботу. У 1836 р. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У 1837 р. члени «Руської трійці» видали в Будапешті альманах «Русалка Дністрова». У ньому були поміщені народні пісні, думи, легенди, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, культуру українського народу.
«Русалка Дністрова» знаменувала новий етап національного відро-дження в Галичині.
51.Характер політики австрійського уряду щодо українців. Продовження реформ Марії-Терези Йосифом ІІ, їх роль у розвитку національно-культурного життя Галичини та Буковини.
Входження західноукраїнських земель до складу австрійської імперії збіглася в часі з першою хвилею модернізацій них реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70 – 80 роках 18 ст. Марією-Терезою та Йосипом ІІ. Вони базувались на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті не допустити відставання Австрії від основного суперника – сусідньої Пруссії. В ході реформ дворянське самоврядування було замінене бюрократично-чиновницьким управлінням, що підпорядковувалось безпосередньо імператорському двору. Панщина обмежувалася 3-ма днями на тиждень. Була створена постійна армія на основі обов’язкової військової повинності. Йосиф ІІ, який правив у 1780 – 1790 рр. продовжив реформи своєї попередниці. Він прагнув створити уніфіковану абсолютистську адміністративно-бюрократичну систему управління, ліквідувавши залишки автономії в її окремих землях. При цьому австрійський уряд намагався протиставити польсько-шляхетському опору свою політику на галицьких і буковинських землях, українське селянство, надаючи йому певні свободи. Однак спроби Йосифа ІІ скасувати кріпосницьку залежність, замінити панщину єдиним поземельним податком через опір поміщиків не були реалізовані. У той же час була ліквідована особиста залежність селян від поміщиків. У релігійній сфері результатом реформ було підпорядкування церкви державі, а основні християнські конфесії зрівняні в правах.
Австрійський уряд покращив матеріальне становище духовенства та підняв рівень народної освіти. Це відповідало ідеології просвічених монархів, згідно з якою благоденство і добробут суспільства залежать від рівня його освіченості і культури.
У 1774 р. в Австрійській державі введено закон про обов’язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. У 1784 р. у Львові був відкритий перший на українських землях світський університет, де викладання філософських та богословських дисциплін з 1787 р. велося слов’янською мовою.
Нове піднесення культурно-національного відродження Галичини починає пробиватися у 10 – 20-хрр. ХІХ ст. Ідеологами і провідниками цього руху виступають представники вищого уніатського духовенства. Іван Могильницький доклав великих зусиль для видання і поширення шкільної літератури українською мовою та пропаганди освіти в народних масах.
Наступний етап у розвитку галицького відродження пов'язаний з діяльністю «Руської трійці» - гуртка львівських романтиків, вихідців з сільського духовенства, студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького.
У 1827 р. вони видали в Будапешті альманах «Русалка Дністровая». У ньому були поміщені народні пісні, думи, легенди, історичні документи, що розкривали історичне минуле українського народу. «Руська трійця» намагалася поширювати українські традиції, ідеї об’єднання українських земель. Заслугою об’єднання було також те, що вони зробили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.
52.Загострення соціально-класових протиріч. Селянські повстання. Скасування кріпосного права в Російській імперії
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини або розширювали орну землю за рахунок віднятих у селян наділів. Це розорювало селянське господарство і викликало протидію в пригнічених народних мас. Ця протидія набуває різних форм. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797 – 1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи.
Особливо широкого розмаху селянський антикріпосницький рух на-брав на Поділлі у першій третині ХІХ ст., охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 23 роки. Мужній народний месник загинув у 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.
Незадоволеність кріпосницькими порядками поширюється і на частину передового дворянства. Війна 1812 р. привела до поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворян відчуття власної гідності та значимості. Це стало причиною декабристського руху. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму.
19 лютого 1861 р. було скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності.
Аграрна реформа призвела до швидкого розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих працівників таким чином було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин
53.Шляхи розвитку буржуазних відносин у сільському господарстві. Особливості завершальної фази промислового перевороту.
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не привели до автоматичної ліквідації феодального ладу. Оскільки реформи проводилися згори, влада потурбувалася про збереження своїх привілеїв та певних феодальних структур. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство.
Непослідовність, незавершеність реформ 60 – 70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт,що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи – швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.
У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. На півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутний, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму – поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері с/г виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ – застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, с/г машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації с/г мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів.
У 60 – 80-х роках ХІХ ст..завершився промисловий переворот суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва - до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин.
На новому етапі, крім помітних кількісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема. В 60 – 80-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду – гуральництво, виробництво сукна тощо. Які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки –залізорудна, металургійна, вугільна, машинобудівна.
Будь - які докорінні зміни в економіці як правило, ставлять перед суспільством три проблеми – робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови.
Основними джерелами фінансування були урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині ХІХ ст..підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком. запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів у економіці стало залізничне будівництво.
Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно з загальноімперськими темпами розвитку, високим рівнем концентрації виробництва та значним проникненням іноземного капіталу.
Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнюється соціальна структура суспільства: відбувається активна диференціація в межах селянства та дворянства, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.
54.Буржуазні реформи 60-70 років та їх здійснення в Україні
19 лютого 1861 р. було скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності.
Аграрна реформа призвела до швидкого розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих працівників . таким чи-ном було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин. В 1864 р. запроваджено земську та судову реформи. Земства займалися розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, благоустроєм. Отже в бюрократичній системі імперського державного устрою з’явилась виборна структурна ланка. Згодом земства перетворювались в осередки ліберального руху і привчали населення до самоврядування.
За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін – обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді обрані населенням.
Військова реформа передбачала скорочення армії, створення військових округів, для підготовки офіцерів створювались військові училища, тривалість служби обмежувалась 6 роками в армії і 7 р. на флоті.
Міська реформа реорганізовувала систему міського самоврядування, пристосувавши його до потреб буржуазного розвитку.
Освітня реформа передбачала підпорядкування навчальних закладів царському уряду. Запроваджувалась єдина система початкової освіти. Гімназії поділялись на реальні та класичні. Збільшується кількість технічних вузів. Розширюється автономія університетів і вдосконалюються навчальні програми.
Фінансові реформи, проведені у 1860 – 1864 рр. торкнулися як податкової і кредитної систем, так і бюджету та державного фінансового контролю. Зокрема був створений Державний банк, діяльність якого позитивно вплинула на розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків.
Таким чином реформи 60 – 70-рр. в цілому сприяли утвердженню і розвитку капіталістичного ладу. В той же час незавершеність і половинчастість реформ зумовили суперечності між носіями влади і всіма верствами суспільства
Падіння кріпосного права дало поштовх для швидкого розвитку капіталізму як у сільському господарстві так і в промисловості. Наявність в Україні Донецького вугільного і Криворізького металургійного басейнів, виняткова родючість ґрунтів, а також зручні морські порти для вивозу продукції привели її до прискореного економічного розвитку.
В сільському господарстві дедалі ширше застосовується машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – тютюну картоплі, конопель. Промисловий переворот в Україні завершився в основному протягом 60 – 80-х рр. ХІХ ст. і мав ряд характерних рис.
У другій половині ХІХ ст. в Україну перемістився центр вугільної і металургійної промисловості, що перевищив за обсягами виробництво Уралу.
Наступною особливістю був швидкий ріст машинобудівного комплексу, насамперед-сільськогосподарського машинобудування. Україна стала найбільшим у Росії центром сільськогосподарського машинобудування.
Інтенсивно розвивалося залізничне будівництво. Виникнення великих залізничних вузлів, розвиток водних шляхів і морського транспорту прискорили створення загальноукраїнського національного ринку.
Характерною рисою промислового перевороту в Україні був високий рівень концентрації виробництва, переважання великих промислових підприємств. Швидко розвивалась в Україні також традиційні галузі пов’язані з сільським господарством. У першу чергу це стосується цукрової промисловості. Велика частка інвестицій в українській промисловості належала іноземним капіталістам. Унаслідок цього французький, бельгійський, англійський і німецький капітал у значній мірі захопив ключові позиції в кам’яновугільній , залізорудній і металургійній промисловості в Україні.
Важливим наслідком індустріалізації було зростання міст та міського населення. У 1897 р. міське населення становило 13% від загальної кількості, а з них 35% проживало вчотирьох найбільших містах: Одесі(404 тис.), Києві (248 тис.), Харкові (174 тис.) і Катеринославі (113 тис.).
Великі міста перетворились також на великі культурні центри, де за-сновувалися університети і гімназії, діяли наукові товариства, музеї, влаштовувались художні виставки, функціонували театри.
55.М.Драгоманов і зародження українського соціалізму
Діяльність Михайла Петровича Драгоманова почалася в складних умовах розвитку національно-визвольного руху в Україні. Національно-демократичні революції в Європі сприяли розвитку національної свідомості народів. У Російській імперії розширилося коло осіб,що брали активну участь у суспільному житті. В той же час царизм боровся з національно-визвольним рухом (Валуєвський циркуляр та Емський указ), переслідувалися національно свідомі українці.
Формування ідей Драгоманова, щодо перетворення України в цивілізовану європейську країну почалося ще в студентські роки. Працюючи в недільній школі, Драгоманов прагне нести освіту в широкі маси, максимально підвищити її ефективність. У своїй першій історичній праці М. Драгоманов довів,що український народ почав своє формування з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Він сформував ідею про федеративний соціалізм, яка була новою політичною ідеєю в національно - визвольному русі українців. Драгоманов вважав, що українці мають досягти політичних свобод введенням конституції. Ідеї Драгоманова вперше об’єднали в собі необхідність широких соціально- економічних змін, створення рівноправного суспільства з широкою участю народу,боротьби за свободу особистості та захист національних інтересів українців. Теорія Драгоманова отримала назву «громадівського соціалізму» погляди Драгоманова вплинули на політико- правову думку кінця ХІХ ст..завдяки виданню проекту Всеросійської конституції «Вільний союз». У цьому документі автор відстоює ідеї федеративного союзу України з Росією. Драгоманов розвивав ідею про створення політичних партій за національним принципом, які б відстоювали інтереси своїх на-родів.
У часописі «Громада», що видавався М. Драгомановим в Женеві, була викладена розгорнута політична програма українського руху – «жити згідно з нашими власними бажаннями на нашій власній землі».
56.Валуєвський циркуляр. Емський указ. Криза громадівського руху
Повернувшись після амністії із заслання колишні члени Кирило-Мефодіївського братства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити в 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувались вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях в цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Ан-тонович, Т. Рильський та ін..
Після поразки польського повстання 1863 – 1864рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалась як загроза самодержавству. Вже 1863 р. з’явився Валуєвський циркуляр, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим. Загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: настає пауза у процесі національного відродження.
Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У Київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, М. Старицький, П. Чубинський. За ініціативою громади було створено «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Досліджуючи етнографію, археологію, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання Україні широкої автономії.
Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876р., який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон.
57.Культурно-просвітницький етап національного руху. Українофіли. В.Антонович. Громадівський рух і посилення репресій з боку царизму.
Пожвавлення українського національно-визвольного руху в 60-80 рр. ХІХ ст. відбувалося на фоні всеєвропейського ренесансу. В цей час починається боротьба народів Європи за національне об’єднання і державний суверенітет. В той же час модернізацій ні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху.
Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні другої половини ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.
Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувались вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.. підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.
З початком 50-х років ХІХ ст.. серед освіченої польської молоді виникає різновид громадського руху – хлопоманство. Рух набуває демократичних форм, що проявляється у ставленні до простого люду. Хлопомани визнавали історичні неправди з боку польської шляхти щодо українського народу. Більше того вони сповідували ідею історичної спокути, що мало виявлятися в опікуванні освітою та мовою українського народу. Згодом невелика частина поляків на чолі з В. Антоновичем перейшла на позиції українофільства.
Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку літератури, видання популярних книжок українською мовою, організації шкіл з рідною мовою викладання. Ці вимоги підтримували колишні студенти Київського університету, П. Житецький, Т. Рильський, які разом з В. Антоновичем восени 1861 р. стали засновниками української громади в Києві.
Після поразки польського повстання 1863 - 1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалась як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський циркуляр, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського циркуляру настає пауза у процесі національного відродження.
Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У Київській «Старій громаді» сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антонович, М. Драгоманов, М.Старицький, П. Чубинський, та ін..
За ініціативою громади було створено «Південно-Західний відділ Ро-сійського географічного товариства». У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.
Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876р., який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Згодом провідні діячі Київської громади виїжджають за кордон. У 1878 – 1882 рр. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху.
Отже представники різних суспільно-політичних течій висунули широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку. Характерно, що представники загальноросійських рухів боролися за соціальне визволення, в той час коли український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.
Незважаючи на те, що гуртки і організації були мало чисельні і недосконалі, вони все ж відіграли помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.