Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Старе Село розташоване на півночі Рокитнівського району у найбільш заболоченій його частині.
За природно — географічним розташуванням територія Старого Села відноситься до полісської зони мішаних лісів.
За переказами Старе Село дуже давнє. Виникло село раніше міста Києва. Неодноразово поселення спалювали татари. А на ці роздуми наводять назви природних обєктів: Татарський брід.
Найдавніші літописи згадують про величезні хащі на півночі краю називаючи поліську частину „ деревською землею ". Уся ця частина була великою пущею з нерубаними лісами. Тому тут застосовувалася вирубна система землеробства, яка поступово витіснялась орним. Вирощували жито, просо, овес. Розводили худобу. Поширені були промисли, мисливство, бортництво, рибальство, збиральництво. Розвивалися і ремесла, металургія на базі болотної руди, ковальська справа, ткацтво, обробка дерева, теслярство, гончарство.
За іншими переказами першими жителями села були каторжники, яких засилала царська влада у ці болота з лісами на роботи і по закінченню терміну залишилися тут жити. Назва походить від прізвища його засновника так як за його переказами поселення заснував чоловік на прізвище Старий. А, ще на цю думку наводить назва урочища Старе. Але нажаль письмових пітверджень цього немає. Збереглися дані про те, що 1866 році в Старому Селі був 41 будинок, воно належало до Мозирського повіту. Радянську владу проголошено в січні 1918 році. За Ризьким мирним договором (1921 р.). Старе Село відішле до Польщі. В урочищі Лютич серед акацій і лісів знаходиться маєток пана Домантовича,який забороняв селянам без дозволу збирати гриби, ягоди. За цим слідкували панські лісники. Зараз на тому місці тільки купа битої цегли і ростуть акації. Із слів жителів села школа в селі вже діяла на початку 20 століття. В ній навчалися тільки хлопчики,школа мала три класи. За часів панування Польщі в селі також діяла школа. В школі навчалися діти із села та навколишніх хуторів. Навчав їх один вчитель. Діти вивчали польську мову, арифметику, каліграфію. Вчитись було дуже важко,так як не вистачало літератури. Буквар був один на трьох. Не було чорнила, то мішали сажу і писали нею. Дошка в класі була зроблена з дощок, обтесаних сокирою, і на ній писали. Ходили в школу в постолах.
Тяжке соціальне — економічне становище населення доповнювалося національним, релігійним гнітом і політичним безправ’ям. Вже в 1921 році було видано розпорядження про заборону рідної мови.
1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина вторглася в Польщу, а 17 вересня на основі додаткового секретного протоколу пакту Молотова - Рібетропа Червона Армія перейшла польсько -радянський кордон. Після нападу на Польщу в нашому краю проведену часткову мобілізацію в армію. Слабі нечисленні польські загони не могли чинити відчутного опору Червоній Армії. Німецькі війська і Червона Армія розмістилися вздовж обумовленої лінії. Територія Рокитнівщини видійшла до Радянської України. В січні 1940 р. утворено Рокитнівський район Ровенської області.Перерозподіл поміщицької землі швидко закінчився і розпочалася колективізація яку частина селян прийняли недоброзличливо. Повністю провести колективізацію в передвоєнний період не вдалося. Мирна праця жителів села була перервана 22 червня 1941 р. нападом фашитської Німечини на Радянський Союз. За німецько - фашитської окупації поблизу Старого Села діяв польський партизанський загін ім. Т. Костюшка. В селі був староста і відділ поліції. Восени 1942 року гітлерівці оточивши Ст. Село, загнали в церкву та інші приміщення жінок, стариків, дітей, почали розстрілювати їх. Убитих і живих кидали у вогонь. Вони вийшли з вогню — ті, хто на власні очі бачив свою смерть і загибель своїх близьких. Може, доля і зглянулась над ними, щоб розповіли живим про великі страждання і муки людські...
Леонід Панасович Ковалець важко зітхає і поволі розповідає:
— Саме проспівали треті півні, мало сонечко на небо вийти. Чуємо, мотори гудуть — то на околицю села виїжджала довга низка автомашин і бронетранспортерів. Не знали ми, що то по наші душі... Бабахнули перші постріли, хати загорілись. Батько мій, Панас Тихонович, дід Тихін, дядько Іван Тихонович, повиводили дітей на подвір'я і таке-сяке домашнє манаття повиносили. Бо ходили чутки, що німці лише хати спалять, а вбивати людей не будуть.
Бачимо, йдуть до нашого обійстя троє з автоматами, в есесівських шинелях і касках. Наказали всій нашій родині зібратись у клуні, привели сусідів.
Двоє, значить, стережуть усіх нас, а третій виводив по одному приречених і розстрілював. Прийде, скаже «комі» і виводить. Як забрав уже діда Тихона, то зостався я сам. Дід ще сказав мені: «Прощавай, внучку!» — і поцілував мене. Ну-от, залишився я, десятирічний хлопчик, останній, десятий за рахунком. Вивів і мене фашист. А вони всі лежать, хто як упав, кулями зрізані... Кров'ю облиті своєю... Котрі то ще живі були — хрипіли...
Леонід Панасович замовкає.
— Пхнув мене у спину кат, і впав я. Постріл. Куля вжалила мене в ногу... Німці розтельбушили снопи околоту і на мертвих солому кинули. Чиркнула запальничка... Щось поміж собою ґелґотіли і сміялися. Потім пішли вбивати інших. Чую, горять мої ноги, а зрушити з місця не можу. Десь узялась-таки сила, поповз я з вогню за хлів, у ямці сховався, світу божого не бачу, так печуть мої ноги. Обгоріли ж... Страшною була смерть тітки мого батька — бабусі Уляни Вакулич. Її молодий німчик приволік за коси, вдарив автоматом по голові, натрусив околоту і запалив...
Фашисти знищили в той день і родину Ксенії Сидорівни Рункевич.
— Я з роду Пишняків, це я заміж вийшла, то взяла прізвище Рункевич. Есесівці загнали нас — батька, Сидора Григоровича, маму, Марію Мусіївну, сестер моїх маленьких, Катю і Сашу, мене — у хлів. Плачемо... Татко сподівався вимолити для нас життя. Став на коліна: «Невже у вас немає матерів, дітей? Пощадіть моїх голуб'ят. Вбийте мене, а їм даруйте життя...» З дула блиснуло — і татко впав... Друга куля влучила мамі в голову, кров залляла її коси... А потім вже і нас, малих, постріляли. Червоний туман поплив переді мною. Одна куля мені попала в плече, а друга, розривна,— в стегно і геть вирвала все... Кістку білу було видно. Потім запалили хліва. Почала я горіти...
Ксенія Сидорівна все ж вибралася з вогню, а вся родина згоріла.
— Нас убивали в хаті перед святими образами... У хаті Ковальця Андрія Лукашовича,— слухаю розповідь Надії Степанівни Ковалець.— Було в мене двоє дрібненьких діток — Ганнуся і Марійка. П'ять і три рочки жили ще тільки... Німець трохи вмів по-нашому розмовляти, от він вириває з моїх рук діток, лається. «За віщо ж ти нас убиваєш? — питає Андрій.— Чим завинили перед Німеччиною оці писклята?» — «Я,— каже вбивця,— добрий єсть очень, дозволяю, каже, богу помолитися». І вцілив з автомата тітку Агрипипу. «Тікайте!» — гукнув Андрій і того ката вдарив, вирвав у нього зброю. А сам — у вікно... А як же ж мені з двома дітками бігти? Упіймали... Вижила я одна. Прийшла на попелище, головешки ворушу, мертвих діток шукаю... А нічого не зосталося від них. Вогонь забрав їх.
У той кривавий день жителі Старого села просили рятунку в бога у церкві, куди карателі загнали їх кілька сотень. Небо мовчало. Храм божий спалахнув смолоскипом... Стукотів кулемет. Молитви і страшні зойки стихали...
Жодного свідка цієї страти не залишилось...
Удалося вижити небагатьом із тих, хто мешкав край села. Одна з них — Лідія Максимівна Францевич:
— Вельми горіло повсюдно. Дим очі виїдав. Куди подітися? Тицяюсь по подвір'ю. Аж тут іде німець. Упала я. Голову руками охопила. Бахнув він з оружія мені в потилицю, куля вийшла коло вуха і ось пальці покалічила. З тих пір я майже нічого не чую. Поранена, я доповзла тоді до кладовища і там лежала...
Люди йшли на порятунок до мертвих. Але й там їх знаходили і вбивали. Лідія Максимівна була залита кров'ю, то на неї не звернули уваги.
Розповідає Марта Гнатівна Чурилович:
— Усіх побили моїх — маму Наталію, братів Петра, Андрія і Степана, сестер Віру і Маланю. А я вирвалась з вогню і побігла. Біжу, біжу, а фашист січе з автомата по мені. Впаду, душа виривається, серце зупиняється. Схоплююсь і знов тікаю. А він десь заповівся таки вцілити в мене. Добігла до куща верболозу і чую, як кулі уркають, зрізують гіллячки... З усієї родини залишилися я і дідусь Карпо Корнійович...
— І моїх тата Андрія і маму Варвару Шльомичів, сестру Марію з двома дітьми постріляли фашистські поганці,— додає Надія Андріївна Василевич.— А мене, п'ятилітню, брат Петро на плечах заніс в ліс, там у копиці сіна ночували...
Того осіннього дня 1942 року загинуло шістсот вісімдесят п'ять жителів поліського села .На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 90 односельців, з них 39 загинуло. Всім їм в центрі села встановлено обеліск. 51 житель Старого Села нагороджені орденами і медалями.